Кримінальний процесуальний кодекс 2012 року: ідеологія та практика правозастосування

Угода про визнання винуватості: сучасний стан та перспективи вдосконалення

Неледва Н.В.,

кандидат юридичних наук, доцент кафедри кримінального права, процесу та криміналістики Міжнародного гуманітарного університету

Сьогодні чітко виокремлюється тенденція розвитку сучасного судочинства у світі в напрямку процедур альтернативних засобів вирішення кримінально-правових конфліктів, яскравим проявом якого виявляється інститут угод у кримінальному процесі. Угода про визнання винуватості як особливий порядок кримінального провадження виявляється сучасним напрямком кримінально-процесуальної ідеології політики держави.

Каральний підхід до розв'язання проблем протидії злочинності виявився неефективним. Враховуючи тенденції до збільшення кількості зареєстрованих заяв і повідомлень про кримінальні правопорушення та, відповідно, кримінальних проваджень, виникає об'єктивна необхідність у застосуванні спрощеного порядку вирішення кримінально-правових конфліктів. Сьогодні доцільніше застосовувати механізми альтернативного (відновного) правосуддя, зокрема інститут спрощеного провадження по кримінальних проступках, можливість укладання угод про примирення та визнання винуватості, провадження у формі приватного обвинувачення те, що повинно значно зменшити навантаження на слідчих і, водночас, підвищити ефективність правосуддя (таким шляхом успішно йдуть більшість європейських країн) [1; 2, с. 18].

Угода про визнання винуватості — це інститут в кримінальному процесуальному законодавстві, за допомогою якого виявляється можливість заохочувати осіб, які вчинили кримінальне правопорушення, допомогти органам досудового розслідування в розкритті злочинів, тим самим звільнитися від покарання або його зниження. Для державних органів теж є переваги, перш за все, це збереження часу, зниження навантаження на органи прокуратури та слідства, значне скорочення бюджетних витрат.

Детальне вивчення інституту угод про визнання винуватості в кримінальному процесі обумовлено невеликим терміном застосування цього засобу вирішення кримінально-правового конфлікту. Проблеми застосування угоди про визнання винуватості в кримінальному судочинстві обговорювались, як до прийняття КПК України 2012 року, так і все частіше аналізуються з урахуванням появи інституту провадження на підставі угод про визнання винуватості в процесуальному законодавстві нашої країни. Але у вирішенні цього питання ще далеко до «світла в кінці тунелю». Воно є однією з найбільш складних і практично важливих процесуальних проблеми сучасного правосуддя.

Укладання угод у кримінальних провадженнях успішно застосовується в країнах англо-американської системи права. Інститут угод розвинений у кримінальному процесі Великобританії, Канади, США, де 70-90% усіх кримінальних проваджень вирішуються через укладання угоди про визнання винуватості між сторонами обвинувачення та захисту. Так, у 2010 р. у США 3 463 обвинувачених у злочинах постали перед судом, тоді як 72 110 — уклали угоди про визнання винуватості. Таким чином, менш ніж 5% кримінальних справ були розглянуті у судовому слуханні, а 95,4% — закінчилися укладанням угод. Тому угода про визнання винуватості є основним способом вирішення значно кількості кримінальних справ у судах США та більшості держав, які належать до англосаксонської правової сім'ї [2, с. 113].

З визнанням своєї провини у кримінальному процесі США тісно пов'язаний інститут «угоди про визнання вини» (plea bargaining), який представляє інтерес з точки зору можливого запозичення наявного правового досвіду. Відразу відзначимо, що даний інститут є органічною частиною американського кримінального процесу і застосовується на практиці понад 150 років. За даними американського юриста Реймонда Моли в 1839 р в штаті Нью-Йорк, 22% вироків по кримінальних справах були результатом «угоди про визнання провини»; до 1869 70% всіх кримінальних справ були дозволені подібним способом; в 1920 р 88% всіх кримінальних справ були дозволені допомогою заяв про визнання вини. За даними К. Ф. Гуценко, в 60-х роках понад 90% кримінальних справ у США не проходять через процедуру судового розгляду. Сьогодні без «угоди про визнання провини» механізм кримінальної юстиції США, а в першу чергу суди, не змогли б упоратися з усіма справами.

У кримінальному процесі Іспанії нині активно застосовується інститут «згоди», передбачений статтями 655 і 694-700 КПК 1882 г. (зі змінами 1988 р.). Обвинувачення направляє до суду клопотання про призначення покарання строком до шести років. Якщо на початку розгляду обвинувачений виразить свою формальну згоду із кваліфікацією злочину та запропонованим обвинуваченням покаранням, то суд, не проводячи судового засідання, виносить вирок, яким затверджує покарання, погоджене сторонами.

КПК Італії 1989 р. передбачає дві відповідні процедури. Насамперед це так зване «прискорене провадження», передбачене ст. 438-443 КПК 1989 р., яке застосовується практично у всіх кримінальних справах без винятку, в тому числі справах про тяжкі злочини, підсудні італійському суду асизів. Зміст його полягає в тому, що справа може бути розглянута по суті не в результаті традиційного судового розгляду, а безпосередньо в рамках попереднього слухання справи в суді. З ініціативою такого прискорення судочинства має право виступити тільки обвинувачений, який зобов'язаний у такому випадку направити відповідне клопотання рівно за п'ять днів до початку попереднього слухання. Прискорене провадження може мати місце лише при наявності на те згоди прокурора. Утім, рішенням № 81/1991 р. Конституційний Суд Італії зобов'язав прокурора мотивувати свою незгоду із клопотанням обвинуваченого і визнав, що така незгода може бути переборена обвинуваченим і суддею у попередньому слуханні. Якщо ініціатива обвинуваченого підтримана, то попереднє слухання заміняє слухання справи по суті, причому суд тоді не має права досліджувати нові докази: він засновує свій вирок тільки на тих доказах, які є в справі до моменту початку попереднього слухання. Вирок може бути обвинувальним або виправдувальним, але при винесенні обвинувального вироку суд зобов'язаний врахувати прагнення обвинувачуваного до прискорення кримінального процесу і, незважаючи на те, чи визнав він свою винуватість, скоротити йому покарання на одну третину. Отут йдеться не більш ніж про досягнення компромісу (досить обмеженого) у виборі процедури. Ключові питання кримінальної справи залишаються поза рамками угоди: обвинувачений має право визнати або не визнати свою винуватість, обвинувач може наполягати або не наполягати на обвинуваченні, — тобто їхня позиція ніяк не зв'язана угодою про прискорене провадження, яке може завершитись як засудженням обвинуваченого, так і його виправданням. У сучасному кримінальному процесі Італії існує й інший інститут: процедура «призначення покарання за клопотанням сторін» (ст. 444-448 КПК). У ході попереднього розслідування або попереднього слухання справи прокуратура й обвинувачуваний мають право — але тільки у справах про проступки — дійти згоди про призначення обвинуваченому покарання у вигляді штрафу або ув'язнення на строк до двох років. Якщо така угода досягнута, то вони звертаються до суду із клопотанням про затвердження угоди. Клопотання може бути заявлене лише до початку судового розгляду і якщо в процесі немає потерпілого. Суд перевіряє дотримання формальних і процедурних умов і, не виявивши порушень закону, затверджує угоду, що має силу обвинувального вироку й не підлягає апеляційному оскарженню (тільки касаційному). Водночас суд має право оцінювати справу по суті і відмовитись затвердити угоду, якщо, наприклад, покарання явне нерозмірне вчиненому або якщо він сумнівається у винуватості обвинуваченого. Якщо обвинувачений одержує покарання не в порядку «нормального» судочинства, а в рамках зазначеної процедури, то це обіцяє йому певні вигоди: покарання автоматично скорочується на третину; не підлягають застосуванню додаткові види покарання (за винятком конфіскації) й інші «заходи» тощо. Аналоги згаданих «угод» існують і у законодавстві Данії, Норвегії, Голландії [16].

Кримінально-процесуальні законодавства ряду колишніх республік СРСР, прийняті після його розпаду, включають норми, що дозволяють скорочувати виробництво внаслідок визнання провини обвинуваченим чи підсудним. Але країни пострадянського простору зовсім різний зміст вкладають у поняття «угоди про визнання винуватості». Наприклад, ст. 504 КПК Республіки Молдова визначає угоду про визнання вини як угода між державним обвинуваченням та обвинуваченим або підсудним, який надав згоду визнати свою провину в обмін на скорочення покарання. П. 4-1 ст. 6 Кримінально-процесуального кодексу Республіки Білорусь передбачає укладання угоди про співпрацю — угода, укладена в письмовому вигляді між підозрюваним (обвинуваченим) та прокурором, в якому визначаються зобов'язання підозрюваного (обвинуваченого) з надання сприяння попередньому слідству та умови настання відповідальності підозрюваного (обвинуваченого) при виконанні ним зазначених зобов'язань.

Нові можливості у вирішенні завдань протидії злочинності з'явилися з введенням інституту кримінального провадження на підставі угод, а саме ініціювання та укладання угоди про визнання винуватості між прокурором та підозрюваним чи обвинуваченим.

Угода стала важливим інструментом, за допомогою якого у правоохоронних органів з'явилась додаткова можливість вирішити завдання кримінального процесу України. Кримінально-правові зобов'язання, які виникають в угодах — важливий і необхідний елемент більш ефективного функціонування кримінального процесу.

Укладання угоди про визнання винуватості можливе у кримінальних провадженнях за 55% статей Кримінального кодексу України [3, с. 818-819].

На жаль, у Кримінальному процесуальному кодексі України поняття угоди не розкривається. Окремі автори трактують це поняття по-різному: як юридичну домовленість [4, с. 8]. Інші — як погодження підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, з одного боку, та державного обвинувача — з другого [5, с. 93]; як процес, під час якого обвинувачений (підсудний) і обвинувач у кримінальному провадженні розробляють взаємоприйняте рішення, що підлягає затвердженню судом [6, с. 37]; як процес досягнення угоди в кримінальному процесі [7, с. 455]. На наш погляд, «погодження», «процес...розроблення рішення», «процес досягнення угоди» — це підготовчі дії, які можуть привести до укладання угоди, а можуть і не досягти такої мети, тому угода — це кінцевий результат домовленості.

Згідно з Великим тлумачним словником сучасної української мови угода має такі значення: «Взаємна домовленість про взаємні зобов'язання. Договір, за яким встановлюються взаємні зобов'язання щодо чого-небудь. Згода між ким-небудь на основі якоїсь вигоди» [8, с. 1495]. У словнику термінів і понять законотворчої діяльності поняття «угода» розкривається як волевиявлення двох і більше сторін, спрямоване на встановлення, зміну чи припинення взаємних юридичних прав та обов'язків [9, с. 324].

Не вдаючись до більш детального розгляду цього питання, розкриємо своє бачення стосовно трактовки даного поняття. Угода про визнання винуватості підозрюваним чи обвинуваченим у Кримінальному процесі — це затверджений судом договір (домовленість, волевиявлення) двох сторін (прокурора та підозрюваного чи обвинуваченого], який спрямований на встановлення, зміну чи припинення юридичних прав та обов'язків підозрюваного чи обвинуваченого та виникнення зобов'язань прокурора про нагляд за його виконанням.

У кримінально-процесуальній науці введення цього інституту зустріли по-різному. Одна група вчених позитивно оцінила таку новелу в КПК України і зазначають, що це дозволить: імплементувати позитивний зарубіжний досвід та оптимізувати кримінальне провадження; гармонізувати національне законодавства із законодавством Європейського Союзу [10, с. 98]; зняти гостроту та напруженість конфлікту інтересів у кримінальному судочинстві [11, с. 71]; економити фінансові ресурси держави [12, с. 7]; підвищити рівень оперативності здійснення розслідування кримінальних правопорушень; розширити принципи індивідуалізації покарання [12, с. 7]; зменшити навантаження на систему здійснення правосуддя у кримінальних справах [13, с. 70].

На наш погляд, введення цього інституту дає можливість вирішити весь перерахований комплекс завдань кримінального провадження. Крім цього, визнання винуватості є одним із різновидів співпраці підозрюваного, обвинуваченого зі слідчим, прокурором, судом, яка дає можливість вирішити ряд тактичних та стратегічних завдань кримінального провадження, пов'язаних із своєчасним та повним відшкодуванням матеріальної та моральної шкоди, завданої злочином, притягненням до кримінальної відповідальності інших винних у вчинені злочину осіб. Цей інститут по суті проводиться також із метою спрощення процедури досудового розслідування й судового провадження, забезпечує реальне виконання важливої засади — здійснення кримінального провадження впродовж розумного строку, значно скорочуючи часові витрати, а також не тільки матеріальні, але і людські ресурси. І на кінець, на наш погляд, введення цього інституту дає можливість вирішити весь перерахований комплекс завдань кримінального провадження.

Інші вчені висловлюють критичне ставлення до цього інституту і висловлюють думку про те, що незважаючи на численні нагадування про права і гарантії, всі вони можуть виявитися непотрібними через відсутність гарантій встановлення істини; торг у справі встановлення істини просто недоречний. Істина не може бути досягнута жодними контрактами, тому неприпустимим є застосування угоди про визнання винуватості у кримінальному судочинстві України [14, с. 107-112; 38].

У першу чергу, необхідно підкреслити, що наша держава крокує до євроінтеграції, тому варто наголосити, що закріплення у КПК України цього інституту спрямовано на виконання Рекомендації № 6R (87) 18 Комітету міністрів Ради Європи державам — членам від 17 вересня 1987 року «Стосовно спрощення кримінального правосуддя». Крім цього, зазначимо, що мають рацію і ті вчені які сприймають цей інститут як позитивне явище і в певній мірі праві ті вчені, які висловлюють критичне ставлення. На наш погляд, інститут кримінального провадження на підставі угод і, зокрема, ініціювання та укладання угоди про визнання винуватості між прокурором та підозрюваним чи обвинуваченим, діє і повинен застосовуватися згідно закону але він потребує вдосконалення, потрібні додаткові гарантії, пов'язані з обов'язковим встановленням істини по кримінальному провадженню принаймні в обсягах визнання винуватості підозрюваним чи обвинуваченим. Угода про визнання винуватості за ст. 472 КПК України передбачає обов'язкове визнання винуватості підозрюваним та його обов'язки відносно співпраці з розкриття кримінального правопорушення. Але ж не слід змішувати все в одній угоді, тим більше, що визнання винуватості та згода про співпрацю з правоохоронними органами переслідує різні цілі кримінального провадження.

Угода про визнання винуватості — це угода, за допомогою якої обвинувачення і захист приходять до згоди про вирішення кримінального провадження, включаючи пункти звинувачення, за якими обвинувачений визнає себе винним. Подібна угода часто призводить до того, що обвинувачений визнає себе винним у вчиненні менш тяжкого злочину або не по всіх пунктах обвинувального акта (indictment). Подібна система взаємних поступок і отримала свою назву як «угода про визнання провини». Часто прокурор і обвинувачений приходять до угоди не тільки про кількість пунктів звинувачення і кваліфікації скоєного, але і про позиції обвинувачення про міру покарання, штраф, про конкретне місце відбування покарання та інших питаннях.

Не дивлячись на те, що в статті 472 КПК, в якій розкривається зміст угоди про визнання винуватості, серед інших зазначаються «обов'язки підозрюваного чи обвинуваченого щодо співпраці у викритті кримінального правопорушення, вчиненого іншою особою (якщо відповідні домовленості мали місце)» в ст. 470 КПК України, в якій прокурор при вирішенні питання про укладення угоди про визнання винуватості зобов'язаний враховувати такі обставини: 1) ступінь та характер сприяння підозрюваного чи обвинуваченого в проведенні кримінального провадження щодо нього або інших осіб; 2) характер і тяжкість обвинувачення (підозри); 3) наявність суспільного інтересу в забезпеченні швидшого досудового розслідування і судового провадження, викритті більшої кількості кримінальних правопорушень; 4) наявність суспільного інтересу в запобіганні, виявленні чи припиненні більшої кількості кримінальних правопорушень або інших більш тяжких кримінальних правопорушень».

Законодавець заклав дуже важливу основну вимогу при укладанні таких угод, зокрема, наявність суспільного інтересу. Суспільство зацікавлене передусім у викритті більшої кількості кримінальних правопорушень, особливо — латентних, зменшенні рівня злочинності, в запобіганні, виявленні, викритті та припиненні більшої кількості кримінальних правопорушень або інших більш тяжких злочинів.

Зміст цієї статті вказує на центральну мету введення такого інституту — це сприяння досудовому розслідуванню, активна співпраця із слідчим, прокурором, судом, а це, на наш погляд, означає, що без реальної допомоги слідству у викритті кримінального правопорушення вчиненого як ним особисто, так і іншими особами, угоди такого виду, як правило, не буває про що також свідчить практика застосування цього інституту. Тому злочином, вчиненим групою осіб головною метою укладання угоди, являється не лише визнання підозрюваним (обвинуваченим) винуватості, а його активна співпраця з органами досудового розслідування, судом.

Акцентуємо увагу, що згідно зі ст. 472 КПК України в угоді про визнання винуватості серед інших обставин зазначається про беззастережне визнання підозрюваним (обвинуваченим) своєї винуватості у вчиненні кримінального правопорушення та умови часткового звільнення підозрюваного, обвинуваченого від цивільної відповідальності у вигляді відшкодування державі збитків внаслідок вчинення ним кримінального правопорушення (обов'язкові складові змісту угоди), а також обов'язки підозрюваного чи обвинуваченого щодо співпраці у викритті кримінального правопорушення, вчиненого іншою особою, якщо такі домовленості мали місце (субсидіарна складова змісту угоди).

При цьому під беззастережним визнанням винуватості підозрюваним (обвинуваченим) слід розуміти безумовне (повне) визнання ним своєї винуватості у вчиненні кримінального правопорушення [15].

Слід зазначити, що визнання винуватості в угоді це не означає що особа визнається винною у скоєнні злочину, адже всім відомо що згідно ч. 1 ст. 17 КПК України особа вважається невинуватою в скоєнні кримінального правопорушення доки його провина не буде встановлена обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили. А на момент підписання угоди про визнання винуватості особа тільки констатує згоду з пред'явленою підозрою, а ніяк не визнає себе винуватою. Винуватість, яка є процесуальною категорією, завжди виступає як результат суспільно-правової оцінки поведінки особи, як доказовість вчинення певною особою конкретного злочину. Вона може бути визначена тільки у результаті пізнавальної діяльності.... І це цілком пов'язується з такою частиною формулювання принципу презумпції невинуватості — як те, що вина особи повинна бути доказана у законному порядку і встановлена обвинувальним вироком суду, де досудове слідство, на погляд здобувача, і є частиною такого порядку.

Тому більш за все прокурора при укладанні угоди про визнання винуватості повинна цікавити інша сторона питання, а саме співпраця з правоохоронними органами в розкритті злочинів. Угода про визнання винуватості виступає своєрідною гарантією найважливіших конституційних прав громадян.

Винуватість, яка є процесуальною категорією, завжди виступає як результат суспільно-правової оцінки поведінки особи, як доказовість вчинення певною особою конкретного злочину. Вона може бути визначена тільки у результаті пізнавальної діяльності.... І це цілком пов'язується з такою частиною формулювання принципу презумпції невинуватості — як те, що вина особи повинна бути доказана у законному порядку і встановлена обвинувальним вироком суду, де досудове слідство, на погляд здобувача, і є частиною такого порядку.

Інакше кажучи, під час розслідування слідчий встановлює об'єктивну картину події злочину, де дії особи і вона сама є частиною цієї картини та безпосереднім об'єктом дослідження. Без цього органи розслідування та прокурор, який здійснює нагляд за їх діяльністю, не змогли б прийняти ряд важливих процесуальних рішень ні про притягнення особи в як обвинуваченого, ні про закінчення досудового слідства та складання обвинувального висновку, а також про направлення справи до суду для звільнення особи від кримінальної відповідальності за нереабілітуючими підставами.

КПК України передбачає обставини, які підлягають доказуванню по кримінальній справі, де зазначено, що доказуванню на досудовому слідстві підлягає і ««винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення».

Наприклад, в Англії такі угоди також застосовуються в кримінальному судочинстві. Британські вищі суди, не відкидаючи саму можливість укладення сторонами такого роду угод, украй негативно ставляться до участі суддів у проведенні переговорів між обвинуваченням і захистом (що нерідко має місце в США). Сторони не мають права звертатися в Англії до суду за роз'ясненням питання про те, який захід покарання буде призначений обвинувачуваному у випадку визнання їм винуватості (в одержанні подібної інформації вони дуже зацікавлені, особливо захист). Якщо обвинувачений визнав винуватість, попередньо з'ясувавши в судді своє конкретне покарання, то таке визнання повинне розглядатися як змушене — і нікчемне (рішення Апеляційного суду в справі Тернера 1970 р.).

Але саме визнання заохочується англійськими суддями, тому що значно прискорює судочинство і полегшує їхню процесуальну місію. В 1974 р. Апеляційний суд ухвалив у справі Коффі, що обвинуваченому, який визнає свою винуватість, доцільно скорочувати покарання приблизно на 30%. В 2000 р. втрутився і законодавець: у ст. 152 нового Закону про повноваження кримінальних судів (при призначенні покарання) зазначене, що суд повинен розцінювати визнання винуватості як пом'якшуючу покарання обставину, у кожному конкретному випадку беручи до уваги етап процесу, коли обвинувачений виразив намір визнати її. Такий підхід стимулює визнання винуватості в цілому й укладання угод про визнання зокрема.

Угода про співпрацю, це принципово інша форма взаємодії сторін в кримінальному процесі яка фактично спрямована на створення оптимальних умов для розкриття та розслідування тяжких та особливо тяжких злочинів з використанням існуючих або штучно створених конфліктів всередені організованих злочинних груп. У рамках цих угод не тільки вирішується питання про долю обвинуваченого в провадженні, але сама процедура використовується для стимулювання такої особи до надання ним доказів провини інших притягнутих до відповідальності осіб. Очевидно, що необхідність використання подібних процесуальних форм зумовлена криміналістичними труднощами боротьби з організованою злочинністю, тероризмом та іншими видами тяжких та особливо тяжких злочинів.

Під час проведення узагальнення ВССУ судової практики здійснення кримінального провадження на підставі угод від 22.01.2014 встановлено, що більше половини угод про визнання винуватості укладається прокурорами лише з однією умовою для підозрюваного — беззастережно визнати свою провину в суді, при цьому завдання щодо викриття осіб причетних до злочину не вирішується. Тобто головна мета укладання угоди про визнання винуватості залишається в більшості випадків недосяжною.

Поширеною є практика використання прокурором в угодах про визнання винуватості неконкретних формулювань при визначенні зобов'язань підозрюваному (обвинуваченому), які в подальшому неможливо буде виконати. Або прокурор визначає умови сприяння у розкритті злочину щодо інших правопорушень, ніж тих що зазначені в повідомлені про підозру.

Якщо в угоді наявні недоліки, які за своїм змістом не є суттєвими, зокрема угода вміщує суперечності, неточності, що обумовлено, переважно, правовою необізнаністю сторін, з огляду на заборону, передбачену ч. 8 ст. 474 КПК, щодо повторного звернення з угодою в одному кримінальному провадженні правильним видається надання судом можливості сторонам уточнення укладеної угоди, внесення відповідних змін до її змісту. При цьому такі зміни мають бути погоджені між сторонами, відображені в журналі судового засідання, технічному записі та судовому рішенні.

Що стосується обов'язків підозрюваного чи обвинуваченого щодо співпраці у викритті кримінального правопорушення, вчиненого іншою особою, то в будь-якому разі обов'язки підозрюваного, обвинуваченого мають бути зазначені в такий спосіб, щоб можна було пересвідчитися у реальності та можливості їх виконання. Слід зважати, що відсутність конкретизації сутності таких зобов'язань з використанням лише загальних формулювань унеможливлює суд пересвідчитися у реальності і можливості їх виконання, у зв'язку з чим, з огляду на передбачені ст. 476 КПК наслідки невиконання угоди, такий виклад є неприпустимим [15].

Також важливо під час затвердження угоди про визнання винуватості суддям відмежовувати таку субсидіарну складову частину змісту угоди про визнання винуватості, як обов'язки підозрюваного чи обвинуваченого щодо співпраці у викритті кримінального правопорушення, вчиненого іншою особою, від викриття підозрюваним чи обвинуваченим іншої особи у вчиненні злочину, яке є однією із обов'язкових умов, виконання якої поряд з іншими умовами слугує підставою для укладення угоди про визнання винуватості у кримінальному провадженні відносно особливо тяжких злочинів, віднесених до підслідності Національного антикорупційного бюро України.

Фахівці висловлюють небезпідставні побоювання щодо можливих негативів застосування угоди про визнання вини: посилення ролі прокурора при цьому зменшується роль суду в кримінальному провадженні; зловживань — «списання» нерозкритих злочинів на обвинувачених, які зізнались у їх скоєнні в обмін на обіцянку закриття справи, пом'якшення відповідальності чи інші вигоди; обмеження права оскарження вироку; зниження рівня відповідальності за прийняті рішення та посилення корупції в діяльності прокурорів та суддів. У США на практиці застосування такої угоди про визнання вини здебільшого зводиться до того, що обвинувачуваний визнає себе винним у менш тяжкому злочині, ніж насправді вчинив, а в обмін на це особа, що підтримує обвинувачення, вимагає призначення більш м'якого покарання, ніж те, якого обвинувачений заслуговує й яке могло б бути, що й забезпечує потім суд [17, с. 316 ].

Показово, що в результаті опитування слідчих МВС України в 2013 році, коли набрала обертів сама практика провадження на підставі угод, 80% слідчих, які уже мали досвід застосування таких угод, були згодні з пропозицією відмовитись від застосування угоди про визнання вини в кримінальному процесі України.

Практики стверджують, що в результаті запровадження інституту спрощеного провадження на основі угоди про визнання вини в кримінальному провадженні можуть виникати ситуації, коли особа винна в скоєнні одного злочину, насправді може брати на себе вину в скоєнні іншого менш тяжкого злочину, чи злочину, вчиненого іншими особами, або зізнаватись у скоєнні злочину одноособово, даючи можливість співучасникам уникати покарання, — це в кращому випадку, а в гіршому — особа не будучи винною в скоєнні злочину, через недосвідченість, занепокоєння в можливості реалізації свого права на захист, розчаруванні в судовій системі та недовірі до неї, відсутності коштів на досвідченого захисника буде переконана, що краще укласти таку угоду і понести меншу відповідальність, як наслідок — буде засуджена за відсутності у неї вини взагалі.

Цікавим фактом є те, що в США можливим є укладення навіть, так званих, «латеральних» угод, які існують для того, щоб змінити тавро обвинувачення. Наприклад, особа, вчинивши такий злочин, як зґвалтування, боїться зазнати приниження в очах суспільства, і, маючи таке право, визнає вину в пограбуванні тощо. На мій погляд, якщо особа вчинила такий злочин, то вона заслуговує на громадський осуд, і, можливо, саме страх перед ним змусить особу не вчиняти подібного. Крім цього «зґвалтування» і «пограбування» — злочини, які посягають на два різні нерівнозначні об'єкти, відповідно, на статеву свободу особи і на право власності. Невже можна, обвинувачуючи особу в зґвалтуванні, покарати за пограбування. Впровадження в кримінальний процес такої форми угод про визнання вини, знецінить охоронювані державою правовідносини, сприяє підвищенню рівня злочинності в країні та створить нову сферу для застосування корупції.

Незважаючи на застереження, науковців провадження на підставі угоди про визнання винуватості було втілено в кримінально-процесуальне законодавство України і починається по новому осмислюватись фахівцями.

Практика укладання угод в кримінальному провадженні неодноразово була предметом розгляду в Європейському суді з прав людини (справи «Ніколов проти Болгарії», «Бабар Ахмад та Інші проти Сполученого Королівства», Saunders v. the United Kingdom, judgment of 17 December 1996, Reports of Judgments and Decisions 1996-VI, у справі Sehmi v. the United Kingdom (dec.), № 43470/98, 6 April 2000, у справі Armstrong v. the United Kingdom (dec.), № 48521/99, 16 July 2002, у справі Merit v. Ukraine, № 66561/01, judgment of 30 March 2004. ЕСПЛ зазначав, що саме по собі існування таких спрощених процедур не суперечить Конвенції з прав людини та практиці Європейського суду з прав людини, але наголосив на дотримання умови — відповідність угоди фактичним обставинам справи.

Вивчення практики застосування угод про визнання винуватості свідчить про те, що суди відмовляють в затвердженні їх із-за неконкретності формулювання в угоді обставин, які відносяться до дій підозрюваного чи обвинуваченого у вирішенні суспільного інтересу. На наш погляд, таке положення склалося з-за недостатнього врегулювання прав та обов'язків прокурора, підозрюваного (обвинуваченого) у зв'язку з укладанням угоди про визнання винуватості. Угода про визнання винуватості виступає своєрідною гарантією найважливіших конституційних прав громадян. Угода передбачає встановлення певних договірних відносин між сторонами і взяття ними на себе обов'язків які вони зобов'язуються виконати.

Особливо гостро це питання стоїть при розслідуванні кримінальних правопорушень, скоєних в складі організованих злочинних угруповань, злочинних організацій, зокрема, при вирішенні питань щодо безпеки особи, з якою укладено угоду у зв'язку з її співпрацею з органами правосуддя. На наш погляд, в КПК України повинні бути передбачені права і обов'язки сторін при укладанні та реалізації угод в тому числі, які стосуються безпеки відповідно до ст. 2 Закону України «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві» № 3782-ХІІ від 23.12.1993 право на забезпечення безпеки у кримінальному провадженні, за наявності відповідних підстав, окрім інших учасників кримінального судочинства надано: 1) особі, яка заявила до правоохоронного органу про кримінальне правопорушення або в іншій формі брала участь чи сприяла виявленню, попередженню, припиненню або розкриттю кримінальних правопорушень; 2) підозрюваному, обвинуваченому.

При цьому необхідно мати на увазі, що надання прокурором гарантій забезпечення безпеки підозрюваному (обвинуваченому) при підготовці, укладанні угоди про визнання винуватості є головним аргументом серед інших щодо отримання згоди останнього на співпрацю, тому такі умови повинні бути внесенні в текст угоди.

Проведені дослідження мають підставу стверджувати, що інститут угоди про визнання винуватості, безперечно, є позитивним придбання кримінального процесуального законодавства України, але практика застосування цих норм виявила низку наявних законодавчих проблем, які необхідно вирішувати.

Невирішеним залишається питання формалізації визначення прокурором зобов'язань підозрюваного, обвинуваченого, відсутність конкретних зобов'язань (які реально виконати) не дозволяє суду затвердити таку угоду про визнання винуватості, та зводить нанівець всі переваги кримінального провадження на підставі угод. Необхідно передбачити чітке формулювання змісту угоди про визнання винуватості, конкретизації та деталізації умов угоди, щоб виключити неоднакове тлумачення умов угоди про визнання винуватості.

Маємо змогу бачити що різні країни розділяють за змістом угоду про визнання винуватості та угоду про співпрацю. Українське законодавство цей зміст поєднує в одній угоді, що має негативні наслідки у вигляді відмови в затвердженні таких угод судом. Прокурори концентрують свою увагу на визнанні винуватості, що не є головною ціллю угоди, а в частині співпраці з підозрюваним (обвинуваченим) не мають змогу конкретно зазначити об'єм та зміст співпраці з правоохоронними органами, що є ключовим змістом угоди про визнання винуватості. Чітке формулювання умов угоди дозволіть реалізувати завдання кримінального процесу.

1. Слинько Сергій «Угоди в кримінальному провадженні» Новела кримінального законодавства. Судебно-юридическая газета.

2. Соловей Г.В. Угоди про визнання вини у новому Кримінальному процесуальному кодексі України. Юридична наука. 2012. № 7. С. 111-115.

3. Науково-практичний коментар до Кримінального процесуального кодексу України від 13 квітня 2012 року / за ред. О.А. Банчука, Р.О. Куйбіди, М.І. Хавронюка. Х.: Фактор, 2013. 1072 с.

4. Пушкар П.В. Угода про визнання вини у сучасному кримінальному процесі: порівняльно-правове дослідження: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.09 «Кримінальний процес і криміналістика; судова експертиза». К., 2005. 17 с.

5. Бояров В.І. Питання застосування угоди про визнання вини в кримінальному судочинстві / Вісник Запорізького національного університету: зб. наук. статей. Серія «Юридичні науки». Запоріжжя, 2005. № 1. С. 193-195.

6. Удалова Л.Д. Застосування компромісів при вирішенні конфліктів під час досудового розслідування:навч. посіб. К.: «Видавничий дім «Скіф», 2012. 184 с.

7. Власова Г.П. Деякі проблемні аспекти укладення угоди між прокурором та підозрюваним чиобвинуваченим про визнання винуватості / Правове життя сучасної України: матер. Міжнар. наук.-практ. конф., 16-17 травня 2013 р. Одеса, 2013. Т. 2. С. 453-455.

8. Великий тлумачний словник сучасної української мови (з дод., допов. та СD) / [уклад. і голов. ред. В.Т. Бусел]. К.; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2009. 1736 с.

9. Законотворча діяльність: Словник термінів і понять / [за ред. акад. НАН України В.М. Литвина]. К.: Парламентське видавництво, 2004. 344 с.

10. Вільгушинський М.Й. Погоджувальне правосуддя у кримінальній юстиції України: актуальні проблеми впровадження та застосування. Часопис цивільного і кримінального судочинства. 2012. № 6 (9). С. 97-112.

11. Смолькова И.В. Конфликт в уголовном процессе: способы разрешения // Материалы 59-й ежегодной науч. конф. профессорско-преподавательского состава, докторантов, аспирантов и студентов,27 марта — 1 апреля 2000 г. Иркутск, 2000. С. 71-78.

12. Середа Г. Особливості угоди про визнання винуватості в кримінальному провадженні. Вісник Національної академії прокуратури України. 2012. № 2. С. 7-9.

13. Лупенко Д. Участь прокурора у кримінальному провадженні на підставі угод: проблеми та перспективи / Новели Кримінального процесуального кодексу України 2012 року: зб. статей. К., 2012. Ч. 2. С. 65-70.

14. Тертишник В. Компроміс у кримінальному процесі. Підприємництво, господарство і право. 2002. № 11. С. 107-112.

15. Про практику здійснення судами кримінального провадження на підставі угод: Пленум ВССУ з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11.12. 2015 № 13. URL: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/v0013740-15/conv.

16. Хавронюк М. «ПРАВОПРОКУРОРРЯ», або деякі проблеми угоди про визнання винуватості. URL: http://cppr.org.ua/index.php/2011-07-05-15-26-55/2011-07-22-11-18-16/637.

17. Тертишник В.М. Верховенство права та забезпечення встановлення істини в кримінальному процесі України: монографія. Дніпропетровськ: Дніпроп. держ. ун-т внутр. справ; Ліра ЛТД, 2009. С. 316., Лотоцький М.В. Наслідки укладення угоди про визнання винуватості у кримінальному провадженні. Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Nivif_2013_7_37.

Кримінальне провадження на підставі угоди про примирення: правова регламентація та практика застосування

Нестор Н.В.,

кандидат юридичних наук, асистент кафедри правосуддя юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Одним із нових інститутів, що запроваджений Кримінальним процесуальним кодексом України (далі — КПК України), є кримінальне провадження на підставі угод, зокрема, угоди про примирення між потерпілим та підозрюваним чи обвинуваченим (далі — угода про примирення). Запровадження даного інституту є надзвичайно важливим кроком на шляху розширення процесуальних можливостей сторін у рамках здійснення кримінального провадження, значного спрощення процедури розгляду певної категорії кримінальних справ, скорочення загальних процесуальних строків розгляду кримінальних справ, а також зменшення навантаження на систему судових і правоохоронних органів. Як із цього приводу справедливо зауважують М. Й. Вільгушинський та М. В. Сіроткіна, законодавча регламентація підстав та процедури застосування в кримінальному провадженні угоди про примирення є одним із вагомих аспектів реалізації відповідно до КПК України принципу диспозитивності, що сприяє значно ефективнішому здійсненню кримінального судочинства та врегулюванню найважливіших питань у кримінальному провадженні зі сторони потерпілого, а саме: 1) можливості швидко та дієво відшкодувати понесену шкоду та збитки внаслідок вчиненого кримінального правопорушення; 2) досягти реального відшкодування нематеріальної шкоди, завданої кримінальним правопорушенням з огляду на встановлені КПК України механізми такого відшкодування [1, с. 98].

Позитивно оцінюючи появу в КПК України інституту кримінального провадження на підставі угоди про примирення, слід водночас відзначити, що запропонована регламентація окремих положень має суттєві недоліки, адже трапляються непоодинокі випадки формального підходу суддів до порядку здійснення кримінальних проваджень на підставі угод тощо. Все це зумовлює актуальність дослідження правової регламентації здійснення кримінального провадження на підставі угоди про примирення, вивчення судової практики з даного питання.

Відповідно до ст. 468 КПК України в кримінальному провадженні може бути укладена угода про примирення між потерпілим та підозрюваним чи обвинуваченим. З огляду на дане положення потребує детального аналізу суб'єктний склад осіб, які можуть укладати угоду про примирення. Так, згідно із ч. 1 ст. 55 КПК України потерпілим у кримінальному провадженні може бути фізична особа, якій кримінальним правопорушенням завдано моральної, фізичної або майнової шкоди, а також юридична особа, якій кримінальним правопорушенням завдано майнової шкоди. Як передбачено абз. 2 п. 3 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про практику здійснення судами кримінального провадження на підставі угод» від 11.12.2015 р. № 13 (далі — Постанова ВССУ) [2], угода про примирення може бути укладеною з юридичною особою (потерпілим), незалежно від її організаційно-правової форми та форми власності, за умови заподіяння останній кримінальним правопорушенням майнової шкоди. Представляє інтереси останньої в разі заподіяння кримінальним правопорушенням такої шкоди, в тому числі під час укладення угоди, представник юридичної особи (відповідно до ч. 2 ст. 58 КПК України ним може бути керівник юридичної особи, інша особа, уповноважена законом або установчими документами, працівник юридичної особи за дорученням керівника юридичної особи за довіреністю на представництво, а також особа, яка має право бути захисником у кримінальному провадженні, згідно з укладеною з нею угодою на представництво). У зв'язку із цим, видається абсолютно обґрунтованим і слушним Узагальнення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ судової практики здійснення кримінального провадження на підставі угод від 22.01.2014 р. (далі — Узагальнення ВССУ) [3], яке зазначає, що якщо потерпілим є юридична особа, до матеріалів кримінального провадження мають додаватися копії документів, що підтверджують правомочність конкретної особи представляти інтереси першої, а в угоді, так само як і в судовому рішенні за результатами її розгляду, у вступній / резолютивній частині при посиланні на представника слід зазначати реквізити цих документів.

Вивченням судових проваджень на підставі угод встановлено, що суди, як правило, перевіряють наявність у матеріалах кримінального провадження документів (належним чином завірених копій документів), що підтверджують повноваження конкретної особи представляти юридичну особу. Водночас є випадки, коли суди наявність таких документів не перевіряють і будь-які дані про те, що судом перевірено повноваження особи, яка підписала угоду та брала участь в судовому засіданні при вирішенні питання про її затвердження як представник потерпілого, відсутні. Наприклад, вироком Дарницького районного суду м. Києва від 13.08.2013 р. у справі № 753/13154/13-к затверджено угоду про примирення, укладену між потерпілим ТОВ «Епіцентр К» в особі представника та обвинуваченим. При цьому документи, які б підтверджували повноваження особи як представника юридичної особи, до матеріалів судового провадження не приєднано [4].

Як передбачено абз. 3 п. 3 Постанови ВССУ [2], угода про примирення також може укладатися, якщо її сторонами чи стороною є неповнолітні. У такому випадку угода укладається за участю законних представників і захисників неповнолітніх. При цьому, якщо неповнолітній досяг шістнадцятирічного віку, то він має право укладати угоду про примирення самостійно, але за наявності згоди його законного представника. Якщо ж неповнолітній не досяг шістнадцяти років, угоду про примирення за його згодою укладає законний представник неповнолітнього. Про надання згоди неповнолітнім, його законним представником у наведених вище випадках обов'язково має бути зазначено в угоді про примирення та засвідчено їх підписом. Відтак абсолютно логічно в Узагальненні ВССУ зазначається, що неправильною є практика укладення угод і, відповідно, їх затвердження з неналежними особами, зокрема з представником неповнолітнього потерпілого [3]. Водночас є випадки, коли суди затверджують угоди про примирення, укладені між неналежними особами. Так, вироком Кремінського районного суду Луганської області від 06.02.2013 р. у справі № 414/169/13-к затверджено угоду про примирення, укладену між обвинуваченим і законним представником неповнолітнього потерпілого [5]. Разом із тим думка самого неповнолітнього потерпілого під час досягнення домовленостей не з'ясовувалася та не була зафіксована в тексті угоди. Досліджуючи питання суб'єктного складу кримінально-правового примирення, особливо щодо повноважень законних представників неповнолітньої особи, слід відзначити, що в доктрині є думка, що особа може примиритись безпосередньо з неповнолітнім або обмежено дієздатним і без згоди законних представників, якщо останні виступають проти примирення з мотивів, які на думку суду не заслуговують на увагу [6, с. 61].

З метою правильного застосування норм права, які регулюють порядок кримінального провадження на підставі угод, а також формування однакових підходів до здійснення судового провадження, необхідним є визначення складу правопорушень, де може укладатись угода про примирення. Так, згідно із ч. 3 ст. 469 КПК України угода про примирення між потерпілим та підозрюваним чи обвинуваченим може бути укладена в провадженні щодо кримінальних проступків, злочинів невеликої і середньої тяжкості та в кримінальному провадженні у формі приватного обвинувачення.

Водночас у судовій практиці існують випадки укладення угод про примирення у кримінальних провадженнях, де укладення такої угоди не допускається, зокрема у справах щодо тяжких злочинів. Наприклад, вироком Подільського районного суду м. Києва від 23.09.2013 р. у справі № 758/11528/13-к затверджено угоду про примирення, укладену між потерпілим та особою, яка обвинувачувалась у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 185 Кримінального кодексу України (далі — КК України). Прийшовши до висновку, що дане кримінальне провадження є провадженням у формі приватного обвинувачення, суд затвердив угоду. На обґрунтування такого висновку суд першої інстанції зазначив, що вказані особи спільно проживають, пов'язані спільним побутом і мають взаємні права та обов'язки. Разом із тим будь-які дані на підтвердження таких обставин у матеріалах провадження відсутні [7].

Проблемним питанням, пов'язаним із можливістю укладення угоди про примирення, є визначення допустимості та можливості укладення такої угоди в разі вчинення двооб'єктного (багатооб'єктного) злочину. Вирішення цього питання знаходиться в площині конкуренції принципів публічності і диспозитивності, яка визначає пріоритети публічного і приватного інтересів та їх взаємозв'язок.

З одного боку, в правозастосовчій практиці сформувалась стійка позиція про те, що хоча положення частини третьої статті 469 цього Кодексу прямо не забороняють укладати угоду про примирення між потерпілим та обвинуваченим у разі вчинення останнім двооб'єктного (багатооб'єктного) злочину, однак у цьому випадку належить керуватися положеннями пункту 2 частини сьомої статті 474 КПК, які зобов'язують суд відмовити в затвердженні угоди, якщо її умови не відповідають інтересам суспільства (бо публічний інтерес в конкретному випадку залишається без задоволення). На підтвердження подібної ситуація слід відзначити положення п. 19 Постанови ВССУ [2], яка встановлює перелік випадків, коли не допускається затвердження таких угод.

Вищевказана позиція підтверджується численною судовою практикою. Наприклад, ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 14.01.2016 р. у справі № 761/34085/15-к [8] відмовлено у затвердженні угоди про примирення у зв'язку з тим, що внаслідок протиправних дій особи було завдано шкоду не тільки особистим інтересам потерпілих, але й грубо порушено громадський порядок з мотивів явної неповаги до суспільства, що супроводжувалось особливою зухвалістю. До аналогічного висновку дійшов Добровеличківський районний суд Кіровоградської області (ухвала від 24.07.2015 р. у справі № 387/892/14-к) [9], вказавши, що з матеріалів кримінального провадження вбачається, що особа обвинувачується у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 296 КК України, де безпосереднім об'єктом є громадський порядок, а додатковим факультативним об'єктом — здоров'я потерпілих осіб. При цьому, за змістом ч. 3 ст. 469 КПК України обов'язковими умовами, за наявності яких може бути укладено угоду про примирення є такі: кримінальне правопорушення стосується тільки приватних (особистих або майнових) інтересів і при цьому злочином не порушені публічні інтереси.

З іншого боку, слід звернути увагу на рішення Верховного Суду України від 31.03.2016 р. у справі 5-27кс16 [10] за заявою заступника Генерального прокурора України про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 08.12.2015 р. Зокрема, заступник Генерального прокурора України зазначає, що касаційний суд, закриваючи касаційне провадження за скаргою прокурора, змінив свою практику щодо визнання угод про примирення у касаційному порядку і вказав, що таке рішення оскарженню прокурором не підлягає. Стверджує, що вирок суду першої інстанції є незаконним з огляду на роз'яснення Постанови ВССУ (пункт 19), в якому міститься вказівка на те, що у кримінальних правопорушеннях, де основним безпосереднім об'єктом виступають публічні інтереси (зокрема немайнові), а спричинена конкретним фізичним чи юридичним особам шкода є лише проявом посягання на основний об'єкт, укладення угоди про примирення не допускається.

Розглянувши вказану заяву, Верховний Суд України відмовив у її задоволенні, при цьому наголосивши, що зміст угоди про примирення ніскільки не суперечить інтересам суспільства; в ній повною мірою забезпечено баланс інтересів учасників примирення для цілей норм ч. 3 ст. 469 і п. 7 ст. 474 КПК України.

Не допускається також укладення угоди про примирення, незалежно від ступеня тяжкості вчиненого діяння, в кримінальному провадженні щодо уповноваженої особи юридичної особи, яка вчинила кримінальне правопорушення, у зв'язку з яким здійснюється кримінальне провадження щодо юридичної особи, визначення поняття якої міститься у п. 1 примітки до ст. 963 КК України. Як випливає зі змісту абз. 3-4 п. 19 Постанови ВССУ, угода про примирення не може бути укладена у разі якщо: 1) потерпілим є юридична особа публічного права та в змісті угоди про примирення, незважаючи на визнання факту заподіяння винним юридичній особі майнової шкоди і визначення її розміру, замість встановлення строку її відшкодування наведено перелік дій, не пов'язаних із відшкодуванням шкоди, які підозрюваний чи обвинувачений зобов'язаний вчинити на користь потерпілого, або якщо розмір шкоди взагалі не визначено; 2) потерпілим є юридична особа приватного права, створена державою, Автономною Республікою Крим чи територіальною громадою, а також якщо одним із засновників юридичної особи приватного права є фізична чи (та) юридична особа, а іншим — держава, Автономна Республіка Крим чи територіальна громада.

Варто зважати, що допускаючи можливість (неможливість) укладення угоди про примирення між потерпілим та підозрюваним чи обвинуваченим, акценти мають ставитися саме на характері кримінального правопорушення, а не на особі підозрюваного чи обвинуваченого. Так, якщо кримінальне провадження здійснюється стосовно однієї особи, яка підозрюється / обвинувачується у вчиненні кількох окремих кримінальних правопорушеннях, серед яких є тяжкий чи особливо тяжкий злочин і, в тому числі, злочин невеликої тяжкості, внаслідок вчинення якого потерпілому було завдано шкоди, то угоду про примирення може бути укладено, але лише щодо злочину невеликої тяжкості. Кримінальне провадження в такому випадку має бути виділено в окреме провадження, про що прокурор виносить постанову, а суддя постановляє ухвалу.

Слід також зважати, що регламентуючи порядок та умови укладення угоди про примирення між потерпілим та підозрюваним чи обвинуваченим, законодавець повинен максимально зважати на права та інтереси потерпілих. У зв'язку із цим варто однозначно підтримати положення ч. 8 ст. 469 КПК України, яке передбачає, що якщо в кримінальному провадженні беруть участь кілька потерпілих від одного кримінального правопорушення, угода може бути укладена та затверджена лише з усіма потерпілими. При цьому укладається одна угода, в якій обов'язково має бути зазначено про узгоджене між сторонами (усіма потерпілими та підозрюваним / обвинуваченим) покарання, їх згоду на призначення такого покарання або на призначення покарання та звільнення від його відбування з випробуванням.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 469 КПК України ініціатива укладення угоди про примирення має походити тільки від потерпілого або підозрюваного чи обвинуваченого. Домовленості стосовно угоди про примирення можуть проводитися самостійно потерпілим і підозрюваним чи обвинуваченим, захисником і представником або за допомогою іншої особи, погодженої сторонами кримінального провадження (крім слідчого, прокурора або судді). На це звернено увагу і в Узагальненні ВССУ [3], де зазначено, що слідчий, прокурор зобов'язані згідно з ч. 7 ст. 469 КПК України лише проінформувати підозрюваного та потерпілого про їхнє право на примирення, роз'яснити механізм його реалізації та в жодному разі не чинити перешкод в укладенні угоди, не ініціювати її укладення та не вести перемовин (проводити домовленості) щодо її змісту. Як зауважує В. І. Фаринник, обмеження на участь у процесі примирення для прокурора, слідчого і суду є цілком обґрунтованим, тому що саме ці учасники кримінального провадження в першу чергу зацікавлені у реалізації завдань кримінального процесу шляхом всебічного, повного і неупередженого дослідження обставин кримінального провадження, тоді як провадження на підставі угоди про примирення допускає можливість прийняття судового рішення, порушуючи вимоги всебічності і повноти [11, с. 4]. Заборона втручання слідчого, прокурора або судді в процес примирення сторін має на меті забезпечити сторонам право на вільне волевиявлення та вирішення кримінально-правового конфлікту без втручання державних органів.

Водночас на практиці доволі часто ініціатором укладення такої угоди фактично виступає безпосередньо самий слідчий, в той час як потерпілий та підозрюваний або обвинувачений залишаються необізнаними у змісті даної угоди та її наслідках. Наприклад, ухвалою Гадяцького районного суду Полтавської області від 26.04.2016 р. у справі № 526/633/16-к [12] відмовлено в затвердженні угоди про примирення у зв'язку з тим, що угода про примирення укладена за ініціативою слідчого, ним же складено текст угоди, де зазначено вид та міру покарання та розсуд слідчого, з яким погодились сторони угоди на момент її підписання. Судом встановлено, що при укладанні угоди було порушено вимоги ч. 1 ст. 469 КПК України. До аналогічного висновку дійшов Жовтневий районний суд Миколаївської області (ухвала від 10.08.2015 р. у справі № 477/1682/15-к) [13], який встановив, що угода про примирення була укладена за ініціативою слідчого, яка склала текст угоди і надала сторонам угоду для підпису.

Треба зауважити, що за матеріалами кримінального провадження вкрай складно визначитися з тим, хто був ініціатором укладення угоди, оскільки до матеріалів провадження долучається оригінал угоди із зазначенням того, що між потерпілим та підозрюваним укладено угоду про примирення. Лише під час допиту в ході підготовчого судового засідання можна встановити ініціатора, переконавшись таким чином, що вимоги ч. 1 ст. 469 КПК України дотримано.

Чинне законодавство передбачає можливість ініціювання та укладення угоди про примирення вже зі стадії досудового розслідування. Так, згідно із ч. 5 ст. 469 КПК України укладення угоди про примирення може ініціюватися в будь-який момент після повідомлення особі про підозру до виходу суду до нарадчої кімнати для ухвалення вироку. У зв'язку із цим доцільно підтримати позицію Т. В. Корчевої про те, що момент, з якого можливо ініціювання та укладення угод на досудовому розслідуванні, і зв'язок його з повідомленням особи про підозру вибрано законодавцем не випадково. Законодавець пов'язує його з наявністю достатніх доказів для підозри особи у вчиненні кримінального правопорушення [14, с. 305]. Як слушно зазначає С. І. Перепелиця, до моменту повідомлення особі про підозру вважається, що докази для підозри особи у вчиненні інкримінованого кримінального правопорушення відсутні, або їх недостатньо [15, с. 94].

Слід відзначити, що чинне законодавство досить детально визначає зміст угоди про примирення. При цьому доводиться констатувати, що в більшості випадків постановлення судом ухвали про відмову в затвердженні угоди пов'язане з наявними в угоді недоліками, які за своїм змістом не є суттєвими, зокрема наявністю суперечностей, неточностей, що переважно зумовлено правовою необізнаністю сторін. Так, непоодинокими є випадки коли угоди: 1) не містили відомостей про розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, строк її відшкодування чи перелік дій, не пов'язаних із відшкодуванням шкоди, які підозрюваний чи обвинувачений зобов'язаний вчинити на користь потерпілого, а також строк їх вчинення; 2) не містили узгодженого сторонами покарання, згоди сторін на його призначення або на призначення покарання та звільнення від його відбування з випробуванням; 3) не містили наслідків укладення та затвердження угоди, що передбачені ст. 473 КПК України; 4) не містили наслідків невиконання угоди; 5) покладали на сторін зобов'язання, які не відповідають вимогам закону тощо.

Логічно, що у вищезгаданих ситуаціях суди відмовляли в затвердженні угоди про примирення у зв'язку з невідповідністю угоди положенням КК України та КПК України. Так, перевіряючи угоду про примирення на відповідність її вимогам КПК України та КК України, суд встановив, що в укладеній угоді міститься припис про те, що потерпілий розуміє можливість настання для нього кримінальної відповідальності за ст. 389-1 КК України у разі умисного невиконання угоди. З огляду на це суд вважає, що при укладанні даної угоди сторони уклали угоду, умови якої суперечать вимогам закону і порушують права, свободи та інтереси потерпілого, оскільки ст. 389-1 КК України не передбачена його відповідальність за невиконання угоди про примирення. Відтак суд цілком виправдано постановив ухвалу про відмову у затвердженні угоди про примирення (ухвала Кегичівського районного суду Харківської області від 17.06.2013 р. у справі № 624/622/13-к) [16].

У той же час згідно з КПК України рішення суду про відмову в затвердженні угоди оскарженню в апеляційному порядку не підлягає, а відповідно до ч. 8 ст. 474 КПК України повторне звернення з угодою в одному кримінальному провадженні не допускається. Таким чином, з метою подолання проблеми неефективного застосування угоди про примирення в кримінальному провадженні доцільно в КПК України закріпити обов'язок суду надати роз'яснення сторонам стосовно невідповідності угоди про примирення вимогам закону, визначити чіткий термін для уточнення укладеної угоди, внесення незначних змін до її змісту та передбачити право на повторне звернення з угодою.

Як також передбачено в ч. 1 ст. 471 КПК України, в угоді про примирення зазначається перелік дій, не пов'язаних з відшкодуванням шкоди, які підозрюваний чи обвинувачений зобов'язані вчинити на користь потерпілого. Водночас перелік даних дій взагалі не деталізований, що може призвести до покладання на підозрюваного чи обвинуваченого зобов'язань «сумнівного» характеру, відмови судів у затвердженні угод про примирення у зв'язку із суб'єктивним ставленням до даних положень. Відтак із метою мінімізації ризиків можливих зловживань, а також неправильного тлумачення чинного законодавства і, як наслідок, його неправильного застосуванням як суддями, так і слідчими, прокурорами, в законі необхідно деталізувати перелік таких дій.

Відповідно до ч. 1 ст. 474 КПК України, якщо угоди досягнуто під час досудового розслідування, складений слідчим та затверджений прокурором обвинувальний акт разом із підписаною сторонами угодою невідкладно надсилається до суду. Таким чином, законом не встановлено строку, в який прокурор повинен направити обвинувальний акт з угодою про примирення до суду. Із цього приводу в Узагальненні ВССУ міститься застереження про те, що словосполучення «невідкладно надсилається» свідчить, що такі документи мають надсилатися до суду за першої ж можливості [3]. Разом із тим трапляються випадки, коли обвинувальний акт з угодою надходить до суду зі спливом досить тривалого часу, при цьому жодних обставин для відтермінування даного строку з матеріалів справи не вбачалось. Саме тому, з метою уникнення будь-яких зловживань та зволікань при розгляді питання про примирення, в законі доцільно передбачити присічний строк, протягом якого обвинувальний акт разом із підписаною сторонами угодою надсилається до суду.

Одночасно закон встановлює окремі випадки можливого відтермінування строку направлення обвинувального акту разом із підписаною сторонами угодою про примирення. Так, згідно із ч. 1 ст. 474 КПК України прокурор має право відкласти направлення до суду обвинувального акта з підписаною сторонами угодою лише за наявності таких правових підстав: 1) отримання висновку експерта; 2) завершення проведення інших слідчих дій, необхідних для збирання та фіксації доказів, які можуть бути втрачені зі спливом часу, або які неможливо буде провести пізніше без істотної шкоди для їх результату у разі відмови суду в затвердженні угоди. Водночас прокурор не зобов'язаний відкласти направлення таких документів, а лише має право це зробити. При цьому треба враховувати, що в разі відмови суду в затвердженні угоди про примирення досудове розслідування або судове провадження продовжуються в загальному порядку, а сам факт ініціювання укладення угоди про примирення та всі твердження, що були зроблені з метою її досягнення, не можуть розглядатися як визнання винуватості. Відтак із метою запобігання втраті доказів доцільно передбачити для прокурора обов'язок, а не право, відтермінування строку направлення обвинувального акту разом з угодою для завершення проведення тих слідчих дій, що необхідні для збирання та фіксації доказів, які можуть бути втрачені зі спливом часу або які неможливо буде провести пізніше без істотної шкоди для їх результату.

З приводу даного положення варто погодитись із думкою М. Й. Вільгушинського та М. В. Сіроткіної про те, що в складних кримінальних провадженнях (досудове розслідування у яких здійснюється щодо кількох осіб та/або кількох епізодів їх спільної злочинної діяльності) прокурор буде позбавлений можливості встановити всі обставини вчинення кримінального правопорушення. Крім того, вони зазначають, що за змістом кримінального процесуального закону прокурор не має права відкласти направлення обвинувального акта у зв'язку з необхідністю проведення слідчих дій, оскільки таке право йому надане лише для завершення слідчих дій, рішення про необхідність проведення яких було прийнято до укладення сторонами кримінального провадження угоди про примирення [1, с. 104].

Згідно із ч. 2 ст. 474 КПК України розгляд щодо угоди проводиться судом під час підготовчого судового засідання за обов'язкової участі сторін угоди з повідомленням інших учасників судового провадження. Тобто отримавши обвинувальний акт, угоду про примирення чи про визнання винуватості, суд (головуючий суддя) відповідно до вимог ч. 1 ст. 314 КПК України не пізніше п'яти днів із дня їх надходження повинен призначити підготовче судове засідання. Як правило, судами першої інстанції дотримуються вимоги закону про розгляд щодо угоди, яку досягнуто під час досудового розслідування та яка надійшла до суду з обвинувальним актом, безпосередньо під час підготовчого судового засідання. Водночас мають місце і протилежні випадки. Так, до Рожнятівського районного суду Івано-Франківської області надійшов обвинувальний акт у кримінальному провадженні щодо особи у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 185 КК України, з укладеною між потерпілим та обвинуваченим угодою про примирення. Ухвалою судді у цьому кримінальному провадженні призначено підготовче судове засідання, яке відбулось 15.03.2016 р [17]. За результатами підготовчого судового засідання призначено судовий розгляд на 25.03.2016 р., і в подальшому під час судового розгляду судом прийнято рішення про затвердження угоди (справа № 350/253/16-к) [18].

Якщо угоди досягнуто під час судового провадження, суд невідкладно зупиняє проведення процесуальних дій і переходить до розгляду її умов та змісту. Водночас існують випадки, коли суд продовжує судовий розгляд, проводить судові дебати, надає останнє слово обвинуваченому, а потім, видалившись до нарадчої кімнати, оголошує вирок, яким затверджує угоду.

Перед ухваленням рішення про затвердження угоди про примирення суд під час судового засідання повинен виконати вимоги, передбачені ч. ч. 5-7 ст. 474 КПК України.

По-перше, суд має з'ясувати в обвинуваченого, чи цілком він розуміє: 1) своє право на справедливий судовий розгляд, під час якого сторона обвинувачення зобов'язана довести кожну обставину щодо кримінального правопорушення, у вчиненні якого його обвинувачують; 2) наслідки укладення та затвердження угоди про примирення; 3) характер кожного обвинувачення; 4) вид покарання, а також інші заходи, які будуть застосовані до нього у разі затвердження угоди судом.

По-друге, суд повинен з'ясувати в потерпілого, чи цілком він розуміє наслідки укладення та затвердження угоди про примирення.

По-третє, суд зобов'язаний переконатися, що укладення угоди сторонами є добровільним, тобто не є наслідком застосування насильства, примусу, погроз або наслідком обіцянок чи дії будь-яких інших обставин, ніж ті, що передбачені в угоді. Для цього в разі необхідності суд має право витребовувати документи, в тому числі скарги підозрюваного чи обвинуваченого, подані ним під час кримінального провадження, та рішення за наслідками їх розгляду, викликати в судове засідання осіб та опитувати їх.

По-четверте, суд повинен перевірити угоду на відповідність вимогам КПК України та/або закону, зокрема, з'ясувати: 1) чи не суперечать умови угоди вимогам КПК України та/або закону, в тому числі чи не допущена неправильна правова кваліфікація кримінального правопорушення, яке є більш тяжким ніж те, щодо якого передбачена можливість укладення угоди; 2) чи відповідають умови угоди інтересам суспільства; 3) чи не порушують умови угоди права, свободи чи інтереси сторін або інших осіб; 4) чи не існують обґрунтовані підстави вважати, що укладення угоди не було добровільним, або сторони не примирилися; 5) чи існує очевидна можливість виконання обвинуваченим взятих на себе за угодою зобов'язань; 6) чи наявні фактичні підстави для визнання винуватості.

Якщо суд, досліджуючи вищевказані положення, дійде до негативного висновку, він відмовляє в затвердженні угоди про примирення. Якщо ж суд переконається в тому, що угоду може бути затверджено, відповідно до ст. 475 КПК України він ухвалює вирок, яким затверджує угоду, і призначає узгоджену сторонами міру покарання.

Аналіз судової практики свідчить про те, що у зв'язку з відсутністю чіткої законодавчої регламентації призначення покарання на підставі угод суди іноді затверджують узгоджене покарання у розмірі, який не тільки не передбачений у санкції статті Особливої частини КК України за вчинений злочин, а взагалі не зазначений у статтях Загальної частини КК України [19, с. 218]. Із цього приводу слушно зазначає С. М. Міщенко, що при укладанні угоди сторони вправі визначити не тільки міру покарання в межах санкції статті, а й обрати навіть менш сувору, ніж зазначено за вчинений злочин. Проте при такому пом'якшенні покарання сторони повинні дотримуватися вимог ст. 69 КК України [20, с. 215]. Разом із тим, як наголошує О. В. Євдокімова, правила щодо обрання менш суворого покарання, ніж передбачено законом за вчинений злочин, закріпленні у ст. 69 КК України, стосуються виключно випадків призначення покарання під час здійснення судового розгляду кримінального провадження у загальному порядку. Тобто в тих випадках, коли саме суд приймає рішення щодо доцільності пом'якшення покарання [19, с. 220]. Отже, чинні положення ст. 69 КК України не розповсюджують свою дію на випадки обрання міри покарання на підставі угоди про примирення. У зв'язку із цим доцільно підтримати думку М. Й. Вільгушинського та М. В. Сіроткіної, які пропонують доповнити розділ ХІ Загальної частини КК України статтею 69-2 «Призначення покарання на підставі угод» задля закріплення в матеріальному праві такого нового виду та способу призначення покарання [1, с. 108].

Слід мати на увазі, що вирок суду першої інстанції на підставі угоди про примирення між потерпілим та підозрюваним, обвинуваченим може бути оскаржений в апеляційному порядку обмеженим колом суб'єктів та з чітко визначених законом підстав, зазначених у ч. 3 ст. 394 КПК України.

Так, обвинувачений, його захисник та законний представник можуть оскаржити таке судове рішення лише якщо: 1) судом призначено покарання суворіше, ніж узгоджене сторонами угоди;

2) вирок ухвалено без згоди обвинуваченого на призначення покарання; 3) суд не виконав вимоги, встановлені частинами 5 — 7 ст. 474 КПК України.

Потерпілий, його представник, законний представник може оскаржити таке судове рішення лише якщо: 1) судом призначено покарання менш суворе, ніж узгоджене сторонами угоди; 2) вирок ухвалено без згоди потерпілого на призначення покарання;

3) судом нероз'яснено наслідків укладення та затвердження угоди про примирення; 4) суд не виконав вимоги, встановлені частинами 6 — 7 ст. 474 КПК України.

Слід констатувати, що законодавча регламентація порядку оскарження вироку суду першої інстанції на підставі угоди про примирення свідчить про суттєву недостатність існуючих повноважень прокурора в даному напрямку. Так, прокурор може оскаржити вирок суду першої інстанції на підставі угоди про примирення лише з підстави затвердження судом угоди в кримінальному провадженні, в якому згідно із ч. 3 ст. 469 КПК України угоду не може бути укладено, зокрема щодо тяжких та особливо тяжких злочинів. Фактично йде мова про оскарження такого вироку лише з підстав недопустимості укладення угоди про примирення.

Водночас прокурор не має можливості оскаржити навіть явно незаконні вироки, зокрема, в яких закон України про кримінальну відповідальність застосований неправильно. У зв'язку із цим вбачається доцільним внесення змін до п. 3 ч. 3 ст. 394 КПК України в частині доповнення даного положення словами, «а також із підстав істотного порушення вимог кримінального процесуального закону чи неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність», що надасть можливість прокурору оскаржувати в апеляційному порядку вирок суду першої інстанції на підставі угоди про примирення між потерпілим та підозрюваним, обвинуваченим.

Також слід відзначити, що згідно із ч. 1 ст. 476 КПК України в разі невиконання угоди про примирення лише потерпілий має право звернутися до суду, який затвердив таку угоду, з клопотанням про скасування вироку. Із цього приводу слід підтримати думку Г. Є. Тюріна, який вважає, що виконання угоди про примирення має не лише приватний характер, а й публічне значення, оскільки її затвердження призвело до припинення кримінальних процесуальних відносин [21, с. 232]. За таких обставин виглядає абсолютно логічним та послідовним надання повноважень прокурора щодо нагляду за реальним виконанням засудженим взятих зобов'язань за угодою про примирення, та наділення прокурора, в разі невиконання засудженим таких зобов'язань, правом звертатися до суду з клопотанням про скасування вироку, яким затверджена угода про примирення.

Розвиток України як демократичної, соціальної та правової держави вимагає належних гарантій реалізації прав і свобод людини, що можливо завдяки подальшій імплементації у вітчизняну правову систему загальновизнаних міжнародних стандартів у сфері кримінального процесу, які ґрунтуються на ідеях примирення сторін, відшкодування завданої потерпілому шкоди, усвідомлення правопорушником моральної і правової відповідальності за свої дії.

Закріплення в кримінальному процесуальному законодавстві особливого порядку кримінального провадження на підставі угоди про примирення (глава 35 «Кримінальне провадження на підставі угод») є надзвичайно важливим кроком на шляху розширення процесуальних можливостей сторін у рамках здійснення кримінального провадження, значного спрощення процедури розгляду певних категорій кримінальних справ, скорочення загальних процесуальних строків їх розгляду, а також зменшення навантаження на систему судових і правоохоронних органів.

При цьому результати реалізації відповідних положень КПК України виправдовують очікування, підтверджуючи збереження тенденції до подальшого активного застосування угоди про примирення в кримінальному провадженні. Зокрема, за даними Державної судової адміністрації України, у 2015 році суди загальної юрисдикції розглянули 9008 (9,5% від загальної кількості) кримінальних проваджень з постановленням вироку із затвердженням угоди про примирення. У 2016 році цей показник становив 7793 (9,8%), а за перше півріччя 2017 — 4203 (10,3%) кримінальних проваджень.

Аналіз застосування положень КПК України при здійсненні судами загальної юрисдикції кримінальних проваджень на підставі угоди про примирення свідчить, що незважаючи на переважно правильне застосування положень закону, трапляються непоодинокі випадки неправильного тлумачення закону і, як наслідок, його неправильного застосування як суддями, так і слідчими, прокурорами.

Доцільно також відзначити, що законодавча регламентація процедури ініціювання та укладення угоди про примирення, а також порядку судового провадження містить низку прогалин та недоліків, усунення яких зумовить суттєве збільшення показників застосування угоди про примирення в кримінальному провадженні.

1. Вільгушинський М.Й. Погоджувальне правосуддя у кримінальній юстиції України: актуальні проблеми впровадження та застосування. Часопис цивільного і кримінального судочинства. 2012. № 6. С. 97-112.

2. Постанова Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про практику здійснення судами кримінального провадження на підставі угод» від 11.12.2015 р. № 13. URL: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/v0013740-15.

3. Узагальнення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ судової практики здійснення кримінального провадження на підставі угод від 22.01.2014 р. Закон і Бізнес. № 28 12.07-18.07.2014; № 29 19.0725.07.2014. URL: http://zib.com.ua/ua/print/92557-uzagalnennya_vssu_sudovoi_praktiki_zdiysnennya_kriminalnogo_.html.

4. Вирок Дарницького районного суду м. Києва від 13.08.2013 р. у справі № 753/13154/13-к / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/36182120.

5. Вирок Кремінського районного суду Луганської області від 06.02.2013 р. у справі № 414/169/13-к / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/30407859.

6. Дроздов О.М. Правове регулювання звільнення особи від кримінальної відповідальності у зв'язку з примиренням з потерпілим в сфері кримінального судочинства. Юрид. журнал. 2006. № 6 (48). С. 59-63.

7. Узагальнення практики розгляду районними судами м. Києва кримінальних проваджень на підставі угод за друге півріччя 2013 року-перший квартал 2014 року. URL: http://kia.court.gov.ua/ sud2690/uzah/28/.

8. Ухвала Шевченківського районного суду м. Києва від 14.01.2016 р. у справі № 761/34085/15-к / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/54963867.

9. Ухвала Добровеличківського районного суду Кіровоградської області від 24.07.2015 р. у справі № 387/892/14-к / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/ Review/47311738.

10. Постанова Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 31.03.2016 р. у справі 5-27кс16 / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/58496633.

11. Фаринник В.І. Угоди у кримінальному провадженні. Юрид. вісн. України. 2012. № 30. С. 4.

12. Ухвала Гадяцького районного суду Полтавської області від 26.04.2016 р. у справі № 526/633/16-к / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/57375783.

13. Ухвала Жовтневого районного суду Миколаївської області від 10.08.2015 р. у справі № 477/1682/15-к / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/48526430.

14. Корчева Т.В. Проблемні питання реалізації сторонами прав і обов'язків при укладенні угод під час досудового розслідування. Порівняльно-аналітичне право. 2015. № 1. С. 304-306.

15. Перепелиця С. І. Кримінальне провадження у формі приватного обвинувачення: [монографія]. Х.: Право, 2015. 184 c.

16. Ухвала Кегичівського районного суду Харківської області від 17.06.2013 р. у справі № 624/622/13-к / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/31917947.

17. Ухвала Рожнятівського районного суду Івано-Франківської області від 15.03.2016 р. у справі № 350/253/16-к / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov. ua/Review/56441138.

18. Вирок Рожнятівського районного суду Івано-Франківської області від 25.03.2016 р. у справі № 350/253/16-к / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov. ua/Review/56690321.

19. Євдокімова О.В. Проблемні питання призначення покарання при укладенні угоди про примирення або визнання винуватості. Право і суспільство. 2014. № 1/2. С. 217-221.

20. Міщенко С. М. Принцип індивідуалізації покарання при укладенні угод про примирення та визнання винуватості / Основні напрями розвитку кримінального права та шляхи вдосконалення законодавства України про кримінальну відповідальність: матеріали міжнародної науково-практичної конференції, 11-12 жовтня 2012 p. X.: Право, 2012. С. 214-217.

21. Тюрін Г.Є. Організаційно-правові основи участі прокурора у кримінальному провадженні на підставі угод: монографія. Х.: Право, 2015. 228 с.

Підстави здійснення кримінального провадження щодо застосування примусових заходів медичного характеру в особливій процесуальній формі

Кириченко В.Л.,

адвокат, аспірант кафедри криміналістики, судової медицини та психіатрії Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ

Останнім часом у зв'язку зі зміною парадигми кримінального процесу в Україні наукового інтересу зазнали особливі порядки кримінального провадження: багато вчених розмірковують над суттю кримінальних процесуальних форм, пропонують нові дефініції, розглядають критерії виокремлення кримінальних проваджень тощо. Ці питання знаходяться в полі зору, зокрема, М. І. Зеленської, С. М. Мельника, В. В. Молдована, Г. К. Тетерятник, В. М. Трофименка, Ю. К. Якимовича та інших.

Із системного аналізу концептуальних підходів науковців до визначення кримінальної процесуальної форми вбачається, що кримінальна процесуальна форма є конкретною єдністю діалектично пов'язаних між собою елементів кримінального провадження, що забезпечує досягнення цілей кримінальної правової діяльності зокрема та завдань кримінального провадження в цілому. З іншого боку, кримінальна процесуальна форма є певною формою спеціалізації, що являє собою розгалуження, набуття тією чи іншою гілкою все більше специфічних ознак у механізмі законодавчого впорядкування певних груп соціальних відносин [1, с. 76].

У чинному Кримінальному процесуальному кодексі України (далі — КПК) застосована нова юридична конструкція — «належна правова процедура», суть якої зводиться до дотримання під час здійснення кримінального провадження передбачених КПК засад (принципів) кримінального провадження, процесуальних засобів і способів їх реалізації, процесуальних гарантій прав і свобод учасників кримінального провадження та прийняття законних, обґрунтованих і справедливих рішень [2, с. 20]. Таким чином, законодавець фактично поставив ефективність досягнення завдань кримінального провадження в залежність від дотримання законодавчо встановленої правової процедури. Саме за такого підходу відкривається шлях для наукової та законодавчої розробки окремих процесуальних форм здійснення кримінального провадження. Як зазначає В. М. Трофименко, на сучасному етапі розвитку кримінального процесуального законодавства диференціація процесуальних форм виступає однією з пріоритетних умов раціонального використання процесуальних засобів і досягнення більшої результативності кримінального провадження [1, с. 75].

Автор погоджується з тим, що застосування особливих процесуальних форм кримінального провадження потребує переосмислення існуючих інститутів як кримінального, так і кримінально-процесуального права [3, с. 134], та вважає, що недостатня теоретична розробка цих питань негативно позначається на досягненні завдань кримінального провадження.

Згідно з даними статистичної звітності Державної судової адміністрації України за формою № 6 «Звіт про кількість осіб засуджених, виправданих, справи щодо яких закрито, неосудних, до яких застосовано примусові заходи медичного характеру та види кримінального покарання» примусові заходи медичного характеру (далі — ПЗМХ) застосовані у 2014 році до 774 неосудних осіб, у 2015 році — до 775 неосудних осіб, у 2016 році — до 633 неосудних осіб. Це свідчить про стійкість такого явища, як вчинення неосудними суспільно небезпечних діянь. А з іншого боку, рішення Європейського Суду з прав людини (далі — ЄСПЛ) «Горшков проти України», «Кучерук проти України», «Анатолій Руденко проти України» чітко вказують на недоліки правового регулювання питань, що стосуються прав психічно хворих, неосудних та обмежено осудних осіб у цивільних та кримінальних справах. На жаль, саме дефекти кримінально-процесуального законодавства України, що виявляються під час правозастосовної діяльності в кримінальних провадженнях щодо ПЗМХ, на сьогодні стоять на заваді дотримання принципів захисту осіб із психічними захворюваннями та поліпшення психіатричної допомоги, прийнятих Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 18.02.1992 р. (46/119) [4]. Відтак дослідження кримінального провадження щодо застосування ПЗМХ як особливої процесуальної форми є на часі.

Одним із завдань застосування кримінально-процесуальної форми є оптимізація кримінального провадження [5, с. 84]. Необхідність застосування диференційованих (особливих) форм у деяких кримінальних провадженнях вчені, як правило, пов'язують з особливостями суб'єкта, відносно якого здійснюється кримінальне провадження, зокрема, необхідністю надання додаткових процесуальних гарантій особам, які через неповноліття або психічну хворобу не можуть повноцінно захищати свої права та законні інтереси, а також для забезпечення реалізації особами спеціального правового режиму, обумовленого правовими привілеями та імунітетами [6, с. 33]. Специфічні характеристики суб'єкта вносять корективи в кримінальну процесуальну діяльність не лише ззовні, тобто в порядок здійснення обов'язкових юридичних процедур, а й внутрішнє, оскільки детермінують саму мету (ціль) цієї кримінальної діяльності в межах особливої процесуальної форми та окреслюють рамки повноважень її учасників. Ю. К. Якимович вважає головним критерієм розмежування проваджень на різні види їхню спрямованість, що виражається в предметі і завданнях. За цим критерієм він поділяє усі провадження на основні, допоміжні і особливі [7, с. 204]. М. І. Зеленська, виходячи також із завдань особливих кримінальних проваджень, наголошує на їх поділі на спрощені кримінальні провадження та провадження з ускладненою процесуальною формою. На її думку, спрощені процедури надають учасникам процесу не менші, а іноді навіть вигідніші гарантії їх прав і законних інтересів, ніж загальний порядок судочинства, і зазвичай використовуються за згодою обвинуваченого. Провадження з ускладненою процесуальною формою потребує додаткових гарантій законності, дотримання прав, свобод і законних інтересів його учасників, і застосовується незалежно від волі учасників кримінального судочинства [8, с. 208]. В. М. Трофименко, підкреслюючи значення процесуальної форми, зазначає, що вона набуває об'єктивну властивість цінності лише тоді, коли слугує досягненню соціально значимої мети, забезпечує оптимальне вирішення цієї мети, передбачає використання лише тих засобів, що відповідають вимогам закону і моралі, засновуються на достовірних і перевірених досягненнях науки [2, с. 75].

Кримінальне провадження щодо застосування ПЗМХ є диференційованою формою, яка відрізняється від інших кримінальних проваджень одночасно і особливим суб'єктом, відносно якого здійснюється провадження, і метою, на досягнення якої воно спрямоване.

За загально прийнятим розумінням, кримінальні процесуальні відносини — це суспільні відносини між суб'єктами права, що врегульовані нормами кримінально-процесуального законодавства. Правове регулювання кримінальних процесуальних відносин здійснюється через механізм суб'єктивних прав та юридичних обов'язків суб'єктів, що встановлені КПК залежно від їхнього процесуального статусу в кримінальному провадженні. Суб'єктивне право — це вид та міра можливої або дозволеної поведінки особи, що гарантується законом. Ця можливість реалізується через право особи на власні дії, право особи на чужі дії, право особи на державний примус у разі невиконання обов'язків протилежною стороною та право особи на користування певним соціальним благом. Суб'єктивному праву протистоїть юридичний обов'язок, який також включає в себе чотири компонента: необхідність здійснювати певні дії або відмовлятися від них, необхідність реагувати на законні вимоги уповноваженого суб'єкта, необхідність нести юридичну відповідальність за невиконання законних вимог уповноваженого суб'єкта, необхідність не перешкоджати контрагенту користуватися тим благом, на яке він має право [9, с. 191]. Задля досягнення завдань кримінального провадження кримінальним процесуальним законом має забезпечуватися баланс суб'єктивних прав і юридичних обов'язків осіб — учасників кримінального провадження.

Гарантована державою можливість мати суб'єктивні права та юридичні обов'язки виражається в категорії «правоздатність». У законодавствах сучасних демократичних держав правоздатність як абстрактна неперсоніфікована можливість визнається рівною для всіх осіб. Ця можливість розкривається (конкретизується) у дієздатності як здатності особи своїми безпосередніми діями набувати і здійснювати суб'єктивні права та юридичні обов'язки.

Закон пов'язує виникнення дієздатності особи з особливостями психофізіологічного розвитку та з досягненням нею певного віку. У цьому сенсі можна говорити про загальну дієздатність особи. Зрозуміло, що відхилення розумової чи психічної діяльності людини можуть заважати особі усвідомлено ставитися до її суб'єктивних прав та юридичних обов'язків, а також здійснювати їх на користь собі і не на шкоду іншим.

Основу кримінального провадження щодо застосування ПЗМХ складають кримінальні процесуальні відносини, суб'єктами яких, з одного боку, є особа, що вчинила у стані неосудності суспільно небезпечне діяння, за яке передбачена кримінальна відповідальність, а також особа, що вчинила злочин у стані осудності, але до постановлення вироку захворіла на психічну хворобу, що виключає можливість застосування до неї кримінального покарання до її видужання, та, з іншого боку, держава, яка через діяльність компетентних органів та посадових осіб вчиняє кримінально-правовий вплив на правопорушника. Особливість особи, стосовно якого вирішується питання щодо застосування ПЗМХ, як суб'єкта права зумовлена наявністю в неї психічного захворювання, що внаслідок порушення мотиваційно-вольового компоненту її свідомості суттєво впливає на можливість вільно, у межах та у спосіб, передбачений КПК, реалізувати процесуальні права.

Вченні визнають, що процесуальна дієздатність учасників кримінального судочинства належить до малорозроблених наукових питань [10, с. 124]. На наше переконання, поняття «кримінальна процесуальна дієздатність» потребує концептуального визначення, зокрема для того, щоб впровадити такий процесуальний механізм, за допомоги якого було б можливим забезпечення реалізації принципу диспозитивності кримінального процесу навіть тоді, коли особа з об'єктивних, незалежних від неї підстав, у тому числі у зв'язку із психічним захворюванням, має перешкоди для самостійного відстоювання своїх інтересів. Відсутність законодавчо закріпленого поняття кримінальної процесуальної дієздатності призвело до механічного перенесення в КПК, а значить до застосуванню в практиці кримінального судочинства інституту цивільної дієздатності, що є принаймні некоректним з точки зору науки, а також недостатнім для гарантування процесуальних прав особи з психічними вадами у кримінальному провадженні.

За своєю правовою природою цивільна дієздатність і кримінальна процесуальна дієздатність не співпадають. За змістом статей 39, 40, 41 Цивільного кодексу України, статті 297 Цивільного процесуального кодексу України визнання особи недієздатною чи обмежено дієздатною пов'язано з обмеженнями таких осіб у праві розпорядження матеріальними благами, що належать їм чи їхнім близьким, родичам, членам сім'ї на праві власності. Підставами для обмеження цивільної дієздатності є обставини, що свідчать про психічний розлад, істотно впливають на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними, чи обставини, що підтверджують дії, внаслідок яких фізична особа, яка зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами, азартними іграми тощо, поставила себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати, в скрутне матеріальне становище.

Кримінальна процесуальна дієздатність особи стосується вирішення питання, чи може вона за своїм психічним станом самостійно та свідомо брати участь у кримінальному провадженні, правильно сприймати дані досудового та судового слідства та активно користуватися цими даними [11, с. 35]. Відтак визнання особи недієздатною чи обмежено дієздатною в цивільному судочинстві не повинно сприйматися як апріорна неможливість особи користуватися процесуальними правами та підставою для обмеження її кримінальної процесуальної дієздатності. Обмеження цивільної дієздатності особи не означає, що її кримінальна процесуальна дієздатність є «автоматично» обмеженою. Між тим частина перша статті 44 КПК містить норму, відповідно до якої, якщо особа, визнана у встановленому законом порядку недієздатною чи обмежено дієздатною, до участі в процесуальній дії разом з нею залучається її законний представник. За такого підходу залучення до участі в кримінальному провадженні законного представника скоріше є показником обмеження без належної процедури кримінальної процесуальної дієздатності особи, ніж виступає додатковою гарантією її прав.

Єдиною підставою обмеження кримінальної процесуальної дієздатності особи може бути висновок судово-психіатричної експертизи, на вирішення якої поставлене питання: чи може особа з урахуванням її психічного стану правильно розуміти свій процесуальний статус та відповідні йому права і обов'язки у кримінальному провадженні, розпоряджатися ними та самостійно брати участь у процесуальних діях. Ураховуючи те, що мова йде про обмеження прав особи, а висновок експерта відповідно до частини десятої статті 101 КПК не є обов'язковим для особи або органу, який здійснює провадження, питання щодо обмеження кримінальної процесуальної дієздатності особи має бути виключною прерогативою суду, розглядатися в судовому засіданні за участю особи та захисника, з постановленням відповідної ухвали. На нашу думку, судовий розгляд із зазначеного питання може бути ініційований як за клопотанням прокурора, слідчого, так й за клопотанням захисника. Ухвала суду щодо обмеження кримінальної процесуальної дієздатності особи повинна мати чіткі застереження відносно її чинності лише в межах того кримінального провадження, в якому проведено судово-психіатричну експертизу. У контексті частини другої статті 10 КПК цією ухвалою одночасно з обмеженням кримінальної процесуальної дієздатності особи має бути залучений до кримінального провадження законний представник цієї особи. Присутність у судовому засіданні законного представника, про залучення якого до кримінального провадження просить сторона, є обов'язковою, оскільки обов'язковими є також, як згода самої особи на залучення саме цієї людини у якості її законного представника, так і згода законного представника на участь у кримінальному провадженні. Ухвала має підлягати оскарженню як у частині обмеження кримінальної процесуальної дієздатності особи, так й у частині залучення до участі в кримінальному провадженні в статусі законного представника конкретної особи. З огляду на зазначене частина друга статті 506 КПК у частині прийняття прокурором власного рішення про проведення процесуальної дії без участі особи, яка має розлад психічної діяльності чи психічного захворювання, підлягає вилученню як така, що послаблює гарантії від свавілля.

Саме такій підхід узгоджується з пунктом 7 Декларації про права розумово відсталих осіб, прийнятою Генеральною Асамблеєю ООН 20 грудня 1971 року, де закріплені наступні принципи обмеження прав осіб, які належним чином не можуть здійснювати всі свої права або якщо виникає необхідність в обмеженні або анулюванні деяких або усіх таких прав [12]:

1) процедура обмеження чи анулювання прав повинна передбачати належні правові гарантії від будь-яких зловживань;

2) процедура обмеження чи анулювання прав має ґрунтуватися на оцінки кваліфікованими спеціалістами;

3) процедура має передбачати періодичний перегляд та право апеляції до вищих інстанцій.

На підставі проведеного аналізу можна констатувати, що наявність в особи психічного захворювання призводить до нестачі її процесуальної дієздатності, що зумовлює необхідність створення прийнятного та законодавчо закріпленого механізму вирівнювання можливостей особи в здійсненні нею її процесуальних прав, який може бути реалізованим лише через особливу процесуальну форму кримінального провадження.

Великий тлумачний словник сучасної української мови визначає завдання як мету, до якої прагнуть; те, що хочуть здійснити [13, с. 378].

Деякі науковці допускають підміну понять «підстави застосування ПЗМХ» і «підстави для здійснення кримінального провадження щодо застосування ПЗМХ», що призводить до певної розмитості у визначенні завдань кримінального провадження щодо застосування ПЗМХ і навіть до ототожнення їх з метою ПЗМХ.

Підстави застосування ПЗМХ законодавцем чітко не прописані. Статтею 93 КК лише визначене коло осіб, до яких застосовуються ПЗМХ. Аналіз вказаної норми дає можливість виокремити два критерія як підстави для застосування ПЗМХ:

1) юридичний, що полягає у факті вчинення особою суспільно небезпечного діяння, передбаченого Особливою частиною КК;

2) медичний, що виявляється в наявності в особи в момент вчинення суспільно небезпечного діяння та/або на момент здійснення кримінального провадження чи під час відбування покарання хронічної психічної хвороби, тимчасового розладу психічної діяльності, слабоумства або іншого хворобливого стану психіки, що істотно впливали під час вчинення суспільно небезпечного діяння та/або впливають під час здійснення кримінального провадження чи відбування покарання на свідомість і волю людини та заважають її здатності розуміти значення своїх дій та керувати ними.

Виходячи із цієї позиції законодавця, метою застосування ПЗМХ є обов'язкове лікування особи та запобігання вчиненню нею нових суспільно небезпечних діянь.

Стаття 503 КПК встановлює, що кримінальне провадження щодо застосування ПЗМХ здійснюється за наявності достатніх підстав вважати, що:

1) особа вчинила суспільно небезпечне діяння, передбачене законом України про кримінальну відповідальність, у стані неосудності;

2) особа вчинила кримінальне правопорушення в стані осудності, але захворіла на психічну хворобу до постановлення вироку.

За частиною другою статті 503 КПК досудове розслідування в порядку кримінального провадження щодо застосування ПЗМХ починається з постанови прокурора про зміну порядку досудового розслідування, що виноситься в разі встановлення підстав для такого провадження. Оцінка достатності підстав здійснюється прокурором, виходячи із сукупності зібраних досудовим слідством доказів наявності в особи психічного захворювання та поведінки цієї особи під час досудового розслідування.

Відповідно до статті 3 Закону України «Про психіатричну допомогу» кожна особа вважається такою, що не має психічного розладу, доки наявність такого розладу не буде встановлена на підставах та в порядку, передбаченому законом. Тому досудове розслідування за фактом вчинення кримінального правопорушення розпочинається за загальними правилами у відповідності до статті 214 КПК, тобто в уніфікованій формі, та може бути переведене в особливу процесуальну форму лише за наявності встановлених під час досудового розслідування підстав. За такого підходу кримінальне провадження, в якому в подальшому буде вирішуватися питання про застосування до особи ПЗМХ, фактично поділяється на два етапи:

1) до встановлення підстав для проведення кримінального провадження щодо застосування ПЗМХ, відбувається в уніфікованій формі;

2) після ухвалення слідчим, прокурором постанови про зміну порядку досудового розслідування, та відбувається в особливій формі, за правилами, передбаченими главою 39 КПК.

Застосування примусових заходів медичного характеру не є метою кримінального провадження щодо застосування ПЗМХ: за частиною четвертою статті 503 КПК ПЗМХ застосовуються лише до осіб, які є суспільно небезпечними (на момент розгляду справи в суді, а не під час вчинення суспільно небезпечного діяння — прим. автора), тому досудове розслідування в кримінальному провадженні щодо застосування ПЗМХ може закінчиться не лише складанням клопотання про застосування ПЗМХ, а також закриттям кримінального провадження (частина перша статті 511 КПК).

Завданням кримінального провадження щодо застосування ПЗМХ є створення кримінального процесуального механізму забезпечення та гарантування прав, свобод і законних інтересів осіб, відносно яких вирішується питання про застосування ПЗМХ, що цілком відповідає завданням кримінального провадження, передбаченим статтею 2 КПК: захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду через застосування належної правової процедури.

Філософська категорія «належне» позначає ідеальний стан буття, протиставлений безпосередньо сущому як його взірець і мета [14, с. 405]. З іншого боку, одним із значень слова «належний» є «відповідний» [13, с. 721]. Зміст слова «процедура» визначається як встановлений чи узвичаєний порядок здійснення, виконання або оформлення чого-небудь. З огляду на зазначене в контексті кримінального процесуального законодавства належна правова процедура постає як нормативно встановлений порядок здійснення кримінального провадження, який необхідно виконувати правозобов'язаним особам для досягнення мети кримінального провадження, тобто так, щоб «кожний, хто вчиняє кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жоден невинуватий не був обвинувачений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу».

Правовідносини в суспільстві здійснюються через встановлений державою правовий механізм, який є частиною соціально-правового механізму в цілому та за своєю суттю представляє собою систему засобів і чинників, що забезпечують необхідні умови поваги до всіх основних прав і свобод людини, які є похідними від її гідності [15, с. 190]. Механізм правового регулювання традиційно визначається як система юридичних засобів, що організовані найбільш послідовним чином з метою упорядкування суспільних відносин, сприяння задоволенню інтересів суб'єктів права [9, с. 227]. Деталізуючи зазначену дефініцію, О.Ф. Скакун розглядає механізм правового регулювання як узяту в єдності систему правових засобів, способів і форм, за допомогою яких нормативність права переводиться в упорядкованість суспільних відносин, задовольняються інтереси суб'єктів права, встановлюється і забезпечується правопорядок («належне» у праві стає «сущим»). Елементами механізму правового регулювання виступають засоби (норми права, суб'єктивні права і обов'язки, рішення судів тощо, об'єктивовані в правових актах); способи (дозвіл, зобов'язання, заборона); форми (використання, виконання, додержання, застосування) [15, с. 498]. О. П. Кучинська до елементів механізму забезпечення прав особи в кримінальному судочинстві відносить статус суб'єкта кримінального процесу, систему правових методів, гарантії забезпечення права [16, с. 30].

Виходячи із зазначеного, належна правова процедура в кримінальному провадженні є формою (використання, виконання, додержання, застосування) учасниками кримінального провадження норм кримінального процесуального закону відповідно до їхнього процесуального статусу та відповідно до загальних засад кримінального провадження (верховенство права, законність, рівність перед законом і судом, повага до людської гідності, забезпечення права на захист тощо). Саме через виконання належної правової процедури забезпечується реалізація процесуальних прав підозрюваного, обвинуваченого, особи щодо якої вирішується питання про застосування ПЗМХ.

Суб'єктами застосування належної правової процедури в кримінальному провадженні виступають посадові особи державних органів, що уповноважені на здійснення кримінальної процесуальної діяльності (слідчі, прокурори, судді): на них покладається обов'язок забезпечення реалізації процесуальних норм.

З огляду на вищевказане кримінально процесуальний механізм (належна правова процедура) в кримінальному провадженні щодо застосування ПЗМХ реалізується через норми КПК, що встановлюють процесуальний статус особи та зобов'язують суб'єкти кримінальної процесуальної діяльності здійснити певні процесуальні дії із забезпечення, крім загальних, також додаткових, спеціально передбачених законом гарантій прав, свобод і інтересів осіб, відносно яких вирішується питання про застосування ПЗМХ.

Отже, елементами, що визначають необхідність здійснення кримінального провадження щодо застосування ПЗМХ в особливій процесуальній формі, є:

1) процесуальний статус особи, щодо якої вирішується або вирішувалося питання про застосування ПЗМХ;

2) обов'язкові процесуальні дії (рішення) правозобов'язаних осіб;

3) спеціальні гарантії, встановлені для особи, щодо якої вирішується або вирішувалося питання про застосування ПЗМХ.

Незважаючи на особливості процесуального статусу особи, щодо якої вирішується або вирішувалося питання про застосування ПЗМХ, законодавець не виділив права такої особи в окрему норму, а прирівнявши їх до прав підозрюваного, обвинуваченого, лише обмежився застереженням у частині першій статті 506 КПК щодо обмеження обсягу прав, які особа може виконувати в процесі самостійно, в залежності від характеру розладу її психічної діяльності чи психічного захворювання. Автор неодноразово наголошував на неспроможності та навіть дискримінаційному характері такої позиції законодавця, адже внаслідок порушення мотиваційно-вольового компоненту свідомості особа, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, не є суб'єктом злочину, їй не повідомляється підозра, відносно її дій не складається обвинувальний акт, кримінальне провадження не закінчується ухваленням вироку, тому така особа не може мати статус підозрюваного, обвинуваченого [17; 18; 19]. Завдяки невизначеності процесуального статусу особи, щодо якої вирішується або вирішувалося питання про застосування ПЗМХ, можна стверджувати, що чинний КПК, незважаючи на те, що присвятив кримінальному провадженню щодо застосування ПЗМХ окрему главу, не містить належної правової процедури здійснення вказаного кримінального провадження. У правозастосовній діяльності цей дефект правового регулювання призводить до неможливості забезпечити гарантії процесуальних прав особи, що може привести до встановлення більш суворого виду ПЗМХ, ніж потребує особа за своїм психічним станом.

З моменту винесення слідчим, прокурором постанови про зміну порядку досудового розслідування, відповідно до якої останнє продовжується згідно з правилами, передбаченими главою 39 КПК, тобто в особливій процесуальній формі, виникає обов'язок слідчого, прокурора здійснити певні процесуальні дії, зокрема:

- призначити (залучити) захисника, оскільки в кримінальному провадженні щодо застосування ПЗМХ участь захисника є обов'язковою (ст. 507 КПК);

- порушити перед судом клопотання про застосування до особи запобіжних заходів у порядку статті 508 КПК;

- залучити експерта (експертів) для проведення психіатричної експертизи (ч. 1 ст. 509 КПК);

- у разі необхідності проведення стаціонарної психіатричної експертизи порушити перед судом питання про направлення особи до відповідного медичного закладу (ч. 2 ст. 509 КПК);

- закрити кримінальне провадження або скласти клопотання про застосування ПЗМХ в порядку статті 511 КПК.

На сьогодні цей перелік обов'язкових дій слідчого, прокурора в кримінальному провадженні щодо застосування ПЗМХ є вичерпним та, на жаль, не містить норми, яка б зобов'язувала слідчого, прокурора залучити до участі в кримінальному провадженні законного представника особи, щодо осудності якої виникли сумніви.

КПК 2012 року змінив концептуальні підходи до інституту законного представництва в кримінальному провадженні. Згідно зі статтею 44 КПК 1960 року у якості захисників допускалися не лише адвокати, а також за заявою обвинуваченого, підозрюваного, засудженого, виправданого їх близькі родичі [20, с. 137]. Чинним КПК передбачено, що до участі в кримінальному провадженні залучається законний представник підозрюваного, обвинуваченого, який є неповнолітнім, або особи, яка визнана у встановленому законом порядку недієздатною чи обмежено дієздатною (ст. 44 КПК). На наше переконання, обмеження участі законного представника в кримінальному провадженні щодо застосування ПЗМХ наявністю рішення в цивільній справі про визнання особи недієздатною або обмежено недієздатною не відповідає інтересам особи, відносно якої вирішується питання, та завданням кримінального провадження, передбаченим статтею 2 КПК. Більш того, нестача кримінальної процесуальної дієздатності особи за наявності права прокурора, суду відповідно до статті 506 КПК прийняти рішення про проведення процесуальних дій без участі цієї особи не може бути компенсована навіть обов'язковою участю захисника в кримінальному провадженні, адже відповідно до статті 23 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» під час виконання адвокатом його професійних обов'язків забороняється ототожнення адвоката з клієнтом. Ураховуючи зазначене, було б слушним передбачити в статті 44 КПК, що законний представник залучається слідчим, прокурором, слідчим суддею, судом у кримінальне провадження з моменту встановлення факту наявності в особи психічного захворювання або інших відомостей, які викликають сумнів щодо її осудності.

І, нарешті, саме обов'язкова участь законного представника разом з адвокатом у кримінальному провадженні щодо застосування ПЗМХ мають слугувати спеціальними гарантіями від свавілля посадових осіб під час вирішення питання про застосування до особи ПЗМХ.

Отже, визначення здійснення кримінального провадження щодо застосування ПЗМХ в особливій процесуальній формі є цілком обґрунтованим та відповідним завданням кримінального провадження, проте кримінальний процесуальний механізм здійснення цього провадження потребує подальшого нормативного удосконалення.

Здійснення кримінального провадження в особливій процесуальній формі слід розглядати через призму оптимізації кримінальної процесуальної діяльності правозобов'язаних осіб та можливості досягнення завдань кримінального провадження у конкретних випадках.

Підставою для здійснення кримінального провадження щодо застосування ПЗМХ в особливій процесуальній формі є нестача кримінальної процесуальної дієздатності особи, що зумовлена наявністю в неї психічного захворювання, яке внаслідок порушення мотиваційно-вольового компоненту свідомості особи суттєво впливає на її можливість вільно, в межах та в спосіб, передбачений КПК, реалізувати процесуальні права в кримінальному провадженні.

Завданням кримінального провадження щодо застосування ПЗМХ є створення кримінального процесуального механізму забезпечення та гарантування прав, свобод і законних інтересів осіб. Проте запропонована КПК 2012 року процедура здійснення кримінального провадження щодо застосування ПЗМХ є недосконалою та неспроможна забезпечити гарантії процесуальних прав особи, що може привести до встановлення більш суворого виду ПЗМХ, ніж потребує особа за своїм психічним станом.

Найбільшої уваги законодавця потребують питання визначення процесуального статусу особи, відносно якої вирішується питання про застосування ПЗМХ, механізм обмеження кримінальної процесуальної дієздатності особи та залучення до участі в кримінальному провадженні законного представника.

1. Трофименко В.М. Щодо питання диференціації кримінальної процесуальної форми / Актуальні проблеми удосконалення кримінального процесуального законодавства: матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції, присвяченої до 70-річчя д.ю.н, професора Юрія Павловича Аленіна. Одеса: Юридична література. 2017. С. 74-77.

2. Кримінальний процесуальний кодекс України. Науково-практичний коментар / За загальною редакцією професорів В.Г. Гончаренка, В.Т. Нора, М.Є. Шумила. К.: Юстініан, 2012. 1224 с.

3. Сачко О.В. Забезпечення верховенства права під час застосування спрощених та інших особливих форм і режимів кримінального провадження. Актуальні проблеми вітчизняної юриспруденції. 2016. № 6, том 1. С. 133-136.

4. Захист осіб з психічними захворюваннями та поліпшення психіатричної допомоги: Резолюція 46/119 Генеральної Асамблеї ООН 18 лютого 1992 року. URL: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/995_905.

5. Уголовный процесс России. Проблемные лекции: учебное пособие (для студентов высших юридических учебных заведений) / Науч. Ред. В.Т. Томин, А.П. Попов, И.А. Зинченко. Пятигорск: Изд. «РИА-КМВ». 2014. 412 с.

6. Кримінальний процес: підручник / За заг. Ред. В.В. Коваленка, Л.Д. Удалової, Д.П. Письменного. К.: «Центр учбової літератури». 2013. 544 с.

7. Якимович Ю.К. Дифференциация уголовного судопроизводства: проблемы и перспективы. Вестник Удмуртского университета. 2013. Вып. 2. С. 203-208.

8. Зеленська М.І. Щодо особливих порядків кримінального провадження / International research and practice conference «Urgent problems of law on the modern stage of statehood development»: Conference proceedings, October 20-21, 2017. Lublin: Izdevnieciba «Baltija Publishing». С. 207-209.

9. Матузов Н.И., Мальков А.В. Теория государства и права: Учебник. М.: Юристъ. 2004. 245 с.

10. Кочура О.О. Про окремі аспекти визначення дієздатності неповнолітнього потерпілого при провадженні досудового розслідування. Право і безпека. 2013. № 1 (48). С. 124-127.

11. Судебная психиатрия / Под ред. Г.В. Морозова. М.: Медицина. 1965. 424 с.

12. Декларація про права розумово відсталих осіб, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 20.12.1971 року. URL: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/card/995_119.

13. Великий тлумачний словник сучасної української мови з дод. і допов.) / Уклад. і голов. ред. В.Т. Бусел. К.; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2005. 1728 с.

14. Філософський енциклопедичний словник / Під ред. проф. В.І. Шинкаренка. К.: Абрис. 2002. 751 с.

15. Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник. Х.: Консум. 2001. 656 с.

16. Кучинська О.П. Механізм забезпечення прав особи в кримінальному процесі. Закон и жизнь. № 4. 2012. С. 28-30.

17. Деякі дискримінаційні аспекти кримінального провадження щодо застосування примусових заходів медичного характеру / Юридична наука і практика: пошук правової гармонії: збірник матеріалів Міжнародної юридичної науково-практичної конференції «Актуальна юриспруденція», м. Київ, 5 жовтня 2017 року. Тези наукових доповідей. К.: Видавничий дім «АртЕк». 2017. С. 145-151.

18. Процесуальні можливості сторони захисту у кримінальному провадженні щодо застосування примусових заходів медичного характеру: порівняльно-правовий аналіз. Право і суспільство. 2017. № 5 частина 1. С. 250-255.

19. Процесуальний статус особи, щодо якої вирішується питання про застосування примусових заходів медичного характеру / International research and practice conference «Urgent problems of law on the modern stage of statehood development»: Conference proceedings, October 20-21, 2017. Lublin: Izdevnieciba «Baltija Publishing». С. 222-225.

20. Уголовно-процессуальный кодекс Украины: Научно-практический комментарий / Под общей редакцией В.Т. Маляренко, Ю.П. Аленина. Х.: ООО «Одиссей», 2005. 968 с.