Крук та Чорний Метелик. Голос давніх сновидінь

Розділ 5 Вершник на білому коні

— Чорт, Каріле, чому ми знову вляпалися в якесь лайно, га? — простогнала я, відчайдушно женучи коня до річки.

— Це ти мене питаєш? — огризнувся лісовик.

Останні кілька днів дорога вела нас на південний захід: далі від моря і лісів, до випаленої сонцем трави і степових квітів. За словами Каріла, неспішний шлях верхи до місця розкопок потребував трохи більше від тижня. Торгових маршрутів у Диких степах не проходило, тож на караван можна було не розраховувати. І нам, на свій страх і ризик, довелося вирушати в цей шлях лише вдвох.

За сімнадцять років свого життя я напевно могла б уже й засвоїти старе добре правило: як щось може піти не так, то воно точно піде не так. Але чомусь це правило знову і знову вигадувало, як підкласти мені свиню, попри мій нібито життєвий досвід.

От і тепер сталося дещо прикольне. Те, що перервало нашу неквапливу поїздку верхи. Спершу все було спокійно: Каріл читав мені лекції з історії, я раз по раз то поверталася думками до пригоди в каравані, то роздумувала над майбутнім вибором чарівної спеціальності.

...До тієї самої миті, як ми, поглянувши на обрій, помітили, що до нас наближаються вершники, аж надто схожі на розбійників.

— Дідько буряковий, невже ніде поряд немає аванпосту?

— Одного разу спробували такий встановити, — тяжко зітхнув лісовик. — Але степовим бандам це не сподобалося, вони об’єдналися й розбили його. Король дуже розсердився і вислав туди гарнізон, який міг би розбити всіх їх разом узятих... от тільки бандити лише покрутили пальцем біля скроні та не стали нападати на таку міць. І все було б добре, якби ця купа солдатів не потребувала коштів на своє утримання. Менш ніж за місяць король порахував, скільки йому коштують чотириста бійців, які тільки те й роблять, що грають у карти. Монарх трохи посивів, зрозумівши, скільки грошей вони проїдатимуть щороку, і відкликав усіх, окрім півсотні. Коли це сталося, банди знову об’єдналися і від застави не залишилося каменя на камені. Король знову розсердився, наказав відбудувати її і знову посадив там чотириста солдатів. Далі все йшло за старим сценарієм із невеликими нововведеннями, які не змінювали суті. Ну а після четвертої спроби бажання продовжувати цю шляхетну справу в короля відпало і Дикі степи залишили напризволяще.

— Слухай, а може, тоді просто перемістимося?

— Я б, звичайно, міг, але для тебе це означатиме неминучу трагічну загибель. Я ж не крук, аби самотужки перемістити ще когось на велику відстань. Звісно, якби зі мною був ще один хоч трохи навчений маг стихій, хай навіть студент, який поділився б зі мною силою, то жодної проблеми... але що поробиш.

Панічно вигнавши з думок образ Ларгуса, я знову подивилася на бандитів, які невблаганно наближалися.

Трохи сповільнивши хід, ми спрямували коней до невеликої річки. Намагаючись не думати про холодну воду, я спробувала сконцентруватися на густому лісі, що розташувався на тому березі. Там ми зможемо відірватись від погоні...

Поплакала і СТОП, як ми раніше про це не подумали?

— Каріле, забираймося звідси! — закричала я на все горло, щойно копита коня ступили на протилежний берег.

— Що трапилося?

Відповідати не довелося. Замість мене з цим чудово впоралася дюжина озброєних до зубів вершників, які вискочили з гаю, наче Пилип з конопель, та з криками понеслися на нас.

Зрозумівши доцільність моєї поради, Каріл пришпорив коня і помчав уздовж річки, а я — слідом за ним.

Ото вляпалися! І чому ми не подумали, що саме на нашу переправу банда могла розраховувати від самого початку?..

— Як це вони так швидко тут опинилися? — закричала я, побачивши попереду розбійників, які переправилися через річку, хоч не так давно були далеко позаду нас.

— Прокляття! Напевно, в них є якийсь ілюзійний артефакт, який ввів нас в оману візуальним збільшенням відстані.

— То куди нам тепер бігти?

На мить Каріл замислився: позаду — вершники, попереду — вершники, ліворуч — річка, праворуч — ліс. Два перші варіанти не кращі, ніж стояти на місці, повісивши на себе мішені. Третій безглуздий: до того, як ми знову переправимося, нас так нафарширують стрілами, що від їжаків не відрізниш. А четвертий варіант особливих надій не давав, тому що зараз, коли розбійники настільки близько, спіймають нас там ой як швидко...

Але на безриб’ї і рак — риба!

Кинувши роздратоване «ех!», Каріл розвернув коня праворуч і за хвилину пірнув між деревами. Я, відповідно, слідом.

Як і очікувалося, дуже скоро нас наздогнали привітні звуки на кшталт лайки, стукоту копит і свисту шабель. Не змусили чекати і самі розбійники, які з підлими посмішками вискочили із заростей перед нами. Ми хотіли рвонути назад, але там уже спозирали такі самі інтелігентні пики. Вони ж, власне, з’явилися і ліворуч, і праворуч... Тоді я зрозуміла: триндець помідорам!

Кільце бандитів поступово звужувалося. Готуючись до бою, ми дістали з піхов мечі, а лісовик готував бойові заклинання. От тільки навряд вони нам сильно допоможуть. Б’юся об заклад, ці добрі люди обвішані протимагічними амулетами, наче гламурна блондинка стразиками. І поки Каріл самотужки чаклуватиме, намагаючись пробити незначний захист, цим паничам вистачить часу, аби нас прикінчити.

Робити було нічого. Відігнавши думку: «Був би тут Ларгус...», — я підняла меча і вже збиралася з криками побігти на ворога... аж раптом закричав хтось замість мене. А наступної миті якийсь хлопець на білому коні, розмахуючи батогом, ніби Індіана Джонс, прорвав кільце і під’їхав до нас. Вони з Карілом швидко обмінялися поглядами, а потім схопили мене за руки.

За мить я опинилася в зовсім іншому місці. І, до речі, без коня — тільки з мечем і дорожньою сумкою.

— Що це було?! — озираючись, закричала я.

— Це було Фамал, — усміхнувся юнак.

Тепер, стоячи спокійно, я його нарешті роздивилася: високий, волосся світло-русяве, очі сірі. Обличчя приємне, навіть симпатичне. Тіло треноване. На зап’ясті зав’язана зелена шовкова стрічка. Загалом хлопець симпатичний, але в око особливо не впадає.

— Каріле, як ти зміг так вляпатися і хто твоя супутниця? — засміявся він, потискуючи лісовикові руку.

— Моя супутниця — абітурієнтка магічного університету Аліса Гайлінова. Мав необережність стати її другом, тому так вляпався. Привів її з того світу, до якого пробило проріху. Алісо, знайомся: Фамал Гаран, студент університету магії, від осені — третьокурсник історичного факультету. Проходить практику на тих самих розкопках.

— Дуже приємно, — посміхнувся хлопець і галантно поцілував мою руку.

— Мені теж, — знітилася я. Чорт забирай, не звикла до такої ввічливості. — То що ви вдвох зробили?

— Перемістилися з тобою на сімдесят свагів, — втомлено пояснив Каріл.

— А коні?

— А коней довелося залишити, їх перемістити нам було несила. Алісо, що за кисла міна?

— Ти ще питаєш? Цікаво, як нам добиратися до місця розкопок? Пішки? Тоді ми не тільки йтимемо туди до старості, а й матимемо всі шанси натрапити на чергову банду.

— Алісо, спокійніше, я й так за день утомився. Переночуємо, я трохи відпочину, вип’ю настоянку проти головного болю, а потім скористаюся силою Фамала, щоб зробити черговий стрибок переміщення. Завдяки тому, що він нас перестрів, ми швиденько доберемося, — відмахнувся Каріл. — Фамале, краще скажи, як тебе сюди занесло?

— Дізнався, що ти їдеш, і вирішив тебе зустріти, щоб скоріше дещо розповісти. Річ у тому, що під час розкопок ми випадково натрапили на запечатану таємну залу.

— І що тут такого особливого?

— Від неї просто тхне чарами невідомої природи. Вирішили без тебе туди не лізти. А зараз пропоную зробити привал: і ви, і я дуже втомилися через цю біганину. Та й смеркатиме з хвилини на хвилину.

— Я, звісно, щиро перепрошую, — буркнула я. — Відпочинок дійсно був би доречним... от тільки чи ви не забули, що нас може вистежити банда скажених головорізів?

— Не хвилюйся, — сказав Фамал, поклав руки мені на плечі та посадив на травичку. — Ми дуже далеко від них, та й відстежити переміщення зможе хіба що досвідчений чарівник, тому шукати нас будуть довго. Чесно кажучи, гадаю, вони й не стануть цього робити.

— Чому ж?

— Тому що ми залишили їм коней і майже всі речі, а заради наших скальпів і того, що може лежати в наплічних сумках, вони голову морочити не стануть. Тому ти посидь, відпочинь, а ми з Карілом забезпечимо багаття і вечерю.

— Але багаття помітять...

— Та не помітять. Я поповню магічні резерви і захищу наш табір ілюзорним колом, яке приховає як вогонь, так і нас самих, — заспокоїв хлопець. — Спокійно, не забивай цим голову. Просто відпочивай.

Схоже, мені нічого не залишалося, окрім як послухати Фамала. Йому б з таким голосом у психлікарні працювати... Після його заспокоювань і буйні пацієнти лежатимуть у ліжечку спокійні, наче дубові двері, навіть якщо над ними нависне песиголовець із бензопилою.

Фамал наполіг, щоб я не вартувала, тож вперше за останні кілька днів у дорозі з’явилася можливість виспатися.

От тільки саме зараз спати чомусь не хотілося. Я лише переверталася, ще більше забруднюючи одяг пилом. То заплющувала очі, то дивилася на зірки.

І що мене цього разу не влаштовує? Втомилася, наїлася, не треба вартувати... але все одно заснути не можу, зате думаю про людей, яких краще з голови взагалі викинути.

Я плюнула на все та сіла, обхопивши коліна. Саме тоді в поле мого зору потрапив Фамал. Помітивши, що я не сплю, хлопець привітно всміхнувся та підійшов до мене.

— Чому не спиться?

— Гадки не маю, — прошепотіла я. Не люблю брехати... а чого це я, власне, вирішила, що брешу? Дійсно не знаю, чому весь час так переживаю, і всілякі круки тут абсолютно ні до чого. — Просто останнім часом місця собі не знаходжу, — відповіла я і через силу всміхнулася.

— А ти спробуй думати про щось обов’язкове, але дуже нудне; про те, що наганяє сонливість. Тоді оком змигнути не встигнеш, як заснеш.

— Спробую. Послухай, мені от що цікаво. Чи не застарий ти для третього курсу? Я думала, в університет магії йдуть одразу після школи.

— Я після школи й пішов. Просто після першого курсу мене, як студента, що написав гучну дослідну роботу, запросили на два роки працювати за кордон — розкопувати гробницю шегранської цариці Огнари. Це і престиж університету підіймало, і мені давало чималий досвід. Після цього я продовжив навчання, другий курс закінчив із самими «відмінно», а від початку нового навчального року піду на третій.

— Тобі взагалі подобається твоя спеціальність?

— Звичайно. Ти не уявляєш, як це цікаво: знаходити пам’ятки минулого, обережно витягувати їх із землі, вносити в журнал, обробляти спеціальним магічним розчином, упаковувати, доставляти в музей університету або академії наук і вивчати кожну деталь. Іди на археолога, не пошкодуєш.

— Може, так і зроблю. Просто боюся помилитися з вибором і до самої смерті ненавидіти своє життя.

— Повір, археологія — це спеціальність, з якою неможливо помилитися. Ти навіть не помічатимеш, як за роботою минатиме час.

— Слухай, Фамале, — промовила я, витримавши паузу. — Можеш, як історик, трохи просвітити мене в релігійних системах цього світу? Які тут релігії? І що за віра домінує в Ануарі? Бо якось не второпаю. Скільки їздила країною — не помічала нічого, що на це вказувало б.

— Специфічне запитання, — сумно зітхнув хлопець.

— Тобто?

— Як тобі сказати... Є легенда, ніби давним-давно, багато тисячоліть тому, існувала якась велика всесвітня релігія. У різних народів були свої ритуали, але основа вірувань залишалася спільною. Однак про неї не збереглося взагалі ніяких згадок, ніби вона втратила стрижень і розчинилася. Зараз, хоч як намагаються історики, їм не вдається навіть зрозуміти, в чому вона полягала. Звісно, було безліч спроб створити різні релігійні системи — як монотеїстичні, так і політеїстичні. Але жодній не вдавалося поширитися за межі певної етнічної території і протриматися досить довго. Якщо висловлюватися патетично, Бог відвернувся від світу, залишивши нас у невідомості. Але не відмовився від своїх прав, тому будь-яка спроба штучно створити релігійну систему приречена на невдачу. Звичайно, завжди залишаються Стихії, але це зовсім інше.

— Якось то сумно.

— Більш ніж. Люди, лісовики, мавки та шубіни — всі ми в цьому світі ніби діти, на яких батьки чомусь не звертають уваги. Ця порожнеча, відчуття, ніби чогось не вистачає, є в кожного. Деякі цього не визнають, хтось не усвідомлює. Але ж заплющені очі не скасують факту існування неба та землі. Що ж, якщо вже мова зайшла про заплющені очі, то краще поспи, вже пізно, — несподівано змінив тему хлопець.

— Якось не виходить.

— Все одно спробуй, завтра важкий день.

— Мені не звикати, останні два роки мого життя теж не з легких.

— Тоді тим більше на добраніч, — усміхнувся Фамал. — І не сумнівайся, археологія — це прекрасна робота.

Хлопець повернувся до багаття, а я проводила його поглядом і сховалася під ковдрою. Заплющивши очі, вирішила послухатись поради Фамала. От тільки нічого такого безнадійно нудного в голову не приходило.

Надія заснути остаточно зникла, тому я вирішила заглибитися в роздуми про свою ймовірну майбутню професію.

Отже, археологія? Справді досить цікава робота. Я яскраво уявляла, як їздитиму на розкопки, лопаткою викопуватиму із землі старовинні статуетки та черепиці, обережно вкладатиму кожен в окрему пронумеровану коробочку, потім їхатиму з ними до музею, де розглядатиму експонати, уважно вишукуючи в них маленькі тріщинки...

...І якось пропустила той момент, коли захропіла в обидві ніздрі.