“Культурна революція” в Україні, або Управління деградацією

Культура смерті

Саме так назвав Папа Римський нову культуру “звільнення”, яка домінує сьогодні не лише у США, а й у так званих цивілізованих країнах Західної Європи. Скрізь, де простягла свої щупальця іудеофарисейська (демонічна) цивілізація, відбулася культурна інверсія, було відкинуто колишні стандарти, етику і справедливість. Цивілізація, що ґрунтувалася на вірі, а з нею культура і мораль, відходять у минуле, і скрізь відбувається їх заміна новою вірою, новою мораллю, новою культурою — культурою смерті.

Чому Б’юкенен назвав свою книгу “Смерть Заходу”?

Ось як він пояснює це сам: “Вона означає, що, крім культурного поділу і масової імміграції, які загрожують Америці балканізацією, нас підстерігає інша, набагато серйозніша небезпека. Захід вимирає. Народи Заходу перестали відтворювати себе, населення західних країн стрімко скорочується. Від самої Чорної Смерті, що викосила третину Європи в чотирнадцятому столітті, нам не загрожувала небезпека більш серйозна. Нинішня криза загрожує знищити західну цивілізацію. Нині в сімнадцяти європейських країнах смертність значно перевищує народжуваність, домовини в них потрібні куди частіше, ніж колиски. Це Бельгія, Болгарія, Угорщина, Німеччина, Данія, Іспанія, Італія, Латвія, Литва, Португалія, Росія, Румунія, Словаччина, Словенія, Хорватія, Чехія і Естонія. Католики, протестанти, православні — всі вони беруть участь у грандіозній похоронній процесії західної цивілізації.

Новий гедонізм, як уявляється, не дає пояснень, навіщо продовжувати жити. Його перші плоди здаються отруйними. Невже ця нова культура “звільнення”, що стала такою привабливою для нашої молоді, насправді стане смертоносним канцерогеном?”[32].

Не виключено, що нові марксисти переможуть у Західній Європі, як перемагають вони у США. І настане кінець прославленим “демократичним цінностям”, як це сталося з комуністичною імперією старих марксистів.

Наприкінці ХІХ ст. відомий фрацузький психолог Гюстав Лебон зазначав у своїй праці “Психологія натовпу”: “Справжня причина великих потрясінь, які передують зміні цивілізацій — наприклад, падінню Римської імперії і піднесенню арабів, — є кардинальне оновлення напряму думок... Усі важливі історичні події — видимі результати невидимих зрушень у мисленні людей... Теперішній час — один із тих критичних моментів, коли думка людей зазнає трансформації”[33].

Спливло багато часу, однак ці слова не втратили своєї актуальності й сьогодні. Саме на “кардинальне оновлення думок” і розраховували розробники критичної теорії, і це оновлення унеможливило сприйняття західними елітами того факту, що їхня цивілізація з шаленою швидкістю мчить до свого самознищення.

Культурна революція звільняє сімейні пари та їхніх дітей від сімейних обов’язків, тому що адепти культурної революції усунули суспільну потребу в сім’ї. І як наслідок — інститут сім’ї почав відмирати. Багато сімей на Заході, зокрема в Німеччині, живуть за правилом ППНД: “подвоєний прибуток і ніяких дітей”. Це призводить до того, що німецький народ старіє і вимирає, до 2050 р. дітей у Німеччині буде на 5 мли менше, ніж у 2000 р.[34]

Вимирає населення не тільки Німеччини, а й інших країн Європи. Так, наприклад, якщо рівень народжуваності в Італії перебуватиме на рівні 2000 р., то до 2050 р. з 57 мли італійців залишиться 41 млн.[35].

Чому американці та європейці відмовляються мати дітей і коли це почалося?

Аналіз приросту населення показує, що ці зміни відбулися в середині 60-х років XX ст., у розпал культурної революції, легалізації абортів, коли підростаюче покоління стали виховувати не батьки, а телевізійна нянька, з якою було куди веселіше, ніж з батьками.

Статистика свідчить, що в 1966 р. в Америці офіційно робили 6 тис. абортів, у 1970 — 200 тис., а в 1973 — 600 тис. Це пов’язано з ухвалою ліберальних законів про аборти, зміною моралі. Ще в 50-х роках аборт був не просто злочином — його вважали ганебним. Проте коли через 15 років Верховний суд США визнав право на аборт конституційним, відбулася масова зміна у свідомості американок.

Культурна революція звільнила мільйони молодих американців від опіки батьків, учителів і священиків. Вона прокотилася кампусами (студентськими містечками): спочатку антивоєнний рух, відтак наркотики (“врубайся і вирубаєшся”), сексуальна революція (“займайся любов’ю, а не війною”). Згодом набрав сили феміністський рух, який взяв за основу рух за права людини. Жінки вимагали рівних прав з чоловіками. Сформувалася нова мораль, яка виправдовувала “життя для себе”, так звана, ситуативна етика, про яку йтиметься нижче, під новий спосіб життя. Пропонуючи секс, наркотики, рок-н-рол, новоявлені революціонери зустрічали розуміння на телеканалах та в інших засобах масової інформації.

Так, культурна революція виявилася справжньою революцією, яка відкинула християнську мораль і створила власну культуру — культуру смерті. Нова культура формувала суспільну думку через телебачення, кінематограф, театр, пресу і музику.

“Домінуюча культура вдень і вночі глузує з колишніх цінностей, з уявлень про те, що жінка повинна мати чоловіка і дітей, — пише Б’юкенен. — А тепер у нашому суспільстві виникли сили, що загрожують остаточно відірвати американську жінку від материнства”[36].

Ці сили уособлює рух феміністок, для яких словосполучення “звільнення жінки” означає відмову від традиційної і, на їхню думку, обтяжливої ролі жінки, матері і господині.

Наприкінці 1973 р., в розпал культурної революції, було опубліковано новий маніфест феміністського руху під назвою “Декларація фемінізму”, який мав широку рекламу і багато позитивних відгуків. У ньому проголошувалося, що “шлюб був придуманий чоловіками й на благо чоловіків; він є санкціонований законом метод управління жінками... Ми повинні знищити його. Загибель інституту шлюбу є необхідною умовою звільнення жінки. Тому ми закликаємо жінок розлучатися з чоловіками і не мати з чоловіками персональних стосунків... Всю історію слід переписати з точки зору пригноблення жінки. Ми повинні повернутися до давніх жіночих релігій на зразок знахарства”[37].

Найбільш радикальні представники фемінізму, такі, як юрист Кетрін Маккінон, заявляють: “Для фемінізму не існує відмінностей між проституцією, шлюбом і сексуальними домаганнями”[38].

Успіх фемінізму в США феноменальний, про що свідчить збільшення на 1000 % числа невінчаних пар, які живуть разом: з 523 тис. осіб у 1970 р. до 5,5 млн. осіб сьогодні[39]. Письменниця Катаріна Рунске видала у Великій Британії книгу під назвою “Порожні серця, порожні домівки”, в якій описала наслідки фемінізму. За її словами, це “...дарвінівський глухий кут розвитку. В біологічних термінах ніщо не виявляє неадекватний взірець так швидко, як недостатній рівень відтворення; прямим наслідком популярності фемінізму є незворотне зниження рівня народжуваності. Політики, які прислухаються до феміністок, піддають грандіозній небезпеці свій народ”[40]. Тобто розквіт фемінізму є провісником загибелі народів і смерті Заходу.

Отже, культурна революція є культурою смерті! З огляду на те, що масова культура у своїй ієрархії цінностей ставить радості сексу значно вище за щастя материнства, а різні телевізійні передачі, реклама, “мильні опери” тощо прославляють секс, кар’єру й незалежність, назва “культура смерті” недалека від дійсності. Як висловився оглядач “London Times” Дженкін Ллойд Джонс, “великі цивілізації і тваринні стандарти поведінки співіснують лише короткий період”[41].

Сучасна Америка — це дві країни. Стара консервативна Америка, яка поступово втрачає свої позиції, і нова, що набирає сили. “Нові американці — покоління 1960-х і більш пізні — не відчувають прив’язаності до старої Америки, — пише Б’юкенен. — Вони вважають її брехливою, лукавою, реакційною, консервативною країною й тому обтрушують її пил зі своїх ніг і з успіхом будують нову Америку. Культурна революція в їхніх очах була славною революцією; з іншого боку, для мільйонів людей ця революція — катастрофа, яка відняла в них рідну країну й поселила в культурній пустелі, в етнічній каналізації. Ці люди не хочуть жити в новій Америці й не бажають за неї боротися... Я маю намір описати цю революцію — які вона ставила перед собою цілі, як виникла, як зуміла позбавити нас Бога, як опоганила наші храми, змінила віру й підкорила собі молодь і що пророкує її тріумф. Слід пам’ятати, що ця революція взяла гору не тільки в Америці — ні, вона перемогла на всьому Заході. Цивілізація, що ґрунтується на вірі, а з нею культура і мораль відходять у минуле і скрізь замінюються новою вірою, новою мораллю, новою цивілізацією”[42].

І ця нова цивілізація веде людство до винищення.

Дехристиянізація Америки

Представники Франкфуртської школи активно втілювали свої ідеї в життя. Маючи достатньо коштів, вони зробили все для того, щоб знищити у США християнські цінності, змінити віру, що призвело до дехристиянізації Америки, сексуальної революції, розгулу сексуальних збочень, насильства і катастрофічної депопуляції білого населення.

У книзі “Смерть Заходу” Б’юкенен присвятив цілий розділ дехристиянізації Америки. Він пише: “Грамші стверджував, що дві тисячі років християнства зробили західну людину несприйнятливою до марксизму. Перш ніж Захід може бути завойований, слід позбавити його віри. Але яким чином? Відповідь Грамші — обхідний шлях через оволодіння суспільними інститутами. Марксисти повинні співробітничати з прогресивними силами й разом з ними захоплювати інститути, що формують душі нового покоління — школи, коледжі, кінематограф, музику, мистецтво, нові мас-медіа, без цензури, а також радіо і винайдене вже після смерті Грамші, телебачення. Оволодівши культурними інститутами, об’єднані ліві зможуть розпочати дехристиянізацію Заходу”[43].

Як бачимо, представники Франкфуртської школи чітко уявляли, як можна домогтися дехристиянізації Заходу. Б’юкенен описує всі процеси, що призвели до створення матеріалістичної атеїстичної цивілізації у країнах Заходу, що спричинило прискорене вимирання практично всіх націй Західної Європи.

Що ж було зроблено в США для атеїстичної пропаганди?

“За рішенням суду з публічних бібліотек було вилучено всі Біблії, твори церкви, хрести, інші християнські символи, відмінено церемонії і церковні свята... Немає Пасхи — її замінив День Землі. Зникли біблійні настанови щодо аморальності гомосексуалізму — натомість прийшли гомосексуали, які стали судити про аморальність гомофобії. Відійшли десять заповідей — натомість з’явилися презервативи”[44].

Але на цьому не закінчилися тріумфальні перемоги культурної революції. В 1948 р. було заборонено вивчення релігії в школах, у 1963 р. — оголошено неконституційними додаткові заняття з вивчення Біблії, а в 1980 р. закон штату Кентуккі, згідно з яким пропонувалося вивісити Десять заповідей Божих у класах, було скасовано законодавчими зборами, оскільки ці заповіді “не мають мирського значення”.

Кінець XX ст. позначений новими гоніннями на релігію. В 1992 р. у школах і коледжах було заборонено всі молитви, а в 2000 р. молитися і хреститися під час шкільних і студентських спортивних змагань. Можна наводити численні приклади боротьби американського Верховного суду і судів нижчих інстанцій з релігією. їх чимало в книзі Б’юкенена “Смерть Заходу”. Висновок один: на сьогодні християнство в Америці — бідний родич, якого звідусіль виганяють. Такою є свобода в “найдемократичнішій” країні — США, де так люблять говорити про права людини та американські “демократичні цінності”.

Що ж пропонує культурна революція американцям замість релігії? Передусім — “Гуманітарний маніфест II” 1973 р., в якому сказано: “Віра, що прислухається до молитов Бога, ... є віра в недовене, пережиток минулого... Традиційна етика не змогла задовольнити сучасні потреби...”[45]. Замість неї гуманісти пропонують так звану ситуативну етику, яку ми розглянемо далі.

Таким чином, у США християн перемогла войовнича меншість, віра якої чужа для американської глибинки, але ця меншість зуміла пробратися до Верховного суду США й провести через нього свої вимоги. Суд відібрав у християн усе, що вони мали, і щоб повернути християнські цінності, потрібні лідери, готові рішуче боротися за свою релігію, країну й не шукати компромісів.

“Нас, християн, спонукають іти на непотрібні поступки тим, хто не належить до нашої віри.., — пише К.С. Льюїс. — Ми віддаємо дуже багато... настає час, коли нам слід виявити твердість. Ми повинні показати всім, що таке справжній християнин, відданий Ісусові Христу. Ми не можемо мовчати чи поступатися в усьому”[46]. Як бачимо, американське суспільство зрозуміло, може, трохи й запізно, що його релігію намагаються знищити, і треба не шукати компромісів, а йти в наступ, боротися за свободу особистості, за християнство.

“У ХХІ столітті дехристинізація суспільства завершиться, — пише Б’юкенен. — Святкування Пасхи, різдв’яні вистави й гімни, християнські книги, фільми, процесії зникнуть не лише зі шкільних програм, а й з побуту”[47].

І як тут не згадати слова Г. Лебона, сказані наприкінці ХІХ ст.: “І якщо в наш час старе суспільство хитається у своїх устоях і бачить усі свої установи, які сильно похитнулися, то це тому, що воно дедалі більше й більше втрачає стару віру, з якою люди жили досі. Коли людство втратить її, нова цивілізація, заснована на новій вірі, неодмінно посяде її місце. Історія засвідчує, що народи не довго переживають зникнення своїх богів. Цивілізація, що народилася з ними, з ними і вмирає. Немає нічого більш руйнівного, ніж прах померлих богів”[48].

Природно, виникає запитання: невже в такій країні, як США, з їх розпропагованою демократією і демократичними цінностями, зі свободою та правами людини понад усе, хтось може дехристиянізувати суспільство, змусити його відмовитися від принципів, що їх затвердили у Конституції США батьки-засновники нації? Які ж організації, крім представників Франкфуртської школи і феміністок, здійснюють культурну інверсію в американському суспільстві і чиє замовлення вони виконують?

Рух “Новий Вік” (“New Age”)

Одним із головних апологетів культурної інверсії і виконавцем антихристиянських акцій є всесвітній рух “Новий Вік”. Дослідник Текс Маррс, який досить скрупульозно вивчав цю нову релігію, написав дві книги: “Темні секрети “Нового Віку” і “Таємна мітка “Нового Віку”. Він зазначає: “Рух “Нового Віку” беззаперечно прийняв чітку форму релігії з узгодженою доктриною, надрукованою святим письмом, взірцем поклоніння й ритуалу, функціональною групою священиків і світських лідерів”[49].

Констація Камбі, автор книг “Прихована небезпека райдуги” і “Запланований обман”, зазначає: “Рух “Нового Віку” є релігією з власною Біблією, молитвами і мантрами, містами-еквівалентами Ватикана і Єрусалима, священиками і гуру, досвідом відродження, духовними законами і заповітами, медіумами і пророками та всіма іншими атрибутами релігії”[50].

Нова релігія має кількох лідерів. Один із них — Аліса Бейлі, яка написала багато книг і статей на підтримку цієї релігії. У книзі “Екстерналізація ієрархії” вона розповіла читачам, через які організації поширюватиметься релігія “Нового Віку”. За її твердженням, трьома головними каналами, якими ведеться підготовка до впровадження релігії “Нового Віку”, є церква, масонське братство і система освіти[51].

Що являє собою релігія “Нового Віку”, яка, на переконання її прихильників, існуватиме понад 1000 років?

К. Камбі зробила спробу відповісти на це запитання у своїй книзі “Прихована небезпека райдуги”. Релігія “Новий Вік” передбачає:

1. У недалекому майбутньому появу нового світового “Месії”, створення нового світового уряду і нової релігії під керівництвом Майтреї (Maitreya). (Про нього детально йтиметься далі.)

2. Запровадження універсальної системи кредитних карток.

3. Забезпечення керуючими світовим провіантом контролю за світовими запасами їжі.

4. Запровадження єдиного податку для всіх.

5. Всесвітній набір в армію.

6. Знищення людей, які вірять у Бога, читають Біблію, і знищення християнства[52].

Плани дійсно антихристиянські й радикальні: знищити людей, які вірять у Бога, знищити християнство і запровадити новий світовий порядок. Чи зможуть представники цього руху реалізувати плани?

Підстави для оптимізму у них є. Інформація про нову релігію поширюється блискавично і, схоже, має неабияку популярність у США. За даними журналу “Тайм”, кількість книжкових магазинів руху “Новий Вік” в останні п’ять років XX ст. збільшилася вдвічі і становить 2 500. А за даними журналу “Форбс”, літератури про рух “Новий Вік” продано на 100 млн доларів[53].

Отже, хоч би у що вірили прихильники руху “Новий Вік”, можна зробити висновок, що в це вірить багато людей. Проте, мабуть, найгостріший коментар щодо того, що проповідує релігія “Нового Віку” і кому її прихильники поклоняються як своєму богу, наведено у книзі К. Камбі “Прихована небезпека райдуги”. Авторка пише, що це: “...намір запровадити Новий світовий порядок — порядок, який усуває зі сцени Бога і обожествляє Сатану”[54].

Релігія “Старого Віку”, тобто християнство, спрямувало багато країн світу на правильний шлях, наголошуючи, що людству притаманні основні права — права людини, що сім’я — основний осередок в усьому світі, а право приватної власності — непорушне. Християнські цінності дають людям віру в невід’ємне право на життя, на свободу зібрань і визнають за кожною людиною право поклонятися своєму Богу. Вони вважалися непорушними для авторів Американської декларації незалежності і Конституції США, вони стали наріжним каменем американської цивілізації.

Проте сьогодні багато що змінилося в житті консервативної Америки. Всі наведені вище положення піддаються ревізії. Спільнота широко обговорює питання, чи має право кожна людина на життя, свободу і власність.

Німецький філософ Ф. Ніцше, учитель багатьох провідних комуністичних і ліберальних революціонерів світу, навів в одній із своїх праць дуже короткий аргумент: “Я засуджую християнство. Я висуваю проти Християнської Церкви найжахливіше із можливих звинувачень. Для мене це найвищий ступінь розпаду, який можна собі уявити”[55].

Дослідник Т. Марре, який виступає проти апологетів “Нового Віку”, так пише про їхню ненависть до християн: “Віруючому “Нового Віку” кажуть: “Ти міг би стати богом миттєво, якби не оточення цих жахливих християн з їхньою огидною позицією”[56].

Отже, представники “Нового Віку”, подібно до масонів і Ніцше, вважають християнство ворогом, силою, якій треба протистояти не відкритими дебатами, презирством, насмішками, а, можливо, навіть фізичним знищенням.

Два представники “Нового Віку” — Лаведі Лафферті і Бад Холловел — розпочали дискусію про те, що їхня релігія дозволяє застосування насильства проти християнського співтовариства. У своїй книзі “Вічний танець” вони пишуть: “Це час можливостей для тих, хто ними скористається (маються на увазі представники “Нового Віку”). Для інших (очевидно, християн), якщо земля їм не підходить (якщо вони не приймають релігію “Нового Віку”), вони перейдуть в інший світ”[57].

Щоб пересвідчитися, що апологети “Нового Віку” говорять про фізичну смерть “ворога”, слід прочитати твори інших представників цього руху. Однією з аматорок, яка пробувала писати про загибель тих, хто не прийме нову релігію, була письмениця Руфь Монтгомері. В інтерв’ю журналу “Чарівна суміш” вона сказала: “Мільйони виживуть, а мільйони, ні. Ті, що виживуть, перейдуть на духовний рівень, оскільки в дійсності смерті не існує”[58].

Деякі прихильники релігії “Нового Віку” навіть пробували підрахувати, скільки людей загине. Одного з них, Джона Рандольфа Прайса, цитує Ральф Епперсон у своїй книзі про новий світовий порядок: “Джону Рандольфу Прайсу було передано з духовного світу повідомлення про те, що близько 2,5 млрд людей може загинути в хаосі, що насувається”[59]. Це майже 40 % населення земної кулі.

Зв’язок із духовним світом специфічними каналами — один із химерних видів діяльності в рамках релігії “Нового Віку”. Окремі віруючі заявляють, що мають здатність викликати дух тих, хто покинув цей світ багато років тому. Нерідко духи стверджують, що вони є “вчителями, які піднеслися” для того, щоб знайти вищі істини творіння. Так, А. Бейлі, про яку згадувалося раніше, переконувала, що має зв’язок з “учителем”. Дух, який з нею спілкувався, називав себе Джованом Хулом і, за її словами, віщував через неї таке: “Смерть не є нещастям, якого слід боятися; робота Руйнівника насправді не є жорстокою чи небажаною... Тому тим, хто зберігає План, дано дозвіл на безліч руйнувань, і багато зла буде перетворено на добро...”[60].

Про те, в чому полягає План, розповів Бенджамін Крим — ще один лідер “Нового Віку”. 25 квітня 1082 року він помістив інформацію приблизно в 20 газетах по всьому світі, про те, що цей План передбачає початок дій нового світового уряду і впровадження нової світової релігії під орудою Майтрейя.

Деякі “лідери” ХХ ст. також вважали себе агентами свого бога чи тоталітарної іделогії і марили про перебудову світу. Гітлер, наприклад, вважав, що знищення 50 млн людей під час війни не є аморальним. Він писав, що має право знищувати мільйони представників нижчих рас, які розмножуються, як паразити. І робив те, що вважав прийнятним у рамках своєї релігії. Всі, хто не вірив у його нову релігію, не мали вибору і гинули.

Представником соціалістів був Джордж Бернард Шоу, відомий письменник і масон. У своїй книзі “Путівник розумної жінки в соціалізмі” він стверджував: “Я категорично заявляю, що соціалізм означає певність доходів і більше нічого, за соціалізму вам не дозволять бути бідним. Вас силоміць нагодують, одягнуть, навчать і працевлаштують, хочете ви цього чи ні. Якщо з’ясується, що вам бракує сили волі й працелюбності, щоб бути гідним цього піклування, вас можуть стратити м’яким способом, але той час, що вам дозволили б прожити, вас змусили б жити добре”[61].

З точки зору християнської релігії жертвувати життям одних в інтересах багатьох є вбивством, і тим, хто вірить у Бога і Біблію, наказано не вчиняти таких дій. Жодна людина не має права відбирати життя в іншої. Таке розуміння властиве всьому людству.

Але тут нам подається цілком нова релігійна точка зору, яка утверджується щоденно, яка відкрито захищає знищення рас.

А. Вейгаупт, засновник ордену ілюмінатів (XVIII ст.), культивував ці нові для людства переконання, що вбивство не є злом. У церемонії посвячення в члени Ордену, той, хто посвячує, говорить тому, кого посвячує: “Ось наша таємниця... Якщо для знищення всього християнства, всієї релігії ми зробимо вигляд, що маємо єдино правильну релігію, пам’ятайте, що ціль виправдує засоби і що мудрому для того, щоб робити добро, слід використовувати всі засоби, які негідник допускає, щоб творити зло”[62].

Тому, кого посвячували, казали, що він може використовувати будь-які засоби, в тому числі й убивство, для досягнення цілей організації, в яку вступає. Але головною метою ілюмінатів було знищення всіх релігій, у тому числі християнської. Це означало, що коли християни продовжуватимуть наполягати на своєму, їх можна буде просто фізично знищити.

Вейгаупт навіть заявив, нібито кожен, хто не бажає забрати в іншого життя, негідний бути членом ілюмінатів. У 1778 р. він писав: “Жоден не гідний вступати до нашого ордену, якщо він... не готовий вдатися до крайніх заходів... Не повинно виникати жодної підозри, що наші дії спрямовані проти релігії і держави. Інколи можна говорити одне, іноді — інше, але ніколи не суперечити собі...”[63].

Чудовий приклад клятви, яку ці посвячені давали, йдучи всередині таємного товариства шляхом до його вершини, наведено в книзі Джорджа Оруелла “1984”. Тому, кого посвячують в таємне товариство “Братство”, ставлять такі запитання: “Чи готовий ти віддати своє життя? Чи готовий ти скоїти вбивство? Чи готовий ти здійснити акти саботажу, які можуть стати причиною загибелі сотень невинних людей? Чи готовий ти видати країну іншим державам? Чи готовий ти до обману, фальсифікації, шантажу, розтління розуму дітей, розповсюдження наркотиків, заохочення проституції, поширення венеричних захворювань — до всього, що може деморалізувати й ослабити людей? Чи готовий ти здійснити самогубство, якщо ми накажемо тобі це зробити?”[64].

Це приклад філософії, згідно з якою ціль виправдовує засоби. Посвяченому слід було вчинити так, як його просили, доки його дії будуть на користь братству. Така клятва є аморальною.

Отже, вбивство непідготовлених, тих, хто не бажає приймати нову релігію, стане прийнятним. І вбивці не повинні відчувати докорів сумління. З точки зору релігії “Нового Віку”, вони роблять людству добру послугу.

Що являє собою світовий лідер — господь Майтрейя, як називають свого бога апологети “Нового Віку”? Ця людина ще не заявляла про себе публічно, проте представники нової релігії стверджують, що вона вже на землі й живе в Азіатській общині східного Лондона у Великій Британії. Майтрейя оселився там у липні 1977 року, коли “спустився” після довгої подорожі в Гімалаї вздовж кордону Індії і Тибету. Вони впевнені, що “його неминуча з’ява широкому загалу гарантована”. Вони також стверджують, що ця людина — той, кого християни називають Христом, євреї — Месією, буддисти — п’ятим Буддою, індуїсти — Кришною, а мусульмани — імамом Магун. Іншими словами, всі основні релігії світу очікують його пришестя. Він терпеливо чекає призначеного часу, щоб заявити народам світу про своє існування. Він, очевидно, візьме на себе керівництво всіма релігіями, і коли це станеться, створить єдину релігію.

Прибічники “Нового Віку” писали, що в ізотеричній традиції (за даним раніше визначенням, призначеним для розуміння лише небагатьма обраними) слово “Христос” — не ім’я особи, а лише назва посади чи функції в рамках Духовної ієрархії вчителів. Самі вчителі — це група людей, які досягли досконалості й непомітно спрямовують людську еволюцію впродовж багатьох віків. І, на їхню думку, господь Майтрейя і є той самий Христос.

Існує багато різних пророцтв щодо появи нового бога. В деяких книгах зокрема сказано, що сонячний бог дав світові дитину з Єгипту, яка має велику “мудрість” і що ця подія відбулася 5 лютого 1962 року. Ця дитина виросте і запровадить на землі єдину світову релігію в 1999 році. Однак уже минає 2004 рік, а жодної релігії, жодного єдиного бога “Нового Віку” ще немає.

Апологети нової релігії стверджують, що господь Майтрейя незабаром явиться всьому світу і виведе всіх на шлях до світової релігії. Великий містик Олена Блаватська у своїй книзі “Таємна доктрина” називала його “драконом мудрості”.

Однак є всі підстави вважати, що вся ця інформація — вигадка апологетів “Нового Віку”, які прагнули, щоб народження господа Майтрейї було “здійсненням пророцтва”, але досі воно, на щастя, не здійснилося.

Отже, світ чекає появи господа Майтрейї у плоті.

Такими методами і структурами реалізується культурна революція у США та в інших країнах світу, що має на меті дехристиянізацію суспільств.

Гуманісти

У США існує ще одна релігія, яка є втіленням більшості переконань масонів, руху “Нового Віку”, комуністів — гуманістична релігія. У словнику знаходимо таке її визначення: “Гуманізм: сучасний атеїстичний раціоналістичний рух, що утверджує здатність людини до самореалізації, етичної поведінки без допомоги наднатуралізму”. Інколи цю релігію називають світським гуманізмом, при цьому під словом “світський” розуміють “мирський”, на відміну від церковного і релігійного. Це слово пов’язано з латинським “saecularis” — “світовий”.

Англійське слово “Secular” пов’язано з перекладом з латини напису на зворотному боці однодоларової купюри “Novus Ordo Seclorum” і означає “новий світовий порядок”.

Окремі впливові особи ототожнювали себе з цією релігією. Наприклад, колишній віце-президент США Уолтер Мондейл, кандидат від демократів на президентських виборах 1984 р., який зазнав поразки. Виступаючи з промовою на 5-му з’їзді Міжнародного гуманістичного союзу в Массачусетському технологічному університеті в серпні 1970 року, він озвучив свою підтримку цього напряму: “Незважаючи на те, що я офіційно ніколи не був членом товариства гуманістів, я вважаю себе ним за успадкуванням. Мій священик батько був гуманістом... і я зростав в оточенні, пронизаному ідеями гуманізму, джерелом яких я є. Вся моя сім’я, у тому числі й брат Лестер, перебувала під сильним впливом цієї традиції”[65]. Мондейл був так зворушений своїми релігійними поглядами, що навіть став друкуватися в журналі “Гуманіст”.

Джиммі Картер, колишній президент США, у квітні 1978 року надіслав Американській асоціації гуманістів телеграму, в якій схвалював її діяльність: “Всі, хто бере участь у щорічних зборах Американської асоціації гуманістів, сприяють руху, що має суттєвий вплив на наш спосіб життя. Тому робота вашої організації в цій сфері особливо радує мене, і я щасливий, що маю можливість аплодувати вашим вагомим досягненням”[66].

Гуманісти опублікували два маніфести, в яких розкрили суть їхної.

Перший — “Гуманістичний маніфест І” (1933). У передмові до цього документа зокрема сказано: “Настав час широкого визнання радикальних переконань у всьому сучасному світі. Час простої ревізії традиційних відносин минув. Наука (очевидно, еволюція — М. С.) і економічні зміни підірвали колишні переконання. Релігії в усьому світі стоять перед необхідністю узгодження з новими умовами, здобутими знаннями й досвідом. У кожній сфері діяльності людини зараз життєво важливим є рух до безпристрасного, який не залишає сумнівів, гуманізму. Щоб релігія гуманізму стала зрозумілішою, ми, що підписалися нижче, хочемо зробити заяви, які підкріплюються фактами нашого сучасного життя.

Існує величезна небезпека остаточного і, на наше переконання, фатального ототожнення слова “релігія” з доктринами й методами, що втратили своє значення і не здатні розв’язати проблеми, які постали перед людством у XX ст. Незважаючи на те, що нинішній вік у великому боргу перед традиційними релігіями, очевидним є той факт, що для потреб цього віку повинна бути створена релігія, яка має надію стати синтезуючою й динамічною силою для сьогодення. Створення такої релігії є тепер головною необхідністю. І цю відповідальність покладено на наше покоління”[67].

Викладене вище можна коротко підсумувати кількома наведеними нижче реченнями.

Наукові й економічні зміни показали світові, що релігія не може розв’язати проблем, які постали перед людством.

Гуманізм має нові рішення.

Ми повинні подякувати “релігії” за те, що вона зробила в минулому, але настав час нових переконань.

Гуманізм є тією новою релігією, яка здатна замінити стару.

“Гуманістичний маніфест І” складається з 50 пунктів, проте тільки 5 із них доцільно розглянути в нашому дослідженні.

У першому з них стверджується:

“Перше. Релігійні гуманісти розглядають Всесвіт як самостійно існуючий, а не створений”. Оскільки Всесвіт існував завжди і не був створений, немає підстави для віри у Творця. Тому гуманістична релігія є атеїстичною і вважає, що Бога немає.

“Друге. Людина виникла в результаті тривалого процесу”.

Як стверджує Біблія, людину і всіх тварин було створено протягом шести днів. Гуманісти вважають еволюцію ґрунтовнішим поясненням походження і Всесвіту, й людини. Вони також вважають, що цей процес потребував мільярди років. На їхню думку, еволюція є частиною їх релігійної точки зору на людину.

“П’яте. Природа Всесвіту... робить неприйнятними будь-які надприродні чи космічні гарантії людських цінностей”.

У Всесвіті не існує Бога, який відповідає на молитви людей, і створених Богом моральних абсолютів.

“Шосте. Ми впевнені, що настав час теїзму (віри в одного Бога), деїзму (віри в існування Бога на суто раціональній основі, без посилань на одкровення чи авторитет)”.

Гуманісти ще раз відкрито заявляють про свої переконання, що Бога не існує. Очевидно, сучасна людина надто зіпсована, щоб вірити в Бога, існування якого довести неможливо.

“Чотирнадцяте. Гуманісти твердо впевнені в тому, що жадібне сучасне суспільство, яке думає лише про прибутки, показало себе неадекватним і що необхідно радикально змінити методи, контроль і мотивацію. Потрібен усуспільнений і кооперативний економічний устрій, який би уможливив рівний розподіл засобів існування”[68].

Згадаймо, що й К. Маркс, якого називали “батьком комунізму”, підтримував концепцію “усуспільненого і кооперативного суспільного устрою”. Він висунув принцип: “Від кожного за здібностями, кожному за потребами”. І додав коментар, який вважають метою комунізму: “Одне слово, ви докоряєте нам за спробу покінчити з вашою власністю. Саме так: це якраз те, що ми маємо намір зробити”[69].

Саме в цьому переконані гуманісти!

Вони, подібно до Маркса, не схвалюють економічної системи, яка заохочує право володіти приватною власністю. Як і Маркс, вони вірять в економічну систему, що має назву “комунізм”.

Підсумовуючи, слід зазначити, що релігія гуманістів тримається на трьох головних опорах: еволюції, атеїзмі і комунізмі. Не повинно бути сумнівів щодо того, у що вони вірять. Той, хто цікавиться, може прочитати про це у двох їхніх маніфестах.

Гуманістичний маніфест I 1033 року підписали 34 особи, проте лише про дві з них йтиметься у цьому дослідженні — про професора Джона Девея з Колумбійського університету, батька так званого прогресивного навчання, і Лестера Мондейла, брата колишнього віце-президента.

Релігійні погляди професора Девея на життя мали суттєвий вплив на освіту у США.

У 1074 р. журнал “Сетедей Ревю” у своєму “ювілейному золотому випуску” і на честь ознаменування 50-річної діяльності запропонував різним американським лідерам назвати “найбільш впливову постать” у відповідних сферах. Особистістю, названою “найвпливовішою постаттю освіти в Америці” в період 1024—1074 рр., був Джон Девей!

Декан одного з провідних університетів Каліфорнії сказав: “Цією людиною повинен бути Девей... Я готовий стверджувати, що він єдиний великий педагог у нашій історії”.

Девей був соціалістом-комуністом і вірив в оману, що має назву “еволюція”. Він не вірив в існування “моральних абсолютів” і вважав, що людині слід створити власний набір “моральних цінностей”. Девей був переконаний, що християнство “не в змозі розв’язати” проблеми людства. Однак саме ця людина “мала найбільший вплив на спосіб мислення американських педагогів”.

Для подальшої ілюстрації поверхового мислення Девея достатньо його висловлювань:

“Не існує ні Бога, ні душі. Нема необхідності підтримувати традиційну релігію.

Якщо вилучити догму і символ віри, то й непорушна істина стане мертвою і похованою.

Немає місця ні абсолютному природному закону чи постійним моральним абсолютам”.

Девей стверджував, що коли релігію буде знищено, “непорушна істина” буде “мертва і похована”[70].

Це неможливо!

Слово “непорушний” означає “незмінний”. Професор визнавав, що істина “непорушна”. Але при цьому стверджував, що “непорушну істину” можна змінити! Незмінне змінити неможливо! Та професор Девей переконаний, що це можливо! Він також заявляє, що “немає місця... постійним моральним абсолютам”. З постійним неможливо покінчити. Його можна тільки ігнорувати. Але якщо моральні абсолюти постійні то однаково залишаться. Девей не стикався з реальністю. Того, хто відірваний від реальності, вважають ненормальним. Того, хто вважає, що незмінне можна змінити, вважають ненормальним!

Однак Девей “впливав на спосіб мислення американських педагогів більше, ніж будь який інший педагог”. І його релігійні переконання стали офіційною релігією Америки.

У 1973 р., у сорокову річницю видання Гуманістичного маніфесту, було опубліковано Гуманістичний маніфест ІІ. У головному він підтверджував те, що було викладено у попередньому:

“Як і в 1933 році, гуманісти все ще вірять, що традиційний теїзм, особливо віра в Бога, який чує молитви, виявляє любов до людей і піклування про них, вислуховує та розуміє їхні молитви і має здатність реагувати на них, є бездоказова й застаріла віра. Жодне божество не спасе нас; ми повинні спасти себе самі”[71].

Гуманісти ще раз заявили, що Бога не існує. А оскільки немає Бога, людина існує сама по собі. Тому їй необхідна своя релігія, і гуманісти створили її.

Другий принцип Гуманістичного маніфесту II: “І обіцянка будь-якого спасіння, страх вічного прокляття ілюзорні й шкідливі. Наука підтверджує, що людина як вид виникла з інших форм у процесі природної еволюції...”[72]

Тут гуманісти підтверджують свої переконання, що людина — лише тварина на вищому ступені еволюції. Факт сучасної реальності — те, що це положення не є більше єдиною теорією походження, яку пропонує світові наукове товариство. Теорії еволюції кинуто виклик археологією, яка показує її неспроможність пояснити безліч археологічних знахідок, що спростовують теорію Дарвіна, а також креативною наукою. Ці підходи доводять (використовуючи наукові дані), що еволюція — це омана і містифікація. Всесвітньо відомі вчені поступово відмовляються від своїх еволюційних переконань, яких вони так довго дотримувалися, після ознайомлення з цією конкуруючою теорією. Учений, який може порівняти ці теорії, доходить висновку, що еволюційна теорія не є наукою. У дебатах між еволюціоністами й креативістами в університетах всього світу перемагають креативісти. І як результат — наука поступово повертається на позиції, на яких перебувала до того, як Чарльз Дарвін зробив революцію, своєю бездоказовою теорією еволюції.

Але незважаючи на це, еволюція є офіційною частиною релігії гуманістів.

Третій принцип: “Етика автономна й ситуативна, вона не потребує теологічних чи ідеологічних санкцій. Заперечувати це — означає перекручувати всю життєву основу”[73].

Бога немає, отже, не існує і даних Богом моральних абсолютів. Фрази з цих абсолютів, такі як “ти не повинен”, недоречні в сучасних суспільствах, і оскільки це правда, людині не обов’язково дотримуватися цих учень. Тому вона вільна сама приймати рішення з цих питань. Звідси висновок, що релігія скоро відімре. Єдине, що для цього потрібно, щоб її офіційно поховали гуманісти, “Новий Вік”, масони і комуністи. Ця нова “моральна” філософія має офіційну назву “ситуативна етика”, яку ми детально розглянемо в наступному розділі дослідження.

Четвертий принцип: “Розум є найефективнішим інструментом, який має у своєму розпорядженні людство. Він незамінний: ні віри, ні пристрасті недостатньо самих по собі”[74].

Тут гуманісти на боці масонів, які обожнювали розум. Як було показано вище, з цієї точки зору розум людини є рятівником людства. Гуманісти хочуть створити середовище, в якому людина зможе використовувати свій розум, щоб врятувати людство. Це означає, що релігії мають бути вилучені з цього середовища, щоб дати людині свободу використовувати свій розум для розв’язання проблем людства без втручання релігії.

Шостий принцип: “Щодо сексуальної сфери, то ми вважаємо, що нетерпиме ставлення, яке так часто розвивають православна релігія і пуританські культури, незаконно пригнічують сексуальну поведінку. Треба визнати право на контроль народжуваності, аборти й розлучення”[75].

Згідно з цим принципом релігійні вчення “незаконно пригнічували” сексуальність людини. Релігії проповідували світу про те, що аборт — це вбивство (вважаючи аборт порушенням морального принципу “Не вбий”). Гуманісти вважають, що контроль за народжуваністю має бути доступним і аборт за вимогою дозволеним.

Восьмий принцип: “Ми повинні поширити демократію в істинному сенсі на економіку, школу, сім’ю, робочі місця і добровільні асоціації”[76].

Християнська та іудейська релігії віками стверджували, що чоловік — глава сім’ї. Гуманісти прагнуть це змінити, дозволяючи всій сім’ї приймати рішення, в якому напрямку рухатися. Якщо сім’ї важко вирішити, наприклад, провести відпустку в горах чи на морі, слід це питання вирішувати демократично: всі члени сім’ї повинні мати рівне право голосу. І якщо в сім’ї троє дітей і вони хочуть на море, то батьки, які в меншості, мають підкоритися більшості й їхати до моря. Той факт, що батьки знають, що їхні обмежені матеріальні ресурси не дають змоги провести відпустку біля моря, не повинен впливати на прийняття рішення. Постановляє більшість! Дивно, що “раціональний” розум гуманістів міг додуматися до такої програми для сім’ї, але саме її вони пропонують. І не лише в сім’ї, а й на робочому місці, вважають вони, треба відчувати радість від спільної демократії.

Одинадцятий принцип: “Ми надаємо великого значення загальній освіті”[77]. К. Маркс, який проголосив себе “гуманістом”, у десятому пункті Маніфесту Комуністичної партії записав: “Безкоштовне навчання дітей в середніх школах”.

Раніше навчання й виховання дітей було прямим обов’язком сім’ї. Першими вчителями дітей були батьки. Згодом стали вважати, що вони можуть платити за освіту своїх дітей, оскільки країна перейшла на систему середньої освіти. У цьому питанні гуманісти ототожнюють себе з комуністами, які також вважають, що освіта і виховання дітей мають бути турботою всього суспільства.

Однією з найвідоміших гуманісток є Мадалін Мюррей О’хар, яка в 1963 р. досягла значних успіхів у спробах скасування молитов і читання Біблії у середніх школах США. Вона працювала редактором журналу “Вільний гуманіст” і була обрана до правління Американської асоціації гуманістів у 1965 р. і ще на чотири роки в 1973 р.

Виступаючи перед спільнотою, Мюррей заявляла: “Не існує жодних переконливих доказів того, що Ісус жив коли-небудь на землі; християнство не зробило жодного внеску ні у що”. Вона називала релігію “розумовим екскрементом примітивної людини” і стверджувала: “...Релігія — найбільш дика форма божевілля. Я перетворила б кожну церкву на дім для престарілих, лікарню тощо. Християнство, яке виступає проти науки, проти життя, проти сексу, проти жінок, проти свободи, проти миру, шкідливе для США”[78].

Мюррей не обмежила свою діяльність питаннями скасування молитов у школах. У вересні 1977 р. вона подала клопотання до Федерального суду про вилучення з усіх американських грошей девізу: “Ми віримо в Бога”, про оголосення його неконституційним. У листопаді 1977 р. вимагала від губернатора штату Техас заборони показу в будинку Капітолію сцен з життя Ісуса під час різдвяних канікул, виступала проти знаходження на території Капітолію пам’ятного знака з викарбуваними 10-ма заповідями Божими.

Через два роки, в 1979 р., Верховний суд США одноголосно відкинув її клопотання про вилучення з усіх американських банкнот девізу: “Ми віримо в Бога”.

Попри все, гуманізм стає офіційною релігією у США. Доказом цього — рішення Верховного суду в 1961 р. у справі “Торкасо проти Уоткінса”. Суд постановив вважати гуманізм офіційно визнаною релігією: “До релігій у цій країні, які вчать тому, що загальноприйнятою вважається віра в існування Бога, належать буддизм, даосизм, етична культура, Секулярний гуманізм та ін.”.

Суд також заявив, що Перша поправка до Конституції надає “релігії секулярного гуманізму” такий самий захист і встановлює такі самі обмеження, як і для всіх іншим релігій.

А в 1965 р. Верховний суд уже в іншій справі записав, що “...гуманістичні переконання, які щиро проповідуються як релігія, будуть визнані релігійними в Законі про призов на військову службу”.

Результатом цього рішення стало звільнення від призову тих, хто відкрито визнавав, що його релігія — гуманізм. Тому Верховний суд справедливо вважає гуманізм релігією. “Гуманізм — це релігія без Бога, божественного одкровення чи Святого Письма”. І щоб показати, що уряд США офіційно визнає гуманізм як релігію, Американську асоціацію гуманістів було звільнена від сплати податків.

Отже, як уже зазначалося, гуманізм ґрунтується на вірі трьох основних філософій: комунізму, еволюції і атеїзму. І гуманізм вивчають у школах.

У штаті Алабама батьки звернулися до суду з вимогою заборонити викладання їх дітям релігійних поглядів, що суперечать їхнім релігійним переконанням. Стаття, що з’явилася в газеті “Арізона Дейлі Стар” повідомила про те, що відбулося: “Федеральний суддя наказав учора посадовим особам Алабами вилучити з державних шкіл 36 підручників, зауваживши, що вони сприяють формуванню гуманістичних переконань і заперечують роль релігії в американському суспільстві. Судова постанова, перемога 624 консервативних християн, які зініціювали судове розслідування, вперше засвідчили, що секулярний гуманізм — це релігія, неконституційно запроваджена в державні школи країни.

Американський окружний суддя Бревард Ганд з’ясував, що п’ять підручників із внутрішньої економіки, видані такими гігантами, як компанія Мак-Гроу Хіл Вук, сприяють поширенню релігійних принципів, що порушує Першу поправку до Конституції, забороняє існування державних релігійних закладів. Крім того, 31 підручник з історії та суспільних наук, випущений головними видавництвами, — це не лише “погана історія”, а й замовчування багатьох фактів, не забезпечували однакового сприяння різним ідеологіям”[79].

Союз громадянських свобод Алабами був незадоволений таким рішенням суду. В статті наводиться висловлювання його виконавчого директора Мері Уейдлер, яка заявила: “Це рішення підтверджує наші найгірші побоювання про нагляд федеральної цензури за діяльністю місцевих державних шкіл в Алабамі й в усій країні”.

Ця стурбованість федеральною цензурою з боку Союзу громадянських свобод Алабами дуже бентежить. Його заява про те, що вилучення федеральним урядом підручників із державних шкіл встановлює “цензуру”, розкрило крикливе лицемірство його членів.

А через кілька років в Алабамі під час судового засідання “Креативізм проти еволюції” Союз громадянських свобод Америки (очевидно, нащадок алабамської організації) зайняв протилежну позицію. Він доводив необхідність вилучення підручників з теорії креативізму в школах штату, акцентував, що теорія креативізму не повинна викладатися поряд з теорією еволюції на уроках з природничих наук, що викладати слід лише теорію еволюції. Іншими словами, обстоював цензуру.

У цьому випадку вимоги представників Союзу громадських свобод Америки базувалися на тому, що підручники з теорії креативізму пропонували релігійну точку зору на науку на противагу традиційній точці зору еволюціоністів. Тобто ті, хто вимагав захистити американські громадянські свободи, хотіли, щоб книги з креативізму були вилучені. Це можна пояснити тільки тим, що “захисники громадянських свобод” прагнули, щоб у державних школах викладалася лише релігія гуманізму і Союз громадянських свобод Америки був цензором.

Наступ на освіту

Для реалізації своїх планів адепти культурної революції вирішили змінити систему освіти, вилучивши з неї батьків, а водночас і християнську віру.

З цією метою масони, комуністи, ілюмінати і гуманісти, які захопили владу в США і формують уряд, вважали, що діти мають навчатися у школах, якими керує держава. Засновник ордену ілюмінатів, А. Вейсгаупт писав: “Ми повинні завойовувати простих людей на кожному розі. Цього вдасться досягти головним чином через школи[80]. Ми повинні домогтися управління освітою — церковно-професійними кафедрами і кафедрами проповідників”[81].

Комуністи розглядали освіту як засіб переучування дітей, відлученням їх від релігії і віри в Бога. Аналогічні спроби робилися і робляться сьогодні в Америці. Масони надають підтримку державній системі освіти. Генрі Клаузен, масон 33-го ступеня посвячення і до недавнього часу Великий незалежний командор Шотландського обряду масонства, написав памфлет “Сатанинська небезпека”, в якому зазначає: “Отже, ми (мабуть, він веде мову про все масонство) вкотре повторюємо: “Руки геть від державних шкіл! Слід назавжди відокремити церкву від держави. Залишайтесь американцями!”[82].

Великого командора масонів хвилював той факт, що Верховний суд США у 1983 р. дав дозвіл штату Міннесота стягувати податок за неакадемічне навчання у приватних церковних школах. Він, мабуть, був занепокоєний тим, що батьки у приватних школах отримували переваги перед тими, хто не був віруючим. Наскільки можна судити з публікації, його не хвилювало, чому батьків-християн, які бажали навчати своїх дітей у приватних школах, змушують платити за два види освіти, одним із яких вони так і не скористалися. У статті йшлося про те, що спричинило вимоги, щоб батьки, які хочуть дати дітям альтернативну освіту, платили двічі: за те, чим вони скористалися, і за те, чим вони не користуються.

Але масон Клаузен дивиться на освіту під іншим кутом зору. Він хоче, щоб усіх дітей навчали тому, чому навчати вважає за необхідне уряд у державних школах.

Гуманісти також підтримують державне навчання. В 11 пункті Гуманістичного маніфесту II зазначено: “Ми визнаємо право на загальну освіту”[83].

Окремі гуманісти заявили на увесь світ, чому вони хочуть, щоб освіту дітям давала держава. Ешлі Монтегю пояснює це так: “Кожна дитина в Америці приходить до школи в шестирічному віці з певною вірою в Бога”[84].

Національні підготовчі лабораторії, програма під керуванням Національної асоціації освіти і Національна спілка вчителів вбачають проблему в тому, що дітей отруює ставлення їх релігійних батьків до процесу виховання. Вони зазначають: “Хоча вони (діти віруючих батьків) на перший погляд поводяться як слід і здаються нормальними за більшістю культурних норм, фактично їм необхідна допомога, як душевно хворим, щоб вони могли змінитися й адаптуватися в суспільстві, в якому не буде конфліктів відносин і вірувань”[85].

Гуманісти дуже занепокоєні тим, що батьки можуть прищепити своїй дитині окремі релігійні цінності до того, як державна школа розпочне свою офіційну програму виховання.

Таку думку висловив суспільний діяч Поль Ьланчард. У 1976 р. він заявив: “На мою думку, найважливішим чинником, який підштовхує нас до світського суспільства, є виховний чинник. Може бути так, що наша школа не зможе як слід навчити Джонні читати, але те, що Джонні до 16 років перебуває у школі, скоріш за все забезпечить визволення його від релігійних забобонів. Середня американська дитина здобуває тепер середню освіту, і це свідчить проти Адама і Єви та інших міфів, які нібито мали місце в історії”[86].

Джон Дані також вважав, що державні школи є розв’язанням проблеми, пов’язаної з тим, що батьки можуть прищепити своїм дітям релігійні переконання. У нарисі для гуманістичного журналу “Релігія для “Нового Віку” він писав: “Я впевнений, що битва за майбутнє людства відбуватиметься й буде виграна у класах державних шкіл учителями, які правильно зрозуміють свою роль у наверненні до нової віри: релігії, що визнає і поважає іскру того, що богослови називають божественним у кожній людині (тут знову повторюється думка, що людина — це бог. — М. С.). Ці вчителі повинні бути втіленням такої ж безмежної відданості, як і більшість шалених проповідників-фундаменталістів.

Класи мають стати і стануть ареною зіткнення старого з новим — залишків християнства, що розкладаються, з притаманним йому злом і стражданнями і Новою вірою з її блискучими обіцянками”[87].

Дискусія з приводу того, чим повинна займатися освіта або чим вона не повинна займатися, дає підстави припустити, що цей діалог зробить освіту точною наукою, або наукою з точним визначенням. На сьогодні цілі освіти і виховання повинні були б бути уже визначені, щоб не виникало суперечок, чим насправді є освіта. Однак у цьому випадку справа складніша.

У 1979 р. газета “Освіта США” повідомила, що окремі судді заявляють, що ніхто не знає, що таке виховання. Такий висновок зробив суддя в судовій справі, порушеній однією матір’ю проти релігійної школи в Сан-Франциско, оскільки її син, випускник старших класів школи, не вмів читати і писати. Вона вимагала компенсації за таке навчання і відшкодування коштів, яких її син не зможе заробити через відсутність освіти.

Суддя визнав її вимоги необґрунтованими на тій підставі, що школи офіційно не мають зобов’язання навчати, оскільки не визначено мети навчання.

Отже, суддям невідома мета навчання. Проте окремі педагоги знають, що вона полягає в тому, щоб переконатися, що дитина, яка навчається в державній школі, більше не вірить в те, чому навчили її батьки. Вони, безумовно, знають, що мета освіти — знищення всіх релігійних цінностей, які прищепили дітям батьки. І вони про це відверто говорять. У США є сили, які добре це знають і прагнуть, щоб усі діти навчались у державних школах.

Але є діти, які не здатні навчатися. Це змусило учителів і психологів “створити” нову дитячу хворобу, що має назву “брак і розлад уваги” або “незначні психічні розлади”. Тепер у дітей визначають “порушення здібностей” навчатися.

“Біблія” психічної індустрії “Діагностичне і статистичне керівництво з психічних розладів” указує на симптоми цієї нової хвороби. Наведемо деякі з них.

1. Неуважність, яка виявляється в тому, що учень часто не здатний закінчити розпочате, зосередитися; часто відволікається; не може сконцентруватися на навчальних завданнях, потребує постійної уваги тощо.

2. Імпульсивність, про яку свідчать принаймні два моменти: учень часто діє, не подумавши; часто змінює види діяльності тощо.

3. Гіперактивність — характеризується тим, що учень метушиться, йому важко заспокоїтися тощо.

Нерідко після того, як у дитини виявляють такі розлади, їй прописують реталін — ліки, що мають нормалізувати поведінку. Однак вони спричиняють нервозність, висипи на шкірі, дерматит, нудоту, головні болі, сонливість, зміни кров’яного тиску, серцебиття і втрату ваги.

Через це батьки забирають своїх дітей із державних шкіл США і або навчають їх удома, або віддають до приватних чи християнських шкіл, які прищеплюють релігійні цінності. І це не проходить повз увагу гуманістів і представників “Нового Віку”.

Очевидно, показники, що відображають зниження відвідування державних шкіл, занепокоїли чиновників, оскільки збільшення кількості дітей у приватних школах перешкоджає їх індокринацїї в системі державних шкіл. Тому в багатьох штатах робляться кроки до закриття багатьох із цих шкіл.

Прихильники навчання у державних школах мають боятися тих батьків, які вирішили навчати своїх дітей у приватних школах. Вони мають боятися появи дедалі більшої кількості приватних і домашніх шкіл, оскільки сотні дітей не навчають тому, чому хочуть навчати їх гуманісти, масони і представники “Нового Віку” в державних школах. Окремих дітей навчають навіть релігійним цінностям.

А це неприпустимо для тих, хто вірить у новий світовий порядок.

Атака на власність

Право на приватну власність є лише одним із наріжних каменів свободи. Людина повинна мати свободу набувати власність і володіти нею, вона — пожива, необхідна для підтримання права людини на життя.

Бенджамін Дізраелі, прем’єр-міністр Великої Британії у 1874—1880 рр., доповідав, що таємні товариства хочуть знищити право на володіння приватною власністю, передусім землею. Він писав: “В Італії існує сила, про яку ми рідко згадуємо в цьому будинку (парламенту — М.С.)...

Я маю на увазі таємні товариства...

Це марно заперечувати, оскільки неможливо приховати, що більша частина Європи... не кажучи вже про інші країни, вкрита мережею таємних товариств...

Які ж їхні цілі?

Вони не хочуть конституційного уряду... Вони прагнуть змінити умови володіння землею, вигнати її справжніх господарів і покласти край релігійним установам”[88].

Дізраелі справедливо констатував, що саме релігійні установи стверджували: людина має право володіти приватною власністю. Саме церква вчить підтримувати це право, проповідуючи, що одна людина не має права красти в іншої. Заповідь “Не вкради” знаходимо і у Старому Завіті у книзі Ісходу 20:15, і в Євангелії від Матвія 19:18 у Новому Завіті, що є фактичною заповіддю Ісуса Христа. Це означає, що жодна людина не має права привласнювати власність іншої.

Таємні товариства, на які посилається прем’єр-міністр Великої Британії, хочуть “змінити володіння землею”, тобто “власність на землю”, отже, знищити приватну власність. Оскільки церква стоїть на їхньому шляху, то саме її й треба знищити передусім.

Засновник ордену ілюмінатів А. Вейсгаупт писав: “Згубний вплив власності, який посилюється, було оголошено нездоланною перепоною на шляху до щастя будь-якої нації, основні закони якої створювалися для накопичення й захисту власності”[89].

Ідеолог комуністів К. Маркс також вимагав знищення приватної власності.

А гуманісти вважають, що людина не має права на володіння власністю. У чотирнадцятому принципі Гуманістичного маніфесту ІІ проголошено: “Гуманісти твердо переконані, що існуюче суспільство, налаштоване на отримання прибутків, виявилося неспроможним і що потрібні ґрунтовні зміни в методах, контролі та мотивах. Має бути встановлено порядок кооперативного усуспільнення, щоб забезпечити рівний розподіл засобів існування”.

“Порядок кооперативного усуспільнення” передбачає, що уряд відбирає у тих, хто має, і віддає тим, у кого є потреби. Саме цей принцип сповідував Маркс.

У США атака на приватну власність відбувається дуже тонко: ті, хто бере в ній участь, не заявляють про свою мету відкрито. Вони приховують свої цілі, прикриваючись іншими, але кінцевий результат буде таким самим: знищення права власності.

Найпотужнішою зброєю в цій боротьбі є урядове обкладання податком. За зростання податків можливості населення щодо придбання власності зменшуються.

Ще один ефективний засіб, який успішно використовують для руйнування приватної власності, — інфляція. Це той інструмент, який постійно “забирає” зростаючий відсоток від заробітку працюючих. Інфляція — збільшення кількості грошей в обігу внаслідок зростання рівня цін. Дефляція — зменшення грошової маси, що має своїм наслідком зниження цін. Інфляцією і дефляцією, фінансовим циклом керують ті, хто забезпечує контроль за грошовою масою — Федеральна резервна система США, яка з 1913 р. знаходиться в руках приватних банкірів. За допомогою фінансового циклу можна вилучити приватну власність в одних і передати її іншим. А фінансисти, що контролюють Федеральну резервну систему, визначають час інфляції чи дефляції й у такий спосіб отримують величезні прибутки.

Тому інфляцію можна використовувати як метод, що дає можливість забрати в окремих людей їхню власність, не повідомляючи їх про це. А банкіри, спроможні спричинити інфляцію, можуть і запобігти її. Тобто Федеральна резервна система має здатність регулювати фінансові цикли (спричиняти інфляцію чи дефляцію) для знищення права людей на володіння власністю.

Оскільки еквівалентом грошової маси в Україні є долар, Федеральна резервна система може керувати фінансовими циклами і в нашій країні. То про яку незалежність України може йти мова?

Слід також зазначити, що переважна більшість не лише українців, а й американців не розуміють грабіжницької суті фінансових циклів.

Тому пограбування народів триває. І дане Богом людям невід’ємне право на приватну власніть поступово знищується.

Наступ на націоналізм

Згідно з Біблією падший Люцифер крім усього іншого, ще й “ослабив нації”. Концепція національних кордонів належить Богу-Творцю. В Біблії про це сказано у книзі “Діяння” 17:24, 26: “Бог, який створив світ і все, що в ньому... визначив межі їх існування”.

Отже, якщо творцем національних кордонів є сам Бог, ті, хто має намір скинути Творця, зацікавлені у знищенні націй світу. Саме це й відбувається. Професор Джон Робінсон, який розвінчував масонський орден ілюмінатів, писав, що всередині цього таємного товариства “...патріотизм і лояльність називають забобонами обмежених...”[90].

Формуванню таких поглядів сприяв засновник товариства А. Вейсгаупт, який вірив у руйнування націй. “З появою націй і народів, — писав він, — світ перестав бути єдиною сім’єю... Націоналізм посів місце любові серед людей...”[91].

Вейсгаупт запропонував розв’язання цієї проблеми у такий спосіб: “Ослабте патріотизм, тоді люди навчаться знову пізнавати одне одного... і розширяться союзні зв’язки. Нації зникнуть з лиця землі”[92].

Приблизно через 70 років комуністи приєдналися до тих, хто прагнув зруйнувати національні кордони. К. Маркс писав у Маніфесті Комуністичної партії: “Комуністам продовжують докоряти за прагнення знищити країни і нації”.

Гуманісти також віддали свій голос за знищення націоналізму. Дванадцятий принцип Гуманістичного маніфесту II проголошує: “Ми жалкуємо, що людство розділене на націоналістичній основі... найкращий вибір — це подолання обмеження національного суверенітету й рух до побудови світового суспільства, репрезентованого всіма частинами сім’ї людства. Таким чином, ми прагнемо до розвитку всесвітнього закону й всесвітнього порядку на основі транснаціонального федерального уряду”[93].

Масон 33-го ступеня посвячення Менлі Холл стверджував, що поділяє турботу Маркса і Вейсгаупта і висловлює надію на те, що в недалекому майбутньому національні кордони зникнуть. Він зазначав: “Патріотизм — це підкреслення зарозумілості тих, хто є членом племені чи нації. Патріотизм, який тривалий час вважався диброчинністю, водночас є досить згубним явищем”[94].

Деякі сучасні геополітики також висловлюються за усунення національних кордонів. Радник колишнього президента США Дж. Картера з національної безпеки Збігнєв Бжезинський у книзі “Між двох віків” у розділі “Міжнародні плани” пише: “Цілком очевидно, що... вигадка про національну незалежність... більше несумісна з реальністю”.

Масон Холл повідомляє своїм читачам, що майбутнє держав-націй безрадісне. Наближається день, коли вони стануть уламками минулого: “Ми наближаємося до благороднішої ери, коли не буде націй; коли на всій земній кулі буде встановлено єдиний порядок, єдиний уряд, єдиний адміністративний корпус”[95].

Отже, кінцева мета атаки на націоналізм — знищення національних кордонів, світ без кордонів, єдиний світовий уряд. Представники “Нового Віку” — гуманісти, комуністи, масони — хочуть мати єдиний світовий уряд. Вона впевнені, що досягнуть своєї мети, оскільки створюють умови, які переконають людей, що їм слід прийняти світовий уряд, коли вони його запропонують.

Сімейний союз, право володіти приватною вдасністю, національні кордони, право вірити в Бога-Творця — всі ці переконання будуть зруйновані, тому що світ має отримати світовий уряд, який підтримують змовники з таємних товариств і нових релігійних груп.

Ворога визначено. Його уособлення — церква, сім’я, націоналізм, патріотизм і право поклонятися Богу. Залишається тільки віра в Люцифера, бога нового світового порядку, “Нового Віку”. І вірять у нього комуністи, масони, ліберали, які прагнуть дати світові єдину релігію, що ґрунтується на вірі в людину, в силу її розуму.

Сьогодні люди вже можуть дізнатися, що новий світовий уряд і релігія, яка його підтримує, запропонують світу:

1. Знищення сім’ї. Діти виховуватимуться суспільством у державних закладах.

2. Знищення права на приватну власність — вона перейде до компетенції уряду.

3. Релігійні люди стануть об’єктами суворого депрограмування. А тих, хто не відмовиться від своїх переконань, кинуть у концентраційні табори або знищать, тому що сам акт поклоніння Богу стане злочином.

4. Перестануть існувати національні кордони. Замість міського, державного й національного урядів буде єдиний світовий уряд.

Тож залишилося відібрати тих, хто прийме світовий уряд і новий світовий порядок, який не за горами. Тільки переконані зможуть вижити.

Сексуальна революція у США

Із дехристиянізацією США відбувалася й сексуальна революція, відгомін якої чути й сьогодні. Нещодавно газета “Нью-Йорк пост” розповіла, що серед учнів однієї з початкових шкіл Вашингтона, головним чином серед 10— 11-річних дівчаток, популярна зовсім не дитяча гра. Вони нанизують на руки десятки різнокольорових гумових кілець, які називають “сексуальними браслетами”, — дюжину їх можно купити в магазинах дрібниць за долар. Юні леді придумали для кожного кольору кільця своє значення. Чорний — статеві зносини, синій — оральний секс, білий — поцілунок з представником тієї ж статі, зелений — секс на планері і т.д. Певні відтінки означають певні сексуальні позиції. І це лише початок. Далі — гра, що має назву “Snap!” (“Зірви!”). Якщо хлопчик зірве якийсь браслет, то залежно від кольору отримає від його власниці “купон” на здійснення відповідного сексуального акту. Це захоплення поширюється зі швидкістю епідемії — від однієі подружки до іншої, і ось уже вся школа заражена[96].

Такі плоди культурної революції у ще не так давно пуританській країні США, де цнотливість дівчини, її скромність надзвичайно цінувалися суспільством.

Пік сексуальної революції у США і Західній Європі припав на 50—60-і роки. У 1953 р. вийшов у світ порнографічний журнал “Плейбой”. Його видавець Х’ю Хефнер (іудей по матері) спочатку не мав надій на успіх у пуританській Америці. Однак невдовзі став одним із найбагатших у США, а його ім’я потрапило до списку найвпливовіших людей ХХ ст. Незабаром Америка була наводнена журналами і газетами такого типу. Сексуальну революцію підтримали майже всі найвпливовіші засоби масової інформації США і Європи. Американцям і європейцям нав’язувалася думка, що “свобода сексу” — це те головне, що потрібно сучасній людині, а ті, хто сповідує принципи християнської етики, — ретрогради, які не розуміють усіх радостей життя.

Порно- і секс-бізнес стали потужними галузями економіки Заходу. Крім будинків розпусти і сутенерських організацій, з’явилися тисячі секс-шопів, магазинів порнографії, секс-кінотеатрів. У середині 80-х років вартість порнопродукції в США становила 7 млрд доларів[97].

Особливою сферою порнографії стала дитяча порнографія. До дитячого порнобізнесу в США щороку залучають 600 тис. дітей віком від 3 до 18 років, а загальна сума прибутків від нього — 2—3 млрд. доларів[98].

“Усі найбільші порновидавництва і кіностудії очолюють євреї:

“Каденс Індустрі” і “Куртіс компані” (Ш.Фейнберг) — порнографічні журнали й видання “Пентхаус”, “Пентхаус Леттерс”, “Герлс оф пентхаус”, “Форум”, “Генезіс”, “Сванк”, “Велвєт”, “Варнаейншс” та ін.;

“Ампер корпорейшн” (Г.Фрідман) — порнографічні журнали й видання “Клаб”, “Інтернешнл клаб”, “Фокс меґезін”, “Леттерс”, “Лайв” та ін.;

“Варнер коммунікейшн” (С.Росс) — порнографічні журнали й видання: “Плейбой”, “Плейґерл”, “Плейбой спешл”, “Черрі”, “Оуч”.

Порнографічні ділки створили сотні порнографічних телеканалів, їх офіційними передплатниками стали понад 2 млн американців[99].

Сексуальна революція звільнила західний світ від “християнських забобонів”, надала повну свободу для розпусти й содомітства. Після двох тисячоліть християнської етики сучасне населення США і Західної Європи у стосунках чоловіка і жінки повернулися до первісного стану з раннім статевим життям і зґвалтуваннями. Серед молоді зґвалтування — масове явище. Із 500 тис. жінок, яких щорічно ґвалтують у США, 75 % — дівчатка й дівчата до 21 року. З початку сексуальної революції і до 80-х років коефіцієнт зґвалтувань (кількість згвалтувань на тисячу жінок) у США зріс у сім разів[100].

Для молодих американців “статеве виховання” починається з перегляду порнофільмів, у яких “ролі виконують” накачані наркотиками й спеціальними препаратами “актори”. Дехто робить спроби повторити побачене на екрані. До 15—16 років багато юнаків і дівчат мають такий сексуальний досвід, що їх уже не задовольняють традиційні форми сексу, їх тягне до різних збочень. Багато з них до 20 років змінюють сексуальну орієнтацію — стають гомосексуалістами чи бісексуалами (які бажають займатися сексом з обома статями). Мільйони дівчат, щоб займатися сексом без проблем, стерилізуються і вже ніколи не матимуть дітей.

У 25—30 років багато чоловіків стають імпотентами і збоченцями, а значна частина жінок — мастурбантами, які отримують сексуальне задоволення за допомогою штучних пристроїв, куплених у секс-шопах.

Західні психіатри розповідають про явище, яке вони називають “симптомом повії”. Суть його в тому, що частині жінок у країнах Заходу з дитинства прищеплюють думку, що вони можуть мати багато партнерів у сексі, постійно міняти чоловіків (так чинять, безумовно, не всі). Це призводить до притуплення статевих почуттів, і, наприклад, наркоманки для задоволення шукають щоразу гостріші сексуальні розваги. На чоловіків вони дивляться як справжні повії. Нормальне сімейне життя їм недоступне. Інтереси сім’ї, дітей, чоловіка відходять на задній план, на передньому плані — зацикленість на власних сексуальних переживаннях. Негаразди з пошуком ідеального партнера вони компенсують мастурбацією.

Проституція у США зростає. Багато дівчаток з 13— 15 років через “свободу сексуального життя”, зведення статевого почуття до статевого акту втрачають здатність до справжньої насолоди глибиною і богатством стосунків чоловіка і жінки. Для них кохання майже не існує, замість нього — стандартні стереотипи, де панує цинізм і розчарування. Вони позбавлені можливості любити. їхнє життя сіре й невиразне.

Логіка розвитку іудеофарисейської цивілізації звела високе почуття любові до примітивного механізму отримання сексуального задоволення. В сучасному західному світі жінку й жіноче тіло розглядають як об’єкт споживання і товар. Як визнають західні дослідники, в загальній шкалі споживацьких цінностей американського чоловіка володіння красивим жіночим тілом — на одному з перших місць поряд з володінням автомобілем, квартирою чи котеджем.

Перетворення високого почуття любові на примітивний і водночас збочений за нормою секс відображало закономірний перехід від християнської цивілізації до іудеофарисейської. Як справедливо зазначає засновник журналу “Плейбой” X.Хефнер, “на початку 60-х років мій журнал перестав бути тільки виданням, він став способом життя, яким захоплювалися в усьому світі”[101].

Одним із жахливих наслідків сексуальної революції стало поширення содомізму — тяжкого злочину перед природою людини. У 1948 р., за даними доповіді доктора Альфреда Кінсі (який сам був содомітом), 10 % американських чоловіків і жінок у віці 16—55 років були гомосексуалістами чи лесбіянками, а 37 % чоловіків мали нахил до гомосексуалізму[102]. Содомізм у християнський етиці розглядається як смертний гріх. Содомітів прирікали на страшну смерть. У Німеччині XV—XVI ст., наприклад, лесбіянок і гомосексуалістів віддавали на поживу звірам чи спалювали на вогнищі[103].

Водночас із сексуальною революцією у США розгорнулася боротьба представників сексуальних меншин за свої права, яка дала перші плоди в 60-х роках. Американці завжди були негативно налаштовані проти гомосексуалістів[104]. У 1610 р. штат Вірджинія, який на той час був частиною Британської імперії, ухвалив перший в історії США закон, спрямований проти гомосексуалістів.

У XX ст. обставини почали змінюватися, і вже в 1924 р. було створено першу організацію, що захищала права сексуальних меншин, а через 31 рік, в 1955 році, — першу організацію лесбіянок. У 1950 р. американський сенат ухвалив законодавчий акт, який рекомендував не брати на державну службу представників секс-меншин. Сенат постановив провести розслідування, з метою виявлення геїв і лесбіянок, що перебувають на державній службі, й звільнити їх. Через три роки президент США Дуайт Ейзенхауер прийняв рішення про звільнення з державної служби співробітників нетрадиційної орієнтації. В цей час у США побачив світ перший журнал для гомосексуалістів. У 1957 р. Союз громадянських прав постановив, що закони, спрямовані проти секс-меншин, є конституційними.

У 1961 р. вперше мером міста було обрано гомосексуаліста, а через рік у штаті Іллінойс скасовано законодавчий акт, згідно з яким статевий акт між двома чоловіками вважався карним злочином. У 1965 р. відбулася перша в історії демонстрація геїв і лесбіянок у Вашингтоні, а через два роки суд штату Нью-Джерсі ухвалив рішення, згідно з яким геям і лесбіянкам дозволялося працювати в магазинах. Ще через два роки в Нью-Йорку почала виходити газета для секс-меншин.

70-ті роки були революційними в історії США, які з кожним роком дедалі більше ставали “голубими”. Уніталіаристська церква дала можливість представникам секс-меншин обіймали посади в церковній ієрархії, а в Голлівуді було знято фільм про життя геїв. У 1971 р. Президентська комісія з реформи кримінального права рекомендувала штатам вилучити з карного законодавства положення, спрямовані проти гомосексуалістів, і вже через рік в американському телешоу з’явився позитивний герой гей.

У 1974 р. вперше в історії США неприхованого гомосексуаліста було обрано до вищого органу влади штату, а компанія АТ&Т стала здійснювати щодо секс-меншин політику рівних можливостей. Тоді ж медичні працівники Австралії і Нової Зеландії вилучили гомосексуалізм із списку психічних захворювань, в Нідерландах було скасовано дискримінаційні правила при вступі представників секс-меншин на військову службу.

У 1975 р. медична асоціація США рекомендувала органам влади визнати право сексуальних меншин на укладення одностатевих шлюбів, а через рік, під час президентської виборчої кампанії, політики заговорили про необхідність захисту прав секс-меншин.

Через два роки влада Сан-Франциско запроваджує до програми сексуального виховання школярів інформацію про секс-меншини і проводить перший у світовій історії кінофестиваль геїв і лесбіянок. Держдепартамент США дозволяє гомосексуалістам обіймати будь-які посади, в тому числі й пов’язані з працею за кордоном. У 1978 р. художник із Каліфорнії Джілберт Бейкер створює прапор сексуальних меншин (Rainbow Flag).

80-ті роки починаються проведенням у Сан-Франциско перших спортивних ігор геїв і лесбіянок. Штат Вісконсін законодавчо закріплює захист громадянських прав сексуальних меншин.

У 1984 р. вже Європарламент прийняв резолюцію на захист прав геїв та лесбіянок, а в 1986 р. актор Вільям Харт, який зіграв роль гомосексуаліста у фільмі “Поцілунок жінки-павука”, отримав “Оскара”. Ще раніше Ванесса Редгрейв була удостоєна цієї нагороди за виконання ролі лесбіянки у фільмі “Бостонці”.

У 1988 р. Джорджтаунський університет посля семирічних судових дебатів дав згоду на проживання представників сексуальних меншин у студентському містечку, і того ж року вперше в американській церкві вінчали одностатеву пару. А через рік одна з американських телекомпаній випустила фільм, в якому був епізод, що зображував двох чоловіків в ліжку, і змушена була заплатити штраф у 500 тис. доларів.

90-ті роки пройшли під знаком розширення свобод секс-меншин у США та в інших країнах. Так, у 1990 р. було скасовано положення, яке забороняло переселення до США представників сексуальних меншин як біженців. У 1992 р. вперше до парламенту від штату Массачусетс було обрано транссексуала. Це єдиний випадок в історії США.

У 1993 р. Міжнародну асоціацію гомосексуалістів і лесбіянок було включено до числа організацій, акредитованих при ООН. Адміністрація США дозволила представникам секс-меншин служити у збройних силах. Того ж року в Росії президент Б. Єльцин скасував норму кримінального права, яка визначала гомосексуальні статеві акти як злочин. Аналогічне рішення було ухвалено в Китаї в 1992 р. Всесвітня організація охорони здоров’я (ВООЗ) вилучила гомосексуалізм зі списку захворювань.

У 1994 р. вперше представник секс-меншин став членом Верховного суду США. А через рік ООН внесла до переліку порушення основних прав людини порушення прав сексуальних меншин. У США секс-меншинам дозволено працювати із секретною інформацією.

У 1996 р. Європарламент ухвалив рішення, яким забороняються всі види дискримінації гомосексуалістів у всіх країнах Європейського союзу, а в США права одностатевих пар прирівнюються до прав, які мають звичайні сімейні пари.

У 2002 р. Європейський суд з прав людини висловився за реєстрацію шлюбів транссексуалів, а Американська академія педіатрії надрукувала доповідь, у якій схвалюються усиновлення чи удочеріння дітей сім’ями, в яких обидва партнери є представниками сексуальних меншин[105].

Ось так надзвичайно оперативно секс-меншини завоювали не лише Америку, Росію чи Китай, а й Європейський союз. Усе це має давні традиції іудеофарисейської цивілізації.

Довідка. Єврей Річард Вурмбранд свого часу свідчив, що під час навчання в університеті Маркс вступив до секти сатаністів і пройшов ритуал вищої містичної посвяти, під час якої тому, кого посвячували, відводилася роль пасивного педераста. Крім того, під час цього ритуалу кандидату продавали зачарований меч, який гарантував йому успіх. Платив він за нього грошима, а кров’ю, взятою у нього з вени, підписував угоду, згідно з якою його душа після смерті належатиме дияволу.

У вірші Маркса “Скрипаль” читаємо: “Пекельні випари піднімаються і наповнюють мій мозок, доки не збожеволію і моє серце не зміниться. Бачиш цей меч? Князь тьми продав його мені”[106].

Будучи онуком двох рабинів і маючи вищий ступінь посвячення в сатаністи, Маркс вивів свою рабовласницьку формулу: “суспільне буття визначає суспільну свідомість”, що привело народи, захоплені іудеофарисейською цивілізацію, до темноти і рабства.

Істотну роль у пропаганді сексуальної революції відіграють мас-медіа. І першість тут, звісно, належить США, де створено Національну асоціацію журналістів нетрадиційної орієнтації. Ось що сказав колегам про прийом на честь десятої річниці цієї асоціації кореспондент газети “Таймс” Річард Берк: “Три чверті людей, які вирішують, що поставити на першу шпальту нашої газети, виявилися гомосексуалістами”[107].

Хто ж керує засобами масової інформації у США? Американець Девід Дюк з цього приводу зазначає: “Могутність єврейських засобів масової інформації така велика, що неможливо перебільшити її. Це не просто питання могутності, диспропорційного процентного відношення щодо всього населення, могутність їхня вражаюча.

Якщо ви живете у великому місті, то більш імовірно, що провідна щоденна газета тут буде належати євреям чи вони редагуватимуть її. Як і національний журнал новин, який ви можете купити в газетному кіоску. Скоріш за все євреї володітимуть також і мережою кабельного чи звичайного телебачення, яке ви дивитесь, а якщо ні — переважатимуть в адміністративних відділах і у відділах, де приймаються рішення. Продюсером, режисером чи сценаристом фільму, який ви дивитесь у кінотеатрі чи по телевізору імовірно буде єврей, а часто і всі троє євреї...”[108].

До цього важко щось додати. Можна лише констатувати, що аналогічна ситуація склалася і в інформаційному просторі України, де майже всі канали телебачення захоплені євреями. Або згадати недавній інцидент з кабельним телебаченням “Воля”, власником якого є також єврей. І той шалений тиск на генпрокуратуру, уряд і президентську адміністрацію, який чинив американський посол, відстоюючи “Волю”, прикриваючись байкою про інвестиції...

Однак повернімося до США. Весь світ знає про сексуальні походеньки колишнього президента США, саксофоніста, члена ордену “Череп і кістки” Білла Клінтона. Він одним із перших зателефонував найвідомішій лесбійській парі Америки, актрисам Енні Хеч і Еллен Дегенерс, коли вони розірвали стосунки, і висловив їм своє співчуття. А його дружина Хілларі Клінтон перша з дружин президентів США взяла участь у параді геїв у Нью-Йорку.

“Через дев’ять місяців після участі в параді геїв місіс Клінтон відмовилася пройти Нью-Йорком у день святого Патріка, — пише Б’юкенен, — що вважалося обов’язком для всіх без винятку політиків, які перебували в цей день у місті... Той факт, що сенатор Клінтон підтримує гомосексуалістів, навіть вступає через них у конфлікт з ірландськими католиками, свідчить про реальний стан справ у Демократичній партії і про розклад сил у війні культур”[109].

Хто ж має рацію? Що таке гомосексуальність — аморальна розпуста чи цілком моральний і законний спосіб життя? На це питання відповідає доктор Чарльз Сокарідес, автор багатьох книг, лауреат премії Асоціації психоаналітиків Британського товариства охорони здоров’я, який вивчав гомосексуальність упродовж сорока років. Третина його пацієнтів, пройшовши курс лікування, повернулася до нормального життя, одружилася й народила дітей. Сокарідес розкриває, яким чином культурна революція перетворила патологію на норму життя. Він пише: “Активісти не стали розмінюватися на дрібниці. Вони почали обробку світових — не національних! — учених у галузі психології і зуміли нейтралізувати їх цілковитим переосмисленням терміна “гомосексуальність”. У 1972—1973 рр. вони ініціювали перевибори керівних органів Американської психіатричної асоціації і за допомогою маневрів та інтриг буквально за ніч “зцілили” гомосексуальність як явище. Асоціація за їхнім намовлянням заявила, що потяг до осіб однієї статі не є протиприродним. Це лише індивідуальна особливість — така ж нейтральна, як, скажімо, ліворукість. Тих, хто не погодився з цим політичним переосмисленням, невдовзі змусили замовкнути, вдавшись до адміністративних заходів. Наші лекції відмінялися без попереджень, наші дослідження і статті без пояснення не друкувалися в наукових журналах. А в суспільстві тим часом відбувалися куди серйозніші речі.

Теле- і кінопродюсери розпочали знімати фільми, які пропагували гомосексуалізм як норму життя. “Голубий” журнал повчав Голлівуд, що і як слід знімати. Видавці перестали брати рукописи, в яких був хоча б натяк на заперечення гомосексуальної революції. Геї і лесбіянки керували сексуальним вихованням у школах, укорінювалися в деканатах та університетських радах. Законодавчі збори штатів скасовували закони, що проголошували содомію злочином”[110].

Багато людей в Україні вважають, що рух за права гомосексуалістів є прообразом руху третього тисячоліття за громадянські права. Але вони глибоко помиляються, тому що не беруть до уваги істотну особливість: у боротьбі за громадянські права слід спиратися на Біблію, закони природи і етики.

У “Листі з бірмінгемської в’язниці” Мартін Лютер Кінг писав: “Справедливий закон — той, що придуманий людьми і відповідає етичному чи Божому закону. А несправедливий закон — той, що суперечить закону етичному. Якщо скористатися термінологією Фоми Аквінського, несправедливий закон — це закон, не закорінений у вічному й природному законі”[111]. Сучасні закони про гомосексуальність не відповідають “Божому закону”, вони “не закорінені у вічному й природному законі”. За визначенням доктора Кінга, ці закони несправедливі й суперечать етиці. Християни ніколи не приймуть їх, оскільки вони не слугуватимуть об’єднанню суспільства.

Єдиний спосіб, за допомогою якого рух за права гомосексуалістів може змусити суспільство прийняти гомосексуальність як норму життя, — попередня дехристиянізація цього суспільства. І не можна не визнати, що багато вже на цьому шляху зроблено.

Пропаганда насильства

Представники культурної революції, прагнучи зруйнувати суспільство, крім сексуальної революції вдаються до інших методів і прийомів. Одним із таких диявольських методів є впровадження насильства у свідомість людей засобами масової інформації і кіноіндустрії.

Як уже зазначалося, культурна революція у США та Західній Європі почалася значно раніше, ніж в Україні. Тому простежимо, яких “успіхів” досягли її адепти в Америці і в країнах “розвиненої демократії”.

Насильство — одна із найзлободенніших проблем сучасної Америки. Число злочинів в останні сорок років зросло майже втричі. Приблизно 2 млн американців перебувають у тюрмах, 4,5 млн. відпущено на поруки чи під заставу. В 1980 р. у США налічувалося лише 500 тис. в’язнів[112]. У 1999 р. правоохоронні органи США здійснили 14 млн арештів, у тому числі за злочини із застосуванням насильства — 644770; 17 % заарештованих — підлітки, які не досягли 18 років, ще 28 % — юнаки віком 18—24 роки. Триста з кожних 100 тис. підлітків віком від 10 до 17 років заарештовувалися за вбивства, зґвалтування, розбій тощо[113].

Тривалий час причини насильства вбачали у бідності, наркотиках, алкоголі, послабленому контролі за зброєю чи в недоліках системи освіти і сімейного виховання. Проте вже в 60-х роках постало питання: чи не є масова культура, передусім продукція Голлівуду, джерелом, яке стимулює зростання злочинності.

Цю точку зору поділяє і політичний істеблішмент. Такого постійного тиску з боку конгресменів, як в останні десять років, Голлівуд не зазнавав уже давно. На питаннях про роль сексу і насильства в кіно, послідовній критиці кіноіндустрії зробили собі ім’я такі відомі політики, як Джо Ліберман, Боб Доул, Джон Маккейн, Вільям Беннет, Сем Броунбек. їхні позиції щодо проблем абортів, суспільної безпеки і оподаткування викликають інтерес, але широку публіку конгресмени більше вразили, критикуючи Голлівуд за пропаганду насильства й розтління молоді.

Розмову про збитки, заподіяні моральному здоров’ю молоді так званою масовою культурою, підхопили й досить ліберальні політичні лідери, особливо після трагедій в американських школах, коли діти розстрілювали своїх друзів і учителів із зброї, знайденої вдома. Послідовно боровся з індустрією розваг і президент Б. Клінтон. Він запровадив досить жорстку систему рейтингів на телебаченні та обмеження на демонстрацію відвертих сцен сексу й насильства.

Навесні 1999 р. після трагічного інциденту в одній із шкіл в Колумбії Клінтон доручив Федеральній торговій комісії (ФТК) і Міністерству юстиції провести дослідження, щоб з’ясувати, чи пропонує індустрія розваг продукцію, що містить елементи насильства. Перш ніж приступити до виконання завдання, глава ФТК Роберт Пітофскі зробив заяву, в якій стверджував, що він упевнений у провині індустрії розваг і що, “знижуючи сприйняття молоддю наслідків насильства, роблячи насильство звичним, буденним і показуючи його ефективність”, представники індустрії розваг збільшують імовірність скоєння злочинів у повсякденному житті. Визнаючи, що фільми, відеогра й пісенна лірика не єдині чинники створення культу насильства серед молоді, керівник ФТК у своїй доповіді стверджував, що “багато досліджень указують на зв’язок між змістом розважальної продукції і поведінкою людей”[114]. Доповідь ФТК викликала значний резонанс у мас-медіа, а керівник сенатського комітету з торгівлі Джон Маккейн пообіцяв запросити на сенатські слухання глав найбільших кіностудій Америки. На перше слухання вони не з’явилися, а на другому пообіцяли виправити ситуацію протягом шести місяців. У подальшому цю тему ефективно експлуатував Джо Ліберман під час президентської кампанії 2000 р., підготувавши законопроект про відповідальний маркетинг, в якому передбачалося, що ФТК матиме спеціальні повноваження карати компанії, якщо вони продаватимуть продукцію з елементами насильства. Проте цей законопроект не дістав підтримки в Конгресі.

Оскільки зміст кінопродукцїї захищений Першою поправкою до Конституції США, основні дебати відбувалися навколо прийнятої в кіноіндустрії системи класифікації продукції, чи системи рейтингу. За зміст кінопродукції у США фактично відповідають сім осіб — членів Кваліфікаційної ради кіноасоціації Америки (Notion Picture Association of America — MPAA). Члени ради переглядають усі кінокартини, що виходять на екрани США, і присвоюють їм рейтинг залежно від наявності у фільмах шкідливих з точки зору моралі елементів. Рейтинговій системі MPAA понад 33 роки, і за цей час вона майже не змінювалася. Згідно з нею всі фільми поділяють на п’ять категорій.

1. Категорія G (General Audiences) — фільм розрахований на широку аудиторію без вікових обмежень. Переважно це фільми для дітей чи документальні кінострічки.

2. Категорія PG (Parental Guidance Suggested) — у фільмі є окремі елементи, які, на думку батьків, не слід бачити дітям: секс, насильство, оголені тіла чи вживання наркотиків. Проте відвертість у їхньому показі відповідає загальноприйнятим нормам і цілком допустима для більшості неповнолітніх.

3. Категорія PG-13 (Parents Strongly Gautioned) — фільми, що незначною мірою різняться від попередньої категорії, але ступінь відвертості в показі згадуваних елементів вищий, і дітям до 13 років дивитися їх не рекомендують. Однак якщо підліток захоче подивитися цей фільм, він може купити квиток і піти на нього без супроводу дорослого.

4. Категорія R (Restricted) — дітям до 17 років без дорослих вхід на ці фільми заборонено. Це означає, що у фільмі є відверті сексуальні сцени, сцени насильства і лихослів’я. Саме ця категорія фільмів спричинила дебати на сенатських слуханнях. Присвоєння рейтингу R означає автоматичне зниження касових зборів, тому продюсери всіляко намагаються уникнути цієї “чорної мітки” кінобізнесу.

5. Категорія NC-17 (No Children under 17 Admitted). Запроваджена не так давно — після виходу на екрани надто відвертих європейських фільмів. Американським фільмам надзвичайно рідко присвоюють цю категорію. Вони не розраховані на широкий прокат і великі збори. їх переважно демонструють у “арт-хаусних” кінотеатрах Нью-Йорка і Лос-Анджелеса. Фактично NC-17 замінив рейтинг X, який присвоювали фільмам, які MPAA не змогла оцінити, відверто порнографічним чи фільмам з домінуванням сцен екранного насильства.

Незважаючи на те, що всі правила для визначення категорій чітко виписані, критерії, якими керується рада, не завжди очевидні.

В історії кіноіндустрії США переломними були 60-ті роки, коли контркультура і сексуальна революція досягли апогею. Саме в той час з’явилися фільми, які відкрили сучасну еру в показі насильства: “Бонні і Клайд” Артура Пенна і “Дика банда” Сема Пекінпа.

У фільмах Пекінпа було вже все, за що критикують сьогоднішній Голлівуд: і зрешечена кулями дитина у фільмі “Залізний хрест”, і звіряче задушення дівчини у “Солом’яних собаках”. В останньому фільмі глядач міг спостерігати серію вбивств: за допомогою дротини, кочерги, величезного капкана, не кажучи вже про такі знаряддя вбивства, як ніж чи рушниця. “Дика банда” закінчується кривавими розборками, конкурувати з якими за часом зможе рідкісний сучасний фільм. Постановник фільму Пекінпа, коментуючи натуралістичні сцени садистського насильства, вигукнув: “Так, я показую насильство! Наші попередники зображували його романтично — це помилка і прояви боягузства. Я тикаю своїх героїв носом у багнюку”. І, вступаючи в дискусію з патріархом Голлівуда Джоном Фордом (нині вже покійним), саркастично зауважив: “Там, де ви витрачаєте півгодини на вбивство, я миттєво перерізаю дванадцять горлянок крупним планом...”.

Важко полемізувати з такими постановниками. Можливо, вони керуються якимись чесними, розвінчувальними намірами. Але чому не думають про підростаюче покоління і свою моральну відповідальність перед ним? Невже вони не помічають, що відбувається ланцюгова реакція: що сильніший розгул злочинності й насильства, то далі йдуть кінематографісти в його показі. Не можна не погодитися з французьким кінокритиком Рене Кінсоном, який писав про фільм, поставлений С. Пекінпа: “Успіх “Солом’яних собак” підтверджує: чутливість глядачів настільки притупилася, що для того, аби їх розворушити, потрібно дедалі більше крові й насильства”[115].

До чого ж призвела пропаганда насильства на екранах кінотеатрів і телевізорів? Наведу деякі факти.

У Лос-Анджелесі створено... конфедерацію дитячих банд. У ній — майже тисяча підлітків. Вони мають свою форму: шкіряні куртки, крислаті капелюхи. Місто поділено на зони дії банд, що входять до конфедерації; підлітки крадуть автомобілі, здійснюють збройні напади на перехожих, пограбування квартир...

Слід зауважити, що дитяча злочинність не є особливістю США. Аналогічні явища можна спостерігати і в інших країнах, охоплених культурною революцією іудеофарисейської (демонічної) цивілізації. Так, гамбурзкий журнал “Шпігель” ще в 1973 р. писав: “Скрізь у ФРН можна чути скарги на те, що “злочинність серед підлітків і молоді загрозливо зросла”. Сьогодні на території всієї країни від Мюнхена до Кіля поліція констатує: “Наші підопічні стають усе молодшими”. 67 % злочинів, пов’язаних із вживанням наркотиків у Німеччині, скоюють малолітні злочинці.

Число щорічних злочинів у Німеччині, Великій Британії, Японії становить понад два мільйони.

І так далі, і так далі...

Такі факти. Тож немає нічого дивного в тому, що колишній американський сенатор Джозеф Тайдінг від штату Меріленд виступив з такою драматичною заявою: “Загнивання міста — серйозніша проблема, ніж думає більшість населення. Пересічний громадянин не усвідомлює ступеня розпаду сім’ї, не знає, в якому поганому стані школи, як погано допомогає система соціального забезпечення гуртуванню сім’ї, наскільки поганий транспорт. Ракова хвороба роз’їла місто значно більше, ніж зазвичай думають”.

Рідко, надзвичайно рідко правлячі кола західних держав розкривають істинні причини цієї “ракової хвороби”. Відомий американський історик Артур Шлезінгер, колишній помічник президента Дж. Кеннеді, заявив на сторінках журналу “Саттердей рев’ю”: “Одна з причин такої колосальної терпимості в сучасній Америці до насильства, безумовно, полягає в тому, що наша країна впродовж життя цілого покоління перебуває у стані війни. Це призводить до знецінення людського життя і привчає людей до вбивства... Коли насильство узаконюється в ім’я справи, в якій народ не бачить моральної цілі, це не може не заоохочувати окремих індивідів до застосування насильства в ім’я того, що, з їхньої маніакальної точки зору, може бути виправдане.

Інша причина виникнення атмосфери насильства у США, без сумніву, смакування, насильства у засобах масової інформації, передусім на телебаченні і в кіно. Слід зазначити, що засоби масової інформації не створюють насильства, але підтримують агресивні, руйнівні імпульси.

Останніми роками кіно й телебачення створили порнографію насильства, яка розбещує набагато сильніше, ніж еротична порнографія. Найпотужнішим є вплив телебачення. Діти електронного віку сидять, загіпнотизовані вбивствами, стріляниною, різаниною, катуваннями, п’яними бійками, які змінюють одне одного на невеличкому екрані. Тепер вони стали “натуральними” і за кольором. Теленасильство не лише впливає на емоції та поведінку — воно, затемнює сприйняття реальності”.

Справедливі слова! Але А. Шлезінгер не згадує про третій і, можливо, найважливіший чинник “ракової хвороби міст”. Я маю на увазі невтомну гонитву за доларом, яка є основою американського життя. Саме ця пристрасть, яку рекламує й неукраїнське телебачення в інформаційному просторі України, призводить до скоєння майже всіх злочинів, більше того — до зрощування світу бізнесу із злочинним світом. Приклад — американська мафія.

Проте знову виникає питання, хто “викидає” всю цю мерзоту на екрани кінотеатрів і телевізорів?

Я вже писав про те, хто в Америці володіє засобами масової інформації. А хто пише сценарії фільмів і продукує їх? Надамо знову слово Д. Дюку: “...Я дізнався, що євреї домінували в Голлівуді протягом багатьох років... Через багато років я прочитав єврейські публікації, в яких євреї вихвалялися своїм переважаючим впливом в американських засобах масової інформації. Я також прочитав книгу “їхня власна імперія” Ніла Габлера, в якій він детально описує, як євреї проковтнули кіноіндустрію.

Бен Стайн, єврейський сценарист (син Герберта Стайна, радника з економіки президента Річарда Ніксона), написав книгу “Вид з бульвару Сансет”. У ній він цілком щиро говорить про те, що більшість авторів, які пишуть для телебачення, і керівні адміністративні працівники — євреї і що вони непохитно протистоять християнським цінностям і консерватизму традиційної Америки маленьких міст. У 1997 р. він написав статтю для журналу “Так! На лінії” під назвою “Чи керують євреї засобами масової інформації”, яка мала підзаголовок: “Ви тримаєте парі, що вони керують — і що з того?”[116].

У багатьох випадках американські ЗМІ не тільки замовчують чи накладають табу на поширення інформації, якщо це їм невигідно, а й фальсифікують її. Наведу один приклад із недавнього минулого. У 2000 р. в Москві було розкрито злочинну мережу дитячої порнографії, члени якої (мережі) продавали відеофільми, компакт-диски і цифрові відеодиски багатим покупцям багатьох країн через мережу Інтернет. В Італії поліція обшукала 600 будинків багатих італійців і знайшла стрічки та диски з порнографією, закупленою в Москві. В той самий час у Москві було заарештовано трьох євреїв, які мали цей гидотний бізнес.

Ось що прозвучало в Рейтер-новинах в Італії 27 вересня. Цитую: “Поліція в середу заявила, що заарештовано вісім італійців за підозрою в належності до мережі дитячої порнографії. Ця банда торгувала через Інтернет відеоматеріалами, в тому числі й фільмами про російських дітей, замучених до смерті. Поліція, розслідуючи злочини в мережі Інтернет, повідомила репортерам, що їх 19-місячні дослідження дають достатньо підстав, щоб розпочати розслідування в справі 1700 осіб, яких підозрюють у купівлі через Інтернет зазначених відеоматеріалів. Було повідомлено, що три особи здійснювали операції в Москві — викрадали дітей із дитячих будинків, парків, цирків і знімали на плівку статеві акти з ними. Поліція заявила, що було вилучено 3000 відеокасет, СД і цифрових дисків з дитячою порнографією, серед яких — сексуальне насильство і катування кількамісячної дитини. Пакети з “відеопродукцією” затримали на італійському кордоні, коли вони прибули поштою, в процесі сортування. Відеозаписи передавалися адресатам поліцейськими, одягненими у форму працівників пошти. Факти передання документувалися прихованими камерами”.

“Три особи здійснювали операції в Москві” — три члени єврейської організованої банди. І тому, що вони євреї, ви не почуєте в новинах на американському телебаченні про цей злочин і не зможете прочитати про це в американській пресі. Насправді це диво, що хоч якась інформація про ці єврейські операції могла бути надрукована. Деякі сміливі італійські журналісти, справжні італійці, взяли на себе мужність показати на телебаченні кілька жахливих прикладів з єврейського відео в той день, коли було захоплено плівки. У новинах, які дивилися 11 млн. італійців, репортери показали уривок з відео, де російську дитину ґвалтували, катували, а відтак убили. Бачили ви на екрані чи прочитали хоча б слово про це у Сполучених Штатах Америки? Сумніваюсь.

Відразу після цього виступу в італійському ефірі у четвер директор єврейських телевізійних новин, куратором яких є уряд, Gad Lerner вибачився в ефірі і запевнив, що матеріал було показано без його дозволу і що виконавець, який прийняв рішення про показ фільму, змушений був піти у відставку. Але зерна було кинуто... І після цього навіть агентство Associated Press змушене було повідомити про цю справу.

Ось це повідомлення агентства Associated Press 29 вересня, через два дні після рейду поліції і через день після передачі на італійському телебаченні: “Поліція повідомила, що вона розкрила інтернаціональну злочинну мережу дитячої порнографії, заарештовано 8 італійців і 3 росіян, затримано тисячі відео- і фотографій. Злочинна мережа розповсюджувала каталоги через Інтернет, зв’язуючись з клієнтами у Сполучених Штатах, Німеччині, Італії. Каталоги включали фільми, в яких дітей катували і вбивали... Слідчі повідомили, що порнографічна мережа знімала й розповсюджувала фільми про ґвалтування навіть дворічних дітей. Деяких дітей було викрадено з дитячих будинків, інших — з сімей. У каталозі зазначено ціну — 20 000 дол. за фільми про вбивство дітей, за фільми про секс з дітьми — приблизно половина цієї суми”.

Все це розповів доктор Вільям Пірс у передачі “За це доведеться відповідати” на радіостанції “Голос американських дисидентів” 7 жовтня 2000 р. “Двадцять тисяч доларів, — продовжував Пірс, — за фільм про маленьку російську дівчинку з блакитними оченятами, яку ґвалтували до смерті; 1700 покупців таких фільмів. Так, я думаю, що єврейські режисери в Москві повинні бути дуже багатими!!! І ви нічого не чули про це до мого репортажу сьогодні?! Могли б ви уявити, що було б, якби російський гангстер замість єврейського викрадав і гвалтував єврейських дівчаток у Москві, знімав на плівку вбивства і продавав би копії фільмів багатим ненормальним білим — неєвреям. Була б злива повідомлень у всіх програмах новин у Штатах; Білл Клінтон і Мадлен Олбрайт виступили б по телебаченню і суворо попередили б російський уряд, що він мусить зробити все, щоб піймати усіх причетних до цього неєвреїв і захистити від них євреїв. Євреї оплакували б “холокост” і вимагали б репарацій від російського уряду”.

Як бачимо, у кого в руках засоби масової інформації, той і формує суспільну думку. Це і є хвалена американська демократія і свобода слова. Проте повернімося до проблеми насильства.

США експортують страх і в інші країни світу. Чого варта хоча б “справа Досталя” в Австрії — дивного вбивці, який скоював свої криваві злочини, наслідуючи традиції американських фільмів. Ось як переповів цю історію швейцарський журнал “Швайцер іллюстрірте”, що видається в Цюріху: “Чиновники кримінальної поліції Австрії, Швейцарії і Німеччини все ще губляться в здогадах з приводу гучної “справи Досталя”. П’ятеро вбитих, четверо поранених, тисячі питань і версій — такий підсумок цього найбільшого полювання на людей за всю повоєнну історію Австрії”. Щоденник кошмарів дописано до кінця. Але, мабуть, ми ніколи так і не дізнаємося всієї правди про цю кримінальну справу, тому що ті, хто міг би пролити світло на злочин, мертві. Відкриємо щоденник.

Середа, 13 червня. Небо на сході вже трохи рожевіє, але міста і села ще сплять. По шосе у напрямку Відень — Нейштадт рухається бензовоз. О 3 годині 26 хвилин він в’їжджає на міст, що на 10-му кілометрі.

У цю мить передранкову тишу розриває оглушливий вибух. Пил і хмари диму над розбитим бетонним покриттям, грудки свіжої землі...

Отже, яма на шосе, тріски, уламки заліза і шматки, походження яких поки що невідоме. Невдовзі поліцейські роблять страшне відкриття: це фрагменти людського тіла, клапті шкіри і скалки кісток. Для медичних експертів кримінальної поліції розпочинається копітка робота: вони роблять спробу скласти з окремих частин тіло загиблого. Спочатку здається, що це неможливо. Імовірно, йдеться про добре підготовлене вбивство.

Четвер, 14 червня. Газети повідомляють про пригоду. Що це: драма агента, який провалився, нещасний випадок чи помста гангстерів?

І лише одинока жінка в одній із віденських квартир, переглянувши ранкові газети, починає здогадуватися про те, що насправді сталося. Мати 26-річного службовця Ріхарда Дворака ще два дні тому заявила в поліцію про зникнення сина.

“У нього в кишені було 25 тисяч шилінгів, він збирався заплатити за ферму, яку вирішив придбати. А наступного дня повинен був вилетіти до Токіо, щоб взяти участь у змаганнях з боротьби карате”, — сказала пані Дворак комісару поліції.

Того ж ранку вона поїхала до товариша свого сина Ернста Досталя, 23-річного інженера, з надією, що він знає місце перебування Ріхарда. Інженер нічого конкретного не сказав.

О 16 годині пані Дворак знову вирішила звернутися до поліції. Вона розповіла чиновникам про “хобі” сина — карате, колекціонування зброї і вибухівки. Назвала й Досталя, найкращого товариша її сина, в якого було таке ж “хобі”. Саме в нього Дворак мав купити ферму.

Через кілька годин було встановлено: жертва на шосе — Ріхард Дворак.

Субота, 16 червня. Поліція зібрала дані про Ернста Досталя. На одностайну думку сусідів і знайомих, — це спокійний, доброзичливий і замкнутий чоловік, який проживає в домі сам, без батьків. У його батька, генерального представника однієї із швейцарських фірм, непогана репутація. Відомо, що він людина з достатком, автор кількох книг — пригодницьких повістей, детективних романів.

А його син Ернст?

“Батьки в ньому душі не чули, — кажуть сусіди. — Батько готовий був дати гроші на будь-яку його примху. Машина, ферма...”.

Поліцейський чиновник веде розмову з Досталем-молодшим. “Так, — підтверджує він, — Дворак збирався купити в мене ферму. Але потім передумав, бо йому потрібні були гроші на поїздку до Японії. Коли я бачив його востаннє? 12 червня він був у мене, потім пішов на пікнік в містечко під Віднем. Я також спершу хотів поїхати, але залишився вдома”.

Минали дні, а слідство не просувалося ані на крок. Коли Ернста Досталя повторно кликали до поліцейського управління для дачі показань, ніхто не мав сумніву, що це — непотрібна формальність.

П’ятниця, 22 червня. Рівно о 8 годині 30 хвилин Досталь з’явився в управлінні. Він знову розповідає про те, як вони зустрілися з Двораком того дня, а потім розійшлись.

Після перерви слідчий помічає деяку невпевненість у показаннях Досталя. Двоє чиновників виходять з кімнати, щоб непомітно проконсультуватися, а двоє інших продовжують ставити йому запитання.

Несподівано Досталь схоплюється і вихоплює пістолет. Лунають постріли. Обидва чиновники тяжко поранені. Коли Досталь різко розчиняє двері, шлях йому заступає третій поліцейський. Знову постріли — і ще одна жертва, стікаючи кров’ю, падає на підлогу.

Злочинець вибігає в коридор, відтак у двір і кидається до воріт. Але в управлінні вже прозвучав сигнал тривоги, й ворота зачинено. Досталь повертається назад, і знову на його шляху поліцейський чиновник. Досталь стріляє в упор.

Злочинець повертається у приміщення, піднімається на другий поверх, відчиняє вікно, яке виходить у провулок, і стрибає на стоянку службових автомобілів. Він піднімає вгору пістолет, який в останню хвилину встиг витягти з кобури пораненого поліцейського, і зупиняє навчальний автомобіль: “Стій! Поліція! Вилазьте, мені потрібна машина!”. Водій і учень підкоряються наказу, і Досталь на граничній швидкості мчить геть. Знайшовши “духовну рівновагу”, він купує у крамниці зброї новий пістолет і патрони і з цього моменту наче скрізь землю провалюється.

Приблизно в той самий час у домі Досталів лунає телефонний дзвінок. До апарату підходить батько. Коли він кладе слухавку на важіль, обличчя його блідне. Він швидко засовує до кишені пачку банкнот, паспорт і виходить з будинку.

Неділя, 24 червня. О 10 годині 15 хвилин Віктор і Йоханна Штайгери з’являються у своєму будиночку-бунгало в Грос-Енцерсдорфі на східній околиці Відня. Сорокап’ятирічний Віктор відчиняє двері... і бачить у кімнаті незнайомого чоловіка, який наставив на нього пістолет і вистрелив. Йоганна пробує втекти, але друга куля наздоганяє її. Злочинець кидається на вулицю, сідає в авто Штайгерів і зникає в невідомому напрямку.

Радіо і газети попереджають населення про небезпеку. Поліція пропонує громадянам міцніше зачиняти вхідні двері. Всі виїзди з Відня і його околиць блоковано.

У неділю ввечері вдається напасти на слід убивці. У мисливському господарстві під Вайдлінгом Досталь викрадає зброю, боєприпаси і автомобіль. Перед прибуттям поліції злочинцю вдається зникнути.

Понеділок, 25 червня. Досталь стає справжнім “привидом”. Щоразу він зникає з-під самого носа поліції. Стає відомо про втечу його батька. Ще одна загадка.

Вівторок, 26 червня. В одній із віденських газет з’являється оголошення: “1929, у понеділок я марно чекав тебе під годинником, спробую дочекатися тебе ще у середу і четвер близько 22 години. Мене можеш застати за телефоном 02774/326”.

Дивне оголошення. Лише один-єдиний читач здогадується, що тут щось не так. Рано-вранці він ділиться своїми підозрами з поліцією. Чиновники також помічають дещо незвичне. Передусім — цифра 1929. Це рік народження Досталя.

Дзвінок за вказаним телефоном не дає жодних результатів, ніхто не бере слухавку. Коли вдається розшукати власника телефону, з’ясовується, що він уже давно не був у себе вдома — на віллі, неподалік того місця, де проживать Досталі.

Вранці поліція оточує віллу. Рвуться гранати із сльозогінним газом. Озброєні до зубів поліцейські штурмують будинок, але... він порожній.

Незабаром з’являються нові сліди. До поліції звертається сім’я, що має віллу неподалік тієї, яку штурмували. “Тепер ми не живемо в цьому будинку, — говорить глава сім’ї, — і злочинець міг проникнути в нього. Звідти добре проглядаються всі околиці...”.

Через півгодини навколо будинку виставляють заслін. Помітивши рух усередині приміщення, поліцейські починають новий штурм. Досталю пропонують здатися.

За якийсь час відчиняються вхідні двері. Досталь вибігає у двір і намагається перелізти через паркан. Тієї миті лунають постріли. Він падає, піднімає руку з пістолетом, але вже не має сили стріляти. Він вмирає дорогою до шпиталю від поранення в голову.

“Досталь мертвий, але, можливо, його батько відповість на питання, які нас цікавлять?” — виносить як заголовок одна з віденських газет. Але на це марно сподіватися, бо 64-річний Роберт Досталь, який втік до Швейцарії після телефонного дзвінка сина, провівши ніч в Золотурні і знявши зі свого рахунка в банку 14 тисяч франків, наступного дня виїхав до Люнебурга, в Німеччину. Дізнавшись про смерть сина, він пустив собі кулю в лоб.

У посмертній записці Роберт Досталь просив передати 14 тисяч франків своїй дружині. І більше — ні рядка. Жодного натяку на яке-небудь зізнання”.

Я навів цю історію тому, що Досталь — дивний вбивця. Він скоював свої криваві злочини за образом і подобою “ритуальних убивств” Менсона, який називав себе “Ісус-сатана”, і його банди, що мала назву “Сім’я”. Менсон і банда знайшли притулок неподалік Лос-Анджелеса, в долині Смерті, на покинутому “ранчо Спан”, побудованому як декорація для зйомок ковбойських фільмів. Менсон був добре відомий поліції: із своїх 34 років життя 22 роки він провів у виправних колоніях і тюрмах. Останнього разу, вийшовши з тюрми, Менсон присвоїв собі ім’я “Ісус-сатана” і став претендувати на роль засновника нової філософії і релігії. Він був досить колоритною постаттю серед американських хіпі і прославився як організатор і виконавець жорстоких убивств багатих людей, яких називав “білими свинями”.

А тепер перенесемося в 1969 рік, в інший сонячний штат — Каліфорнію, місто, в якому знаходиться величезна “фабрика снів” — Голлівуд. Там у серпні 1969 року було скоєно жахливий злочинів в американському стилі — криваву розправу над відомою актрисою Шарон Тейт, що була на дев’ятому місяці вагітності, дружиною кінорежисера Романа Поланскі та її друзями, що гостювали в неї (сам Поланскі на той час був у Європі).

Я хочу нагадати цю історію тому, що вона значною мірою символічна — відображає взаємовплив, який існував на той час у США: кінематограф, “зі смаком” змальовуючи злочини, штовхає неврівноважену, збиту з пантелику молодь на на скоєння звірств, які показують на екрані, а самі виробники цих фільмів, винні в розтлінні умів, стають жертвами тих, кого вони виховали.

Річ у тому, що Р. Поланскі, як і багато його колег, спеціалізувався на постановці кривавих “фільмів жахів”, а його дружина Шарон Тейт грала в них головні ролі. Її оголене тіло, щедро вимазане червоною фарбою, що імітувала кров, не сходило з екранів. Тепер Шарон знову з’явилася не багатьох фотографіях, що заполонили екрани телевізорів і сторінки газет та журналів, але на її тілі була вже не фарба, а кров.

Як же розвивались події?

Пізно ввечері 8 серпня 1969 року в розкішному будинку на Сьєло Драйв у кварталі Бейл Ейр Лос-Анджелеса закінчувалась звичайна для кола людей, які жили тут, вечоринка: вагітна господиня та її гості багато випили, накурилися наркотиків, обмінялися плітками і тепер готувалися до сну.

Звичаї в цьому домі, як, зрештою, і в домах багатьох інших кінозірок, були досить вільними: Шарон Тей мала славу жриці “сексуального культу”. Якось вона заявила репортеру журналу “Парейд”: “Я одна з тих ірраціональних натур, які просто люблять чоловіків. Я люблю їх тому, що вони чоловіки”. Її чоловік Роман Поланскі не поступався дружині у “свободі поведінки”. Всі, хто бував у них, розповідали, що там курили маріхуану й поводилися, як “справжні хіпі”.

В одній із кімнат вже роздягнута Шарон Тейт розмовляла зі своїм приятелем Джеєм Сербінгом, власником багатьох “салонів краси”, у минулому знаменитим перукарем зірок Голлівуда. В іншій на дивані лежав Віктор Фріковський, приятель господаря, гультяй, який числився його помічником. Він був у прострації під дією наркотиків, що було для нього звичним станом. У третій кімнаті дочка мільйонера, “кавового короля”, Абігайль Фолгер читала книгу; вона тільки-но прийняла наркотик і чекала, поки він подіє. В садовому павільйоні вісімнадцятирічний юнак без певних занять Стів Перент прощався з домоуправителем, збираючись додому.

Вранці всіх цих людей знайшли мертвими. Перента було вбито у його авто чотирма кулями — певно, тієї миті, коли готувася рушити. Перед будинком лежали трупи: Фріковського (у нього була куля в спині, тринадцять переломів черепа й п’ятдесят одна ножова рана) і Фолгер в нічній сорочці — на її тілі нарахували двадцять одну ножову рану. Шарон Тейт, порізана ножем до невпізнання, лежала з розпоротим животом у калюжі крові на підлозі у своїй кімнаті. Її шию обвивав нейлоновий мотузок, перекинутий через балку в стелі; другий кінець мотузка затягував шию так само по-звірячому скаліченого Джея Сербінга. На стіні кров’ю було написано: “Свині!”.

Та це ще не все.

Звістка про ці вбивства потрясла Америку. Голлівуд був охоплений жахом, який посилився до пароксизму, коли двадцять чотири години по тому так само по-звірячому було вбито власника низки магазинів самообслуговування Ла Біанкі та його дружину на їхній віллі. На грудях Ла Біанкі його кров’ю було написано: “Війна!”, а на дверях вілли — “Смерть свиням!”. Газети писали, що це справа рук членів негритянської організації “Чорні пантери”, оскільки саме вони називали багатих свинями...

Через деякий час поліція випадково напала на слід Менсона, і його в 1972 р. було засуджено до страти. Проте 20 лютого 1972 року в газеті “Франс суар” з’явилося повідомлення: “Сірхан Сірхан — вбивця сенатора Роберта Кеннеді, Чарльз Менсон — вбивця Шарон Тейт і три його співучасники — Патриція Кренвінкель, Сюзанна Аткінс і Леслі Ван Гутен та багато інших злочинців не будуть страчені, оскільки Верховний суд Каліфорнії скасував смертну кару”. Невдовзі таке рішення прийняв і Федеральний верховний суд США.

Після цих трагічних подій у Менсона з’явилося багато послідовників, і кривава вакнахалія в США триває й сьогодні.

І тут доцільно знову згадати книговидання і кінематограф, які вирішили продовжувати рекламувати діяльність Менсона і його послідовників.

У 1972 році дуже популярною стала книга Еда Сандерса “Сім’я”, що вийшла масовим тиражем. Вона рясніє описами жахливих оргій, які влаштовувала “сім’я”, що супроводжувалися жертвопринесенням: учні Менсона спочатку вбивали тварин, а згодом і людей. Причому ці вбивства знімали на кіноплівку, а відтак переглядали для розваг. “В одному з цих документальних фільмів, — писав Сандерс, — було знято обезголовлене тіло оголеної жінки, поряд з яким лежала відрубана голова, а навколо танцювали люди в чорних ковпаках, розбризкуючи кров...”

Читаєш цю книгу — і мимоволі виникає думка: а хто буде наступною жертвою?

Але ось що кинулось у вічі найбільш далекоглядним людям. Чи випадковим було захоплення Еда Сандерса описом жахливих подробиць дикого розгулу похоті, розгнузданих проявів найогидніших інстинктів, врешті, кривавих розправ над безневинними людьми? Ні, відповідали спеціалісти, це необхідно для комерційного успіху літературного твору, без такого “перцю” книга приречена на фіаско.

Майже одночасно з появою “Сім’ї” на екрани вийшов документальний фільм “Сімейне життя”, знову ж таки присвячений Менсону і його учням. Поставив його кінорежисер Лоуренс Меррік. З рекламних плакатів нахабно посміхався вбивця зі свастикою на лобі. Газети друкували численні рецензії. Ще б пак! Така сенсація...

Отже, з’явився ще один фільм, що пропагував насильство, розпусту й духовну деградацію. Молодь йшла до кінотеатрів, приваблена рекламою, і трупна отрута злочинної ідеології вливався в душі юнаків і дівчат.

Чи варто дивуватися, що в західному суспільстві відбуваються такі злочини, як описаний мною випадок, що стався в Австрії. “Справа Досталя” — яскраве підтвердження того, що “культурна революція”, яка охопила США, “успішно” подолала кордони і почалася в інших країнах.

Сучасний світ стрімко мчить до воріт пекла. І одну з головних ролей у нагнітанні передапокаліптичного хаосу відіграє так звана масова культура. Телебачення, кіно, віртуальні ігри, театр, естрада, відеоіндустрія оперезали земну кулю такими інформаційними потоками й полями, що в їхніх хитросплетіннях людина втрачає здатність усвідомлювати те, що відбувається навколо. Поставлене на конвеєр “бомбардування” емоцій доводить її до стану психологічної прострації, перетворюючи її на егоїстичне створіння, захоплене химерними бажаннями, комплексами, амбіціями. Приручені таким “промиванням мізків” люди, ігноруючи заповіти Спасителя, шукають зміст життя в накопиченні матеріальних цінностей, властолюбстві, гультяйстві, гедонізмі, байдикуванні. А невидима рука інфернального гіпнотизера з новою силою накидає на свідомість багатомільйонного обивателя різнокольорово-азартний медіа-пресинг, планомірно підсовуючи натовпу, що прагне розваг, “сенсаційне”, “нове”, те, що “лоскоче нерви”. Яких тільки форм деградації особистості не побачиш тепер на екранах кінотеатрів і телевізорів! Суспільна думка, що перебуває на гачку адептів “культурної революції”, точніше, адептів вселенського зла, оголошує шедеврами мистецтва опуси, в яких головними героями є повії (“Красуня”), наркомани (“На голці”), канібали (“Мовчання ягнят”), садисти і ґвалтівники (“Механічний апельсин”), гомосексуалісти (“Філадельфія”)... Одне слово, увесь цвіт іудеофарисейської (демонічної) цивілізації.

Хоч як би захищали “демократичні цінності” адепти культурної революції, факти свідчать, що важливим чинником нестримного розгулу брудного насильства, яке захопило сьогодні США і країни Західної Європи, є їх кіномистецтво і масова культура, що стали інструментом розпалювання тваринних інстинктів. Горезвісна “вседозволеність”, яку піднесли до рангу вищої доброчинності “вільного мистецтва”, як воно себе називає, стала моральною чумою, що руйнує свідомість людей, передусім молоді. Все це ще раз показує справжнє обличчя і справжню мету тих “свобод” і “демократичних цінностей”, які насаджує нам іудеофарисейська (демонічна) цивілізація і які так запопадливо рекламують і впроваджують у наш інформаційний простір іудейські засоби масової інформації.

Суспільство створює і прославляє такі твори, яких воно заслуговує... А якими законами керуються ті, хто їх пише в Україні, мають вони бодай якесь уявлення про християнську етику чи користуються іншими моральними принципами, іншою ідеологією?

Аналіз процесів, що відбуваються в Україні, засвідчує, що ті, хто обікрав наш народ, у своїй більшості засідають у Верховній Раді і пишуть для нас закони, керуючись зовсім іншими поглядами і принципами, в основі яких ситуативна етика — етика “нових українців”, гендлярсько-лихварської та компрадорської еліти.

Ситуативна етика

Чи можна вести мову про просвітницьку етику компрадорської чи гендлярсько-лихварської еліти цих “нових українців”, які, обікравши свій народ, прирекли більшу частину української нації на вимирання? Яку етику має сповідувати людина, що виховується на ідеології іудеолібералізму? За стрімкого збагачення новій “еліті” потрібні закриті клуби на зразок “Ротарі”, ордени, наприклад “орден Святого Станіслава”, і своя етика, яку вона назвала ситуативною.

Більшість компрадорів вважає себе надлюдьми, тобто богами, які можуть виробити свою етику.

Іудеоліберали мріють і про єдину релігію, що узгоджуватиметься з їхньою мораллю. Християнська релігія повинна бути вилучена з життя народів світу, і тоді з християнською мораллю буде покінчено. Але це означає, що глобалісти мають запропонувати на заміну власну мораль. І вони вже роблять це, пропонуючи нову мораль, що має назву “ситуативна етика”. Словник дає таке її визначення: “Ситуативна етика — етична система, згідно з якою правила моралі не є абсолютно обов’язковими, а можуть змінюватися залежно від ситуації”[117].

У США цю концепцію підтримують представники релігії “Новий Вік” і гуманісти. Останні включили її до свого Гуманістичного маніфесту: “Ми стверджуємо, що джерелом моральних цінностей є досвід людини. Етика автономна й ситуативна”[118].

Автор книги “Розвінчання “Нового Віку” Дуглас Гротіус писав: “Як тільки ви обожнюєте себе, а саме в цьому сутність “Нового Віку”, вищі моральні абсолюти перестають існувати. Це — рецепт моральної анархії”[119].

По суті, представники іудеолібералізму визначають, що всі моральні цінності ситуативні. Ситуація визначає, що є правильним, а що — помилковим, а оскільки ситуація постійно змінюється, то може статися так: те, що є справедливим сьогодні, завтра може виявитися помилковим.

Рух “Новий вік”, гуманісти та іудеоліберали перетворили людину на бога. Вони обожнили людство. Нова мораль для людини-бога визначається самою людиною.

Доктор медицини Артур Е. Граватт дав таке визначення ситуативної етики: “...Моральна поведінка може відрізнятися залежно від ситуації. Поведінка може бути для однієї людини моральною, а для іншої — ні. Моральність чи аморальність проступку визначається “законом любові”; це ступінь, на якому любов і турбота про інших є чинником взаємовідносин”[120].

Термін “ситуативна етика” належить Джозефу Флетчеру, професору Кембриджської єпіскопської богословської семінарії, який вжив його, виступаючи перед випускниками Гарвардського університету в 1964 р.

Ось його переконання: “Для мене не існує правил — взагалі ніяких... усе є правильним чи помилковим залежно від ситуації — те, що є неправильним в одних випадках, є правильним в інших. ситуативіст відкине всі абсолюти, крім одного: завжди діяти з любов’ю і турботою”[121].

За цим визначенням, масові вбивства приймаються, якщо відкрито визнається, що їх було здійснено в ім’я любові до людства і що їх здійснили “з турботою і любов’ю”. Якщо, наприклад, один із цих убивць знищить людей на території, забрудненій радіоактивними відходами, і скаже, що зробив це, прагнучи запобігти впливу радіоактивних відходів на цих людей, виявляючи у такий спосіб свою любов до них, цей проступок буде вважатися прийнятним з точки зору тих, хто сповідує ситуативну етику.

“Мораль”, відома як “ситуативна етика”, є основною філософією іудеобільшовиків, які винищували націю в пошуках своєї комуністичної мети. Захисники цієї комуністичної ідеї стверджують, що їх мета така велична, що ті, кого вони вбивають, повинні поступитися для добробуту всього людства. Природним наслідком такої позиції є девіз: “Мета виправдовує засоби”.

Іудеобільшовики знищили в Росії мільйони людей після революції 1917 р., вважаючи, що комуністичне суспільство варте таких жертв.

Гітлер, певно, був переконаний, що вбивство 50 мли людей під час Другої світової війни не було помилкою, оскільки “Третій рейх”, що мав з’явитися після закінчення війни, був, на його думку, того вартий.

Згадаємо, що й Вейсгаупт, засновник ордену ілюмінатів, писав, що “мета виправдовує засоби”. І ще один його вислів важливий для розуміння суті ситуативної логіки: “Жодна людина не підходить нашому ордену, якщо вона не готова йти на все”[122]. Тільки той, для кого не існувало моральних цінностей (іншими словами, тільки той, хто вірив у ситуативну етику) міг бути готовий “іти на все”.

Американський дослідник Джон Робінсон, який розкрив суть ордену ілюмінатів, зазначав: “Найчастіше обговорювалися питання слушності застосування різних засобів для досягнення негідних цілей. І вважалося, що перевершення добра в кінцевому результаті освячувало всі засоби, що застосовувалися”[123].

Сучасним представником філософії ситуативної етики є актриса Шерлі Мак-Лайн. Вона пише: “Не існує гріха як такого. Гріх — це страх і невпевненість. Гріхом є те, що ви ним вважаєте. Для мене концепція “гріха” і “сатани” безглузда”[124].

Масони також вірять у ситуативну етику. Масон Хейвуд, зокрема, писав у своїй книзі “Великі вчення масонства”: “Досвід людини... є остаточним моральним авторитетом. Злом є те, що шкодить людському життю чи руйнує людське щастя. Вчинки бувають хорошими чи поганими не за своєю суттю, а залежно від того, корисні чи шкідливі їх наслідки”[125].

Цю думку він висловив і в іншій своїй книзі “Значення масонства”: “Те, що корисно мені, може бути шкідливим тобі; те, що правильно зробити в конкретний момент, може бути помилковим у наступний”.

Масон 33-го ступеня посвячення Альберт Пайк погоджується з цими висловлюваннями. У книзі “Мораль і догма” він зазначає: “...Всі істини — це істини епохи, а не вічності”. Пайк дотримується думки, що абсолютних принципів не існує. Всі істини тимчасові. Така точка зору має назву “ситуативна етика”.

А. Пайк назвав свою книгу “Мораль і догма”. Ситуативна етика — це особливий погляд на мораль, і такою є моральна позиція, втілена в його книзі. Пайк повідомляє кожному масону, який читає її, що масонська релігія надавала великого значення ситуативній етиці.

Інший видатний масон Менлі Холл мав дещо іншу думку, але висловив майже те саме: “Для мене завжди було дуже важливо, чи сказав Ісус насправді: “Якщо любиш мене, виконуй заповіді”, оскільки це суперечить і божественному, і людському розуму”. Ісус навчав своїх послідовників, що їм слід виконувати його заповіді — моральні принципи. На думку Холла, Ісус ніколи цьому не навчав, і людський розум не згодився б прийняти закон про існування моральних абсолютів. Людський розум зробив висновок, що дотримуватися божественних принципів “неприйнятно”.

Ф. Ніцше у своїй дисертації “Генеалогія моральності” робив спробу “переоцінити всі цінності” і вважав, що “так зване зло є добро, а те, що ми звикли вважати добром, є зло”.

Соратник К. Маркса Ф. Енгельс переконував: “... для революціонера є добрими будь-які засоби, що ведуть до мети”.

Видатний російський письменник і філософ Ф. Достоєвський в одному із своїх творів писав: “Якщо Бога немає, тоді все дозволено”.

Відповідь на питання, що відбувається з душею людини, яка сприйняла філософію ситуативної етики, знаходимо у творах російського революціонера Сергія Нечаєва. Цей молодий чоловік мав величезний вплив на події 1917 р., а його праці — на В. Леніна.

Нечаев стверджував: “Наше завдання — жахливе, цілковите і безжалісне руйнування... Давайте об’єднаємося з жорстоким злочинним світом, цими єдиними й справжніми революціонерами Росії”.

Тільки палкий прихильник ситуативної етики міг написати щось подібне. Коли твоя мета — руйнація, моральних абсолютів не існує. А мета революціонера була саме такою. Далі Нечаев зазначає: “Революціонер — людина приречена. Він не має ні особистих інтересів, ні ділових стосунків, ні емоцій, ні майна, ні імені. Все його єство перейняте єдиною думкою і пристрастю — революцією. Революціонер знає... що він розірвав усі зв’язки, які з’єднували його з соціальним ладом і цивілізованим світом, з усіма його законами, звичаями і моральними цінностями, з його загальноприйнятими умовностями. Мета постійно одна: найправильніший і найшвидший спосіб руйнування огидного ладу. Революціонер зневажає й ненавидить існуючу соціальну мораль... Для нього мораль — це все те, що сприяє перемозі революції. Аморальним і злочинним є все те, що стоїть на його шляху. Не майте жалості... Вбивайте у громадських місцях, якщо ці підлі негідники насміляться прийти туди, вбивайте у будинках, убивайте в селах. Пам’ятайте, хто не з нами, той проти нас. Той, хто проти нас, — наш ворог. А ми повинні знищувати ворогів усіма засобами”.

Те, про що пише Нечаев, — необмежена ситуативна етика, в якій немає поділу на правильне і хибне. Думки Нечаева — логічний наслідок такого типу мислення. Варто революціонеру прийняти цей етичний кодекс — і йому все дозволено. Вбивства, пограбування, мародерство й тортури стають допустимими.

Ситуативна етика ставить деяких людей у таке становище, коли вони починають ненавидіти все суспільство і прагнуть знищити увесь соціальний лад — “старий світовий порядок”. Відтак люди, які матимуть бажання заповнити порожнечу, що утворилася, зможуть перебудувати світ. і цей новий світ матиме назву новий світовий порядок”.

Мабуть, головну мету ситуативної етики розкрив Алдоус Хакслі у книзі “Повторні відвідини сміливого нового світу”. Він назвав знищення особистості першочерговим завданням нового етичного вчення. Хакслі писав: “Нова соціальна етика замінить нашу традиційну етичну систему — систему, в якій головне — особистість, людина... соціальне ціле цінніше й важливіше за його окремі частини ...права колективу передують правам людини”.

Проте ситуативна етика не є новою. Вона стара як Біблія. Пророк ісайя писав про цю систему приблизно в 740 році до н. е. у Старому Завіті (кн. ісайї 5:20—21): “Горе тим, хто зло називає добром, а добро — злом, гірке вважає солодким, а солодке — гірким!”.

Ситуативна етика називає зло добром, а добро злом. і це філософія гуманістів, іудеолібералів і окремих масонів.

Вона стає мораллю й іудеолібералів в Україні і може призвести до стратегічної нестабільності в суспільстві.