“Культурна революція” в Україні, або Управління деградацією

Висновки

Національне питання завжди було і є найгострішим, найскладнішим, незважаючи на відсутність формальних ознак у паспорті громадян України. Що це питання може стати великою бідою, цьому є свідком український народ наприкінці XX ст. Євреї не є народом ізгоїв. Вони мають державу, сильну й багату. Згідно з новою доповіддю ООН про прогрес людства держава Ізраїль посідає 22-те місце у світі, між Іспанією і Гонконгом. А на якому місці Україна?

Більшість того, що не так давно належало всьому народу, нині не в руках українців. Телебачення — також. Якщо вірити статистичним даним, євреї становлять 0,2 % від загальної чисельності населення України. Кажуть, що після здобуття Україною незалежності, число євреїв катастрофічно скоротилося. Якщо це так, то ми бачимо одну дивну закономірність: зменшення кількості євреїв супроводжується різким збільшенням числа єврейських суспільних організацій і об’єднань, кількості синагог і рабинів-іноземців. Кожна з цих організацій наділяє себе правом виносити вердикт щодо того, які видання є ксенофобськими. Чому так відбувається?

Річ у тому, що для втілення в життя будь-якої ідеології, необхідні відповідні структури. Тому й створено безліч єврейських організацій — від Бней-Бріту до фондів культури. Все це структури впровадження ідеології іудеолібералізму, а ідеологів неважко вичислити, почитавши пресу.

Водночас приємно усвідомлювати, що серед цього кагалу є людина з чіткою громадянською позицією, яка може писати про все, що думає, розповідати про організації типу ХАБАД, називати її членів іудеонацистами, говорити про єврейський фашизм, про депутатів Олександра Борисовича Фельдмана і Анатолія Мойсейовича Гіршфельда як “найяскравіших представників олігархічних кіл харківського іудеонацистського клану”, до яких влада чомусь не подає ніяких позовів. Йдеться про голову Харківської іудейської релігійної общини ліберального напряму Едуарда Ходоса, який написав 13 книг, присвячених, за його словами, боротьбі з іудеонацизмом. Серед них — книга з промовистою назвою “Леонид Кучма — Президент всех евреев” або “Еврейский синдром-3” з додатком “Протоколов сионских мудрецов. Юбилейное издание” до 100-річчя першого їх видання. До речі, це перше офіційне видання “Протоколів...” в Україні, і видано воно... Е. Ходосом. Є одне найбільш вірогідне припущення: все, про що пише Едуард Давидович Ходос... правда!

А ось невелике повідомлення в газеті “Факты” (№ 188, 9 жовтня 1999 р.), яке повинно додати всенародної любові до В.Рабиновича: “По инициативе и на средства известного бизнесмена, главы Всеукраинского еврейского конгресса и Объединенной еврейской общины Украины Вадима Рабиновича, при содействии Израильского института храма по специальным технологиям, описанным в древних книгах, отлита 700-килограмовая золотая Менора — символ величия еврейского народа...”.

Тижневик “ВЕК” (№ 42. — 2003. — с. 5) у статті “Антисемитизм во Франции. Каковы его причины?” пише: “Недавно Ширак зробив заяву, що збирається забезпечити найкращу безпеку для євреїв у Франції. Реакція прем’єр-міністра Ізраїлю на заяву Ширака була неочікуваною — Аріель Шарон запропонував йому особливо не турбуватися з цього приводу. Прем’єр-міністр Ізраїлю вважає, що найкраще розв’язання проблеми антисемітизму у Франції — імміграція французьких євреїв до Ізраїлю. “Ізраїль — єдине місце на Землі, де євреї можуть жити спокійно”, — заявив ізраїльський лідер”.

Далі газета пояснює: “Проте існує велика загроза, що єврейська нація буде представляти меншість в Ізраїлі і прилеглих до нього територіях. Тому Шарон і пропагує еміграцію євреїв до Ізраїлю, щоб уникнути демографічних проблем”.

Мабуть, тому й виникла потреба подвійного громадянства, оскільки жити в країні, де йде війна, українці-євреї не бажають, а збільшити фіктивно кількість жителів Ізраїлю — будь ласка, згодні.

Враховуючи останню заяву Аріеля Шарона, важко позбутися думки, що вся ця криклива активність “єврейських євнухів” і в Україні спричинена не турботою зберегти міжнаціональний і міжконфесійний мир, а більш прозаїчними мотивами — довести “спонсорам” свою необхідність.

І останнє. Для тих, хто уважно відстежує події у світі, досить чітко виявляється світова месіанська роль єдиної у світі наддержави — США. Найактивнішими прибічниками цієї месіанської ролі є ті, хто свого часу зробив реінтерпретацію європейського соціалізму в дусі старозавітної теократичної нетерпимості. “Тоді це були червоні комісари, які вийшли зі смуги осілості, — пише О. Панарін. — Сьогодні — це емісари глобалізму, які заново подолали смугу “національної осілості” і відчули себе громадянами світу. Єврейський месіанський темперамент вирізняється радикалізмом історичного нетерпіння; він знову шукає земного царя, який би взявся влаштувати повну й остаточну перемогу обраного народу на Землі”[178].

І ось тут, можливо, нам відкриється один із найважливіших чинників, який активно діє в геополітиці сьогодення. Ми вже звертали увагу на зростаючий націоналістичний егоїзм Америки, на примітивізм американської масової культури, позбавленої справжнього коріння, на агресивну політику, “здатну привести світ до тотальної катастрофи”.

“Але в тіні до цього часу залишається ще одна причина — перебудова під впливом світового єврейського лобі американської картини світу з просвітницької на теократично-талмудистську. Просвітницька картина світу — відкрита, езотерична, що покладає надії на етнічно нейтральні універсали Прогресу. Талмудична картина світу — закрита, езотерична, що розповідає про закриту для профанної більшості людства перемогу “обраного народу” в історії”[179].