Крук та Чорний Метелик. Голос давніх сновидінь

Розділ 26 Крапка з комою

Уже три дні я нічого не їла, ні з ким не розмовляла. Схоже, весь світ перевернувся догори дриґом. Коли я кілька разів виходила з кімнати та зустрічала інших людей, то помічала, що в усіх тремтять руки.

Група чарівників, які вирушили на пошуки тіл загиблих, повернулася годину тому. Фандору так і не знайшли — її слід обривався плямою висохлої крові на березі річки. Похорон загиблих призначили на завтрашній вечір. Для Фандори ж вирішили просто зробити пам’ятник.

Але серце в мене найбільше розривалося через Каріла. Я кілька разів бачила його і не впізнавала. Невже це той самий веселий добродушний лісовик, із яким я познайомилася минулого літа? Зараз він нагадував страшну тінь із кошмару. Ні на мить бідолаха не випускав із рук шпильку-магнолію, яку Фандора забула вдома, їдучи на це кляте завдання.

Мені залишалося тільки здалеку дивитися на кладовище, де завтра поховають супутників Вадима. А сам він уже був здоровим та повним сил! Перед натовпом юнак надягав фальшиву маску скорботи, але коли я кілька разів стикалася з ним у коридорах, то не помічала нічого, схожого на смуток. Так і хотілося набити пику цьому самовдоволеному виродку...

Аж раптом я скам’яніла, відчуваючи сотні списів жаху, які прошили мене наскрізь: у небі над кладовищем знову почалося те саме, що відбувалося в Духмяному. Але тепер діра в небі була величезна і протрималася близько хвилини, а затягувалася поступово. Тож цього разу не залишалося сумнівів: я не єдина, хто це бачив. Але все ж зірвалася з місця і щодуху помчала до Гільдії, хоча прекрасно розуміла: мене туди не пропустять. Та й що я там можу зробити? Краятися в істериці?

Щоправда, на підході необхідність заходити зникла — із парадного входу вийшов сам голова стихійників у супроводі кількох чарівників і охорони.

— Таліри не працюють, імовірно через усе це божевілля. Але я вже написав Агердону, щоб збирався і поспішав сюди, — говорив він комусь із них. — Тепер ми можемо тільки чекати...

Схоже, чекати Алагарові Натону довелося менше, ніж він розраховував. Його очі буквально вискочили з орбіт, ніби ядра з гармати, коли з-за повороту головної вулиці виїхав вершник на чорному коні зі скріпленим срібною застібкою поясом крука. За мить з’явився ще один крук, а потім три... вісім... десять. Люди мало не вивалювалися з вікон, спостерігаючи за сотнею круків із учнями, які вихором пронеслися вулицею і зупинилися просто перед будівлею Гільдії стихій.

— Доброго дня, пане Агердон, — промовив Алагар Натон, ледь упоравшись зі здивуванням. — Я не знаю, як ви змогли так швидко сюди прибути...

— Ми прибули не швидко, — відрізав Ларгус. — Щоб зберегти більше чарівної сили, ми витратили на дорогу кілька днів. Тому я хотів би дещо обговорити з людиною, яка покликала мене сюди. А зараз занесіть до Гільдії теки зі схемами та формулами, які ми привезли, обговоримо все за хвилину.

Не чекаючи на відповідь, Ларгус підійшов до мене:

— Я щойно бачив, що тут відбувалося, і здогадуюся, що тобі хотілося б зі мною поговорити. Ходімо до вежі.

Я кивнула і швидким кроком попрямувала за ним. Скоро ми опинилися в одній з кімнат Гільдії, де я, не гаючи часу, швидко переказала події останніх днів. Коли ж черга дійшла до смерті Фандори, не витримала і знову розплакалася.

— Не плач, Алісо, — прошепотів Ларгус, обіймаючи мене. — Я розумію, тобі тяжко, але для сліз просто немає часу.

— Що це за пекло?

— Заспокойся, ситуація майже під контролем. Ми прибули саме вчасно. Якщо все буде добре, покінчимо з проріхою за лічені дні. Зараз проведемо кілька нарад, а потім вирушимо туди і покладемо цьому край.

— Але ж це тільки на певний час? Ти сам казав, що вам багато чого не відомо...

— Так. І все ж я сподіваюся, що ми з цим упораємося. А тепер іди відпочинь, ти несхожий сам на себе.

— Ларгусе, а раптом...

— Обіцяю, ми побачимося ввечері. Зустрінемося в університетському саду о п’ятій, біля старої верби, там і поговоримо. А зараз я маю бігти, на мене вже чекають.

— Гаразд, — прошепотіла я, витерши сльози. І поспіхом покинула Гільдію, аби повернутися в гуртожиток.

До саду я прийшла на годину раніше і влаштувалася на одній з лавок.

Неймовірно! Хвилину тому яблуня, неподалік якої я сиділа, цвіла, а тепер із неї дощем посипалися жовті листочки. Приблизно те саме відбулося ще з двома деревами: листя жовтіло просто на очах. Але це, як виявилося, було не найдивнішим: вишня за кілька метрів від мене почала зменшуватися, молодіти... і, перш ніж я щось зрозуміла, стала росточком, який втягнувся в землю. Квіти розпускалися, в’янули, висихали, а потім знову пробивалися крізь землю та розквітали... І чому це сонце сідає так рано?

— Ти давно тут? — запитав Ларгус, сівши поруч.

— Гадки не маю. Раніше б відповіла: «Хвилин п’ять-десять», але зараз здається, що я сиджу тут роками. Ларгусе, що відбувається? — злякано прошепотіла я, схопивши його за руку.

— Цей світ руйнується. І якщо проріху не закрити негайно, до ранку від нього залишиться тільки примарний делірій.

— То ти зараз...

— Так, вирушаю до проріхи. Круки і п’ятеро з учнів вже там. Я ж вирішив, що негарно буде порушити дане тобі слово.

Я не хотіла плакати, бажала лише підбадьорити його... але не змогла. Сльози текли по щоках, коли я з усіх сил обійняла чоловіка з єдиним бажанням: нікуди не відпускати, нехай хоч кінець світу — головне, щоб він був поруч.

— Ти повернешся, Ларгусе? Пообіцяй, що повернешся, — шепотіла я.

— Не можу, — сумно зітхнув він, ніжно торкаючись долонею мого волосся. — Звичайно, зі мною будуть іще дев’яносто дев’ять круків, а методика передання життєвої енергії допоможе мені вистояти і, сподіваюся, зробити все до кінця. Але обіцяти зараз щось рівноцінно обману, а обманювати тебе я не хочу.

— Тоді хоч пообіцяй зробити все, щоб повернутися.

— Я і так зроблю все, щоб повернутися, — прошепотів Ларгус, перш ніж підвестися. Ось він уже ступив крок уперед... але я скочила з місця і різко схопила його за руку.

— Ларгусе, я тебе!.. — Мене перервав легкий струс землі, нічне небо стало червоним, потім зеленим, потім синім, коричневим, пурпуровим...

На обрії, ніби крізь марлю, я бачила як злітають у небо космічні ракети, що могли бути тільки в моєму рідному світі. Із глибин космосу з’являлися й наближалися всі планети Сонячної системи. Але жодна з них не порушувала гравітації, не міняла орбіту, не викликала руйнувань. Їх не викликало навіть Сонце, яке також з’явилося в небі... але небо стало чорним, і жоден яскравий промінчик не міг його освітлити. А Місяць, поступово набуваючи багряного кольору, був так близько, що, здавалося, іще трохи, і я зможу до нього дотягнутися. Поки я спостерігала за цим, у мені одночасно сплелися захват і жах.

— Бачу, тягнути час більше не можна, — зітхнув Ларгус і після короткої паузи заговорив: — Алісо, пробач мені цей пафос... але все життя крука — це ризик і постійна війна. Знаєш, що це за війна? З суспільством. Нас ненавидять, ми для них немов чумні... так само, як ті, хто з нами поруч. Певно, ця битва ніколи не закінчиться, тому крук приречений на самотність. Я навіть ніколи не зможу бути з коханою жінкою, тому що тоді заражу її своєю «чумою». І нехай вона заперечуватиме, я знаю: їй цього не витримати. Не витримати не лише ворожих поглядів, а й моїх обов’язків, на які я не можу наплювати, незважаючи ні на що. І рано чи пізно вона піде, але навіть після цього її життя не стане колишнім. Тому мій шлях — це шлях самотності. Його не змінити... хіба що ціною щастя того, хто мені дорогий. Але, зрештою, це все одно обернеться нестерпним болем для обох. Ти сама все знаєш, бо бачила, відчула це на собі. Гадаю, я не помилюся, сказавши, що відтоді, як ставало відомо про твою дружбу з круком, від тебе відверталися навіть ті, хто міг бути поруч.

— Що ти верзеш? — обурилася я. — Мене ще в моєму світі цуралися, я все життя була дивачкою з важким характером. У цьому світі на мене дивилися скоса від самого початку — як на дивачку з важким характером, який прибув з іншої реальості. А розбігатися від мене тут стали після того, як я рознесла половину Фетесаріна. Тому розслабся зі своїм комплексом самотнього вигнанця, що тужливо виє на місяць: якщо в моїх бідах хтось і винен, то це точно не ти.

— То й що? Думаєш, від мене в тебе не буде нових проблем? Я не хочу руйнувати твоє життя, яке ти зможеш прожити по-справжньому щасливо.

— Краще нехай моє життя зруйнується, але я залишуся стояти з тобою пліч-о-пліч, ніж буду «щасливою» без тебе, — твердо промовила я.

— Я — крук. Чарівник, приречений на зневагу. З мого боку було б егоїзмом прирікати на таке когось іще.

— Тоді вважай це егоїзмом з мого боку, — так само твердо відповіла я. — Хоч там що, я чекатиму твого повернення.

Хоч ці слова звучали впевнено та рішуче, мої пальці тремтіли, а на очі знову мало не навернулися сльози.

— Подивимося, — тихо сказав Ларгус. — А поки... прощавай, Алісо.

Зазирнувши мені в очі, крук ніжно обійняв мене і поцілував у щоку, торкнувшись куточків губ.

А наступної миті він уже зник.

Невже я зараз бачила його востаннє? Одна-єдина думка про це розривала мене кам’яними кігтями.

— Не хвилюйся, усе буде добре, я вірю в них, — тихо долинуло десь іззаду.

Я озирнулася і побачила Тейна, який обіймав Маліссу на одній з лавок неподалік.

— Вони багато працювали заради цього дня і все зможуть. Ось побачиш, завтра я також тебе обійму, — прошепотів учень крука, ніжно цілуючи дівчину.

Від одного дотику його вуст вона перестала тремтіти, тільки бгала блідими пальцями тканину його куртки.

Ларгус зараз уже, певно, біля проріхи...

Несподівано в голові блиснула божевільна ідея. І від неї у грудях запалав вогонь, який не дав змоги мені стояти на місці!

Я побігла, побігла швидше за вітер. Ось вона, перша вежа Гільдії стихій, найвища будівля Фетесаріна. Охоронців біля входу не було, вони дивилися на небо за декілька метрів звідси. Що ж, вважатиму це запрошенням.

Ноги і заступництво стихій несли мене сходами вгору. Уперед, тільки вперед, до вершини. Кілька разів мені все ж траплялися спантеличені та налякані чаклуни, але я бігла далі, перш ніж хтось із них устигав щось зрозуміти.

Нарешті я вибралася на дах. Щоб відгородитися від непроханих гостей (якщо комусь із них раптом заманеться мені перешкодити), я забарикадувалася, зробивши все, щоб бажання переслідувати мене перетворилося з «ну я тобі...» в «та ну її до біса».

Але тепер це все лише пройдений шлях, попереду головне. Я стала на краю тераси і спрямувала погляд на північний захід.

Неймовірно! Якщо звузити зіниці і максимально згустити навколо них повітря, то звідси можна розгледіти Себорське болото і навіть маленьку чорну цяточку під назвою «Духмяне». Десь там, неподалік...

Так, саме в тому місці, на обрії спалахнула різка лінія проріхи між світами, світло від якої нагадувало блискавку. Зараз не мало значення оскаженіле небо чи знавісніла земля, усе найважливіше відбувалося саме там.

Давай, Ларгусе! Ти говорив мені, що я зможу, коли я вже ні в що не вірила, ні на що не сподівалася... і я змогла. Я вже не плачу, я з тобою! Ти зможеш. У тебе все вийде.

Здійнявся сильний вітер, але я не звертала на нього уваги. Моя рука щосили стискала чорний підвісок-метелика. В очах більше не було ні сльозинки, тільки рішучість. Я відчувала, що зараз не тут, а там, поруч із ним, поруч із проріхою. Може, сам він і не впорався б. Але тепер я з ним, і ніщо не стане йому на заваді. А якщо стане — я зітру це з лиця землі!

Часу вже не існувало. Він не втратив своє значення, а просто зник. Тому я не можу сказати, скільки хвилин або годин минуло до того моменту, коли планети почали відлітати назад, небо — забарвлюватися рівномірним темно-синім кольором, а земля — повертатися до свого колишнього спокійного стану. Все, що я бачила, що мало для мене значення, — це блискавка проріхи між світами, що затягувалася, немов рана від порізу, з якої хвилину тому сочилася кров. Вона ставала дедалі меншою й от, нарешті, згасла.

Вітер стих, і все стало на свої місця... крім мого серця. Воно досі шалено калатало, і ще не скоро йому судилося заспокоїтися.

На ранок я дізналася про повернення круків до Фетесаріна. Також мені вдалося підслухати, що Ларгус був з ними, але він дуже виснажений і непритомний. Я кілька годин намагалася прорватися до нього в лікарню, але мене не пускали. Зрештою, коли я всіх так дістала, що мене виштовхали з території лікарні, довелося піти.

Продовження дня було не з легких: похорон Фандори. Коли всі розійшлися, Каріл так і сидів на землі, не в силах відвести погляд від кам’яної плити, яка замінила йому могилу коханої дружини.

— Каріле, я...

— Я не вірю в це, Алісо, — тихо промовив лісовик, крутячи в руках шпильку-магнолію, на яку падали сльози. — Не вірю в те, що вона могла так просто померти. Тільки не моя Фандора. І не повірю, поки оцими очима не побачу її тіло. Нехай хтось вважає це безумством, але я відчуваю її. Здається, що між нами є невидима нитка, яка зв’язала наші серця того дня, коли ми вперше зустрілися. Можливо, це тільки тому, що я не можу її відпустити... але якби розірвалася та нитка, я б це відчув. Тому якщо хтось вважає, ніби через слова якогось брехливого виродка я за копійку продам свою надію, то нехай іде в пекло.

— Як би мені хотілося вірити, що ти маєш рацію, — зітхнула я, сідаючи на землю поруч із Карілом.

— То вір, — сказав чарівник, перш ніж підвестися і попрямувати до свого будинку, де він тепер залишився сам.

Я знову повернулася в сад, бажаючи прогулятися вимощними бруківкою доріжками. Несподівано для себе біля одного з фонтанів побачила Фамала, який сидів на його краю, задумливо торкаючись пальцями водяного дзеркала.

— Привіт, — прошепотіла я.

— І тобі здоров.

— Що робиш?

— Міркую.

— Про що?

— Про минуле з його помилками, сьогодення з його туманами, майбутнє з його надіями.

— Фамале, послухай, — почала я, присівши на край фонтану. — Я знаю, що від самого початку робила все неправильно і...

— Ти хочеш, щоб ми розійшлися?

— Так, — тихо відповіла я... і ніби відчула, як з душі звалився важкий камінь.

— Що ж, не скажу, що здивований. Увесь цей час ти ніби й була поруч, але я відчував тільки бажання втекти подалі. І, зізнаюся, мені самому набагато краще з Алісою-другом, ніж Алісою-дівчиною.

— Невже ти справді не ображаєшся?

— Це ти маєш право на мене ображатися. Я намагався прив’язати тебе до себе, навіть не звертаючи уваги на твої власні почуття. Поводився як останній егоїст і через свої сліпі міражі навіть не хотів зрозуміти, як добре нам було, поки я не вліз зі своєю дурнуватою романтикою. Відверто відмовлявся побачити правду: ми не пара, ніколи не були нею і ніколи не станемо, тому що завжди будемо бачити одне в одному тільки друзів. Я й сам уже давно знав це, але знати і зізнатися собі — різні речі. Тому пробач мені за все.

— Хіба на такого чудового друга взагалі можна ображатися? — усміхнулась я, радісно обійнявши свого найкращого друга. — Ти не уявляєш, яка я рада, що наше «зустрічання» закінчилося саме так.

— Чому ж, уявляю, — зітхнув Фамал. — Ну гаразд, я пішов. Малісса зараз гуляє десь зі своїм учнем крука, а ми з Ламірою зібралися попити чаю. Приєднаєшся?

— Не знаю. Може, трохи згодом.

— Тоді до зустрічі.

Ще раз усміхнувшись, Фамал зник за високими кущами самшиту, і я знову залишилася сама. Сонце сідало, фарбуючи небо приємним відтінком рожевого. Я ще трохи пройшлася і зупинилася, притулившись до великого старого дерева.

Згадався мій розбитий вітраж: останні події засипали новими уламками, які виклали перед очима кілька фрагментів. Але це тільки допомогло мені зрозуміти, як багато невідомого залишається дізнатися для того, щоб побачити повну картину.

— Сподіваюся, ти тут не дуже сумуєш, — раптом почула я і ледве стримала сльози. Боялася озирнутися, боялася, що мені просто почулося.

...А потім повільно обернулася і не змогла повірити своїм очам: переді мною справді стояв Ларгус. Я щодуху підбігла до нього і, все ж заплакавши, міцно обійняла. Але тепер це були сльози щастя: він повернувся. З ним усе гаразд.

— Ти не уявляєш, як я хвилювалася, — прошепотіла я. — Як ти?

— Вийти один на один проти стада песиголовців іще не готовий, але ходити можу, — усміхнувся крук. — А ти?

— А я щойно розійшлася з Фамалом.

— І як він це сприйняв?

— Зрадів.

— Справді?

— А хіба ти сумнівався, що я здатна дістати кого завгодно? — засміялася я. — А якщо серйозно, то і він, і я були одне для одного чимось на кшталт брата і сестри. Просто я зрозуміла це одразу, а йому знадобився час, проведений у ролі чогось, що формально називалося моїм хлопцем. Можеш вважати це синдромом Мірри Реберс.

— Я радий, що все так закінчилося.

— Тоді чому такий похмурий?

— Тому що не всі справи завершено, — зітхнув Ларгус. — Проріху між світами закрили, але вона за час свого існування встигла багато чого накоїти. І тепер мій обов’язок — ліквідувати наслідки.

— Що ти хочеш сказати?

— Алісо, я маю надовго поїхати.

— Що? — в одну мить моє серце зупинилося. — Куди?

— Місць багато. До твого світу це не дійшло, а от у нашому... ще до того, як проріха розгулялася на повну силу, я отримав звістки про декілька маленьких континтард, а також про інші прояви спотворення просторово-часової матерії. Тепер, коли проріху закрито, вони не розростатимуться, але позбутися їх треба. Тож я залишаю Канілу як свого заступника, беру з собою кілька круків, і ми, відновивши сили, вирушаємо в навколосвітню місіонерську подорож.

— І скільки ж вона триватиме? — з надією запитала я.

— Довго. Гадаю, не менше за три-чотири роки.

Так багато? І весь цей час я не зможу побачитися з ним? Чому?.. За що?..

— Алісо, не переживай, — занепокоївся Ларгус, побачивши, що мої очі знову наповнюються сльозами. — Ми ще зустрінемося. Можливо, тоді ти навіть познайомиш мене зі своїми дітьми.

Ларгус намагався говорити радісно, але йому не вдалося приховати гіркоту в голосі.

— Навряд, — відрізала я. — Сам знаєш, як мені в цьому плані щастить.

Навіть смішно. Я весь час дивилася на інших людей зневажливо, тому що вони живуть у світі ілюзій, відвертаються від істини та закидають камінням усякого, хто намагається її до них донести.

Зрештою, доля занесла мене до іншого світу. Але дізнаючись дедалі більше нового, я тільки ясніше розуміла: натовп скрізь однаковий. Скрізь для нього створюють радісну картину, щоб раби не замислювалися про своє рабство... взагалі ні про що не замислювалися.

За це я зневажала натовп, дивилася на нього зверхньо. Але водночас, не зважаючи на все своє усвідомлення, сама продовжувала тікати від реальності, вважаючи за краще не замислюватися про справжні проблеми справжнього життя. Лише відверталася від них і намагалася переконати себе, ніби нічого не бачу.

І що найбільш парадоксально — розуміючи це, я нічого не можу з собою вдіяти. То хіба через це я не стаю гіршою за тих, хто навіть не знає про свою сліпоту? Ні на що не спроможною, лицемірною істотою, яка радше підпишеться на чергову авантюру, або й того гірше — закриється у своєму маленькому вигаданому світі?

Останні промені проливалися із сонячного диска, який майже зник за обрієм. Скоро Ларгус теж буде там. Уже завтра він повернеться до Адамарея, а звідти — по світу, на довгі чотири роки.

Діти? Родина? Чи буде це в мене колись? Можливо, я дійсно зустріну прекрасного принца на білому коні, покохаю його без пам’яті та вийду за нього заміж?

Навіть не ворухнувшись, я зазирнула в очі Ларгусові... та зрозуміла, що принаймні від цієї відповіді вже не втечу.

Ні.

Хоч яким би прекрасним був принц, я не зможу його покохати. Моє серце замкнене на замок, від якого існує тільки один ключ...

...і він уже має власника.

— Зустрінемося за чотири роки, — усміхнулась я, зазираючи в темно-карі очі, які дивилися на мене з теплим смутком, коли я наважилась переплести пальці з теплою рукою крука.

— Обов’язково зустрінемося, — прошепотіли губи, які ніжно торкнулися моєї щоки.

Кожен із нас має свої мрії, надії, таємниці та власних демонів. Хтось за покликом честі, хтось за покликом серця, крові, обов’язку, дружби, сліпої надії, відчаю або ненависті... але всі ми ступили на цей шлях. Ми кинули жереб, вибір зроблено. Ніхто з нас не знає, чи прийде до того, до чого сподівається прийти, чи знайде те, що прагне знайти. Ми почули Поклик, і йдемо за ним, збираючи уламки розбитого вітражного скла. Для нас усе тільки почалося.

ДАЛІ БУДЕ