Лексикон націоналіста та інші есеї

1. HOMO POLITICUS

Май­дан 2.0

1.

23 ли­стопада [2013] я ле­тів до Вільню­са на конфе­ренцію, запла­новану як своєрідний про­лог до на­ступ­но­го під­пи­са­н­ня Угоди про Асоціа­цію між Украї­ною та Євросою­зом. Пла­ни трохи зміни­ли­ся, тоб­то бу­ло вже ві­до­мо, що украї­нський уряд від­мовився від під­пи­са­н­ня і що ані екс­пре­зи­дент Ві­та­утас Адамкус, ані йо­го ко­ле­га Александр Кваснє­вський не з’явля­ться на вступ­ній «пре­зи­дентській» панелі разом із Ві­ктором Юще­нком. «Ви­би­рали­ся на весі­л­ля, а по­трапи­ли на похорон», — сумно пожа­ртував ко­ле­га, яко­го я зди­бав у лі­та­ку.

Вранці, однак, я зустрів у го­телі Адама Мі­хні­ка, який почув уже про масові про­тести сту­дентів на київському Май­дані і не міг стри­мати сво­го захвату: «Але ті украї­нці! — вигу­ку­вав ентузіасти­чно. — Повільно запря­га­ють, але як шви­д­ко їдуть!..»

«Та ні, — запере­чив я, пам’ята­ю­чи і про якість украї­нських доріг, і про всі­ля­кі інші місцеві об­ставини. — їдуть вони теж повільно».

Про похорон замість весі­л­ля я ви­рі­шив наразі не говори­ти.

2.

Для бага­тьох інозем­ців, та й украї­нських політи­ків — і при-владних, і опози­ційних — цьо­горі­чний Май­дан ви­глядає як копія попередньо­го, з 2004 року. Ті самі місце й час, бага­то­ти­ся­чні юрби, намети і сніг, сцена з промовця­ми. От ті­льки прапори те­пер іншо­го ко­льору й атмо­сфера далеко не та, що бу­ла дев’ять років то­му — роз­ку­та, вільна, май­же карнавальна.

Атмо­сферу немо­ж­ли­во поба­чи­ти, її тре­ба від­чу­ти. Вона бу­ла іншою ще до то­го, як влада ки­ну­ла зарі­зяк із «Бе­рку­та» на показове ні­чне лу­пцю­ва­н­ня про­тестувальни­ків на Май­дані, ци­ні­чно спровоку­вала «кри­ваву наділю» на Банковій і пере­ки­ну­ла до сто­ли­ці вну­трі­шні війська для «за­чи­стки» вулиць від бари­кад. Атмо­сфера наси­льства, агресії й конфронта­ції поча­ла­ла форму­вати­ся в украї­нській політи­ці ще за Ку­чми — досить зга­дати хоча б йо­го архи­брудну пре­зи­дентську кампанію 1999 року. Про­те чі­тка ет­ніза­ція та ре­гіоналі­за­ція політи­чних конф­лі­ктів від­бу­ла­ся допі­ру у 2002-2004 роках, ко­ли влада поча­ла малю­вати своїх опонентів «бандері­вця­ми» й «фа­ши­стами», намага­ю­чись дискурси­вно запакувати їх у суто га­ли­цьку ні­шу і політи­чно мар­ґі­налі­зувати як си­лу абсо­лю­т­но чу­жу й воро­жу.

Опози­ція від­повіла поді­бним ярли­ку­ва­н­ням, про­те йо­го не­га­ти­вний ефект був не та­ким де­структи­вним. Поча­сти то­му, що опози­ція мала вкрай обме­же­ний до­ступ до масмедій, май­же повністю контро­льованих владою. Крім то­го, на від­міну від влади, чий пропага­ндистський дискурс спи­рався на совє­тські, глибоко закорі­нені у під­сві­до­мості мовні клі­ше та стеро­ти­пи, опози­ція ру­ха­ла­ся пере­ва­ж­но про­ти до­мінант­ної дискурси­вної те­чії, тоб­то пред­ставля­ла рад­ше контрдискурс. А го­ло­вне, демоніза­ція су­про­ти­вни­ка опози­ці­єю мала рад­ше соціальний, аніж ет­ноку­льтурний ха­рактер (хоча в ет­нізованому контекс­ті, ви­твореному пані­вним дискурсом, навіть суто соціальні ярли­ки, як «ма­фія» чи «банди­ти», набу­вали іденти­чнісно­го ха­ракте­ру, тим більше, що ча­сто доповню­вали­ся при­к­мет­ни­ком «доне­цькі» та вказівкою на маріонеткову зале­ж­ність політи­чних про­ти­вни­ків від Кремля).

Поверне­н­ня до влади Ві­ктора Яну­кови­ча та йо­го Партії ре­гіонів загостри­ло іденти­чнісні поділи в Украї­ні й ради­калі­зувало іншу­вальні дискурси, у яких мовно-ку­льтурне та ет­норе­гіональне ярли­ку­ва­н­ня ві­ді­грає клю­чову роль. З одно­го боку, помі­т­но активізувала­ся дія­льність анонімних пропла­че­них бло­ге­рів на інтернет-форумах. А з іншо­го боку, роз­ли­та у бло­го­сфері мова ненави­сті прони­кала те­пер уже й до пова­ж­них (на­че­б­то) га­зет, телевізійних сту­дій, де­пу­та­тських зал та громадських форумів.

На від­міну від усіх своїх попередни­ків, які намага­ли­ся провадити більш-менш збалансовану політи­ку іденти­чності, Ві­ктор Яну­кович зробив досить ви­разну ставку на свій ре­гіональний, пере­ва­ж­но російськомовний та совє­то­фільський, а ча­сто й украї­но­фобський електорат. Це від­би­ло­ся і в контроверсійних кадрових при­значе­н­нях, вклю­чно з одіозною по­ста­т­тю міністра осві­ти Та­ба­чни­ка, й у від­верто­му фа­вори­зуван­ні правосла­вної Це­ркви Московсько­го патрі­арха­ту ко­штом усіх інших украї­нських Це­рков, і в прийнят­ті скандально­го мовно­го закону, який фа­кти­чно робить непо­трі­бною украї­нську мову на більшій те­ри­торії Украї­ни. Фа­кти­чно від бе­ре­зня 2010 року в Украї­ні від­бу­ває­ться повзу­ча, про­те досить послі­довна ресовє­ти­за­ція та руси­фі­ка­ція си­м­волі­чно­го простору, на­ціонально­го нарати­ву і мовно-ку­льтурної самоі­денти­фі­ка­ції населе­н­ня.

З по­гляду коро­тко­те­рмінових, вузькокорпорати­вних зав­дань утри­ма­н­ня влади в най­ближ­чі роки та­ка політи­ка є ці­лком слу­шною, оскільки осла­бле­н­ня украї­нської іденти­чності означає не ті­льки осла­бле­н­ня електоральної бази суперни­ків, а й змі­ц­не­н­ня власної — за раху­нок пле­ка­н­ня звичні­шої і зру­чні­шої для сво­го авторита­рно­го вря­дува­н­ня іденти­чності гомо совє­ті­ку­са, засадни­чо анти­захі­дної й анти­лі­бе­ральної, схо­жої як дві краплі води на ту, що її поді­бні авторита­рні ре­жи­ми пле­кають у Росії, Біло­русі та При­дністров’ї. То­му, як про­гнозував іще на поча­тку Яну­кови­че­во­го правлі­н­ня аме­ри­канський політо­лог Оле­ксандр Мо­тиль, «украї­нцям слід очі­ку­вати, що на­ступ на демократію й украї­нську іденти­чність три­вати­ме. Саме то­му, що украї­нська мова, ку­льтура й іденти­чність пов’язую­ться з демократі­єю і Заходом, а російська мова, ку­льтура й іденти­чність, на жаль, — з авторита­ри­змом і совє­тським ми­ну­лим, Яну­кович повинен ата­ку­вати і демократію, й украї­нську іденти­чність з однаковим завзя­т­тям».

Але оскільки про­цес руси­фі­ка­ції/совє­ти­за­ції мо­же бу­ти успішним ті­льки там, де про­цес форму­ва­н­ня на­ціональної іденти­чності ще не заверши­вся, а не там, де вона вже пере­ва­ж­но сформована, Яну­кови­че­ві (а мо­ж­ли­во, й кремлі­вські) політ­техно­ло­ги зна­йшли додатковий спосіб осла­бле­н­ня своїх су­про­ти­вни­ків і громадя­нсько­го суспільства зага­лом. Вони вельми успішно запу­сти­ли в на­ціонал-демократи­чне середови­ще ві­рус ради­кально­го на­ціоналі­зму, — ві­рус, який ла­тент­но існує скрізь, про­те інтенси­вно роз­множу­є­ться ли­ше за специ­фі­чних умов. Десять років то­му, як ми пам’ята­є­мо, влада ви­кори­стовувала ки­ше­нькові «на­ціоналі­сти­чні» орга­ніза­ції для дис­креди­та­ції Юще­нка і демократи­чної опози­ції зага­лом. Про­те до 2010 року, як пи­ше один із найкомпетент­ні­ших дослі­дни­ків украї­нсько­го політи­чно­го ради­калі­зму Вя­че­слав Ли­ха­чов, «ні­хто з гравців на політи­чній арені не мав необ­хі­дних ресурсів, зокрема інтелектуа­льних, для по­вторе­н­ня си­стемних кампаній 2002-2004 років». Нато­мість в остан­ніх чо­ти­ри-п’ять років [2009-2013] продуку­ва­н­ня ла­бораторних гому­нку­лу­сів бу­ло поставле­не, мо­ж­на сказати, на проми­сло­вий конвеєр. З одно­го боку — ще­дре фінансува­н­ня і до­ступ до теле­ба­че­н­ня, з іншо­го — дедалі жорсткі­ший на­ступ авторита­рної влади на громадя­нське суспільство та від­повід­на йо­го ради­калі­за­ція.

«Брута­льне наси­льство влади над суспільством, — пи­ше зга­даний Вя­че­слав Ли­ха­чов, — сформу­вало клі­мат, у якому та­кі самі наси­льни­цькі дії з боку ради­кальної опози­ції спри­ймаю­ться значною ча­сти­ною суспільства як адекват­ні заходи. Саме в цьо­му контекс­ті на­ціонал-ради­кали з Усеукраї­нсько­го об’єд­на­н­ня “Свобода”, ви­бравши шлях політи­чної боро­ть­би, отри­мали на­при­кі­нці 2012 року не­бу­валу електоральну під­три­мку і стали однією з трьох основних опози­ційних сил… Свої­ми обурли­ви­ми дія­ми влада згу­ртувала на­стільки рі­зноманіт­ні групи, що навіть найзавзя­ті­ші ради­кали зна­йшли своє місце в ря­дах опози­ції».

Найне­приє­мні­ше у цій політ­техно­ло­гі­чній схе­мі, під­сумовує автор, — «штучно створю­вана у рамках брудних піар-техно­ло­гій ди­хо­то­мія, яка спону­кає ви­борця ви­знача­ти­ся у порочній си­стемі координат “на­ци­сти про­ти банди­тів”. Вто­мле­ний банди­ти­змом влади ви­борець го­товий те­рпля­че постави­ти­ся до від­вертих неонаци­стів у ря­дах опози­ції; і навпаки, ви­борець, збри­джений свасти­коподі­бною си­м­волі­кою ультраправих, го­товий зми­ри­ти­ся з без­закон­ною владою, вба­ча­ю­чи в ній єдиний надійний захист від фа­ши­стів».

Зайве поясню­вати, що та­ка ди­хо­то­мія не ли­ше аморальна, а й не­без­пе­чна. Особли­во те­пер, ко­ли дедалі оче­ви­дні­ши­ми є намага­н­ня влади поверну­ти ми­рні про­тести про­ти поліційної сваволі і корумповано­го ре­жи­му у си­ло­ве русло.

3.

Про від­мін­ності сьо­годні­шньо­го Май­дану [2013] від попередньо­го [2004] напи­сано вже чи­мало. Найдокла­дні­ше їх інвентари­зував, здає­ться, Сергій Ку­деля, від­значи­вши зокрема де­що іншу якість тоді­шньої влади й істо­т­но іншу якість тоді­шньої опози­ції.

По-перше, Помаранче­ва револю­ція бу­ла своєрідною ку­льміна­ці­єю затя­ж­ної ви­борчої кампанії та, від­повід­но, електоральної мобілі­за­ції. Опози­ція перед­ба­ча­ла мас­штабну фа­льси­фі­ка­цію ви­борів і все­бі­чно го­тувала­ся до масових про­тестів. Тоді­шній Май­дан був не­зрівнян­но кра­ще орга­нізований, забез­пе­че­ний і ке­рований, чо­му немалою мі­рою сприя­ла наявність єдино­го авторитет­но­го лі­дера, здат­но­го консо­лі­дувати сорат­ни­ків і при­боркати ради­калів, а та­кож вести пере­говори з владою від імені всі­єї опози­ції.

По-друге, влада бу­ла більш фрагментованою, а от­же й менш здат­ною до консо­лі­дованих наси­льни­цьких дій. З одно­го боку, повнова­же­н­ня чин­но­го пре­зи­дента фа­кти­чно закі­нчу­вали­ся, тож йо­го го­ло­вною метою був без­пе­чний ви­хід на пенсію, ба­жа­но з надійни­ми між­народни­ми га­ранті­я­ми, а то­му й рі­зни­ця між Юще­нком і Яну­кови­чем не бу­ла для ньо­го аж надто істо­т­ною (за умови на­да­н­ня ви­ще­зга­даних га­рантій). Що ж до Яну­кови­ча і йо­го партії, то їхня влада не бу­ла на­стільки мі­ц­ною, як ни­ні, — ані в ін­ститу­ційному пла­ні, ані в ресурсному, ані в орга­ніза­ційному.

І по-третє, зага­льний сценарій роз­горта­вся тоді у напря­мку зміни влади — її пере­да­чі від Ку­чми до Яну­кови­ча (чи до Юще­нка), ти­м­ча­сом як ни­ні йдеться ли­ше про її утри­ма­н­ня, що, без­умовно, додає Яну­кови­чу почу­т­тя ле­гі­ти­мності: у 2004-му суд міг ви­знати другий тур ви­борів без­ре­зульта­т­ним і при­значи­ти по­вторне го­ло­сува­н­ня, нато­мість сьо­годні нема жодних ле­га­льних ме­ха­нізмів, окрім імпі­чменту, усу­ну­ти пре­зи­дента від влади. Почу­т­тя (чи ілю­зія) ле­гі­ти­мності уку­пі з ілю­зією контро­лю через «своїх» лю­дей над усі­ма си­ло­ви­ми орга­нами робить Яну­кови­ча не надто схильним до будь-яких пере­говорів і ком­промісів з опози­ці­єю.

Су­дя­чи з усьо­го, йо­го неви­багли­ва та­кти­ка зводи­ться сьо­годні до затя­гу­ва­н­ня ча­су і поси­ла­н­ня амбі­валент­них бу­ці­мто прими­рли­вих си­гналів з надією, що вто­ма, мороз і фізи­чне ви­сна­же­н­ня про­тестувальни­ків у по­єд­нан­ні з точ­кови­ми ре­пресі­я­ми мілі­ції й СБУ («від­краю­ва­н­ня саля­мі») зроблять свою справу. Ну, а доверши­ти все мо­ж­на бу­де якою-не­будь ефе­кт­ною провока­ці­єю ки­ше­нькових «ради­калів». Утім, московські ко­ле­ги мо­жуть тим ча­сом по­дбати і про мас­штабні­шу провока­цію, аби заразом покі­нчи­ти не ли­ше з опози­ці­єю, а й із самим Яну­кови­чем (принаймні політи­чно).

Специ­фі­чний під­хід московських «товари­шів» до розв’язува­н­ня вну­трі­шньоукраї­нських конф­лі­ктів влу­чно від­обра­же­ний у спо­га­дах Андрея Іла­ріонова про, так би мови­ти, «робочу зу­стріч» украї­нсько­го пре­зи­дента з російським під час Помаранче­вої револю­ції.

«Ку­чма при­ле­тал в Москву на пере­говоры с Пу­ти­ным. Встре­ча бы­ла в аэ­ропорту, пол­ча­са они там по­говори­ли — и все. И ко­гда Пу­тин уговари­вал Ку­чму использовать си­лу про­тив “оранже­вой револю­ции”, Ку­чма, упорно глядя в по­то­лок или рас­сматри­вая шну­рки на своих бо­ти­нках, по­стоян­но по­вторял: “Влади­мир Влади­ми­рович, вы не пони­маете — Украи­на стала другой”. “Подо­жди­те, мы же с вами до­говари­вались!…”. А Ку­чма говорит: “Украи­на стала другой”. В ито­ге, Ку­чма не дал со­гласия на использование си­лы».

Що від­повід­ає московському по­брати­мові у поді­бних роз­мовах Ві­ктор Яну­кович — ми мо­же­мо ті­льки здо­га­дувати­ся. Але знаю­чи вже чи­мало про йо­го до­те­пері­шню дія­льність, а та­кож про йо­го середови­ще — так звану «Сім’ю» та про їхню специ­фі­чну політи­чну, бізнесову і вся­ку іншу ку­льтуру, не варто мати оптимісти­чних ілю­зій. Ми мо­же­мо, звісно, споді­вати­ся на кра­ще, але не зайве при то­му бу­ти го­тови­ми і до найгі­ршо­го.

4.

Захі­дне посередни­цтво, яке ві­ді­грало ва­ж­ли­ву роль у пере­говорах між владою й опози­ці­єю дев’ять років то­му [2004], на­вряд чи здат­не ві­ді­грати та­ку роль те­пер [2013]. По-перше, то­му що Ку­чмі йшло­ся насамперед про поче­сну капі­туля­цію і надійні га­рантії, ти­м­ча­сом як Яну­кови­чу — про збе­ре­же­н­ня влади і то будь-якою ці­ною. По-друге, то­му що Ку­чма, по­при всі свої вади, мав та­ки певні амбі­ції «державо­творця», яких Яну­кович через особли­вості ви­хова­н­ня та інтелекту явно не має. І по-третє, в оточен­ні Ку­чми бу­ли адекват­ні лю­ди, які ро­зуміли фа­та­льні наслі­д­ки за­стосува­н­ня си­ли і для краї­ни, і для пре­зи­дента, і, звісно, для них самих. В оточен­ні Яну­кови­ча, схо­же, та­ких лю­дей немає, а як­що і є, то пра­цю­ють явно не на ньо­го.

Захід мо­же ві­ді­грати посередни­цьку роль ли­ше за однієї умови: як­що пошле чин­ній владі сер­йозний си­гнал (не сло­вом, а ділом), що санк­ції — це реальна річ, а не стра­ши­лка для ло­хів. Заборони на в’їзд до ЄС для яко­го-не­будь Захарче­нка бу­ло би ці­лком до­стат­ньо, аби всі інші від­чу­ли, що у Брюс­селі си­дять сер­йозні па­цани, а не «ко­тя­та», яких мо­ж­на без­коне­чно роз­води­ти. Сер­йозні­ші пере­слі­дува­н­ня, зокрема за пра­н­ня брудних гро­шей, ви­глядають про­бле­мати­чні­ше, оскільки перед­ба­ча­ють оприя­вне­н­ня у су­дах певної конфі­денційної інформа­ції, ко­трою захі­дні фінансові роз­від­ки, звісно ж, воло­діють, про­те волі­ють без крайньої по­тре­би не оприя­вню­вати. При­чи­на проста: оприя­вне­н­ня нара­жає їхніх інформаторів на ви­кри­т­тя, ти­м­ча­сом як вони значно по­трі­бніш! захі­дним урядам для від­сте­жу­ва­н­ня гро­шей Аль-Каї­ди, аніж яко­го-не­будь Ку­рче­нка чи мо­ло­д­шо­го Азарова.

Це не означає, що та­ких санк­цій не бу­де пізні­ше: Захід (особли­во Аме­ри­ка) досить дов­го роз­маху­є­ться, але б’є бо­ля­че. Про­те поки що украї­нці му­сять покла­дати­ся го­ло­вним чи­ном на се­бе. Це не додає їм шансів, але додає гідності. Ось уже вдруге за дев ять років вони ви­ходять на свій Май­дан — не за хліб, не за ви­щі зарпла­ти, і навіть не за популі­стсько­го лі­дера, а за право жи­ти по-лю­дськи, «як у Європі».

«Чи був би го­товий хоч хтось на сві­ті під­стави­ти ло­ба під поліцейські кийки заради торговельної угоди зі Сполу­че­ни­ми Штата­ми?» — саркасти­чно запи­тує своїх чи­та­чів у New York

Review of Books Ті­мо­ті Снайдер, ро­зумію­чи, звісно, що украї­нці стоять на Май­дані зовсім не за торговельну угоду з Євросою­зом, і навіть не за Асоціа­цію, а насамперед за все те, що Угода для них си­м­волі­зує — надію на «вільне жи­т­тя у вільній краї­ні».

Ось уже 22 роки всі украї­нські уряди методи­чно, один за одним, по­збавля­ють украї­нців ці­єї надії. Найбільшим шо­ком бу­ла, без­умовно, поразка «помаранче­во­го» проекту — порі­вня­льна хі­ба що з ката­строфою і роз­ча­рува­н­ня­ми перших років незале­ж­ності, у яку інвестувало свої надії понад 90% громадян. Ця оста­н­ня поразка оберну­лась по­двійною — при­ходом до влади Ві­ктора Яну­кови­ча та йо­го «партії», ко­тра шви­д­ко при­брала до рук усі ін­ститу­ції, перед­усім си­ло­ві та фінансові, зни­щи­ла зали­шки незале­ж­но­го су­ді­вни­цтва, акуму­лю­вала ко­ло­сальні ресурси через ви­багли­ві корупційні схе­ми і роз­горну­ла мас­штабний на­ступ на громадя­нське суспільство, на дрібний і середній бізнес, на інди­вудуа­льні права і свободи.

Чи­мало захі­дних коментаторів пи­шуть сьо­годні, що, мо­же, це й добре («blessing in disguise»), що Яну­кович від­мовився під­пи­сати Угоду, вря­тувавши тим самим ЄС від га­ньби ко­ла­бора­ції з мало­приє­мним ре­жи­мом. У цій те­зі бу­ла би своя правда, ко­ли б ЄС не ко­ла­борував з іще паску­дні­ши­ми ре­жи­мами, а го­ло­вне — ко­ли б їхні чі­льні і, як прави­ло, найпаску­дні­ші пред­ставни­ки не почу­вали­ся в то­му ж та­ки Євросою­зі як ри­ба у воді — з усі­ма свої­ми віл­ла­ми, накрадени­ми грішми і ди­пло­мати­чни­ми паспорта­ми, які роблять дося­гне­н­ня без­візово­го ре­жи­му для всіх інших їхніх спів­громадян абсо­лю­т­но непо­трі­бним. Один із сумних парадоксів Євросою­зу якраз поля­гає в то­му, що з наявно­го там верховенства права і недо­торкан­ності власності кори­стають лю­ди, які водночас послі­довно руйну­ють і знева­жа­ють усі ці ре­чі у власних краї­нах.

Бага­тьом украї­нцям Угода про Асоціа­цію давала надію, що разом з Євросою­зом їм удасться та­ки приму­си­ти без­закон­ну владу дія­ти більш-менш у рамках закону, чи принаймні — що вдасться зміни­ти цю владу за рік на більш-менш чесних і справедли­вих ви­борах. У най­прості­шо­му ви­гляді Угода означа­ла дві ре­чі: зобов’яза­н­ня украї­нської влади не красти, не бре­ха­ти і не шахрувати — принаймні так мас­штабно і без­соро­мно, як те­пер. А з іншо­го боку — зобов’яза­н­ня Євросою­зу пи­льну­вати дія­льність шахраю­ватих парт­не­рів і допомага­ти украї­нському суспільству чи­ни­ти на них громадя­нський тиск.

Зроз­уміло, що та­ка Угода, започа­ткована помаранче­ви­ми попередни­ками, не бу­ла на­справді по­трі­бна Ві­кторові Яну­кови­чу та йо­го «партії», тож, по­при всі­ля­кі торги та ви­крута­си, від­мова від її під­пи­са­н­ня стала вре­шті мо­ментом істи­ни, а Май­дан — закономі­рною реакцію на цю істи­ну, про­ща­н­ням з ілю­зія­ми та усві­до­мле­н­ням дійсності. Май­дан­не про­ти­стоя­н­ня має си­стемний ха­рактер — як зі­ткне­н­ня двох сві­тів, двох політи­чних ку­льтур, двох си­стем цін­ностей — «Європи», уособлю­ваної Евросою­зом, і «Євразії», уособлю­ваної пу­ті­нською Росі­єю, Яну­кови­че­вою «Сім’єю» та пропла­че­ни­ми ті­ту­шками на вули­цях Киє­ва.

Украї­нці ось уже втретє намага­ю­ться доверши­ти оксами­т­ну револю­цію, яка ще в 1989 ро­ці змела авторита­рні комуністи­чні ре­жи­ми у Східній Європі, про­те зага­льму­вала на украї­нському захі­дному кордоні, ко­трий по­ступово пере­твори­вся на кордон ци­вілі­за­ційний — кордон між сві­том, де панує право, і сві­том, де пану­ють со­малійські пі­рати, що позахоплю­вали собі ці­лі держави разом із їхніми ме­шканця­ми як зару­чни­ками. Ані в 1991-му, ані у 2004-му украї­нцям не вдало­ся здійсни­ти ци­вілі­за­ційний прорив — із Євразії у Європу, і не знати, чи вдасться те­пер. Але мо­ж­на не сумні­вати­ся, що спроби три­вати­муть — навіть як­що сьо­годні­шня влада за допомо­гою московських братів і місцевих братків зуміє заду­ши­ти про­тести. Сама демо­графія пра­цює про­ти Ві­ктора Яну­кови­ча: в усіх соціо­ло­гі­чних опи­тува­н­нях мо­ло­д­ший вік респондентів одно­значно корелює з дедалі си­льні­ши­ми проє­вропейськи­ми орі­є­нта­ці­я­ми. Добре, ко­ли б хто-не-будь ще й роз­тлу­ма­чив на­шо­му так званому «пре­зи­дентові», що це все означає.

5.

Мій вік і наявність ся­ких-та­ких знань не сприяють надмі­рному оптимізмові. І все ж я ві­рю, що ще в цьо­му жит­ті змо­жу сказати при зу­стрічі Адамові Мі­хні­ку: «Ось ба­чиш, ми ви­би­рались на похорон, а по­трапи­ли та­ки на весі­л­ля!..»

12.12.2013

Чо­ти­рнад­ця­те найгі­рше місце на сві­ті

1.

— Ох, ці довбані європейці, — ка­же ко­ле­га, ко­ли проходи­мо через Май­дан, покри­тий кві­та­ми й попелом. — Вони б і досі роз­гойдували­ся, ко­ли б яну­ча­ри не по­стріля­ли стількох лю­дей.

Мені не хоче­ться за­ступатись за «європейців», то­му що про­тя­гом кі­лькох міся­ців я й сам ли­ше те робив, що кри­ти­ку­вав їх у деся­тках статей, інтерв’ю та коментарів. Про­те я робив це у їхніх га­зетах, на їхньо­му радіо і в їхньо­му теле­ба­чен­ні. Нато­мість ні­ко­ли не роби­ти­му цьо­го в Украї­ні. Не то­му, що об­стоюю дві рі­зні правди чи два стандарти. А то­му, що від­чу­ваю в Украї­ні ці­лком інший контекст, який мене стра­шен­но турбує.

Мене турбує ця давня тради­ція демоніза­ції Заходу як го­ло­вно­го «Іншо­го» — одвічно­го ли­ходія, який ті­льки те й робить, що пле­те змови су­про­ти без­невин­них слов’ян, ті­льки й мі­ркує, як би то ще отих унте­рменшів упослі­ди­ти та поневоли­ти. Російська імперія вияви­ла­ся в цій демоніза­ції непереверше­ною. Вона пере­твори­ла конфе­сійні роз­бі­ж­ності в ци­вілі­за­ційний роз­лам, а від­так і в геополіти­чний поділ. Вона й досі ви­кори­стовує над­по­ту­ж­ну пропага­ндистську ма­ши­ну для заля­ку­ва­н­ня своїх під­даних мо­торо­шни­ми історія­ми про агреси­вний блок НАТО і морально зде­градований Євросоюз.

Мої спів­ві­тчи­зни­ки за­знавали цьо­го прополіску­ва­н­ня мізків про­тя­гом сто­літь і бага­то хто з них інтерналі­зував ці мі­фи тою чи тою мі­рою. Захід та­кож при­кла­вся до творе­н­ня цих стерео­ти­пів — не ли­ше досить супере­ч­ли­вою, ска­жі­мо так, історією своїх стосу­нків зі Сходом, а й сьо­годні­шньою зверх­ньо-по­блаж­ли­вою або й від­верто знева­ж­ли­вою пози­ці­єю. Для бага­тьох із нас навіть коро­тко­го спілку­ва­н­ня із захі­дни­ми при­кордон­ни­ками чи пра­ці­вни­ками консульств бу­ває досить, аби помі­т­но охолону­ти у своє­му наївному і ні­ко­ли не від­взає­мненому захі­дни­цтві.

Але я ро­зумію та­кож, що су­про­ти­вне почу­т­тя — ресенти­менту й образи на весь світ, який нас весь час ігнорує й недооцінює і який нам по­стійно щось винен, — є само­прини­зли­вим і в кі­нцево­му під­сумку саморуйні­вним.

На­при­кі­нці XIX сто­лі­т­тя, ко­ли шанси украї­нсько­го проекту бу­ли ще примарні­ши­ми, як ни­ні, а Російська імперія бу­ла май­же та­кою самою агреси­вною й ре­преси­вною, один украї­нський пи­сьмен­ник напи­сав своє­му ко­ле­зі знамен­ні ря­д­ки: «Годі вже пла­кати та нарі­кати, що нас б’ють. Мало ко­го б’ють у цьо­му сві­ті! Світ спів­чу­ває не тим, ко­го б’ють, а тим, ко­трі від­би­ваю­ться».

2.

Недавня украї­нська револю­ція і, як від­повідь на неї, вторгне­н­ня російських військ постави­ли знов на поря­док ден­ний складне й дис­ку­сійне пи­та­н­ня про втруча­н­ня Заходу у сві­тові події — йо­го мас­штаб, глиби­ну, своєчасність і послі­довність, ви­бі­рковий ха­рактер, шля­хи ле­гі­ти­міза­ції. У найзага­льні­ших те­рмінах ідеться про цін­ності й інтереси, мораль і геополіти­ку. Супере­чність між ци­ми кате­горі­я­ми ви­пли­ває з давно усві­до­мле­ної немо­ж­ли­вості без­ком­промісно по­єд­нати прекрасноду­ху теорію з повся­к­ден­ною практи­кою, ідеали — з реальністю. Захід мо­же собі до­зволи­ти бо­мбу­вати Бел­град, щоб зуп­ни­ти гено­цид у Косово, про­те не мо­же бо­мбу­вати Москву, щоб зупи­ни­ти гено­цид у Че­чні. Сполу­че­ні Штати мо­жуть ви­кори­стати свої збройні си­ли, щоб звільни­ти Ку­вейт з-під іракської оку­па­ції, про­те не мо­жуть так само звільни­ти Ти­бет з-під оку­па­ції ки­тайської. Між­народна політи­ка — цари­на прагмати­зму; ко­жен крок ви­знача­ють тут не так принципи, як кальку­ля­ція по­тенційних зи­сків і втрат. А що ме­жа між твере­зим роз­раху­нком і хо­ло­днокровним ци­нізмом є досить хи­ткою, завжди вини­кає споку­са трохи її посу­ну­ти, пере­ступи­ти, пере­тлу­ма­чи­ти на свою користь.

Ко­жен із нас мо­же ле­г­ко се­бе постави­ти в си­туа­цію поді­бно­го морально­го ви­бору, уяви­вши, на­при­клад, скільки лю­дей на пла­неті поми­рає від го­ло­ду саме в ту мить, ко­ли ми роз­ко­шу­є­мо в ресторані дороги­ми й на­вряд чи для нас жит­тє­во необ­хі­дни­ми стравами. Або — скільком лю­дям не ви­стачає най­прості­ших меди­каментів у той час, як ми ку­пу­є­мо дорогі авта чи інші «статусні» ре­чі — ко­штовні си­м­воли на­шо­го марносла­вства й компле­ксу меншо­вартості. Зде­більшо­го ми уни­кає­мо цих не­приє­мних пи­тань, знаходя­чи без­ліч від­мовок і ви­прав­дань своїй моральній не­чу­ло­сті. «Всім не допомо­жеш», — ка­же­мо ми. — «Довко­ла повно шахраїв», «Ні­ко­ли не знаєш, що зроблять із твої­ми поже­ртвами», «Я не зобов’язаний дбати про ле­дарів», «Мені по­трі­бен певний комфорт, я маю право», — це ли­ше кі­лька з-поміж бага­тьох аргументів, яки­ми ми роз­грішу­є­мо се­бе, даю­чи зрозумі­ти — ці­лком ре­зон­но, — що ми звичайнісі­нькі лю­ди, а не свя­ті — як Буд­да, Хри­стос чи Франциск Аси­зький.

Ко­ж­на дія справді вимагає твере­зо­го роз­раху­нку. Як­що її ко­шти від­носно ни­зькі (як у «Бу­рі в пу­стелі»), а по­тенційні зи­ски ви­сокі (міль­йони барелів на­фти), ви­бір ле­г­кий: цін­ності й інтереси вели­кою мі­рою збі­га­ю­ться. Як­що ж ко­шти явно ви­сокі, а зи­ски сумні­вні, не­втруча­н­ня бу­де най­імовірні­шою реакці­єю: ні­хто не захоче вми­рати за Ґданськ чи за «далеку краї­ну, про яку ми мало що знає­мо» (як Невіл Чембе­рлен ви­сло­вився 1938 року про оку­повану Гі­тле­ром Че­хосло­вач­чи­ну).

Прагмати­чна й, здавало­ся б, проста кальку­ля­ція має, однак, два вразливих мо­менти. По-перше, політи­ка не­втруча­н­ня, ча­сто справді ра­ціональна й ви­прав­дана у військово­му пла­ні, зовсім не означає та­ко­го само­го не­втруча­н­ня інши­ми засобами — політи­чни­ми, ди­пло­мати­чни­ми та, особли­во, економі­чни­ми. Не­спромож­ність захі­дних демократій захи­стити че­че­нців від вини­ще­н­ня так, як вони захи­сти­ли косоварів, зовсім не означає, що всю цю історію слід забу­ти, зло­чи­ни — проба­чи­ти, а кремлі­всько­го м’ясни­ка — на від­міну від серде­ги Міло­ше­ві­ча — нагороди­ти Орденом поче­сно­го ле­гіону і про­го­ло­си­ти Лю­ди­ною року на об­кла­ди­нці впливово­го між­народно­го ча­сопи­су. Не­спромож­ність захи­стити Грузію не означає, що бізнес із пу­ті­нською Росі­єю має звично собі три­вати і французькі військові кораблі «містраль» мо­ж­на екс­портувати до роз­бійни­цької краї­ни мовби ні­чо­го не трапи­ло­ся.

По-друге, від­мова Заходу від оборони тих базових принципів, на яких він збу­дований, послі­довно ком­прометує й реля­ти­візує ці принципи, а від­так і делегі­ти­мізує до­мінант­ну пози­цію Заходу у су­ча­сному сві­ті, оскільки її забез­пе­чує не ли­ше мілі­та­рна та економі­чна по­туга, а й гу­маністи­чна си­стема цін­ностей. Позі­рний прагматизм ви­творює не­без­пе­чну ілю­зію та­кти­чних ви­грашів, ко­трі на­справді ли­ше від­тя­гу­ють та при­ховують фу­ндаментальну страте­гі­чну поразку. Сьо­годні­шні ни­зькі ко­шти мо­жуть вияви­ти­ся завтра над­звичайно ви­соки­ми, а га­дані зи­ски — зійти нані­вець. Ко­ли б захі­дні лі­дери вча­сно зроби­ли ви­сновки з досвіду своїх попередни­ків, ко­трі про­тя­гом усіх 30-х років шу­кали «поро­зумі­н­ня» з Гі­тле­ром, вони ле­г­ко перед­ба­чи­ли би, що після російсько­го бліц­кри­гу в Грузії черга ді­йде до Украї­ни. Чи­мало аналі­ти­ків, зре­штою, про­гнозували саме та­кий хід подій ще тоді, у 2008-му.

Не­го­товість і не­ба­жа­н­ня захі­дних демократій на­звати російський кри­пто­фа­ши­стський ре­жим від­повід­ним ім’ям і від­повід­но до ньо­го постави­ти­ся мати­ме наслі­д­ком не ли­ше оку­па­цію Украї­ни і створе­н­ня «саніта­рно­го кордону» від Дон­басу до При­дністров’я. За п’ять-десять років сп’яніла від успі­хів та без­карності ефе­с­бе­шна клі­ка ці­лком мо­же взя­ти­ся за побу­дову ще одно­го «саніта­рно­го кордону» — від Пете­рбу­рга до Калі­нін­града, по­вторю­ю­чи кри­мську спецо­пера­цію у краї­нах Балтії. Російська екс­пансія, яку ни­ні ще мо­ж­на обме­жи­ти в Украї­ні економі­чни­ми санк­ці­я­ми — справді вели­ки­ми й бо­лі­сни­ми для всіх сторін, — завтра вже вимага­ти­ме військово­го втруча­н­ня, від­повід­но до ці­лком конкрет­них натовських зобов’язань.

Ску­пі пла­тять двічі, як ка­же при­казка. У більшо­сті європейських мов вона має свої від­повід­ни­ки. Украї­нцям доводи­ться вчи­ти­ся ни­ні ще й іншої му­дрості — про Бога, який помагає насамперед то­му, хто помагає собі сам, і про світ, який спів­чу­ває насамперед тим, ко­трі від­би­ваю­ться.

3.

Украї­нці інвестували чи­мало надій у те, що вони нази­вають «Європою», тож їхнє роз­ча­рува­н­ня в дрібних, ци­ні­чних, парохіальних і ча­сто неві­глаських політи­ках, які ту Європу ре­пре­зентують, мо­же вияви­ти­ся надто гі­рким і бо­лі­сним. Не те щоб украї­нці споді­вали­ся яки­хось не­гайних мате­рі­альних зи­сків від Угоди про асоціа­цію — її значе­н­ня для них бу­ло рад­ше си­м­волі­чним. Угода ті­льки від­кри­вала шанс на більш-менш чесні ви­бори у майбу­т­ньо­му та мо­ж­ли­вість ми­рно по­збути­ся кле­птократії, що до­грабовувала краї­ну, а від­так — і на по­ступову побу­дову правової держави та «нормальне жи­т­тя у нормальній краї­ні».

Украї­нська револю­ція бу­ла насамперед револю­ці­єю цін­ностей. Вона бу­ла бу­нтом середньо­го кла­су, «бу­ржу­а­зії», про­ти олі­га­рхі­чно­го квазі­фе­одалі­зму. Май­же дві трети­ни про­тестувальни­ків, як показують соціо­ло­гі­чні дослі­дже­н­ня, мали ви­щу осві­ту. Їхній середній вік становив 37 років, роз­мовни­ми мовами бу­ли украї­нська й російська, ре­пре­зентували вони рі­зні ре­гіони й ет­ні­чні групи, хоча ет­ні­чні украї­нці, «захі­дня­ки» і кия­ни про­гнозовано пере­ва­жа­ли.

Май­дан був ще однією спробою до­провадити до кі­нця незаверше­ну в Украї­ні східноє­вропейську револю­цію 1989 року — ту саму, що карди­нально зміни­ла облич­чя Центрально-Східної Європи та Балтії, про­те на Балканах і в постсовє­тських респу­блі­ках дала поло­винча­сті ре­зульта­ти. На Балканах ті ре­зульта­ти вдало­ся ча­стково полі­п­ши­ти за допомо­гою Заходу; нато­мість у постсовє­тських державах, за невели­ки­ми виня­тками, їх звела нані­вець пост­комуністи­чна номенкла­тура, згі­бри­ди­зована з кри­мінальним сві­том у так звану олі­га­рхію. 1991 рік оприя­внив і си­лу, і сла­б­кість украї­нсько­го суспільства, го­тово­го під­три­мати незале­ж­ність на ре­фе­рендумі, про­те не го­тово­го на пре­зи­дентських ви­борах ради­кально ро­зі­рвати зі совє­тським ми­ну­лим і ру­ши­ти центральноє­вропейським, а не постсовє­тським шля­хом роз­ви­тку.

Украї­нське суспільство му­си­ло пере­жи­ти ці­лу декаду занепаду, роз­ча­рувань і ато­міза­ції, перш ніж вступи­ло в новий пері­од громадя­нської мобілі­за­ції, істо­т­но ката­лі­зований «ку­чмагейтом» та делегі­ти­міза­ці­єю то­гоча­сної влади. Помаранче­ва револю­ція стала другою спробою украї­нців покі­нчи­ти із совє­тською спад­щи­ною і пере­орі­є­нтувати краї­ну у бік «Європи» — до верховенства права, ін­ститу­ційної ефе­кти­вності, лі­бе­рально-демократи­чних практик і про­цедур. Украї­нцям знову не по­ща­сти­ло — поча­сти через ні­к­че­мність та без­від­повід­альність лі­дерів, ко­трі всю револю­ційну енергію змарну­вали на дрібні між­усоби­ці замість здійсне­н­ня ін­ститу­ційних ре­форм, а поча­сти — й через власну не­зрілість та недосвід­че­ність. Громадя­нське суспільство вияви­ло­ся цьо­го разу до­стат­ньо си­льним та орга­нізованим, щоб захи­стити свій демократи­чний ви­бір, про­те все ще недо­стат­ньо си­льним і наполе­гли­вим, щоб зму­си­ти нову владу запра­цю­вати по-ново­му.

Третя спроба, що поча­ла­ся ми­рно як «Євро­май­дан», досить шви­д­ко забарви­ла­ся наси­льством, ви­кли­каю­чи рад­ше алю­зії до руму­нсько­го пов­ста­н­ня про­ти Ча­у­ше­ску, ніж до оксами­т­них револю­цій у Східній Німеч­чи­ні, Че­хосло­вач­чи­ні чи то­му ж та­ки Киє­ві 2004-го. Паді­н­ня ре­жи­му і створе­н­ня ти­м­ча­сово­го уряду означи­ли рад­ше поча­ток, аніж кі­нець три­вало­го й бо­лі­сно­го про­цесу суспільної транс­форма­ції — фа­кти­чно­го пере­заванта­же­н­ня всі­єї си­стеми. Краї­на вступи­ла в нове жи­т­тя з роз­краденою казною, астрономі­чни­ми борга­ми, зруйнованою економі­кою і без­надійно скорумповани­ми ін­ститу­ці­я­ми, серед яких су­дова си­стема й право­охорон­ні орга­ни де­градували чи не найду­ж­че.

Замість зосереди­ти­ся на всіх цих про­бле­мах, новий уряд зму­ше­ний був зайня­ти­ся чи­мось ці­лком іншим — стри­му­ва­н­ням російської агресії в Кри­му й на Дон­басі, про­ти­дією провока­ці­ям в інших ре­гіонах, пошу­ком адекват­них від­повід­ей на шалений пропага­ндистський, ди­пло­мати­чний та економі­чний тиск із боку си­льні­шо­го й не­зрівнян­но під­го­товле­ні­шо­го до війни сусі­да. Украї­на ні­ко­ли не пере­бу­вала в та­кому скрут­ному станови­щі за всі роки незале­ж­ності. Але й ні­ко­ли не мала стількох лю­дей, го­тових активно від­стою­вати свій європейський ви­бір.

4.

Ва­жко в цю мить роби­ти якісь коро­тко­те­рмінові про­гнози, а про­те дов­го­те­рмінова тенденція ви­глядає оче­ви­дною. Украї­нський дрейф у бік Заходу невід­воро­т­ний із бага­тьох при­чин. Одна з них — геополіти­чна, чи навіть, у певному сенсі, ек­зи­стенційна.

Украї­на як само­стійний проект, як політи­чна на­ція, не має жодно­го reason d’etre, жодно­го сенсу і шансу у рамках Росії чи будь-яко­го очо­лю­вано­го Росі­єю «сою­зу». Вся російська то­жсамість ґрунтує­ться на перверси­вній ві­рі, що украї­нці не є окремим народом, а ли­ше ре­гіональним рі­знови­дом росі­ян, та­ким собі провінційним ку­зеном, зага­лом не­шкідли­вим, але тупу­ватим, через що старший брат му­сить по­стійно за ним на­глядати й давати добрози­ч­ли­вих стусанів. Украї­нці в та­кій си­туа­ції не мають особли­во­го ви­бору, крім як або роз­чи­ни­ти­ся в русько-російському суперет­носі (і справди­ти тим російське само-справджу­вальне проро­цтво), або ж від­дали­ти­ся від Росії якомо­га рі­шу­чі­ше.

Друга при­чи­на — ци­вілі­за­ційна, пов’язана з нага­льною по­тре­бою модерніза­ції, засадни­чо немо­ж­ли­вої під патронатом від­сталої, авторита­рної і без­мі­рно скорумпованої Росії, про­те ці­лком мо­ж­ли­вої й ба­жа­ної в рамках ЄС — як це наочно під­тверджує досвід усіх захі­дних пост­комуністи­чних сусі­дів. Цін­нісний зсув в украї­нському суспільстві є ре­зульта­том модерніза­цій-них про­цесів і водночас їхньою ру­шійною си­лою. Всесві­т­ній огляд цін­нісних орі­є­нта­цій (World Values Survey), який пері­оди­чно здійсню­ють у бага­тьох краї­нах сві­ту, показує їхній помі­т­ний зсув в Украї­ні за остан­нє деся­ти­лі­т­тя — від так званих «цін­ностей ви­жи­ва­н­ня» (survival values) до «цін­ностей самови­ра­же­н­ня» (self-expression values). Серед лю­дей із ви­щою осві­тою цей зсув особли­во ви­разний. З одно­го боку, він від­обра­жає осла­бле­н­ня пате­рналі­стських на­станов гомо совє­ті­ку­са, конформістськи зорі­є­нтовано­го на збе­ре­же­н­ня статусу-кво, тоб­то на «ке­пський мир» як єдину альте­рнати­ву «добрій війні» (мо­ж­ли­вість «добро­го ми­ру» в цій бінарній схе­мі взага­лі не роз­глядає­ться), і від­так не­при­хи­льно­го до будь-яких змін, ко­трі у йо­го сві­до­мості всі ті­льки на гі­рше. А з іншо­го боку, цей зсув від­обра­жає зро­ста­н­ня середньо­го («креати­вно­го») кла­су, який стави­ться до ідеї суспільних змін пози­ти­вно і намага­є­ться на них впли­ну­ти чи навіть ініцію­вати.

І наре­шті, є ще й демо­графі­чний чин­ник, ко­трий робить дрейф Украї­ни у захі­дний бік назагал невід­воро­т­ним. Усі опи­тува­н­ня громадської думки показують ду­же си­льну кореля­цію між ві­ком респондентів та їхньою прозахі­дною орі­є­нта­ці­єю. Що лю­ди мо­ло­д­ші, то вони (стати­сти­чно) вестернізовані­ші. При­чо­му ця кореля­ція, хоч і з рі­зною інтенси­вністю, наявна в усіх ре­гіонах Украї­ни, в усіх ет­ні­чних та мовно-ку­льтурних групах.

Як­що ми по­глянемо на украї­нську револю­цію як на подію цін­нісно об­умовле­ну й мо­ти­вовану, ми ле­г­ко помі­ти­мо, що основний поділ у краї­ні — не між Сходом і Заходом, росі­я­нами й украї­нця­ми чи русо­фонами й украї­но­фонами. Основний поділ — ідео­ло­гі­чний, се­б­то зокрема цін­нісний, бо ж ко­ж­на ідео­ло­гія має незапере­чний цін­нісний вимір. І в цьо­му сенсі ми справді спо­стеріга­є­мо дедалі глиб­ший роз­кол — між Украї­ною сві­то­глядно совє­тською й анти­совє­тською, євразійською і європейською, Украї­ною пате­рналі­стських під­даних і Украї­ною ініціати­вних громадян. Усі інші поділи без­умовно вторин­ні що­до цьо­го найго­ло­вні­шо­го, вони стати­сти­чно з ним корелю­ють, але не вони йо­го ви­знача­ють. Так, із ці­лком оче­ви­дних істори­чних та соціальних при­чин советизм значно глиб­ше закорі­ни­вся на пів­дні та сході, ніж на заході чи у центрі. Із тих самих при­чин середньо­стати­сти­чні росі­я­ни і русо­фони інтерналі­зували совє­тські цін­ності та імперський сві­то­гляд значно глиб­ше, ніж середньо­стати­сти­чні украї­нці (чи інші ет­ноку­льтурні групи, ко­трі мали істо­т­но менше під­став, аніж росі­я­ни, ото­то­ж­ню­вати се­бе з Російською чи Совє­тською імпері­єю).

Кореля­ція означає, однак, ли­ше ви­щу ві­ро­гідність, але не ці­лкови­тий дете­рмінізм. Це означає зокрема, що й у Доне­цьку мо­ж­на зна­йти 20% при­хи­льни­ків євроінте­гра­ції, а в Киє­ві, навпаки, 20% при­хи­льни­ків Ми­т­но­го сою­зу. Це означає та­кож, що май­же трети­на росі­ян в Украї­ні зорі­є­нтована, по­при все, на Захід, а не на Росію. Нато­мість трети­на украї­нців зали­шає­ться ви­разно совє­то­фільською й анти­захі­дною. Всі ці дані, без­умовно, ці­каві й ва­ж­ли­ві. Вони мо­жуть впливати на практи­чну політи­ку, на обсяг і темп тих чи тих заходів. Але вони жодним чи­ном не мо­жуть впливати на на­ше ставле­н­ня до базових цін­ностей. Навіть ко­ли уяви­ти, що при­хи­льни­ки рабо­власни­цтва опи­ни­ли­ся раптом у більшо­сті, вони ні­ко­ли не зму­сять меншість прийня­ти їхню аморальну си­стему, хоч би скільки покли­кались на формальний демократизм та­ко­го рі­ше­н­ня. Так само й при­хи­льни­ки совети­зму та російсько­го імпері­алі­зму ні­ко­ли не зму­сять нас по­годи­ти­ся з ці­єю спад­щи­ною та пов’язани­ми з нею актуальни­ми практи­ками.

Роз­глядаю­чи украї­нську револю­цію як запізнілий фрагмент вели­ко­го східноє­вропейсько­го зри­ву 1989-1991 років, му­си­мо пам’ята­ти, що всі ті револю­ції у Східній Європі бу­ли одноча­сно анти­авторита­рни­ми й анти­ко­ло­ніальни­ми, демократи­чни­ми й на­ціонально-ви­звольни­ми. В цьо­му кри­є­ться дже­рело їхньої си­ли і водночас сла­б­кості. Ши­рока про­грама вимагає ши­рокої коалі­ції. Пере­конані демократи блоку­ю­ться з на­ціоналі­стами — лі­бе­ральни­ми і не вельми. Ідео­ло­гі­чний роз­кол між ни­ми неми­ну­чий, тож після пере­мо­ги над спільним воро­гом усі ши­рокі коалі­ції роз­падаю­ться. Це справді сер­йозний ви­клик для всіх револю­ціоне­рів, а для украї­нських — особли­во, адже поки що вони ані не ося­гли мети, ані їхній ворог не зник.

Російська інвазія, хоч яка ір­ра­ціональна на перший по­гляд, ці­лком від­повід­ає вну­трі­шній ло­гі­ці пу­ті­нізму та між­народній політи­ці Кремля в остан­нє деся­ти­лі­т­тя [до 2014]. Європейська, модернізована Украї­на мо­же стати сме­ртельним ударом для пу­ті­нізму як специ­фі­чної форми авторита­рної ідео­ло­гії та для російської імперської іденти­чності як специ­фі­чно­го набору до-модерних цін­ностей і на­станов. Украї­на, у певному сенсі, є тим фо­лькло­рним яйцем, де заховане ві­чне жи­т­тя дракона. Не ви­клю­че­но, що й ві­чне жи­т­тя Європи заховане та­кож там — от ті­льки неві­до­мо, чи глибоко шрьодери­зовані євросою­зівські політи­ки здат­ні це усві­до­ми­ти.

5.

У давньо­му фільмі Майкла Вінтербо­то­ма «Ла­скаво проси­мо до Сарає­ва» є промови­стий епізод. Жу­рналі­сти в обло­же­ному місті емоційно роз­пи­тують за­їжджо­го ооні­всько­го чи­новни­ка, ко­ли ж наре­шті між­народна спільно­та зупи­нить що­ден­не вбивство ми­рних жи­телів сербськи­ми снайперами й арти­ле­ри­стами. На що чи­новник серди­то від­казує:

— Пові­рте, на сві­ті є ще принаймні 13 значно гі­рших місць, про які му­си­мо теж по­дбати.

На жаль, це правда. На сві­ті є що­найменше 13 ре­жи­мів, значно брута­льні­ших і кри­ваві­ших за яну­ча­рі­вський. Сьо­годні, однак, украї­нцям про­ти­стоїть ре­жим пу­ті­нський — не­зрівнян­но си­льні­ший, ци­ні­чні­ший і без­соро­мні­ший. І всі бала­ч­ки про три­над­цять інших місць на пла­неті, де си­туа­ція ще гі­рша, звучать так само ци­ні­чно й без­від­повід­ально, як і що­ден­ні заяви європейських чи­новни­ків про їхню «глибоку стурбованість» чергови­ми провока­ці­я­ми російських спец­сил. Пі­дозрюю, що і в три­над­ця­ти інших місцях поза Украї­ною вони заявля­ють докла­дно те саме.

бе­ре­зень 2014

Правий марш

1.

Кі­лька років то­му я вздрів своє фо­то на об­кла­ди­нці не надто популя­рно­го, але добре ілюстровано­го ти­ж­неви­ка — в товари­стві Гру­ше­всько­го, Вин­ни­че­нка та ще пів дю­жи­ни менш заслу­же­них, про­те не менш знаних украї­нських інтелектуа­лів. Неви­багли­вий фо­то­монтаж слу­гу­вав ілюстра­ці­єю до стат­ті під промови­стою на­звою — «Провід­ни­ки украї­нських поразок».

За всі­єї своєї ме­га­ло­манії, му­шу ви­знати, що та на­зва бу­ла значним пере­більше­н­ням. То­му що навіть із пів­дю­жи­ною зло­вми­сни­ків, пред­ставле­них на об­кла­ди­нці, я б не зміг за­провадити Украї­ну в ту ді­ру, у яку її за­провади­ли на той час спільни­ми зуси­л­ля­ми на­ші державо­творці. При­чи­ни «поразок», на жаль, бу­ли значно глиб­ши­ми, а «творців» бу­ло не­зрівнян­но більше, ніж на це натя­кала не надто вправно від­фо­то­шо­пле­на фо­то­графія.

В її ори­гінальній версії поряд із Гру­ше­вським та Вин­ни­ченком си­діли й стоя­ли їхні сорат­ни­ки, провід­ни­ки недов­гові­чної Украї­нської Народної Респу­блі­ки. На їхніх місцях те­пер красували­ся на­ші облич­чя — на під­твердже­н­ня оче­ви­дної паралелі між недо­лу­ги­ми лі­бе­рала­ми поча­тку XX сто­лі­т­тя та їхніми сьо­годні­шніми ще недо­лу­гі­ши­ми спад­коє­м­ця­ми. Близько ста років то­му ті добродії змарну­вали чу­довий на­че­б­то шанс збу­дувати незале­ж­ну державу. Вияви­ли­ся без­надійни­ми лу­зе­рами — наївни­ми й без­від­повід­альни­ми, зара­же­ни­ми лі­бе­ралі­змом і па­ци­фізмом — сме­ртельни­ми недугами в то­му сві­ті, де право ви­значає си­ла і де пере­мо­жець отри­мує все, зокрема й право напи­сати нам остаточну версію історії.

Те­пер і я по­трапив до ці­єї ко­горти лі­бе­растів і то­ле­растів, а мо­же, й — стра­шно подумати! — фе­дерастів. І зрозумів, що ніяки­ми фо­то­шо­пами вже не змо­жу зми­ти ці­єї га­ньби.

2.

Далеко­го 1980 року аме­ри­канський політо­лог Оле­ксандр Мо­тиль опублі­ку­вав ду­же добру кни­жку про украї­нський на­ціоналізм між­воєн­ної доби — «Поворот праворуч». Вона зали­ши­ла­ся, на жаль, май­же непомі­че­ною, бо ж і Украї­ни тоді як та­кої не бу­ло — ні на гео­графі­чних мапах, ні на ментальних. Вона бу­ла лиш примі­ткою на полях рі­зноманіт­них руси­ци­сти­чних та совє­то­ло­гі­чних дослі­джень, а от­же, й окрема пра­ця про неї не мо­гла мати істо­т­но­го значе­н­ня.

Мо­тиль тим ча­сом доводив, що украї­нський на­ціональний рух від само­го поча­тку був пере­ва­ж­но проє­вропейським і про-демократи­чним — із простої при­чи­ни: для лі­дерів цьо­го ру­ху прозахі­дна орі­є­нта­ція бу­ла єдиною реальною мо­ж­ли­вістю від­ме­жу­вати свою краї­ну від автократи­чної й засадни­чо анти­захі­дної Росії. Саме на Заході вони му­си­ли зна­йти той альте­рнати­вний політи­чний і си­м­волі­чний центр, який мо­гли би про­ти­стави­ти, бодай уявно, мо­гу­т­ньо­му імперському центрові. Вони бу­ли, мо­ж­на сказати, захі­дни­ками й демократа­ми ми­моволі; геополіти­ка просто не зали­шала їм іншо­го ви­бору.

Си­туа­ція, однак, карди­нально зміни­ла­ся після Першої сві­тової війни, об­умовивши, власне, те, що Мо­тиль нази­ває «поворо­том праворуч». По-перше, авторита­рні, фа­ши­зої­дні і від­верто фа­ши­стські ре­жи­ми стрімко поши­ри­ли­ся в Європі, з огляду на що лі­бе­ральна демократія пере­стала бу­ти єдиною політи­чною опці­єю. А по-друге, мо­ло­д­ше поко­лі­н­ня украї­нських на­ціоналі­стів спря­му­вало свої ресенти­менти, зумовле­ні драмати­чною поразкою від росі­ян і поля­ків, на політи­чних попередни­ків — лі­бе­ральних і соціалі­сти­чних лі­дерів Украї­нської Народної Респу­блі­ки. Мо­ло­дим ради­калам здавало­ся, що при­чи­ною поразки украї­нських на­ціонально-ви­звольних змагань бу­ла не фізи­чна пере­вага су­про­ти­вни­ків і не ни­зький рі­вень на­ціональної сві­до­мості більшо­сті украї­нських селян, не го­тових боро­ти­ся за не­зроз­умілу їм на­ціональну ідею, — го­ло­вною при­чи­ною, вва­жа­ли вони, бу­ла зло­чин­на глупо­та провід­ни­ків УНР, ко­трі бави­ли­ся в лі­бе­ральну демократію, замість дія­ти жорстко й без­ком­промісно, не пере­ймаю­чись ані ле­га­льністю, ані лю­дськи­ми же­ртвами, чу­жи­ми і власни­ми. Вони про­грали більшо­ви­кам саме то­му, що не змо­гли дія­ти по-більшо­ви­цьки — рі­шу­че й не­ща­дно.

Аргумент був не по­збавле­ний глузду. Назагал лі­бе­рально-демократи­чні суспільства ди­намі­чні­ші, конку­рент­ні­ші, ніж авторита­рні, а про­те ця пере­вага проя­вля­є­ться на довшій істори­чній ди­станції, у ци­вілі­за­ційному, зокрема й економі­чному, про­ти­стоян­ні. Нато­мість у без­посередньо­му військово­му зі­ткнен­ні авторита­рні ре­жи­ми не­рі­д­ко пере­мага­ють, оскільки виявля­ю­ться кра­ще змобілі­зовани­ми й го­тови­ми пере­ступати будь-які пи­сані й непи­сані прави­ла заради поставле­ної мети. У кла­си­чному фільмі Оле­ксандра Довже­нка «Арсенал» (1929) є промови­стий епізод, ко­ли УНР-івський урядовець хоче роз­стріля­ти більшо­ви­цько­го сабо­та­ж­ни­ка, а про­те не мо­же ви­стріли­ти йо­му в облич­чя й наказує поверну­ти­ся до стіни. Більшо­вик від­чу­ває сла­б­кість інтелі­гента і від­мовля­є­ться. «Стріляй в облич­чя!» — ка­же він і, поки урядовець вага­є­ться, під­ходить, заби­рає в ньо­го пісто­лет і ка­же глузли­во: «Що, не мо­жеш? А от я — мо­жу!» — і стріляє в су­про­ти­вни­ка без жодних вагань, жа­лів і роз­мі­рковувань про абсо­лю­т­ну вартість лю­дсько­го жи­т­тя.

Європа 1930-х років на рі­зні ла­ди під­тверджу­вала мо­торо­шну ефе­кти­вність більшо­ви­цько­го ти­пу політи­ки. Й украї­нські «інте­гральні на­ціоналі­сти» — поді­бно до британських, гол­ла­ндських, французьких, іспанських ко­лег — від­кри­вали у фа­ши­стській ідео­ло­гії пова­ж­ну альте­рнати­ву як комуністи­чній за­грозі, так і лі­бе­ральному дека­дансові. Декому з них був близький на­ци­стський расизм, хоча більшість усе-та­ки ви­знача­ла на­ціональну іденти­чність не кровни­ми узами, а ло­я­льністю. Для без­державної на­ції незале­ж­ність бу­ла справді ку­ди істо­т­ні­шою, ніж ет­ні­чна чи­сто­та; в цьо­му сенсі всі рі­знови­ди украї­нсько­го на­ціоналі­зму, зокрема й інте­гральні, бу­ли до­стат­ньо інклю­зи­вни­ми. Украї­нські на­ціоналі­сти бу­ли го­тові спів­пра­цю­вати з будь-ким, хто давав їм шанси на на­ціональну державність. У 1920-х роках вони під­три­му­вали більшо­ви­ків, ко­трі споку­си­ли їх своєю політи­кою так званої «украї­ніза­ції». Але у 1930-х роках, ко­ли ця політи­ка заверши­ла­ся масовим вини­ще­н­ням украї­нської інтелі­генції та селя­нства, вони знову зверну­ли по­гляд на Захід у пошу­ках сою­зни­ка, здат­но­го по­сприяти їхнім державни­цьким устремлі­н­ням.

Єдиною державою в то­гоча­сній Європі, що хо­ті­ла й мо­гла пору­ши­ти повоєн­ний статус-кво і ревізувати наявні кордони, бу­ла на­ци­стська Німеч­чи­на. Захі­дні украї­нці, ко­трі після паді­н­ня ЗУНР вва­жа­ли се­бе під оку­па­ці­єю Польщі, зроби­ли при­родну, здавало­ся б, ставку на «воро­га сво­го воро­га» — і про­грали по­двійно. По-перше, то­му що на­ци­стів узага­лі не ці­кави­ла украї­нська державність — навіть та­ка маріонеткова, як сло­ва­цька або хорватська. І то­му вони не вага­ю­чись від­прави­ли всіх украї­нських провід­ни­ків у концта­бір, щойно ті нава­жи­ли­ся у червні 1941-го про­го­ло­си­ти у Львові державну незале­ж­ність.

А по-друге, по­при всі на­ци­стські ре­пресії й пере­слі­дува­н­ня, бандері­вці так і зали­ши­лись у масовій сві­до­мості «на­ци­стськи­ми ко­ла­борантами» — від­повід­но до пані­вно­го істори­чно­го мі­фу про них, напи­сано­го пере­мо­ж­ця­ми. Саме совє­тська версія істори­чних подій утверди­ла­ся по­всюди як «зага­льнові­до­ма» і навіть «науково доведена» істи­на. Бандері­вці, дарма що від 1941 року вою­вали і з на­ци­стами, і з советами, бу­ли то­та­льно ском­проментовані анти­украї­нською пропага­ндою як гі­тле­рі­вські посі­паки, крово­же­рні уби­вці, втіле­н­ня всіх найгі­рших лю­дських, чи, рад­ше, нелю­дських рис. Сло­во «бандера» стало в совє­тській ново­мові чи­мось на зразок кри­мінально­го звину­ва­че­н­ня про­ти ко­ж­но­го незруси­фі­ковано­го, незсовє­ти­зовано­го украї­нця — при­близно так само, як напів­кри­мінальне оскарже­н­ня «сіоніст» вживали до ко­ж­но­го не до кі­нця зсовє­ти­зовано­го єврея.

Советам вдало­ся дис­креди­тувати сло­во «на­ціоналіст» до та­кої мі­ри, що навіть по двад­ця­ти роках незале­ж­ності ли­ше кі­лька від­со­тків респондентів у зага­льнона­ціональних опи­тува­н­нях зі­знавали­ся в при­хи­льності до на­ціоналі­сти­чної ідео­ло­гії чи в го­товості го­ло­сувати за канди­дата, що окреслює се­бе «на­ціоналі­стом». З ці­єї ж при­чи­ни не увінча­ли­ся успі­хом спроби деяких емі­грантських груп від­нови­ти в Украї­ні довоєн­ну Орга­ніза­цію Украї­нських На­ціоналі­стів і, взага­лі, від­роди­ти бандері­вську тради­цію інте­грально­го на­ціоналі­зму. Усі ці старі-нові орга­ніза­ції так і ли­ши­ли­ся маргінальни­ми, яки­ми мані­пу­лю­вали рад­ше російські та украї­нські спец­слу­жби, аніж га­дані заоке­анські спонсори.

І все ж зали­шаю­ться не до кі­нця зроз­уміли­ми два пи­та­н­ня. По-перше — як і чо­му ни­зька популя­рність бандері­всько­го інте­грально­го на­ціоналі­зму в сьо­годні­шній Украї­ні по­єд­ну­є­ться з досить ви­сокою популя­рністю само­го Бандери та пов’язано­го з йо­го ім’ям парти­зансько­го ру­ху (принаймні в захі­дній ча­сти­ні краї­ни)? І по-друге — як і чо­му по двад­ця­ти роках незале­ж­ності на ради­кально-на­ціоналі­сти­чному мар­ґі­несі раптом з’яви­ла­ся політи­чна партія, яка несподі­вано для всіх виграла місцеві ви­бори в кі­лькох областях і здобула со­лі­дних 10% го­ло­сів на ви­борах 2012 року до на­ціонально­го парла­менту?

3.

Від­повісти на друге пи­та­н­ня не­складно, як­що зга­дати пре­цедент між­воєн­но­го двад­ця­ти­лі­т­тя — ко­ли поразка украї­нської револю­ції 1917-1921 років, а на дода­чу ще й ката­строфі­чний фінал більшо­ви­цької «украї­ніза­ції» об­умови­ли рі­зкий поворот украї­нсько­го на­ціонально­го ру­ху вправо. У певному сенсі цей поворот ілюструє кла­си­чну те­зу Вальте­ра Бен’яміна про те, що «вся­ке становле­н­ня фа­ши­зму несе на собі від­би­ток не­вдалої револю­ції». Праворади­кальна «Свобода» отри­мала шанс проби­тись у політи­чний мейнстрім допі­ру тоді, ко­ли помі­рковані право­центри­стські та лі­во­центри­стські партії ці­лкови­то ском­прометували се­бе, а заразом і ідею лі­бе­ральної демократії га­не­бни­ми між­усоби­ця­ми і фа­кти­чною зрадою ідеалів та споді­вань Помаранче­вої револю­ції.

Змарнована револю­ція посприя­ла, до ре­чі, під­несен­ню не ли­ше фа­ши­зої­дної «Свободи», а й не менш то­та­лі­та­рної, сталі­ністської КПУ, ко­тра по­трої­ла свій електоральний успіх (від 5% у 2007 до 15% у 2012), та олі­га­рхі­чної «Партії ре­гіонів» — па-трон-клі­є­нтелі­стської ме­ре­жі ма­фійно­го ти­пу, ко­тру напередодні Помаранче­вої револю­ції не­без­під­ставно вва­жа­ли го­ло­вною за­грозою для украї­нської демократії, правової держави та європейської інте­гра­ції. Після то­го, як її канди­дат Ві­ктор Яну­кович ви­грав 2010 року пре­зи­дентські ви­бори, «Свобода» стала для бага­тьох украї­нців остан­ньою надією на поря­ту­нок — як партія твердих хло­пців, що ті­льки й здат­ні поря­тувати краї­ну від га­нгстерів, ко­трі захопи­ли її, на­че со­малійські пі­рати.

Як і під­пільна ОУН, маргінальна «Свобода» зросла з поразки лі­бе­рально-демократи­чно­го проекту і зумовле­но­го цим глибоко­го ресенти­менту. Хоча, схо­же, бу­ли й три­віальніш! при­чи­ни. Десь від кі­нця ну­льових років «Свобода», по­при свою маргінальність, отри­мала несподі­вано ши­рокий до­ступ до чі­льних телевізійних ка­налів, контро­льованих олі­га­рха­ми і не надто від­кри­тих для помі­рковані­ших опози­ційних партій і канди­датів.

Так само істо­т­но і зага­д­ково полі­п­ши­ло­ся фінансове станови­ще партії, що від­би­ло­ся зокрема в досить ко­штовній та ефе­кти­вній ви­борчій кампанії. Чи­мало екс­пертів пере­конані, що влада й пов’язані з нею олі­га­рхи постави­ли на «Свободу» як на певний політ­техно­ло­гі­чний проект із по­двійною ці­л­лю. По-перше — осла­би­ти своїх го­ло­вних, значно сер­йозні­ших суперни­ків із на­ціонал-демократи­чно­го та­бору, від­давши їхню тради­ційну електоральну базу в Захі­дній Украї­ні ради­калам і створи­вши водночас опу­дало на­ціоналі­сти­чно­го «та­лі­бану». І по-друге — для виведе­н­ня в другий тур запла­нованих на 2015 рік пре­зи­дентських ви­борів канди­дата від «Свободи» як оптимально­го і фа­кти­чно єдино­го суперни­ка, ко­тро­го чин­ний пре­зи­дент Яну­кович міг би пере­мо­гти без надмі­рних фа­льси­фі­ка­цій.

Так чи так, а подальші події показали, що за­грозу украї­нсько­го ради­кально­го на­ціоналі­зму істо­т­но пере­більши­ли — як про­урядові пропага­ндисти, що ви­кори­стовували роз­кру­че­ний ни­ми міф для мас­штабних політи­чних мані­пу­ля­цій, так і пропага­ндисти кремлі­вські, ко­трі теж енергійно при­кла­ли­ся до творе­н­ня цьо­го мі­фу (принаймні від 2005 року) і неабияк з ньо­го скори­стали, особли­во під час та після Євро­май­дану, ко­ли повале­н­ня Яну­кови­че­во­го ре­жи­му російські медія поча­ли інтенси­вно змальовувати як «фа­ши­стський путч». Сьо­годні, в си­туа­ції неоголоше­ної війни, за допомо­гою від­повід­них мовних клі­ше, як за­знача­ють То­мас де Вааль та Метью Ку­пфер, російська пропага­нда «моделює російсько-украї­нський конф­лікт як своєрідний ри­мейк ідео­ло­гі­чно­го поділу ча­сів Другої сві­тової війни, де Росії та Украї­ні від­ведено роль від­повід­но “анти­фа­ши­стської” та “профа­ши­стської” си­ли. Ці ярли­ки — справж­ня зброя в дискурси­вному про­ти­стоян­ні, що піджи­влює про­ти­борство на полі бою… Усі ці те­рміни — ре­зультат май­же сі­м­деся­ти­лі­т­ньо­го про­цесу, що пере­творив концепт у політи­зоване звину­ва­че­н­ня зі що­найши­ршим за­стосува­н­ням».

Усупереч роз­горну­тій Кремлем пропага­ндистській істерії, ані пре­зи­дентські, ані парла­ментські ви­бори в Украї­ні 2014 року не принесли праворади­кальним парті­ям та їхнім канди­датам яки­хось помі­т­них електоральних успі­хів. На пре­зи­дентських ви­борах вони не здобули навіть одно­го від­со­тка го­ло­сів, на парла­ментських — не подо­ла­ли (як, до ре­чі, й комуністи) п’яти­від­со­тково­го ви­борчо­го бар’єру. Хоч як парадоксально, а в си­туа­ції війни й політи­чної та, у певному сенсі, на­ціоналі­сти­чної мобілі­за­ції, украї­нське суспільство не про­го­ло­сувало за ради­калів, а під­три­мало нато­мість помі­рковані­ших центри­стів — рі­шу­че на­ставле­них що­до від­би­т­тя зовні­шньої агресії, про­те прими­рли­вих і ком­промісних що­до рі­зноманіт­них вну­трі­шніх поділів та супере­чностей. Це, звісно, зовсім не означає, що чергова поразка ще однієї револю­ції не поверне друго­го ди­ха­н­ня ради­калам. їхній від­носний успіх на недавніх місцевих ви­борах показує, що не­здат­ність центри­стських партій при владі ефе­кти­вно ви­рі­шу­вати про­бле­ми і пов’язана з цим фрустра­ція населе­н­ня неми­ну­че під­ви­щує шанси ради­калів та популі­стів на політи­чне воскресі­н­ня.

4.

Від­пові­вши на друге запи­та­н­ня — про ймовірні при­чи­ни під­несе­н­ня і паді­н­ня праворади­калів, — мо­же­мо поверну­ти­ся до запи­та­н­ня першо­го, де­що складні­шо­го: в чо­му при­чи­на парадоксальної популя­рності на­ціоналі­сти­чних лі­дерів, їхніх ру­хів та си­м­волів із ча­сів Другої сві­тової війни на тлі вкрай ни­зької при­хи­льності до їхніх сьо­годні­шніх ідео­ло­гі­чних спад­коє­м­ців і, взага­лі, до на­ціоналі­сти­чної ідео­ло­гії як та­кої? Сер­йозна дис­ку­сія з цьо­го приводу від­бу­ла­ся навесні 2010 року — не­вдовзі по то­му, як пере­мо­же­ний пре­зи­дент Ві­ктор Юще­нко ефе­кт­но грю­к­нув на про­ща­н­ня двери­ма, при­свої­вши посме­рт­но Степанові Бандері найви­щу державну нагороду — зва­н­ня Ге­рой Украї­ни.

Цей провокати­вний жест ви­кли­кав, при­родно, не­га­ти­вну реакцію з боку Москви, ко­тра й перед тим не­вто­мно змальовувала Ві­ктора Юще­нка як бандері­вця і «фа­ши­ста». Засу­див рі­ше­н­ня Юще­нка й пре­зи­дент-елект Ві­ктор Яну­кович та йо­го Партія ре­гіонів, — що зага­лом не ди­вно, враховую­чи їхню ті­сну спів­пра­цю з Кремлем у специ­фі­чній «анти­фа­ши­стській» кампанії, з ви­кори­ста­н­ням, зре­штою, тих самих політ­техно­ло­гів. Нато­мість певною несподі­ванкою стала жорстка реакція на Юще­нків указ з боку Європарла­менту. Йо­го де­пу­та­ти, за ініціати­вою польської делега­ції, ухвали­ли ре­зо­лю­цію, в якій засу­ди­ли нагородже­н­ня Бандери і закли­кали нове украї­нське ке­рі­вни­цтво, се­б­то Ві­ктора Яну­кови­ча із сорат­ни­ками, пере­гляну­ти не­фортун­ний указ і тим самим під­тверди­ти від­даність Украї­ни європейським цін­ностям.

Покла­да­н­ня на Яну­кови­ча поче­сної ро­лі охоронця європейських цін­ностей мо­гло би так і ли­ши­ти­ся звичайним ку­р­йозом, виявом політи­чної наївності європарла­ментарів, ко­ли б не про­звуча­ло у їхній заяві і значно сер­йозні­ше звину­ва­че­н­ня Бандери в «ко­ла­бора­ції з на­ци­стською Німеч­чи­ною». Фраза стосувала­ся, правдоподі­бно, пері­оду до 1941 року, тоб­то ще до то­го, як Бандера опи­ни­вся у Заксенга­взені, — пері­оду, в який очо­лю­вана ним ОУН шу­кала собі по­тенційних сою­зни­ків по всіх європейських сто­ли­цях. У си­нхроні­чному роз­рі­зі ця га­дана «ко­ла­бора­ція» ні­чим на­справді не від­рі­зня­ла­ся від «ко­ла­бора­ції» більшо­сті сві­тових лі­дерів із німе­цьким урядом до поча­тку Другої сві­тової війни. Всі вони вели ці­лком прия­зні пере­говори з на­ци­стськи­ми урядовця­ми і під­пи­сували з ни­ми рі­зноманіт­ні економі­чні й політи­чні угоди, вклю­чно з істори­чним до­говором 1939 року про «ві­чний мир і дружбу» між Німеч­чи­ною і Совє­тським Сою­зом. Чо­му саме ОУН мала бу­ти під цим оглядом принципові­шою й перед­бач­ли­ві­шою від британсько­го чи французько­го уряду (не ка­жу­чи вже про совє­тський) — профе­сійні «анти­фа­ши­сти» за­звичай не з’ясовують.

На­справді де­пу­та­ти Європарла­менту на­вряд чи взага­лі ко­ли-не­будь щось чу­ли про Бандеру й усе, що йо­му слу­шно або й неслу­шно при­пи­сують. Вони просто пі­шли за поля­ками, ко­трі го­тували проект ре­зо­лю­ції і мали досить при­чин стави­ти­ся до Бандери при­близно так само, як ізраї­льтя­ни — до Ара­фа­та. Хоча б то­му, що польсько-украї­нські стосу­нки на Захі­дній Украї­ні після Першої сві­тової війни бу­ли схо­жі на ізраї­льсько-палести­нські після Другої сві­тової.

Варт від­дати нале­ж­не украї­нським інтелектуа­лам, які засу­ди­ли Юще­нків крок як без­від­повід­альний і провокаторський, шкідли­вий для Украї­ни і кори­сний ли­ше для її су­про­ти­вни­ків. Про­те так само вони засу­ди­ли й ре­зо­лю­цію Європарла­менту — за неточні, без­від­повід­альні форму­лю­ва­н­ня, які за­фа­льшо­вують і примі­ти­візують над­звичайно складну про­бле­му. Базова не­згода між європейськи­ми та украї­нськи­ми інтелектуа­ла­ми стосувала­ся не так текс­ту, як контекс­ту; не то­та­лі­та­рної суті бандері­вської ідео­ло­гії, справді анахроні­чної й гідної осу­ду, а — анти­ко­ло­ніально­го, на­ціонально-ви­звольно­го ха­ракте­ру бандері­всько­го ру­ху, все ще актуально­го й жит­тє­во ва­ж­ли­во­го для більшо­сті украї­нців.

При­к­мет­но, що ні­хто сьо­годні в Украї­ні не просла­вляє ОУН за її те­рори­сти­чні дії про­ти пере­двоєн­но­го польсько­го уряду, ані, тим більше, не глори­фі­кує УПА за анти­польські ет­ні­чні чи­стки на Воли­ні. З усі­єї рі­зноманіт­ної й неодно­значної дія­льності обох орга­ніза­цій ви­окремлю­ю­ться як варті­сні та актуальні для сьо­годе­н­ня лиш ті елементи, ко­трі утверджу­ють етос патрі­о­ти­чно­го ре­зи­стансу, самопоже­ртви, об­стою­ва­н­ня свободи, боро­ть­би із зага­рбни­ками — перед­усім совє­тськи­ми, за­гроз­ли­ви­ми й досі у новій своїй реінкарна­ції.

Оле­ксандр Мо­тиль, один із най­прони­кли­ві­ших дослі­дни­ків украї­нсько­го на­ціоналі­зму, помі­тив це ду­же добре:

«Су­ча­сні украї­нці, які вва­жа­ють Бандеру ге­роєм, во­звели­чу­ють йо­го і не­прими­рен­ний опір Радя­нському Сою­зу йо­го ру­ху про­тя­гом 1939-1955 рр. Ні­хто не роз­глядає наси­льство на­ціоналі­стів про­ти поля­ків і євреїв як щось похвальне, але й мало хто вва­жає йо­го го­ло­вним у то­му, що пред­ставля­ють Бандера і на­ціоналі­сти: від­мові від усьо­го радя­нсько­го, запере­чен­ні анти­украї­нських накле­пів і без­умовній посвя­ті незале­ж­ності Украї­ни. Бандеру і на­ціоналі­стів роз­глядають та­кож як про­ти­ле­ж­ність корумпованій, кори­сто­лю­бній украї­нській елі­ті, яка зле ке­рувала Украї­ною про­тя­гом остан­ніх 20 років. Звичайно, це популя­рне трактува­н­ня украї­нської історії є однобі­чним, і повна історія вклю­ча­ти­ме і хоро­ші, і по­га­ні ре­чі, які зроби­ли Бандера та на­ціоналі­сти. Але однобі­чне прочи­та­н­ня історії не є не­звичним, особли­во серед неу­сталених на­цій, які ведуть боро­ть­бу за збе­ре­же­н­ня своєї щойно здобутої незале­ж­ності».

Оста­н­ня те­за у цьо­му контекс­ті особли­во ва­ж­ли­ва. Вона нага­дує, що не мо­ж­на трактувати поневоле­ний, ко­ло­ніальний народ як ці­лком «нормальну» на­цію — з ні­ким і ні­чим не за­гроже­ною державністю та іденти­чністю, здат­ну спокійно собі ви­би­рати між авторита­ри­змом і демократі­єю, між кри­пто­фа­ши­стською ідео­ло­гією бандері­вської ОУН та лі­бе­рально-демократи­чни­ми цін­ностя­ми сьо­годні­шньо­го Євросою­зу. Реальність 1930-40-х років бу­ла ці­лком іншою. Ви­би­рати доводи­ло­ся не між добром і злом, а між рі­зни­ми рі­знови­дами зла, іденти­фі­ку­вати мі­ру зло­вісності ко­ж­но­го з яких бу­ло теж не просто. Тож зовсім не політи­чний чи ідео­ло­гі­чний аспект «бандері­вської» спад­щи­ни робить її сьо­годні актуальною, а саме морально-ети­чний — по­при йо­го певну ідеалі­за­цію, а мо­ж­ли­во, саме завдя­ки їй.

Якраз цю спад­щи­ну, як за­уважує Оле­ксандр Мо­тиль, совє­ти ненави­діли найду­ж­че й намага­ли­ся зни­щи­ти, ви­корі­ни­ти всі­ма мо­ж­ли­ви­ми засобами:

«Радя­нська пропага­нда завжди демонізувала на­ціоналі­стів не то­му, що ті пору­шу­вали права лю­ди­ни — вре­шті-решт, ким бу­ли комуністи, щоб пере­ймати­ся правами лю­ди­ни, вина­йшовши ГУ­ЛАГ? — а за їхній опір сталі­нському правлін­ню… Повоєн­ний на­ціоналі­сти­чний рух опору отри­мав вели­че­зну під­три­мку серед украї­нсько­го населе­н­ня Захі­дної Украї­ни саме то­му, що був в опози­ції до сталі­нізму з йо­го прагне­н­ням до гено­ци­ду. З роками радя­нське правлі­н­ня устали­ло­ся, активна масова під­три­мка зменши­ла­ся, але на­ціоналі­сти Бандери й далі си­м­волі­зували справу на­ціонально­го ви­зволе­н­ня. (…) Совє­тська демоніза­ція на­ціоналі­стів створи­ла і поши­рю­вала їх глибоко вкорі­нений образ як ди­ких го­ло­ворі­зів без жодної політи­чної чи ідео­ло­гі­чної мети, окрім сме­рті і руйну­ва­н­ня. [Та] ко­ли Радя­нський Союз роз­пався і на йо­го руї­нах по­стали нові держави, украї­нці — як усі інші не­росі­я­ни — поча­ли стави­ти під сумнів радя­нську пропага­нду і твори­ти власну історію. Те, що совє­тські пропага­ндисти й істори­ки ретельно ігнорували чи спо­творю­вали, стало об’єктом дослі­джень, об­говоре­н­ня і дис­ку­сій. Те, що російські шо­віністи ви­кори­стовували як знева­ж­ли­вий те­рмін -“бандері­вець”, стало те­рміном похвали, май­же так само, як афроаме­ри­канці при­власни­ли сло­во “nigger”…»

5.

Історія отри­мала несподі­ваний роз­ви­ток під час Євро­май­дану, ко­ли з’яви­вся хи­ме­рний те­рмін «жи­добандері­вці», при­думаний російською пропага­ндою на по­значе­н­ня під­ступ­ної змови між украї­нськи­ми на­ціоналі­стами та єврейськи­ми олі­га­рха­ми. Первісний план кремлі­вських пропага­ндистів був де­що прості­ший. Май­дан мав по­стати перед очи­ма сві­тової спільно­ти як збі­гови­сько п’яних по­громни­ків та зоо­ло­гі­чних анти­семі­тів. Москва вклала у цей сю­жет ко­ло­сальні ресурси, але він, на від­міну від попередніх деся­ти­літь, не спра­цьовував. Поча­сти то­му, що самі украї­нці не давали для ньо­го ані найменших під­став, але поча­сти й то­му, що єврейсько-украї­нська спільно­та як ні­ко­ли

активно ви­ступи­ла зі спростува­н­ня­ми московських накле­пів. Чим, власне, й «під­тверди­ла» наявність під­ступ­ної змови з «бандерами», яку від­разу ж і непоми­льно роз­пі­знали недремні московські політ­техно­ло­ги.

Найці­каві­ше, однак, що те­рмін, при­думаний ни­ми як лайка — для образ і прини­же­н­ня — прийня­ли і гу­мори­сти­чно при­власни­ли як украї­нці, так і євреї. Ку­льміна­ці­єю карнавалу, ли­бонь, стала фо­тосесія Ігоря Ко­ло­мойсько­го у чорній фу­т­бо­л­ці з червоним напи­сом «жи­добандеровец» та менорою, сти­лі­зованою під украї­нський три­зуб. Ві­до­мий украї­нсько-єврейський ху­до­ж­ник Оле­ксандр Ройт­бурд, що при­їхав з Одеси до Киє­ва в перші ж дні Май­дану, опи­сав свої «жи­добандері­вські» вра­же­н­ня в поді­бному гу­мори­сти­чному сти­лі:

«Меня спра­ши­вают о моих еврейских ощу­ще­ни­ях от Май­дана. Нет у меня ни­каких еврейских ощу­ще­ний от Май­дана. Я, коне­чно, чу­вствую се­бя на Май­дане евреем. Но я се­бя чу­вствую евреем и на га­вайском пля­же, и на Красной пло­ща­ди, и в му­зее Метрополи­тен, и на Привозе в Одес­се. Ни­какой при­бавочной угрозы из-за свое­го еврейства я на Май­дане не ощу­щаю. Неко­торые профес­си­ональные евреи се­годня пы­та­ю­тся развернуть в ми­ровых СМИ кампанию об анти­семи­ти­зме на Май­дане. Моя эксперт­ная оценка: анти­семи­ти­зма на Май­дане нет. Анти­семи­ты там, коне­чно же, есть. Но они есть не то­лько на Май­дане. Они есть ве­зде — и на га­вайском пля­же, и на Красной пло­ща­ди, и в му­зее Метрополи­тен, и на Привозе в Одес­се. (…) Анти­семи­ты есть и в фи­ла­рмонии во время исполнения третье­го форте­пи­ан­но­го концерта Рахмани­нова, но они при­шли ту­да не бить жы­дов, играю­щих на скрип­ках, а му­зы­ку слу­шать».

За всі­єї своєї гу­мори­сти­чності Ройт­бу­рдів блог за­чі­пає досить сер­йозну про­бле­му: як дов­го і до якої мі­ри лі­бе­рально-демократи­чна спільно­та мо­же ми­рно спів­існувати і навіть спів­пра­цю­вати із засадни­чо нелі­бе­ральни­ми чи навіть анти­лі­бе­ральни­ми групами — як крайньо прави­ми, так і крайньо лі­ви­ми? Скоріш за все до­ти, доки є спільний, однаково для всіх не­без­пе­чний ворог — чи то чу­жоземний агресор, чи власний ди­кта­тор. Участь найрі­зно­ше­рсті­ших політи­чних сил в анти­на­ци­стському русі опору ча­сів Другої сві­тової війни досить пере­кон­ли­во це під­тверджує.

Май­дан зи­ми 2013-14 року був та­кою самою зоною бо­йових дій, як і Дон­бас сьо­годні. В обох ви­пад­ках на­ступ ці­лком реальних чу­жоземних «фа­ши­стів» зробив — принаймні на якийсь час — гіпо­тети­чну майбу­т­ню за­грозу з боку «фа­ши­стів» власних ір­релевант­ною. Особли­во ко­ли чу­жоземні «фа­ши­сти» вияви­ли­ся значно чи­слен­ні­ши­ми, кра­ще озброє­ни­ми і со­лі­дно ін­ститу­ці­алі­зовани­ми в рамках сто­лі­т­ньої тради­ції державно спонсоровано­го шо­вінізму, раси­зму та агреси­вно­го імпері­алі­зму. Про­тя­гом двад­ця­ти років ми ке­п­ку­вали з політи­чних пая­ців на кшталт Жи­ри­новсько­го — аж поки йо­го ме­га­ло­манські ти­ради не стали що­найреальні­шою пу­ті­нською політи­кою. Про­тя­гом двад­ця­ти років ми трактували деяких російських інтелектуа­лів як не­шкідли­вих блазнів, аж поки не зроз­уміли, що вони всьо­го лиш озвучу­ють пу­ті­нську під­сві­до­мість. Сьо­годні вже не до смі­ху з екс­центри­чних заяв яко­го-не­будь профе­сора МҐУ Александра Ду­ґі­на, ко­трий пропонує просте й ефе­кти­вне ви­рі­ше­н­ня украї­нсько­го пи­та­н­ня: «Украї­ну тре­ба очистити від ідіо­тів. Гено­цид крети­нів на­про­шу­є­ться сам собою… Я не ві­рю, що це украї­нці. Украї­нці — прекрасний слов’янський народ. А це — якась раса ви­род­ків, що з’яви­ла­ся з ка­налі­за­ційних лю­ків».

Месидж усіх цих добродіїв над­звичайно простий: поки ми, украї­нці, не від­повід­ати­мемо їхнім параної­дальним уявле­н­ням про «прекрасний слов’янський народ», вони з усіх сил очища­ти­муть від нас на­шу землю, незале­ж­но від то­го, чи ми лі­бе­рали, чи консерватори, чи крайні лі­ві, чи крайні праві. Ми не та­кі, як їм хоче­ться, і цьо­го досить, щоб стати у їхніх бо­же­вільних очах «ви­род­ками з ка­налі­за­ційних лю­ків».

Банальна й зага­лом сумна від­повідь на Ройт­бу­рдове пи­та­н­ня поля­гає в то­му, що під ку­ля­ми снайперів і ре­активни­ми снаря­дами політи­чні по­гляди ко­ж­но­го з нас мають та­ке ж мале значе­н­ня, як і ми­сте­цькі смаки чи сексуа­льні орі­є­нта­ції. В нале­ж­ний час і в нале­ж­ному місці вони, без­умовно, стануть значу­щи­ми — як це бу­ло вже, на­при­клад, на пре­зи­дентських і парла­ментських ви­борах 2014 року і як бу­де, споді­ваю­ся, і між ви­борами — у близькому й не за­гроже­ному війною майбу­т­ньо­му.

2015