Крутіж

20

Увесь ловецький замочок знав, що Фалдовський до Києва поїхав. Не потребували боятися, що його лихий наднесе.

Фалдовський іноді перед ловами впадав, як буря, щоб оглянути, чи все приспособлене, як годиться. А що вдоволити йому було важко, то на замочку наставав тоді справжній судний день. Кожному діставалося й кожній, не минаючи навіть Палажки, колишньої любовниці пана. Фалдовський лаявся, бив і грозив, що живцем із них шкуру постягає і що їх у ямах погноїть. Тільки Лука й старий дворецький виходили ціло. Дворецький тому, що на руках виносив «панича», а Лука, бо був Фалдовському вірний, як найвірніший собака.

Нині вони могли спокійно відітхнути, могли навіть погуляти дещо. І так роботи нема. Татарин із рибою від`їхав, на лови не підуть, бо мряка така, що замість у цапа неважко стрілити в чоловіка, залишалася хіба щоденна крутанина на обійстю.

Як звечоріло, дворецький попросив до себе Луку.

Лука прийшов виголений і вимитий, вус йому так стирчав, що сорока могла б на ньому сісти. Був це мужчина літ п’ятдесяти, невисокий, плечистий, червоний на виду, з маленькими хитрими очима, з обличчям без виразу й без характеру. Загальне враження: хитрість і жорстокість... Лука Лукавий.

От цими то прикметами він і здобув собі ласку й довірливість свого пана. Хитрий був, як лис, а жорстокий, як рись. Ніяких мук не жахався.

Хоч за вірну службу доробився гроша, але на дурничку все-таки був ласий; до дворецького наввипередки біг, бо там можна було смачно з`їсти й добре попити.

А нині ще більше, ніж коли, бо дворецький чогось був гостеві особливо радий. Поставив куропатки, казав насмажити млинців, не пожалував доброго меду, а що найважніше — зготовив такого спотикача, якого тобі й у Києві не подадуть.

— Що вип’єш, те й твоє,— приговорював, наливаючи чарку Луці.

Лука випив одну, другу, десяту. Ледве очима кліпав.

По вечері сіли грати в кікса⁶. Щастя сприяло. Виграв декілька золотих, а виграти таки любив.

Вдоволений і розохочений ледве заліз до своєї хати і, не розбираючись, заснув. Жінки не мав, ключниця його доглядала. Прийшла, зняла чоботи й потягнула за вус:

— Але ж бо стирчить, як дріт.

Витягнула з кишені ключі й пішла. Знала, що Лука рідко коли впивається, але як уже підкропив собі, то можна було з гармати стріляти — він спав.

Ключниця була з тих, що й Палажка, і як Палажка свою пана, так вона Луку любила. Чекала тільки нагоди, щоб відплатитися йому за те, що з нею зробив. Нагода траплялася нині.

Дворецький був тут ні при чім. Він вряди-годи запрошував Луку до себе, а нині гостив його, сам не знаючи, чому якраз нині. Так підшепнула Палажка. Казала, що пан не приїде й що погано надворі, гак чому б їм не розвеселитися трохи? Дворецький розвеселився і також спав, як новонароджена дитина.

Ключниця до Палажки прибігла.

— Мій спить, як би макового вивару напився. Підкропила собі собака. Не збудиться аж до ранку.

— А що? Маєш? — спитала довірливо Палажка?

— Маю, — відповіла коротко ключниця й дзенькнула під запаскою ключами.

— А якби так Лука збудився?

— Так що! Скажу, що впився, як свиня, і ключі на подвір`ї згубив, а я знайшла. Велика річ!

Маруся голову до подушки притулила й удавала, що спить. Най вони балакають собі в чотири ока.

— Перевізник знає? — спитала Палажка.

— Він наш.

— А воротар?

— Також.

— А парубки?

— Готові.

— Усі?

— Ні. До двох я й не приступала — непевні.

— А може б спробувати?

— Не треба. Кажу тобі, непевні. Ще нароблять крику, розбудять Луку й попсують усе діло. Най буде бій. Так краще. Всі вдаватимуть, що б`ються. Але наша візьме. П’яних пов’яжуть, як баранів. Луку також.

— Але вбивати не треба. Гріх. Бог не поблагословить діла.

— Авжеж, що вбивати не треба. Хоч, правду сказати, Лука заслужив собі на кару. Чи мало він намордував людей?

— Нехай його карає Бог, не ми.

— Нехай.

Пошепки переговорювали з собою, наслухуючи, чи не почують знаку.

— Ти вже зібралася?

— Так. А ти?

— Я також. Не забрала всього, лиш цінніше.

— Авжеж. З тягарем утікати важко.

— Важко. Нехай Фалдовський подавиться нашим добром.

— Для тих, що по нас прийдуть, матиме.

— Якщо не згорить двір.

— Не треба, щоб горів! — зжахнулася Палажка. — Ще в Малині побачать заграву і побіжать.

— Або я кажу, що треба! Та знаєш, як воно буває: є мала іскра, а велика пожежа.

— Мала іскра, а велика пожежа... — повторила Палажка й палець до уст приткнула: — Цить!

Наслухували. Здавалося, що чують удари весел і плюскіт хвиль. Нараз «кукуріку!» й обидві зірвалися на рівні ноги.

— Марусенько, вставай!

Марусі світ закрутився в очах. Кров ударила до голови, серце билося у грудях, наче пташка у жмені, ноги зробилися важкі, мов викуті з криці.

Палажка накинула на неї тхорами підбиту свитку, насунула на голову соболеву шапочку:

— Ходім!

Дівчина хиталася, як п`яна. Переживання останніх днів виснажили її до краю.

— Палажко, я не можу...

Палажка вхопила її за руку й витягнула з хати. За той час ключниця побігла до дімку, в якім мешкав Лука.

Домик потопав у темряві. Повернула двічі ключем, замкнула вхідні двері, а ключ кинула геть.

— Спи, чорте, спи! Бодай ти не збудився!

Побажавши в такий сердечний спосіб свому властивцеві «доброї ночі», прибігла на ганок, де вже на неї Палажка з Марусею чекали.

— Хутчіш! Хутчіш!

І три жіночі постаті пустилися доріжкою до брами. Мали ще перейти яких двадцять кроків, коли нараз нічний сторож Панько заступив їм дорогу (Ах, вони забули про нього!)

— Ви куди?

— А тобі що до того? Пускай!

— Мені не казали нікого вночі випускати.

— Дурний! Я тобі кажу: пусти!

— Не пущу!

— Мусиш!

— Люди, сюди до мене! Хто в Бога вірує, ходи! — кричав Панько.

Дерся, як би з нього шкуру дерли. То не він кричав, лиш страх, той страх, що сидів у його душі від дитини, страх перед панським гнівом і перед лютою карою за несповнену службу.

— Павле, Пилипе, Хомо, сюди!

На його крик заспаний воротар висунувся із своєї нори. Протирав очі.

— А хто тут, га? Чого верещиш? — повернувся до Панька. — Чого людей поночі тривожиш?

— Утікають.

— Хто, де, куди? Що тобі привиділося, сліпцуне?

— А от вони... — і Панько тягнув ключницю за руку. Воротар удавав, що помагає Панькові.

За той час Палажка з Марусею добігли до брами. Палажка кулаками і носиком чобота гримала до неї:

— Ми тут! — кричала. — Ходіть!

— Відчиніть! — відповіли їй голоси з-поза брами.

— Не маємо ключа, скачіть через частокіл.

За брамою нараджувалися хвилину. Аж почувся голос Босаковського.

— Борисе, ставай мені на плечі! Хутчіш! Так... Скачи!

— Заждіть ще, заждіть! — спинила їх Палажка, бо пригадала собі, що коло комірки лежить огнева драбина. Притягнула її скоренько й приставила до паркана.

— Лізьте тут! — гукнула. — Тут є драбина!

За хвилину на паркані появився Борис, за ним Уласенко, а там і другі. Один за одним зіскакували на землю й відбивалися від неї, як м`ячі. В саму пору прийшли, бо від стаєн уже парубки Фалдовського надбігали. Наперед якраз ті два, що їх ключниця у змову не втягнула. На дворі було так темно й імлисто, що нічого побачити не могли. Чули тільки знайомі їм і незнайомі голоси, але що тут сталося, ніяк не могли зрозуміти. Лиш коло Панька й воротаря ліхтар кидав невелике не дуже ясне кружало світла. Ключниця усе ще шарпалася з Паньком. То він її, то вона його перемагала. Сторож був старий, у важких шкапових чоботях, вона жвава і в легких чобітках; він як медвідь, вона — як дика кішка, обоє задихані, облиті потом, останніх сил добували. Але як парубки Панькові на поміч надбіжать, то вона пропаде й може все пропаде з нею, — погадала собі.

— Палажко, поможи! — крикнула. — Поможи!

Палажка вхопила Уласенка за руку й потягнула його в той бік.

Уласенко прибіг, відтрутив воротаря направо, Паньком друлив наліво, увільнив ключницю, а сам проти парубків повернувся.

Противники не бачили себе, тільки чути було свист Уласенкової шаблі. Парубки відбивалися хвилину — один колом, вирваним із плота,

а другий ціпилном, вхопленим наскорі, але побачивши, що навіть оба разом не дадуть тому одному ради, дали ногам знати.

— Розбишаки на двір напали! Рятуйте! — верещали, подаючись у напрямі своїх стаєнь.

Воротар удавав сильно потовченого. Качався по болоті і стогнав:

— Ой, люди, ой, гину, конаю. Рятуйте!

Але ніхто навіть не думав про нього, так само, як і про Панька, що рачкував до криниці, щоб вгамувати спрагу й обмити рани на лиці й на обох руках, бо ключниця у розпачливій боротьбі його скусала й подряпала.

Борис кинувся до Марусі.

— Марусе!..

— Борисе! — і обімліла, повалилася в його обійми.

— Води! Води! Скоріш!

— Несіть її до хати!

Борис не йшов, а біг за Палажкою до ганку й мов дитину, ніс на руках Марусю. Не так уявляв собі зустріч. Не так. А все ж таки радів, що вона є, що не пропала, що чує її біля себе.

— Марусе, відізвись! — благав.

Мовчала.

— Скоріш! Скоріш! — принаглював Палажку, щоб відчинила двері.

У Марусиній світлиці все ще горів огонь, а на столі стояли залишки неприбраної вечері.

Борис поклав Марусю на постелю. Скоренько роздягнув її, Палажка розщіпала сорочку. Рятували обімлілу. Маруся лежала, як мертва.

Палажка пригадала собі, що в суміжній світлиці, у дворецького, є аптечка, і скочила туди.

Дворецький лежав одягнений і хропів, «жидів возив». Палажка скоторгала його: «Вставай, старий!»

— Не хочу. Відчепись!

— Мусиш!..

Здивовано подвився на неї: «Що сталося?»

— Вставай і відчини аптечку. Маруся обімліла.

Витверезився відразу. Дістав якусь пляшчину й потупцяв за Палажкою.

— А це хто? — спитав, побачивши Бориса.

— Марусин суджений, — відповіла Палажка, вириваючи пляшчину з рук дворецького.

— Скільки крапель?

— Десять, — відповів, протираючи oчі.

Палажка відчислила десять крапель і піднесла ложку до Марусиних уст. Маруся підняла повіки: «Борис? Тут? — спитала здивовано, — ах як я довго спала, який гнітючий сон!»

— Це не сон, серце, а правда. Але не бійся, бо я біля тебе. Не дам тебе нікому й ніколи, ти моя! — і припав до неї.

Дворецький повалився на лаву: «Я труп» — застогнав, зрозумівши, що сталося.

— Оживеш, не бійся, оживеш, — потішала його Палажка.

На порозі появився Босаковський. В одній руці шабля, а в другій пістоль, ще курилося з нього.

Задиханий, заболочений, незагоєна рана відновилася, але весь сіяв.

Шаблю полою обтер, пістоль заткнув за пояс і, підкручуючи вус, на три кроки до ліжка Марусі приблизився.

— Називаюся Валентий Босаковський, — промовив голосом, у якім задоволення і гордість зливалися в одно.

Маруся глянула на нього й мало не крикнула зі страху.

— Мій прибраний дядько, — заспокоїв її Борис. — Йому ти завдячуєш своїм рятунком.

— Богові милосердному дякуйте, мої кохані, не мені. Богові милосердному, — відповів Босаковський.

— Спасибі тобі, лицарю хоробрий, — прошепотіла Маруся, а Босаковський у пояс поклонився: «Радується серце моє на вид такої гарної та гречної панни. Сподіваюсь, добрими друзями будемо, якщо Борис дозволить, бо я (пощо правду таїть) велике щастя у жінок маю, дуже велике».

Маруся здивовано глянула на Босаковського. Ніяк не могла зрозуміти, щоб це була правда. Він і кохання?

Але не виявляла того словами, а Босаковський дальше балакав: «Тільки погано, що ти, панночко, така тендітна. Не ті часи, щоб пеститися можна. Нам у дорогу пора!»

— Маруся з радості обімліла, — боронила її Палажка. — 3 радості і вмерти можна.

— Та ще, коли побачиш такого козака, як мій Борис, — жартував Босаковський.

— Я — труп, — почулося з кутка. Всі озирнулися в той бік. Там сидів дворецький. Немов від стужі тремтів.

— Я — труп, — шимшикав посинілими губами.

Босаковський поклепав його по рамені. «Такі трупи в мене ще козака танцюють».

— А мені вже пси похоронного марша грають, — жалівся старий, — бо ваша милість пана Фалдовського не знають.

— І не потребую знати. Такі пани в мене у грубах палять, навіть ще кращі.

— Фалдовський з мене живцем шкуру стягне.

— А я з нього лій накажу стопити. Не бійся, старий, ще я його в Києві у свої руки дістану. Навіть не гавкне собака! Бач, що він із дівчатами робить, чорти б його пороли.

— Пана Фалдовського важко в руки дістать. Він не будь-хто.

— Знаю, знаю, він із Тетерею знюхався: яке їхало, таке здибало: виплодки диявольські, грішники старі, нерозкаяні. Край, як одна велика рана, народ кривавиться, а вони собі в Києві бенкетують і по своїх дворах гареми заводять. Гірш, ніж гареми. Хіба би Бога не було, коли б їм це безкарно вдалося.

Дворецький слухав і рукою сльози втирав.

— Чого ж ти плачеш, старий? Кажу тобі: не бійся. Я не я буду, коли Фалдовському не зроблю капут.

— А де ж я тоді подінуся, нещасний?

— Зі мною підеш. Зроблю тебе дворецьким в одній із моїх палат. Заживеш, старий, заживеш! А як не хочеш, то тут тебе залишу, як мого управителя, бо я зайняв цей замок і тримаю його. Він мій. Але перше кажи ти нам дати чогось на зуб: маринованої риби, копчених рябчиків, або хоч би вуджених гусячих лапок, щось такого. А попити також. Але хутко! Бо мені вже в череві гуркотить... Простіть! — звернувся нараз до Марусі. — Вихопилося грубе слово. Погана воєнна звичка.

Дворецький побіг. Заспаний хлопець приніс глечики й тарілки, дворецький наливав келихи старим вином: «Що вип`ємо, то наше», — приговорював своїм звичаєм.

Босаковський став і кашельнув.

— Щоб ви здорові були! — сказав, звертаючись до Бориса й Марусі. — А найстаршого сина моїм іменем назвіть, най хоч тільки спомину лишиться по мені. Дуже я радий, що ви знов укупці, але тепер тримайтеся мене кріпко, щоб вас удруге який чорт не розлучив, бо не знаю, чи пішло би вам тоді так легко, як нині. Та, не забігаючи вперед, лиш вдоволяючись хвилиною, бажаю вам із глибин мойого щиро вас кохаючого серця сто літ життя!

— Vivant! Ad multos аnnos!⁷, — шамшакав дворецький.

Йому, мабуть, також навкучило сидіти на чортовім острові, тому й рішився прийняти службу в Босаковського.

— Вип`ємо тоді... — почав, та не докінчив, бо на подвір’ї зчинився крик і гук нестяменний.

Це люди Луки Лукавого, гайові й побережники, що якраз тоді прийшли до нього по прикази на лови, побачивши, що сталося, зчинили крик і вереск на цілий острів. «Хто живий, вставай, бандити на двір напали!»

Котрийсь стрілив, раз і другий. Заіржали коні, заревіла худоба, розкричалася стривожена птиця. Зчинилася метушня така, що не дай Боже!

— Де пан Лукавий? Де він? Шукайте його! — кричали гайові. Виважили двері до спальні й розбудили сплячого. Витріщив на них заспані, кров’ю набіглі очі й розкричався сердито: «Хами, мурло, як ви смієте мене будити?» Виправдалися й сказали, у чім діло. Вірити не хотів, гадав, що це якийсь підступ, що хлопи підняли бунт проти нього й проти Фалдовського, грозив, що їх на палі посадити велить. А вони присягалися і наглили, щоб скоріш вставав, бо бандити його в постелі заскочать.

Одягнувся хутенько, вхопив шаблю в одну руку, а в другу пістоль і вже хотів із диким вереском вискочити до сіней, коли нараз погадав собі щось і зашипів: «Тссс! Залишіться тут, підіпріть добре двері й сидіть тихо, поки вас не покличу. А як гукну — біжіть до мене мерщій!»

Йому ще, мабуть, хміль не вивітрів із голови, бо по тверезому не наражав би себе на таку небезпеку, лиш утікав би з життям. Але горілка, а може й свідомість влади, яку мав у руках, казали йому йти й обороняти прав і добра свого пана. Лука так привик був до злочинів Фалдовського, що в них нічого злого й злочинного не добачав. Злочинцями на його думку, були ті, що на двір пана Фалдовського напали. Тому, як побачать його, Луку Лукавого, дадуть знати ногам і підуть звідки прийшли. Він не знав, що сталося у дворі й певний був своєї рішучої переваги. Тому-то й увійшов гордо й бундючно, а побачивши невеличке товариство за столом, з Палажкою, ключницею, дворецьким і Марусею, осатанів. «Повії!» — крикнув, звертаючись до жінок, а на Босаковського гукнув:

— Бандит!

— Ти бандит! — відповів цей спокійно, — а я шляхтич, Валько Босаковський, якщо хочеш знати, — і витягнув шаблю.

— Дядьку, лишіть мені його, — попросив Борис і добув своєї. — За Марусю! Він її повією назвав, — лящіло йому в ушах. Лука не чекав, поки зложиться Борис, перший на нього напер. Удар був настільки сильний, що міг голову розчерепити надвоє, коли б Борис не відбив був його рівно й мітко. Ще раз зложилися, і ще.

Ніхто до цього двобою не мішався. Усякий розумів, що це Борисове діло. Він за Марусю відплатить, за все, що вона витерпіла від Луки. А Борис це ще краще розумів, ніж інші.

— За Марусю! — лящіло йому в ушах і додавало сили й відваги, бо одного й другого треба було, щоб витримати напір Луки.

Лука, хоч не цілком ще тверезий, виявив себе рубакою, яких небагато. Але ж бо й шаблю мав не будь-яку. Друга під Борисовим ударом розлетілася б давно, а його лиш жалісно дзвеніла.

Але й Борисова не з гірших була. І вона витримувала удари й завдавала їх так, що ціле товариство дивилося з насолодою на ту мистецьку гру.

— Наступай, Борисе! Наступай! — гукав палкий Уласенко.

— Не слухай, ще не пора! — перечив Помело.

Фтерапонт з ноги на ногу переступав. Конче хотів іти Борисові в підмогу, але його стримували за полу, бо як двобій, то двобій. Навіть із Лукою Лукавим треба битися, як лицарський закон велить. Та, мабуть, другої гадки був сам Лука. Почувши, що сили його слабнуть і побачивши, що Борис від оборони переходить до наступу, крикнув на своїх людей:

— У сіни, в сіни біжіть мерщій! — і назадгузь відступив у сіни, де було більше місця до бою.

На той крик кількох хлопів переступило поріг.

— То ти такий! — гукнув тоді Босаковський. — Ми з вами по-козацьки, а ви з нами хочете по-лайдацьки? Провчимо ми вас!

За Босаковським пішли Фтерапонт, Уласенко, Помело й Борис.

Небагато мали роботи.

Люди Лукавого були добрі стрільці й славна лісовики, але до бою на шаблі не звичні. Та й шабель не стало для усіх. З ломаками й гарапами наступали. То прискакували, то відскакували назад, бо Босаковський із своїм товариством стояв, як мур і не припускав їх ближче. «Бий, ріж, коли!» — верещав Лука Лукавий, усе ще напираючи на Бориса. А за той час Помело рубонув одного з гайових у лікоть правої руки так, що той свою шаблю випустив із жмені, засичав із болю, скрутився й подався назад. Уласенко другому завдав дві рани в голову й одну в ліву руку. Цього облила кров, повалився на землю й піднятися не міг. Фтерапонт направо й наліво молотив. «Чортові прислужники, помічники лиходієві, ось ваш кінець!» — приговорював.

Люди Лукавого навіть незчулися, коли в сінях покотом лягли. Стогнали, зойкали й кликали рятунку. Двох їх із меншими ранами ногам дали знати й вискочили надвір, один дверима, а другий вікном.

Борис Лукавого кінчив.

— За Марусю, за її недоспані ночі, за її кривду й тривогу! — нашіптував йому якийсь голос до вуха. Він не був палкий і кровожадний, до бійки не спішився, але як його присилували вхопити шаблю в руку, то володів нею, як старий, справжній мистець. Загнав Лукавого у глухий кут, припер до муру й по довгих зусиллях так сильно по голові черкнув, що цей кинув собою, заревів, мов ранений тур, і простягнувся, як платва.