Лікарня на відлюдді

Розділ VIII

Коли Олег увійшов до кабінету завідуючого, Медвідь, сидячи за столом, напружено підписував історії виписаних хворих. Голоюх примостився з іншого боку столу, підсовуючи йому нові й нові картки, розкриті у потрібних місцях.

— Ти всі здав? — не відриваючись, запитав Ілля.

— Майже, — відповів Олег.

— Я тебе прошу… — Ілля подивився благально. — Кінець місяця. Маценко на стіну полізе, якщо не здамо. Поскаржиться головному, знову нас згадуватимуть.

— Гаразд, — відповів Олег. — До вечора здам. Як вам пʼятихвилинка?

Медвідь лише важко зітхнув:

— Знаєш, я, поки не був завідуючим, намагався взагалі на них не ходити, наскільки це можливо. Місяць не ходжу — помітять, нагадають, знову йду раз чи два. А тепер за рангом належить…

— Приємного мало, — погодився Олег.

— Не те що приємного… — пояснив Ілля. — Розумієш… Ось дивися — тиждень ходиш на роботу, когось лікуєш, щось оперуєш. Щось тобі вдається, бачиш якісь результати, приємно. Хтось тобі вдячний. Зрештою люди йдуть здоровими! Відчуваєш себе лікарем. Навіть забуваєш про те, що отримуєш жалюгідні копійки. Біс із ним! Однаково приємно, оскільки все відносно. І ось настає пʼятниця, і ти приходиш на оту пʼятихвилинку, яка за той час, що я тут працюю, видовжилася з півгодини до півтори. І за цих півтори години тобі встигають прочитати тисячу циркулярів із управління, міністерства, санстанції, в яких говориться, що в тебе погані показники, що ти винен у тому, що народ остаточно знахабнів і не йде до лікарні. Що ти ні хріна не робиш і що тебе потрібно скорочувати, що тобі знову зменшать бюджет, що завтра потрібно буде писати вдвічі більше паперів, ніж сьогодні… Що немає чим платити за газ та воду. Що на обід у лікарні на триста ліжок заклали ячмінну зупу з трьомастами грамів олії. І знову — лякають, лякають… Ти лише вдумайся! Жити не хочеться, не те що когось лікувати. Вийдеш звідти і відчуваєш себе не лікарем — повним лайном.

Ілля кинув ручку і зняв із голови ковпак. Щоки його були червоними, а погляд ображеним.

— Ось я і не ходив, — продовжував він. — Не так бридко. Знаєш, як страус, який заховав голову в пісок. А тепер мушу…

Він витяг пачку і дістав цигарку.

— Тепер я сачкую, а він мене за це переслідує, — додав Тарас.

Медвідь лише скоса глянув на колегу.

— І в нас те ж саме було, — сказав Олег. — Я наче й звик. Навіть не замислювався над цим.

— А я не можу звикнути, — сказав Ілля.

— Та нехай горить воно, — махнув рукою Олег. — Ви мені ось що поясніть: що то за день донора і з чим його їдять?

— А ти читав Джека Лондона «Золота лихоманка»? — запитав Голоюх.

— Читав колись.

— Ну, то це те саме, але у масштабах нашої лікарні.

— Не пудри мізки людині, — зупинив його Медвідь. — Пояснюю. У цей день усі ми дійсно кидаємося на пошуки бажаючих безкоштовно здати кров. План по донорству на район — тисяча триста донорів на рік. Колись він виконувався.

— За Льоньки-дурачка, коли бублик стоїв пʼятачка, — додав Тарас.

— За часів командно-адміністративної системи, — пояснив Ілля. — Тепер системи немає. Дурнів також. Тому здавати кров ніхто не йде. А план залишився, і за нього нашого брата товчуть. Двічі на рік до нас їде обласна станція переливання для забору крові. Це і є день донора.

— Ти розкажи йому, де донорів брати, — попросив Голоюх.

— Розповідаю. Шлях перший, офіційний — найменш ефективний. Ідеш до своєї організації, яку там тобі дали, і пояснюєш її керівництву про важливість донорства і необхідність створення запасу крові у лікувальних закладах. Він усе це слухає, киває головою і відфутболює тебе до когось зі своїх замів. Той веде тебе в цех або ще кудись, і ви разом шукаєте бажаючих здати кров. Із вас починають сміятися. Тоді ви йдете геть або починаєте вести переговори з найбільш свідомими елементами, намагаючись їх зацікавити.

— Чим? — запитав Олег.

— Найбільш розповсюджені речі — пляшка із закусом або «липовий» лікарняний листок. Іноді когось вдається спокусити.

— Нормально… — пробурмотів Олег.

— До речі, а яка в тебе організація?

— Пенсійний фонд.

— Ой-ой-ой… — Тарас картинно взявся за голову.

— Глухо, — категорично запевнив Ілля. — Там сидять десять замучених життям підстаркуватих дам. Із них ти нічого не візьмеш. Тому шлях другий — у кожного з нас є серйозні хворі у відділенні, які нам чимось зобовʼязані. Потрібно їм пояснити, що лікарням потрібен запас крові, для них же ж, до речі. Що ми їм переливаємо препарати, які робляться з крові. Вони агітують своїх родичів, знайомих — і ті здають кров. Найбільш дієвий шлях.

— Третій шлях аварійний, — продовжив тепер уже Голоюх. — Є у Тачанові «центральна площа», на якій ще зранку збираються всі чорні алкоголіки. Це люди, яким у прямому розумінні немає чого випити. За пляшку вони що хочеш здадуть.

— Але! — встряв Медвідь, піднявши палець догори. — Їх близько тридцяти чоловік. А лікарів наших близько пʼятдесяти. І є такі, що відразу поженуть на площу. Доганяєш? На всіх не вистачить.

— Є й інші методи, — знову взявся за справу Голоюх. — Наприклад, рекет. Це коли ти ловиш серед коридору і перехоплюєш чужого донора, але ми цим не займаємося.

— Ага, ну і останній шлях, — згадав Ілля, — засіб відчаю, так би мовити. Це коли ти все випробував, і на кінець дня залишаєшся без жодного донора, і тобі загрожує публічна екзекуція… То можеш сам піти і здати кров.

— І записати себе на себе, — додав Тарас.

— Складна система… — зауважив Олег.

— А ти як думав… — Медвідь був явно задоволений ефектом своєї лекції. — Це тобі не Харків.

— До речі, — згадав Тарас, — а як у вас ця проблема вирішувалася?

— Та я й не знаю… Нас, загалом, такі питання не стосувалися. Цим займалася обласна станція переливання крові. Якщо комусь із хворих потрібні були кров або препарати, здавали родичі… У будь-якому разі таких дивовиж, як ви розповідаєте, у нас не було.

— Ну, то післязавтра ти сам станеш учасником такої дивовижі, — пообіцяв Ілля. — А поки що готуйся.

Голоюх стояв у кабінеті завідуючого і, спираючись рукою на стіл, говорив по телефону. Медвідь кудись вийшов.

— Іване Васильовичу, я вас дуже прошу… На знак вдячності нам, про яку ви завжди говорите. Я би не просив, але це край. Захід такий, що якщо провалимо, довго чухатимемося.

— Звичайно, Тарасе Васильовичу, — відповіли з трубки, — про що мова! Просто зараз викликаю голову профкому. Ну, самі розумієте: зараз час такий — дурних немає… Але двох знайдемо. Прийдуть просто до вас у кабінет. Я їм суворо накажу.

— Тільки щоб точно, — не вгавав Тарас. — Скажіть їм, що з мене могорич, усе, як належить…

— Ну що ви! — обурився начальник. — Який могорич? Я їх сам заохочу — дам відгули… Усе буде путьом!

— Дякую, Іване Васильовичу! — Голоюх поклав трубку і задоволено потер руки.

О дванадцятій годині наступного дня Олега викликали в кабінет завідуючого до того самого телефону, який уже другу добу наполегливо працював над пошуком донорів. Робота ця просувалася мляво, тому вигляд Медвідя був доволі похмурий та стурбований. Коли Олег увійшов, зав мовчки вказав йому на трубку.

Це була Ірина.

— Привіт… — дещо здивовано відповів Олег. — Як справи? До речі, чому ти сюди дзвониш? Я ж тобі дав номер мобільного.

— То вже телефонувала кілька разів, а він не відповідає.

— А… Ну, так… — погодився Олег. — Лежить у куртці. Знаєш, не звик тягати всюди з собою. Щось сталося?

Медвідь запитально вказав на себе, а потім на двері. Олег лише заперечливо махнув рукою, і той продовжив писанину.

— Та начебто нічого, — відповіла вона. — Просто настрій нікудишній. А ти пропонував дзвонити.

— А… Звичайно. Точно нічого?

— Нічого. Звичайна хандра. Гадала, побалакаю з тобою, може, розраджуся. Розкажи, як ти.

— Ну, що розказати… — Олег збирався з думками. — Працюю… Вріс, так би мовити, у колектив…

Медвідь, посміхаючись, похитав головою.

— І як їхня хірургія?

— Нормальна хірургія.

— Тобі там не нудно? Щодня, напевно, самі чиряки ріжеш. Апендицит, треба думати, вже розкіш. Так?

— Ну, це коли як, — не погодився лікар. — Чиряків, звичайно, також не пропускаємо. А так — усе те саме, що й у Харкові. Запустили вже потік холециститів за нашою методикою — через мікродоступи.

— Навіть так? — здивувалася Ірина.

— Саме так. А тиждень тому поранення серця оперували.

— Ну, ти мене здивував… — інтонації жінки підтверджували це. — І як, хворий живий?

— Так, уже режим порушує.

— Гм-м… Молодець… А ти… Ти завідуючий уже, напевно?

— Взагалі-то пропонували, — відповів Олег, зиркаючи на Медвідя, — але я відмовився.

— Чому? — здивувалася вона.

— Ну, ти ж знаєш — я не фанат у цій справі. Який із мене завідуючий?

— Тоді, напевно, ти там просто найкрутіший. На такому неофіційному положенні не менше Шалімова… Я вгадала?

— Як тобі сказати… — зітхнув Олег. — Тут усі — «Шалімови».

— Що, такі круті хлопці?

— Просто нормальний колектив. Порівняно з Харковом утричі на голову легше.

— Що ж… рада за тебе.

— Дякую. Пробач, у тебе неприємності, а я тут розхвалився…

— Нічого. Навпаки, в мене вже й настрій поліпшився. А… як в особистому житті?

— Нормально, — відповів Олег.

— Нормально, чи добре? — подумавши, запитала вона.

— Можна сказати, що й добре.

— Що ж, я тебе вітаю.

— Дякую. А в тебе як?

— А в мене — як завжди.

Обоє незручно замовкли.

— Ну, що ж, Олег Вікторович… Приємно було поспілкуватися з вами. Рада, що все гаразд…

Олег продовжував мовчати, смикаючи телефонний шнур.

— …Хоча, якщо чесно, то я знала, що ти ніде не пропадеш. За тебе можна не хвилюватися. Є такі люди, які через будь-які неприємності йдуть рівно, не скидаючи обертів. І не звертають уваги на стусани долі.

— Дякую за комплімент, — сказав Олег. — Передавай привіт усім, кому вважатимеш за потрібне.

— Передам, — пообіцяла Ірина. — Бажаю всього найкращого.

— Я тобі також, — відповів Олег. У трубці залунали короткі гудки.

— Старі харківські знайомі, — промовив Олег, кладучи її на апарат.

— Розумію, — відповів Ілля. — Вельми вдячний за компліменти від імені хірургічної служби району…

— Їж на здоровʼя, — не надто натхненно відповів Олег, виходячи.

Сидячи біля койки доволі древнього діда, Голоюх тлумачив бабуні, яка також була поруч:

— Розумієте — немає значення, яку операцію роблять хворому. Запас крові повинен бути в лікарні завжди. Раптом станеться якась кровотеча, абощо… Якщо крові не буде під руками, хворий просто може померти, не буде чим його рятувати. Тому ми й повинні самі про це турбуватися. Отож, перебалакайте з вашими родичами, близькими, знайомими, сусідами… І на завтра, до дванадцятої — я вас прошу — щоб було два донори. Добре?

Бабуня виглядала молодшою від діда і достатньо прудкою, як на її роки.

— Розуміємо, лікарю, — сказала вона. — Піду сьогодні по родичах, попитаю…

— Попитайте, — погодився Тарас.

Коли Олег удруге увійшов до кабінету завідуючого, Медвідь знову вказав йому на трубку:

— Ну, на тебе попит сьогодні. Знову міжміський.

— Алло?

— Олег? — відразу накинувся на нього Якимець. — Ти чому мобілу не носиш? Я вже півдня дзвоню!

— Та ношу я… — спантеличився Олег. — Ношу. На операції був. Щойно розмився. Тільки що вийшов із операційної… — Лікар змучено підняв очі до стелі.

Медвідь лише похитав головою, слухаючи цю брехню.

— Добре, — рішуче сказав Якимець, — замнемо.

— Слухай, — перебив його Олег, — може, я увечері передзвоню? Повір, у мене нічого нового, а в нас тут день донора на носі, я такий задовбаний…

— Який день?

— Донора, — повторив Олег. — Це довго пояснювати, та ти й не зрозумієш.

— Звичайно, я ж крутий — пальці «веєром», дві звивини, й ті майже прямі…

— Ну, цього я не казав, — запротестував Олег, — ти вже мені не приписуй! Просто ти працюєш не в державній системі та відвик від дурні, з якою ми стикаємося щодня.

— Гаразд, — погодився Володя. — Я не маю схильності ображатися. До того ж, у мене гарний настрій.

— Поздоровляю…

— Так ось, — продовжував Якимець, — можеш спокійно згортати свої справи і повертатися.

— Як це? — не зрозумів Олег. Це було те, що він найменше сподівався почути.

— Просто. Вважай, що ти свою функцію виконав. І, мушу визнати — успішно.

— Не зрозумів, у тебе що — вже все гаразд?

— Саме так. Хоча, за великим рахунком, у мене завжди все було гаразд. Просто іноді я в цьому сумнівався. А тепер повністю позбувся цієї придурі. Ось так.

— Нічого собі… — Олег не міг приховати здивування. — Я бачу, ти навіть критично все усвідомлюєш?

— Так.

— І як тобі вдалося?

— Ну… Приїдеш — розповім. А якщо у двох словах — вилікували. Знайшов одного класного спеца, який зміг розібратися і допомогти. Не без твоєї допомоги, звичайно. Це однозначно.

— Якого спеца?

— Не бійся, не шарлатана. Вчений, психіатр із імʼям, доцент. Усе, як належить. Із Дніпропетровська. Ось так. А твоя інформація відіграла певну роль. Так що тобі вдячний — не те слово. Приїдеш — розповім. Твоїм працевлаштуванням я вже займаюся.

— Чекай-чекай! — вигукнув Олег. — Яким працевлаштуванням? Я не можу ні з того ні з сього все покинути й зірватися! Це відпадає.

— Як це? — не зрозумів Якимець. — Ти вже мені у Харкові таке плів. І що — знову?

— Дуже просто. В мене хворі, справи… особисте життя, врешті-решт!

— Яке ще особисте життя? — мало не загорлав Якимець. — Ти що, там бабу собі знайшов?

— Ну, це не зовсім той вираз, — скривився Олег, — але думаєш у потрібному напрямку.

— Та ти що, зовсім озвірів за кілька місяців у тій дірі?! — зірвався Володя. — Чувак, які баби?! Та я тобі тут десять штук знайду! Олежко, ну, не страждай хернею… Кидай усе до біса, я тобі вже місце підшукав. Тихе й спокійне. Тут діагностичний центр відкривають…

— Який ще діагностичний центр?

— Платний. Приватний. Для еліти. Апаратура за світовими стандартами. Будеш як людина працювати. Моя фірма бере участь у внутрішніх роботах. Дурню, там євро кругом! Та й премія на тебе чекає, за успіхи в детективній діяльності. Давай. Тиждень сроку тобі на розкачку та переїзд.

— Володю… — Олег починав втрачати терпець, — такі питання за тиждень не вирішуються. Я тобі що — циган? Сів у кибитку і покочував… Ти з глузду зʼїхав…

— Ні, це ти з глузду зʼїхав! Зовсім здичавів у тій дірі!

— Як знаєш, — відповів Олег. — Я тобі все пояснив. Принаймні зараз не готовий про це говорити.

— А коли будеш готовий?

— Не знаю.

— Це атас… — пробурмотів Якимець. — Та ти зогниєш там! Ти хоч розумієш, що послуги твої від сьогодні вже не оплачуються?

— Звичайно, — погодився Олег. — А премію можеш сюди надіслати.

— Так? — розлютився Володя. — Фіг тобі, а не премія! За нею потрібно приїхати назовсім.

— Ну, як скажеш…

— Добре… — пішов на примирення Якимець, — Ти ще подумаєш, усвідомиш… Заспокоїшся, зрештою…

— Подумаю, — пообіцяв Олег, — але скільки — не знаю.

— Тиждень, — повторив Якимець. — Після цього — бувай здоров.

У трубці пискнуло.

Медвідь давно вже не писав, а здивовано і не надто привітно дивився на колегу. Він чув усю розмову.

— Чого ти так дивишся? — запитав Олег.

— Та просто, — пробурмотів Ілля. — На тебе дійсно серйозний попит.

— А я що, не заслуговую? Ти Висоцького слухав у юності?

— Я і зараз не проти… — знизав плечима Ілля.

— Так у нього чув — є такі рядки: «Не волнуйтесь, я не уєхал…»

— Та ми наче й не надто «волнуємося»… — відповів Ілля.

— «І нє надейтесь, я не уєду!» — закінчив Олег словами з тієї ж пісні, зачиняючи за собою двері.

Голоюх швидким кроком прямував додому. Пройшовши краєм площі повз ратушу, він різко зупинився і озирнувся. На лавочці біля фонтану, який не працював уже сто років, товклися двоє доволі пожмаканих чоловіків. Обличчя одного заросло щетиною. Другий спромігся зранку поголитися. Розмова, судячи з жестів, точилася інтелігентна.

Тарас на мить замислився, а потім, махнувши рукою, пішов далі. Та зрештою… У важливих справах завжди треба застрахуватися. І хоча на цей момент перестраховка була вже подвійною, Тарас знову зупинився і повернув на сто вісімдесят. Ці його маневри давно вже помітили і, коли він наблизився, загальна увага була звернута до нього.

— Привіт поважному товариству, — сказав лікар, подаючи руку. — Певно, третього шукаємо?

— О, пан доктор бажає бути третім?

— Для нас це велика честь…

— Та ні, — сказав Тарас, — для мене також це була би велика честь, але зараз не можу — ще чергувати до ранку. А ось завтра я б вас з задоволенням пригостив.

— Так? — зраділи «колеги». — То ви скажіть коли, де…

— А може, вам щось допомогти потрібно? То ви не стидайтеся, — запевнив один.

— Так, так… — підтакував інший.

— Звичайно, — зрадів Голоюх, — ось, кров потрібно здати.

— Так це запросто!

— Ми регулярно здаємо!

— Доктор, а може, ви б там десь замовили слово… Може, нам почесних донорів дали би?

— Розглянемо це, — сказав Тарас. — То як? На завтра домовилися?

— Залізно! — завірили обидва. — Треба по триста — здамо по триста, треба по пʼятсот — здамо по пʼятсот…

— По пʼятсот не беруть, — завірив Голоюх, — максимум по чотириста.

— Як скажете, доктор.

— Отже, завтра на девʼяту ранку приходите до хірургії та кличете мене.

— Зрозуміло.

— Залізно, доктор…

— Тільки ні до кого, крім мене!

Цілком задоволений, Голоюх весело покрокував далі під щирі завіряння людей, що регулярно поважають одне одного.

Відділення анестезіології та інтенсивної терапії, а у повсякденні — реанімація, готувалося до сну. Здавалося, спокій встановився надовго. У палатах лежало лише двоє хворих — жінка з прооперованим холециститом та чоловік-інфарктник. Стан хворих був стабільним, і це обіцяло спокійну ніч.

Щур із журналом у руках уже влаштувався навпроти телевізора, вклавшись на дивані під простирадлом. Телевізор світився без звуку. За дверима на посту шепотілися Наталя зі Світланою. Остання щойно закінчила телефонну розмову і щось захоплено повідомляла подрузі. А новина дійсно варта була гарного настрою. Кілька годин тому її бухгалтера остаточно прийняли на роботу до Польщі, ще й офіційно, за фахом. І тепер обидві, перебиваючи одна одну, обговорювали можливі аспекти майбутнього життя у цивілізованому світі. Санітарка перейшла через коридор, виносячи судно від інфарктника, підозріло й дещо похмуро зиркнувши на подруг. Воно й зрозуміло — в неї подібних перспектив не передбачалося.

— Ти йди, — штовхала подругу Світлана. — Він тебе більше любить.

— Добрий день! — картинно образилася Наталя. — Що ти мелеш? Ідемо разом.

— Ні, давай ти сама.

Наталя ще трохи поламалася і таки постукала до ординаторської.

— Можна, доктор?

— Чого тобі? — підозріло запитав Щур.

Медсестра увійшла й мовчки присіла на край дивану.

— Діду клізму поставили? — запитав він.

— Поставили клізму вашому діду! Хіба колись було таке, щоб чогось не зробили?

— А чого ти світишся?

— Я свічуся? Доктор, ви б Світлану побачили… Ось хто світиться. А я просто за неї рада.

— А вона чого? — так само похмуро продовжував Щур.

— Чоловіку знайшли роботу в Польщі. У приватній фірмі. Документи підписали. Їдуть обоє.

— У Польщі… — скривився Щур. — Я думав — в Америці, або хоч якійсь Голландії…

— Порівняно з нами і Польща — цивілізація, — повчально промовила Наталя. І вже зовсім іншим тоном: — то може, доктор… — вона присунулася до нього і присіла на його ногу, що проступала під простирадлом, — по двадцять грам, скромно так, за успіх…

— Які двадцять грам? — обурився Щур. — Пів на першу! Сьогодні цілий день таке робиться, що і без того голова обертом!

— От і добре, — не вгавала вона, — тим паче трошки розслабитися не завадить.

— Сьогодні нам двадцять грам ніхто не поставив, — відрубав Щур. — Тож розслаблятися немає чим. Іди спати, а Світлані скажи, що я радий за неї і водночас засмучений її швидким відʼїздом.

І він висмикнув з-під медсестри своє коліно.

— Ну, до-октор… — проспівала вона, посуваючись слідом за ним. — Ну, як так можна? Ось і пригубимо з горя. Це ж навіть незручно пропустити такий привід. Однаково немає чим зайнятися.

— Як — немає чим?! Спати!

— Ну-у… це ви — спати… А нам із вами не можна… Нам чергувати належить…

— От і чергуйте. Випити нічого. Як у тачанівських алкашів. Усе.

Він демонстративно повернувся до стіни.

— А спирт? — рука Наталі легенько лягла і пошкребла по ньому.

— Який спирт? — не повертаючись, пробурмотів він.

— Ну, в порядної медсестри завжди є на загашнику грамів сто…

— Та в тебе, напевно, й більше є, але ж це не привід.

— Звичайно, ні. Привід, я вам казала, який.

— Наталю! — з благанням мовив Щур, сідаючи на дивані. — В тебе совість є? Мені, між іншим, завтра ніколи буде відсипатися — день донора. Та й вдома справ по горло, а тобі самі пʼянки у голові!

— Ну чому самі? — ображено скривилася вона. — Не тільки пʼянки…

А потім присунулася ще ближче і змовницьким голосом прошепотіла:

— Докто-ор… А в нас і тортик є…

— Тортик? — здригнувся Щур, мимоволі проковтнувши.

— Так! Ну, не цілий, звичайно, але вам вистачить. А ми вже зі Свєткою так… корком занюхаємо…

Вона продовжувала хитро посміхатися. Щур заборсався під простирадлом і спустив ноги у піжамі на підлогу.

— Пусти, дай підвестися… — навмисне суворо буркнув він. — Зовсім уже на мене вилізла…

— Дуже мені треба…

— Отже, так! — у голосі реаніматолога несподівано прорізалося натхнення, він навіть потер руки. — Не більше ста грам чистого продукту і… на посиденьки сорок хвилин. Потім — спати!

Задоволена Наталя смикнулася до дверей.

— Стій, куди! — зупинив він. — А чим розведеш?

— Господи… З крана капнемо! — Світлана вже також зʼявилася в ординаторській.

— Та ви що, зовсім озвіріли? — здивувався Щур. — Що на вас найшло? Завтра нам усім шлунки повивертає!

— Ну, кипʼяченої чи мінералки немає. О! — несподівано зраділа Наталя. — Глюкозою! Знаєте, яка сила? Навіть на спиртзаводі глюкозу до горілки додають.

— А де взяти?

— Ой, доктор… Що в нас — глюкози немає?

— Ні, — відрубав Щур, — із НЗ не дам.

— Та ми зранку в аптеці купимо, — насідали дівчата.

— Із НЗ не дам, — повторив той.

— Докто-ор, — Наталя знову підсіла до нього, — давайте позичимо в діда-інфарктника. Он скільки родичка нанесла. А йому лише на восьму капати призначено. За пʼятнадцять восьма йдемо зі Світланою до аптеки і відкупляємо банку глюкози.

— Ну, гаразд, — махнув рукою Щур, зрозумівши нарешті, що виспатися сьогодні не вдасться. — Тільки в темпі давайте.

Обидві хутенько вискочили з ординаторської, і за пʼять хвилин на столі вже стояла порізана половина торта і три келишки. Щур витяг зі столу плитку шоколаду. Здерши ножицями металеву запайку з флакону глюкози, Наталя вже розводила спирт. Щур витяг аркуші паперу замість тарілок і потяг собі найбільший шмат торта. Нарешті Наталя розлила по келишках.

— Ну, що ж, Світланко… За тебе, — смиренно промовив Щур, остаточно зрозумівши, що ніч пропала.

— Дякую… — медсестра скромно опустила очі.

Він підняв келишок двома пальцями, підозріливо глянувши на світло через приготований напій.

— Давайте, Сергію Андрійовичу, — підганяла Наталя, — покажіть, який ви крутий.

— Ти хоч нормально розвела? — понюхавши і скривившись, запитав він.

— Аякже… Пʼятдесят на пʼятдесят.

— Круто. Ху! — сказав Щур і перекинув у себе келишок.

Пауза тривала мить, а потім із його рота вирвався фонтан, який розлетівся по столі, стінах, халатах медсестер і навіть екрану телевізора. Він ревів жахливо та голосно, тримаючись рукою за шию спереду, потім закашлявся і, скочивши, засмикався по ординаторській. Із приступами кашлю з нього вилітали залишки еліксиру, зготовленого улюбленою медсестрою.

— Ну, ти-и-и… — прохрипів Щур поміж приступами кашлю. — Сволота… чорти би вас забрали…

— А ми гадали — ви вмієте… — ображено скривилася Наталя.

— Яке до біса «вмієте»? — ревів Щур. — Що це за гидота?!

— Як що? Спирт. З глюкозою…

— Ану давай! — він продовжував вимахувати руками, — ану спробуй цей спирт! Давай, сама пий!

Знизавши плечима, Наталя взяла свій келишок, але в останню мить він не дав їй зробити цього.

— Потім вас, дуреп, ще відкачувати доведеться… Ану давай сюди свій спирт!

Наталя принесла пляшечку, в якій залишалося ще зо сто пʼятдесят грамів чистої рідини. Він мовчки крапнув собі на долоню і занурив туди язика. Вираз обличчя лікаря став при цьому більш ніж нерозуміючим.

— А тепер — глюкозу!

— Ось глюкоза… — Наталя присунула анестезіологу щойно розпечатаний флакон, — ви що, доктор, стандартна пляшка, з аптеки.

Щур понюхав, а потім налив на долоню і спробував таким самим чином. Обличчя його відразу ж дико перекривилося, і він виплюнув.

— Господи… Що це? Це ж не глюкоза!

Наталя взяла банку і, понюхавши, також спробувала на язик. Очі її буквально полізли на лоба.

— Що це?!

Вона повернула флакон етикеткою і прочитала:

— «Глюкоза, пʼятипроцентний розчин, стерильно».

— Може, й стерильно, — сказав Щур, — але не глюкоза.

— Як таке може бути? — дивувалася Наталя.

— Може, зіпсувалося? — припустила Світлана. — Який там термін придатності?

— Що ти несеш? — Щур забрав у неї флакон. — Ану, давай із НЗ хлористий калій! Є в нас?

— Є…

Наталя принесла флакон, лікар здер кришку і опустив туди язика. Їм стало зрозуміло без слів.

— Хлористий калій, — сплюнувши, констатував Щур.

— Атас, — пробурмотіла Наталя. — Це виходить, в аптеці замість глюкози зробили хлористий калій.

— Швидше, просто етикетку не ту приліпили.

— І наш доктор мало не отруївся! — обурено промовила Світлана.

— Доктора би чорт не взяв, — задумливо сказав Щур. — А от о восьмій ти би прокапала цю банку діду. Це вже точно.

— То й що… — не зрозуміла Світлана. — Йому й так призначено капати хлористий калій.

— Десять кубиків, — повільно промовив Щур. — Де-сять! А у банці двісті!

— І… що би було?

— Хвилин за двадцять фібриляція та зупинка серця. За дві години, як належить, — у морг. Заключний діагноз звучав би: гостра серцево-судинна недостатність. Або щось на кшталт того.

— Так я ж не знала! — мало не закричала Світлана.

— І я б не знав, — сказав Щур, — від чого помер хворий. Він же інфарктник — усе можливо… А банку б здали до аптеки. Ніхто б нічого не знав. Це абзац…

В ординаторській запанувала тиша.

Світлана сиділа у палаті за столом, гортаючи журнал. Хвора після холецистектомії спала, час від часу пориваючись хропіти. Дід-інфарктник лише тихенько сопів уві сні, оригінально плямкаючи губами.

Зайшовши до сестринської, Щур всівся на тахту, де, скрутившись під ковдрою, спала Наталя, навмисно притиснувши їй ноги.

— Доктор! — смикнулася вона. — Що ви чудите? Я вже майже спала!

— Ну, то вставай, — сказав він. — Торт все-таки потрібно доїсти. І я бачив — там у тебе ще сто грам залишилося…

— Які сто грам? — обурилася вона. — Ви ще від тих ста не відкашлялися. А завтра — день донора. Та й розвести нічим. Хіба що… Там у дідових запасах ще розчин Рінгера лишився. Спробуйте…

— Та ні, — сказав він. — Усе це ти завтра виллєш в рукомийник при родичах. Нехай у наших тутешніх аптеках купляють, а не везуть хтозна-що. А питимемо нерозведений.

— Вау! — вигукнула вона, підскочивши. — Це круто. Доведеться вставати. Тільки… Чекайте, доктор, бо ви вже просто на мене вилізли! Ви хоча б розумієте, що це я врятувала вам хворого?

Він розтулив рота, щоб відповісти, але Наталя знову перебила:

— Ні, ви хоч розумієте, що іноді таки корисно взяти і розслабитися?

Лікар знову зібрався відповісти, але вона продовжувала:

— І тепер вже ви точно зробите висновок, що іноді просто необхідно послухатися путньої медсестри.

— Звичайно, — як ні в чому не бувало погодився Щур.

— Тоді я не чую слів вдячності.

Він нахилився і мовчки поцілував її у розріз піжами.

Наступного ранку на територію лікарні заїхала біла «Тойота» обласної станції переливання крові. Гостей уже чекали. Поблизу відділу переливання товклися кілька санітарок та медсестер. Підійшов і сам головний.

Із машини вийшло кілька жінок у халатах під верхнім одягом, потім почали виносити ящики з посудом для заготовленої крові.

Щур умився, витер обличчя рушником і глянув на себе у дзеркало. Очі були червоними, обличчя невиспаним. Санітарка у коридорі мила підлогу. Світлана продивлялася листки призначень. Наталя вийшла із сестринської.

— Ти ще тут? — запитав він.

— Доброго ранку, по-перше, доктор. А де ж мені бути?

— Як де? — здивувався він. — А хто казав, що зранку піде до кіоску?

— Якого кіоску?

— Аптечного, звичайно.

— Навіщо?

— Як навіщо? — викотив очі Щур. — А пʼянку хто вчора затіяв? Дідову глюкозу хто розкоркував? Хто обіцяв відкупити?

— Ні, ну… — задихнулася Наталя, — це вже взагалі… Та якби не ми!

— Це зрозуміло, — перебив Щур, — честь вам і хвала. Але розчин відкрили. А о восьмій капати. І родичі хтозна-коли зʼявляться.

— Так… — промовила Наталя, шукаючи підтримки в подруги. — Ну, це взагалі безпрецедентно…

— Знаєш, як стародавні китайці казали? — продовжував Щур. — Якщо ти комусь життя врятував, то відповідальний за його подальшу долю. Та й обіцянки потрібно виконувати. Тож по рублю, дівчата, і до аптеки. На наступному чергуванні з мене цукерки, — додав він, зникаючи в ординаторській.

Поліклініка нагадувала розбурханий вулик. Коридором туди-сюди снували лікарі, сестри. Санітарки мало не за руку водили нечисленних потенційних донорів, які проходили необхідні обстеження. Їх охороняли, наче крутих, не даючи стороннім із числа персоналу навіть підійти збоку. Донорів було мало, але їхній постійний рух від кабінету до кабінету створював неабиякий гамір. Хворі, що прийшли цього дня на прийом до поліклініки, нервували, висловлюючи одне одному незадоволення.

До хірургічного корпусу надʼїхала стара розгепана «Волга». Із задніх дверцят вилізло двоє хлопців. Третій, відчинивши передні дверцята, сказав їм:

— Значить, ідете до хірургії і шукаєте Голоюха Тараса Васильовича. А далі він вам усе організує.

— Добре… — мляво закивали ті.

Машина рушила, і майбутні донори без особливого ентузіазму увійшли до вестибюля й почали підійматися сходами догори.

Петро Петрович Савчук біг тими ж сходами донизу і несподівано зупинився.

— О! — вигукнув він одному з хлопців. — А ти куди — кров здавати? Чого не признаєшся?

— Та ось, привезли… — пробурмотів той.

— Ну, ходімо, я вас відведу.

— Ні, — відмахнулися обидва. — Йдемо, куди нас направили.

— А на кого здаєте?

— На Голоюха.

— Так у нього і так десять чоловік. Півдня хочете чекати? До того ж, лікарняний тобі хто зробив минулого року? Давай-давай, ходімо зі мною.

Ті намагалися трохи протестувати, але Савчук потяг їх униз до виходу.

— Це ви йому зробили лікарняний — нехай він і здає на вас, а я піду Голоюха шукати…

— Тобі ще зроблю, — завірив Петро Петрович, тягнучи обох далі.

У цей самий час двоє людей, що регулярно поважали одне одного, голосно скрикуючи і допомагаючи собі матюками, тягли величезну залізну кайстру біля недобудованого будинку, їм допомагав третій. Так потихеньку, короткими, але ефективними ривками, вони просувалися за ріг будівлі між кущами та молодими деревцями.

— Обережно! — покрикував господар. — Яблуню не зламайте! Обережно, кажу! Там вишня японська…

Нарешті кайстра опинилася під стіною, яку збиралися штукатурити.

— Ну все, стоп… — задоволено промовив господар.

— Ось, ще тут трохи посунемо… — старалися ті.

Він виніс целофановий пакет і віддав їм. Там явно була пляшка, випирала буханка хліба і ще щось. Двоє «вчорашніх» задоволено терли руки.

— Ну ось, — втлумачував їм третій, — бачите? А ви — кров, кров…

Голоюх нервово прямував коридором поліклініки у напрямку власного кабінету. Останні купки донорів рухалися до виходу. Погляд лікаря був похмурий. Назустріч трапився Медвідь.

— Ну що?

— Ні хріна. Васильович підвів, алкаші не прийшли.

— Так ти ж казав — від діда після грижі двоє прийдуть?

— Чекаю. Казала баба, що приведе, але досі ні слуху, ні духу. Напевно, з кінцями… А в тебе?

— Один. Туго. Було би хоч двоє, я б тобі одного відписав. Також обіцяли, але кудись поділися.

— А в Олега?

— Також один.

— От засада…

Медвідь попрямував далі, а Тарас зайшов до свого кабінету. Валентина писала картки і лише мовчки зиркнула на нього.

— Ніхто не приходив? — похмуро спитав він.

— Ніхто.

— Якщо прийдуть —…

— Усе памʼятаю, доктор, — сказала вона, — беру за руку і веду просто до вас. А хто підійде ближче, як на три кроки, стріляю без попередження.

Зачинивши двері, він пішов назад у відділення.

Петро Петрович вів у напрямку відділення переливання двох донорів.

— А нам нічого не буде? — слабо пручався один із них.

— Звичайно, нічого, — завірив той, — я вам усе організую. В черзі не чекатимете. А в Євстахіївни й так вистачає. Там усі породіллі по десять чоловік здають! А ви ж родити не збираєтеся?

Хлопці загиготіли і вже веселіше рушили за ним.

Не в змозі сидіти в ординаторській, Голоюх знову рушив на вихід. А зі сходів у коридор хірургії заходила — не те слово — «запливала» бабуня, яка обіцяла привести двох донорів. Просто від дверей бабця кинулася до нього:

— Лікарю, я встигла?

— На щастя — так. Де ваші донори?

— Зараз… — вона змовницьки озирнулася і невідомо для чого потягла його до ординаторської.

— Не зрозумів, куди ви? — здивувався Тарас. — Давайте ваших донорів і бігом йдемо до поліклініки, бо все закінчується.

Але бабуня, похапцем заскочивши до ординаторської і переконавшись, що там нікого немає, поставила на його стіл сумку, витягнула з якоїсь глибинної кишені дводоларову купюру і простягнула лікарю.

— До чого тут це? — запитав він.

— Усіх обійшла вчора, — клялася бабуня, — дехто має доляри, але щоб два — ніхто. Кажуть, дуже рідко буває.

— Бабуню! — Голоюх мало не заволав із відчаю. — Ви що, зовсім без памʼяті? Я ж вам казав — «донори», а ви мені долари! Ви що, не розумієте: донори — це люди, які кров здають! Я для чого все вам вчора пояснював? Навіщо мені ваших два долари? Якщо сьогодні ніхто не здасть, то завтра мені й двадцять не допоможуть!

Він приліпив банкноту до столу перед бабцею, яка розгублено кліпала очима, і побіг до поліклініки.

Зал принишк. Доповідь завідуючого відділом переливання справила гнітюче враження. І тепер усі уявляли, що видасть зараз головний.

— Дійсно, — сказав Лабо після паузи, загрозливо насунувшись на стіл, — досягнення наші із дня в день усе вищі та вищі. Просто диву даєшся! Навіть не знаю, з кого починати. Ну, напевно, все-таки з хірургії… Найповажніша служба… Оперуємо, лікуємо… Донорів дати не можемо. Та що казати — сам завідуючий прекрасний приклад подає. Ілля Петрович — один донор. Солідно. Завхірургією. Так, один донор. Звучить. І колеги від нього не відстають. Олег Вікторович, який у нас уже півроку впроваджує прогресивні харківські технології, круто оперує. Імідж у районі — не менш ніж професорський…

Олег лише посміхнувся у вуса, слухаючи це.

— …Також один донор. Хворі йдуть, донорів дати не можемо. Браво. Голоюх…

Тарас лише приречено підвів очі до стелі.

— …Ну, це ж навіть незручно дати більше, ніж старші колеги. Я розумію, солідарність… Також один донор.

Тарас подивився здивовано. Він навіть опустив кінчики губів і несамохіть озирнувся.

— …А ось Петро Петрович приємно здивував. Так. Шість донорів. Отже, можемо, коли схочемо!

Савчук скромно опустив очі у підлогу, мало не зашарівшись.

А за годину всі троє схилилися у відділенні переливання крові над столом із розкладеними аркушами паперу. Там сьогодні панували тиша та спокій. Медсестра розклала перед ними аркуші, по яких вони вивчали списки учорашніх донорів.

— Ось, — сказав Медвідь, зупинивши свій палець на якомусь рядку, — глянь, двоє з агрохімії. Цікаво… на Савчука записані.

— Ну, може він їх десь… Знайшов, зліва… — припустив Тарас. — О! А ось глянь! Дорожний! Двоє… Що? Також на Савчука? Це що — рекет?

— Зараз… — пробурмотів Ілля, — зараз я влаштую цьому «підприємцю»… Ні, краще офіційно, в кабінеті. І з головним!

— А от звідки в мене донор? — несподівано згадав Голоюх. — Ану… дивись… якийсь Веприк, не працюючий… Не знаю такого…

— Ну, а ваша медсестра хіба не приводила? — озвалася сестричка з відділу переливання, яка стояла поруч. — Вона вже на кінець дня тут товклася з якимось. Уже закривати збиралися, а вона привела.

Але тут, наче буревій, до приміщення увірвалася Оксана Євстахіївна.

— Привіт, хлопчики, — сказала вона, навіть не глянувши на хірургів. — Ану дайте мені…

Вона протиснулася до столу і почала водити пальцем по списках, бурмочучи собі під ніс:

— Як це так? Такі люди не підводять… У мене донька начальника РТП родила! Троє мали прийти, а здав лише один. Ну ось! Усі троє… Що? А чому двоє на Савчука?!

— Схоже, цей діяч усіх переполовинив… — зауважив Тарас. — Цікаво, чому в нього тільки шість?

Євстахіївна дихала часто та глибоко, а обличчя її вкривалося червоними плямами.

— Ну, все, — сказала вона. — Зараз я зарию цього кидалу…

І вона рішуче попрямувала на вихід.

— Ідемо, — смикнувся Голоюх.

— Пізно, — з жалем промовив Ілля. — Там вже не буде кого добивати — ні з головним, ні без.

— Рятувати! — вигукнув Тарас. — Вона ж його, придурка, дійсно зариє! Знайшов, кого кидати…

І вони чкурнули слідом за нею.

Голоюх увійшов до кабінету й сів писати. З перевʼязочної визирнула Валентина.

— О, доктор… А ви що, і по обіді сидітимете? Замість Савчука?

— Вважай, немає більше твого Савчука, — пробурмотів Тарас.

— Чого це мого? — обурилася вона. — І як це… немає? У якому значенні?

— У прямому. Його саме зараз Євстахіївна добиває.

— За що?

— За день донора, — відповів Голоюх. — До речі, а звідки взявся мій донор? Ти нікого не приводила? Я маю на увазі — за власною ініціативою?

— Дуже мені треба… — скривилася вона. — День донора — ваш головний біль, а в мене свого вистачає.

— А наші з переливання кажуть, що ти там товклася.

— Я по своїх справах.

— Ну, гаразд, — погодився Голоюх. — Однаково дякую. Добре, хоч сама здавати не додумалася.

— Доктор! — вигукнула вона, театрально округлюючі густо нафарбовані очі. — Ви що, гадаєте, в мене зовсім шарабани поїхали?

Після повороту з траси дорога значно погіршилася. Вона стала вузькою, горбатою та не надто рівною, але машин на ній не було.

Тож червона «шістка» йшла, практично не знижуючи швидкості. Машина мʼяко підскакувала на ямах, від чого у салоні відчувалися лише глухі поштовхи й шурхіт шин по камінні.

Ліда, спершись на спинку сидіння, щасливо та замріяно спостерігала осінній пейзаж. Несподівано вона нахилилася уперед і, показуючи пальцем, сказала:

— А ось і мій будинок видно! Он, третій дах, поруч із блискучим!

— Бачу, — відповів Беженар.

Машина заїхала до села і зупинилася біля зеленої огорожі. Ліда відчинила дверцята.

— А може, все ж таки зайдете, Валентине Івановичу… га? Пообідаємо.

— Ні, Лідочко. Я ж казав тобі — незручно.

— Ну, добре, — відповіла вона. — Дякую. Дорога була надзвичайно приємною. То я принесу речі, так?

— Звичайно, тягни все, що потрібно. Завезу до твого гуртожитку і залишу. Тільки скоренько, гаразд? Ще завидна додому доїду.

— Гаразд, — сказала вона. — Вже несу.

Клацнувши хвірткою, Ліда увійшла до хати, а Беженар увімкнув магнітолу, оглядаючи з вікна машини будинок та садибу. Перше, що кинулося в очі, — розкішна яблуня з великими червоними плодами, під якою поважно походжали великі породисті гуси.

Несподівано двері будинку відчинилися і на ґанок вийшла жінка — проста, дещо огрядна, приємна з вигляду. Завʼязуючи на ходу хусточку, вона підійшла до машини. Беженару нічого не залишалося, як відчинити дверцята.

— Валентине Івановичу, ну як так можна! — вона схопила його за руку, змушуючи вийти з машини. — Боже, мені про вас Ліда стільки розповідала! Ну, як це вона додумалася залишити вас тут? Ходімо до хати, ми вас дуже просимо. Будь ласка! Ми вас без обіду нікуди не відпустимо!

— Дякую, — у своїй звичній манері відповів Беженар, — але, ви знаєте, я б хотів завидна повернутися. Правда, я не можу затримуватися. Ні, дійсно! Я не соромʼязлива людина і з задоволенням би зайшов, тим паче, що полюбляю гарно поїсти. Але зараз не можу. Іншим разом.

Ліда вийшла на ґанок із великою дорожньою сумкою.

— Лідуню! — серйозно обурилася її мати. — Ну як тобі не соромно? Куди ти це тягнеш? Валентине Івановичу, я вас дуже прошу! В мене потім тиждень серце болітиме, якщо ви просто так поїдете.

Ліда залишила сумку на ґанку і підійшла до них.

— Що поробиш, Валентине Івановичу… — сказала вона. — Доведеться зайти.

Беженар клацнув дверцятами машини, замикаючи їх на ключ. Вигляд його при цьому вже не був таким незворушним.

Вони увійшли до кімнати, де на прибраному скатертиною столі вже стояв графин із чимось червоним, ваза з печивом та дві пляшки води — одна «Лимон», друга «Дюшес». Лідин батько, високий худорлявий чоловік, привітно підвівся назустріч, простягаючи руку.

— Це мій тато, — сказала Ліда, — Володимир Миронович. А це…

— Знаю, — перебив той, — ми вже всі давно знаємо, який чудовий лікар Валентин Іванович, її шеф і так далі…

Господар трусив руку гостя, щиро запрошуючи до столу, де Лідина мати вже розставляла нехитрі сільські страви.

— Як доїхали?

— Нічого, дякую, — оговтавшись, відповів Беженар. — До повороту взагалі непогана дорога.

— А ви що, мали якісь справи в області?

— Уже впорався, — відповів Беженар. — Ось, зробив маленький гачечок — вашу Ліду підвіз, а тепер назад.

— Нічого собі маленький! — здивувався батько. — Я вам бензинчику віллю в бак, коли їхатимете.

— Ну що ви! — обурився Беженар. — Це дрібниці. Обовʼязок честі, так би мовити, ученицю підвезти. Вона у вас молодець.

Лікар ніяково замовк.

— Усе, Валентине Івановичу, сідайте, — клопоталася мати, ставлячи на стіл тарілку з паруючими сардельками. — Зараз я подивлюся, як ви «полюбляєте добре поїсти». Наливай, тату… Може, щось міцніше?

— Ні-ні! — замахав руками Беженар. — Я за кермом. Ще назад їхати. Вибачайте, це вже без мене.

— Шкода, — засмутилася мати. — Ну, тоді за ваше здоровʼя. Це наше, виноградне. Самі робили. Я вам із собою дам, вдома скуштуєте.

— Оце підходить, — погодився Беженар. — Вдома обовʼязково. А тут Лідочка мені водички наллє…

— Тобі яку? — запитала та, простягнувши руку до пляшок. — «Лимон», чи…

Мати злякано вирячилася на дівчину, але було пізно. Ліда почервоніла і замовкла, опустивши очі. Батько лише нерозуміюче переводив погляд з лікаря на дочку і назад. Беженар уже встиг наколоти сардельку на виделку і тепер тримав її у піднятому стані, не розуміючи, як вчинити — відправити до рота, чи покласти на тарілку. Вони зробили у цій ситуації найгірше, що тільки можна було, — подивилися одне на одного. А батько з матірʼю у цей момент, заклякнувши, дивилися на них. Беженар мовчки поклав виделку з наколотою сарделькою на тарілку і спер на край столу пальці, що виглядали не менш переконливо, ніж ті самі сардельки.

— Лідо, — нарешті промовила мати, — як це…

Голос її здригнувся, і вона так і не змогла договорити фразу.

— А так це… — відповіла дівчина. — Ми давно вже з Валентином Івановичем на «ти».

— А ч… чому? Ти ж…

Батько тим часом лише розгублено кліпав очима.

— Тому, що він для мене найближча людина — в усіх відношеннях. Ось так. Пробач, що так вийшло… — останнє дівчина промовила, дивлячись на Беженара.

— Нічого, все гаразд, — відповів той.

— Я правда, не навмисне, — продовжувала вона. — Я забулася…

— Нічого страшного, — повторив він, — не переймайся.

Лідина мати лише переводила очі з лікаря на дочку, все ширше роззявляючи рота і затуляючи його рукою. Їй здавалося, що у цей момент власне волосся стає дибки. А ті двоє продовжували говорити між собою так, ніби батьків тут і не було.

— Якщо вже так вийшло, може, ми договоримо до кінця і розставимо всі крапки над «і»?

— Як хочеш… — знизавши плечима, погодився Беженар.

— Що г-г-оворити? — здавалося, до матері почала повертатися мова. — Й-які крапки?

— Справа у тому, що ми з Валентином Івановичем кохаємо одне одного, — сказала Ліда.

— Люди… — тільки й змогла вимовити нещасна жінка. — Л-лю… ди…

Невідомо для чого вона намацала на столі серветку і тепер, не знаючи що з нею робити, жмакала її у руці.

Лідин батько повільно відсунув стільчика і вийшов до сусідньої кімнати. Мати кинула серветку на тарілку і вибігла за чоловіком.

Беженар мовчки подивився на Ліду.

— Я дійсно випадково… — голос її тепер уже здригнувся.

— Не переживай, — він взяв її за руку, — чого вже тепер… Може, мені поїхати просто зараз?

Двері з кімнати відчинилися, і вбігла перелякана мати Ліди.

— Ходи сюди! — кричала вона. — Ходи сюди! Батькові погано!

Ліда, скочивши з-за столу, кинулася за нею. Нерішуче підвівся й Беженар, не розуміючи, як йому вчинити, але дівчина миттю вискочила з кімнати.

— Ходи сюди! — кричала вона. — Батькові погано!

Здавалося, обох їх заклинило на цій фразі.

Беженар смикнувся туди. Батько Лідин сидів на дивані, швидше, напівлежав, увесь змʼяклий. Обличчя його було білим, а права долоня застрягла за відворотом сорочки, намагаючись дотягтися до серця.

Поклавши його на диван, Беженар поляскав по щоках, помацав пульс, а потім крикнув:

— Давай сюди горілку або коньяк!

Коли ж Ліда увірвалася назад до кімнати з пляшкою в руках, він тряс його, ляскаючи по щоках і кричав:

— Володю, відкривай очі! Ну! Вова!

Вихопивши закорковану пляшку з рук дівчини, Беженар вдарив горлечком по батареї, від чого воно відлетіло, потім ляпнув горілкою по обличчі та почав терти за вухами.

— Бігом до машини! — крикнув він Ліді. — Ключі в куртці. Аптечку сюди! У лівій кишені ключі!

Ліда вибігла з кімнати, а Беженар розтулив губи бідолашного батька, хлюпнув горілкою туди, а потім знову почав ляскати по щоках. Мати весь час стояла у кутку кімнати, склавши долоні на грудях, і голосно причитала. Коли зʼявилася Ліда з аптечкою, батько вже почав рухати губами. Очі його, щоправда, час від часу ще закочувалися догори. Набравши з ампули у шприц, Беженар зробив чоловікові підшкірну інʼєкцію і відразу ж відкрив нову ампулу. Другий укол був внутрівенним. Ліда тим часом стискала батькову руку вище ліктя замість джгута.

Пацієнт потроху приходив до тями. Очі повернулися з піднебесся і тепер стріляли по стінах, періодично заплющуючись.

— Володимире, все гаразд, — тлумачив йому Беженар. — Усе, приходимо до тями.

А хворий, роблячи якісь незрозумілі спроби спертися руками та сісти, здивовано зиркав на свого рятівника. Мати Ліди, усвідомивши нарешті, що її чоловік принаймні не помер, знайшла поблизу стільчика і присіла на нього. Руки її тремтіли, причому, права також тяглася до ґудзиків кофти. Помітивши цей рух, Беженар злякано зиркав на жінку. Згадавши, що така річ є у хаті, Ліда принесла апарат для вимірювання тиску.

Хворого — худого чоловіка пʼятдесяти років — вели попід руки коридором. Він тримався за живіт і стогнав. Із одного боку була його дружина, з іншого — фельдшерка «швидкої».

— Схоже, апендицит, — сказала лікарка Медвідю, який вийшов назустріч.

— Ніхто ще не дивився? — запитав той.

— Ніхто. Шукали Савчука в поліклініці, а його немає.

— Як завжди… — пробурмотів Ілля. — Заводьте сюди, на санпропускник.

Хворого завели і поклали на кушетку.

— Учора по обіді почав скаржитися на живіт, — розповідала його перелякана дружина. — А потім що далі — то гірше.

— Чого ж ви його добу тримали? — запитав Ілля.

— Сподівалися, може, саме перейде…

Зітхнувши, він почав оглядати живіт пацієнта. З правого боку той практично не давав торкнутися, ловив лікаря за руку і стогнав.

— Нічого собі…

До оглядової зазирнув Голоюх.

— Подивися, — запропонував Ілля, — привезли як апендицит.

Голоюх усівся поруч із хворим і обстежив його живіт.

— Гаразд, — сказав Медвідь, коли той скінчив, — кладемо до нас. Будемо оперувати зараз, терміново. Тут двох думок бути не може. Так, Тарасе Васильовичу?

— Звичайно, — підтвердив Голоюх. — А він у вас часом не падав звідкись?

Налякана жінка переводила погляд із одного лікаря на іншого.

— Начебто ні… Звідки ж йому падати?

— Не знаю, — сказав Ілля. — Його, часом, ніхто не бив?

— Та хто ж його побʼє?

— Машо! — Ілля виглянув із санпропускника. — Приймай хворого. Апендицит, запущений. Готуй до операції. Як прізвище його?

— Оверчук… — тремтячим голосом відповіла жінка.

Вони вийшли до коридору.

— Надто бурхлива клініка, як для апендициту, — зауважив Тарас.

— Аби перфоративної часом не було, — погодився Медвідь.

— Розріжемо — побачимо…

У кімнаті персоналу оперблоку обідали. За столом сиділи Люба — старша, Надя з Люсею, операційною санітаркою, і Наталя з реанімації, яка забігла у гості.

— Ось так, — розповідала вона, — а потім був торт і цукерки.

— А в нас тихо — ніяких ювілеїв, — сказала Люба.

— Стоп, — перебила її Надя, — а чи не зараз у Савчука повинна бути якась дата?

— Точно! — погодилася старша. — До того ж, йому тридцять три намічається. Кругла дата.

— Не кругла, а знаменна, — виправила її Наталя, — вік Христа.

— Не важливо, — відповіла Люба. — Питання в іншому — виставлятиме він, чи ні.

— За тридцять три міг би й виставити, — сказала Надя.

— Дійсно, шмат від нього не відпав би, — підтримала Наталя.

— А він на цей день просто відгул візьме, — припустила Люба. — Йому відгул взяти — раз плюнути.

До кімнати зазирнув завідуючий.

— Про що сперечаєтеся, дівчата?

— Сідайте, Ілля Петрович, ми вам кави зробимо.

— Та ні, дякую. Я чую з коридору — ви так емоційно про щось…

— А це ми згадали, що в Савчука скоро ювілей. Тридцять три.

— То й сперечаємося — поставить, чи ні…

— Ну… такому, як Савчук, — сказав Ілля, — гадаю, навпаки, могла б і лікарня поставити. Нічого б не сталося.

Усі засміялися.

— Готуйтеся, шановні, — додав Ілля. — За годину операція.

Червона «шістка» їхала вулицями якогось райцентру. Погода вщент зіпсувалася. Небо затяглося хмарами, здійнявся вітер, і на вітровому склі періодично зʼявлялися числені дощові краплі. Беженар мовчки крутив кермо. Обличчя його втратило звичайну незворушність, хоча й певних емоцій на ньому не проглядалося.

Зупинивши машину на розі біля приватного кіоску, він вийшов і витяг портмоне.

— Дайте мені… — почав він, бігаючи очима по широченній вітрині.

Пауза затяглася надовго.

— Що, не можете вибрати? — мило посміхнулася дівчинка, можливо, чимось, а віком — безперечно, схожа на Ліду. — В нас є з чого…

— Та ні, — пробурмотів він. — Просто згадую, які палив замолоду…

В операційній працював наркозний апарат, по-діловому брязкали інструменти, пищав звуковий індикатор діатермії. Перед дверима оперблоку в накинутому халаті стояла дружина Оверчука і голосно молилася.

— Що там? — запитав Щур. — На скільки мені налаштовуватися?

— Не спіши поперед батька в пекло, — відповів Ілля. — Ще у живіт не зайшли. Надю, кохера давай…

— Жилавий мужик, — констатував Тарас. — Чисто виходячи із зовнішнього вигляду — попиває…

— Не тільки з зовнішнього, — виправив Щур. — Жінка казала, пʼє безпробудно. Я питав.

— Пелюшки давай на очеревину, — попросив Ілля. — Хоч би «білочки» потім не було…

— А ви не чули, — несподівано запитала Наталя, — кажуть, наш Павлуша кудись пропав.

— Який Павлуша? — не зрозумів Ілля.

— Ну, фельдшер, якого недавно розрахували. Він ще за Світланою ходив.

— А що означає — пропав? — не зрозумів Голоюх. — Я чув, він оженився на доньці нашого завгоспа.

— Дійсно, женився і відразу поїхав назад до Німеччини, — пояснювала далі Наталя. — А там пропав. Подівся кудись — і все. Ні слуху, ні духу. Не дзвонить, і з кінцями…

— Та він оженився тільки для того, щоб прізвище змінити, — припустив Щур. — Його ж депортували перед цим. А тепер, як знову туди прорвався, — шукай вітру в полі. Він такий хлопець.

— Нічого подібного, — заперечила Наталя, — в них із Мариною сильне кохання було… Любов із першого погляду. Він би не втік. І адресу лишив, де буде жити. А там кажуть: був, пішов кудись і більше не зʼявився. Марина он хоче їхати на розшуки, а Бліщ не пускає…

— Ох, ні хріна собі! — несподівано вигукнув Ілля. — Відсмоктувача вмикайте! Ну!

Загудів електровідсмоктувач.

— Господи, а це що? Повний живіт…

— Судячи із запаху — сеча, — констатував Голоюх.

— А щоб йому… — продовжував дивуватися Медвідь. — Звідки вона тут?

— Треба думати, із сечового міхура, — так само байдуже промовляв Тарас.

— Ну, що там? — не давав спокою Щур. — Розрив сечового?

— Певно, — сказав Ілля, працюючи відсмоктувачем. — Вони ж клянуться, що чоловік не падав і ніхто не бив. От зарази! Ну, я їм дам. Щойно вийду. Так, — голос хірурга став діловим, — ідемо на серединну. Чекай… А це що?

— Треба думати — кака… — все тим же тоном повідомив Тарас.

— Господи, ще розриву кишечника не вистачало… Точно — гімно. Ні, ви уявіть, як його мали вчора по животі товкти!

Стерильні простирадла на животі переставляли. Обʼєм операції несподівано розширявся.

Червона «Лада» прогнала вулицями Тачанова і підʼїхала до невеличкого триповерхового будинку. Вийшовши з машини, Беженар відчинив ворота одного з гаражів, що зліпилися купкою під будинком, і зібрався заїжджати. Але щось його наче муляло. Він озирнувся і нерішуче подивився на ключі в замку запалювання. Потім зміряв очима отвір гаражних воріт.

— Що там, Валентине Івановичу, — почулося ззаду, — я так бачу, ви наче забули щось? Що, повертатися треба?

Це був сусід, учитель математики на пенсії. Він вийшов із відром сміття і тепер, задоволений тим, що зустрів співрозмовника, зупинився на півшляху до ящика.

— Щось важливе, так? — допитувався він.

— Та не так щоб дуже важливе… — знизав плечима Беженар.

— Але муляє, залишає відчуття невдоволення… — підказав учитель.

— Навіть не знаю, як сказати, — розгубився Беженар. — Сьогодні взагалі невдалий день. Зараз прийду — обовʼязково пʼятдесят грамів прийму. Більше — ні, а пʼятдесят — точно.

— Ну, то тоді обовʼязково потрібно, — сказав старий. — День і так невдалий, а ще оте мулятиме, що ви забули, нехай навіть дрібничка. Що, далеко повертатися?

— Та ні, недалеко.

— То зганяйте, а я гараж постережу, щоб пацани не залізли.

— Дякую, Олексію Семеновичу, — серйозно сказав Беженар, — я недовго.

«Шістка» розвернулася і виїхала з двору, а за кілька хвилин зупинилася біля дверей продуктового магазину.

— Добрий вечір, — сказав Беженар, увійшовши досередини.

— Добрий вечір, доктор, — відповіла пані за прилавком. — Чого душа бажає?

— Зважте мені, — попросив він, — півкіло тих… ні, краще тих сардельок. Вони більше схожі…

— Схожі на що? — не зрозуміла продавщиця, підходячи до холодильника.

— Розумієте, три години тому сидів за столом, навіть уже тримав на виделці…

— Що, невже «а вкусити так і не довелося»? — засміялася вона.

— Саме так і було, — невесело погодився він.

— Бідний ви, бідний, — пожаліла вона. — Напевно, з кимось щось сталося і вас терміново покликали?

— Ви знаєте, саме так і було! — здивовано погодився він.

— Не шкодуйте, — вона простягла пакунок, — наші смачніші. Побачите.

— Цього, на жаль, я не знатиму ніколи, — сказав він уже самому собі, відʼїжджаючи від бровки.

У операційній панував гарний настрій. Два розриви кишечника були ушиті, накладалися останні шви на сечовий міхур. Операція наближалася до завершення.

— Готуй багато дренажів, — сказав Медвідь, звертаючись до Наді, — купу трубок і одну рукавицю ріж навпіл.

— Уже готові, Ілля Петрович. Чекають, коли ви закінчите.

— Ой, а я перед операцією надвір виходила… — замріяно промовила Наталя. — Ви би бачили, яка потрясна осіння погода… Пізня осінь… М-м-м… Ото би до лісу на опеньки…

— Не можна, — цілком серйозно відповів Ілля.

— Чому? — здивувалася вона.

— Земля вже холодна. Запалення легень підхопити можна.

— Ілля Петрович! — обурено вигукнула вона. — Я кажу — на опеньки! Ви що, погано чуєте?

— Так і на опеньках можна, — знизав плечима він, — мʼякше.

— Ну, Ілля Петрович, — здивувалася Наталя, — ви сьогодні якийсь такий… озабочений… такий весь…

— Як? — наче недочув Щур. — Ти кажеш — збочений?

— Озабочений! — обурено виправила Наталя, перериваючи загальний сміх. — Тобто сексуально озабочений… Ми навіть зараз почервоніємо…

— Ага, почервонієте ви! — засміявся Ілля. — Я от взагалі їм заздрю — анестезіологам. Зачиняться там на ніч у своїй реанімації…

— Немає реанімації — є анестезіологія та інтенсивна терапія, — затяг своєї улюбленої Щур.

— Та яка до біса різниця? — продовжував той. — Зачиняться на ніч у своїй інтенсивній терапії, і ніхто не відає, що вони там роблять. А медсестри в них які… Навмисне підбирали…

— Вам заздрісно? — запитала Наталя. — То переходьте до нас. У нас є ставка вільна. Правда, Сергію Андрійовичу?

— Еге, — гмукнув Щур, — хотів би я подивитися на хірурга, який би перейшов до анестезіології!

— Ну чому, я би пішов! — насідав Ілля, в якого наче зʼявилася ейфорія після вдало проведеної операції. — Їй-богу, пішов би, але якщо тільки на нічні чергування. На день ні. Тільки на нічні. Вони там таких медсестер поназбирували… Я б там-м-м…

— Ілля Петрович! — нарешті не витримала Надя. — Вам що, своїх медсестер мало? Так навіть не коректно по відношенню до нас! Жарти жартами, а ми й образитися можемо.

— Та що ти його слухаєш! — махнула рукою Наталя. — Ілля Петрович тільки язиком майстер. А якби дійсно до діла… Він же ж зразковий сімʼянин.

— А що, — не зморгнувши відповів Ілля, — язиком — такий спосіб також є. Зараз усе дозволяється… Навіть по телевізору показували.

— Ілля Петрович!!! Ні, ваш завідуючий явно сьогодні на сексуальному ґрунті… — сказала Наталя.

— Усе! — несподівано гаркнув Медвідь так, що всі підскочили. — Зашиватися, бігом! Кетгут на очеревину. В животі нічого не забули?

— Нічого, — відповів Голоюх.

Наталя увійшла до ординаторської і всілася біля лікаря.

— Так, — сказав Щур, — ось це прокапати до вечора. Банку для сечі повісили?

— Звичайно, — відповіла вона.

— Молодці. Кава є в нас?

— Звичайно, доктор.

— Тоді став.

Двері відчинилися без стуку, і до ординаторської заскочив Медвідь.

— Ну, це концерт, — заявив він із порогу. — Я вже розслідування провів. Це ж його кохана жінка так відгамселила! Ота, що перед дверима молилася. Сечовий міхур і два розриви кишки! Тепер он стоїть, крокодилячі сльози ллє. Уявляєш — він її вже дістав остаточно. У баби просто нерви здали. А вчора приперся знову ледве теплий. Ну, вона сіла на нього зверху і товкла, поки наснага не скінчилася.

— Добре товкла, — погодився Щур. — Хоча нічого дивного. Приповз додому після пʼянки, сечовий міхур переповнений, мʼязи розслаблені… Скільки там йому треба?

— Нормально, — сказала Наталя.

— От дивись, — повчав її Щур, — ніколи не давай волю емоціям у відносинах із чоловіком. Ну, відтоварила вона коханого, ну, отримала сумнівне короткочасне задоволення… А тепер витрати на лікування, та й докори сумління. Плюс боїться, щоб у міліцію не повідомили. До речі, ти дзвонив уже?

— Та ну їх у баню! — сказав Ілля. — Що вони — судитися будуть? Потім самі ж менти за нами ходитимуть, щоб цей сигнал ліквідувати й справу закрити. Ми зобовʼязані писати те, що говорить хворий. А хворий каже, що його не били. Розслідування — не наша функція.

— Як скажеш… — відповів Щур.

На столі озвався телефон.

— Так! — Наталя взяла трубку. — Вас, доктор.

— Алло! — голос його одразу змінився і набув якихось невпевнених та здивованих інтонацій. — Та ні, взагалі-то… З чого ви взяли? Слухайте, а він що — вам так набрид?

Знизавши плечима, Щур поклав слухавку.

— Хто це? — запитав Ілля.

— От же ж є люди! — обурився Щур. — І то без мук совісті! Ні, я розумію, він їх усіх допік, але тим не менше…

— А що таке?

— Дзвонить уже втретє зять цього Оверчука і питає, чи вже відійшов його тесть. Я кажу, що ні, а він питає: «А коли відійде?».

Ілля подивився на нього, а потім постукав себе кісточками пальців по голові:

— Тумаки! Він мав на увазі — коли від наркозу відійде! А ти йому: «Вам що, тесть набрид?». Налякав, напевно…

— Нічого подібного, — відрубав Щур. — Із наркозу виходять. А відходять лише у кращий світ.

— Буквоїд, — сказав Ілля. — Як ви тут його витримуєте?

Коли подзвонили у двері, Беженар уже знав, хто це. Відчинивши, він посунувся, пропускаючи Ліду.

Вона увійшла, цьомкнула його у щоку і почала роззуватися. Зняла один чобіт і шукала очима по підлозі тапочки, але їх ніде не було. Наче згадавши щось, він поліз на полицю до шафи і витяг її тапочки з целофанового пакета.

— А чому вони в пакеті? — запитала Ліда.

— Чесно кажучи, я гадав, що ти більше не зʼявишся, — сказав Беженар. — Поставив до шафи, щоб очі не мозолили і не нагадували.

— Цікаво, — сказала вона, пройшовши до кімнати і сівши на диван. — А чому я мала зникнути? Ми ніби й не сварилися.

Ліда виглядала спокійною та врівноваженою, але настрою гарного не було.

— Так, ми не сварилися, — погодився він, — але деякі катаклізми відбулися. Як здоровʼя твоїх батьків?

— Нічого, — відповіла вона, — нормально. Все вляглося.

— Що означає — вляглося?

— Припинили хапатися за серце, — пояснила вона.

— Ну, це вже немало. Я йду чай поставлю. Чи ти кави хочеш?

— Нічого я не хочу, — сказала Ліда, — лише посидіти та віддихатися.

— А що було наступного дня? — запитав він.

— Не наступного дня, а вже за годину, — дівчина вляглася на диван і скрутилася калачиком. — Банальний батьківський концерт.

— І що ти робила?

— Пішла до подружки, а повернулася, коли вони вже спали.

— А наступного дня?

— Нічого, що би заслуговувало на увагу, — пояснила вона. — Я так змучилася…

— Це від нервів, — сказав Беженар.

— А як розуміти твій подив із приводу мого приїзду — ти радий, чи ні?

— Звичайно, радий! — заява звучала цілком щиро. — Але…

— Що — але?

— Я багато думав.

— І що?

— Нам дійсно час зупинити це божевілля, — сказав він.

— Так? — здивувалася Ліда. — Божевілля — це те, що в нас? А я гадала, це називається іншим словом… Але тобі видніше. Ти старший, у тебе більший життєвий досвід… Тобі видніше, як це назвати.

— Лідочко, — сказав він, — помиляються люди навіть із дуже великим життєвим досвідом. Ніхто від цього не застрахований. Я також гадав, що наші відносини називаються іншим словом, але насправді це все-таки божевілля. І я би хотів, щоб ти якнайшвидше це зрозуміла. Так буде краще для тебе, повір мені.

— А ти дійсно хочеш, щоб мені було краще? — запитала вона.

— Звичайно!

— Ну, тоді це все-таки не божевілля, а те, що тобі зразу здалося.

— Я розумію, — сказав Беженар, — важко просто так, свідомо. Тим паче, коли все гаразд. Але це необхідно. Я винен, що допустив до цього. Мені й доведеться виправляти. Лідочко, життя пролітає миттєво. Не встигнеш озирнутися — воно вже позаду. Не можна його марнувати. Тому тобі доведеться. Я наполягаю.

— А можна, я побуду до ранку? — запитала вона вже іншим голосом. — Я дійсно дуже змучена і хочу спати.

— Ти що?! Як ти могла подумати? — обурився він. — Звичайно. Чому до ранку? Я просто пояснюю тобі ситуацію і хочу, щоб ти зрозуміла й зробила так, як краще. Зараз я нагодую тебе, а тоді спатимеш.

— Не хочу їсти, — сказала вона. — Побудь поруч, поки засну…

За вікном майже стемніло. Штори були відкриті, й у кімнаті розрізнялися обриси крісел, шаф та телевізора. Беженар накрив дівчину ковдрою і ліг поруч, обійнявши ззаду рукою.

Коли він прокинувся, за вікном був похмурий осінній ранок. Він лежав сам на дивані, вкритий ковдрою. У квартирі стояла тиша. Приходячи до тями і щось згадуючи, Беженар кілька хвилин лежав нерухомо, а потім підвівся і пішов на кухню. Так, він був сам. Ліда зникла. Не залишилося навіть зелених тапочок.

Прийшовши зранку на роботу, Медвідь відразу отримав сенсаційну новину від нічної зміни.

— Ілля Петрович, — сказала Оксана, — Оверчук пішов.

— Як — пішов? — Злякався Ілля. — Що… помер?!

— Та чого помер — пішов. Устав і пішов.

— Куди?!

— Не знаю… Зовсім пішов. Он, туди… — вона показала рукою через вікно. — Ми з Сонею бачили.

— Ні, ну це… — у лікаря навіть перехопило подих. — Ви що, з глузду зʼїхали? До яких пір цей дитячий садок триватиме? — мало не кричав він. — Як це пішов? Перша доба після операції! А ви де були? Чому відпустили?

— А що я зроблю? — Оксана мало не плакала. — Він Соню відштовхнув і пішов. Що я з ним зроблю?

— Ні, це якась маячня… — сказав Ілля. — У нього ж рана через весь живіт, трубки кругом стирчать… Чекай, у нього ж цистостома, сеча в банку тече!

— Він банку викинув, — сказала Оксана, — а трубку на ґудз завʼязав, щоб не текло.

— Абзац… — пробурмотів Ілля. — Стоп, так у нього ж одягу немає! Тільки труси й сорочка з білизни!

— Так він у них і пішов. Взуття теж немає. Сказав, щоб ми його кеди віддали, а я не дала. То він босий пішов.

— Ні, це кінець… Може, у нього «білочка» почалася, а ви нестямного відпустили!

— Та ні, — заперечила Оксана, — нормальний був. Жодних ознак.

— Нічого собі — нормальний… І що тепер накажете робити, га?

— Та нічого з ним не станеться, — сказала Оксана, — погуляє та вернеться. Ви ж самі всім хворим кажете, що лікарня — не вʼязниця…

— О-ой… З вами не скучиш, — сказав Ілля, повертаючись до кабінету.

Оверчук зʼявився близько четвертої. Він крокував коридором відділення цілком бадьорою ходою у якихось подертих спортивних штанях із витягнутими колінами та кедах на босу ногу. У пелені своєї натільної сорочки він ніс яблука.

Ілля так і застиг серед коридору з роззявленим ротом.

— Добрий день, доктор, — сказав Оверчук, проходячи поруч, — ось, беріть, пригощайтеся…

— Не зрозумів… — затинаючись, промовив Медвідь. — А… де ви були? Що це таке?

— До друга ходив, — відповів той. — Він тут живе недалеко.

— А ви що, не знаєте, що вам не можна? Ви щойно другу добу після важкої операції! Ви що, не розумієте, що можете себе угробити?

— Та нічого мені не станеться, — махнув рукою той.

— А… навіщо вам яблука?

— Як навіщо? Я вже другу сутку нічого в рот не брав! У вас же ж тут не дають! Я кажу — дайте їсти, а вони — не можна… Я що — з голоду подихати мушу?

— Не зрозумів — ви що, їли? — здивувався Ілля. — Яблука?!

— Звичайно. Назбирав і поїв. Із хлібом. У друга більше нічого не було.

— Господи… — Ілля мало не закрутився на місці. — Ви що, не розумієте, що у вас кишки позашивані? Вам тільки сьогодні можна буде починати перетерту зупку по одній ложці… Ви що, не розумієте, що пустять шви, і тоді…

— Та нічого мені не станеться, — знову перебив Оверчук, збираючись прямувати до палати.

І лише зараз Ілля помітив на ньому трубку, яка стирчала з-за гумки штанів і була завʼязана на вузол. Вона служила для відведення сечі з розірваного та зашитого міхура.

— А це… що, досі завʼязано?

— Аякже, доктор! Я ж не можу ходити і щоб по мені сеча текла! Я все-таки культурна людина.

— Та ви що, зовсім без памʼяті? — заволав Медвідь. — Вона ж навмисне поставлена, щоб сечовий міхур не роздувався! Він у вас зашитий! Пустять шви, піде сеча в живіт — і знову операція! У вас же сеча півдня з міхура не виходить!

— Чого це не виходить? — здивувався Оверчук. — Виходить.

— Куди? — не зрозумів Ілля.

— А куди в людини положено? Своїм ходом, звичайно… — хворий зробив красномовний жест. — Та ви не бійтеся, доктор, ніц мені не станеться.

— Це я повинен боятися?! — обурився Ілля. — Та мені, якщо хочете знати, однаково. Просто праці власної шкода.

І, розвернувшись, він рушив до себе.