“Культурна революція” в Україні, або Управління деградацією

Стратегічна нестабільність

У нинішніх умовах, коли руйнується не тільки країна, а й моральність, поняття про добро і зло, скалічено мільйони людських доль (все це в ім’я перерозподілу керівних посад, привілеїв і власності купкою нікчем) люди втратили орієнтири. Вони не вірять жодному політику, жодному бізнесмену, одне одному. Але всі інтуїтивно шукають відповіді на те, що відбувається в країні. Вони розуміють, що все повинно бути не так, але адепти культурної інверсії роблять свою чорну справу.

Не можна забувати, що глобалізація світової економіки не зводиться до матеріального завоювання світу “золотим мільярдом”. Мова йде про намагання Заходу зруйнувати створену тисячоліттями структуру духовної організації суспільства, підмінивши її матеріалістичним життєустроєм. З цією метою Захід поділяє населення кожної країни, й України в тому числі, на консервативних аборигенів і “просунуту п’яту колону”, готову для власного збагачення відкрити ворота вітчизняної фортеці заокеанським завойовникам.

Сьогодні ми стаємо свідками і учасниками драми, наслідки якої визначать долю всіх поколінь у XXI ст. Ми вступили у століття, яке видатний російський учений О. Панарін назвав “стратегічно нестабільним”. Чому? “Стратегічна нестабільність є наслідком стратегічної гри, в якій беруть участь дві сторони: сильний і слабкий, що поводяться неадекватно. Неадекватність поведінки сильного полягає в безрозсудній завищенності його зазіхань, що нарощуються в дусі концепції “рубежів, що розширюються”: падіння одного провокує на взяття наступного, і так до фатальної риски.

Неадекватність поведінки слабкого — у його неготовності вчасно подивитися в обличчя реальності, створеної авантюризмом сили: слабкий ігнорує очевидність виклику, всіляко заколисуючи себе думкою, ніби нічого страшного і викличного не сталося, і головне — заспокоїти агресора. Проте, що поступливішими в цій грі є слабкі, то більше це провокує сильного, який запевняє себе в тому, що для нього немає нічого неможливого”[126].

“Сильні” сьогодні — це нова компрадорська і гендлярсько-лихварська еліта, це “нові українці”, які конвертували владу у власність, залишившись при владі (“просунута п’ята колона”); це також США, що відіграють роль агресора, використовуючи “томагавк-право”.

Іншими словами, агресор і жертва агресії дуже рідко на початку стратегічної гри виступають у відповідних ролях. Однак нерішучість слабкого провокує сильного, який стає агресивнішим, а простір його авантюрної діяльності розширюється в міру того, як слабкий поступається. Таким чином, з самого початку процесу ми стикаємося не з природною нестабільністю, а з суспільним “виробництвом”, у якому задіяні дві сторони. Слід зауважити, що така модель є універсальною. З її допомогою можна описувати глобальну стратегічну нестабільність сучасного світу в цілому, а також соціальну нестабільність в Україні, що пов’язана з “реформами, яким немає альтернативи”, і діями президента та його оточення.

Тим жителям України, які бояться дивитися правді в очі, а посилаються на своєрідне алібі — “системні умови” чи “об’єктивні обставини”, які вищі “за наші суб’єктивні можливості”, скажу, що таке алібі не може бути виправданням убивчої бездіяльності. Настав час, щоб полишити алібі “бездіяльних” і сказати, що кожен може і повинен брати участь і впливати на перебіг подій, замість того, щоб картати себе за бездіяльність. Якщо ви обрали бездіяльність — це ваша вина, і відповідальність за трагедії сучасного і наступних поколінь XXI ст. вам випадає розділити з сильними і нахабними світу цього. Тому що ваша покірність і ваша слабка воля, ваше потурання зробило їх такими “сильними”, що й дозволяє їм вважати себе всесильними.

Згадаємо події кінця XX ст. Югославія: адміністрація США довго обмірковувала, як почати війну проти цієї країни. Тривалий час велася пропагандистська кампанія, розмови про геноцид, тоталітаризм тощо. Війни можна було не допустити, якби європейська спільнота чи Росія категорично виступили проти неї. Але цього не сталося, і це спровокувало “сильного” на бомбардування Югославії. А з Іраком уже не церемонилися. Навіть не знайшовши нічого, що свідчило б про наявність зброї масового знищення, президент Буш почав війну, незважаючи на більш рішучі протести світового співтовариства, ніж у випадку з Югославією.

Сьогодні адміністрація Буша робить усе, щоб виплутатися з ситуації з Іраком. Однак перспективи її політичних зусиль у кращому разі можна оцінити як невизначені. США не вдалося домогтися реальної підтримки з боку шиїтів і симпатії решти населення країни. Але це не зупиняє агресора від подальшої війни з країнами так званої “осі зла”, що свідчить про його зухвалість і знахабнілість через безкарність. Відомий в Україні фінансист Джордж Сорос у листопаді 2003 року заявив, що головною метою його життя є усунення від влади Джорджа Буша. Що змусило Сороса зробити таку заяву? За його словами, те, що у виступах Буша він чує відгомін нацистської риторики. “Доля світу залежить від США, а президент Буш веде нас хибним шляхом”, — заявив Сорос.

Стратегічна нестабільність стала також долею української держави, і в цьому винні ми з вами. І ось чому. Коли Президент держави призначив главою своєї адміністрації В. Медведчука, який багато в чому завинив перед українським народом (одна справа з Василем Стусом чого варта), українська спільнота “проковтнула” цю несправедливість. І Президент вирішив, що йому й надалі можна не рахуватися з суспільною думкою. І ось уже Ю. Звягільському, який в 1994 р. емігрував до Ізраїлю і вивіз 300 млн. доларів (про це пише Д. Прохоров у книзі “Спецслужбы Израиля”. (Спб.: Нева, М.: ОЛМА-ПРЕСС. — 2002. — С. 191”), указом Президента України від 20 лютого 2003 року № 144/2003 “За визначні особисті заслуги перед Українською державою... “ присвоєно звання Героя України. Невже, щоб отримати таку високу нагороду, треба вивезти з України стільки грошей? Проте знову не чутно було протестів, і Президент нарощує свою “агресивність”. Колишній глава президентської адміністрації Д. Табачник стає віце-прем’єр-міністром Української держави, контролюючи питання гуманітарної сфери. Чи може така людина керувати гуманітарною сферою? У рамках культурної інверсії тільки вона й здатна керувати культурою, освітою тощо. Можна назвати ще з десяток прізвищ гендлярсько-лихварської еліти, що заслуговують на покарання, але чомусь знаходяться при владі.

І знову... мовчання. Народ мовчить. А що далі? А ось що. Ми поступово перейшли від суспільства добробуту до суспільства винищення. Тепер ефективніше відбуватиметься в Україні й “культурна революція”, точніше, культурна інверсія, ще точніше — управління деградацією...

Формування споживацької свідомості

Сьогодні стараннями ліберальної пропаганди формується гидливе, недовірливе і навіть боязке ставлення до аскетичної, альтруїстської і готової до пожертви свідомості. Саме в цьому типі свідомості іудеоліберали вбачають соціокультурну й соціально-психологічну базу державності й мілітаризму. Заберіть цю базу — й держава впаде, полишена людської підтримки. Щодо споживацько-гедоністичної свідомості, то ліберальна пропаганда вбачає в ній латентно закладену програму “раціоналізації”. Тобто “раціональним є” все те, що не вимагає пожертви, не наділене рисами соціального натхнення й моральної схвильованості.

Тривалий час у США в рамках емпіричної соціології проводилися дослідження споживацької свідомості в різних вимірах. Було встановлено, що такою свідомістю дуже легко маніпулювати. Згадаймо примітивну рекламу, якою “годують” нас навчені за океаном “майстри” реклами. Особливістю споживацької свідомості є й те, що вона — найбільш ревнива і заздрісна. Людина з такою свідомістю, “економічна людина”, не може спати спокійно, коли сусід чи колега має автомобіль престижнішої марки, ніж вона. Однак найхарактерніша риса споживацької свідомості — нестримне прагнення до порушення легальних норм поведінки. Фахівці відзначають дивний збіг структури цінностей злочинців зі структурою цінностей людей з типовими споживацькими нахилами. Людина нової індивідуалістської формації має агресивно-мілітаристські риси, пов’язані з основами людини-споживача як суто тілесної зі згаслою духовністю. Це не індивідуалізм людини як стан наодинці з Богом, з вищою ціннісною інстанцією, а індивідуалізм наодинці зі споживацькими речами. Споживацькі цікаві речі не бувають нічийними. І якщо така “економічна людина” має намір одержати певну річ, вона повинна звести рахунок з іншою людиною, яка заволоділа нею раніше.

Якщо споживацькі речі свідомо вироблені на продаж, то з ними все ясно, тут немає особливих проблем. Однак є речі не вироблені, а такі, які сьогодні мають особливу споживацьку цінність, наприклад, родюча українська земля чи сировина, енергоносії. Як бути в такому разі?

Ці речі мають традиційних власників (йдеться про корінні народи і країни, які одержали їх у спадок волею історичної долі). Звісно, що споживацька свідомість Заходу, яка має потребу в залученні цих речей в обіг, не може терпіти такого статусу, коли речі не бажають “лишати” своїх власників. Ліберальні ринкові реформи, яким “немає альтернативи”, не можуть терпіти такого стану, коли є щось таке, чого не можна купити. Тому все треба виставити на продаж, навіть якщо це суперечить здоровому глузду.

Особливістю сучасного споживацького соціуму і здійснюваних ним реформ є прагнення знищити дуальну структуру світу, в якому існують дві сфери: сфера обміну чи продажу і сфера самоцінного, що не має грошового виміру. Особливо це стосується людських відносин. Ось що пише з цього приводу О. Панарін: “У мікросвіті людей це передусім сім’я: стосунки подружжя, стосунки батьків і дітей тощо. Ця сфера миттєво втратить свою екзистенціональну справжність і соціальну ефективність, якщо почне підпорядковуватись логіці товарно-грошових, розрахункових відносин. Такі речі, як кохання, турбота, підтримка та інші гарантії існування, які в принципі не формуються й не виміряються законами ринку, відразу зникнуть, а з ними — і людина як особистість. Навіть найвідчайдушніші ринковики не намагаються піддати сумніву позаринковий статус сімейного мікросвіту”.

Я пригадую, як мене вразила розмова з покійним американцем українського походження Богданом Ясинським, якого я дуже поважав за його добре ставлення до рідної землі й українців. Йшлося про його дітей. Він сказав, що позичив сину гроші на придбання автомобіля. Я довго не міг збагнути такої, на його думку, простої речі: як можна позичати своїй дитині гроші? Це яскравий приклад того, наскільки ментальність західного світу відрізняється від нашої.

Проте в житті сучасної України ми можемо спостерігати дещо іншу ситуацію, коли, офрмлюючи шлюб, молоде подружжя укладає контракт, який визначає майнові відносини у разі розірвання шлюбу тощо. Нас сьогодні вчать, що кохання — це задоволення фізіологічних потреб. Не випадково газети на зразок “Бульвару” чи “Столички” під коханням розуміють саме це.

Нова іудеоліберальна філософія наполегливо намагається змінити нашу свідомість, витісняючи з неї такі сакральні поняття, як “рідна земля”, “рідна природа”, “Батьківщина”. Тільки сформувавши новий тип особистості — “кочівника”, для якого батьківщина там, де більше платять, а ставлення до святинь рідної землі нейтральне, можна уречевити їх шляхом відокремлення схованого в них духовного, культурного змісту і виставити на ринок, де вони мають змінити своїх власників.

Спостережливі громадяни України дедалі частіше бачать намагання “невидимої руки” узаконити захоплення території України. Ми багато чули й спостерігали за потугами довести той факт, що українці не є корінною нацією. Велася мова про те, що спочатку нашу землю населяли семітські народи, відтак що Київ будували хозари і тут було хозарське царство і т.д. Однак українські вчені і приватні колекціонери довели, що ми не випадкові люди на цій землі. Мабуть, тому й замовчуються праці Ю. Шилова, В. Даниленка, Б. Рибакова, А. Кифішина, а також приватна колекція “Платар” С. Платонова і С. Тарути, в яких вони з вичерпною точністю доводять, що на нашій землі сформувалися прадавні цивілізація, державність і писемність. Наші пращури — українці мали тут державу Аратту, трипільську культуру, протошумерську писемність. Тож саме ми — українці — і є корінною нацією на цій землі.

Наведу один фрагмент з праці Ю. Шилова “Держава Аратта чи “трипільська археологічна культура?”, в якій він зазначає: “У своїй монографії “Нариси стародавньої історії України” (К., 1994 — С. 242—258) Залізняк заклав основу “семітизації Трипілля” та забуття добре аргументованих висновків В. М. Даниленка і Б. О. Рибакова про її індоєвропейську належність, про паралелі в українській культурі. А ось підхід Л.Л.Залізняка: “Близький Схід не міг бути прабатьківщиною індоєвропейців тому, що був батьківщиною семітської сім’ї народів...”. Л. Л. Залізняк перекрутив історіографію, вилучив із Близького Сходу малоазійську прабатьківщину індоєвропейців (за В. В. Івановим, Т. В. Гамкрелидзе, В. О. Сафроновим та ін.) і розпростер на неї Сінайську прабатьківщину семітів, змішав їх із шумерами; послався на застарілі роботи В. М. Ілліча-Світича та проігнорував і їх подальшу критику С. О. Старостіним і новітній розгляд проблеми індоєвропейсько-семітських взаємозв’язків В. О. Сафроновим, успішний захист докторської дисертації якого відбувся в 1990 р. в Інституті археології АН УРСР. І взагалі, найдавніші з відомих історикам згадки про семітів з’являються (в Месопотамії) близько 2300 р. до н. е., тоді як трипільська культура почалася (в Подунав’ї) близько 5400 р. до н. е.; ще раніше склалася сурсько-дніпровська культура, носії якої обійшлися в своєму започаткуванні скотарства в Східній Європі без впливів неіснуючого тоді ще Трипілля... Невже професор Л. Л. Залізняк не розуміється на елементарній логіці, не знає арифметики та географії? Повірити в таке неможливо. Залишається дійти висновку: свідомо дурить своїх читачів”. От вам і толерантність...

Дещо про толерантність

Отже, ми сьогодні бачимо всесвітню спробу перекручення соціально-історичної перспективи. Уже не бідні, як це було на початку XX ст., а багаті хочуть здобути на землі владу, яка б узаконила їх незаконне існування, переглянула всі вікові соціально-правові, політичні та моральні установки, залишити які вони не можуть, оскільки вони не дають їм змоги легітимізувати їх незаконно отримане багатство. Тому не випадково ключовим словом нової іудеоліберальної ідеології вони зробили слово “толерантність”. Будьте толерантними до того, що завжди і всім здавалося соціальною патологією: до збагачення шляхом лихварства, коли значна частина багатств окремих країн пов’язана з лихварським позичковим відсотком з країн-боржників; до фінансово-валютних спекуляцій з виведенням капіталів з-під національного контролю та оподаткування; до інвестицій в кримінальний бізнес наркоторгівлі; до торгівлі “живим” товаром(жінками і дітьми, чи донорськими органами людей). Щоб суспільство проковтнуло всі ці види асоціального бізнесу, що загрожує йому швидким і повним виродженням, потрібна справді безмежна толерантність. Саме тут і є коріння тієї особливої культурної інверсії, контркультурного нігілізму, на які так багаті нові модернізатори-реформатори, так звана нова еліта. Безмежна толерантність вимагає необмежених руйнацій попередньої традиційної моралі, яку оголосили консервативною, авторитарно-заборонною, репресивною, яка не дає змоги людині розкрити свої соціал-дарвіністські нахили. Тільки зруйнувавши “до основанья” попередні міцні моральні й культурні традиції, можна сподіватися на нову безмежну толерантність до всього неприйнятного, так званого модернового. Тож за правами сексуальних меншин, демонстрацією збочень на театральних і політичних сценах, публічним смакуваннями різноманітних патологій, літературними преміями, що присуджуються популяризаторам “заборонених тем”, приховується соціальне замовлення носіїв нових, нелегітимних форм збагачення, які прагнуть не лише морально обеззброїти все суспільство, а й пов’язати його круговою порукою “тих, хто переступив”.

У статті про новий світовий порядок, надрукованій у журналі SCP в 1991 р., Тел Брук наводить цитату директора “Світової організації здоров’я об’єднаних націй” Брока Чизольма, який дійшов висновку: “Для того, щоб добитися встановлення єдиного уряду над усім світом, необхідно вбити в людині індивідуальність, змусити її перестати бути лояльною до сімейних традицій, національного патріотизму і релігійних обов’язків”[127].

Постає питання: а що буде, коли вся ця програма культурної інверсії і перевиховання у безмежно толерантну, а насправді таку, що потурає злу і збоченням, особистість не буде реалізована? Така ситуація виникала і під час Французької революції, і в процесі більшовицького виховання “нової людини”. Тоді до м’яких технологій перевиховання долучалися гільйотина і розстріл...

Чи не спрацює в недалекому майбутньому ця ж діалектика? Чи не мають десь у запасниках адепти “безмежної толерантності” ще одну альтернативу для “впертих фундаменталістів” консервативної, традиційної моралі? Чи не шукають вони свого земного царя-месію, який за допомогою насильства прискорить встановлення нового світового порядку? І цього царя-месію теж не задовольнить правова держава і вирішення питань у рамках існуючих законів, і він захоче розв’язувати всі проблеми на користь обраних і ненавидітиме необраних і консервативних?

Але якщо ви не хочете встановлення нового світового порядку, якщо вас влаштовує існуючий стан речей?

І тут нам відкривається нова специфічна риса сучасної українофобії, що проявляється як найточніший соціал-дарвіністський расизм, який відносить не лише український народ, а й усю периферійну більшість людства до розряду ізгоїв, яким заборонено вхід у нове постіндустріальне майбутнє. Український і російський народи стали найпершою мішенню активістів нового переділу світу.

Сьогодні найприхованішою від українського народу і світової громади темою якраз і є тема геноциду. Якщо тему світової змови віднесено до заборонених, то тему геноциду тим паче. Але є народ, якому дозволено порушувати ці теми, — євреї. Євреям дозволено говорити про геноцид євреїв, про холокост як про щось таке, що свідчить про постійну вину більшості населенян нашої землі стосовно єврейської меншості. Однак сьогодні слід вести мову в контексті геноциду про вину “нової” меншості перед “старою” більшістю. Сьогодні Україна поділена (чи майже поділена) на два класи: клас бідних і клас багатих або навіть супербагатих. Відбувається небувалий геноцид корінного населення країни, більшість якого перебуває за межею бідності і вимирає швидкими темпами. Проте цей контекст не може бути визнаний ліберальними конструкторами нового світового порядку.

Інша річ — єврейська тема холокосту. В чому його феномен? Ось як відповідає на це запитання наш земляк, відомий російський політолог О. Панарін: “Призначення її (теми холокосту — М.С.) сьогодні полягає в тому, щоб затаврувати традиційно орієнтовану більшість, створити презумпцію її вини. Єврейський холокост постає в новій ліберальній свідомості вже не як звинувачення фашистського режиму й відповідних угруповань, що при владі, а як звинувачення “темної національної більшості”. Якщо її не розброїти, не позбавити підґрунтя у вигляді національної державності, міцної національної економіки і боєздатної армії, то майбутні холокости стануть можливими і навіть неминучими, тому що хвороба агресивного традиціоналізму вже визнана такою, що не піддається лікуванню м’якими засобами просвітництва. Її можна вилікувати тільки жорсткими засобами ізоляції потенційних злочинців, тобто народів, які перебувають під підозрою, і їх насильницьким тотальним роззброєнням”[128].

Якщо ми не сприймемо ці полемічні міркування серйозно, ми не сприймемо серйозно й нову реальність — громадянську війну, яку веде новий іудеоліберальний істеблішмент з більшою частиною нашого народу. І тут важливим є розуміння того, чому така увага приділялася холокосту, особливо в Україні.

Звернемося знову до О. Панаріна. Він пише: “Тема холокосту — лакмусовий папірець нової ліберальної свідомості, за допомогою якого розпізнають своїх у громадянській війні, що ведеться. Ті, для кого холокост — головна реальність найновішої історії, здатні вести громадянську війну з “традиціоналістською більшістю”, тобто вони є “своїми” для нової влади глобалістів; ті ж, хто виявляє “злочинну байдужість” до цієї теми, мають бути віднесені до тих, що підлягають інтернуванню. Холокост, таким чином, стає новою ідеологією класової непримиренності щодо традиціоналістської більшості. Коли б не було холокосту, традиціоналізм так і залишився б у віданні не ідеології, а соціології, не теорії нещадної боротьби й нещадного викорчовування, а теорії модернізації. Єврейській меншості вдалося вдруге впродовж ХХ ст. перетворити теорію модернізації на ідеологію нещадного класового геноциду”[129].

На початку XX ст. євреї надали трухлявому соціал-демократичному еволюціонізму катастрофічних рис остаточного вирішення класового питання, пов’язаного з фізичним знищенням “реакційних станів”. На межі XX—XXI ст. їм знову вдалося наділити соціальний еволюціонізм і модернізацію демонічними рисами нещадної класової чистки, мета якої — звільнення нового світу від баласту людей-традиціоналістів, провина яких уявляється досить значною і яких чекає доля “ухильників”. Такий нещадний вирок нових комісарів глобалізму.

“Процес триває, — пише Ю. Шилов. — Слов’яни вже давно змирилися зі своїм місцем у хвості европейских народів; протести окремі, безсистемні, нерезультативні. Впродовж XX ст. слов’яни перетворилися на голодних “собак на сіні” на своїй багатющій землі. Тепер залишилося тільки зігнати їх або, у кращому разі, частину з них, перетворити на сторожових псів своєї ж вимираючої маси. Українцям, крім того, уготована доля “другої обітованої землі”, над якою починає розгортатися “палестинський шлях розвитку”...

Рабин Ісраель Айхер в одному зі своїх інтерв’ю сказав: “Нехай сіоністи не вчать мене любові до Ерец-Ізраелю. Я — шосте покоління в Єрусалимі, тут кожен камінь наш, ми справжні діти Сіону, сіоністи — прибульці”. Тому всім “кочівникам”, які хочуть мати два паспорти, які паплюжать нашу культуру, наших героїв, наших учених, які рекламують на сторінках своїх газет секс, розпусту, “голубизну”, слід сказати: нехай сіоністи й “кочівники” не вчать нас любові до України. Ми — споконвіку на цій святій Землі, тут кожен камінь наш, ми справжні діти України, сіоністи — прибульці, “кочівники” — також.

Чому ж мовчить українська “еліта”?

Капіталізм, як відомо з марксистської літератури, буває двох видів: номенклатурно-олігархічний, що базується на економічному монополізмі великих власників, і масовий народний капіталізм, основою якого є малі й середні приватні фірми. Водночас марксистська політекономія вважає, що в економіці капіталізму діють закони концентрації і централізації капіталу, які призводять до відмирання малого і середнього підприємництва, що матиме наслідком історичне зникнення середнього класу.

Ці стереотипи перейшли з голів марксистських теоретиків компартійної номенклатури в голови теоретиків ліберальних реформ, що й стало теоретичним тлом для розроблення програми номенклатурної приватизації державної власності. Тим більше, що голови були одні й ті самі Ця теорія була вигідна номенклатурним приватизаторам тому, що, не зважаючи на сумнівність приватизації за вимірами соціальної справедливості і за критеріями самої демократії, логіка економічних законів щодо “вирішальних переваг” великої власності диктувала реформаторам свої невмолимі умови. Проте ця теоретична і доктринальна пастка була далеко не головним вибором реформаторів. Значно вагомішим чинником був політичний розклад сил. На той час українська партійна і кадебістська номенклатура, відчуваючи системну кризу свого режиму, була готова обміняти його на інший за умови, що новим панівним класом і класом-власником знову ж таки буде вона. Отже, номенклатурна приватизація була справжнім викликом соціальній та історичній справедливості, а обеззброєна більшість населення не мала сил на переможну революцію знизу.

При цьому слід врахувати ще один, можливо, найважливіший чинник: потужний зовнішній тиск. Ось що пише про це О. Панарін: “Як відомо, на столі в Єльцина наприкінці 1991 року лежало кілька проектів приватизації. Були й такі, що наближалися до незрівнянно більш національно і соціально коректних зразків приватизації в Польщі, Чехії та інших постсоціалістичних країнах Східної Європи. Проект Є.Гайдара був найбільш грубоузурпаторським, що передбачав відсторонення більшості населення від реального поділу державної власності і мав здійснюватись у такій послідовності: спочатку — “відпускання цін”, яке повністю знецінило багаторічні заощадження населення, а відтак — приватизація, причому за закритими “партійними” списками, без “профанної більшості”. Незважаючи на волаючу антидемократичність, проект Гайдара підтримала американська сторона, яка пообіцяла негайно виділити кредит у 38 млрд дол. у разі його прийняття. За свідченнями очевидців, американський тиск відіграв вирішальну роль у тому, що Єльцин обрав саме цей проект”[130].

Питання, чому такою була поведінка американців, потребує ретельного дослідження. Сьогодні зрозуміло: кінцевою геополітичною метою США було не руйнування СРСР і країн соціалістичного табору в Східній Європі, як здавалося на початку цих процесів. Руйнації, запрограмовані американцями, започаткували побудову нового світового порядку, що матиме наслідком поділ людства на меншість, яка має право на прогрес і розвиток, і більшість, приречену на керовану соціальну деградацію, депопуляцію і витіснення зі своїх територій. Руйнування економіки, згортання виробництва і закриття заводів — все це пов’язано зі знеціненням населення порівняно з цінністю стратегічно важливих територій, на яких воно проживає. На цих територіях не повинно бути населення, здатного виступати як самостійний і ефективний суб’єкт господарювання. Тому головна мета “демократичних реформ, яким немає альтернативи” — по-перше, різке фізичне скорочення населення на територіях, що стали об’єктами стратегічної експансії; по-друге, різке зниження людського статусу цього населення — його фактична деградація і моральна дискредитація.

“Імперативні рекомендації МВФ, — пише О. Панарін, — невиконання яких карається не тільки відмовою у кредитах, а й міжнародною обструкцією з боку нових інститутів глобалізму в цілому, — це програма керованої соціальної деградації і руйнування “людського чинника” цивілізації. Перед “реформаторами” постала дилема: або відкинути іноземну програму керованої соціальної деградації, піти на ризик відлучення від глобального співтовариства, або прийняти її до виконання. Але прийняття цієї програми вимагало такого перевороту у свідомості, який досі ще ніким по-справжньому не описаний”[131].

Аналізуючи процеси, що відбуваються в Україні, поведінку іудеолібералів, які захопили більшість засобів масової інформації і здійснюють політику дебілізації населення, щорічне зменшення чисельності українського народу майже на півмільйона, руйнування промисловості й агропромислового комплексу, можна зробити висновок, що українська політична гендлярсько-лихварська еліта прийняла правила гри США. Для цього були всі передумови.

Щоб піддати власне населення керованій деградації, потрібен попередній антропологічний переворот, інший погляд на український народ. Пограбування населення під час номенклатурної приватизації можна якось зрозуміти: спрацьовував чинник збагачення. Але для того, щоб приступити до планового прискореного скорочення свого народу, позбавивши його нормальних умов і гарантій людського існування, необхідне обґрунтування у формі нового наукового расизму. Без наділення українського народу рисами расової неповноцінності неможливо було б робити з ним те, що тепер роблять. А такими рисами можна наділити тільки за умови знищення будь-яких свідчень його високого людського інтелектуального і морального достоїнства.

Так розпочалася дискредитація української національної культури, з одного боку, і відлучення “сучасно думаючого” населення від культурної спадщини — з іншого. Сталося так, що без ідеологічно обґрунтованої ненависті до національної культурної спадщини не можна було зайняти “послідовну позицію” у справі реалізації планів глобалізації щодо України. А без такої готовності “еліта”, яка встигла не на жарт проштрафитися перед своєю країною, не могла розраховувати на зовнішню компенсаційну підтримку.

Розпочалося нищення власної кіноіндустрїї, переписування історії України, робилися спроби відкинути історичне минуле і почати історію від дня незалежності. Закривалися бібліотеки, не фінансувалися оплата праці бібліотекарів й комплектування бібліотек новими книгами та періодичними виданнями. Навіщо читати і розвиватися населенню, що підлягає знищенню і перетворенню на рабів?

У повсякденному житті ми спостерігаємо парадоксальну ситуацію: еліти різних країн конвергуються, змішуються, їхні інтереси переплітаються. І навіть коли держави перебувають у стані війни, їхнє вище політичне керівництво або його частина, як і раніше, зберігає тісні зв’язки з політичною елітою противника. Зв’язки можуть здійснюватися через політичні й фінансові структури, масонські ордени й різні утаємничені організації. І в цих структурах може бути вирішено питання, кому бути сьогодні переможцем, а кому переможеним. Така нівельована “єдність” еліт — головне досягнення надсуспільства США за останні 20 років.

Чому так відбувається? Замислимося над простими очевидними фактами.

Де, в яких країнах розміщено сьогодні рахунки найбільших українських сировинних фірм і промислових компаній?

У чиїх банках і в якій валюті тримають українські олігархи свої гроші?

Де розташовано будинки, вілли, замки наших мільйонерів? Де живуть їхні родини й навчаються їхні діти?

І невже після відповіді на ці запитання хтось може стверджувати, що за будь-якого серйозного загострення відносин між США і Україною всі “нові українці” кинуться на захист “незалежної” України? Наївність такого твердження очевидна навіть для дитина.

Тільки-но США накинуть фінансовий зашморг на олігархів, що сидять на шиї українського народу, тільки-но виникне загроза арешту їхніх рахунків, вилучення власності, всі “наші” мільйонери й мільярдери стануть найвірнішою і найвідданішою “п’ятою колоною” істеблішменту США. І виконуватимуть усі вказівки Вашингтона, з беззаперечністю найманця боротимуться за його перемогу, а отже, за повернення свого впливу і нажитого “непосильною працею” багатства.

Уже сьогодні коридорами Верховної Ради і Адміністрації президента ходять майбутні “бургомістри” і “старости”. Всіх їх вже перелічено й призначено. Вони вже пройшли стажування і навчання у США. З ними вже працюють, і їх готують до майбутньої “відповідальної ролі”. Ніхто не буде забутий...

Уже розписано й сформовано новий окупаційний уряд. Визначено усіх ключових міністрів з аборигенів — торговельно-лихварської і компрадорської еліти та гауляйтерів із метрополії, різних консультантів і фахівців з питань України, колишніх президентських радників. Із урочистим вступом на посаду першого в історії України Головного рабина України — відомого брюссельського рабина Азріеля Хайкіна — сформовано й малий Синедріон.

Політичний урок війни в Іраку такий: якщо збройні сили США стоять біля ваших кордонів, то це означає, що їх на вашій території уже чекає могутня “п’ята колона” і в спину найхоробрішим солдатам готуються загнати ніж зради.