“Культурна революція” в Україні, або Управління деградацією

Наступ іудеофарисейської цивілізації

Чи є відповідь на питання, що первинне для людини — духовне чи матеріальне (речовинне)? Або іншими словами: хто у кого на службі — розум на службі в матерії чи матерія на службі в розуму? Однозначної відповіді немає, оскільки тільки кожна окрема людина може обрати, що для неї є первинним. Ця властивість знаходиться в її душі, там де воля і свідомість. Відповідно до рівня своєї свідомості людська істота приймає рішення надати перевагу матерії над розумом чи розуму над матерією. Матеріальне, як відомо, складається з вібрацій глухих і повільних. Воно обмежене в часі й просторі, призводить до страждання, хвороб, старості й смерті. Але завдяки нашому вільному вибору ми маємо змогу надати перевагу не матеріальному, а духовному, і як наслідок — матерія буде на службі в розуму. Лише тоді ми пізнаємо радість, здоров’я, молодість і вічність.

Загальновизнано й загальновідомо, що у світі, відбувалася, відбувається й відбуватиметься боротьба за території, за переділ сфер впливу, за сировинні джерела, ринки збуту й за світове панування. Нині домінуючою історико-соціальною категорією стає концепція цивілізації[7], оскільки в сучасній науці, зокрема в геополітиці, глобальні критерії стають панівними, і саме завдяки цьому здійснюється перехід від націй, народів і держав до міжнаціональних структур і процесів. Є безліч визначень і характеристик цивілізацій, а також множина критеріїв для поділу світу на цивілізації. Для тих, хто бажає глибше вивчати цю проблему, можна порекомендувати працю російського історика, біолога і соціолога М. Данилевського “Росія та Європа”, дослідження німецького філософа О. Шпенглера “Сутінки Європи”, фундаментальну 12-томну працю англійського історика А.Тойнбі “Дослідження історії”, в яких детально розглядаються різні аспекти цивілізаційного підходу до історичного розвитку.

За культурно-світоглядним критерієм виділяють три типи цивілізації:

Індоєвропейська, або ведична (арійська). Виходить з того, що людина — це вічна жива істота і не має початку й кінця свого буття. Вона повинна жити у злагоді з Богами, Космосом, Природою, суспільством як складова єдиного живого і розумного організму — Всесвіту, в гармонії зі своїм тілом і совістю. Моральність, потреба жити в любові й гармонії з Богами й з усіма іншими живими істотами є не елементом, а системоутворювальною віссю індоєвропейської цивілізації. Уособлення цієї цивілізації — Схід, Білорусія, Росія і Україна.

Китайсько-ламаїстська. Виключає багатоваріантність системи цінностей, певною мірою уніфікує їх і вирізняється культивуванням аскетизму та біологічного раціоналізму. Особистісні стосунки з Богами значною мірою підміняються прикладним містицизмом, маніпулюванням тонкими енергіями матеріального світу. За глибшого вивчення давніх Ведичних текстів можна переконатися, що китайсько-ламаїстський тип фактично є конкретним шаром багаторівневої індоєвропейської цивілізації, прийнятим народами Сходу як єдино правильний всього дві з половиною тисячі років тому, після приходу Всевишнього — Будди.

Іудеофарисейська. Демонічна цивілізація, яка виходить з того, що людина — Цар природи. Головна настанова цієї цивілізації — оволодіння світом. Всесвіт повинен слугувати їй. Індивідуалізм, егоїзм, нажива, свобода особистості, культ сили і власності — панівна система її цінностей. Вона йде шляхом підкорення Природи, владарювання над нею, шляхом науково-технічного прогресу, що руйнує середовище проживання, а отже — фізіологію і психологію людини.

Кожна з названих цивілізацій обрала свій магістральний шлях розвитку й за тисячоліття сформувала особливу, властиву тільки їй етнопсихологію мільйонів людей[8].

Уважний погляд на життя в Україні дає підставу для твердження, що впродовж багатьох тисячоліть тут сформувалася індоєвропейська цивілізація, високі духовно-моральні цінності якої закорінені в християнській етиці та добролюбності, працьовитості й доброчесності, взаємодопомозі та общинному самоуправлінні, в тій структурі буття, де духовні мотиви життя переважали над матеріальними, де метою життя були не речі, не боротьба за володіння ними, не споживання, а вдосконалення й перетворення душі. Саме ці духовні форми існування пронизують усе історичне буття українського народу, України і є підвалинами самобутньої української цивілізації.

Упродовж останніх трьох століть спостерігався потужний наступ іудеофарисейської (демонічної) цивілізації. Її агресивність з особливою силою виявилася на межі XX— XXI ст. Йдеться про горезвісну “Прометееву волю”, що не звикла до справжніх перепон — чи то природа, культура, чи навіть майбутнє. Всі суспільні науки іудеофарисейської (демонічної) цивілізації спрямовані на підпорядкування історичного процесу непорушним закономірностям, намаганням зробити його керованим. Уперше про це заявили діячі Французької революції, які задумали побудувати “новий світ”. XX ст. за багатьма показниками можна оцінити як небувале свято “Прометеєвої волі” новоєвропейської людини, яка висунула програму тотального оволодіння світом.

Нині уособленням іудеофарисейської (демонічної) цивілізації є США, Ізраїль, Західна Європа. I зрозуміла їхня осатаніла злість стосовно тих, хто, володіючи досконалими ведичними знаннями, прагне до Всевишнього, не хоче єднатися з сатаною, не хоче бути нещасним[9]. Експансія іудеофарисейської (демонічної) цивілізації здійснюється за підтримки лихварського, світового фінансового капіталу — фінансового інтернаціоналу, державних спецслужб, дипломатичних структур і масонства. Прикриваючись боротьбою за демократію, права людини і “загальнолюдські цінності” (цінності фарисейського іудаїзму), демонічна цивілізація вдерлася в Україну.

Безумовно, ідеологи сіонізму, визнаного свого часу Організацією Об’єднаних Націй однією з форм фашизму, добре розуміють, що шляхом науково-технічного прогресу людство ніколи не задовольнить свої потреби. Але їм байдуже до всього людства. Головна їхня турбота — добробут “богообраного народу”. Сьогодні усьому світу відомо, що відносний добробут країн “золотого мільярда” забезпечується безжалісною експлуатацією і зубожінням решти країн. А експлуатація громадян цих “найрозвиненіших” країн, втягнутих у нестримну гонитву за задоволення протиприродних потреб, набуває форми технологічного геноциду.

На шляху іудеофарисейської (демонічної) цивілізації виникли дві кардинальні перепони. Перша пов’язана з обмеженням прогресу, що постає як конфлікт між технікою і природою. Друга перепона — сумнів щодо керованості історичним процесом, щодо передбачуваності майбутнього (це підтвердив розпад СРСР).

З огляду на такі перепони можливі дві стратегії: або відмовитися від претензій оволодіння світом, або скоригувати свої плани. Проте іудеофарисейська цивілізація після перемоги над комунізмом продовжує наступ, намагаючись оволодіти світом, не коригує своїх планів.

Зникнення народів і націй

Племена і народи зникають з лиця землі. Постає запитання: відбувається це внаслідок природного, історичного процесу, коли народи вмирають природною смертю, переживши свій час і місію, чи ця смерть є вимушеною, коли народи у такий спосіб висловлюють свій протест проти їх колонізації?

Чимало написано про знищення племен, які населяли Америку, в ім’я культури і прогресу європейської цивілізації. На жаль (і це велика ганьба історії), цей процес відбувається й сьогодні, коли іудеофарисейська цивілізація твердить про “демократичні реформи”, “загальнолюдські цінності”, “права людини”, про захист цих прав, а насправді несе народам геноцид і депопуляцію. Ми повинні констатувати не лише важку й скорботну зрадницьку правду, яку можна підтвердити численними фактами, а й нечувану жорстокість, з якою відбувається процес знищення народів і націй.

Я не веду мову про фізичне знищення народів, що населяють Палестину. Йдеться про колонізацію країн колишнього Радянського Союзу, зокрема України[10]. Різноманітні “правозахисники” можуть зауважити нам, що народи не вбивають фізично, а лише замінюють їхні особливості, традиції і культуру традиціями і культурою іншої, сильнішої чи більш розвиненої цивілізації. Якщо навіть припустити, що духовне завоювання відбувається мирним шляхом (чого насправді ніколи не буває) і що все населення залишається живим, то чи думають вожді тих “цивілізацій” чи окремих народів про суттєві зміни, що відбуваються в нації, яку колонізують, і методи які при цьому застосовують?

Яка повільна смертельна отрута має вливатися у кров та плоть нації, яка перманентна деморалізація повинна відбуватися, якого гноблення вона має зазнати, щоб відмовитися від того, що становить народ, з усім його минулим, з усією його історією і культурою, що є підґрунтям його самостійності, його існування? Які внутрішні муки він повинен пережити, щоб прийняти рішення розірвати зв’язки з усім рідним, дружнім, єдинонаціональним і приліпитися до ворожого, іноплемінного тіла, злитися й примиритися з ворогами, які господарюють у його домі?

Не відчуває цих душевних мук народ тільки в тому разі, коли його знесилюють перманентною “демократизацією”, систематичним розбещенням, підігріванням жадібних інстинктів і порожнього гонору окремих його одиниць — тобто знеособлення здійснюється шляхом вульгаризації.

Знищенням нації, народності є також знищення їхньої мови, оскільки в мові зберігається духовна самостійність народу. “Скільки народів, стільки й мов”, — говорить давнє прислів’я. Тому справедливим є й твердження, що із загибеллю мови вмирає і народ. До того ж разом із мовою в народу забирають й інші, вироблені в процесі його існування особливості, його звичаї, творчість, плоди історичної праці. Тобто народ вбивають, і йому нічого не залишається, як стати частиною поглинаючого, поневолюючого середовища. Треба усвідомити, що мова і ментальність — незмінні складові народного духу. Тому таким сильним є вплив слова на відродження національної пам’яті і як наслідок — національної духовності.

Наведу приклад. Під час створення держави Ізраїль у 1948 р. її засновники доклали значних зусиль для відродження давньоєврейської мови. По суті, вони штучно воскресили мертву мову. Ці зусилля були недаремними. Всі емігранти зобов’язані були оволодіти цією мовою, і в процесі її вивчення відбулося інтенсивне нейролінгвістичне програмування в національному дусі.

Отже, нам в Україні слід повернутися до джерел і багатства української мови як основи відродження національного достоїнства. Українська нація переживає свою молодість, але трапляється, що вмирають і молодими. І щоб не загинути у третьому тисячолітті, потрібна, по-перше, влада, яка піклуватиметься про корінну націю, і, по-друге, ця влада повинна бути настільки розумною і освіченою, щоб могла усвідомити значення для нації, її здоров’я таких витончених інструментів, як мова, менталітет, національна духовність.

Знищенням нації, народності є також знищення їх книгодрукування, бібліотек, шкіл і осередків культури. Це можна робити багатьма легальними способами, нібито з етичних міркувань чи для наповнення державного бюджету, здійснення “демократичних реформ” тощо.

Отже, народовбивство, без сумніву, існувало й існує сьогодні, хоча б і у вигляді завершального етапу знищення народу, який давно потрапив у лабета демонічної цивілізації і був оглушений і паралізований. Народовбивство — злочин проти людства, проти історії, і, в, решті-решт, проти прогресу.

У наш час народовбивство несе іудеофарисейська (демонічна) цивілізація. Пряма військова агресія останніх років (Югославія, Ірак) змінюється новими технологіями нищення націй.

Процес неоколонізацїї України триває. Країна вимирає, — за 12 років її населення скоротилося майже на 5 мли осіб. Руйнується армія, понад 80 % українців отримують заробітну плату меншу від прожиткового мінімуму, 7 мли українців змушені шукати роботу за кордоном.

Сьогодні ми є свідками безпрецедентних задумів і викликів, і нам не можна відмовчуватись і прикриватися банальностями. Виклик, кинутий і українському народу, — не банальність, він зачіпає основи його існування.

Ще зовсім недавно ми думали, що демонічна цивілізація бореться з тоталітарним комунізмом і з його зникненням ми житимемо у злагоді й гармонії. Тепер стає зрозуміло, що метою цієї боротьби було не повалення режиму, а здобуття влади над народом України, над світом.

“Цивілізатори” задумали не просто фізично захопити Україну, а зруйнувати сам національний етнос — духовно-психологічну структуру, вироблену впродовж тисячоліть.

Православ’я сильне своїми живильними язичницькими соками. Так формувалась українська людина: природність, натуральність, живий прагматизм слов’янського язичництва та ідеальність, духовність східного християнства, які, поєднуючись, збагачують душу і роблять український характер неповторним.

В Україні побутова культура завжди цінувалася нижче, ніж на Заході, оскільки українець передусім думає про високі матерії, а на комфорт йому не вистачає енергії. Його ментальність задається генетично, тобто успадковується разом з генетичною пам’яттю. Отже, непросто знищити національну духовність, ментальність, тому що свідомість пращурів житиме в майбутніх поколіннях.

Нещодавно Голова Єврокомісії Романо Проді заявив: “Я не бачу, яким чином до Євросоюзу можуть вступити Україна і Білорусь” (“Голос України”, 6 травня 2004, № 82). Але чи потрібно нашій країні вступати до нього? Формування Євросоюзу — це, по суті, формування нового світового порядку, в якому правитиме світовий уряд. І всі розмови про те, що Україну не приймуть до Євросоюзу, є блефом адептів нового світового порядку. Українців продовжуватимуть знищувати і, врешті-решт, приєднають до Євросоюзу, навіть якщо ми цього й не бажатимемо. Нам не потрібні Євросоюз і світовий уряд. Нам треба об’єднуватися зі слов’янськими народами, рідними нам за вірою й менталітетом, і протистояти наступу іудеофарисейської цивілізації, яка прирікає себе і світ на знищення.

Проте давайте згадаємо, якою була наша країна до тих часів, коли її почали терзати спочатку іудеобільшовики, а потім іудеоліберали.

Україна

У дитинстві я частенько просив свою бабусю Іваненко Гапу Степанівну розповісти, як раніше жили люди, якою була Вкраїна, її населення, природа, традиції. І вона, незважаючи на втому, розповідала мені про наш рідний край, про Веркіївку, Бобрик, Кукшин та інші села Чернігівської області. Все це певною мірою сформувало моє бачення рідної країни, яке коротко наводжу нижче.

Природа України — небаченої краси! Барви українського пейзажу наповнюють серце жагучою пристрастю, а теплі півтони навівають ніжну тугу. Ніде у світі картина, що відкривається очам, не дає стільки таємних обіцянок!..

Здається, що за цим сонним бором, дубовим гаєм лежить країна обітована, і варто лише вийти із зачарованого кола, щоб побачити втілене божество.

Такі священні дійства в природі України відбуваються невпинно. Коли рожевий фіміам курить над срібною річкою, різнокольорові тіні повзуть від горіхової хащі, покритий дубняками пагорок одягається у фіолетову мантію, білі хмари пливуть сліпучо блакитним небом, а брунатні череди, як мазки маляра, укривають плямами зелені пагорки, на душі стає так добре, як у церкві!..

Виникає бажання писати яскраво-червоною кров’ю серця про кохану Вкраїну! Вона підкоряє і обеззброює, зачаровує своєю красою. Оксамитовий моріг присипляє серед квітів, тихоплинні річки наповнюють слух солодкозвучним дзюрчанням, соснові ліси заколисують казковим шелестінням. Срібнолисті тополі не можна проміняти на кошлаті ялинки, задимлені хатинки півночі не можна порівняти з білими мазанками під покровом вишневих садків.

Чиє серце не здригнеться при згадці про чудову українську місячну ніч, що стала улюбленою темою митців. Але чудові літні ночі з солов’їними трелями не вичерпують різнобарвності мотивів України. Більшість із них ми просто не знаємо. Ідилічний пастушок із сопілкою, що пасе корів на буйних луках, міг би багато додати до полотен академічної виставки. Південна природа — це втілена пристрасть! Зимовими вечорницями ми бачимо її прелюдію, жаркі літні дні під тінню плодоносних слив і черешень — один із багатьох її виявів. Проте поезія України не полишена туги, зворушливі елегії запозичені в природі. Немає глибшого вираження горя і страждання, ніж те, що розлито в осінній дрімоті вмираючих осокорів, на оголених сучках яких сидять мерзлякуваті чорні галки, наче покинуті жінки. Навіть молодецтво в Україні нерозривно пов’язано з тугою покинутої нареченої і позначено кров’ю яскраво-червоних маків на гостинному городі. Світлі сумні далечі проглядаються за вітровалами лісових чагарників.

Одинокі дикі груші у голому полі сумно прикрашають своїми зеленими шапками задумливу ріллю й ведуть мову про приховані жіночі сльози і трагедії домашнього побуту...

Серце України ще більш барвисте. Біленькі острівці хат живуть своїм первісним життям під тінню розлогих дерев, зберігаючи колишню простоту звичаїв, гоголівське багатство фантазії і гумору. Є достатньо підстав знайти в них глибінь почуття і думок, що звучать у творчості митців українського слова. Треба лише зрозуміти, що думають ці мальовничі пагорби, куди манять кучеряві тополі, оскільки в них — поетична таїна України, яка в постійному зв’язку з ласкавою яскравою природою наповнює душу таким натхненням, якого ніколи не буває на півночі.

Гілка смолистої тополі, що розпустилася навесні, — прообраз радісної України, в той час як кошлата червона верба нагадує північну Русь.

Містечка й села у найрізноманітніших поєднаннях з мальовничою місцевістю. Ставки й річки в зелених очеретах, чорна рілля і червоно-бурі килими квітучих полів. Здається, немов летиш над старовинними церквами і каплицями; блакитні струмки оперізують блідо-золоті діброви й дерева з прив’язаними до них кіньми чи круторогими волами.

Опинившись у дуже безлюдному місці в Україні — посеред невідомих безкрайніх полів, що розділяють лісові хащі, — й поглянувши на край неба, упевнюєшся, яка величезна сила природи там, де, крім неї, не діють жодні людські закони, де тонкі гілки дерев на тлі блакитного неба є єдиними письмовими знаками, якими ведеться літопис занедбаних колгоспних господарств, забутих на карті сіл і хутірців...

Цей ліричний відступ я навів для того, щоб акцентувати, наскільки ворожою для українців є іудеофарисейська (демонічна) цивілізація з її звіриною ідеологією іудеолібералізму. Сама природа робить українців духовно багатими. Життя і кохання для них пов’язані передусім з сім’єю, з продовженням роду, з відчуттям рідної землі, оселі, країни. Тому українці є патріотами своєї Батьківщини незалежно від того, куди закидає їх нелегка доля. Патріотизм народу настільки укорінений, що змінити його архетип неможливо.

Працьовитість українців викликає повагу в інших народів, а у народів-паразитів — бажання сісти їм на шию. Таких прикладів в українській історії аж забагато для одного народу. І не випадково ситуація, що склалася в нашій державі сьогодні, підпадає під визначення “неоколоніалізм”, новітня колонізація, в основі якої — ідеологія іудеолібералізму і влада фінансового лихварського капіталу.

“Людська природа зіпсована, і корупція завжди переможе. Не можна змінити людську природу”, — говорять іудеоліберали. Та це неправда. Те, як ми сприймаємо інших, є відображенням того, як ми сприймаємо себе. Не довіряти іншим означає не довіряти собі. Природа людська може псуватись, але людина не є зіпсованою по суті. Вона може віддати свій розум або на службу матерії (і зіпсуватись), або на службу духу (і тоді вона засяє любов’ю і справедливістю). Цей вибір не є наперед визначеним. Ми робимо його щодня і щомиті. Принцип іудеолібералів — “людина людині вовк”. Вони не усвідомлюють, що людина здатна піднятися над своїми інстинктами, а вовк (як тварина) підвладний своїм інстинктам. Принизимо людську природу — станемо поводитись як тварини.

Сьогодні все робиться для того, щоб принизити український народ. Тому не випадково українські дівчата виборюють першість на першому чемпіонаті України зі стриптизу, а канали телебачення, де керівна верхівка — іудеї, з насолодою демонструють покидьків суспільства. І справді — “культурна революція”, заснована на іудеоліберальній ідеології. Щоб її здійснювати, задумано операцію поділу українського населення на закостенілих автохтонів і перемінливу “п’яту колону”, призначення якої — відкрити ворота фортеці для “кочівників”. На наших очах відбувається нечуване спотворення самого поняття культурної чи політичної еліти. Елітою стали вважати себе ті, хто присвоїв привілеї легко, “по-західному”, існувати, безвідносно до того, відкрита чи закрита перспектива для більшості. Компрадорська і гендлярсько-лихварська українська еліта, протиставивши себе знедоленій туземній більшості українського народу, приречена танцювати під дудку кочівників, що вона сьогодні успішно й робить.

Наша держава має славну історію. Визвольна боротьба під проводом Богдана Хмельницького, пізніше — героїчна боротьба з німецько-фашистськими загарбниками, партизанська війна — все це історія українського народу, яку повинні вивчати в школі, й на цих прикладах виховувати громадян і патріотів, які зможуть у разі необхідності захистити свою країну від внутрішніх і зовнішних ворогів. Проте підручники історії надзвичайно мало уваги приділяють історичним подіям, що відображають сторінки нашого славного минулого, яке формує патріотичні почуття у підростаючого покоління. Та це й не дивно, оскільки завідувачем кафедри методики викладання історії є керівник іудеонацистського ордену Бней-Бріт.

У своїй книзі “Роз’єднання Америки” Артур Шлезінгер цитує одного з персонажів роману Мілана Кундера “Книга сміху і забуття”: “Перший крок у знищенні народу — це стирання пам’яті. Знищіть його книги, його культуру, його історію. Потім попросіть кого-небудь написати нові книги, сфабрикувати нову культуру, винайти нову історію. Незабаром народ почне забувати, хто він і ким він був”[11].

Саме так влада бореться зі своїм народом. Податковий прес призвів до того, що в Україні видається менше однієї книги на кожного жителя, який до того ж не має коштів, щоб купити бодай цю одну книгу, бібліотекам не виділяють коштів на поповнення фондів, а заробітна плата бібліотекарів нижча від прожиткового мінімуму.

Але звідки взялася ця революція, що так швидко оволоділа розумом великої кількості християнських народів Америки та Західної Європи й семимильними кроками рухається просторами України? Які її цілі і завдання?