Крук та Чорний Метелик. Голос давніх сновидінь

Розділ 16 Розвідка боєм

У призначений час, у призначеному місці, ми з Ламірою неквапливо попивали придбану в сусідній кав’ярні гарячу каву, коли побачили похмуру, наче дощова хмара, Арру, яка прямувала до нас.

— Привіт. А де Малісса? — здивувалася я.

Насправді я взагалі не розуміла, чому ми зустрічалися тут, а не просто в гуртожитку.

— Мабуть, скоро підійде, — знизала плечима дівчина. — Вона чомусь наполягла, щоб ми йшли окремо.

— Навіщо? — поцікавилась Ламіра.

— Не знаю. Але коли я виходила, вона вмовляла мене маскувати зовнішність ілюзіями. Я сказала, що мені вони погано вдаються. Тоді вона дістала з шафи перуку й спробувала вмовити мене не тільки піти в ній, а ще й кинути в сумку кілька різних перук, щоб я могла, у разі потреби, замаскуватися й залишитися невпізнаною. Мені насилу вдалося утекти.

— Ох ти ж вареник помідорний, — присвиснула Ламіра. — Вона ще здатна нас здивувати. А я вже наївно вирішила, що ми звикли до всього.

— Цікаво, де ж вона зараз? — замислилася я...

— Кишка упиря вже тут, — раптом проговорила худорлява білявка, що останні десять хвилин стояла до нас спиною.

— Маліссо, це ти? — гикнула я.

— Називай мене «Кишка упиря», — не обертаючись, кинула дівчина.

— Не думаю, що це кодове ім’я приверне менше уваги, — зауважила Ламіра.

— Твоя правда. Тоді називайте мене «Дохлий кролик».

— Маліссо, годі, ходімо вже, — не витримала я: кава в паперовому стаканчику скінчилася, а холодні вітри з моря сьогодні були особливо люті.

— Гаразд, розходимося в різні боки, зустрічаємося за десять хвилин біля фонтану з повітрулями, — швидко повідомила Малісса... і перш ніж ми встигли запитати, навіщо нам туди йти, швидко покрокувала геть і розчинилася в натовпі.

Нам залишилось тільки знизати плечима, купити ще по каві у паперовому стаканчику кави та спокійно піти в бік фонтану.

Малісса знову заскочила нас зненацька. Нею виявилась дівчина з темно-русявою косою, яка сиділа на краю фонтану та годувала голубів. Перш ніж ми встигли щось уторопати, вона наказала нам йти до скверу бузничих і так само швидко зникла. Цього разу ми були вже значно роздратованіші: на відміну від Ринкової площі, біля фонтану з повітрулями не продавали гарячу каву.

У скверику Малісса чекала на нас із довгим чорним волоссям, і, перш ніж вона встигла дати нову вказівку, я відрізала:

— Зустрічаємося за п’ятнадцять хвилин у парку біля пагорба.

Туди вже Малісса прийшла зі світло-шоколадним волоссям, трохи завитим на кінчиках.

— Чому ви йшли всі разом та не маскувалися? — цілком серйозно обурилась вона.

— Знаєш, я тебе, мабуть, тут і закопаю, — так само серйозно прогарчала Ламіра. — Нащо був увесь цей цирк?

— Щоб нас не вистежили та не дізналися, що ми хочемо зробити.

— Маліссо, благаю! Кому яке діло до того, куди ми йдемо? — обурилась мавка.

— Ніколи не знаєш, коли і чому за тобою хтось може стежити, — проговорила Малісса з виразом обличчя старого генерала, який пояснює новобранцеві тонкощі військової стратегії. — Ми не на прогулянку вийшли, тож ужити заходів ніколи не зайве.

Поки ці двоє сперечалися, а Арра просто насуплено стояла поряд, я звернула увагу на зім’яту траву біля каменя, що закривав вхід у підземелля. Більше того, з самого каменя було зчищено всю рослинність та засохлі стебла, які наросли на ньому за довгі роки, їхні рештки валялись на потоптаній примерзлій траві біля входу. Сік розчавлених рослин праворуч від каменя був іще зовсім свіжий.

— Тут хтось був, — зосереджено проговорила я, перервавши усі розмови. — І судячи з усього, ще сьогодні. Не здивуюся, якщо ми розминулися з ним буквально на двійко годин.

— Ох ти ж бісів дід, — прошепотіла Ламіра.

— А я про що казала, — нагадала Малісса. — Не в ігри граємося. Пам’ятайте, у нас мапа, яка призначалася для когось іншого, і в нього та сама мета, що й у нас. Та сама кімната. Хіба що ми не знаємо, яка доповідь у який із днів Ради його цікавить.

— Гадаєш, він планує вилазку в конкретний день? — насупила брови Ламіра.

— Звичайно, — гмикнула Малісса. — Якщо він роздобув цю мапу, то й розклад доповідей та голосувань йому теж переписали. Коли йдеш на таку справу, плануєш усе до дрібниць, а не здійснюєш випадкові дії у випадковий час.

Дивно, не помічала раніше в Малісси стратегічного мислення. А раптом і її параноя — лише його трохи гіпертрофований результат? Бо вже надто вона схожа на людину, яка прагне залишитися непоміченою та не сприйнятою всерйоз.

— То що робитимемо? — запитала Арра, перервавши мої роздуми. — Я особисто за те, щоб облишити цю затію та повернутися до гуртожитку.

— Нізащо, — відрізала Малісса. — Усе стає ще цікавішим, і я від такої пригоди не відмовлюся. Відсуваймо камінь, і вперед.

Шкода було дивитися на Арру. Хоч її дійсно треба якось розважати, від усього, що відбувалося, вона ставала ще похмурішою. Можливо, її дійсно варто було залишити в гуртожитку?

Ми потроїли свою фізичну силу, і камінь легко піддався. За ним у темряву пірнали кам’яні сходи, що різко вели вниз. Поки Ламіра діставала фарбу для позначок, я прив’язала кінець червоної нитки до гілки найближчого деревця і вручила клубок Аррі.

— Головне в жодному разі не розділятися, — нагадала Малісса. Пройшовши в коридор, вона поглядом запалила світловий пульсар та пішла вперед. Для вірності ми замаскували вхід у підземелля ілюзією та рушили слідом.

Сходи спустили нас на глибину близько тридцяти метрів. Коридори були прокладені в монолітній плиті білого каменю, якому ґрунти поступилися місцем метрі на п’ятому. Ці тунелі покинуті вже не одне століття, і якщо за весь час тут ступала нога людини, відбувалося це не часто. Зовсім не часто. Слідів археологів я теж не помітила, та й Фамал і Каріл не дуже розказували про катакомби під Фетесаріном. Тому не здивуюся, якщо оригінал мапи лежить у приватній колекції якогось впливового аристократа, чий рід нараховує не одне тисячоліття.

Час від часу до моїх вух долинали тихі скрипи, шарудіння чи стуки, і від кожного з них у мене мороз пробігав шкірою. Воно й не дивно, враховуючи мій останній досвід екскурсії у стародавні катакомби. Те, що ми тоді вижили, мене й досі дивує... але це лише неприємні спогади, які впливають на моє усвідомлення реальності. Ясно, що під землею в цих тунелях, хай навіть на такій глибині, живуть різні миші, кроти, змії чи комашня. Це місце для них просто рай — тихо, безпечно, і боятися треба тільки тих, хто може сюди залізти.

Катакомби просто вражали. Масштаб мапи вміщував у одному сантиметрі близько п’ятдесяти метрів розгалужених коридорів. Час від часу траплялися кам’яні спіральні сходи, що вели нагору, — вірогідно, до інших виходів із підземелля. І, мабуть, вони маскувалися дуже добре, бо, хоч траплялися достатньо часто, їх, схоже, мало хто знаходив. Коли ми порівнювали місце їхнього розташування з мапою сучасного Фетесаріна, результат щоразу був один: сходи розташовано над старовинними будинками, серед яких траплялися державні установи, приватні маєтки, готелі, ресторани й навіть театр.

Ми так захопилися дослідженням катакомб, що навіть не звернули увагу на час. Арра розмотувала вже восьмий клубок, ми давно пройшли значно далі, ніж планували, але повертати назад ніяк не хотілося.

Де-не-де стіни прикрашали майже стерті малюнки. Двійко разів нам траплялись залишки давніх стоянок та розкидані коридором людські кістки. Останнє, до речі, не дуже надихало.

— Мабуть, давайте вже повертатися, — зітхнула я. Хтось мав це рано чи пізно сказати: усі ми втомилися, зголодніли й хотіли поїсти чогось гарячого замість печива та бутербродів. Та й скоро вже вечорітиме — ти диви, ще якісь упирі після заходу сонця вилізуть.

Малісса, звісно, хотіла б іще поблукати, але зрештою навіть вона погодилася з тим, що треба повертатися. Особливо наполягала на цьому Арра. Вона, схоже, дуже втомилася й узагалі почувалася не в своїй тарілці через те, що її витягли із зони комфорту, себто території університету.

Перш ніж повертатися, ми притулилися спинами до стіни та дістали собі по бутерброду. Жуючи ковбасу, я помітила, що стіна, на яку ми сперлися, вкрита ледь помітними візерунками. Центром композиції, очевидно, була майже стерта квітка, навколо якої вгадувались людські фігури.

— Погляньте, — вдумливо проговорила я.

Арра залишилась байдужою. Ламіра проковтнула останній шматок бутерброда й теж долучилася до споглядання.

— Це троянда, — здогадалася Малісса, торкнувшись квітки, щоб стерти пил із кам’яних пелюсток...

Наступної миті всі ми, задихаючись, відскочили до протилежної стіни і почали захоплено хапати ротом повітря, не в змозі відвести погляд: пелюстки троянди запалали лискучим золотом. Слідом за нею світло, переливаючись мільйонами барв, розлилося всім малюнком, оживляло кожну його деталь.

До троянди тягнули руки четверо чоловіків. Один із них був білосніжний, зі срібними пасмами прямого волосся та сірими очима. Другий мав синю шкіру, довге чорне волосся та яскраві блакитні очі. Третій виявився дуже смаглявим, з карими очима й кучерявим зеленим волоссям. А четвертий був червоношкірий, з прямим рудим волоссям до плечей та жовтими очима.

Усі вони — надзвичайно красиві, з тілами античних атлетів, — перебували всередині великої сфери, і кожен із них займав рівно її чверть. Золоті поля поділяли простір навколо сфери на чотири рівні частини.

Нижня була порожня — без малюнків та барв, без світла, немов прірва між двома крайніми.

Права частина світилася градієнтом червоного та темно-синього. Там на пісочному годиннику сиділа чорнява дівчинка зі спокійним обличчям, у прикрашеній мереживами чорній сукні.

На верхній частині малюнка, поділеній градієнтом на чорне та біле, трималися за руки дві жінки, що дивились одна одній у чорні та чисті блакитні очі. Немов негативні відображення одна одної — у чорній та білій сукнях, з довгим чорним та сріблясто-білим волоссям, блідою та смаглявою шкірою. Два віддзеркалення однієї сутності, дві частини одного цілого, що з теплотою торкалися долонями.

У лівій частині малюнка, залитій золотим світлом, найяскравіше від усіх сяяла білява дівчина з вогненними крилами за спиною. Червона сукня, наче полум’я, огортала складками її тіло і розвівалася навколо. Великі очі, немов два камені бурштину, щиро та весело дивилися просто на нас. Тендітні ніжки стояли на краю печатки, усередині якої палав фенікс.

На печатці, у якій розпростер крила дракон, велично напівлежала зеленоока панна з рудим волоссям. Розшита візерунками тканина смарагдової сукні з довгими рукавами розтікалась, немов вода, розлита на мед. Блакитний корсет вишукано підкреслював талію та пишні груди. За спиною гордо розкинулись великі шкірясті крила.

Граційна дівчина з чорними пасмами на темно-золотавому волоссі невимушено, але від цього не менш велично, сиділа на печатці, усередині якої погрожував кігтями м’язистий тигр. Оздоблена хутром чорна сукня, немов тінь, обтікала її треноване тіло, оголюючи розрізом струнку ногу. Замість правої руки, що була піднесена вгору, розправила гострі кігті потужна котяча лапа.

Лише зараз я помітила літери, що слабеньким світлом світилися в нижній частині малюнка. Зосередилася, і вони слухняно розплавилися, перетворившись на напис:

Світло ставало дедалі яскравішим. Неначе рій, що кожною зі своїх бджілок налягав на стіну з еластичної тканини, намагався пробити її... і нарешті розірвав. Яскравий спалах, здавалося, збив нас із ніг і шалено помчав коридорами. Проте ми так само стояли на ногах, а стіна більше не сяяла. Ми дійсно бачили все це чи перед нами було лише дивовижне марево?

Жодній з нас було несила ступити навіть кроку, та що там — відвести погляд від блідих, ледь помітних стародавніх малюнків...

Допоки коридором не пронісся грізний рев, який супроводжувався стукотом важких лап!

Треба тікати, але куди? Найрозумніше було б скористатися червоною ниткою, щоб якнайшвидше вибігти з підземелля. Але, потягнувши за неї, Арра зрозуміла, що наша ниточка розірвана. І це ще півбіди: очевидно, її обірвало дорогою те, що зараз наближалося до нас.

Залишилося покластись на долю і побігти тунелем. При цьому якщо ми все ж сподіваємося вижити та врешті вибратися звідси, треба ще й запам’ятовувати дорогу!

— Туди! — скомандувала Ламіра, помітивши спіральні сходи, що вели нагору.

Ми й гадки не мали, що чекає там, де вони закінчуються. Але достатньо було того, що в тому місці не буде тварюки, яка за нами женеться. Тож ми злетіли сходами з такою швидкістю, ніби та істота вже клацала зубами недалеко від наших п’ят.

Сходи закінчувались металевим люком. Коли Ламіра відкинула його, потроївши свою силу, ми опинилися в темному, дуже вузькому кам’яному коридорчику. Недалеко від нас можна було помітити малесеньку дірочку, крізь яку пробивалось світло. Я підійшла до неї, зазирнула та побачила розкішну вітальню.

— Ти диви, ми просто в стінах якогось будинку, — прошепотіла я: достатньо голосно щоб мене почули мої супутниці, і достатньо тихо, щоб не почули ті, хто міг бути в кімнатах, які прилягали до стін.

І саме зараз моя душа поспішила втекти в п’яти, бо зі спіральних сходів долинув лютий рик. Готова битися об заклад: кожен із нас дуже сильно пошкодував про те, що не поставив залізну кришку люка на місце. Але тепер це тільки зчинило б зайвий галас, який міг привернути увагу тієї істоти. Ми завмерли, навіть не дихали, слухаючи відголосок важких кроків, що ступали неподалік сходів. І разом зітхнули з полегшенням, коли вони стихли, а гнівний рев став значно тихшим, ніж хвилину тому.

Поки всі відсиджувались біля люка, я вирішила трохи оглянути місце, до якого ми потрапили.

Стіни з потаємними ходами оточували будинок по периметру. Для вікон були викладені окремі тунелі, під якими доводилося пролазити, аби пройти далі. Якщо рухатися праворуч, то ти приходив у глухий кут. Але як піти ліворуч, можна було вийти до сходів, що вели на другий поверх. Сходи на третій поверх розташовувалися за аналогічним принципом, але в протилежному кутку будинку. Дірочки для підглядання, очевидно, якось замасковані всередині, давали змогу спостерігати за всіма кімнатами, що примикали до зовнішніх стін. Крізь одну з них я побачила двох дітлахів, що грали в солдатиків. В іншу — дворецького, який розливав чай у білі порцелянові чашки. Іще одна відкривала розкішну спальню, де лакей залицявся до молодої покоївки. А шпарину в стіні кімнати, у якій не горіло світло, я пропустила б, якби не голоси, що долинали з неї до моїх вух:

— Ти все зрозуміла? Проблем бути не повинно, — солодко проговорив оксамитовий чоловічий голос. Крізь темряву я змогла розгледіти лише високе широкоплече оголене тіло та темне волосся до плечей. — Треба позбутися всіх трьох.

— Не сумнівайся в мені, мій нічний вітер, — прощебетала молода тендітна жінка з довгим світлим волоссям.

— Дивися, ти пообіцяла, — з насмішкою проспівав чоловік, видихаючи повітря в розімлілі жіночі губи. — Мені вдалося уникнути контролю... але їй теж. На щастя, я опинився в місті трохи раніше і встиг підготуватися.

— У тебе немає причин для хвилювання. Я наштовхну чоловіка на правильну думку, а далі він зробить усе саме так, як ти плануєш.

— Головне, щоб ти, зіронько моя, впоралась, — зауважив спокусник, застібуючи сорочку. — Постарайся заради дитинки, яка успішно перетворюється з його на мою. Спочатку я боявся, що вона цього не переживе, але страхи виявились марними. Тож татком, замість твого чоловіка, тепер буду я. Старайся заради того, хто змінив твою дитину. Тепер вона стане могутньою та житиме вічно, навіть крукам буде важко з нею впоратися.

— А мене ти зробиш такою, як наша дитинка? — з надією запитала жінка.

— Звісно, моя люба, — не приховуючи іронії, промовив чоловік. — Тому постарайся зробити все, як я сказав.

— Усе буде якнайкраще, мій місяцю. Я все зроблю, нічого не забуду... і тебе не забуду.

— А тут ти помиляєшся, дорогенька, — гмикнув він. — От саме мене ти ще й як забудеш.

На кілька секунд чоловік припав до шиї жінки та видихнув з вуст струмінь синього диму, що сковзнув шкірою та зник між її губами. За мить панянка зомліла, чоловік підхопив її та поклав на ліжко, опісля накинув куртку та вистрибнув у вікно.

Тепер у мене не залишилося сумнівів: тільки кам’яна стіна відділяла мене від перелесника, представника одного з наймогутніших видів нежиті. Перша категорія, з якою самостійно не впоратися жодному чарівникові, хоч яким би талановитим він був.

Категорія 1D, до якої належать перелесники, має людську подобу. Здатні на часткову трансформацію. Можуть розбивати своє тіло на кілька автономних частин, керованих спільним розумом. Інтелект 90 %, володіють темними чарами впливу на свідомість.

Перелесники здатні раз на три роки змінювати личину, набуваючи подоби померлої людини. Зазвичай використовують цю здібність, шукаючи вдівців, що тужать за нещодавно померлими половинками. І, насилаючи чари, змушують повірити, ніби смерть чоловіка чи дружини була лише поганим сном. Іноді навіть, знайшовши зручну для себе родину, просто вбивають, наприклад, чоловіка, позбуваються тіла та займають його місце. Отже, дружина та діти можуть роками жити з нежиттю, що вбила їхнього чоловіка і батька, та нічого не підозрювати.

Щоб створити істоту свого виду, нечисть 1D діє таким чином.

Самиці вбивають вагітних жінок, забирають немовлят у своє черево, і далі плід або буде розчинений тілом нечисті (що трапляється в більшості випадків), або приживеться, зміниться і, зрештою, народиться. Після цього самиця прямує до найближчого селища, викрадає там немовля тієї самої статі, що її виводок, та замість нього підкидає одмінка.

Самці ж діють інакше: вони знаходять вагітну жінку і спокушають її, при цьому жінка потім нічого не пам’ятає. Опинившись у тілі, насіння нечисті захоплює плід і змінює його. У більшості випадків це закінчується викиднем, але в середньому один зі ста виживає.

Вирішальна стадія настає, коли природне життя закінчується. Зазвичай діти нечисті вмирають у віці від двадцяти до сорока років, рідше доживають до шістдесяти. Смерть цілком природна, і причини її зовсім різні. Але труп, замість гнити, трансформується і за рік залишає могилу вже як нежить першої категорії.

На щастя, спроби до розмноження ці істоти можуть робити не частіше, ніж двійко разів на рік.

Отже, зараз це створіння не просто гуляє Фетесаріном, не просто перетворило ненароджену дитину якоїсь шляхетної жінки на свій виводок. Воно щось задумало, і навряд це закінчиться чимось хорошим.

Цікаво, хто ж ця жінка? Точно не чарівниця — усі вони зараз на Загальній раді. У будь-якому разі, треба дізнатися це і вжити заходів. Живота в неї поки немає, тож у мене щонайменше п’ять місяців.

Раптом я нарешті звернула увагу на темряву в кімнаті, причиною якої була ніч за вікном. Схоже, ми не тільки загулялися, а й тут засиділися.

Ламіра, Малісса й Арра так само сиділи біля люка, гризучи печиво.

— Де тебе Верховна Клізма носила? — пробурчала Малісса, побачивши мене.

— Там, куди може занести клізма, — тяжко зітхнула я. — Тієї істоти, хоч би чим вона була, у тому тунелі вже давно немає, тож можна ризикнути вибратися звідси.

— Може, краще пошукаємо вихід з цих таємних коридорів, не спускаючись назад? — із надією простогнала Ламіра.

— Не вийде. Сама подумай: ми в старовинному маєтку в самому центрі Фетесаріна. Очевидно, що варто нам висунути тут носа, нас одразу помітять, поб’ють, проведуть у якусь кімнату для затриманих, потім довго допитуватимуть... а потім передадуть ректорові, який з нас три шкури спустить, перш ніж викинути з університету.

На це ні Ламірі, ні Маліссі нічого було сказати. Арра ж сиділа з таким виразом обличчя, ніби їй узагалі все байдуже. Тому ми неохоче зійшли гвинтовими сходами і швидко, але дуже-дуже тихо попрямували до виходу з катакомб. На щастя, ні та істота, ні будь-які інші тварюки, яким я тепер точно не здивувалася б, на шляху нам не трапилися. Із неприхованим задоволенням наш маленький загін шукачів пригод виліз із катакомб, попадав на холодну, всипану листям землю і кілька хвилин просто лежав на спині, дивлячись на нічне небо.

Перш ніж рушити далі, ми закрили й замаскували вхід. До гуртожитку дісталися вже глухої ночі, тож довелося добряче повозитись, щоб потрапити до кімнат не поміченими комендантом. Наступну годину ми не вилазили спочатку з душу, а потім із кухні, де розігріли собі по великій тарілці борщу.

— Нарешті все скінчилося, — апатично проговорила Арра, коли ми підходили до дверей її кімнати.

— Ти про що? Усе тільки починається, — радісно нагадала Малісса. — Завтра вдень ми проберемося до підземель Гільдії. Порівняно з цим сьогоднішній похід — тільки розминка.

— Ви всі що, несповна розуму? — прошепотіла Арра з виразом обличчя психіатра, до кабінету якого забігло троє чоловік, які стверджували, що вони носороги на гелікоптерах. — У ті катакомби небезпечно навіть носа сувати. Не дивно, що археологи там нічого не вивчали. Хоч вони про це місце знали, але те страховисько (яке, я переконана, було не одне) позбавило їх бажання проводити там дослідження.

— То й що. Пронесло один раз — то пронесе й вдруге, — оптимістично зауважила Малісса.

— Тоді хай проносить без мене. Я в цьому участі не братиму.

— І що ж ти робитимеш? Те, що й завжди, — сидітимеш у своїй кімнаті та дивитимешся в стелю?

— Так! — гаркнула Арра, перш ніж з гуркотом зачинити за собою двері.

Не можу повірити. Невже це та сама дівчина, яку я зустріла тоді в Духмяному, а потім — біля дверей приймальної комісії? Та сама тихенька, усміхнена, сором’язлива Арра Керпесса, яку я знала? Звісно, я розуміла, що випадок із мелюзинами не мине для неї безслідно. Але мені й на думку не спадало, що людина може настільки змінитися. І ці зміни тривожили мене значно більше за невідому потвору, що жила в підземеллях Фетесаріна.