Лікарня на відлюдді

Розділ IX

Сніг ішов безперервно. Здавалося, зима, що почалася так рано, збиралася відразу ж розставити всі крапки над «і», продемонструвавши з перших же днів, хто у хаті хазяїн. Мороз ударив двадцять сьомого листопада, за одну ніч схопивши кригою калюжі та ставки. Четвертого дня він послабшав, проте здійнявся вітер та посипав сніг. Упродовж трьох днів були переметені начисто усі дрібні дороги. Сполучення між селами припинилося. Їздили лише коні, запряжені у сани, газики голів колгоспів, уази «швидкої» та джип старого Ганса. На центральній дорозі, яка серед жителів Тачанова гучно йменувалася трасою, було трохи легше — потік транспорту встигав за день перемолоти сніг на «кашу». Техніка дорожнього відділу, закинута ще з весни, не збиралася так рано братися до боротьби зі стихією, і містечко занурилося у кучугури.

Число хворих у Тачанівській райлікарні різко зменшилося. «Проривалися» до лікарні лише ті, кому було край як треба. Увечері третього грудня з Нижнього Потоку привезли породіллю. Подорож здійснювалась на санях і перервалася вимушеною зупинкою у Фертилівці на місцевому ФАПі, що стояв порожнім ще з часів Павла. Там пологи у бідолашної жінки, яка так невчасно зібралася родити, прийняла та ж сама нижньопотоцька фельдшерка, що везла її до лікарні. Після цього жінку разом із новонародженим погрузили до джипа, таким чином все-таки переправивши до пологового відділення.

У палатах з рота ішла пара. Хворі, що залишилися, тягли з дому електронагрівальні прилади, не зважаючи на офіційну заборону користуватися ними. Те ж саме робив і персонал поліклініки — висидіти у кабінетах при такій температурі було важко. Зрозуміло, до подібної тактики вдавалися не лише медики, а й усі, кому доводилося у цих умовах якось підтримувати життєдіяльність своїх організацій. Тому напруга у перевантаженій електромережі різко впала, і відключення електроенергії тепер проводилося кілька разів на день. Вечорами у відділеннях світили хто чим — свічками, гасовими лампами, світильниками на акумуляторах. Під цим різноманітним освітленням, під яким важко було не поплутати таблетки, якось оглядали-таки хворих, робили інʼєкції і, що найголовніше, підтримували потужну документацію, без якої існування вітчизняної медицини було б немислиме.

На першому поверсі аварійного виходу розірвало батарею.

Пʼятихвилинка у відділенні скінчилася рано. Медсестри підвелися, щоб іти до роботи.

— Оксано, — попросив Медвідь, — Маша наша, напевно, невідомо коли дістанеться. Доведеться тобі затриматися.

— Швидше за все, вона взагалі не дістанеться, — невдоволено зауважила Оксана. — До їхнього села вже кілька днів дороги немає. Там долину перемітає, снігу метрів зо два. Навіть сани не їздять.

— Ну, — розвів руками Ілля, — що поробиш… Потім компенсуємо тобі.

— І двох санітарок ще немає, — нагадала Люба.

— Ну, не відпускай одну з ночі, — сказав Медвідь, — нехай чекає.

Нерухоме тіло несли на ношах догори, насилу долаючи вузькі повороти сходів. Очі цього чоловіка були розплющеними, відсутній погляд спрямований у стелю. На обличчі його — не те, що блідому, а білому — відсутня була всяка міміка.

— Травма! — перелякано заявила молоденька лікарка «швидкої» Щуру, який вийшов назустріч з ординаторської. — Під поїзд потрапив. Там… жахи…

— Наталю, хірургів сюди, — промовив той, схиляючись над ношами.

Ноші поставили на підлогу. Відкинувши ковдру, він побачив криваве лахміття штанів на рівні колін травмованого, який, на перший погляд, не подавав жодних ознак життя — не дихав, не кліпав очима, не ворушив губами. І лише якесь шосте чи то сьоме відчуття підказувало лікарю, що нещасний ще живий. Щур узяв його за руку, потім поклав пальці на шию в проекції сонної артерії.

— Так, перекладайте на ліжко. Систему ставте, швидко! Що кололи?

Хворого вже занесли до палати і перекладали. У відділення зайшли Ілля з Олегом.

— Що за ґвалт?

— А он, гляньте, залізнична травма. Обидві ноги по коліна.

— Де ви його взяли?

— У Макіївці. Нас викликали, — лікарка глянула на годинник, — годину тому. Він доповз до крайньої хати, і там його знайшли.

— Звідки доповз?

— Не знаю. Кажуть, ішов по шпалах, а поїзд іззаду наїхав.

— Пʼяний, напевно… — припустив Ілля. — Це що ж, виходить… Ранковий дизель? Він приблизно о шостій ранку в районі Макіївки. А зараз десята. Чотири години!

— Усе, Сергію Андрійовичу, — повідомила Наталя, що поралася у палаті біля пораненого.

Вони зайшли туди. Чоловік років сорока пʼяти лежав, втупившись у стелю, нерухомо на функціональному ліжку, вже роздягнутий і прикритий простирадлом.

— Тиску немає?

— Нуль.

Щур знову приклав пальці до його шиї:

— Ледве-ледве… Так, другу систему давай. Реополіглюкін. Ілля Петрович, роби венесекцію, бо цього замало.

Олег відкинув простирадло. Ноги були обрізані одразу вище колін. Із розчавлених тканин не було жодної кровотечі.

— Без джгута везли? — запитав він лікарку.

— Так… — розгублено відповіла вона. — Кровотечі не було зовсім. Я гадала — тільки додаткова травма буде…

— Усе вірно, — сказав Олег. — Дзвоніть, нехай приходить рентгенлаборант — знімки робити. Він, напевно, ще й падав, раз поїзд збив.

— Напевно, — погодився Ілля, пораючись із інструментами біля руки хворого. — Ти диви, я вже й вену розкрив, а крові немає… Що він, увесь стік?

— Ти давай вставляй катетер, — підігнав його Щур. — Пускай струйно… Ось так.

Анестезіолог знову почав міряти тиск.

— Ну що?

— Сорок на нуль.

— Уже добре. Аналіз би зробити. Цікаво, який у нього гемоглобін зараз?

— Що, брати? — лаборантка з ящиком була вже тут, а з коридору завозили до палати портативний рентген-апарат.

— Звичайно, брати, — розгинаючись, відповів Медвідь. — Замотуйте руку, тільки з катетером обережно.

— Наталю, в сечовий міхур також катетер постав, — Щур знову запрацював грушею апарата.

— Ну що?

— Пʼятдесят на нуль.

— Доктор, я не можу кров взяти! — несподівано заявила лаборантка. — Не тече! Усі пальці йому поколола, а воно не тече.

— Звичайно! — збагнув Олег. — Відмороження. Диви, які пальці. А ще спазм капілярів. А ще шок…

— На мочці вуха спробуй, — порадив Щур, — ну, хоча б гемоглобін визначити.

— Не тече…

— Ну, коли, де хочеш, а аналіз зроби! О Господи… Та він холодний увесь. Наталю, термометр постав.

— Уже стоїть.

— І грілки давайте сюди. З усіх боків обкладайте.

Щур знову надув грушу.

— Так і є… Пʼятдесят на нуль.

— Оце так подарунок… — пробурмотів Ілля. — Оперувати тут поки що немає кого. У такому стані не витягне.

— Години з чотири готувати доведеться, — погодився Щур.

— Двадцять шість і три, — сказала Наталя, витягши термометр.

— Скільки?!

— Двадцять шість, шановні, — вона простягла термометр.

— Хай йому грець… — здивувався Щур. — Ану давай внутрішній датчик.

— Навряд чи ми візьмемо його на ампутацію раніше вечора, — зауважив Ілля.

— Якщо взагалі візьмемо, — додав Олег.

У хворого таки зʼявилося якесь дихання, але воно було настільки поверхневим, що ледве вловлювалося оком. Простирадла на куксах ніг залишилися білими. В обидві вени капалося повним ходом. Щур нагнувся до термографа.

— Ну, що… У слуховому проході температура двадцять вісім.

— Це абзац… — пробурмотів Ілля. — А як хоч його прізвище?

— Біленький.

Марійка увійшла у відділення вся червона, збуджена, важко дихаючи. На ній були штани на кшталт спортивних, що знизу вкрилися кригою, і куртка з капюшоном, перевʼязана червоним шарфом по-дитячому. Одяг був припорошений снігом. Вона прямувала коридором невдоволена і зла.

— О! — здивувався Медвідь, зіштовхнувшись з нею, — Молодець. Мені казали — ти взагалі сьогодні до Тачанова не дістанешся.

— Правильно казали, — пробурмотіла вона, зайшовши до сестринської і впавши на тапчан.

— Чим діставалася? — запитав Ілля, зайшовши слідом за нею. — Саньми, напевно?

— На лижах! — буркнула вона, не приховуючи свого поганого настрою.

— Ну, чого ти смикаєшся? — намагався заспокоїти її Медвідь. — Я ж не винен, що ти у такій глушині живеш! От виходь заміж, переїзди до Тачанова…

— У нас уся країна — глушина, — відрубала Марія. — І ваш Тачанів також. І заміж виходити тут немає за кого — самі дебіли. І взагалі, доктор, дайте віддихатися!

— Гаразд, забираюся, — Ілля підняв обидві руки догори. — Іду. Відпочивай. Чайку зроби гарячого…

Двері за ним зачинилися.

Беженар сидів сам в ординаторській і писав історії хвороби. Телевізор працював практично без звуку. У двері постукали.

— Так!

— Можна, Валентине Івановичу?

Він навіть дещо розгубився, не очікуючи побачити того, хто зʼявився. Це була Ліда.

— Ну, й погода у вас тут… — сказала вона, наче і не було нічого, скидаючи з голови капюшон і падаючи на перший-ліпший стільчик.

— А… що, сьогодні в інституті не вчаться? — здивовано і водночас не приховуючи невдоволення, запитав він.

— Нє-а… — Ліда стягла рукавички і поклала на стіл. — Ви гляньте, як доречно цей ваш подарунок. Я дивувалася — рукавички, влітку… А вони он які…

— Чому це в інституті сьогодні не вчаться? — майже по складах запитав Беженар.

— А тому що в інституті почалися ка-ні-ку-ли, — з аналогічною інтонацією відповіла Ліда. — На місяць. Замість тих, що повинні бути у лютому. В корпусах не палять — у країні енергетична криза, може, ви чули… Ось нас і відправили. А викладачів у відпустку.

— Ну, а чому ти тут, а не вдома? — продовжував тиснути Беженар.

— Тому, що я, як і належить порядній студентці, хочу провести час із користю і покрутитися у лікарні. Неофіційним дозволом головного лікаря вже заручилася.

— На канікулах відпочивати потрібно, а не працювати, — відрубав Беженар.

— А я хочу, Валентине Івановичу, стати таким крутим травматологом, як ви. Ось! — продовжувала розважатися вона.

— Як хочеш… — пересмикнув плечима лікар. — Але я тут не керую. Питай дозволу в завідуючого.

— А вам і шкода розкрити свої «костоломські» секрети бідній студентці?

— Не шкода, — буркнув Беженар. — Але без офіційної команди не положено. Житимеш де?

— Невже ви не надасте притулку маленькій дівчинці? Самотній та замерзлій… Так? Ну, зрозуміло. Ви ж товстошкірий. Носоріг, як ви самі кажете. До речі, я в енциклопедії дивилася: вони бувають двох видів — чорні та білі. То цікаво, яким ви себе вва…

— Слухай, кінчай каламбурити, — попросив він. — Іди краще в кадри і гукни сюди Олега Вікторовича, бо його пищавка у шафі скоро лусне. А в мене вуха болять.

— Яка пищавка? — не зрозуміла вона.

— Мобільний телефон.

— А… ви що, чуєте? Я нічого не чую…

Вона підійшла до шафи, де вішали одяг хірурги, і відчинила дверцята. Апарат у кишені куртки дійсно галасував на повну.

— У носорогів слух відмінний, — відповів Беженар, — якщо ти дійсно в енциклопедії дивилася. Зір ні к чорту, а слух капітальний.

— Дійсно, — погодилася Ліда. — А чому в кадри? Він що — звільняється?

— Навряд чи він тепер звільниться, — зауважив Беженар. — Він там каву пʼє. Регулярно. А бутерброди на ніч йому просто сюди доставляють. Між іншим, цілком пристойні.

— Оце так новина! — вигукнула Ліда. — Молодець Олег Вікторович. Бачите, як чинять розумні люди! А ви не хочете, щоб вас бутербродами забезпечували…

— Носороги — вони, до того ж, нерозумні, — пояснив він, — і дуже вперті.

— Ну, це ми спробуємо виправити, — пообіцяла дівчина, зникаючи за дверима. — До речі… Сумку я у вас залишила. Ви ж, коли мене так негарно виставили, про ключ нічого не говорили…

Олег також писав історію хвороби, слухаючи одним вухом те, що говорила Ольга. Коли йому присунули чашку кави, він припинив писанину і сказав:

— Слухай, я все тягну, тягну… В тебе немає бажання нікуди не смикатися у таку погоду?

— Взагалі-то є, — погодилася вона. — Але перед сестрою незручно. Обіцяла ж…

— Іншим разом поїдемо, — запропонував він. — У такі сніги краще вдома сидіти. До того ж…

— Що?

— Та розумієш… Медвідь зібрався на вихідні їхати в справах. У його дружини молодший брат жениться. Ну, вони ж не можуть не поїхати. А Голоюха одного кидати також незручно. Раптом щось серйозне…

— Дійсно, — погодилася Ольга, — і так зле, і так… Слухай, а я таки зʼїжджу. Туди й назад. Ти мене зранку на поїзд посадиш, а ввечері зустрінеш. Давай?

— Може бути і так, — погодився він. — Однаково я з відділення до пʼятої навряд чи вирвуся. А о восьмій і ти приїдеш. Годинки зо три я матиму, щоб зготувати щось святкове.

У двері постукали, і на порозі зʼявилася Ліда. Вона без перебільшення сяяла.

— Добрий день! Із зимою вас!

— О! — зрадів Олег. — А ти звідки?

— Канікули зробили, — пояснила вона. — Олег Вікторович, мене Беженар прислав. У вас там у шафі телефон розривається.

— От, бісова душа, — пробурмотів Олег, — дістав уже… Я гадав — більше не дзвонитиме. Слухай, Лідочко, не в службу, а в дружбу — залізь до кишені і натисни у нього ліву верхню крайню кнопку. І тримай довше — нехай заткнеться.

— Це серйозна послуга, — зауважила Ліда. — Вона так просто вам не обійдеться.

— А що з мене вимагається? — не зрозумів він.

— Ви за мене замовте слівце завідуючому — нехай на практику візьме, поки канікули. Неофіційно…

— Невже більше немає кому замовити? — здивувався Олег.

— На жаль, немає… — посміхаючись, зітхнула вона.

— Тоді жодних проблем.

— Дякую! — вона зникла за дверима.

— Чекай, — збагнула Ольга, — це та дівчинка, що була в нас влітку на практиці? Ще, казали, в неї з Беженаром щось там крутилося?

— Напевно, ще крутиться, — припустив Олег. — Між іншим, я чув, вони навіть до її батьків їздили.

— Завал! І що?

— Казали — у когось, у матері чи в батька, мало інфаркт не стався.

— Дійсно… — задумливо промовила Ольга. — У дівчинки зсув по фазі…

— Ну, це така справа… — знизав плечима Олег. — Між іншим, а тобі скільки років?

— Між іншим, нетактовно, — відповіла вона.

— Між іншим, це я питаю, а не хтось.

Вона засміялася:

— Ну, припустимо, тридцять два.

— А їй, напевно, близько двадцяти чотирьох. Між вами якихось вісім років різниці, а ти так згорда…

— Порівнювати не зі мною потрібно, а з ним! — не погодилася вона. — Ти прикинь, яка в них різниця. Це ж убивство!

— Убивство — це коли нікого немає поруч, — сказав Олег. — І жодного просвітку. Ось так. А це ще нічого.

У двері знову постукали.

— Так! — гукнула Ольга.

На порозі знову була Ліда.

— Ось, — вона простягла телефон Олегові. — Я, очевидно, не ту кнопку натиснула, а він кричить, як ненормальний, лається і вас вимагає.

— Дякую, — сказав Олег. — Зараз я йому покажу, як субординаторів кривдити.

Ліда засміялася і вийшла.

— Слухаю!

— Ну що ж, Олежку, — не вітаючись, почав Якимець, — це останній дзвінок. Так, про всяк випадок. Місце твоє летить. Щойно телефонувала людина, яка мені його обіцяла, і каже, що більше чекати не може.

— Отже, доля, — філософськи відповів Олег.

Відчуття, що він спекався цієї вигідно оплачуваної роботи було, як не дивно, приємним. Навіть настільки, що разом вилетіли з голови інші сторони, яких торкнувся, виконуючи її. Не промайнуло й думки, що все це може не скінчитися з розривом їхньої неофіційної угоди.

— Потім сам будеш влаштовуватися, — вів своєї Володя.

— Як кажуть, усі витрати беру на себе.

— Ну, дивись, — сказав Якимець. — Бувай, навряд чи скоро побачимося.

— Їдеш кудись? — запитав Олег.

— До Австрії, місяців на три. За годину відлітаю.

— Не Тачанів, звичайно, але також непогано, — зауважив Олег. — Щасливо тобі.

Олег поклав телефон на стіл і сказав:

— Схоже, він нарешті дасть мені спокій. До Австрії їде.

— Круто, — сказала Ольга.

— До речі… А можливо… Тебе цікавить Харків? — несподівано запитав він.

— Мене? — здивувалася Ольга. — Харків? Чому Харків?

— Дійсно, — погодився він, — до чого тут Харків? Пуста квартира і дірявий «Жигуль» на стоянці…

Ілля сидів у кабінеті й писав. Увійшла Люба.

— Ілля Петрович, підпишіть відомості — ось, за спирт…

Він підписав.

— І це зведення переписували…

Він поставив підпис ще двічі.

Постукавши, увійшла Марійка:

— Ілля Петрович, то у другій палаті все капати, як вчора? Ви наче казали, що щось заміните?

Медвідь простяг руку і взяв у неї листок призначень, передивляючись його.

— Маша в нас сьогодні геро-ой… — Люба жартівливо обійняла її за плечі. — Із завідуючого меда-аль причитається…

— Не зрозумів, чого ти її так нахвалюєш? — Ілля продовжував водити ручкою по листку.

— Як?! — здивувалася старша. — Увесь відділ знає, а ви…

— Що знає? — Медвідь нарешті відірвався від листка призначень і подивився на них.

— Як — що? Наша Маша сьогодні, як олімпійська чемпіонка Зубрилова, на лижах…

— На яких лижах? — не зрозумів Ілля. — Як…

Обличчя його посів украй здивований і навіть дурнуватий вираз.

— Я гадав, ти жартуєш… — він перевів погляд на Марійку. — Ти що — серйозно? На лижах…

— Куди вже серйозніше? — обурилася Маша. — А чим ще від нас дістанешся? В нас долинку перемело — ніякі коні не перейдуть.

— Чорт забирай, — сказав Ілля, — я гадав, ти так від злості… Ні, так не піде, — він несподівано скочив з місця, — покажи лижі! Ви мене тут дурите, а потім сміятиметеся у їдальні.

— Ха! — засміялася Марійка. — Ви що, гадаєте — в мене тут зовсім слабо? — вона постукала себе по голові. — Щоб я ішла, як ненормальна, по Тачанову на лижах? Он, у крайній хаті лишила і стоять. Хочете — підіть подивіться. Завтра зранку додому знову на них поїду.

— Гм-м, — Ілля зняв ковпак і пошкріб потилицю. — Іди, Машо. На тобі листочок, капай, як учора. І дякую тобі, що дісталася. Ось чесне слово, — він приклав руку до грудей, — як тільки роздаватимуть медалі — твоя перша. Обіцяю.

Обличчя зава було цілком серйозним і навіть урочистим.

— Ага, — не поділяючи урочистості моменту, сказала Марійка, — діждемося, роздадуть нам медалі. А потім доженуть і ще раз… дадуть…

За вікном було темно. Падав сніг. Яскраво світили лампи під стелею. Навколо койки Біленького стояли Ада Василівна, Щур та Олег із Іллею.

— Ну що, Адо Василівно, — сказав Олег, — ви самі бачите — брати на операцію тут поки що немає кого. Зі столу не знімемо.

— Не знімемо, — підтвердив Щур. — Тиск вище сімдесяти не піднімається. Хворий практично не контактний. Обмороження, травма, крововтрата… Якщо виведемо з цього стану, зранку оперуватимемо.

— Обласному хірургу телефонували, — додав Медвідь. — Він з тактикою згодний.

— Ну, добре… — погодилася начмед.

— І гемоглобін, між іншим, аж девʼяносто! — додав Олег. — Не так вже й мало. Ми гадали — вдвічі менше буде.

— Я вам скажу, у чому справа, — почав Щур, якому вже давно муляло висловити свої міркування про те, що сталося на залізниці під Макіївкою, адже свідків нещасного випадку не було, а те, що відбувалося з постраждалим, наштовхувало на різні дивні думки. — По суті, його врятувала мінусова температура. Влітку він би давно помер від крововтрати та шоку. Ні, ви уявіть собі — тут щойно була залізнична міліція, яка займається розслідуванням випадку. Так ось що зʼясувалося — його збив не ранішній поїзд, а вечірній! І він повз без ніг цілу ніч! А вранці його знайшли. Ось так.

— Неймовірно… — тільки й промовила начмед. — Якісь казки… А вони впевнені у тому?

— Кажуть, що абсолютно. Тобто це встановлений факт.

— Завал… — пробурмотів Ілля. — Із розряду фантастики. Просто для наукової статті матеріал.

— Статті писатимемо, коли хворого витягнем, — сказав Щур. — А якщо не витягнемо — то й писати не буде про що.

Наступного ранку, щойно скінчилися вранішні пʼятихвилинки у відділеннях, біля дверей АІТу зʼявився Медвідь. Він делікатно перечекав, поки сестри та санітарки повиходять з ординаторської, і гепнувся на диван поруч зі Щуром.

— Ну як?

— Що — як? — наче не розуміючи, перепитав той.

— Що-що… Біленький живий?

— Зараз побачиш, — відповів Щур.

— Ну кажи, чого кота за хвіст тягнеш?

— Щойно приходили хлопці з «жеде»-поліції, — наче поміж іншим продовжував той, — пудрили мізки. Ні хріна розібратися не можуть…

Щура явно розпирало від гордощів за щось, але поки що він тримав це у таємниці. Двері відчинилися, і увійшли Ада Василівна з Олегом, Беженар та Ліда. Щуру це явно сподобалося.

— Ну, що там, Сергію Андрійовичу? — почала начмед, коли всі розсілися. — Як там Біленький?

— У принципі, стан покращився, — відповів той. — Тиск уранці девʼяносто на сорок. Температура тридцять пʼять і сім.

Усі здивовано хитали головами.

— Хворий тепер повністю контактний, — продовжував анестезіолог. — Дві години тому почали — несильно — кровити обидві кукси. Накладено джгути. А гемоглобін упав до шістдесяти.

— Ну, цього слід було чекати, — зауважив Ілля. — Ось коли проступає реальна картина крововтрати. А в обід він буде пʼятдесят, а може, ще менше.

— Кров переливали? — запитала Ада Василівна.

— Звичайно. Тиск, між іншим, тримається на дофаміні. Так що особливо підстав радіти поки що не маємо. Зʼявилася межа відмороження на руках. Усі пальці, практично…

— Оце так… — пробурмотів Беженар.

Настала пауза, яку першим порушив Олег. Після того, як Медвідь запитально глянув на колегу, той промовив:

— Я вважаю, оперувати хворого ще не можна.

— Я також, — відразу підтримав Щур. — У крайньому разі, на мене не розраховуйте. Кличте анестезіолога з області. Він не вийде. Зі столу не знімемо. Можливо, ввечері…

— Що ж у нас, хворий із розчавленими куксами обох ніг другу добу під джгутами лежатиме? — засумнівалася начмед. — Нас не зрозуміють. Нібито без надання допомоги… Потім накалякають, як у тій газетці — лежав дві доби, а хірурги дивилися й не оперували.

— Буде лежати, — підбив підсумок Ілля, — а допомога йому надається. Виводимо з шоку.

— Другу добу?

— А випадок неординарний, Адо Василівно, — прийшов на допомогу Беженар. — Я також гадаю, все вірно.

— Щоб потім не шпетили всякі розумники, які їдуть із перевірками, — продовжував Ілля, — зателефонуємо ще раз обласному, порадимося. Можемо і консультанта з обласної викликати. Брати його дійсно ще не можна.

— А що, інших травм у нього немає? — запитав Беженар. — Якщо був збитий поїздом, то…

— Немає, — відрубав Щур.

— Дивно.

— Дійсно, дивно… — погодилася начмед. — Мав би летіти, котитися…

Увесь цей час Щур хитро дивився на них.

— Ну, кажи вже! — не витримав Ілля. — Він щось знає. Адо Василівно, він щось знає, а мовчить, наче партизан, і нам не каже! У нього тут вже двічі залізнична поліція була. Вони йому щось сказали, а він розігрує виставу.

— Ой, тримайте! — обурився Щур. — Це якраз ті, що можуть сказати… Та вони взагалі без поняття! Ось я, наприклад, якщо мене скоротять, відкрию приватне детективне агентство. Або писатиму детективи, як наш Кульчицький. Це я міг їм сказати, але… нехай самі розбираються. А то прийшли такі… наворочені — пальці «веєром»… Ну, просто поліція Лос-Анджелеса!

— Давай вже! — підігнав Ілля.

— Одним словом… Усі ви, як і вони, помиляєтеся кардинально щодо характеру травми і, як би це сказати… О! — Щур підняв палець догори, — значення цього фатального поїзда у житті хворого.

— Як це? — не зрозуміла начмед.

— Елементарно. Він ще повинен радіти, що поїзд цей на нього наїхав. Обмовлюся — звичайно, у тому разі, якщо він все-таки виживе і якщо жити без ніг краще, ніж взагалі не жити.

Усі без винятку дивилися на нього, не добираючи сенсу, а Щур продовжував:

— Ви собі уявіть — іде по колії мужик, який прийняв порядну дозу. Він гарячий, розчервонілий, кровообіг його функціонує на повну. Так? І ось раптово йому відрізає обидві ноги. А це артеріальна кровотеча одночасно з двох судин завгрубшки як палець. Олег Вікторович, за який час повинен загинути такий постраждалий?

— Ну, взагалі-то до десяти хвилин, — сказав Олег, — якщо не надати допомогу.

— А може, і швидше, — додав Беженар.

— Але він перебував без допомоги десять годин! — нагадав усім Щур. — Ви розумієте, важко пояснити, чому він живий? Наче щось не сходиться.

— Ну… казуїстика якась… — припустив Ілля. — Медицина — наука неточна. І не таке описано.

— Ні-і… Вибачте, — помахав пальцем Щур. — Помиляєтеся. Усе має пояснення. Алкоголь, до речі, у крові цього мужичка дві й вісім десятих проміль. До важкого ступеня наближається. Так ось, уявіть — урізав цей Біленький від душі й пішов додому, щоб зручніше було — по шпалах, адже кругом сніги по пояс. Випив забагато — довелося лягти по дорозі. А температура мінусова. Звичайний випадок, коли пʼяний замерзає. Так би й сталося, ще до ранку був би труп — гарантія. От тільки їхав вечірній поїзд, і «розбудив» його, відтявши обидві ноги. Це вам пояснення усьому дивному. Людина замерзає — температура тіла двадцять шість, тиск низький, спазм усіх судин. Тому й кровотеча після такої травми мінімальна. А він «прокинувся» від цього струсу і поповз. Так і доповз до крайньої хати. Тому і немає інших травм — ніякий поїзд його не збивав, а він не летів і не перекидався. О пʼятій його знайшли. Хутір глухий — телефони вже десять років не працюють. Тракторист із вечора пʼяний у дрезину, трактор не заводиться. Поки пішли до села, поки знайшли вантажівку, привезли — десята ранку. Ось тепер усе сходиться.

— Ну, ти прямо Пінкертон… — здивовано промовив Ілля.

Біленького прооперували лише зранку наступного дня. А ще за дві доби, коли він уже зовсім оклигав, перевели до хірургії.

— На тобі, — сказав Щур, передаючи папери Медвідю, — ось листки призначень за чотири доби. Ось історія. Лікуй.

— Дякую, — сказав Ілля. — Ліки залишилися?

— Он, — показав той, — лежать на каталці біля хворого. Я сам дивився, щоб чого не забули, бо ще повернеться до нас, не дай Бог…

— Чого ти так до нього? — здивувався Ілля. — Я, наприклад, подібних хворих люблю. Їх сміливо можна записувати до переліку наших досягнень. Без зайвої скромності. Ні, ти тільки уяви — півдоби у снігу, глибокий шок, крововтрата і — витягли. Я, наприклад, маю від цього моральне задоволення, хто б що не казав…

— Я також люблю, — без особливого натхнення згодився Щур, — але нервів зʼїв… До того ж… От скажи: він що, оцінить, що його врятували? Ніколи. Для нього тепер життя — трагедія. Глянь на нього — навряд він відчуває радість, що залишився жити. Знаєш, в мене раз був випадок. Нещасний дід із мільйоном болячок під девʼяносто років. А тут ще й реакція на введення якихось медикаментів удома — привезли практично у клінічній смерті. Ну, ми його годину качали, і що ти думаєш — вискочив дід! А зранку заходжу до палати, а він і говорить, голосно так, бо глухий зовсім: «Дякую, що рятували мене! Але то вже було не конче…» Наталя почула, та як гримне на діда: «Не конче?! То навіщо їхали? Хочете вмирати — робіть це вдома скільки завгодно, тільки не тут». Ми ще насміялися тоді…

— Ну, можливо… — промовив Ілля. — Але випадок із Біленьким, погодься, крутий.

— От і візьми, напиши до «Клінічної хірургії». Га? У тебе би вийшло. Випадок дійсно того вартий.

— А що, можна спробувати, — задумливо пробурмотів Ілля.

— Дерзай! — Щур поплескав його по плечі. — Тільки якщо надрукують, не забувай, хто тобі ідею підкинув.

Робочий день наближався до закінчення. В ординаторській сиділи Олег із Голоюхом і мовчки писали. Увійшов Медвідь.

— Так, а хто в нас сьогодні ургентний?

— Я, — відповів Тарас.

— Мене до восьмої вечора не буде, — сказав Ілля. — Олег Вікторович, підстрахуєш, коли щось?

— Гаразд, — відповів той, — а ти куди на ніч, ще й по таких снігах?

— Та я по трасі, — відповів Ілля, — там ще можна проїхати, тим паче, «Нивою». Січкарню мені нарешті знайшли. Мужик один сам за конструктора і бере недорого.

— І скільки? — запитав Олег.

— Чотириста.

— Гривень?

— Ну ж не доларів!

— Звідки я знаю? Я у січкарнях не розбираюся. Слухай, а порося мале скільки коштує?

— Ну… зараз подорожчали… Десь під сотню.

— Також гривень?

— Та йди ти в баню! — розсердився Ілля.

— Ну, я серйозно! — зачепився Олег. — Ось ти прикинь: січкарня — чотириста, порося — сто. Це вже пʼятсот. По теперішніх цінах на базарі близько тридцяти-сорока кілограмів мʼяса, я не кажу — найвідбірнішого — різного. На хріна воно тобі потрібно? Біля них находишся, нанюхаєшся…

— А заріжеш свиню, — додав Тарас, — там невідомо, чи буде мʼяса півцентнера.

— Ну, по-перше, — сказав Ілля, — свиня — це не тільки мʼясо, а ще й сало.

— Сало — це атеросклероз, — вставив Олег, — зі всіма неприємностями у вигляді інфарктів, інсультів і теде…

— По-друге, — не змигнувши, продовжував Ілля, — порося мені, швидше за все, подарує якийсь вдячний голова колгоспу, в якому ще не всі свині виздихали. А січкарня — взагалі на багаторазове використання, а не для однієї свині індивідуально. Та й потім, я за ними мало доглядаю, в основному тесть, а він із дитинства принюхався, отож, йому однаково.

— Логічно, — погодився Олег.

— До речі, як наша угода на вихідні? — запитав Ілля. — Ти наче також кудись збирався?

— Я відклав, — сказав Олег. — Тобі потрібніше.

— Ну, буду у боржниках, — пообіцяв Медвідь. — Я поїхав.

— Стій! Куди? — несподівано закричав Голоюх. — Я забув, щойно дзвонила Євстахіївна. Там у них у гінекології якась складна хвора. Казала — зараз прийде порадитися.

— Ні, вибачте! — підняв руки вгору Ілля. — Мене вже немає. Розбирайтеся самі. Я поїхав.

Але цієї секунди в ординаторській власною персоною зʼявилася неповторна завгінекологією.

— Хлопчики! — з порогу почала Євстахіївна. — Добре, що ви всі разом. Хочу вас на консультацію. В мене одна хвора, прошу, щоб ви всі разом глянули…

— Ось, Олег Вікторович із Тарасом Васильовичем подивляться, — сказав Ілля, — а мене вже немає.

— Як — немає?! — обурилась вона. — Ви що, жартуєте? Ілля Петрович, я вас прошу…

— Оксано Євстахіївно! — почав благати той. — Я вже тиждень не можу зібратися туди, куди зараз поїду! Вам що, мало їх двох?

— Мало, — відрубала вона. — Треба, щоб ви всі разом глянули.

— Це чому? — здивувався Медвідь.

— Тому, що дві голови добре, а три краще.

— Ось вона, жіноча логіка, — філософськи промовив Медвідь. — Ось вам яскравий приклад типової жіночої логіки! А чотири, відповідно, краще, ніж три. Тоді давайте ще Савчука задіємо.

— Ой! Жіноча логіка… — образилася Євстахіївна. — Ота ваша, чоловіча, у сто разів абсурдніша, якщо хочете знати.

— Цікаво-цікаво, — встряв у дискусію Голоюх, — а яка це — чоловіча логіка? Я наче й виразу такого не чув… Може, приклад наведете?

— Та скільки завгодно, — не розгубилася шефиня гінекології. — Ну, хто ще, наприклад, окрім вас, мужиків, може вважати, що потрапив до раю, в той час, коли насправді знаходиться всього за два сантиметри від дупи?

На мить усі замовкли, а потім залилися диким реготом. Сміялися до сліз.

— Сильно, — сказав Олег. — Оксано Євстахіївно, ви це самі придумали, чи десь чули?

Двері відчинилися, і увійшов Беженар.

— А що тут відбувається? — погляд його висловив картинне здивування. — На тому кінці коридору чути. Оксано Євстахіївно, дорогенька… От ви все смішите їх… Краше жити навчіть! А то вони молоді, гадають, що круті, бика за роги вхопили… А ви їх… — він жартівливо стиснув свого здоровезного кулака.

— Ой, Валю… — зітхнула Євстахіївна. — Та вони самі кого хочеш навчать. Ну, що, хлопчики… Ходімо!

Засовавши стільцями, хірурги рушили за нею.

— Але туди й назад, — чувся в коридорі голос Медвідя, — пʼять хвилин…

Вона посунулася, пропускаючи всіх трьох. Посеред маленького підсобного приміщення, куди вони увійшли, стояв столик, вкритий білим простиралом. На ньому — пляшка коньяку, бутерброди з ікрою, лимони та помідори на тарілці. Над цим височіла велика пластмасова пляшка мінералки.

— Воба-на… — тільки й промовив Голоюх.

— Ні фіга собі… — не витримав і Медвідь.

— Це з приводу чого? — не зрозумів Олег.

— А де ж ваша помираюча хвора? — отямився Ілля.

— Ну, завдяки вам хвора якраз не помираюча, — відповіла Євстахіївна. — Сідайте, хлопчики.

— А чому сьогодні? — не міг заспокоїтися Медвідь. — Чому саме сьогодні?

— Та буде вже тобі, — штурхнув його Тарас, — нікуди не подінеться твоя «шарманка». Сідай, раз просять.

— Дійсно, — погодився Олег, — якщо вже жінка запрошує…

— До того ж, яка жінка! — Тарас взяв до рук пляшку, обертаючи її і роздивляючись. — Жінка, яка знає закони чоловічої логіки…

Махнувши рукою, Ілля поліз на дальнє місце.

— Сідайте, сідайте, хлопчики… — клопоталася Євстахіївна, — Давай, Тарасику, всім підряд. Мені трошки…

Голоюх розлив, і вона підняла келишок.

— Та ви сідайте, Оксано Євстахіївно, — запросив Ілля. — Ми не кусаємося. До того ж, сьогодні не іменини, щоб стоячи тости проголошувати.

— Ось вам і другий приклад чоловічої логіки, — не змигнувши сказала шефиня, — якщо сьогодні не в нас іменини — значить, їх взагалі не може бути.

— Йош твою мать… — пробурмотів Ілля, роззявляючи рота. — Оксано Євстахіївно, але так нечесно! Звідки ж ми знали? Ви би хоч попередили! Все, не починаємо! — він поставив келишок на стіл. — Колеги, йдемо за подарунком.

Він підхопився, гримлячи стільчиком.

— Ілля Петрович! — вона схопила його за обидві руки. — Сідайте назад! Зараз же! Не демонструйте третій приклад примітивної чоловічої логіки.

— А це ще який? — зовсім розгубився Голоюх.

— Думати, що коли вас запросили на іменини, то комусь не спиться без вашого подарунка. До того ж, — звідки ви взяли? В мене день народження влітку, в липні. Не вірите — он Олег Вікторович завтра в кадрах перевірить…

Нарешті вона розсадила всіх по місцях.

— Господи… от мужики… Як стрельне щось у голову — спробуй потім переконай…

— Це четвертий, — констатував Тарас, піднімаючи келишок.

— Схоже, до кінця застілля, — припустив Олег, — Оксана Євстахіївна повністю переконає нас у нашій видовій дефективності.

— Ну що ви! — здивувалася вона. — Навпаки. Давайте, випʼємо за вас. За те, що в нас ще є справжні чоловіки, джентльмени, воїни, які можуть врятувати нерозумну та легковажну жінку…

— Не треба, — сказав Тарас, — не варто перебільшувати.

— І драматизувати ситуацію, — додав Ілля. — Усі ми тут однаково нерозумні. І всі, як казав покійний шеф, по одному лезу ходимо.

— Дійсно, — погодився Олег. — Операції роблять не машини, а люди. Люди іноді помиляються, навіть коли роблять усе, щоб уникнути помилок. Колись, ще за Союзу, до нас у Харків приїхав головний хірург республіки. Величина. Ні, без іронії, спец високого класу. А в одного партійного боса доньку вхопив банальний апендицит. Ну, наші й вирішили прогнутися перед номенклатурою — попросили його оперувати, хоч впорався б із такою дрібницею навіть інтерн. А у спеца, очевидно, був «не його» день. Безглузда випадковість — пошкодив здухвинну артерію. Уявляєте, що це таке? Дірка в животі на два пальчики (елегантно хотів зробити), а звідти фонтан, і все заливає…

— І що? — запитав Голоюх.

— Та нічого. Дівка мало на столі не загинула. Це було таке… — він похитав головою.

— Ось бачите, — пробурмотів Ілля, — головний хірург… Давайте краще за те, щоб наші помилки ніколи не були невиправними. Не важливо — хто їх виправить. Головне, щоб хворому було добре.

Випивши з келишків, вони взялися до бутербродів.

У чиїйсь кишені запищав телефон.

— Мамо моя рідна… — пробурмотів Медвідь, жуючи бутерброд, — Оксано Євстахіївно, ось ви скажіть мені як зав заву: ваші ординатори ходять із мобілками у кишенях? Мої ходять, і це мене вкрай дратує.

— Очевидно, ми з вами не йдемо в ногу з часом, — відповіла вона.

Тарас же, посміхаючись, повільно та картинно дістав телефон і відповів:

— Тачанівська центральна клініка, доктор Голоюх слухає.

— Тьху! — сказав Ілля, відвертаючись.

А Голоюхове обличчя змінилося, і на ньому посів якийсь обридло-змучений вираз. З півхвилини він слухав, а потім сказав:

— Ну, скільки разів я казав вам, пані Іванко: не можна запихати свічку цілком. Яка з неї користь? Ваш шановний геморой її навіть скуштувати не встигне. Я ж вам пояснював…

Далі йшла ціла лекція по встановленню ректальних свічок у задній прохід. Євстахіївна лише похитала головою.

— Ох, уже ці хірурги… Тут тобі і бутерброд, і геморой… усе на купу.

— До речі, анекдот про свічки знаєте? — запитав її Ілля.

— Ні, — на обличчі Євстахіївни зʼявилася зацікавленість.

— Так от, приходить до хірурга пацієнт із гемороєм. Хворий уже був на прийомі два тижні тому, а зараз говорить: «Доктор, ті свічки, що ви мені призначили, зовсім не допомагають. Я вже їх дві коробки прийняв, а воно й далі болить». А лікар питає: «Чекайте, що означає — прийняв? Ви що їх — ковтали?!». А той йому: «А що, я мав їх у задницю запихати?».

Євстахіївна сміялася від душі. Посміхався й Олег, хоч і чув раніше цей анекдот.

— Так, пані Іванко, — продовжував Тарас, — і не забувайте про мікроклізми. Як там у сонячній Італії? Розумію, так… Дійсно, якби не геморой, то цілком непогано… Ну, все, видужуйте. Чао. Дістала, сеньйора…

Останнє було сказано, коли телефон опускався до кишені. Взявши новий бутерброд, Тарас відкусив одразу половину.

— Ти що, їсти сюди прийшов? — запитав Ілля. — Наливай…

Відділення поступово занурювалося у сон. У коридорі стояв морок. Світло відключили, і гасова лампа та дві свічки ледве вихоплювали з темряви кути стін та двері палат. Оксана з ліхтарем обходила останні палати. У сьомій уже спали. Вона зазирнула туди і збиралася вже виходити, коли з койки у кутку її покликали.

— Сестричко, скажи, нехай тазик принесуть, га? Мене щось нудить…

Це був Біленький, якого тиждень тому перевели з реанімації.

— Що сталося? — вона підійшла ближче.

Троє хворих, які вже дрімали, невдоволено зарухалися на ліжках, накриваючись ковдрами з головами. Біленький також примружив очі від світла ліхтаря.

— Дід оладками його нагодував, — промовив сусід з-під ковдри.

— Може, чергового лікаря покликати? — насторожилася Оксана. — Болі є в животі?

— Та які там болі… — скривився Біленький. — Спати хочу.

— Соню, принеси про всяк випадок миску до сьомої, — почулося у коридорі, коли Оксана вийшла туди.

За пʼять хвилин увійшла санітарка, поставивши металеву велику миску під койку Біленького. Той провів її підозрілим поглядом.

Біля митниці стояла черга з чотирьох машин. Останнім був великий чорний джип із широкими колесами, схожий на той, яким їздив старий Ганс. Тільки цей виглядав значно новішим. Чоловік у розстібнутій шкіряній куртці, що сидів на передньому пасажирському місці, запалив.

— Чуєш, Жане, — почулося ззаду, — я піду домовлюся з таможнею, бо годину стоятимемо.

— Сядь, не смикайся, — відповів той, — кудись поспішаєш?

— Та куди мені поспішати…

Той, кого назвали Жаном, витяг мобілку і, набравши номер, спитав:

— Алло! Вікторе? Що там у тебе?.. Ага… Ну, гаразд. Нікуди не подінься, будь там. І не лови ґав. Ну, все…

Передня машина проїхала пропускний пункт, і джип посунувся на одну вперед. Знову почало сніжити.

Це був кордон України з Польщею.

У сьомій палаті стояла тиша. Три пустих застелених ліжка та два, на яких спали хворі. Біленький не спав. Він був накритий майже з головою. Півгодини тому пішла медсестра, яка знову заходила подивитися до нього, але він лише ритмічно сопів. Більше вона не прийде.

Стягнувши ковдру донизу, він потягся рукою під койку і витяг з-під неї миску, озираючись на сплячих сусідів. Потім взяв термос, що стояв на його тумбі, й, відкрутивши кришку, налив у миску гарячої води. Здійнялася пара. Тоді витяг із тумби пляшку мінералки і відкрутив пробку. Вода засичала, і він знову боязливо озирнувся на сусідів. Наливши у миску ще й мінералки, Біленький спробував воду рукою. Очевидно, результат його задовольнив. З-під подушки він витяг маленьку картонну пачечку лез для гоління і, перекинувшись на спину, деякий час лежав нерухомо, дивлячись у стелю. Потім, затиснувши лезо у покалічених, місцями чорних пальцях правої руки, які не хотіли згинатися, щосили чиркнув лезом по запʼястю лівої. По руці слабким струмочком побігла кров. Розкривши широко очі, він якусь мить спостерігав цю картину, а потім, зібравшись із духом, чиркнув ще раз. Тепер уже чвиркнуло потужно.

Скривившись від болю, Біленький перевернувся на живіт і опустив руку в миску з водою. Вода швидко почервоніла від крові.

Оксана, яка куняла на сестринському посту біля увімкнутої лампи, накинула на плечі кофту і потягнулася, а потім підвелася й пішла до другої палати, де почався якийсь рух. Там лежав післяопераційний хворий. За пʼять хвилин вона вже поверталася на пост і, проходячи повз двері сьомої, зазирнула й туди. Там стояла тиша — всі спали, включно з Біленьким. Однак щось їй не сподобалося. Марно напружуючи погляд у темряві, вона клацнула вимикачем.

Те, що побачила медсестра, виглядало жахливо. Біленький лежав на спині, опустивши руку до миски з чимось червоним, що лилося через край. Такі ж калюжки були розхлюпані й по підлозі. Скрикнувши, вона кинулася назад, до маніпуляційної. Руки її тремтіли, коли відчиняла замок на дверцятах шафи з НЗ. Схопивши бинт, смикнулася назад, до палати. Почувши рух, із кімнати персоналу вилізла заспана Соня.

Від спроб надати допомогу Біленький прийшов до тями. Він смикався на койці, видираючи в них руку, і кричав:

— Ідіть геть! Пустіть мене! Пустіть мене!!! Не дам!

Оксана та Соня були перемащені кровʼю, яка продовжувала текти з руки та розбризкуватися по стінах та ліжках. Але сили нещасного скінчилися. З допомогою сусіда, який прокинувся, Біленького скрутили і замотали руку бинтом.

— Дзвони на «швидку», — видихнула вкрай захекана Оксана, — нехай ургентного везуть. І чергового лікаря сюди!

Сестра, яка чергувала по травматології, хутко побігла дзвонити, а Оксана витягла флакон розчину з НЗ і приєднувала до нього крапельницю. Раптом прибігла Соня, що залишалася у палаті:

— Він що, ненормальний якийсь? — почала вона. — Я кажу йому: не здирай — а він здирає… Я кажу: для того завʼязали, щоб кров не текла, — а він…

— Чорти би забрали… — Оксана, схопивши штатив із системою, смикнулася знову до палати.

Біленький розмотував останні тури бинта, а по руці знову текло.

— Що ти робиш?! — закричала медсестра не своїм голосом. — Зовсім здурів?

Усі разом вони навалилися на нього вдруге і замотали руку наново.

— Давай рушники, — командувала Оксана, — бо нічого зробити не дасть…

— Ідіть ви на хер! — ревів Біленький. — Пустіть мене!! Я здохнути хочу!!! Розумієте ви? Здохнути! Скоти! Сволочі! Перестаньте мене мучити!

Його руки привʼязали рушниками до койки, і Оксана, наклавши джгут на здорову кінцівку, вколола у вену. Розчин пішов струйно. Інша сестра принесла апарат для вимірювання тиску і зараз накладала манжетку, збираючись міряти тиск.

До палати увійшов Сивокінь. Саме йому «пощастило» бути черговим по лікарні цієї ночі.

— Ого… — промовив він. — Оце так…

— Це вже не «ого», — обертаючись, сказала Оксана, — «ого» було десять хвилин тому.

— Який тиск? — запитав він.

— Вісімдесят на сорок, — відповіла Оксана.

— А хірургів ваших кликали?

— Вже викликали, зараз привезуть.

— А коли він…

— Пішшшов… ти-и… н-на-а-а… — засичав до завполіклінікою Біленький і, немов вʼюн, закрутився на ліжку.

— Та лежи ти спокійно!!! — заверещали обидві сестри, притискаючи хворого, але було пізно. Навколо голки, що стирчала з його передпліччя, почала надуватися ґуля.

— От, зараза, вену проколов, — мало не плакала Оксана, — де я тепер вколю?

— Давай ось тут, на кисті спробуй, — підказувала друга.

— Соню, біжи до реанімації, за лікарем!

Санітарка розкарячено побігла по коридору, а сестри намагалися вколоти у вену в іншому місці. Біленький смикався та сипав матюками.

Медвідь увійшов до палати, завʼязуючи халат. По дорозі йому вже все розповіли.

— Давайте на каталку і до перевʼязочної, — скомандував він.

— Не поїду! — хрипів Біленький. — Нікуди не хочу. Йдіть усі…

— Помреш, — сказав Ілля, — якщо не зробити, що належить.

— І помру, — відповів той, — я так хочу…

— А що за сморід? — запитав Ілля. — Звідки це?

— Під себе пішов, — пояснила Оксана, — і перестелити не дає…

— Усе, — сказав Ілля, — припиняємо цей дитячий садок. Хворого до перевʼязочної! Разом із системами і гімном! Хутко!

Біленького відвʼязали, переклали на каталку і повезли. Він вже не пручався і більше мовчав, увесь змʼякнувши. Розрізавши повʼязку, Ілля вколов у рану новокаїн і взяв на затискачі пошкоджені судини. На системі міняли флакони. Підʼєднали ще одну. Біленький закотив очі й часто, поверхнево дихав. Щур міряв тиск.

— По нулях, — сказав він, — догралися… Усі давай струйно! Преднізолон!

Перевʼязавши в рані дві судини, а у третю вставивши катетер, Ілля підʼєднував ще одну систему для створення тиску в кровʼяному руслі хворого.

— Зупинка, — сказав Щур, — качаємо.

Тіло Біленького почало здригатися під поштовхами рук реаніматолога. Систему, яку встановив Ілля, відкрили на максимум. На обличчя наклали дихальну маску, якою працював тепер уже Щур, а Ілля вдався до непрямого масажу.

— Біжи по Наталю! — крикнув Щур Оксані. — Інтубувати потрібно.

Сестра зникла за дверима перевʼязочної, а вони продовжували це монотонне і, здавалося, безперспективне заняття.

За годину Біленький уже лежав у реанімаційній палаті. Апарат штучної вентиляції легень давно відʼєднали. Хворий лежав із відкритим ротом, з якого стирчала інтубаційна трубка. Біленький дивився у стелю. Груди його здіймалися, і з трубки з шумом вилітало повітря. Обличчя вже не було синім.

Підійшовши до ліжка, Щур приклав пальці до шиї нещасного. Медвідь, стоячи з іншого боку, спробував пульс на руці хворого.

— Є, — промовив він, — навіть на периферії.

— Сто на шістдесят, — сказав Щур. — І дихає сам. Потрібно екстубувати.

Трубку з рота забрали. Біленький продовжував залишатися у тому ж положенні, не реагуючи ні на що.

— Повна декортикація, — сказав Ілля.

— Живий труп, — погодився Щур.

У двері кабінету завідуючого постукали.

— Так!

Увійшла жінка простого сільського вигляду.

— Можна?

— Будь ласка, — Медвідь вказав рукою на стільчик. — Слухаю вас.

— Я дружина Біленького, — сказала вона. — Щойно була в реанімації, говорила з Сергієм Андрійовичем. Мені казали, що це ви вночі були там… Може, щось інакше мені скажете, бо він…

— Що ж інакше я вам скажу… — спохмурнів Ілля. — Вам, напевно, казали — чоловік ваш уночі перерізав собі вени на руці, підготувавши все заздалегідь. Навіть написав передсмертну записку. Читається важко, але щось зрозуміти можна. Поки мав силу, не давав до себе доступитися. Ми робили все, що належить, але результат невтішний. Вам, напевно, пояснювали — поки запускали серце, постраждав мозок. Ви бачили його?

— Так, — відповіла жінка.

— Ну ось. Важко сказати, чи зможе він вийти з цього стану. Найвірогідніше, що ні.

Вона сиділа вбита горем і мовчазна.

— Стан вашого чоловіка вкрай важкий, — продовжував Ілля, — більше того, майже безнадійний. Але це не означає, що його не будуть лікувати. Ми робимо все можливе. У медицині всяке буває. Якийсь шанс завжди залишається. Будемо вводити йому необхідні ліки. Якщо бажаєте — можна викликати консультантів із обласної лікарні. Це вам вирішувати. Хворому належить робити все до останнього.

— Робіть усе, що можете, — сказала вона. — Усі потрібні ліки ми куплятимемо, все, що скажете…

Вийшовши від завідуючого, жінка пішла донизу і на першому поверсі зіткнулася зі знайомою.

— О, Христино! — вигукнула та. — А ти що тут? Лежить в тебе хтось?

— А… — та безсило махнула рукою, витираючи сльози, — хлоп у мене тут уже другий тиждень… Ноги поїздом обтяло…

Та лише охнула, злякано затуливши рота рукою:

— Так це твій? О, Боже… А я чула, говорили по селі, наче хтось… І як він?

— Учора вени собі порізав, увесь кровʼю стік. А вони побачили — почали рятувати. Вже зовсім трупом був… Кому воно потрібно? Навіщо це? Для чого його мучити? Вже би помер — усім було би легше, і йому також. А так невідомо, скільки це все тягтиметься. Сил немає більше…

І вона заплакала, відвернувшись до стіни.

Увечері Біленький помер.

Загальна картина виглядала вкрай абсурдно. Людина, яка змогла вижити, опинившись у чистому полі з пошкодженням двох магістральних артерій, за двадцять кілометрів від лікарні, спромоглася після цього померти від крововтрати, викликаної розтином дрібних вен, зробленим у самому хірургічному відділенні за якихось два кроки від операційної.

Усвідомлення цього викликало гнітюче враження.

Увійшовши до кімнати, Олег увімкнув телевізор, розкрив банку йогурту і, відламавши від батона порядний кусень, впав у крісло. За вікном час від часу чулося виття вітру. Він поклав їжу на столик і, відсунувши шторку, глянув униз. Надворі мело й сипало без перестану. Зима наче сказилася. Олег підіткав штору так, щоб вона не затуляла батарею, всівся на місце і відкусив від батона.

Задзвонив мобільний.

— Так!

— Олег Вікторович? «Швидка».

— Що там уже сталося? — не приховуючи незадоволення, запитав він.

— Ви за Медвідя сьогодні? В нас тут так записано…

— Начебто…

— Тут аварія. Трьох привезли. Один без свідомості, вже в реанімації. Двох до хірургії поклали, також у важкому стані.

— Цього тільки не вистачало, — пробурмотів Олег невідомо до кого. — Машини обидві на місці?

— А що з того? Вважайте, що один УАЗ. По такій погоді РАФик нікуди не пройде.

— Тоді везіть мене, і відразу ж за Беженаром та Голоюхом. Усіх давайте.

Скінчивши розмову, він набрав номер і, затиснувши телефон між вухом та плечем, почав скидати штани. Відповіли миттєво.

— Олю, це я.

— Привіт! Щось сталося?

— Сталося, — сказав він. — Аварія. Трьох привезли. Їду до лікарні.

— Шкода, — промовила вона. — І що?

— Залишайся, напевно, там, — запропонував він. — Це на всю ніч. А завтра зідзвонимося.

— Гаразд, — розчаровано відповіла Ольга, — а я вже налаштувалася їхати…

— Що поробиш… — Олег уже застібав інші штани. — Я навіть не зможу тебе зустріти.

— Ну, гаразд, — сказала вона. — Удачі тобі.

— Дякую. До завтра.

Вимкнувши телефон, Олег поклав його на полицю і, вдягаючи светр, швидше почав рухати щелепами.

До реанімації він піднявся вдягнутим, просто з вулиці, не заходячи до хірургії. Шапка та плечі були засипані снігом, і він струсив його, затримавшись у дверях. В ординаторській сиділи Щур зі Світланою Сергіївною. Обоє виглядали стурбованими.

— Ну, що там? — похмуро запитав Олег.

— Нічого доброго, — відповів Щур. — У комі. Двадцять чотири роки, не наш, із транзитної машини. Перекинулися на іномарці. Он його знімки черепа.

Олег узяв знімки у рамках і проглянув на негатоскопі.

— Начебто нічого… Переломів не бачу. А що скаже незрівнянна Світлана?

— Не підлизуйтеся, Олег Вікторович, — невесело промовила жінка. — Також нічого доброго. Симптоматика гематоми. До того ж, виражена. Оперувати потрібно.

— Нейрохірургам дзвонили? — запитав Олег.

— Що з того? — Щур витяг із пачки цигарку. — Виїзду з міста немає. Усе перемело. Санавіація не приїде, у всякому разі, до ранку. Так що…

— Оперувати потрібно вже, — сказала Ланько. — Починаються порушення дихання.

— Весело…

— В хірургії був? — запитав Щур.

— Коли? Щойно приїхав — і зразу ж до вас.

— Я вже дивився тих двох, — продовжував «ощасливлювати» хірурга Щур. — Один — травма живота, очевидно, внутрішня кровотеча. Також доведеться оперувати. В іншого щось із ногою.

— Весело… — повторив Олег. — Ну що ж… Дівчата помиються хвилин за десять. Я гляну тих двох, і можемо брати гематому. Доведеться самим.

— Із ким будеш?

— Уже всіх викликав, — відповів Олег. — Голоюха і Беженара. Шеф ще вчора на весілля поїхав, ти знаєш.

Зі своєї ординаторської Олег вийшов, на ходу застібаючи халат. Сестра вискочила з маніпуляційної до палати, перебігаючи йому дорогу. Він повернув за нею. Молодий хлопець стогнав на койці, тримаючись рукою за живіт. Був весь блідий, часто дихав. Обличчя хворого вкривалося холодним потом.

— Який тиск? — запитав Олег, сідаючи поруч із ним і пробуючи пульс.

— Сто на пʼятдесят, — відповіла Марійка, приєднуючи нову систему.

До палати увійшла Надя.

— Олег Вікторович, що буде?

— Усе зараз буде, — похмуро пробурмотів він, обстежуючи живіт хворого. — Значить, так… Дзвони бігом до Віри, нехай швидко дістається сюди, своїм ходом — їй недалеко. Буде трепанація черепа і лапаротомія, одночасно двома бригадами. Готуй інструменти. Пилка Джиглі є у вас?

— Є, весь набір для трепанації.

— Розчини у заначці?

— Два фурациліну і один новокаїн, усе по чотириста.

— Мало, — сказав Олег. — Посилай бігом санітарку до чергового кіоску, нехай бере чотири фурациліну, перекис і два новокаїну. Під мою відповідальність. Завтра розрахуємося. І відразу мийся.

Він підвівся виходити:

— Машо, що ти йому капала?

— Банку Рінгера. Це вже друга — фізрозчин.

— Реополіглюкін став. На, — він простяг їй ключа, — в Медвідя в кабінеті на загашнику. Там дві банки стоять — бери обидві. Третій хворий де?

— У другій палаті, — сказала сестра, виходячи.

Заклавши руки до кишень халата, Олег посунув у другу.

Дебелий чоловʼяга лежав на койці головою до лікаря. Одна нога хворого була вкрита ковдрою, друга лежала розкритою. На голові він тримав холодну грілку.

— Добрий вечір, — автоматично промовив Олег, присуваючи стільчик і сідаючи біля його ліжка. — Що вас тур…

Слово застрягло у нього в горлі. Це був Володя Якимець.

Це дійсно був він. Роззявивши рота від несподіванки, Олег упізнавав у пацієнті того, кому був зобовʼязаний усією Тачанівською епопеєю.

— Володю?!

— М-м-м… — тільки й простогнав той, виглядаючи з-під грілки.

— А що ти тут робиш?! Ти ж в Австрії! Ми ж із тобою кілька днів тому говорили? Ти ж казав, що їдеш!

— Так уже вийшло… — пробурмотів той. — У мене з ногою щось…

— Що саме? Розповідай, тільки швидко. Там із твоїми друзями справи погані.

— Коли ми перекинулися, — почав Якимець, — я відчув удар от сюди, в стегно, та в голову. Якийсь момент погано памʼятаю. Потім сам виліз. Ігор зразу відрубався. А Толян був у свідомості, але сам не міг іти. Я поки зупинив якогось мужика на санях…

— Чекай, то ти ставав на ногу? — не зрозумів Олег.

— Навіть ішов спочатку. Але якось погано її відчував. Там наче щось зайве. А зараз починає сильно боліти, і не там, де вдарився, а внизу. Пальці пече сильно…

Олег помацав долонею його ногу на всіх рівнях, потім почав шукати пульс на стопі.

— А ти можеш нею рухати?

Якимець із зусиллям пересунув ногу на койці.

— Стопу відчуваю погано, і болить сильніше…

До палати увійшла Марійка, простягаючи знімок у рамці:

— Щойно принесли.

Олег глянув його «на лампочку» і, поклавши на стільчик, знову взявся до ноги.

— Що там? — тривожно запитав Якимець.

— Схоже, розрив стегнової артерії.

— То перелому немає? — зрадів той.

— Це гірше, ніж перелом.

— Як це?

— Розрив кровоносної судини, яка живить усю ногу. Спробуй сам рукою — вона холодніша, ніж здорова.

— І що?

Олег мовчки тер підборіддя.

— І що?! — мало не заволав Якимець. — Ти ж не хочеш сказати… О, Господи… Ні!

— Чого ти вищиш? — зі злістю у голосі запитав Олег. — Поки що питання про ампутацію не ставиться.

— То роби щось! — продовжував галасувати той.

— Що — роби? Я навіть поки не знаю напевне, що з нею. Те, що я сказав, — припущення. У будь-якому разі йдеться про якесь гостре порушення артеріального кровотоку в нозі. Тут потрібен судинний хірург.

— То викликай!

— Звідки? Усі дороги заметені. Ми вже нейрохірурга викликали — марно. Ніхто не приїде, принаймні до ранку. А ти припини істерику. Поки що будемо спостерігати. Я гадаю, розрив не повний. Пульсу не чути, але нога не зовсім холодна, отже, якесь живлення все-таки отримує. Можливо, в перспективі артерію доведеться відновлювати. Буде видно…

Олег дивився на Якимця невидющими очима і верз, сам не розуміючи, що. Думки плуталися. Усе, що завгодно, він міг уявити собі, збираючись до Тачанова з дурної забаганки того, хто зараз лежав на койці. Що він псих. Що вигадав байку про сон, переслідуючи якусь іншу мету. Навіть про містичний звʼязок подій у Тачанові з Якимцевими сновидіннями іноді закрадалася думка. Не уявлялося лише одне — що сам він за кілька місяців власноруч відтинатиме ногу Якимцеві у Тачанівській лікарні. Оце вже не приходило навіть у найхворобливіших мареннях.

Лікар дивився на бліду і холодну ногу, реально розуміючи, що невдовзі це станеться. Зараз ще існував примарний шанс врятувати її. Навіть без спеціального обладнання. Навіть не маючи досвіду таких операцій. Якийсь шанс залишався. За кілька годин його вже не буде. А в реанімації лежали двоє травмованих, життя яких висіло на волосинці. Вони й заберуть цих кілька годин.

Очевидно, це була доля.

До палати увійшли Голоюх із Беженаром. Обидва були стурбованими.

— Хворих дивилися? — запитав Олег.

— Закон підлості, — сказав Голоюх.

— Ну, чому? — цілком серйозно заперечив Беженар. — Можна сприймати, як передноворічні подарунки…

— Ти уявляєш, що було б, якби і ти поїхав? — не вгавав Тарас. — Я би тут загнувся…

— Але ж не поїхав… — сказав Олег.

До палати увірвався Щур:

— У мене готовність номер один. Наталя вже в операційній. Беремо хворого.

— Хворих, — виправив Олег. — Ідемо в ординаторську говорити.

— Олег! — підхопився на ліжку Якимець. — Ти куди? Зачекай!

Колеги здивовано вирячилися на хворого.

— Заспокойся, — попросив його Олег. — Зараз тобі поставлять крапельницю. Поки що більше нічого робити не потрібно. Твої друзі у важкому стані, йдемо їх оперувати.

— Олег!!! — той мало не скочив за ними. — Мені потрібно поговорити з тобою.

— Ніколи говорити. Після операції.

— Ні, зараз! Олег, я тебе прошу! Зайди до мене, конфіденційно. Два слова! Ну, будь ласка!

— Добре, — промовив той.

— Він що, знає тебе? — здивувався Голоюх.

— Трохи знайомі, — відповів Олег, пропускаючи всіх до ординаторської.

— То я не зрозумів, — відразу почав Щур, — кого ми оперуємо?

Він щось запідозрив і тепер мав без перебільшення прибитий вигляд.

— Оперуємо череп і живіт одночасно, — відповів Олег.

— Хе! — Щур навіть посміхнувся. — А ти що, здатний дві операції одночасно?

— Здатний, чи ні, а доведеться.

— Молодець, — похвалив Щур. — А от я два наркози нараз не вмію, ти вже вибач.

— Колеги, жарти в сторону, — сказав Олег. — Оперувати потрібно обох. Жоден з них, наскільки я розумію, без операції дві години не протягне. Так що вибирати не доводиться. Інтубуй обох по черзі, а далі один наркоз нехай Наталя веде. А ти виклич собі другу анестезистку. Ну що, мені тебе вчити? Санавіації не буде, всі знають?

Голоюх із Беженаром лише кивнули.

— Нас троє, — продовжував Олег. — На дві бригади ніяк не розділимося — операції серйозні. Тому пропоную так: ви, Валентине Івановичу, викличте собі Ліду і оперуйте з нею в ургентній операційній гематому. Вона… — Олег на мить завагався. — Тут?

— У мене, — спокійно відповів Беженар.

— Прекрасно. Ви, звичайно, бували на таких операціях?

— Сам не робив, брехати не буду, — сказав Беженар. — Але з нейрохірургами періодично «мився», якщо таке траплялося.

— Отже, впораєтеся. Будуть труднощі — я до вас підійду, хоча сам, чесно кажучи, також гематом не оперував. Нічого не поробиш — доведеться. Хоча, загалом, операція не хтозна-яка, мусить зробити кожен хірург. Правда ж? Впораємося. А ми з Тарасом оперуємо живіт у плановій. Разом із Лідою нехай везуть і Савчука. Можливо, нам із Тарасом зайві руки знадобляться. Може, кров переливати доведеться. А ні — то буде на підхваті — нема чого сачкувати, коли таке робиться. Та й за Якимцевою ногою пригляне. Ну що, є інші думки?

— А що в животі? — запитав Беженар.

— Я гадаю, розрив печінки або селезінка полетіла. Принаймні симптоми кровотечі очевидні.

Усі мовчки переглянулися.

— Усе, — сказав Олег, — нехай беруть хворих. І ви мийтеся. Я тільки до другої забіжу — і до вас.

Якимець напівсидів на ліжку, продовжуючи тримати лід на голові. Побачивши Олега, приятель засовався і прихилився до лікаря.

— Як нога?

— Так само…

Олег торкнувся його стопи.

— Нічого, не холодна, скажемо так… Кажи, тільки швидко.

— Олежку, слухай… — затинаючись заговорив Якимець, — я тут не випадково. Розумієш… Уся ця херня, сни і все таке — це… Словом, я вигадав…

— Ні хріна собі… — Олег здивовано зсунув ковпака на потилицю. — Хоча, ти знаєш, деякі підозри в мене були, десь на підсвідомому рівні. Надто нереально, надумано виглядали оці твої проблеми… Тобі що, жити нудно?

— Не перебивай, — попросив Якимець. — Мені потрібно було затягти тебе сюди, щоб ти для мене розвідав інформацію.

— Про чоловіка з бородавками, — сказав Олег, не приховуючи злості та обурення.

— Так. Усе це дуже серйозно. Ти гадаєш, ми самі перекинулися? Це… назвемо так, конкуренти. Джипом нас зрізали. Чорний, не машина — танк. Вони також за ним полюють. Ми везли вашого завгоспа, він був у нас у машині…

— Як це — везли? Навіщо?

— Не перебивай! Вони скинули нас із дороги, забрали його і поїхали. Зараз він у них заговорить, цей піонер-герой. Не сумнівайся, заговорить. Можливо, вже заговорив. І тоді вони зараз будуть тут.

— Тут?! Для чого?

— Їх потрібно випередити. У вас тут є підвал під корпусом? Якийсь підвал для цивільної оборони… Ну…

— Є… — очманіло промовив Олег. — І що?

— Ти повинен зараз піти туди…

— Та він зачинений! — зірвався Олег. — І взагалі, який підвал? Ти що, зовсім дурний? На мені дві операції висить! Двоє хворих у критичному стані!

— Це ти дурний! Зараз тут буде кодло відморозків з пушками!

— Я вже в операційній! — Олег підвівся. — Але до ментури зателефонувати встигну. Мені ще тут твоїх конкурентів бракувало… Вже йду!

— Дурень! — заволав Якимець. — Ідіот! Там більше півмільйона баксів! Яка ментура!

— Де — півмільйона? — не зрозумів Олег.

— У підвалі вашому сраному! Олежко, не варʼюй! Я зараз тобі все поясню, ти встигнеш! Він же нам усе виклав!

До палати зазирнула Люся — операційна санітарка:

— Олег Вікторович, митися! Вас кличуть. У того, з кровотечею, тиск падає.

Олег смикнувся з палати.

— Олег!!! Заче…

— Щоб ти згорів зі своїми справами, — кинув хірург через плече, розстібаючи на ходу халат. — Марійко! Чуєш мене?! Міліцію виклич! — промовляючи це, він вже зникав в операційній.

Борсаючись по саме «черево» у снігу, до хірургічного корпуса підʼїхав «подарунок президента». З нього вилізли Ліда з Савчуком і побігли до входу. Їм вже змалювали ситуацію в загальних рисах, і обоє розуміли, що час не терпить. Пробуксувавши обома мостами, УАЗ таки зсунувся з місця і поповз до відділення «швидкої».

В операційній ритмічно гудів наркозний апарат. Щур уже заінтубував хворого і закінчував останні свої маніпуляції. Голова хлопця була виголена під нуль, з рота його стирчала інтубаційна трубка. У вену переливався розчин, поруч клопоталася інша викликана анестезистка. Беженар із Лідою, вже стерильні, сиділи на підвіконні, склавши руки в рукавицях на грудях. Віра, операційна сестра, закінчувала приготування на своєму столику, вже готова підʼїхати до хворого. У кутках операційної стояли два увімкнених електрокаміни.

— Ти, головне, не переживай, — казав Беженар, — усе буде гаразд, побачиш.

— А як щось не зладиться? — пошепки запитала Ліда.

— А що може не зладитися? — перепитав він у своїй звичній манері, дуже серйозно і водночас демонструючи здивування. — Це доволі елементарна операція. Звичайно, самі ми таких не робимо, є на те нейрохірургія. Але коли викликаємо нейрохірурга з обласної, хтось із наших завжди асистує. Повір мені — нічого складного. Зараз зробимо дірку в черепі, вимиємо гематому — і все. Навіть швидше за них закінчимо, ще й підемо на живіт допомагати.

— Усе, вперед! — скомандував Щур. — Кажіть, як вам повертати хворого, і я ще туди повинен збігати.

Беженар із Лідою з обох боків підійшли до операційного столу.

Фельдшерка «швидкої», скинувши припорошене снігом пальто, вся червона, присіла до телефону, віддихуючись. В іншої, яка увійшла слідом, вона спитала:

— Ти також ще не дзвонила до міліції щодо тієї аварії?

— А коли було? Тут усе літало…

Вона зняла трубку і набрала «02».

— Алло! Доброї ночі! «Швидка» вас турбує. Так. Ми щойно з аварії приїхали.

— Не щойно, а годину тому, — відповів голос капітана Панчишина. — З хірургії нам уже дзвонили, знаємо.

— Та нам не було коли дзвонити, — виправдовувалася фельдшерка, — дві бригади хірургів звозили…

— Скажіть, що там, на місці, — невдоволено перебив її Панчишин.

— Не знаємо. Там якийсь мужик з кіньми був, він і викликав…Так, ті двоє важкі. Приблизно годину тому. Еге, ви би бачили, що тут робилося! Нам було куди дзвонити — дві бригади хірургів звозили. Повідомила фельдшер Гриценко, а хто прийняв? Так і запишу, капітан Панчишин…

І вона поклала слухавку з відчуттям, що нарешті з приводу цього випадку для неї усі клопоти скінчилися.

А у райвідділі міліції черговий — капітан Панчишин — також поклав трубку на апарат, але не відняв руки.

— Що там? — запитав сержант, увійшовши до «діжурки».

— Аварія, — відповів той, — якась іномарка з дороги злетіла, біля Держилова. Дзвоню Полинякові — нехай виїжджає. І ти готуйся. Їдемо на місце. До лікарні потім.

— Зараз Іван поїде, — відповів сержант, — його черга.

— Та мені по барабану, — промовив Панчишин, — нехай заводить.

Коли Щур перейшов до планової операційної, робота там ішла повним ходом.

— Відсмоктувач вмикай! — командував Олег. — Давай-давай… чого він так погано тягне?

— Олег, здається, звідти, з печінки кровить, — промовив Голоюх, викидаючи у миску велику серветку, просякнуту кровʼю.

— Звідки ж іще… — погодився той. — Глянь, наче кавун трісла. Надю, на круглій голці кетгут, якнайгрубший…

Вона простягла інструмент.

Узявши подану пелюшку, Голоюх уліз обома руками в живіт, який був «розкритий» згори донизу.

— Отак добре. Далі — шити і шити. У тому ж дусі.

Щур, ані слова не промовляючи, міряв тиск хворому. Результат виміру йому не сподобався. Обличчя анестезіолога стало ще більш стурбованим:

— Наталю, підключайся до другої вени. «Метелика» маєш ще одного?

— Є, зараз.

— Давай, швидше, бо мені потрібно назад, в ургентну.

— Який тиск? — запитав Олег.

— Вісімдесят на сорок. Що робите?

— Печінку шиємо, масивне пошкодження.

— Кров ще є в животі? — запитав Щур.

— Практично немає, усе відсмоктали.

— Тоді крововтрата, вважай, два літри. Он — банка під відсмоктувачем скоро повнісінька буде.

— Уже не буде, — завірив Олег. — Кровотечу зупинено.

— Я пішов, — сказав Щур. — Наталю, пильнуй хворого. Коли що — кричи.

І він вискочив до ургентної.

Гудячи мотором і перемелюючи снігову кашу, що вкривала дорогу, всіма чотирма колесами, ГАЗик райвідділу міліції просувався трасою від Тачанова до периферії. У скло ліпило так, що двірники насилу встигали змітати.

— Оце валить… — здивувався сержант, що сидів позаду. — Не памʼятаю вже, коли востаннє зима так різко бралася.

— Нормально… — зауважив Полиняк, старший лейтенант районного ДАІ, який зараз виконував обовʼязки начальника, — якраз приїдемо — все засипле. Чорти би забрали таку погоду — і місця не знайдемо.

— Зі «швидкої» казали — там мужик якийсь на санях чекатиме, — сказав другий сержант, що вів ГАЗик.

— Як же, чекатиме… — буркнув Полиняк, — робити йому нічого. Напевно, вже дома, сто грам прийняв і телевізор дивиться.

— Я б і сам не відмовився, — позаздрив водій.

— Тобі не можна, — відрубав даішник, — заберу права — і з кінцями.

— Годі вам, Григоровичу! — обурився той. — А хто ж вас тоді возитиме?

— Сам поїду.

— То ви також після ста грам будете.

— А в мене немає кому прав забирати! Начальник на лікарняному! Га-га-га! — засміявся він. — Отак-то, хлопці. Але ж сліпить, паскуда!

Назустріч ішла машина з увімкненим потужним дальнім світлом. Її водій, схоже, і не збирався переключатися на ближнє.

— От, гадюка! — вилаявся сержант.

— Ану гальмуй! — закомандував Полиняк. — Гальмуй! Зараз я йому присвічу!

ГАЗик, зупиняючись, проїхав юзом, але вилізти Полиняк так і не встиг. Повз них на повній швидкості, здіймаючи снігову пилюку, пронісся здоровезний чорний джип.

— От, сучара! — вихопилося відразу в двох.

— Де такого доженеш цією колимагою…

Мовчки сплюнувши у сніг, Полиняк заліз у машину.

— Поїхали! — невдоволено наказав він.

ГАЗик, наче без особливого натхнення, рушив далі.

— Оце я розумію — машина… — продовжував гугнявити собі під ніс шофер. — Куди проти такого танка? У нього движок, як чотири наших. А колеса… Нам би таку… Ох, я б круто їхав!

— А ти чотири дірки в рулі просверли і давай отак, — Полиняк показав пальцями дві «кози», — також буде круто.

Усі троє засміялися.

— Ти не поспішай, потихеньку… — говорив Беженар, — відкладаючи промоклий тампон. — Ось так, притримуй мені, й усе. Давай, Віро, фурацилін. Миємо.

— Це що? Оце все — згустки? — допитувалася Ліда.

— Аякже, — пояснював лікар, вимиваючи їх з тканини мозку струменем розчину. — Вони й тиснуть на мозкову речовину. Череп же не гумовий, не розтягується. Он яка порожнина утворилася…

— Бачу.

— Валентине Івановичу, відкривати ще фурацилін? — запитала Віра.

— Та ні, напевно, вистачить. Давай серветки з перекисом. Ох, зашипить зараз… Ну ось, Лідочко, а ти переживала…

У плановій операційній ситуація була більш напруженою.

— От, зараза… А я думаю — звідки воно ще кровить? — дивувався Олег. — А тут ще й селезінка полетіла…

— А може, стара кров підтікає? — висловив надію Голоюх.

— Та яка там стара? Дивись!

— І не дістанешся туди відразу… — бурмотів Тарас, намагаючись допомогти оперуючому здійснити доступ до селезінки.

— Ось так, добре…

— А печінку що, кидаємо? — запитав Голоюх.

— З неї вже не кровить. Заберемо селезінку, тоді її дошиємо. Наталю! Хворий встає! Додавай чогось, бо нам так незручно.

Наталя притьмом побігла до ургентної і повернулася зі своїм лікарем. Хворий на той час почав помітно рухати кистю однієї руки і ногою, фіксованою до столу. На жаргоні хірургів це називалося саме так, хоча до вставання насправді було далеко.

— Тіопентал вводь, десять, — сказав Щур, визначаючи пульс на ліктьовому згині руки хворого. — Що у вас там?

— Селезінку забираємо… — прокректав Олег, накладаючи затискачі глибоко в животі так, що назовні стирчали лише браний. — Який тиск?

— Сто на пʼятдесят.

— Можна миритися, — прокоментував Голоюх.

А тим часом Якимець сидів у своїй палаті на ліжку, тримаючись обома руками за ногу. Обличчя його було червоним та збудженим.

— Ну що, ти мені допоможеш? — запитував він у Савчука. — Там зараз… Ну, ти ж зрозумів — завтра буде пізно. На!

Він зробив спробу дістатися до вішака, що стояв у куті палати, але нічого не вийшло. Обличчя хворого при цьому скривилося, і він застогнав.

— Та дай же мені куртку! — сказав Якимець.

Вираз обличчя Петра Петровича важко було оцінити. Там проглядали і якась недовіра, і переляк, і водночас спрага дії та неабиякий азарт. Його наче поступово захоплювала якась авантюрна ідея.

— А навіщо? — допитувався він. — Навіщо це? І звідки воно тут взялося?

— Ніколи теревені розводити, — відрубав Якимець, запихаючи руку до кишені куртки. — На ось…

Він вигріб доларові папірці й тицьнув Савчукові:

— На, це все, що є в кишені. Немає більше! Решта у машині, в бардачку. Та чорт із ним! Усе, це задаток. Щойно по мене приїдуть — зразу ж віддаю тобі триста баксів. Слово честі! Все. Ну, давай, доктор! Ну, чого ж ти стоїш?

Савчук очманіло розглядав зіжмакані папірці, потім повільно запхав їх до кишені.

— А точно не надуриш? — запитав він. — Точно віддаси?

— Та точно! Куди ж я подінуся? Ну, пішов, давай…

— А як же я… — знову почав Петро Петрович, зробивши кілька кроків до дверей і знову зупиняючись.

— Та яка, на хер, різниця — як? — мало не заволав Якимець. — Будь-як! Молотка візьми!

— А де ж я візьму зараз молотка?

— Як де? Ти ж трахматолог! Ви кістки чим ламаєте? Давай, дуй, дорогий…

І Савчук нерішуче зачинив двері палати з того боку. Він ішов, поступово прискорюючи крок, але покинути відділення йому не дали — зупинила Оксана.

— Лікарю, це з міліції телефонують. Хочуть когось із лікарів.

Думаючи про своє, Петро Петрович якось цікаво, зиґзаґами підійшов до столу і взяв трубку.

У «діжурці» вирувало життя. Капітан, накинувши формову зимову куртку поверх кітеля, сидів за столом, притискаючи до вуха слухавку.

— Еге… — невдоволено бурмотів він, — так це третій, той, що у свідомості? Так? Уже беруть в операційну? Отже, ми не встигнемо з ним поговорити? Ну, гаразд, завтра. А він не казав про обставини аварії? З ким зіткнулися і так далі… Не памʼятає? А… Струс мозку… Зараз, хоч діагноз запишу…

Він взяв ручку, що лежала на журналі з кросвордами, і почав писати на аркуші паперу.

— Гаразд. Ми підʼїдемо. А з ким я говорив? Савчук? Дякую. Капітан Панчишин. Усього найкращого.

Міліціонер поклав трубку. Збоку на столі буркотів щось транзистор, на нього зараз ніхто не звертав уваги. Двері райвідділу міліції були зачинені, а на клямку з внутрішнього боку накинули колодку. Сержант із кобурою на поясі увійшов до «діжурки» і поставив на стіл дві чашки паруючого чаю.

— Візьміть, Петровичу, приєднуйтеся. Бо так і задубіти тут можна.

— Дякую, — сказав той, здригаючись. — А чогось міцнішого немає?

— Немає, — відповів сержант. — Полиняк із тої аварії вертатиметься, казав, що прихопить.

— А що там — далі мете?

— Ага, повний завал…

— Дідька лисого вони там викопають, — зауважив капітан. — Півтори години від моменту аварії. Туди тепер хіба що з лопатами їхати. Ну, нічого. Нехай Полиняк прогуляється — йому не зашкодить. А повернеться — поїдемо провідати постраждалих.

— З тим самим результатом, — додав сержант.

У плановій операційній із піднятими поперед себе руками вже без рукавиць зʼявився Беженар, за ним ішла Ліда. Олег продовжував стояти біля столу на місці оперуючого, перекособочений, зануривши одну руку в живіт. Голоюх давно випростався і тепер відпочивав, склавши руки на операційне поле.

— Ну, де ж вона… Все. Є! — Олег нарешті витяг із черевної порожнини останню серветку і кинув у миску. — Заїхала в малий таз, а я шукаю — на очі не бачу… Ну, що там? Скінчили?

— Усе гаразд, Олег Вікторович, — підкреслено серйозно промовив Беженар.

— Я і забув про вас, — виправдовувався Олег. — Казав, що підійду, а сам забув. Проте нам тут також весело було…

— Нічого, ми впоралися. Так, Лідочко?

Практикантка лише посміхнулася під маскою і кивнула.

— І що там, була гематома?

— Була. Кубиків із пʼятдесят крові, згустки. Усе вимили. Вже везуть до реанімації. Нам як — розмиватися, чи допомагати вам?

— Та ми наче також закінчуємо, — почав був Голоюх.

— Чекай-чекай! — зупинив його Олег. — Люся, збігай-но до другої палати і поклич сюди Петра Петровича. Як та нога, цікаво…

— А у вас що? — у свою чергу поцікавився Беженар.

— Давай ще раз фурацилін — мити живіт, і відсмоктувач вмикай, — скомандував Олег медсестрі й повернувся до колеги: — У нас розриви печінки, масивні, плюс селезінка. Ну, і ще брижа у кількох місцях. Кишки цілі. Зараз дренуємо і зашиваємося. Гемодинаміка стабілізувалася.

В операційній зʼявився Щур.

— Так, доїхали до реанімації благополучно. Один є. Довго ви ще? Слухай, а медсестра ваша чергова кругом Савчука шукає. Нема його ніде.

— Як це — немає? — обурився Олег. — Я ж казав йому в палаті сидіти і дивитися за ногою.

— Немає… — розвів руками Щур.

— Чорти би його забрали, — вилаявся Олег. — Ну, це завал! Не Савчук, а біда ходяча. А Якимець що каже?

— Каже — нога сильніше болить. І пальців не чує.

— Твою ж мать… Цього нам тільки бракувало. Валентине Івановичу, ставайте до Голоюха. Тарасе, ти давай дренуй і зашивай. Я пішов дивитися Якимця.

Стягаючи рукавиці, Олег рушив до виходу, а Голоюх, обійшовши стіл, став на місце оперуючого.

— Давай, Віруню, — змучено промовив Беженар, підставляючи руку операційній сестрі, щоб «вскочити» у нову рукавицю. — Підходь, Лідо, втрьох веселіше буде.

Не приховуючи невдоволення, Олег увійшов до палати. Якимець лежав із заплющеними очима та страдницьким виразом на обличчі. Слідом у дверях зʼявилася і чергова сестра.

— Марійцю, де Савчук?!

— Не знаю… — розгублено відповіла вона. — Кудись подівся…

— Як це — подівся? Я ж казав йому сидіти тут і слідкувати!

Олег торкнувся до ноги, і обличчя його ще більше спохмурніло. Якимець помітив це.

— Що — гаплик? Ну, кажи! Чого ти замовк?

— Що тобі сказати? — інтонації Олега знову стали спокійними та стриманими. — Ішемія зростає.

— Що це таке? — заволав той. — Нормальною мовою говори!

— Це означає, — не змінюючи голосу, продовжував Олег, — що нозі твоїй не вистачає крові, яка має надходити по судині для нормальної життєдіяльності тканин.

— І що?!

— Потрібно оперуватися. Вже.

Якимець затулив руками обличчя і лежав так кілька секунд.

— Якби я міг собі уявити… коли вигадував цю ідіотську історію… Зараз у цьому довбаному, смердючому Тачанові мені дійсно відріжуть ногу! І я вже точно не зможу нікуди втекти!

— Володю… — перебив Олег.

— Більше того, — майже кричав Якимець, відриваючи руки від обличчя і кидаючи їх повздовж тіла, — це зробиш ти!

— Не психуй! — гаркнув на нього Олег. — Замовкни і не психуй.

Хірург зняв ковпака і скуйовдив волосся на голові, а потім присів на койку біля хворого.

— Гадаю, ногу твою можна врятувати. У будь-якому разі, ми спробуємо. Але гарантувати на сто відсотків, сам розумієш, важко. Операція складна, специфічна. В загальнохірургічних відділеннях не практикується. Вимагає спеціальних навичок та матеріалів. Кажу тобі все, як є. Але чекати більше не можна. Нога практично холодна. Якщо не вдасться відновити кровообіг… сам розумієш. У тебе є шанси прокинутися без ноги. Хоча, я сподіваюся на краще. І ти сподівайся.

— Ти навмисно так, — приречено промовив Якимець. — Вішаєш мені лапшу про якусь операцію, щоб мізки запарити. А як дадуть наркоз — відріжеш ногу, і все. Вона однаково неперспективна, а так легше.

— Володю, — змучено промовив Олег, із хрускотом розправляючи спину, — у тебе хвора уява. Я про це казав ще у Харкові. Повір мені, жоден лікар не відмовиться від шансу врятувати хворого, навіть якщо шанс доволі примарний.

— А він дійсно такий примарний? — тихо запитав Якимець.

— Ні, — відповів Олег. — Реальний. І ми постараємося. Зараз їдемо до операційної. Тримайся.

Він жартома тицьнув приятеля кулаком у плече, усвідомлюючи, що піднести його дух у цій ситуації навряд чи вдасться. Коли лікар вийшов, Якимець сів на койці та якийсь час дивився на власну ногу. Потім торкнувся її, відкинувся на подушку і знову закрив обличчя руками.

Нічні вулички Тачанова продовжувало замітати снігом. Найбільшими з них ще вдень пройшовся старий занедбаний бульдозер комунгоспу. Проте до ранку від його роботи не залишиться й сліду. Однією з таких вуличок пробирався, гребучи всіма чотирма колесами, великий чорний джип. Масивна, добре пристосована для цього машина не відчувала особливих труднощів. Тачанів давно спав, і по напівзаметених вуличках не було видно нікого. Та навіть якби хто й побачив зараз тут таке авто, в темряві, ще й здаля це не викликало б особливого здивування, тому що всі в районі знали джип старого Ганса.

Машина, не кваплячись, але впевнено, залишаючи у снігу глибоку колію, просувалася у напрямку центральної районної лікарні.

Увімкнений наркозний апарат діяв на операційну бригаду заспокійливо. Його ритмічні беземоційні зітхання свідчили про те, що у цьому закритому просторі під назвою «ургентна операційна» не все ще знаходиться на межі максимального напруження. Не все ще натягнуто, наче струна, що загрожує ось-ось тріснути.

Дійсно, з усіх людей, що застрягли тут, очевидно, до ранку, найкращим настроєм міг похвалитися анестезіолог. У Щура наче відкрилося друге дихання. Рухався він легко, а в жестах вгадувалося навіть натхнення. Готуючи до інтубації хворого, як усі щиро вірили, на сьогодні останнього, він почав навіть тихенько насвистувати під маскою.

Цьому, в принципі, існувало пояснення. Його праця в даному випадку була повʼязана з найменшим ризиком. На столі лежав загалом здоровий молодий чоловік, не обвішаний супутніми болячками. Тож перспектива вивести його з наркозу без пригод не викликала сумнівів, у той час, як на попередніх двох наркозах, що проводилися практично одночасно, анестезіологу довелося добряче попотіти. Накрохмалений високий ковпак Щура у прямому розумінні змок та впав на лоба і нагадував тепер головний убір усім відомого Буратіно, хіба що не був смугастим та жовтим. Тому, нарешті помітивши це, він замінив його на менш вишуканий, витягнувши заміну з операційного бікса. Новий ковпак був вимʼятий та полинялий, зате сухий і чистий.

Усі хірурги та операційна сестра також перевдяглися, розкривши останню укладку стерильного — після двох довгих операцій потрібно було хоча би піти до туалету. Голоюх із Надею та Лідою навіть встигли випити по чашці кави. Віра в даний час виявилася фактично непотрібною, оскільки оперувати збиралися однією бригадою, і могла би збиратися додому. Та на неї навалилася якась апатія, і вона мовчки всілася біля вікна в операційній та надовго замовкла.

Хірурги, на відміну від Щура, не могли похвалитися особливим оптимізмом і сиділи мовчки, склавши руки кожен перед собою у положенні, хто як звик. Воно й зрозуміло. Операція, що ось-ось мала відбутися, була вкрита мороком невідомості. Думка про те, що за спробою врятувати ногу криється небезпека втратити самого хворого, не давала спокою всім. Та найбільш стурбованим виглядав Олег. Якщо решта, думаючи про своє, спостерігали за діями анестезіологічної бригади, то він наче вимкнувся і, здавалося, взагалі не помічав, що відбувається навколо.

До реальності Олега повернув Беженар.

— Олег Вікторович, — покликав травматолог.

— Га?

— Операція нестандартна, загалом… Добре б намітити хоча б у загальному, що ми збираємося робити.

Олег розвернувся на «вертушці» так, аби бачити всіх і сказав:

— Я гадаю, однозначно, що нам потрібно йти на ревізію стегнової артерії. Пульсу на ній немає, гематома здоровезна, нога холодна. Напевно, розрив. Якщо не вдасться відновити кровотік — потрібно буде ампутувати.

— Отже, ти збираєшся знайти місце розриву і ушити? — уточнив Беженар.

— Саме так.

— А ти коли-небудь оперував у гематомі? — він пильно подивився на Олега. — Я знаю, як це — регулярно доводиться. Усі тканини просочені кровʼю, все тече, анатомії — ніякої… Сам чорт ногу зломить. Ще костомаху відшукати у таких умовах та скласти — куди не йшло. А артерію… Тим паче пошкоджену. Ти уяви: якщо там такий розрив судини, що кровообіг порушився, то щойно підійдеш до нього — почне заливати, та й порядно. Як ти виділиш це місце, не пожмакавши судину затискачами, щоб потім зашити? Подумай: якби це хоч трохи нижче на нозі було — я згоден, інша справа. Виділити артерію вище і просуватися по ній до місця пошкодження. А воно у самій пахві! Олег, ми влаштуємо таку кровотечу, що хворого втратимо. Подумай. Не встигнемо потім ампутацію зробити.

— Що ви пропонуєте? — запитав Олег.

— Іти одразу на ампутацію. Нога холодна. Хворого врятуємо.

— А ти, Тарасе, що думаєш?

— Не знаю, — відповів той. — Те, що ти замислив, я точно не зроблю. А чи ти зможеш — тобі краще знати. Я наприклад, слабко уявляю. Великі сумніви. Може, краще так, як надійніше? Ти уявляєш, який струмінь звідти валитиме? Не менший, як тоді з серця. І пальцем не заткаєш. Раз пощастило — це не означає, що і вдруге так станеться.

— Дійсно, — підтримав Беженар. — Більше того, у таких умовах саму ампутацію зробити — також не раз плюнути. Навіть якщо одразу на неї налаштовуватися. Технічно важко. У мене навіть така ідея зʼявилася — а якщо його зараз узагалі не оперувати? Гангрена ще не почалася. Днів зо два можна тягнути. Завтра розгребуть дорогу, приїде судинний, з інструментами і рештою… Га? А може, й взагалі до обласної забере.

— Завтра судинний цю ногу вже не врятує, — промовив Олег. — Завтра вже буде пізно.

— Згоден, — кивнув головою Беженар. — Нозі ми підписуємо вирок. Проте збільшуємо шанси самого хворого — і притому істотно. А зараз, якщо вліземо, сильно ризикуємо.

Тиша запанувала лише на кілька секунд.

— Гаразд, — промовив Олег. — Оперувати будемо. Це однозначно. І у мене є ідея. Операцію почнемо з лапаротомії.

— Навіть так? — здивувався Тарас.

— Зайдемо у живіт, — продовжував Женатий, — вийдемо там на здухвинну артерію, і один із нас до кінця операції лишиться там. Якщо почне кровити на нозі — просто перетисне артерію пальцем — і все. Це буде наша страховка, щоб не втратити хворого. Гадаю, зайва дірка у животі — це в даному випадку дрібниці. А ми троє оперуємо на нозі. Спробуємо. Не вдасться — то ампутуємо. Все-таки шанс ногу врятувати, ще не пізно.

— Оригінальна ідея… — пробурмотів Беженар. — І теоретично підлягає виконанню…

— Ти у животі лишишся, — Олег подивився на Голоюха. — А ми з Валентином Івановичем на нозі попрацюємо, він регулярно у гематомах оперує. Ліда гачки потримає.

— На який час розраховувати? — обізвався нарешті Щур, який слухав усе це мовчки.

— Спитай щось легше, — відповів Олег.

— І так завжди… — простогнав той. — Давай, Наталю, ардуан. Уперед, обробляйтеся.

Чорний джип заїхав на територію лікарні і зробив поворот на девʼяносто градусів біля хірургічного корпусу, де ще кілька годин тому висаджував Ліду та Савчука «подарунок президента». А потім масивний автомобіль поповз по неторканому сніговому покриву, що сягав вище його бампера. Навіть такій пристосованій машині було важко. Соваючись задом із боку на бік, джип завернув за кут ЛОР-корпусу в напрямку моргу і зник у темряві.

Напруга в операційній зростала. Усе робилося практично мовчки. Голоюх стояв трохи зігнутий та боком, оскільки відсунувся від столу, наскільки міг, щоб не заважати іншим оперуючим. Одна рука його була запхана глибоко у живіт хворого через рану, обкладену стерильною білизною. Пальці торкалися навпомацки судини завтовшки як його власний палець, відчуваючи її тугі ритмічні напружені поштовхи, щоб у будь-який момент натиснути на неї.

— У тебе все гаразд? — Олег повернув голову до Щура.

— Повний порядок.

— Який тиск?

— Сто тридцять на вісімдесят.

— Зараз фугоне…

— Олег Вікторович, за фасцію потрібно зайти, — промовив Беженар. — Ось фасція. Може, під нею?

— Господи, як розігнало… — бурмотів Олег.

— Я попереджав…

— Ножиці! — Олег простяг руку операційній сестрі. — Тарасику, ти тримаєш?

— Палець на артерії, — відповів той.

Дзенькали інструменти. На якийсь час запанувала мовчанка.

— Стоп, — несподівано промовив Олег. — Ось же вона. Все, як належить, зі стегнового каналу. Ось вена поруч. Ми на ній уже пʼять хвилин сидимо.

— Дійсно, — погодився Беженар. — От тільки пульсу не чути. Чому вона не пульсує?

— Чорт зна що… — погодився Олег. — Нічого не розумію. Якби розрив судини був нижче, то тут вона мала би пульсувати.

— Може, вище? — озвався Голоюх.

— Де — вище? — не зрозумів Олег. — Я зараз із тобою за палець поздоровкаюся, за той, яким ти тримаєш. Е-е, друже! А ти, часом, не перетис її?

— Ні, тільки торкаюся.

— І що?

— Бухає, як ненормальна.

— А за кілька сантиметрів вже не бухає… — констатував Олег. — І розриву не видно. Що за чортівня? Тромб?

— Напевно, тромб, — погодився Беженар. — Я мав із таким справу. Буває, при травмах рветься лише внутрішня оболонка артерії, і тоді на цьому місці починає утворюватися згусток. У мене раз таке було при вивиху плеча. Кликав судинного хірурга і видаляли з ним тромб із плечової артерії. Довжелезний, наче хробак, а завтовшки як ціла судина.

— А гематома в нашому випадку, — закінчив його думку Олег, — виходить, сама по собі — від розриву якоїсь дрібної артеріальної гілки.

— Очевидно, так, — кивнув Беженар. — Удар саме сюди й прийшовся.

— Як він нас намахав! — обурився Олег.

— Просто кинув… бізнесмен цей… — уточнив Тарас.

— Отже, що ми робимо? Я не розумію! — знову взявся до хірургів Щур, вловивши зміну атмосфери. — Хворий, між іншим, під наркозом, може, ви забули?

— Артерію потрібно розкривати, — сказав Олег. — Віра ще тут? Віро!

— Чого ви кричите, доктор? — Віра зазирнула до операційної. — Я вже майже заснула…

— Вірцю, бери ключа від шефового кабінету, там стоїть коробка з гуманітаркою. Тягни сюди. Бігом!

— Уже біжу, — вона зникла.

— Там були судинні зонди, — Олег розігнувся і глянув на колег. — Не виключено, що ситуація певною мірою спрощується.

— Дав би Бог… — пробурмотів Беженар.

Підруливши до входу в районний відділ міліції, ГАЗик зупинився. Троє вийшли з нього і, відчинивши вхідні двері, грюкнули ґратами. Сержант, що залишався всередині, впустив. Усі разом завалили до «діжурки».

— Ну, що — виїздили? — запитав Панчишин.

— Як і очікувалося, — відповів Полиняк, падаючи у крісло і розстібаючи бушлат. — Ні хріна. «Ауді» майже у посадці, на боці. Побувала «на даху». Сніг до пояса. Це завал…

— Ясно, — пробурмотів капітан. — І що, ніхто нічого не бачив?

— Абсолютно. Там нікого й не було.

— Та самі перекинулися, — озвався сержант, що брав участь у виїзді. — Он яка дорога. Ми самі, коли гальмували, мало не вилетіли.

— Можливо, — погодився Полиняк. — Чорти би їх забрали, їздять, суки, вгашені по такій погоді… Гнали, як ідіоти. Наче ті, на джипі.

— Які? — не зрозумів Панчишин.

— А… — махнув рукою Полиняк. — Трапилися придурки назустріч, круті якісь. Зранку мусимо туди знову їхати. Народ знає, ще й до рання «Ауді» можуть розкурочити. Між іншим, я привіз! — даішник витяг пляшку і урочисто поставив на стіл. — Ну його к бісу, погода така, що не зашкодить. Їдьмо, заскочимо до лікарні, глянемо на тих постраждалих, а потім посидимо з півгодинки.

— Гаразд, — погодився Панчишин. — Хоча в лікарню… Хіба подивитися. Двоє у відрубі, третього оперують. Ніхто нічого не розповість. Ну, їдьте. Хоч кров на алкоголь заберете, вже щось. І я з вами. Володю! Ти лишаєшся. Не спи! Зачиняйтеся.

Зонд уже розгорнули і випробували. Балончик на його кінчику роздувався і здувався бездоганно.

— От техніка… — промовив Беженар. — Добре, хоч Ганса маємо. Все щось підкине. Як в інших районах із положення виходять?

— В інших районах свої «ганси», — пояснив Тарас. — Усі крутяться, як можуть.

— Між іншим, термін придатності його вже скінчився, — промовила Віра, читаючи роздерту упаковку. — До речі, німець ваш щойно внизу проїхав, я бачила. Кудись за ЛОР завернув.

— Може, привіз когось, — припустив Голоюх. — Так позамітало, що з Фертилівки тільки джипом або трактором, більше нічим.

— Судину тримаєш? — нагадав Олег, перериваючи його роздуми вголос.

— Тримаю, все гаразд.

— Ну, тримай. Скальпель! Затисни її, Тарасику, про всяк випадок.

— Є.

— Ну, з Богом.

Хірург розсік стінку артерії завтовшки як палець, і оперуючі побачили у просвіті судини червоний, майже чорний, «холодець».

— Що й потрібно було довести, — промовив Беженар.

— Що, тромб? — Голоюх також намагався зі своєї незручної позиції зазирнути до них.

— Так. Тримай палець, гляди. Нам тут бажано без зайвих пригод. Ну, давайте…

Олег увів увесь зонд в артерію до самого кінця.

— Що, не йде більше?

— Не йде. Роздувай.

Балончик на кінці роздули, і Олег потяг увесь цей пристрій на себе. А з розрізу на судині почав лізти товстий кровʼяний згусток.

— Дійсно, схожий на хробака… — пробурмотіла Надя.

Віра також стояла поруч і бачила все.

— Ого! — вигукнула вона, коли назовні вилізло з двадцять сантиметрів.

— От бачиш, — повчально сказав Беженар, — пішла би додому — не побачила б такої краси.

Атмосфера якось розрядилася, хоча до успішного закінчення залишалося ще ой як багато.

— Ого-го! — сказала тепер уже Ліда, коли «хробак» видовжився до сорока сантиметрів. Вилазячи з судини, він поступово рвався, перетворюючись на кашу.

А Олег продовжував повільно тягти зонда, а разом з ним і тромб. Нарешті роздутий балончик вискочив із артерії.

— Ти як, тримаєш? — він повернувся до Голоюха.

— Тримаю, не бійся.

Перетиснувши кінець артерії, з якої щойно видалив тромб, Олег сказав:

— Відпускай. Але не різко.

Тепер уже такий самий «хробак» поліз із іншого кінця. Він рухався сам, оскільки штовхав його тиск крові. Другий тромб виявився коротким. Несподівано він вискочив, наче корок, і з рани вдарив товстий струмінь крові.

— Тисни! — крикнули всі разом, але це було зайве — Тарас зреагував сам.

Кровотеча зупинилася. Беженар вимочував із рани кров.

— Шити, — сказав Олег.

Пакетик із шовним матеріалом розкрили, і Надя простягла лікарю голкотримач, на кінці якого була затиснута ледве помітна тоненька голочка, від якої тяглася ще більш делікатна нитка.

— Ти хоч кабінет шефа зачинити не забула? — запитав Тарас, звертаючись до Віри, яка принесла все це.

— Не хвилюйтеся, — відповіла вона. — Зараз піду зачиню. Хто туди серед ночі полізе?

Міліцейський ГАЗик зупинився біля хірургічного корпусу, і всі троє вийшли. Сніжило тепер набагато менше, та й вітер заспокоївся.

— Ну що, ходімо? — невдоволено промовив Панчишин, піднімаючи цигейковий комір.

— Глянь, а ось круто хтось їхав, — звернув увагу Полиняк. — Просто по снігу. Диви, вище бампера. Сила!

— А в них уже пару місяців новий УАЗ, називається — «подарунок президента»…

— Та ні… — пробурмотів даїшник, прямуючи до глибоких колій. — Диви, шини широчезні. Таких президент не дарує… Щоби я здох, коли то УАЗ. Ану, посвіти…

Підійшов сержант із ліхтарем.

— Не вантажівка — точно, — промовив Полиняк. — Шини одинарні. Так, ніби джип якийсь.

— Німець, напевно, — припустив сержант. — Він тут постійно товчеться.

— А чому вночі?

— Привіз когось. Хворого…

— А чому туди? Що — одразу до моргу?

— Григоровичу! — несподівано вигукнув сержант. — А нас по дорозі чорний джип засліпив, памʼятаєте? Ну той, наче танк.

— Ану, ходімо, глянемо, — сказав капітан. — Слід один, чіткий. Назад він не виїжджав, там повинен стояти. Ваню, ти в машині чергуй, про всяк випадок. Якби щось — перекриєш виїзд.

І, залишивши сержанта у кабіні ГАЗика, вони рушили колією.

— Чекай, — несподівано спохопився Полиняк. — Я взагалі без нічого. Ваню, дай ствола, ти й так у машині сидітимеш.

— Глядіть, не загубіть, Григоровичу, — бурмотів той, витягаючи з кобури пістолет Макарова. — Снігу в пояс, не знайдемо.

— Не сци, — відповів Полиняк, — я тобі свого подарую.

Чоловік, який сидів у джипі, спочатку нерішуче, а потім доволі хутко витяг із кишені мобільник і набрав номер.

— Жане, — сказав він, — тут менти підгребли, на ГАЗику. Повилазили й стоять.

— Де стоять? — запитали з трубки.

— Там, біля корпусу. Стоять і базарять.

— Сиди спокійно, — відповіли йому, — тебе не побачать.

— Жане, а у вас що?

— Пусто, нічого.

— Як — пусто?

— Клянеться, сука, що пару днів тому все на місці було. Зараз я його…

— Сюди йдуть! — пошепки вереснув водій. — Жане, сюди поперли — всі троє! Падлою буду!

— Сиди, не смикайся! — просичав той. — Виходимо. Виїдемо за місто — я його, суку, сам кінчу…

Вони рухалися повільно по сліду широких коліс, запхавши руки до кишень. Попереду, кроків за сімдесят, розрізнявся низенький, але довгий корпус моргу. Ішли мовчки. Чорна тінь похмурої будівлі виростала перед ними.

— Стій. Ось він, — сказав Полиняк. — Гадом буду — під моргом став.

— Бачу, — відповів Панчишин. — Чого він приперся?

— Стій! — знову засичав даішник. — Це він! Той, що сліпив нас! Це не німець — у нього пошарпаний, а цей джип новий!

— От і штрафонеш його, — пробурмотів капітан.

— Та стій! — продовжував Полиняк. — Чого він тут? Може, трупа зробили?

— Еге… І одразу до моргу привезли…

Коли ж до машини залишилося кроків тридцять, почулися звуки чийогось борсання, приглушені голоси, стукнули двері будівлі, а потім і машини.

— Гей, стояти! Міліція! — вигукнув Панчишин.

Одночасно завівся мотор, і джип рвонув уперед. Але взяти з місця цю снігову перепону виявилося не під силу навіть йому. Мотор заревів знову, і джип смикнувся назад, власною колією. Двоє ментів лише встигли кинутися в різні боки просто у глибокий сніг. Але машина загальмувала і знову-таки рушила вперед, роблячи віраж і викидаючи з-під коліс хмари снігу. Панчишин вихопив пістолет і закричав, стріляючи у повітря. А джип пер, наче танк, за якихось тридцять кроків від них, повертаючи до виїзду з лікарняної території.

— По колесах бий! — кричав Полиняк, стріляючи з сержантського пістолета.

Несподівано задні дверцята машини відчинилися, і звідти вивалилося щось темне та велике. Насилу цілячись у темряві, міліція дружно лупила по машині. І цієї миті із джипа блиснуло і ляснув постріл, потім ще.

Обидва охоронці правопорядку впали у сніг і звідти продовжували стріляти по спалахах, що віддалялися з кожною секундою. А те, що випало з машини, зарухалося у снігу і несподівано стало на повний зріст.

— Не стріляйте! — волало воно, наближаючись, і знову падаючи у кучугури. — Хлопці, не стріляйте! Свій я… свій!

Беженар із Лідою накладали останні шви на рану на стегні хворого. Голоюх вже обрізав нитки на щойно зашитій рані живота, у якій більше години протримав власну руку. Олег поздирав із рук рукавиці й, обійшовши стіл, підняв простирадло, що закривало ступні хворого. Знявши з правої ноги Якимця бахилу, він торкнувся до його пальців, а потім і до ступні.

— Тепла… Ні, дійсно тепла!

— А що тут дивного? — незворушно промовив Беженар. — Чого б то їй тепер бути холодною?

— Давай свій фраксипарин із загашника, — сказав Олег, звертаючись до Щура.

— А хто віддаватиме? — продовжував той накручувати хірурга.

— Віддасть, не вимахуйся, — відповів Олег. — Він тобі десять фраксипаринів віддасть. Якщо ні — я сам поверну.

— Дивися мені… — на кінець операції Щур виглядав цілком задоволеним. — Іди, Наталю, принеси.

— Слухайте, а надворі якийсь салют! — несподівано сказала Віра, яка давно вже знову присіла до вікна.

— Дійсно, — погодився Беженар, глянувши у темряву, — до Нового року наче далекувато…

Тепер звуки пострілів чули вже всі.

— Та точно — стріляють чимось, — здивувалася Віра, — спалахи видно.

— Пацани дуріють, — припустила Надя. — Понапиваються і сходять з глузду. А зараз на базарі що завгодно можна купити — феєрверки всякі, ра…

— Ой! — Віра вилізла мало не на підвіконня. — Наша міліція кудись погнала! А ось іще машина! Туди, до виїзду!

Вона силкувалася зазирнути ще далі, та кут огляду з операційної не дозволяв цього.

Олег, залишивши у спокої ноги Якимця, і собі підійшов до вікна, вдивляючись у темряву. На стурбованому обличчі застиг вираз, наче він чогось не доробив. І це «щось», звісно, не стосувалося операції.

Чорний джип, розкидаючи снігову пилюку, на всіх парах пер до виїзду з території лікарні. Вишиваючи задом, ГАЗик ішов йому напереріз і, схоже, встигав. Вони зустрілися біля воріт. Масивна чорна машинерія штовхнула блискучим бампером схожого на козла ГАЗика, від чого той крутнувся і вилетів задом на снігову кучугуру, мало не перекинувшись, і застряг намертво. А джип, набираючи швидкість, пішов вуличками сплячого містечка.

Вони сиділи в ординаторській мовчки, змучено схиливши голови. Беженар глянув на годинника і похитав головою. Очі його були червоні, вирячені. Він зморщував лоба, похитуючи головою, наче щось згадуючи. Ліда сиділа збоку біля його ж столу, підперши руками голову і заплющивши очі. Голоюх підклав подушку собі під спину, відкинувся на тахті, тримаючи у руці скручений із паперу кульочок для попелу, і блаженно затягувався цигаркою. Олег, увійшовши до ординаторської, підійшов до крана і жадібно напився з кухля, потім сполоснув його та поставив на місце.

— Що там? — запитав Беженар.

— Із міліції дзвонили, питали про наших хворих.

— А ти не питав, що за перестрілка була?

— Питав. Сказали, що все гаразд і нічого страшного.

— А зі «швидкої» казали, що менти за кимось по території гнали, — промовив Голоюх. — Їм там було краще видно. Міліцію так засандалили, що ГАЗика свого ледве витягли. Треба думати, і стрілянина з цим була повʼязана. Ні, ну це абзац! Італія! Палермо! Як у кіно про комісара Катані! У вас у Харкові такого, напевно, й не буває.

— Іноді буває.

— А в нас уперше.

— Завтра все знатимемо, — припустив Беженар. — У нас це наступного дня проходить по «циганському радіо» в усіх подробицях.

— Ну, гаразд, — промовив Олег. — Якщо після цієї стрілянини досі нікого не привезли, то треба думати — ніхто ні в кого не влучив. Розлазимося, так? Я, чесно кажучи, ледве живий.

— Я також, — погодилася Ліда.

— А я нічого, — несподівано весело промовив Тарас. — Наче друге дихання зʼявилося. Я б навіть зараз який-небудь апендицит із задоволенням зробив…

— Сплюнь, Тарасику, — з докором пробурмотів Беженар, — бо дійсно накаркаєш.

— «Швидку» викликав? — запитав Олег.

— Так, — відповів той, — «подарунок» уже пʼять хвилин під корпусом стоїть. Чекали, поки ти з ментами наговоришся.

Олег, похитуючись, скинув халат і витяг із шафи куртку.

— А Савчук, гад, ушився, — сказав Тарас, підводячись із канапи. — Ні, ви уявляєте? Ну, такого він ще не чудив — за всі рамки виходить. Напевно, вже десятий сон бачить.

— Завтра розберемося, — похмуро промовив Олег.

— Сьогодні, — виправив колегу Беженар, розсмикуючи штори. — Сьогодні…

За вікном уже світало.