Крук та Чорний Метелик. Голос давніх сновидінь

Розділ 19 Непроханий принц

До Зимового балу залишалося менше від двох тижнів, і всі студенти були зайняті активною підготовкою. Крім чаклунів, приурочені до зимових свят заходи планували ще безліч громадських угрупувань та організацій. Тож у текстильних магазинах, ательє та модних салонах почалися гарячі, зате дуже прибуткові дні.

Ось і зараз я повернулася з примірки. Завтра субота. Усі нормальні люди проведуть цей день розважаючись та відпочиваючи, а я буду зубрити матеріал до зимової сесії, яка повинна закінчитися за три дні до балу.

Особливо дратувало те, що через сесію в мене майже не було часу на встановлення особи жінки, яка стала жертвою перелесника. Перед тим як нас завалили підготовкою до іспитів, я мало що змогла нарити. Мені вдалося знайти адресу будинку, порівнявши мапу Фетесаріна з мапою підземелля, але спроби дізнатися ім’я власника успіху не мали.

Ще ніколи мені так не вистачало посвідчення журналіста, яке відчиняло переді мною двері архівів, давало доступ до будь-яких статичних даних та офіційних документів. І все ж колишніх журналістів не буває, тому зачинені двері стали для мене тільки приводом шукати інший вхід.

Після довгих годин у краєзнавчому відділі міської бібліотеки я дізналася, що той будинок — фамільний маєток шляхетного роду Алларових, які придбали його в дуже знатного, але збіднілого роду Бенакі близько трьох тисячоліть тому. Укріплений якісними чарами під час зведення, будинок вражав міцністю та довговічністю, як і решта найстаріших будівель Фетесаріна.

Довгий час у маєтку ніхто не мешкав, доки його не віддали в посаг старшій дочці кілька років тому. Про останнє, до речі, я взагалі дізналася від бабці, яку зустріла на вулиці, коли розглядала будинок. На жаль, бабуся не знала прізвища чоловіка, за якого вийшла заміж знатна леді з таким гідним заздрощів приданим. Подальше розслідування, звичайно, допоможе це з’ясувати... але поки мені довелося відкласти його, щоб скласти сесію.

Дуже шкода, що я не могла просто передати справу кафедрі нежитьознавства. Адже як я поясню, звідки знаю про шляхетну жінку, що стала жертвою перелесника, яка проживає саме в цьому будинку? Та ще й не викликавши ніяких підозр щодо того, хто ж це лазив катакомбами під Фетесаріном і підслуховував Загальну раду. Це все ще слід добре обміркувати... Але сесія не залишала часу ні на роздуми, ні на розслідування.

— Привіт, Алісо, — ніжно всміхнувся Фамал. Ти диви, а я й не помітила, що він ішов мені назустріч. Так само як і того, що я дійшла до гуртожитку. — Чому така млява?

— Звикла до снігу взимку, а тут навіть мороз нечасто буває, — відповіла я, проходячи всередину. У коридорах нікого не було — мабуть, сиділи в кімнатах і готувалися до іспитів.

— Не переймайся, у другій половині січня з моря прийдуть холоди і тоді доведеться рити тунелі в заметах, щоб дістатися від гуртожитку до університету. Але я не тільки про це. Останнім часом ти взагалі ходиш якась зажурена. Щось трапилося?

— Не сказала б, — затнулася я.

— Ходімо поговоримо. Покажу тобі одне непогане місце.

— Навіть не знаю. Післязавтра іспит...

— Алісо, ти ніколи нічого не складеш, якщо будеш такою невдоволеною. Ну ж бо!

Не чекаючи на відповідь, хлопець повісив наш верхній одяг у спільному гардеробі та потягнув мене до сходів. За кілька хвилин ми піднялися на переобладнане під веранду горище. Тут виявилося дуже тепло, а крізь великі вікна можна було спостерігати за тим, що відбувалося у дворі та в саду.

— Отож, сідай і розкажи своєму координаторові, що тебе гризе, — усміхнувся Фамал, вказавши на тримісний диван навпроти вікна.

— Справді, Фамале, це не...

— Алісо, мене ж для того і приставили, щоб у тебе в університеті була людина, якій ти можеш довіряти, наче старшому братові. А ти, по суті, ніколи не буваєш зі мною відвертою. Що ти від мене приховуєш і чому боїшся відкритися?

— Тут ти справді не можеш допомогти, — прошепотіла я, всією душею бажаючи втекти подалі.

І навіщо я сюди прийшла? Тепер він чекав від мене відвертості.

— Але я можу вислухати і дати пораду.

— То й що? Я сама знаю, що треба робити, але мій здоровий глузд уже давно живе окремо від... — заговорила я, але вчасно прикусила язика. Ще диви, про щось здогадається.

— ...Від серця? — закінчив Фамал, змусивши мене почервоніти.

Спроба втекти закінчилася нічим: я перелякано завмерла, коли хлопець ніжно взяв мене за руку.

— Фамале, відпусти, я краще піду.

— Якщо ти підеш зараз, то будеш мучитися й далі.

Внутрішній голос підказував мені: далі я буду мучитися ще сильніше, якщо залишуся.

— Ти мені все одно не допоможеш, — видихнула я. — Навіть мені самій несила дати собі раду, а я вже себе знаю.

— Може, краще розповіси все мені? Раптом я допоможу?

— Не думаю, що це в твоїх силах. Хіба ти можеш щось вдіяти з тим, що хтось до мене байдужий?

— Ні. Але якщо десь є чоловік, байдужий до тебе, я ніколи не зможу зрозуміти його, — лагідно прошепотів він...

Дідько лисий! Його губи опинилися за лічені міліметри від мого обличчя. Я в паніці схопилася з дивана й підбігла до вікна.

Не можу повірити. Ще мить, і він би поцілував мене.

— Подивися тільки, який там дуб стоїть! — радісно закричала я, вказуючи пальцем на велике дерево. Знаю, дурнувато, але потрібно було хоч щось сказати. Внутрішній голос мав рацію: я залишилася і тепер буду мучитися ще сильніше.

— Гей, — прошепотів він так, що мені захотілося негайно вистрибнути з вікна.

Юнак підійшов до мене і торкнувся плеча.

— Фамале, вибач, просто...

— Ти вже когось кохаєш?

— Не мели дурниць, — відмахнулася я, ховаючи погляд.

— Алісо...

— Усе одно це безнадійно, просто немає сенсу, — я навіть не помітила, як на очі набігли сльози.

— Тоді чому ти тікаєш від мене? Послухай, хіба ти не розумієш, що я вже давно...

— Ні, не говори цього! — закричала я та відвернулася від нього.

— Я кохаю тебе, Алісо.

— Не кохаєш. Ти просто не можеш мене кохати.

Сльози бризнули з очей. Господи, як же я сподівалася, що помиляюся, що це все лише плід моєї уяви. Але які можуть бути сумніви тепер?

— Кохаю, Алісо. Чому ти ховаєшся від мене? Чому не хочеш спробувати відкрити своє серце?

— Ти в ньому можеш бути тільки другом, — насилу промовила я. — Прекрасним, хорошим другом. Не просто координатором, а справжнім старшим братом, якого в мене ніколи не було. Але ніяк не коханою людиною.

— Ніколи не зарікайся. А раптом у нас щось вийде?

— Так, вийде: розчарування і зіпсована дружба. Фамале, — промовила я, нарешті подивившись на нього. — Зрозумій, я тебе не кохаю. Вибач, мені дуже боляче від того, що я повинна тобі це говорити, але я не можу нічого зробити з собою.

— Але ти можеш просто дати мені шанс.

— Не треба, — сказала я.

Чому, ну чому я взагалі почала цю розмову? Чому пішла з ним сюди? Ясно було, що він від самого початку планував щось подібне.

— Послухай, — делікатно промовив хлопець. — Я в жодному разі не змушую тебе переступати через себе. Але може трапитися так, що в нас щось вийде. Будь ласка, дай мені шанс. Спробуймо, а раптом ти знайдеш в своєму серці трохи місця для мене?

— Фамале...

— Я не кваплю тебе. Обдумай усе як слід, а потім відповідай. Просто знай: я кохаю тебе і ніколи не скривджу, ти завжди зможеш мені довіряти.

— Але...

— Так, твоє серце вже може бути зайняте, але не поспішай. А раптом це я стану його частиною і потім ми з тобою ще посміємося з того, що ти так боялася, так сумнівалася... Прошу тебе, подумай.

Хлопець розвернувся і пішов. А я важко опустилася на диван і понурила погляд.

— Алісо, що сталося? — підскочила Ламіра, коли я увійшла до її кімнати.

Підскочити тут дійсно було від чого: мої очі почервоніли, плаття пожмакалося (навіть у той момент я нервово стискала пальцями спідницю), а волосся, що з літа відросло нижче від плечей, сплуталося.

— Фамал закохався в мене, — проплакала я, безсило впавши в крісло.

— Невже тільки зараз зрозуміла? Це ж було очевидно.

— Я сподівалася, що мені воно просто здається. Але які можуть бути сумніви після того, як він освідчився мені і мало не поцілував? Він попросив подумати і сподівається, що я погоджуся з ним зустрічатися. Але, Ламіро, я зовсім його не кохаю.

— Тоді стій на своєму, відмов йому.

— Не можу, це розіб’є вщент не лише його серце, а й нашу дружбу.

— Якщо ти погодишся з ним зустрічатися, то рано чи пізно не витримаєш і кинеш його. А це, зауваж, не залишить від вашої дружби й сліду. Алісо, в тебе занадто м’яке серце, — зітхнула мавка, сівши на пуфик поруч зі мною. — А це не завжди добре.

— Що ж мені робити?

— Слухати свій внутрішній голос. І коли він говорить тобі, що ти не кохаєш Фамала, відмов.

— Він не переживе цього, — схлипнула я. — А що ти сама про нього думаєш, тільки чесно?

— Фамал хороший хлопець, але в нього всі клепки на місці, хіба з таким цікаво? Він занадто передбачуваний, завжди знаєш, чого від нього чекати. Іноді це не так уже й погано, але якщо хлопець не може тебе по-справжньому здивувати, то рано чи пізно він набридає. А ще він надмірно зважений, правильний... Б’юся об заклад, якщо тебе раптом викраде нежить, він спочатку напише в деканат заяву, щоб його відпустили з пар, аби він міг урятувати тебе. Потім подасть клопотання до ректора на отримання необхідної зброї і дозволу на рятувальну операцію, після чого віднесе це все завірити до нотаріуса. І тільки тоді піде по те, що на той час залишиться від твого тіла, — усміхнулася вона. — А якщо без іронії, то думай про себе. Невже ти дійсно хочеш зустрічатися з хлопцем, який тобі зовсім не подобається?

— Ні. Але він мені не чужа людина, і я не хочу завдавати йому болю. Може, це й мені допоможе забути зайві дурниці, які останнім часом косяками літають у моїй порожній голові. Я ж чудово розумію, що повинна позбутися почуттів до того, з ким мені однаково нічого не світить, — прошепотіла я. — Якщо я погоджуся, то варіантів два: або я його все ж покохаю і ми станемо гарною парою, або в нас нічого не вийде і все закінчиться так, що навіть уявляти не хочу. Але відмов я йому зараз, і не знаю, що з ним буде, як ми після цього зможемо бачитися... Якби я знала, що робити...

— Ти знаєш, що робити, — відмовити, — зітхнула Ламіра. — Але весь час відкидаєш цей варіант.

Не знаю, як мені це вдалося, враховуючи мій нинішній психічний стан, але іспит Феланні я склала на «відмінно» і зараз поспішала до своєї кімнати. Відповідала я серед перших, а інші пішли святкувати завершення іспитів до найближчої кав’ярні, тож у гуртожитку було порожньо.

У кімнаті я кинула сумку на стіл і дістала конспекти, з якими повинна була готуватися до наступного іспиту. За вікном почав накрапувати дощ, і лічені хвилини по тому він перетворився на зливу.

Несподівано у двері постукали й до кімнати увійшов Фамал. Я завмерла, не в змозі навіть кліпнути, — ми побачилися вперше після тієї фатальної розмови.

— Привіт, — прошепотів він. Схоже, хлопець усе ж потрапив під дощ: його одяг був мокрим, а з волосся по обличчю стікала вода. — Як склала?

— Відмінно, — механічно відповіла я.

Це болісне відчуття... ніби ми з ним зараз стоїмо з протилежних країв прірви.

— Я радий за тебе, — сказав він так, ніби ми зустрілися не після вдалого складання іспиту, а на похороні спільного найкращого друга. — Ну, я піду...

— Фамале! — вирвалося в мене.

Хлопець зупинився й обернувся до мене.

— ...Я згодна спробувати, — прошепотіла я так, ніби погоджувалася продати душу дияволу.

— Ти серйозно? — з надією запитав він.

— Так. Хто знає, може, у нас щось і вийде, — натягнуто всміхнулася я, хоча кожне слово врізалося в серце, наче розпечений ніж.

— Ти не пошкодуєш, — радісно засміявся Фамал.

Підбігши, він обійняв мене і закрутив. Хлопець зазирнув мені в очі та з радощів потягнувся до губ, але я трохи нахилила голову і поцілунок вогненним батогом ліг на щоку.

Ох, Фамале, та я вже шкодую.

Календар продовжував відраховувати дні до Зимового балу. Вчора ми з Ламірою нарешті забрали готові сукні з ательє і результатом залишилися дуже задоволені.

— То з ким ти підеш на бал? — не вгамовувалася Ламіра, бігаючи навколо Малісси з цікавістю бувалої кішки. Сама вона знайшла собі партнера зовсім недавно, за принципом: «вибрати першого-ліпшого симпатичного вільного студента і ненав’язливо натякнути, що шукаєш, з ким би піти на урочистий вечір».

— Секрет, — підморгнула Малісса, укотре розбивши надії Ламіри дізнатися цей самий секрет.

— Ну й добре, — набурдючилася дівчина. — До речі, про бал. Алісо, он Фамал іде.

А й справді, хлопець саме прямував до нас швидким кроком. Підійшовши, він спробував обійняти мене за талію, але я вчасно розгадала маневр і швидко ухилилася.

— Привіт, — сказав він. — Алісо, ти не повіриш. Нещодавно ми знайшли недалеко від міста склеп, у якому були рештки нечисті другої категорії. Так ось, якщо хочеш, я можу після пар провести тебе до неї. Ми там виявили дещо, думаю, тобі це буде цікаво. То як, згодна?

— Добре, — кивнула я. Хоча кожна хвилина наодинці з Фамалом не викликала в мене нічого спільного з райським блаженством, цікавість узяла гору.

Пролунав дзвінок, і ми розбрелися по аудиторіях. Не знаю, що у Фамала, а в нас із Ламірою та Маліссою мало початися практичне заняття із заступництва стихій, а треба було ще переодягнутися в тренувальні костюми.

— Арро, чому така кисла? — запитала я, зустрівши дівчину дорогою до спортивної зали.

Після подій у катакомбах усі ми навідалися до неї з вибаченнями, підкріпленими вишневим тортом, на якому було написано: «Ти мала рацію, а нам пора лікуватися». Після посиденьок усі образи ніби й забулися... але щодня вона все одно ставала тільки похмурішою. Дивно якось. Останнім часом Арра взагалі була на себе не схожа: постійно сумна, відлюдькувата, говорила мало, зате їла багато і зовсім не гладшала.

Ось і зараз, на мій подив, вона не відповіла, тільки подивилася на мене важким, сумним поглядом.

Алісо, тобі навіть джин із казки не вгодив би. Що не дай, усе не те: головне місто чарівників стихій не подобається; жити, нікуди не влізаючи, ти не можеш; а просто ідеальний хлопець чимось тобі не підходить.

Спочатку я всю шкільну юність скаржилася, що на мене не звертав уваги ніхто, крім кількох старих збоченців і гопників, які чомусь вирішили, що зможуть мене зацікавити, причепившись посеред вулиці. А тепер я сама ж відвертаю носа від прекрасного хлопця. Цікаво, чому ж він мені не подобається? Розумний, симпатичний, турботливий, добрий... та по ньому ж напевно половина студенток мрійливо зітхають, а я уникаю його, наче нечистий на руку бізнесмен податкової. Годі, треба спробувати поводитися з ним, як дівчина з хлопцем. Почну, щойно він прийде.

— Привіт, сонечко, — зненацька почула я і, скрикнувши, підскочила.

— Фамале, можеш не підкрадатися? — пробурчала я. Ну от, чорт забирай, просто прекрасний початок.

— Вибач, — зітхнув юнак.

У коридорі нікого не було. Це й не дивно — пари закінчилися дві години тому, навіть за вікном було темно. І чомусь я, замість готуватися до наступного іспиту, стирчала в університеті, аби подивитися на якусь дохлу нежить. Звичайно, показати її одразу після пар не можна — бачте, секретна інформація. Та б’юся об заклад, це просто привід, щоб залишитися зі мною наодинці...

Стоп, я знову мислю неправильно. Потрібно терміново перепрограмувати залишки мозку.

— Нічого, — нарешті промовила я, витиснувши з себе щось схоже на усмішку. І зовсім не важливо, що нею, напевно, можна було б жахати песиголовців! Врешті-решт, я ж старалася. — Ходімо?

— За мною, — скомандував Фамал і, мабуть, вирішив, що самостійно я за ним піти не зможу, тому взяв мою руку і потягнув сходами на поверх археологів.

— А це далеко? — запитала я.

— Фактично? Так. У бункері під землею, приблизно півсвага від міського муру.

— Тоді що ми робимо тут? — загарчала я і зупинилася в класичній національній жіночій позі «руки в боки».

— Єдиний вхід до цього бункера — портал, до якого можна дістатися тільки з кафедри археології, — пояснив Фамал. — У нас кілька таких бункерів для зберігання археологічних знахідок. Але той, до якого йдемо ми, — для особливо важливих. Тому дуже прошу тебе нічого там не чіпати і взагалі мовчати про те, що я тебе туди проводив.

— Нема питань.

Про те, де на кафедрі археології заникали портал, здогадатися без підказок не зміг би навіть Шерлок Голмс. Ніяких заповітних дверей не було, узагалі. Тому коли Фамал відчинив вікно, затягнув мене на підвіконня, обійняв і стрибнув разом зі мною вниз із шостого поверху, я вирішила, що він втратив надію завоювати моє серце та вирішив романтично померти разом... Ну, або я його просто остаточно дістала.

Але несподівано наступної миті ми не опинилися на землі у вигляді паштету, а стояли в пітьмі.

— Гей, де це ми? — прошепотіла я, більше нервуючи через те, що Фамал досі не припиняв мене обнімати, ніж через незвичайність ситуації.

— У бункері, — тихо відповів хлопець і запалив світловий пульсар... от тільки це він навмисне зробив світло від нього таким тьмяним? — Ходімо, я проведу тебе до нежиті, — прошепотів він мені на вухо, і цього разу тримав мене вже не за руку, а за талію.

— Слухай, а ми не могли сходити сюди вже після сесії? — знервовано буркнула я.

— Звісно, могли. Але після сесії цієї штуки тут уже не буде. Уранці ми передаємо її кафедрі нежитьознавства. Тож я вирішив показати її тобі зараз, бо потім з цим уже не зможу допомогти. Слухай, чому ти така напружена? Розслабся, — промовив хлопець і несподівано розвернув мене обличчям до себе.

— Де там та нежить? — скрикнула я, одним ривком вирвавшись з обіймів.

— Он там, — безнадійно махнув рукою Фамал.

Я поспішила в зазначеному напрямку і зупинилася біля залізного столу близько двадцяти метрів завдовжки. Мені здалося, що це все через погане освітлення, тому я створила власний світловий пульсар. Але після цього мої очі викотилися так, що Фамал, імовірно, злякався, ніби зараз вони кудись полетять.

На столі я побачила м’язисте чудовисько довжиною метрів так шістнадцять-сімнадцять. Його вкрита шерстю голова мала гострі ікла та одне око, що досі залишалося заплющеним. Широкоплече тіло було схоже на людське, але синьо-сірого кольору, а груди захищав рельєфний роговий панцир, з якого стирчали гострі чорні шипи. Пальці рук були тверді, подовжені й на кінчиках загострені так, що кожен легко міг проткнути наскрізь мінімум трьох людей за раз. Масивні ноги закінчувалися цілою кореневою системою вкритих кам’яної лускою щупальців, які зараз обвисли, немов зів’яла трава.

— Святі вареники! — тільки й змогла пискнути я.

— Знаю, ця штука вражає. Ми її вже кілька днів розглядаємо і знайшли багато цікавого. Ось, наприклад, це, — промовив Фамал, вказавши на кілька закарлючно-рубаних символів, що розташувалися на перетинці крила. — Такі самі знаки знайшли на кістках дракона та всіх упирів із катакомб. А ще є свідчення того, що їх помічають на тілах мало не всієї нечистої сили в Ануарі. Коли Гільдія направила запити в інші країни, то дізналася, що таке відбувається у всьому світі. Це схоже на мітку, от тільки хто її поставив і для чого вона?..

Поки Фамал говорив, я сконцентрувалася та спрямувала на символах зосереджений погляд. І знову це повторилося: вони злилися в єдину масу, а потім переплавилися в слова:

— Так і знала, що це напис, — подумала я вголос... і одразу прикусила язика.

— Чому ти думаєш, що це напис? — поцікавився Фамал. — Як на мене, радше малюнок. Та й не думаю, що більшість нечисті вміє читати, а тим паче робить собі татуювання у вигляді «філософських» написів на ключицях і зап’ястях. Це, скоріше, прерогатива духовно багатих богемних дівчаток, — засміявся хлопець... натомість я підскочила, немов на голках. — Що таке?

Я не відповіла. Тільки підбігла до нечисті та почала уважно вивчати будову її масивної голови й деякі внутрішні органи за допомогою нещодавно засвоєних заклинань.

Чорт-чорт-чорт!

— Алісо, що трапилося? — занепокоївся Фамал, помітивши, як я зблідла.

— Скажи, цю штуку оглядав завкафедрою нечистознавства? Ну, хоч хтось із кафедри нечистознавства цю нежить оглядав? Благаю, скажи, що оглядав.

— Ні, відповідно до розпорядження декана, ним опікувалися тільки наші. А нежитьознавцям цю штуку ми передамо її їм лише завтра вранці...

— Фамале, хочеш, я тебе порадую? — іронічно заторохтіла я. — Що ти знаєш про класифікацію нежиті?

— Чого ти панікуєш? — не витримав хлопець.

— Того, що ОЦЕ, — я знервовано вказала пальцем на чудовисько, — ...ніяка не друга категорія. Перед нами лежить нежить першої категорії, рівень А! Це не просто нечисть першої категорії, це взагалі найнебезпечніша істота, яку ми могли знайти. Світова історія пам’ятає всього кілька випадків появи подібної нежиті, тож дослідити причини їхнього виникнення поки не вдалося. Кожна істота, яка з’являлася, була унікальною, тому немає поділу на види або хоча б роди. Ті, що були зафіксовані, мали вигляд як людей, так і страшних велетенських монстрів. Подібні істоти — найгірше, що може трапитися з нежитьознавцем. Поява кожного такого супроводжувалася страшними, немислимими руйнуваннями і кровопролиттями. Чим узагалі ваш декан думав, коли не запросив когось із нашої кафедри оглянути його? Знаєш, мені здається, університету слід розвивати тіснішу співпрацю між кафедрами, тоді б ми, можливо, не влипли в таке...

— Алісо, чого ти хвилюєшся? Яке зараз значення має категорія дохлої нежиті?

— Дохлої? Ніякого. Тільки я хочу порадувати тебе ще раз: ця штука НЕ дохла.

Від несподіванки юнак вдавився слиною і закашлявся.

— Що означає — не дохла? — промовив він. — Ми її досліджували...

— ...Як археологи, але не як нежитьознавці. З тим самим успіхом найвидатніший художник сучасності міг би досліджувати складний механічний пристрій. А приведи ви до цієї штуки когось із нашої кафедри, він би не тільки правильно його класифікував, а й установив наявність у мозковому центрі кількох Іскор Талпіра. Коли нежить веде активну діяльність, її тіло переповнене Іскрами. Якщо нежить мертва, Іскор у ній немає. Коли ж їх не більше від сотні, істота в сплячці. Саме всередині цього монстра Іскор Талпіра не більше від трьох, тому ви, не застосовуючи спеціальних профільних заклинань, їх і не помітили. Я й сама дивуюся, що мені вдалося їх уловити, — певно пощастило спіймати якусь особливу чутливість, коли в мене з проріхи залетіла магічна сила. Але я знову тебе порадую: Іскри Талпіра будь-якої миті можуть почати активно ділитися і за кілька хвилин наповнять тіло. У результаті цей монстр встане і руйнуватиме все на своєму шляху.

— А ти не перебіль...

— Перша категорія, рівень А! — прокричала я на вухо Фамалу. — Воно може прокинутися коли завгодно.

— То що ти пропонуєш робити? — розгублено промовив юнак, ступивши крок назад під враженням від моєї істерики.

— Що робити? Ставити університет на вуха, тягнути сюди всіх нежитьознавців починаючи з викладачів і закінчуючи студентами, і мочити цю штуку упокоювальними закляттями. Потім, коли Іскор Талпіра тут точно не залишиться, — розрізати на тисячі шматочків, кожен спалити окремо, потім окропити алхімічними настоянками, ще раз спалити, залити попіл алхімічним воском, помістити в герметичні склянки з антимагічним покриттям, на дно кожного з яких покласти по оберегу, і закопати в різних куточках Ануари на глибині мінімум півсвага. А місця, де ця погань спочиває з миром, тримати в секреті. До речі, вже можеш виконувати.

Схоже, Фамал зрозумів перебіг моїх думок. Хлопець схопив мене за руку і відтягнув до стіни, а за мить я стояла на підвіконні кафедри археології.

Звичайно, ректор, декани та викладачі були не в захваті, коли їх підняли мало не з ліжок. Але, почувши причину, трохи охолонули і вирішили вже потім питати у Фамала, якого ж біса він повів мене на екскурсію до секретного об’єкта університету.

Місця для всіх в бункері не вистачало, тому пішли туди тільки викладачі та студенти-нежитьознавці третього та четвертого курсів. Серед запрошених Аліси Гайлінової, звичайно, не було, але коли це мене зупиняло? Щойно всі переправилися в бункер і, ймовірно, вже збиралися завалювати нечисть заклинаннями, я тихенько підійшла до заповітного підвіконня та стрибнула... але останньої миті щось мене підхопило і затягнуло назад до кімнати.

— Що за... — загарчала я, а за мить вже лаялася найяскравішими нецензурними словами: мої плани порушив не хто-небудь, а Фамал.

— Алісо, де ти понабирала таких слів? Скажу чесно, про останні три я навіть не чув, — насупився хлопець.

— Місця треба знати, — огризнулась я.

— А ці «місця» звуть часом не Ламіра Забара?

— «Місць» значно більше. Я, щоб ти знав, колишній журналіст, який працював у регіональній газеті, що публікує чорнуху, — парирувала я. — Скажи краще, хто ти такий, щоб заважати мені?

— Чомусь мені здавалося, що я твій хлопець, — обурився він. Мене ж від цих слів перекосило. — А тому мій прямий обов’язок — стежити за тим, щоб ти нікуди не влізла.

Що? Та я його й хлопцем не ризикнула б назвати, а він, виявляється, мені ще й нянька? Цікаво, що зробити, аби він дав мені спокій?..

Знову за старе. Так я ніколи не покладу цьому край.

— Слухай, зараз справді не до цього, — вичавила я з себе, знову намагаючись вирватися. — Я повинна туди піти.

— Навіщо? У тому бункері найкращі чарівники, які були в університеті. Уже якось розберуться без зарозумілої першокурсниці. Чому тобі так необхідно туди потрапити?

— Тому! — заявила я.

Так, відповідь дійсно вичерпна. Але справді, не говорити ж мені йому, що я зібралася шпигувати для голови круків...

Хвилиночку, а чому це я зібралася для нього шпигувати? І без мене йому все розкажуть...

Звичайно-звичайно, розкажуть все до останнього. А ще зізнаються, що так прокололися з нежиттю першої категорії. І написи, які там ще можуть бути, вони теж прочитають, наче абетку. Ні, вибачайте, панове, але в мене зарезервований квиток у першому ряду.

— Відпусти! — гаркнула я. — Мені дійсно потрібно йти.

— Роби що хочеш, але я не відпущу тебе до нежиті першої категорії, яка може прокинутися просто в тебе під носом.

Усе, годі. Я намагалася залагодити справу мирними переговорами, але настав час для важкої артилерії.

— Фамале, або ти негайно мене відпускаєш, або ми з тобою більше не зустрічаємося.

Знаю, це було жорстоко, егоїстично, нахабно, зухвало... словом, погано. Але що вже поробиш? Головне — не захоплюватися цим шантажем.

Насправді на мить мені дійсно захотілося, щоб Фамал мене не відпускав, але почуття обов’язку та довгий ніс взяли своє.

На кілька секунд шокований хлопець завмер і послабив хватку. Цього мені вистачило, щоб вирватися, одним махом перестрибнути через підвіконня, а за мить опинитися в напівтемряві, де за кілька метрів від мене стирчали майже три десятки чарівників.

Я одразу сховалася за химерною статуєю і спрямувала погляд на дійство, яке розгорталося перед очима. Як виявилося, тривогу я забила зовсім не дарма: нежить хоч і лежала, але повіко на оці вже сіпалося, а кінчики кореневих ніг — ворушилися. Цікаво, чому саме зараз, а не тиждень тому?

Хоч як там було, чарівникам навколо чудовиська таке лише підігрівало нерви. Це і зрозуміло: якщо так важко загасити кілька Іскор Талпіра в сплячій нечисті, то що ж буде, коли Іскри розмножаться і цей бравий хлопець прокинеться?

Але в такої напруженості були свої плюси: увагу чаклунів поглинула нежить і на мене її не вистачало, що дало мені трохи свободи. Тому я звузила зіниці, повітря перед очима згустилося і стало діяти, немов скло лінз бінокля. Зображення наблизилося, і я почала ретельно оглядати тіло істоти, шукаючи інші написи. Зрештою, мені вдалося знайти ще один, невеликий. За кілька секунд я вже змогла його прочитати:

А якщо подумати, невже нечисть збирається задля чогось в армію, а це, ймовірно, повинно було тією армією командувати? Тепер головне, щоб він не взявся до виконання своїх обов’язків.

Хвилиночку, але ж тоденари, породження тіні, теж збираються у великі зграї. І напис — «Центр Тіней», а не, скажімо, «Центр Смерті», або «Центр нежиті». Чи не означає це, що об’єднується не тільки нежить? Так-так... Варто подумати, чому вони це роблять. Якщо не помиляюся, проріха між світами знищить узагалі все і винятків для чудовиськ робити не стане. Коли різні темні істоти об’єднаються, що вони будуть робити? Покійний шубін казав щось про ворота, сонячне затемнення і перехід до іншого світу...

— Швидше! — закричав декан природничого факультету. — Він може ось-ось прокинутися!

Ці слова змусили мене на мить відволіктися від роздумів і повернутися до реальності у вигляді нежиті категорії 1А, яка, схоже, вже виспалася.

Тепер чарівникам вже точно стало не до мене, і я скористалася ситуацією, щоб підійти ближче... але тієї самої миті в істоти почали згинатися і розгинатися пальці, а «коріння» на ногах злетіло вгору! Злякавшись, я швидко ступила кілька кроків назад... але, схоже, це була хибна тривога — чудовисько знову заспокоїлося.

Я струсила піт із чола і підійшла ближче... нежить знову заворушилася. Коли відійшла, тварюка вкотре вгамувалася.

Цікаво-цікаво. Я, заради інтересу, ще кілька разів підходила і відходила, результат був стабільним: з моїм наближенням нежить активізувалася.

Хвилиночку, а чи не означає це, що причиною пробудження стала моя поява в бункері? І якщо це чудовисько реагує на моє наближення...

Ще жодного разу в історії ніхто не бачив, щоб людина бігла з таким ентузіазмом. Ну його до біса, про причини такої моєї файної «особливості» подумаю потім. Зараз головне — скоріше забратися, поки ця штука не прокинулася, знищивши все навколо.

За мить я стояла на підвіконні. Хоч як дивно, Фамал досі не пішов з кафедри.

— Ну ось, тепер ти перекона... — почав було він повчальним тоном, але морально-етична бесіда поки не входила в мої плани.

— Де бункер? — закричала я. — Напрямок!

— Он там, — розгублено видихнув хлопець, вказавши на схід.

Не вагаючись, я щодуху вибігла з університету і помчала в протилежний бік. Оговталась, коли тільки зупинилася біля західних воріт Фетесаріна. На той час починало світати.

Нічого собі, пробіжка. Сподіваюся, чарівники все ж змогли зробити свою справу, інакше мені доведеться продовжувати бігти, хоча це мої шанси на порятунок особливо і не збільшить... Утім, судячи з того, що зі сходу досі не чути ніякого шуму, а вежі Гільдії поки стоять, мені, мабуть, наразі немає через що переживати. Але береженого Бог береже, краще не ризикувати. Не знаю, чому я так подобаюся тій нежиті, але бажання зустрітися з нею в мене чомусь немає. Набагато безпечніше для мене та оточення буде, якщо я ще трохи потиняюся містом.

Тинялася я години чотири, хоча до початку пар не так уже й багато залишалося. За час поневірянь я вивчила околиці Фетесаріна як свої п’ять пальців на ногах, а на додачу ще й познайомилася з двома приємними молодими людьми, які чемно запропонували мені віддати їм усі мої гроші. Це мене насмішило, тому що, по-перше, найціннішим з того, що було в моїх кишенях, виявилася залікова книжка. По-друге, я була в поганому гуморі.

Я задоволено поспостерігала за ними, коли, знущаючись, сказала, що зараз їм щось дам... а потім, ніби випадково, ворухнула рукою так, щоб рукав задерся, відкривши пов’язку чарівника-студента. Ефект був убивчий: вираз облич хлопчаків змінився, наче настрій пухнастого котика, якого за шкірку кинули у воду. Обидва зібралися методично накивати п’ятами, але я була не в тому настрої, щоб когось відпускати. Тому за п’ять хвилин грізні бандити бігали дахом одного з триповерхових будинків і будили район криками про те, що чародійка начаклувала їм собачі хвости та слонячі вуха. Що стосується останнього, то нічого я їм не начакловувала. Просто наклала тимчасові гіпнотичні галюцинації — шкоди ніякої, тому поскаржитися на мене точно не зможуть. Зате у них тепер точно не скоро з’явиться бажання нападати в безлюдному місці на беззахисну на вигляд дівчину.

Я так захопилася зриванням злості на перших зустрічних хуліганах, що зовсім забула про час. А друга пара, яка в нашій групі сьогодні стояла першою в розкладі, уже почалася. Я саме зібралася рвати волосся на голові та щодуху мчати до університету, але на півдорозі згадала, що другою парою сьогодні була «теорія нежитьознавства», яку я вже давно здала. Коли ж прогортала сторінки заліковки, то зрозуміла, що з усіх предметів, які сьогодні в розкладі, я вже або отримала автомат, або склала заліки та іспити. Це змусило мене подумки вилаятися і зупинитися, щоб віддихатися.

А Фетесарін тим часом прокидався і починав жити своїм звичайним життям. Поки я сиділа на лавці зупинки громадського кінного транспорту, люди потроху заповнювали вулиці, а в повітрі з’явився запах свіжої випічки, що долинав від кондитерської через вулицю.

— Вибачте, дорогенька, чи не підкажете, як пройти до найближчих театральних кас? — поцікавився солодкий жіночий голосок за моєю спиною.

Я озирнулась і побачила неймовірної краси дівчину з білосніжною шкірою, густими тінями на повіках зелених очей і криваво-червоною помадою на пухких губах. Вогненно-руде волосся було розпущене, на голові красувався витончений червоний капелюшок.

— Я погано знаю цей район, можу порадити тільки каси в двох кварталах від ратуші... — почала я і затнулася.

Накинутий на плечі незнайомки плащ, оздоблений білим хутром, трохи розвіяв вітер, і мої очі полізли на лоба: у таку погоду панянка була вдягнена в червоні ботфорти, мереживні панчохи, короткі шкіряні шорти і шкіряний топ, який прекрасно демонстрував її плаский живіт і пишні груди. Складалося враження, ніби вона не квитки в театр хоче купити, а зібралась на фентезійні пригоди в стилі фанфіків дванадцятиліток, тільки он бронеліфчик з кузні забере. Невже у Фетесаріні молодіжна мода вже дійшла до такого маразму?

— Усе одно дякую, — весело всміхнулася дівчина, і, перш ніж я встигла про щось її запитати, здалеку дзвінко пролунало:

— Ось ти де!

Обернувшись, я побачила Ламіру, яка саме перебігла вулицю й опинилася біля мене. Хоч як дивно, коли я озирнулась, незнайомки вже й слід прохолов.

— Не вірю, що мені вдалося тебе знайти.

— Я теж, — усміхнулась я. — Як же ти примудрилася?

— Зустріла Фамала кілька годин тому. Точніше, це він прибіг до гуртожитку і почав розпитувати, чи не бачила я тебе. Після десяти хвилин тортур... — усміхнувшись, Ламіра задоволено потерла долоні, — ...він розповів мені про ваші нічні пригоди, які закінчилися твоєю несподіваною втечею. Коли він сказав, що ти запитала його, де бункер, а потім щодуху втекла, я одразу здогадалася, у якому напрямку тебе шукати.

— Розумно, — похвалила я. — Цей відрізняє тебе від нього.

— Що, знову посварилися? Чому цього разу?

— Тому, чому й завжди: погоджуватися зустрічатися з ним було найбільшою помилкою в моєму житті... якщо не рахувати кремового бісквіту з солоними огірками в сім років. А тепер я просто не можу з ним порвати, бо тоді той, хто нещодавно був мені хорошим другом, зненавидить мене до кінця моїх днів. Ламіро, у мене взагалі немає досвіду стосунків. Мені сімнадцять, а почуваюся шестиклашкою. Я вляпалася по повній програмі. У мене тільки один вихід: піти до Фамала вибачатися, спробувати врятувати ці стосунки та покласти всі сили на те, щоб перетворитися на ідеальну дівчину.

— Алісо, в одному ти права: у тебе взагалі немає досвіду стосунків. Послухай, ти повинна з ним розійтися і рано чи пізно розійдешся. Але якщо станеш тягнути й намагатимешся линвою підняти з дна затонулий корабель, усе буде тільки гірше.

— Фамале, можна до тебе? — запитала я, тихенько відчинивши двері кімнати координатора.

Хлопець не відповів.

— Фамале, ну чого ти?

Знаю, тільки геній на кшталт мене міг поставити таке запитання.

— Звісно, я розумію, що ти почала зустрічатися зі мною не тому, що мала якісь палкі почуття, — нарешті вимовив хлопець. Він навіть не обернувся до мене, та я здогадалася, що за вираз на його обличчі. — Але я й подумати не міг, що ці стосунки важать для тебе настільки мало.

— Пробач, будь ласка, — винувато зітхнула я. — Це дійсно було дуже важливо.

— Важливіше за нас?

Невже він досі не зрозумів, що ніяких «нас» немає? Це лише ілюзія, створена невідомо заради чого...

Ні, я не повинна так думати.

— Це стосується всього світу... і не тільки цього світу.

— Проріха між світами?

— Вибач, але я не можу тобі сказати.

— А кому можеш?

— І цього не можу сказати, — промовила я, понуривши погляд.

Чорт, що ж мені робити? Я так хочу, щоб просто тут, зараз, ми з ним назавжди розійшлися. Та він мене кохає, я відчуваю це з його голосу.

Але ж я його не кохаю! Тому повинна поставити крапку зараз...

Проте якщо я це зроблю, то не зможу розраховувати навіть на кому в тих безглуздих, безнадійних почуттях, які так недоречно вчепилися в мене. Усе, що я відчуваю до того чоловіка, — лише наївні фантазії, вони не мають заважати мені жити в реальному світі.

— Послухай, — нарешті сказала я, поклавши Фамалові на плече руку, яка сильно тремтіла. — Я дійсно не хочу ставити хрест на наших стосунках, — видихнула я. Дідько, якщо люди кажуть правду і брехуни в пеклі лижуть розпечені сковорідки, то мені щойно забронювали найбільшу. — Просто зрозумій, я повинна була дещо з’ясувати. Тоді я ні про що не думала, окрім того, щоб виконати свій обов’язок.

— І ніхто не міг зробити цього замість тебе?

— Ні. Чому ти відмовляєшся розуміти, що вирішується доля двох світів? Один із них — це світ, у якому я народилася, у якому залишився попіл усього, чим я дорожила. А другий — світ, у якому мені доведеться жити далі. Тому прости мені мій сплеск емоцій, і просто спробуймо про це забути.

— Добре, — погодився хлопець. — Але знай: я кохаю тебе і завжди буду піклуватися про тебе, нехай навіть це коштуватиме мені життя.

Алісо-Алісо, яка ж ти огидна свиня.