Лікарня на відлюдді

Розділ X

Ледве не забуксувавши в кучугурі, Ілля припаркував машину біля засніженого газона, зачинив дверцята і, запхавши руки глибоко у кишені, пішов до входу. За його спиною, періодично буксуючи, проповз лікарняний тракторець, що розгрібав сніг. Обличчя Медвідя виглядало невиспаним та похмурим. Під очима проступили «мішки» — наслідок перебутого весілля та важкої дороги додому. Завідуючий вийшов на третій поверх, механічно привітавшись при цьому з кількома медсестрами і покрокував коридором хірургії, намацуючи на ходу вʼязку ключів у кишені. Попереду був цілий робочий день після двох, проведених у святкових розвагах.

Ключі завалилися на саме дно кишені. Насилу їх діставши, Ілля відімкнув замок і зробив крок до кабінету, думаючи про своє. «Гальма» його спрацювали автоматично, а нижня щелепа сама впала донизу, надаючи щойно зосередженому обличчю лікаря дурнуватого виразу. Столу, що мав би стояти просто перед ним, він не бачив. Одразу від порогу майже до стелі громадилася гора якогось іржавого брухту, у якому начебто розрізнялися частини… швейних машинок допотопного зразка. Очі зава кліпали, не в змозі сприйняти до кінця цю дивовижну метаморфозу. Ілля позадкував автоматично і рука його сама причинила двері. Так і стояв, «прибацано» кліпаючи очима, в коридорі перед дверима власного кабінету, коли почув за спиною:

— Доброго ранку, Ілля Петрович!

Це були медсестра і санітарка зміни, що відчергувала.

— Доброго… — розгублено промовив він. Потім очі Медвідя знову вперлися у двері, на яких висіла табличка:

Тоді він нерішуче знову прочинив двері, напевно, сподіваючись на диво. Дива не сталося. Жахливі агрегати, що дійсно були схожі на швейні машинки, нікуди не зникли. Лікар увійшов, злякано озираючись і, простигши руку, несміливо торкнувся якогось металевого коліщатка. Воно було справжнім. А гора брухту видала загрозливий «грюк», і у ній щось посунулося. Боязко озираючись на неї, Медвідь вийшов із кабінету, наштовхнувшись при цьому на одвірок, закрив двері на ключ і понісся коридором до ординаторської. Там нікого не виявилося. Він зиркнув на годинник і, часто дихаючи, попрямував до сестринського посту.

— Доброго ранку, Ілля Петрович!

Після цієї божевільної ночі Маша виглядала явно несвіжою.

— Де всі? — похмуро запитав завідуючий.

— Хто — всі? — не зрозуміла вона.

— Лікарі, звичайно.

— Сплять, напевно… Щойно додому пішли. В нас тут таке було! Цілу ніч! Усі працювали — і Беженар, і навіть Савчука кликали.

— «Навіть»… — скривився Ілля. — Так, наче професора…

— Та ні, просто не справлялися. Рук не вистачало. Аварія, три операції. А внизу напад був! Бандити у морг вдерлися. Потім наші поліцаї приїхали, стріляли! Навіть сюди було чути!

— А що їм потрібно було у морзі?!

У Медвідя був такий вигляд, наче його вдарили по голові.

— Не знаю, — розвела руками Маша, — може, шукали кого… Але кажуть, що там на той час ніхто не лежав!

— Там вже півроку ніхто не лежав… — пробурмотів Ілля, підозріло поглядаючи на неї. — А більше нічого не було?

— Більше?! — очі сестри викруглилися. — Доктор, а що, цього замало?

Нічого не відповівши, Ілля посунув просто до операційної. Надя вмивалася біля крана, певно, таки встигла прилягти на якихось півгодини.

— Для чого я лишаю вам ключа від свого кабінету? — замість вітання почав він із порогу. — Щоб там за моєї відсутності робилося чорт зна що?

Медсестра повернула злякане невиспане обличчя і, затинаючись, промовила:

— А… а… що там робилося?

— Це я вас хочу спитати! Хто брав ключа від кабінету?

— В… віра… Уночі… Під час операції… лікарям потрібен був зонд судинний… Вона пішла і принесла увесь ящик…

А Медвідь продовжував дивитися на неї так, наче нічого не розумів. Ящики з гуманітаркою завжди стояли у дальньому куті під вікном, а зараз туди елементарно не було доступу.

— І коли це було? — майже по складах запитав він.

— Н-ну… кілька годин тому… Вночі…

— Ви що, з мене варʼята робите? — загорлав Ілля і побіг назад.

Коли він повернувся до ординаторської, Голоюх уже відчиняв шафу і вішав куртку. Волосся його було скуйовджене, вигляд замучений.

— Привіт… — пробурмотів він. — Як погуляв?

— Офігенно погуляв… — похмуро промовив Ілля. — Усі дороги заметені — ледве дістався. Увесь рух стоїть. Не продам «Ниву». Якби не вона — ви б тут без мене ще зо два дні з глузду сходили.

— Ну, чому… — не погодився Тарас. — Ми тут змістовно попрацювали. З тебе медалі причитаються, я би сказав. Уночі аварія, мафіозні розбірки. Ми тут братву оперували — трепанація, потім лапаротомія, потім… Ну, це Олег розповість — нехай сам хвалиться. І все, зауваж, — власними силами.

— І що — всі живі? — похмуро запитав Медвідь.

— Обража-аєш!

— Ну, а крім цього що?

— А, якісь крутелики чудили — до моргу доривалися. Наші менти при…

— Це я вже знаю, — перебив Ілля. — А ще що?

— Цього мало? — не зрозумів Тарас.

— Ну, це як сказати… — Ілля впритул глянув на нього.

— Чого ти так дивишся?

— Що з моїм кабінетом?

— А… що з ним?

— Там… Мʼяко кажучи, якийсь жах робиться.

— Н-не знаю… — Тарас розгублено згадував. — А взагалі-то серед ночі ми туди Віру посилали, за зондами гуманітарними… Може, шукала і порозкидала… Ти вже вибач, у нас тут таке робилося — не приведи Господи… Ти ж казав — брати, як треба… А що там?

— Він — зайнятий! — розлючено майже по складах промовив Медвідь.

— Ким зайнятий?

— Не ким, а чим!

— І чим?

— М… машинками. Нібито…

У Медвідя насилу повернувся язик, щоб вимовити це слово.

— Чим-чим?!

— Машинками, швейними. Поламаними. До стелі.

Промовивши це, Ілля навіть якось винувато глянув на колегу.

— Моʼ, в тебе «білка» починається? — спокійно запитав Тарас. — Ти на весіллі своєму скільки вдув?

— Зовсім не пив, — відповів Ілля. — Бачив — дорога яка?

— А треба було пити, — відрубав Голоюх. — Хто приймає регулярно, як зовсім не випити — «білочка» може початися. Памʼятаєш, як у Ревуцького в шістнадцятій? Тільки у нього були миші, а в тебе ці… ги… машинки.

Незважаючи на втому, Тарас розплився у душевній посмішці.

— Ходімо, — сказав Ілля. — Зараз у тебе почнеться.

Слідчий Тачанівського райвідділу міліції Глушко Василь Васильович, прийшовши від начальника з докладу, сів у своєму кабінеті і декілька хвилин напружено думав. Упродовж цього часу до нього завітало кілька людей, але складалося враження, що все, сказане ними, він пропустив повз вуха. Нарешті слідчий зняв трубку, набрав номер і промовив:

— Черговий? Глушко… Давай сюди ще раз цього Бліща з КПЗ. Чекаю.

В ординаторській зʼявився Беженар. Він сопів, мовчки скидаючи дублянку, потім почав запихати її до шафи. Увійшов Олег.

— Ну як, Івановичу, виспалися?

— Та ну його… Як нога, Олеже, в цього крутого? Ти не дзвонив?

— Дзвонив, щойно прокинувся. Тепла.

— Ну, молодець. Мені сподобалося, чесно. Навіть незручно тепер, що відмовляв тебе.

— Усі молодці, — відповів Олег, запихаючи до шафи і свою шкірянку.

— Не маю нічого проти, — погодився Беженар, — хірургія — праця колективна. Але артерія у твоєму виконанні — це клас. Мені сподобалося. Ось, припустимо… Трепанація — це ж кожен змогти зобовʼязаний, живіт — цього я взагалі не переношу. А артерія… — він показав великого пальця, демонструючи цим жестом власне захоплення.

До ординаторської завалилися Медвідь із Голоюхом.

— Що там, Тарасику? — не повертаючись, промовив Беженар. — Треба думати, шеф видавав тобі комплект медалей на всіх?

Та двоє, що прибули, тільки мовчки дивилися на них.

— Не знаю… — нарешті витиснув із себе Голоюх. — Вони також увесь час біля мене були… В ургентній операційній… А я у плановій… А вони в ургентній… А потім усі разом.

Тарас подивився на шефа розгублено і розвів руками.

— А… що сталося? — вигляд у Беженара став ще більш серйозний.

— В Іллі Петровича кабінет розкурочили…

— Що — вкрали щось? — здивовано запитав Олег.

— Швидше навпаки…

— Як це?

— Завалили металобрухтом до стелі, — розгублено пояснив Голоюх. — Щось таке, наче… машинки…

— Як?! — не зрозумів Беженар. — Які ма…

— Досить! — обрубав Ілля. — Вони нічого не знають. Ти ж бачиш — вони ні хріна не врубаються! Я дізнаюся. Я дізнаюся, чиї це жарти, і тоді…

— Кабінет хламом завалений, — пояснював Тарас, поки Медвідь плювався на всі боки. — Якісь поламані швейні машинки… Абзац, я очі вивалив, як побачив… Майже до стелі…

— Коли… — задумливо промовив Беженар, наче сам факт наявності машинок у кабінеті завідуючого його не дивував. — Ми ж увечері дзвонили звідти до обласної… Не було нічого!

— А Віра вже на світанку бігала туди по зонда, — нагадав Олег. — Нічого не казала… Де би вона промовчала!

— Я зараз поставлю на вуха всю нічну зміну! — несподівано заволав Ілля. — Я зараз… Яка зараза могла це зробити?

— Ну… — філософськи протяг Беженар. — Якщо піти логічним шляхом…

— То що?

Усі несподівано замовкли.

— Досі, наскільки я памʼятаю, в усіх чудесах, що відбувалися у лікарні, завжди винен був… Савчук.

— Дійсно, — пробурмотів Тарас. — А памʼятаєте, він перед «артерією» кудись пропав?

Усі оберталися більш ніж здивовано, спостерігаючи, як повний склад хірургічної служби суне коридором поліклініки слідом за Медвідем. На обличчях лікарів при цьому були такі вирази, що не кожен наважився сказати делегації «добрий день». Більшість просто розступалися, даючи дорогу. Добігши до кінця коридору, делегація у повному складі завалила до хірургічного кабінету.

Савчук нахилився над умивальником, намиливши лице і хлюпаючи водою. На тапчані валялися куртка, светр і шапка. Уздрівши несподіваних гостей, він припинив водні процедури і, стогнучи, розігнувся, тримаючись мокрою рукою за поперек. Обличчя його висловлювало неабияке страждання. Знявши з гачка рушник, Петро Петрович витерся і, не дивлячись, гепнувся сідницями на тапчан, просто на власну шапку.

— Ну, кажи, Петрушо-чудотворець, — майже ласкаво попросив Беженар, — що все це означає?

Рушник сповз із обличчя лікаря, і Савчук несподівано оптимістично, хоч і з деякою образою, заявив:

— Ще «дякую» мені скажете… Нічого…

— Ми колись зберемося всі, — набирав люті Ілля, — і скажемо тобі таке дякую, що…

— От, чорт… — несподівано вихопилося в Олега. — Здається, я починаю доганяти…

Усі миттєво повернулися до нього.

— Здається, починати потрібно не з Петра Петровича. А з мого хворого. Того, який Якимець…

Олег повернувся і, не звертаючи ні на кого уваги, вийшов із кабінету. Уся делегація автоматично рушила слідом за ним. Замикав процесію тепер уже Петро Петрович. Він біг слідом, марно намагаючись втрапити рукою у рукав свого халата.

Завгосп сидів на стільчику навпроти слідчого, склавши руки на колінах, із низько опущеною головою.

— Ну, гаразд… — задумливо промовив Глушко. — Старий знайомий, а допомагати слідству не хочеш. А я твоєю простромленою дупою займався. Шоферів цих із сусідньої — зауваж! — держави обробляв, компенсацію тобі вибивав, щоб усе по-людськи… А ти так…

— Василю Васильовичу! — благав Бліщ. — Ну, я ж вам усе, як на духу! Ну, чому ви не вірите? Я ж усю правдоньку! Я не побіжу нікуди, не треба наручників!

— Не хочеш по-людськи — не треба… — буркотів під ніс слідчий, прямуючи до дверей. — І не треба… Черговий!

Увійшов здоровезний сержант, від якого навіть не пахло виправкою.

— Давай його назад.

— Ходімо, Миколайовичу, — миролюбно попросив той, — руки хоч склади за спиною, сам розумієш…

Склавши руки, як його просили, та схлипуючи, Бліщ вийшов за двері у супроводі конвоїра, а Глушко, сів за стіл, зняв трубку, витяг із шухляди папірець, списаний номерами, і набрав один із них.

— Алло! Дівчата, це знову слідчий із Тачанівського райвідділу турбує. Ви мені обіцяли розшукати вашого начальника. Що, немає? Виконуючого обовʼязки? Ну, давайте. А як його… Григорій Наумович… Добре.

Слідчий мовчав, потираючи лоба трубкою, і про щось міркував. Звідти відповіли, адже Василь Васильович знову ожив:

— Алло! Григорію Наумовичу? Дуже приємно. Тяжко до вас додзвонитися. Це слідчий Тачанівського райвідділу майор Глушко Василь Васильович. Так… Є одна проблема. Ні, не з увʼязнених. Вам знайомий такий — Бліщ Арсен Миколайович? Так. Ми його? Та ми його й не ловили. Він сам до нас стрибнув. Та були тут у нас деякі розбірки. Справа у тому, що при роботі із затриманим випливли деякі факти привласнення ним певних… Так, уявіть собі, сам зізнався. Його тут якісь круті хлопці так прижучили — сам прибіг. Так? Гм-м… Ну, поки що тримаю це, як закриту інформацію. Якщо ви зі свого боку вважаєте, що це необхідно… Звісно, я зі свого тільки за співпрацю! Аякже, звісно…

Якийсь час він слухав, а потім промовив:

— Так, підходить. Нехай буде. Все, щасливо. Ну, звісно, я тут не буду гаяти часу. Так, однозначно… До зустрічі.

До другої палати вони завалили знов у повному складі. Якимець здригнувся і, повернувши голову, злякано закліпав очима. Усі застигли мовчки.

— Олег, що це… Що це буде? — ніяково запитав він, здіймаючись на ліктях.

— Загальний обхід, — відповів Медвідь. — А я заввідділенням.

Наче у передчутті чогось недоброго, Якимець утиснувся у койку. Ілля зігнувся і, відкинувши ковдру, помацав його ногу на всіх рівнях. Потім спробував пульс під коліном.

— І… Що тут було?

— Ревізія стегнової артерії, — відповів Олег. — Артеріотомія з видаленням тромбу. Наче нормально вдалося. Загальна крововтрата до півтора літра.

— Гм-м… А по ньому й не скажеш, — просичав Ілля. — Вигляд такий — хоч зараз до казино.

— Чому це — до казино? — не зрозумів Якимець — Я не ходжу до казино.

— То що — він розповість, що сталося з моїм кабінетом? Чому він до стелі завалений цим брухтом?

Задавши це питання, Медвідь невпевнено подивився на Олега.

— Із… яким кабінетом? — Якимець спробував знайти очима Савчука, що стояв біля самих дверей.

— Давай, розповідай, — підштовхнув знайомого Олег.

— Що розповідати? Я не доганяю, в натурі.

— Усе розповідай, — сказав Олег. — Вважай, тепер тут усі свої. Усім тут присутнім, враховуючи ще й анестезіолога, ти зобовʼязаний тим, що поки що на двох ногах. І, до речі, життям твоїх друзів також. Розповідай про отой металобрухт, який чомусь знаходиться у кабінеті Іллі Петровича. І якщо твоя розповідь вийде недостатньо переконливою, він просто викине його на смітник.

Якимець обвів ще раз усіх збудженим поглядом і запитав:

— А ті, на джипі, більше не зʼявлялися?

— Зʼявлялися, — сказав Олег. — І навіть із нашими ментами перестрілку влаштували. Вже забралися, так що не бійся. Кажи давай.

Якимець, котрий зараз не мав бажання щось розповідати, відвернувся до стіни й буркнув:

— Немає мені чого розказувати. Я таку операцію переніс, взагалі ледве дихаю. Мені спокій потрібен, а ви щось чіпляєтеся… Мені потрібно вколоти знеболююче і спати.

— Ти ось що, Володю, — сказав Олег, — не вчи тата… Не читай мені лекцій про свою операцію. Викладай усе, починаючи від Харкова.

— Звідки? — вигукнув Медвідь.

— Із Харкова, — повторив Олег. — І закінчуючи поясненнями, звідки взялися ці іржаві машинки в кабінеті завідуючого. Давай.

Двері до палати відчинилися, і зазирнула Оксана, яка змінила Машу на цей день:

— Ілля Петрович, вас терміново головний кличе. Дзвонить, що нарада завідуючих, а вас немає.

— На операції… — кинув через плече Ілля. — Скажи, що на операції. Скінчиться за годину.

— За годину аж ніяк не скінчиться, — пробурмотів собі під ніс Якимець, — поза усяким сумнівом…

— За три години, — повторив Ілля. — Скажи, що ду-уже велика операція. А потім ще одна.

Двері зачинилися.

— Ну, гаразд, — промовив Якимець, відчуваючи на собі загальну увагу та нетерпіння, — панове скліфосовські… В мене від самого початку чомусь було передчуття, що все це добром не скінчиться. Але щось уколіть таки, бо ниє, зараза…

— Іди, скажи Оксані, щоб набрала у шприц морфіну, — попросив Ілля Голоюха. — Ні, краще промедолу, він трохи легший. Бо цей неповторний пацієнт зараз нам і без наркоти такої лапші навішає…

Тарас хутко кинувся на сестринський пост, боячись щось пропустити.

Час перенісся на рік назад.

Швидкий поїзд гальмував на вокзалі у Гжешові. Володя Якимець, що повертався з ділової поїздки до Німеччини, стояв, спершись руками на опущене вікно. У купе стояла спека, тож морозяне повітря, що увірвалося до вагону, тонізувало, покращуючи настрій. Його машина з товаром на цей час, напевно, вже підʼїжджала до кордону з Україною, а сам він, виходячи з певних міркувань, повинен був повернутися поїздом, незалежно від неї. Так було потрібно. Справи складалися вдало, і Володя задоволено насвистував, спостерігаючи динаміку пейзажів за вікном, яку завжди переносив доволі болюче. Якщо в людини, що потрапляла сюди з нашої території вперше, картини польської дійсності викликали захоплення та заздрість, то в тих, хто побував у Німеччині, спостерігалося щось протилежне. Залишивши цивілізований світ, вони проходили тут, на польській території, свого роду адаптацію, переходячи через простір, так би мовити, початкової цивілізації, який являла собою ця країна, щоб потім уникнути цілком закономірної шокової реакції, потрапивши у своє, рідне, на диво, швидко забуте.

На вокзалах польських міст було набагато брудніше. Товклися юрби тих, хто приїхав і кого тут аж ніяк не потребували. Тут уже господарював наш рідний, як, до речі, і російський, рекет. Із одного боку, тут легше, аніж у Німеччині, було прокрутити щось незаконне, а з іншого — важче вберегтися від повʼязаних із цим неприємностей.

Обдертий чоловік, кульгаючи, доплівся до стовпа, на якому висів ліхтар, і почав копирсатися у смітнику. Не знайшовши нічого, він сперся до стовпа спиною і опустився по ньому на землю. Навіть у Польщі на такого мала би звернути увагу поліція. Якимець лише скривився, збираючись відвернутися.

Бомж зняв шапку і обтер нею обличчя. Володя упізнав його одразу. Це був «прапор» з ГСВГ, його тезко. Тоді, років чотири тому, вони поверталися разом з Німеччини — Володя, який уперше наважився на таку авантюру, як вивіз «беушних» холодильників для продажу в Україні, і він, цей «прапор», що втікав з останніми залишками радянських військ із обʼєднаної Німеччини. Це була божевільна авантюра. «Прапор» Володя Якимчук, який набрав купу дорогого, звичайно, краденого військового реманенту, не вписувався у часові межі, не знаючи, як усе це вивезти, і Володя Якимець — підприємець-початківець, що купив старий роздовбаний бус на позичені гроші…

Військове обладнання розмістилося у холодильниках, у результаті вони були набиті цим добром під завʼязку. Якби їх викрили на митниці, діяльність обох «підприємців» припинилася б на довгий час. Та їм пощастило. Бус без особливих пригод перетнув український кордон. Якимець із однієї поїздки віддав борги і цілком законно відкрив власну фірму.

Смикнувшись із купе, бізнесмен одним духом долетів до тамбура.

— Володю! Вовчику!

Бомж почув і зрозумів, що кличуть його. Наче вловивши шанс, він підхопився і попрямував до потягу. А польський провідник підозріло вирячився на, здавалося б, цілком пристойного пасажира.

— Вова… ти?! — Якимець не міг приховати здивування.

— Володю… — волоцюга у буквальному розумінні впав на коліна і заплакав: — Візьми з собою! Братику, виручи мене! Перевези до нас. Я тут вмираю…

Він мимрив ще щось, але підприємець вже не чув. Витягши пару купюр, Якимець простяг провідникові. Той намагався щось протестувати, посилаючись на митницю, але чоловік, не звертаючи уваги, затяг знайомого до тамбура і поволік до свого купе. Потяг повільно рушив до кордону.

Колишній «прапор» жадібно їв хліб із ковбасою, запиваючи соком, та блукав поглядом по стінках шикарного купе. Очевидно, він і досі не вірив, що знаходиться тут.

— І що — все пропало? — запитав Якимець, дослухавши його розповідь.

— Усе, — відповів той. — До нитки роздягнули. Наші, вірмени. Господи! Кого там тепер немає! Якби не випадок — хана мені була би. Розумієш — устиг вискочити на ходу. Вони й не чекали від мене такої спритності. Навіть стріляти почали, та я вже в лісі. Потім почав вертатися. Спробуй — без бабок… Кордон із Польщею переходив через річку, вбрід… Впав — усе намочив. А тут перший мороз. Думав — здохну в цьому лісі. У мене і так з ногами нелади, ще після служби на крайній Півночі, вони відморожені. А тут взагалі почалося… Очевидно, кранти мені.

— Ану тебе! — перервав його Якимець. — Ти вже зовсім скис. Приїдемо, підлікуєшся. Працюватимеш у мене на фірмі. Золотих гір не обіцяю, але на життя вистачить. А ти помирати зібрався.

— Болить, с-сука… — простогнав «прапор». — Сил немає… Дай, випʼю ще…

— Митниця скоро, між іншим… — нагадав Якимець, хлюпаючи йому на дно.

Перехиливши коньяк, Якимчук застогнав і почав скидати розбитий черевик із ноги. Взуття це відрізнялося від іншого, на лівій, як розміром, так і фасоном.

— На звалищі знайшов, — пояснив «прапор», — такий, звичайний, уже не налазить.

Коли ж він розгорнув ганчірʼя, Якимець побачив розпухлу стопу — усю червоно-сіру, з жахливими виразками, з яких ішов гній. Від усього цього здіймався такий сморід, що бізнесмен хутко вискочив із купе. За кілька хвилин він повернувся з бинтом і, відвертаючи ніс, якось замотав стопу нещасного.

— І що далі? — запитав Ілля.

— А далі з моєї мобіли він дзвякнув якомусь другу і наказав зустрічати його з поїзда у вашому Тачанові. Тут він і зустрів його — мужик з двома здоровими бородавками під вухом…

— Слухайте… Так це ж мій Якимчук! — несподівано вигукнув Тарас. — Ну, ви ж памʼятаєте! Той, що мало не зі столу втік! Гангрена правої ноги. Ну!

— Памʼятаю я, не кричи, — попросив Медвідь. — Памʼятаю навіть, що Бліщ його і привіз.

— Ось звідки сон взявся, — пробурмотів Олег, — про ноги, ножі…

— Який сон? — не зрозумів Ілля.

— Це він казочку про сон вигадав, — сказав Олег. — Ну, зараз не важливо. Можна у двох словах: він мене найняв, щоб я до вашої лікарні влаштувався і розвідав, куди цей Якимчук подівся, той, що перед операцією втік.

— То ви, значить, знайомі? — обурився Ілля.

— Ще за студентства… Разом спортом займалися.

— І ти все знав?!

— Заспокойся, — попросив Олег. — Нічого я не знав. Він мені лапші навішав. А гроші справно платив. Я просто думав, що він зовсім звихнувся. По фазі. Хворий, одним словом…

— Велике дякую, — промовив Якимець. — Мені приємно.

— Мене там, у Харкові, з роботи практично вижили, — не звертаючи уваги на репліку, продовжував Олег. — Так склалося… А тут раптом ні за що зелені платять — їдь і працюй.

— Він правду каже, — підтвердив Якимець. — Розкривати йому щось було не в моїх інтересах. Я лише зобовʼязав його знайти цього мужика з бородавками і встановити, куди подівся «прапор».

— Я не розумію… — перебив Ілля. — А навіщо він вам знадобився? І до чого весь цей хлам, яким завалений мій кабінет?! Найголовніше — хто це зробив?

— Хто зробив, той нехай і звітує. А «хлам» цей, як ви висловилися, коштує… — Якимець завагався, а потім промовив: — Дорого, словом.

— Що означає — дорого? — уточнив Беженар.

— Те й означає. Півлимона, як мінімум.

— Чого — гривень? — здивувався Тарас.

— Баксів, — сказав Якимець, глянувши на нього, наче на дитину.

— Еге… — скривився Ілля.

— Як бажаєте, — знизав плечима Якимець. — Можете не вірити.

— Ти розповідай, — підштовхнув його Олег.

— Так ось — за місяць я знову був у Німеччині й від тамтешнього мужичка одного, що також крутиться біля різного бізнесу, дізнався, що наші там ледве не перехопили якусь фантастичну партію старих «Зінгерів». Точніше — якогось лоха, що намагався намацати канали їхнього збуту.

— Чекай, — перебив Ілля. — А кому вони на хрін потрібні, ці іржаві машинки?

— Ну… Є люди, яким швидко та дорого можна їх продати. Ви що, ніколи не бачили у газетах такого роду обʼяв: «Куплю стару поламану швейну машинку „Зінгер“».

— Я наче не бачив, — пробурмотів Ілля.

— А я бачив, — сказав Голоюх, — точно. І не раз.

— І я, — погодився Беженар.

— То що? — Медвідь явно втрачав терпець. — За скільки ж їх купляють?

— А це дивлячись хто за скільки може у Німеччині продати. Дрібні перекупщики — по шістсот-сімсот баксів дають, ну, до тисячі…

— За іржаву залізяку?! — не зрозумів Ілля.

— А ті, у кого на німцях залізний канал є — ті навіть по сім-вісім тисяч можуть дати.

— Чого — доларів?!

— У німців гривні не ходять, — їдко промовив Якимець.

— А… на біса їм цей брухт? Німцям, я маю на увазі.

— Ці машинки, — продовжував пояснювати Якимець, — випускалися перед Другою світовою війною, коли німці круто озброювалися. І Гітлер, що був зацікавлений у масовому вкладанні коштів населення у військово-промисловий комплекс, видавав інвесторам оці самі машинки. Після завоювання світу та збагачення Німеччини він обіцяв розплатитися з вкладниками доволі щедро. Тому «Зінгери» ці, окрім прямого значення мали зіграти роль свого роду облігацій. Усі вони пронумеровані, їхні механізми мають уміст якихось особливих металів… Словом, кожна з них — річ, яку підробити неможливо. Ось і мали би ті, хто предʼявив машинки як свідчення фінансової допомоги у свій час, після завоювання світу, отримати обіцяні відсотки.

— Ні хріна собі… — пробурмотів Ілля.

Олег тільки зняв свого білого ковпака і скуйовдив волосся.

— Почекай, але ж Гітлер війну програв! — несподівано згадав Голоюх.

— То й що! Теперішня Німеччина наче як взялася відповідати перед людьми за його гріхи. Ви хіба не знаєте? І не тільки перед німцями, до речі. Ви що, не чули — колишнім вʼязням концтаборів та всяким остарбайтерам направо-наліво компенсації виплачують. І з цими також взялися до розрахунків — мовляв, також постраждали, вкладали фінанси. Без «переможних» відсотків, зрозуміло, але, повірте, там і без них порядно виходить. Одним словом, у мене зʼявилися підозри, що «прапор», тезко мій, і був отим, хто намагався машинки штовхнути. В того, як казали, наче також ноги боліли, ну і всяке там інше… Одним словом, варто було спробувати. Врешті-решт, що таке пара тисяч «зелених» на побічні витрати?

— Дійсно, — підтримав Беженар, — ну, що таке кілька тисяч доларів? Особливо для крутого українського лікаря…

Пропустивши повз вуха цей заштрик, Якимець вів далі:

— Отож, коли Олег знайшов вашого завгоспа і я дізнався, що той довгий час працював на зоні у Барановичах також по господарству, я одразу поїхав туди. Там довелося напоїти такого ж «прапора», дізнатися ще певну інформацію, і все стало на місця. В них, у цій тюрязі, виявляється, здоровезна швейна фабрика.

Років пʼятнадцять тому її повністю переобладнали, замінивши старі агрегати на нове обладнання. А Бліщ під час цього процесу працював там завгоспом. З того дня я вже був упевнений, що в них у руках дійсно велика партія «Зінгерів».

— Гм-м… На Бліща це схоже… — пробурмотів Тарас.

— Я би також не упустив! — як завжди, з серйозним обличчям зауважив Беженар.

— А все-таки: звідки у тих Барановичах стільки «Зінгерів»? — запитав Олег. — У тюрязі вони звідки взялися?

— Взялися, уяви собі. Я й сам здивувався, — Якимець перевів подих і продовжував: — Після війни у сорок пʼятому наші війська поверталися з Німеччини. Кожен віз якісь трофеї. Скільки там тої машинки? А фірма солідна. От і везли. Хто для себе, хто для державних потреб, і не одну. Далі: до початку війни Західна Україна не була радянською. Туди їхали з Німеччини всякі переселенці, везли знову-таки оці «Зінгери». І коли перед війною радянські війська зайняли ці землі, все залишилося там. Та й під час війни машинки ввозилися на окуповані території німецькими підприємцями, які думали, що влаштовуються навічно. А коли довелося втікати — все покидали.

Усі слухали мовчки й з інтересом, а Якимець, що зовсім відволікся від власних болячок, перевернувся на бік, скривився, спер голову на руку і продовжував:

— Так ось, усіма цими шляхами машинок за тридцяті-сорокові роки потрапило на нашу територію порядно. Причому, основна їх частина скупчилася у власності держави та особливо заможних людей. А тут сталінські репресії, таких «багатіїв» масово висилали. Так майно, у тому числі машинки, знову ж таки надходило у власність держави. І от якраз за тих часів заснували колонію у Барановичах. Ну й, очевидно, комусь вдарила у голову така ідея — нехай буде вона швейного профілю. Багацько машинок зуміли позбирати докупи і обладнали ними фабрику. Зеки там роками на них мішки шили, куфайки, робу… Реманент, зрозуміло, ламався з роками, а запчастин до машинок не було. Так «Зінгери» поступово опинилися у неробочому стані на складах у вашого Бліща. На зоні обладнання поступово замінили на більш сучасне, і про цей брухт забули.

— Серйозну ти роботу провів, я бачу… — зауважив Олег.

— Фундаментальний аналіз, — погодився Медвідь.

— Матеріал для дисертації «Доля „Зінгерів“ у країнах СНД», — резюмував Голоюх.

— А ви як гадаєте… — не без гордості відповів Якимець. — Кожному своє. Ви от проявляєте винахідливість, щоб кому здоровʼя врятувати, а я у своєму амплуа. Підприємець я.

— Так, дорогенький, — зітхнув Беженар, — якби ти знав, яку іноді доводиться проявляти винахідливість — щоб усе по формі прокрутити, щоб згори не «махали», щоб якось утриматися на плаву… А при цьому, як ти кажеш, ще й комусь здоровʼя врятувати… Словом, не пишався би ти так власними досягненнями.

— Ну, далі наче все зрозуміло, — перевів мову на попереднє Голоюх, — такий проноза, як наш Бліщ, швидко зрозумів, як це все оприходувати. Хоча, очевидно, ще тоді він і не здогадувався про справжню цінність цього брухту.

— Просто інстинкт спрацював, — підказав Беженар. — Чого добру пропадати?

— Саме так все і було, — підтвердив Якимець. — Тільки потім, прочитавши випадково обʼяву з газети, завгосп ваш догнав, що про цей брухт скоро згадають усі — не сам один розумний. І тоді запитають його — куди подів? Знюхався із «прапором», ну, Якимчуком, який щойно повернувся з Німеччини, а отже, достатньо там орієнтувався, і відправив його на розвідку — канал для збуту машинок шукати, напряму, щоб вигідніше. А сам разом із машинками зник у невідомому напрямку. Тобто заховався у вашій дірі.

— Ти обережніше з виразами, — попросив Ілля. — Харків твій — також порядна діра.

— Пробачте, доктор, — посміхнувся Якимець. — Це я у глобальному значенні — порівняно з Німеччиною…

— Чекайте, а вам це звідки відомо? — не зрозумів Тарас. — Я маю на увазі, про Бліща й те, що він знюхався з «прапором»?

— А це вже сам завгосп розповів, — пояснив пацієнт. — Ми з хлопцями його трохи налякали, не без того. Він взагалі молодець — швидше здохне, а добро не віддасть. Але, коли за місто вивезли, то нарешті наклав у штани і розколовся.

— Абзац… — хитнув головою Ілля. — Це ж бандитизм?

— А привласнювати державне майно і везти за бугор у вигляді контрабанди — хіба краще? — відповів питанням на питання Якимець. — Я що — лікаря пограбував, який чесною працею, так би мовити… Чи фермера, який власним горбом… Що за бандитизм? Мужики, не починайте тільки, я вас прошу. Той, хто стає на шлях безпрєдєлу, сам мусить розуміти, що і з ним те саме можуть зробити. Закон бізнесу.

— Ну… — багатозначно скривився Беженар. — Ми у бізнесі темні.

— А тут від самого початку — безпрєдєл. Машинки у держави яким чином опинилися? Людей порозстрілювали, а майно конфіскували. Потім Бліщ у держави вкрав. А я у нього забрав. Тут уже така справа — хто сильніший. Та й у мене — самі бачили, також пробували… Усе обʼєктивно. А Бліщ ваш, до речі, знаєте, що з Володькою, ну, «прапором» тим зробив? Коли зрозумів, що відріжуть йому ногу і користі з нього не буде, а ділитися треба… Знаєте? Навішав бідоласі лапші, що домовився десь в іншій області, мовляв, там ногу не відріжуть, а врятують. Той повірив. Тому й від операції відмовився, — Якимець красномовно подивився на Тараса. — А тоді Бліщ забрав його і мало не тиждень маринував удома з тією гангреною, заким той не сконав благополучно. А ви — «бандитизм»… До речі, Олежку, це ж він тебе у підвалі замкнув. Було таке? І здох би ти за місяць, якби не мав моєї мобіли! Усе буття наше — бандитизм. Ви он за копійки у гімні копирсаєтеся, вам зарплати не стає за світло-газ заплатити, і держава примушує вас до кишені пацієнту заглядати, щоб не здохнути, — це не бандитизм? Він у нас державою стимулюється. Так що не треба, шановні, на совість давити.

Усі замовкли, приголомшені чи то осмисленням істин, викладених комерсантом, чи то його несподіваною красномовністю.

— А чому тоді свідоцтво про смерть ніде не фігурує? — запитав його Олег, який не збирався відхилятися від основного напрямку. — Я шукав. Ніхто в області не помирав від гангрени за цей період.

— Бліщ, коли Володька вже марити почав, завіз його до сусідньої області до якоїсь лікарні. Ну, це вже деталі.

— Нормально… — погодився Олег. — А я не міг зрозуміти — куди ж він подівся? І що, в усьому цьому завгосп тобі покаявся?

— Аякже… Сповідався, наче святому отцю перед смертю. Тож ми, братва, зараз у такому сидимо, що потрібно добре думати, як усе це розвʼязати. І найголовніше — нікому більше не бовкнути. Хоча, кажуть, те, що знають троє, — знатимуть усі, а нас тут… Машинки ці хтось бачив окрім тих, хто тут зібрався?

— Наче ні… — невпевнено промовив Олег.

— Ні, здається… — погодився й Медвідь.

— От і добре. Тоді нікому анічичирк. Мова йде вже не про те, як сплавити добро до Німеччини, а про те, як відсидітися і не постраждати. Це серйозні хлопці, між іншим.

— Які хлопці? — не зрозумів Ілля.

— А нас хто рубонув? Ми завгоспа загрузили і поїхали за місто, щоб полякати. Він дорогою й почав колотися. А потім… Не знаю точно, яким чином це сталося. Швидше за все, за ним хтось слідкував — тут, у Тачанові. А коли побачили, що ми нагрянули, передали по мобілці й нам виїхали назустріч. Я тільки так собі це уявляю. Джип здоровезний — як зрізав нас… Тільки й памʼятаю удар, біль… А тоді хтось Бліща вашого через заднє скло витягає. Думав — зараз буде мені контрольний постріл і крапка… — бізнесмен мимоволі проковтнув.

— Та як вони взагалі могли дізнатися, — не зрозумів Тарас, — що все це в Бліща заховано?

— Як-як… Там, у Німеччині, все схоплено. Наша братва працює. Вони ж не дурні — зрозуміли, що знову хтось шукатиме канал. А він якраз і приперся — зять його. Ідіот. Павло, так? Прямо в руки.

— Дійсно, — погодився Ілля, — казали — женився на доньці Бліща і одразу чкурнув до Німеччини. Його ж депортували перед цим. То він прізвище змінив — і назад.

— Ну ось, — підсумував Якимець. — Там він, вважайте, одразу розколовся, і вони — тут як тут.

— Абзац… — пробурмотів Ілля. — Усе, як у кіно. І… що з ним зараз?

— Із зятем? Швидше за все, пришили давно. А завгоспа мали би привезти сюди, щоб віддав «Зінгери», а там… Стоп, але ж машинок вони не знайшли! Отже, ти таки встиг усі повитягати? — Якимець здивовано вирячився на Петра Петровича.

— А то чому ж мій кабінет до стелі закладений… — невдоволено побуркотів Ілля.

Лише тепер усі зауважили, що із Савчуком робиться щось не те. Він дихав часто, явно набираючи люті, а потім промовив:

— Я-то витяг… А ти гусь, виявляється… Більше півлимона, кажеш… А мені сотню зелених? Та ти знаєш, скільки там кіло того заліза? Я дві години рвав пупа, наче юний спортсмен… Щоб усе це врятувати… А мені сотню?

— Тихо! — шикнув на нього Ілля. — Чого розкричався? Заспокойся!

— А якби на мене натрапили, — продовжував сичати Савчук, — що зі мною зробили би ваші мафіозі? А мені тільки сотню…

— Та буде тобі… — буркнув Якимець. — Це я так, на початок, для заохочення. Щоб зацікавити тебе. Однаково я більше при собі не мав…

— Отже, це дійсно Петро Петрович постарався… — тепер уже люті набирав Медвідь. — І що далі? Що тепер, я хотів би знати?

— Гадаю, вони якраз після того, як доктор усе виніс, потрапили до підвалу і побачили, що там порожньо, — міркував Якимець.

— А потім їх менти погнали, — підказав Голоюх.

— Які менти? — не зрозумів той.

— Наші, тачанівські, — пояснив Тарас. — Приїхали з приводу твоєї аварії та й поцікавилися, що за джип біля моргу стоїть. Навіть стрілянина була. А потім крутелики зірвалися і поїхали.

Якимець напружено думав.

— І добре, і погано… — нарешті промовив бізнесмен. — Добре, що братву погнали, очевидно, не повернуться… А погано…

— Що ми думаємо? — нарешті не витримав Ілля. — Що добре? Що погано? Мене цікавить одна річ — яким чином звільниться мій кабінет?

— Доктор… — склавши руки на грудях, промовив Якимець, — Повірте — будь моя воля, я би зараз схопився, забрав усе це і ви б мене тільки бачили. Могорич відповідний вам би виставив. Чесне слово. Але що я зараз можу? Послухайте, Ілля е-е…

— Петрович, — підказав Медвідь.

— Ілля Петрович, ви ж бачите — так обставини склалися. І повірте, це не найгірший збіг. Могло бути набагато складніше. Цей, як ви кажете, брухт являє собою цінність. Це реальна зелень. І ми як тверезі люди повинні чинити з позицій здорового глузду. Та що я вам пояснюю — це бабло! Дуже серйозне бабло. Напевно, навіть більше, ніж я припустив одразу. І воно саме пливе до рук! Ну, трошки терпцю, все втрясеться і ми зможемо з вами розійтися так, що ніхто не буде ображений.

— Конкретніше: як ви це собі уявляєте? — запитав Ілля.

— Конкретніше: дуже просто, — продовжував той. — Я трохи оклигаю з цією ногою і пробʼю канал на Німеччину. І «Зінгери» поїдуть туди. Повірте, що я зроблю це грамотно, я ж не лох якийсь… А ви — тут я згоден з Олегом — рівною мірою сприяли тому, що машинки тут, і я при них, живий та здоровий. Так що…

— Попросимо, шановний, ще конкретніше, — зіронізував Беженар, — якщо вас не обтяжить. Ситуація дійсно така, що ми тут можемо влипнути і постраждати, а це нам абсолютно ні до чого.

— Ми й так можемо щодня у якусь каку влипнути, — додав Тарас, — а тут ще ваші машинки… А ви потім із нами, як із Петром Петровичем.

— По сто баксів… — ображено додав «юний спортсмен».

— Щось на кшталт цього, — погодився Беженар.

— Далися вам сто баксів! — обурився вже сам Якимець. — Та я перше, що спало на думку, сказав! Мені тоді не до машинок було! Я думав — відріжуть ногу, чи ні. Як ви не розумієте? Звичайно, розберемося по совісті. Тим паче, товар наче не мій особисто — всі разом його отримали. Тому й ділитимемося по совісті. Ну, звичайно, основна роль моя. Без мене вам їх в житті туди не переправити. Це ж ясно, як Божий день. Відсидимося, витягнемо їх тихенько і…

— А сидітимемо скільки? — поцікавився Ілля. — І де сидітиму я, доки кабінет зайнятий?

— Слухай, Ілля Петрович, — промовив Олег. — Кабінет — річ відносна. Тимчасово можна і в іншому побути. Ти он два місяці взагалі з ординаторської не хотів іти.

— Дійсно, Ілля Петрович, — підтримав Беженар. — Тут, очевидно, не треба гарячкувати. Подумати добре, а там… Справа на перший погляд здається вигідною. Тимчасово можна в іншому побути.

— А звіти?! — мало не заволав Ілля. — Ви що, дорогенькі! Там же усі папери! Під машинками! Кінець року! Тиждень до звітів! Мене обласний без наркозу заріже!

— Іллюшо… — взяв зава за лікоть Беженар. — Звіти можна наново написати, якщо вже на те пішло. Можна. І не дивися на мене так. Якщо за гарні бабки, то можна.

Тепер уже Медвідь чисто розгубився, не знаючи, що й казати.

За дверима несподівано виникла перепалка. Хтось суворо вичитував черговій медсестрі, яка намагалася щось пояснити. Медвідь підхопився, збираючись вийти до коридору, але не встиг. Двері палати розчинилися, та на порозі зʼявився сам головний. Лабо злісно оглянув присутніх і льодяним голосом промовив:

— А це що, та операція, котра, як мені казали, на три години? Вона вже скінчилася, чи ще не починали?

— Так… — завагався Медвідь. — Ми ще не встигли… Ось, вирішили консиліум провести…

— Консиліум? — здивувався головний. — А де у вас представник адміністрації, я щось не бачу. Аду Василівну що, не просять у таких випадках?

— Ми її поки що не знайшли по телефону, — плів далі Медвідь. — Ось, власними силами почали…

— Ну, нічого, — сказав Лабо, — мені також положено приймати участь у консиліумах. Що вирішуєте? Над чим так напружено мізкуєте?

Ілля був явно не у своїй тарілці.

— Та ось, колеги вночі оперували… — почав він. — Автодорожна аварія… Двоє в реанімації лежать. Травма живота та внутрішньочерепна гематома. Це Сергій Андрійович вам краще докладе.

— Я бачу, що ви не в реанімації, а тут, — перервав Лабо. — Чий це хворий?

— Мій, — включився до розмови Олег. — Це ми вночі з Голоюхом та Валентином Івановичем оперували. Не було можливості консультантів викликати, довелося самим. Ревізія та видалення тромбу з правої стегнової артерії.

— Я бачу, у вас що не операція, то все крутіша й крутіша… — їдко промовив головний. — Гляди — скоро органи почнете пересаджувати…

— Уже пробували… — буркнув собі під ніс Ілля.

— І що ж? — Лабо таки почув.

— Зуб, — пояснив Тарас. І додав: — Успішно.

— Серйозно, — погодився головний. — А що ви таке вирішуєте зараз, що Ілля Петрович не зміг прийти на нараду?

— Справа у тому, що хворий почав жалітися на болі у нозі, — виправдовувався Ілля. — Та й нога похолола. А зараз дивимося — наче катастрофа минає…

— Підозрюємо ретромбоз, — прийшов на виручку Олег. — Радимося. Очевидно, судинного таки доведеться викликати.

— А зранку і в животі болі спостерігалися, — додав Ілля, — підозрювали мезентеріальний тромбоз.

— Складний хворий, — підсумував Олег.

— Правда? — здивувався головний, підозріливо зиркаючи на Якимця. — А по ньому й не скажеш. Хоч зараз у…

— У казино?! — розізлився Якимець, не дослухавши. — Не ходжу я у казино! Скільки можна повторювати? Ну, не буваю, чесне слово.

Лабо тільки роззявив рота, не знаючи, що й казати. Але раптом у коридорі почулися чиїсь важкі кроки. Щось обурено викрикувала Оксана. Чути було, що до відділення потрапила чимала група людей.

— Ну, це вже занадто! — галасувала медсестра. — Ось зараз завідуючий вийде — він вам покаже! Будете з ним говорити!

Але хтось так само продовжував сунути коридором. Медвідь разом із головним, не змовляючись, розчинили двері. Картина виглядала вражаюче. Двоє сержантів із кийками на поясі вели по коридору Бліща, припʼятого блискучими наручниками. Той кульгав, припадаючи на ліву ногу, безпомічно розставивши руки. На його обличчі важко було знайти живе місце. Позаду крокував капітан Панчишин. Ще один мент застряг десь у проході й тепер наздоганяв. Сержанти зупинилися біля дверей.

— Як це розуміти? — накинувся на них головний. — Ми ж затвердили з вашим керівництвом один раз і назавжди порядок подібних процедур. Це ж хірургічне відділення! А ви прямим ходом, без халатів… Ви зараз із арештованим до операційної залізете!

— Геннадію Андрійовичу! — підняв обидві руки Панчишин. — Я вибачаюся, звичайно. Але справа серйозна… До того ж, затриманий — ваш працівник.

— Яке це має значення? — обурювався головний. — А чому він у наручниках?

— Ось у тому-то й справа, — пояснював капітан. — Клянеться, що у підвалі під корпусом заховав деякі цінності, які, до речі… Ну, це не важливо. І каже, що його пограбували люди, які знаходяться тут, у вас у відділенні.

— Нічого не розумію… — головний замотав головою, — Арсене, які цінності? Що ти верзеш?

А з палати виходили всі учасники «консиліуму», з тривогою поглядаючи на Бліща та представників закону. Четвертим, хто щойно підійшов, виявився слідчий Тачанівського райвідділу міліції Глушко.

— Вітаю… — похмуро промовив він. — Геннадію Андрійовичу, я все розумію, але нам потрібно провести очну ставку між затриманим та одним із ваших пацієнтів. Усі документи маю з собою. Навіть добре, що ви тут якраз.

— Ну, проводьте… — розвів руками головний. — Тільки у нас також є правила, яких належить дотримуватися. А ви всім скопом претеся мало не в операційну.

— То ми вдягнемо халати, — пообіцяв слідчий. — А де їх взяти? Давайте!

— У мене їх лікарі на базарі купляють… — буркнув Лабо. — За свої… А вам — «дайте». Гаразд. Проводьте свій захід, але…

Тим часом завгосп, який несподівано посунув уперед, потягнувши за собою обох сержантів, зумів-таки роздивитися Якимця, що лежав на койці. Наче божевільний, Бліщ смикнувся до палати, тягнучи міліціонерів за собою, і заволав не своїм голосом, видираючи руки:

— Ось він! Ось! Я впізнав його! Він, мафіоза!!! Найголовніший із усіх! Він казав, що кишки з мене повипускає! Він хотів…

Усі спроби заспокоїти затриманого не давали результату. Хворі почали виходити з палат і дивилися з роззявленими ротами на цю виставу, схожих на яку в лікарні ще не бачили. У протилежному коридорі збиралися працівники, які також не могли пропустити подібний цирк. Вичерпавши всі можливості вирішити справу мирно, один із сержантів почав відстібати кийка. Бліщ замовк миттєво.

Слідчий увійшов до палати і сів навпроти Якимця. Капітан розмістився поруч. Запросили туди і Лабо, а той автоматично потяг за собою Медвідя.

— Пробачте, звичайно… — повернувся до них Якимець, дико кривлячись «від болю». — А що означає увесь цей цирк?

— Увесь цей цирк означає, — незворушно відповів слідчий, — що на вас надійшла заява про скоєння вами розбійного нападу. Я слідчий райвідділу МВС України Глушко Василь Васильович. Як ваше імʼя, прізвище та по батькові?

— Якимець Володимир Михайлович.

— Де проживаєте?

— Він це! Він, мафіоза!!! Рекетир! Я бачив — він за головного у них! — знову почав «оживати» в коридорі Бліщ.

— Двері зачиніть… — скривився Панчишин.

У палаті стало тихіше.

— То де ви проживаєте?

— Припустимо, у Харкові.

— А тут що робите?

— Лікуюся. Операцію переніс.

— Це я бачу, — спокійно погодився слідчий. — А як потрапили сюди?

— Ділова поїздка, — відповів той. — Постійно їжджу. По всій Україні і навіть за кордон. Комерційний директор малого підприємства.

— Невже у вас партнери в Тачанові? — картинно скривився слідчий.

— У мене скрізь партнери, — їдко промовив Якимець. — Але в Тачанові от немає. Я, взагалі-то, їхав до Польщі, якщо вас цікавить. Психа того, що ви привели, бачу вперше. Зрозумійте, я потрапив до аварії, переніс уночі складну операцію. І невідомо, чи ще не доведеться… Якби ви тільки знали, як мені хріново зараз… Я би просив… ви розумієте…

— Ми розуміємо, — відповів слідчий. — Але це серйозне звинувачення. І ви повинні принаймні відповісти на наші запитання.

— Не хочу я ніяких запитань, — відрубав Якимець, знову скривившись від «нападу болю». — У мене болять голова і нога. Ніяким розбоєм я не займаюся. Їхали по дорозі, а далі нічого не памʼятаю. Лікарі ваші кажуть — сталася аварія. Навіть не знаю, з ким зіткнулися. Ідіота цього — ще раз кажу — не знаю. Все. Паспорт у куртці повинен бути. Решту запитань, будь ласка, до адвоката.

Бізнесмен відкинувся на подушку, важко переводячи подих. Все-таки після всіх нічних випробувань говорити так довго йому було важко.

— Ну, гаразд, — пробурмотів слідчий. — А як зустрітися з тими двома?

Головний мовчки подивився на завідуючого.

— Он Сергій Андрійович стоїть у коридорі — його питайте, — знизав плечима Медвідь. — Вони у нього лежать, в реанімації.

Глушко з капітаном підвелися.

— Видужуйте, — побажав слідчий. — Ми з вами ще зустрінемося.

— Усе життя мріяв… — пробурмотів Якимець. — Валятися у цій дірі на койці, ще й з вами зустрічатися…

Міліціонери вийшли з палати. У коридорі вже не було ні Бліща, ні сержантів.

— А все-таки, що означає цей гармидер? — знову почав головний. — Що він накоїв — мій завгосп?

— Ой… — зітхнув Глушко, — давайте, ми з вами про це пізніше. А зараз добре було би побачити тих двох…

— Сергію Андрійовичу, — звернувся Лабо до Щура, який надійшов щойно і зараз здивовано слухав те, що йому шепотів на вухо Олег. — Вони можуть поговорити з двома іншими, які лежать у вас?

— Гадаю, ні, — відповів той. — Один взагалі ще не вийшов з коми, до нього нейрохірурга вже викликали — он тільки трасу розгребуть. Та й інший у надзвичайно важкому стані: крововтрата понад два літра. Може, краще за день-два? Куди вони подінуться?

— Ну, гаразд, — погодився Глушко. — Потім, так потім. Свідчення вашого завгоспа також вилами по воді писані… Ходімо, Геннадію Андрійовичу, до вас, якщо не заперечуєте.

— Звичайно, прошу дуже… — заметушився головний.

Вони втрьох із капітаном Панчишиним рушили до виходу. Ілля стояв увесь сам не свій і важко дихав.

— Так, шановні… — зрештою сказав він.

— Мужики! — волав у палаті Якимець. — Мужики! Ходіть сюди!

— Мужики у Фертилівці кормовий буряк садять, — крізь зуби промовив Ілля. — Тут лікарі — люди з вищою освітою та досвідом. І, якби не ви, займалися би зараз своєю справою, а не… — очевидно, він не знайшов слів.

— Та нехай уже вам… — намагався його врозумити Якимець. — Ні, ну ви послухайте… Головне — нікому нічого. Ви тільки…

Але Ілля різко розвернувся і вийшов з палати, зачинивши за собою двері.

— Так, шановні, — сказав він, — прошу всіх до мене в кабінет.

І він попер коридором у протилежний кінець. Усі мовчки рушили за ним, але, пройшовши пару кроків, Медвідь зупинився і безсило вимахнув руками:

— Ч-чорти би його… Там же ж… Мені навіть немає де сісти і обсудити з вами ситуацію!

— А ми гадали — ти хочеш свій скарб показати, — пожартував Олег. Проте зав зиркнув на нього так красномовно, що подальше бажання жартувати пропало.

— Гаразд, колеги, — сказав Беженар, розряджаючи ситуацію, — ходімо до ординаторської. Ілля Петрович, в тебе і так усі не влізли би. А там місця досить. Ходімо.

І вони завернули туди.

Обидва сиділи в кабінеті у головного. Лабо повернув слідчому якийсь папір, і той поклав його у папку.

— Отож, я розраховую на вашу допомогу, — сказав Глушко.

— Будь ласка, — знизав плечима головний, — беріть ось, наприклад, інженера з ТБ, він вам усе покаже, що вас цікавить. Сам я до цього жодного відношення не маю. Якщо хтось щось зберігав у підвалі, то без мого відома.

— Ну що ви! — розвів руками слідчий. — Я розумію це. Тим паче, сам завгосп ваш показав, що ніхто, крім нього, про це не знав. От тільки питання: куди все поділося?

— А конкретно — що ви шукаєте? — почав утрачати терпець головний. — Я поки що так і не зрозумів.

— Гм-м… — пробурмотів слідчий, — як вам сказати… Всякі агрегати, апаратура, викрадена ним із попереднього місця роботи. Прилади, механізми…

— Ну… — замислився головний. — Якщо ви стверджуєте, що все це не вивезено, а переховано десь… За умови, що взагалі там було… То шукати потрібно у господарських приміщеннях. Уже викликаю вам інженера — ідіть, дивіться.

— Ні, ви не розумієте! — доводив Медвідь. — Вам що — машинки не у вас. Ви в будь-який момент прикидаєтеся дурниками, мовляв, — нічого не знаєте. А я що скажу? Звідки це у мене?

— Підкинули, — сказав Голоюх. — Усім добре відомо, що тебе вночі не було. У тебе чоловік двісті свідків, що ти на весіллі гуляв, а приїхав уранці. А Віра, яку Олег посилав серед ночі до твого кабінету, бачила, що він пустий. Розумієш, у тебе стовідсоткове алібі, що ти їх туди не тягав. Чого тобі боятися? Можеш навіть сказати, що зранку кабінету свого не відчиняв. І не знав, що вони там…

— А завтра? — насідав Ілля. — А післязавтра? Я що — тиждень до кабінету не заглядатиму? Хто мені повірить?

— Завтра все втрясеться. Ніхто нічого не шукатиме. Побачиш.

— А якщо шукатимуть?

— У крайньому разі, нам ніхто офіційно не повідомляв, що шукають машинки. Так же ж? Ніхто.

— Ніхто, — погодився Беженар.

— То ж хто спитає з тебе? Знайшов у кабінеті, намагався розібратися — що, звідки…

— Дійсно, — підтримав Олег. — Це якби нам повідомили, що розшукують машинки, а ми ховали б… Так нічого не буде!

— А я де повинен сидіти? — не заспокоювався Ілля. — Де ти мені накажеш керувати? Миттю помітять, що я кабінетом не користуюся. Запідозрять, шмонати кругом почнуть…

— Ну, сісти на якийсь час і в іншому місці можна, — розмірковував Беженар. — Чому ж ні? Ваш кабінет досить незручний, якщо розібратися… Усі так вважають. Навіть дівчата наші дивуються. От ви, так би мовити, і вирішили послухати…

— Ні, підозріло… — продовжував нервувати Ілля. — А чому саме тепер? Вам добре…

— Та щось придумаємо… — знову вставив свої пʼять копійок Савчук.

— Придумувати тепер ми будемо, — майже по складах, не ховаючи злості, відрубав Ілля. — Ти вже свою справу зробив. Я тебе прошу. Тепер твоя функція — сидіти тихо і нікому не розтріпати. Зрозумів? Решту ми робитимемо.

Савчук ображено замовк.

— Послухайте, — почав Олег, — давайте так. Доки не розібралися в ситуації — сидимо тихо і нікуди не смикаємося. Нехай вони самі: міліція, банда, завгосп — нехай самі розбираються, що до чого. А далі буде видно. Володя, в принципі, мужик діловий — дурничкою займатися не буде. Я так відчуваю: як не завтра, то за два-три дні усе притихне, заспокоїться…

— Дійсно, — підтримав Беженар, — я також думаю так. Очевидно, цей мотлох дійсно являє собою якусь цінність. Ми його сюди, я маю на увазі, до лікарні — не тягли. Просто волею випадку він опинився у нас. Для чого нам його віддавати? Тим паче, що нас дійсно про нього ніхто не питав. По ідеї, нам взагалі не повинно бути відомо про існування машинок.

— Дійсно, — підтримав Голоюх. — Навіщо відкидати шанс щось отримати?

— Та ви що? — заволав Ілля. — Ви що, справді гадаєте, ніби одна така іржава фіговина може коштувати пару тисяч зелених? Маячня! Солідні люди, а… Тільки неприємностей наживемо.

— Я не віддам! — несподівано вискочив Савчук. — Я також слово маю! Я що — дарма спину гнув? Цілу ніч! Думав, у мене з усіх дірок грижі повилазять!

Сміх вибухнув, незважаючи на серйозність піднятих питань. Сміялися довго, дивлячись на ображену фізіономію Петра Петровича.

— Ну, чого ти пінишся? — нарешті вимовив Голоюх. — Ми би тобі їх безкоштовно позашивали. Якраз по одній грижі на брата…

Але Савчук не зрозумів жартів:

— Грижі — ще фігня. А от якби вони мене накрили там, за цими машинками… Ті, що з нашими ментами стрілялися… Від мене би тільки витрішки залишилися б. А тепер — віддай? Кому?

— Заспокойся, — попросив Ілля.

— Не заспокоюся! — заявив той. — Тут усі рівні права мають!

— Заспокойся, я тобі кажу! — повторив Ілля.

— Не заспокоюся! От віддайте мені мою частину, а з рештою робіть, що хочете, — Савчук явно не збирався здаватися. — Я рахував. Їх там сто сім штук. По пʼятнадцять на брата. Навіть більше. Але я згоден на пʼятнадцять, хоча й це несправедливо. Я сам усі перетягав!

Ілля тільки безсило звів очі до неба.

Наступного дня зранку, щойно головний устиг зняти пальто й натягти халат, у двері кабінету постукали.

— Так!

— Дозвольте, Геннадію Андрійовичу?

Двері розчинилися, на порозі стояли Олег та Ілля.

— Прошу… — доволі здивовано відповів той. — Щойно про вас згадував. Як ті нічні — з аварії?

— Та нічого, — відповів Медвідь. — Наш, із ногою, у другій палаті. Йому вже краще. Ліками забезпечений. Приїжджав судинний хірург, нічого нового не додав. В реанімації той, що після травми живота, — трохи оклигав, принаймні зараз не загрозливий. Ну, а третій — найгірший. До тями ще не прийшов.

— Нейрохірург був? — запитав Лабо.

— Був. Купу призначень написав… Але самі розумієте — ситуація важка…

— Звісно, — погодився головний. — А ви з чим до мене в гості?

— Із проханням, — сказав Медвідь, — ми ось тут разом із Олегом Вікторовичем… хотіли до вас звернутися…

— Так, тут усе написано… — додав Олег, поклавши на стіл аркуш паперу.

Ілля зверху поклав свій. Підозріло зиркаючи на них, головний почав читати:

— Так… Медвідя заява… прошу… що? Звільнити від обовʼязків завідуючого?

Одразу ж Лабо схопив другий листок і продовжив:

— Женатого заява… прийняти на посаду завідуючого… Ви що? Це що вам — місця у залі для глядачів? Ви що — на виставі? Хочу — сиджу, не хочу — помінялися… Вам що, Ілля Петрович, вже набридло? Погралися у завідуючого, та й досить? Так розуміти?

— Ні, — відповів Ілля, — не зовсім.

— Тоді у чому справа?

— Важко, — зітхнув Медвідь. — Якщо чесно… Памʼятаєте? Я не напрошувався, ви самі запропонували, коли Олег Вікторович відмовився. Я думав, що зможу. Правда, важко. А ці останні події мене взагалі доконали…

— А що вам до останніх подій? — не зрозумів Лабо. — Прооперував усіх Олег Вікторович, з ментами по підвалах лазив я… наче ідіот… Вам-то чим важко?

— Психологічно важко, — скривився Ілля. — Тим паче, це ж за взаємною згодою. Олег Вікторович не проти.

— Н-да-а… З вами, «хірунами», не заскучаєш… — зітхнув головний. — Усі тихо живуть, спокійно… А у вас завжди якісь проблеми. Вічно вам не йметься!

— Специфіка профілю, — підказав Олег.

— Знаєте що, Олегу Вікторовичу! — сердито промовив Лабо. — Між іншим, це повинно узгоджуватися з обласним хірургом.

— Ми узгодимо! — підхопився Медвідь. — Вовк Вікторовичу симпатизує, тут перепон не буде.

— А, шановні, — згадав головний, — там я до вас Кульчицького направив із ногою. Гляньте колегу, бо дивлюся — другий день уже кульгає.

— Казав я йому, — несподівано зрадів Медвідь, — спортом також треба займатися дозовано, у міру!

— А він як? — не зрозумів Олег.

— А він щовечора у посадці кілометри намотує, — пояснив Ілля. — Штормівку накине, і дощ — не дощ…

— У посадці?!

Обличчя Олега висловлювало такі емоції, що обоє лікарів здивовано вирячилися на нього.

— Нічого… — схаменувся той. — Просто… Словом, усе остаточно стає на місця.

— Про що ви? — не зрозумів Лабо.

— Це про завідування! — радісно підсумував Ілля, виводячи колегу з кабінету.

Ресторан «Беркут» на перехресті двох великих автомагістралей був відомий і за межами області. Біля високої будівлі в екзотичному карпатському стилі зупинявся багато хто. Зараз, завалений снігами, із червоним черепичним дахом він дивився ще більш ефектно.

У залі на другому поверсі було доволі вільно — після жахливих снігопадів останніх днів рух ще не відновився повною мірою. За столиком біля вікна зручно примостилися двоє чоловіків, їхні куртки лежали поруч на вільних стільчиках. На столі між співрозмовниками стояв наполовину випитий графин горілки, нестачі закуски також не відчувалося.

— Ось так, Василь Васильович… — казав дебелий чоловік із сивиною у волоссі, повертаючи у пальцях наповнений келишок. — Якби наша з вами співпраця була вдалою — сам розумієш… Тут не потрібно бути крутим, як тепер кажуть, математиком. Вистачає таких, як ми з тобою — з однією звивиною… — він засміявся, — на двох!

Глушко навпаки — не був налаштований на хохми. Виглядав він серйозним та зосередженим, і в його міміці аж ніяк не проглядалася випита горілка. Піднявши й свій келишок, він промовив:

— Ну, давай, Григорію Наумовичу…

Вони перехилили і закусили.

— Цікаво, — промовив тачанівський слідчий, — ніколи би не подумав. Очевидно, завгосп — це не посада, а покликання. Диви, який збіг обставин…

— Тепер уже не найгірший, — знизав плечима гість із Барановичів. — А три роки тому я був думав, що все втрачено безповоротно. Ні, ти уяви, що коїлося! Спочатку все потихеньку: один, другий схаменувся — а їх немає! Більше сотні машинок! Іржавих! Візьми, наприклад, будь-кого з наших, тюремних. Уяви — людина роками працює на зоні, бачить ці машинки вічно: спочатку ще старі, потім сучасні… І раптом — нові часи. Гендель, закордони і так далі… Глип у газету — а там: «Куплю старий поламаний „Зінгер“ дорого»… Ще й настільки! Як зараз памʼятаю. Телефоную, так, заради цікавості питаю: «А що означає — дорого?». Мені у відповідь — триста вісімдесят доларів! Я мало свідомість не втратив. А як згадав, що недавно якусь ревізію робили… Можеш уявити? Потім другу обʼяву знайшов — вісімсот! А вони повинні брухтом на складі валятися! Питаю: «А скільки візьмете?». Там кажуть: «А скільки привезете». Я — туди! А там їх немає… Тоді пішло-поїхало… Шумок почався, потім великий шум. А потім бізнесмени повалили — кодлом. То до одного, то до іншого — давайте машинки… Хто до пʼяного прапора, хто до самого… І всі машинок хочуть. Пронюхали…

— Н-да… — пробурмотів Глушко. — А їх вже і в нас немає. Хто ж їх виніс, як не ті, на джипі? Ніяк не могли. В часі не вкладається. Та й завгосп каже, що не вони — а йому би легше на них списати… І ті, харківʼяни, не могли — всі побиті лежать.

— Бліщ це! — засичав тюремщик, нахиляючись до Глушка. — Ти не знаєш, що це за один. А я памʼятаю. Це такий фрукт! Давити його треба сильніше! Він усіх намахав! І харківʼян, і тих рекетирів, і тебе хоче обставити. Давити його треба. Десь в іншому місці вони, а він туфту жене. Статтю на нього навісити…

— Та ні, — не погодився слідчий. — Тут щось не те. Я не перший рік розслідую, не пацан… Для нього самого зникнення машинок — повна несподіванка. Повір мені. Артист він ніякий. Його аж трусить, коли мова про машинки заходить і він усвідомлює, що їх там немає. Гришо! — він несподівано також нахилився до співрозмовника, схопивши його за рукав. — Знайдемо ми їх. Інтуїція мені підказує — знайдемо. Гадом буду…

З останнього жесту та фрази було видно, що слідчому вже було достатньо.

На вранішній пʼятихвилинці на більшість персоналу, що зібралася в ординаторській на здачу зміни, чекала неабияка сенсація.

— Доброго ранку, — сказав Медвідь, увійшовши та сівши на звичне місце.

Споконвіку, ще за Малевича, пʼятихвилинка проходила за типовим сценарієм: після вітання завідуючого підводилася чергова сестра нічної зміни й докладала ситуацію за минулу добу. От і зараз Оксана вже відкрила рота, щоб говорити, та Ілля жестом зупинив її.

— Шановні колеги, — сказав він. — У нашому відділенні відбулися кадрові зміни. Із сьогоднішнього дня завідуючим призначено Олега Вікторовича, якого всі ви добре знаєте і, я сподіваюся, любите та поважаєте. Будь ласка, Олег Вікторович… Прошу…

— Дякую, — незворушно промовив той, — чергова зміна — доповідайте. Що там за ніч?

Оксана знову підвелася, але замість звичного докладу без заминок несподівано почала затинатися та «бекати»:

— Температуря… рю… щі… хворі е-е… Бебло з восьмої палати та Лагно з шостої. Ой… ні, Лагно з восьмої та Бебло з шостої… В Лагна тридцять сім і вісім, тобто ні, тридцять вісім і сім. А в Бебла тридцять сім і ві… Ні, навпаки — в… — дівчина почервоніла.

— Чекай, — зупинив її Олег. — Із чим лежить Бебло? Чому я його не знаю?

— У нього… мозольний абсцес лівої верхньої кінцівки справа… ой… зліва… правої…

Ординаторська загуділа, а Оксана зовсім загасла.

— Ну, Бог із ним, — заспокоїв її Олег. — А Лагно хто такий?

— А його вчора ввечері з ЛОРа перевели з гайморитом, там він лежав з гемороєм… Ой, навпаки — там лежав із гемороєм, а до нас з гаймо… Ні! Все навпаки. Це Бебно з ЛОРа, а Нагло з…

Вона зовсім почервоніла і вибігла з ординаторської.

— Ну, гаразд, — похитав головою Олег. — З Бебном і його гемороєм пізніше розберемося. Операційна — що у вас?

— На сьогодні дві операції призначено, — підвелася Віра, почавши доволі спритно. — Віколюк — водянка у грижі й Микуляк — варикоцителе… Ой! — і ця також миттєво почервоніла. — Миколюк — варикоцителе, а Викуляк, навпаки — грижа у водянці… Ой… вибачте… забула, що в чому… А Вікуляк…

Віра, зовсім знітившись, також смикнулася виходити.

— Гадаю, все-таки водянка у грижі, — промовив Олег. — Грижі у водянці я ще не бачив. А варикоцителе більше підходить до столу. Оперують — варикоцеле. До речі, не потрібно так лякатися і втікати. У відділенні нічого не зміниться. Чесне слово! Проводитиметься та ж сама політика, що й раніше. Усе до дрібниць залишиться таким, як усі ми звикли. Досить. Уперед, дівчата, до праці. Митися на десяту годину.

Жіноча частина, вона ж — середній персонал відділення, підвелася і мовчки вийшла.

— Це їх шокувало! — промовив Ілля встаючи і задоволено потягаючись. — Ось як мене встигли полюбити!

— Коли все скінчиться, — почав Олег, — це будуть твої проблеми, як знов ублажити персонал, ставши завідуючим. І мене вони не повинні хвилювати. Правильно? Ми ж домовилися? Сам підеш до головного, і до Вовка сам поїдеш.

— Гаразд уже, не плач… — пробурмотів Ілля. — Звільню тебе від цього тягаря. Заспокойся…

До ординаторської зазирнула Віра-операційна.

— Олег Вікторович, о якій годині починаємо?

— Я ж казав — о десятій. Соню мені заклич, нехай прийде.

Соня відшукалася за якусь хвилину. Увійшовши розкарячено, як завжди, вона мовчки стала з віником посеред ординаторської.

— Ось що, Соню… — сказав Олег. — Ключі від старого кабінету Малевича у тебе?

— Де ж їм бути? — здивувалася вона. — Ви що, не памʼятаєте? Сам Ілля Петрович віддав мені, казав…

— Соню, — зупинив потік слів Олег, — іди прибери там, помий і так далі. Щоб усе в ажурі було. Я в апендициті, який Ілля Петрович влаштував, не буду сидіти. Стільчик заберу ось цей, — він указав собі під сідниці, — бо до нього звик.

— Як скажете, — Соня незворушно закривуляла до коридору. — Мені що, не однаково, де прибирати? Чи один кабінет, чи другий… А той кабінет? — вона запитливо глянула на Медвідя.

— А той буде для зберігання апаратури, — пояснив Ілля. — Німець обіцяв привезти.

Двері за Сонею зачинилися. Лікарі перезирнулися.

— Ну, ось… — резюмував Беженар. — А ви два дні тому паніку здійняли…

У кабінеті головного лікаря сидів той самий слідчий райвідділу.

— Я вам ще раз пояснюю, — терпляче тлумачив йому Лабо, — будь ласка, у вашому розпорядженні вся територія лікарні. Дивіться, де хочете. Звичайно, ніхто не дозволить перекидати все в операційних та пологових залах, це нісенітниця, ви самі розумієте. А так — усі приміщення можете дивитися. Хочете, із вами ходитиме інженер із техніки безпеки, як учора. А можете продовжувати Бліща на ланцюгу водити. Але сам я, повірте, не збираюся займатися іграми у детектива і шукати якийсь мотлох, що приснився завгоспу-пʼяниці, в якого від горілки вже мозок попух. Тим паче, ви мені чомусь уперто не говорите, що саме шукаєте, який воно повинно, так би мовити, обʼєм мати. Проте, наскільки я зрозумів, що під койку в палаті це все не заховаєш?

— Не заховаєш… — погодився Глушко. — Але ми все обдивилися! Усі підсобні приміщення. Ніде нічого! Жодних слідів.

— Отже, немає… — підвів риску головний. — Чи, може, по ординаторських порозпихали. А що не влізло — у мене в шафі стоїть. Он, можете подивитися, — Лабо вказав рукою на шафу для одягу в кутку.

— Між іншим, дарма ви так, — образився Глушко. — Справа на контролі у прокурора. А я такий самий державний службовець, як і ви, — роблю, що належить.

— Вибачте, Василю Васильовичу, — схаменувся головний. — Ви праві. Просто навалилося всякої дуристики так, що дихати важко. А тут ще ваші «цінності». Я обіцяю вам сприяти, чим можу, але сам ходити і шукати, пробачте, не буду. Особисто я, чесно вам скажу, не уявляю, де це все може бути заховано. В нас же кругом люди у корпусах — хворі, персонал… Повірте, немає таких місць, де ніхто не буває. Я не знаю… Не уявляю…

— Так ви і не уявляли до цього. А воно, проте, було, у підвалі.

— Чи було — це ще спірне питання, — продовжував сумніватися головний. — Може, один «роботяга» просто допився до ручки і вигадав історію. Ніхто ж більше не бачив, крім Бліща. Ну, погодьтеся, — всі ваші докази на рахунок існування тих «цінностей» якісь такі… Я, звичайно, не фахівець… Але якісь побічні. Свідчення однієї людини — і баста. Тим паче, людини, яку ви під вартою тримаєте і в наручниках водите, отже, довіри їй немає.

— А вночі те саме по підвалах вишукували серйозні кримінальні елементи, — додав слідчий.

— Та він як вас, так і їх за ніс водить, — пояснив головний. — Однаково. Давно треба його було розрахувати. Чого я чекав? Може, у нього так своєрідно біла гарячка проявляється? В інших миші, павуки, а у Бліща — всяке загадкове обладнання. Може, до нього нарколога прислати?

— Ви нас недооцінюєте, — знову образився Глушко. — Завгосп ваш пройшов медичне освідчення одразу після затримання. І нарколог визнав його здоровим. А обладнання існує. Там, на його попередньому робочому місці, за цінностями уже давно спохопилися. І Бліща вже давно розшукували. Ось так, усе сходиться.

— Крім одного, — заперечив Лабо. — Як це ніхто не бачив, що у підвал під одним із головних корпусів перетягли купу заліза? Це ж півдня треба тягати, з ваших слів, між іншим. А там хірургія, дитячий відділ, пологовий. Це постійний рух, навіть уночі. То як? Машина повинна стояти під корпусом, а звідти повинні носити.

— Звичайно, ніхто не бачив! — слідчий завзято навіть підвівся зі стільчика, нахиляючись до головного. — Підземний перехід має відгалуження, кінець якого під моргом! А морг — у глухому кутку вашої території. Там вантажівка могла цілу ніч стояти, і ніхто би не побачив. От ваш Бліщ і перетягав усе по підземному коридорі під хірургію. Вхід до підвалу під моргом до цього довго не відкривався, а ми встановили, що з рік тому його таки відкрили. Коли на завгоспа наїхали ті самі, на джипі, він розколовся і повів їх у підвал показувати добро, а там вже нічого немає. Пусто.

— Там, може, вже кілька місяців пусто! — не витримав головний. — Може, Бліщ відчув, що пахне смаженим, і переносив ще кудись. Можливо, навіть не в лікарні. А крутим дурочку показував, і тепер ще й вас на те саме купив. От ви ходите й шукаєте те, чого тут більше ніде не може бути, вносите сумʼяття у робочий процес. І створюєте ґрунт, до речі, для всяких ідіотських чуток. Ви б чули, що у нас уже говорять із приводу цього…

— Так… — спромігся був щось вставити слідчий.

— Ні, ви знаєте, що у нас люди патякають? — не здавався головний. — До мене, наприклад, дійшла чутка, що шукають вивезені з Німеччини боєголівки!

— Чому саме з Німеччини? — насторожився Глушко.

— Не знаю. Нібито при виведенні радянських військ ГСВГ. Ось як. А по інших каналах кажуть — радіоактивні відходи. Ви що, не знаєте, який у нас народ? Вони ще й не таке вигадають. І це тільки з того, що до мене дійшло. А скільки такого ходить, про що я ще не знаю!

— Прилади винесли з підвалу зовсім недавно, — несподівано заявив слідчий. — І вони там були. Сліди їхні лишилися, запчастину знайшли. Це достовірні дані. Тягали у напрямку головного виходу з підвалу. Там натоптано — жах. І стіни пооббивані, свіжі. Хто міг би бути спільниками вашого завгоспа? Кажучи по-простому, з ким він горілку пив?

— Я там не бував, — майже по складах промовив головний. — Хоча, звісно, це моє упущення. Визнаю. А двері надвір біля виходу з підвалу досі не відчинялися, принаймні відколи я головний лікар. Від них навіть ключів немає. Їх можна тільки виламати.

— Ось то ж бо й воно! — зрадів слідчий. — Я й тлумачу вам, що обладнання могли носити тільки догори!

— Куди? До реанімації? Чи у пологовий? Машину заліза? Та будьте серйозні!

— На горищі немає, — незворушно продовжував той. — Отже, десь на поверхах. Ідіотська справа… — Глушко мʼяв у пальцях цигарку, яка давно вже просилася до рота.

— Шукайте, — розвів руками Лабо. — Ну, що я ще можу сказати? Шукайте це ваше таємниче обладнання. Нехай Тачанів із глузду сходить. Ще СБУ запросіть для більшого ажіотажу. Тоді завтра точно скажуть, що тут у нас захований банк органів, або підпільна баклабораторія…

Олег вийшов із операційної, здираючи на ходу рукавиці й кидаючи в раковину. За ним виповз Медвідь.

— Альоу, колеги! — почувся голос Щура з операційної. — Що призначатимемо з антибіотиків? Як завжди?

— Цефтріаксон, — сказав Ілля, — нехай розкошелиться. Нема чого вдома по три доби сидіти. Досиділися до ручки, а тепер будемо економити…

— Прийнято…

Олег уже скинув халат і розвʼязував маску.

— Ну що, нормально все вийшло, — повернувся він до Медвідя. — А ти — «не можу, всі думки про інше»…

— Ти знаєш, дійсно, до початку операції всі думки про інше були, а як розрізали — зразу перейшло. Нам потрібно в операційній від усякої дурні лікуватися, — Медвідь боязко озирнувся і додав: — Від усяких машинок…

Зайшовши до роздягальні, вони усілися на тапчани один навпроти другого.

— Ти знаєш, я взагалі-то до операції не хотів говорити… — почав Олег.

— Що?! Що вже сталося?! — злякався Ілля.

— Гадав — ти хвилюватимешся, а операція серйозна…

— Чого ти тягнеш? — заволав Ілля. — Кажи!

— Просто вчора Беженар із Голоюхом та Савчуком винесли сім машинок. Ну, і я допомагав…

— Як… винесли… Куди винесли?

— Чого ти кричиш? — обурився Олег. — Просто винесли. Так їм схотілося. Десь заховали. З тих міркувань, що якщо решта щезне, то нам хоча би щось залишиться. Хіба дарма страждали?

— Це завал… — простогнав Медвідь. — Ви ж мене у могилу заведете! Ви що, збожеволіли? Їх же всі шукають! А хтось би побачив… Ні, я не можу…

— Та ніхто не бачив, — заспокоїв його Олег. — Вони ввечері кинули до пакету целофанового по одній машинці і пішли.

— Як — до пакету? — не зрозумів Ілля.

— А вони найменші вибрали. Там таких кілька менших було. Савчук по-хазяйськи розсортував їх уночі. Я сам збоку дивився — ну, іде лікар із пакетом, нехай навіть важким — то й що? Може, там фертилівський гусак — подарунок вдячної пацієнтки… Звична справа. А Беженар взагалі з таким виглядом ніс, наче там яка вермішель…

— Чому вермішель? — дурнувато кліпав очима Ілля.

— Ну, тобто, щось легке, — пояснив Олег. — Він же ж здоровий, як бугай. Що там йому якась машинка?

— І ти ніс? — запитав Ілля.

— Звичайно. До речі, й за тебе також.

— Н-да-а… — пробурмотів Медвідь. — Ну що ж… Ти тепер завідуючий — тобі видніше, що робити. Чекай, а чому сім машинок? Нас ніби разом зі Щуром шестеро виходить.

— А Савчук дві потяг, — пояснив Олег. — Сказав, що найбільше настраждався. До речі, тих маленьких якраз і було сім. А більші — вони дуже важкі й у пакет не влазять.

— Так… звичайно, — погодився Ілля.

Стукнувши двічі за звичкою у двері завкадрами, Олег, не чекаючи відповіді, завалився до кабінету і хляпнувся у крісло.

— Привіт, — сказав він. — Пробач, я зранку не встиг. Операція… Я такий задовбаний — це кінець…

— Ну, звичайно, — відповіла Ольга. — Дивно, що ви, Олегу Вікторовичу, взагалі знайшли час. Заяву вашу, вже, до речі, підписану, головний лікар особисто передав мені. Готую наказ про ваше підвищення. Вітаю вас.

— Олю, — промовив Олег, заплющуючи очі. — Хочеш — вір, хочеш — ні, а я ще сам отямитися не встиг після подій останніх днів. У нас тут таке робилося, що мізки досі пухнуть.

— Але про твоє нове призначення я могла би дізнатися і не із заяви, — спокійно промовила вона. — Ти би бачив, як вирячився на мене головний, коли побачив моє здивування! Він і уявити собі не міг, що я можу не знати про це… А я стою, як…

Вона відвернулася, витягаючи електрочайник.

— Олю, — сказав він, підійшовши і обіймаючи її. — Ну, це випадково вийшло. Я вчора ще зранку не знав, що писатиму його. Мене Ілля «зґвалтував», я не міг відмовити. Усе терміново… Тут такі обставини… Я за цим усім взагалі забув, коли тебе бачив. Ну, вибач…

— Гаразд, — сказала вона. — Тільки за чим — за цим? Я в курсі, що тут відбувалося нещодавно, але з тих пір давно вже можна було вилікувати всіх цих хворих, відіспатися, заспокоїтися і нарешті поздоровкатися по-людськи зі своєю Ольгою. Чи, може, вже не своєю?

— Ти що, з глузду зʼїхала? І не соромно? У мене дійсно були серйозні причини. А що відбувалося тієї ночі в дійсності, ти поки що не знаєш. До речі, так і не знатимеш, якщо я терміново не отримаю гарну чашку кави, щось на закуску, а заразом поцілунок. Можна й у зворотному порядку.

— Ні, любий, — не погодилася вона. — Спочатку пояснення, а потім… буде видно.

— Добре, — зрадів Олег. — Про ядерні боєголівки чула?

— Так, — пожвавилася вона.

— А про радіоактивні відходи?

— Також чула…

— А… — Олег хитро примружився, — про підпільний банк органів для трансплантації під хірургічним корпусом?

— Ні, от про це не чула. А ти що — головний трансплантолог? Не чула, правда.

— Ну, таких чуток ще дійсно не було, — заспокоїв Олег. — Але скоро зʼявляться. У вас це швидко. Фантазія тачанівського мешканця, коли справа стосується чогось не цілком зрозумілого, меж не має. Так ось, усе це фігня порівняно з тим, що відбувається насправді.

Ольга стояла, широко розплющивши очі.

— Вода википить, — підказав Олег. — Наливай.

Зранку головний увійшов до залу на загальну пʼятихвилинку, ввічливо пропустивши перед собою слідчого з районного відділення міліції.

— Доброго дня, — привітався він. — Шановні колеги! Сьогодні на нашій пʼятихвилинці присутній слідчий райвідділу МВСУ Василь Васильович Глушко. Я гадаю, ми не будемо його затримувати і одразу надамо слово, а потім уже проводитимемо робочу нараду. Будь ласка, Василю Васильовичу…

Зал розбурхано загудів.

— Зараз нам проллють світло на деякі таємничі речі! — пролунала репліка із задніх рядів.

— Ага, про боєголовки обовʼязково, — почулося з іншого кінця.

Нарешті запала тиша.

— Дякую, — промовив слідчий. — Я хочу звернутися до вашого колективу з проханням допомогти слідству. Є дані, що на території вашої лікарні, а точніше, у підземному переході, збудованому як приміщення ГО, довгий час зберігалися деякі матеріальні цінності, викрадені у держави. Хочу одразу відповісти на ваші репліки — це не боєголівки. Хоча би тому, що райвідділ міліції цим би не займався — є інші структури.

— А все-таки, що це? — прозвучало із залу.

— Це… — Глушко на мить завагався. — Скажемо так: різного роду апаратура, прилади, металеві агрегати середніх розмірів. Тобто одна людина у змозі поступово все це переносити. Але разом усього досить багато. Вистачило би завантажити майже повністю кузов невеликої вантажівки. Усе це, ми підозрюємо, було винесено з підвалу і переховано десь в іншому місці на території лікарні.

— Так це ж не голка, — промовив Сивокінь. — Чому ж ви не знайшли?

— Ну, чесно кажучи, ми ще не скрізь шукали…

— В операційній точно не шукали, — промовив Беженар.

Зал розірвався сміхом.

— Колеги! Одну хвилинку! — піднявся з місця у президії головний. — Ну, майте ж такт вислухати людину! Задавати питання потім зможуть усі.

— Я розумію вашу іронію, — сказав Глушко. — Справа доволі неординарна, і нам важко. Тому я вас прошу — хто, можливо, бачив щось підозріле, що кидалося б у вічі… Можливо, хтось щось переносив… Можливо, до корпусів підʼїжджала і стояла довгий час вантажівка… Ну, ви мене розумієте. Будь-яке ваше спостереження може стати в пригоді. Тих, хто може щось повідомити, прошу посприяти або зараз, або у будь-який час по телефону. Мій номер — 2-26-17. Можете на чергового — 02. Можливо, хтось щось хоче сказати? Або запитати?

На мить зал застиг. Запанувала тиша. Рух, несподівано зроблений Медвідем, який, наче навмисно, сидів у самому центрі, був чітко помітний з президії.

— Будь ласка, Ілля Петрович… — головний зробив заохотливий жест.

Усі погляди сконцентрувалися на ньому. Ніхто не побачив при цьому, як двоє чи троє лікарів схопилося за ручки крісел, завмерши зі зміненими обличчями.

— Та, загалом, я хотів тільки запитати, — промимрив Ілля, — чи мала якесь відношення перестрілка вночі, про яку всі говорять, до того, про що ви говорите?

— На жаль, нічого не можу вам пояснити, — розвів руками Глушко. — Таємниця слідства.

На цьому питання скінчилися. Почалася загальна пʼятихвилинка.

Голоюха викликали у відділення близько сьомої години вечора. Чоловік років так сорока пʼяти лежав на койці, підтягаючи коліна до живота.

— Ось, — сказала Оксана, — «швидка» привезла двадцять хвилин тому. Болі у животі — ледве йшов.

— Добрий вечір! — Тарас присів біля нього. — Що вас турбує?

— Доктор, дуже сильні болі. Півтори години тому почалися. А зараз наче трохи легше.

— Блювоти не було?

— Ні, але нудило.

Коли чоловік підняв сорочку, Тарас побачив старий післяопераційний рубець, очевидно, після апендициту, обстежив живіт і запитав:

— Горілку вживали?

— Що буду брехати — пив. Сто грам. Розумію, пахне.

— Ну що… Ми вас залишаємо у відділенні. Зробимо аналізи, проклізмимо, у вену покапаємо.

— А що у мене, доктор?

— Перше враження, ніби приступ кишкової непрохідності, хоча доволі нетипово проходить. Обстежимо вас, причину встановимо. Показань до операції зараз немає.

— Слава Богу… — полегшено зітхнув той.

Оксана, яка чергувала вночі, доповідала на вранішній пʼятихвилинці у відділенні, вже не «бекаючи» і нічого не плутаючи.

— Увечері поступив Куржаков, приїжджий, гостра кишкова непрохідність. Дивився Тарас Васильович, хворому вже краще.

— Що за непрохідність? — Олег повернувся до Голоюха.

— Та хто його знає, чи є вона там взагалі… — засумнівався той. — Рентгенологічно не підтвердилася. Апендицит переніс пʼятнадцять років тому, клініка нетипова… Дообстежувати потрібно.

— Олег Вікторович, — додала Оксана, — він режим порушує, від клізми взагалі відмовився, системи не схотів. Ходив по відділенні, увечері в травматології у карти грав…

— Гаразд, розберемося, — сказав Олег. — Далі.

Оксана продовжувала доповідь. Коли медсестри вийшли, Олег повернувся до Голоюха і сказав:

— Пишу хворого тобі. Обстежуй по повній програмі. А заразом поясни, що у лікарні лікуються. А не хоче — ми його випишемо, і нехай їде за місцем проживання.

— Гаразд, — погодився той.

— Ага, і ще… Дзвонив Сивокінь, казав, що Савчук терміново взяв відгул, то ти…

— Ну, це кінець… — розвів руками Тарас. — А де він їх, ті відгули, бере? А коли я відгули братиму? Його ж учора не було! А сьогодні що — знову?

— Учора був прогул, — пояснив Медвідь. — А сьогодні відгул за прогул.

— А в нас буде коли-небудь такий завідуючий, який знайде на нього управу? — продовжував обурюватися Тарас.

— Буде, — сказав Ілля. — От як сам станеш, тоді подивимося, як ти управу знайдеш.

— Одним словом, прийом на тобі, — підвів риску Олег, — а там розберемося.

Коли Олег переступив поріг квартири Ольги, час рухався до десятої вечора. Вона відчинила і посторонилася, пропускаючи його.

— Щось сталося?

— Ні, просто щойно прокинулася, — Ольга здригнулася під накинутим на плечі шарфом. — Прийшла з роботи, прилягла на десять хвилин і… Ось, щойно прокинулася. Голова боліла.

— Гарний сон — ознака здоровʼя, — зауважив він, скидаючи куртку і вішаючи її. — Я вже годину, знаєш, про що думаю?

— Знаю. Про мене, звичайно.

— Ну, про тебе я завжди думаю. А ось останню годину…

— Я нічого не встигла, — вибачаючись, промовила вона.

— Ти такого однаково не вмієш. Ми у Харкові, — Олег потяг її на кухню, — практикували картоплю, печену просто в духовці — без нічого. Сила. Зараз забацаємо.

Він потер руки, уявляючи, очевидно, кінцевий результат, коли телефон у куртці, залишеній у передпокої, почав подавати сигнали.

— Ага, забацаємо… — розчаровано промовила Ольга.

Скривившись, він витяг із кишені трубку:

— Алло?

Обличчя його одразу набуло невдоволеного виразу.

— Марійцю, я не ургентний сьогодні, — промовив він у трубку. — Здається, Медвідь у графіку стоїть. А ще краще — передзвони Голоюху, це його хворий. Нехай розбирається.

На якийсь момент Олег замовк зі слухавкою біля вуха, а потім сказав:

— Гаразд. Дзвони на «швидку» — нехай по мене їдуть. Тільки швидко.

— Ну, що? — Ольга сиділа на стільчику, схиливши голову набік, і обличчя її також висловлювало розчарування.

— Усе гаразд. Береш картоплю середнього розміру, миєш і складаєш на решітку в духовці на середній висоті, включаєш середній вогонь. Подавати на тарелі середнього розміру.

— А там що? — запитала вона.

— Та є там один кадр, — відповів Олег. — Завідуючого вимагає. Це ненадовго.

Коли Олег увійшов до палати, на ходу завʼязуючи халат, Куржаков спокійно лежав на койці, дивлячись у стелю. Марійка також увійшла і стала поруч.

— Що сталося? — запитав Олег.

— Це конфіденційно, — відповів хворий, зиркнувши на медсестру. — Я хочу говорити з завідуючим.

Кинувши незадоволений погляд, Марійка залишила палату. Олег присів на край койки хворого, в якому важко було запідозрити теперішнього виконуючого обовʼязки начальника колонії посиленого режиму.

— То я вас слухаю…

— Доктор, з вами хочуть поговорити на рахунок моїх проблем, — почав Куржаков.

— А які у вас проблеми? — не зрозумів Олег. — Я хотів би спочатку від вас почути.

— Та я погано формулюю свої думки, — відповів той. — Там, у коридорі… ви вигляньте… Напевно, вже мій… гм-м… словом, адвокат.

— Ну, хворі з адвокатами — це в дусі часу, — посміхнувся Олег. — Але я не бачив нікого, коли заходив.

— Та він під вашим кабінетом.

Під зачиненими дверима нового кабінету завідуючого стояв чоловік, вигляд якого аж ніяк не додав Олегові наснаги. Це був слідчий райвідділу Глушко.

— Не знав, що ви ще й адвокат… — зауважив Олег, подаючи йому руку.

— Виключно неофіційно, — натягнуто посміхнувся слідчий.

Вони увійшли, і Олег запропонував сісти.

— Я справді не працюю в адвокатурі, хоч іноді жалкую про це, — Глушко заклав ногу на ногу і надав обличчю замисленого виразу. — Ви знаєте, Олегу Вікторовичу, часто приємніше буває витягнути людину, ніж закопати. Коли витягнеш — отримуєш моральне задоволення. А коли закопаєш — навіть того, хто заслуговує…

Він розвів руками.

— А що — буває, закопуєте тих, хто не заслуговує? — незворушно запитав Олег.

— Намагаємося уникати, — цілком серйозно відповів Глушко. — Але іноді обставини сильніші за нас. Хоч я завжди використовую всі можливості, щоби вчинити по справедливості.

— Це схвально, — зауважив Олег. — Але чим я можу, так би мовити, у даному випадку…

— Можете, — сказав слідчий. — Тим паче, випадок із розряду тих, коли особливо не хочеться закопувати тих, хто на це аж ніяк не заслуговує. Наскільки я знаю, ви завідуючим недавно…

— Припустимо… — глянув на нього Олег. — А яке це має значення?

— І приймаєте мене у новому кабінеті…

— Чим вас кабінет не влаштовує? — здивувався Олег. — Це споконвіку кабінет завідуючого відділом.

— Ну, як сказати… — не погодився Глушко. — Медвідь, який був після Малевича, наскільки я знаю, інший кабінет собі облаштував. А ви, щойно перейшли на посаду, — одразу міняти. Це насторожує і примушує шукати пояснення. Можливо, ви цього не розумієте… Я би також не зрозумів багатьох речей у медицині — кожному своє. Одним словом, причина зміни кабінетів і навіть завідуючих у вашому відділенні мені, я вважаю, зрозуміла. Те, що ми шукаємо, знаходиться в кабінеті Іллі Петровича.

— І… що? — Олег намагався зберегти спокій.

— Ось на цю тему я й хотів би поговорити, — сказав Глушко, нахиляючись до співрозмовника. — Ви у Тачанові людина все-таки нова і не розумієте деякої нашої специфіки. Ще не вжилися, так би мовити. Зрозумійте: ми тут живемо і варимося у власному соку. Це не Харків, де ми з вами можемо більше не зустрітися, тим паче, якщо є таке бажання. Місто здоровезне, і загубитися — раз плюнути. А у нас… Тут усе інакше. Ми з вами ще сто разів посеред вулиці зустрінемося. Завтра вас можуть обікрасти або побити, — слідчий красномовно постукав по деревʼяному столі кісточками пальців, — і ви потрапите до мене без вашого ж бажання. Або хворий який скаргу напише — так само. А мене може завтра апендицит хапнути, або яка більша біда, — він ще красномовніше постукав по столі, — і я також потраплю до вас. Бачите, яка механіка? Районна специфіка. Усі ми тут повʼязані від і до, тому повинні жити по-людськи, щадити одне одного. Отже, часто доводиться думати в першу чергу не про виконання інструкцій, а про принципи співіснування, що склалися і утвердилися ще до нас. Тобто, щоб потім тебе хтось не згадував «незлим тихим…» Ви згодні з цим?

— Так, напевно, — відповів Олег.

— Ну, тоді я би перейшов до конкретних пропозицій, — продовжив слідчий. — Справа ця дійсно ідіотська. І звалилася на мене недоречно. Тим паче, що закінчити її треба якось так… Словом, щоб усім було добре. А це складно, оскільки існують сторони, які протиборствують. До того ж, знехтувати інструкціями взагалі — також не можна. Тоді вони нас зʼїдять. Ситуація доволі складна. У машинок ваших… Так би мовити, знайшовся господар. Несподівано. Той, найперший, зацікавлений у їхньому поверненні. Це наче подарунок для нас усіх. Усе спрощується. Далі від нас усіх залежить, хто наскільки лишиться задоволений і хто наскільки постраждає. Зараз саме та мить, коли нам під силу ще зробити так, щоб господар отримав викрадене, всі решта, хто виявився так чи інакше причетний до цього, не постраждали, а я отримав відчуття, що не зробив погано нікому. Ви мене розумієте?

— Звичайно, — відповів Олег. — А як ви собі це уявляєте?

— Простіше не буває. Ви просто зараз організовуєте якийсь важливий захід для всього персоналу, і за годину, навіть менше, кабінет вашого колишнього зава стає порожнім. Так усі забувають про ці пригоди.

— А власник цього брухту, треба думати, знаходиться зараз у шостій палаті? — запитав Олег.

— Ну, яке це має значення? Можу вас лише завірити, що хворий цей одразу залишить ваше відділення.

— Було би непогано, — погодився Олег. — Від нього, знаєте, виходить щось таке…

— От бачите! — зрадів Глушко. — Усе розвʼяжеться найкращим чином. Можу навіть відкрити вам, що, йдучи на подібні компроміси, я ризикую найбільшою мірою. І насамкінець виявляюся стороною, що постраждала найбільше.

— А це чому? — не зрозумів Олег.

— На мені «глухар» зависає, — пояснив слідчий. — Адже справедливість відновлена неофіційно. Не по паперах. У вас, припустимо, якщо хворий помирає, нехай навіть не із вашої провини — однаково неприємність. Так і в нас.

Олег підвівся, витяг пачку цигарок і поклав одну в рот. Потім схаменувся і простяг слідчому.

— Дякую, — промовив той, — я скромніші курю.

— А якщо це не моє? — запитав Олег після паузи.

— Ну, не знаю… — слідчий також випустив дим. — Воно за будь-яких обставин буде повернуте господарю. Зараз від вас залежить, яким чином.

— Тобто, якщо я скажу вам, що там нічого немає, кабінет зламають…

— Звичайно! — посміхнувся Глушко. — Із відповідною санкцією прокурора. Усе, як належить. Але для чого це вам? Поясніть мені — кому краще буде?

— Дійсно, — зітхнув Олег. — Чи можу я вийти на пʼять хвилин?

— Звісно! Пʼять хвилин, навіть десять у даному випадку нічого не вирішують.

Затягнувшись ще кілька разів, Олег вийшов.

Якимець ще не спав. У палаті горіло світло. Бізнесмен напівсидів, спираючись спиною на подушки. Переносний телевізор працював майже без звуку. На койці були розкидані газети.

— Ну, доктор, ти мене зовсім закинув. Негарно. Забіг зранку на хвилину — і будь здоров…

— Так ти вже герой, — похмуро промовив Олег. — Чого дарма у тебе на голові сидіти?

— Ну, хоча би заради принципу. Кажуть, у тебе це найкрутіша операція в житті.

— Ха! — здивувався Олег. — Ну, ти від скромності не помреш… Найкрутіший пацієнт — це ще можна подумати… Слухай, Володю, жарти скінчилися. У нас неприємності.

— Що ти маєш на увазі? — зблід Якимець.

— Машинки доведеться віддати.

— Що?! — не зрозумів він. — Кому віддати?

— У мене в кабінеті зараз слідчий сидить, — продовжував Олег. — Той, що з тобою говорив. Він усе рознюхав. Якщо не віддамо по-доброму, зараз буде санкція прокурора і обшук. Однаково втрачаєш. Тільки ще й ми постраждаємо.

Тепер Якимець був увесь червоний, злий і важко дихав.

— Нічого не поробиш, — розвів руками Олег. — Я просто зайшов повідомити тобі, щоб ти не казав, ніби я їх кудись наліво сплавив.

— Хтось із ваших розляпав… Сволота… — пробурмотів він.

— Володю…

— Ні, це вони… Звичайно… Таке кодло… Яка тут може бути таємниця? С-скоти…

— Володю, — ще твердіше промовив Олег. — Колись ти вже помилився на наш рахунок…

— С-скоти… Не могли мовчки сидіти… — той продовжував набирати люті. — Дебіли… Не могли по-людськи… Усе життя за копійки у смороді порпаєтеся, а раз у житті випала можливість — і то не змогли…

— Якби вони в смороді за копійки не порпалися, то ти би вже на одній нозі скакав і пальці «веєром» не мав би можливості розкинути. Руки милицями були б зайняті!

Олег, грюкнувши спересердя дверима, попрямував до кабінету. Якимець упав на подушку і відвернувся до стінки.

А за півгодини в ординаторській хірургічного відділення спостерігалася доволі цікава картина. У дволітрову банку був вставлений електричний кипʼятильник, грілася вода. На столі стояли дві розкриті коробки цукерок та шампанське. Усім було весело та приємно. Маша розсипала по чашках каву. Надя різала на чистому аркуші паперу якийсь пиріг, явно домашнього приготування.

— У нас у Харкові також, — розповідав Олег, — до останнього часу робили операції під місцевим знеболенням. Був такий професор Желязко, помер уже… Представник старої школи хірургів. Його медом не годуй — дай тільки щось під місцевою анестезією зробити. Наркозу геть не визнавав! То він все любив розповідати одну історію. Казав: «Ото ми как-то раз з Петром Опанасовичем оперировали одного боксора, под местной анестезией… и забили руки зафиксировать».

Усі сміялися від душі.

— І що, припинив під місцевим робити? — запитала Маша.

— Куди там! Навіть для студентів показові операції влаштовував.

— Та я піду вже, — несподівано озвалася Соня. — Я й так не розбираюся, про що ви там говорите.

— Соню! Назад! — Олег показав їй на стільчик. — Усі — значить, усі. Не можна від колективу відриватися.

— Ми вам шампанського наллємо! — проспівала Надя.

— А я у ньому й так не розбираюся, — махнула рукою вона. — Мені що шампанське, що мінералка.

Нарешті Олег узяв пляшку і почав відкручувати дріт, непомітно глянувши при цьому на циферблат годинника.

— А ще я вам розповім історію, як у нас у відділенні цигани — пардон, вірмени — ювілей справляли…

Дальній кінець хірургічного відділення, де вже не було палат, було перегороджено оглядовою ширмою. Ніхто з протилежного кінця коридору або із дверей палати не зміг би роздивитися, що двері колишнього кабінету Медвідя розчинені, й дужі стрижені хлопці тихо тягають із нього на сходи запасного виходу якесь залізо. А знизу біля дверей, що відчинилися, напевно, вперше за останні двадцять років, сховався в темряві невеличкий фургон із високою будою.

У маленькій кухні за столом сиділа перед журналом вродлива жінка. Вона виспалася за білий день і тепер час від часу поглядала на годинник. Її темне волосся спадало на шарф, який вкривав плечі. Поруч на столі стояла таріль середніх розмірів, наповнена печеною картоплею, на якій повідставали підрумʼянені шкірочки. Жінка спробувала її на дотик рукою, зітхнула і накрила все це товстим рушником.

За десять девʼята — якраз той час, коли на роботу збігаються останні працівники. На території лікарні багато машин, що підвозять пацієнтів та персонал. Лікарі й медсестри перебувають у скаженому русі — намагаються встигнути ще щось зробити до пʼятихвилинки. Саме у цей момент на територію лікарні заїхала новенька вишнева «сімка» з темними тонованими вікнами та антеною на даху. Погода стояла морозяна. Доріжки та майданчики встигли не тільки розчистити, але й накатати. Порипуючи по зачовганому снігу новенькими чорними шинами, машина виглядала ефектно. Увесь її вигляд свідчив про те, що вона щойно з автосалону. Вишнева «сімка» підрулила до поліклініки, з неї виліз лікар Савчук і, писнувши пультом сигналізації, наче він ніде й нічого, рушив до дверей.

Олег подивився на годинник, перебираючи свої історії у папці. Потрібно було йти до ординаторської на пʼятихвилинку. Медвідь завалився до його кабінету незадоволений і навіть більше — заведений.

— Ну, молодець, — сказав він, — ти мені тут розведеш таке панібратство, що я потім із ними ладу не матиму.

— Про що ти? — не зрозумів Олег.

— Як — про що? Що за колективне розпивання шампанського вечорами? Кава із персоналом… Потім говоритимуть у мене за спиною: «От коли був Олег Вікторович завідуючим…»

— Я не зрозумів, — сказав Олег, — хто в нас тут зараз керує?

— Ну, ти, — невпевнено відповів Ілля.

— То чого я від тебе чортів отримую? Ти не знаєш?

Медвідь тільки спромігся роззявити рота.

— Ходімо на пʼятихвилинку, — сказав Олег. — Тоді вирішимо, що робити з Протасевичем із пʼятої палати, а потім… Потім буде серйозна розмова.

Раптом двері відчинилися, і до кабінету залетів Голоюх. Увесь його вигляд свідчив про те, що зараз доведеться почути щось сенсаційне.

— Шановні… — видихнув лікар. — Ви тут сидите, а там Савчук на новій машині приїхав! Ну, це крутизна! Напевно, щойно з салону! Я там випав!

— На якій машині? — не зрозумів Ілля.

— «Сімка», вишнева… — не міг заспокоїтися Тарас. — Ну, там така машина…

— А де він взяв? — вигукнув Ілля. — Ні, де він взяв? Він що — зовсім ідіот?

Зашпортавшись за ніжку стільчика, Медвідь вибіг із кабінету.

— Ілля Петрович! — крикнув Олег йому навздогін, але марно.

Забувши про пʼятихвилинку, вони обоє кинулися за колегою.

Коли всі троє разом вдерлися до кабінету в поліклініці, Савчук діловито перебирав на столі картки хворих. Валентина зацікавлено визирнула з перевʼязочної.

— Валю, — сказав Медвідь, — я тебе прошу… Нам поговорити треба.

— Доброго ранку, лікарі, — виразно сказала вона, тоді гойднула масивними стегнами, і двері зачинилися.

— Ти де машину взяв? — дивлячись на Савчука впритул, вигукнув Ілля. — Ти де машину взяв, бовдуре? Ти нас точно колись зі світу зживеш!

— А кому яке діло? — спалахнув Петро Петрович. — Де взяв, де взяв… Купив! Законним шляхом. У магазині.

— У тебе що — цвях у задниці? — не вгавав Ілля. — Що, не сидиться? А ти не подумав, що буде, якщо ми всі нараз почнемо машини купляти? Га?

— А хто каже, що всі повинні купляти? — здивувався Петро Петрович. — Інші можуть і не купляти. Мені потрібно було — я купив…

— Ні, ну це… — Ілля обвів усіх безпорадним поглядом.

— Ну, гаразд, — сказав Олег. — Тепер уже однаково. Я вас також зараз прибʼю новиною. Однаково доведеться. Тільки спокійно. Кабінет твій, Ілля Петрович, вже порожній. Можеш у нього повертатися — і в прямому, і в переносному значенні.

— Як? — не зрозумів Ілля. — А-а… А машинки?! Де?!

— Поїхали машинки, — відповів Олег. — Уночі прийшов слідчий, а з ним і господар цих машинок. Куржаков, той, якого Тарас поклав із непрохідністю. Він і винюхав. Немає більше машинок. Можете забути. Усе зроблено тихо та неофіційно. І до нас жодних претензій. Навіть про ті, що у нас лишилися, ніхто не питав. Усе.

Спостерігалася німа сцена. Усі замовкли і дивилися на Олега, роззявивши роти.

— Не було іншого виходу, — додав він. — Було би гірше, якби далі все робилося офіційно — через прокурора. Ми би тут ще довго чухалися. Якимець усе знає. Ще вночі знав.

Усі мовчали, коли пролунав стукіт у двері. На порозі зʼявився дід із паличкою, взутий у надраєні пастою добротні хромові чоботи. Він мав перевʼязану якимось ганчірʼям руку.

— Можна вже? — запитав він.

— Можна, — пробурмотів кожен із хірургів, дивлячись у порожнечу.