Крутіж

5

За якусь годину у світлиці аж гуло. Буцім хрестини там або весілля.

Босаковський таке вигадував, що хоч кладися від сміху.

А потім Помело на бандурі грав і співав думи козацькі. А побачивши, що Устя уже сльози пускає, перейшов на «вареники» і так їх жваво програв та проспівав, що Улас мало не в присяди пустився. Ледве його Устя спинила. Казала, що кості розтрясе. А він її за те прища на язик побажав чималенького.

Один Борис не веселився.

— Дядьку! — звернувся до Босаковського. — А спитайте їх, чи не чували чогось про Марусю?

Босаковський підождав, аж Помело не скінчив співати, а тоді й звернувся до молодших Уласенків:

— А чи не чули ви що про гетьмана?

— Гетьмана вже немає, — відповіли.

— Гетьмана немає?! — і Босаковський скочив, ніби його змія вкусила.

А старий Улас визвірився на синів:

— Також вигадуєте чортзна-що: гетьмана немає! Такі жарти!

— Не жарти це, а правда. Ми від людей чували, що з-під Чигирина йшли, від утікачів. Себто, Виговський є, але він уже не гетьман, бо булаву віддав.

— Булаву віддав Виговський?

І в світлиці тихо стало, мов у келії чернечій. Всі знали, що з гетьманом недобре, але щоб він булаву віддав — цього ніхто не думав. Такий мудрий і досвідчений чоловік. Біля покійного гетьмана стільки часу служив. Його писар і дорадник. Усі задуми знав, усі плани. Він один міг знайти вихід із теперішнього крутіжа, коли все летіло шкереберть, валилося, тріщало, пропадало. І що тепер?

— Кому ж гетьман віддав булаву, і коли, і як? Кажіть, якщо ви не вигадуєте казна-що! — бентежився Улас.

— По тій тривозі, що зчинилася була в Чигирині, гетьман скликав раду під Германівкою і казав Сулимі й Верещаці читати Гадяцькі пакти, щоб чорний народ знав, що він не продав України. Та куди! На раду прийшло чимало Юрасевих людей, і Сомкових, і цицюрівців.

— З кожного села по чортовому сину, — докинув Босаковський.

— А тії як зняли бешкет, як стали лаяти Виговського та зневажати — і його, і його дружину, то зчинилося пекло. Виговці пробували заступитися за свого гетьмана, але їх мало було. Сулиму й Верещаку на шаблях рознесли, а гетьман ледве з душею спасся, дякуючи своїм хоругвам. Вороги сміялися, що, як обсмалений, від пожежі втікав.

— І тоді віддав булаву?

— Ні, ще одну раду скликав у Вишні під Білою Церквою і на тій раді скинено його, а гетьманом вибрано Юрася.

— А Виговський?

— Щоб не допустити до ще більшого розливу крові, відіслав своїм братом Данилом булаву й бунчук Юрасеві.

— Передав булаву Юрасеві, — повторив Босаковський.

— Ю-ра-се-ві, — глухо доповів Улас.

І тихо стало в хаті. Всі розуміли, що тут не в булаві діло, а в питанні, чи бути Україні вільною, чи знову йти в неволю.

— А чи не чули ви чого про Марусю Богатьківну? — несміливо озвався Борис, розуміючи, як далеке це питання було від того, що розказував Уласенко.

— Про нашої тітки доньку? — відповів той. — Чули. Кажуть, буцімто вона з Бихова з полковницею Нечаїхою утікала і хтось їх по дорозі перейняв — татари чи таки наші харцизи. На красу все охотники знайдуться.

Борис зірвався з місця. Очі йому горіли, кулаки затискалися.

— Прощавайте! — гукнув і вхопив за клямку.

— А ти ж куди? — підскочив до нього Босаковський.

— Не всиджу довше. Терпіння нема. Збожеволію!

— Тю, тю, дурний! — крикнув Босаковський. — Пропадеш, як на торзі собака, і що з того за хосен твоїй Марусі?

— Не витерплю тут, не витерплю.

— Мусиш. Сідай! Або слухай мене, або я тебе знати не хочу.

Борис потер рукою чоло і повалився на лаву. А Босаковський знов звернувся до Уласенків, чи вони ще чого про Марусю не чули.

— Ні. Лиш оповідають люди, що по Україні тепер якась черниця ходить. Де вона з`явиться, там добра нема.

— Черниця чи мара? — перестрашилася Устя.

— Яка мара? Черниця, така, як інші. І їсть, і п`є, але за нею, як тінь за чоловіком, нещастя іде. Оповідають, що вже вона й у наших сторонах бувала.

— Йсусе Христе! — скрикнули перестрашено жінки.

— Цитьте! — заспокоїв їх Улас. — Я у такі дива не вірю. Люди тепер, мов непритомні стали, усячина їм увижається.

— Безвірний Хома! — сказала, похитуючи головою, Устя і нараз ціла перемінилася у слух. — Чуєте? Хтось калатає браму.

— Хтось калатає, — притакнули й інші.

І справді хтось грюкав у браму. Челядь вискочила надвір.

— А хто там?

— Черниця. На ніч прийміть. Христа ради. Не дайте пропасти християнській душі. З дороги збилася, така темна ніч. Не лишайте мене на поталу вовкам та харцизякам. Бога молитиму за вас.

— Черниця!.. — промовила Устя.

— Черниця!.. — повторили тривожно невістки.

— Не пускати її.

— Це та сама, що біду приносить.

— Хай під брамою ночує, а в хату не пускати!

— Не можна, — сказав Улас. — Не був би я хуторянином, коли б черниці на ніч під свою стріху не пустив.

І казав челяді подивитися, чи вона сама, а як сама, то відчинити браму, хай увійде.

— А тоді браму добре мені замкнути!

Пси, як скажені, рвалися з ланцюгів. Парубки насилу втримали їх і впустили черницю.

Така втомлена йшла, що вітер нею, мов коноплиною, хитав. Ось-ось і впаде.

— Мир дому сему і всім живущім в нем! — промовила, переступаючи поріг. Тричі перехрестилася до образів. Високого зросту, струнка, загоріла на сонці і вітрі, у широкій рясі з каптуром, що аж на брови спадав, в одній руці чотки, а в другій кийок, звичайно, як черниця.

— Звідкіля Бог провадить? — спитав Улас.

— Злі люди монастир зграбували. Ні церкви святої, ні келій наших не пощадили, а що вже з черничками творили, не доведи Господи! Насилу я вирвалася з їх рук і втікаю.

— Не з добра побігла з двора, — пожалував гостю Улас.

— Ой куди там з добра! В монастирі рай, а на світі пекло, один великий гріх! Ні сорому, ні совісті, ні милосердя нині люди не мають, — нарікала. — Кінець світа наближається.

— А ваш монастир із ким тримав? — спитав нараз Улас.

Видивилася на нього, буцім не зрозуміла питання. «Як то з ким? З Богом!»

— Я не про те... З Юрасем чи Виговським?

— Ми з тим, у кого власть, бо всяка власть від Бога.

— Законна, — додав Улас, — лиш законна.

— Не знаю, — знизала плечима черниця. — Моє діло молитва,— і сіла на ослін.— Знаю лиш, — нарікала,— що я тепер, мов птах, викинений із гнізда. І холодно мені, і голодно, і додому далеко.

— Дасть Бог, вийдеш, сестрице, з біди, — потішав її Улас.

— Мені так вийти з біди, як каменеві з води, — відповіла і хустку до очей притулила. — Змерзла я, і не балакаю, а хриплю.

Улас казав подати черниці пісної страви, а Босаковський ока з неї не зводив.

— Нічого. Пройде, — заспокоював її Улас. — Моя жінка зварить тобі липового цвіту, вип’єш і завтра хоч під вінець.

— Під мученицький вінець я завжди готова, — відповіла, зітхаючи. — А тепер, якщо ви, добродії мої, не проженете мене зі своєї хати, будь ласка, кажіть для мене наготовити постіль, пересплю де-небудь, у повітці якій чи що і лиш, щоб сама, бо... соромлюся.

— Щось також вигадуєш, сестро! — обурився Улас. — У повітці! Невже ж у нас хати для гостей нема? Постелимо тобі в бічній хаті, — усміхнувся.

— Лиш не спускайте собак, бо якби мені треба було вийти вночі, то щоб не покусали собаки.

— Можна й те зробити. У нас нині стільки людей, що не боїмося злодіїв.

— А брама у вас одна?

— Чому питаєшся?

— Бо якщо не поспускаєте псів, то щоб брами були добре замкнуті.

— Бачу, дуже ти перестрашена сестро.

— Миша зашелестить і мене вже нема.

— Бідна, бідна! Та в мене ти не бійся. Мій хутір, як фортеця. Перед великою брамою зводжений міст, а бічна засувається на бальки. Їх з надвору не відсунеш. І сторожі цілу ніч хутора пильнують.

— То добре, то дуже добре, бо я страх як боюся.

Босаковський насторожив вуха.

— То тоді хай мене хтось проведе до тієї бічної хати.

Одна з невісток каганець засвітила.

— Ходім!

— Доброї ночі вам!

— Доброї ночі!