Крутіж

22

Гнали, як за зайцем хорти. Фалдовський не жалів коней. Мало то їх у людей! Коні стогнали, болото з-під копит фонтанами бризок угору летіло, земля зойкала, а повітря скавуліло, як би його хто нагаями батожив.

Нараз «бе-бех!», і двох стрільців та один гайдук вхопилися хто за голову, а хто за груди. Наполохані коні рвонули собою, метнулися вправо, у другий бік від стрілів, і ранені з вереском полетіли стрімголов у прірву. Один із них не встиг уже витягнути із стремен ноги й наполоханий кінь волік його за собою, ганяючи по лісі. Другі бовталися безрадно в баговинню озерця, стогнали й ревіли з болю, благаючи рятунку або смерті.

Фалдовський остовпів. Був це для нього перший такий несподіваний удар. Хвилину не знав, що робити. Втратив людей і не знав навіть скільки, а найпоганіше, що втратив їх у такім неславнім бою з чорняками, з хамською голотою. І коли собі це подумав, злість підступила йому до серця.

— Вперед, вперед! — зверещав, якби з нього живцем шкуру здирали і з шаблею у руці кинувся на Босаковського. Коні їх зударилися, відскочили від себе, кинулися знов і на задніх ногах, як кентаври, вгору знялися. Їздці шукали себе шаблями. В імлі, як привиди страшні, бовваніли. Тільки чути було, як їх шаблі зударялися із собою і дзвеніли. Іскри прискали з клинків, як із заліза під ударами молотів у кузні. Кругом них ішов завзятий бій.

Помело і Фтерапонт щиро працювали, замикаючи ворогові дорогу, Уласенко зі своїми людьми напирав збоку, перевізники на зади насідали. Люди Фалдовського, заскочені раптово з усіх боків, не знали, яка сила на них напала, бо в імлі на два кроки нічого не було видно, а до того, стривожені втратою товаришів, захиталися. Безрадно тупцювали на місці, хто шаблею навмання махав, а хто стріляв наосліп. Про перемогу вже й ніхто не думав. Одного вони тільки й бажали: вирватися з тієї матні. «Пане Фалдовський! Пане наш, пане!» — кричали голосом розпуки, але Фалдовський навіть не відгукнувсь. Він так зчепивсь із Босаковським, такою жадобою помсти розгорілося його жорстоке серце, що поза тим нічого більше у світі не бачив.

Але Босаковському все-таки ради дати не міг, ані Босаковський йому, дарма що не лиш вони боролися з собою, а й їхні коні: кусали себе, копали й квичали, як вепри.

— Дияволе проклятий! — гудів Босаковський.

— Хаме смердячий! — відповідав йому Фалдовський.

— Я тобі свій герб шаблею на лобі напишу!

— А я тебе свиней пасти примушу!

— Я тобі.., — і Босаковський не докінчив, бо з такою силою рубонув свого противника по правій руці, що цей випустив шаблю на землю, а лівою рукою стягнув коня і поров йому боки острогами, принаглюючи до втечі. Але Босаковський вже встиг свою шаблю сховати і тягнув Фалдовського з коня. Лівою рукою підняв його вгору, а правою валив, куди попало. «Ось тобі мій герб, ледарю поганий, ось тобі мій герб, прелюбодію старий, ось тобі мій герб!»

І бив, і бив, і бив...

А тоді жбурнув ним у ярок, аж задудніло.

— Туди йому й дорога! — казав, хапаючи за поводи коня Фалдовського. — Гарний кінь, куди кращий від свого пана. Але й пан не з ледачих був, таки добре боровся. І чи не краще б такому до якогось війська пристати і по-лицарськи на полю бою померти? А так що? Ох, дурні ви люди, дурні.

За той час Помело двох стрільців на другий світ післав, а жвавий Уласенко одному гайдукові рот затулив навіки, бо лаявся дуже непристойно, ображаючи козаків із всіми гетьманами разом.

— Не яких-будь людей мав оцей Фалдовський, — почав, відсапуючи, Помело.

— Такий кого-небудь не бере, — притакнули йому. — Щонайгірших горлорізів вишукував.

— З кожного села по одному злодію.

— Опричники!

— Песиголовці!

— Катюги!

Так вони поминали покійних, знаючи, скільки лиха накоїли ті диявольські найманці під проводом свого пана Вельзебуба. Про Фалдовського вже й по Січі лиха слава ходила. Не один йому присягав помститися, та не дотримав присяги. І тільки сьогодні настав йому кінець.

— А все ж таки, — почав, закурюючи люльку, Босаковський, — а все ж таки і вони були якісь люди, хоча й шкідливі та погані.

Помело сплюнув: «Так що?»

— Не залишимо їх серед дороги.

— Можна скотити в ярок.

— Треба. Гей, хлопці, а поховайте ці тіла, бо я нині сильно змахався. Мушу трохи відсапнути.

Хлопці поскочували побитих у ярок, й половили коней. Оглядали і промивали їм рани. Фтерапонт і тут показався умільцем. Міг би й коновалом бути.

Коні іржали й тремтіли, як схвильовані люди. Жили понабігали їм, як батоги. Боками сильно носили, а козацьких коней не підпускали близько до себе.

— Коні також свою політику мають, — підсміхавсь Фтерапонт.

— Авжеж, що мають, — притакнув Уласенко. — Між ними є також хлопи й пани, як і між нами. Але гарні коники мав покійний Фалдовський. Хоч за те мож його похвалити.

— Правда. Але ж бо люди його билися непогано.

— Дерлися таки добре.

— Відомо, що не за добре. А може вони й не винні тому.

— А хто ж винен? Ми з тобою?

— Пан їх присилував, мусили. Скачи, враже, як пан каже.

— Один мусив, а другий сам хотів. Усяко буває. Ви мене спитаєтеся, то я вам скажу, — сміявся Фтерапонт. — Гріх тягне, як горілка, а як привикнеш, брате, то й забудеш, що гріх, а що ні, що можна, а що не годиться.

Босаковський з Помелом сиділи на бурках і спочивали. Мали час, бо небезпека минула. Дід Помело жалував, що бандуру на возі залишив. «Часом, як заграєш та заспіваєш собі, то про все забудеш, а забувати є що».

— Ой є! — притакнув Босаковський. — Мордуються люди, гризуться гірш собак, Бога гнівлять, а все буцім тому, щоб краще на світі стало, — але де ж тая краса, де це добро?.. Не бачу... Кругом кривда й погань, і кінця тому не видати... Тю!

— Брате! — присунувся до нього Помело, — коли б ти знав моє минуле, коли б ти знав! І він замість розказувати, тільки рукою махнув: «Е-ет!»

Крізь імлу пересувалися тіні людей і коней. Молоді гомоніли, Фтерапонт реготався безжурно. Інші оглядали свої рани, бо, мабуть, не було ні одного, щоб із бою неранений вийшов.

— От нема то, як молодим бути. Що їм! Перед ними життя. Не те, що ми, — почав наново Помело. — Ми не тільки собою турбуємося, а й ними і всім.

— І це гірша турбота, ніж що. Як погадаю собі, до чого воно йде, то мало не скажуся. Пощо твій труд, пощо твої зусилля, коли люди самі чортові в зуби лізуть? Мали свою державу, тільки тримай її, скріпи, уладжуй, — ні! То гетьман їм не до вподоби, то гетьманиха, то його вус, то її спідниця. Гетьман не п`є, а гетьманиха не лається, Алексія їм подавай! Бо любіший для них чужий гарапник, ніж своя булава. Такий народ! Неправду кажу, що?

Помело мовчав. Може, у душі і притакував Босаковському, так признатися не хотів. Усе ж таки колишній запорожець, а запорожці ворогували з Виговським, бо він із панів, зі шляхти, та ще княгиню за жінку собі взяв.

— Чого ти мовчиш, брате? — спитав його вдруге Босаковський.

— Мовчу, бо не знаю, що тобі на твоє гірке слово казати. Трохи воно так, а трохи ні. Не всьому винен народ. Ой, не всьому! Народ що оце плесо (і показав на воду), як кинеш камінь, то сколишеш його. Винні ті, що нашу воду колотять і каламутять. На них ти насамперед нарікай. На тих, що за булаву деруться, і на їх прислужників і наймитів. Народ — стихія, а вони чорні духи, вони всьому злому причина.

Тепер Босаковський замовк і голову на груди похилив.

— Та ще й те годиться сказати, що не пора тепер на нарікання, — продовжував Помело, — тільки розжалоблюєш себе, брате. А нам не сліз і не жалю треба, а діла, щоб рятувати те, що врятувати можна.

Босаковський руку до нього простягнув. «Правда твоя. Нам діла треба. Кожний хай робить, що хоче. Ми Нечаїху рятуймо, рятуймо Богданів рід».

— Я живий! — почувся нараз старечий, тремтячий голосок. Дворецький висунувся з імли й припинив розмову.

Босаковський потягнув його за рукав:

— Сідай, старий! Хоч, може, твої пальці й не дуже то чисті, бо ти завжди коло того поганого Фалдовського терся, а все ж таки хоч на старості літ помудрів і покинув його, а з чесними людьми пішов. І, мабуть, не пожалієш за цим. Бо де тепер твій пан? А ти, славити Бога, живий. Що — живий! Я тебе ще й оженю. Побачиш, що оженю! — і Босаковський з такою силою поклепав старого по плечах, що той аж перевернувся.

— От тобі й жених! — сміявся Босаковський. — Що ж буде, як тебе жінка за чуба вхопить, бо я тобі у своїх «майонтках» таку жіночку підшукати гадаю, що прямо хоч у коноплі став. Тебе і її. Виполохали б усю шкідливу птицю, яка була б. Що? Ні?

Нараз замовк, слово як ножем відрізав, бо побачив, що дворецький очі долонею прикрив і хлипав.

Босаковський зніяковів. Йому жаль стало старого. «Чого ж бо ти? Бачиш, що жартую. Ми, козаки, любимо жарти. Нам розмова без жартів, що без солі хліб. Перестань». — І хотів підвести дворецького й посадити коло себе. Але цей упав на коліна й насилу благав:

— Пане Босаковський! Ви мене своїми жартами не образили (я старий слуга, до панських жартів привик), але покійника, пана Фалдовського забути не можу. Крутий чоловік був, кам`яне серце мав, то правда. Не одного він скривдив і не одну, най йому Бог гріха простить, бо люди не можуть. А все ж таки я його на своїх руках виносив, виплекав, викохав, я його мови й молитви вчив.

— Не признавайся, старий! — перебив Помело.

— Не моя вина, добродії мої! Не моя! Предківська кров відізвалася у ньому, з такого роду був. А нині... — і старий знов розридався гірким плачем.

— Чого ж ти хочеш, кажи! — спитав Босаковський.

— Милість зробіть, покажіть свою ласку!..

— Кажи ж бо раз!

— Дозвольте мені тіло покійника забрати! Це був мій пан, я його на руках виплекав від дитини...

— Чули вже! — перебив йому Босаковський і повернувся до Помела. — Як ти гадаєш, брате?

Помело відкашельнув. «Хай бере. Нам байдуже, де зігниє Фалдовський. Старого жаль. Дозволь».

— Бери! — сказав Босаковський і поправив вус.

— Для тебе це роблю, не для покійника, бо він того не гідний. Ми й так який там день або два побудемо у слобідці, раз — щоб відпочи ти й полікувати рани, а два — щоб роздумати гаразд та розглянутися, куди і як нам їхати дальше. За той час можеш поховати свого пана. Це вже твоє діло, а не наше.

Дворецький обняв Босаковського за коліна.

— Нехай Бог вашій милості заплатить, добродію мій! Я вам того до смерті не забуду, — і поліз у ярок шукати тіла Фалдовського.

— Хлопці, а поможіть старому! — гукнув на своїх Босаковський, — бо ще собі де голову розіб’є.

Хлопці не відмовилися. Від перевізників чули, що дворецький нераз гамував злість Фалдовського й не одного вирятував із халепи.

Заки товариство впоралося з кіньми, Фалдовський лежав на бурці, а дворецький припадав до нього: «Не моя вина, — виправдовувався, — не моя вина, пане й добродію мій! Бог так хотів, нікому суду Божого не минути. О, Боже!» — і непомітно для других обтулював тіло свого пана.

— Так воно так, — зітхав Помело. — Носив вовк, понесли й вовка.

— Доти збанок воду носить, доки...— почав Уласенко, а Фтерапонт докінчив за нього: «доки той збанок по пиво не пошлють».

— Ой, ти пиворізе! — усміхнувся Босаковський, — коли то й тобі хоч одне вухо одірвуть, бо ти забагато чуєш. А ще більше говориш. І якраз дурне... Ну, панове товариство, нам у дорогу пора. Наші у слобідці, мабуть, нас тривожно визирають. Може, уже й моляться за наші душі.

Та ще він того не скінчив, як заіржав кінь і з імли виринула козацька стать.

— Борис! — радісно скрикнув Босаковський. — А тебе що до нас принесло? Чому не пильнував жінок?

— Жінкам уже терпцю не ставало. А мені також. Так довго вас не було. Ми боялися, чи не дай Боже.., — і не скінчив, бо занімів з дива, побачивши кілька гарних коней і цілу купу зброї. — Га, га, га! Як бачу, не прогавили ви нагоди. І напрацювалися.

— Ще й як! — покрутив вус Босаковський.

— Так тоді поздоровляю з перемогою. Шкода тільки, що мене тут з вами не було.

— Не жалуй, — потішив його Помело. — Таких пригод чекає нас ще багато. Це лиш початок. Чим дальше в ліс, тим більше дерев. Так, гадаю, і з нами буде. А все ж таки початок ми зробили добрий.

— На коні, панове, на коні! — наглив Босаковський, бо спішивсь до слобідки. — Жінкам уже терпцю не ставало, — мотав собі на вус. Перший у стремена скочив, за ним Помело, Уласенко, Фтерапонт та інші. Кожен крім свого ще одного зайвого коня за вуздечку тримав. Фтерапонт щонайкращого вибрав, але запевняв усіх, що це підпалений. «О, дивіться, дивіться, як боками носить». Дворецький і перевізник узяли собі щонайспокійніших. Поклали Фалдовського на бурку й везли обережно.

— Не спішись! — остерігав перевізника дворецький.

— Поспіємо.

Коні спотикались на оранці: «Уважай, щоб не пустив на землю!» — гукав дворецький.

— Йому вже не пошкодить, — відповідав перевізник.

— Пошкодить чи не пошкодить, уважай! Бачиш, хлопе який ти! Вчора ниць перед паном падав, а нині кажеш, що не пошкодить. Гарно так?

— Живий живе гадає, пане дворецький, — відповідав перевізник, і всі вони сховалися у мряці.

За ними на ставі гойдалися три. порожні човни, а перед ними бадьоро сидів на своїй сухоребрій коняці пан Валентий Босий-Босаковський. Він міг собі вибрати щонайкращого здобичного коня, хоч би й того, що на нім сам Фалдовський їхав, та не хотів. «Кінь і козак, — казав, — це одно. Мій мені стільки літ вірно служив і тепер мав би я його на зелену пашу пустити? О, ніколи! Звірина — це не патик, панове, вона чує й розуміє, може, краще, ніж не один з людей. Я свому Розинантові кривди не зроблю, не бійсь! — і поплескав сухореброго по шиї. — У Чигирина або в Суботові на стайні тебе поставлю, овес їсти будеш і чисту воду пити, поки обом нам Бог позволить». А сказавши це, чомусь важко зітхнув...

На виднокрузі, як світлячки у вишневім розцвілім саду, мерехтіли трепетливі світельця.

Люди будилися у слобідці.