Крутіж

10

Останні птахи відлетіли до теплих країв, а в Уласовім саді останні листки відривалися від гілляк, щоб за ними летіти. Та не залетіли далеко. Поборкалися трохи з вітром і знеможені лягали де-небудь.

— Отак і ми, — казала Нечаєва, йдучи стежкою від хутора до пасіки.

Тою стежкою вона тепер щодня ходила туди й назад.

«Вже я, мабуть, тим ходом до Старого Бихова зайшла би, — думала собі, — до мого чоловіка».

Стежка була не проста, а вихиляста, бо поміж деревами крутилася. Нечаєвій здавалося, що на скруті її чоловік притаївся і чекає, щоб застукати свою Олесю. Тоді прискорювала ходу, а то й бігла, як колись малою дівчинкою до покійної мами, — бігла, щоб хоча свою срібну тугу там зустрінути...

Нечая не було.

«Він у Бихові. Обороняє його. А може...»

І найстрашніші образи виринали перед її очима. Криваві, повні жахливого терпіння.

«Ні, ні! Не допусти до того, Боже! Матінко свята, заступися за нього!»

І довго стояла на стежці з піднесеними до неба очима. Як статуя.

Листки в саду шелестіли. Чи сподівалися вони навесні, що з ними осінь зробить?.. Олесі до осені життя ще далеко, а що сталося з її мріями дівочими?.. Не одне собі уявляла, не одну тривогу пережила тоді, як покійний батько в далекі походи ходив, але те, що тепер переживає, навіть їй у сні не ввижалося.

Гетьманська донька і полковника Нечая жінка на половині дороги між Биховом і Чигирином опинилася, у хуторі незнайомих людей, без челяді, без грошей, тільки в тім, що на собі має. Доля їй «смішного Валька» на опікуна послала, єдину людину, яку вона знала з давніших кращих часів. Але буцім зажартувала собі з неї доля, бо «смішний Валько» вже кілька днів лежить без пам’яті.

Зразу було з ним дуже погано. Навіть Улас не мав надії, щоб він видужав, тільки Устя не відступала від нього. Все якесь зілля варила та щораз нові масті прикладала до ран. А він, сердега, нікого й не пізнавав. То усміхався не знати до чого, то сердився, грозив на когось шаблею, зривався і хотів кудись іти.

Для Нечаєвої не новина біля ранених сидіти. Чимало їх у Бихові було, чимало колись у Чигирин на возах привозили. Але Босаковський так якось дивно дивився на неї, коли йому мокру хустку до голови прикладала, що вона бентежилася і рада була, як котрась з Уласових невісток виручала її. А найгірше було, як він у гарячці, вигукуючи всілякі імена, наші й чужосторонні, згадував також якусь Олесю, а, згадавши, заспокоювався, заплющував очі й лежав непорушно, як мрець.

Вона тоді з тривогою вдивлялась в його обличчя, наслухуючи, чи він іще дихає. На щастя, так.

Від учора йому полегшало. Жар зменшився і недужий лежить спокійніше. Мабуть, не тривожать уже його ніякі привиди страхітні. Може Бог дасть, що видужає. Ще тільки того треба, щоб він її покинув, єдина душа, що зв`язує її тепер із минулим, єдина людина, про якого знає, що він їй прихильний. Був колись і є тепер. Вірний, хоч дивний такий, сумовитий сміхун.

І ціла низка спогадів, тісно сплетених з постаттю Босаковського, виринала з минулого, мов із безодні. Знала його дитиною.

Зразу боялася його довжелезних вусів і оселедця на підголенім лобі, що, мов живий, пересувався з одного боку на другий, і шаблі, оправленої в якусь гадючу шкуру, і неоднакового кольору очей, що він ними так дивно завертав, і треба було чимало часу, заки зважилася потягнути його за ті вусиська й сказати: «Який смішний Валько!»

А він не гнівався, лише показував, як пальці козачка танцюють, і як від рук зайчики на стіну вискакують, і як півень кукурікає на тині, і як татарин на коні їде, а жид на війні шаблею рубає. За кожним разом, як батько з походу вернувся, то про новий подвиг Босаковського розказував. І Босаковський на чигиринськім дворі став людиною начебто своєю. Тільки привикнути не могли до того, як він кланявся, як дякував, встаючи від столу, і як жінок по руках цілував. Дивні звички, що він їх ніяк не міг забути.

Пригадувала собі Нечаєва колишні добрі часи і чомусь їй здалося, що вони ще не пропали, а Босаковський являвся їй саме тією єдиною людиною, що може їх врятувати. — «Господи! Щоби він одужав!» — молилася у душі за його здоров`я.

Хутір заспокоївся. Зразу вечори були такі довгі, а ночі гнітюче тихі. Усе причувалися якісь крики в лісі і калатання до воріт, але згодом життя вернулося до старого, тільки Панасові додали ще другого сторожа, щоб ворог не підступив під хутір. Але ворога не було. І хутір став забувати про страшну пригоду.

Здавалося, що на ділі Улас нераз будився серед ночі, а потім довго перекидався з боку на бік, думаючи, що то тепер діється у нас. То знову Устя протирала зі сну очі, а чуючи, що її чоловік не спить, питалася його, до чого воно йде і як воно скінчиться.

Улас потішав її, що люди помудріють, подадуть собі руки й проженуть ворогів на чотири вітри. Устя вдавала, що вірить свому чоловікові, але по її голосі й по нових питаннях знати було, що вона іншу думку має, лише висловлювати її не хоче.

Уласові сини по-давньому ходили на промисли й приносили новини все гірші й гірші.

Улас гримав на них, щоб не крякали та не страшили людей.

— Бачите, як жінки бояться. Ще доведеться їм волосся підсмалювати та підкурювати їх, щоб перепуд прогнати.

А Устя йому на те:

— Який мені відважний! Не лише з постелі на собак гукає, а й до вікна піде, правда?

Найгірше було з Борисом. Йому якби хто приску в чоботи насипав, так спішився, а тут Босаковський занедужав і не годилося хорого лишати, а самому йти на розшуки за Марусею. Його заспокоювали та потішали на всякі лади, а він мав одну відповідь: «Добре говорить, кого не болить».

Два дні пересидів біля постелі і недужого, а на третій таки не втерпів і пішов з Уласенками. Перейшли ліс, переправилися через річку і вибралися на шлях, що ним чимало людей проходило. Там по коршмах ставали, розпитувалися, але з чим пішли, з тим і вернулися. Люди або не знали Марусі Богатьківної, або казали, що знають і щось таке про неї торочили, що Борисові аж у голові шуміло. Одні казали, що вона віддалася, інші, що постриглася в черниці, а ще інші, що вмерла з туги за своїм любим, що згинув у якімсь бою. Одні буцімто бачили її коло Овруча, а інші зустрічали в Чигирині. Де Рим, де Крим, де Овруч, а де Чигирин!

Борис, ще гірше зажурений, вернувся з Уласенками на хутір і постановив ждати, поки Босаковський видужає. Вірив, що як він не поможе йому відшукати Марусі, то не поможе ніхто.