Кримінальний процесуальний кодекс 2012 року: ідеологія та практика правозастосування

1

Саме такий термін вживається у ст. 1 Закону України «Про дипломатичну службу» — закордонні дипломатичні установи України — дипломатичні представництва та консульські установи України в інших державах, представництва при міжнародних організаціях. Цей термін в межах статті будемо вживати як синонім використаного в КПК України поняття «дипломатичне представництво чи консульська установа України».

2

Відповідно до вікової класифікації Всесвітньої організації охорони здоров'я, середній вік закінчується у шістдесят років, коли й починається похилий.

3

Аналіз доцільності застосування депонування під час досудового розслідування до документів у межах цього дослідження не проводитиметься, оскільки не охоплюється його предметом.

4

Доцільність визнання потерпілого суб'єктом ініціювання допиту свідка, потерпілого під час досудового розслідування в судовому засіданні достатньо чітко обґрунтовується І.В. Гловюк, яка пропонує внести відповідні зміни до ст. 225 КПК України [5, с. 279].

5

Досліджуючи процесуальний порядок депонування показань свідка, потерпілого, І.В. Гловюк відзначає наявність у судовій практиці випадків повернення клопотання про проведення допиту в судовому засіданні під час досудового розслідування його ініціатору, обґрунтовує відсутність вказівки в нормах КПК України на право слідчого судді ухвалити таке рішення тим, що він не встановлює вимог до змісту та форми клопотання, а отже, не передбачає санкції за їх недотримання у виді повернення клопотання, та вказує на необхідність внесення доповнень до ст. 225 КПК України щодо визначення вимог до змісту та форми клопотання, а також підстав для його повернення [5, с. 276-277]. Поділяючи наведену позицію, потрібно зазначити, що надання слідчому судді права ухвалення рішення про повернення відповідного клопотання особі, яка його подала, з одного боку, дозволить зменшити навантаження слідчих суддів через відсутність необхідності в розгляді по суті клопотань, поданих без додержання встановлених нормами КПК України вимог до їхнього змісту, а з іншого — сприятиме додержанню таких вимог і підвищенню вмотивованості клопотань сторін кримінального провадження, потерпілого, представника юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, про депонування доказів. Водночас право ухвалити рішення про повернення вказаного клопотання особі, яка його подала, може бути надане слідчому судді виключно в разі нормативного закріплення вимог до його змісту.

6

Ми не згадуємо про можливість здійснення спрощеного провадження в суді першої інстанції щодо кримінальних проступків (§ 1 гл. 30 КПК), оскільки такого провадження на даний час немає. Зазначимо, що процесуальний порядок провадження повинен забезпечувати застосування норм матеріального права. Створити процесуальний порядок провадження щодо невідомих норм матеріального права взагалі нелогічно.

У провадженнях щодо застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру (щодо осіб, які не досягли віку кримінальної відповідальності), підозрюваного взагалі немає, а питання про можливість зупинення таких проваджень КПК не регулює.

7

Питання про те, чи буде при цьому належним чином захищений публічний інтерес, права й інтереси потерпілого, ми залишаємо за межами даного дослідження.

8

На недоліки формулювання такої підстави для зупинення провадження звертали увагу науковці, оскільки застосування її вимагало від слідчого, прокурора зібрати докази, що підтверджували б вчинення підозрюваним активних дій із метою ухилення від кримінальної відповідальності (Див. Кривонос І.С. Зупинення досудового розслідування у випадку, якщо підозрюваний переховується від органів слідства та суду, у контексті нового Кримінального процесуального кодексу України. Вісник Харківського національного університету внутрішніх справ. 2012. № 3 (58). С. 112-113).

9

Як зазначено в ч. 2 ст. 49 КК, перебіг давності відновлювався із дня з'явлення особи із зізнанням або її затримання. Таке формулювання підстав для відновлення перебігу строків давності не можна визнати достатньо коректним. Перебіг таких строків повинен відновлюватися і тоді, коли особа з'явилася до органу досудового розслідування чи прокуратури і категорично заперечує факт ухилення від слідства і свою участь у вчиненні злочину, тобто про «зізнання» не йдеться.

10

Зараз взагалі важко спрогнозувати, як «працюватимуть» норми кримінально-правового інституту давності, оскільки чинним КПК встановлено новий порядок обчислення строків досудового розслідування — з моменту внесення даних до Єдиного реєстру досудових розслідувань до повідомлення особі про підозру, а також окреме обчислення строків після повідомлення про підозру. Відповідно до п. 10 ч. 1 ст. 284 КПК, сплив строків досудового розслідування, в якому жодній особі на повідомлено про підозру, зобов'язує слідчого, прокурора закрити провадження. Закриттю підлягають і провадження, в яких було зроблено повідомлення про підозру, якщо спливли строки, передбачені ст. 219 КПК, які обчислюються після повідомлення про підозру, крім випадків повідомлення особі про підозру у вчиненні тяжкого чи особливо тяжкого злочину проти життя та здоров'я особи.

11

Без ухвали слідчого судді особа може бути затримана тільки за наявності підстав, передбачених ч. 1 ст. 208 КПК, тобто під час вчинення злочину або безпосередньо після вчинення злочину. Крім того, може бути затримана особа, яка підозрюється у вчиненні тяжкого або особливо тяжкого корупційного злочину, віднесеного законом до підслідності Національного антикорупційного бюро України, якщо є обґрунтовані підстави вважати, що можлива втеча такої особи з метою ухилення від кримінальної відповідальності.

12

До речі, у КПК Республіки Білорусь відповідну підставу для зупинення досудового розслідування в п. 4 ч. 1 ст. 246 так і визначено — тимчасове психічне або інше захворювання обвинуваченого перешкоджає його участі в провадженні процесуальних дій, посвідчене лікарем, який працює в державному медичному закладі. (Уголовный кодекс Республики Беларусь. Уголовно-процессуальный кодекс Республики Беларусь. Минск: Нац. центр правовой информации Респ. Беларусь. 2007. С. 519. 704 с.

13

Закриття на досудовому розслідуванні провадження щодо застосування примусових заходів медичного характеру (незалежно від того, чи потребує особа застосування примусових заходів медичного характеру), мабуть, можливе за наявності підстав, передбачених ст. 284 КПК, зокрема, якщо буде встановлено, що суспільно небезпечного діяння не було; діяння, яке було вчинено особою, не підпадає під ознаки будь-якої статті Особливої частини КК; особа, що вчинила суспільно небезпечне діяння, померла; немає доказів вчинення суспільно небезпечного діяння саме особою, щодо якої здійснюється провадження; суспільно небезпечне діяння декриміналізоване.

14

У своїй змістовній монографії автор, на жаль, не торкається питання про можливі особливості здійснення провадження у формі приватного обвинувачення в разі, коли буде встановлено неосудність особи, що вчинила суспільно небезпечне діяння.

15

Хотілося би нагадати, що, відповідно до ст. 19 КК, осудною визнається особа, яка під час вчинення злочину могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними. Не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого КК, перебувала в стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки. Отже, вчинити кримінальне правопорушення (злочин), а потім стати неосудним, неможливо.

16

Ми виходимо з того, що примусові заходи медичного характеру мають різну правову природу залежно від того, до яких осіб вони застосовуються. У разі застосування таких заходів до осіб, які вчинили суспільно небезпечне діяння в стані неосудності, вони являють собою заходи безпеки (заходи соціального захисту). У разі застосування їх до осіб, які вчинили злочин, а потім захворіли на психічне захворювання до ухвалення вироку, тобто втратили процесуальну дієздатність, вони можуть розглядатися як заходи процесуального примусу (заходи забезпечення кримінального провадження). Такий погляд переконливо обґрунтований у роботі С.Л. Шаренко, на яку ми посилалися.

17

Повідомлення, відповідно до ч. 3 ст. 111 КПК, здійснюється в порядку, передбаченому гл. 11, тобто шляхом вручення повістки про виклик, надіслання її поштою, електронною поштою чи факсимільним зв'язком, по телефону або телеграмою. У разі тимчасової відсутності особи за місцем проживання повістка для передачі їй вручається під розписку дорослому члену сім'ї особи чи іншій особі, яка з нею проживає, житлово-експлуатаційній організації за місцем проживання особи або адміністрації за місцем її роботи. Очевидно, що надіслання повідомлення про підозру житлово-експлуатаційній організації за місцем проживання особи (точніше — за місцем реєстрації особи, де особа може не перебувати, може переховуватися), адміністрації за місцем роботи (куди особа може не з'являтися) не забезпечує у всіх випадках реального вручення особі повідомлення про підозру.

18

Аргументує свою позицію автор досить непослідовно, посилається на те, що особа набуває статусу підозрюваного тільки після вручення їй повідомлення про підозру, і водночас зазначає, що, відповідно до ст. 42 КПК, особу можна поставити в процесуальне становище підозрюваного шляхом складення повідомлення про підозру, яке неможливо їй вручити через те, що невідоме її місцезнаходження.

19

На жаль, і порядок продовження таких строків визначено не досить чітко — ч. 1 ст. 294 КПК передбачено, що строк досудового розслідування до повідомлення особі про підозру, визначений в абз. 1 ч. 1 ст. 219 (залежно від тяжкості кримінального правопорушення — 6, 12, 18 місяців), може бути неодноразово продовжений слідчим суддею за клопотанням прокурора або слідчого, погодженого з прокурором, на строк, встановлений п. п. 1-3 ч. 2 ст. 219 (відповідно — 2, 6, 12 місяців), але незрозуміло, чи може слідчий суддя кожного разу продовжувати строк розслідування на 2, 6 чи 12 місяців, чи він може продовжувати строк у межах, визначених ч. 2 ст. 219, тобто всього залежно від тяжкості злочину не більше ніж на 2, 6, 12 місяців.

20

Таку підставу передбачено п. 3 ч. 1 ст. 246 КПК Республіки Білорусь, п. 3 ч. 1 ст. 208 КПК Росії.

21

Згідно з ч. 1 ст. 21 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» місцевими загальними судами є окружні суди, які утворюються в одному або декількох районах чи районах у містах, або у місті, або у районі (районах) і місті (містах).

22

Згідно з принципом презумпції невинуватості та забезпечення доведеності вини особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду (ст. 62 Конституції України, ч. 1 ст. 17 КПК). Обвинувальним вироком, який набрав законної сили, спростовується презумпція невинуватості відносно конкретного обвинуваченого. З моменту набрання обвинувальним вироком законної сили починається реалізація кримінальної відповідальності (таке роз'яснення міститься в Рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням МВС України щодо офіційного тлумачення положень ч. 3 ст. 80 Конституції України (справа про депутатську недоторканність) від 27 жовтня 1999 року (справа № 1-15/99) [14].