Крутіж

9

— Полковниця Олена Нечаїха, покійного гетьмана Богдана молодша донька! — понеслось по хуторі й кожний хоч через поріг хотів глянути на неї.

По смерті великого гетьмана і його старшого, невговканого сина Тимоша тільки свічки й воску осталося, що дві його доні, старша Катерина за братом гетьмана Виговського, Данилом, і молодша, Олена-Степанида, за полковником Нечаєм, бо на молодшого Хмельниченка, на Юрася, усякий дивився більше із спочуванням, ніж із надіями. Знали люди, що це хлопець слабого здоров`я, якого часто навідувала недуга, і як переходила, він довго ще лежав непритомний і до ніякого діла неспосібний. Зате обі доні Богданові були здорові і дуже гарні.

Старша донька, Катерина Данилиха Виговська, мала батькові палкі очі, чорні кучері, смажні вуста, була смілива, весела, жартівлива, і батько її любив, як нікого більше. Ніхто так не вмів розважити покійного гетьмана, як вона, і навіть тоді, коли його генеральний писар, Іван Виговський, боявся приступити до люто розсердженого або важко зажуреного гетьмана, то Катря сміливо вбігала до батькової світлиці і кількома словами розвеселювала його. На неї одну він не сердився ніколи і нікого такими пестощами не обдаровував, як її. Тому-то й тримав Катрю біля себе, а разом з нею і її мужа, Данила Виговського, на котрого перелив частину своєї батьківської любові.

Чи козаків гетьман гостив у своїх покоях у Чигирині, чи народ приймав на суботівськім подвір`ї, чи пишним пивом вітав закордонних послів у новім дворі у своєму улюбленому Суботові — усе Катря мусила бути біля нього. Ні одна з жінок не вміла так гарно забавляти гостей, так цікаво розказувати їм про те, що вільно було розказувати, так дотепно відповісти нераз на дуже круте питання котрогось із них, а іноді то й загнати у глухий кут найвправнішого хитруна-дипломата. Не диво, що Катря не мала ворогів ні між своїми, ні між чужими, а хто її раз бачив і кількома словами перекинувся з нею, не міг нахвалити її розуму, вроди та вдачі.

Молодша сестра Катрусі, Олена-Степанида Нечаїха, — не в батька, а в покійну матір, першу Богданову жінку, вдалася. По Сомках одідичила вроду, а по матері ще й тиху вдачу перейняла. Добра, м`якосердна, кому і коли тільки щось доброго могла зробити, робила, але борони

Боже, щоб дякувати їй за це. Бентежилася, мовкла і замикалася у собі, як тая квітка «не руш мене». Ніхто поганого слова не чув від неї, ніхто її сердитою не бачив. Здавалося, за всіх вона терпіла, усі болі у своє добре серце брала. Віддана за Івана Нечая, брата славного Данила, що під Красним лицарською смертю згинув і що про нього пісню по всій Україні співають, щиро свого чоловіка любила й найрадніше з ним перебувала. А що Нечай, полковник черкаський, хоч Богданів зять був, завжди службу подальше гетьманської столиці робив, і то звичайно важку й дуже відповідальну, то й Олена молоденькою з батьківського двору пішла у світ та мало коли в Чигирині та Суботові бувала.

Останній раз приїхала була на похорон батька, щоб дивувати людей своїм кам`яним смутком. Як статуя за домовиною йшла, без сліз і без голосіння. Дехто міг собі погадати, що не любила покійного батька, а на ділі більш люблячої доньки, може, ніколи й не було.

Останніми часами Іван Нечай перебував у Старому Бихові. Царська рать напирала, намагаючись захопити Бихів, а полковник Нечай землю їв, що Бихова не віддасть. Зачинився у ньому, поправив мури й вали, призбирав куль і пороху, дібрав таких відважних і хоробрих товаришів, як і сам був, та сказав собі, що живим не здасться. Олена Богданівна, як любляча, вірна дружина, не кидала свого чоловіка, у Старому Бихові сиділа, хоч сестра Катерина і сам гетьман Виговський кликали її до Чигирина, що був куди краще укріплений та знадоблений кулями й гарматою.

Олена не йшла й про неї стали ходити всілякі тривожні вістки.

Тому-то й так незвичайне враження зробила її несподівана поява між полонянками на Уласовім дворі. Не лиш Помело й Панас не могли від неї очей відірвати, а й конюхи та стаєнні хлопці. Хоч через поріг хотіли побачити Нечаїху.

У тих важких і небезпечних часах, коли Україна, мов велика, але невикінчена ще будівля, затріщала й захиталася в основах, коли, здавалося, Богданове діло змарніє і пропаде навіки, усякий дивився на сиріт по покійному гетьманові як на живий спомин про недавню світлу минувшину, за якою усі тужили й жалували, а мало хто почувався до вини, що її втрачено.

Тоді, як Катерина Данилиха Виговська живіше нагадувала свого покійного батька, бо й подібна була з очей до нього, і часто-густо їх укупі бачили, то Олена-Степанида Нечаїха мала в собі щось із тієї сумної, тугою оповитої святості, якою осяяні бувають спомини про величну минувшість.

Тому-то й Босаковський не дивився на неї, а прямо молився, як до святої, коли після обіду Олена сіла у своєму кутку та казала і йому сідати проти себе.

Журтував, що дзигель заломиться під ним, бо він тільки на коні вміє справно сидіти і що лиш на її приказ зважився присісти, як на гіллячці птах.

— Тобі, пане Босаковський, Господь дав такий зріст, що мені прийшлося б дуже голову вгору підіймати, хотівши балакати з тобою.

Кому іншому Босаковський знав би, що відповісти, а перед полковницею Нечаїхою буцім язика в роті забув. Соромився своїх неслухняних вусів, свого полатаного лоба і, як київський спудей перед співом, відкашлювався та поправляв комір, хоч він навіть не доторкався до його довгої, як гусака, шиї.

Аж якось він нарешті заспокоївся та спитав про Бихів і про полковника Нечая, як звичай велить жінку про чоловіка здоров`я питати.

— Мій чоловік? А ви знаєте його? В гарячій воді купаний, хоч на око буцімто спокійний і розважний.

— Славного Данила Нечая невідродний брат.

— Ах, тая слава, та безталанна слава! Вся у крові та в сльозах. Менше її, а більше щастя і більш спокою на світі — чи не краще було б?

— Хто біди не знає, хай мене спитає, — відповів Босаковський і втих, мов нараз у губу води набрав. Зрозумів, що відізвався не до речі. Лихий був на себе.

— Простіть, пані моя! Але я шаблею по голові дістав.

— Бачу і жалію. Хоч ви й не знали, що обороняєте мене, а все ж таки оборонили й потерпіли через мене. Тепер вам найкраще положитися та підождати, поки не засклепляться рани.

— Лежати? Тепер? Коли стільки діла! Краще на бойовищу згинути, ніж нікчемніти в постелі!

— От так і мій Іван балакав, так і покійний батько казав, не зважаючи на своє здоров`я.

— Покійний ваш батько не зважав, а ми мали б себе щадити? А що ми в порівнянні з ним?.. Ніколи! Земля нас не прийняла б, коли б ми не постояли за неї!

Нечаїха мовчала. Привикла до таких слів. І Босаковський не відзивався хвилину. Знову був лихий на себе, бо чув, що сказав не те, що годилося сказати. Аж, помовчавши хвилину, спитав:

— А як же там Бихів?

— Коли я виїздила, то все було гаразд, а як там тепер, не знаю. — І зітхнула.

— А ви коли з Бихова, пані полковнице?

— Коли? От уже й лік згубила, але, здається мені, давно, дуже давно.

— За мужем стужилися?

— Гадаєте, що ні? — спитала й подивилася йому в очі. — Привикли ми одно до одного. Він такий добрий для мене.

— І хоробрий.

— А щоб ви знали, що хоробрий, справжній лицар. А слово його, як скеля. Що скаже, те й святе.

— Так і повинно бути.

— Так є... Що я напросилася, щоб не висилав мене з Бихова, що не намолилася, ні й ні! Намітив шлях, підібрав людей, вирядив мене і — їдь!.. Я поїхала,— з жалем промовила Нечаїха. — Поїхала.

— Куди?

— Куди люди не їздять. Вовчими ходами й заячими слідами.

— Боже! Які часи!

— Які люди, такі й часи, не кращі і не гірші.

— Нема руки, щоб повела діло. Виговський зам`який.

— На Виговського забагато біди нараз звалилося.

— Правда ваша. Забагато злого на нього одного.

— Приятелі покинули його.

Босаковський усміхнувся гірко.

— Тоді любить сват, коли ти багат. Але ж бо й те годиться сказати, що Виговські горді, особливо вона. Так голову високо носить, мов яка княгиня.

— Не вище, ніж на гетьманиху пристало, — зауважила Нечаєва. — А чи знаєте ви, звідки це пішло, що вона горда?

— Звідки, пані?

— Не знаю, чи були ви при її від`їзді до Чигирина?

— Ні, не був.

— Отож в`їздила вона, як справжня княгиня. Золочена карета, шестірня чудових арабських коней, а найгірше, що на голові мала брильянтову діадему, — по бабці своїй, бо, як знаєте, по мамі вона з колишнього княжого роду Соломирецьких. Отож оцю нещасливу діадему наша старшинська жінота ніяк їй простити не хотіла. «Княгиню, не гетьманиху, гетьман нам привіз із княжим вінком і в чужинецьких робронах. Навіть кравця француза із собою привезла, так буцім козацька наша одіж не гідна її особи». — Так хтось шепнув і як пішло, як пішло, то вже ні спинити, ні переконати, — горда й горда, та й тільки! А вона, кажу це вам, не горда, лиш достойна. І зріст, і хід, і голос — достойність сама. Я від неї дурного слова не чула. У раді наймудріших мужчин могла б ця жінка сидіти. Бачить, як у нас є, і не дурить себе, ані інших. Тому-то й на гетьманськім дворі перевелися колишні гулящі бенкети, не лились ні меди, ні вина, а вже про горілку, то й не згадуй. «Монастир із гетьманського двору ця княгиня зробила», — стали нарікати на неї. Гетьман побачив, що воно недобре, та щоб задобрити своїх старшин, став їх у гості до себе просити, навіть сам пробував одну, другу чарку вихилити з ними, але, знаєте, він пити не любить і навіть не вміє, і його зусилля на небагато здалися. А гетьманиха хоч і виходила зі своїх покоїв і пробувала привітною бути, та вдачі своєї змінити не могла. «Горда», — казали та й кажуть про неї. Таке-то, пане Босаковський, таке! Нелегко в нас на верху стояти.

Босаковський зітхнув.

— Відома річ — ще такий ся не вродив, щоб усім догодив. Жалко мені гетьмана Виговського і його достойної дружини, так жалко, що навіть вам сказати не вмію. Життя за них віддав би і віддам, якщо треба буде, так, мені, Боже, допоможи й Ти, матінко Свята... Ну, так, але, будь ласка скажіть мені, моя пані, як і куди ви їхали, поки не заїхали до оцього гостинного хутора і до оцих добрячих хуторян, Уласа та Усті?

— Їхали ми, як я вам уже казала, не дорогою, а полями й лісами. Переправилися щасливо через Дніпро, Березину, Прип`ять і, сама не знаю, скільки ще поменших річок, аж доїхали до Овруча. Там були в нас знайомі, люди добрі й певні. В них то ми й зупинилися на декілька днів, щоб відпочити, бо й люди, й коні були змаргані та виснажені до краю.

— Мабуть, і страху набралися у тій дорозі чимало.

— Неспокійно там, і скрізь тепер у нашій Україні, а найгірше, що не знати, кому вірити, а кому ні. Сильно спантеличений народ.

— І зіпсутий всілякими підшептами й перекупствами.

— Простий народ може й менше від старшин. Він одного, знай, хоче — волі.

— А волі без ладу й кріпкої влади не було й не буде. Ваш покійний батько вмів людей кріпко у жмені тримати. Навіть старшин.

— Так. А тепер вони польських панів удають, забуваючи, що Польща давно вже має свою державу, а в нас лиш її будують.

— Відбудовують, — поправив Босаковський і замовк.

Нечаєва також мовчала. Обоє, мабуть, не могли погодитися з гадкою, що будівля, здвигнена такими коштами й зусиллями, хитається і розвалитися може. Нечаєвої очі смутком, як небо імлою заходили, і вона знову ставала подібнішою до образу, ніж до живої людини. Аж Босаківський підхопив нитку перерваної розмови.

— А в Овручі що? — спитав.

— Що? — і вона буцім із важкого сну пробудилася. — В Овручі, — розказувала крізь сльози, — коли я побачила своїх знайомих, як вони жили сімейним життям, нагадала собі Бихів і свого чоловіка, і така туга вхопила мене за серце, що, гадаю собі, хай буде що хоче, а я таки до Бихова вертаюся... І казала навертати коні.

Босаковський вус шарпнув:

— Зле ви, моя пані, зробили, дуже зле! Як можна було виставляти себе вдруге на такий труд і на таку небезпеку!

— Зробила я так, як мені серце веліло. І нині, коли б могла, то не туди, а до Бихова поїхала б, до свого мужа.

Босаковського лице гірко скривилося, хоч як він не хотів показувати того по собі.

— Рана вас болить? — стривожилася Нечаєва.

— Відізвалася. Але я привик до ран, пані. І невже ж це рана? От шарпнув мене трохи і тільки.

— А все ж таки краще буде, як ляжете та відпочинете.

— Краще не може бути, як тепер є, коли я розмовляю з вами. Ви й не знаєте, який я щасливий. Пригадується Чигирин і Суботів і наче бачу вас дівчинкою отакою,— і показав, якою тоді була Нечаєва.

І це «отакою» вимовив він так якось тепло, так зворушливо, що аж дивно було, звідки він такої мови взяв.

— Ви все так сумно дивилися на світ, мов прочували, що колись настане.

— Може і прочувала, не знаю.

— А ваша сестра Катерина, тая щебетала, мов пташка. То ж то весела була, як весняний ранок.

— Ах, пане Босаковський, боюсь, щоб і вона тепер не посумніла.

— Бог ласкав, може відверне від неї лихо, і від вас, і від цілого вашого достойного роду. А ми, вірні лицарі вашого незабутнього батька, постоїмо за вас.

— Спасибі вам.

— Обов`язок святий сповнимо. Але розказуйте, що було далі.

— Нема що багато й розказувати. Зараз другої ночі, як я з Овруча пустилася назад у Бихів, на нічлігу на нас у сні напали. І що ви скажете, мої люди, хоч як здавалося — певні й вірні, одні пішли собі кудись гуляти, а другі здалися.

— Собаки! — крикнув Босаковський, але схопився і просив вибачити за слово.

— Двох, що заступилися за мене, вороги вбили.

— А все ж таки хоч двох чесних знайшлося, — зауважив Босаковський і зітхнув, буцім йому легше на душі стало. — І що?

— І тоді добро моє забрали, а мене вивели й посадили на возі, поміж іншими полонянками. Добре, що не знущалися, бо й таке буває. Навіть одежі з мене не здирали. І пальцем не торкнули мене. Так їхала я на тому возі, буцім не знаючи і не відаючи, що зі мною сталося і як я у тім товаристві взялася, і яка доля може мене стрінути. Ніби мені щось починено, ніби я розум трачу. Так доїхали ми до ліска під оцим хутором, а що опісля було, то ви вже краще знаєте за мене... Але, правда, я ще й досі не подякувала вам за ваш труд, ви так хоробро билися, мов справжній лицар, і кров пролили за нас. Так тоді дякую вам щиро. Спасибі вам!

І простягнула свою дрібну руку.

Босаковський припав до неї.

— Полковнице! Я і життя за вас віддав би!

— Маєте тільки одно. Не віддавайте так легко, — відповіла, і на її вустах заграла ледве помітна усмішка мимолетна. — Тепер не штука вмерти, але жити! — додала й задумалася.

У світлиці сутеніло. Сонце сідало за ліс. Від лугів несло в’ялим духом пожовклого листя і сухих билин. Котрась з Уласових невісток сміялася здоровим хуторянським сміхом, і сміх цей лунав чомусь так нестерпно.

Босаковський оперся підборіддям на руків’я шаблі. В голові йому шуміло, як у млині. Закусував зуби, щоб не зрадитися, що по його тілі пробігають дрожчі. Крізь вікно бачив, як останні сонячні проміння скакали по жовто-червонавих листках, і здавалося йому, що це так скачуть поодинокі хвилини його життя. Ще кілька... хвилин і — настане ніч.

— А що з вами діялося, пане Босаковський, за той час, як ми розійшлися? — спитала нараз Нечаєва.

— Зі мною?.. От так жив собі помаленьку. Наперед не виривався, ззаду не залишався, середини тримався.

— Під Конотоп ходили?

— Ще б то ні!

— І билися?

— Не чекав, аж мене вб`ють.

— А чи все ще такі жартівливі, як колись?

— Жартами смуток полощу.

— Щасливі!

— Та він не все втікає, цей смуток. Різно бува. От і тепер... — і не докінчив.

А Нечаєва:

— Тямлю, як ви колись у Суботові або в Чигирині таке вигадували, що прямо гинь! Катря велика охотниця була до жартів, так, бувало, сміється, що мати зацитькувати мусить. «Цить, бо батько почує!» Тямите?

— Тілько мого добра, що спомини.

— А тепер наша Катря полковниця Виговська, а Виговським не добро в Україні.

— Не добро... — повторив сердито Босаковський і шаблею стукнув. — Не добро, та ще ми живемо! Постоїмо за доньок нашого незабутнього гетьмана і за весь його рід! Побачимо, чия візьме. Біда лиш, що ваш брат Юрась вплутався у це діло.

— Правду кажете, вплутався він на біду собі і нам. Добрий хлопчисько, тільки легковірний. Дав себе обплутати Брюховецькому.

— Чи лиш він? А ваш дядько Сомко, а Цицюра, а Тетеря? Ви про Тетерю забули?

— Краще б я його й не знала. Осоружний він мені, хоч улесливий і такий ввічливий, що, здавалося б, до рани його прикладай.

— Тетеря! Ох, цей Тетеря! — покрутив головою Босаковський.

На блідім обличчі Нечаїхи зацвів легенький рум`янець.

— На що нам Тетеря! Він чужий. Але рід наш! Подумати: брат на сестер іде, на тих сестер, що так любили його і доглядали в недузі. А ми його й досі жалуємо та не перестаємо любити... Брат... Але залишім це. Надто сумне воно й болюче. Краще розказуйте про себе. Чи не женитеся? А може вже й оженились?

— Я? — і Босаковський дивно якось розсміявся уголос. — Ха, ха, ха! Я й жінка! Мав пес хату, а Босаковський дружину! От і пожартували, пані! Пожартували. Не гадаю я женитися, хоч, може, яка дурна й пішла б за мене.

— Чому дурна?

— А тому! Бо хто я такий нині? Ні рак, ні риба, ні козак, ні шляхтич. Одно слово — невдаха. Не мати мені ані жінки, ні дітей. Я уже собі й небожа підшукав.

— Хто ж це такий?

— А Борис Крученко, коли чували.

— Сотника Крука син?

— Він самий.

— Що в гетьманихи Виговської на покоях служив?

— Цей. А ви знали його?

— Видала його в Чигирині.

— Він тепер на хуторі. Не бачили?

— Може й бачила, та я дивлюся і не виджу. І що ж він?

— Нічого собі. Гарний козак. А як учора бився, щоб ви знали! Жаль лиш, що влюбився і тепер, мов без душі, ходить.

— Чому?

— Бо дівчина пропала, Маруся Богатьківна, сотника Богатька доня.

— Знаю її. Була в мене в Бихові, від мачухи моєї приїздила, щоб їхати до неї, бо в Бихові гаряче.

— І що? І що?

— Зі мною й доїхала до Овруча, а тут, як я вам казала, дороги наші розійшлися. Я повернулася назад, а вона поїхала в Чигирин, та чи заїхала — не знаю.

— Спасибі й за те. Все-таки легше буде шукати. Може де й знайдемо тую безталанну Марусю, а то мій Борис збожеволіє без неї.

— Таке кохання?

— Ой те кохання! — і Босаковський так жалібно завернув очима, що Нечаїха мало не скрикнула. — 3 кохання, — повторив, зітхаючи. — І не диво, — молодь! Я також колись, та — пішли мої літа, як вітри круг світа й уже їх не вернути. Ой, ні! Тепер я щастям других радію. Але й тієї радості так мало. Бо скільки то нашого жіноцтва пропадає. Мов буйний квіт вітри з дерев обривають та кидають його всякій наволочі, простіть за слово, під ноги. Який жаль!

Але цур їй, отій лихій долі! Поборемося ще з нею! Поборемося по-лицарськи, по-молодецьки. Почують ще вороги нашу силу. Зуби свої поломлять, заки нас з`їдять, прокляті!

— Ви то тверді, але ми, жінота? — спитала Нечаїха, а Босаковський стрепенувся, здригнувся, дивно якось завернув очима:

— За вас ми й умерти готові. Ви краса нашої землі, її честь і оздоба! ви...

Та не докінчив. Довго стримуваний біль поборов його. Захитався і з дзигля зісунувся на землю. Бренькнула шабля, стукнула голова об долівку. На цей стук прибігли люди й разом із Нечаїхою взяли його чутити. Не розтуляв повік.

Мов умерлого, віднесли до боківки.