Лікарня на відлюдді

Розділ V

Запряжений у фуру КамАЗ важко повз горбатою дорогою. Мотор натужно гудів, фуру гойдало з боку на бік. Подібним чином хиталася у кабіні й постать водія. Дальнобійник у застібнутій «не на ті» ґудзики сорочці, важко кривився, тримаючись за кермо. На кожній ямі він підскакував разом із кабіною, час від часу із нього виринала жахлива відрижка, яку він навіть не намагався стримати, а обличчя при цьому кривилося ще більше.

Надворі розвиднілося, але туман стояв, наче молоко. Нарешті чоловʼяга зупинив фуру. Рука його потяглася донизу і, знайшовши пластмасову пляшку з-під води, він жадібно напився.

Шторка за спиною водія несподівано зарухалася, та із задньої полиці звісилася така ж неголена та скривлена мордяка. Друг його також був наче в тумані.

— Де це ми? — злякано промовив він, вирячившись у вікно. — Мі-тя-я! Ти що, довбанувся? Що це за дорога?!

— Я тут колись їхав, — відповів той, насилу відірвавшись від пляшки. — Так ближче. Ой бля… Це здохнути можна… Все, завʼязую. Колись загнуся десь у дорозі. Слухай, що це за гидота була? В мене баняк розламується!

— Біс його зна. Це ж дід-ветеран пригощав.

— Який дід?

— Ти що, взагалі озвірів? Ні хріна не памʼятаєш? Ти ж сам до кабіни залазив, своїми ногами!

— Нє-а… — той лише потрусив головою. — Не памʼятаю. Який дід?

— Ну, ми ж у нього зупинялись! Крайня хата! Він нам битих дві години про Сталінградську битву, про німців… Ти ж «ура» за Сталіна цілий вечір кричав! Забув?

— А… — Мітя болісно скривився. — Тож я думаю — чого мені весь час якісь німці маряться… Чорти би його… їду, а в голові — німці з автоматами…

Він «втикнув» передачу, і КамАЗ, заревівши мотором, важко рушив із місця.

— Мі-іть… А ми не заблудимося? — злякався напарник. — В тебе ж голова ні хріна не варить! Їхав би трасою!

— Тут удвоє коротший шлях повинен бути. О-ой! — підскочивши на ямі, водій знову голосно відригнув. — Довбешка розвалюється…

Промимривши щось, напарник заховався за шторкою.

Дорога покращала. Туман потроху розсіювався, і КамАЗ додав швидкості. Водій чимдалі більше крутив головою навсібіч. Очевидно, в його душу поступово закрадалися сумніви стосовно правильності обраного шляху. Назустріч не траплялося жодних машин. Обличчя дальнобійника поступово посідав вираз нерозуміння і навіть переляку. Та скоро попереду зʼявилася якась крита вантажівка, що їхала у тому ж напрямку. Вона ледве лізла. Дорога була вузькою, і якийсь час «фура» повзла за вантажівкою. Нарешті водій наважився і пішов на обгін. На його подив, попереду була якась військова машина, крита брезентом. За нею йшла друга, така сама. Водій вилаявся і піддав газу. Але далі йшла третя машина. Мітя повернув голову, приглядаючись через праве скло. Несподівано його очі стали квадратними, а рот роззявився сам собою. На водійських дверцятах цієї вантажівки явно старого зразка білим було намальовано жирну свастику.

— От, бля… — вирвалося у водія, а голова продовжувала наче сама обертатися за вантажівкою, що лишалася позаду. Та коли він знову глянув уперед, КамАЗ вже зʼїжджав на узбіччя. Злякано крутнувши кермом, Мітя побачив біля дерев два мотоцикли з колясками. Німець у касці, з автоматом на грудях та бляхою на ланцюжку наказував йому зупинитися. Зацьковано стріляючи очима по кабіні, чоловʼяга автоматично скинув газ.

— Мать моя, женщина… — пробурмотіли його губи, а фура вже готувалася застигнути на узбіччі.

Та несподівано очі його загорілися, обличчя викривилося, а нога сама втиснула у підлогу педаль газу. Машина, дико загарчавши, рвонулася вперед. Боковим зором водій устиг помітити, як замахав руками німець. Мітя лише зіщулився, чекаючи пострілів, коли з кущів попереду виїхав німецький танк, перегороджуючи дорогу. КамАЗ знову скинув швидкість, зупиняючись тепер уже остаточно, а водій, увесь блідий, з тремтячими губами, повільно відчинив дверцята, сповзаючи з кабіни ногами уперед.

Чоловік у шкірянці підійшов до незграбно застиглого серед дороги КамАЗу і постукав у його незачинені дверцята, відчинивши їх ще ширше.

— Гальо-у! Є хто живий?

За шторкою зарухалося тіло, і зʼявилася запухла неголена фізіономія.

— Я вибачаюся, звичайно, — почав той, що підійшов, — але ви іншого місця не могли знайти, щоб зупинитися? В нас тут зйомки. Ви що, не бачите? У мотоцикл мало не вʼїхали!

— Який мотоцикл? — скривився дальнобійник. — Які зйомки?

Він незручно зсунувся з полиці на сидіння, не здатний врубатися спросоння.

— Я бачу, вам кепсько зрання? — з розумінням запитав «шкіряний». — Послухайте, ви б переїхали зо три кеме далі, га? В нас, між іншим, і супровід є з ДАІ, вони тільки відʼїхали на хвилинку. Дивіться, хлопці, щоб ви неприємностей не заробили, як побачать у такому вигляді…

— Пойняв, шеф, — миттєво зорієнтувався водій. — Зараз бу… А де Мітя?

— Який Мітя? — не зрозумів режисер.

— Як це — який? — водій злякано виліз із кабіни і, обійшовши фуру, склав долоні рупором та загорлав: — Мітя! Мітя-а!

Вони скидали у роздягальні мокрі операційні піжами і перевдягалися у штани та сорочки.

— Чорти б забрали… — з серцем промовив Ілля. — Я знав, що після ремонту вона довго не протягне. Погано буде без діатермії.

— Викликати ще раз із медтехніки, — запропонував Олег, — нехай роблять.

— Не зроблять, — заявив Ілля. — Минулого разу, коли ремонтували, то казали, що як накриється — то вже не підлягатиме. Там цілий блок міняти потрібно, а їх немає. Треба такий самий робочий блок від такої ж установки. Або взагалі нову.

— Це, напевно, найрозумніша думка, — підтримав Олег.

— Ха! А знаєш, скільки вона тепер коштує? Головний казав — до кінця року ніяких закупок. Зарплатню немає чим платити. Так що… Слухай! — несподівано знайшовся Ілля, — До німця потрібно їхати. Точно. Давай просто зараз! Голоюха на господарстві лишимо, а самі…

— До якого німця? — не зрозумів Олег.

— Та є тут один… — Медвідь уже був чисто захоплений новою думкою. — Розумієш, є тут німець. Справжній. У Фертилівці живе. Це із десять кілометрів від Тачанова. Веде господарство, відкрив таку собі фабрику з виробництва меблів, ще артіль якусь…

— А чому в нас? — не зрозумів Олег. — Йому що, погано за розвинутого капіталізму? Наші туди втікають, а цей…

— Чесно кажучи, я сам не знаю до пуття, — пояснював Ілля, зачиняючи двері оперблоку, — кажуть, він свого роду місіонер. Член якоїсь релігійної общини в Німеччині. У них там усе спільне. А сюди приїхав їхні принципи життя експортувати. Розумієш, вони намагаються подібні общини по всьому світі створювати. Він взагалі так нічого мужик. Нам гуманітарку возить, знаєш, «наліво».

— Як це, «наліво»?

Лікарі увійшли до ординаторської й закурили.

— Ну, офіційна гуманітарка, заким усі інстанції перейде, то миші половину зжеруть, а що краще — порозтягають. Вона ж роками розмитнюється! А Ганс привіз і віддав. Апарат УЗД привіз. Знаєш, скільки він коштує? Ми би ще сто років не мали. А тепер — самі робимо, до обласної хворих не посилаємо. Рентгенапарат, беушний, звичайно ж, але працюючий! Наш уже зовсім розсипався. А всяких ниток, трубок… Не знаю, що б ми без Ганса робили.

— А сам він що з цього має? — запитав Олег.

— Та кажуть — нічого… — невпевнено припустив Ілля. — Добрі справи робить. У них наче так заведено. Так ось, я його робітникові руку шив якось. То він обіцяв щось саме для хірургії привезти. Я вже й список склав. Ось, тепер ще й діатермія. А що йому, він там перейдеться по лікарнях — йому й віддадуть те, що викидати збираються. І нам користь.

— Класний німець, — погодився Олег.

Дорога на Фертилівку була не конче добра, тому Медвідь вів машину неквапно.

— Поспати б… — зауважив Олег.

— І я не відмовився б… — погодився Ілля. — Якби сиділи на роботі — то легше, а дорога заколисує.

— Список хоч покажи, — попросив Олег. — Чим ти там свого капіталіста «грузити» збираєшся.

— Який він капіталіст? — не погодився Ілля. — Я ж казав тобі — все їхньому братству належить: і машини, і фабрика, яку він заснував…

Ілля витяг із кишені та простяг складений аркуш.

— Так… — Олег почав одразу читати. — Гм-м… Слухай, а як ти з ним спілкуватися збираєшся? Ти що, німецьку знаєш?

— А він по-нашому цілком порядно, тільки акцент…

— Нічого собі, — здивувався Олег. — Дійсно, класний німець! Слухай, а…

— Що там?

— Та ось тут у тебе інструментарій написаний, окремо. Ти йому великий ампутаційний ніж замовив…

— А… — наче згадав Ілля. — Пропав він у нас, ще за Малевича. З рік тому.

— Як це — пропав?

— Та пропав… — знизав плечима Ілля.

— Ну як — пропав? Усі інструменти у матеріальній зберігаються, під замком.

— Звідки я знаю? — обурився Медвідь. — Завжди був. А потім раз — і немає. Хтось поцупив. Зі своїх, звичайно. Сторонніх там не буває. Він гарний, блискучий… Міг навіть, припустимо, якийсь електрик або сантехнік спокуситися. Вони ж ремонти роблять і в операційній. Міг заскочити, як нікого не було, і випадково побачити. Тепер як дізнаєшся?

— Зрозуміло, — сказав Олег. — У Харкові в таких випадках казали: Операційний потяг.

— Не зрозумів… Який ще операційний?

— Це по аналогії з домовиком, — пояснив Олег. — Наші операційні дівчата для хохми вигадали. Ну, домовик у хаті ночами збитки робить, а цей у відділенні.

— Ти тільки нашим не розповідай про вашого харківського Домо… тобто, Операційного.

— Чому? — не зрозумів Олег.

— А вони тоді будь-який безлад на нього спишуть. Потім із них і не спитаєш.

— Гаразд, — на повному серйозі пообіцяв Олег. — А коли він, цей ніж, пропав?

— Точно і не згадаю, — Медвідь замислився. — Остання ампутація була ще минулого року, десь весною, тоді він був, точно. О! — несподівано згадав хірург. — Памʼятаєш, ти в операційній тоді питав про хворого, якого з поїзда зняли? Про того, що відмовився ногу ампутувати…

— Щось було таке, — нібито пригадав Олег.

— Так ось, його мав Голоюх оперувати — точно памʼятаю. То ганяв наш Тарас Васильович по відділенню в пошуках інструмента. Малевич ще крик підняв: як, мовляв, інструменти пропадають, зовсім порядку немає… Саме тоді ножа і не знайшли.

— Цікаво, звичайно… — пробурмотів Олег, замовкнувши надовго. Саме ампутаційний ніж, судячи з Якимцевого опису, мав страхітливий персонаж його загадкового сну.

На узбіччі дороги застиг «Москвич» із піднятою кришкою капота. Його водій зігнувся над двигуном. Показавши «поворот», Медвідь обʼїхав авто і зупинився попереду.

— Запитаємо, в чім справа, бо незручно… — пробурмотів він, вилазячи з машини.

Водій «Москвича» випростався, і вони привіталися. Ілля також заглянув під капот. Олег відчинив дверцята «Ниви» та підійшов до них.

— Доброго дня.

— Добрий день, доктор, — відповів незнайомець, знову схиляючись до мотора. — Ось ця свічка, я перевіряв. А нову ставлю — знову те саме. Анігдот якийсь!

В Олега мимоволі здригнулося серце. Незнайомець, той, що безпомилково назвав його «доктором», стояв боком, спираючись на переднє крило машини. Якраз під його вухом красувалися дві бородавки — одна більша, інша менша.

У двері кабінету головного лікаря постукали обережно та ввічливо.

— Так!

— Дозвольте, Геннадію Андрійовичу?

У дверях несміливо зʼявилася спочатку голова, а потім і ціла постать хлопця. Вдягнутий охайно та сучасно, він тримав себе, тим не менше, досить скромно та ввічливо.

— Доброго дня, Геннадію Андрійовичу!

— Привіт-привіт… — здивовано відповів головний. — Не чекав тебе, Павле, так швидко побачити.

— Ну, рік — це хіба так аж швидко?

— А що, вже рік минув? — здивувався Лабо.

— Так, Геннадію Андрійовичу, рік і два місяці.

— Летить час… — головний наче на мить замислився про щось інше. — І чого ж ти так несподівано завітав до нас? Невже там набридло? У кращому, так би мовити, світі…

— Та ні, не набридло, — Павло соромʼязливо продовжував посміхатися, — але…

— Що — але? — тон головного став жорсткішим.

— Розумієте, особисті обставини… Словом, хочу проситися назад, — хлопець опустив очі.

— Так? — картинно здивувався Лабо. — Це тобто, як у тому мультику дитячому? Бачив — називається «Возвращєніє блудного попугая».

— Ну… — Павло зовсім почервонів. — Можна й так сказати.

— А памʼятаєш, Павлушо, — головний різко підвищив голос, — як я казав тобі, що ти ще прийдеш проситися назад? Ти обіцяв мені, коли постійне місце випрошував, що нікуди не збираєшся, ні у які закордони? Обіцяв. Я тебе на курси посилав? Посилав. Гроші за тебе платив? Платив. А ти попрацював зо два неповних місяці і дременув! А я змушений був нову людину брати. І знову на курси!

— Я компенсую… — пробурмотів Павло, дивлячись у підлогу. — Офіційно компенсую… І ще… подарунок вам привіз…

— «Компенсую!» — передражнив головний. — Диви, які ми тепер круті й багаті! Я тебе ні з подарунком, ні без на старе місце не візьму. Я про це попереджав.

— То на інше! — з надією вигукнув Павло.

— Іншого немає, — розвів руками головний. — Хоча… фельдшером до села на ФАП — це завжди будь ласка. Навіть вибір є. Он — Макіївка, Фертилівка… То як?

— А у місті? — Павло глянув на начальника із надією.

— А у місті — будь здоров. Потрібно було себе по-людськи поводити. Ось так. Привіт! — головний зробив жест рукою.

На обличчі Павла зʼявився невдоволений вираз, і хлопець вийшов із кабінету.

Водій «Москвича» озирнувся раптово, наче відчув на собі настирливий погляд, чим застав Олега зненацька.

— Чого ви, доктор, так дивитеся?

— Та… — знітився Олег. — Пробачте, звичайно. Чисто професійний інтерес. Я би на вашому місці не ходив із цими бородавками, а видалив їх.

— Навіщо? — здивувався той. — Я вже женитися не збираюся, особливої краси не потребую. А вони мене не турбують.

— Справа не лише у красі, — пояснив Олег. — Це навіть не бородавки, а папіломи. З них може вирости, говорячи по-простому, якась гидота. Для чого ризикувати? Краще взяти й видалити, заким вони доброякісні.

— Та вони мені не заважають, — знову почав незнайомець, наче до нього не дійшов зміст попередження. — Не болять вони, не ростуть… Ви краще скажіть, що зі свічками робити.

— Не знаю, — відповів Олег. — Зі свічками — не знаю.

— Одним словом, так, — відізвався Медвідь. — Хочете — сідайте до нас, до Фертилівки довезу. Ви ж туди?

— А ви до кого? — замість відповіді запитав незнайомець.

— До німця нашого, — відповів Ілля. — І ви до нього?

— Ні, ні, — той замахав руками. — Я в своїх справах. Мені вже взагалі в Фертилівку ні до чого. Розвертаюся — може, якось до Тачанова дістануся.

— Як хочете, — відповів Ілля. Хірурги, сівши у «Ниву», поїхали далі.

— Хто це? — запитав Олег. — Звідки йому відомо, що я — лікар?

— Завгосп наш, Бліщ, — відповів Ілля.

— А чому я його ніколи в лікарні не зустрічав? — здивувався Олег.

— Звідки я знаю? Певно, не довелося просто. Він в основному на госпдворі товчеться або в розʼїздах.

— Цікавий мужик якийсь, — пробурмотів Олег, намагаючись завести розмову.

— Та що у ньому цікавого? — не погодився Ілля. — Хіба що оці папіломи. Я, до речі, також казав йому — давай видалимо. А він категорично не бажає.

— А чим він взагалі займається?

— Як це — чим? Я ж кажу, завгосп. У нашій лікарні працює, — тлумачив Ілля.

— І давно?

— Та, взагалі-то, не дуже. Якщо не помиляюся — пару років. А може, й менше. Якийсь скритний тип. Та й зовнішність похмура… Памʼятаєш, я розповідав? Заходжу до трупарки… а він там ходить… наче привид замку Морісвіль. Це можна було звихнутися. Знаєш, як я злякався?

— І що ж він там робив?

— Каже — дивився, чи не течуть батареї. Але там уже давно воду спустили. Я гадаю, він просто дивився, що там косо лежить. Або шукав місце під «ресторан».

— Який ресторан? — не зрозумів Олег.

— Ну, вони, ті, хто на госпдворі працюють, о дванадцятій, не пізніше, мусять прийняти дозу. Розумієш? Пʼють люди конкретно. А головний час від часу їх ганяє. То вони різні місця для цих «фуршетів» підшукують. Там, де ніхто не ходить. Морг після того, як Терентійович, патанатом наш, до Португалії чкурнув, — просто ідеальне місце. Там же нікого тепер. Хіба хтось екзитує — тоді приїде патанатом із області, зробить розтин — і знову кілька місяців нікого.

— Невеселе місце, — посміхнувся Олег.

— Якраз для нього. Бліщ, напевно, якийсь потяг до такого має — увесь час по підвалах ходить, навіть до переходу заглядає.

— Якого переходу? — вкотре перепитав Олег.

— Підземного, — продовжував пояснювати Медвідь. — Існує довгий підземний перехід між нашим корпусом та інфекційним. І ще якісь гілки йдуть, навіть не знаю, куди. Розумієш, лікарня будувалася ще за часів холодної війни, коли Союз із Америкою воювати збиралися. Ти ж памʼятаєш, ми ще дітьми були. Імперіалізм, гонка озброєнь… Отож, кажуть, що лікарня проектувалася як базовий шпиталь на випадок війни. Тому й сховище під землею будували. Тепер воно зачинене. Я навіть кілька років взагалі не знав, що воно існує. Ну, то хтось казав, що Бліщ туди ходить, оглядає й це господарство.

— Із кимсь воювати збирається? — пожартував Олег.

— Я гадаю — ні з ким. Просто заскок такий. Ну, розумієш — людина на своєму місці, працює за покликанням…

— Сирість полюбляє, — уточнив Олег.

— Щось на манер того.

«Нива» загальмувала на околиці села поблизу двоповерхового нового будинку, що стояв осторонь.

Вони сиділи на підвіконні у коридорі відділення «швидкої», повернувшись спинами до вікна. Павло напружено мовчав. Говорив інший фельдшер, Володя — хлопчина його ж віку, вбраний у доволі вимʼятий халат.

— Ось так. Спочатку лише чутки ходили, а потім… Я, коли дізнався — відразу тобі просигналив.

— Просигналив… — невдоволено пробурмотів Павло. — Просигналив, коли вже шалаш ставити почали!

— А ти також міг скоріше збиратися! Вибач мені, з Німеччини можна за добу доїхати, а ти два тижні діставався.

— Вовчик! — Павло мало не закрутився на місці. — Ти би бачив, як я діставався! Мене в останній день, коли я мав у німця розрахунок брати, поліцаї на роботі застукали. Ми ж там усі з туристичними візами. Нам не можна працювати, я ж тобі пояснював! Я в них оцих самих два тижні у тюрязі просидів, заким депортували…

— І як в них у тюрязі? — з відвертим інтересом запитав Вовчик.

— Нормально. Годують разів у десять краще, ніж у нас хворих. Відео крутять. Можна жити.

— Н-да… — пробурмотів Вовчик. — А ти хоч зі Свєткою вже говорив?

— Яке там говорив… — скривився Павло. — Її мамаша, гадина, мене на поріг не пускає!

— Зрозуміло. Але вона завтра на зміні повинна бути! Давай, дій. Слухай, а може, з тим козлом перебазарити? З бухгалтером, га? Воно б не завадило.

— Нічого не дасть, — відрубав Павло. — Свєтка вперта. Тоді вже точно — впреться рогом, і пропало. Спробую завтра з нею сам розібратися. Іду ва-банк. Уже на роботу навіть відновився. У Фертилівку…

Промовивши назву села, Павло плюнув крізь зуби.

— Куди?! — вирячився Вовчик.

— А ти думав — куди? В головного на мене зуб ось який, — він показав, розвівши руками. — Я і так, і сяк пробував… Не візьме у місто!

— Воно й зрозуміло… — Вовчик пошкріб потилицю. — Та не плач ти раніше положеного! Перебазариш завтра з нею — і все буде оʼкей. Вона, Світлана, навмисне це тобі зробила. За те, що ти поїхав. Я її знаю. А якщо так — то вмовиш. Ти завтра, головне, на новій машині підрулюй, круто так… Але надто не вимахуйся, дівка дійсно вперта. Краще попросися, поклонися. Вони ж це люблять. Скажи, що за нею до Фертилівки навіть подався…

— Не вчи тата трахатися, — роздратовано промовив Павло, — сам знаю. Ну, гаразд, Вовчику… Йтиму я. Завтра до цієї грьобаної… Хвертилівки їхати. Справи приймати. Ось так буває, братан. З Дортмунда… у Хвертилівку, — з серцем додав хлопець.

Вони зайшли на просторе подвірʼя, засіяне стриженою зеленою травичкою. Біля будинку стояла пара коней у дорогій оригінальній упряжі. З-за рогу будинку виглядав великий чорний джип.

— Воба-на… — пробурмотів Медвідь, розглядаючи коней. — Чув про них, але бачити ще не доводилося.

— Гарні коники, — погодився Олег.

— Наче ти розумієшся? — здивувався Ілля.

— А що тут розуміти? Диви, просто блищать. Я що, не бачив, які доходяги по вашому Тачанову їздять? Машинка, до речі, також нічого.

— А ось його водокачка, — показав Ілля. — Я про неї також…

Великий пес невідомої породи, також зразково доглянутий, зʼявився невідомо звідки й неквапно наблизився до них.

— Ні чорта собі, — пробурмотів Олег, мимохіть роблячи крок назад.

— Він не кусається, мені казали… — сказав Ілля, відступаючи слідом за ним.

Пес зупинився кроків за три, без особливої люті гавкнув на повітря. Двері відчинилися, і на ґанку зʼявився високий та худий чоловік старших років із рудою бородою. Піднявши руку на знак вітання, він почав спускатися сходами, грюкаючи доволі екзотичними деревʼяними туфлями-колодками.

— Ну, це абзац… — здивувався Олег. — Просто з казки Андерсена.

— Дійсно, капці музейні, — погодився Ілля.

Німець посміхнувся і потис лікарям по черзі руки.

— Вітаю, пане Ганс! — посміхнувся й Медвідь.

— І я фас пріфєтстфофать!

— Це наш новий хірург, — представив колегу Ілля.

— Душе пріємно, — продовжував посміхатися німець. — Хошью фас посдорофіть с повишеній. Ви тіпʼєрь клафний хірург… Я зналь фаш прєдшестфєнік Мікола Прокопофіч. Да, я ошень опєчалʼєн…

— Що поробиш… — розвів руками Медвідь. — Ми всі також. Але життя не стоїть. Справу, як то кажуть, однаково потрібно робити. Того й приїхали до вас просити допомоги — тим паче, ви запрошували.

— Да, я памятайт свой обєцянок! — темпераментно запевнив Ганс. — Старий Ганс найн кидайт слова на фосдух!

— Кидати на вітер, — виправив Ілля, — так у нас кажуть.

— Так, прафільно! — зрадів німець.

Вони рушили до старої липи, під якою стояли дві лавки, захищені дашком у вигляді симпатичного «грибка».

— Ну, чого тобі ще? — невдоволено промовила Світлана, вийшовши у коридор на сходи. Вона притискала собою двері до реанімаційного відділення, спираючись на них складеними за спиною руками.

— Гарно виглядаєш… — зауважив Павло, підійшовши до неї. — Тільки щось прийом не надто радісний.

— А ти на який розраховував? — здивувалася дівчина. — Ти собі зібрався і поїхав. Мене покинув. Сидів би там ще років зо три, якби я заміж не зібралася. І взагалі, Павлушо, всякі дебати у твоєму стилі нічого не дадуть. У мене вже все вирішено. Безповоротно. Тільки нерви мені псуватимеш.

— Ну, по-перше, — почав Павло, — я тебе не кидав, а тимчасово поїхав. І ти про це знала.

— Без моєї згоди поїхав! — перебила вона, підвищуючи голос.

— Але для твого ж блага!

— Добре собі благо — сидіти самій і дивитися, як кращі роки минають…

— Роки — це відносно, — не погодився Павло. — Ті, що попереду — ще кращі. А, по-твоєму, я мав сидіти тут на зарплатні двадцять доларів за місяць? І співати тобі, як тебе кохаю? Голий та босий? За пару років ти сама побачила би, що самим коханням не проживеш, що треба і вдягнутися, і дітей нагодувати. Я що — для себе старався, так?

— Павлушо, — скривилася вона, — я ще раз тобі пояснюю…

— Тим паче, я вже повернувся, — продовжував тиснути хлопець. — Я вже тут. І нікуди більше не поїду. Вже на роботі відновився. Та й взагалі… Ну, пробач…

Він нахилився до неї, але Світлана ступила крок назад.

— Він що, кращий від мене?

— Ця розмова безглузда, — ще раз повторила вона. — Я вже все вирішила. Мені однаково, де ти працюватимеш. Це твоя справа. Ти розумієш? Мені тепер просто не до тебе. Я навіть не вибачаюся, бо ти сам винен. І прошу, не тріпай мені нерви. Не роби так, щоб в мене залишилися про тебе погані спогади.

— Еге, — пробурмотів він, — нехай вони краще в мене поганими лишаться.

— Усе! — Світлана смикнулася йти. — У нас важкий хворий поступив, а я тут стирчу.

Але Павло схопив її за руку.

— Свєтка, ну що ти робиш?! Ти ж потім шкодуватимеш! Разом шкодуватимемо! Давай увечері зустрінемося і спокійно…

— Ні! Ніяких вечорів!

— Це тому, що ти знаєш: зустрінемося — передумаєш.

Вона видерла свою руку.

— Павле, я тебе прошу — вали назад до своєї Німеччини і не влаштовуй тут вистав! Зрозумів? Не роби себе посміховиськом.

— Не зрозумів, — вперто промовив Павло. — Я тут живу і працюю. І хочу тебе. Тому назад не поїду. Мене взагалі депортували. І мені потрібна ти.

— О, маєш! — Світлана схопилася за двері. — Того ти й згадав про мене. Депортували. Нехай би тебе ще й звідси депортували.

Вона сильно смикнула двері, але його нога продовжувала їх утримувати.

— Я нікуди не поїду, — майже по складах промовив він. — Я сиджу вдома і чекаю, доки ти заспокоїшся, а потім… Свєтка, ну я тебе прошу…

Павло нарешті відпустив двері, й вона тихо зникла у відділенні.

Олег увійшов до кімнати голий по пояс, дотираючи шию рушником. Скінчивши цю приємну процедуру, він кинув рушник на крісло, увімкнув пультом телевізор і впав на тахту. Телефон валявся там. А номер свого абонента він давно вивчив напамʼять.

— Алло! Ти, Володю?

— Я, хто ж іще… Думав, уже не дочекаюся від тебе звісток.

— Вважай, що дочекався, — Олег збирався із думками. І не просто звісток, а певних результатів.

— Ну, кажи.

— Знайшов невідомого з бородавками.

— Та ну! Ось бачиш! — складалося враження, що в співрозмовника просто перехопило подих. — І хто ж він?

Олег машинально повідав усе, що знав про Бліща, хоч і усвідомлював, що не варто вантажити Володю зайвою містикою.

— А до цього де працював? — зосереджено спитав Якимець.

— Не знаю… Хтось казав, наче військовим був, але…

— Значить, так. Розкопай про нього все, що можливо. Хто, звідки…

— Та яким чином? — розгубився Олег.

— Яким-яким… Ну, хоч би трудову книжку його подивися.

— Та хто ж мені її дасть?

— Олег… В тебе є гроші? За гроші секретні державні документи показують, а не те, що трудову книжку якогось бариги.

— Гаразд, — відізвався Олег. — Зроблю. Ага, мало не забув! Ну… словом… ампутаційний ніж у них пропав. У відділенні. Великий ампутаційний ніж. Це такий довгий… Словом, схожий на той, що тобі снився. Коли — невідомо. Але в минулому році — точно. Якраз тоді виявили пропажу, коли хотіли оперувати того Якимчука, який утік.

— І ти мало не забув мені це сказати?! — заволав Якимець. — Ну-у… ти даєш, друже.

— Але ж не забув! — виправдовувався Олег.

— А… оті, рамки рентгенівські не пропадали?

— Володю… — змучено промовив Олег. — Рентгенівських рамок у лікарні штук пʼятдесят, а може, й більше. Хто за ними встежить. А ніж ампутаційний — один. Точніше — був один.

— Розумію, — погодився той. — Ну, гаразд. Це важливо… Дуже важливо… Але ти поки що облиш. Розвідай про того, з бородавками. І я тебе прошу — відразу телефонуй. Добре?

— Добре, — пообіцяв Олег, — відразу. Тільки навіщо він тобі здався?

— Розумієш… — Якимець перевів подих. — Це ж я його… тоді… ну, замочив. Він мене кожного разу до столу привʼязує, щоб ногу відрізали. Сміється так гидливо… Я видираюся і бʼю його. А тоді беру ті мотузки і вдавлюю за шию. Поки язик не вилізе. І це щоночі… Ти не пробував, як це…

Запхавши мобільник під подушку, Олег поклав руку на очі, розпачливо хитаючи головою.

Павло мовчки сидів за столом, збираючись напитися. Перед ним стояла пляшка горілки — і зовсім не було закуски або, принаймні, склянки. Погляд хлопця прикипів до однієї точки. Він наче забув на якийсь час, для чого тут всівся. За дверима почулося шурхотіння, приглушені голоси.

— Павлику! Павлушо! — покликала хлопця мати.

У двері постукали.

— Мамо, я ж просив не чіпати мене!

— Павлику, відчини, до тебе прийшли.

Він здригнувся і скочив на ноги. Було видно, що по обличчі хлопця промайнула якась тінь надії. Не вірячи, він підійшов і відімкнув двері. Так, звичайно… Це не могла бути вона. На порозі стояли двоє його друзів — Володя та Андрій. Павло лише зневажливо гмикнув.

— Чого приперлися? Вас що, не запросили на весілля?

— Взагалі-то запрошували… — почав Андрій. — Але…

— А ти що… — Вовчик, побачивши на столі пляшку, відтіснив Павла і продерся до кімнати. — Диви, Андріано! Він сам! Без нас приговорити її зібрався!

Із виглядом знавців обоє вже розглядали звичайнісіньку пляшку «Столичної», наче це було хтозна-що. Мати Павла, задоволено зазирнувши у щілину, причинила двері й тихенько пішла.

— Чого привалили? — не на жарт розлютився Павло. — Якого милого? Ви що, зовсім обичіли у цій дірі? Ви що, не врубаєтеся? В мене життєва трагедія, а ви тут…

— Так, — хлопці перезирнулися, — ми ж і прийшли її з тобою розділити.

— Щоб менше було на брата. В нас же колись також будуть життєві трагедії, то і ти нам допоможеш.

Андрій багатозначно підкинув пляшку на руці.

— Одним словом — давай! — Вовчик діловито поліз до шафи, потім відчинив бар, дістав склянки. — Я бачу, чарок у тебе не водиться, хоча — яка різниця?

— Дійсно, — підтримав Андрій, — він взагалі з горла збирався…

— А закус? — продовжував нишпорити Вовчик. — Ти ж не хочеш сказати, що ті німаки без закусу вживають? Слухай, Андріано, а він тут взагалі-то другий тиждень уже товчеться, а ще за приїзд не виставив!

— І за нове місце роботи, — підхопив Андрій, — за посаду…

— Дійсно! — здивувався Вовчик. — Він же тепер головний лікар лікувального закладу, ФАП називається. Фельдшерсько-акушерський пункт.

— Н-да… — здивовано промовив Андрій. — Перша людина після голови колгоспу!

Павло мовчки наливався люттю, не знаючи, що йому робити.

— Мовчу! Мовчу! — Андрій підняв обидві руки догори.

— Та годі вже тобі! — дружньо штовхнув його у бік Вовчик. — Дійсно, ти б хоч якийсь шнапс виставив, а то горілка…

— Гидота — цей їхній шнапс, — пробурмотів крізь зуби Павло. — Горілка краще. А питиму без закусу. Їсти — справа свиняча. Вам треба закус, ви й несіть.

— Ну, то й ми без закусу, — погодився Андрій.

— Павлушо, — підлесливо зауважив Вовчик, — а я там у барі цукерки бачив, круті такі… Може, оприходуємо? Не ковбаса, звичайно, але…

— Приходуй, — байдуже відповів Павло. — Спеціально привіз, думав…

— Та годі вже тобі! — всерйоз обурився Андрій. — Їй гірше. Дурні баби… Завжди думають дупою, а потім шкодують. Не переживай, перетреться все. Час лікує. Давай…

Горілка була вже розлита по склянках, і компанія випила. Двоє, роздерши по-варварському коробку, закусували німецькими цукерками. Господар занюхав рукавом. Майже одразу ж налили по новій.

— Мужики, а ви що, серйозно не підете? — несподівано запитав Павло.

— На весілля? Звичайно, ні! — заявили обоє одночасно. — А на хріна воно нам здалося? Ми тут, поруч із тобою.

— Ми ж друзі!

— Слухай, Павлушо, — запопадливо почав Вовчик. — Ти вже там, напевно, битий вовк. Може, і я з тобою? З рік попрацюю… Місце можна знайти?

— Якщо пошукати — можна, — відповів Павло, в якого вже добряче заплітався язик.

— А якщо зловлять? У них же заборонено, щоб наші працювали!

— То й що? Ну, депортують… Як мене… Візьмеш прізвище жінки, зробиш другий паспорт — і знову поїдеш. Наш брат скрізь пролізе. Он, мене за рік жодного разу не зловили. Лише наприкінці, та й то — із власної дурості…

— А як ти так?

— О… ціла наука… — здавалося, господар уже й забув про власні проблеми та життєву трагедію. — Де тільки не ховався. І в сараї в бауера, і по підвалах… Головне, щоб тебе у процесі праці не накрили. А так — візу маєш законну — ходиш, наче біла людина: де собі хочеш, нічого не боїшся.

— Так вже й нічого? — підозріливо скривився Андрій.

— Абсолютно. Я весь час навіть гроші при собі тримаю. Уяви собі: ходиш увечері по вулицях, а в кишені кілька тисяч «зелених» — і зовсім не страшно. Там у них порядок — будь здоров! Поліцай мало не на кожному розі стоїть… Тільки коли переїжджаю сюди, тоді починаю по-справжньому боятися.

— Не знаю… — пробурмотів Андрій. — Я, напевно, так би не зміг. Як на мене, краще скромно, але надійно.

— Із нашими доходами «скромно» — не те слово, — відрубав Павло. — Злидні… А щодо того, що не зміг би… Ти би бачив, які туди приїжджають маститі голови колгоспів — у норкових шапках, із гонором… І як вони різко вчаться по смітниках ховатися!

— Чуєш, друган… — Вовчика на той час вже конкретно розвезло. — А ти хоч знаєш, для чого ми прийшли? Андріано, ну, скажи йому!

— Так! — підтримав Андрій. — Знаєш? Ні, ми би й так прийшли, це зрозуміло, але…

— Одним словом, — продовжив Вовчик, — це твоя матуся просила, щоб ми тебе посторожили.

— Кого — мене?! — здивувався Павло. — Як це?

— Ну, боїться, як би ти собі чого не вдіяв…

— Вени там не порізав, чи ще чого…

— Ха! — Павло відверто розреготався. — Ви що, ідіоти? Ні, ну ви, мужики, тут зовсім до ручки доходите… Розвеселили, дякую…

— Ну чого ти! — образилися обидва. — Ми ж серйозно… Хто тебе зна… Людина у такому стані може…

— Не може! — обрубав Павло. — Собі не може. Собі й так вистачає. А ось ідею ви мені підкинули… Гм-м… Дуже цікаво…

Обидва хлопці з цікавістю та подивом вирячилися на Павла, який вже підвівся з-за столу і, зосереджено хитаючи головою, тяг із шафи сорочку.

За кілька хвилин мати Павла злякано дивилася, як вони збираються кудись іти — всі троє.

— Хлопці, куди ж ви? Я вас нікуди не пущу в такому…

— Усе гаразд, мамо.

— Усе гаразд, тьотю Надю, — підтвердили Андрій із Вовчиком. — Не бійтеся, ми за ним приглянемо.

— Усе буде оʼкей!

Хмільна компанія забралася геть, залишивши у дверях розгублену та перелякану жінку.

Цього вечора хірург ургентної служби Ілля Петрович Медвідь виявився настільки змученим, що, видершись нарешті з роботи та потрапивши додому, не схотів ні вечеряти, ні вмиватися. Сталося так, що ургентне чергування розпочалося, щойно скінчився робочий день. Пересічний селянин цього вечора наче сказився. Люди падали з драбин, запихали пальці до січкарень. Ті, хто тижнями викохував гнояки на власному тілі, саме цього вечора наважувалися вирушити по медичну допомогу до районного шпиталю. Одна бабця, яку ще від рання покусав сусідський пес, на запитання, чого ж вона сиділа й чекала до вечора, відповіла воістину безпрецедентною фразою: «Шкода було сонячного світла». Ну, звісно, лікуватися можна й уночі, а заким день — потрібно господарство обходити. А коли зовсім звечоріло, ті, хто врізав більше належного, почали, кажучи по-простому, бити одне одному пики.

Тому, опинившись удома близько дванадцятої, Ілля лише зазирнув до спальні. Дружина вже спала. Обоє хлопчиків також поскручувалися на своїх диванчиках. Практично не роздягаючись, лікар накрутив будильник на сьому і влігся на дивані у вітальні. Натягуючи ковдру на голову, присунув ближче телефон. Адже гарантії, що цей потік остаточно припинився, не було жодної, а ургентувати належало до ранку.

Сон, що наснився йому, не йшов ні в яке порівняння з жахіттями пана Якимця. Снилося, що озвався телефон, передбачливо підсунутий до дивана, й нерозбірливий голос фельдшериці зі «швидкої» заторохкотів йому у вухо:

— Доктор, збирайтеся! До лікарні вас треба.

— Що там? — ледве виговорюючи слова, як і належало вві сні, запитав він.

— Живіт привезли, треба дивитися.

— Давайте машину…

Ця фраза була довшою, і вимовити її виявилося ще важче. На останніх словах Ілля навіть злякався, що зараз прокинеться. Так і сталося. Він перевернувся на інший бік і розплющив очі. Телефон мовчав, усе було спокійно. Лікар знову перевернувся та, накриваючись із головою, засопів.

Щойно заснув, наснилося ще жахливіше. Нібито до його будинку підʼїхала «швидка», з неї виліз шофер, підійшов до дверей і почав гупати в них кулаком. Гупання це витримати було неможливо. Але ще важче виявилося піднятися, щоб сказати йому «пару ласкавих». Це вже означало — точно прокинутися вдруге.

Розлупивши очі та покректуючи, Ілля підняв голову. У двері дійсно гупали і дзвонили одночасно. Він скочив із дивана, наштовхуючись спросоння на стіл та крісла. Це справді був шофер «швидкої».

— Доктор, — невдоволено почав той, — я вже пʼятнадцять хвилин чекаю і вже пʼять хвилин стукаю та дзвоню!

— Га? — здавалося, Ілля лише зараз остаточно прокинувся. — А що, телефон не робить? Чому не дзвонили?

— Як це — не дзвонили? — шофер здивовано вирячився на нього. — Ми ж телефонували. Ви відповіли, мовляв, збираєтеся, щоб посилали машину.

— А… от чорти… — Ілля лише пошкріб потилицю. — Йду!

Він сів на диван і почав навіжено вдягатися. Обличчя лікаря висловлювало здивування та злість. Трубка на присунутому звечора телефоні красномовно лежала «навпаки».

Надворі стояла ніч. Гучна весільна музика гупала зовсім поруч, здавалося, просто за стіною хліва, під якою хтось порпався.

— Павлуш, а пса точно немає? — боязко запитав Вовчик.

— Немає, десь вештається.

— А як повернеться?

— Не бійся, він мене знає, — відмахнувся Павло, — це ж наші родичі.

— Ну що ти там махаєшся так довго?

— Не можу розвʼязати, — крізь зуби сичав Павло, — бабуля так замотала…

— То розріж…

— Чим?! Зараз…

Нарешті двері заскрипіли.

— А точно нікого немає? — не вгавав Вовчик.

Андрій, злодійкувато озираючись, увесь час стояв мовчки.

— Звичайно, немає. Усі ж на… — навіть зараз йому важко було вимовляти оте «весілля».

Музики на сусідньому подвірʼї припинили фальшивити і гучний «набитий» весільний голос обʼявив у мікрофон:

— А тепер, дорогі гості, просимо всіх за стіл. До нас прибула ще одна група гостей. Як то кажуть, краще пізно, аніж ніколи! Прошу! Зустрічайте!

Заграв весільний марш. Публіка оваціями висловлювала своє захоплення.

Хлопці пролізли до хліва. У кутку за загородкою рохкало двоє свиней, в іншому припʼята корова флегматично жувала сіно. Навпроти неї розташувалася припʼята коза. Вона, зиркнувши на несподіваних гостей, продовжувала жувати. Павло підкрався до неї і відвʼязав від скоби.

— Ну, чого стали, помічники? Давайте.

Козу тихенько вивели надвір, а двері зачинили. Ведучи худобину на мотузку, обійшли сарай. Павло знову дав тварині хліба. Коза слухняно ішла за ним.

— Тут, — тихо промовив покинутий «Ромео».

— Ого! Потім так далеко вести! — висловив невдоволення приятель. — Може, краще в них?

— Ти що, шизанувся? — шикнув на нього Павло. — Яке — «в них»?! Там двісті пʼятдесят чоловік гостей! Постійно зайнято. В чергу станеш? З козою?

Хлопці порскнули у кулаки.

— Давай, Полька, гарна моя…

Козу приголубили і дали останній шматок.

— Ну, вперед…

Павло розчинив деревʼяні дверцята маленької хатки, якою виявився старий смердючий туалет.

— Тісно, з-зараза…

Андрій з Вовчиком, тримаючи козу за роги, «утрьох» якось втиснулися туди.

— Ну, чого ви телитеся? — підганяв Павло. — Давайте!

Вони із натугою підняли козу за роги, взявши одночасно за задні ноги — кожен зі свого боку. Павло підскочив і почав допомагати ззаду. Нещасна худобина, мекаючи, намагалася пручатися. Нарешті її задні копита зникли у дірі, а передніми вона марно намагалася затриматися за краї. Скоро й голова кози, яку продовжували міцно тримати за роги, зникла у смердючій темряві.

— Глибше пускайте! — командував ззаду Павло. — Там рівень гімна низько стоїть.

— Ну, ти просто по-науковому висловлюєшся, главврач фертилівський…

— І дивіться — міцно тримайте! — продовжував сичати той. — Бо як впустите — то фіга потім виловимо!

Вони пихкали, спираючись вільними руками на краї діри та відвертаючи носи, плюючись та лаючись. Знизу почувся плюскіт.

— Ну, арієць, це тобі так не минеться…

— Нехай-нехай, потім будемо квитами, — бурмотів Павло. — А ви як думали? Просто співчувати — це й дурний може. Гаразд, тягніть уже. Та навпаки, дебіли! Рогами поміняйтеся! Щоб ви перші вийшли, бо повимащуєтеся…

Насилу козу витягли догори. З дверей туалету зʼявилися дві дупи. Низько згинаючись, відвертаючи обличчя, Вовчик із Андрієм тягли за собою нещасну худобину. З неї спадало та крапало.

— Ну й сморід у цій параші…

— Павлушо, а кози — вони не струшуються, як пси?

— Тихо! — шикнув «начальник». — За мною!

Вони прослизнули крізь якусь хвіртку і зникли у темряві.

Тим часом староста відривався «на повну».

— А тепер, дорогі гості, — горлав він у мікрофон, — на всіх нас чекає сюрприз. Прошу хвильку уваги! Егей, шановний у кутку! Як ви гадаєте, хто сьогодні вирішив передати молодим та всім нам вітання у цей знаменний день?

Запанувала тиша.

Несподівано полог брезенту, що закривав вхід до шалашу, піднявся, і на людей вирячилася козяча голова, яка перелякано обертала очима.

— Лети, голубко… — пробурмотів Павло, розбігаючись і націлюючись у козячий зад, наче у мʼяч, що застиг на одинадцятиметровій позначці.

Коза дико мекнула і, вскочивши у шалаш, дременула поміж рядами. Почулися зойки, вигуки, а потім піднявся справжній крик, який зростав по мірі того, як до гостей доходило, що ж відбувається. Незабаром звук цей перетворився на суцільний лемент. Жінки вищали на повну силу. Двісті пʼятдесят чоловік скочили з місць в одностайному бажанні зникнути з шалашу, не розуміючи, що це неможливо. А нещасна худобина, вкінець очманівши від цього галасу, скакала по столах, наче гірська сарна, розбризкуючи жахливий детрит на всі боки. Один час на тлі загального переполоху почали були зʼявлятися тверезі заклики на кшталт «Ловіть її!». Кілька найбільш відважних джентльменів, яким уже було море по коліна, кинулися здійснювати це. Від цих спроб коза, усвідомивши агресивні наміри натовпу, перетворилася на справжній вихор. Втікаючи від молодців, вона пірнала під столи, а звідти, наче торпеда, врізалася у натовп жіноцтва, залишаючи на дамах та панночках жахливі сліди. Почалася справжня давка, і якби не брезентові стіни та негебльовані дошки каркасу, які траплялися подекуди між металевими трубами, можна було б із успіхом знімати черговий фільм про загибель «Титаніка». Саме ці стіни деякі кмітливці, не в змозі продертися до виходу, марно намагалися пробити за допомогою алюмінієвих виделок, позичених у давно не працюючій заводській столовій. Ножів же за етикетом, якого дотримувалися на подібних дефілядах, не подавали.

Лишивши черевики у прихожій, Ілля змучено опустився на диван і почав скидати штани. Годинник на полиці показував третю. Лікар підсунув до себе першу-ліпшу з маленьких вишитих подушок, що трапилася під руку, натяг, як і увечері, на голову ковдру та заплющив очі. Проте несподівано, згадавши щось важливе, знову скочив. Узяв телефон і знову присунув до дивана, після чого вже влаштувався фундаментально.

Наче знущаючись, підлий апарат і цього разу не дав йому спати до ранку. Ілля звісив руку з дивана і зняв слухавку.

— Так…

— Доктор, прокидайтеся, вас знову треба.

— Що там?

— Живіт привезли, дивитися потрібно.

— Давайте машину…

Очі хірурга після цього заплющилися самі. Ще пʼять хвилин, заким виїдуть…

Він здригнувся і скинув ковдру. От, зараза… Годинник показував пʼяту. А коли був дзвінок? Втім, у двері поки що ніхто не товк. Сон як рукою зняло. Ілля скочив і почав швидко вдягати штани. Глянув у вікно. Темрява. Здається, «швидка» ще не надʼїхала. Він натяг легку куртку, і, запхавши ноги у черевики, вийшов до воріт.

У шалаші стояв жахливий гармидер. Перекинуті лавки та столи. Тарілки валялися впереміш із паперовими скатертинами. Один кут споруди завалився, і легкий вітерець роздував роздертий край брезенту. Ославлена на весь Тачанів господиня із завʼязаною рушником головою, прикладаючи руки до грудей, курсувала у розорений шалаш та назад, до ґанку. Там під ліхтарем музиканти плювалися і домивали апаратуру, протираючи на завершення інструмент добротною самогонкою. Частина найближчих родичок із розряду тих, на чиїх плечах тримаються подібного роду заходи, вже встигли переодягтися і тепер юрбою ходили за безутішною матірʼю нареченої, намагаючись заспокоїти її. Кілька ж менш емоційних жінок стояли осторонь і пробували раціонально вирішити актуальні питання сьогодення. Як належить справжнім знавцям нелегкої весільної справи, вони обговорювали можливості ліквідації наслідків погрому та перспективу зібрати завтра гостей на «поправини», аби хоч якось врятувати становище. Проте ніхто з них не міг похвалитися впевненістю. Воно й не дивно — подібні казуси у Тачанові траплялися вперше.

І лише одна людина з усього цього штабу постраждалих в даний момент чітко знала, що робить і чого добивається. Це був батько нареченої. Розчервонілий, із розпущеною краваткою та закасаними рукавами, важко дихаючи та похитуючись, він очманіло сунув по самій середині вулиці Петра Заклунного, яка ще недавно іменувалася Жовтневою. Стискаючи у руках двометровий шмат металевої труби-двадцятипʼятки, чоловік зупинився, озирнувшись на ріг будинку з назвою вулиці, та перевів подих. Зупинилася і коза, що так само змучено переставляла ноги за двадцять метрів попереду переслідувача, роблячи вже друге коло по Тачанову. Розгніваний месник здивовано промовив самими губами назву цієї віддаленої вулиці, де востаннє бував кілька років тому, ще за старих часів. Як і абсолютна більшість тачанівців, він не знав, хто такий Петро Заклунний. Втім, не полюбляв і всього, повʼязаного з комуністичним ладом. Тому, байдуже ковзнувши поглядом по табличці, новоспечений тесть міцніше стиснув трубу та з новою наснагою рушив далі за обрисом тварини, з якої на всі боки стирчали «голки» засохлої шерсті.

Невдоволено поглядаючи на годинник, Ілля курсував від воріт до будинку й назад. У траві під ногами давно згас викинутий недопалок. Нарешті, глянувши на годинник востаннє, він спересердя сплюнув і швидко рушив додому. Увійшовши до квартири, зняв трубку телефону і набрав «03».

— «Швидка» слухає… — голос фельдшериці був сонний-пресонний.

— Ви що там, позасинали? — невдоволено промовив Ілля у трубку. — Машину даєте, чи ні? Я вже півгодини надворі стирчу, чекаю.

— А… хто це? — злякано запитала фельдшер.

— Хто-хто… Медвідь у пальто! Ви кого кликали?

— А… — не могла прийти до тями фельдшериця. — А хто вас викликав?

— Ви що, не викликали?

— Та начебто ні… Доктор, у нас зараз усе спокійно, ми спимо…

— І живіт не привозили?

— Та ні, більше не привозили…

Ілля подивився на трубку так, ніби це вона була в усьому винна, потім розмахнувся і… обережно поклав її на апарат. Потім вилаявся і пішов до кімнати, на ходу розстібаючи штани.

Яскраве ранішнє сонце здіймалося над дахами хат та сараїв. Співали півні та гавкали собаки. Селяни гнали худобу на пасовисько. Запхавши руки до кишень, Павло обходив жахливі калюжі багна, прямуючи за жінкою, яка йшла попереду. На ній були гумові чоботи, тож вона не надто вибирала шлях. Павлові ж, взутому у кросівки, доводилося кружляти. Від цього відстань між ним та жінкою поволі збільшувалася. Хлюпаючи по грязюці та не надто переймаючись тим, чи її чують, жінка причитала:

— Казала йому — не лізь, а він поліз. Старе — що з нього хотіти? Зразу начебто нічого було, сам до ліжка дійшов. А потім погано стало. Саме гірше — опух грудей дістав. Я думаю, може, що серйозне…

У голові гуло. В писку було, наче у тій дірі, де купалася нещаслива коза. На душі шкребли кішки. А найголовніше — кудись поділася вчорашня шалена радість від здійсненого. Він мимоволі уявляв собі, що, можливо, зараз робиться вдома. Напевно, Світланині батьки вже навідалися до його матері й закатали «концерт». Передчуваючи це, він якось продер очі ще о пів на шосту і, похитуючись, вирушив полями навпростець до Фертилівки. Як на гріх, сів акумулятор у машині. Іти до автобуса не наважився, оскільки про його «подвиги», напевно, вже знала половина Тачанова. Втягнувши голову в плечі, озираючись по парканах, так, наче про його витівку було відомо й у селі, Павло йшов на виклик до першого у своїй новій карʼєрі хворого.

Олег ішов коридором третього поверху поліклініки, клянучи подумки свого роботодавця. Він досі не знав, як вирішуватиме це слизьке питання із завкадрами. Постукавши, увійшов.

— Дозвольте? Ой…

Це дитяче «ой» разом із якоюсь жалюгідною посмішкою вилізли з нього саме, коли побачив, хто сидить за столом. Це була дамочка «із джгутом». На ній був одягнутий той самий елегантний брючний костюм, а складений білий халат охайно висів на спинці стільчика.

— Пробачте… — промимрив він. — Це ви? Оце так зустріч…

— Так, Олег Вікторович, це я, — відповіла вона. — Розумію ваше здивування. Такий великий доктор із великого міста, як ви, не заходить до завкадрами при оформленні на роботу в такий крихітний шпиталик. За нього клопочеться особисто головний лікар. Саме тому йому потім і доводиться витрачати дорогоцінну енергію та нерви, розпікаючи канцелярських працівників за некваліфіковане накладання джгутів та повʼязок.

— Гм-м… — Олег ніяково зсунув шапочку на лоба. — Нормально… Хоча джгут, взагалі-то, повинна вміти накладати кожна людина, якщо вже бути справедливим. Тим паче — освічена людина з високим загальним рівнем…

— Це що, такий комплімент? — жінка здивовано скинула бровами. — Ну, ви, Олегу Вікторовичу, я бачу, з честю виходите з будь-якої ситуації.

— Специфіка роботи, знаєте… — зберігаючи напівжартівливий тон, пояснив лікар. — Якщо цього не вміти — можна зробити погано хворому. Або собі… Хоча, загалом ви праві. Я поводив себе не надто етично.

— Нестримано, — підказала вона.

— Дійсно, — погодився Олег. — Приношу вам свої щирі вибачення.

— Навіть так? — завкадрами знову здивовано знизала плечима. — Ну що ж… Приймаю. Але тоді й ви повинні, нарешті, прийняти мої — з приводу заляпаних штанів та інших незручностей.

— Домовилися, — тепер уже Олег посміхнувся широко та з полегшенням. — Отже, всі непорозуміння між нами вичерпані?

— Я гадаю, так, — відповіла вона.

Двері розчинилися, і на порозі зʼявилася миловидна лікарка — стурбована та дещо захекана. Це була невропатолог, Світлана Сергіївна Ланько.

— Ольго, — заявила вона з порогу, — добрий день, Олег Вікторович… Я не можу. Пробач. До реанімації хворого завезли, важкого. Терміново невропатолога вимагають. Біжу. Все.

Двері миттєво зачинилися, і Ольга лише якось безпорадно озирнулася.

— А… — завагався Олег. — Що, якісь проблеми?

— Та як вам сказати…

— Якщо це не виходить за рамки моїх можливостей, був би радий допомогти, — запропонував він.

— Так? — вона на мить замислилася. — Ну, ми збиралися каву пити… Якщо можете — будь ласка.

— Напросився, — Олег тільки розпачливо розвів руками. — Пробачте, я сьогодні дійсно якийсь тормознутий.

— Ну що ви! — заперечила вона.

— Тоді із задоволенням. Зараз прийду, — і Олег взявся за ручку дверей.

Завкадрами стурбовано глянула на годинник.

— Ви надовго? Справа в тому, якщо хочете допомагати — то треба вже.

Чоловік лежав на функціональному ліжку реанімаційного відділення весь блідий, часто дихаючи. Лікар Щур, який щойно обстежував його, нарешті розігнувся і швидко пішов до ординаторської, кинувши на ходу сестрі:

— Наталю, переключи, бо система закінчується. Гемодез постав…

Увійшовши до ординаторської, він набрав номер.

— Адо Василівно? Щур вас турбує. Ходіть до нас. Уже. Хворий серйозний. Годину тому поступив. Мужик — сорок два роки. Діагнозу немає, стан прогресивно погіршується. На очах помирає. Що? Я гадаю, якась інтоксикація, невідомого генезу. Так, клянеться, що нічого такого не пив. І не їв! Ми з його жінкою дводенне меню переглянули, немає до чого доколупатися — всі те саме їли. Так, вже всі дивилися, і невропатолог. Ні, з отрутами не мав справи. Приходьте, збираємо консиліум. Чекаю…

Поклавши трубку, він вийшов і зіткнувся у дверях із Медвідем.

— Чого ти знову? — не зрозумів Ілля.

— Заходь, сідай. Консиліум збираємо.

— Та я ж розписався, що хірургічного в нього немає! — вибухнув той. — Ну повір — немає. Я б не заявляв так. Чого мені сидіти? Роботи повно…

— Нічого не знаю, — відрубав Щур. — Мужик загинається з невідомих причин. Сідай і чекай. Усі — значить, усі.

Зітхнувши, Ілля увійшов до ординаторської та приземлився на вільний стілець поруч зі Світланою Сергіївною, яка також вперто не знаходила у хворого «своїх» захворювань.

Олег притьмом заскочив до ординаторської, витяг із шухляди свого столу коробку цукерок і, запхнувши її у пакет, взявся за ручку дверей.

— Куди так? — не зрозумів Беженар.

— На чашку кави запросили.

— А-а… — розуміюче промовив той. — Це добре.

Павло сидів на краєчку ще допотопного, «польського» ліжка, на якому тихо лежав невеличкий худий дідок, і терпляче пояснював ситуацію його доньці, що привела його сюди.

— Нічого страшного, перейде. Ви ж бачите — руками-ногами рухає, сидіти може, навіть кілька кроків зробити годен. Живіт не болить. Потовкся трохи, коли падав. Пару днів компреси на грудну клітку, знеболюючі й так далі…

Він встав, щоб іти.

— А чого на грудях такий опух? — запитала жінка.

— А ви що, хочете, щоб від удару і не було опуху? — здивувався Павло. — Буває і більше. Пройде.

Фельдшер вийшов із хати, але надворі його вже чекали.

— Доктор, тут у нас донька вагітна, на сьомому місяці. І чогось живіт почав боліти. Ходіть, подивитеся, бо не знаємо, чи їхати до лікарні, чи ні.

— Навіть не піду, — відрубав Павло. — Брати і їхати — однозначно. На сьомому місяці також роди бувають.

— Господи, Боже… — перехрестилася жінка. — Та навіщо на сьомому місяці? Може, просто чогось наїлася, і живіт крутить?

— Не знаю, — сказав спеціаліст, — я у вагітних не розбираюся, чесно. Ліпше зразу везіть, щоб чого не сталося. Ось, прошу, — він показав на хату, з якої вийшов, — там де розуміюся — там лікую, нікуди не відправляю. А тут…

Але до ФАПу Павлу все ж дійти не дали. По дорозі наздогнав ГАЗик голови колгоспу.

— Доктор, поїхали, тут у сусіда нашого чиряк вискочив. Глянете — їхати до району, чи тут що зробим…

Зітхнувши, Павло поліз до кабіни.

До кабінету з табличкою «Завкадрами» він увійшов уже не стукаючи. З протилежного боку столу сидів психіатр Кульчицький, на столі стояло три чашки з завареною кавою, від яких ширився приємний аромат. Загальмувавши на якусь мить, Олег поставив на стіл коробку цукерок.

— О! Дякую! — сказала Ольга. — Сідайте, Олег Вікторович. Тут Борис Петрович обіцяв розповісти нам про свою поїздку до Києва. Його тепер усі на чашку кави запрошують, щоб послухати.

Краєм ока Олег відразу помітив невдоволений погляд психіатра, зрозумівши, що той вважає його присутність тут явно недоречною. Після слів господині кабінету Кульчицький почервонів і почав шарпати ручку чашки.

— Нічого там не було цікавого, — знизавши плечима та намагаючись надати голосові байдужості, промовив він.

— Ну, це як сказати! — не погодилася Ольга, сідаючи й собі. — В нашого Бориса Петровича вже третю книжку надрукували. І не будь-де, а в Києві, в солідному видавництві. Ось так!

— Так? Цікаво… — відверто здивувався Олег. — І у якому жанрі ви пишете?

— В основному — детективи, — сухо відповів той.

— Обовʼязково прочитаю, — сказав Олег. — Я люблю пригодницьку літературу. Тим паче, приємно, що книжку написав наш колега.

— А кажуть, — вела далі Ольга, — що ви там із Кучмою чай пили. Всі говорять! Це чутки, чи дійсно… І навіть фотографувалися… Кажуть, ви самі це розповідали.

— Ну, розповідав… — знизав плечима Кульчицький.

— Що, і фотографію можете показати?

— Можу, — цілком байдуже промовив той, — але що там цікавого?

— Ну як що? — здивувалася Ольга. — Все-таки з президентом…

— А хто сказав, що з президентом? — настрій лікаря тепер уже впав остаточно, і він поставив на стіл недопиту чашку кави. — Однокурсник мій там осів. Також психіатр. Володя Кучма. Ну, гаразд. Дякую за каву…

Він підвівся. Виходячи з-за столу, ненароком штовхнув його кут. Олегова чашка підскочила, і кава вихлюпнулася на халат.

— Ой, вибачте, будь ласка! — тепер Кульчицький зовсім знітився. — Я ненавмисне…

— Та що ви! — підхопився Олег. — Які дрібниці! Зараз дівчатам у відділенні дам — буде як новенький, не переймайтеся.

У маленькій ординаторській реанімаційного відділення було тісно. Точилися гарячі дебати.

— Так, я на цьому стоятиму! — доводила Світлана Сергіївна. — Ніяких неврологічних захворювань у нього немає.

— А що ж тоді? — насідала на неї начмед. — Звідки ці симптоми?

— Вторинного характеру. Є якась причина. Гадаю, найвірогідніше — інтоксикація.

— А звідки? — встряв Щур. — Звідки взялася інтоксикація? З отрутами справи не мав — ні зараз, ні раніше. Нічого підозрілого не вживав. Більше того, детоксикаційна терапія проводиться повним ходом, а ефекту — нуль.

— Не знаю, — знизала плечима Ланько, — шукайте. Моє — вторинне. Не вірите, давайте викличемо обласного невропатолога.

— Та немає коли викликати… — зауважила Ада Василівна.

— Гаразд, давайте так, — запропонував Медвідь. — Якщо вже всі від хворого «відмовилися», перевіряємо ще раз оте припущення на рахунок інтоксикації. Беремо ще раз жінку його, сестру, йдемо до палати і буквально по хвилинах відновлюємо, що і коли він уживав.

Уся група лікарів вийшла з ординаторської й посунула до палати. Слідом за ними Щур завів двох наляканих жінок, одна з яких схлипувала. Обидві були у чорних хусточках. Ада Василівна зупинила їх у проході.

— Гадаємо, все-таки у вашого чоловіка та брата якесь важке отруєння невідомою речовиною. Надзвичайно важливо встановити — чим саме.

— Та чим же ж він міг отруїтися? — ковтаючи сльози, схлипувала дружина.

— Спокійно, — Ада Василівна взяла її під руку. — Візьміть себе в руки й не плачте. Починаємо з позавчора. Отже, ви вранці попрокидалися і… Що він їв?

Сам хворий тепер дихав ще частіше. Обличчя його вкривалося холодним потом, і чоловʼяга злякано стріляв очима по палаті, не розуміючи, що може означати поява такої делегації.

— То що ж ви їли зранку?

— Вареники, — відразу сказала дружина. — Це була неділя, а в неділю завжди зранку вареники. З бараболею та сиром. Зі шкварками.

— А шкварки свіжі?

— Свіжі, на сковороді розжарюємо. Ну, ще кисле молоко, також свіже. Тільки-но у суботу на плиту поставили.

— І всі це їли?

— Усі, й діти також. І нікому нічого.

— Гаразд, — вела далі Ада Василівна. — Більше нічого не їли?

— Нічого.

— І не пили?

— Та як… — здивувалася дружина. — Зрання вони не пʼють…

— Ну, добре. А обід?

— У них обідав, — дружина хворого глянула на його сестру, що стояла поруч.

— Борщ свіжий зварений, — почала та, — без мʼяса, каша гречана зі шкварками свіжими, компот…

— Що за компот, консервований? — запитав Щур.

— Ні, зварений зранку, зі свіжих яблук. І також усі їли, і діти…

— А пили що?

— Ну, по сто грам, — розвела руками жінка, — для годиться… Неділя ж!

— А що за горілка?

— Своя, домашня. Та не напивалися вони! По три маленьких келишки — і все. Навіть я один випила — і нічого!

— Далі — вечеря, — нагадала начмед.

— Ну, взагалі-то… — наче згадала щось сестра хворого.

— Що?

— Оце вже увечері, коли він ішов додому, дід наш прокинувся і схотів із ним винця по пʼятдесят грам…

— Стоп! — перебив Щур. — А ви ж про це раніше нічого не казали!

— То й що? — здивувалася сестра. — Я ж кажу — по півкелишка. Дід вже старий, немічний — горілки не пив… Гарна домашня наливка…

— Ну, нехай, — махнув рукою Щур. — Із дідом-то все гаразд?

— А… Е… — обидві жінки зблідли й замовкли, переглядаючись.

— Помер… — нарешті витиснула з себе сестра хворого.

— Що?! Як — помер?! — вигукнув Щур, хапаючись за голову. — І ви мовчите? Ми ж вас дві години допитуємо!

— Так… — пробурмотіла жінка. — Йому й так вісімдесят чотири… Начебто й час вже…

— Чорти би забрали! — мало не заволав Щур. — Яке було вино? Яке вино?

— Зі слив, здається…

— З кісточками? Стояло з кісточками?

— Так…

— Скільки стояло?

— Та років зо три… Ось і вирішили спробувати.

— Мати моя! — Щур зірвався, наче ошпарений. — Наталю! Отруєння синильною кислотою! Давай бігом…

Обох жінок уже виводили з палати.

Вони пили каву мовчки. Не кваплячись, маленькими ковточками і, здавалося, думали кожен про своє.

— А я, по суті, так і не подякувала вам, — сказала Ольга. — Якби не ви, так би отримала табуреткою, що мало б не здалося.

— Радий був прислужитися, — відповів Олег.

— Ну, тоді по вас було не сказати, — посміхнулася вона.

— Та годі вже мене картати! — попросив Олег. — Мені за штани стало прикро. І взагалі, я такий вимучений за день був, у відділенні хтозна-що робилося, а тут ще… Та й потім — я ж не знав, що це ви!

Вона засміялася:

— Гарно сказано. «Не знав, що це ви»… Оригінально.

— А хто цей ковбой, якщо не секрет? — запитав Олег.

— Не секрет, — відповіла Ольга. — Мій колишній чоловік. Пʼє чорно. Іноді, коли напʼється, пробує мене тероризувати. Загалом — банальна історія. Випадково вхідні двері опинилися відчиненими, ну і… Я у кімнаті забарикадувалася, а він скло розсадив і порізав ногу, коли продирався. Ну, а далі ви знаєте.

— Приємного мало… — погодився Олег. — Тим більше я тепер задоволений, що трапився вам у нагоді.

— Так, — зауважила Ольга. — Ви взяли за звичку позбавляти мене від небажаних осіб протилежної статі, хоча від цього постійно страждає ваш одяг.

Він глянув на пляму на халаті й посміхнувся:

— Ну, це дрібниці. А він що, дійсно письменник?

— Так. Нещодавно до Спілки письменників прийняли. Борис загалом хороший хлопець, але… — жінка на мить знітилася. — Не люблю навʼязливих людей.

Вона дозволила собі глянути йому в очі.

— Зрозуміло, — промовив Олег. — Ну, тоді й мені вже час.

— Що ви! — вона навіть схопилася зі стільчика, зупиняючи його. — До вас це не має відношення. Я так просто… Заходьте, коли схочете. Ми взагалі зі Світланою Ланько каву пʼємо. Заходьте будь-коли. До речі! А для чого ви сьогодні приходили? У вас же була якась справа?

— Взагалі-то, була… — згадав Олег. — Зовсім забув біля вас і вашої кави.

— Я вся — увага, — завкадрами глянула на нього серйозно, але не змогла стримати посмішку і відвернулася.

— Взагалі-то, трудову книжку хотів подивитися.

— Будь ласка, — вона потяглася до ящика.

— Не свою, — додав Олег. — Завгоспа.

— Бліща? Ну… Прошу, якщо хочете… Дивне, звичайно, бажання… Але для вас…

Відчуваючи несподіване хвилювання, Олег розкрив доволі пожмакану книжечку в сірій обкладинці. Записи у ній свідчили про те, що чоловік, який полюбляв сирість, майже все життя пропрацював у колонії посиленого режиму в Барановичах Рівненської області, до того ж останні дванадцять років також на посаді завгоспа. Ото вже дійсно…

Він повернув книжку і подякував, відриваючись від стільчика.

— Рада була вам прислужитися. Заходьте.

— Ну, взагалі-то, тепер моя черга запрошувати на каву, — сказав Олег.

— Спробуйте… — Ольга знизала плечима й посміхнулася.

Продершись крізь кущі, дальнобійник Мітя побачив село. До крайньої хати було кроків так із пʼятдесят. Він тяжко дихав і боязко оглядався, проводячи долонею по щетині подряпаних щік, стираючи з них піт та павутиння. Пальці його тремтіли, тож він насилу зірвав із куща кілька якихось ягід, щоб відправити до рота. Половина ягід розсипалася на землю. Нарешті чоловʼяга віддихався і, піднявши із землі криву сукувату дровиняку, низько згинаючись, вискочив із кущів та побіг до крайньої хати. Зазирнувши у вікно, обійшов хату і рішуче взявся за ручку дверей.

Доволі симпатична бабуся у хусточці злякано витріщилася на пожмакане одоробло з дровинякою, що зʼявилося в отворі дверей тихо та несподівано.

— Бабо, це яке село? — запитав Мітя.

— Хвертилівка… — розгублено промовила вона.

— А німці є у селі?

— Аякже, є…

— Де? — Мітя схвильовано проковтнув.

— У крайній хаті… З того боку, там, де хверма…

— А скільки їх?

— Та… четверо!

— А давно прийшли?

— Так… Вони ж не прийшли, а приїхали, на такій машині, чорній…

— Бабо, а хліб є?

Навіть це запитання не загнало її у глухий кут:

— Є, синку, хліб. На, візьми. І он дві барабольки ще лишилося, не встигла курям покришити.

Бабця зібрала до купи шмат хліба та кілька бараболин, віддаючи йому.

— А хто ти, синку, куди йдеш?

— До наших, — прошепотів той, ховаючи бараболю у кишенях подертої куфайки.

— Та вони також уже ніби як наші… — пробурмотіла вона вже йому в спину.

Як відомо, посмішка гарної жінки навіть кращих із чоловіків здатна штовхати на непомірковані вчинки. Напевно, саме тому, збираючись вирушити додому, Олег несподівано зупинився на останньому сходовому марші і глянув униз, за спину. Ще кілька сходинок завертали донизу і впиралися у старі, сто разів пофарбовані і сто один раз обдерті двері. Судячи з розповідей Медвідя, це і був підземний хід, що мав колись рятувати тачанівців від американської атомної бомби. Душа вимагала «чогось такого». Саме тому Олег зробив чотири кроки донизу і без особливих сподівань штовхнув двері.

Щось здригнулося усередині, коли вони тихо, без найменшого рипіння відчинилися і знизу дихнуло сирою темрявою. Сходи вели донизу глибоко, так, що не вистачало світла сходового майданчика. Вимикача не було ніде. Рука сама полізла за вилог легкої куртки, тягнучи з кишені маленький ліхтар. Навіть проживши тут кілька місяців, харківʼянин не міг зрозуміти, як можуть пересуватися корінні тачанівці неосвітленими вулицями, асфальт яких містить численні «пастки» — глибокі баюри, що не висихають ніколи. Того й придбав одразу цю річ, призначену, як виявилося, не лише рятувати ноги, а й штовхати при нагоді голову до халепи незрівняно більшої, аніж яма з багном.

Синюватий «діодний» промінь майнув до кінця. Сходи виявилися довжелезними і подальший хід на значній глибині йшов прямо. Щось змусило його завагатися, зробивши перший крок, а далі ноги почали самі переступати донизу, і чарівна посмішка Ольги тут вже була ні до чого.

Ступаючи тихо, Олег ішов прямим та вузьким ходом з низькою стелею, який, скільки вистачало променя, не мав жодних відгалужень. І ось, нарешті. Металеві двері по обидва боки мали потужні важелі, щоб закривати. Сам хід ішов далі. Обоє дверей виявилися причиненими. «Направо підеш — коня втратиш…» — мимоволі згадалася затягана у казках формула. Спрямувавши промінь у щілину, Олег штовхнув важелезні двері. Вони зарипіли так, що мороз пішов поза шкірою. А там далі хід розгалужувався знову. Кроки відбивалися луною у закритому камʼяному просторі.

Зайвий звук, спричинений не ним, Олег почув раптово — щось голосно та пронизливо рипнуло. Двері вдарили за спиною, і металевий важіль заскрипів, заклинюючись «язичками» у відповідні пази. Олег кинувся назад та загупав у двері. Крик сам по собі вихопився з горлянки, але підземелля одразу знову мовчало. Все.

Відчувши біль у кулаках, Олег схаменувся і дістав із кишені мобільний, що лише віднедавна почав носити там увесь час, виключно завдяки постійним наріканням Якимця. Тремтячі пальці натиснули кнопку, але табло показувало «пошук». Мобільна мережа сюди не досягала. Тільки тепер по-справжньому засмоктало під грудьми. Кидаючи променем по стінах, Олег заходив у різні двері, обстежуючи приміщення. Тут дійсно все було налаштовано під шпиталь. Приміщень було багато, але зрештою Олег знайшов потрібне. Сходи пішли догори. Дверей там не було, але закуток, що утворювався, напевно, і призначався для користування рацією, тому що «сітка» на мобілці намалювалася одразу.

Медвідь із Голоюхом зʼявилися лише за півтори години. З ними був один із працівників госпдвору і Бліщ — пʼяний, мов свиня. Його, оскільки відав усіма ключами, мусили витягти з дому. Робочий також був під градусом, але завгосп… Він буквально не міг стояти і тримався за стіну з останніх сил.

— Якого біса тебе сюди занесло?! — не міг заспокоїтися Ілля.

— Ішов, дивлюся — відчинено…

— А що ти робив у морзі? — підключився й Тарас.

— Нічого… — Олег здивовано глянув на них. — Я й не був там.

— А кудою ж сюди потрапив?

Лише вийшовши з підземелля, Олег зрозумів. Його вивели іншим виходом, дійсно під морг, адже двері, якими він скористався дві години тому… не відчинялися. Замок закис, і ключ лише виколупував звідти іржу. Бліщ сидів на сходах ледве теплий і махав пальцем, критично оцінюючи намагання Олега відчинити ті кляті двері.

— Слухай, чого ти доколупався до них? — не витримав Тарас. — Та вони з часів Хрущова не відчинялися! Може, б ми ішли по домах? Давай, довеземо тебе, щоб ще куди не вляпався.

— Вони були відчинені, — майже по складах промовив Олег.

— Слухай, і так завтра тільки й «тертимуть», як ти у підвалі блукав, — сказав Ілля. — А поки дійде від госпдвору до кадрів, то зʼясується, що ти був не сам, і знайшли тебе не ввечері, а зрання. Специфіка району.

— Швидко це у вас… — розгублено промовив Олег. — А до чого тут кадри?

— Я так просто, — знизав плечима Медвідь. — До слова прийшлося.

Вони підвели завгоспа, запхали до «Ниви» і повезли «здавати» додому. Сидячи у машині, Олег потер пальці правої руки, відчищаючи їх від чорного та масного. Ідучи від безнадійно зачинених дверей, через які потрапив до підземелля, він таки мацнув непомітно від усіх по іржавих завісах. Мастило, доволі свіже, лишилося на пальцях.

Коли замотана у хустку жінка знову привела Павла на знайоме подвірʼя, там стояла інша стара бабця і, розводячи руками, голосила:

— Людоньки, та як же ж так? Серед білого дня! Та що ж воно таке робиться? Ой, Господи…

— Що, мамо? Що таке? — жінка кинулося до неї.

— Та як же так? Я зайшла за хлів, а він там у куфайці подертій, з бородою! Схопив вила, оті, що біля хліва стояли, — і втікати! Я кричу, а він через паркан!

— Що, мамо, вила вкрав? — не зрозуміла жінка.

— Та як же ж! Серед білого дня! Та такого ще світ не бачив! Може, циган який, абощо… Тепер, кажуть по телевізорі, усякі лекетири бувають…

— Які там рекетири? — скривився Павло. — Звичайний бомж.

— Хто-хто? — обидві вилупилися на нього.

— Бомж, — повторив фельдшер.

— У нас наче таких не було, — здивувалася жінка.

— Тепер кругом є, — завірив він. — Ходімо до діда.

Ситуація не змінилася на краще. Дід стурбовано мацав власний живіт.

— Я ж казав вам, — продовжував тлумачити Павло тій самій жінці, дідовій доньці, — що іноді й сильніше опухає. Ставте компреси — перейде.

— А чому опух уже на животі? — не заспокоювалася донька. — Він там і не вдарився.

— Гематома, — пояснив Павло. — Завтра, побачите, на цьому місці синець буде.

Коли Олег увійшов до ординаторської, Медвідь та Голоюх читали якусь газету. Відкрутивши кран, він почав мити руки, а потім запитав, повернувшись до колег:

— А що ви там так вивчаєте?

— Візьми, почитай, — не відриваючись, запропонував Голоюх. — Цікава стаття.

— І про що там?

— А я сам не розумію, про що… — Ілля нарешті дочитав. — Ліда принесла. Таке пишуть, що волосся дибки стає.

— Зараз у всіх газетах таке пишуть, — знизав плечима Олег.

— Ні, ти почитай! — насідав на нього Медвідь. — А потім казатимеш. Пишуть, що в лікарні, десь під Миколаєвом, загинув молодий хлопець тому, що його буцімто не хотіли оперувати. В нього, як потім встановили, була проривна виразка. А хірурги на хворого дивилися і впродовж трьох днів не брали на операцію. Почитай-почитай! Он, пишуть, що батьки хлопця перед ними мало не на колінах стояли, щоб оперували сина. А далі — все, як годиться, про злочинців у білих халатах…

Лише цього зараз бракувало. На тлі навʼязливих думок про те, хто міг зачинити двері у підвалі за його спиною, як і взагалі — чим могла ця пригода скінчитися, не спрацюй мобільний. Зітхнувши, Олег схилився над газетою.

Масивний, чорний, далеко не новий джип неквапно котився по горбатій дорозі, узбіччя якої густо заросло кущами. За кермом сидів старий Ганс, який уже третій рік доносив у Тачанові ідеї добра та побутової культури до тих, хто безнадійно заблукав на нелегкому еволюційному шляху. Чуже, серйозно хворе суспільство важко всмоктувало його цілющі ідеї, більше спокушаючись на гроші. Тим не менше він із незворушним обличчям погойдувався у такт руху і мурчав щось своєю рідною. На задньому сидінні, застеленому поліетиленом у кілька шарів, лежав металічний агрегат, який німець віз на ремонт до Тачанова. Попереду місіонер несподівано побачив криву сукувату дровиняку, що перегороджувала дорогу. Підʼїхавши впритул до перешкоди, Ганс зробив здивоване обличчя, хоча насправді давно вже припинив дивуватися усьому, що бачив тут, і взявся за ручку дверцят. Вони вже навіть почали відчинятися, й це добре було видно тому, хто сидів, заховавшись у кущах. Дверцята так і не розчинилися — очевидно, німець передумав. Зачинивши дверцята, Ганс увіткнув понижену передачу, джип повільно наїхав величезними колесами на дровиняку і мʼяко перевалив через неї передом, а потім так само й задом.

Той, хто спостерігав за цим, заховавшись у кущах, лише проковтнув і опустився на одне коліно, спираючись на землю рукою, у якій були затиснуті старі іржаві вила.

Олег тепер сидів за столом сам, дочитуючи несподівано підсунуту колегами газету. Медвідь із Голоюхом влаштувалися на дивані. Беженар продовжував щось строчити.

— Ну що, прочитав?

Та він лише нерозуміюче скривився.

— Ні, в нас таке могло би статися? — не заспокоювався Ілля.

— У нас, гадаю, не могло.

— А там, де ти працював, у Харкові?

— Тим більше, — знизав плечима Олег.

— Ось і я так думаю, — сказав Ілля. — Я взагалі, хоч вбий, не можу собі уявити, що таке можливо. Скажи мені: якщо у тебе була би хоча би сота доля побоювання, що у хворого перфоративна виразка, ти б міг не зазирнути йому в живіт?

— Я б не міг, — погодився Олег.

— І я б не міг, — сказав Ілля. — Ну, припустимо, ми з тобою були би повними ідіотами, або злочинцями, як тут пишуть. Так он іще Тарас є! Він би сказав: «Хлопці, ви що — ошизіли?» І зазирнув би сам. Ні, ти можеш собі уявити, що люди, які пропрацювали у хірургії купу років, могли б вчудити таке, як тут написано?

— Навряд чи, — погодився Олег. — Навіть якщо припустити, ніби вони дійсно були такими валянками, або настільки байдужими, то ясно — влетіли б уже давно, десь раніше. Тут пару разів за день думаєш — от, що було би, якби помилився або проґавив…

— Колеги, а я вам ось що скажу, — відізвався Голоюх. — Тут ще з одної причини написана повна нісенітниця. Прикиньте: якби ви навіть на двісті відсотків були впевнені, що у хворого в животі немає катастрофи, а родичі, як тут пишуть, стояли на колінах, будь-хто з вас розтяв би живіт тільки за це. Від даремно зробленої дірки у животі ще ніхто не вмер.

— Ось! — вигукнув Медвідь. — Ось твереза думка! Я згоден. Найкрутіший хірург у подібній слизькій ситуації не ризикував би. Зробив би розріз сантиметрів на пʼять і зазирнув би у живіт. Від цього хворий не помре. Якщо чесно, взагалі не розумію, що за фігня тут написана.

— Можливо, там були якісь особливі обставини, які не зміг або не схотів зрозуміти обмежений кореспондент, — припустив Олег. — Найвірогідніше, це був якийсь атиповий випадок, важкий для діагностики.

— А журналісти під гарячу руку вирішили влаштувати розправу — розбомбити якийсь шпиталик на манер нашого.

— Шпиталик? — обурився Ілля. — Ти знаєш, що такими речами можна розбомбити? Ти подивися, який зараз імідж у нашої медицини! Узагалі — нульовий. Народ і так давно в ній розчарувався. Більшість людей вважає медицину поганою, і їм плювати, хто у цьому винен — погані лікарі, чи ж тупі чиновники та ідіотські закони. Люди не бажають у це вникати. Їх просто не влаштовує кепська медицина. А вона, бідна, взагалі невідомо на чому ще тримається. За таких умов її ще «бомбою» трахнути по голові — й більше нічого не треба.

— Дійсно, — погодився Тарас. — Статейка дешева, виключно на емоціях. Писана некомпетентною людиною. А читатимуть ще менш компетентні, охатимуть і дивуватимуться, які ми гади.

— Ну, розпинати нашого брата у суспільстві завжди було популярно, — зауважив Олег. — Це на кшталт того: щойно починається громадянська війна — відразу ж трощать євреїв. Так само і з нами. Стереотип!

— Популярно — бо зручно, — пояснив Голоюх. — Спробуйте привселюдно зганьбити, припустимо, шахтаря — мовляв, напився і не вийшов у забій. Або продавця за те, що когось обважив. Ну, то й що? Хто це читатиме? А ось лікарі — інша справа. Нам належить завжди бути на місці, завжди тверезими, завжди готовими — ще б пак! За нами надто цінний товар. А не дай Бог що…

— Дійсно, — погодився Беженар, який досі мовчав, — тільки я би назвав це не товаром, а матеріалом. Найцінніший матеріал, який може бути в суспільстві — життя та здоровʼя людей. І ті, хто працює з ним, хто не має права ані халявити, ані помилятися, повинні, я гадаю, знаходитися на якомусь виключному положенні у цьому суспільстві. Інакше вони автоматично стають цапами-відбувайлами. Тобто всі можуть виробляти, що хочуть, а ти мусиш бути зразком сумління та чистоти, бо ти — лікар. Більше того, ти не маєш права на помилку, хоча така ж жива людина, як інші. Уяви собі — всі можуть помилятися, а ти ні!

— Завідуючий наш із Харкова якось проскочив на симпозіум до Штатів, — сказав Олег, — і відносно цього деякі цікаві речі розповідав. У них там смертність від лікарських помилок стоїть на девʼятому місці серед усіх причин смерті. Ви тільки замисліться! З їхнього бюджету щороку відраховують близько сорока мільярдів доларів на всілякі компенсації, повʼязані з лікарськими помилками. Розумієте? Американський лікар, який учиться та проходить стажування вдвічі довше за нас, — має право помилятися. Закон це передбачає. Лікар платить страховку, і хворий платить страховку. Якщо лікар помилився, до справи залучаються адвокати — і все вирішується цивілізованим шляхом. А в нас… Ні, ви хоч знаєте, що у нашому законодавстві, в усій нашій юриспруденції взагалі не існує такого поняття, як лікарська помилка? Є халатність, злочинні дії, нанесення шкоди і так далі. Просто помилок не буває. Лікарі всього світу іноді помиляються, а ми ні.

— Просто нонсенс якийсь… — здивовано пробурмотів Беженар. — Напевно, цей ваш зав тільки й робив там, що дивувався.

— А от і ні, — заперечив Олег. — Він їх більше здивував. Йому просто не вірили, коли сказав, що у нас хірургу з вищою категорією держава платить за день грошей на десять буханок хліба.

— Якийсь гуморист виступав, — додав Беженар, — чи то Петросян, чи то Задорнов… Мені фраза сподобалася, що в нас лікар отримує зарплатні менше, аніж найдешевша повія. Колеги, ви вдумайтеся — це ж взагалі безпрецедентно!

— Але навіть не це дивує, — перебив Голоюх. — Валентине Івановичу, ви найдовше серед нас працюєте… Скажіть, ви колись бачили, припустимо, хірурга, який би зробив операцію недбало на тій підставі, що його у суспільстві не цінують і мало платять? Комусь із вас за життя доводилося бачити таке? Я особисто не зустрічався. Але ж ні — суспільство однаково намагається за першої-ліпшої можливості тебе схопити за волосся і — пикою у клятву Гіппократа…

— Агов, — обізвався раптом Ілля, який вже давно мовчав. — Я бачу, ви себе почали накручувати. Улюблену тему лише зачепи. Якого біса? Держава наша плювала на нас і ще сто років плюватиме. Ви ж однаково зараз підете і далі робитимете все на совість. То чого розводити ці безглузді дискусії?

— Ні, ви на нього гляньте! — здивувався Беженар. — Ти ж сам почав!

— І взагалі, — несподівано згадав Тарас, — а чого ти не йдеш і не займаєш кабінет? Чого ти третій тиждень товчешся тут, в ординаторській? Ти ж тепер завідуючий.

— Не зрозумів… — здивовано вирячився на нього Ілля. — Ви що мене — відшиваєте? Я що, тут зайвий? З колективу виставляєте?

— Ніхто тебе не виставляє, — заспокоїв Олег. — Але він правий. Дійсно, чому ти кабінет зава не оприходуєш? Не солідно якось… Шеф повинен мати власний кабінет, а не товктися в ординаторській.

— Не знаю… — пробурмотів Медвідь. — Мені й так не зле.

— А чого ти, дійсно, Ілля Петрович? — взявся зі свого боку й Беженар. — Службою ж повинен хтось керувати. Тебе призначили, от і сідай.

— Між іншим, — додав Голоюх, — як на мене, шеф саме тебе хотів би бачити на цьому місці.

— Ти там знаєш, чого він хотів, — буркнув Ілля. — Ну, гаразд, не робіть проблеми. Іду — ще гнійних перевʼязок не робив… Ага, Олег Вікторович, то ти їдеш завтра на товариство хірургів замість мене?

Стукіт у двері був тихий та обережний, після чого в ординаторській зʼявився районний рентгенолог Завіташ. Якщо йому вдавалося зустрітися з Беженаром, а за родом діяльності обох це ставалося нерідко, розмова з медичної завжди перетворювалася на рибальську і затягувалася надовго. Цього ж разу Завіташ навіть не помітив травматолога, хоч і почав із порогу пильно оглядати все приміщення.

— Ваню, — гукнув його Беженар. — Іван Іванович! Що видивляєшся? Ти їздив у Верхній, чи ні?

— Хлопці, — невдоволено промовив той, — мій терпець урвався. Тепер ходитиму по відділах і де побачу нездані «рамки», — зразу до головного. Я скоро не матиму на що знімки вішати!

— А ми при чому? — не зрозумів Медвідь.

— Вашим хворим найбільше знімків робимо! А рамки кидаються будь-де. Це взагалі без меж! Учора йду з роботи — дай, думаю, гляну — може, сливи повиростали. А вона за черешнею із землі стирчить. Вже заіржавіла. Ні, ну все можна зрозуміти, але щоб рамки у посадках валялися!

Олег відчув, як щось здригнулося усередині. Але двері стукнули, і Завіташ зник так само несподівано, як і зʼявився.

— Псих, — промовив Беженар. — Кому вони потрібні, його рамки?

— А що означає — «біля черешні»? — проковтнувши, запитав Олег.

— У посадці, отій довгій, куди хвіртка відкривається, метрів за двісті є дика черешня, одна-єдина. Стара, грубезна. До речі, смачна, солодка.

— Того й нещасна, що солодка, — пошкодував Беженар. — Ягоди як поспіють — хлопці лазять за ними, а на корі вже чого тільки не вирізали — і з трьох букв, і з пʼяти…

Далі Олег не чув, про що вони говорили. Рамка «засіла» у голові. Мимоволі уява намалювала серед поодиноких дерев темний силует у каптурі. Під ним немає нічого…

— …взагалі, він правий, — вів своєї Медвідь. — Отака наша безгосподарність. Радянський стереотип «не моє». Ще не навчилися цінувати те, що маємо. Правду шеф казав — скоро без трусів полишаємося. Може, й ніж наш ампутаційний десь там, біля неї валяється…

Цього ранку Олег зʼявився у лікарні о сьомій. Виїзд було призначено на девʼяту. Потрібно було оббігти хворих та зробити перевʼязки. На додаток дурна рамка і ще дурніша Медвідева фраза міцно засіли у голові. Писанина автоматично переносилася на завтра. В ординаторській нікого не було, але біля дверей вже походжав показного вигляду чоловік. Він привітався і провів лікаря поглядом. Проте не встиг Олег одягнути халата, як той постукав і встромив голову в проріз дверей.

— Пробачте, будь ласка, а завідуючий коли буде?

— Гадаю, о пів на девʼяту.

— Ого… — той розпачливо глянув на годинник. — Це пізно… А… я вибачаюсь, ви також хірург? Пробачте, я всіх у відділенні знаю, а з вами ще не знайомий…

— Я тут не так давно працюю, — відповів Олег. — А що ви хотіли?

— Можливо, ви мені допоможете? Я із районної адміністрації, зам по культурі, Васєчко, — чоловік простяг руку. — У мене в обласному центрі сьогодні важливий захід із участю всіх… — він красномовно показав головою. — Навіть міністр культури приїжджає! А я ще й із доповіддю. Як на зло, в мене нарив утворився після інʼєкції. Вже тиждень терплю, мучуся. Гадав — перебуду захід, тоді прийду різати. А сьогодні, як навмисне, — болить так, що можна з глузду зʼїхати. Ніч не спав.

Обличчя зама по культурі висловлювало відчай.

Лікар провів пацієнта до перевʼязочної, і Васєчко соромлячись скинув штани, а заразом і труси, показуючи болячку на сідниці.

— Післяінʼєкційний абсцес, — констатував Олег. — Якщо розкрити, відразу легше стане.

— Може, встигнемо? — чиновник дивився благально. — Я не витримаю до кінця дня!

— Устигнути-то встигнемо, — невпевнено промовив Олег, — але як ви потім поїдете… Я не знаю навіть.

— А чому? — здивувався той. — Я й сюди якось доїхав, та й ви кажете — одразу легше буде.

— Справа в тому, що коли розріжемо, утвориться рана, — пояснив Олег. — Із неї днів зо два порядно тектиме. Та й розкривати краще під загальним знеболенням, а після наркозу поки оклигаєте — певний час пройде…

— Ну, я вас прошу! — продовжував благати Васєчко. — Я терпітиму під уколами. Зрозумійте: якщо я туди не потраплю, це буде ЧП! На рівні районної адміністрації! У нас район по культурі минулого року перше місце зайняв…

— Гаразд, — перебив Олег. — Щось вигадаємо. Тільки скоренько, бо я також до області збираюся. Виїзд на девʼяту.

Щойно Павло вийшов із машини та розчинив двері ФАПу, одразу побачив, що та ж сама жінка в хустці бігла до нього.

— Доктор, — захекано промовила вона, — з дідом зовсім погано.

— А що таке? — здивувався Павло.

— На ранок вже і… яйця попухли. І все це рипить, наче сніг!

— Гм-м… — обличчя Павла стало стурбованим, і навіть промайнула тінь переляку. — Ну, якщо вже яйця… — зосереджено промовив він. — Потрібно до району везти. Викликаємо «швидку», терміново.

— Дякую, лікарю! — сповзаючи зі столу, промимрив Васєчко.

Вигляд зама по культурі після перебутої процедури аж ніяк не можна було вважати геройським. Олег на цей час уже мив руки.

— Ви мене виручили, з мене причитається… А! Лікарю, а коли ця повʼязка змокне? Скільки часу витримає?

— Дуже швидко змокне, — запевнив Олег.

— І на штани перейде?

— Звичайно. Ви заїдьте до аптеки і купіть жіночих прокладок, — порадив Олег. — Таку прокладку просто зверху на повʼязку приліпіть пластиром. Її на півдня стовідсотково вистачить. А як почуєте, що вона стала важкою, відірвете й нову приліпите. Гарантія, що штани чистими залишаться. Ми у Харкові завжди так робили.

— Клас! — зрадів Васєчко. — Олег Вікторович, а може, й ви зі мною? Довезу вас до самої обласної лікарні.

— Ні, дякую, — відмовився Олег. — Нас везтимуть.

Беженар разом зі Щуром вийшли з реанімаційного відділення і попрямували до Павла, який застиг на сходах, відчуваючи себе явно не в своїй тарілці. Обоє лікарів виглядали вкрай невдоволеними.

— Якого біса ти його два дні маринував? — накинувся на фельдшера Беженар, чітко вимовляючи кожне слово. — У нього травма грудної клітки, підшкірна емфізема. Ти що, зовсім не доганяєш?

— Та я думав… — промимрив Павло, — вдарився, воно й спухло…

— А ти що, не бачив, що воно поширюється далі й далі? А ти що, не чув, що воно рипить під пальцями? — не витримав Щур. — Уже на промежину перелізло! Я взагалі такого, чесно кажучи, не памʼятаю.

— Коли я побачив, що вже й там спухло, — зрозумів, що біда… — виправдовувався Павло.

— Ну, зрозуміло, — підсумував Беженар. — Власні яйця врятували хворого. Якби не спухли, що дійсно трапляється вкрай рідко, фельдшер би бідолаху ще зо два дні маринував, а потім би вже й ховав…

— А так злякався, — додав Щур. — Ще б пак! Такий важливий орган спух! Отже, дійсно біда…

— Та що ж я міг… Він руками-ногами рухав… — белькотів Павло.

— Іди з моїх очей, — сказав Беженар. — І наступного разу, не знаєш — бери машину і відправляй!

Червона «Лада» загальмувала біля аптеки. З водійського місця насилу виліз елегантно вдягнутий Васєчко, боязко помацав рукою своє заднє місце, глянув на годинника і несподівано прудко чкурнув сходами догори.

— Доброго ранку! — привітався чиновник. — Пробачте, у вас жіночі прокладки є?

— Звичайно! Які вам?

— У тому-то й справа, що мені, — скаламбурив зам по культурі. — Щойно лікар нарив прорізав. А зверху порадив таку прокладку приліпити, щоб на одяг не перетекло.

— Ну, то беріть оці, — жінка поставила перед ним упаковку, — ці найбільше набирають.

— Що, цілу пачку? Таку велику?

— Звичайно. Дружині потім віддасте. Дуже гарні прокладки.

Чоловік розрахувався і швидко вислизнув із аптеки.

Чорний джип їхав по дорозі на Фертилівку, розбризкуючи калюжі. На пасажирському місці поруч із німцем сидів не хто інший, як Арсен Миколайович Бліщ, завгосп Тачанівської ЦРЛ, людина з двома бородавками. Ганс уже не муркав під ніс свої рідні мотиви, а терпляче щось утлумачував попутнику.

— Я єст найн бізнесмен. Я єст найн делайт бізнес! У фас в стране…

Мова його несподівано перервалася. Дровиняка, яку він переїхав двічі ще вчора, сьогодні продовжувала лежати на тому ж місці, тільки ще більш незручно, вигинаючись догори. Тепер не було можливості переїхати її навіть джипом.

— Майн готт… — Ганс похитав головою. — Ето ест цикавий люден! Ком, Арсен. Єслі ми не уперьом етот сухой дєрєф, он путет фальятса тут до Нофий год! Ком цу гер, Арсен! — командував він, беручи дровиняку за грубий кінець, щоб перекинути на узбіччя.

Цієї миті позаду затріщали кущі й пролунав крик, схожий на рев. Ламаючи гілки, з придорожніх хащ викотився зарослий мужик з вилами в руках. Обличчя було подерте, вбраний у обірвану одежину. Очі його скажено зиркали. Закричавши «Гітлер капут!», він кинувся на ворогів.

Обличчя Ганса видовжилося, щелепа відпала і німець, лишивши деревину, зробив кілька невпевнених кроків, а потім повним ходом дременув по дорозі, кумедно розкидаючи своїми «циркулями». Бліщ зорієнтувався набагато швидше і почав тікати першим, але, до свого нещастя, зашпортався за камінь, що надміру стирчав догори і, втрачаючи рівновагу, почав загрібати руками по шляху. У наступні секунди Ганс почув за спиною нелюдський крик:

— Свій я! Свій!!! — і відразу ж: — А-а-а!

— Ну, ось так… — розчаровано промовив Голоюх, — ти все шефа любив критикувати, а тим часом уже перебрав більшість його методів та звичок. Навіть узяв за правило мною постійно прийом затикати.

— Ну, Тарасе! — доводив Медвідь. — Ну, ти як дитина… А хто ж заткне? Он, Вікторович також ходить. Усім нам доводиться робити те, що не подобається. Та й із Савчуком… Ну хто ж винен, що він такий бідовий? Куди його подінеш?

— Гаразд, — сказав Голоюх, — але я подумаю, яку з тебе компенсацію здерти, раз ти вже зав.

— Лади, — Ілля здійняв обидві руки догори на знак згоди. — А тепер іди. Потіш Валентину, вона, напевно, ще не знає, що Савчук пропав.

Голоюх вийшов, нічого не відповівши.

Обласний палац культури вирував. У вестибулі ходили та стояли групами парадно вдягнені люди. Здоровезна зала вже була наполовину заповнена, і туди продовжували заходити. Васєчко ще раз оцінив себе перед дзеркалом, тоді, озираючись, непомітно помацав місце, яке зараз хвилювало його найбільше, і попрямував до зали. Але на шляху його зупинили троє цілком задоволених добродіїв.

— Ти ба! Роман Петрович власною персоною!

— Ось вони, наші флагмани!

Посміхаючись, вони по черзі тиснули йому руку. Це були зами з сусідніх районів.

— Ну, ходімо… Розповіси, як ти дійшов до такого життя.

— І район довів.

— Та я вже сідати хотів… — нерішуче запротестував Васєчко.

— Яке там — сідати? Ми чули — ти відразу на трибуну!

— Ой… — відмахнувся тачанівський зам. — Ти гадаєш, воно мені потрібно? Я вже не радий…

— Ну, гаразд уже, не тушуйся! Ходімо до буфету, ще сімнадцять хвилин є. Коли я тебе востаннє бачив?

Буквально схопивши під пахви, колеги потягли нещасного Васєчка до буфету, продовжуючи жартувати та сипати дотепами. З напрасованої лівої штанини тачанівського зама по культурі тихенько вислизнуло щось біло-червоне і залишилося лежати на підлозі посеред коридору. Елегантно вдягнені пані та панове боязко обходили цей дивний предмет, роблячи відповідні вирази облич.

«Рафик» тачанівської лікарні загальмував біля тротуару поруч із корпусами обласної лікарні. Ада Василівна, яка сиділа попереду поруч із водієм, повернулася до товариства.

— То що, шановні, як ми домовлятимемось? О котрій годині збір?

Компанія загомоніла.

— Прекрасно, — підбила підсумки Ада Василівна. — Отже, орієнтуємося на Олега Вікторовича, йому найдовше. Збираємося тут о пів на четверту. Чи в кого є ще які свої справи? Магазини і так далі…

— Взагалі-то я збиралася ще дещо встигнути, — невпевнено сказала Ольга. — Але до того часу повинна справитися. Якщо ні, то не чекайте. Повернуся автобусом.

— Отже, пів на четверту. Кого не буде за двадцять хвилин — повертатиметься самотужки.

Троє вийшли, а машина з начмедом рушила далі.

— Ну що, вперед? — доволі оптимістично промовив Маценко.

— Я ще до кіоску, — сказала Ольга.

— А мені цигарки купити, — без особливого оптимізму промовив Олег.

— Ну, як знаєте… — і, махнувши рукою, статист рушив до корпусів, похитуючи дипломатом.

Вони перезирнулися.

— Чого він так радіє? — не зрозумів Олег.

— Не знаю… — відповіла Ольга. — Я взагалі-то не любитель цих виїздів до області — маю на увазі, в справах. Адже нашого брата тут, як правило, не хвалять. В основному дають чортів та нові вказівки.

— Це точно, — погодився Олег. — У такому випадку, як ви сприймете мою пропозицію поліпшити поїздку? Я ж збирався запросити вас на каву! Ви памʼятаєте?

Якусь мить Ольга думала, а потім відповіла:

— Ну, давайте… Тільки у цьому разі нам доведеться повертатися якимось із вечірніх поїздів.

— Влаштовує, — сказав Олег. — Отже, ходімо.

— А як же ваші цигарки? — здивувалася Ольга.

— У мене щойно розпакована пачка.

— То ви це навмисно?

— Ну, я ж узявся позбавляти вас від…

— До Віталія Івановича я не маю якоїсь особливої антипатії, — посміхнулася вона.

— Що ж. Маю я і для себе колись постаратися, — цілком серйозно відповів Олег.

Тачанівський зам по культурі Васєчко, який міцно тримав у руці склянку мінеральної води, несподівано зблід і помацав себе ззаду нижче пояса, а потім скочив і, не звертаючи уваги на здивованих друзів, дременув із буфету.

— Куди? — загукали йому навздогін. — Ще пʼять хвилин!

Та чиновник, не обертаючись і якось незграбно припадаючи на ногу, прямував у кут коридору, де розташовувалися туалети.

— Ведмежа хвороба, — з розумінням зауважив один із компанії.

— А хулі — перед міністром виступати, — багатозначно промовив інший зам по культурі.

З іншого боку від буфету, де вони сиділи, під стіною, яку прикрашав стенд «Наші флагмани», залишалася валятися найкраща, якщо вірити телевізійній рекламі, прокладка «Олвейз», що давно вичерпала власні резерви. Народ продовжував кидати підозрілі погляди на цей доволі недоречний тут предмет, доки пані в синьому нейлоновому халаті, прибігши на всіх парах невідомо звідки, не загребла її віником, поклавши край цьому неподобству.

Сидячи в пустому кабінеті, Тарас нервово постукував ручкою по столі. За дверима стояв гамір — відвідувачі змучилися чекати. Нарешті почулися швидкі кроки і, розчинивши двері, до кабінету влетіла квітуча медсестра. Її добротні сімдесят пʼять кілограмів, заточені у цілком пристойні форми, навіть здійняли при цьому невеличкий вихор повітря у невеликому приміщенні. Заклопотана якимись сторонніми думками, вона встигла танцюючою ходою дістатися до середини кабінету, аж коли побачила лікаря, якого явно не чекала зараз тут уздріти. Обличчя Валентини посів дурнуватий вираз і вона, затинаючись, промовила:

— О… а… е… Сьогодні ви тут, доктор?

— Я бачу, ти вже видужала, — замість відповіді похмуро промовив Голоюх. — А півгодини тому ледве повзала.

— А ви б хотіли, щоб я до кінця життя кульгала? — скривилася медсестра. — Ну, дякую, доктор…

— Будь ласка, — не змигнувши відповів він. — Де ти ходиш? Не бачиш, скільки хворих під кабінетом?

Зітхнувши, сестра невдоволено розчинила двері. Увійшла бабця, що явно приїхала з села, — в хусточці та із затяганою сумкою.

— Прошу сідати, — запросив Голоюх. — Слухаю вас.

— Га?! — закричала вона, нахиляючись до лікаря і приставляючи долоню до власного вуха.

— Що вас турбує?! — подібним чином крикнув туди Тарас.

Валентина, втискаючись за стіл, лише скривилася.

— А… — зраділа бабуся. — Нічого не турбує!

— То навіщо ж ви прийшли!? — продовжував кричати лікар.

— А! Тут інший дохтор сидів! Він казав здати аналіз сечі.

— То давайте, я подивлюся! — запропонував Голоюх.

Бабуся полізла до сумки, витягла і поставила на стіл закупорену пластмасовою кришкою, а зверху ще й завʼязану шматком целофану повну півлітрову банку сечі.

— Бабусю! — кривлячись, закричав Тарас. — Це не сюди! Сечу до лабораторії несуть! Сюди дають лише папірець із результатом! Валю, заведи її, бо заблукає.

Медсестра невдоволено вилізла з-за столу і, таки трохи накульгуючи для вигляду, зникла з бабцею за дверима.

— Зачекайте, будь ласка, хвилинку, — почувся з коридору знайомий голос, і в кабінеті зʼявилася Ланько, тягнучи за собою жінку років близько тридцяти, стурбовану та дещо знічену.

— Тарасе Васильовичу, слухай, — почала вона, — виручай. Тут справа не зовсім ординарна… — обидві гості всілися на кушетку, де дивляться хворих. — Це жіночка з родини мого чоловіка. До того ж, справа могоричова…

— Так, так! Могоричова! — підтвердила друга жінка.

— А в чому ж справа? — не витримав Голоюх.

— Ну, кажи, — підштовхнула Світлана Сергіївна родичку.

Зібравшись із духом, жінка видала поістині безпрецедентну фразу:

— Треба полікувати італійський геморой по телефону.

— Що?! — Голоюх вирячився на жінку, а потім і на лікарку. — А… ви спочатку поясніть, що це за різновид такий. Мені невідомий.

— Ой… — скривилася Світлана Сергіївна, невдоволено глянувши на родичку. — Ти як скажеш… Це вона нічого не вміє пояснити. Слухай мене. Її рідна сестра поїхала до Італії, ну, на заробітки. А там її геморой зовсім замордував. Він і раніше регулярно загострювався, а тут зовсім сказився. Каже — біда. Хоч усе кидай і їдь назад. А вона ще й грошей на дорогу не відробила повністю. Та й потім — хто її там чекатиме? Пропаде робота! Катастрофа, одним словом…

— А там що, лікарні немає? — здивувався Голоюх.

— Та є, — знову підключилася до розмови родичка, — але курс лікування у перерахунку на долари — кілька тисяч. А операція — взагалі фантастика, до двадцяти тисяч доходить.

— Двадцять тисяч зелених! — присвиснув Тарас. — За один геморой! Добре ж їм там живеться… Я б за дві тисячі всі італійські геморої згоден був прооперувати… Чекайте, а… Не зрозумів, як ви хочете, щоб я її лікував?

— По телефону! — в один голос заявили обидві.

— Добрий день, — здивувався Тарас. — Я вам що, Кашпіровський? Може, її ще й прооперувати по телефону?

— Тарасе! — обсмикнула його Ланько. — Давай по-серйозному. Там наша співвітчизниця на чужині кінчається, а ти тут гострословиш! Давай серйозно!

— Та як — серйозно? — обурився той. — Ти уявляєш, як можна геморой по телефону лікувати? Там буває купа різних ускладнень. Звідки я знаю, яке з них виною тому, що в неї зараз болить? Це ж подивитися треба. Лікування ж не однакове!

— Так ти з нею побалакаєш, вона тобі розповість. Давай!

Лікарка кивнула родичці. Та витягла з сумки мобільний телефон.

— Ну, пані, ви даєте… — промовив Голоюх.

— Ось, лікарю, ми вам залишаємо… — сказала родичка. — Вона вам по обіді зателефонує. Ви вже постарайтеся…

— А телефон потім кому віддати?

— Це вам. Вона казала — в особисте користування. Так вона матиме змогу тільки що — відразу з вами проконсультуватися.

Обидві піднялися й пішли до дверей.

— Але я нічого не гарантую! — заволав услід їм Тарас. — Ви уявляєте, як це — геморой заочно лікувати…

— Усе буде гаразд, — чарівно посміхнулася родичка. — Я знаю, ви дуже хороший лікар. А якщо буде потрібно… — вона повернулася до столу та змовницьки нахилилася до хірурга, — сестра казала, що зніме його на відеокасету і надішле вам!

— Кого — його? — не зрозумів Голоюх.

— Геморой! — здивовано вигукнула вона.

Вони вийшли з кабінету, насилу розминаючись у дверях із Валентиною.

— І що, також можна буде собі на памʼять залишити? — сам до себе промовив Тарас.

— Що?! — не зрозуміла Валентина.

— Італійський геморой, — відповів він.

— А що, хіба такий буває? — здивувалася вона.

— Виявляється — так. Клич, нехай заходять.

Але гамір загального невдоволення, що здійнявся у коридорі, свідчив про те, що ще хтось намагається пробитися до кабінету поза чергою. Двері розчинилися, і двоє представників міліції затягли попід руки завгоспа, який згинався удвоє та жалібно стогнав. Одною ногою він ще якось намагався переступати по підлозі, друга ж просто волочилася за ним.

— О, Господи… — Валентина лише сплеснула руками.

— Що сталося? — запитав Голоюх, підводячись і допомагаючи їм.

Міліціонери поклали Бліща животом донизу на тапчан, і один із них, зовсім захеканий, пояснив:

— Ось, доктор, забирайте вашого завгоспа. Вила йому в задницю засадили.

— І що я з ним тут робитиму? — здивувався Тарас. — Треба було просто у відділення. Давайте, тягніть туди.

— Е, ні! — відрубав інший. — Це вже ви самі. Нам іншого тягти треба.

— То давайте хоч того одразу у відділення! Що ж ви до поліклініки неходячих носите?

— А другий взагалі не до вас, — уже віддихавшись, відповів сержант. — Той до психіатра. Він наче як із глузду зʼїхав.

Міліція покинула кабінет.

— Іди, дзвони до хірургії, — сказав Голоюх медсестрі, намагаючись стягти штани з Бліща, щоб подивитися до рани, — нехай із ношами приходять…

— Помираю, Тарасе Васильовичу, — стогнав той. — Півметра би вище — все, кранти…

Ті ж самі двоє сержантів, але вже у супроводі капітана Панчишина вели тепер коридором другого поверху дальнобійника Мітю. Він був у тій самій подертій і вимащеній куфайці, яку добув невідомо де, та одному кросівку. Щетина вже перетворилася на бороду. Пристебнутий до одного з сержантів браслетами, Мітя йшов мовчки, розхриставшись та виставивши груди.

Панчишин постукав та відчинив двері з табличкою «Психіатр».

— Будь ласка, — запросив доктор Кульчицький, який на той час, вільний від хворих, перебував думками на третьому поверсі.

Мітю завели до кабінету.

— О Господи… — лікар мимоволі піднявся з-за столу. — Де ви його взяли?

— Ось, — похмуро промовив капітан, — приймайте. Партизана зловили. Як у тому анекдоті — сорок років по війні, а він досі поїзди у повітря висаджує…

— А якщо серйозно? — запитав Кульчицький.

— Куди вже серйозніше? — Панчишин зняв кашкет та витер лоба. — Влаштував засідку на нашого німця. Поклав деревину впоперек дороги і попер із вилами…

— А ще «Хайль Гітлер» кричав, — додав сержант. — Тьху! Тобто «Гітлер капут».

— Як вас звати? — запитав лікар затриманого.

— Нічого не скажу, — відрізав той. — Нікого не видам. Можете розстрілювати.

— Та ніхто не збирається вас розстрілювати, заспокойтеся, — сказав Кульчицький. — Ви розкажіть, що з вами сталося?

Цієї миті двері до кабінету знову розкрилися і туди увірвався мужик, вбраний у стару затерту шкірянку, в супроводі ще одного міліціонера.

— Мітя! — закричав він, кидаючись із порога до затриманого, й обіймаючи його. — Мітя! Це ж мій напарник! Ми ж із ним пів-Есенде проїхали!

Дописавши папери, Кульчицький віддав їх капітану.

— Ось, — сказав він, — з оцим направленням просто до приймального.

— Отже, психушка… — уточнив Панчишин. — А ви впевнені, що він дійсно здвинутий? Може, придурюється, а мотиви інші…

— Ніякий він не «здвинутий», — заперечив Кульчицький. — Але в даний час у нестямі — це сто відсотків. Реактивний психоз. Стан, який потребує термінового лікування. Тільки дивіться — нехай обидва ваших з ним їдуть, бо він буйний.

Медвідь із Голоюхом вийшли з перевʼязочної, скидаючи на ходу маски.

— Ну, ти даєш, звичайно… — промовив Ілля, штовхаючи колегу в бік. — Прогресуєш! Починав із виделки у дупі, а тепер уже цілі вила!

— Не смішно, — скривився Тарас. — Зовсім не смішно. Що з ним тепер робити?

— А що? — розмірковував уголос Ілля. — Рани ми задренували, антибіотики призначили. Он, напарник того «партизана» вже й до аптеки побіг — казав, що куплятиме всі ліки, які належить. Так що нехай лежить. Головному треба повідомити — завгосп не менше, як на два тижні вибув…

У коридорі хірургії зʼявилася завгінекологією Оксана Євстахіївна, і лікарі відразу ж повернулися до неї.

— Слухаємо вас, Оксано Євстахіївно, — почав Медвідь.

— Чим зобовʼязані такою честю? — підхопив Тарас.

Але Оксана Євстахіївна, завжди весела та дещо грубувата, зараз ніяк не реагувала на їхні жарти.

— Хлопчики, — сказала вона, — у нас нещастя. Знаєте нашу медсестру Люду? Ну, давно вже в нас працює, на посту в пологовому.

— Ага, чорненька така, Люда… — уточнив Тарас.

— Так. В неї учора в Греції чоловік загинув. Ну, знаєте, як усі зараз, на заробітках. Нещасний випадок на будівництві.

— Ні хріна собі… — пробурмотів Ілля.

— Вчора звідти телефонували. Потрібно якось перевозити. Уявляєте, скільки це коштує? Ось, скидаємося, хто скільки може. Візьмете участь вашим відділенням?

— Звичайно, — сказав Ілля. — Зараз дам старшій команду — нехай починає збирати.

— Дякую, — промовила зав.

— І діти є? — запитав Тарас.

— Аякже, двоє. Старша збиралася до інституту поступати. От і поїхав на навчання доньці заробити. Заробив…

— Ось так… — промовив Ілля. — Мій старший за три роки також поступати схоче. А за пʼять — молодший. Куди мені їхати?

— Мені легше, — сказав Тарас. — Аналогічні проблеми за вісім років чекають. Може, щось зміниться…

— Хрін там зміниться, — злісно відповів Ілля. — На половину сьомої почне показувати. Піду скажу Любі — нехай збирає.

Двері зали розчинилися, і вишукане товариство почало виливатися до вестибюля. Відразу ж зчинився гамір, біля буфетів зʼявилися черги. Троє знайомих і далі продовжували щось тлумачити тачанівському заму по культурі, який відчував себе явно не у своїй тарілці.

— Та ну його — буфет, — говорив один із компанії, — ідемо просто прогуляємося десять хвилин. Однаково, він зараз, крім мінводи, нічого не питиме. А дарма, між іншим.

— Дарма, дарма… — підтримали двоє.

— Та не хвилюйся ти так, виступиш. Ти завжди краще за всіх умів тріпатися.

Продовжуючи тримати за руки Васєчка, який наче набрав до рота води, чиновники просувалися неквапно коридором, роблячи вже друге коло. Та раптом їхню увагу привернуло щось біло-червоне, що лежало майже посередині зали. Товариство підозріло обходило це місце, перешіптуючись та кидаючи туди косі погляди. Ті ж, кому довелося бачити це неподобство вже удруге, викочували очі й щось обурено бубоніли. Васєчко миттєво зблід і видер руку в колеги.

— Оба-на, — промовив один із його знайомих, — на такому поважному зборищі, ще й посередині…

А тачанівський зав уже біг повним ходом у напрямку туалету.

Олег швидко йшов до виходу з території обласної лікарні. До призначеного часу залишалося ще близько сорока хвилин, але він поспішав.

— Олег Вікторович! — почулося позаду.

Він обернувся. Ольга вже підводилася з лавки у лікарняному парку, де сиділа, чекаючи на нього. Брючний костюм відверто личив їй. Щоправда, цей уже був інший, не той, у якому йому доводилося двічі бачити її в лікарні, але пошитий за тим самим фасоном. Обличчя Олега висловило здивування, він навіть мимоволі глянув на годинник.

— Не хвилюйтеся, — сказала Ольга, — з вашим годинником усе гаразд. Просто в мене дещо не склалося. Ось сиджу тепер тут і на вас чекаю. У них в кадрах компʼютер поламався. Чекала, поки відремонтують. Не відремонтували. Довелося все від руки переписувати. А як впоралася, дивлюся — вже пізно кудись їхати, не встигну до вас.

— Ну, так… — здивувався Олег. — У чому проблема? Їдемо, робимо вашу справу, а потім, якщо залишиться час, розважатимемося, а як ні — то іншим разом.

Вона посміхнулася:

— Але ви ще не знаєте, у чому полягає моя справа.

— Яке це має значення? — він знизав плечима. — Невже щось таке, де із мене зовсім ніякої користі?

Ольга засміялася.

— Просто я мала до своєї сестри заїхати. Вона у мене тут живе. Тим паче, учора я їй телефонувала і обіцяла, що буду.

— Ну, то їдьте, — запропонував Олег. — Встигнете. Потім я вас зустріну й поїдемо на вокзал. Може, навіть із півгодини часу на якийсь бар або кафе залишиться.

— А ви як? — запротестувала Ольга. — І взагалі — ви ж допомагати збиралися щойно! Вам же було без різниці!

— Ну, це зовсім інше, — завагався він. — Це навіть незручно — припретеся з якимось…

— Ну, це вже ви, Олег Вікторович, на компліменти напрошуєтеся. Зовсім не з якимось, і ви це самі розумієте. Тим паче, ми з сестрою великі подруги, зовсім свої люди. Так що все зручно. Замість якогось генделика попʼємо кави у домашній обстановці. До того ж, моя сестра розумна й гарна жінка. І незаміжня, між іншим…

— От це вже мені якось без різниці… — посмішка його вийшла при цьому цілком щирою.

— Ви так упевнені? — Ольга жартома насупилася.

— На всі сто, — відповів Олег. — Гаразд, якщо ви запрошуєте, то їдемо. Але по дорозі купимо коробку цукерок і одну гвоздику.

— Чому саме гвоздику?

— Ну, не знаю… — несподівано розгубився Олег. — Напевно, тому, що подарувати гвоздику — це так… індиферентно виглядає. Троянду, припустимо — це вже щось означає. А гвоздика — так, жест пристойності.

— Справді? — здивувалася Ольга.

— Сподіваюся, ви не образилися?

— Ні, звичайно, — вона знизала плечима. — Це ж не мені… Ходімо.

Тачанівський зам по культурі незграбно влаштувався за трибуною. Незважаючи на те, що привід для його появи перед товариством працівників культури області був більш ніж почесний, вигляд Васєчка віддавав якоюсь зацькованістю, наче його викликали сюди не хизуватися, а ковтати пілюлю. Проговоривши механічно більшу частину запланованого, бідака вже відчував перспективу скоро зникнути звідси.

— …і на завершення я хотів би згадати, — тріскотів він, ковтаючи слова, і явно намагався стояти трохи боком та зігнувшись, — що не було б у районі ніяких зрушень у галузі культури без належної уваги до нас із боку районної адміністрації та її голови Михайла Петровича Бурчуна. Загалом, дякую всім…

І, запхавши руку до кишені якось неприродно глибоко, наче намагаючись щось зловити мало не на рівні колін, він скривлено покульгав зі сцени під аплодисменти залу та президії. Сам міністр культури у президії повернувся до нього упівоберта, аплодуючи разом з усіма. Але задоволений вираз несподівано зник із обличчя високого гостя, звільняючи місце для цілком природного здивування, коли чергова прокладка, сяючи відвертими та недоречними кольорами, вилізла з тієї ж лівої штанини Васєчка, залишаючись на сцені для загального огляду.

Вони неквапно йшли широкою вулицею. Рух транспорту заспокоювався, засвітилися перші ліхтарі. Людей на тротуарах поменшало.

— Давайте повільніше, — попросила Ольга. — Я чогось дуже змучилася за день.

— Чіпляйтеся за мене, — запропонував Олег, підставляючи їй зігнуту в лікті руку.

— Дякую, — промовила вона. — Тільки зважте — тут нас можуть побачити.

— Що ви маєте на увазі? — не зрозумів Олег.

— Цією вулицею їдуть усі, хто у нашому напрямку. А ось там, — вона показала рукою, — зупиняються автобуси, щоб добрати пасажирів. Тож є теоретична можливість зустріти когось із Тачанова.

Олег лише посміхнувся:

— Знаєте, я ще не настільки пройнявся вашим провінційним етикетом, щоб перейматися таким. До того ж, гадаю, якби хтось побачив, то лише б позаздрив мені.

— Дякую за комплімент.

У голосі Ольги не було особливого натхнення, тому Олег запитав:

— А вас це, напевно, хвилює?

— Та загалом ні, — відповіла вона. — У крайньому разі, не настільки, щоб відмовитися від пропозиції. Бачите — ледве повзу…

— До того ж, я не збираюся розгулювати завтра по Тачанову ось так ще із кимось.

— Дякую, — Ольга посміхнулася. — А ви не образилися, що ми так нікуди й не пішли?

— Звичайно, ні, — завірив Олег. — Ми чудово провели час. До того ж, вийшло так, що пригостили знову ви мене, отже, в мене й надалі залишається привід для запрошення у відповідь.

Червона «Лада», що їхала у тому ж напрямку, несподівано загальмувала і почала здавати назад.

— Ось бачите? — сказала Ольга. — Нас уже впізнали. Цікаво, кого це хочуть підвезти — вас, чи мене?

— Гадаю, швидше, вас, — висловив припущення Олег.

Із машини, що зупинилася біля бровки, з великими зусиллями виліз нещасний Васєчко. Він мало не плакав і, тримаючись рукою за місце нижче спини, кинувся до них.

— Олег Вікторович! Якби ви знали про мої пригоди! Скільки я пережив!

— Але ж я попереджав вас! — виправдовувався лікар. — Я ж казав, що це авантюра, що після такого належить у лікарні лежати, а ви — «мушу, мушу»…

— Та я нічого, — продовжував мимрити той, — я розумію, сам винен… А ви — може, додому?

— Так. Берете із собою?

— Беру?! — здивувався зам по культурі. — Не те слово! Олег Вікторович, вибачте, звичайно, а ви машиною не керуєте?

— Ну, припустимо, — відповів Олег, — але прав із собою не маю.

— Та Господь із ними! Я ледве живий після всього, сидіти взагалі не можу, а тепер ще й сплю за кермом.

— А ви що, може, які ліки приймали? — поцікавився хірург.

— Випив дві пігулки анальгіну й дві дімедролу.

— Ну, ви даєте! — Олег схопився за голову. — Це ж за кермом заснути можна! Хто вас так напоумив?

— Ніхто… — простогнав той.

— Гаразд, — погодився Олег. — Лягайте назад і спіть. Але якщо зупинять — штраф за ваш рахунок.

— Добре, добре… — бурмотів Васєчко, лізучи на заднє сидіння. — У мене брат начальником нашого ДАІ тачанівського… Ви не знали? Викрутимося…

Машина взяла з місця.

Олег їхав неквапно. Сутеніло, і назустріч траплялися машини з увімкнутими фарами. Позаду голосно хропів Васєчко. Ольга сиділа упівоберта до Олега, склавши руки на сумочці, що лежала в неї на колінах.

— Ось так я і зʼявилася у відділі кадрів, — розповідала вона. — У крайньому разі, робота спокійніша за попереднью. Зарплатня, звичайно, не надто велика, але… Окремий кабінет, ніхто в тебе на голові не сидить. А в мене якраз такий час був, що хотілося подалі від усіх сховатися.

— Розумію, — погодився Олег. — А… Хоча, нетактовно про таке питати…

— Що, ви хотіли запитати, що мене смикнуло вийти за нього заміж?

— Так, я справді цього не розумію, — погодився він.

— Як вам сказати… Була молодою, не надто розумною, а найголовніше… — жінка зробила паузу, вагаючись, чи варто це говорити. — Боялася, що мене так ніхто й не візьме. А тут шанс випав.

— Ви жартуєте? — Олег цілком серйозно глянув на Ольгу. — Ні, я зрозумів — просто на черговий комплімент напрошуєтеся.

— Нічого я не напрошуюся, — тихо відповіла вона. — Коли мені було шістнадцять, я вдарилася коліном, і воно дуже боліло. Дрібниця, звичайно, мама мені спиртовий компрес поставила та пішла на роботу. А я схотіла зігріти чаю. Коли запалювала сірник… Знаєте, буває таке, — відлетів запалений шматок сірки й потрапив туди. Усе спалахнуло. А я так перелякалася, що не змогла загасити. Бігаю, кричу, а воно горить… Як стояв компрес кругом ноги, так і обгоріло. Потім цілий рік по лікарнях, кілька пересадок шкіри. А шкіру брали з іншої ноги, трохи вище. Ну, ви знаєте, як це робиться. Звичайно, вам відомо, як виглядає тіло після таких опіків та операцій. А мені сімнадцять років… Після цього зовсім дах поїхав… Це я зараз тверезо дивлюся, а тоді… Мене ще у школі, між іншим, найгарнішою у класі вважали.

У її голосі знову зʼявився жартівливий відтінок.

— Ну, тоді ви прогресуєте, — сказав Олег. — Я чув, вас тепер вважають найгарнішою у Тачанові.

Ольга розсміялася, від чого Васєчко відразу припинив хропіти і заплямкав.

— Все-таки напросилася… І хто ж це так вважає?

— Є така річ — громадська думка, — пояснив Олег. — Вона не належить нікому. Можу лише додати, що я з нею згоден.

— Дякую, — промовила вона. — Ви вмієте підняти настрій.

За півгодини машина зупинилася поблизу двоповерхового будинку. Васєчко, насилу прокинувшись, переліз на водійське місце і, пробурмотівши кілька слів вдячності, відʼїхав.

— Хоч би у стовп не вʼїхав… — стурбовано промовив Олег. — Зовсім сонний.

— Ви знаєте, — зауважила супутниця, — в мене чомусь таке враження, що його пригоди на сьогодні ще не скінчилися.

— Сплюньте, — сказав Олег. — Ну, що ж… Дякую вам за гарний день. Гадаю, я не створив якихось незручностей вашій сестрі?

— Це я вам дякую, — відповіла Ольга. — І що довезли також. А щодо сестри — жодних проблем. Навпаки, ви їй сподобалися. Ще, гляди, телефон ваш попросить… Вона в мене жінка рішуча.

— Ну, ви вже щось вигадайте, ради Бога, — попросив Олег. — Скажіть їй, що в мене четверо дітей, наприклад…

— А якщо це її не злякає?

— Ну… — він на мить завагався. — Тоді скажіть, що я вже ваш. Це точно допоможе.

— Так? — її жартівливі інтонації зникли. — Цікава ідея. Гаразд, я подумаю.

— На добраніч, — сказав Олег, простягаючи їй руку.

— До завтра, — відповіла вона, торкаючись до його пальців.

Гарна постать зникла у дверях підʼїзду, а за півхвилини у вікні на другому поверсі увімкнулося світло.

Як виявилося, Ольга дійсно наче у воду дивилася. Пригоди тачанівського зама по культурі на цьому ще не скінчилися. Коли його дружина, яка працювала кухарем у місцевому ресторані, близько одинадцятої зʼявилася вдома, змучений Васєчко вже хропів на повну, вкрившись із головою. Синок його, добрячий уже бурмило шістнадцяти років, сидів із навушниками біля телевізора і дивився по відео якийсь концерт. Підійшовши до нього, серйозна дама, якою була Олена Степанівна, рішуче постукала пальцями по навушниках. Хлопець здригнувся і зняв їх із голови.

— Ма, ну чого тобі?

— Усе торчиш, так? — докірливо промовила вона. — Чи як там у вас — тащишся? А готуватися хто буде? Чи ти гадаєш, воно само поступиться? Так?

Син лише роздратовано зітхнув і знову вдяг навушники. Але мати цього разу здерла їх сама.

— Батько коли приїхав?

— Годину тому.

— Напідпитку?

— Я що, експертизу робив? Розбирайтеся самі. Я що, сиджу, музику слухаю, нікого не чіпаю…

— Клей для шпалер привіз?

— Не знаю, не говорили ми.

— Господи! — Олена Степанівна здійняла руки до неба. — В одному будинку шістнадцять років живуть, а порозумітися нормально не можуть!

Облишивши похмуре майже двометрове чадо, жінка вийшла до передпокою, позаглядала по кутках, потім залізла до кишені чоловікової куртки, знайшла ключі від машини і подалася до гаража, щоб влаштувати ревізію багажника. Не побачивши там клею для шпалер, Олена Степанівна відчинила дверцята салону.

Річ, яка лежала на килимку під переднім сидінням, відразу кинулася їй в очі. Це була носова хусточка, явно жіноча. З відразою взявши невідомий предмет двома пальцями, Олена Степанівна понюхала його, скривилася, а потім, відчинивши задні дверцята, залізла до салону. Клею не було й там. Зате на підлозі біліло ще щось. Коли жінка взяла це «щось» у руки, обличчя її перекосилося, зблідло, а потім почервоніло. Предмет виявився використаною прокладкою. Мало не загарчавши, Олена Степанівна смикнулася з машини, заліпивши при цьому дверцятами у стіну гаража, вдарилася головою об лонжерон і, навіть не помітивши цього, кинулася до хати.

На екрані відика кілька стрижених негритосів дебільного вигляду звивалися і гугнявили щось своє. У навушниках гудів жорстокий реп. Тож «відкинутий» синок поважного зама по культурі не міг чути пронизливих криків, що лунали зі спальні.

— Ох ти ж, старий кобель! — волала Олена Степанівна. — З міністром у тебе зустріч, так? З міністром? Сину шістнадцять років! Хворий ти, так? Хворий? Зараз я тебе вилікую! Я тобі зараз це знаєш куди запхаю?

Поміж цими фразами чулися глухі стусани та схлипи Васєчка, який, впавши від несподіванки в нестяму, лише затулявся руками, навіть не намагаючись якось врятувати свою вражену гідність.

Вийшовши від головного лікаря, Ольга побачила зі спини Олегову постать, що рухалася до виходу з поверху. Пропустивши когось, він зник на сходах. Задумливо зробивши кілька кроків, вона розчинила двері власного кабінету. На столі у невеличкій скромній вазі для квітів, яка була порожньою вже кілька днів, зʼявилася розкішна темно-червона троянда.