Лікарня на відлюдді

Епілог

Зима скінчилася. Весна прийшла рано і взялася на повну. Уже восьмого березня тільки на північних схилах окремих пагорбів лежали шматки почорнілого талого снігу. Проліски лізли скрізь. Набухали бруньки на деревах. Сонце пригрівало.

Біля ближньої альтанки диміло вогнище. Поруч на розкладеному невеличкому столику все було готове. Щоправда, помідори цього разу виявилися квашеними, огірки маринованими, проте як горілка, так і мʼясні закуски були цілком звичайними.

— Ну що, шановні? — Голоюх, наблизившись до столу, потер руки. — Шашлички хвилин за двадцять будуть готові. Почнемо?

— Я гадаю, дійсно час почати, — погодився Беженар. — Бо на це все боляче дивитися! Лідочка каже, що, можливо… Як це?

— Ресторанна виразка! — засміялася вона.

— Дійсно, — підтвердив Олег. — Я також щось подібне чув. Давайте.

— Відкривай, Тарасику, в тебе це найкраще виходить.

Не збираючись заперечувати, Голоюх узяв до рук пляшку, відкрутив кришку і розлив по келишках.

— Чекайте, а де ваш Савчук? — раптом згадала Людмила.

— Дійсно, — погодився Ілля, — де він? Ні, я не можу. Ну, він усіх нас колись… Ну, як так — був і пропав! Тепер чекай…

— Петре Петрови-и-ичу! — склавши долоні, загорлав Тарас.

У лісі стояла тиша.

— Може, відійшов чоловік… пролісків позбирати… — припустила Ольга.

— Що?! — скривився Ілля. — Яких пролісків?

— Савчу-ук! — загорлав знову Тарас. — Давай сюди-и!

Відповіді не було.

— Давайте без нього! — махнув рукою Олег. — Прийде — наллємо штрафну. Він не відмовиться.

— Та це він навмисно на штрафну наривається, — припустив Беженар.

— Тоді тим паче — вперед.

Усі взяли зі столу свої келишки і ніяково замовкли.

— Ну, давайте! — підштовхнула Люда. — Чоловіки, чого ж ви мовчите?

— А вони нам по-джентльменському місцем поступаються, — припустила Ольга.

— Ні, ні, сьогодні не варто, — запротестувала Людмила. — Нехай самий головний і говорить.

— Та всі ми тут однаково головні, — пробурмотів Ілля. — Ну, гаразд. Дорогі жінки! Шановні колеги! Приємно, що ми знову, ще раз вирвалися сюди. Раз на півроку — це не так уже й погано. Цікаві, до речі, півроку були. Та й взагалі, минулий рік склався для нас більш ніж весело. Так би мовити… Під егідою швейної машинки. Олег Вікторович у травні приїхав?

Женатий мовчки кивнув.

— Уже тоді у цьому були винні ці нещасні машинки. Ну, а далі — пішло-поїхало… І щоб я здох, якщо ще у якійсь лікарні колись відбувалися настільки неординарні події. Та й фінал виглядає доволі щасливо. Неприємності обійшли стороною. Савчук он навіть машину купив. Також із машинок! У Голоюхів, я так чув краєм вуха, якісь круті меблі зʼявилися — всю квартиру обставили. Хоч би подивитися — я уже навіть зі своєю пляшкою прийшов би…

Усі засміялися.

— Приходьте, Ілля Петрович, — відповіла Людмила. — Я, взагалі-то, гадала, що ви не потребуєте запрошення…

— Врахую, — сказав Ілля. — Олег Вікторович, наскільки я знаю, ще нічого не купив, зате… Ось Ольгу знайшов. А це, погодьтеся, також із вини цих самих машинок. Я би сказав, за масштабом не менш важлива подія, ніж, припустимо, купівля машини.

— Велике дякую вам, Ілля Петрович, за такий комплімент! — зіронізувала Ольга. — Аж ніяк не сподівалася, що така подія, як зустріч зі мною, може хоч якось порівнятися з купівлею машини. Ви мене порадували.

— Будь ласка, — не змигнувши оком, у Беженаровій манері відповів Ілля. — Радий, що зробив вам приємність. Ну, навколо Валентина Івановича, як завжди, все вкрите мороком…

— Ну, чому? — здивувався той. — Просто мною ніхто не цікавиться. Я, наприклад, купив гарний спінінг. Дуже гарний. Дорогий, імпортний. Японський, за останнім словом.

— Як — на всі?! — мало не задихнулася Людмила.

— Я не рибалка, звичайно… — пробурмотів Голоюх. — Але який же ж це спінінг повинен бути!

— Ну, чому на всі? — знову здивувався Беженар. — Звісно, ні. Усього за сто двадцять доларів. Чому обовʼязково повинно бути на всі? Просто раніше я не міг собі дозволити таку дорогу іграшку, а тепер купив. Ну, і крім цього є ще плани, але це так… особисте…

— А себе чому пропускаєш? — нагадав Олег завідуючому.

— А! Щура забули! — не звертаючи уваги, продовжував Ілля. — Щур наш квартиру взяв на виплату. Трикімнатну. Вже переїхав.

— Ну, а про себе, про себе!

Тепер уже на нього насіли по-серйозному.

— Можна й про себе, — без особливого оптимізму погодився Ілля. — Таємниці не роблю. Я за свою машинку нічого не купив. Коли починалося, я розраховував на десять штук, ну, в крайньому разі, на девʼять. А це майже сорок тисяч зелених!

— Я бачу, ти зовсім погнав на цьому ґрунті, — похитав головою Олег. — А я думаю — чого ти так нажерся, коли Савчук свою машину обмивав! З горя?

— Можна й так назвати, — погодився Ілля. — А гроші, якщо хочете знати, я дружині віддав.

— Ось! — вигукнула Людмила. — Вчіться, мужики. Ось як чинять кращі з чоловіків! А вона що купила?

— Квиток до Штатів, — зітхнув Ілля. — Щоправда, ще трохи докласти довелося. Тому й немає її зараз. Післязавтра їде. В нас же за два роки старший поступатиме. А зараз — самі знаєте — від восьмисот на рік і вище.

— У медичному на платному відділенні тисяча, — підказала Ліда.

— А на безплатне не поступиш, — продовжив Медвідь. — Ну, ось. Шість років — шість тисяч. Де взяти? А на життя студентові? Тоді за рік молодший школу закінчує… Ось так. Роботу їй вже підшукали — прибирати в супермаркеті. Рік-два попрацює — обох вивчимо, і навіть щось лишиться.

— Так воно… — скривився Тарас. — Рік у супермаркеті американському поприбирати — те саме, що в нас усе життя лікарем…

— Що поробиш? — знизав плечима Ілля. — Усе відносно.

— Ну, дай Боже їй удачі, — сказала Ольга. — А келихи ми ще довго триматимемо?

— Так, звичайно… — погодився Ілля. — Випʼємо за здоровʼя наших дорогих жінок!

— От як завернув на кінець! — закусуючи, сказав Тарас.

— Слухай, — несподівано згадав Олег, звертаючись до Медвідя, — а що ж ти все-таки хотів купити на своїх десять машинок?

— Дійсно! — підтримав Голоюх. — Він щось конкретне замислив! Інакше так би не плакав тепер. Просто за гроші він би ніколи не напився.

— Точно, — погодився Олег. — Він уже встиг щось конкретне виносити за цих пару днів, поки машинки лежали в кабінеті. Ідея-фікс!

— Ні багато, ні мало — на сорок тисяч баксів, — зауважив Беженар.

— Ну, давай!

— Нічого я не хотів… — буркнув Ілля.

— Ілля Петрович! — обурилася Ольга. — Так нечесно! Тут уже все про всіх відкрито, а ви…

— Давай, колися, — підштовхнув Тарас. — Чи для цього ще налити потрібно? То я…

— Нічого не потрібно… — здався Медвідь. — Були у мене тут ідеї… Ви що думаєте… Я би, може… лапароскопічну установку поставив! А що? І поставив би. І було б у нас ціле відділення малоінвазивної хірургії. Там би вистачило. Я рахував.

— Ну, тоді можеш не засмучуватися, — Тарас поляскав його по плечі. — Нічого у тебе не вийшло б.

— А це ще чому? — Ілля почав сердитися. — Кажу тобі, рахував я. Знайшов прайси відповідних фірм і рахував!

— От, дає… — пробурмотів Олег.

— Нічого би не вийшло, — повторив Тарас. — От повір мені. Ніхто би тобі не дав. Ти що, гадаєш, наша бюрократія на це спокійно дивилася б? А ліцензія? А на стажування? А чиновники? Захотів… У районі центр малоінвазивної хірургії відкрити! Тебе би тільки інструкціями та податками задавили. Та ти би тисяч десять на самі хабарі викинув — і однаково б затерли.

— Тож не край себе, Ілля Петрович, — сказав Беженар. — Я тобі ось що скажу…

Усі замовкли разом, тому що зачули одночасно звуки чийогось бігу по лісі. Людина спотикалася, хрустіла патиками, наче той персонаж Якимцевого «нічного жахіття». Нарешті між деревами заблимало, і на поляну вискочив ледве живий Петро Петрович. Вигляд його налякав би кого завгодно. Він хапав ротом повітря і водив очима, наче божевільний, так, ніби за ним дійсно гнався порожній каптур із довгим ножем. Шапка загубилася, і волосся розкидалося по мокрому червоному лобі, вкритому подряпинами. Ще мить — і він би, послизнувшись, зімʼяв увесь стіл. Але його вчасно встигли підхопити попід руки.

— Там… — видихнув він. — Там… в ямі…

— Зазвичай так виглядає людина, вперше побачивши розібраний на шматки труп, — зауважив Беженар, смачно відправивши до рота шмат ковбаси і викидаючи шкірку.

— Там… — продовжував блукати очима Савчук. — Вони… м… ма… шинки… наші…

— Ти що, зовсім поїхав? — похитав головою Ілля. — Галюни, так?

— Які г…алюни? Кажу вам — вони! Усі там! Ви що? Я ж їх на горбі всі до єдиної перетягав! Кожну знаю! Вони всі там! Заховані!

Савчук, який уже трохи віддихався, несподівано зробив пару кроків назад, а потім, набираючи хід, знову побіг туди, звідки щойно зʼявився. Нерішучість усієї компанії трималася лише кілька секунд. Покидавши все на столі, вони дременули за Петром Петровичем. Гонка по лісі тривала якихось хвилин десять. Нарешті попереду заманячів край.

Це дійсно був самий край лісу. Місцевість тут ішла догори, і ще вище проходила вибита, з ямами польова дорога. Між деревами, які тут, на краю, ставали рідшими, виднілася стара яма, викопана невідомо коли і для чого, можливо, ще за часів насадження цієї лісопосадки. Раз на рік її використовували школярі, збираючи по лісі сміття, що полишалося після відпочиваючих, щоб спалити його. На дні та схилах ями ще залишався сніг, і з нього горою стирчали деталі отих самих швейних машинок. Увесь цей брухт був скинутий будь-як. Металеві частини вкрилися іржею. А Петро Петрович стояв уже внизу, по коліна у снігу, незграбно розставивши руки, — і не знав, що робити. Він повернувся безпомічно до колег і, затинаючись, промовив:

— З… зараз підʼїдемо з ць… ого боку. У мене в багажник зо три влізе… І до салону штук зо пʼять. І у «Ниву»… А потім…

— А мені здається, їх просто викинули, — промовив Беженар.

Проте Савчук, схопивши одразу дві машинки, потяг їх догори.

— Дійсно, — погодився Олег, — ще зимою сюди підʼїхала вантажівка і висипала їх просто в яму. З кузова. Щоб нікому очей не мозолили.

— Т… так… а… — продовжував затинатися Петро Петрович.

— Між іншим, я дізнавався тоді про деякі нюанси цієї справи, — віднявши руку від підборіддя, повідомив Голоюх. — Не всі «Зінгери», навіть якщо вони випускалися у той період, мають однакову цінність. Усі ви свої здавали одному й тому ж комерсанту, а я іншому. Ви ж сказали ще тоді, що я триста зелених прогадав — памʼятаєте? Так ось, я її возив особисто. Він її спочатку магнітом перевіряв. Сам бачив — не чіплявся до неї магніт. А потім шукав номер. Я запитав, а він сказав, що з трьох нулів повинен починатися. Ось так. Решта машинок, очевидно, — просто брухт. Мені тоді чомусь така думка не спала — гадав, що всі вони цінні. Так шкода було, що ми їх втратили…

— А де взяти магніт? — запитала Ольга.

Несподівано Беженар поліз до кишені своєї зимової рибальської куртки і витяг звідти велику та криву хірургічну голку в сірниковій коробці.

— Рюкзак учора зашивав, — пояснив він. — Вона ж магнітна повинна бути!

Він підійшов до однієї з витягнутих Савчуком машинок і торкнувся голкою металевої частини. Коротка крива голочка залишилася висіти на брухті. Тарас перекинув іншу машинку і вказав пальцем. На іржавому залізі виднівся вибитий зовсім інший номер — пʼятизначний, без жодного нуля.

— Це ж треба… — здивувалася Людмила. — Сотня машинок, а ви взяли саме ті, що потрібно. Тут, напевно, лежать усі решта. Дивіться, скільки їх!

— Очевидно, цінні були менших розмірів, щоб оті дорогі метали зекономити. А ми й взяли те, що легше нести, — здогадався Голоюх.

Але Савчук, відліпивши голку, поліз донизу, перевертаючи іржаві агрегати.

— Безглуздо, — зауважив Олег. — Саме тому вони тут.

— Та вилазь ти! — гукнув у яму Тарас. — Їх уже по десять разів перевірили.

Петро Петрович продовжував пихкати, перекидаючи брухт. На черговій машинці голка від необережного руху замерзлими пальцями впала у сніг. Марно пошукавши її кілька хвилин, Савчук махнув рукою та виліз нагору.

Вони стояли на краю і дивилися на купу металевого брухту.

— Ось так, — промовив Олег. — Гарно наколовся слідчий. Той, що Глушко. Василь Васильович. Розумний мужик, між іншим. І тверезий. Таку справу розкрутив і… облом.

— Та хіба він сам? — не погодився Тарас. — Скільки людей — ви подумайте тільки! — завдяки існуванню цієї купи заліза стільки часу жили на підвищеному адреналіні. У скількох серце завмирало! Ну ось, ну, ще трохи! І… дійсно, облом.

— Поводила всіх нас Фортуна за ніс, — погодився Беженар і додав у своїй звичній філософській манері. — Але ж так жити цікавіше. Навіть такий прагматик, як я, можу це визнати. А вам, молодим, тим паче…

— От я, — помовчавши, сказав Медвідь, — дивлюся на цей мотлох, і думки у мене зовсім інші. Ви тільки вдумайтеся. Виявляється, усе, чого нам у житті не вистачає, — це лише трохи зелених, що впали б, так би мовити, з неба. Усе решта в нас… наче є.

— А все решта — це що? — у цілковитому нерозумінні запитав Савчук. — Яке ще — решта? Я щось не врубаюся.

— Усе решта, — спокійно та терпляче пояснив Ілля, — це робота, яка нам загалом подобається і яку ми не хотіли би змінити, це добрі відносини між нами, це наші благополучні сімʼї або ж близькі люди, які їх замінюють. Розумієш? Крім цього — це наше здорове мислення та сприйняття, яке дивним чином ще збереглося в умовах, у яких доводиться жити. Це наш культурний рівень і здатність задовольнити свої духовні потреби. Ви подумайте добре — оте, що я назвав, — це все, за великим рахунком, що потрібно людині. І не вистачає лише одного — так би мовити, матеріального фактора. Маленька така заковика на шляху до щастя. Наче подертий одяг, що продувається вітром, або діряві черевики, у які постійно потрапляє каміння. Неприємно і незручно. Постійний дискомфорт. А все решта в нас є.

— Очевидно, — відмітив Голоюх, — це характерна особливість життя за бортом цивілізації.

— Напевно, — погодився Ілля. — Візьми, наприклад, американського лікаря. Його доходи набагато перевищують потреби середньої людини. Чого ще хотіти? Здавалося б — тільки живи. А вони як живуть? Обстежують та лікують хворих компʼютери. Спілкуються з хворими, пардон, із адвокатами хворих, особисті адвокати лікарів. А самі вони з ранку до ночі страждають як не від несумісності з колегами, то від поганої психологічної атмосфери. А за межами роботи? Приходить додому, а там — біда! Улюблений пудель алергізувався до всіх шампунів, що збільшують обʼєм! Деякі несвідомі члени гольф-клубу пропонують незугарні зміни в статуті. Час вішатися! А одна лікарка — це там, куди моя дружина їде, — знайомі розповідали, які її дітей бавлять, — ходить до психоаналітика. У неї, бачте, сексуальна неврівноваженість на ґрунті відчуття пригніченості у замкненому психологічному просторі. О! Шановні, скажіть чесно — ви можете уявити замкнений психологічний простір, що заважає нормально трахатися?

Жінки лише пирхнули у долоні.

— Ну, ви скажете, Ілля Петрович… — крізь сміх пробурмотіла Ліда.

— Це у них, — не змигнувши оком, продовжував Медвідь, — у кого в кожній кімнаті по два телевізори, у кого непохитна впевненість у завтрашньому дні, — починається автоматично пошук проблем. І відбувається це підсвідомо, на рівні підкірки. Я гадаю, це захисна реакція мозку — якщо немає проблем, є загроза перетворитися на роботів. От вони й висмоктують із пальця такі, на кшталт оцього замкненого простору, якщо немає кращих.

— Може, й так… — знизав плечима Беженар. — Напевно, від зайвого достатку дійсно можна деградувати. Я раніше якось і не думав про це.

— А що? — підхопив Голоюх. — Вони ж їдуть до нас і питають: як ви тут живете? Як спромогаєтеся? У них же в голові не вкладається: як це можна лікувати хворого без датчиків та компʼютерів і одночасно самому залишатися живим, отримуючи зарплатню нижче пʼяти доларів на день?

— Чому — пʼяти? — здивувалася Людмила.

— Просто пʼять доларів на день, — пояснив Тарас, — це, за даними ВОЗ, — межа виживання на нашій планеті. За менше прожити неможливо.

— А як же нам вдається?

— Наша ментальність, — констатував Ілля. — Ось ми, наприклад, ті, що, як прийнято вважати, зовсім зачерствіли і тільки й дивимося у кишеню до пацієнта, — все-таки витягли тих двох хлопців. А третьому ногу врятували. Без компʼютерів. Та що — компʼютери! Два бинти і пляшка фізрозчину у сейфі під замком. А менти наші? В них же, як кажуть, одна звивина від кашкета і сама корупція — але ж зловили тих, на джипі! Памʼятаєте? Операція «перехват» — і взяли кілометрів за сорок від Тачанова. Завдяки цьому, до речі, Павлуша наш, хоча, напевно, вже й сам себе поховав, досі живий і знову на рентгені знімки штампує. І так усі.

— Дійсно, цікавий феномен, — погодився Олег. — Усі ми погані. Усі живемо у поганій країні. Усім нам ідіотські закони та бюрократи заважають жити та працювати, а працювати, до того ж, нічим. Та однак справу свою ми якось робимо і, скажімо відверто, цілком терпимо.

— Країна див, інакше не скажеш, — промовила Ольга.

— Швидше, «страна дураков», — виправив Беженар. — Країна така, який народ. А ми, дивіться: і можемо, і вміємо, і здатні, і хочемо, і багато що нам вдається — таке, що не вдалося б іншим… А живемо догори ногами. Як ідіоти.

Звук, що пролунав, останнім часом звикли чути всі.

— У кого це? — не зрозумів Беженар.

Полізши за пояс, Голоюх витяг слухавку.

— Так! — виразно промовив він, посміхаючись і дивлячись на Медвідя. — Тачанівська центральна клініка, лікар Голоюх.

Ілля сплюнув від душі, решта засміялися.

— Так, пані Іванко… — обличчя Тараса одразу стало кислим, але потім зосередженим і навіть здивованим. — Так… Ну, звичайно! Що?!

Після цього Тарас надовго замовк, а потім розгублено промовив:

— Так, звичайно… Звичайно, не проти… Добре. Чао…

— Д-дістала, сеньйора! — підказав Олег із відповідною мімікою, і всі знову загиготіли.

Проте Голоюх, що наче приходив до тями після почутого, заховав апарат без слів.

— І що там тобі повідомили? — підозріливо запитав у нього Ілля. — Невже запущений геморой пані Іванки самоліквідувався під цілющим італійським сонцем?

— У нас на другий тиждень призначені якісь планові операції? — замість відповіді запитав Тарас.

— Наче ні, — відповів Ілля.

— Тоді я забиваю місце на два геморої.

— Вау! — вигукнув Олег. — Невже твоя пані Іванка навмисно приїде оперуватися? Візьмеш за асистента?

— Приїде, — промовив Голоюх. — І до того ж, разом зі своєю сеньйорою.

— Що?!

— Зі своєю сеньйорою, — повторив Голоюх, — у якої працює. Її, виявляється, також геморой домучує. І вона якось пробувала лікуватися тим методом, що я пані Іванці радив. Каже — ефект потрясний. Сама старушенція і загітувала Іванку оперуватися. Наш авторитет тепер для неї залізний. До того ж, сеньйора дуже економна і оперуватися за двадцять пʼять тисяч доларів не хоче. От і… приїде. Питалася нашої згоди.

— Ну ось! — сказав Беженар. — Ось вам і підтвердження всього, про що ми говорили.

— Дійсно, — пробурмотів Ілля, — імідж нашої клініки зростає… Чужоземці в нас ще не оперувалися. Це вже точно. Тобі, напевно, у Харкові доводилося справу мати?

— Раз довелося, — посміхнувся Олег.

— Ну, воно й зрозуміло, — багатозначно скривився Ілля. — Центр… Це в нас… Лікарня на відлюдді.

— Усі ми тут на відлюдді, — із жалем заперечив Олег, — якщо за великим рахунком розібратися.

Усі промовчали. Піднісши ногу, Ольга тихенько штовхнула одну з машинок, які витяг догори Савчук — ту, що стояла сторчаком. Агрегат перекинувся кілька разів і скотився до ями.

— Ходімо, — сказав Ілля. — Раптом що у лікарні — «швидка» до альтанок підʼїде, а нас немає.

— Посигналять, — сказав Олег, — почуємо.

— На мобілку задзвонять, — додав Тарас. — Треба буде — знайдуть.

— Ні, ви гляньте, — обернулася Ліда, яка досі переважно мовчала, на єдину машинку, що застигла на краю ями. — Стоїть, наче памʼятник надіям, які не справдилися. Взагалі, все це хотів би навмисно — не вигадав би.

— Ну, це як сказати… — не погодився із нею Беженар. — Невідомо, що завтра станеться. Можливо, щось ще крутіше.

— Ви що, — злякалася Ольга, — маєте на увазі щось конкретне?

— Нічого він не має на увазі, — заспокоїв її Ілля. — Просто в цій глушині навряд чи нам вдасться сумувати.

Переговорюючись та жестикулюючи, вони відходили від місця, де на краю ями, наче дивлячись їм у спину, здивовано застигло перекошене іржаве колесо.