Лексикон націоналіста та інші есеї

Як я зроби­вся че­хосло­ваком

1.

Що­року ми проводи­ли лі­т­ні кані­ку­ли на ім­провізованій да­чі — у чи­мало­му, на чо­ти­ри кі­мнати, з дво­ма окреми­ми входами, бу­ди­нку на­ших ді­да та баби під Лу­цьком. Нас бу­ло там бага­то — мій брат і бать­ко, мої ку­зени, їхні бать­ки і, звичайно, ді­дусь та бабу­ся, ко­трі стої­чно ви­три­му­вали цю ординську навалу і навіть, здає­ться, щи­ро їй раділи. Дні бу­ли дов­гі й соня­чні, а жи­т­тя без­хмарне. Ми насо­ло­джу­вались без­турбо­т­ністю, ми запасали­ся нею на ці­ле жи­т­тя, пла­ваю­чи у рі­ч­ці, ло­вля­чи ри­бу, га­саю­чи за м’ячем, ла­зя­чи по деревах, пере­повід­аю­чи до пізньої ночі мо­торо­шні історії біля во­гни­ща з пе­че­ною картоплею.

Мені бу­ло п’ят­над­цять і я не надто пере­ймався політи­кою. Ми навіть не мали телевізора на на­шій «да­чі» і, го­ло­вне, анітрохи йо­го не по­тре­бу­вали. Про­те на­ші бать­ки і ді­дусь та­ки слу­ха­ли го­ло­си на старосві­тській спідо­лі упереміш із новинами з ку­хон­но­го бре­ху­нця. І ми, хоч які закло­по­та­ні бу­ли власни­ми, ва­ж­ли­ві­ши­ми справами, від­чу­вали: щось ли­хе діє­ться в їхньо­му не­зроз­уміло­му й не­ці­каво­му для нас сві­ті. Грізні сло­ва «ульти­матум», «радя­нська за­гроза», «контрреволю­ція» заповзали з рі­зних боків у на­шу сві­до­мість. І ми від­чу­вали — це саме ті сло­ва, які роблять на­ших бать­ків напру­же­ни­ми і які зму­шу­ють їх замовк­ну­ти чи зміни­ти тему при ко­ж­ному на­шо­му на­ближен­ні. Вони бу­ли совє­тськи­ми громадя­нами, а ми — їхніми совє­тськи­ми ді­тьми, і вони явно не хо­ті­ли, щоб ми чу­ли їхні політи­чні роз­мови. Але ми від­чу­вали: щось недобре діє­ться у Че­хосло­вач­чи­ні й навкруги, щось, що ко­ж­ної ми­ті мо­же закі­нчи­ти­ся війною, — хоч якою неми­сли­мою вона ви­глядала під по­гідним не­бом серед райських лі­т­ніх кані­кул.

І ко­ли совє­тські війська та­ки вторглись у Че­хосло­вач­чи­ну, ми поба­чи­ли на­ших бать­ків ці­лкови­то пригні­че­ни­ми — так, немовби вони самі бу­ли че­ха­ми і сло­ваками, і їхній уряд бу­ло ски­ну­то, а краї­ну знов оку­повали чу­жи­нці. Найди­вні­ше, однак, — пози­ція на­ших бать­ків нас нітрохи не ди­вувала.

На­ші бать­ки не бу­ли диси­дентами, але, як і більшість захі­дних украї­нців, вони ні­ко­ли не почу­вали особли­вої си­мпатії ані до совє­тів, ані до Москви, ані до комунізму. Як і більшість захі­дних украї­нців, вони виявля­ли показну ло­я­льність що­до ре­жи­му і, ко­ли тре­ба, брали пу­блі­чну участь у йо­го ри­туа­лах. Але у приват­них роз­мовах, у повся­к­ден­ному побуті вони не оща­ди­ли в’їдли­вих слів що­до влади, си­стеми і всьо­го совє­тсько­го устрою. Як нормальні бать­ки, вони аж ніяк не хо­ті­ли зроби­ти з нас профе­сійних анти­совє­тчи­ків, при­рі­каю­чи на по­стійні і не­без­пе­чні конф­лі­кти з поліційним ла­дом. Вони не вели з нами жодних політи­чних роз­мов, скоріш навпаки — всі­ля­ко їх уни­кали. Але з ви­пад­кових ре­плік, же­стів, гри­мас, спонтан­них реакцій на офі­ційну пропага­нду ми не мо­гли не від­чу­ти їхньої глибокої зневаги до си­стеми і всьо­го її си­м­волі­чно­го мо­тло­ху.

Ще в ран­ньо­шкільному ві­ці, за­ці­кави­вши­ся хоке­єм, я за­уважив, що ні мій бать­ко, ні стрийко ні­ко­ли не вбо­лі­вають за зоря­ну й неперемо­ж­ну совє­тську збі­рну. Навпаки, вони завжди вбо­лі­вали за її су­про­ти­вни­ків — чи то шведів, чи фін­нів, чи навіть без­надійних швейцарців. І я, без жодної пропага­нди, ро­зумів го­ло­вне: це — не на­ша збі­рна. І разом із бать­ком, стрийком, з усі­ма друзя­ми я від ду­ші ба­жав їй поразки. І ко­ли це наре­шті трапи­ло­ся, ко­ли ди­вови­ж­на че­хосло­ва­цька дружи­на роз­громи­ла совє­тів на чемпіонаті сві­ту 1969 року, ми нетя­ми­ли­ся від ща­стя. Ми пла­кали, обі­ймались і ці­лу­вались; ми бу­ли че­ха­ми і сло­ваками у ту мить, і ми почу­вались ві­до­мщени­ми за все — і за та­нки на вули­цях Праги, і за пол­чи­ща Му­рав­йова на вули­цях Киє­ва, і за Батурин, і за Полта­ву, і за го­лод 33-го, і за все, все, все.

2.

Я шви­д­ко ви­ріс за кі­лька років і трохи, здає­ться, подорослі­шав. В остан­ньо­му кла­сі школи я вже мав до­ступ до роз­маї­то­го сам­ви­даву та іншої нелегальщи­ни. Моїм бать­кам це, зроз­уміло, не ду­же подобалось і я, як умів, при­ховував від них свою «під­пільну» дія­льність. Лі­те­ратуру мені по­стача­ла Іри­на Кали­нець — вона якраз пра­цю­вала тоді у моїй школі. До вчи­телю­ва­н­ня її не під­пу­скали й близько, про­те й на скро­мній бібліо­те­чній посаді вона приму­дря­ла­ся вести доволі активну просві­т­ни­цьку, чи, як вона це форму­лю­вала, проповід­ни­цьку робо­ту.

Ці­каво, що серед текс­тів, які я від неї отри­му­вав, бу­ли не ли­ше твори Дзю­би, Мороза, Сверстю­ка, Чорновола, а й че­хосло­ва­цькі пу­блі­ка­ції пері­оду «Празької весни». Насамперед це був «Украї­нський календар» за 1968 рік та дво­міся­чник «Дукля», що йо­го ви­давала у Пря­ше­ві та, власне, й досі ще ви­дає східносло­ва­цька украї­нська менши­на, а та­кож — кі­лька га­рних кни­жок із то­го ж та­ки ви­давни­цтва, зокрема — одно­то­мни­ки Антони­ча та Вин­ни­че­нка з ґрунтовни­ми лі­те­ратурно-кри­ти­чни­ми перед­мовами.

«Дукля» то­го пері­оду друку­вала не ли­ше заборонених в Украї­ні пи­сьмен­ни­ків, а й пере­кла­дала найці­каві­ших чеських і сло­ва­цьких авторів, а та­кож — пу­блі­ку­вала пере­кла­ди основних доку­ментів «Празької весни». З них бу­ло більш аніж оче­ви­дно, що ніякої «контрреволю­ції» в Че­хосло­вач­чи­ні не бу­ло, а бу­ла досить чесна (і досить наївна, як я зрозумів пізні­ше) спроба збу­дувати щось на зразок «соціалі­зму з лю­дським облич­чям».

Ці доку­менти мали для мене в той час особли­ву цін­ність, оскільки дедалі більше моїх товари­шів поверта­ло­ся з армії з прополіскани­ми мізками, пере­конані на політзаня­т­тях, що інтервенція в Че­хосло­вач­чи­ну бу­ла необ­хі­дною, бо німе­цькі війська на­че­б­то ось-ось мали пере­йти кордон, а зрадни­цький контрреволю­ційний уряд у Празі ось-ось намі­ря­вся їх за­проси­ти.

Моїм на­ступ­ним анти­радя­нським кроком, от­же, стало ви­вче­н­ня чеської і сло­ва­цької мов (сло­ва­цька, ближ­ча, давала­ся значно ле­г­ше). Мета бу­ла зроз­уміла — чи­та­ти кни­жки й пері­оди­ку «Празької весни» в ори­гіналі. Ори­гінали мо­ж­на бу­ло отри­мати не ли­ше від знайо­мих, а й зна­йти де­що в бібліо­те­ці чи навіть у провінційних кни­га­рнях «Дружба», де вкри­ті порохом твори Клі­ми і Го­лу­ба ле­жа­ли поруч із повни­ми зі­бра­н­ня­ми Хо Ші Міна та Цеден­бала.

Совє­ти чо­мусь за­провади­ли додаткову цензуру на кни­жки й пері­оди­ку з Че­хосло­вач­чи­ни аж у серп­ні, уже після то­го, як їхні та­нки оку­пу­вали краї­ну і фа­кти­чно жодне додаткове цензурува­н­ня вже не бу­ло по­трі­бним. Бю­рократи­чна іне­рція й неповорткість совє­тської си­стеми мали свої пере­ваги. Я зга­дав цей забавний факт через три­над­цять років, ко­ли совє­ти точно так само за­провади­ли додаткову цензуру на польські кни­жки і ча­сопи­си аж після то­го, як генерал Ярузельський увів військовий стан і, від­повід­но, жорсткий цензурний контроль. Воісти­ну, кра­ще пізно, аніж ні­ко­ли.

Одне сло­во, не­хай Господь десь там благосло­вить постфа­ктум совє­тських ідео­ло­гів та бю­рократів за їхню тупість і вайлу­ватість. Бо інакше я на­вряд чи прочи­тав би замо­ло­ду Грабала і Ва­цулі­ка, Шкворе­цько­го і Ку­ндеру. І напевно ж не пере­клав би конце­птуа­лі­ста Ла­дісла­ва Новака і не зробив би з йо­го текс­тів га­рну сам­ви­давну кни­же­ч­ку з ілюстра­ці­я­ми Влод­ка Кау­фмана.

Ши­роко рекла­мована на поча­тку 1970-х че­хосло­ва­цька «нормалі­за­ція» мала своїм специ­фі­чним ідео­ло­гі­чним від­повід­ни­ком в Украї­ні чергову нагінку на «украї­нський бу­ржу­а­зний на­ціоналізм». Її ку­льміна­ці­єю стали політи­чні аре­шти 1972-1973 років, масові чи­стки ку­льтурно-осві­т­ніх ін­ститу­цій та подальше закру­чу­ва­н­ня руси­фі­каторських га­йок. Особи­сті контакти між украї­нськи­ми й чеськи­ми та сло­ва­цьки­ми інтелектуа­ла­ми, що нала­годи­ли­ся бу­ли в 1960-х роках, фа­кти­чно урвали­ся. Я практи­чно ні­чо­го не знав тоді про ті контакти, хоча й ро­зумів, що ані «Дукля», ані украї­нські кни­жки зі Східної Сло­вач­чи­ни не мо­гли з’яви­тись у моє­му льві­вському середови­щі без сприя­н­ня украї­нців із Пря­ше­ва, Ко­шиць чи Браті­сла­ви.

Допі­ру те­пер, ко­ли з’яви­ли­ся друком ли­сти і спо­га­ди украї­нських і чеських диси­дентів тої доби, ми мо­же­мо оці­ни­ти не­формальні контакти між Прагою й Киє­вом та, зокрема, ви­значну роль, яку ві­ді­гравали в них Зіна Ґе­ник-Бе­ре­зовська та інші че­хосло­ва­цькі громадя­ни украї­нсько­го походже­н­ня — як ви­хі­д­ці зі Східної Сло­вач­чи­ни, так і на­ща­д­ки украї­нської анти­більшо­ви­цької емігра­ції 1920-х років.

3.

Че­хосло­вач­чи­на бу­ла першим закордоном, який я від­ві­дав під час пере­стройки у 1987-88 роках — щойно мене поча­ли ви­пу­скати із совде­пії. У Празі, де я намага­вся роз­мовля­ти по-чеськи, мене при­ймали за поля­ка. У Браті­сла­ві, де я роз­мовляв по-сло­ва­цьки, мене при­ймали за югосла­ва. Ні­хто не подумав чо­мусь, що я украї­нець, або совет, або, боронь Бо­же, росі­я­нин. І тих, і тих у совє­тській армії, ко­тра ви­зволя­ла че­хів від че­хів, бу­ло чи­мало. Я теж міг там бу­ти, ко­ли б народи­вся на кі­лька років рані­ше. Бог убе­ріг мене від ці­єї особи­стої га­ньби, але не від га­ньби на­ціональної.

Я завів собі трохи друзів у Празі та Браті­сла­ві і привіз для них ці­лу торбу «під­ри­вної» лі­те­ратури — то­му що це був справді рі­д­кі­сний і ду­же коро­ткий пері­од в історії, ко­ли політи­чний ре­жим у моїй краї­ні вияви­вся по­ступові­шим і лі­бе­ральні­шим, ніж у їхній. Ми пи­ли пи­во у Празі і біле вино в Браті­сла­ві, і я оповід­ав ко­ле­гам не­ймовірні ре­чі про текс­ти, які в нас друку­ють ці­лком ле­га­льно, і теми, які об­говорю­ють ці­лком від­кри­то, і масові акції, що їх проводять без владних до­зволів і поліцій-них ре­пресій. Мої друзі хо­ті­ли, щоб пере­стройка ді­йшла і до них, і я запевняв, що ді­йде, — бо то був справді час вели­ких споді­вань і обнадійли­вої східноє­вропейської со­лі­дарності, не зруйнованої ще ци­нізмом ши­раків-шредерів та інших фе­ргой­ґе­нів.

І ко­ли пере­стройка та­ки через рік ді­йшла до Праги, вона вияви­ла­ся та­кою ж вели­кою, га­рною і не­ймовірною, як і пере­мо­га їхньої хокейної збі­рної 1969 року. То бу­ла справді оксами­т­на револю­ція, м’яка твердість, си­ла сла­б­ких. І, як тоді, я знову від­чув се­бе на коро­тку, але не­ймовірно ща­сли­ву мить — че­хом. Сло­ваком. Нім­цем. Угорцем. Бо­лга­ри­ном.

А не­вдовзі, на поча­тку гру­дня, мені ви­пало по­їхати з ко­ле­гою-жу­рналі­стом до Варшави. Ми до­мови­ли­ся про інтерв’ю з Адамом Мі­хні­ком у ньо­го вдо­ма. Господар, однак, затри­му­вався. Йо­го дружи­на приго­ща­ла нас ча­єм і пере­про­шу­вала: «Адась ось-ось при­йде». І він справді при­йшов, ба вле­тів до покою, під­стрибу­ю­чи, нетя­мля­чи­ся від ща­стя і горла­ю­чи остан­ню новину, якої ми всі чекали: «Wypierdolili Causescu!»

Це бу­ла одна з найсві­тлі­ших хви­лин йо­го жи­т­тя, одна з най-запові­т­ні­ших мрій, що збули­ся, — пере­мо­га йо­го команди над нездо­лан­ним мон­стром, трі­умф си­ли сла­б­ких над без­си­л­лям си­льних. Він був у ту мить руму­ном, і ми — теж.

Я справді не знаю, як бага­то руму­нів, сло­ваків, че­хів почу­вали­ся украї­нця­ми у три­во­ж­ні дні Помаранче­вої револю­ції. І як бага­то з них почу­ваю­ться сьо­годні [2008] грузи­нами. Я ли­ше знаю, що Європа існує там, де існує почу­т­тя со­лі­дарності. Я ба­чу її у Варшаві, Вільню­сі, Ри­зі, Тал­лі­ні. І мені від­чайду­шно хоче­ться ві­ри­ти, що вона ще десь же­вріє у Бу­дапе­шті, Празі та Браті­сла­ві.

Але навіть як­що вона вже заги­ну­ла там, як у Старій Європі, від ду­ше­вно­го і вся­ко­го іншо­го ожи­рі­н­ня, я все одно не жа­лкую, що був сво­го ча­су угорцем, руму­ном і че­хосло­ваком.

2008

Як і чо­му (по­при все) я ли­шаюсь «че­хосло­ваком»

Після­мова 2018 року

Десять років то­му си­нди­кат європейських ку­льтурних жу­рналів Eurozine по­просив мене напи­сати для їхньої інтернет-пла­т­форми есей до 40-лі­т­тя совє­тсько­го вторге­н­ня в Че­хосло­вач­чи­ну. Я опи­сав як умів свій то­гоча­сний досвід, пов’язаний із подія­ми (чи, рад­ше, пере­жи­ва­н­ням подій), — досвід 15-лі­т­ньо­го хло­пця. А та­кож — свої новоча­сні, більш-менш дорослі ре­ф­ле­ксії на тему східноє­вропейської со­лі­дарності чи, як би це менш патети­чно окреслив Ва­ц­лав Га­вел, «си­ли сла­б­ких».

Есей був опублі­кований у травні-2008 — за три міся­ці до сорокалі­т­тя совє­тсько­го нападу на Че­хосло­вач­чи­ну і за неповних три міся­ці до так само без­це­ремон­но­го нападу ті­єї самої (сут­нісно) армії на іншу кри­хі­т­ну краї­ну, ко­тра мала поді­бну не­обереж­ність пові­ри­ти у власний суверенітет і між­народне право.

По­при брута­льність ті­єї акції — із залу­че­н­ням та­нків та авіа­ції, со­т­ня­ми жертв серед ми­рних жи­телів та подальшою оку­па­ці­єю те­ри­торії, — подія ли­ши­ла­ся на глобальному рі­вні май­же непомі­че­ною. Захі­дні медія у той час якраз ви­хваля­ли ки­тайських ди­кта­торів за чу­дову орга­ніза­цію Олі­мпійських ігор; захі­дні лі­дери, мовби ні­чо­го й не трапи­лось, усмі­хнено ру­ч­кались у Пекі­ні з російським пре­зи­дентом; захі­дна пу­блі­ка насо­ло­джу­вала­ся від­пу­стками, покі­рно ковта­ю­чи вря­ди-годи чергову порцію ви­пе­че­ної в Москві бре­хні про агреси­вну зу­хвалу Грузію, що напала на без­невин­ну ми­ро­лю­бну Росію, — ну, й, як нале­жить, отри­мала заслу­же­ну від­повідь. Вся реакція захі­дних урядів звелась у під­сумку до ви­разів «глибоко­го занепокоє­н­ня» та шля­хе­т­них закли­ків до обох сторін утри­матись від наси­льства і ви­рі­ши­ти всі про­бле­ми за сто­лом пере­говорів. Ґвалті­вни­ку дали шанс поми­ри­ти­ся з же­ртвою і отри­мати взає­мне задоволе­н­ня.

Ця реакція, хоч якою бу­ла при­крою й навіть га­не­бною, не зди­вувала мене, бо на той час я вже добре знав, що в політи­ці інтереси пере­ва­жа­ють над цін­ностя­ми, що політи­ки зале­жать го­ло­вно від власно­го ви­борця, а не зарубі­ж­но­го, і що зага­льна кі­лькість страж­дань, зли­днів і без­зако­н­ня на цьо­му сві­ті пере­вершує мо­ж­ли­вості сприйня­т­тя, пси­хі­ки й адекват­ної моральної реакції. Ми на­вчи­лись ховати­ся від не­приє­мних думок і моральних докорів під маскою здорово­го глузду й за­ступати особи­сту від­повід­альність ко­ле­кти­вною за допомо­гою магі­чних формул неспростовної народної му­дрості: «Своя сороч­ка ближ­че до ті­ла», «Хто си­льні­ший, той праві­ший», «Бато­гом пали­цю не переб’єш», «Бог допомагає то­му, хто допомагає собі сам».

Це не означає, що в політи­ці для моралі немає місця, а тим більше — що ми не повин­ні повся­к­час нага­дувати політи­кам про цін­ності і засади, на яких, власне, й був збу­дований захі­дний світ. Прими­ри­ти цін­ності з інтересами справді бу­ває складно, деколи немо­ж­ли­во. Але слід пам’ята­ти: що­разу, ко­ли ми же­ртвує­мо цін­ностя­ми задля інтересів, ми ри­зи­ку­є­мо у кі­нцево­му під­сумку втрати­ти і те, й те.

Ми мо­же­мо й му­си­мо кри­ти­ку­вати Захід за без­принцип­ність і ли­цемі­рство, за боя­гу­з­тво й ци­нізм, але ті­льки у по­єд­нан­ні зі здоровою дозою самокри­ти­чності, особи­стої і на­ціональної. Ми не мо­же­мо вимага­ти, на­при­клад, від Заходу со­лі­дарності з на­ши­ми політв’язня­ми у Росії, як­що не виявля­є­мо поді­бної со­лі­дарності з політв’язня­ми в інших краї­нах сві­ту. Захід не зобов’язаний пере­ймати­ся на­шим оку­пованим Дон­басом чи Кри­мом більше, ніж ми самі пере­ймає­мось до­лею оку­повано­го Ки­та­єм Ти­бету. Ми не мо­же­мо докоря­ти Заходу за флі­ртува­н­ня з ди­кта­торськи­ми ре­жи­мами, то­ле­рую­чи опорту­ністи­чне флі­ртува­н­ня власно­го уряду з поді­би­ми персона­жа­ми.

У давньо­му (1995) фільмі Майкла Вінтербо­то­ма «Алея снайперів» («Welcome to Sarajevo») є промови­стий епізод. Жу­рналі­сти в обло­же­ному місті емоційно роз­пи­тують за­їжджо­го ооні­всько­го чи­новни­ка, ко­ли ж наре­шті між­народна спільно­та зупи­нить що­ден­не вбивство ми­рних жи­телів сербськи­ми снайперами й арти­ле­ри­стами. На що чи­новник серди­то від­казує: «Пові­рте, на сві­ті є ще принаймні із значно гі­рших місць, про які му­си­мо теж по­дбати».

Я зробив у свій час із то­го трагі­комі­чно­го епізоду два ви­сновки. По-перше, му­си­мо пам’ята­ти, що на­ше станови­ще справді не найгі­рше і що на сві­ті є принаймні 13 інших країн і народів зі значно сер­йозні­ши­ми про­бле­мами. А по-друге, му­си­мо при ко­ж­ній нагоді нага­дувати ви­ще­зга­даній «між­народній спільно­ті» про всі 14 «найгі­рших місць», а не ли­ше про одне, нам най­ближ­че. Це не ті­льки роби­ти­ме на­шу пози­цію морально чі­ткі­шою й пере­кон­ли­ві­шою, а й по­збавля­ти­ме ви­ще­зга­дану «спільно­ту» мо­ж­ли­вості ви­правдовувати­ся в ко­ж­ному з 14 місць ті­єю самою банальною фразою, не утру­дню­ю­чи се­бе при то­му практи­чни­ми дія­ми.

У 2008-му, після російсько­го вторгне­н­ня в Грузію, я був обурений, про­те не зди­вований захі­дною реакці­єю (чи, рад­ше, її від­сут­ністю) на подію. Ця реакція ви­пли­вала з досить давньої й досі впливової тради­ції Realpolitik, за якою одним державам нале­жи­ться значно більше суверенітету, ніж іншим, а от­же, й до­зволи­ти вони собі мо­жуть ку­ди більше у нале­ж­ній їм «ле­гі­ти­мній сфері привіле­йованих інтересів». Саме на цих засадах ґрунтувався «новий європейський устрій» після Першої, а по­тім і після Другої сві­тових воєн; саме вони ле­гі­ти­мізували совє­тське вторгне­н­ня в Угорщи­ну (1956), Че­хосло­вач­чи­ну (1968) та недоверше­не, але обіця­не вторгне­н­ня у Польщу в 1981-му.

Станіслав Барань­чак, знаний польський поет та есе­їст, із гі­ркою іронією пи­сав про самови­правдувальну схильність Заходу пере­кла­дати від­повід­альність зі зло­чи­нців на їхні же­ртви: «Ко­жен на Заході запи­тує, чи Со­лі­дарність не за­йшла задалеко; ні­хто не запи­тує, чи не за­йшов задалеко генерал Ярузельський. По­при всю свою при­хи­льність і спів­чу­т­тя, Захід, схо­же, мовч­ки при­ймає під­ставову те­зу совє­тської пропага­нди: комуністи­чні прави­телі завжди мають ра­цію, ко­ли захи­ща­ють свою монополію на владу. Вони ні­ко­ли не заходять задалеко, навіть ко­ли ого­ло­шу­ють стан війни власному народові. Це, власне, народ заходить задалеко, накли­каю­чи ли­хо на власну го­ло­ву ко­ж­но­го разу, ко­ли вимагає трохи чи­сто­го пові­тря для ди­ха­н­ня — трохи тих під­ставових свобод, яки­ми без­пере­шкодно насо­ло­джу­є­ться Захід».

У 2008-му «задалеко за­йшли» грузи­ни, захи­ща­ю­чи свій суверенітет, про­те аж ніяк не Росія, ко­тра цей суверенітет пору­ши­ла. Вона не мо­же «зайти задалеко» за ви­значе­н­ням, бо ж діє у сфері своїх «привіле­йованих інтересів», — принаймні допоки на Заході не зна­йдеться чесний і від­ва­ж­ний політик, здат­ний на­звати роз­бій роз­боєм, а банди­тську державу — банди­тською державою (rogue state).

Що мене тоді справді врази­ло — не імпо­тент­на капі­туля­ція Заходу перед пу­ті­нською ху­ц­пою і не шку­рни­цьке прагне­н­ня євросою­зівських лі­дерів продовжу­вати звичний бізнес із ма­фією, що привати­зувала ці­лу державу. По-справж­ньо­му мене тоді врази­ло мовча­н­ня європейсько­го Сходу, насамперед че­хів, сло­ваків та угорців, ко­трі кра­ще, ніж будь-хто на конти­ненті му­си­ли б від­чу­вати поді­бність грузи­нської си­туа­ції до власної з 1956 чи 1968 років. Та дарма. Жодних тобі мі­ти­нгів, жодних про­тестів, жодних грузи­нських прапорів під російською амбасадою.

Це був ти­хий, але ви­разний си­гнал Москві йти далі. Ні­ко­ли не «задалеко». Принаймні у сфері своїх «упривіле­йованих інтересів». Це був та­кож си­гнал, що Украї­на — на черзі. Кі­лька зга­док про це промайну­ло у захі­дній пресі, про­те ні­хто не сприйняв їх сер­йозно. Чергова «русо­фобія», авжеж.

У серп­ні 2008-го я му­сив би зміни­ти закі­нче­н­ня сво­го есею, щоб воно не звуча­ло занадто оптимісти­чно. І надто наївно. Я зрозумів раптом, що, прочи­та­вши бага­то разів сла­вет­ний есей Ку­ндери «Трагедія Центральної Європи», так ні­ко­ли й не роз­ди­ви­вся йо­го глиб­шо­го, імплі­ци­т­но­го значе­н­ня. Моє ідеалі­зоване уявле­н­ня про Центрально-Східну Європу і про гіпо­тети­чну со­лі­дарність у її ме­жах ґрунтувало­ся вели­кою мі­рою на цьо­му есеї та на поді­бних текс­тах пи­сьмен­ни­ків-диси­дентів Центрально-Східноє­вропейсько­го ре­гіону — на їхньо­му наполе­гли­во­му під­креслю­ван­ні на­шої спільної (як мені здавало­ся) європейської іденти­чності й об­стою­ван­ні права «поверну­ти­ся до Європи». Я недооцінив аргументів Бродсько­го, який сво­го ча­су поле­мізував із Ку­ндерою, прони­кли­во вказую­чи на йо­го надто есенці­алі­стське ро­зумі­н­ня «Заходу» і надто екс­клю­зи­вістське ставле­н­ня до «Сходу».

Екс­плі­ци­т­но посла­н­ня Ку­ндери зводи­ло­ся до кі­лькох тез: ми, че­хи (поля­ки, сло­ваки, угорці, — я поши­рю­вав подумки цей пере­лік і на украї­нців, принаймні захі­дних) є європейця­ми за своєю історією й ку­льтурою; Захід нас зрадив у Ялті, продавши Сталі­ну, про­те ми цьо­го ні­ко­ли не прийня­ли й не приймемо; ми не нале­жи­мо до совє­тсько­го простору, то­му що ми, центральноє­вропейці, інакші, ми — як ви, лю­ди Заходу, а то­му, як і ви, заслу­говує­мо свободи.

Чи всі інші народи у совє­тському просторі теж заслу­говують на свободу, дарма що не є (центрально)європейця­ми, — у текс­ті Ку­ндери не об­говорю­валось. А про­те імплі­ци­т­но і, скоріш за все, поза сві­до­мим намі­ром автора текст ви­творю­вав своєрідну іє­рархію «більш» і «менш» європейських народів, а від­так більш чи менш воле­лю­бних і, від­повід­но, вартих (або й не вартих) не­гайно­го ви­зволе­н­ня.

Конце­пція Ку­ндери, за влу­чним спо­стереже­н­ням Воло­ди­ми­ра Єрмо­ле­нка, «стала ря­ті­вною для самої Центральної Европи, але згу­бною для Европи Східної. Замість зруйну­вати мур між Сходом і Заходом, вона ли­ше від­сувала йо­го далі на схід. Замість боро­ти­ся з то­та­лі­та­ри­змом як уні­версальним яви­щем, вона ло­калі­зувала йо­го гео­графі­чно на те­ренах СРСР, зроби­вши на­ші східноє­вропейські те­рени назавжди “прокля­ти­ми” те­ри­торі­я­ми. (…) Замість бу­ти ві­рним власній форму­лі й ба­чи­ти як­найбільше роз­маї­т­тя в європейському конти­ненті, Ку­ндера роз­бив йо­го на дві бінарні ча­сти­ни: гу­маністи­чний Захід та демоні­чний Схід, який украв [центральноє­вропейську] ча­сти­ну Заходу».

Бу­ло би пере­більше­н­ням вба­ча­ти в Ку­ндери­ному есенці­алі­змі й екс­клю­зи­візмі при­чи­ну сьо­годні­шньої по­горди й байду­жості йо­го спів­ві­тчи­зни­ків та сусі­дів до всьо­го, що діє­ться далі на схід від Праги, Лю­бля­ни, Бу­дапе­шта чи Браті­сла­ви. Той йо­го есенці­алізм і екс­клю­зи­візм — не при­чи­на, а рад­ше наслі­док, — від­би­т­тя місцевої ментальності, ку­льтурних моделей, ет­ні­чних стерео­ти­пів. Ку­ндера не ви­творив цю місцеву зверх­ність до «сходу», він ли­ше прийняв її як нале­ж­не, навіть не намага­ю­чись про­бле­мати­зувати й деконструю­вати.

У лю­то­му 2014-го, в остан­ні дні Євро­май­дану, до мене зателе­фону­вала мо­ло­да жу­рналі­стка з Праги з проха­н­ням прокоментувати події в Киє­ві. Її перше запи­та­н­ня бу­ло під бага­тьма оглядами показовим: «Як по-ва­шо­му, те, що від­бу­ває­ться в Украї­ні, — револю­ція чи путч?»

Я був оше­ле­ше­ний. Не те, щоб запи­та­н­ня бу­ло геть без­глуздим. Але сам факт, що жу­рналі­стка провід­но­го чесько­го ви­да­н­ня після трьох міся­ців драмати­чних подій у сусі­дній краї­ні так і не склала собі певної думки про те, що ж на­справді там від­бу­ває­ться, вга­няв мене в де­пресію. І, на жаль, та панійка не бу­ла виня­тком. Деся­тки жу­рналі­стів по всій Європі тупо ти­ра­жу­вали наки­ну­тий із Москви наратив. Від­ми­вали кремлі­вську бре­хню через добропоря­дні лі­бе­ральні ви­да­н­ня. Досто­ту як брудні пу­ті­нські гро­ші — через захі­дні банки. І хоч би що я їм від­повів, я не ви­рвуся з наки­ну­тої мені інформа­ційної матри­ці. Я вести­му дурну­ваті де­бати за кремлі­вським сценарі­єм, єдина мета яких — скала­му­ти­ти воду й від­верну­ти увагу від справді сер­йозних про­блем і ва­ж­ли­вих подій. Від російських та­нків і найманців, від зби­то­го малайсько­го лі­та­ка, від зага­рбано­го Кри­му, від ре­пресованих кри­мських та­тар, від деся­ти ти­сяч уби­тих украї­нців, від двох міль­йонів бі­же­нців. Хто контро­лює дискурс, контро­лює все.

На поді­бні запи­та­н­ня мо­ж­на від­повід­ати ли­ше запи­та­н­ня­ми.

«А що бу­ло там у вас, у Празі, в 1989-му?»

Моя спів­роз­мовни­ця явно не споді­валась та­ко­го зі­ставле­н­ня. Та­ко­го нахабства. Бо й справді, як мо­ж­на порі­вню­вати їхню прекрасну, сла­вет­ну, оспівану у ві­ршах у прозі Оксами­т­ну револю­цію в серці Європи із ди­ким фа­ши­стським пу­тчем десь на варварській око­ли­ці ци­вілі­зовано­го сві­ту?!..

«То бу­ла Револю­ція! — вигу­к­ну­ла вона го­ло­сом обра­же­ної ди­ти­ни. — Оксами­т­на револю­ція!»

«А як­би на той час у Кремлі був не Горба­чов, а не Пу­тін?»

«То бу­ла револю­ція, — по­втори­ла вона замість від­повіді. — То бу­ла револю­ція!..»

По чо­ти­рьох роках я подо­лав свою то­гоча­сну пригні­че­ність і зайняв прими­рли­ві­шу пози­цію. Поча­сти то­му, що помі­тив і в своїх спів­ві­тчи­зни­ків той самий гріх зверх­ності та байду­жості

до інших, який так засму­тив мене у спад­коє­м­ців Ку­ндери. А поча­сти, — і це, мабуть, ва­ж­ли­ві­ше, — я помі­тив, що Центральна Європа — і Європа зага­лом, як «ку­льтура і до­ля», в те­рмінах то­го ж Ку­ндери, — опи­ни­ли­ся знов під за­грозою. Ця за­гроза походить (поки що) меншою мі­рою від Росії, зате ку­ди більше від власно­го недоумства, егої­зму, провінційності та від надмі­рної концентра­ції всіх цих рис у місцевих всенародно обраних політи­ках.

Тож я маю, сказати б, особи­сту при­чи­ну зали­шати­ся й далі з че­ха­ми і сло­ваками, з поля­ками й угорця­ми, — принаймні з ти­ми, ко­трі про­ти­стоять окресле­ним ви­ще за­грозам — заради уявної «Європи» Ку­ндери, Га­вела, Міло­ша. І тої со­т­ні, ба вже кі­лькох ти­сяч украї­нців, що заги­ну­ли зокрема і за неї.

2018 Три есеї про незале­ж­ність

1. Незакі­нче­на «пере­стройка»

Майбу­т­нє має ту особли­вість, що ми ні­ко­ли не уявля­є­мо йо­го та­ким, яким воно на­справді на­стає. Три­д­цять років то­му, в остан­ні лі­та царю­ва­н­ня змаразміло­го Ле­оні­да Брє­ж­нє­ва мало хто уявляв собі, що незабаром мо­гу­т­ня совє­тська імперія роз­падеться, пані­вна комуністи­чна ідео­ло­гія опи­ни­ться на смі­т­ни­ку, а Украї­на стане ці­лком незале­ж­ною, між­народно ви­знаною державою з усі­ма свої­ми жорстко заборонени­ми й пере­слі­дувани­ми за совє­тів си­м­вола­ми. Найбільше, прига­дую, на що ми тоді надія­ли­ся, пере­ші­птую­чись на ку­хнях і пере­даю­чи з рук у руки заборонені кни­ги і сам­ви­давні текс­ти, бу­ла певна лі­бе­ралі­за­ція ре­жи­му, якийсь черговий варі­ант хру­що­вської від­ли­ги, посла­бле­н­ня руси­фі­ка­ції і ся­кий-та­кий плю­ралізм бодай у нау­ці й ми­сте­цтві.

Не ми­ну­ло й деся­ти­лі­т­тя, як на­ші суспільні очі­ку­ва­н­ня, навпаки, стали без­мі­рно зави­ще­ни­ми. Украї­на двад­цять років то­му уяви­ла­ся нам раптом не ли­ше вільною й незале­ж­ною, а й замо­ж­ною, демократи­чною, правовою і, звичайно, украї­нською. Жодне з цих споді­вань, однак, не збуло­ся. На­ша краї­на, на від­міну від Польщі, Угорщи­ни, Че­хії чи При­балти­ки, не просу­ну­ла­ся в напря­мку Першо­го сві­ту — так звано­го «зо­ло­то­го мілья­рда». Навпаки, разом із Росі­єю, Біло­рус­сю та інши­ми євразійськи­ми султа­ната­ми вона впевенено скочу­є­ться у Третій світ — світ

без­зако­н­ня, корупції, авторита­ри­зму і без­надійної ци­вілі­за­ційноі від­стало­сті.

Власне, навіть ті не­чи­слен­ні здобутки, які ми сьо­годні [2011] має­мо, від­кри­тість кордонів, від­носна свобода сло­ва, значний, хоча й зде­формований олі­га­рхі­чною державою політи­чний та економі­чний плю­ралізм чи, ска­жі­мо, певні по­блажки для украї­нської мови — усе це є наслі­д­ком не так незале­ж­ності, як горба­човської пере­стройки. Фа­кти­чно все це бу­ло вже в остан­ні роки існува­н­ня СС­СР, тож пере­ймену­ва­н­ня «УРСР» на державу Украї­на» мало що в цьо­му пла­ні зміни­ло. Як і, зре­штою, пере­ймену­ва­н­ня КҐБ в СБУ, ЦК КПУ в адміністра­цію пре­зи­дента, совє­тської армії та мілі­ції — у бу­ці­мто «украї­нську».

Сут­нісно вся ця си­стема, всі ін­ститу­ції, всі так звані «елі­ти» зали­ши­ли­ся кондово совє­тськи­ми — без жодно­го натя­ку на європеї­за­цію, правову державу та гру за прави­ла­ми — замість тради­ційної гри з прави­ла­ми. Звичайно, ми мо­же­мо бу­ти вдя­чні місцевим кри­птовє­тським «елі­там», що вони не ві­ді­брали в нас то­го, Що дала пере­стройка і не поверну­ли краї­ну до ди­кта­тури за при­кла­дом яко­го-не­будь Карі­мова чи Лу­ка­ше­нка. Про­те це на­вряд чи наслі­док їхньої доброї волі, рад­ше — ре­зультат на­шо­го спро­ти­ву.

Поки що незале­ж­ність принесла реальні пло­ди ли­ше тим, то ні­ко­ли про неї й не думав і, тим більш, не боровся; тим, хто зде­більшо­го ві­рою й правдою слу­жив ко­ло­нізаторам або й просто був одним із них. Сьо­годні вони надувають що­ки, вдаю­чи з се­бе пре­зи­дентів, міністрів і де­пу­та­тів незале­ж­ної держави. Хоча на­справді це всьо­го лиш на­ща­д­ки конкі­стадорів, ко­трим за сприятли­вої нагоди вдало­ся, умовно ка­жу­чи, від­хопи­ти свій шмат Ла­ти­нської Аме­ри­ки з-під влади Мадри­ду. Чи, ска­жі­мо, шмат Пів­ден­ної Афри­ки — з під влади Ло­ндона. Місцеві аборигени, однак мо­жуть мати інше уявле­н­ня про справж­ню сут­ність цих компрадорських «еліт» та про зага­льний ха­рактер їхньої “незале­ж­ної держави».

2. Пригоди з іденти­чністю

Моє від­кри­т­тя на­ціональної іденти­чності від­бу­ло­ся десь у під­лі­тково­му ві­ці, на­при­кі­нці 60-х, ко­ли я почав стави­ти собі, а ві­датак і іншим, украй незру­чні, особли­во на ті ча­си, запи­та­н­ня. Чо­му украї­нці не мають тих самих мовно-ку­льтурних прав, що росі­я­ни? Чо­му я не мо­жу ди­ви­ти­ся своєю мовою кі­но­фільмів чи теле­про­грам? Чо­му жоден росі­я­нин не пере­ходить у роз­мові зі мною на украї­нську, а навпаки — очі­кує або й вимагає, щоб я пере­йшов на російську? А як­що я цьо­го не роблю — обзи­ває мене «на­ціоналі­стом»? Чо­му влада та­врує украї­нський, естонський та вся­кий інший «на­ціоналізм», але ні­ко­ли й ні­де — російський? Чи не то­му, що російський шо­вінізм, власне, і є правди­вою ідео­ло­гією ці­єї влади?

Ці та інші пи­та­н­ня по­ступово ускладню­вали­ся й по­глиблю­вались, тож за допомо­гою звичайної ло­гі­ки я ді­йшов уре­шті неми­ну­чо­го, хоча й політи­чно крамо­льно­го ви­сновку, що Совє­тський Союз — це держава насамперед росі­ян, що саме вони мають у ній упривіле­йоване, пані­вне станови­ще, ти­м­ча­сом як усі інші повин­ні прийня­ти це пану­ва­н­ня як певну «істори­чну закономі­рність» і ви­знати власну політи­чну під­ле­глість та мовно-ку­льтурну неповно­цін­ність що­до пані­вної, «про­греси­вні­шої» на­че­б­то, групи. За цю покі­рність «на­ціонали» отри­му­вали певні мовно-ку­льтурні права у своє­му гет­то — спре­паровані ко­ло­нізаторами версії власної історії, лі­те­ратури, ку­льтури, — версії на­стільки сфа­льшо­вані, ви­хо­ло­ще­ні та спримі­ти­візовані, що вони ли­ше по­глиблю­вали комплекс неповно­цін­ності та ба­жа­н­ня якомо­га скоріш аси­мілю­вати­ся до «справж­ньої», «істори­чно пер­спекти­вні­шої» ку­льтури. Непокі­рли­вих, нато­мість, брута­льно карали, про що я теж досить скоро довід­ався і навіть пере­свід­чи­вся на власному досвіді, ко­ли мене 1973 року вигнали з Політехні­ки за політи­чно без­невин­ний зага­лом сам­ви­дав.

Пере­стройка від­кри­ла мені до­ступ до сві­ту і до нових текс­тів, зокрема до кла­си­чних праць пост­структуралі­стів та роз­винених на Заході постко­ло­ніальних сту­дій. Моє зага­льне ро­зумі­н­ня украї­нської си­туа­ції від цьо­го не зміни­ло­ся, про­те істо­т­но зміни­вся інструментарій, яким мо­ж­на цю си­туа­цію тонше й глиб­ше аналізувати, і зміни­вся поня­тійний апарат, яким її мо­ж­на докла­дні­ше і прони­кли­ві­ше опи­сувати.

Найго­ло­вні­шим бу­ло ро­зумі­н­ня імперсько­го дискурсу як способу здійсне­н­ня влади, як засобу ко­ло­ніально­го до­міну­ва­н­ня. Та­кий під­хід давав мені змо­гу деконструю­вати пані­вне мовле­н­ня і сховану за ним парти­ку­ля­рну ідео­ло­гію, ко­тра маску­є­ться під «об’єкти­вність» і «позапартійність», «наукове зна­н­ня» і «здоровий глузд», під зага­льно­прийня­ту й самооче­ви­дну «норму», хоч по суті сама штучно ту «норму» ви­творює, насаджує і під­три­мує.

Найнаочні­шим при­кла­дом та­ко­го дискурси­вно­го до­міну­ва­н­ня є, на­при­клад, «зага­льно­прийня­те» в Киє­ві та інших містах роз­мовля­н­ня російською (дарма що вдо­ма, за дани­ми соціо­ло­гів, принаймні трети­на киян спілку­ю­ться по-украї­нськи). Ця «норма» бу­ла ви­творена специ­фі­чни­ми ко­ло­ніальни­ми дискурсами у по­єд­нан­ні з поліційним те­рором про­ти «на­ціоналі­стів», до яких авто­мати­чно зараховували всіх пу­блі­чно украї­номовних; сьо­годні ця «норма» під­три­мує се­бе вже й без те­рору, спи­раю­чись го­ло­вно на «здоровий глузд». На­справді той «глузд» є всьо­го лиш продуктом ко­ло­ніальної індоктри­на­цїї, дискурси­вно ви­твореною «нормальністю», що дійсно комфорт­на для ко­ло­нізаторів, бо під­три­мує їхнє до­міну­ва­н­ня, про­те аж ніяк не для ко­ло­нізованих, ко­трим цю пато­ло­гію подають як «норму»: так, мовляв, «істори­чно склало­ся». На­справді не «склало­ся», а бу­ло штучно створено за допомо­гою ці­лком конкрет­них політи­чних дій, соціальної, сказати б, «інже­не­рії».

Без­умовно, захі­дні постко­ло­ніальні сту­дії мають істо­т­ний, подеколи клю­човий расовий компонент, який немо­ж­ли­во беспосередньо пере­нести на украї­нсько-російські стосу­нки. Для украї­нців їхньою «чорною шкірою» є їхня «чорна» мова — на про­ти­вагу «білій», російській. Зміни­ти її нева­жко, тож у цьо­му сенсі російський ко­ло­ніалізм був що­до украї­нців інклю­зи­вним. Він давав шанс ко­ж­ному з них на інди­від­уа­льному рі­вні інте­грувати­ся в пані­вну спільно­ту.

Про­те пси­хо­ло­гі­чний ме­ха­нізм поневоле­н­ня в усіх ко­ло­ніалі­змах поді­бний. Він перед­ба­чає для ко­ло­нізованих засвоє­н­ня не­га­ти­вно­го уявле­н­ня про самих се­бе, яке наки­ну­ли їм ко­ло­нізатори. Як­що пані­вна група трактує ко­ло­нізованих як ни­ж­чу расу («бы­ки», «ку­гу­ты», «жло­бы», «хох­лы», «ко­лхоз» і поді­бне), то поневоле­ні під цим дискурси­вним (а ча­сом і поліцейським) ти­ском пере­ймають по­гляд ко­ло­нізаторів і ба­чать се­бе саме та­ки­ми — неповно­цін­ни­ми, недороз­винени­ми — і, при­родно, намага­ю­ться дисти­нці­ю­вати­ся від власної упослі­дженої групи та при­єд­нати­ся до пані­вної. Вони імі­тують її мову та звичаї, а щоб стати в цій групі ще більше «свої­ми», демонстрають особли­ву по­горду до сво­го ми­ну­ло­го — до мало­осві­че­них ко­лгосп­них «хох­лів», і особли­ву ненависть до «хох­лів» осві­че­них, ко­трі, по­при осві­ту, не під­дали­ся аси­міля­ції.

У середи­ні 80-х, прига­дую, моя київська сусі­д­ка («хох­лу­шка», як вона се­бе нази­вала) щи­ро ди­вувала­ся, що ми роз­мовля­є­мо з на­шою кі­лькарі­чною донькою по-украї­нськи. «За­чем вы ре­бенку жизнь кале­чи­те?!..» — спів­чу­тли­во казала вона, ро­зумію­чи без надмі­рних інтелектуа­льних ре­ф­ле­ксій, на основі само­го ли­ше повся­к­ден­но­го досвіду та «здорово­го глузду», що ми справді створю­є­мо ди­ти­ні непо­трі­бні про­бле­ми в майбу­т­ньо­му — і з довко­ли­шнім, доволі агреси­вним що­до украї­нської мови середови­щем, і з тоді­шньою владою, для якої вся­ка осві­че­на украї­номовність бу­ла без­сумні­вною ознакою «бу­ржу­а­зно­го на­ціоналі­зму».

Ди­ти­на ви­росла, пі­шла 1991 року до школи, закі­нчи­ла бакала­врат у Киє­ві, магістерку в Ке­мбріджі і докторат у Пари­жі, опану­вала з деся­ток європейських мов і поверну­ла­ся в Украї­ну бо вва­жає, що тут жи­т­тя — ці­каві­ше. А не­що­давно вона навіть скори­стала­ся зі сво­го зна­н­ня російської, побувавши уперше в жит­ті в Москві і з поди­вом пере­свід­чи­вшись, що там, на від­міну від Киє­ва, украї­нської й справді не ро­зуміють.

3. (Двад­цять) дві Украї­ни

Навесні 1990 року я вперше по­трапив до США, де від­разу ж зі­ткну­вся з про­бле­мою ви­тлу­ма­че­н­ня аме­ри­канцям, хто я і звід­ки.

«I’m from Ukraine», — бадьоро від­казував я, але це не справля­ло на них жодно­го вра­же­н­ня.

«Bahrejn?» — пере­пи­тував де­хто. Інші просто стенали пле­чи­ма. Або чемно ки­вали, ні­чо­го, однак, при то­му не ро­зумію­чи.

Аж наре­шті на лі­та­ку мені трапи­вся чо­лов’яга, яко­го моя від­повідь анітрохи не зди­вувала.

«Which Ukraine? — діло­ви­то пере­пи­тав він. — Polish one or Russian one?»

«Soviet one, — від­повів я, си­лу­вано усмі­ха­ю­чись. — So far».

Що­до «so far» (наразі) — я мав ра­цію. Не ми­ну­ло й двох літ, як Совє­тський Союз роз­вали­вся, а про­те умовний поділ Украї­ни на «польську» й «російську» не ті­льки не зник, а й із пли­ном ча­су по­глиби­вся.

Років через десять після ті­єї роз­мови я опублі­ку­вав ста­т­тю, а згодом і ці­лу кни­жку під на­звою «Дві Украї­ни», де спробував був показати, що на одній те­ри­торії, в рамках однієї держави форму­ю­ться фа­кти­чно дві рі­зні на­ції — не ли­ше з рі­зни­ми мовами та ку­льтурами, а й із карди­нально від­мін­ни­ми си­м­волі­чни­ми кодами, з несумісни­ми уявле­н­ня­ми про на­ціональних ге­роїв (та анти­ге­роїв), з абсо­лю­т­но іншим ро­зумі­н­ням сво­го ми­ну­ло­го та, що найгі­рше, майбу­т­ньо­го. Я на­звав ці дві групи «абориген­ною» та «крео­льською», маю­чи на увазі в одному ви­пад­ку насамперед авто­хтон­не населе­н­ня та створений ним на­ціональний проект, поді­бний до інших східноє­вропейських; а в іншо­му — ко­ло­ністів, їхніх на­ща­д­ків та аборигенів, аси­мільованих до пані­вної мови й ку­льтури і, зде­більшо­го, пере­йня­тих суто ко­ло­нізаторською зневагою до мови й ку­льтури своїх ко­ли­шніх однопле­мін­ни­ків.

Я ро­зумів тоді й ро­зумію ни­ні, що цей поділ — доволі умовний. Украї­нське суспільство — набага­то складні­ше, лю­ди мають чи­мало інших іденти­чностей, крім на­ціональних та мовно-ку­льтурних, ці іденти­чності ча­сто змішу­ю­ться, зміню­ю­ться, ви­творю­ють рі­зні іє­рархії, пере­ті­кають одна в одну. І все ж, ко­ли йдеться про побу­дову держави-на­ції, саме на­ціональні іденти­чності, а не соціальні, тендерні чи якісь інші є ви­рі­шальни­ми. Бо ж на­ціональний проект зале­жить насамперед від них — від то­го, з якою на­ціональною спільно­тою ото­то­ж­ню­ють се­бе громадя­ни, яким ба­чать ми­ну­ле й майбу­т­нє ці­єї спільно­ти, які си­м­воли і ку­льтурні коди вва­жа­ють для се­бе спільни­ми, об’єд­на­вчи­ми, які цін­ності і тради­ції ви­знають свої­ми.

І тут ва­жко запере­чи­ти наявність в Украї­ні двох рі­зних спільнот, ко­ж­на з яких вва­жає краї­ну «своєю», а про­те пропонує на­ціональний проект, карди­нально чу­жий і геть не­прийня­т­ний для іншої. Ці спільно­ти є вну­трі­шньо рі­знорі­дни­ми, і на­ціональний проект ко­ж­ної з них має істо­т­ні вну­трі­шні політи­ко-ідео­ло­гі­чні від­мін­ності — умовно, від лі­бе­рально­го до то­та­лі­та­рно­го. А про­те за всі­єї їхньої інди­від­уа­льної та політи­ко-ідео­ло­гі­чної рі­знорі­дності, ко­ж­на спільно­та має спільний знамен­ник: ставле­н­ня до ко­ло­ніалі­зму, до йо­го наслі­д­ків та до по­тре­би їхньо­го подо­ла­н­ня. Це те, що нас карди­нально ділить на дві спільно­ти, які мо­ж­на на­звати по-рі­зному — «аборигенами» і «крео­ла­ми», «корін­ним населе­н­ням» і «на­пли­вовим», «на­ціоналі­стами» й «уніоністами» (де «уніонізм» означає ото­то­ж­не­н­ня се­бе не так із реальною Росі­єю, як із мі­фі­чною правосла­вно-східнослов’янською спільно­тою — місцевим анало­гом му­сульманської «ум­ми»). Всі ці те­рміни доволі при­близні, бо ж не опи­сують усі­єї повно­ти та складності яви­ща, а ли­ше вказують на певну ди­хо­то­мію, тенденцію, еври­сти­чну модель, яка дає змо­гу бага­то чо­го, хоча й далеко не все, зрозумі­ти.

У принципі, це ци­вілі­за­ційний поділ, який корелює не ли­ше з мовно-ку­льтурни­ми, а й із політи­чни­ми пре­фе­ренці­я­ми та зовні­шньополіти­чни­ми орі­є­нта­ці­я­ми, з істо­т­но від­мін­ни­ми цін­нісни­ми си­стемами. Просторово він корелює із поділом на центр і захід versus пів­день та схід, тоб­то на те­рени, які істори­чно за­знали тою чи тою мі­рою вестерніза­ції в рамках Польщі та Австро-Угорщи­ни, і те­рени, ко­ло­нізовані допі­ру в XIX сто­літ­ті й по­збавле­ні іншо­го ци­вілі­за­ційно­го досвіду поза російсько-імперським.

Го­ло­вні лі­нії поділу проходять, однак, не у просторі, а у го­ло­вах громадян, при­чо­му ме­жі тут теж роз­ми­ті: та сама лю­ди­на мо­же хо­ті­ти абсо­лю­т­но несумісних ре­чей і під­три­му­вати ці­лком про­ти­ле­ж­ні твердже­н­ня. Соціо­ло­ги вже давно за­уважи­ли, що дві трети­ни опи­та­них украї­нців під­три­му­ють незале­ж­ність і дві трети­ни хочуть сою­зу з Росі­єю та Біло­рус­сю, дві трети­ни хочуть до Європейсько­го Сою­зу і дві трети­ни — до Євразійсько­го, дві трети­ни хочуть демократії і дві трети­ни — авторита­рно­го лі­дера, дві трети­ни під­три­му­ють вільний ри­нок і дві трети­ни хочуть державно­го ре­гу­лю­ва­н­ня цін, дві трети­ни ви­сло­влю­ю­ться за від­родже­н­ня украї­нської мови і дві трети­ни під­три­му­ють ни­ні­шній статус-кво, який об’єкти­вно сприяє подальшій руси­фі­ка­ції. Соціо­ло­ги нази­вають та­ку сві­до­мість амбі­валент­ною, я волію нази­вати її інфа­нти­льною. При­близно так само мала ди­ти­на не ро­зуміє, що за обме­же­ні ко­шти не мо­ж­на мати всьо­го одноча­сно, тре­ба ви­би­рати щось одне — або кока-ко­лу, або морози­во.

Суспільна амбі­валент­ність, хоч як це парадоксально, три­має поки що Украї­ну ку­пи. Вона не дає їй ані роз­пастися на дві ча­сти­ни, які натурально би ру­ши­ли в про­ти­ле­ж­ні боки, ані пере­твори­ти­ся на деся­ти­крат­но побільше­ний рі­зновид Ольстеру, де дві спільно­ти з несумісни­ми істори­чни­ми нарати­вами, си­м­вола­ми й іденти­чностя­ми загнали се­бе в глу­хий кут без­коне­чних взає­мопоборю­вань. Але інфа­нти­льність, як­що ті­льки це не пси­хі­чний роз­лад, рано чи пізно до­ла­є­ться, лю­ди­на дорослі­шає і му­сить та­ки роби­ти від­повід­альний ви­бір — на добре чи зле. Як­що в Украї­ні у най­ближ­чі деся­ти­лі­т­тя не по­стане правової держави, здат­ної забез­пе­чи­ти ком­проміс між дво­ма основни­ми спільно­та­ми, їй не уни­к­ну­ти одно­го з двох опи­саних ви­ще сценарі­їв.

Сьо­годні, від­повід­аю­чи аме­ри­канському спів­роз­мовни­ку на йо­го запи­та­н­ня, з якої саме Украї­ни я походжу, я від­повів би, мабуть, так само: «Із совє­тської». Додавши хі­ба що пре­фікс «пост». Але з наго­ло­сом — на «совє­тській».

серпень 2011