Крутіж

21

— Їдьмо, панове товариство, їдьмо! — крикнув Босаковський, обтираючи шаблю полою. — Бог свідком, що я цеї крові не хотів, але що ж, приневолили нас до бою.

— Добре йому так, собаці Лукавому, — зауважив Фтерапонт. — Другого такого катюги в світі нема. От коли б ми ще до Фалдовського дістали, то й було б, але...

— Дістанемо, дістанемо, — потішив його Босаковський. — А тепер на човни, панове товариство, на човни!

Насамперед посадили жінок, а з ними Бориса. На другий човен скочив Босаковський, а за ним Уласенко й Помело.

— А я що, від мачухи? — гукнув Фтерапонт і з таким розгоном стрибнув поміж них, що човен мало не набрав води.

— А щоб ти так у пекло скакав, чортів сину! — закляв Босаковський, втираючи рукавом лице, оббризкане водою. — Ти своєю смертю не згинеш, кажу тобі. За кару бери весло й греби, каторжнику якийсь!

Заки вони так перемовлялися, челядь примістилася у третім човні; заскрипіли весла, плеснула вода й товариство увильнуло в імлу. Не бачили й не чули нічого, мов на другий світ перевозилися у тих човнах. Лиш деколи зашелестів сухий очерет і наплохані галки, як чорні духи, перелітали з одного берега ставу на другий. Борис пригорнув Марусю до себе й кутав її у свою бурку, бо ніч була вогка й зимна.

— Змерзла? — питав.

— Також! Ти мене грієш, — і тулилася ще ближче.

— А не хвора? — турбувався козак.

Дівчина мовчала.

— Не хвора? — повторив тривожно.

— Видужаю при тобі. — І нараз: «Ах, яка я щаслива, Борисе, яка я щаслива!» — скрикувала, забуваючи про небезпеку. «Цить!» — і поцілунком затуляв їй уста. «Гадаєш, що я був коли такий щасливий, як нині?». «Але я без тебе пропала б, пропала би навіки, бо вони мене тут, як птаху в жмені, тримали. За поріг вийти не смій, як у гаремі якім».

— Не згадуй! — перебив Борис. — Богові милосердному дякуй, що ми з Босаковським впору довідались про тебе, — от що!

— Дякую і дякувать не перестану, — відповіла Маруся й задумалася. А тоді нараз: — Але чого цей Босаковський такий страшний? Я мало не вмерла, побачивши його. Господи! Як він глипає тими очима.

Борис усміхнувся.

— Хоч страшний він, дитино, та добрий. Ти не знаєш, яка золота душа сидить у тім страшнім тілі.

— Палажка також добра, — щебетала Маруся. — Коли б не вона, то... я, то... я життя собі відібрала б.

— Не кажи! — перебив її Борис. — Слухати страшно.

— А перетерпіти те все?

— Ображали тебе?

— Ні. Догоджували. Але та непевність, Борисе, тая непевність! Я знала, що мене чекало, коли б так був Фалдовський приїхав. Гу-у!

— А яким же ти способом, моя пташечко, тим катюгам у руки попала?

— Гадаєш, що знаю? У сні на хату напали, вхопили мене, на коня і повезли. Очі мені затулили й уста, щоб я не бачила нічого й не кричала. Кажуть, Лука не одну таку жертву на своїй совісті мав. Найкращих дівчат вишукував і поривав.

— Чув я про це. Фтерапонт мені розказував. Носив вовк, понесли й вовка.

Маруся з острахом глянула на Бориса.

— Ти його вбив? — спитала, відсуваючись від нього.

— Не знаю. Шаблею по голові черкнув. Чи розчерепив, не можу певно сказати.

Маруся посоловіла. Мовчки дивилась в імлу.

— Чого задумалася, Марусе? — мов із сну збудив її Борис.

— Страшно, що через мене чоловік погиб.

— А, такий чоловік! — потішив її Борис. — Та й дитина ж ти, дитина! Свого найлютішого ворога жалуєш.

— Бо я християнка, — відповіла, зітхаючи, Маруся.

На другім човні Фтерапонт злегка Босаковського за рукав сіпнув:

— Спите?

— Або що? — кинувся Босаковський.

— Бо я вас хотів спитати, як воно з тим конем буде?

— З яким конем?

Фтерапонт хитро всміхнувся:

— Буцім не знаєте, з яким?

— А таки що не знаю, про котрого ти белендиш, про того, що на нім вчора їздив, чи про того, що я тобі у своїх «майонтках» обіцяв.

— Про того першого, — притакнув Фтерапонт, — бо другого, то я вам дарую.

Босаковський з-під лоба на нього подивився і сплюнув.

— Тю, також припленталась собачка, — пробурмотів до себе.

— Як кажете?

— Кажу, що видно, що ти до академії ходив.

— Три роки.

— А поза академією?

Фтерапонт хотів числити, та Босаковський не дав. — Облиш! І так своєю смертю не згинеш.

— Чому?

— Побачиш, чому, а тепер ось маєш цього дуката, що я тобі обіцяв. Знай, що Босаковський не бреше. Як обіцяє, то дасть.

Фтерапонт хухнув на блискучу монету і впустив її у свою кишеню, як у море.

А тоді знов простягнув руку. «Одного?»

— А невже ж я тобі десять обіцяв?

Фтерапонт почухав потилицю:

— Ні, але один то не до пари, а ви, мабуть, хочете, щоб Борис із Марусею у парі жили.

Босаковський покрутив головою. «Люди добрі! Багато я всякого народу бачив у світі, скільки лиш тієї наволочі у своїх «майонтках» маю, але такого пройдисвіта, такого пиворіза, такого мантія, як оцей Фтерапонт, Їй-Богу, не доводилося стрічати».

— Гі-гі-гі! — засміявся, мов жеребець заіржав, Фтерапонт. — Гі-гі-гі!

— На маєш другого, на! Але скажи ти мені, звідкіля такі жевжики беруться у світі?

— Батька й мами питайте, — відповів сумно й неповинно зітхаючи Фтерапонт. Але нараз стрепенувся цілий, повернувсь поза себе й насторожив вуха. — Чуєте?

— Що?

— Гукає хтось. О, о, як дереться. Перевізника кличе.

Крізь імлу справді залітав грімкий сердитий голос, буцім бугай у комишах гукав.

— Човен, чорте, давай! Хутчіш, дияволе, хапайсь!.. Гей!

— Стій! — гукнув Босаковський на своїх людей, і човни загойдалися на плесі. Вони були на яких сто ударів веслом від берега. — Причалюйте, не там, де звичайно, лиш там, де ми коней залишили. (Він боявся, щоб ворог коней не займив, бо тоді погано пришилося б).

— Коли ж бо там болото, — відізвавсь перевідник, що знав берег великого ставу, як своє власне обійстя. — Загрузнемо, а жінки то хіба потопляться у болоті.

— Нічого! — відповів Босаковський. — Жінок перенесемо на руках, гони! — І гребці повернули човнами вправо.

— Борисе! Що це? — шепнула тривожно Маруся.

— Нічого, серце. Хтось до замочка йде. Човна гукав.

— Може це Фалдовський?

— А хай і десятьох таких, як він. Поки я з тобою, не лякайся.

Човни в комиші увильнули. Вужами пересувалися крізь них і заривалися носами в болото.

— Ще трохи, ще! — кликав Босаковський. Гребці поперли веслами й зупинились. — Дальше годі!

Борис ухопив Марусю на руки й вискочив із нею на берег. Обіймила його за шию.

Простелив бурку, посадив її і вернувся по Палажку. Але Палажка не згірше козака перелетіла птахом із човна понад грязюку на твердий берег.

За хвилину цілу товариство сиділо, притаївши дух у собі й чекало на Фтерапонта, що пішов був по коні. Серця билися тривожно. Навіть Босаковському ставало ніяково на душі. Коли би так самі хлопи, то нічого було б, але тут і жінота з ними. Велику відповідальність брав на себе.

А Фалдовський не гукав на перевізника, а ревів, як ранений тур.

І не з одного місця його голос лунав. Знати бігав уздовж берега, ніби ним чорт гонив. І не сам він кликав. Кілька голосів нараз гриміло, аж відгомін нісся далеко лісами, аж дерева шуміли: «Човен подавай, чорте, човен!»

Маруся тулилася до Бориса. Борис шаблю стискав. «Чого боїшся? Цить!»

Перевізник хотів човни відштовхнути від берега, але Босаковський не дав. У нього була гадка, що коли б так Фалдовський наскочив на них, поки Фтерапонт з кіньми поспіє і коли б виявилося, що в нього стільки людей, що не можна їм буде ради дати, тоді на човни й на замочок вертай. А там поборемося!

Але й до того не дійшло. Задудоніла земля, і табунець коней виринув із густої, як молоко, імли.

Перевізник відштовхнув човни, й Босаковський гукнув:

— На коні!

Борис скочив на свого, Фтерапонт підсадив Марусю. Борис посадив її поперед себе й торкнув коня. Кінь рвонув з місця.

За ним летіло товариство. Навіть перевізник, навіть старий дворецький.

Цей чомусь близько Босаковського тримався. Мабуть, у його розум і хоробрість найбільше вірив. Хоч старий, але коня кріпко тримався. А все ж таки постогнував своє тривожне: «Я труп».

— Хіба упир, бо трупи так на конях не їздять, — відповів йому Босаковський.

— Труп, якщо нас Фалдовський наздогонить.

— Невже ж це він гукав?

— Питаєте? Я його голос знаю. Ніхто так сердито не кричить.

— Але ж бо Фалдовський до Києва поїхав.

— Мав їхати, та, мабуть, розгадався. А може вже й вернувся, Бог його зна!

— Не Бог, а чорт.

— Хай буде чорт. Та він мене на табаку змеле.

— Якщо я з ним того перше не зроблю. В мене такі пани, як твій Фалдовський, у грубах палять. Ще кращі.

— Що мені з того!

— Не крякай, старий, та не страш жінок. Ще котра з коня упаде.

— Не бійся. Вони їздять, як які амазонки. Мало то з Фалдовським назганялися по лісах і дібровах, поки йому не набридли.

— Чорти б на нім їздили, — закляв Босаковський і озирнувся. Задиханий Фтерапонт під`їхав на спіненім коні: «Пане мій!»

— А чого тобі?

— Женуть за нами!

— Так що?

— Не втечемо.

— Дурний ти, хлопче. Коні маємо добрі.

— Але Фалдовського кращі.

— Так, так, — обставав за Фтерапонтом дворецький. — Таких коней, як пан Фалдовський має, у цілім околі не знайдеш.

— Мабуть, ти добрих коней зроду не бачив, якщо таке верзеш. У моїх «майонтках»... — але не докінчив, бо Фтерапонт знову його за рукав сіпнув.

— Чуєте. О! — і зупинилися на хвилинку. Наслухали. Погоня дійсно була недалеко. — Але й до слобідки близько. За півгодини будемо, — заспокоював Босаковський збентеженого Фтерапонта й перестрашеного дворецького.

— Так, але в слобідці Нечаєва, — зауважив Фтерапонт.

— Правда, — притакнув Босаковський. — Та не сама. З нею Улас і дядьки, а слобідські люди також на нашому боці стануть. Зробимо Фалдовському капут, най лиш у слобідку вскочить. Вперед!

— Заждіть! — спинював його Фтерапонт.

— Чого ж ти ще? — кинувся Босаковський.

— Нам у слобідці бою починати небезпечно. Кругом землі Фалдовського, як не теперішні, то колишні. Він скрізь своїх посіпак має. На його крик злетяться, як круки.

— Так що ти тоді гадаєш?

— Гадаю, що краще зараз покінчити з Фалдовським. Борис із жінками хай їде у слобідку, а ми тут ворога зустрінемо. Й або він вийде живим, або ми. А за той час тії там у слобідці приспособляться до бою. Не бійсь, старий Улас бувалий чоловік.

Босаковський вислухав уважно. «Правда твоя, — притакнув головою. — Так буде краще». І під`їхав до Бориса.

— Гони з Марусею у слобідку. Палажка й ключниця поїдуть також.

— А ви? — спитав Борис.

— Ми тут зупинимо погоню.

— Так зупиняймо разом. Разом почали, разом і кінчаймо.

— Не балакай багато. Слухай, що тобі кажуть! — гримнув на нього Босаковський.

Жінки також хотіли залишитися, бо вони від чоловіків не гірші, але Босаковський і на них нагримав, і вони, раді не раді, пустилися за Борисом у напрямі слобідки.

— А тепер, — і Босаковський повернув свого коня головою до їздців, — тепер ми, панове, не потребуємо турбуватися жінками, постоїмо ж тоді за справу по-лицарськи.

— Постоїмо! — залунало кругом.

— Так тоді ти, Уласенку, станеш із челяддю ліворуч дороги. Пістолі наготуй, як над’їдуть, пали! Тільки не в коней ціляй, а вище, у їздців. Вистрілиш — пістолі за пояс і до шабель. Не жалуй їх, лихого батька синів. Направо заганяй, у ярок, до озерця поганих. Розумієш? А ми з Помелом і Фтерапонтом заступимо їм дорогу, щоб не втекли. Рушай!

Мовчки і в один мент сповнили приказ. Подались на кілька кроків від дороги й, мов умуровані, стали. Густа мряка закрила їх собою. А Босаковський із Помелом і Фтерапонтом пігналися вперед. За хвилину вернулися, навернули коней і поїхали знов. Так декілька разів то їхали, то верталися, щоб Фалдовський не погадав собі, що вони втекли кудись на боки або зачаїлися на нього. Буцім приманювали його, буцім кликали: «Ходи, ходи!»

І Фалдовський не йшов, а летів, як буря. П’ятьох стрільців і стільки ж двірських гайдуків за ним — най вірніші слуги, а краще сказати, товариші його наїздів, нападів і всяких інших злочинних затій. Одчайдушніших смільчаків і жахливіших головорізів на десять миль в окрузі не було (бур’ян, що виріс на бій-полях, щедро политих людською кров`ю).

Не в одній важкій пригоді вони із своїм паном бували. Другі головами наложили, а вони, обтяжені кривдою людською і з новими гріхами на своїм чорнім сумлінні, щасливо до лісового замочку верталися. Але найбільше щастя мав таки сам пан Фалдовський. Не було такої небезпеки, якої він жахнувся б, не було такого поганого діла, на які він не пішов би, щоб заспокоїти свій голод вражень і жадобу розкоші та наживи. Про нього й чутка пішла, що його ні куля не влучає, ні шабля не береться, бо він дитиною у зачарованих зелах купався і в невинній крові. Тому-то й такий кровожадний тепер. На кілька миль кругом він був необмеженим паном. Робив, що хотів, і ніхто йому не смів противитися, бо на такого він або наїзд учиняв або при дорозі засідав і право собі творив, як на Заході за Середньовіччя бувало. За часів покійного Хмеля присмирнів був дрібку, крився, а навіть утікав перед помстою черні, але почувши, що гетьман занедужав тяжко, вернувся і дальше знущався, над ким хотів: «Примучував супротивників своїх і неслухняних послуху вчив», — як він любив казати.

По смерті Хмельницького вдавав, що з Виговським тримає, але на ділі де тільки міг підставляв йому ногу, бо не хотів твердої гетьманської влади, яка поклала б край його безмежній сваволі. Тому-то й злигався з Тетерею і вкупі з ним працював на шкоду цілого роду Виговських. Де треба було, то вдавав, що за Юрасем стоїть, бо Юрась покривджений Виговським, а по правді, то не тільки Юрася, а й усіх Хмельницьких ненавидів цілою силою своєї нелюдської душі.

Нині він дійсно вибирався у Київ на якусь тайну раду, але по дорозі стрінув татарина, що віз рибу з його ставів, спитав, що на замочку чувати й слово по слові довідався, що там щось недобре клюється. Татарин якось вибрехався, ще й на могорич від щедрого пана дістав, і Фалдовський замість у Київ почвалав «на острів розкоші», як він любив про свій острів казати. Щастя, що скоріше не поспів, а то захопивши човни, міг у замочку вчинити із змовниками найкривавішу розправу, бо був це чоловік, який ні стриму, ні впину не знав.

Але ще й тепер, здоганяючи «хамське кодло», що посміло торкнутися його добра, він був певний перемоги. Все йому щастя сприяло, чому ж мало би нараз відвернутися від нього? Не бачив ніякої причини.

— Провчимо тих чортяк смердячих, ту наволоч хамську! — вигукував, підбадьорюючи своїх вірних людей.