Лікарня на відлюдді

Розділ VII

Наталя перейшла з реанімації до хірургії, несучи поліетиленовий мішок із інтубаційними трубками та іншим анестезіологічним реманентом.

— Привіт, — це була Маша. — Куди ти з цим багатством?

— Несу до операційної. Наший Щур весь старий мотлох позбирав, де тільки можливо, і збирається пристосовувати. Слухай! — вона наче щось згадала. — А це правда, що до вас Засула поступив?

— О! — вигукнула Марійка, — і ти туди ж… Мене вже дістали із Засулою. Цілий день сьогодні — «правда?» та «правда?»

— А що, всі цікавляться, так? — не вгавала Наталя. — А хто ще питав?

— Гадаєш — ти одна така цікава? О-о… Тут вже півполіклініки прибігало.

— Та мені що… — скривилася анестезистка. — Просто цікаво. То що йому робитимуть?

— Не знаю, — відповіла Марійка. — Але, здається, хочуть оперувати.

— Ух ти… от би на операцію потрапити… Цікаво, на чию зміну випаде?

— А ти поміняйся, — не без єхидства порадила співробітниця. — Хоча… хто ж таким днем поміняється? Усім цікаво…

— Можна подумати! — образилася Наталя. — Та ти й сама б пішла, але тебе до операційної не запрошують.

— А мені й не треба, — Маша повернулася йти, але також щось згадала. — Між іншим, подруго, а ти знаєш, що Павлуша наш жениться! У вас там ще, напевно, не знають.

— Так я тобі й повірила, жениться… — скривилася Наталя. — Навмисно чутки розпускає, щоб Світлана знала… Ну, бачили його з якоюсь, то що з того?

— Я відповідаю! — авторитетно заявила Марійка. — Весілля не роблять, лише скромну вечірку. Усе за європейськими стандартами. Я вже запрошення маю! І наречена, між іншим, не якась там дівуля, а нашого Бліща донька. Така вся з себе, вашій Свєтці далеко. Можеш її порадувати.

— Та їй наче однаково, — знизала плечима Наталя, прямуючи далі до операційної.

Ілля сидів на краю ліжка й обстежував живіт хворого — чоловіка середніх років, але доволі молодистого, самої що не є звичайної зовнішності. Олег стояв збоку. Пацієнт боязко зиркав то на одного лікаря, то на іншого. Усі його емоції були написані на обличчі.

— Ну що ж, Зіновію Федоровичу, — почав Медвідь, скінчивши обстеження, — ми тут порадилися з Олегом Вікторовичем і вирішили, що вас потрібно оперувати.

Від цього повідомлення хворий злякано здригнувся.

— А може… це… підлікувати ще?

Погляд хворого хутенько забігав з одного лікаря на іншого.

— Підлікувати, звичайно, можна, — погодився Медвідь. — Але вилікувати — це лише оперативним шляхом. Правильно я кажу, Олегу Вікторовичу?

— Тільки так, — підтвердив той.

Засула мовчки проковтнув.

— Полюбляєте ковбаску, напевно. Коли востаннє таке їли?

— Давно… — поскаржився хворий. — Не дає…

— Ну ось… Із камінням у міхурі — вважайте, що все життя на дієті. А можливо, нам вдасться все зробити через мікродоступ, тобто дуже маленький розріз. Усього сім-вісім сантиметрів, як на апендицит. Олег Вікторович володіє такою методикою. Напад у вас майже перейшов, товстим ви не виглядаєте — можливо, й вдасться. Тоді взагалі другого дня по операції на ноги станете.

— І ковбасу швидше можна буде їсти? — пожвавішав пацієнт.

— Боюся, із ковбасами швидше не вийде, — розчарував Олег. — Тут величина розтину не впливає. З ковбасами — так, як казав Ілля Петрович, — за кілька місяців.

— Ну що, згодні? — підвів резюме Ілля.

— Згоден… — зітхнув Засула.

— Ось і добре. Значить, жирного не їсти, режим не порушувати, готуємо вас до операції. На післязавтра.

Лікарі вийшли з палати.

— Умовляти ти вмієш, — позаздрив Олег. — От тільки сумніваюся — чи варто його брати з мікродоступу. Все-таки гострий процес…

— Та він майже стих.

— Ну, побачимо, — сказав Олег. — Слухай, а я запитати хотів — чого це до нього такий інтерес… Я би сказав — нездоровий?

— Ну, в мене до нього інтерес, припустимо, суто медичний, — стулив губи Ілля. — Це в жіночої половини він нездоровий. Він начебто… Ну, свого роду кумир усього жіночого населення Тачанова. Щось на кшталт Алена Делона. Місцевий Казанова. Не одна в Тачанові його добрим словом згадує, а ще більше облизуються і своєї черги чекають.

— Правда? — здивувався Олег. — Я б і не подумав… З вигляду — звичайний мужик. Ну, тоді йому гарантовано в нас зразкове обслуговування.

Завідуючий поліклінікою Василь Федорович Сивокінь заходив до приймальної. Його прикрашали стояча дибки сивина над поважною лисиною та доволі пожмаканий халат.

— Кликали, Геннадію Андрійовичу?

— Так, кликав, — відповів головний. — Коли ви почнете наводити порядок у поліклініці? Чому я повинен робити це за вас?

— А… що сталося? — не зрозумів той.

— Василю Федоровичу, сталося те, що ви не знаєте, що у вас там відбувається. Ви сидите цілий день у своєму кабінеті і не цікавитеся нічим. А я попереджав вас, що ця посада неспокійна. Хочете жити спокійно — сидіть вдома. Вам вже три роки, як це дозволяється.

Головний енергійно піднявся і вийшов із кабінету, тягнучи спантеличеного завполіклінікою за собою. Зберігаючи високий темп ходи, за яким ледве встигав працюючий пенсіонер, Лабо зайшов до хірургічного кабінету. Голоси, які чулися з підсобки, дещо принишкли. Звідти обережно визирнула Валентина. При вигляді головного посмішка моментально зникла з її обличчя, і медсестра розгублено пробурмотіла:

— Геннадій Андрійович…

У підсобці відразу почулася якась метушня, явно дзеленькнула пляшка. Головний підійшов і ширше відкрив двері. У тісняві каптьорки за маленький столик насилу влізла вся компанія у складі Савчука, дерматолога, нарколога і трьох медсестер — ще кілька секунд тому майже щасливих, а тепер переляканих. На столі стояло кілька тарілок із порізаною ковбасою, хлібом та помідорами. Було й кілька чарок та чашок.

— Ось, помилуйтеся, Василю Федоровичу, — сказав Лабо, запускаючи у цю тісняву ще й Сивоконя. — Ось чим займаються у робочий час ваші підлеглі. Дивіться, і нарколог тут! Роботу проводить… Ви берете участь, чи берете їх на облік? Що пʼєте, хлопці-дівчата?

— Нічого не пʼємо, — пробурмотів Савчук, — обідаємо…

— Пів на дванадцяту? — здивувався головний. — Зголодніли, бідолашні? Очевидно, гарно попрацювали.

— Ну, людей під дверима немає, — продовжував виправдовуватися Савчук. — Усіх прийняли.

— Усі в хірургії, — загрозливо промовив головний, — сидять на голові в Голоюха та Медвідя. Бо з вами каші не звариш. Що пʼєте, я питаю?

— Та нічого ми не пʼємо, Геннадію Андрійовичу, — миролюбно промовив нарколог. — Так, сіли посидіти… Ми вже розходимося.

— Стоп! — скомандував головний. — Як то кажуть: «Ша, уже нікто нікуда не ідьот!». Пляшку вашу під столом я шукати не буду. Є простіші методи. Усі йдуть за мною.

Він вийшов із підсобки. Там почався рух. Знову щось задзеленчало. Компанія поступово збиралася біля дверей кабінету.

Приземлившись на стільчик, Олег сказав:

— Привіт!

— Привіт, — посміхнулася Ольга. — Як справи?

— Все оʼкей. За півгодини митися. Чай пʼємо?

— Чому чай?

— Мені подарували, — Олег поставив на стіл гарну металеву банку. — Якийсь суперіндійський. Спробуємо?

— Давай, — погодилася Ольга. — Ти довго сьогодні будеш?

— Напевно. Але в гості прийду в будь-якому разі.

— О пʼятій ранку? Слухай, — несподівано згадала Ольга, — кілька днів забуваю тебе спитати — цей твій «псих» додзвонився до тебе?

— Який псих? — не зрозумів Олег.

— Ну, той, кого ти мав на увазі, коли зателефонували з лікарні про поранення серця. Памʼятаєш?

— А-а… додзвонився. Звідки ти про нього знаєш?

— Та я ж мала задоволення ще тоді, вночі, з ним спілкуватися. Коли ти був у лікарні.

— Нормально, — пробурмотів Олег. — Дійсно — псих. Хоча тут не диво і самому… І про що ж ви говорили?

— Він дуже здивувався, коли я відповіла. Запитав, хто я така і чому говорю по цьому телефону. Я сказала, що ти на операції. Він спитав, чи довго вона йтиме й пообіцяв передзвонити зранку. Ось і все. А хто це?

У відповідь Олег лише важко зітхнув. Згадався недавній вечір у посадці і постать у каптурі, що промайнула за кущами. А потім несподівано всі атрибути Якимцевої історії спали на думку одночасно.

— Ти знаєш, про це доволі довго розповідати. Ось прийду в гості — тоді розповім. До речі, ти… задоволена тим, що наша зустріч відбулася?

Вона розгубилася:

— Я? Ну… А… що, не видно? Чому ти питаєш?

— Тоді, якщо зателефонує ще раз, — можеш йому подякувати. Це він винен.

— Як це? — не зрозуміла Ольга.

— Увечері.

Ольга підвелася вимкнути кипʼятильник і несподівано побачила щось дивне у вікні.

— Ой, що це? Куди ж вони у такому складі?

По території лікарні у напрямку відділення «швидкої» рухалася процесія на чолі з головним. За ним дріботів Сивокінь, далі групою ішли Савчук із наркологом та дерматологом, за ними чимчикували троє поліклінічних медсестер. Позаду процесії на самоті кульгала Валентина.

— Не знаю, — промовив Олег, — може, збори якісь…

— Якби збори — я би знала, — заперечила Ольга. — Маю відчуття, що це щось неординарне.

Ольга таки мала рацію. У такому ж порядку процесія увійшла до відділення швидкої допомоги. Чергова лікарка «швидкої» здивовано підвелася їм назустріч. Не говорячи ані слова, Лабо всівся за стіл, витяг бланк із лікарняною печаткою і почав писати.

— Ось, — за кілька хвилин сказав він, — офіційне направлення від головного лікаря. Прошу освідчити колектив на предмет алкогольного спʼяніння зі складанням відповідних актів за всією формою. Апарат у вас працює?

— П… працює, — розгублено промовила лікарка.

Обоє фельдшериць «швидкої» застигли поруч у ніяковому мовчанні. Обличчя їхні також виглядали вкрай здивованими.

— Прошу дуже, колеги, — підігнав головний тих, хто прийшли з ним. — Я не маю часу, щоб спостерігати цю поважну процедуру. З мене вистачить Петра Петровича. Давайте. Тільки не всі скопом. По одному.

Знизавши плечима, Савчук увійшов до амбулаторії і з усіх сил картинно дмухнув у трубку увімкненого лікаркою апарата. Стрілка на шкалі повільно піднялася.

— Ну… Ледве-ледве на легкий ступінь… — нерішуче пробурмотіла лікарка.

— «Ледве-ледве» не рахується, — відрубав головний. — А легкий ступінь — це вже спʼяніння.

— Я вчора ввечері вдома зайвого прийняв, — виправдовувався Савчук. — Це залишкові явища.

— Це ваші проблеми, Петре Петровичу, — кинув Лабо і звернувся до лікарки: — Усім акти, як належить. Якщо решта виявляться тверезими — сам прийду повторно перевіряти.

— А Василю Федоровичу що, також робити? — запитала лікарка.

— Ні, — відповів головний, — завполіклінікою поки що не потрібно.

Операція пройшла вдало.

Зранку наступного дня Олег сидів на краю койки Засули і обстежував його живіт. На правому підреберʼї хворого була приліплена марлева повʼязка. Пацієнт усе ще боязко косив очима на лікаря, хоча порівняно зі станом до операції — було видно — значно посміливішав. Медвідь стояв поруч, склавши руки на грудях. Марійка застигла у дверях із листком призначень напоготові.

— Ну що… — задоволено промовив Олег. — Усе гаразд. А ви боялися.

— Боявся — не те слово, — виправив колегу Ілля. — Просто божеволів від жаху.

— То я ж думав… — пробурмотів присоромлений Засула.

— Ще заріжуть до біди… Так?

— Ну що ви! — пацієнт навіть почервонів. — Зовсім не так.

— А казали: Засула — еталон чоловіка! — не заспокоювався Медвідь. — А він трусився, наче заєць!

— Ну, вистачить уже, — зупинив кпини Олег. — Це вже перебільшення. Він у нас і так молодець. Ну що, встаємо?

— Як — встаємо? — не зрозумів пацієнт.

— Просто, — відповів Олег, — беремо і встаємо на ноги. Ми ж вам казали вчора — другого дня по операції належить ходити.

Вони з Медвідем зняли із «Казанови» ковдру і, взявши попід руки, всадовили на койці. Той лише розгублено кліпав і ловив ротом повітря, очевидно, очікуючи чогось гіршого.

— Ноги на підлогу спускайте, не бійтеся, — сказав Олег, підсуваючи черевиком його тапочки.

Засула взув тапочки, і його підняли попід руки.

— Давай! — підбадьорював Медвідь. — Пройдися хоч по палаті, не бійся.

Той ступив пару кроків і знову сів на койку.

— Що, погано? — запитав його Олег.

— Ні… До-обре…

На обличчі пацієнта помалу проступало задоволення.

— Ну, дивися, не переборщи, — попередив Ілля. — Зо три рази на день пройтися по палаті — й на сьогодні достатньо.

— А сидіти можна? — запитав пацієнт.

— Можна. Марійко, — сказав Олег. — Робиш йому цефазолін два рази і знеболююче, якщо попросить. І дивіться, не наїжтеся дійсно якоїсь ковбаси! Жарти скінчилися! Сьогодні лише пити воду. Завтра буде перший стіл.

Усі троє вийшли з палати, а хворий обдивився на всі боки, потім обережно порухав плечима, головою. Потім, очевидно, не вірячи, що все це йому так легко минулося, кілька разів підняв руки вгору-вниз, наче роблячи зарядку. Після цього помацав живота в ділянці рани і підвівся. Зробив кілька кроків по палаті, спочатку несміливих. Результат йому явно сподобався, тож він, насвистуючи, заходився крокувати палатою. Це було якесь диво. Наче смерті він боявся цієї операції, а тут… уже на другий день — здоровий. Важко було повірити. Розкривши вікно, пацієнт навіть помилувався ранішнім лікарняним пейзажем, хоча й не був за натурою романтиком.

«Нормал…» — нарешті промовив Засула сам до себе, відчинив дверцята тумбочки і почав одягати спортивні штани.

— Клас! — не міг нарадуватися Медвідь. — Я ж казав тобі — давай через мікродоступ. Дивись, він уже завтра на медсестер заглядатиметься. А якби розпанахали півживота, ще би три дні стогнав.

— Добре, коли добре, — дипломатично зауважив Олег. — Взагалі, жирнуватий він для такого. Та й міхур не зовсім типово виявився розташованим. Могли й намучитися з ним.

— Ні, нормально… — не заспокоювався Ілля. — Елегантна операція. Я визнав… Буду освоювати. А ось якби нам…

— Що — якби?

— Пішли до кабінету! — очі в Медвідя несподівано загорілися. — Ходімо, поділюся…

Вони увійшли до кабінету завідуючого і посідали.

— Слухай, — почав Ілля, — я вже не один день над цим мізкую. От, якби нам… Тільки не смійся! Організувати в себе лапароскопічну хірургію. Га?

— Яким чином? — не зрозумів Олег. — Ти уявляєш, скільки це обладнання коштує? У нас в усьому Харкові лише дві установки було, коли я відʼїжджав. Точно знаю. А у вашій області взагалі не знаю — є чи нема…

— Є, — сказав Ілля. — Дві. Одна ще не працює, але скоро відкриють. Вони нові, тому й дорогі. А ми дістанемо беушну. По гуманітарці.

— Та хто тобі таке дасть по гуманітарці? — не повірив Олег. — Та ну… Несерйозно це.

— Ще як серйозно! — не відставав Медвідь. — Я вже думав. Насядемо на нашого німця. Нехай притарабанить звідти. Йому що: поїздить по лікарнях — дадуть те, що відслужило свій вік.

— А як працюватимемо на тому, що вже відслужило?

— Ну, а як ми працюємо? — здивувався Ілля. — Покажи мені щось у лікарні таке, яке ще не відслужило? Усе за законом вже належить викидати: інструмент, койки, апаратура… А ми ж працюємо! І нічого. А плити на кухні? Вони ж розсипаються!

— Взагалі-то ти правий… — погодився Олег.

— А потім. Не рівняй термін придатності обладнання в нашому та їхньому розумінні. На їхньому «старому мотлоху» наш лікар ще двадцять років матиме за щастя працювати. Нехай би лише віддали…

— Гм-м… Цікаво… — пробурмотів Олег.

— І я кажу — цікаво. Зʼїздимо на курси, отримаємо офіційний дозвіл… Уяви собі — на обласний центр дві установки, а в нас третя. Прикинь, яка ситуація: наші хворі й так до обласної не хочуть їхати — не вигідно їм. Плюс там навіть офіційно — пʼятсот гривень за таке задоволення. Їм же ж потрібно відробляти гроші за апаратуру… А нашу установку ми отримаємо безкоштовно. Тому зможемо дозволити собі для жителів району — взагалі за сміхотворну ціну. Ну, а для приїжджих — гривень двісті-триста — і достатньо. Що, гадаєш, не приїдуть до нас звідти? Це аби лише розпочати, а там потік хворих піде. Та ми за ці бабки через півроку у відділенні євроремонт зробимо!

— А потім міжнародний симпозіум із малоінвазивної хірургії на базі Тачанівської ЦРЛ, — прокоментував Олег. — Столиця автоматично переходить із Москви у Васюки…

— Та пішов ти… Я ж серйозно! Ну, гляди, — Медвідь несподівано розлютився, погрожуючи пальцем, — як привезе Ганс лапароскопію, я тобі це згадаю… Ми з Голоюхом будемо жовчні міхури, як білі люди, по телевізору тягти, а ти далі своїм мікродоступом мучся!

— А яка різниця, — тепер уже навмисно накручував його Олег, — ти своїм лапароскопом зробиш у животі чотири дірки по півтора сантиметра, а я одну на шість. На одне виходить.

— Дійсно… — несподівано погодився Медвідь. — Що у чоло, що по лобі…

Коли Марійка увійшла до палати з ватою, змоченою спиртом, Засула вже сидів на койці, вдягнутий у спортивний костюм і тихо насолоджувався життям.

— О! — здивувалася вона. — Скоро ти запакувався. Боїшся, щоб хтось без штанів не побачив?

— Ну, ти ж бачила… — загадково посміхнувся той. — А для решти я що — експонат?

— Ну, гаразд… Експонате… — посміхнулася сестра. — Скидай. Показуй дупу.

— О… вам би тільки дупу… — хворий картинно скривився, збираючись зсунути штани.

Несподівано пилочка, яку Маша дістала з кишені, щоб розкрити ампулу, вислизнула з пальців і впала на підлогу, під сусідню порожню койку.

— Що, хвилюєшся? — підколов жінку Засула. — Я також хвилююся, коли ти заходиш…

Похитавши головою, сестра зігнулася, щоб підняти пилочку. Погляд пацієнта при цьому мимоволі прикипів до округлих стегон, що зʼявилися з-під не надто довгого халата. А пилочка наче навмисно приліпилася до підлоги й не хотіла підійматися. Очі місцевої знаменитості при цьому розширилися, і він рвучко проковтнув, соваючись на койці. А ще одна зміна, яка з ним відбулася, остаточно переконала «Казанову» в тому, що операція практично ніяк не вплинула на його організм.

Маша нарешті набрала рідину в шприц і повернулася до нього:

— Що, так і будемо сидіти? Може, ми уколів боїмося? А казали, що ви такий…

— Ти приходь увечері, побачиш, який я… — ображено пробурмотів чоловік, перевертаючись животом донизу і стягаючи штани одним пальцем донизу.

— А це тобі два в одному — і той, що на вечір також.

Вона з розгону вліпила йому укол і, притиснувши до сідниці вату його ж пальцем, вийшла.

— Ти добре подумай! — заголосив їй услід Засула, обличчя якого набуло при цьому достатньо серйозного виразу. — Більше такої можливості може й не трапитися! Заким твоя наступна зміна, я вже…

При цьому його погляд встиг «сфотографувати» доволі приємні форми, обтягнуті халатом. Він підвівся і нервово заходив по палаті.

Подарований Якимцем мобільний продовжував настирливо пискотіти, й Олег, не зумівши навпомацки вимкнути сигнал, заскочив до перевʼязочної. Там було порожньо і охайно. Спершись на стіл, він витяг телефон і відповів:

— Так.

— Привіт. Ну, що там, старий?

— Я й сам оце збирався до тебе дзвонити, — зібрався з думками Олег. — Загалом нічого видатного не відбувається. Друг твій із бородавками повністю вичухався. І навіть доньку заміж віддає. Кажуть, днями весілля. Взагалі-то цілком нормальний мужик, якщо тебе моя думка цікавить. Ніякий не вовкулака.

— Гумор недоречний, — образився Володя.

— Ну, вибач. Я просто у тому відношенні, що мужик як мужик.

— А за кого видає заміж? — після секундної паузи запитав Якимець.

— Та був тут у нас такий фельдшер — Павло. Здається, я тобі говорив за нього.

— Чому був?

— Вигнали його. Розрахували.

— За що?

— Та я й сам до пуття не знаю. Він нещодавно з Німеччини повернувся…

— Чекай-чекай! Це точно? — перебив Володя. — З Німеччини?

— Та ніби… З нелегалки. Начебто його депортували. То він після цього назад до лікарні влаштувався, а тепер за щось вигнали. Наче десь наблудив по роботі.

— Ну, добре… — зосереджено промовив Якимець. — А… А як, до речі, прізвище цього фельдшера вашого?

— Здається, Панченко, якщо не помиляюся.

— А нареченої його?

— Ну, Бліщ, напевно… Це ж, кажу тобі — завгоспова донька.

— Ага, точно… — погодився Якимець. — Значить, так. Дізнаєшся щось цікаве про цього Павла — відразу мені дзвони.

— Слухай, — сказав Олег. — Я вже тут із твоєї милості за половиною лікарні шпигую.

— А я тобі за це справно плачу, — відповів Якимець.

— Ну, загалом так, — мусив погодитися Олег. — Але є хоч якісь зрушення? Користь, так би мовити, від моїх зусиль?

— Аякже! — несподівано оптимістично заявив той. — І чималенька. Я багато у чому розібрався. На багато що відкрив собі очі. Мені, якщо хочеш знати, вже четвертий тиждень ця херня не сниться. І, більше того, я не дуже й переживаю за гірше. Не сам, між іншим, працюю, а з відповідними спецами…

Якщо від початку розмови Олег болісно вагався, не в силі визначитися — казати Якимцеві чи ні про свої пригоди у посадці, то тепер аж ніяк не виходило, особливо після останніх його слів. І взагалі, відчуття було таке, що сам він заплутався у цій «бісівщині». Лише зараз виникло чітке усвідомлення того, що багаж прихованої від Володі інформації поступово накопичується. Чи не тому, що Олега постійно мучило відчуття небезпеки? Хтось мусить тут знати про його неофіційного боса і про те, чим займається найманець у білому халаті. Адже двері у підвалі зачинилися не самі. Та й у нечисту силу, що біжить поміж деревами, прикрита каптуром, якось не вірилося.

— Що ж, бажаю успіхів, — сказав Олег.

Наталя, підійшовши до сестринського посту в хірургічному відділенні, поклала на стіл перед Марійкою кілька листків.

— Ось тобі листки призначень. Хворих зараз переводимо. Ось у цього метрагіл скінчився, а капати за годину.

— Гаразд, — відповіла та. — Везіть. Слухай, а ти чула — вчора головний, кажуть, мало не півполіклініки на експертизу ганяв.

— Яку експертизу?

— Алкогольну. Савчука та всю їхню компанію. Казали — всім догани виписують, а Вальку вже до реєстратури перевели.

— Як перевели?

— У вигляді покарання. Це ж усе в неї в кабінеті відбувалося.

— Абзац… — здивувалася Наталя. — А хто ж тепер у хірургічному сидітиме? Савчука, може, також виганяють?

— Навряд чи, — засумнівалася Марійка. — «Пограють» трохи і пробачать, як завжди. А Валентину шкода… Вона там уже років десять, увесь кабінет на ній тримався. А тепер картки піде розгрібати, як молода… Слухай! — несподівано згадала вона. — У нас чогось Засула зовсім скис. Це завал… Щоб якого ускладнення не було.

— Хоч би не вмер до біди… — стурбовано протягла Наталя. — Такий мужик…

Олег з Медвідем увійшли до палати Засули і всілися біля його койки.

— Що там у вас сталося? — запитав Олег.

— Ж-живіт болить… — простогнав той.

— Давно?

— Від пʼятої ранку… Ось тут… болі…

Обличчя обох хірургів виглядали занепокоєними. Олег пересів зі стільчика на край ліжка і відсунув догори спортивну кофту хворого, оголюючи живіт. Торкнувся до нього рукою.

— Ой! — застогнав пацієнт.

Олег продовжував обстежувати живіт, а Засула лише стогнав. Потім хірург легенько постукав кінчиками пальців по животі хворого у різних місцях.

Засула зчепив зуби.

— А що, вчора зовсім не боліло? — допитувався Ілля.

— Ні-і…

— А на блювоту не тягне?

— Ні-і…

— А дихати животом боляче?

— Та-ак…

Лікарі помінялися місцями, і тепер уже обстеження проводив Медвідь. Пацієнт і далі стогнав.

— Слухай, а ти часом не наївся чогось? — підозріло запитав Ілля. — Ми ж попереджували…

— Ні-і…

— Дивися, краще правду кажи.

— Та що я, дурний? — обурився Засула. — Що я, не розумію?

Обоє вийшли.

— Укол дайте! — простогнав за спиною хворий.

— Дебілізм якийсь… — бурмотів Медвідь у коридорі. — Вчора був, наче огірочок… Що за чортівня?

— Щось із ним не те… — задумливо промовив Олег. — Давай насамперед прокапаємо йому зо дві банки зі спазмолітиками, вітамінами… А там буде видно.

— Давай, — погодився Ілля, — але я не розумію, що з ним робиться.

— Я також, — сказав Олег. — На катастрофу, у крайньому разі, не схоже.

— Не схоже. Але щось болить. Давай, як ти кажеш. Капаємо, а там подивимося.

Голоюх увійшов до приймальні й запитав у секретарки:

— У себе?

Та кивнула головою.

— Можна, Геннадію Андрійовичу?

— А… Тарас Васильович! — посміхнувся той. — Що там, які проблеми?

— Та є, взагалі-то, проблеми… — хірург, очевидно, підшукував потрібні вирази.

— Ну, кажи, що скоїлося?

— Та нічого такого. Просто хірургічний кабінет без медсестри залишився. А мені, як ви знаєте, періодично доводиться його курувати, хоч я й не числюся там офіційно…

— Знаю, знаю… — Лабо закивав головою.

— І з диспансерними хворими доводиться працювати. Ви ж самі — щойно якась перевірка — то мене туди шлете віддуватися.

— Та знаю я, що ти мені доводиш? Знаю і ціную, — він важко зітхнув. — Чого хочеш? Буде тобі медсестра. Ти ж бачиш, що там робилося? Спасу вже не було. Ти ось що, давай сам цим займися. Подивися, хто тобі більше підходить, хто серйозніший…

— Ви знаєте, Геннадію Андрійовичу… — знову почав Голоюх. — Як на мене, це не зовсім правильно. Я маю на увазі, що Валентину вигнали. В неї все-таки десять років стажу в цій службі, досвід, категорія. А місце там, самі знаєте, — таке, що будь-хто не потягне.

— Не зрозумів, — здивувався головний, — ти що, просити за неї прийшов? Навіть і не думай. Назад не поверну. Влаштувала, розумієш, притон! Посуду цілий сервант, кафетерій, розумієш… Дванадцята бамкне — де всі? В хірургічному кабінеті, де ж іще… А це хірургічний кабінет, між іншим!

— Та знаю я, що хірургічний, — погодився Тарас. — Тільки притону вона не влаштовувала. Там і без неї було кому. А їй куди подітися? Вона взагалі добродушна і не вредна. І кваліфікація в неї відповідна.

— Та що ти мені тикаєш цією кваліфікацією? — не на жарт розсердився головний. — Знайшов незамінного працівника! Навіть головного лікаря можна замінити без особливих проблем, а ти знайшов безвихідну ситуацію!

— Ото ж то й воно — без особливих, — не здавався Тарас. — А щоб зовсім без проблем — не вийде. Побачите. Прийде нова, ні в зуб ногою. Доки розбереться, навчиться — диспансеризацію стовідсотково завалимо. Ну, ви ж знаєте, що Савчук ані хріна не пише — все вона й вона. Навіть звіти складає. І потім, я вас прошу. Ви ж мене також просите, коли потрібно. І я ніколи не відмовляюся.

— Ні, ну ти глянь на нього! — обурився головний. — Та як ти це собі уявляєш? Учора за пʼянку вигнав, а сьогодні назад проситиму? В мене навіть акт експертизи є.

— Я піду попрошу, — сказав Тарас. — А сто грам на роботі кожний може собі дозволити, якщо обставини примушують.

— Дійсно, всі ми люди, не без гріха. — сказав Лабо. — Але в тебе, крім того, ще й робота робиться. А там — виключно сто грам. І більше нічого!

Голоюх стояв мовчки.

— Ну, гаразд, поговорили, — сказав головний. — Я подумаю. Іди.

Робочий день підходив до завершення. Медвідь сидів на стільчику біля койки Засули і обстежував його живіт. Олег стояв збоку. Хворий лежав із заплющеними очима. Обличчя його випромінювало страждання.

— Що, зовсім не легше після системи? — з надією питав Медвідь.

— Ні, все як було.

— Блювати не хочете?

— Ні… Але кепсько мені…

Лікарі вийшли з палати й зачинили двері.

— Чорт забирай… — бурмотів Медвідь. — Це я тебе зґвалтував на мікродоступ.

— А до чого тут? — не погодився Олег. — До чого тут мікродоступ? Операція зроблена чисто. Я вважаю, на всі сто. В мене жодних сумнівів із цього приводу.

— А що тоді з ним?

— От цього я не знаю.

Обоє присіли на підвіконня у коридорі.

— І що робитимемо? — запитав Ілля.

— Думаю.

— Ну, принаймні показань до повторної операції немає.

— Немає показань, — погодився Олег. — Якби у животі що зʼявилося — текло б через трубки. У трубках пусто, отже, там усе гаразд.

— Але в нього болить, — констатував Ілля.

— Можливо, якісь спазми, щось по типу жовчної кольки… Давай його на ноші й на УЗД — в ургентному порядку. Глянемо ще раз жовчні протоки та печінку. Якщо, не дай Бог, як ти кажеш, забутий камінь, — побачимо.

— Давай, — погодився Ілля. — Маша!

Приблизно у цей самий час у Тачанівському районному загсі відбувалася доволі неординарна подія. Так принаймні вважала сама завідуюча цієї установи. Хоча до цього моменту все відбувалося цілком банально. Марина та Павло сиділи на стільчиках біля неї, а вона зосереджено писала дані про молодят у документ, що лежав на столі. Не було навіть натяку на якусь урочистість. Щойно пошлюблені сиділи поруч із доволі сумними обличчями і чекали.

— Так… — бурмотіла завідуюча, бігаючи ручкою по листку. — Це ми написали… Далі — прізвище… Традиційно, так?

Зиркнувши мимохідь на молодих, вона зібралася була писати, але вони мовчали.

— Хлопці-дівчата! Прізвище яке обирає подружжя? Чоловіка, як зазвичай?

— Та мені, взагалі-то, й жінчине подобається… — знизав плечима Павло.

Управителька загсу здивовано перевела погляд на Марину.

— Я, загалом, також не заперечую…

Брови завідуючої почали сунутися догори. Такої події у Тачанові не знали вже останніх десять років.

— То що, писати — Бліщ?

Їй явно здалося, що від цього прізвища хлопець скривився.

— Пишіть.

— Ну, як скажете.

І вона знову взялася за ручку.

Робочий день давно скінчився. За вікнами стояла темрява.

Медвідь курив, сидячи у своєму кабінеті. Увійшли Олег із Голоюхом.

— Не знаю, — сказав Тарас. — Я також не розумію, що зі слабим відбувається. Можливо, перитоніт такий починається… Але нетипово якось.

— Дякую, заспокоїв, — буркнув Ілля. — Трубки бачив у животі? Нічого не тече. Який перитоніт?

— Не знаю… — розгубився Голоюх. — А клізму ставили?

— Ставили.

— І що ми вирішуємо? — запитав Медвідь. — Може, обласному зателефонуємо? Попросимо приїхати…

— І що він тобі скаже? — не зрозумів Олег. — У нього що, гадаєш, інша думка буде?

— А в нас взагалі немає ніякої. Пацієнта обстежили від і до. Аналізи в нормі. УЗД — норма. По трубках не тече. Все гаразд… А хворий кінчається..

— Ну, припустимо, не кінчається… — зауважив Олег. — Хоча і є деякі проблеми.

— То що, чекати, поки дійсно почне кінчатися? Ні, давайте, дзвонимо Вовку. У крайньому разі поставимо до відома. Вважатиме за потрібне — приїде, а ні — то щось порадить. Ну, ви ж бачите, що ситуація нетипова!

— Добре, давай, — погодився Олег. — Дзвони. А я йду кави зварю. Відчуваю, ми тут сьогодні до ранку товктимемося.

Олег вийшов, а Ілля стурбовано спер голову на руки.

— Слухай, — почав Голоюх, — тут ще одна проблема є. Ти чув: головний Савчукову компанію розігнав?

— Давно треба було, — буркнув Медвідь.

— Воно-то так, — погодився Тарас, — але їм усім за будь-яких обставин зійде із рук, а от Валентину шкода. Її до реєстратури поперли. Несправедливо це. Вона якраз найменше винна. А отримає найбільше. І медсестра вона, попри все, відповідна.

— То й що?

— Нічого. Ти ходиш на пʼятихвилинки до головного — попроси. Як райхірург. Я вже сьогодні ходив заступатися. Не знаю, вийде чи ні, але зайве слово ніколи не завадить.

— Я ж казав, що у вас там нечисто! — ні з того ні з сього зрадів Ілля. — А ти все пирхав на мене!

— Та пішов ти! — розізлився Тарас. — Я до тебе по-серйозному! Прошу, як людину, а ти… Мені просто шкода її.

— Слухай, сердобольний… — Ілля похитав головою. — А може, завтра про це? В нас Засула після планового холециститу кінчається, а в тебе баби у голові!

— Засула твій ще років пʼятдесят кінчатиметься, — впевнено промовив Тарас. — Побачиш, ні хріна йому не буде. А про Валентину я тобі завтра вранці нагадаю. Дзвони, бо дійсно до ранку сидітимемо.

Іван Іванович Вовк, головний хірург обласного управління, йшов коридором у колі трьох колег із району, застібаючи на ходу халат.

— Отже, кажете — погрішностей не було в операції… — бурмотів він, не попадаючи хлястиком завʼязки халата у вушко за спиною.

— Ніяких, Іване Івановичу, — упевнено відповів Олег, — ми б сказали.

— А чому мікродоступом ішли? — запитав обласний.

Він вже впорався з халатом, і тепер усі четверо застигли у коридорі перед дверима палати.

— Ну, хворий не товстий, гострота приступу повністю минула… — почав Олег.

— Узагалі, це я наполіг, — перебив Медвідь. — Ситуація дійсно була сприятливою, та й… Словом, ви ж вимагаєте від нас упровадження нових технологій!

— Ну, гаразд, — погодився Вовк, — ходімо дивитися хворого.

Ліда сиділа на дивані з книжкою, притулившись до його плеча. Розглядала якийсь травматологічний атлас.

— А що, так дійсно можна? — запитала вона, вказавши пальцем на малюнок.

— Так, — Беженар відірвався від телевізора, по якому транслювали футбол.

— А ти робив?

— Кілька разів доводилося. Хоча, взагалі, це не розповсюджена операція. І травма рідко зустрічається. В основному цим обласна займається.

— А чому всіх жінок дратує, коли їхні чоловіки дивляться футбол? — несподівано запитала Ліда. — Наприклад, мене це абсолютно не ображає…

— Це тому, що я тобі ще не набрид, — знайшовся Беженар. — А якщо люди довго живуть разом, накопичуються всілякі невідповідності, додається турбот різних… Словом, нічого дивного у цьому немає.

— Тим не менше, це їх дратує. А мені навіть подобається. В тебе є свої уподобання, в мене свої — і все гаразд.

— …Я так і знав, що це станеться рано чи пізно, — промовив Беженар.

— Що? — не зрозуміла дівчина.

— Я про футбол. Догралися. Для чого було лізти уперед? Получили…

— Шкода, — сказала Ліда. — А ти дійсно відвезеш мене у суботу додому?

— Ну, а як же! — здивувався він. — Я ж обіцяв.

— Що, аж додому? Це більше двохсот кілометрів.

— То й що? В мене машина, як годинник. Я слідкую.

— А в гості?

— До тебе? — Беженар на мить відірвався від футболу. — Ні, от у гості не можу.

— Чому? — не зрозуміла вона.

— Це незручно.

— А чому до мене — незручно? Я от у тебе постійно товчуся.

— Це моя квартира, — пояснив Беженар, — і я живу сам. А ти з батьками.

— То й що? Виходить, я не можу до себе когось запросити?

— Чому ж, когось — можеш… — незворушно продовжував пояснювати травматолог. — Друзів, подруг. Тільки не мене.

— Чому це? — обурилася Ліда. — Ти мій найкращий друг. І більше не маю кого запрошувати. Ну, лише пообідати… Га?

— Пообідати також не можна, — вів своєї Беженар із такими інтонаціями, наче мова й досі йшла про той перелом зі сторінки в атласі. — Краще в мене пообідаємо. Тобто повечеряємо. Між іншим, уже девʼята. В мене внутрішній годинник давно дзвонить.

— Я хочу за тебе заміж, — несподівано сказала Ліда.

— Це також не можна, — спокійно, наче дитині, продовжував тлумачити він.

— Чому?

— Твого батька як звати? — запитав Беженар.

— Взагалі-то Володимир Миронович, — здивовано відповіла дівчина. — А до чого тут це?

— А скільки років йому?

— Взагалі-то, здається, сорок девʼять… буде. А яке це має значення?

— Чи не найбезпосередніше, — пояснив він. — Якщо я на тобі оженюся, то стану перед дилемою на рахунок того, як називати твого батька — «тато» чи «Вова». Вовою незручно, тому що він буде моїм тестем. Що це за фамільярність? А татом — взагалі абсурдно, бо він молодший за мене.

Усе це Беженар пояснював, практично не відриваючись від екрану.

— Ну ось, — додав він, — уже програємо. Сьогодні явно не наш день. Ходімо, маленька, вечеряти.

Тепер уже хірурги сиділи в ординаторській, тому що у маленькому кабінеті завідуючого чотирьом було тісно.

— Ну, що можу сказати… — почав обласний. — Показань до повторної операції я не бачу. Дренажі стоять, трубки прохідні, вважатимемо, що у животі все спокійно. Якщо вірити вашому УЗД та аналізам, жовчні шляхи також у спокійному стані. Судячи з протоколу, операція зроблена чисто. З хворим відбувається щось цікаве. Якісь явища… перитонізму… Іншого й слова не придумаєш.

— Ось-ось! — зрадів Медвідь. — Дуже точно сказано!

— Більше того, — перебив його Вовк, — я б сказав… Я взагалі-то не впевнений, що грамотно висловлююся… В мене таке враження, що спостерігаються якісь явища… Повнокрівʼя печінки… наче він… Ні, це я вже дурниці мелю. Давайте думати, що робитимемо.

У двері обережно постукали, і на порозі зʼявилася Марійка.

— Там Засула просить, щоб хтось підійшов.

— А що сталося? — не зрозумів Ілля.

— Не знаю, просить, щоб підійшли.

— Пробачте… — Медвідь підвівся і вийшов.

— Пробачте, я також зараз… — Олег вислизнув за ним.

Обласний прокректав, підводячись зі стільчика, і разом із Голоюхом рушив у тому ж напрямку.

— Так у чому ж справа? — запитав Медвідь, коли консиліум зупинився біля койки пацієнта, який вже протягом доби давав усім перцю.

— Я цей… — почав було Засула. — Я забув…

— Що ти забув?

— Цей… забув сказати… Воно коли зранку боліти почало, я все на світі забув…

— Я зрозумів! — мало не закричав Ілля. — Ти все-таки нажерся! Ну, ми ж тебе питали!

— Не кричи! — скривився обласний. — Дай йому сказати. Розповідай: то що ти робив вчора?

— Нічого я не нажерся! — ображено промовив Засула. — Я цей… присідав…

— Що?! — не зрозумів Медвідь.

— Присідав! — уже сміливіше вимовив той. — Ногами. Шістдесят пʼять присідань зробив.

— Скільки?! — тепер не витримав Олег. — В тебе що, не всі вдома? Тобі ж сказали — два рази обережно пройтися по палаті.

— І ще віджимався від підлоги, — додав Засула, — двадцять три рази.

— А чому так мало? — не без іронії запитав обласний шеф. Місцеві ж хірурги мовчки, пороззявлявши роти, дивилися одне на одного.

— А більше не зміг, — із тими ж ображеними інтонаціями продовжував пацієнт. — Послабшав після операції…

Тепер уже й Вовк не знав, що говорити.

— Ні, ну ти поясни, — знову почав Ілля, — ти що, зовсім не кумекаєш? Ти ж на нормального виглядаєш!

— А я і є нормальний… — Засула геть образився.

— Тоді якого біса? Ти що, на той світ передчасно схотів?

— А в мене… виходу не було… — Засула відвернув обличчя до стінки. — Я спати не міг…

— Цікаво… — обласному повернувся дар мови. — Це що, діє, як снодійне? Не знав. Удома спробую.

— На вас не подіє, — буркнув Засула, — не той випадок. Я цей… лежу, кручуся… а спати не можу. Це як той… ну, бачили фільм про Челентано — «Приборкання непокірного»? Так він у сараї дрова рубав… А я що? В мене ні сокири, ні дрів немає! А притисло…

Усіх присутніх повторно схопив справжній правець. А потім Ілля, нарешті збагнувши все і прийшовши до тями, закричав:

— Ну, це кінець! Ти ж мене у могилу зведеш, Челентано наш дорогий! Я з твоєї милості обласного начальника серед ночі з ліжка підняв!

Учотирьох вони стояли внизу біля входу до хірургічного корпусу. З неба дрібно мрячило. Осінь на повну збиралася братися до справи. Кроків за десять стояла машина обласної «санавіації». Двигун уже працював, фари були ввімкнені.

— Іване Івановичу, пробачте, що дарма витягли вас сюди… — виправдовувався Ілля. — Але ж самі бачите, якою була ситуація.

— Та годі вже! — відмахнувся Вовк. — Навпаки, добре, що дарма. Це набагато краще, ніж якби у хворого серйозні проблеми зʼявилися. Головне — знебольте його зараз відповідно. Завтра-післязавтра все минеться. Зателефонуйте мені, як він.

— Звичайно, Іване Івановичу…

— А взагалі, випадок казуїстичний, — продовжував обласний. — Я чогось подібного за всю свою практику не пригадую. Не дивно, що й ви заплуталися. Дав він нам перцю. Я сам, зізнатися, у глухому куті опинився. Що поробиш — така наша робота. Чого не буває… Від несподіванок важко застрахуватися. Головне, робіть завжди все так, щоб хворому добре було. Але… — шеф підніс пальця догори, — при цьому не забувайте писати, як вимагають. Інакше сам же ж приїду і буду роздавати «медалі». Ви ж бачите, в яких умовах працюємо. Медицина наша покинута на виживання. Інакше й не скажеш. Працювати немає чим, зарплатня… словом, це взагалі не зарплатня. А з іншого боку, за нами вже почали перевіряти кожну кому. І повірте мені, ця тенденція ще тільки набирає обертів. Тому, хлопці, прошу вас — пишіть. Сколупнув гноячка — запиши. Проповзла воша по нозі в хворого — запиши. Грамотно і педантично.

— Воша на нозі — це вже педикульоз, — зауважив Ілля.

— Отож і воно! — зрадів обласний. — Диви, як ти швидко схоплюєш… А журнали операційні чому три дні не писані? Глядіть, шановні. Якщо хочете з відносною упевненістю дивитися в найближче майбутнє — пильнуйте документацію.

— Якщо все це писати, часу робити не залишиться, — похмуро промовив Голоюх.

— Вірю, — погодився Вовк. — Але нічим допомогти не можу. Я людина державна. Мене також є кому перевіряти і змішувати не хочу казати з чим. Ви гадаєте — мені воно треба? Як на мене, було би хворому добре — і достатньо. Але плювати проти вітру — справа марна.

Він важко зітхнув.

— Ось так, колеги… Перспективи, що ми припинимо жити і працювати догори цапки, а почнемо по здоровому глузду все робити, я не бачу. Скоріше, навпаки. Тому пристосовуйтеся виживати серед цього царства інструкцій та чиновників. Колектив у вас гідний, та й люди ви у медицині не випадкові — це я знаю.

— Випадкові давно у Португалії, — сказав Ілля.

— Також правильно, — погодився Вовк, — хоча не нам їх засуджувати. Тут не знаєш, де завтра сам опинишся… Ну, все, — він подав руку всім по черзі.

— Дякуємо ще раз, — сказав Олег, — і пробачте за паніку.

— Нічого, — заспокоїв обласний. — Все, щасливо вам. Ілля Петрович, не забудь: за два місяці комплексна перевірка. Готуйтеся.

Він клацнув дверцятами, і машина рушила до виїзду.

— Чорт забирай, — зітхнув Медвідь, — і навіщо він про цю перевірку нагадав? Так усе гарно було…

— Та не грузися ти, витримаємо, — заспокоїв Олег.

— А він також… — зауважив Голоюх. — Зараз — буцімто колега, а нагряне з перевіркою — усім чортів дасть.

— Що йому залишається? — заперечив Ілля. — Він ще нормальний мужик. Гріх жалітися. Усі б обласні були такими… А плювати проти вітру — я також вважаю — марно. Ось ти, Олег, в своєму Харкові плював проти вітру?

— Іноді доводилося, — відповів той. — Інакше як би я тут опинився?

— Ось бачиш? — повчально промовив Ілля, звертаючись до Голоюха. — Ось тобі живий негативний приклад такого експерименту.

— Ну, чому негативний? — здивувався Тарас. — Навпаки, позитивний. Якби не плював, ми би не мали задоволення лицезріти його у своєму колективі.

— А що скаже з цього приводу сам експериментатор? — не заспокоювався Ілля.

— Що я скажу? — знизав плечима Олег. — Як на мене — все, що не робиться, все на краще. Ходіть, філософи, допиваємо коньяк і розбігаємося. Не завадило б все-таки виспатися кілька годин.

Зранку на здачі зміни Медвідь сидів похмурий та злісний.

— Санітарки можуть іти, — сказав він після повідомлення сестри-господині.

Ті дружно підвелися та вийшли.

— Операційні журнали сюди… — так само похмуро продовжував зав.

Віра, операційна сестра, без особливого натхнення поклала на стіл операційні журнали, очевидно, уявляючи собі, що зараз буде. Завідуючий перегорнув кілька сторінок і відсунув журнал.

— Як це розуміти? — запитав він. — Я вже тиждень прошу навести порядок у журналах! Переписати протоколи з історій хвороби! Вночі приїжджає обласний хірург — журнали не пописані. Після цього я роблю вам «клізму» і — ніякої реакції. Що це означає? Віро, чому не пописані журнали?

Вона лише ображено стулила губи:

— А коли було вчора писати? Удень дві операції, а ввечері до половини другої… Спитайте Олега Вікторовича.

— Для чого мені когось питати? Позавчора, наприклад, не було жодної операції. Я вам ще позавчора про це казав.

— Позавчора на зміні була Надя, — сухо промовила вона.

— А ви що, одна за другу не відповідаєте? — не на жарт розізлився Медвідь. — Чаї разом розпиваєте, а як до справи, то починаєте винних шукати? Ні, з вами по-доброму не можна… Тільки-но попустиш десь — усе. До речі, а де Надя? Чому її немає на пʼятихвилинці?

— Вона спізнюється, — відповіла Віра, — якісь проблеми… Я буду, поки вона не прийде.

— Так? — завідуючий продовжував набирати люті. — Ви будете не поки вона не прийде, а поки не напишуться журнали. Усе. Йдіть.

Із камʼяним обличчям Віра вийшла з ординаторської.

— Журнали забери, — нагадав Ілля.

Голоюх увійшов до кабінету і кинув папку з історіями на стіл, потім всівся. Валентина була на своєму місці — якась сумна та принишкла.

— Отже, так, — сказав Тарас. — Від сьогодні я тут офіційно на півставки. Головний зробив деякі пертурбації. Буде все, як колись, — окремо хірург, окремо травматолог. Так що халява скінчилася. Прошу працювати на повному серйозі.

— А я коли, доктор, не працювала? — ображено запитала вона.

— Я й не казав, що не працювала, — уточнив Голоюх. — Просто на майбутнє прошу бути серйозною.

Валентина сумно зітхнула та промовила:

— Дякую вам, доктор…

— Що? — не зрозумів Тарас.

— Я кажу: дякую вам, що захистили. Я не забуду.

— Що ти мелеш? — обурився він. — Ти що, перегрілася?

— Нічого я не перегрілася. Я знаю, ви до головного ходили, щоб мене назад повернули.

— Я?! — здивувався Тарас. — Та я би навпаки, із задоволенням тебе кудись спихнув. Он усі ноги вже обтовкла…

— Більше не буду, доктор… — промовила медсестра, відчиняючи двері.

В операційній стояла відносна тиша, якщо не враховувати звичайних робочих звуків. Операції передбачалися не надто великі, але хірурги вдягалися та обробляли руки мовчки, без звичних жартів та реплік. На обличчях їхніх застигли не вельми вдоволені вирази.

— Такі халати потрібно відкладати на нічні операції, — зіщулившись, зауважив Олег, коли санітарка за його спиною завʼязувала стерильний халат. — Щоб вдягнув — і відразу остаточно прокинувся.

— Віро, чому халати знову мокрі? — не витримав Медвідь.

— Ілля Петрович, це не до мене, — сухо зауважила вона, — ви прекрасно знаєте, як у нас працює стерилізаційна. Піднімайте питання перед адміністрацією.

— Ну, так, звичайно… — пробурмотів Ілля. — Це не до тебе, але ти рада, що вони сьогодні особливо мокрі. Це мені за операційні журнали.

— Доктор, я стою у такому ж мокрому, як і ви, — відповіла сестра. — Не вірите — можете помацати.

Хірурги вже «обклалися» стерильними простирадлами, і Олег обробляв йодонатом операційне поле — сьогодні оперуватиме він.

— Ні, ти глянь… — не заспокоювався Ілля, дивлячись на столик операційної сестри, — вона навіть атравматичний кетгут сьогодні поклала. А мені учора дала такий… наче дріт…

Віра лише сопіла під маскою.

— Дай ще раз спирту, — попросив Олег. — У них там, напевно, й не миються, води немає, чи що… Глянь, увесь тампон чорний.

Він показав тампон, яким протирав місце майбутнього розрізу.

— Можна, чи що? Анестезіологи!

— Ну, починайте… — байдуже промовив Щур, який сьогодні, очевидно, також був не в гуморі.

— Скальпель…

Віра простягла скальпель у серветці.

— Господи… «Парагон»! — картинно здивувався Медвідь. — А мій учора взагалі не різав. Тепер ви, Олег Вікторович, будете на особливому положенні, як король. Я ж у них зараз в опалі, за операційні журнали…

— Ілля Петрович, не вигадуйте, будь ласка, — попросила Віра, — для мене усі лікарі однакові.

— Правда?! — здивувався Ілля. — А чого ж ти мені вчора підсунула рукавиці шість із половиною замість «вісімки»? Я думав — до кінця операції пальці повідпадають! Затискач!

— Дала такі, які хворий купив, — коротко відповіла вона, подаючи затискач.

— Ну, в тебе ж завжди є на загашнику! От і дала б мені «вісімку», а ці потім сама б колись вдягла. Вʼязатися! І так, напевно, й було б, якби не кляті операційні журнали.

Сестра простягла нитку на затискачі:

— А щодо загашника ніяких розпоряджень із вашого боку не було.

Олег оперував мовчки, слухаючи цю перепалку.

— Звичайно, — погодився Ілля, — щодо атравматичного кетгута також сьогодні не було розпоряджень, тим не менше — нате вам, Олегу Вікторовичу, раз ви мене не діставали, а Ілля Петрович нехай подивиться. Затискач!…І висновки зробить…

— Атравматичний кетгут — це для хворого, — мало не по складах промовила Віра, вкладаючи у руку лікаря затискач. — Операція сьогодні делікатна, нехай хворому краще буде.

— Так?! — здивувався Ілля. — А тісні рукавиці й тупі голки — також для хворого, виходить? Отже, по-вашому, мій хворий винен у тому, що він мій?

— Ну чому? — щиро здивувалася вона. — Ви ж однаково зробите все як належить, навіть тупою голкою, тільки просто більше помучитеся.

— Одначе! — Ілля навіть не знайшов слів у відповідь, а лише безпорадно вирячився на колег, наче шукаючи співчуття. — Ні, ви чули це? Ні, ну це ж взагалі безпрецедентні заявочки!

— А ви як гадали? — наче нічого й не сталося, гнула своєї Віра. — Взяли собі за правило діставати операційних сестер і доводити їх до сліз… Олег Вікторович, в нас діатермія підʼєднана. Давати?

— Давай, — відповів Олег, — бо тут сьогодні чогось усе розкровилося…

— Ну ось, і діатермія готова… — продовжував сичати Ілля.

Сестра подала насадку, від якої тягся електричний дріт. В операційному полі затріщало, зʼявився легкий димок.

— Інша справа, — зрадів Олег. — Тепер скоріше піде. Давай, шквар…

— Не завадило б швидше, — погодився Медвідь, — мене там німець чекає. Все-таки хочу прозондувати ситуацію із апаратурою.

Ганс дійсно вже двадцять хвилин стирчав унизу під хірургічним корпусом. Дверцята його джипа були відчинені, а сам він походжав поруч.

Новий УАЗ підʼїхав до входу і розвернувся. Лікарка з фельдшером вивели з нього породіллю з величезним животом, яка згиналася й стогнала. На сходах їх уже зустрічали. Німець мовчки спостерігав цю картину.

— Гансе, а ти кого тут чекаєш? — обізвалися до нього ззаду.

Це був головний. Швидкою ходою він крокував із корпусу до корпусу, накинувши поверх білого халата плащ.

— Метфіть, клафний хірург, какой-то просьба імель, — відповів німець. — От, небагато ждайт треба…

— Так… — Лабо зітхнув, похитавши головою, коли породілля зникла у дверях, — не надто часте явище у теперішні часи.

— Почʼєму? — не зрозумів Ганс.

— Не хочуть народжувати, — пояснив головний. — Умови життя важкі. Молодь взагалі за кордон тікає, хто куди може. Колись, памʼятаю, щойно я сюди прийшов — сімсот родів на рік. Щодня двоє родили. За минулий рік — сто шістдесят. Можеш собі уявити? У нас зараз, між іншим, відʼємний баланс населення. Помирає більше, ніж народжується. За минулий рік населення району зменшилося на шістдесят чоловік. Що ти там побачив?

Німець стояв і, вирячившись на машину «швидкої», про щось думав.

— Я єст найн понімайт, — сказав він нарешті. — Як то понімайт — «подарунок пресідента»? Треба думайт — цей машінен куплений ваш пресідент за свой лічний капіталь і єст подарофан для Тачановскій клінік?

— Ні, — засміявся Лабо, — я гадаю, не за особистий капітал…

— Токда де тут єст смисль? Клінік — от государстфо, пресідент — от государстфо, капіталь — також от косударстфо. Як понімайт — подарунок?

Головний лише важко зітхнув:

— Розумієш, Гансе, у нашій країні багато таких речей, які взагалі неможливо пояснити прагматичному тверезому німцю.

— О! — зрадів Ганс. — Токда скоро путєт свʼято, старий Ганс приймайт нєбахато алкохоль і клафний доктор Лабо поясняйт для Ганса цей складний процес.

— Не допоможе, — посміхнувшись, заперечив головний. — Німець цього не зрозуміє ні пʼяний, ні тверезий. Те, що в нас відбувається, я навіть сам собі не завжди можу пояснити. Просто ми так живемо.

— Токда, очевітно, єст смисль жить за звічайний принцип, котрий єст доступний для кажний простой чельовек? — запально промовив Ганс. — Токда, мошет, больше кіндер путєт рождайтса, чим помирайт?

— Не знаю, — зітхнув головний. — Ми живемо так. І якоїсь перспективи для змін я, чесно кажучи, не бачу. Очевидно, нам на роду написано все життя робити… — лікар криво посміхнувся, — тонзилектомію пер ректум.

— Што єст тонзілектомія пер ректум?

— Видалення гланд через задній прохід, — похмуро пояснив Лабо.

— Расве такоє єст восможний? — здивувався німець.

— Як бачиш… — відповів головний.

Щур перегортав журнал, сидячи в ординаторській на дивані, коли увійшов Медвідь.

— Привіт. Ти що так захоплено вичитуєш?

— Здоров, — той простяг руку. — Дали почитати журнал із Польщі. Це їхні анестезіологи такий видають.

— Нічого… — Ілля перегорнув кілька сторінок і повернув журнал. — Слухай, подивися мені хворого на завтра. Геморой. Щойно поступив, повністю обстежений. Завтра прооперуємо.

— Добре зафіксований хворий анестезії не потребує, — заявив Щур, не відриваючись від журналу.

— Це що — в поляків таке написано? — здивувався Ілля. — Ходімо, розумнику…

— Гаразд, — сказав Щур, — за півгодини. Я підійду. Як прізвище?

— Ходімо зараз, — наполягав Ілля. — Він просився, щоб я його додому відпустив до завтра. Ходімо — глянеш, і нехай іде з Богом. А завтра прийде на операцію.

— А що за поспіх? — здивувався Щур.

— Ну, просився чоловік! До того ж, якоюсь мірою наш колега, також лікар…

— Який ще лікар? — насторожився Щур.

— Ветеринарний. З Калитвина. У них там велике господарство — чотири ветеринари є. Я й не знав.

— Ветеринар? — несподівано зрадів Щур. — Ану, йдемо! Мені якраз ветеринар потрібен. Третій день щось із котом діється. Ти ж знаєш — цей, персидський. Жінка мені вже дірку на голові зробила — лікуй та лікуй. А я що розумію?

— Може, зжер що не те? — припустив Ілля.

— Може, й зжер. То я поексплуатую твого ветеринара?

— А чому ні? — погодився Медвідь. — Подивиться твого кота. Фахівець все-таки… Ходімо!

Коли вони увійшли до палати, назустріч підвівся з койки дебелий вусатий чоловік у спортивному костюмі. Перед цим він читав газету, сидячи на ліжку. Пацієнт виглядав цілком спокійним і навіть задоволеним. Збоку навряд чи можна було запідозрити, що це людина, якій завтра світить оперативне втручання.

— Ну ось, — сказав Медвідь, — це наш хворий, як я казав — також лікар, Василь Васильович Гриневич. А це наш анестезіолог — Сергій Андрійович, він буде у вас на наркозі.

Обоє кивнули, вітаючись.

— Василю Васильовичу, — продовжував Ілля, — зараз лікар вас подивиться, а потім, як ми й домовлялися, до завтра їдете додому. Але в мене до вас прохання. Чи не могли б ви зі свого боку, як фахівець, також проконсультувати лікаря?

— А що таке? — ветеринар повернувся до Щура.

— Та ви знаєте, з котом вдома щось неладне… Не їсть, якийсь пасивний став…

— А дружина його від переживання ні спати, ні їсти не може, — додав Ілля.

— Звичайно, — зрадів Гриневич, — подивимося вашого кота!

— Ну, тоді я вас залишаю, працюйте, — і Медвідь вийшов із палати.

Олег був у ординаторській сам. Закривши папку з історіями, він витяг із куртки телефон і набрав номер. На тому кінці відповіли одразу — приємний жіночий голос, хоча й дещо діловий.

— Алло?

— Привіт.

— Хто це? — не зрозуміла Ольга. — Олежку, це ти?

— А хто ж…

— Так ти ж у лікарні!

— А де ж мені бути. У хірургії й сиджу.

— Нормально, — сказала вона. — Це що, початок наступного етапу знайомства? Міг би й зайти, між іншим…

— Міг би, — відповів він, — але це довго. А діло не терпить.

— Тоді розповідай.

— Розумієш, тут у Голоюха день народження. Ну, запросив Медвідя… І мене, звичайно.

— То що?

— Так… мені наче самому тепер незручно йти… Ти як на це дивишся?

— Гм-м… — Ольга виявилася явно не готова до подібної пропозиції. — А як ти це собі уявляєш? Запрошували не мене, а тебе.

— То й що? Ти ж зі мною… У світському товаристві так прийнято, між іншим…

— Олежку… Але ж іще ніхто нічого не знає…

— Я гадаю, не буде катастрофи, якщо дізнаються, — сказав Олег. — Так, невеличкий скандальчик днів на два у масштабах вашого, тобто, нашого закутка. Тут і так надто тихо. Потрібен хоч якийсь струс, щоб ваш Тачанів прокинувся.

— Здається, ти надто великої думки про свою персону, — сказала Ольга. — Можливо, ніхто й не зверне уваги.

— Ну, не про свою, а про твою, — пояснив Олег. — До того ж, я вже сказав, що буду не сам.

— Олег! Але ж ти мене навіть не спитав!

— Питаю, — пояснив він. — За пʼять хвилин прийду на каву.

Скінчивши розмову, хірург не сховав телефон, а набрав ще один номер.

— Володю?

— О, дуже радий! — голос Якимця свідчив про неабиякий настрій. — Що там у тебе?

— Та, загалом, нічого такого. Йду на день народження.

— І що?

— Та нічого, я про інше. Ти ж хотів, щоб я тобі всі новини повідомляв?

— Хотів.

— То женився отой наш фельдшер.

— На доньці завгоспа?

— Так. І, уяви собі, взяв прізвище дружини, хоча, як на мене, його власне набагато приємніше. Кажуть, у Тачанові такого давно не траплялося. Ось я і телефоную.

— Це все? — стурбовано запитав Якимець.

— Усе.

— А це точно, що його з Німеччини депортували? Ти нічого не наплутав?

— Ну, принаймні всі про це говорили, — відповів Олег.

— Ну, дякую… — промовив Якимець. — Хоча…

— Що — хоча?

— Хоча все це, схоже, — така дурня…

— Я тобі це ще у Харкові казав. Бувай здоров.

Сховавши телефон, він вийшов із ординаторської.

Голоюх сидів у кабінеті завідуючого навпроти Медвідя, який зосереджено писав, і тлумачив йому:

— Та все ти прекрасно встигаєш! Завтра грижа і геморой. Якщо почнемо о десятій, то до пів на першу у будь-якому разі встигаємо.

— О десятій ми ще в житті не починали, — заперечив Ілля.

— Ну, нехай пів на одинадцяту. Тоді о першій закінчимо. Зʼїздити туди-назад за цією шарманкою — це дві з половиною години. О четвертій збираємося.

— Ой, як у тебе все гарно виходить…

У двері постукали.

— Так! — відгукнувся Голоюх.

Увійшла Соня, санітарка, яка, дещо знітившись, запитала:

— Ілля Петрович, а можна, я від вас подзвоню, бо там на посту черга велика — все дзвонять та дзвонять…

— Дзвони, Соню, — сказав Ілля, простягаючи Тарасові щойно написаний папір. — Здається, нормально вийшло. Прочитай ще ти про всяк випадок.

Взявши папір до рук, Тарас побіг по ньому очима, а Ілля, заткавши ручку до кишені, вже підвівся з місця. Соня у цей час присунула до себе вільний стільчик, всілася до столу завідуючого з іншого боку. Розвернувши до себе телефон, вона витягла з кишені якийсь зіжмаканий папірець і почала набирати номер. Трубка при цьому залишилася лежати на телефонному апараті.

— Соню, що ти робиш? — запитав Медвідь.

— Дзвоню… А що? Ви ж мені дозволили…

— Трубку зніми, — порадив він.

— Для чого?

— Як — для чого? — здивувався Ілля. — Ти ж так не додзвонишся!

— Ну чому… — вона, не розуміючи, скинула бровима, — я колись уже так дзвонила і додзвони-илася!

Медвідь відкрив рота, не знаючи, що на це відповісти, але Голоюх скінчив читати і сказав:

— Усе нормально. Ходімо. Та лиши ти її, нехай дзвонить. Що тобі, шкода?

Вони стояли посеред кімнати біля столу. Щур у зимових шкіряних рукавицях тримав кота за передні лапи. Кіт видирався усіма чотирма й дико урчав. Гриневич схилився над столом, тримаючи кота за задні лапи, щось роздивляючись у довгих пасмах і примовляючи:

— Гарно… Прекрасно… Зараз заскочимо до ветаптеки і візьмемо дещо… Зробимо кілька інʼєкцій та клізму лікувальну. Це обовʼязково… Ох, як ти запустився, друже…

У коридорі відділення було доволі порожньо. Час перейшов за полудень, і хворі перебували у палатах, займаючись хто чим. Сестри давно впоралися з інʼєкціями та перевʼязками і влаштувалися хто де, користуючись тим, що лікарі були зайняті в операційній.

Ветеринарний лікар Гриневич нервовими кроками міряв коридор. Чим ближче підходив час операції, тим більше зростала його нервозність. Якщо учорашній його вигляд демонстрував, що цій людині, не такій уже далекій від медицини, все «по барабану», то сьогодні він спохмурнів. Кожен новий погляд на двері оперблоку не додавав йому оптимізму. Дійшовши, він зупинявся перед ними, читав табличку, яку, напевно, давно вже вивчив напамʼять, і розвертався назад. Пальці його рук, нервово складені за спиною у замок, були холодні й спазматично стискалися.

А в операційній на той час атмосфера була чи не найспокійнішою. Рану на животі хворого вже заклеювали марлевою повʼязкою. Операційна сестра Віра та анестезіологи готували свій реманент для наступної операції. Медвідь із Голоюхом сиділи на стільчиках, склавши перед собою руки.

— А чого це сьогодні така тиша? — запитав Ілля. — Хоч би хто анекдот якийсь новий видав. Мовчать, як риби…

— Так ви її самі створили, доктор, — здивувалася Віра. — То вам це не так, то нитки не такі…

— То журнали не пописані, так? — знову взявся за своє Медвідь.

— Так, — підхопився Голоюх, відчувши небезпеку, — я згадав анекдот. Цього ще ніхто не чув.

— Давайте, доктор, — зраділа Наталя, — давно вже час…

— Так ось — наїхав рекет на Кашпіровського. Вдерлися до хати вночі — кажуть: «Давай гроші. Пʼять тисяч баксів». А він їм: «Мужики, звідки в мене такі гроші? Я бідний доктор, усіх безкоштовно лікую!» А вони не вірять. Кажуть: «Ні хрена. Давай бабло, або замочимо тебе просто зараз».

Дві санітарки за допомогою Щура переклали сплячого хворого на каталку і повезли з операційної.

— Гриневича давайте! — крикнув їм услід Медвідь. — Тільки швиденько, не тягніть. Ну-ну, далі?

— Ну, що робити? — продовжував Голоюх. — Бачить Кашпіровський — хана, хлопці серйозні, круті, не жартують… Треба платити, нікуди не подінешся. Витяг гаманець, відрахував пʼять тисяч зелених, кинув їм: «Нате, гади, засріться…». Ну, вони бабки забрали, на «мерси» сіли і поїхали.

В операційній запанувала тиша.

— Це що, все? — не витримав Щур.

— День серуть, два… — продовжував Голоюх.

Операційна поступово наповнилася реготом. Сміялися всі.

— … тиждень із горшків не злазять!

Нарешті всі пересміялися.

— Ну, бачить братва, справи кепські. Ходять по лікарях, ніхто помогти не годен. Беруть ті пʼять тисяч, зверху ще десять своїх і йдуть до Кашпіровського. «Пробачте, — кажуть, — Анатолію Михайловичу, не подумавши наїхали на вас. Пробачте придурків. Візьміть ваші пʼять тисяч назад, а зверху ще десять наших, тільки зробіть так, щоб ми перестали срати». Ну, Кашпіровський гроші перерахував, кинув у стіл, каже: «Гаразд, хлопці, не сріть».

Усі знову затихли.

— Ну, а далі? — не витримала Наталя.

— День не сруть, два…

Операційна знову вибухнула. Сміялися до сліз.

— Тиждень із горшків не злазять, а толку — нуль. Бачить братва — зовсім кранти. Вже бояться йти до нього. Беруть тридцять тисяч, йдуть до Алана Чумака. Кажуть: «Так, мовляв, і так, Алане Івановичу, мали якось дурість наїхати на Кашпіровського, а він, гад, тепер знущається. Поможіть, бо зовсім вже загинаємося». «Гроші є?» — Чумак їх питає. «Ось, — кажуть, — тридцять тисяч». Чумак гроші перерахував, сховав і каже: «Гаразд, хлопці, заряджу вам воду». А вони: «Раптом не допоможе?» То він їм: «Не сціть, усе буде гаразд…»

От тепер вже зірвався справжній регіт. Найгірше виявилося тим, хто був стерильний і не мав змоги триматися за живіт. Коли нарешті всі заспокоїлися, Медвідь запитав:

— А ми що, оперувати сьогодні не будемо? Чого вони хворого не дають? Ну, вічно резину тягнуть… Наталю, не в службу, а в дружбу, збігай, піджени їх, бо до вечора збиратимемось…

— Сміх-сміхом, — сказав Щур, коли медсестра зникла за дверима, — а я знаю дійсно правдиву історію про Кашпіровського — це зі знайомою моєї дружини сталося. Вона така розгодована була — жах… Кілограмів зо сто пʼятдесят важила. Усе спробувала — жодного результату. Уяви — трагедія. Жінка навіть заміж не може вийти! А тут якраз Кашпіровський зʼявився. Ну, вона всі його сеанси дивилася — ніякого результату. То хтось їй порадив поїхати-таки до нього на прийом. Ну, ви уявляєте собі, як тоді було до Кашпіровського на індивідуальний прийом потрапити? Місяць товклася у Києві по чергах. Купу бабок на хабарі всяким чиновникам вивалила… Нарешті домоглася.

До операційної увійшла розгублена Наталя.

— Де хворий? — тихо запитав її Медвідь.

— Шукають, — так само тихо відповіла вона.

— Як це — шукають?!

— Просто. Ніде немає. Нещодавно ще був, а зараз немає.

— Як це — немає? — обурився Ілля. — Може, до туалету вийшов?

— Та ні, всі туалети обдивилися.

— Ну, може, прийшов до нього хто? Може, від нервів перекурити вийшов? Та що ви, як діти, чесне слово? Хворого знайти не можуть…

— Вони шукають, — переконувала Наталя, — всі, навіть Олег Вікторович допомагає!

Медвідь лише обурено похитав головою.

— Ну, так що там, Сергію Андрійовичу, з цією родичкою?

— Уявіть собі, — продовжував Щур, — баба стільки сил та коштів витратила, схуднути хоче — аж пищить… І ось нарешті стоїть перед отими заповітними дверима, свято вірячи, що зараз… Одним словом, заводять її. Зала здоровезна. А він сидить десь аж там у кутку за столом, що навіть обличчя не видно. Ще й пише. Навіть голови не підняв! Питає: «Що у вас?». А вона: «Так і так, дуже товста, схуднути не можу, все перепробувала…». Він не дослухав і каже: «Жрать надо меньше. Слєдующій». Так її й вивели. У баби у коридорі шок, істерика. Подумати — вона на нього, як на Бога, а він… Так і поїхала додому.

— І що, і все? — тремтячим голосом перепитала Наталя.

— Усе, — відповів Щур. — А вдома приїхала, сіла жерти — не може. Апетиту немає, до їжі відраза. Так і схудла. Заміж давно вже вийшла. На Кашпіровського свого досі молиться.

— Нормально… — перетравлюючи почуте, промовив Медвідь. — Ні, ну як це називається? Він що, озвірів, цей ветеринар? Ну так же ж не можна! Серйозний чоловік, також лікар… Ану, Наталю…

Тим часом увійшов Олег.

— Слухайте, — почав він, — хворого вашого дійсно немає. Пропав! Із кінцями… Дівчата все обдивилися. Надвір бігали…

— Цирк безплатний, — сказав Ілля. — А інші хворі у його палаті що кажуть?

— Вийшов із палати… Далі ніхто не знає.

— Ну… і що робити накажете?

— Не знаю, — знизав плечима Олег. — Якесь непорозуміння… Втекти у будь-якому разі не повинен…

— А я що, так тут повинен стояти? — розізлився Ілля. — Мені за півтори години на складі треба бути — січкарню забирати.

— Яку ще січкарню? — не зрозумів Олег.

— Апарат такий, — популярно пояснив Голоюх. — Сам бурячиння для свиней дрібнить, щоб руками не різати. Півтонни за годину.

— О Господи…

— Ну, ви міський, не розбираєтеся… — проспівала Наталя. — А наш доктор також поспішає — на похорон.

— До кого? — здивувався Ілля.

— У нього кіт помер…

Медвідь мовчав якусь мить, а потім несподівано здер рукавиці та, кинувши їх на підлогу, пішов із операційної.

— Ти куди? Ілля Петрович! — не зрозумів Щур. — Нам що, також можна розходитися?

— А що ж іще! — зірвався Медвідь. — Кіт накрився, а ти мовчиш… Так би до вечора твого ветеринара шукали!

— До чого тут мій кіт? — не зрозумів Щур.

— Ну, Гриневич його лікував?

— Лікував… і клізму робив…

— І що після того?

— Здох…

— А ветеринар що сказав?

— Що я сам повинен розуміти — медицина не всесильна…

Перші жовті листки вже лежали під деревами, а кругом яскравіли чарівні осінні барви. Стояла тиха тепла погода, хоча час від часу зривався достатньо відчутний вітерець, що здіймав вихор пилюки на дорозі, а потім так само несподівано кудись зникав.

— Гарне місце, — сказав Олег, розкладаючи шампури на мангалі, в якому вже тлів яскраво-червоний жар.

— Тут влітку народу — тьма, — пояснював Голоюх. — На річці рибалять, загоряють. А от восени та ще й у будень нікого.

— Застряг шеф, — сказав Олег.

— Шарманку вибирає…

Ольга з Людмилою підійшли, нагулявшись.

— Ну що, мужчини, — запитала Люда, — коли куштуватимемо? Дуже вже смачно пахне…

— Це дим, — сказав Тарас. — Мʼясо ще не почало готуватися. Однаково Медвідь ще не приїхав.

— Та он, їде! — вигукнула Ольга.

«Нива» підʼїхала і зупинилася. Вигляд завідуючого, що виліз із машини, був не надто задоволений.

— Привіт іменинникам, — сказав він.

На обличчі Іллі зʼявився натуральний подив, коли побачив Ольгу.

— Приємно вас тут бачити, незрівнянна пані Ольго…

— Ото вже не чекали… — посміхнулася вона.

— Дійсно, не чекав, — не став заперечувати Ілля. — Але воно й на краще. Бо сьогодні цілий день виключно неприємні сюрпризи. Хворий мало не з операційної втік, січкарню не купив…

— Чому? — здивувався Голоюх.

— Здоровезна, громіздка. Увесь її вигляд підказує, що скоро поломиться. О… де це я так забруднився?

Знявши куртку, Ілля заходився тріпати її, перекинувши через низьку гілку дерева. Підійшла і привіталася з товариством його дружина.

— Бачиш — і він також не сподівався мене тут побачити, — прошепотіла Ольга.

— Я також не сподівався побачити тебе тут, — так само тихо відповів Олег.

— У якому це значенні? — не зрозуміла вона.

— У найбанальнішому.

— Дійсно. Ну хто б ще зумів так сказати! — здивувалася вона.

— Ну, досить уже, потім будете шепотітися, — заявив Тарас, що взявся не знати звідки. — Сідаємо. Починаємо з холодних закусок, а там і шашлички достигнуть.

Вони розсілися на двох схрещених колодах, навколо столика, поставленого у кутку. На ньому серед царства нарізаних огірків, помідорів та мʼясних закусок стояли пляшка горілки і шампанське. Медвідь кректав найголосніше, влаштовуючись на краю колоди.

— Та не переживайте так, Ілля Петрович, — намагалася підбадьорити його Ольга. — Усі невдачі мають тимчасовий характер.

— Дійсно, — підхопила Людмила, — життя — воно наче зебра: біла смуга — чорна, знову біла…

Голоюх на той час вже розливав по чарках.

— Еге… — пробурмотів Ілля. — Один зібрався вішатися. Дзвонить на телефон довіри, а йому там так само починають вішати локшину на вуха про білі та чорні смуги. Ну, він і вирішив відкласти. Думає — дай, перевірю. А за місяць дзвонить знову. Питає: «Памʼятаєте мене?». Вони кажуть: «Памʼятаємо, раді, що ви не повісилися». А він каже: «Знаєте, а ви були праві щодо отих смуг. Тільки то була біла».

Усі засміялися.

— Ну, ви як скажете… — стояла на своєму Ольга, — але у вашому випадку буде навпаки. Побачите — вам ще до вечора пощастить.

— Дійсно, — погодився Олег. — Зараз твоє життя миттю зміниться на краще. Хильнеш сто грам і зрозумієш, наскільки це правильно. У тебе хоч дружина вміє машиною керувати?

— Куртку вдягни, — сказала Медвідева дружина. — Вмію я керувати. Але це не означає, що можна припинити себе контролювати. Вдягнися, я серйозно кажу. Он як тут сифонить…

Зітхнувши, Ілля пішов по куртку.

Свято йшло повним ходом. Закуски на столі поменшало. Горілки у пляшці залишалося менше половини. За столом точилася поважна бесіда.

— Це ще слабо! — гаряче доводив Тарас. — А ось такого у вашому Харкові точно не було. Уяви собі, орала баба город і вела коня. Руки за спиною, у руках мотузок, кінь за нею. А кінь такий, що зайвий раз і ногою не ступить. Шкапа, одним словом. І, уяви собі, в цього мерина стається жахливий заскок по фазі — він бере і бабуню кусає ззаду за голову. А ти, міський, знаєш, які в коня зуби? Одним словом, привозять бабуню — там, де має бути волосся, голий черепок світиться. Ніхто ще такого не бачив. Малевича викликали. Він каже — давайте назад пришиємо. Дійсно, я читав потім — іноді таке приживається.

— То що ж ви пришивали? — не зрозумів Олег.

— Як що? Дід скальп цей відкушений у коняки забрав і у жмені привіз.

Ілля підвівся, щоб відійти.

— Ну, скажи, що саме так і було! — не вгавав Тарас.

— Дійсно, саме так усе й відбувалося, — без особливого оптимізму промовив Медвідь, відійшовши за дерева.

— Глянеш на шашлики? — крикнув навздогін Олег.

— Гляну.

Він підійшов до мангалу, перекрутив шампури і рушив далі, прискорюючи крок. Зайшовши за дерева, Ілля озирнувся і почав розстібати ширінку, переступаючи з ноги на ногу. Погляд його ковзнув донизу на траву.

Те, що він побачив там, примусило відразу забути про насущні проблеми. Навіть розхотілося мочитися. Заплутана у траві, на землі лежала купюра номіналом у сто гривень. Залишивши у спокої наполовину розстібнуту ширінку, Ілля зігнувся і взяв гроші. Купюра була новою, складеною учетверо. Від довгого лежання на землі вона дещо розпрямилася. Недовірливо оглянувши гроші, Ілля поклав їх до кишені.

Вигляд завідуючого, що повернувся від шашликів, був дещо здивований. Жінки помітили це.

— То я не зрозумів до пуття, — запитав Олег, — шкіра на голові в бабці прижилася, чи ні?

— Можна вважати, що прижилася, — відповів Тарас.

— Як це?

— Довгий час залишалось незрозумілим, живий клапоть, чи ні. А потім порожевів, і рана навколо загоїлася. От тільки волосся геть усе повипадало. Так і залишилася бабуня з поважною лисиною.

— Цікаво, — погодився Олег. — То як там шашлики?

— Майже готові, — задумливо промовив Ілля.

— А ти чого такий?

— Дійсно, — помітила Люда, — що сталося? Він якийсь дивний звідти повернувся. На Ольгу якось так позирає…

— А із вас хтось ходив ось туди? — Медвідь пальцем вказав напрямок. — Ось за ті дерева.

— Що нам там робити? — здивувалася Ольга.

— Ну, я не знаю… То був там хтось, чи ні? Серйозно питаю! Хто не скаже, нехай на мене потім не ображається.

— Лякає, — зауважив іменинник. — Я не був. Клянуся.

— Ну, і я, припустимо, не ходив, — сказав Олег.

— І ми не ходили. А що сталося?

— Я сотку знайшов, — заявив Ілля.

— Доларів? — не зрозумів Тарас.

— Тобі би зразу й доларів… Гривень.

— Молодець! — сказав Олег.

— Я ж казала, що вам ще до вечора пощастить! — скрикнула Ольга. — А ви не вірили!

— Не зрозумів, це що, дійсно, не чиєсь із вас? — Ілля глянув на дружину. — Може, ти підкинула?

— Добрий день… — здивувалася вона. — Я звідки знала, у який бік ти підеш?

На обличчі Медвідя проступила явна посмішка, яку не важко було розрізнити. Він сховав до кишені гроші, які, очевидно, вже збирався віддати тому, хто загубив, і промовив:

— А чого ж застілля зупинилося? Ми святкуємо, чи ні?

На імпровізованому столі серед галявини давно припинили їсти та пити. Пляшка горілки скінчилася, а шампанського залишалося більше половини. Жінки про щось шепотілися окремо, ласуючи нарізаними фруктами та цукерками, а чоловіки захоплено продовжували «дискусію».

— Так ось, — оповідав Олег чергову харківську історію, — приходить цей Волошин на роботу зранку з дикого бодуна. Ну, розумієте — голова розвалюється, увесь зелений. Він поверхом нижче у кардіології працював. Йому би лише сісти десь так, щоб ніхто не бачив, а о першій потихеньку втекти додому спати. Тільки-но він сховався в ординаторській, чимчикує одна його хвора — бабуся «божий одуванчик». Така… ну, словом, з наших добротних, ще радянських пенсіонерок. У Тачанові таких немає. А по великих містах ще живе ця категорія людей. Вони витримали Гітлера, Сталіна і навіть десять років самостійної держави. У них свої погляди на життя, які не виправиш ніякими суспільними катаклізмами. Так ось, приходить вона: «Доктор, поміряйте мені тиск». А він їй: «За годину прийду, поміряю».

Медвідь знову зібрався кудись іти.

— Іди-іди, — підбадьорила його дружина. — Подивися добре, може, там ще півсотні лежить.

— Ти краще в доларах збирай, — додав Тарас.

— Ти розповідай, — підштовхнув Олега Ілля, не звертаючи уваги на репліки, — я все чую.

Завідуючий рушив у тому ж напрямку, що й раніше.

— Так ось, сидить ото він в ординаторській, куняє над якоюсь історією, знову приходить та сама бабуня — питає, коли він таки їй тиск зміряє. Він каже: «Через десять хвилин». А сам пішов ще кудись. Ну, доходить перша, він вже ледве живий — у самого тиск зашкалює. Зав їхній на обід пішов, і Волошин бігом до виходу. Думає: ну, ще трохи, доплентаюся додому і лежати… А бабця біля дверей стереже.

Справивши потребу, Ілля повернув назад, але не просто, а якось обходячи невеличку галявину за деревами, уважно при цьому поглядаючи собі під ноги та по сторонах. Пʼятдесятка лежала так само заплутана у траві, як і сотка годину тому. Ілля зігнувся, підняв гроші, запхав до кишені та розпочав нове коло по галявині.

— Так ось, стоїть бабця і каже: «Доктор! Ну, ви ж обіцяли мені тиск поміряти!» Той, нічого не говорячи, повертається до ординаторської, скидає пальто, черевики, знову вдягається у халат, бере апарат, іде до палати, розкручує манжетку, міряє бабі тиск — і все мовчки. Ані слова.

Жінки припинили шепотітися і також з інтересом слухали.

— Потім так само мовчки складає апарат, підводиться і йде. Бабуня — очі на лоба і кричить йому навздогін: «Доктор! А який же в мене тиск?» Лікар зупиняється, повертається і каже: «Т-тиск… ги-и… супер!».

Усі засміялися.

— Ні, ви гляньте! — вигукнула Людмила. — А він дійсно ходить!

Усі вирячилися на цю картину. Ілля старанно «прасував» галявину за деревами, вдивляючись у траву. Періодично він нахилявся і щось підіймав.

— Ілля Петрович! — крикнув Тарас. — Ви що там, гриби шукаєте?

Замість відповіді зав знову щось підняв із землі.

— Ні, а мені цікаво, — сказала Люда і попрямувала до нього.

Подивившись на те, що було у нього в руці, вона й собі почала вдивлятися під ноги. Це стало свого роду сигналом. Усі разом схопилися й побігли до них.

— А ось! — несподівано скрикнула Людмила, — і я знайшла, я знайшла! — нахилившись, витягла з трави папірець.

— І я знайшла! — закричала Ольга з іншого боку. — Тут також є!

Усі решта лише пороззявляли роти і почали снувати туди-сюди по високій пожухлій траві.

— Попереджаю зразу — мені як засновнику справи двадцять відсотків! — закричав Ілля, розгублено спостерігаючи весь цей бум.

— Чому так багато? — здивувався Тарас. — А ось і я знайшов. Мати рідна… Двадцять баксів!

Усі збіглися до нього. Недовірливо і дещо заздрісно глянувши на папірець, Медвідь несподівано сказав:

— Ану, дай подивитися…

Він взяв у Голоюха банкноту і розправив. Несподівано обличчя його зблідло, а рот роззявився сам собою. Ілля поліз до внутрішньої кишені своєї куртки, яка застібалася на замочок. Зіпсована блискавка розійшлася, і він розгублено вивернув кишеню назовні. Безпорадно озираючись, він промовив:

— Так… е… як же ж… Абзац… Це ж бабки на січкарню!

— Чорт забирай… — сказав Олег. — Ти ж тріпав куртку на оцій гілці. Напевно, воно вилетіло, і вітер розніс по галявині.

— Ну, ти даєш, Іллюшо! — не витримала Медвідева дружина. — Шановні, ви би бачили, який то був концерт, коли в мене на базарі сумку розтяли і там було якихось двадцять гривень! Він мене мало не зʼїв. Ну, ти даєш, коханий…

— А скільки там було? — запитав Олег.

— Триста вісімдесят гривень. І ще тридцять доларів про всяк випадок.

— Давай, вивертай кишені, рахуємо, що ти назбирав, — скомандував Олег.

Медвідь витяг зіжмакані гроші. Усі разом перерахували «сукупний дохід».

— Дрібниці, — сказала Ольга, — ще пʼятдесят гривень і десять доларів. Давайте, може, ланцюжком спробуємо?

На вулиці було геть темно. «Нива» загальмувала на одному з поворотів. Медвідь, відчинивши дверцята, виліз із пасажирського місця і відкинув сидіння, випускаючи Олега та Ольгу.

— Ой, як тепер вільно стало… — почувся ззаду голос Людмили.

— Ну, не хочете далі їхати — гуляйте пішки, — промовив Ілля, простягаючи руку. — Я ж казав — то була біла смуга.

— Пройдемося, — відповів Олег. — Тут навпростець два кроки.

— А про смуги — це спірне питання, — додала Ольга, — гроші ж знайшлись.

«Нива» відʼїхала.

— Ну, ходімо, — сказав Олег, підставляючи руку. — Проведу тебе додому.

— А там, може, й вдасться на чашку чаю напроситися, — додала Ольга.

— Може, й вдасться, — погодився він. — Я все-таки заслужив. Що, скажеш, погано час провели? Як на мене — весело.

— Нормально, — погодилася вона. — Я насміялася, як ніколи. Правда…

— Що?

— Знаєш, іноді я вашого гумору не розумію. Точніше, не зовсім. Якийсь він… ну, розумієш, віддає чимось таким…

— Цинізмом? — підказав Олег.

— Щось таке… блюзнірством якимось… Все-таки хворі люди, чужі страждання… Якось незручно жартувати про це… Збоку, припустимо, той, хто тебе не знає, міг би подумати, що ти зовсім черствий і нечутливий.

— А що, це не так? — спробував віджартуватися він.

— Гадаю, ні…

— Бачиш… — подумавши, більш серйозно відповів Олег, — людина звикає практично до усього. Це обʼєктивно. Той, хто, припустимо, все життя каналізації чистить, — перестає гидувати і міг би сісти перекусити просто там. Той, хто постійно під кулями, — поступово припиняє боятися. Так і в нас. Якщо регулярно стикатися зі смертю і при цьому «помирати» разом із кожним хворим, або переживати його біль разом із ним — тебе надовго не вистачить. Тому гостре відчуття жалю, отого повноцінного співчуття у розумінні звичайної людини, притуплюється. Свого роду захисна реакція.

— Так не мусить бути, — заперечила Ольга.

— Ні, мусить. Ти колись бачила, як несподівано помирає начебто здорова людина? Тобі доводилося спостерігати таке?

— Ні, слава Богу…

— Ну, нехай, а бачила коли-небудь якісь важкі травми, аварії, припустимо, на дорозі…

— Ні, не доводилося.

— Тоді уяви собі, як це відбувається, — з машини витягають людину, яка уся закривавлена, руки-ноги теліпаються, бо поламані, й при цьому вона жахливо кричить та стогне…

— Ой, не розповідай таке… — попросила вона.

— Бачиш? Ти собі лише уявила — а вже моторошно. А коли вперше побачити таке насправді, взагалі може стати погано, тому що мимоволі уявляєш себе на місці того, що постраждав. Мимоволі зʼявляється припущення — ой, що ж він зараз відчуває! Бачиш — ти навіть від цих розповідей здригаєшся. А я бачу таке регулярно. То, по-твоєму, я повинен щоразу здригатися і переживати все це разом із пацієнтом? Щоразу замислюватись над тим, як у нього болить? За пару років і сам загнешся. Тому й пристосовується свідомість лікаря, захищаючи його від дії шкідливих факторів. Звичайно, співчуття залишається в кожного лікаря на підсвідомому рівні і, повір мені, також підточує його здоровʼя. Між іншим, ти знаєш, що за світовою статистикою реаніматологи живуть найменше зі всіх лікарів?

— А хірурги?

— Трошки довше, — посміхнувся Олег.

— Ну й тема пішла, — зауважила Ольга.

— Тема як тема, — сказав він. — Тому не варто звинувачувати лікаря, який посміявся сам або з колегою над чимось таким, із погляду інших людей зовсім не кумедним. Не треба звинувачувати його у цинізмі та блюзнірстві.

— А якщо відчуття лікаря притупляться настільки, що він взагалі припинить співчувати?

— Ну, тоді це вже не лікар. Ти маєш рацію, головне — не перейти цю межу.

— А твій знайомий, який не хотів зміряти бабусі тиск… Як ти гадаєш, він її ще не перейшов?

— Гадаю, ні, — відповів Олег. — Хоча я, напевно, так би не зробив. Лікар — також жива людина. Не свята, з багатьма мінусами, як і всі решта. А хвору цю, я гадаю, він добре знав і розумів, що зараз їй потрібно міряти тиск, наче, припустимо, приймати ванну. До того ж, із цією маніпуляцією прекрасно справляється і медсестра. Повір, якби життю цієї пенсіонерки у той час щось загрожувало, Волошин би не сидів, склавши руки і не пішов би додому.

Так вони й дійшли до будинку Ольги.

— Ну, запрошуй на чай, — сказав Олег.

— Як, — здивувалася вона, — а хіба це не ти повинен проситися?

— Я, — погодився він. — Пустіть, Ольго Григорівно, бідного приїжджого лікаря на чашку чаю. Він більше не буде блюзнірствувати і взагалі гарантує вам свою зразкову поведінку…

— Гаразд, ходімо… приїжджий лікарю… — сказала вона.

Його заводили до відділення двоє здорових хлопців. Хворий практично висів на них, підтягнувши коліна до живота, ледве перебираючи ногами, кривлячись від болю. Їх обігнав Голоюх.

Чергова визирнула з маніпуляційної.

— Машо, приймай швидко. Травма яйця. Ще зранку. Коли морфій, у нього больовий шок. І готуйте до операції.

— Добре, — вона кивнула головою. — Ведіть до третьої палати — бачите?

Хлопці потягли бідолаху далі, а медсестра вже розкривала ампулу.

Голоюх увійшов до ординаторської.

— Кого ти там привів? — Беженар підняв голову від писанини.

— Травма яйця. Уявіть собі, мужик залазить на трубу, що зʼєднує причеп із трактором, а вона слизька після дощу. Одна нога в один бік, інша в другий, а він своїм багатством…

Беженар картинно зіщулився, уявляючи собі відчуття хворого.

— Боже… — злякалася Ліда. — Це ж боляче, напевно…

— Боляче — не те слово, — авторитетно завірив Голоюх. — Больовий шок. Він навіть говорити не може. А де, до речі, шеф?

— Головний викликав, — відповів Беженар. — Що, оперувати потрібно?

— А як же… Іду, скажу, щоб йому хоч місце операції поголили, бо їм все нагадувати потрібно…

Зітхнувши, Тарас вийшов.

— Слухай, Ілля Петрович, — говорив Лабо. — Мене тут зранку з держадміністрації дістають. Ця дама вже там другий тиждень сидить із якоюсь перевіркою. А до неї чоловік приїхав, і у нього щось із ногою трапилося. Вони обоє, напевно, вже десь до вас добираються. Їх зам Бурчуна особисто мав привезти.

— А… — зрозумів Медвідь. — Це отой музикант?

— Так, так, — зрадів головний. — Між іншим, заслужений артист, скрипаль. Кажуть, повернувся щойно зі Швеції, з гастролей. А їде до Іспанії. Ось, заскочив дружину провідати, яка у відрядженні застрягла.

— Ти диви… — здивовано промовив Ілля. — Нічого, вилікуємо вашого музиканта. Там усього-на-всього врослий ніготь, я вже дивився. Зараз піду, здеру.

— Е-е… — головний навіть піднявся з місця. — Як це — здеру?!

— Як усім… — розгублено відповів Медвідь. — А як же ще?

— Не як усім! — несподівано розлютився головний. — Кажу тобі — вона інспектор, нашу адміністрацію вже другий тиждень трусить. Обстав відповідно все. Поясни небезпеку для здоровʼя та серйозність втручання. І обійди, як належить. Щоб задоволені від нас пішли. Буде вона задоволена — тоді нашим там легше стане, а відповідно потім і нам зарахується. Все тебе вчити треба… Тільки обережно там! Дивись, йому в Іспанії грати.

— Так… Не у футбола ж грати…

— Ну, дивись…

— Не турбуйтеся, Геннадію Андрійовичу, — заспокоїв Ілля. — Я з цією дамою вже спілкувався. Цілком культурна пані, хоча й інспектор. А чоловік — взагалі інтелігент, яких мало. Я його до окремої палати поклав. Її назад до адміністрації відправив, щоб не хвилювалася і не стовбичила. Іду, здеру.

— Акуратно, гляди! — ще раз крикнув йому в спину головний. — У скрипку фірмову, якщо один не такий шуруп закрутити — вже звучання змінюється!

— Ага, накаркай візьми… — пробурмотів Ілля собі під ніс, крокуючи коридором.

Вони з Голоюхом зіткнулися у дверях.

— Господи… Куди ти так женеш?

— А ти куди? — перепитав Голоюх, протискаючись у двері. — В мене операція готується.

— У мене також, між іншим. А в тебе яка?

— Ревізія оболонок. Мужик яйцем на трубу впав, щойно привезли. А в тебе яка?

— Врослий ніготь, — похмуро промовив Ілля.

— Тримайте мене! — Голоюх схопився за живіт. — Завідуючий уже почав робити амбулаторні операції. В інших районах резекції шлунку шпарять…

— Так у мене ж народний артист… — ображено промовив Ілля. — А жінка його нашу адміністрацію вже другий тиждень ґвалтує. Вогонь-баба. Во!

— Ну, тоді інша справа… — з розумінням промовив Тарас. — А у якому амплуа він артист? Може, автограф візьмемо? Моя любить такі речі…

— На скрипці грає.

— А… — розчаровано промовив Тарас. — Тоді мені його прізвище нічого не скаже. То як, може, помиємося разом на яйце, а потім твій ніготь візьмемо?

— Гаразд, — погодився Ілля. — Тільки швидше все організовуй, щоб артист довго не чекав.

— Все давно готово! — пожвавішав Голоюх.

Марійка виглянула з маніпуляційної зі шприцом у руках.

— Марійко, хворий готовий?

— Соню! — замість відповіді покликала вона. — Соню!

Перевалюючись із ноги на ногу, з клізмовочної «випливла» кривонога Соня, буркочучи собі під ніс:

— Ну, чого ти кричиш? Тут я, на базар не пішла… Підлогу мию. Маю ж я підлогу помити? Там, у цій клізмовочній, мий — не мий, однаково. Плитку міняти потрібно. Доктори ходять — дивляться, старша ходить — дивиться, головний…

— Соню! — перебила Марійка, втрачаючи терпіння від цієї балаканини. — Ти поголила хворого? Хворий на операцію іде!

— Якого хворого? — санітарка вилупила очі.

— Ні, ну ти глянь… — сплеснула руками сестра. — Я ж тобі двадцять хвилин тому казала — голити хворого. Чим ти слухаєш?

— Я нормально слухаю, — зі знанням справи пояснила та. — Ти мені не казала. Якби казала, то чого б я почала мити підлогу? Я б голила хворого. А кого? Якого хворого?

— У третій лежить, з вусами, щойно поступив. І все до самого низу голи! Там на промежині операція буде.

— А що, хіба я когось колись погано поголила? — без натяку на образу здивувалася Соня, прямуючи назад до клізмовочної. — Навіть у перукарні так не вміють, як я голю.

Похитавши головою, Тарас мовчки зник за дверима ординаторської.

Чоловік інтелігентного вигляду з вусами та в окулярах вбраний у доволі старомодний вовняний спортивний костюм, спираючись на коліна, застиг на койці. Поруч лежало кілька газет, якими він не цікавився — очевидно, хвилювався перед операцією, яку з огляду на її скромний обʼєм взагалі важко було так назвати. Він стискав свої музичні пальці однієї руки не менш музичними іншої та переймався доволі важливим питанням — з якого кінця почнуть здирати той клятий ніготь. Звичайно, лікар обіцяв достатнє знеболення. Та все-таки… Можливо, варто попросити його починати з іншого, здорового кінця. Від думок про саму процедуру його починало кидати у дрижаки.

Несподівано двері його палати відчинилися, і на порозі зʼявився… ні, не той малий та повненький лікар, якого важко було не боятися. Це була Соня. Дошкандибавши перевальцем до його ліжка, вона без будь-якого вступу промовила:

— Ну, чого сидите? Йдемо зі мною. Я б давно вже зробила, але ніхто не казав. А вона каже, що казала. Ходімо, кажу, зі мною. Не переживай, наші дохтори добре операції роблять. Цього року ще ніхто не вмер…

Злякано вийшовши з палати за санітаркою, хворий несподівано загальмував перед дверима з табличкою «Клізмовочна».

— А… що… пробачте… — нерішуче почав музикант, та його мʼяко, але рішуче провели далі.

— І все-таки, пробачте… Ви що, хочете мені… клізму?

— Та яку там клізму? — здивувалася Соня. — Клізму вам ніхто не казав ставити. Якби сказали — то я б поставила. Мені що — як скажуть, так і роблю. Я ж не дохтор…

Від цього пояснення хворий полегшено зітхнув.

— Давайте, лягайте на тапчан, — продовжувала Соня, скручуючи станок для гоління.

Хворий, який не бачив цих приготувань, слухняно ліг.

— Штани до колін спускайте…

— А… навіщо? — не зрозумів той.

Соня вже тягла донизу штани разом із трусами.

— А… пробачте…

Збентежений інтелігент ще намагався ніяково затулити руками грішне тіло, коли станок почав вправно їздити по його животі — все нижче та нижче.

— Для чого це потрібно?!

— Та руки забери! — обурилася Соня. — Куди ж ти пальці свої під лезо пхаєш? Воно ж гостре, нове! Я ніколи хворих одним і тим самим не голю — не положено. Якщо немає леза — не голю взагалі. Нехай купляють.

Хворий злякано смикав вусами та окулярами одночасно, роззявляючи рота у найбільш відповідальні моменти.

— Та ви ноги розставте, — продовжувала сердитися Соня. — Ви що, думаєте, я дивитимуся? Воно мені потрібно? Я тут за двадцять років уже надивилася… Як на мене — усі ви однакові… Мені сказали голити — я голю.

Так під монотонне філософствування Соні робота була завершена і хворий, сівши на тапчані, нарешті наважився оглянути результат. Рот його роззявився ще ширше, а очі почали вилазити назовні.

Медвідь із Голоюхом стояли вже «помиті», а до операційної завозили на каталці хворого.

— Напевно, розрив є, — припустив Голоюх, — гематома здоровезна, на півкалитки.

— Давайте, обережно пересувайтеся з каталки на стіл, — підігнав хворого Ілля, і звернувся до персоналу: — Допоможіть йому. І труси донизу. Будемо «оброблятися».

Обоє хірургів уже отримали з рук Віри інструменти з йодними квачами і чекали, поки вивезуть порожню каталку.

— Не зрозумів… — Ілля несподівано застиг на місці. — До яких пір продовжуватиметься це неподобство? Чому хворий знову не поголений?

— Та я казав, щоб голили… Ти ж сам чув! — виправдовувався Голоюх. — Вона ж при мені Соню посилала голити!

— Марійцю! — закричав Медвідь, прекрасно усвідомлюючи, що з операційної вона його не почує. — Ану, Марійку сюди!

Захекана, прикриваючи обличчя маскою, до операційної зазирнула Марійка.

— Маріє, чому в операційну знову дають непідготовленого хворого? Чому не поголили?

— Як це… — не зрозуміла вона. — Я ж їй нормальною мовою сказала голити. Ну, як ще можна казати? Та й не схоже на Соню, вона сумлінна…

— Соню сюди! — розпорядився Медвідь.

— Немає вже… Пішла, в неї робочий день уже скінчився.

— Так, — сказав Ілля, — вивозьте хворого з операційної і голіть. Завтра я когось поголю на пʼятихвилинці…

Каталку знову почали завозити до операційної.

Натягши ковдру на самі вуха, Ілля хропів на повну, коли задзвонив телефон на тумбі біля ліжка. Не змінюючи свого положення, лікар автоматично простяг руку і зняв трубку.

— Алло!

— Ілля Петрович? Лабо турбує. Слухай, а що там у тебе з цим хворим вийшло?

— З яким хворим? — не зрозумів спросоння Медвідь.

— Із тим самим! З нігтем!

Ілля перекрутився на ліжку, сів, увімкнув світильник і глянув на годинник.

— Чекайте, Геннадію Андрійовичу, не збагну спросоння, про якого ви…

— То ти спиш?

— Взагалі-то перша скоро… — невдоволено пробурмотів Ілля.

— Так?! — здивувався головний. — Ну, вибач, що я твій дорогоцінний сон порушив. Але мене також щойно розбудили, — гаркнув він, — з адміністрації! Бурчун особисто дзвонив. Вона, дама ця, його збудила і казала, що в нас у лікарні їй чоловіка спотворили. Бурчун бідкався, що вона у них тепер каменя на камені не залишить.

— Що-що?! — скривився Ілля, спускаючи ноги на землю. — Що означає — спотворили?

Дружина Медвідева також на цей час продерла очі й, щулячись, намагалася зрозуміти, про що йде мова.

— Як почув — так і передаю, — сказав головний, — спотворили. І що він тепер на скрипці не зможе грати, і що наявні начебто якісь порушення… словом, по чоловічій лінії. Це я також передаю дослівно. І що завтра вона всіх тут на вуха поставить. Може, ти йому щось не те зробив?

— Та яке там — «не те»? — обурився Ілля, звільняючись остаточно від залишків сну. — Ніготь здер. З анестезією, усе, як належить. Він своїми ногами пішов, без жодних претензій. І дама ця там була, дякувала мені…

— Гм-м… Може, потім якісь ускладнення? — припустив головний.

— Та які там ускладнення? — Медвідь почав втрачати терпець. — Не буває там ускладнень. І взагалі — це якась маячня. Якби щось було не так, я гадаю, вони б у першу чергу до мене звернулися.

— Ну, ось що, — перебив головний, — ти подзвони до готелю і поговори з нею, зʼясуй, у чому справа.

— Не буду я дзвонити! — скипів Ілля. — Геннадію Андрійовичу, перша ночі! Та я навіть не знаю ні її імʼя, ні по батькові…

— Ілля Петрович, не будь дитиною, — обрубав головний. — Це ж потім на нас усе виллється! Бери і дзвони!

Тепер уже Медвідь сидів на ліжку, міцно впираючись босими ногами у підлогу і, тримаючи телефон на колінах, набирав номер. Дружина, так і не отримавши відповіді на цілком закономірне запитання, дивилася йому в спину, спираючись ліктем на подушку.

— Алло! — вигукнув Ілля. — Пробачте, це Тамара Сергіївна?

— Так… — голос дами звучав дещо здивовано.

— Тамаро Сергіївно, пробачте, будь ласка, за пізній дзвінок. Це турбує вас Ілля Петрович Медвідь, завідуючий хірургічним відділенням. Розумієте, мені зателефонували щойно і повідомили, що у вашого чоловіка якісь неприємності, повʼязані з лікуванням.

— Та ні… — сухо промовила вона. — З лікуванням — мабуть, ніяких.

— Пробачте, але мені казали… — зовсім знітився Ілля.

— Проблеми не з лікуванням, — продовжувала вона, підвищивши голос, — а з ідіотизмом, який процвітає у вашому закладі!

— А… Пробачте… Може, ви мені поясните щось? — зовсім злякався Ілля. — Мені казали про якісь дивні речі, що начебто ваш чоловік тепер не може на скрипці грати…

— Ілля Петрович, — повільно, майже по складах промовила вона, — грають на скрипці під час весіль у закладі, розташованому під моїм номером. А ви спробуйте поголити собі інтимні місця, а потім побачите, чи буде вам зручно оперувати і що ваша дружина скаже.

У трубці залунали короткі гудки. Ілля поклав її на апарат і пішов на кухню, запалюючи по дорозі цигарку.

— Хто це? Хто дзвонив? Що сталося? — напосідала дружина, якій уже також не хотілося спати.

— Що б ти сказала, якби я поголив свої інтимні місця? — не повертаючи голови, запитав він.

— Що?! — не зрозуміла вона. — Що ти верзеш? Я питаю — хто дзвонив і що сталося? Що це за Тамара Сергіївна?

— Завтра Соню декапітую, — сердито промовив він. — Ні, всю зміну під нуль поголю…