Крутіж

3

— Ікони не візьму, — приговорював, збираючись. — Святощ, святого Луки діло. Хто його зна, може доведеться й таке робить, що краще, щоб не бачила Пречиста. Звичайно — війна. У хазяйки залишу. Одяг також. А з білизни лиш сорочку на зміну візьму, бо ще замножиться «піхота», а я піхоти на очі не люблю.

Нараз щось собі пригадав: «Ось і забув».

— Що?

— Що я безгрішний. Себто, — маю гроші, та не при собі. Одному ігуменові в монастирі довірив спорий гаманець дукатів і талярів. Та нам цей монастир не по дорозі. Що тут робить? Хіба свій каптан продам. У цілій сотні такого нема. Телеп зараз купить, як лиш писну. Славна штука.

А цей каптан може колись і був гарний, так тепер він ледве купи тримався. Порубаний був і позшиваний відгори додолини. Тільки й слави, що колись із лосевої шкіри вшитий.

Борис хотів питатися, у чім Босаковський поїде, як каптан продасть, але жаль зробилося добросердного хвалька.

— Не журіться, — потішав його, — я гроші маю, — і потелепав гаманцем.

Босаковському засвітилися очі:

— Золото! Щоб я потурчився, коли це не золото! А ти що? Може де жида зарізав?

— Нікого я на совісті не маю. З хати дістав, а гетьманиха теж не скупа... Я не п`ю і не гуляю, гріш не втікає від мене.

— Що не п’єш, то ти не журися. Виручу тебе, а загуляти також можу. Ти, значить, маєш гроші, а я голову на карку, так тоді якось ми собі дамо раду.

— Голова добра річ.

— Добра, лише треба її мати.

— А щастя ще краще.

— Щастя нема. Лише щасливі люди бувають. І то на хвилинку, здебільшого тоді, як навіть не знають, що вони щасливі. Щастя у споминах, мій сину, знаю, бо й сам колись був таким щасливцем...

За той час хазяйка сніданок зготовила. — «Мироноснице ти моя! — приговорював до неї Босаковський. — Коли ж ти нам такого добра наварила? Мабуть, донечка помагала. Славна донця. Я їй за те з війни гостинця привезу, намистечко й дукати, а може ще й козака в додатку. Тільки не цього, — показував пальцем на Бориса. — На цього, донцю, ти не дивись, бо він уже дівчину має. Каже, що найкращу у світі, та я не вірю, бо кращої від тебе нема й не може бути».

Молов язиком, щоб заглушити жаль. Привик до добрих жінок і тепер важко було йому розставатися з ними.

— А не плачте за мною, — казав, — бо нема за чим. От, старий хрін. Був кінь та з’їздився. Вернуся до вас за день, за два, за неділь чотири, якщо мене не вб`ють або гетьманом не зроблять, бо тепер одно від другого близько.

Приговорюючи, снідав. Борис не міг надивитися, куди він стільки страви дівав. Босаковський помітив його думки.

— У дорогу голодним не пускайся, бо в дорозі всяко буває. Попадеш на добрих людей — погостять, попадеш на поганих, нічого не дадуть. Харчуйся, синочку, бо на те мама й донця наготовили нам такого добра, щоби ми його з`їли.

Наситившись доволі, устав, вуса хустиною обтер і перехрестився. — «Дякуючи Богові милосердному і вам, паніматко, покріпилися ми несогірше. Стала душа на мірі. А тепер кому в дорогу, тому й час!»

Коні осідлані чекали.

Хазяйка взяла коня Босаковського, а донця Борисового й вивели їх не за ворота, а геть далеко на роздоріжжя. Тут розпрощалися. Босаковський поцілував хазяйку в руку, а вона поблагословила його на дорогу. Борис пішов за його приміром. Оба скочили на коні.

— Не поминайте злом! — гукнули.

— І ви нас також! — відповіли мама й доня, витираючи рукавами сльози.

Поїхали, а як опинилися на горбку, то озирнулися.

З хутора лиш верхи дерев майоріли й стирчав димар.

Білі голуби над стріхою літали.

Так літали над хутором думки Босаковського. Бідненько жилося тут йому, але по-людськи, по-християнськи. Ні одної сварки, ні одного поганого слова не чув тут. У городі, в соймі всіляко бувало, а тут дві добрі душі на нього ждали. І потішили й розважили, як коли треба було. Звичайні собі люди, навіть не шляхтичі, а такі добрі.

Зняв шапку й зітхнув.

— їдьмо! — і торкнув острогами коня.

Болото під копитами хлюпотіло. Небо трохи випогоджувалося. Поранній вітрець змітав з нього хмарки. Тоді й сонце всміхалося до наших їздців і на хвилину роз’яснювався широкий краєвид. На хвилину, бо хмари знову табунами звідкілясь надбігли, і знову стало сумно на світі.

Лани й поля здебільшого пусто стояли. Війна відтягнула від них рільника, рік випав неврожайний, а до того й зерна на засів бракувало.

Народ убожів і дичавіла земля. Тільки хопта буяла й бур’ян виростав у хлопа. Шелестів за подувом осіннього вітру, ніби питався наших вершників, куди вони їдуть і пощо?

— Доборолись! — процідив крізь зуби Босаковський. — Бач, якого натворили песиголовці!

Коні жадібно втягали в ніздрі поранкове повітря. Форкали.

— Будуть нам раді, — зауважив Борис.

— Не знати хто: люди чи круки? — відповів Босаковський.

І дальше їхали, пильно розглядаючись навкруги. Цілі гайвороння

усякої породи летіли на південний схід. Ніби велетенські чорні хоругви маяли з вітрами. «Кра, кра, кра!» Казав би ти, що там десь далеко перед тобою правлять якісь великі похорони.

Борисові на цей вид серце стиснулося у грудях. Пригадав собі Марусю. Чи жива вона, небога, і яке її життя? Хотів поділитися своєю журбою з Босаковським, але побачив, що й він потопав у невеселих думках, і дав спокій.

Коло полудня зупинили коней. Пустили їх на пашу, а самі на пригірку сіли. Борис добув харчі, що їх дала їм на дорогу хазяйка, перекусили й випили по чарці. Босаковський сумно подивився на пляшку. «Мала, — промовив і похитав головою. — І не пив би я тієї браги, коли б не жура. А так вип`єш і забудеш про горе. А ти другої чарки не пий. Молодий, маєш ще час. Може знайдеш свою Марусю, заживете щасливо, а тоді й горілки не треба».

Випивши, закурили, але люльки набили не тютюном Босаковського, лиш Борисовим, бо Борис жартував, що тютюн Босаковського такий міцний, що його вороги на милю зачули б та й наскочили б на них. «Не обиджай мого тютюну, хлопче, — боронився Босаковський, — кращого і сам султан не курить».

— А невже ж султан курить?

— Питаєш? Ще й горілку дудлить, хоча пророк їм забороняє. Від нашого брата навчилися. Ще трохи і навчаться битися із собою, як ми... коли б скорше! — і сплюнув. — Кара Божа з отими бусурманами. Жити нам не дають. А це ж пособники наші. Пособлять і в заплату беруть ясир... І без них зле, і з ними ще поганіше.

— А пощо покійний гетьман кликав їх на підмогу? — спитав Борис.

— Пощо? Бо як свої непевні, то треба кликати чужих. І Виговський десять тисяч найманого війська тримає, щоб оборонитися від усяких Цицюр. Безталанний народ ми! Не знаю, чи є нещасливіший на світі.

І знову до пляшки заглянув.

— Дно видно. У найближчій коршмі треба буде купити. А з татарами, брате, то так. Як побачиш його, то бий, бо або ти, або він, tertium non datur¹. Правду сказати, то я їх і дуже то й не боюся. Раз дві татарські голови від одного маху, як маківки, зшибнув. А все ж таки навіть я колись на рівного собі попасти не можу. І що тоді? Сам скажи, що тоді? Не хотів би я тебе сиротою залишити.

Борис не перебивав. Терпеливо слухав шляхтича-чванька.

— А куди ми тепер їдемо? — спитався.

— До Бихова ні, бо не гадаю, щоби Нечай з глуздів зсунувся і свою дружину в Бихові тримав, знаючи, що на нього вороги йдуть. А раз там нема Нечаїхи, то й твоєї Марусі нема що в тім городі шукати. На Білгород та на Білу Церкву звернемо, а звідти будемо пробиватися до Сміли й Чигирина.

— А проб’ємося?

¹ третього не Дано (лат.)

— Як Бог позволить. Гроші ти маєш, а я розуму не піду позичати. От і тепер: бачиш отам село?

— Бачу.

— І мабуть, поїхав би туди?

— А чому б не їхати?

— Бо небезпечно. Воно в димах.

— Може діти, граючись, підпалили.

— Дурний ти. Тепер нема «може», ані «мабуть», а тепер є «так» або «ні». Тепер краще на хутір поступати, ніж у село.

— А на хуторі пси.

— Чоловіка ти бійся, сину, а не пса, — такі часи.

Понахвостували коні й поїхали полями й пустирями, здалеку

оминаючи села. Людей не стрічали, хіба дітвору, що пасла товар. Утікали перед вершниками, а як ті поїхали, то вигукували за ними:

— Козак — душа правдивая, сорочки не має, коли не п’є, то воші б’є, а все не гуляє.

— А щоби вони вас з вухами з’їли, засмітки погані! — побажав їм Босаковський. — Бач, як малеча знікчемніла. Виросло то без батьків, як пустоцвіт, і пошани для старших не має.

Попадалися й діти-прошаки. Бігли за кіньми, мало не чіплялися хвостів. А як Борис кинув якому гріш, то цей замість подяки кричав: «Козак, козак, та чупер не так», — коли не щось гірше.

— Ще ніколи чернь не виявляла такої люті до козаків, як тепер, — журився Босаковський. — Кожний чорняк хотів би бути козаком, а кожний козак шляхтичем. Хто ж тоді буде свині пасти?

З’їхали в ярок, щоб людям з очей зійти. Босаковський казав Борисові пістоль наготові тримати, а сам він більше на шаблю покладався, ніж на пістоль. Куля хибить, а шабля ні.

Їхали з півгодини, аж якогось діда стрінули. Драна свитина, торби наперехрест, з-під поли визирає бандура. Ще не дуже й старий, але на одно око не бачить.

— А звідкіля, діду, йдете? — гукнув Босаковський.

— Звідтіля, куди ви їдете.

— А ти куди?

— Перед людськими гріхами втікаю.

— А дуже там грішать?

— Кров по кістки.

— Розумію. А давно ти, діду, носиш свої торби?

Дід роззявив рота.

— Чому питаєте?

— Бо тобі не торби, а порошниці б носити. Ти такий дід, як я архиєрей.

— Тсс, брате, тсс! — зашипів старий.

Босаковський руку з коня до нього простягнув:

— З якого полку?

Старий назвав полк і сотню.

— Багато вас перебили?

— Десятків кілька залишилося. Розбрелись ми, як ті куріпки по полі. Я дідом пробиваюся, бандуристом.

— А грати вмієш?

— І думи співаю.

— Слухає народ?

— І хліба не жаліє, хоч хліб тепер дуже то дорогий у нас.

— Гарно! Нам якраз такого й подавай. Підемо самотреть?

— Двох їздців і один піший?

— Мій небіж тобі свого коня поки що відступить, а там купимо тобі. Злізай, Борисе, розпростай трохи ноги. Ти молодий, пройтися не завадить.

Дід нараз і на друге око прозрів і до якогось хутора попровадив.