Лікарня на відлюдді

Розділ I

Його трусили за плече. Спочатку ніжно, обережно, промовляючи приємним жіночим голосом:

— Олег Вікторович! Олег Вікторович! Прокидайтеся! Ну Олег Вікторови-и-ич…

Потім гарна жіноча рука стала більш наполегливою, а голос набув вимогливих і навіть нетерплячих інтонацій:

— Олег Вікторович! Ну скільки можна! Прокидайтеся!

Той, хто лежав обличчям до стіни, несподівано здригнувся, якось злякано смикнувся і спантеличено обернувся до жінки, що його будила.

— От чорти… — він протирав очі та навіть струсив головою. — Х-хух-х…. Що там? Ну що там ще? Кого вже привезли?

Очевидно, він ще знаходився під дією сну і тому скидався на «вдареного по голові». Очі його мружилися навіть від того тьмяного світла, що розливалося у приміщенні.

— Ну, звичайно, Олег Вікторович! Звичайно, привезли. Хіба я дозволила би собі просто так, без поважного приводу порушити ваш дорогоцінний сон?

Голос жінки тепер уже став театральним і водночас грайливим. Відчувалося, що вона розважається. Нарешті чоловік скинув ноги у зеленкуватій простій піжамі з дивана і всівся, незадоволено протираючи очі.

— Кого привезли?

— Не знаю, Олег Вікторович. Дзвонили з приймального, терміново хірурга просять. Кажуть, що наш хворий, ще й важкий.

— Та у них усі важкі…

Лікар пригладив коротку стрижку, вуса і, підійшовши до вмивальника, хлюпнув водою в обличчя та надів білий ковпак, що стояв поруч на шафі, наче очікуючи. Після цього вигляд у дзеркалі став узагалі бадьорим та незворушним.

— Ой, Олежку Вікторовичу… Який ви крутий та гарний… А якби я вас так збудила, без всякого хворого? М-м-м? — жінка жартома штовхнула лікаря округлим боком.

— Ох, Ірино… В тебе ще досі дитинство у задниці грає. Я би тоді пробігся дарма до приймального і назад, а потім так би тобі вжарив! За дезінформацію.

Ковзнувши рукою по її талії, він похитав головою і вийшов у коридор. А медсестра, що залишилася на самоті, скривилася, передражнюючи його, потім поправила ковдру на дивані, струснула подушку і вийшла.

У приймальному товклося досить народу. На тапчані лежав худий чоловік у роках, підібгавши ноги до живота, і стогнав. Подеколи його тягло на блювоту. Одна з жінок тоді схилялася над хворим та підставляла йому рушника. Черговий лікар — повна дама із високою зачіскою — заповнювала історію хвороби, сидячи за столом.

— Олег Вікторович! Перфоративна. Забирайте. В мене зараз ще двох принесуть — класти немає де. Давайте оперативно, я вас прошу.

— Зараз, — незворушно відповів той. — Подивимося. Може, й заберемо, якщо наше.

Присівши поруч, хірург звернувся до хворого:

— Коли ви захворіли?

— О-ой… Сьогодні, в обід… Як ножем вдарило… Несподівано так… Ги-и! — чоловʼягу знову скрутив спазм блювоти.

— А чого ж терпіли з обіду? Котра година зараз?

Хірург, сидячи поруч, обстежував живіт хворого, напружений та твердий, як дошка.

— Н-да… А раніше бували болі у животі? Печія? Поташ пили?

Той лише кивав головою.

— Ну, забираю, — він повернувся до чергової. — Давайте нагору.

І тепер вже, звертаючись до близьких пацієнта:

— У вашого родича серйозне захворювання. Говорячи по-простому, тріснула виразка, і увесь вміст шлунка пішов у черевну порожнину, поміж кишок. Потрібно терміново оперувати. Чого ж ви його тримали дванадцять годин?

— Звичайно, звичайно… — закивали ті. — Та ви знаєте, він у нас впертий, не хотів до лікарні їхати. Усе казав — «може, перейде»…

— Ну, тепер ситуація серйозна, — перебив лікар.

— Ми сподіваємося на вас, будь ласка…

— За даних обставин, — стишуючи голос і відійшовши від хворого, продовжив Олег, — потрібно більше сподіватися на Бога. Хоча, ми, звісно, зробимо все від нас залежне. Ситуація вкрай серйозна. Давайте з ним нагору. Доведеться вам добре потурбуватися щодо ліків.

— Звичайно, доктор! Ми все купимо, що потрібно.

Хворого почали перекладати на ноші, а хірург уже піднімався сходами у відділення.

На третьому поверсі вже чекали. Операційна сестра та дві чергових. Від перших його слів дівчата повинні були зрозуміти — спати їм залишок ночі чи стояти в операційній.

— Що там, Олег Вікторович? — тепер інтонації сестри були вже сухими та офіційними.

— Перфоративна, дєвочки. Так що спати не доведеться.

Чергові скисли та пішли готуватися до прийому хворого, а операційна прилаштувалася за ним, знову воркуючи зовсім по-іншому:

— Олег Вікторович, як зазвичай? За годину? Так?

— Десь так. Трохи «капнемо» йому, поки анестезіологи приготуються, не раніше.

— А з ким оперуєте? Будити Гурського?

— Та ну його к бісу. Нехай спить. Ти ж знаєш, він після всього сам ледве теплий. Он… — Олег кивнув головою у бік темного коридору, — з «професором» прооперую. Обʼєм операції мінімальний — зашиємо дірку, та й по тому. Тут не до радикалізму — аби вижив. Давай так, щоб до сьомої скінчили, бо зранку як позбирається професура та почне попід руки заглядати… Ти ж знаєш, я цього терпіти не можу.

— Знаю, Олег Вікторович. Ну, я пішла.

Лікар, зробивши непевний жест рукою, зник за поворотом коридору.

У цій частині відділення, де не було палат і розташовувалася кафедра інституту, стояла майже повна темрява. Тут не надто полюбляли бувати практичні лікарі з відділення. Напевно, тому старший ургентний сьогоднішньої зміни, хірург вищої категорії Олег Вікторович Женатий лише іронічно ковзнув очима по розкішній нікельованій табличці на нових потужних дверях:

А зайшовши майже у самий кінець коридору, який усі називали «апендицитом», зупинився перед іншими, скромнішими, з доволі обшарпаною табличкою, яку годі було порівнювати з попередньою:

Підійшовши до дверей, які у цей нічний час виявилися незачиненими, ургентний доволі безцеремонно штовхнув їх ногою і увійшов без стукоту. У кабінеті висіло безліч навчальних таблиць і громадилася купа старої, ще з радянських часів, апаратури. У кутку біля стіни стояв стіл, а поруч із ним тапчан, на якому хтось хропів від душі. Наблизившись до лежанки, Олег порухав коліном дупу, повернуту до дверей.

— Підйом! — скомандував він, — перфоративну привезли. Давай-давай. Немає чого спати. Гурський ледве теплий. Будемо вдвох оперувати.

Тіло на тапчані кілька разів гмукнуло, зарухалося, а потім злякано підскочило.

— Га? Що? О-о… — розбуджений очманіло мружився, стираючи холодний піт зі щоки та шиї.

— Що, наснилося щось?

— О-ой… Ну його в баню…

— За півгодини, — сказав Олег, прямуючи до дверей. — Іди тим часом хворого подивись. Дванадцятигодинний перитоніт. Важкий дід.

Молодий та міцний хлопець підвівся і потягся, струшуючи залишки сну. На ньому, як і на старшому ургентному зміни, була вдягнута зеленкувата піжама, і він натягав поверх неї не надто свіжий білий халат. На столі поруч із тапчаном валялися його затоптані шкарпетки, кальсони і майка. Струснувши головою, розбуджений запхав босі ноги у шкіряні тапочки і рушив до санпропускника.

Яскраво горіли операційні лампи. Під руками в сестри дзенькали на столику інструменти. Мʼяко та ритмічно гудів наркозний апарат.

— Іро, відсмоктувач. Нехай ще раз перевірять, бо будемо потім «цикатися»…

— Добре, Олег Вікторович. Лєна, перевір ще раз.

Голос операційної знову був сухим та діловим.

— Давай, можна, — скомандував анестезіолог. — Поганий дід. Пульс на чесному слові, гемодинаміка ні к чорту… Хлопці, не баріться, гаразд?

— Гаразд, — відповів Олег, повертаючись до асистента. — Чув? Так що не спи.

Хірург, мовчки глянувши на сестру, зробив ріжучий рух вказівним пальцем, і скальпель миттєво опинився у його руці. Операція почалася.

— Затискачі… Ще… Вʼяжемося. Не спи, не спи. Ось так. Давай рушники. Мікулічи.

Лунало тріскотіння затискачів. Усе робилося максимально швидко.

— Рамку! Крути давай. Ну, прокинувся? Ось і добре…

Інтерн Вася Ясінський працював на повну. Як і всі стажери, що чергували по черзі, він бачив себе у найближчому майбутньому великим хірургом, аж ніяк не меншим від Шалімова. І цієї миті, коли до завершення операції насправді було ще дуже далеко, він уже уявляв, як розповідатиме іншим інтернам, що посходяться зранку, як він тут героїчно цілу ніч оперував. Не кожному випадає отак — першим асистентом і взагалі удвох… Він любив чергувати, тим паче, що роздобувши ключа від «апартаментів» другого професора, інтерни тепер спали з комфортом, іноді навіть…

— Відсмоктувач давай! Не спи. Слава Богу, працює…

— Ну що, знайшов дірку? — це був анестезіолог.

Однією рукою хірург уже обстежував через рану черевну порожнину, інша лежала на грудях хворого, вкритих стерильними пелюшками. Його очі над краєм маски випромінювали зосередженість.

— Та чекай ти… Тут щось незрозуміле… Зажди… От зараза…

— Що там?

— От падло…

— Ну що таке?

— Що-що… пухлина. Чорти би вхопили… Рак шлунку. І ти глянь — пухлина доволі обмежена, а взяла — перфорнула. От з-зараза… Я ще у приймальному зауважив, що хворий надто худий.

— Що робитимете?

— А я знаю? Поганий дід. Перитоніт квітучий… Серйозну операцію може не витримати.

Якусь мить Олег думав.

— Надю, іди піднімай усе-таки Гурського, нехай бігом домивається. Потім дзвони професору Соколову. Скажи — рак шлунку. Нехай приїжджає — хворий серйозний. Давай швидко.

Анестезистка побігла дзвонити. А в операційній і далі діловито брязкали інструменти, гудів апарат, лунали зосереджені репліки.

— Лапаротомну серветку давай. Ще…

— Ви їх хоч рахуєте?

— Ну-ну… А то мені розповідали — минулого року в першому роддомі…

— Як там гемодинаміка? — перебив Олег роздуми про забуті в животі серветки. — Нічого? Ще довго. Якщо Соколов вирішить усе-таки видаляти пухлину… Сам розумієш…

У вікні давно вже народився світанок, і тепер ранковий напівморок заповнював операційну, розсіюючись у жовтуватому світлі ламп.

Лікарня тонула у звичайному вранішньому гаморі. Внизу, у вестибюлі постійно стукали двері, пропускаючи персонал, що спізнювався на роботу. Через перехрестя двох головних коридорів першого поверху снували медсестри з паперами та санітарки з відрами. Кудись не встигаючи, квапилися лікарі нічної зміни, а група з десяти студентів — єдині, хто тут нікуди не поспішав, — чекала біля сходів на свого викладача. Усе, як зазвичай.

Вхідні двері вкотре розчинилися, і до вестибюля вскочив літній, невисокий і ще моторний чоловічок із невеликим черевцем. Він заспішив до сходів, смішно підкидаючи холошами явно короткуватих штанів — у одній руці ніс капелюха, в іншій — доволі старомодний портфель. Схопившись за поруччя, чоловічок зосереджено піднімався сходами догори, по дорозі розкланюючись із усіма стрічними, незалежно від їхнього рангу.

Професор Желязко мав звичку вдавати із себе сувору і навіть грізну людину, проте насправді був незлобивим. Раніше, кілька років тому, його вважали першою людиною у хірургічній клініці. Проте роки брали своє, і коли зі столиці прибув на завідування кафедрою професор Соколов, старого посунули далі у кінець «апендициту» та влаштували йому професорський закуток у приміщенні поруч із навчальним мотлохом, власне, залишивши самого на правах експоната.

— Вітаю вас, Григорію Ананійовичу! — лікар у білій лікарняній піжамі, що трапився назустріч, привітно кивнув. — Що так сьогодні? Спізнюєтеся…

— Та от, встретил коло больници свою бувшу пацієнтку! — голосно, наче всі навколо були глухі, почав професор, демонструючи при тому багатство свого неповторного діалекту. — Самі знаєте, как оно… Благодарниє пацієнти… У меня ж их много було, ну, ви знаете…

— Так, так, знаю, — злякавшись, що старий прилипне до нього надовго зі своїми спогадами, лікар побіг далі.

— Здрастуйте, Григорію Ананійовичу! — дві медсестри посміхнулися, минаючи його.

— О! — цей вигук у незнайомої людини міг би викликати підозру, що професор бачив їх востаннє років так із двадцять тому. — А шо ето с вами? Я помну, ви ещо учора ходили така уся доволна, и у колготках… а сеодня в вас така причоска!

Обидві дівчини пирснули у долоні і, залишивши серед коридору здивованого професора, пішли далі.

— Здрастуйте, Григорію Ананійовичу!

— Здрастуйте, здрастуйте…

Дійшовши вже на третьому поверсі до розчинених дверей ординаторської, професор Желязко зазирнув туди.

— Добре утро! А шо вас сеодня так мало?

— Оперують, Григорію Ананійовичу. Ще уночі почали. Рак шлунку. Ішли, кажуть, на перфоративну, а знайшли пухлину. Женатий із Гурським. А потім ще й шефа на ранок із дому викликали.

— Да… да… — Желязко мрійливо застиг в отворі дверей. — Помну я, ми кода-то с Петром Опанасовичем, кода он ещо работал, оперировали рак желудка… Ну, ми их вообще много оперировали, ви помните, да…

— Звичайно, помню, — відповів лікар, продовжуючи перекидати папери.

Але обличчя старого несподівано перекривило від обурення, і він закричав:

— Та шо ти там можеш помнит? Ти ж у нас тода ещо не работал!

Розуміючи, що старий зараз затягне надовго, лікарі, що сиділи в ординаторській, почали непомітно розбігатися.

Напруга в операційній давно спала, хоча так само побрязкували інструменти, тріскотіли затискачі. Згорблені постаті оперуючих не приховували втому, але настрій, незважаючи на це, був на підйомі — операція закінчувалася. Професор Соколов, довгий та худорлявий, у нещільно завʼязаній масці (йому можна), закінчив основний етап операції.

— Ну що, Олег Вікторович… Як на мене — все, що можливо, ми зробили. Я особисто задоволений. Хоча, дід важкий…

— Будемо сподіватися, що витягне, — відповів Олег. — Не лишати ж пухлину! Тоді б за кілька місяців точно помер.

— Звичайно, ви правильно вчинили. Будемо сподіватися. Тільки добре розпиши йому призначення. Сам проконтролюй.

— Звичайно, Валерію Павловичу.

— Сподіваюся, пʼятихвилинку провели без нас. Ну, все. Я розмиваюся — зашиєте без мене. Дренажі постав довкола — все-таки розлитий перитоніт. І помийте усе, помийте старанно…

— Добре, Валерію Павловичу, не турбуйтеся, усе зробимо.

— Усім дякую.

Здираючи на ходу рукавиці, завідуючий клінікою вийшов із операційної. Гурський відразу ж благаючим поглядом вказав Олегові на двері.

— Іди, — зітхнув той, — сам бачиш, які справи — я б тебе не будив… Ставай он на професорське місце, ший.

Остання репліка була адресована інтерну і той, задоволений, почав обходити навколо столу на місце оперуючого.

У ординаторській хірургічного відділення знаходилося двоє лікарів і троє інтернів. Хірурги зосереджено писали, а інтерни залагоджували якісь свої проблеми.

— Мужики, — не міг заспокоїтися один із них, — ну, влетів учора наш Ясінський — атас! Зараз обіржетеся. Січете: біжить Вася нагору, спізнюється, дві хвилини залишається. Заскакує на поверх, не роздягаючись, звісно, а до нього якийсь мудак… Ну, ви ж знаєте, як Вася вміє розповідати. Каже, барига баригою. Халат пожмаканий, шкери розтоптані… І до нього: «Ви куди летите вдягнутий?». А Васька йому: «А у чім справа?». Мовляв, буде кожен санітар без пʼяти хвилин лікаря взувати! А той йому: «Роздягалку внизу для кого зробили? Там належить роздягатися! Ви хто такий?». Васька й говорить: «Я тут працюю. Це ви хто такий?». А той просто очі вилупив! І з апломбом так: «А я головний лікар цієї лікарні. Аржанський — моє прізвище, може, чули?».

Обоє лікарів полишили писати і зайшлися реготом.

— От дає…

— Молодець… Про кого це ти розповідаєш?

— Та Васька, Ясінський…

— Ну, прикольний пацан. А він що, на пʼятихвилинки загальні не ходить? Не знає, як головний виглядає?

— Так ось і Аржанський його про це спитав! — зрадів інтерн. — Васька моментом у штани наклав та веде вже іншої: «А я тут інтерн, в хірургії…». Той далі: «А ви що, пʼятихвилинок не відвідуєте?». «Та відвідую…». «То, може, погано бачите?». Ну і приколупався — як це він, мовляв, за цілий рік спромігся жодного разу не прийти на пʼятихвилинку. Словом, «Хто ваш керівник?» і так далі…

Інтерн розпачливо зітхнув, переживаючи за друга та розуміючи, що подібне могло трапитися і з ним самим. А всі решта продовжували гиготіти.

Сміх перервався раптово. Коридором шаркали чиїсь швидкі кроки. Вони могли належати лише одній людині в усьому шпиталі. Було зрозуміло: сталося щось непередбачуване. Двері різко розчинилися, і до ординаторської заскочив Желязко. Він був у нестямі від гніву — очі буквально викрешували іскри, а сам професор задихався. Халат «задом наперед» виказував його обурений живіт, а традиційно короткі штани тріпотіли. Розкаряченими короткими пальцях обох рук професор гидливо тримав чиїсь затоптані шкарпетки та несвіжі кальсони з майкою.

— Хто сеодня ургентний интерн?! Я вас спрашую — хто сеодня ургентний интерн?!

Здавалося, його погляд мав би спопелити всіх трьох. Нарешті один із хлопців витиснув із себе:

— Ясінський… Здається, Ясінський…

— Ах, Ясинский? Где етот Ясинский?! Дайте мне етого Ясинского! Где он?

— Він на операції ще взагалі-то…

— Ах, он ещо и оперирует?! Ну ладно… Я ему покажу операцию! Он у меня будет оперируват…

І нестямний професор, струшуючи кальсонами, вискочив із ординаторської.

На обличчях усіх, хто знаходився там, відбилося повне нерозуміння. А потім усі по черзі пирхнули, хапаючись за голови по мірі розуміння того, що відбулося, і передбачаючи наступні події. Нарешті один із хірургів, знявши ковпака з голови, скуйовдив волосся і, хитаючи головою, промовив:

— Ну, все. Тепер «гайки» вашому Ясінському…

Вийшовши з операційної, Олег прямував коридором. На його обличчі проступили всі нюанси минулої ночі. Напевно, тому він кілька разів провів долонею по лицю від верху до низу, хоча б за допомогою цього масажу намагаючись зняти неприємну самому собі маску.

— Доброго дня, — привіталася перевʼязочна медсестра.

— Привіт. Лідо, а коли перевʼязуємо Калиновича? Я би хотів чимшвидше смикнути звідси. Ціла ніч…

— Добре, Олег Вікторович. Професор збирався когось дивитися. Після нього одразу беру вашого Калиновича.

— А решту нехай інтерни перевʼязують. Та ти сама в курсі…

Лікар увійшов до ординаторської і сів за власний стіл, ні з ким не вітаючись.

— Ну, розкажи, що там?

Обоє колег повернулися до нього з явним інтересом.

— Розповідай. Гурський — той зовсім говорити не схотів — вдягнувся і пішов додому.

— Та я його взагалі будити не збирався. Почали з інтерном. Ішли на типову перфоративну, а там пухлина. З одного боку, обмежена — сама на резекцію проситься, а з іншого — дід, як то кажуть, у стелю дивиться. Перитоніт і так далі… Ось так до ранку.

— Ну то зробили резекцію, чи ні?

— Та зробили… — хірург махнув рукою.

— А де інтерн твій? Цей, Ясінський.

— Ще в операційній, порядки наводить. А що?

— Та він тут такого начудив — це абзац.

— Слухай, — перебив інший хірург, — давай про інтерна потім. Хочеш, Олежку, я тобі сирку поріжу? Ти ж нічого не їв?

— Звісно. Чекай, а чого це ти такий добрий? Напевно, щось хочеш?

— Та чому зразу «щось хочу»? — обурився той. — Диви, які всі недовірливі стали. То ти йдеш? І коньячку по сто грам також є. Ти ж усе одно додому зараз збираєшся?

— Ну а куди ж? То чого тобі треба?

— Ну, ти прискіпливий…

— Не прискіпливий, а педантичний. Чергування, напевно, хочеш мені скинути?

— Та щось на манер того…

— А як же те, що я не спав сьогодні? Таку операцію відстояв?

— Олежику, ну, зараз втечеш додому і — спати. А вночі зовсім не гарантовано, що знову щось буде. А я усіх твоїх слабих перевʼяжу. І навіть щоденники можу пописати. А хочеш, — колега нахилився до його вуха і щось промовив тихо та хитро.

— Ні, — голосно відповів Олег, — з Іриною на сходах я сам покурю. А хворих інтерн перевʼяже.

— Які ми горді… Слухай, поки ти оперував, тобі тут дзвонили. Якийсь… Де ж я записав? Зараз… — він поліз до кишені, — Якимець! О! Казав, що ти йому дуже потрібен. Словом, я сказав, що ти чергуватимеш і цієї ночі, тож нехай дзвонить після шостої вечора.

— Чекай, чому — і сьогодні?

— Ну, ти ж мене виручиш…

Олег тільки обурено похитав головою.

— То йдемо? Сирку… — колега хитро підморгнув.

— Гаразд. Чорт із тобою. Але ти мені винен уже два чергування. І то за першою вимогою!

Хірург радісно підскочив, і обидва вийшли з ординаторської.

— От жучисько… — здивувався другий лікар. — Я не дався йому, то він Женатого «зґвалтував».

Двері до ординаторської знову розчинилися — увійшов інтерн Вася Ясінський. Тобто Василь Михайлович. Не звертаючи ні на кого уваги, він картинно важко приземлився на стільчик, проводячи рукою по обличчі зовсім, як його шеф. Увесь вигляд інтерна свідчив про те, що саме ця людина прийняла на себе основне навантаження минулої ночі й що виключно завдяки її вмінню важка чотиригодинна операція скінчилася успішно. Важко та втомлено зітхнувши, він чекав від своїх колег цілком закономірних розпитувань про те, як минула ця божевільна ніч. Його друзі, у свою чергу, також із інтересом очікували на щось, але Вася перебував у надто ейфорійному настрої, аби це помітити. Нарешті інтерни хитро перезирнулися, і один із них, підійшовши до «героя», навмисне байдужим тоном промовив:

— Чуєш, Васю… Ти опустися на грішну землю, йди позбирай із професорського столу свої брудні кальсони та стоячі носки… І тихенько… Заким тебе ніхто…

Це дійсно мало вигляд падіння з висоти на землю. Інтерн Ясінський безпомічно озирнувся та спазматично ковтнув, наче шукаючи якоїсь підтримки у друзів і водночас розуміючи, що ситуацію виправити вже неможливо. Тим часом у коридорі вже чулися знайомі звуки професорської ходи. Єдиний із лікарів, що залишився в ординаторській, навіть примружив очі та стиснувся, ніби чекаючи якогось вибуху. Ясінський автоматично сповз сідницею зі стільчика, опускаючись кудись донизу, на підлогу, і з жахом дивився на двері, у яких зараз мусила виринути жива легенда місцевої хірургії.

— Ну шо? Он уже появилса, етот Ясинский? Где он? — Очі Желязка обмацували ординаторську і нарешті зупинилися на тому, хто нерішуче намагався сховатися за кутиком столу. Відчувши на собі цей нищівний погляд, інтерн автоматично почав розгинати коліна, одночасно втягуючи голову в плечі.

— А-а-а! — радісно закричав професор, — так ето ти Ясинскій! Да? Я сразу пона-ал. У тебя ж така причоска! Ти интерн или обезяна?! А-ну и-дом со мно-о-ой! Я тебе дам. Я щас тебе дам, как ложит на професорском столе свои труси!!! Я тебя запомну. Я тебя запомну!!! Ти в меня интернатуру три года будеш кончат!!! Они тут привикли водкой пʼянствоват и бандитами хулиганит! А тепер совсем распоясалис! Ноччу откривают професорский кабинет и там на столе свои носки ставлят!!!

І, продовжуючи примовляти оте своє зловісне «идом со мной», схопивши злощасного Ясінського за комір піжами двома пальцями, як двадцять хвилин тому його кальсони, грізний професор поволік нещасного кудись до коридору, хоч той і був на цілу голову вищий.

— Ну, все. Тепер точно «гайки» — констатував лікар.

Усі троє інтернів сиділи, схопившись руками за голови.

Олег стояв одним сходовим маршем нижче, притулившись спиною до стіни, і дивився у стелю. Це був господарський або пожежний вихід. Там, унизу, вхідні двері були зачинені — ними ніхто не користувався. На проміжних площадках громадився непотрібний мотлох, та, за переконанням особливо сентиментальних медсестер і санітарок, саме тут жив Операційний. За аналогією з домовиком, тільки той удома, а цей — тут. Бува, загримить ні з того ні з сього металевий бікс для стерилізації у порожній та зачиненій операційній, або двері зариплять самі… Іноді серед ночі у системі водопостачання відбувалися якісь перепади тиску, тоді погано закручені крани раптово починали «вити», імітуючи якийсь аж людський стогін, що навіть примушував нових, необізнаних медсестер зіскакувати серед ночі й бігти по палатах, шукаючи, кому стало погано. Баба Жанна — найстарша з усіх санітарок — пояснювала це тим, що Операційний припадає губами до крану і дме в нього. Ключі від володінь Операційного неофіційно мали у кожному відділенні, й лікарі та медсестри часто використовували сходи як курилку. Тут іноді можна було почути таке, що…

Двері вище розчинилися, і до Олега збігла вдягнута у білу лікарняну піжаму Ірина. Спинилася поруч, простягла йому цигарку, залишивши іншу собі. Лікар дістав запальничку і, чиркнувши двічі коліщатком, затягся.

— Господи… Що це?

— «Кемел» — важкий.

— Воно й видно…

— Доктор, свої потрібно носити, — «проспівала» Ірина.

— Гаразд, із мене шоколадка. Де взяла?

— Женька пригостила. Ти хоч їв щось? Я зараз каву поставлю.

— Та ладно… Я взагалі-то перехопив. Ряшко підлизався. Я за нього сьогодні чергуватиму. Ми й остограмилися вже.

— Ох! Олег Вікторович… По вас і не скажеш… — вона скинула стрілками брів.

— Це тому, що я замучений. Нічого, відісплюся. Ти вже йдеш?

— Так, збираюся.

— Можемо по дорозі зайти в «Алісу». По каві — і розбігаємося. Виспатися треба.

— Давай. А як тобі моя нова туш?

— У контрасті з маскою — взагалі вражаюче.

— А може, мені також помінятися? Однаково я Галці чергування винна. Краще вже з вами, як із кимось іншим… Га?

— Якщо хочеш — міняйся. Будемо чергувати.

— А може, ви не хочете? — вона зробила картинно ображене обличчя.

— Ну що ти! Скажеш таке…

Він зігнувся до неї, Ірина поцілувала його у губи. Обоє піднялися догори. Двері за ними зачинилися, і ключ перекрутився двічі.

В ординаторській стояла тиша. Інтерн Ясінський із трагічним виразом обличчя писав історію хвороби, час від часу перериваючись, щоб поміркувати про щось своє. Двері розчинилися, і увійшов Олег Вікторович, старший ургентний зміни, його безпосередній шеф.

— Ну що, виспався? — поцікавився лікар.

Інтерн лише розпачливо махнув рукою.

— А дарма, — цілком серйозно промовив Олег. — Сьогодні з непривички, на твердому… Кажуть, старий замок поміняв.

Той лише надув губи.

— Ну гаразд, я ж так — по-дружньому. Наслуханий про твої «подвиги». Але не переймайся. Старий покипʼятиться і за тиждень не памʼятатиме. От якби ти в Соколова на столі шкарпетки забув — тоді би точно плакала твоя інтернатура. Той злопамʼятний. А цей… — Олег махнув рукою.

— Він з цим усім… Знаєте, що зробив? — вигукнув Василь, не приховуючи образи. — Медсестрам зміни пороздавав! Усім по деталі. Щоб я потім ходив і збирав!

— Ну, а ти не ходив і не збирав.

— Звісно! Проте вони самі приносили. А дехто просто шпильку пускав: «Доктор, там у нас якісь ваші речі валяються…»

— І, звичайно ж, — розсміявся Олег, — шкарпетки були стоячі, а підштанки з дірками.

— Ніякі не стоячі… — інтерн зовсім надувся.

— Та годі тобі вже! Знайшов трагедію… Щоденники написав?

— Написав.

— Молодець. Шви Горюнову зняв?

— Зняв.

— От і прекрасно. Лягай та спи. По дрібницях не будитиму. Сьогоднішній апендицит твій — від початку до кінця оперуватимеш. Я поасистую.

— Ще невідомо, чи він буде.

— Буде. Учора ж не було. Хтось поступав?

— Так. Мужик з післяінʼєкційним абсцесом і жінка — сорок два роки, між іншим, громадянка Польщі. Незадоволена — мати моя… Темпераментна уся. Усе — «поцо» та «поцо». По-нашому ні чорта не кумекає.

— Що у неї?

— Здається, ниркова колька. Ось тільки щойно її привезли.

— Ну, гаразд, — сказав Олег. — Абсцес сам розкривай. Як буде готово — покличеш мене, я подивлюся. Ну, а з полячкою піду познайомлюся. Про надходження чужоземців взагалі-то потрібно держадміністрацію повідомляти. Так що йду займатися.

На ходу застібаючи халат, Олег вийшов із ординаторської.

Телефон на сестринському посту дзвонив наполегливо. Нарешті підійшла чергова і зняла трубку.

— Перша хірургія. Так — є, чергує. А хто його питає? Одну хвилинку, він дивиться хвору.

Олег сидів у палаті на краю койки, на якій лежала насуплена, дуже невдоволена жінка. Лікар, доброзичливо торкаючись її руки, говорив:

— Ну ви ж бачите — вже минає, вам краще. Так одразу не може перейти. Повірте, вам зробили все, що належить у таких випадках. Крім того, про ваше надходження ми вже повідомили у міську адміністрацію, тому завтра про вас попіклуються представники державної влади. А сьогодні потрібно лягти і спати…

У дверях зʼявилася чергова:

— Олег Вікторович, вас якийсь чоловік до телефону просить. Каже, що вже дзвонив.

Лікар посміхнувся елегантній полячці, пообіцявши, що до ночі ще раз зайде, і вирушив на пост.

— Так!

— Олег Женатий?

— Він самий.

— Вітаю!

— Взаємно. А хто дзвонить?

— Володя Якимець. Памʼятаєш такого?

— М-м… Здається, ні.

— Перенесися років на пʼятнадцять назад. Спортивний корпус. Тренування тричі на тиждень. Володя Якимець з фінансового…

— Дійсно, пригадую… — розгублено промовив Олег. — Це ти? Радий тебе чути. Як ти мене вишукав? Що, якісь проблеми по медицині?

— Та як тобі сказати… Загалом, так.

— І у чому полягають?

— Знаєш, це взагалі не телефонна розмова. А ми могли би зустрітися? Я навіть зараз підʼїхав би.

— Довга розмова?

— Гм-м… Ну, можливо. Від тебе залежить. Може, й довга.

— Цікаво все-таки: а в чім справа?

— Ну… Добре було би таки зустрітися.

— Знаєш що? — подумавши, промовив Олег, — Якщо це не надто терміново, давай завтра. Зранку на десяту. Га? Якраз чергування здам і буду вільний.

— Давай, — зрадів співрозмовник. — Звичайно, не терміново. Як досі терпів, то ще до завтра витримаю.

— Слухай, може, тебе подивитися треба? — занепокоївся Олег. — Раптом щось серйозне? Тоді давай вже.

— Ні, це не те, що ти думаєш. До ранку цілком терпить.

— Тоді гаразд. До зустрічі.

— До зустрічі.

Ірина зазирнула до ординаторської, але там нікого не виявилося. Проте не встигла вона зачинити дверей, як хтось легенько підштовхнув її досередини. Це був він.

— О, доктор… Де ж ви ходите?

— Та… Дзвонив один старий знайомий.

— А де ваш вірний учень та послідовник?

— Хворих дивиться. Між іншим, нормальний хлопець. Он — історії всі пописав… Та й взагалі нічого. Правда?

— Малолєтка… — жінка поглянула на нього з докором. — Інша справа — ви, Олег Вікторович…

— Та що там я… Старий гриб. Запліснявів зовсім від такого життя. І взагалі — вистачить демагогії. Давай краще тягни сюди каву. Раптом знову притарабанять когось… Я, між іншим, так і не обідав після сну.

— А як же ваш інтерн? Раптом прийде?

— Так ми і йому наллємо. Дурненька, я ж про каву тобі говорю! А в тебе одне в голові.

— Ну, якщо я така дурненька, то вечерятимеш сам.

До ординаторської постукали — це була чергова:

— Доктор, терміново просять до приймального — важкий хворий.

— Та їм усі — важкі… Ну, вперед, Ірино Володимирівно! Бо зараз як замиємося на операцію — плакала наша кава.

— Сплюньте, доктор!

Але він вже спускався сходами.

Чоловік лежав на тапчані блідий, мовчазний, видаючи лише зрідка слабкий стогін.

— Що там?

— Дивіться, лікарю. Травма живота. На заводі вдарило балкою, яку тягнув трактор. Півгодини тому.

— Гемодинаміка?

— Пульс сто, тиск — сто на шістдесят.

Хірург присів поруч із пацієнтом і, зсунувши робу догори, легко торкнувся живота.

— М-м-м… — той лише застогнав.

— Голова крутиться?

— Так…

— Своїми ногами не йшли після травми?

— Пробував. Слабо…

Олег ще раз провів рукою по животі хлопця.

— Ну що… Оперувати тебе треба. Внутрішня кровотеча. Зараз ще одну процедуру, щоб переконатися і — чимшвидше на стіл.

Той лише заплющив очі і ковтнув.

— Давайте догори. Родичам повідомили?

— Уже із заводу дзвонили — зараз будуть.

Кивнувши головою на знак згоди, Олег рушив у відділення.

У операційній було все, як зазвичай. Зосереджене дзенькання інструментів, скупі репліки під акомпанемент наркозного апарата. Троє хірургів, медсестра, санітарка та анестезіолог із анестезисткою. Усі зайняті роботою.

— Умикай.

Загудів електровідсмоктувач.

— Крововтрата, напевно, до півтора літра. Як, Олег Вікторович?

— Десь так. Васю, не спи — кишки відводь набік, бо ж заважають. Тут спати ніколи. Звідки ж воно ллє?

— Он, десь із печінки.

— Та я і сам бачу, що з печінки, але де саме?

Але тут радісно вигукнув Ясінський:

— Я бачу! Он який розрив!

— Молодець. Я також бачу. А он — іще.

— Печінка, наче кавун, тріснула… — буркотів ще один хірург, який виконував роль першого асистента. — Я ж казав тобі — сто відсотків, а ти — лапароцентез, лапароцентез… Тут за кілометр було видно, що справа пахне керосином…

— Годі вже, зараз усі розумні… А живіт дарма розрізати також неприємно. Ірино, шити готуй — кетгут, але чимдовший, бо вʼязати незручно. З-зараза… як тут незручно… Потрібно ж так порватися…

— Дійсно, удар гарний був, могла й кишка постраждати.

— Не в тому справа, — Олег викинув на пелюшку жменю чорних кровʼяних згустків і ненадовго замовк, прошиваючи печінку. — Мені здалося, що якийсь каловий запах промайнув. Ви не чули?

— Та ну тебе… В тебе нюхові галюни вже.

— А я, між іншим, також чув, — устряв інтерн. — От коли ми кров із малого тазу відсмоктували, я також наче почув.

— Ну гаразд, ще подивимося. Давай, Ірино. Останній шов — і все.

Вони закінчили з печінкою і полізли у низ живота перебирати кишечник.

Професор Соколов лежав на дивані, вкрившись ковдрою мало не з головою. Двері кімнати тихо та обережно розчинилися, і увійшла дружина. Майже не дихаючи, вона підійшла до шафи і почала відчиняти дверцята, що відразу заскрипіли. Жінка робила це обережно, але дверцята все одно видавали пронизливе рипіння. Тоді вона вирішила, що найліпше буде зробити це зразу і рішуче — швидко потягла на себе, не помітивши при цьому, що на підлозі лежить якась дитяча іграшка. Від удару дверцят цяцька відлетіла і загуркотіла по підлозі.

Тіло на дивані повернулося обличчям до неї.

— Тобі обовʼязково саме зараз лізти у шафу? Саме тоді, як я не спав попередню ніч! Саме тепер, так?!

— Тихо, тихо… — вона приклала палець до губів, — іду вже, йду…

— То онуків не можеш заспокоїти, щойно заснув — вони гримлять, тепер сама…

Вона тихо зникла за дверима. Тіло на дивані знову накрилося з головою.

Нагорі щось застукало, наче хтось важко пострибав по підлозі поверхом вище. За якийсь час звук повторився, але чоловік навіть не поворухнувся. Проте на третій раз сів на ліжку і пронизливо заволав:

— Машо! Машо!

— Чого тобі? — дружина злякано зазирнула до кімнати.

— Іди, скажи щось отим згори. Це ж неможливо так бігати о дванадцятій годині ночі! Ну просто, як коні! Що вони там роблять? Я зараз дзвонитиму до міліції!

— Ну в них ювілей сьогодні, з дітьми позбиралися, діти бавляться…

— Знову діти? Своїх насилу заспокоїли — тепер чужі? Іди розжени цей бедлам! Якщо мене піднімуть ще раз, я за себе не ручаюся. Встану і все тут перекину. Я вже не у тому віці, щоб по дві ночі підряд не спати.

І завідуючий клінікою нервово повернувся до стінки.

У операційній панувала вкрай нервова атмосфера.

— Олег, слухай, давай закінчувати. Скільки можна мʼяти ці кишки? Ти ж бачиш — немає нічого!

— А звідки запах каловий пробивається? Ти розумієш, що буде, якщо ми лишимо розрив кишки?

— Та який розрив? Двічі вже перешнурували. Де він? Немає нічого, абсолютно.

— А це що? Звідки гематоми? Кишка явно постраждала. Брижа надірвана. Може, який заочеревинний розрив, і воно сюди просочується?

— Ну де? Ти ж бачиш — усе обдивилися. Давай, дренуй, і будемо зашиватися. Ти що, до ранку хочеш тут копирсатися?

Олег розігнувся і склав руки на операційному полі:

— Не знаю… Не можу я зашити живіт, коли гімном смердить.

— Та яким гімном? Я, наприклад, нічого не чую.

— У тебе нежить.

— Ну то й що? На мій нюх це не впливає. Звичайний кишковий запах, коли живіт розкритий. Це я чую. Ну, гаразд. Давай так: ще раз дивимося усе, і як нічого не знайдемо — зашиваємо.

І вони мовчки продовжили перебирати кишечник.

— Ну що?

— Гаразд, зашиваємо.

Промовивши це, Олег був похмурим, як ніколи.

Кілька хвилин працювали мовчки.

— Слухай, а взагалі-то ти правий. Тепер і я чую. Таки смердить.

Олег кинув затискач, який поїхав далеко під двері.

— Так?! А чого ж ти кричав — зашиваємо? Що тепер?

— Не знаю, — знітився той, — можливо, і справді якийсь заочеревинний розрив, того воно підсочує… Зараз явно чую запах. Давай ще раз дивитися.

— Що дивитися? Ми вже надивилися. Хворий четверту годину на столі! Давай кликати зава. Нехай він тепер дивиться.

— А якщо й він не знайде? Однаково не візьме на себе сміливість зашити. Я його знаю. Давай краще зразу Соколова.

— Та він минулу ніч не спав, разом із нами тут…

— То й що? Однаково цим скінчиться. Хоча… Ти оперуючий, тобі й вирішувати.

Пауза була недовгою.

— Світлано, — сказав Олег, — дзвони, нехай зава везуть — бігом.

— Ну, як хочеш… — протяг асистент, явно не згодний з його рішенням.

У кімнаті, де спав професор Соколов, стояли тиша та темрява. Ковдра ритмічно здіймалася у такт його диханню. Годинник на стіні показував першу. Несподівано внизу, у дворі, пролунав наростаючий рев мотоцикла. Можливо, їх було двоє чи троє — і, як на гріх, хлопці зупинилися просто під вікнами професора. Мотори дико заревли, а потім ніч прорізало дзеленчання битого скла і пʼяний крик:

— Любка, с-сука, на — получай!

Вони закричали всі разом, знову заревли мотори, і компанія зникла у невідомому напрямку.

Соколов мовчки сів на ліжку. Довго сидів, а потім вийшов із кімнати. Повернувся з чашкою, знайшов у ящику якусь таблетку та випив. Після цього знову заліз під ковдру і поклав подушку на вухо.

Напруження в операційній зростало. Хірургів було вже четверо, і тепер вони лише заважали один одному. На місці оперуючого вже стояв Ігор Петрович, завідуючий відділенням.

— Дай мені свіжу серветку, але намочи… Та куди ти лізеш попід руки? Олег Вікторович! Ти вже шукав. Шукав, скільки хотів. Тепер тримай гачки.

— Пробачте, Ігорю Петровичу…

— Пробачте… — повторив роздратований зав, якому не дали виспатися. — Чотири години товклися в животі! Не могли раніше викликати? Кишки намʼяли… Розбери тепер, що тут до чого… Ось це — що таке? Воно було тут зразу, чи ви натравмували?

— Ну що ви! Це було. Он ще й розривчик на брижі невеличкий. Може, де заочеревинно порвалося?

— Може, може… Не знаю я, що тут може. Ну вас до біса! Є завклінікою для таких випадків — викликайте. Чорт зна що…

Годинник на стіні операційної показував уже пів на другу і продовжував відраховувати час. А ще за півгодини професор Соколов увійшов з піднятими, вже помитими руками і, не говорячи ні слова, попрямував до операційної сестри.

— Чому мовчимо? — єхидно запитав він невідомо в кого. — Що, змучилися?

— Ну, давай, Олег Вікторович, не тягни резину… — завідуючий відділом явно не збирався брати ініціативу на себе.

— Оперуємо закриту травму живота, — почав Олег, — повшивали розриви печінки, проводимо ревізію кишечнику і не можемо знайти пошкодження.

Його голос звучав сухо та скупо.

— А чому ви вважаєте, що воно повинно бути?

— Каловий запах у черевній порожнині.

— Гм-м…

Нервозність професора поступово проходила, звільняючи місце робочій зосередженості.

— Дійсно, запах є. Ну, давайте дивитися. Тільки нас тут явно забагато. Сергій Миколайович із інтерном нехай сядуть відпочинуть, а ми ревізнемо живіт.

Двоє слухняно відійшли, а завклінікою взявся до кишок.

— Так… тоща… Тут гаразд. Ось вже здухвинна… Нормально. Це просто гематома. Може, й ви намʼяли… Скільки часу оперуєте?

— Від пів на десяту, — невдоволено промовив анестезіолог.

— Що?! Чотири з половиною години? А чого ж ви копирсалися? З глузду зʼїхали! Хворого з такою крововтратою пʼяту годину на столі тримаєте! Слухайте, що це за дитинство? Та-ак… Поперечно-ободова… Норма-ально… Ну як це можна? Тут же ж нічого немає! Кишечник не пошкоджений, якщо не брати до уваги, що ви його пʼяту годину мнете. Ану, стоп… Стоп…

— Ну, чуєте? — Олег збуджено втупився в оперуючого. — Чуєте? От ми, коли сюди доходимо, явний запах чуємо. Десь поступає. Ось і місце підозріле.

— Не таратор, — перебив його професор. — Ревізуємо ще раз. Щось тут не так. Ось нисхідна, ось сигма.

Професор Соколов перебирав кишечник кілька разів, щоразу підозріло тягнучи носом. Він також добре розумів, що буде, якщо «закрити» живіт із незнайденим розривом кишки. Нарешті він випростався і глянув на колег.

— Зашивайте. Ми перевірили все. Розриву немає. Кишечник цілий. Закінчуйте операцію. Дренажі надійні поставте. Якщо все-таки пропустили і почнеться перитоніт — оперуватимемо повторно.

Завклінікою розвернувся і, здерши на ходу рукавиці, жбурнув їх на підлогу, після чого вийшов із операційної.

Усі виходили, наче вичавлені. Відкривалися крани в передопераційній, халати скидалися під ноги. Хірурги вмивалися просто на інструменти, що купами лежали в раковинах.

— Чорти би забрали ваші операції… — завідуючий відділом ніяк не міг заспокоїтися. — Все не як в людей… Пʼять із половиною годин… Завтра шеф на планерці розбиратиме по частинах.

— Ігорю Петровичу, навіщо ви так? — повернувся до нього Олег. — Ви ж так само не зашили! Правда? У вас також сумніви були.

Олег роздратовано витирав обличчя рушником, здогадуючись, що зійдеться все, безперечно, на ньому.

— Я не зашив? — обурився завідуючий. — Не вистачало, щоб я після вас животи зашивав! Сам розрізав — сам і зашивай. В нас із тобою дипломи однакові, й категорії, до речі, також. Якщо ти вліз у живіт, то чого у когось іншого повинна голова боліти?

— А чому ви кажете — «вліз»? — не погодився Олег. — Я що, якусь помилку допустив? Випадок неординарний. Я лише хотів сказати, що будь-хто одразу б не розібрався. І у вас були сумніви, і навіть у шефа. То чому ви з розгону на мене пʼять із половиною годин вішаєте?

— Нічого я на тебе не вішаю. А розбиратися мусили швидше.

— Звичайно, — промовив Олег, не приховуючи образи, — правий той, у кого більше прав…

— Чорти би забрали! Ну, хіру-урги! Ну, діячі! Йоп-понський бог! — цей крик, що пролунав з операційної, належав анестезіологу, який досі порався біля хворого, виводячи із майже шестигодинного наркозу. — Ну, діячі, маму вашу… Пʼять годин операції! Давно спати пора, а я, як дурний наркоз даю! І вони дірку в кишці шукають!

Не дивлячись на те, що маски та бахіли вже було скинуто, всі натовпом залетіли до операційної. З хворого вже поскидали операційну білизну, і рана на животі була закрита білою повʼязкою. Анестезіолог знаходився у стані надзвичайного обурення, крокував туди-сюди по операційній, розпачливо хитаючи головою. Ірина чи то здивовано, чи то злякано затуляла рота рукою, хоч на обличчі її ще досі була маска. Санітарка тихо гигикала у кутку.

— Що стали? — просто розвів руками анестезіолог. — Обісрався ваш хворий. Під себе наклав. А ви діру в кишці пʼять годин шукаєте! А я стою і нюхаю поруч із вами…

Олег мовчки підійшов до хворого і зазирнув йому між ніг. Потім розвернувся і, виходячи, копнув ногою скільки було сили скручені на підлозі професорські рукавиці.

Невиспані і невдоволені обличчя учасників нічної операції контрастно вирізнялися на загальному тлі решти присутніх на ранішній пʼятихвилинці. Шарудіння миттєво вляглося, коли увійшов завклінікою, займаючи своє місце «у президії». Його довге обличчя виглядало змарнілим та похмурим.

— Слухаю, — промовив він, — починайте.

Олег підвівся з місця і, поглядаючи на аркуш паперу, почав:

— За час чергування поступило четверо хворих. Чоловік тридцяти двох років із післяінʼєкційним абсцесом сідниці. Оперований під місцевим знеболенням. Жінка сорока двох років, громадянка Польщі. Сольовий діатез, ниркова колька. Приступ знято. Повідомлення в адміністрацію подано. До речі, звідти дзвонили півгодини тому і просили, щоб ви, Валерію Павловичу, подивилися її.

— А чому хвора в нас, а не в урології? — запитав Соколов.

— Її прийняли до початку мого чергування, напевно, була підозра на апендицит… Ну, і останній хворий. Чоловік двадцяти двох років. Нещасний випадок на виробництві. Розриви правої долі печінки, внутрішньочеревна кровотеча другого ступеня. Хворий оперований. Ушивання розривів печінки, дренування черевної порожнини. Стан хворого на ранок задовільний….

Він замовк, відчуваючи незручність.

— Н-да-а… — завклінікою підвівся зі свого місця і перейшовся перед аудиторією. — Цей випадок заслуговує на особливу увагу. Ситуація така: бригада хірургів вищої та першої категорій чотири години оперує хворого, зробивши на цей момент уже все необхідне, — шукає розриви кишечника. А все тому, що їм дружно мариться каловий запах. Потім до них приєднується завідуючий відділенням, і вони продовжують у тому ж дусі ще годину. Тому хворий невиправдано довго знаходиться під наркозом. До того ж хворий, як відмітив сам Олег Вікторович, із крововтратою другого ступеня. Як це назвати?

Зав нервово совався на своєму стільчику і мовчав.

— А де, до речі, Григорій Ананійович? Чому вже друга підряд пʼятихвилинка проходить без другого професора? Я розумію, що Григорій Ананійович — заслужена людина… Проте є якийсь порядок, якісь канони, і їх потрібно дотримуватися! Ну, добре. На десяту мені потрібно до наукової частини. Ігорю Петровичу, ви подивитеся і розберетеся з полячкою. Якщо завідуючий відділенням не може приймати рішення в операційній, то організаційні питання він вирішувати зобовʼязаний. Я буду за дві години. Усі вільні.

Олег вийшов, наче хмара. Хтось смикнув його за рукав:

— Ну, ти гігант… По пʼять годин щоночі…

— Це ж яке здоровʼя треба мати…

— Та пішли ви!

— Слухай, а він що, дійсно обісрався?

— І шеф досі не знає? Олежку, коли дізнається — буде завал.

Усю групу лікарів, що сунула коридором, наздогнав завідуючий відділенням.

— Так, колеги! Я нагадую, щоб не забули здати заяви на відпустки, хто ще цього не зробив. Сьогодні останній термін. Я їду в пологовий на консультацію, повернуся — щоб усі заяви були. Олег Вікторович, вам востаннє нагадую про рецензію. Востаннє!

— Ігорю Петровичу, а як же полячка? — запитав Олег. — Ви забули, що шеф розпорядився?

— А до чого тут я? — знизав плечима той. — Я взагалі-то адміністратор. Он, є в нас другий професор — нехай дивиться. Він — світило, нехай лікує іностранку. Так що, Олег Вікторович, як зʼявиться Желязко, передайте йому прохання завклінікою щодо громадянки Польщі. Тим паче, це ваша хвора…

Олег нічого не відповів.

— Олег Вікторович! — покликала медсестра з поста, — вам телефонують. Беріть трубку.

Хірург підійшов до телефону.

— Так!

— Олеже, вітаю! Це Володя. Ми вчора домовлялися.

— А, так…

— То як на рахунок розмови? Зустрінемося?

Міміка лікаря свідчила про те, що ні з ким зустрічатися зараз йому не хотілося.

— Ну давай, підʼїжджай.

— За пʼятнадцять хвилин буду. Спускайся до центрального.

Олег поклав трубку. Назустріч йому по коридору своєю типовою ходою прямував професор Желязко.

— Доброго дня, Григорію Ананійовичу.

— Добридень, добридень…

— Григорію Ананійовичу, на моєму чергуванні чужоземка поступила, — сумніваючись у правильності власних дій, почав Олег, — громадянка Польщі. Наче ниркова колька. Щось із нею вирішувати потрібно. Та й з адміністрації просили, щоб завідуючий клінікою подивився, а він у наукову частину поїхав.

— О! Полячка? — пожвавився професор. — Посмотрим! Сечас собером интернов и посмотрим, обязателно. А где она лежит?

Тамуючи несподіване важке передчуття, Олег назвав номер палати.

— Хто в нас дежурна сестра сеодня? — загорлав професор, прямуючи далі. — А-а! То ти? Давай позови мне усех интернов у кабинет, позови… Пойдом, посмотрим…

І, продовжуючи бурмотіти собі під ніс, Желязко зник в «апендициті».

За кілька хвилин двері до палати розчинилися, й у прохід між койками посунула юрба інтернів на чолі з професором Желязком. Вигляд у нього був без перебільшення професорський і виразно свідчив про те, що нікому іншому такої важливої місії доручити не могли. На койках поруч лежали дві жінки, окрім яких у палаті було ще двоє бабусь. Професор змовницьки повернувся до інтернів, що вже побували тут на ранішньому обході, та напівпошепки поцікавився, кивнувши головою у бік двох жінок:

— То котора с них полячка — ота красива, или некрасива?

Жінка, що лежала біля вікна, виглядала дещо старшою, проте її елегантність, гарна фігура та макіяж кидалися в очі. Доглянуті руки нервово смикали край білизни, а невдоволено стиснуті губи не зменшували принадності. Вона й була чужоземною громадянкою.

Інша пацієнтка, яка лежала на сусідньому ліжку, мала в собі кілограмів із двадцять зайвих, але натомість була з розпущеним довгим волоссям, а халат на ній відстовбурчувався, злегка відкриваючи без перебільшення богатирські груди. Вона підняла голову, розвісивши губи-вареники, здивовано вирячившись на другий підряд обхід.

— Красива, красива! — одночасно зашепотіли інтерни, кожен із яких, безперечно, вважав себе знавцем жіноцтва.

Професор виставив живота з пихатим виглядом і, зателепавши короткими штаньми над старомодними шкіряними тапочками, заліз у прохід між ліжками. Вочевидь, він мав специфічні уявлення про жіночу принадність, бо несподівано для усіх повернувся до полячки задом, нахилився до нашої і, розтягнувши рота у радісній посмішці, голосно запричитав:

— Здрастуйте, здрастуйте! Ну, как ви до нас доехали? Как ваше здоровʼя? Ну ничо! Ми вас тут немножко подлечим.

Інтерни махали руками, цикаючи до нього, робили відчайдушні жести, проте Желязко ніяк не реагував. Нахилившись до остовпілої дівахи ще нижче, професор несподівано підігнув свої «скрипучі» коліна і з розгону всівся просто на голову полячці, продовжуючи примовляти:

— В нас тут очен хороша болница, опитни доктора, внимателний персонал.

Очевидно, професорські сідниці цієї миті відчули під собою якийсь не конче зручний предмет, причому, цей «предмет» ще й смикався під ними. Тому рука Желязка автоматично помацала поруч і натрапила на неподобство. Насилу піднісши сідниці, професор загріб «предмет» жменею і не надто поважно посунув убік, пробурмотівши при цьому:

— Подвинса…

А після цього знову розсипався у любʼязностях:

— Ну, ми вас тут немножко подремонтируем, я сам проконтролирую…

Більше нічого він сказати не встиг. За його спиною, наче привид, здійнялася жіноча постать, в якій уже не було ніякої чарівності. Вона вчепилася руками у професорський ковпак і комір та почала у нестямі трусити Желязка, супроводжуючи це дикими криками:

— Єзус Марія! Нєх вас пся крев заляє! Курва ваша мать!

Інтерни застигли на місці, не в змозі чимось зарадити, а полячка, яка, здавалося, зовсім оскаженіла, продовжувала дерти професорський халат і несамовито волати.

Він підійшов, посміхаючись ще здаля, бо впізнав старого знайомого. Володя Якимець виглядав удвічі ширшим, полисів і, що вже казати, — постарішав. Зате був вдягнутий у крутий модний піджак і мав по персню на кожній руці. На поясі висів мобільний телефон.

— Ну, привіт, привіт…

Лікар підійшов, із задоволенням подав руку старому знайомому, обійнявши його і ляскаючи по плечі.

— Добре виглядаєш, — витиснув із себе посмішку Олег.

— Та, загалом, нічого, — погодився той. — Раніше ще крутіше виглядав, а тепер схуд добряче.

— Уявляю собі, — здивувався Олег. — А що, зі здоровʼям проблеми?

— Та як тобі сказати… Наче й не зі здоровʼям… Це як подивитися… А чого ми тут? Їдемо, раз вже зустрілися.

— Куди?

— А яка до біса різниця? Знайдемо куди. Місто велике.

— Знаєш, — завагався Олег, — я другу добу чергую. Знову, наче навмисно, спати не дали — ніч відстояв. Голова, як відро. Давай просто посидимо десь.

— Я за те ж! Посидимо, поговоримо… Заразом і зʼїмо щось. Після чергування не завадить. Давай!

Вони зайшли за ріг, де розташовувалася стоянка для машин, і Якимець прочинив дверцята шикарної іномарки з масивними заокругленими формами, кольору «темний металік».

— Це що — твоя?

— Не зовсім. Це з роботи. Моя у гаражі.

— БМВ?

— Так. І у гаражі БМВ, але свіжіша. А ця більш потаскана, для робочих поїздок. Хоча, якщо на те пішло, робота — моя, то й машина, виходить, моя також.

— Гарна робота, — присвиснув Олег. — Хто ж тебе взяв на таку?

— Ніхто. Я, брате, сам беру на роботу. Хочеш — і тебе взяти можу.

— Круто, — погодився Олег. — Просто «новий рускій».

— Ну чому… Новий українець, — Володя засміявся, — в мене невеличке підприємство. Ось так живу, кручуся. А ти як?

— Так, — непевно промовив Олег, — скромно — просто лікар.

— Ну, я чув, — гарний лікар.

— Усі ми гарні, — їдко відповів Олег. — Особливо, коли припре, а так…

— Бачу, ти дійсно не в дусі. А мені, до речі, це знайомо. Також часто доводиться не спати. Особливо останнім часом.

Машину припаркували біля бровки навпроти симпатичної вивіски ресторанчика. Приятелі увійшли досередини.

— Ти, звичайно, як істинний хірург, коньяк поважаєш? Я чув, ваш брат тільки це пʼє.

— Мені однаково, — відповів Олег. — Сьогодні взагалі немає настрою пити.

— Знаєш, а я випʼю. Я взагалі кожного дня тепер… Ну, майже. Що, видно по мені?

Олег ніяково знизав плечима.

— Доброго дня, — до столика підійшла офіціантка, — Що ви бажаєте?

— Принеси нам, красуне, коньяку фірмового вірменського, з ікоркою та лимончиком — і щоб уже. А потім щось таке смачне — ну, ти знаєш, так, щоб ми тут не сумували. Бо більше не прийдемо.

Дівчина посміхнулася і пішла виконувати замовлення.

— А ти такий самий жилавий, як був, — заздро кинув поглядом Володя. — Непогано виглядаєш. Памʼятаю — з тобою важко було, хоч я й на категорію вище боровся. Памʼятаєш?

— Памʼятаю, — без особливого ентузіазму відповів Олег. — Ти також прудкий був. І важкий на додаток. Мені колись мало ногу не поламав. Памʼятаєш?

Офіціантка поставила на столик коньяк із бутербродами та нарізаний лимон. Володя розлив на правах господаря і запитав:

— Ну що, будьмо? Скільки не бачилися? За зустріч.

Він перехилив, не смакуючи. Олег трохи почекав і почав пити маленькими ковточками, наче змиваючи неприємний осад доби, що минула.

— То які у тебе проблеми?

— О, після чарки навіть інтерес зʼявився, — констатував Якимець. — А то зовсім пісний сидів. Проблеми… Гм-м… Олежко, а ти скільки отримуєш, узагалі-то?

— Я? Та як тобі сказати… Ну, з усіма набавками зараз гривень чотириста з чимось. А до чого тут це?

— Чотириста… — Володя закурив та налив по новій. — Припустимо, стільки само тобі ще вдячні пацієнти у конвертах приносять… Загалом сто, як ти кажеш, «з чимось» баксів на місяць виходить…

— Не зрозумів, — знизав плечима Олег. — Ми що, зустрілися, аби рахувати мої прибутки?

— Ні, звичайно, не ображайся. Хочу запропонувати тобі роботу.

— Яку ще роботу? Ти що, приватну клініку відкриваєш? У нас на цьому не розбагатієш.

— Та ні, не приватну. А робота — нічого незвичайного. Дивись: ти працюєш в одній лікарні практично задарма. Ну, за моїми уявленнями, звичайно. А я збираюся тобі запропонувати попрацювати в іншій лікарні — за непогані гроші.

— Цікаво. А в якій — іншій?

— У Тачанові.

— Де?!

— У Тачанові. Є там лікарня. І хірургічний відділ у ній.

— А де це?!

Замість відповіді Якимець дістав із кишені піджака карту автодоріг, розгорнув її і тицьнув пальцем, практично не цілячись. Олег, примружившись, насилу розібрав дрібні літери, а потім несподівано випростався:

— Ти що, з глузду зʼїхав? Та це чортзна-де! На іншому кінці України. Я що — ненормальний? І навіщо тобі це?

— Ну, то вже інше питання.

— То кажи, раз уже…

Вони знову випили.

— А ти здатний сприймати серйозно? — запитав Володя.

— Звичайно. Коньячок твій дієвий — мені вже суттєво краще. Сприймаю з усією серйозністю.

— Ну, гляди… Щоб не вийшло, як у тому анекдоті. Знаєш, приходить хворий до лікаря і каже: «У мене яйце болить». Лікар: «Показуйте». А він: «Не покажу». — «Чому?» — «А ви сміятиметеся». Той: «Ну що ви, я ж лікар!» Хворий витягає яйце зі штанів — таке, кіло на півтора, і ставить на стіл. Ну, лікар: «Ги-ги-ги!». А пацієнт тоді каже: «А хворе не покажу».

Олег засміявся:

— Не бійся, так не буде. Кажи давай.

— Ну, гаразд… — важко зітхнув Якимець, збираючись із думками. — Знаєш, вже рік не сплю ночами. Жахіття всяке сниться. Не кожну ніч, звичайно, — так би давно копита відкинув. Іноді кілька тижнів — нічого. А тоді щоночі. Це жах. Я сам на себе стаю не схожий. Прокинуся годині так о другій увесь мокрий, сну немає… Серце вискакує. До ранку не можу заснути. Потім цілий день із хворою головою. Увечері падаю вимучений, а уночі знову… Олег, це…

Якимець розпачливо похитав головою.

— А ти…

— Чекай, не перебивай, — попросив той. — Потім це припиняється. Ніч, дві — спокій. Немає, немає… Здавалося б, тепер мені лише розслабитися, а я не можу. Чекаю, коли знову… Зʼявляється відчуття, що ось-ось. Воно виснажує. А тижнів за два я вже взагалі ні про що думати не здатний. Ну, ось цієї ночі… Немає. Отже, наступної… Знову ні. Але я знаю, що буде, обовʼязково. Тоді знову стаю зовсім хворим. Це очікування доводить до ручки. І ось, нарешті… Олег, це неможливо передати.

— То що ж тобі сниться? — не зрозумів Олег.

— Один і той самий сон. Словом, мені збираються відрізати ноги. Обидві. Ну, ампутувати, в лікарні. В останню мить я вириваюся. Здається, при цьому я ще й когось «мочу». На смерть. Ну, розумієш, щоб видертися. І це мені вдається. Я біжу нічним лісом і гадаю, що усе позаду…

— І що? — мимоволі проковтнув Олег.

— Оглядаюся і бачу, що мене хтось наздоганяє. Сам-один. На ньому щось таке чорне, з каптуром. Він біжить, знаєш, так, дуже легко, наче й ваги не має. І я бачу, що втекти від нього неможливо. У нього в руці ніж такий довгий, вузький, а в іншій — рамка дротяна. На таких рентген-знімки у лікарнях носять. І він насувається на мене. Розумієш — цієї миті жах просто дикий! Тоді я бачу, що у нього під каптуром нічого немає! Порожнеча, чорнота. І каптур цей надягається мені на обличчя. Я завжди із криком прокидаюся. Це неможливо передати…

Міміка Володі зараз відображала всі ці переживання. Він замовк.

— Гм… Ну, а ти звертався до лікарів — психотерапевтів і таке інше?

— Олежку… — гірко посміхнувся приятель. — Якби ти знав, скільки бабла я на це висадив! Поки не зрозумів, що всі ці терапевти — фігня на пісному маслі, й ніхто мені не допоможе. Де тільки не був, у яких світил… А потім пішли бабки-дідки… Бачив би ти, з якими шарлатанами справу мав — самому зараз дивно.

— А в нас у психоневрологічному диспансері ти був? — перебив Олег.

— Із нього починав.

— І що?

— Нічого! Усяких розумних порад наслухався, всяких термінів нахапався, купу таблеток зжер. І все дарма.

— А у кого ти був — конкретно?

— Слухай, — сказав Якимець. — Давай я тобі один папірець покажу, щоб ти не думав, що у мене зовсім дах поїхав.

— Та я й не думаю…

Проте співрозмовник таки витяг папірець і простяг через стіл. Це був висновок за усією формою про те, що Якимець Володимир був освідчений психіатричною експертизою, і у нього не було виявлено ніяких відхилень.

Володя сховав папір.

— Слухай. Я щось не зрозумів, до чого тут цей…

— Тачанів?

— Так.

— Справа у тім, що коли воно починається, я начебто знаю: події відбуваються там.

— Ти що — бував у цьому містечку?

— Як тобі сказати… І так, і ні. Більше ніж рік тому я їхав поїздом із Австрії. Ну, швидким. Але щось сталося дорогою, і вийшла незапланована стоянка. Коли поїзд гальмував біля перону, там промайнув мужик із рибою. На невеличких станціях місцеві виносять до поїздів різне, щоб торгувати, — хто яблука, хто що… Як побачив я — так схотілося до пива! Дізнався, що півгодини стоятимемо, і бігом за мужиком. А його немає. Я по перону, на найближчі вулиці зазирнув — як крізь землю провалився. Думав, може, до вагону якого заскочив із тією рибою. Одним словом, поїзд пішов, а його так і не було… А потім це почалося.

— Не зрозумів: ти хочеш сказати, що поїзд зупинявся якраз у тому Тачанові?

— Саме так.

— Ну, тоді все надзвичайно просто! З якоїсь причини назва цього містечка зафіксувалася у твоїй, так би мовити, підсвідомій памʼяті, а потім спливла у сні. Таке буває.

Якимець подивився на лікаря поблажливо:

— Чувак, я й не знав тоді, що ми у Тачанові зупинялися! Дійшло тепер до тебе? Там навіть назви на станційному будиночку не було!

— Звідки ж ти її дізнався?

— А звідти. Я потім знайшов цей поїзд і встановив, що зупинка відбулася саме там. Це ідіотське містечко спочатку приснилося мені у тих жахіттях, а вже потім я дізнався, що воно існує насправді і що саме у ньому зупинявся той довбаний поїзд!

— Може, хтось сказав його назву, як ти виходив на перон?

— Ні! Ніхто не казав! Тоді я восени їхав. І уві сні також осінь — жовте листя під ногами хрускотить, коли по лісі біжу. Коли ті жахи почали мене серйозно діставати, якось узяв карту України і пошукав — чи немає у нас справді якогось Тачанова. І знайшов… Потім і про поїзд згадав.

— Бісівщина якась… — знизав плечима Олег. — А що ж ти хочеш, щоб я там робив?

— Ну, не знаю… — невизначено скривився Володя. — А що мені залишається? Ніхто нічим не може допомогти. Може, насправді існує якийсь звʼязок? Ну, на рівні п-паранормального… Звідкись я ж дізнався, що це трапилося саме там! Якось це мусить бути повʼязано. Тому походиш, подивишся… Дізнаєшся, що сталося у їхній лікарні того дня, коли я їхав поїздом. Це ж у ній все відбувається! І я їздив туди вже потім, коли жахи почалися. Обійшов кругом цю бісову богодільню. Уявляєш — там біля самої лікарні дійсно якась лісопосадка починається. Але ж у сні все вночі було. Спробуй розрізнити… Ще я памʼятаю багато інших деталей. На одних дверях така ручка була… Двері білі, з табличкою, а вона якась жовта, старомодна. Є й інші деталі. Ну, не можу пояснити тобі все одразу, але якщо працюватимемо разом, звʼязок телефоном… Словом, конкретний план якось виробиться. Головне — почати. Я відчуваю, розумієш…

Обличчя Якимця мало благальний вигляд. Від хвилювання він замовк.

— Володю, — сказав Олег, — мені здається, ти дещо не так розумієш і багато що перебільшуєш. А може, ти просто перевтомився? Га? Моя порада: тобі просто потрібен нормальний психотерапевт і повноцінний відпочинок. Давай я краще…

— Оце ти дарма, — перебив Якимець. — їй-Богу, дарма. Мене вже стільки психіатрів передивилося, що хірург навряд чи зможе порадити щось толкове. Я покликав тебе не для того. Я пропоную роботу. За гарне бабло. Ти згоден спробувати?

— Та що пробувати? — не втримався Олег. — Шукати у темній кімнаті чорну кішку? Як там казав Гліб Жеглов: а якщо її там узагалі немає?

— Ну, це ми ще подивимося — є, чи немає… Скажи — чому він мені приснився, отой довбаний Тачанів таким, як є насправді!?

— Володю, я працюю тут. Мене ніхто нікуди не відпустить. У мене хворі, чергування… Тим паче, відпустку свою я вже використав.

— Це мої проблеми, — не вгавав Якимець. — Знайду тобі молоду мамашу, оформиш лівий декрет…

— Що?! Та ти у своєму розумі? Який декрет?!

— Звичайний. Декретна відпустка на дитину може бути оформлена на зовсім чужу людину. От і підеш, а сам туди… Місце за тобою збережеться. Ну, а платити, звісно, я тобі буду.

— Слухай, у тебе хвора уява, — розвів руками Олег. — Що про мене говоритимуть? Це ж буде анекдот на всю лікарню. І потім — займатися чортзна-чим…

— Ну, чому зразу чортзна-чим? — не погодився Володя. — Тим самим, що й тут. Лікувати, оперувати. І побіжно —… Ти ж лікар. Зумієш розібратися в усіх потрібних нюансах. А мені, навіть якби і вліз туди якимось різноробочим, багато що буде не під силу. Та я й боюся, якщо чесно. Як уявлю собі той Тачанів — мороз по шкірі… Між іншим, знаєш, чим зараз наші лікарі займаються? Родич моєї бухгалтерки, доктор, уже півроку в Португалії на будівництві зашибає. За чотириста пʼятдесят баксів на місяць. Відбійним молотком та у респіраторі. А ще одна дама у Греції за дідом-маразматиком горшки з гімном виносить. Також докторка. А ти…

— Володю, я задоволений своєю роботою, — перебив Олег. — До того ж, просто так ніхто мене не відпустить. І потім — я взагалі не вважаю, що зможу там чимось бути тобі корисним. А на роботі у мене зараз неприємності. Тому, якщо чесно, мені не до…

— Вісімсот зелених на місяць, — сказав Якимець, перехиляючи коньяк у горлянку, — за те, що ти тут робиш практично задарма. І ще за невеличку розвагу у вигляді легенького детективу. Що тут ще думати?

— Володю, — повторив Олег, — повір мені, я зараз такий задовбаний, після цієї ночі… Абсолютно нічого не кумекаю. Тим паче, йдеться про такі екзотичні речі. Давай відпочинемо. Я повинен відіспатися, на роботі дещо втрясу, а там якось зустрінемося, посидимо… Чесно. От сиджу, а очі самі заплющуються.

— Ну, гаразд, — невесело промовив Якимець. — Я зателефоную за тиждень. Домовилися? Але ти подумай!

— Гаразд.

— Я відвезу, — Володя був смикнувся зі стільчика.

— Ні-ні! — Олег замахав руками, — я тут недалеко… Дзвони, коли що…

Якимець не відповів нічого, лише провів приятеля невеселим поглядом. Потім узяв випиту до половини пляшку, наповнив келишок до країв і перекинув у горлянку.

Професор Желязко біг коридором своєю звичайною ходою, вклоняючись усім по дорозі, напустивши зосереджений вираз на обличчя, котре на той момент уже прикрашали автографи ясновельможної пані. Втім, міміка професора докорінно змінилася, коли за рогом довелося зіткнутися із завклінікою.

— Григорію Ананійовичу, доброго дня.

— Добриде…

— Ми знову проводили пʼятихвилинку без вас.

— Так… ви знаете…

— Так, я багато чув про всіх ваших вдячних пацієнтів, які заважають вам вчасно прийти на роботу. До речі, одна із «вдячних пацієнток» учора написала на вас скаргу. Вам відомо це?

— Да, я как-то слишал об етом, Валерий Павлович… То мне интерни свиню подсунули… Даже как-то невдобно про ето говорит…

— Розбиратися із цим будемо на закритих зборах завтра. А зараз будьте такі ласкаві — напишіть мені офіційне пояснення, щоб я мав із чим туди йти, і потім займайтеся студентами. У нас сьогодні групи пʼятого курсу. Там поступив хворий із апендицитом. Візьміть інтернів, групи, які прийдуть, і проведіть із ними показову операцію. Якщо ви не здатні навчити їх, як належить ставитися до хворих, покажіть хоча би, як потрібно поводити себе в операційній.

Зрадівши і бурмочучи собі під ніс: «Да, да, Валерий Павлович…» — старий побіг до свого кабінету, а за пʼять хвилин уже літав коридорами в операційній піжамі, нагнітаючи свій грізний настрій, даючи чортів усім без розбору. Щоби клініка знала — він сьогодні оперує.

У кабінеті завклінікою відчувалася неприємна напруга.

— Як це розуміти? — обурено промовляв професор Соколов, міряючи кроками відстань від стіни до стіни. — Я взагалі не знаю, як це назвати. Не кажучи вже про те, що ви протримали хворого, який обгидився, пʼять годин на столі. Пʼять годин під наркозом мʼяли йому кишки! Але мова не про те. Хто дав вам право приховувати це від завідуючого клінікою? Як це розцінювати? Жарт? Насмішка?

— Валерію Павловичу, — виправдовувався завідуючий, — мені самому це стало відомо лише сьогодні — анестезіологи доклали. Я тоді вийшов із операційної одразу після вас. Вони з Хорунжим удвох зашивали, ну, і ще інтерн… Я й не знав…

— А чому анестезіологи? — не вгавав професор. — Чому не доклав ваш ординатор? Женатий чому не прийшов і не сказав вам? Хоча би зранку…

— Не знаю.

— А маєте знати, — продовжував завклінікою, — ви завідуючий відділом. Якщо я змушений приймати замість вас рішення в операційній, то на рахунок адміністративних, кадрових питань — вибачте. Чистота і порядок у відділенні, чистота і порядок у кадрах — це робитимете ви самі. Далі. Ігорю Петровичу, я, наскільки памʼятаю, просив вас подивитися чужоземну громадянку, що поступила вночі. Яким чином до неї потрапив професор Желязко? Поясніть мені — як це трапилося? У звʼязку з вашою халатністю стався дуже… повірте — дуже прикрий, неприємний інцидент. Нам телефонували з держадміністрації. Ви навіть не уявляєте собі, наскільки неприємний цей інцидент! І це ще тільки початок…

— Валерію Павловичу! — благальним тоном звернувся зав. — Я тут взагалі ні до чого! Я не бачив професора і нічого йому не казав! Ви ж знаєте — він завжди запізнюється. Я найменшого поняття не маю, як він потрапив туди. Та ви самі його спитайте… Мені зателефонували з пологового, попросили термінову консультацію, я говорив по телефону, а коли закінчив — усе вже сталося. Що ж я міг зробити?

— Я запитаю у Григорія Ананійовича, як він потрапив до полячки, — відповів Соколов. — Але річ у тому, що ви не поспішали виконувати мою вказівку. Між іншим, коли буде Женатий?

— Післязавтра. Хіба що прийде подивитися когось зі своїх хворих…

І, користуючись паузою, завідуючий вискочив із кабінету.

В операційній було надзвичайно тісно. Близько десятка студентів із зошитами, в бахілах, одягнутих поверх штанів, операційна бригада з чотирьох інтернів, анестезіолог із анестезисткою, що стояли біля головного кінця столу без діла, бо ж професор Желязко належав до старої школи хірургів і віддавав перевагу місцевому знеболенню. Хворий — молодий та здоровий хлопʼяга — давно вже лежав на столі, вкритий операційною білизною. Професор Желязко, також «помитий», втискався між оперуючими інтернами то з одного, то з іншого боку і керував операцією.

— Ото смотрите, студенти, — кричав він, наче всі навколо недочували, — ми с интернами оперируємо гострий апендицит! Под месним обезболиваниєм.

Хворий на столі, наче почувши про це, голосно ойкнув, а потім застогнав.

— Ото ми уже сделали анестезию, сечас будемо достават апендикс…

Хворий застогнав ще голосніше.

— Ну шо ти кричиш? Шо ти кричиш? Тебе ж не болит! — не зрозумів його реакції Желязко.

— Та як же ж не болить? — волав хворий. — О-ойй!

Інтерни зі знанням справи пихтіли над операційним полем, а професор, штовхаючи їх, продовжував втискатися між оперуючими з різних боків, вставляючи цінні зауваження:

— Ну шо ти там тягнеш? Шо ти тягнеш? Возми його окончатим зажимом и держи так. Та не оторви! То ж не хвост от корови!

— М-м-м… — стогнав хворий, — ой, дайте щось! О-о-ойй!

— Ну шо ти кричиш? — старий, покинувши геройську операційну бригаду напризволяще, так само тримаючи руки схрещеними на грудях, підбіг до хворого. — Шо ти кричиш так? Тебе ж ничо не болит!

— Та як не болить?! — репетував хлопчина. — Ой! Ой!!! Що ви там тягнете? М-м-м…

— Ой, ну как тебе не стидно? — заспокоював його професор. — Ти ж здоровий парен… З тебя ж усе медсостри смеятса будут!

— Ой! Ой! Та нехай сміються! Дайте щось!

Лишивши хворого, старий професор знову втиснувся до гурту оперуючих, а сестра-анестезистка прошепотіла на вухо комусь зі студентів:

— Скажіть йому, нехай голосніше кричить — може, старий дозволить наркоз дати.

Пораду її виконали миттєво.

— А-а-а-а!!! — не своїм голосом зверещав хлопʼяга.

Желязко скривився і повернувся до анестезіолога, промовивши:

— Где анестезіолог? Ну ладно, дайте йому немного кислороду через маску подишат. Но толко кислороду!

Нечувано зрадівши, анестезіолог наклав маску на обличчя хворого і відкрутив краник із написом «Закис азоту». Хворий змовк миттєво. А професор, відриваючись на мить від операційного поля і викидаючи апендикс у миску, задоволено вигукнув:

— О! Ну я ж казав, шо тебе не болно! То шо ж било кричат?

У кабінеті головного лікаря Аржанського ряд стільчиків, якими був обгороджений довгий стіл, лишився практично порожнім. Присутніх було лише четверо: вдягнена підкреслено офіційно дама з високою зачіскою та камʼяним обличчям, професор Соколов, замісник головного лікаря із хірургії та сам господар апартаментів. Розмова точилася важка.

— Я не знаю. Чесно, не знаю, як вчинити у даній ситуації, — картинно тлумачила дама всім трьом. — Ми з Олександром Івановичем, начальником управління, мали настільки серйозну, настільки складну розмову в міській адміністрації, що навіть не можу вам передати. Ми були поставлені перед фактом повної неспроможності, повним безпорядком у наших лікувальних закладах. Зауважу — в тих, які вважаються в нас кращими. Давайте — я хочу почути ваші версії того, що сталося. Як у нас під носом відбуваються обурливі події, що призводять до скандалу на міжнародному рівні? Так, так! Я не перебільшую. І не потрібно посміхатися, Євгене Петровичу! Саме завдяки отаким безглуздим подіям багатьом керівникам доводилося потім шкодувати!

Дурнувата посмішка, яку не змогли стримати ні Аржанський, ні його замісник, мимоволі уявивши картину «страти» професора Желязка очманілою полячкою, миттєво зникла з їхніх облич. Тим часом професор Соколов продовжував сидіти з таким незворушним виразом, наче все це його взагалі не обходило.

— Гмм… ви знаєте, Галино Володимирівно, — почав головний, — Григорій Ананійович — наш старий заслужений працівник, який в даний час уже на пенсії, але ще продовжує трудитися. Він — учасник війни…

— Євгенію Петровичу! — обурено перебила дама. — Все це я знаю. Я давно працюю в обласному управлінні охорони здоровʼя, і у мене поки що немає склерозу, якщо ви на це натякаєте. Я запитую вас про інше — як у вашому закладі могла бути допущена неповага — і це мʼяко сказано — до чужоземних громадян? Як це сталося? — Вона повернулася до професора Соколова і промовила, щоправда, вже з іншими інтонаціями:

— Валерію Павловичу, ми попросили бути присутнім на цій закритій нараді також вас як керівника хірургічної клініки. Можливо, ви допоможете нам розібратися?

— Як ви точно зауважили, — почав той, — Григорій Ананійович — наш старий заслужений працівник, який колись багато зробив для клініки. Але час іде. Невідомо, що з нами буде у його роках. При всій моїй повазі та симпатії, повинен зазначити, що Григорій Ананійович — доволі недалека людина, на вчинки якої накладає відбитки поважний вік. А у даному випадку, я би сказав, що мало місце непорозуміння. Професора спрямували до цієї хворої помилково…

— Помилково?! — дама мало не задихнулася. — Гарна собі помилка… А як же вона відбулася? Коли йдеться про помилку — мусить бути конкретна людина, яка її зробила. Я хочу знати — хто це?

— За моєї відсутності (мене терміново викликали до наукової частини), — продовжував пояснювати професор Соколов, — польську гостю повинен був подивитися Ігор Петрович, завідуючий відділенням. Саме так я розпорядився. Але ще раніше один наш лікар, старший ургентної зміни, побачивши професора у коридорі, попросив його оглянути полячку.

— Як це — попросив? — скривилася чиновниця. — Що означає — попросив? Якщо вже було дане розпорядження завклінікою, кардинально протилежне…

Повернувшись до Аржанського, жінка продовжила звичним тоном:

— Євгене Петровичу! У вашому закладі існує якесь поняття про субординацію? Що це виходить у вас: будь-хто може корегувати розпорядження завклінікою? Поясніть мені, я щось нічого не можу зрозуміти…

Обличчя дами набуло виразу повного нерозуміння. Високопосадова дурепа явно рисувалася, насолоджуючись ефектом.

— Галино Володимирівно, розумієте, вийшла неувʼязка…

— Я не хочу слухати про якісь неувʼязки. В держадміністрації таких слів не знають. Винні у такому безпрецедентному випадку мають бути покарані. Хто цей лікар, що допустив настільки жахливе порушення субординації? Хто? Невже ви навіть не знаєте?

Вона знову повернулася до професора Соколова.

— Це наш хірург Женатий Олег Вікторович.

— А яка у нього категорія?

— Вища.

— Ну, так… Я бачу, ми їх надто щедро роздаємо. А що являє собою цей лікар?

— Загалом, це досвідчений хірург, хоча й відносно молодий.

Але завклінікою несподівано перебив зама по хірургії:

— Чекайте, а це не той, який півночі шукав у хворого розриви кишечнику там, де їх не було?

Обличчя дами миттєво висловило неабиякий інтерес — наче в акули, яка почула десь у воді кров.

— Чекайте, чекайте… Розкажіть мені, про що йде мова?

— Та був нещодавно випадок, — продовжував начмед, — оперували вони травму живота. Усе, в принципі, зробили, але хворого ще кілька годин тримали на столі — шукали розрив кишки, якого там не було.

— Чекайте, але ж були якісь підстави?

— Каловий запах в операційній, — посміхнувся у вуса начмед. — Це хворий сходив під себе. Потім вони викликали Валерія Павловича, і усе зʼясувалося.

— Як?! Вони що, виходить, дарма тримали хворого? Валерію Павловичу, це правда? О, я бачу, Євгенію Петровичу, що у вас тут повна неконтрольованість. Послухайте, а ми могли би познайомитися з оцим лікарем, про якого ви мені вже півгодини розповідаєте такі шокуючі речі? Його можна знайти? Просто зараз… Я би вас просила…

Аржанський мовчки зняв трубку і похмуро промовив:

— Марино, терміново до мене Женатого Олега Вікторовича з першої хірургії.

Олег зосереджено писав, поглядаючи на годинника. Вираз його обличчя свідчив про те, що він катастрофічно не встигає. До ординаторської увійшов Гурський, також поспішаючи. Перекинувши у своїй папці кілька історій хвороби і взявши одну, він сказав:

— Олеже, слухай, ти не поміняєшся зі мною на наступному тижні?

— Не зараз! У мене рецензія горить. Зав голову відірве, якщо до кінця дня не подам. Я вже другий тиждень тягну. Ну, чесно — потім.

— Гаразд, — погодився Гурський, зачиняючи за собою двері.

Але писати знову не дали. На порозі зʼявилася чергова медсестра.

— Олег Вікторович, зайдіть, будь ласка, до пʼятої. Там Василенко просить — ну, той, якого ще вчора обсипало після системи, — каже, що все свербить.

— Зайду. Скажи, що я не забув про нього. Пізніше.

Проте ще за кілька хвилин встромила у двері голову санітарка:

— Олег Вікторович, там знову ця жінка прийшла…

— Яка жінка?

— Та, що на минулому тижні, — зігнута така, старша…

— Павлівно! Я не маю ні хвилини зараз!

— Але вона плаче, ви ж знаєте її…

Зітхнувши глибоко, не в силах витримати все це, Олег вийшов із ординаторської, похитуючи головою, наче дивуючись самому собі.

Літня жінка у старій вʼязаній шапочці дійсно витирала сльози. Побачивши його, вона зразу змінилася на обличчі та мимоволі простягла до нього руки:

— Олег Вікторович, пробачте ради Бога… Я терпіла до останнього. Більше не можу. Знову боліти почало. Сьогодні взагалі не спала. Олег Вікторович, дорогенький, зробіть, будь ласка…

Жінка благально дивилася на нього. Роздратування миттєво минуло, і на обличчі хірурга зʼявилися сум та якась приреченість.

— Я ж казав вам, а ви не хочете слухати. Потрібно лягти до нас днів на вісім і зробити все належним чином. Це не лікування!

— Але ж я не можу! Олег Вікторович, а хто з сестрою залишиться? Ви ж знаєте, вона не ходить. Як же я залишу її? Вона просто пропаде. Я не можу навіть на півдня відійти. От зараз повернуся — а там таке робиться…

Вона відвернулася до стіни і заплакала. Олег взяв її під руку, розуміючи, що рецензія «накрилася», і повів до перевʼязочної.

— Ходімо, Валентино Сергіївно, зробимо усе, що потрібно.

— У мене навіть бинта з собою немає…

— Нічого, якийсь знайдемо.

У перевʼязочній медсестра з санітаркою різали марлю на серветки.

— Таню, — увійшовши, сказав Олег, — там знову Марченко прийшла — ну, знаєш… Усе спочатку…

— Олег Вікторович! Я потім знову буду від завідуючого получати? Так? Усі лікарі водять блатних хворих — тих, що не числяться, — на перевʼязки, а я тільки отримую. Чому ви не відправите її до поліклініки?

— Таню! — лікар знову спохмурнів. — Якщо Марченко блатна хвора, то я народний цілитель. Знайшли блатну… У неї немає за що бинта купити, не кажучи вже про ліки. Вам що — шкода? Я вам принесу бинт. А від моїх хворих сьогодні дімексид точно залишився, я бачив. Отож, прошу вас.

— Навіщо ви так? — образилася сестра. — Він потім не питає, у кого на що не вистачає, йому однаково…

Розчинивши двері, Олег запросив хвору заходити. Вона привіталася і лягла на перевʼязочний стіл. Скинувши повʼязку, лікар зосереджено оглянув її ногу і промовив:

— Ну-ну… Давай мені шприц і дві ампулки новокаїну.

До перевʼязочної зазирнула чергова сестра.

— Олег Вікторович, дзвонили, щоб ви терміново йшли до головного. Щось важливе. Казали — …

— У мене хвора на столі. За десять хвилин.

— Ну, я вам передала… Казали — терміново.

Двері зачинилися.

Олег увійшов до кабінету головного і привітався. Обличчя тих, хто тут позбиралися, не обіцяли нічого доброго.

— Олег Вікторович, так? Проходьте, сідайте, будь ласка.

Дама вказала йому на стільчик.

— Ми запросили вас для того, щоб вияснити деякі моменти ЧП, яка сталася у вас в лікарні кілька днів тому. Хоча, можливо, я не точно висловилася — це не просто ЧП, це більше… Я маю на увазі ту безвідповідальність, яку було проявлено у вас у відділенні щодо польської громадянки, котра поступила на вашому чергуванні. Я слухаю вас. Що ви можете сказати з цього приводу?

— Така хвора дійсно поступала на моєму чергуванні але, чесно кажучи, ні про які надзвичайні події я не чув, — відповів Олег, дивлячись чиновниці в очі. — Польській громадянці була надана необхідна допомога, про її поступлення я одразу ж доповів черговому по держадміністрації. Та й сама хвора не висловлювала жодних претензій.

— Тільки не треба зі мною так, Олегу Вікторовичу! — голос дами попереджуюче задзвенів. — Не треба! Ви прекрасно все розумієте! Мова йде не про ваше чергування, а про те, що сталося після його закінчення, про її конфлікт із професором Желязком. Чому ви спрямували Григорія Ананійовича до цієї хворої, якщо чули розпорядження завклінікою — зовсім іншого змісту?

— Дійсно, Валерій Павлович розпорядився, щоб хвору оглянув завідуючий відділенням. Але сам Ігор Петрович сказав мені показати її професору Желязку.

— Але ви не показали! А лише повідомили йому, неправильно спрямувавши зовсім до іншої хворої!

— Пробачте, — сказав Олег, — я йому все вірно пояснив. Якщо вийшло непорозуміння, то не з моєї вини.

— Непорозуміння?! — дама викотила очі, мало не задихнувшись. — Та ви, доктор, взагалі орієнтуєтеся в ситуації, якщо вважаєте це непорозумінням?! Від іноземної громадянки поступила скарга офіційними каналами! І все це прийшло до міської держадміністрації згори! І саме тому я особисто розбираюся у цьому!

— Ну, якщо у скарзі громадянки Польщі фігурує моє прізвище, — знизав плечима Олег, — мені доведеться відповідати…

— Чи вам доведеться відповідати, будемо вирішувати ми, — їдко промовила чиновниця. — Тим паче, ви, я так бачу, не надто критичні до себе і своєї діяльності у цьому закладі. Ваші безпосередні керівники вже ввели мене у курс справи, тож я склала уявлення про те, що ви являєте собою як фахівець.

— Ну, ображати мене вам ніхто не давав права, — заперечив Олег. — Що я являю собою як фахівець — вирішувала відповідна комісія, і навряд чи годиться ставити під сумнів її компетентність.

— Так? — картинно здивувалася дама. — А як назвати той факт, що ви більше пʼяти годин тримали на операційному столі хворого, не маючи на те підстав?

— Це неправда, — не погодився Олег. — Я оперував лише три години, півтори з яких зупиняв кровотечу, ліквідуючи розриви печінки. Ще годину оперував завідуючий і ще одну — Валерій Павлович, він підтвердить.

Соколову залишалося тільки мовчки кивнути.

— За словом, я бачу, ви до кишені не лізете, але…

— Одну хвилинку, — перебив раптом грізну гостю головний лікар Аржанський, — а скажіть ще таке — чому ця полячка, якщо у неї була ниркова колька, опинилася раптом у вас, а не в урології?

— Її поклали до початку мого чергування, — розвів руками Олег. — Тому не знаю. Коли я прийшов, інтерн повідомив мені, що вона вже лежить.

— До речі, про вашого інтерна, — згадав раптом головний, — а вам відомо, що за півроку навчання він жодного разу не був на загальній пʼятихвилинці і навіть не знає, як виглядає головний лікар установи, де він навчається? Вам відомо, що у відповідь на зауваження головного лікаря він питає: «А хто ви такий?». Вам відомо, що інтерн, у якого ви числитеся безпосереднім керівником, зумів уночі проникнути до професорського кабінету і вчинити там погром?

— Стійте, стійте… — удавано замахала дама перед очима, наче їй стало погано від усього цього. — Я щось нічого не можу збагнути… Ви що, довірили такому лікарю інтерна? М-м… а тепер дивуєтеся… Олегу Вікторовичу, а як виглядають хворі, вашому інтерну відомо?

— Так, — незворушно відповів Олег.

— Ну, це вже успіх… Гаразд. Ми вас поки що не затримуємо. Які міри застосуємо по відношенню до вас — це вирішуватиметься на іншому рівні. Одне можу вам сказати: готуйтеся потрапити на КЕК. А заразом замисліться про те, що ви робите і як ви працюєте. Задумайтеся, можливо, ще не пізно. Мені б хотілося вірити, що ще не пізно…

Обличчя її цієї миті світилося мало не материнською турботою та надією.

— Дякую, — промовив Олег, виходячи до приймальні та мацаючи по кишенях у пошуках цигарок, яких там не було.

На сходах стояв звичний півморок. Двері майданчиком вище розчинилися, і звідти збігла Ірина, простягаючи пачку цигарок.

— Чого ти? Сам у мене залишив — казав, що не маєш коли курити.

— Гаразд, — відповів Олег. — Я забув, пробач.

— Х-ху… Яку гидоту внизу курили — пліснявою аж сюди тхне. А що сталося?

— Та так, нічого… — він затягся і притулився спиною до батареї, випускаючи дим із заплющеними очима.

— Я ж бачу — щось сталося. Неприємності якісь?

Напевно, в її інтонаціях відчувалася швидше дратівливість, ніж співчуття, тому й розхотілося Олегові ще раз згадувати, як дістала його ця «схиблена клімактеричка».

— Нічого такого…

— Доступного розумінню операційної сестри середньої паршивості, — розбірливо й чітко договорила жінка.

Розплющивши очі, Олег без особливих емоцій подивився на неї і промовив:

— Слухай, Ірино, я сьогодні такий засмиканий, чесне слово… Мені би навпаки трохи розуміння. А ти мене зараз втягнеш у важкі дискусії і примусиш переконувати тебе у моїй нескінченій симпатії та відданості. Знаєш, мені зараз…

— Ну, звичайно, доктор, — завелася Ірина, — вам не до цього. Ви у нас… м-м-м… світило. А я так — ніхто, ніщо і на сміттярці знайдена.

— Ну, якщо для тебе операційна — це сміттярка… — Олег тільки знизав плечима.

— Сказати ви вмієте — це у вас не віднімеш.

— Іринко, ну, дійсно, не хочу я сьогодні сваритися, — попросив Олег. — Чесне слово. Ніяких сил не лишилося. Ти би краще мені щось приємне сказала.

— А ви, доктор, знайдіть собі дівчину хорошу й оженіться. Ви ж в нас такий симпатичний. От вона вам і буде говорити щось приємне, як схочете. А моя справа —…інструменти подавати!

Останнє вона вимовила дуже різко, відштовхнулася від стіни і покрокувала нагору. А на середині сходового маршу озирнулася та доволі байдуже промовила:

— Ну і, можливо, ще дещо — під настрій.

Робочий день скінчився. Відділення спорожніло. Лікар Гурський, виходячи на сходи, що вели донизу, жартівливо промовив до чергової санітарки, яка збиралася зачинити двері:

— Що, вже зачиняєтеся? Там ще Женатий пише. Напевно, до ночі сидіти збирається. Не забудьте випустити.

— До побачення, доктор, випустимо.

Ключ у дверях провернувся.

Маніпуляційна сестра зазирнула на пост до чергової.

— Свєтка, багато сьогодні?

— Та ні, не дуже. Давай у темпі — ти внутрівенні, а я все решту. Може, встигнемо до «Санта-Барбари».

У вхідні двері, які нещодавно за Гурським зачинила санітарка, подзвонили. Довелося повертатися, щоб відчинити віконце. Туди одразу ж увіпхалася кавказька пика і з характерним акцентом спитала:

— Добрий вєчєр! Сушяй, красівая, аткрой двері, родствєніка проведать нада!

— Якого ще родича?

— Мхітарян у вас лєжіт.

— Зараз не час відвідувань, — суворо заперечила санітарка. — І взагалі — карантин, нікого не пускаємо. Він ходячий?

— Ай, красівая, какой хадячій? Чєлавєку апєрацию сделалі, а ти не пускаешь! Как не стидна? На, вот тебе із Арменії. Сушяй, дай чєлавека проведать!

Він поклав на віконце два здоровезні гранати. Санітарка здивовано «зробила» очима на гранати, зітхнула і відчинила двері, примовляючи:

— Ну, гаразд, але тихо, бо в нас тут суворо…

У двері проліз один вірменин, за ним другий, третій…

— Егей, куди ви?! — отямилася вона. — Я думала — тільки один! Ви що? Це хірургічне відділення!

Замість пояснень другий також уклав їй у руку гранат, за ним третій, а там і четвертий уже витягав із величенького кошика «перепустку». А санітарка лише здивовано кліпала очима, втримуючи гранати, щоб не розкотилися, і не знала, що тепер говорити. Уся делегація у чоботях та із кошиками посунула порожнім коридором, на ходу читаючи номери палат.

У холі, почувши шаркотіння незвичного взуття, назустріч їм вискочила здивована чергова:

— О-о… А це що таке? Що за хіт-парад? Не зрозуміла! Хто вас пустив?

Вона обурено перегородила шлях делегації. Замість відповіді старший вставив їй в руки здоровезний гранат.

— Ну, це завал… Хто ви та…

Другий поклав одразу два. Третій — зверху ще один, тому тепер усі зусилля сестри спрямовувалися на те, щоб їх не розсипати. А делегація мовчки посунула далі. На вигуки чергової вискочила і маніпуляційна — одразу ж отримала і собі гранат «у зуби». Її реакція виявилася зовсім іншою:

— Ух ти… Які класні! Дякую.

— Угащайся, красівая, на здоровʼє, — зрадів вірмен.

Дівчата боязко перезирнулися.

— А як хто припреться? Ти уявляєш, що буде?

— Та ну! Сьогодні «холодне» чергування. Женатий там пише вже дві години — йому не до цього. Іду, скажу, щоб тихо були.

Вона побігла до підсобки, залишила фрукти і зникла у дверях палати з вірменами.

Завідуючий відділенням Ігор Петрович піднявся на поверх і смикнув двері. Зачинено. Натиснув на дзвінок. Санітарка розчинила віконечко, а коли побачила його обличчя — наче язика ковтнувши, мовчки впустила.

— Що тут у вас? Усе гаразд?

Жінка спромоглася пробурмотіти щось незрозуміле, але зав уже йшов коридором. Побачивши світло, що пробивалося крізь двері ординаторської, він пригальмував і зазирнув туди. Олег підняв голову від писанини та мовчки подивився на нього.

— Треба думати, ви дописуєте рецензію, яку обіцяєте вже два тижні, — промовив зав. — Можете не писати. Останній термін був до кінця робочого дня.

— Я практично закінчив, — сказав Олег.

— А читатиму я вдома? От прийду зараз і замість того, щоб спати лягти, читатиму вашу рецензію.

— Ну, взагалі-то, я також не ледарював, — Олег знизав плечима.

— Дійсно, ви не ледарювали. Ви були «на коврі» у головного, півдня сиділи без діла в операційній і півдня обслуговували у перевʼязочній амбулаторних хворих.

— Обслуговування таких хворих, як Марченко, можна віднести до благочинності, а за таку справу не прийнято лаяти. А «на ковер» до головного… — Олег зробив паузу, зважуючи, чи варто це говорити. — Туди я потрапив певною мірою з вашої легкої руки, тож і за це мене карати не варто.

Кругле обличчя зава спалахнуло.

— Ану-ану… — він зачинив за собою двері. — Поясни. Я щось не розумію, куди ти хилиш.

Він всівся на стільчик навпроти Олега, не приховуючи злості.

— А що тут пояснювати? Ви самі прекрасно розумієте, що «скинули» полячку на старого і тому вийшов конфлікт. До чого тут я? Ви особисто дали мені вказівку переадресувати цю хвору професору. Я її виконав. Мене взагалі не мали до головного кликати. Я змовчав, а ви ще дорікатимете мені, що я там півдня провів? Це вже занадто. Усьому має бути межа.

— Ого, як ти заговорив! — скипів завідуючий. — Межа? Ти мені будеш межу вказувати? Ти забув, як ходив за мною і просив взяти у відділення? Ти забув, як з одного прийому на інший їздив через півміста? Усі ви швидко починаєте згадувати межу і забуваєте, хто вас із лайна витягає і задницю вашу прикриває. Це ви швидко забуваєте…

— Пробачте, але я щось не памʼятаю, коли ви востаннє мене з лайна тягли і задницю прикривали.

— Так? А що ж ти мене вночі кликав, коли смаженим запахло? Га? Між іншим, я міг одразу Соколову сказати все. Я ж був там, коли анестезіологи знайшли цей твій проляпсус. Але не сказав, а потім ще й отримав за це. Ти знаєш, що я вислуховував у нього в кабінеті?

— Ну, якщо бути до кінця справедливим, — не погодився Олег, — то не сказали ви йому з тієї ж причини, що і я. Я оперував годину з вини калового запаху, і ви так само. Я не розібрався, і ви так само. От якби ви тоді розібралися, що і звідки, або хоча би взяли на себе сміливість зашити хворому живота, як це зробив професор, то мали би зараз моральне право судити мене і тикати носом у лайно. А так — вибачте.

— Диви, які ми розумні, — у зава мало не перехопило дихання. — Я давно дивлюся, що ти останнім часом став дуже крутий. Дивися, Олежку, не заривайся. Не варто. Боком воно іноді вилазить.

— Я й не збираюся зариватися, — сказав Олег. — Але й сідати собі на голову також не дам.

— Ну, гаразд, — завідуючий недобре глянув на нього. — Ось і побалакали по душах. Рецензію можеш залишити собі на памʼять. Завтра я однаково доповідатиму, що ти її не здав. Ось так.

Він важко підвівся і, часто дихаючи, вийшов у коридор, а Олег зовні незворушно витяг із пачки цигарку. От тільки пачка була кинута на стіл з такою силою, що перелетіла його і впала на підлогу. Не звернувши увагу на це, хірург запалив просто в ординаторській.

На обличчі зава були намальовані всі емоції, коли він летів коридором.

— Світлано! Світлано!

Сестра перелякано вискочила з маніпуляційної.

— Візьми апарат, поміряй тиск Петяєвій. Як вона?

— Н-нічого так…

Нетипові для пізнього часу звуки у відділенні примусили завідуючого загальмувати. Рука його взялася за двері палати…

Пʼятеро вірменів розсілися на ліжках — хто де. У проходах стояли їхні кошики. Усім хворим було весело. Біля старого вірменина стояв здоровий, обплетений лозою бутель вина, саме цей напій був налитий усім без винятку в склянки і кухлі. На ліжках порозкладалися усілякі кавказькі делікатеси. Один із гостей стояв серед палати з келихом в руці й щось виголошував незрозумілою мовою, намагаючись перекричати інших.

Зав остовпів, а потім, геть забувши про Петяєву, стукнув дверима і чкурнув у зворотному напрямку. Увійшовши до ординаторської, він спокійним голосом, проте тоном, що не обіцяв нічого хорошого, промовив:

— Олегу Вікторовичу. Я вже у курсі того, що відбувається в даний час у вашій палаті. Мене навіть не цікавить, знаєте ви про це і приховали від мене, чи ні, — зав підняв руку, перехоплюючи здивований погляд ординатора. — Це виглядає вражаюче — пʼятеро циган пʼють із вашими хворими у післяопераційній палаті. А ви щойно стверджували, що вас не доводиться витягати з лайна. Так ось, завтра після того, як моя доповідна ляже на стіл начальства, у вас виникне така потреба.

Завідуючий розчахнув двері, щоб виходити, але тоді озирнувся і кинув на Олега якийсь байдужий погляд, наче не бачив його:

— Ні, я витягну, звичайно. Навіть не збираюся цього приховувати. Але вам доведеться ой як попросити! А зараз, будь ласка, наведіть порядок у відділенні.

Двері за ним зачинилися.

Стояв гарний ранок. Іномарка чорного кольору котилася вулицями міста. За її кермом сидів пан Якимець. Власник авто спокійно та зосереджено крутив направо-наліво, але обличчя його виказувало, що сам він думками знаходиться десь далеко.

Мобільний подав сигнал. Зовні байдуже чоловік простяг руку і взяв слухавку.

— Так. Хто? Олег? Радий тебе чути! Здивований, приємно здивований. Ти ж знаєш, якщо у подібній ситуації хтось хоче спекатися тебе, то так і говорить: «Я сам зателефоную», — що значить із кінцями. Так. Що? Звичайно, не передумав, усе в силі. Давай так: завтра зустрічаємося і все обговорюємо конкретно. Звичайно. Усе, як домовлялися. Навіть твої ставки дещо зросли. Заокруглюю до трьох нулів. Які там жарти? У моєму положенні тільки жартувати… Що? Не зрозумів. Просто зараз завдаток за два місяці? Ти що — мені не віриш? Та я тобі завтра за три місяці привезу! Я на зустріч зараз їду. Що ж я — все кину? Не зрозумів, ти сам кидаєш? Ну, гаразд.

Поклавши мобільний на сидіння і позирнувши у дзеркало заднього огляду, Якимець зробив розворот. Машина, набираючи швидкість, рушила у зворотному напрямку.