Крук та Чорний Метелик. Голос давніх сновидінь

Розділ 12 Теорія на практиці

На першій лекції з нежитьознавства Феланна сказала, що теорія без практики — ніщо. А ще пообіцяла, що жовтень ми проведемо з нежиттю в лісі Канірел.

Зрештою жовтень настав і перший курс отримав розпорядження збиратися в дорогу. Нам у супровід, окрім кураторів, давали ще одного нежитьознавця, а також трьох викладачів з військового факультету, двох із медичного і одного з історичного. Аби зекономити трохи часу на подорож, частину шляху ми повинні були подолати за допомогою переміщення. Щоб здійснити це, до кожного зі студентів приставили по двоє магів з однаковими стихіями, які мали перемістити його до Говесу — великого міста на березі річки Ладока. Там на нас чекали коні. Завдяки цьому трюку дорога до місця призначення мала зайняти тиждень, протягом якого викладачі вечорами читали б нам лекції.

Схожі вилазки ми, протягом чотирьох років навчання, повинні будемо здійснити також разом з іншими факультетами заради загальноосвітньої практики за їхнім профілем. Професійні ж практичні експедиції почнуться з другого курсу. Крім того, щороку на нас чекатиме місяць літнього практикуму за фахом.

Координатори з нами, зрозуміло, не їхали. Тому Фамал увечері метушився навколо мене, інструктуючи на всі можливі та неможливі випадки: починаючи скалкою в пальці та закінчуючи нападом банд із Диких степів (і це на північному березі річки Ванагри!). Пів ночі він перевіряв, чи не забула я чого важливого, і навіть встав спозаранку, щоб провести. Здається, серед усього першого курсу я була чи не єдиною, кому дістався такий сумлінний координатор.

— І, Алісо, благаю, — втомлено позіхав хлопець. — Намагайся не вляпуватися в різні неприємності.

— Добре, — кивнула я.

— Ні, повтори це, — наполягав координатор.

— Я не буду вляпуватися в різні неприємності, — буркнула я.

Схоже, Фамал трохи захопився.

— Спробуй так і зробити, — продовжував він. — Якщо неподалік пробіжить стадо породжень тіні, ти не станеш наздоганяти їх, щоб перебити; якщо до вас причепляться сумнівного вигляду продавці фруктів, які пропонуватимуть тобі безкоштовно спробувати яблучко, ти не будеш його їсти, поки не перевіриш чарами; якщо раптом якась нежить викраде Ламіру, ти не побіжиш самостійно її рятувати, а довіриш цю роботу кваліфікованим викладачам... а якщо вони не впораються, то така вже її доля.

— Фамале! — суворо гаркнула я. — Чому ти не можеш хоч п’ять хвилин не гризтися з Ламірою?

— Тому що вона сама не може зі мною не гризтися. На чому я зупинився? А, ну звичайно...

Фамалові так і не дали договорити: настала моя черга, і двоє чарівників з білими поясами взяли мене за руки. Не встигла я оком змигнути, як уже стояла посеред великої кам’яної площі, у центрі якої дзюрчав фонтан із хлопчиком, що обіймав лебедя. Неподалік тупцювала половина першого курсу.

Чарівники, які перемістили мене, одразу випили по настоянці проти головного болю і заходилися поповнювати запаси енергії, щоб через кілька годин повернутися до Фетесаріна. Я ж поспішила до решти потоку, де побачила Ламіру й Арру.

— Ну як, Фамал знепритомнів від думки, що не зможе няньчитися з тобою цілий місяць? — усміхнулася мавка.

— Принаймні, хвилину тому він стояв на ногах, — засміялася я. — Але мене не покидає відчуття, ніби він хотів мені ще щось сказати.

— Звісно. Адже він не встиг переказати тобі вісімдесят шість томів Великої Ануарської енциклопедії. А як же ти без цього?

— Здається, він до тебе небайдужий, — зауважила Арра.

— Не думаю. Просто ми з ним знюхалися іще до того, як я стала студенткою, і він дуже відповідально ставиться до своїх обов’язків координатора, — відмахнулася я. Бажання закрити цю тему підскочило, ніби цифри на лічильнику Гейгера всередині саркофага вибухлої АЕС. — А де наші коні? Щось я їх не бачу.

— Ну не будуть же виводити їх на центральну площу, — знизала плечима Арра. — Я тут порозпитувала... словом, вони в стайні за квартал звідси. Ми підемо туди, щойно всі зберуться.

Однокурсники прибували з інтервалом у десять хвилин. Куратори, апатично позіхаючи, ставили в списках галочки навпроти прізвищ новоприбулих. Усі були зайняті колосально важливими дрібницями на кшталт пліток, порожніх балачок і переривання сумок з класичним виразом обличчя: «Чи не забув я чого?», — за яким слідував черговий класичний вираз обличчя: «Дідько, як я міг це забути?»

Я, від нічого робити, розгорнула мапу і пробіглася поглядом по лінії, яка умовно позначала наш маршрут. За планом ми прямували до Бату — невеличкого рибальського селища, головний прибуток якому приносила не стільки риболовля, скільки використання річкового транспорту з комерційною метою. Там ми пересядемо на плоти (мабуть, університет вирішив заощадити — річкові кораблі коштували вдвічі, а то й утричі дорожче), на яких доберемося до Генаса — селища в місці, де річка Андок впадає у Ванагру. Там нас на поромах переправлять на північний берег — у селище Зонак, — де чекатимуть заброньовані ректоратом коні. Звідти ми вже по прямій і доїдемо до Каласа.

Схоже, я трохи захопилася обмірковуванням нашого маршруту, тому що Ламіра аж надто наполегливо тягнула мене за руку, прикрикуючи:

— Тобі що, більше на практику не хочеться? Наші вже йдуть!

— Справді?

Я швидко накинула сумку на плече та побігла за однокурсниками, які разом із кураторами попрямували до краю площі.

Ближче до вечора ми дісталися Бату, де належало переночувати перед ранковою пересадкою на плоти.

Мої емоції від того, що під час подорожі доводилося ночувати разом з іншими студентами, були далекі від екстазу. Причиною став не тільки стан «нічліжок», а й те, що поруч зі мною ночував ще хтось, — останнім часом я дуже неспокійно спала. Через сновидіння, які мало не щоночі доводили мене до божевілля, я крутилася уві сні. Про це свідчила постільна білизна, що валялася на підлозі біля ліжка (а іноді навіть я разом із нею). Часом моє пробудження супроводжував не дуже гучний крик... Тож не хотілося, щоб мене ще більше вважали хворою на голову.

Утім, принаймні сьогодні всі хвилювання були марні, бо заснути все одно не вдавалося. Я тільки на хвилину задрімала, а потім знову була бадьора, попри пізню годину і важкий день. Може, виною тому був блідий повний місяць, який заглядав у вікно сараю (який тут називали хостелом на двадцять ліжок), кидаючи холодне проміння на моє обличчя?

Ніч видалася дійсно світлою, добре було видно фруктові дерева в саду і край річки. От лише з якихось незрозумілих причин стало трохи моторошно.

Раптом серце завмерло, немов обернувшись на цілісний шматок льоду. Він обпік груди несподіваним страхом, коли повз вікно промайнула дуже бліда чоловіча голова!

Так, Алісо, спокійно, це просто місцевий п’яничка, нема чого боятися.

Майже не дихаючи, я підійшла до вікна і крізь скло визирнула на вулицю — нічого... крім глибоких слідів на землі.

Аж раптом під вхідними дверима почулися зловісний шурхіт і сопіння, а за мить двері рипнули.

Не думаючи, я вихопила меча, відчинила двері та побачила просто перед собою чоловіка в лахмітті. Трохи згорбленого, з блідо-синьою шкірою, червоними щоками... та рваною раною на місці лівого боку!

Часу на вереск не було — мрець замахнувся на мене рукою, яку я одразу відсікла, а залишок тіла, підстрибнувши, відштовхнула ногами. Упир знову подався вперед, але я вже створила потрібне заклинання, яке в нього і запустила. Синюшне тіло з червоними щоками без сил впало на землю... зате покричати наостанок встигло добряче. За хвилину з будинків і хостелів усього села збігся натовп як місцевих, так і студентів.

— Нічого собі! — закричав один з селян. — Та це ж наш Гайк, який минулого тижня зник.

— І як же він зник? — не втрималася я, випередивши із запитанням викладачів.

— Так поплив із вантажем до Зонака. Відтоді ні слуху від нього, ні духу.

— Ну, дух-то якраз є, — гидливо зітхнула я, затискаючи носа: від упиря справді смерділо.

...Хвилиночку, Зонак? Отже, нам належить практично повторити маршрут Гайка? У такому разі сподіваюся, що з цим хлопцем просто стався нещасний випадок і шанси на другий такий — мінімальні.

Романтичний ореол навколо подорожі річкою на плотах розсіявся протягом першої ж доби: їли ми на плотах, спали на плотах, конспекти писали на плотах. Тому коли за два дні плоти нарешті пристали до берега в поромному селищі Генас, студенти та викладачі з полегшенням ступили на тверду землю, маючи лише одне бажання: більше ніколи в житті не бачити плотів. Але ця мрія не могла здійснитися — наприкінці жовтня доведеться повертатися назад, і теж на плотах.

Ну а сьогодні, коли трилер під назвою «Плоти» нарешті закінчився, на нас чекав сиквел під назвою «Переправа на поромі». І от, поки я насолоджувалася переправою в тиші та гармонії, до мене несподівано підлетіла середніх розмірів пташка — судячи з вигляду, хижа і швидкісна. Малятко оперативно приземлилося на бортик порома поруч зі мною і методично привертало до себе увагу.

— Чого тобі? — запитала я.

Пташка вказала дзьобом на прив’язаний до лапи мішечок, який, імовірно, сильно їй заважав. Щойно я його зняла, тварина відлетіла — схоже, бідолаха злякалася, що якісь чарівники знову навантажать її роботою.

У мішечку лежала записка, написана каліграфічним почерком, який я одразу впізнала. Ти диви, хто б міг подумати, що Фамал і тут мене знайде.

Привіт, Алісо, — починав він, не залишаючи сумнівів щодо адресата. — Сподіваюся, ти добре проводиш час на практиці, подорожуючи до табору. Пам’ятаю, як сам туди вирушав на першому курсі. Особливо мені сподобалося подорожувати на плотах, правда ж, весело? Але про свої враження розкажеш потім, зараз у мене тут для тебе вибухова новина! Раджу сісти зручніше, тому що в нас таке почалося...

Це стосується катакомб під гуртожитком. Їх зараз ретельно вивчають і вже дещо з’ясували. Уяви собі, це не тільки поховання вбитих баранцями під час війни Магії та Вогню жителів Фетесаріна. Гадаю, тепер я вперше абсолютно переконаний у правильності нашого рішення туди спуститися. Річ у тому, що ми розкопали глибші шари і знайшли скелет дракона — зовсім молодого і не чистокровного, лише метрів десять завдовжки. Очевидно, над ним попрацювали відьми, а поховання виконувало функцію жертовника: всі ті люди, заражені Іскрами Талпіра, були своєрідним інкубатором, який підживлював проклятий скелет темною енергією, щоб дати чарам дозріти. Якби ми тоді не упокоїли поховання, за кілька днів він прокинувся б. І тоді могло бути дійсно не до жартів! На щастя, нежитьознавці запевнили, що хоч він і дозрів, але тепер не прокинеться... якщо тільки хтось із відьмачої родини його не активує.

На жаль, мало хто оцінив цей наш подвиг і більшість продовжує кривитися, коли я з’являюся на горизонті. А заодно не припиняють перешіптуватися про вас — зі зверхнім виразом обличчя. Тому зараз нам потрібно докласти всіх зусиль на відновлення своєї репутації. У зв’язку з цим я прошу вас із Ламірою втриматися від сумнівних витівок.

Ну що ж, Алісо, бувай. І пам’ятай, я дуже за тебе хвилююся. Повертайся скоріше, а ще краще — живою та здоровою. До зустрічі!

Фамал

Отже, драколіч, який мало не прокинувся? Нежить категорії 1В — перевертні, які здатні набувати людської подоби — за винятком випадків, коли перетворення заклинює в результаті дефектів під час трансформації під дією Іскор Талпіра. З’являються, коли нежить категорії 1А або цілий шабаш представників відьмачої родини проклинають рештки драконів, тигрів, рухів (останні були результатом змішування крові феніксів і драконів), саламандр (результат змішування крові феніксів і тигрів) або вівери (результат змішування крові драконів і тигрів).

Спляча нежить першої категорії під гуртожитком? Цікавий «збіг обставин».

Замислившись, я подивилася вдалину, де осіннім золотом горів протилежний берег. На темно-синій воді вітер гнав невеликі хвилі.

Біля борту стояв і дивився на воду поромник. Праворуч і ліворуч від нього Арра й Ділла про щось теревенили. Я ж ніяк не могла припинити спостерігати за хвилями, які невпинно піднімалися і мчали до берега. На мить опустила погляд, щоб покласти листа до сумки. А знову подивившись на них, зрозуміла, що вода, попри вітер, стала гладенькою, немов дзеркало. Лише в одному місці, за кілька метрів від порома, водяне дзеркало зарябіло.

— Відійдіть від краю! — закричала я на все горло, схопившись на ноги, ніби ошпарена.

— Алісо, що сталося? — здивовано запитала Арра, ступивши крок від борту...

...І тієї самої миті з води випірнула величезна щелепа, яка вгризлася в борт і відкусила поромникові руку! Ділла скрикнула, але не тільки від страху: один із зубастих мацаків, якими істота була вкрита, наче хижими зміями, відтяв їй кінчик мізинця. Арра впала, тримаючись за подряпаний цими ж зубами лікоть.

Минуло рівно три секунди німої паузи, а потім почалося безумство. Усі кинулися хто на протилежний край порома, а хто в центр. Викладачі медичного одразу підбігли до поранених, накладаючи лікувальні заклинання. Але поромникові це вже не допомогло б, його серце зупинилося майже одразу. Арра й Ділла, розглядаючи залишені чудовиськом ранки, нестримно ридали. І я розуміла, чому вони в такому розпачі.

Ця істота... можливо, я помилилася, але сумнівів практично не було: на нас напав мелюзин, нежить категорії 2F. Десятиметрове чудовисько з безліччю товстих щупалець по всьому тілу, кожне з яких закінчувалося зубастою щелепою. Дрібна луска нагадувала необтесаний камінь. Довгий хвіст закінчувався гострим шипом, на якому пінилася отрута. Але найбільше враження справляла жахлива двометрова паща з кількома рядами гострих зубів.

Та наймоторошнішою була особливість отрути мелюзинів: вона не тільки вбивала, а й протягом трьох днів перетворювала ураженого на нежить — навіть якщо доза була настільки малою, що атакований залишився живим. Окрім хвоста й велетенських зубів, отрута також у незначній кількості була на зубах у пащах хижих мацаків. Протиотрути не існувало, тому що можливості вивчити отруту в чарівників практично не з’являлося: ця речовина була дуже нестабільною, тож, не потрапивши до крові жертви, втрачала свої властивості протягом лічених секунд. Але траплялися випадки, коли люди, уражені невеликими дозами, виживали і ніхто не помічав за ними нічого незвичайного. Більш того, ті, хто пережив подібне, решту життя взагалі ніколи більше не хворіли.

Та щонайгірше, мелюзини могли ненадовго міняти стихію перебування і не тільки плавати у воді, а ще й пересуватися під землею оптимальної для них вологості, а що найстрашніше — нетривалий час літати.

Цих тварюк ми проходили на лекціях зовсім недавно. І, судячи з реакції однокурсників, я була не єдиною, у чиїй пам’яті спогади залишалися свіжими.

Ось тільки те, що сталося кілька секунд по тому, шокувало ще сильніше: з води знову виринув мелюзин, а з протилежного боку порома — ще один.

І тут я остаточно розгубилася. Збіги збігами, але хіба можливо таке, щоб дві особини настільки великого і рідкісного виду нежиті опинилися в одній водоймі? Та ще й прісноводній, адже живуть ці істоти зазвичай у морі.

Утім, мої роздуми полетіли до бісової бабці, коли одна з потвор вискочила з води, відкусила шматок порома, а потім ще й мало не покусала половину першого курсу зубастими щупальцями. Але цього разу студенти й викладачі були готові, тому встигли не лише захистити себе магічним бар’єром, а й пустити слідом кілька заклинань. От тільки якщо перше заклинання зупинило чудовисько, то на друге йому було трохи начхати. Сам факт перебування у воді виключав можливість скористатися проти нього вогнем, до якого ці потвори були найуразливіші. Та ще й до берега залишалося понад сваг повноводної річки.

— Ми всі загинемо! — плакала Арра, не припиняючи триматися за поранену руку. Хоч подряпина виявилася маленькою і зовсім неглибокою, для отрути цього було цілком достатньо.

Притискаючись одне до одного, студенти зібралися в центрі порома. Ніхто не смів видати навіть звуку. Винятком були лише Арра та Ділла, які постійно плакали.

Дивно, вже хвилини три від мелюзинів нічого не було чути. Ці тварюки розумніші за деяких людей і я не сподівалася на те, що вони про нас забули. Чого зараз робити не варто, так це розслаблятися...

Не встигла я навіть додумати, як пором знизу пробили кілька зубастих щупальців, які, звиваючись, нишпорили навколо, шукаючи наступних жертв! Студенти з вереском кинулися в різні боки, і тоді просто біля борту виринув другий мелюзин. Я в паніці ступила крок назад... і навіть закричати не встигла, коли нога зісковзнула і я впала у воду крізь дірку в поромі! На щастя, щупальців першого мелюзина там уже не було.

І пощастило ж мені народитися такою невдахою! Опинитися в холодній жовтневій воді просто під дном порома, коли праворуч та ліворуч плаває небезпечна нежить.... На щастя, я непогано засвоїла заклинання, яке давало змогу перебувати під водою протягом години і збільшувало швидкість плавання, тому швидко змогла його створити і щосили попливла вперед. Тільки от мелюзини все одно успішно мене наздоганяли. Що ж, пан або пропав! Недовго думаючи, я пірнула вглиб. Але, хоч як я старалася, нечисть наближалася.

Нарешті мені пощастило — я дісталася до дна. Імовірно, колись давно на цьому місці був ліс, бо стовбурів дерев тут виявилося значно більше, ніж каменів і мулу.

Не гаючи часу, я пірнула під один зі стовбурів і сховалася всередині масивної кореневої системи саме перед тим, як просто біля моїх ніг зімкнулися щелепи потвори.

Це дало мені тимчасовий захист. До того ж, поки чудовиська були зайняті мною, пором на кілька хвилин залишався в безпеці. Але це точно ненадовго — величезні пащі вже розгризали деревину і скоро мали дістатися мене.

Подумки перебравши кілька варіантів, я нарешті зважилася ризикнути. Звичайно, це все світить мені могилою на дні річковому, але варто спробувати, інакше за три хвилини від мене залишаться тільки спогади... і, якщо пощастить, — шматочок нігтя.

Раніше я ніколи не намагалася творити одночасно два заклинання (точніше намагалася, але краще я про ті спроби промовчу), тим більше — три. Але іншого виходу не було. Тож залишалося сподіватися тільки на те, що адреналін відкриє друге дихання та допоможе не схибити.

На кілька секунд я зосередилася (що за цих обставин було подвигом, гідним звання Героя Ануари), аби накласти на себе додаткове заклинання прискорення. А потім випливла зі схованки і попрямувала до мелюзинів, тримаючи в кожній руці по силовому щиту. Задум, схоже, спрацював: щити відштовхували нежить у потрібному мені напрямку, тобто вгору...

От тільки даремно я так рано облишила тренування з одночасної підтримки кількох заклинань: розподіляти увагу на всі три рівномірно в мене не зовсім виходило, а на додачу мелюзини ще й уміли поступово розплітати чари. Тому за кілька секунд щити послабшали. Усе йшло до того, що чудовиська от-от їх проб’ють і тоді мене навіть коряки на дні не врятують.

Не встигла я про це подумати, коли щити зникли під натиском нежиті. Нові заклинання я створити вже не встигала... але раптом мелюзинів знову щось зупинило. Потвори тільки люто билися... об невидиме скло силового щита! Але звідки він?

Правду люди кажуть: часто допомога приходить саме тоді, коли на неї зовсім не чекаєш. Поруч зі мною у воді застигли Феланна, Ламіра, Малісса і ще кілька викладачів, які напружено утримували щити. Обмінявшись зі мною поглядами, вони наклали на себе заклинання прискорення і почали штовхати нежить у тому самому напрямку, що і я за хвилину до того. Я теж прискорила своє пересування чарами. І в той момент, коли мелюзини виринули з води і за інерцією злетіли на кілька метрів, ми запустили в їхні пащеки по закляттю! Кожне з них було результатом розривного заклинання, до якого додали чари для гасіння Іскор Талпіра. Наздоганяючи пульсари, в пащі чудовиськ залетіли ще й стрічки зеленого полум’я, які Малісса спритно випустила зі своїх пальців!

Тієї миті я здивувалася так сильно, що навіть забула про нежить, яка феєрверком розліталася на шматочки. Якщо я правильно зрозуміла... невже це була власна бойова техніка? У першокурсниці, яка вчиться в університеті магії трохи більше ніж місяць? Або тут щось нечисто, або не лише в Ламіри захисний амулет був суцільного червоного кольору.

Зайве описувати емоції, що охопили пасажирів майже рознесеного вщент порома. Щойно ми опинилися на борту, викладачі та студенти почали щосили прискорювати рух понівеченого транспорту. Не брали в цьому участь лише медики, які не відходили від Арри й Діяли.

У тіло поромника вже всадили стільки заклинань для гасіння Іскор Талпіра, що вистачило б для спочинку цілого зараженого кладовища. Але й це не могло остаточно заспокоїти переляканих пасажирів. Напевно, не думали про нього тільки мої поранені одногрупниці. Від отрути дівчата не померли — схоже, дози були замалі. Але питання «чи стануть вони нежиттю?» залишиться відкритим ще двійко днів.

Нарешті ми ступили на тверду землю і найближчі три тижні не побачимо більше ніяких поромів або плотів. А якщо врахувати останні події, то, мабуть, на зворотному шляху ми ними теж користуватися не будемо.

Організувавши студентам чай, викладачі відправили до Гільдії листа, у якому докладно описали трагічну історію. Арра й Діяла почувалися добре, але, коли ми рушимо далі, їм доведеться плентатися за декілька метрів від інших, а після прибуття до Каласу дівчата ще певний час побудуть на карантині в окремих будиночках.

Незабаром я їхала верхи вперед, на північ. І озирнувшись востаннє, знову побачила на обрії смужку води, якою пробігали підняті вітром хвилі. Залишалося тільки сподіватися, що, коли ми повертатимемося, їх уже ніщо не потривожить.

Після трьох днів дороги ми нарешті прибули до пункту призначення — містечка Калас. За годину нас відвели до збудованого університетом табору. У його центрі була невелика площа, обрамлена з боків дерев’яними будиночками, в яких належало жити студентам. Викладачі мали окреме житло — двоповерховий будиночок. Почувши команду, ми розійшлися по хатах, де збиралися жити по троє. Спочатку планували, що ми з Ламірою мешкатимемо разом з Аррою. Але її розмістили окремо, на карантині, тому до нас потрапила Малісса, її сусідка по парті, яка за первинним планом мала оселитися в одному будиночку з Діллою.

Що ж, схоже, це непогана можливість краще з нею познайомитися. Весь цей час дівчина була не дуже балакуча, зазвичай всі розмови з нею обмежувалися «привіт», «дай ручку», «котра година» і так далі. Тому про неї ми знали лише те, що вона подруга Арри, яка вчиться на знахарстві, любить щось мовчки читати і зазвичай її не те що не чути, — таке враження, ніби на місці цієї дівчини утворюється чорна діра.

Скажу чесно, відчинивши двері свого тимчасового житла, я відчула щось протилежне до щирої радості. Перша кімната будиночка була просторою, з трьома ліжками, стан яких можна було охарактеризувати двома словами: «Господи, помилуй». Тут стояли ще паршивеньке крісло та журнальний столик. У кінці кімнати були відчинені (точніше, вибиті) двері до другої — з трьома письмовими столами. Інші двері вели до обшарпаної ванної кімнати.

Ледве я переступила поріг, на голову впав шматок одвірка, якому, либонь, набридло висіти на законному місці.

— Жива? — поцікавилася Ламіра, яка зайшла всередину, завбачливо прикриваючи голову руками.

— Та наче, — буркнула я і потерла чоло, на якому, імовірно, скоро з’явиться ґуля.

Але не встигла я договорити, як нога провалилася в підлогу — завдяки дошці, яка тріснула просто під нею. У розпачі я кинула сумку з речами на ліжко... і те розвалилося на очах. Я спробувала ступити крок, але нога застрягла занадто сильно. В результаті мій ніс пробив іще одну дірку в трухлявій підлозі. Я занервувала й одразу підбігла до умивальника, щоб хоч відмитися від прилиплого до обличчя бруду... і тут на мене чекав сюрприз номер чорт знає який: кран виявився дірявим, тому, коли я відкрила воду, Н₂0 полилася з нього в моє обличчя так, ніби це був не кран, а якийсь фонтан із хлопчиком, що пісяє.

— У цьому будиночку що, хтось помер страшною смертю? — скривилася Ламіра, знімаючи зі світильника павутиння.

— Якщо ні, то це, боюся, ненадовго, — простогнала я.

— Нічого, зараз трохи наведемо ладу, — вирішила Малісса. — Тому що як будемо жити в такому місці два тижні, у кожного з нас виросте зайва духовна нога. Згодом вона розвине власний інтелект, буде вночі ходити околицею та душити пальцями всіх, хто відмовиться згодувати їй свого первістка, — промовила дівчина з виразом обличчя маніяка, якому подарували на день народження набір ножиків для м’яса. — То що, до роботи? — за секунду запропонувала Малісса. Божевільний погляд миттю змінився на спокійне, нічим не примітне обличчя.

Не знаю, який вигляд у цей момент мала я, але Ламіра, саме невротично гикнувши, нагадала мені кота, який нюхнув прального порошку. Здається, близьке знайомство з цією Маліссою буде до незмоги цікавим...

Але зараз дійсно краще залишити це і прибрати: якщо зустрічаєш людину, яка здатна так безжально підірвати тобі мозок, до специфіки її характеру краще звикати поступово.

Що ж, практика почалася дуже специфічно. Подивимося, які ще сюрпризи вона мені принесе.

Я бігла — швидко, довго, задихаючись. Щось далеко позаду переслідувало і невблаганно наближалося. Хотілося схопитися рукою хоч за щось — просто щоб не впасти, відчути ефемерну точку опори навіть на мить...

Вона з’явилася перед моїми очима рівно за секунду до того, як рука вхопилася за неї, — тонка біла гілка. Одна з тисяч, мільйонів гілок, у павутині яких я зараз стояла, дивом не зачіпаючи жодної іншої, крім цієї, єдиної. Яскраво-червоний шовк легкої сукні майорів у невагомості. Біла кора пульсувала під моєю шкірою, притягувала, вбирала мій розум, немов губка, і забирала до яскравого світла.

Дзвінкий, ритмічний стукіт змусив молодого чоловіка, що досі спав лицем на розкиданих по столу паперах, підскочити і поспішити до вхідних дверей невеликої квартири, у стінах якої панував повний хаос.

— Це ти? — поцікавився чоловік, почухавши густу чорну бороду.

— Ні, Королева драконів, — пролунав смішок у відповідь.

Усміхнувшись, господар квартири відчинив двері й одразу опинився в радісних обіймах русявого парубка з приємним відкритим обличчям.

— Скільки років не бачилися, — весело промовив чоловік, жестом запрошуючи гостя увійти. — І хто б міг подумати, що зустрінемося з такого приводу?

— А чим тобі не привід? — підморгнув той.

— Кинь, це ж маячня, — відмахнувся господар.

— Незвично чути таке від тебе.

— От саме я маю повне право так говорити. Рафтане, я невдаха, якого ніхто не сприймає всерйоз. Клоун наукового світу. І якщо вже якась теорія чи метод дослідження здаються мені дуже вдалими, будь певний, їх засміють. Навіщо тобі це?

— Зауваж, що ніхто ніколи не робив раніше нічого подібного, і, повір мені, ми увійдемо в історію.

— Але як ти взагалі збираєшся здійснити таке дослідження? — насупив чорні брови чоловік.

— Наука не стоїть на місці, Лаліоре, — усміхнувся він. — Буквально днями закінчилося тестування нового зілля, за допомогою якого можливо подовжити сон до шести місяців. Півроку! Цього цілком достатньо, щоб знайти їх.

— Але ж офіційна мета експедиції...

— Так-так, дослідження світу снів, я пам’ятаю. Саме під таким приводом я і вибив бюджет. Але одне іншому не заважає, еге ж? А якщо я виявлюся правим — а я не сумніваюся в тому, що маю рацію, — ми перевернемо все з ніг на голову.

— І ти дійсно віриш, що зможеш знайти бога? Та навіть праматерів перевертнів ніхто, крім самих перевертнів, і не бачив, попри те, що вони НІБИТО існують у світі наяву. Даруй, це ж...

— Що ти втрачаєш? — перебив Рафтан. — Усе одно ж зараз без людської роботи...

— Тобі, мабуть, теж захотілося дізнатися, як це — бути нікому не потрібним божевільним науковцем, якого не беруть до наукових установ навіть мити колби.

— Повторюю своє запитання: що втрачаєш ТИ? Я в будь-якому разі зроблю це, але в такій справі мені потрібен напарник — той, на кого я зможу покластися в основній меті експедиції; той, кому я зможу довірити другу групу. Послухай, ти чудовий науковець, мислення якого мене завжди захоплювало, і чхати на інших. Я в тебе вірю і знаю, що разом ми досягнемо успіху. Ну, то що скажеш?

— Гаразд, я подумаю, — відмахнувся Лаліор, марно намагаючись приховати азарт у сяючих очах.

— Тоді чекаю на тебе завтра по обіді в моєму кабінеті. І заради Стихій, зголи ти цю бороду! — засміявся чоловік, перш ніж зачинити за собою двері.

Зненацька я відчула, як земля під ногами зникла. Віконце у вирі сновидінь швидко затягувалося, і мене знову відносило у глибини мертвої, холодної, непроглядної чорноти.