Крук та Чорний Метелик. Голос давніх сновидінь

Розділ 7 В’язні Стіни Санкора

Час став для мене чимось абстрактним, я вже давно перестала рахувати його. Думки про майбутнє, яке тепер ніколи не настане, затьмарювали розум. Щохвилини я тільки сильніше переконувалася: звідси не вибратися.

Скільки я не блукала вздовж холодних коридорів, сонце за вікном, ніби посміхаючись із мене, не припиняло сяяти. Але, визирнувши в бійницю, що виходила з протилежного боку стіни, я жахнулася: навіть натяку на сонце, зелене листя або білі хмаринки. Лише вкрите грозовими хмарами небо — неначе плити зі свинцю над безмежною, всіяною попелом пустелею, серед якої де-не-де стирчали чорні пальці-дерева. І над цим попелом безмовно ширяли напівпрозорі, білі, наче крейда, примари. Їхні обличчя неможливо було розгледіти, тому що на ефемерних тілах майоріли довгі подерті білосніжні вуалі.

Таких духів над мертвими просторами блукало безліч, але жоден із них ніяк не міг зустрітися з іншим. Іноді вони навіть проходили зовсім поруч, але останньої миті якась невідома сила змушувала їх розходитися в різні боки. Так вони й тинялися скорботно-порожньою пустелею, без надії почути хоч якийсь звук, окрім власного стогону.

Я знову оглянула довгий коридор і сперлася чолом на стіну біля бійниці. Виходу немає. От і все. Чому, ну чому я увійшла в ці кляті двері... чому я взагалі підійшла до напису... чому два роки тому вирушила гуляти в парк і стала жертвою чарівної сили з іншого світу?

— Що, досі не звикла? — несподівано пролунало за моєю спиною.

Обернувшись, я побачила красиву дівчину. На вигляд я не дала б їй і двадцяти років, але уважного погляду в сумні сіро-блакитні очі було достатньо, щоб розгледіти тягар, здавалося, нескінченних століть. Довге біляве волосся нагадувало м’який льон і ніжно торкалося блакитного шовкового плаття. У голосі незнайомки відчувався дивний м’який акцент.

Цікаво, і коли це вона встигла підійти до мене?

— Хіба можна звикнути, якщо сидиш тут трохи більше від доби?

— Розумію, — промовила дівчина, спершись ліктями на підвіконня бійниці. — Я й сама кілька років не могла просто повірити в те, що не виберуся звідси. Весь час щось шукала, намагалася дізнатися більше про це місце... але врешті-решт змирилася: виходу немає. І я прийняла свою долю.

— Хочеш сказати, таку долю взагалі можна прийняти?

— Доля на те й доля, щоб її приймали. Але якщо вона здається тобі жорстокою, просто уяви, що з кимось вона ще жорстокіша. Взяти хоча б їх, — зітхнувши, дівчина вказала на розкиданих полем привидів.

— А хто вони?

— Душі прокльонщиків. Усе життя вони тільки те й робили, що злісно бажали іншим біди. І ось тепер ці істоти приречені самотньо блукати тут, на кордоні між світами живих і мертвих. Іноді їм вдається проникнути до світу живих і побродити там, лякаючи тих, чий час іще не настав. Але зазвичай вони залишаються в ньому ненадовго, більшість швидко затягує назад. Ось їм, приреченим на вічні муки та самотність, дійсно кепсько.

— Хочеш посперечаємося? — простогнала я, сівши на підлогу. — Два роки мого життя були суцільним кошмаром, порівняно з яким ширяти над всипаною попелом рівниною — райдужна мрія. І щойно в мене з’явилася надія на краще...

Я затнулася. Знову нахлинули думки про те, що могло б бути, якби сюди не потрапила: магічна освіта за цікавою спеціальністю, нові друзі вперше за два роки і, можливо, просто теоретично, справжні романтичні стосунки з...

Ні-ні, це вже занадто! Чогось моя фантазія надто розгулялася після того викрадення. Досить, зупиняюся на «друзі», а то забиваю тут собі голову мріями про всяких чарівників із чорними поясами...

— А що це взагалі за місце? — запитала я, щоб хоч якось відволіктися від своїх думок.

— Стіна Санкора, в’язниця для душ сплячих. Розумієш, коли людина спить, її душа тільки частково перебуває в тілі. Свідомість тим часом подорожує нескінченними просторами між життям і смертю. Стіна Санкора побудована саме на кордоні між світом снів і світом мертвих. Якщо твоя свідомість, подорожуючи уві сні, опиниться біля Стіни Санкора і зайде в неї, то потрапить у пастку. Ти не можеш прокинутися, поки перебуваєш тут, але й твоє тіло не вмирає. Воно просто спить, і сон цей триватиме фактично вічно. Виберись ти звідси хоч через кілька тисяч років — прокинешся точно такою ж, якою засинала.

— Хвилиночку, ти ж казала, що вибратися звідси неможливо.

— Так і є. Вибратися ти не можеш... але тебе можуть вивести.

— Хто? — з надією вигукнула я, схопившись на ноги.

— Той, кого ти обереш сама. В’язень Стіни Санкора має право на Поклик.

— Що таке «Поклик»?

— Тільки одне-єдине слово — ім’я. Ставши на вершині Стіни, ти можеш уголос вимовити ім’я того, хто міг би по тебе прийти. І він почує його, коли засне. Якщо той, кого ти покличеш, вирішить піти на Поклик, він вийде до стіни. Тоді у нього буде час знайти тебе. Якщо він знатиме, що робити, то удвох ви зможете вибратися звідси.

— Іти досі про це мовчала?

— А хіба є сенс у тому, щоб мучити тебе марними надіями? На Поклик дуже рідко хтось приходить. А були навіть випадки, коли той, хто прийшов, не встигав вчасно знайти ув’язненого. Або просто не знав, що потрібно робити, аби покинути стіну, і тоді теж залишався тут. До того ж скористатися цим правом можна лише раз на тридцять років.

— Отже, я зараз можу когось покликати?

— Так. Але знай: це має бути людина, яка, тільки почувши своє ім’я, сказане твоїм голосом, піде за ним, не побоїться зайти до Стіни, і більш того — хоча б теоретично може знати, як із неї вибратися. То що, тебе відвести на вершину Стіни?

Я кивнула. Нічого більше не кажучи, дівчина швидко повела мене моторошними коридорами.

За кілька хвилин ми опинилися на вершині. Повернувшись спиною до світу мертвих, я спрямувала погляд у далечінь зеленого степу і простягнула руку вперед... але вона наштовхнулася на ту саму невидиму перешкоду.

Одне ім’я, лише одне-єдине ім’я, один шанс. Більше можливості не буде. У цьому світі мене майже ніхто не знає. А через тридцять років і поготів не згадають, що була така ось Аліса Гайлінова з паралельного світу... хіба що пом’януть двома рядками в підручниках з історії. Помилка коштуватиме вічності всередині стіни Санкора. Тому обрати потрібно того, в кому я абсолютно впевнена. Зараз мені необхідний холодний і тверезий розум, рішення має бути виваженим.

Глибоко зітхнувши, я набрала повітря в легені і хотіла, що є сили, прокричати ім’я Каріла, але з моїх губ тільки пошепки злетіло:

— Ларгус...

По щоці покотилася сльоза. Її підхопив вітер, який поніс просторами снів промовлене мною ім’я.

Сидячи на підлозі, я приречено закинула голову. Невже я справді зробила це, невже покликала саме його? Цікаво, на що я взагалі розраховувала, вимовляючи це ім’я? Так, одного разу цей чоловік урятував мене, але це не означає, що він наймався моїм янголом-охоронцем. Он Фамал мене теж врятував, та й Каріл не просто поряд стояв і насіння лускав. Але чомусь я покликала саме цього крука, який уже, напевно, й забув, хто я така. Сумнівів немає, я тут застрягла.

Що ж, доведеться шукати якийсь інший шлях. Але я тут не перша така розумна! Інші теж шукали вихід і не знайшли. А якщо мені тепер дійсно світить навіки залишитися тут? І що я взагалі собі уявила? Невже справді вирішила, ніби Ларгус так просто візьме й побіжить мене рятувати? Та стара сільська курка порівняно зі мною — еталон всесвітньої мудрості!

— Господи, яка ж я дурепа, — гірко прошепотіла я.

— Думаєш той, кого ти покликала, не прийде? — запитала дівчина, сумно на мене подивившись.

— Упевнена.

— Тоді чому ти його кликала?

— Тому що я повна ідіотка, яка науявляла собі бозна-чого.

— Розумію.

— Яка ж падлюка створила цю кляту стіну? — зітхнула я, витираючи з очей нові й нові сльози.

— Цього я не знаю. Але здогадуюсь, навіщо вона комусь знадобилася.

— Он як? І?..

— Якщо я все правильно зрозуміла, її створили не тільки як межу між світом живих і світом мертвих, а й як в’язницю. Ходімо, я тобі все покажу, — скомандувала дівчина та різко підвелася. — До речі, мене звати Флара.

— Аліса.

Я стала на ноги і пішла слідом за Фларою. Схоже, дівчина вже встигла досконало вивчити цю стіну, вже надто добре вона орієнтувалася в її вузьких коридорах. Наскільки я зрозуміла, Флара провела мене до підземної частини стіни, тому що навколо стало вогко, бійниці зникли, а єдиним джерелом світла залишилися смолоскипи, які горіли зовсім тьмяно.

— Послухай мене, — прошепотіла Флара. — Місце, до якого я тебе зараз проведу, найстрашніше тут. Наскільки мені відомо, це внутрішня в’язниця, і сидять у ній далеко не миролюбні істоти. Навіть не намагайся підійти до однієї з камер. Вони охороняються якимись заклинаннями, що по-різному реагують на різних людей. У найкращому разі таке заклинання просто тебе не пропустить, у найгіршому — назавжди паралізує. Зрозуміло?

Діставши у відповідь кивок, Флара відчинила металеві двері. Перед моїми очима з’явився коридор, від одного погляду на який усе нутро стиснуло холодними гострими кігтями.

Я нарахувала рівно дев’ять камер, вхід до кожної закривали товсті ґрати. Усередині було так темно, що неможливо навіть припустити, де там ховаються ув’язнені. Вісім камер утворювали коридор, у торці якого розташовувалась дев’ята. Найтемніша, найстрашніша камера, від якої нестримно тягнуло болем, люттю... і невимовною скорботою.

Над кожною камерою проглядалися висічені в камені написи невідомою мені мовою. Здавалося, це звичайні каракулі. Але варто було вдивитися в напис над камерою в кінці коридору, вона змінилася так само, як літери у великій залі. І тоді я змогла прочитати: «Забута Безіменна».

Щойно я кліпнула, напис знову став таким, як раніше.

Ох, це або всі написи зачаровані, або зі мною щось не так.

— Ось вони, ті, заради кого, ймовірно, і створили цю стіну, — промовила Флара, перервавши мої думки. — Їх восьмеро: сім у бічних камерах, один у торцевій. Перша бічна камера ліворуч порожня. Ми не знаємо, хто ці в’язні, але все вказує на те, що хтось понад усе прагнув надійно замкнути їх. А ми просто випадкові жертви, пішаки, яких можна віддати заради збереження короля. Тепер ти розумієш? Стіну було створено так, щоб вони ніколи не змогли з неї вибратися, ніяких лазівок немає. Єдиний спосіб покинути це місце — Поклик, та й той, мабуть, було створено лише для того, щоб творці стіни самі змогли її покинути, коли закінчать роботу. Для ув’язнених у них, певно, був якийсь свій шлях, який одразу вивів би їх просто до стіни. Ми ж тільки заблукали сюди у снах і потрапили до мишоловки.

Стоп, то невже та зала і була місцем, яке використовували творці стіни? Чорт забирай, яку ж бомбу ми знайшли! Страшно навіть уявити, чим це все загрожує, якщо розкопки триватимуть.

Тепер сумнівів не було: я повинна будь-якою ціною вибратися і попередити чарівників.

— Ти впевнена, що дізналася про цю стіну все, що могла? — серйозно запитала я, спрямувавши на Флару рішучий погляд.

— Абсолютно. Я розпитала всі ув’язнені душі, які на той час іще здатні були хоч трохи тверезо мислити, обстежила стіну до останнього камінчика...

— Але ж вона величезна, я навіть не бачила її кінця. Коли ти встигла?

— Я тут не менше ніж п’ять тисяч років. А за цей час, повір, можна багато чого зробити.

П’ять тисяч років? А тут справді застряєш навіки... Ні, я однозначно не можу тут залишитися.

— І ти впевнена, що не знайшла навіть натяку на те, як звідси вибратися?

— Більш ніж, — запевнила дівчина. — Гаразд, ходімо вже звідси, не варто залишатися тут надовго.

Заперечень із мого боку не було. Коли двері до коридору зачинилися, ми попрямували до надземних рівнів. Незабаром я знову визирнула в бійницю. І навіть не знаю, що пригнічувало мене більше: всіяні попелом простори світу мертвих чи сонячний степ, який міг би стати моїм світлим майбутнім.

...Але якщо ця стіна — така надійна в’язниця для таких страшних істот... то чому ж одна з камер порожня?

Цікаво, скільки я вже тут пробула? Мабуть, близько трьох днів, точно сказати важко. Весь час лише те й робила, що розпитувала Флару про стіну. А переривала це заняття тільки для того, щоб розповісти трохи про себе.

За цей час я дізналася найважливіше, що було відомо Фларі. Але що більше дізнавалася, то сильніше переконувалася, що вже не виберуся звідси. Невже мені дійсно доведеться просидіти тут вічність? Що ж, тепер я розуміла сенс рядка: «Солодка мрія — небуття».

Отже, доведеться прийняти дійсність: із цієї стіни не вибратися, я тут навіки. Крапка...

Стояти, дезертире, ніякої крапки! А як же розкопки? Якщо я залишуся тут, ніхто не зможе попередити чарівників про можливу катастрофу. Та й Ларгусові ж знадобиться інформація про мій рідний світ, щоб закрити проріху...

Та блін, знову Ларгус? Чого я взагалі до того Ларгуса причепилася? Чому вирішила, ніби йому справді знадобляться мої балачки? Це він мені, певно, сказав просто так, із ввічливості, щоб розмову підтримати. Ну коли я подорослішаю? Сімнадцять років, а поводжуся наче п’ятирічна дівчинка. Скільки можна згадувати про Ларгуса? Адже ясно, що в нього і так повно справ, йому на мене начхати, він за мною не прийшов і не прийде...

— АЛІСО! — зненацька долинуло з оповитих мороком коридорів... і я з несподіванки тієї самої миті гепнулася, приземлившись на дупцю. — Алісо, де тебе упирі носять?

— Ларгус? — шоковано видихнула я, коли з-за повороту вискочив до біса стурбований крук. — Як ти тут опинився?

Браво, Алісо! Ти ще раз продемонструвала свою виняткову дедукцію.

— Ти, як я бачу, анітрохи не змінилася, — усміхнувся він, на мить прибравши з обличчя серйозність.

Цікаво, мені це сприймати як комплімент чи як образу?

— Це і є той, кого ти кликала? — запитала Флара, оцінювально оглянувши Ларгуса. — Що ж, мені з вами все ясно. Удачі тобі, Алісо.

Мені дуже хотілося запитати у Флари, що ж їй там ясно, але Ларгус подав мені руку, допоміг встати з підлоги та швидко заговорив:

— Ворушись! Я довго шукав тебе, і в нас майже не залишилося часу. Пощастило, що я взагалі тебе на цій стіні знайшов. Треба негайно, цієї ж секунди вибиратися звідси.

— Як? — з надією запитала я. — Зі стіни неможливо вийти.

— А ми й не будемо з неї виходити, — заявив голова круків, подарувавши мені унікальний шок. Що ж, принаймні, бути тут вічність удвох нам буде трохи веселіше. — Зі Стіни Санкора неможливо вийти з однієї простої причини: це просто сон.

— Що означає «просто сон»? Але ж...

— Це просто сон, Алісо! Лише сон. А уві сні немає правил, є тільки твій розум. Він — єдине обмеження. Так, самому стіну не покинути. Але ти тепер не сама, — швидко заговорив Ларгус, поклавши руки мені на плечі.

— Але...

— Ніяких «але». Зрозумій, це сон, а сон — не той світ, де для нас існують фізичні обмеження. В ньому ти створюєш правила гри, за якими повинні грати тутешні жителі. Забудь про межі, просто усвідом: це сон.

— Ларгус, я...

— Алісо, повір мені, — обережно промовив він, зазирнувши мені у вічі.

Що зі мною? Чому цей погляд так мене заспокоює, чому мені так хочеться йому вірити... чому я так легко, без заперечень, вірю йому?

— Повтори: це просто сон.

— Просто сон... — промовила я.

Але то були вже не слова, а молот, що розбив стіну, яка тиснула на розум і не давала дихати. Я відчула себе пташеням, яке пробило тісну шкаралупу яйця і, вибравшись на волю, на повні груди вдихнуло свіже повітря безкрайнього світу. Темрява розсіялася, але сонце анітрохи не засліплювало очі.

Міцно обійнявши мене, Ларгус прошепотів:

— Забудь про обмеження, разом ми можемо все. Просто не сумнівайся, роби, як я скажу. Пам’ятаєш дуб біля озера? Уяви його... а тепер уяви себе там... а тепер будь там.

Я навіть не помітила, як стіна навколо мене розчинилася в повітрі. А замість неї з’явилися сонячний степ і великий старий дуб. Останнім, що я побачила, була усмішка Флари...

Від стіни не залишилося навіть сліду, я вже стояла біля дуба та дивилася на неї здалеку. Ларгус досі обіймав мене.

— Фух, — прошепотів він. — На останніх секундах вибралися...

Несподівано його ноги підкосило і чарівник похитнувся, але втримався на ногах.

— Що з тобою? — занепокоїлася я.

— Нічого страшного, — заспокоїв Ларгус, сідаючи під дубом. — Просто Стіна Санкора виснажила мене, але це нормально для крука, який прийшов на Поклик та виводив когось. Не хвилюйся, за кілька хвилин відпочину, тоді підемо звідси.

Я теж відчула слабкість, тож сіла поруч із ним. Неймовірно! Тільки хвилину тому я була впевнена, що назавжди залишуся ув’язненою. А тепер усе, що сталося зі мною, здавалося так само далеким, як і Стіна Санкора на обрії.

— Вибач, що затримався, — усміхнувся Ларгус, спіймавши мій розгублений погляд. — Останні двійко днів були суцільною божевільнею, тож я взагалі не лягав спати. Тому і почув твій Поклик лише кілька годин тому. А знаєш, іще трохи, і ми там застрягли б. Поклик довів мене до стіни, але всередині я вже мав шукати тебе сам. Те, що врешті-решт знайшов, вважай — диво. Ти хоч усвідомлюєш, наскільки величезна ця стіна? Якби я просто пішов не в той бік, то за кілька тижнів ми зустрілися б як співкамерники. Чому ти просто не чекала на мене біля входу?

— Ну, я...

— Стоп-стоп, ти що, вирішила, ніби я не прийду? — запитав він. Його обличчя різко стало серйозним, і я відчула себе солдатом часів Другої Світової, який видав нацистам усі таємні склади боєприпасів, а зверху ще й поклав креслення останніх розробок військової техніки... і ось тепер постав перед дружиною-кулеметницею.

— Розумієш... — винувато промовила я, похнюпившись. — Ти людина зайнята, а я й так сідаю тобі на шию зі своїми проблемами, ніби ти мені наймався. А хто я, по суті, така?..

— Так, розумію. Я сам дивуюся, що останнім часом став необдумано робити дурниці, йти на ризик без коливань. Та, Алісо, послухай. — Ларгус взяв мене за руку. — Хоч би що трапилося, хоч у які неприємності ти вляпалася б, я не кину тебе напризволяще. І тільки спробуй мені, знову кудись залізши, гордо насупитися і зображати невластиву для тебе скромність, — несподівано засміявся крук. — А тепер розкажи, як тебе туди занесло.

— Добре. Але спочатку можеш розповісти, що саме тобі відомо про Стіну Санкора? Не хочу здаватися шестикласницею, яка пояснює доктору філологічних наук, як писати транскрипцію.

— Повір, ця розповідь вийде набагато довшою, ніж ти уявляєш.

— Хіба?

— Так. Якщо стихійники знають про Стіну Санкора лише основи, то крукам, які багато століть досліджували її, дійсно є що розказати. Тому давай, викладай.

Я набрала повітря в легені, і незабаром Ларгус уже в загальних рисах знав усе, що за цей час рознюхала я. Схоже, дещо корисне він все ж почув, тому що на кілька хвилин замислився, спрямувавши погляд кудись у далечінь.

— Отже, Каріл знайшов Залу Санкора, — прошепотів крук. — Твоя правда, це світить повним гузном, якщо стихійники продовжать там порпатися.

— То що робити мені?

— Насамперед я дуже прошу тебе нікому нічого про це не розповідати. Скажи тільки, що була на цій стіні, а решту їм знати не варто. Так само як і того, що ти можеш прочитати будь-який напис.

— До речі, ця здатність — що, якийсь побічний ефект через походження моєї сили?

— Вірогідно. Ми не знаємо причин, які змусили цю енергію так агресивно вирватися з нашого світу. Так само як і мутацій, які відбулися з нею, коли вона пробила діру між реальностями. Але в одному я впевнений: обов’язково з’являться ті, хто віддасть праву нирку, щоб цією силою скористатися. Що ж стосується розкопок... щойно я повернуся — напишу голові магів стихій, щоб їх передали нам з усіма матеріалами. Мені навіть страшно уявити, що буде, коли один з ув’язнених у підземних камерах вирветься на волю.

— Хвилиночку, хіба порожня камера не означає, що один з них уже вибрався із в’язниці?

— Якщо і так, то сталося це дуже давно. І, хоч як дивно, ніяких наслідків поки не було. Найдавнішим записам про порожню камеру понад три тисячоліття. Дехто припускає, що в ній взагалі ніхто ніколи не сидів.

— А хто вони такі, ці в’язні?

— Якщо ти справді хочеш знати... Краще я розповім тобі сам, ніж ти полізеш куди не слід. Головне — мовчи про це, обіцяєш мені?

— Згода.

— Тоді почну з основ: коли людина бачить сон, для неї там немає обмежень. Варто лише зрозуміти, що ти просто спиш, і всі можливі козирі потрапляють до твоїх рук. Уві сні єдине обмеження — розум, який впевнено переконує нас у реальності того, що відбувається. Але коли до тебе приходить розуміння того, що це тільки сон, ти сама можеш ним керувати. Ця реальність стає пластиліном у твоїх руках, із неї можна ліпити що завгодно: перетворити смертоносний магічний меч на букет квітів, чорного лицаря-вбивцю зробити трирічним хлопчиком на дерев’яній конячці, а незліченна армія чудовиськ зупиниться і перетвориться на вареники з чорницями від одного лише твого погляду. Словом, можливо все, обмежень немає. Але це палиця з двома кінцями. Звичайно, те, що я тобі розповім, — тільки теорія, тому що підтвердити її у нас іще не було можливості... і, повторюю, не смій розповідати нікому того, що зараз дізнаєшся, тому що, як ця інформація потрапить не в ті руки, наслідки будуть іще ті.

— Обіцяю, — серйозно сказала я, заінтригована тоном чарівника.

— Усе свідчить про те, що колись давно істоти зі світу снів якось знайшли дорогу до світу наяву. І він був для них тим самим, що для нас — світ снів...

— Вони мали в ньому абсолютну владу над матерією?

— Так. Однієї тільки сили їхньої думки було досить, щоб вирізати цілі села, з їхньої волі з’являлися жахливі істоти... Словом, світова цивілізація вже вибирала місце для могилки. Але якось цих істот вдалося приборкати. І зробила це група чарівників на чолі з Рафтаном Санкором. Ми гадки не маємо, як їм це вдалося, але ясно одне: душі істот зі світу снів повернулися сюди, де для них існують приблизно ті самі фізичні обмеження, що для нас — наяву. А щоб вони знову не вибралися, їх замкнули в спеціально побудованій Стіні Санкора, назавжди розділивши душу й тіло. На жаль, ніхто з тих, хто випадково зайшов до стіни уві сні, не можуть вибратися з неї. Єдиний вихід — Поклик. Та й він, напевно, існував лише для того, щоб творці Стіни могли якось з неї вибратися, коли закінчать свою місію.

— Хвилиночку, ти сказав «душі»? А що з тілами? Невже вони залишилися...

— У світі наяву? Вірогідно, що так. Але ніяких підтверджень, знову ж таки, немає.

— А у вас є ще якісь джерела інформації, за винятком свідчень чарівників і звичайних людей, які повернулися зі стіни?

— Взагалі-то не дуже, — знизав плечима крук, перш ніж встати і простягнути мені руку. Ми востаннє подивилися на Стіну Санкора і пішли в протилежний від неї бік. — Але тепер, схоже, буде ще й Зала Санкора. Гадаю, ти правильно все зрозуміла: це саме те місце, з якого творці стіни вирушали до сновидінь, щоб будувати її. І вони створили його саме для того, щоб одразу виходити на стіну, а не шукати її щоразу, лягаючи спати. Той напис, що увійшов у тебе, — ймовірно, заклинання, за допомогою якого вони працювали. А ще, схоже, Зала — відправна точка для ув’язнених стіни. Значно більше ми зможемо сказати після того, як самі вивчимо ті розкопки. Але ти зарубай собі на носі: сон — це теж своєрідна реальність. Тому те, що відбувається в ньому, може відгукнутися і з іншого боку. Тож якщо наступного разу ти побачиш стіну, зловісний замок або печеру, зроби ласку, не підходь до цього місця навіть на сваг, тому що далеко не з кожного такого місця можна покликати когось на допомогу. Якщо ж на тебе нападуть, усвідом: це лише сон, хоч яким би реалістичним він здається, тому ти можеш робити з ним що завгодно. Зазвичай із більшості неприємностей можна вибратися самотужки.

— Розумію. Але проблема в тому, що не так часто вдається вчасно зрозуміти, що це тільки сон. Усе здається таким реальним...

— Це і є межа, проведена розумом. Дуже часто ти, підійшовши до неї впритул, не наважуєшся просто переступити. У таких випадках, хоч би що говорив тобі не зовсім здоровий глузд, пам’ятай: це лише сон.

Ларгус узяв мою руку і вклав у неї витончений чорний підвісок у формі метелика, крила і тільце якого прикрашали три невідомі мені камені. Вони були чорні, прозорі, ніби кришталь, і на світлі переливалися срібними іскрами.

— Ну, а тепер доброго ранку.

Усміхнувшись, Ларгус провів рукою над моїм обличчям. Я тільки й встигла прошепотіти: «Бувай...», — перш ніж усе навколо почало танути.

Здавалося, ніби я під водою і мене несе сильна течія. Абсолютна тиша... яку несподівано прорвало:

— Не може бути, вона прокидається!

Коли я розплющила очі, Каріл уже стискав мене в обіймах, ніби матір — своє дитя, яке несподівано зцілилося від бубонної чуми. Озирнувшись, я побачила Фандору, а за мить дівчина вже пробилася до мене.

— Алісо, яка ж я рада, що ти прокинулася! Уже й не сподівалася... — вигукнула мавка, забравши мене у свого нареченого. — Я була у робочій експедиції неподалік, досліджувала трави, і Каріл викликав мене, коли вранці не зміг тебе розбудити. Я випробувала на тобі всі відомі мені засоби, але ти навіть не ворухнулася.

— Ти не уявляєш, як я злякався, коли знайшов тебе сплячою о другій годині дня і ти не прокинулася, навіть коли я кинув тебе в річку, — з полегшенням усміхнувся Каріл.

Кинув у річку? Друже, як це мило з твого боку!

— Не дивно, я ж була в Стіні Санкора.

В одну мить обличчя всіх присутніх нагадали мені ті сувенірні брелочки, в яких, коли їх стиснути, вилазять очі. Хоча... хіба я очікувала на якусь іншу реакцію?

— Нічого собі, — видихнув лісовик. — Звичайно, ми щось таке і підозрювали. Але якщо ти дійсно була саме там, то твоє повернення — просто небачена удача. Слухай, а як ти звідти вибралася?

— Це довга історія, яку я розповім пізніше, — відмахнулася я.

Мені потрібен був час, щоб придумати для них якесь пояснення. Розтріпати все як є означало порушити дане Ларгусові слово. Та й не дуже хотілося розповідати про все, тому що мене одразу завалили б запитаннями на кшталт: «Чому ти вирішила покликати на допомогу саме його — крука, якого ледве знаєш?» Зрештою, я й сама боялася відповісти собі на це запитання.

— Нічого. Звісно, тобі потрібно отямитися, — лагідно промовив Фамал. Цікаво, як я його раніше не помітила? — Зараз головне тільки те, що ти повернулася.

Хлопець підійшов і стиснув мені в обіймах... от тільки чогось надто довго не хотів із них випускати. Коли він подивився на мене, в його погляді було стільки ніжності, що це мене серйозно спантеличило.

Усі троє метушилися навколо мене, розповідаючи про ці кілька днів мого сну. Частково я слухала, а частково роздумувала, що можна розказати про Стіну.

Відволікшись на мить від розмови, я розгублено опустила погляд і зловила себе на тому, що дивлюся на свою руку... яка міцно стискала чорний підвісок-метелика.