Лексикон націоналіста та інші есеї

4. IN MEMORIAM

Dances with Wolves: про Джеймса Мейса

1.

«Та­нці з вовками» — так нази­вався популя­рний аме­ри­канський фільм, що трі­у­мфа­льно про­йшов кі­льканад­цять років то­му всі­ма кі­но­театрами сві­ту. Всупереч поши­реним, зокрема й го­лі­вудським, стерео­ти­пам, але в ці­лкови­тій згоді з модною тоді (до 11 вересня 2001 року) політи­чною корект­ністю, «хоро­ший білий» у зга­даному фільмі рі­шу­че ставав на бік індіян у їхньо­му від­чайду­шному (і без­надійному) опорі «по­га­ним білим», ко­трі во­гнем і ме­чем утверджу­вали на ще одному конти­ненті всі пере­ваги сво­го прекрасно­го ново­го сві­ту.

Аме­ри­канці жа­рто­ма ка­жуть про та­ких «more native than the natives» — «місцеві­ші за місцевих», «корін­ні­ші за корін­них». Канадський профе­сор Ми­рослав Шкандрій, ко­трий ре­гу­ля­рно привозив до Украї­ни своїх сту­дентів-сла­вістів на лі­т­ню мовну практи­ку, роз­повід­ав, що у ко­ж­ній групі завжди знаходи­ло­ся кі­лька інди­ві­дів, ко­трі не хо­ті­ли поверта­ти­ся. За кі­лька ти­ж­нів ці інди­віди приму­дря­ли­ся на­стільки щі­льно врости, аси­мілю­вати­ся в місцеве середови­ще, що назад їх не ваби­ли вже ані пере­ваги роз­виненої демократії, ані споку­си ще роз­винені­шо­го масово­го спожива­н­ня. Профе­сорові, як прави­ло, ко­штувало чи­малих зусиль пере­конати юних «від­ще­пенців», що згідно з контрактом вони всі зобовя­зані в повному складі поверну­ти­ся додо­му, до рі­дної альма-матер. А вже там, побала­кавши з мамами-та­та­ми й інши­ми роди­ча­ми, ко­жен міг собі поверну­ти­ся назад, до раптово вподобаної краї­ни, до нових своїх абориген­них прия­телів та прия­тельок.

Джеймс Мейс, однак, зробив свій ви­бір уже в ці­лком зріло­му ві­ці, маю­чи за спиною докторат Мі­чи­га­нсько­го уні­верси­тету в авторитет­но­го профе­сора Ро­мана Шпорлю­ка, пова­ж­ну моно­графію «Комунізм і ди­ле­ми на­ціонально­го ви­зволе­н­ня: на­ціонал-комунізм у Совє­тській Украї­ні, 1918-1933» (Ке­мбридж, Мас­са­чу­сетс, 1983), досвід ви­кла­да­н­ня, одруже­н­ня (не зовсім, здає­ться, вдалий), а та­кож іще один, вельми специ­фі­чний досвід, ко­трий, мо­ж­ли­во, і ві­ді­грав згодом ви­рі­шальну роль у йо­го екс­травага­нт­ному украї­но­фільському ви­борі.

Про­тя­гом кі­лькох років Джеймс Мейс пра­цю­вав у спеці­альній комісії, яку створив аме­ри­канський кон­грес для роз­слі­дува­н­ня об­ставин штучно­го го­ло­ду в Украї­ні, орга­нізовано­го більшо­ви­ками в 1932-1933 роках. Робо­та перед­ба­ча­ла не ли­ше ви­вче­н­ня архі­вних мате­рі­алів, тоб­то найрі­зноманіт­ні­ших (втім, вельми обме­же­них на той час) істори­чних дже­рел, а й го­ло­вне — опи­тува­н­ня жи­вих іще у Пів­ні­чній Аме­ри­ці свід­ків ті­єї трагедії. Мо­ж­на собі уяви­ти весь жах, який ви­пало пере­жи­ти замо­ло­ду цим лю­дям і який ми­моволі довело­ся спів­пере­жи­ти з ни­ми вже згодом, ретро­спекти­вно, аме­ри­канському дослі­дни­кові, ко­трий мав перед тим ли­ше суто теорети­чне уявле­н­ня про специ­фі­ку совє­тсько­го комунізму та московської політи­ки що­до Украї­ни.

Навіть як­що це збіг, він по-своє­му си­м­волі­чний: двоє украї­нських дослі­дни­ків, ко­трі в роз­палі пере­стройки взя­ли­ся за поді­бну справу в Украї­ні (втім, без будь-яко­го сприя­н­ня з боку місцево­го верховно­го «кон­гресу»), не­вдовзі поме­рли один за одним від роз­ри­ву серця.

Со­т­ні свід­чень, що їх зі­брав Джеймс Мейс та йо­го спів­робі­т­ни­ки, склали кі­лькато­мову Білу Кни­гу про наймас­штабні­ший сталі­нський зло­чин в Украї­ні. Ви­сновки комісії дали змо­гу

пере­кон­ли­во спростувати твердже­н­ня совє­тської пропага­нди й близьких до неї аме­ри­канських уче­них-совє­то­філів, ко­трі про­тя­гом деся­ти­літь запере­чу­вали сам факт гено­ци­ду, йо­го мас­штаби й від­повід­альність за ньо­го совє­тсько­го ке­рі­вни­цтва. Мо­ж­ли­во, саме тоді, під час ті­єї нелю­дськи мо­торо­шної екс­гу­ма­ційної робо­ти доктор Мейс пере­ступив неви­ди­му, про­те жорстко ви­значе­ну ме­жу, ко­тра від­окремлю­вала йо­го, «білу» лю­ди­ну, від далеких і мало кому ці­кавих «індіан».

Понад десять років він про­жив у Киє­ві, де зна­йшов дружи­ну, друзів і без­ліч фа­хових та громадських обов’язків, ко­трі наполе­гли­во намага­вся ви­кону­вати з аме­ри­канською пе­данти­чністю — в на­шо­му досить-та­ки непе­данти­чному суспільстві. Він редагу­вав англо­мовні версії га­зети «День» та жу­рналу «Політи­чна думка», ви­кла­дав (по-англійськи й по-украї­нськи) в Киє­во-Мо­ги­ля­нській академії, пи­сав наукові стат­ті та блиску­чі га­зет­ні ко­ло­нки. Він на­вчи­вся жи­ти скро­мно, по-місцево­му, на одну, як то ка­жуть, зарпла­ту (хоча й три-чо­ти­ри украї­нські зарпла­ти, які йо­му ща­сти­ло ча­сом отри­му­вати, не до­тя­гу­вали все одно навіть до поло­вини «нормальної» захі­дної); на­вчи­вся носи­ти в морози кро­ля­чу шап­ку-ву­шанку й пи­ти горі­лку straight-up, не роз­водя­чи її ніяки­ми аме­ри­канськи­ми вига­д­ками на кшталт тоні­ка або кока-ко­ли.

Та го­ло­вне — він на­вчи­вся ро­зумі­ти Украї­ну як мало хто з йо­го спів­ві­тчи­зни­ків та й, зре­штою, самих украї­нців. Він не мав жодних ілю­зій що­до украї­нської влади та створеної нею си­стеми, він був ду­же кри­ти­чний у своїх ста­т­тях, але водночас — ду­же делі­кат­ний у форму­лю­ва­н­нях і обереж­ний у про­гнозах. Він знав, чо­го й скільки довело­ся пере­жи­ти цьо­му суспільству, і ро­зумів, що для зці­ле­н­ня що­най­глиб­ших пси­хі­чних травм та соціальних неврозів по­трі­бен час, те­рпі­н­ня та все ще від­сут­нє в Украї­ні компетент­не лі­ку­ва­н­ня. Сталі­нізм здійснив у краї­ні своєрідний анти­при­родний добір, не­га­ти­вну селек­цію: ви­жи­вали аж ніяк не

найкра­щі, найче­сні­ші, найвідва­ж­ні­ші, найпра­цьови­ті­ші, най­ініціати­вні­ші. Скоріш навпаки: всі ми в Украї­ні, вклю­чно з на­ши­ми «елі­та­ми», — спад­коє­м­ці далеко не найлі­п­шо­го генети­чно­го мате­рі­алу. Не усві­до­ми­вши цьо­го, ми на­вряд чи зці­ли­мося.

…Якось на­при­кі­нці 1992 року ми мча­ли з Джи­мом пізньої ночі поро­ж­ньою автострадою з Чи­каго до Урбани-Шампейн, де він у той час пра­цю­вав в Іл­лі­нойському уні­верси­теті. Довко­ла ви­сочі­ла дво­метрова, покри­та сні­гом ку­ку­ру­дза — не­при­брана, втім, із де­що інших, аніж у нас, при­чин. Базі­кали про все, пере­ходя­чи з англо-украї­нсько­го суржи­ка на украї­нсько-англійський і навпаки. І раптом я довід­ався, що серед Джи­мових пред­ків не бу­ло жодних украї­нців, жодних слов’ян. Зате — зате! — бу­ла прабабу­ся-індіанка!..

«Dancing with wolves!» — сказав я, маю­чи на увазі йо­го ди­вні украї­но­знавчі нахи­ли.

Ми засмія­ли­ся. Ми ще не пі­до­зрювали тоді, що йо­го забавне, здавало­ся б, хобі стане змістом яскраво­го і по-своє­му ви­значно­го жи­т­тя.

лю­тий 2002

2.

Напи­савши два роки то­му для «Сто­ли­чных новостей» невели­кий нарис до 50-лі­т­тя ви­значно­го аме­ри­кансько­го істори­ка й блиску­чо­го украї­нсько­го пу­блі­ци­ста Джеймса Мейса, я, зроз­уміло, й га­д­ки не мав, що не­вдовзі мені знов доведеться пи­сати про ньо­го — але вже в зовсім іншо­му жа­нрі, сти­лі і, на жаль, контекс­ті.

Джим раптово помер 3^_го травня [2004 року] від серцево­го нападу, і я довід­ався про це то­го само­го дня з Інтернету — як і, напевно, більшість йо­го роз­ки­даних по всьо­му сві­ту друзів. Я саме дочи­тував остан­ній ро­ман Андру­хови­ча, в якому один з го­ло­вних ге­роїв, ав­стрійський по­братим Джеймса Мейса фо­то­граф Карл-Йозеф Цумбрун­нен ви­ру­шає в остан­ню під­не­бесну мандрі­вку над своєю другою бать­кі­вщи­ною, над своїм улюбленим містом, ко­тре, як стверджує Андру­хович, він лю­бив «си­льні­ше і чесні­ше від більшо­сті йо­го ме­шканців».

Я б те саме сказав про Джеймса Мейса та Украї­ну. Він нале­жав до тих ди­ваків, не­чи­слен­них, на жаль, і недооцінених, ко­трі, при­бу­вши одно­го разу зі сво­го благополу­чно­го Заходу на ці зди­ча­вілі, збільшо­ви­че­ні євразійські те­рени, ви­рі­шу­вали тут зали­ши­тись — як прави­ло, назавжди. Міль­йони аборигенів, що правдами і неправдами проби­ваю­ться з цих те­ренів на благосло­вен­ний Захід, мо­жуть ли­ше покрути­ти з цьо­го приводу пальцем біля скроні.

Ні, він не мав особли­вих ілю­зій ані що­до якості місцево­го лю­дсько­го мате­рі­алу, ані що­до ха­ракте­ру місцевих «еліт», ані, зре­штою, що­до най­ближ­чих пер­спектив цьо­го Богом забу­то­го і європейця­ми упослі­джено­го краю. Як профе­сійний історик, він досконало знав генеало­гію місцево­го «гомо совє­ті­ку­са», знав усі ті мі­чу­рі­нські ще­пле­н­ня й обріза­н­ня, які деся­ти­лі­т­тя­ми здійсню­вала на своє­му населен­ні більшо­ви­цька влада, аби ви­пле­кати вре­шті «те, що має­мо».

Несподі­вана незале­ж­ність не спри­чи­ни­ла чу­да, і вже в середи­ні 90-х історик Джеймс Мейс міг би впевнено під­пи­сати­ся під сло­вами фо­то­графа К.Й. Цумбрун­нена: «Ця краї­на мала чу­дові шанси зміни­ти­ся і від стану перманент­ної по­творності й олі­гофрені­чної без­порадності май­же блискави­чно пере­стрибну­ти до стану принаймні нормальності. Вияви­ло­ся, про­те, що кі­лькість тих, які всереди­ні неї самої не хочуть цьо­го, взага­лі не хочуть її існува­н­ня як та­ко­го, сут­тє­во пере­ви­щує всі допусти­мі ме­жі». Про­те саме в середи­ні 90-х аме­ри­канець Джеймс

Мейс, одружи­вши­ся з украї­нкою, ви­рі­шив зали­ши­тись тут — як вияви­лось, назавжди.

Зроби­вши цей крок, він отри­мав як­що й не формальне, то, без­умовно, моральне право бу­ти макси­мально кри­ти­чним і водночас спів­чу­тли­вим до ці­єї краї­ни — і в своїх англо­мовних конфе­ренційних доповід­ях, і в наукових ста­т­тях у жу­рналах «Су­ча­сність» та «Політи­чна думка», і в ле­к­ці­ях для сту­дентів та аспі­рантів Киє­во-Мо­ги­ля­нської академії, і в ре­гу­ля­рних пу­блі­ци­сти­чних ко­ло­нках га­зети «День» (на жаль, пере­ва­ж­но ли­ше в її англо­мовній версії). Він став одним із нас — не ли­ше в суто мета­фори­чному, а й у найбу­квальні­шо­му значен­ні то­го сло­ва: пра­цю­ю­чи задля банально­го ви­жи­ва­н­ня від­разу на кі­лькох робо­тах, телі­паю­чись пере­повненим тро­лейбу­сом до сво­го жи­тло­блоку на Троє­щи­ні, знімаю­чи подеколи стреси звичним східноє­вропейським способом і нази­ваю­чи се­бе жа­рто­ма Іваном Бу­ла­венком (шасе — по-англійському «бу­ла­ва»). Зре­штою, не маю­чи ані краплі украї­нської крові, він опану­вав украї­нську мову кра­ще від бага­тьох своїх російськомовних братів по ро­зуму.

«Шлях чу­жи­нця, — пи­сав із поді­бно­го приводу йо­го попередник (чи послі­довник?) Карл-Йозеф Цумбрун­нен, — сповнений не­без­пек і ви­пробувань, але немає ні­чо­го со­ло­д­шо­го понад від­чу­т­тя вжива­н­ня в Чу­же. Одно­го разу до те­бе доходить, що ти без пере­більше­н­ня міг би тут жи­ти. І немає ні­чо­го немо­ж­ли­во­го, як­що завтра ти вже захочеш бу­ти і жи­ти ті­льки тут».

Джим не бе­ріг се­бе — що зага­лом мало­ха­ракте­рно для аме­ри­канців. Хоч, певно, знав, що йо­го шанси ви­жи­ти з по­га­ним здоров’ям на цій землі значно менші, аніж на тій, заоке­анській, омрія­ній міль­йонами на­ших спів­ві­тчи­зни­ків.

Ми­ну­лої осені у Пари­жі по закі­нчен­ні наукової конфе­ренції про украї­нський го­ло­до­мор ми ви­йшли з ним удосві­та з го­телю під Лю­ксембу­рзьким садом, щоб пройти до сусі­дньо­го метро і по­їхати в ае­ропорт. Ми йшли неквап­но, але Джим незабаром почав зади­ха­ти­ся і ми зупи­ни­ли­ся пере­почи­ти. Я взяв йо­го невели­ку доро­ж­ню сумку, ми пі­шли далі, знов зупи­ни­лись, і раптом — він рі­зко звернув у провулок. Я спершу подумав був, що він до­гле­дів та­ксі — ці­лком непо­га­на розв’язка в тій си­туа­ції. Про­те, з’ясувало­ся, він до­гле­дів щось ці­лком інше — від­чи­нену крамни­цю, де мо­ж­на бу­ло при­дбати си­га­рети.

«Наві­що ти стільки ку­риш?» — запи­тав я докі­рли­во.

«Знаєш, — від­повів він, — мій друг Ві­ктор Ки­та­стий не ку­рив, не пив, ре­гу­ля­рно за­ймався спортом… Так і помер — граю­чи в баске­т­бол…»

Не ми­ну­ло й пів року, як Джим наздо­гнав Ві­ктора, поме­рши так само раптово — при­ймаю­чи чи то м’яча, чи то бу­ла­ву з рук го­ло­вно­го роз­поря­дни­ка і суд­ді на­ших по­цейбі­чних ігор.

травень 2004

Кі­нець однієї епохи

Здає­ться, це трапи­ло­ся 13 сі­чня 1972 року, на «старий» Новий рік. До мо­го поме­шка­н­ня на Кавалерійській, де я жив із бать­ками, хтось застукав, я від­чи­нив і поба­чив Га­лю — вона бу­ла не сама, трохи од­далік стояв її шва­ґер, чо­ло­вік її мо­ло­д­шої сестри. Перше, що вона мови­ла чи, рад­ше, ви­ди­хну­ла, бу­ла роз­па­ч­ли­ва фраза: «Гри­цька зааре­штували!»

Не ті­льки у Львові, а й по всій Украї­ні, виявля­є­ться, то­го дня про­йшли об­шу­ки й аре­шти. Га­ля вже знала, що забрали її близьких сусі­дів — Сте­фа­нію Шабатуру та Іри­ну Кали­нець. Ігоря Кали­нця у той час не бу­ло вдо­ма, тож йо­го до­ля ли­шала­ся неви­значе­ною. У Гри­горія Чу­бая після ці­ло­ден­но­го шмону забрали якісь рукопи­си, кни­ги, примі­рник на­шо­го спільно­го сам­ви­давно­го альманаху «Скри­ня», який ми не встигли навіть нале­ж­ним чи­ном роз­ти­ра­жу­вати, а та­кож пере­фо­то­графовану кни­гу Донцо­ва, що, власне, й бу­ла, за сло­вами Га­лі, єдиним сер­йозним «ком­прометую­чим мате­рі­алом», ви­ло­вле­ним у їхньо­му до­мі каге­бе­шни­ками.

Ми не мали ча­су на довшу роз­мову — вона му­си­ла бі­гти попереди­ти інших знайо­мих та друзів, я теж му­сив квапи­ти­ся зі­брати пі­до­зрілі папери, — хоч замість то­го, щоб зразу їх зни­щи­ти, поніс пізно вве­че­рі до прия­теля, далеко­го від усіх цих справ, про­те досить сміли­во­го й чесно­го, щоб не від­мови­ти в та­кій дрібній, як йо­му здавало­ся, послу­зі. Кри­ї­вка справді вияви­лась надійною, хоч усе це не мало сут­тє­во­го значе­н­ня. Ка­ґе­бісти ло­ви­ли вели­ку ри­бу, при­бе­рі­га­ю­чи для дрібно­ти інші засоби впливу.

Я ще не знав тоді, що на поча­тку 1972 року закі­нчи­ла­ся певна епоха в історії Украї­ни, украї­нської лі­те­ратури і — що, мо­ж­ли­во, найтрагі­чні­ше — в жит­ті само­го Гри­горія Чу­бая.

Ми по­знайо­ми­ли­ся з ним навесні 1970 року в поме­шкан­ні Іри­ни Кали­нець, ко­тра пра­цю­вала бібліо­текаркою в тій самій школі, де я на­вча­вся, і з якою ми під­три­му­вали друж­ні стосу­нки після її звільне­н­ня чи, фа­кти­чно, ви­гна­н­ня звідти десь у ро­ці 69-му. Власти­во, то не бу­ли дослі­вно «друж­ні стосу­нки», бо як школяр я завжди спри­ймав п. Кали­нець як учи­тельку, шанобли­во зверта­ю­чись до неї «Іри­но Ону­фрі­ї­вно», і сама вона теж охоче грала цю роль, намага­ю­чись бу­ти Учи­телем — що­правда, рад­ше в біблійному сенсі, ніж совє­тсько-педаго­гі­чному.

Завдя­ки їй я по­ступово від­крив для се­бе офі­ційно до­зволе­них, хоч і не схвалю­ваних «ші­ст­деся­т­ни­ків», по­тім — напів­не-ле­га­льні пря­ші­вські ви­да­н­ня Антони­на, Вин­ни­че­нка (з роз­кі­шни­ми перед­мовами Ореста Зіли­нсько­го та Ми­хайла Мо­льнара), і вре­шті, у 70-му ро­ці, закі­нчу­ю­чи деся­тий клас, я вже мав до­ступ до «найкруті­шо­го» сам­ви­даву — від пра­ці Дзю­би й статей Чорновола та Сверстю­ка до памф­ле­тів Валенти­на Мороза, вклю­чно з «ювілейним» анти­ле­нінським фейле­тоном «Я ба­чив Магомета».

Заходив я до Іри­ни Кали­нець зде­більшо­го сам (так без­пе­чні­ше бу­ло пере­давати «нелегальщи­ну»), хоч іноді зі мною бу­ло ще двоє моїх однокла­сни­ків, яких тут не нази­вати­му з огляду на їхнє подальше щи­росерде роз­кая­н­ня в КҐБ. То­го ве­чора ми при­йшли втрьох, у Іри­ни Ону­фрі­ї­вни був якийсь мо­ло­дий чо­ло­вік богемно­го ви­гляду — з ху­сти­нкою на шиї, цуп­ки­ми ру­дувати­ми вусами й по­глядом весело­го Ме­фісто­фе­ля. Йо­го прі­звище — Гри­цько Чу­бай — ні­чо­го нам не сказало, але не­вдовзі Іри­на

Ону­фрі­ї­вна по­проси­ла йо­го щось прочи­та­ти (він ще, здає­ться, пере­пи­тав: «Що саме?» — «Ну, звичайно, “Вертеп”!») — і після перших же строф ми вже не мали сумні­ву, що перед нами поет, при­чо­му поет першо­ря­дний, мо­ж­ли­во, один із найкра­щих в Украї­ні.

Чу­бай мав чу­дову акторську ди­к­цію, він бу­квально ви­проміню­вав месме­ри­чну енергію, завдя­ки чо­му йо­го ві­рші в авторському ви­конан­ні ставали практи­чно невід­порни­ми. Ні­чо­го си­льні­шо­го від «Верте­пу» в то­гоча­сній украї­нській пое­зії я не знав — пу­блі­ци­сти­чна ри­тори­ка, яка приваблю­вала мене тоді найду­ж­че, ди­вови­ж­но по­єд­ну­валась у цій поемі з філо­со­фськи­ми, ек­зи­стенційни­ми мо­ти­вами, що я їх спри­ймав через ускладнену образність твору рад­ше інтуї­ти­вно, ніж усві­до­мле­но.

Для нас, під­лі­тків, ва­ж­ли­вим тоді був не ли­ше зміст твору, а й сам факт існува­н­ня та­кої пое­зії, та­ких поетів — як реальної альте­рнати­ви ну­дному й фа­льши­во­му офі­ці­озові, який нас оточу­вав; п’янке від­чу­т­тя, що ми не самі, що не ли­ше ми так думає­мо й так пи­ше­мо і що паралельно існує інший світ із та­ла­нови­ти­ми й чесни­ми лю­дь­ми — ці­ле братство та­ких лю­дей — це від­чу­т­тя ди­вови­ж­ним чи­ном нас нади­ха­ло й окри­лю­вало. Здає­ться, саме про це ми говори­ли з друзя­ми, поверта­ю­чись від Іри­ни Ону­фрі­ї­вни, — хоча нам на це бракувало слів: вра­же­н­ня бу­ло надто вели­ким.

Зроз­уміло, я скори­стався ми­мохідь ки­ну­тим за­про­ше­н­ням і не­вдовзі заві­тав до Гри­горія, в йо­го невели­ч­ку кі­мнату на По­гу­ля­нці, де він ме­шкав із мо­ло­дою дружи­ною в бу­ди­нку її бать­ків та з новонародженим си­ном. Ми зблизи­ли­ся ду­же шви­д­ко — він був старшим ли­ше на чо­ти­ри роки, хоч йо­го статус, і поведінка, і зовні­шність додавали йо­му ще років п’ять або й десять. Він мав ду­же глибоке й орга­ні­чне від­чу­т­тя власно­го лі­те­ратурно­го покли­ка­н­ня: був ви­дат­ним поетом і добре це усві­до­млю­вав, мало то­го сві­до­мо грав цю роль, маю­чи за ідеал Ло­рку й Аполіне­ра.

Йо­го су­дже­н­ня про лі­те­ратуру бу­ли доволі кате­гори­чни­ми, але компетент­ни­ми: він чу­дово орі­є­нтувався в нових кни­жках, пу­блі­ка­ці­ях, мав чу­дову бібліо­теку, де, крім украї­нських та російських, бу­ли та­кож ви­да­н­ня інши­ми слов’янськи­ми мовами, перед­усім польською. Він охоче пози­чав кни­ги й охоче під­казував, на які текс­ти варто перед­усім зверну­ти увагу. Завдя­ки йо­му я від­кри­вав для се­бе справж­ню лі­те­ратуру — украї­нську і зарубі­ж­ну. Він показував мені ві­рші Воробйова, Го­ло­бородь­ка, Корду­на, «Веселий цвинтар» Стуса (яко­го, вва­жав, «кия­ни» пере­хвалю­ють), «Мандрі­вку тіл» Бойчу­ка (оці­ню­вав досить ске­пти­чно), сво­го близько­го прия­теля Ми­хайла Са­че­нка й екс­центри­чно­го Ми­ко­ли Хо­ло­дно­го; він пози­чав Ка­ф­ку й Камю, Елі­о­та й Фо­лк­не­ра, він радив при­дбати російські ви­да­н­ня Кавабати і Корта­сара, які вільно ле­жа­ли тоді на при­ла­вках, бо ні­хто їх іще не знав — мода на них поча­ла­ся пізні­ше; він рі­шу­че порадив у 1971 ро­ці перед­пла­ти­ти «Всесвіт», довід­авшись, що Павли­ч­ко став йо­го го­ло­вним редактором; він, зре­штою, добре орі­є­нтувався в нових ви­ставах, концертах, ви­ставках — не­рі­д­ко ми ходи­ли на них разом, удвох або втрьох-учо­ти­рьох (з Га­лею та з Оле­гом Ли­ше­гою, ко­трий ме­шкав та­кож по­близу в уні­верси­тетському гу­то­жи­тку — хоч на­шо­му зближен­ню, мо­ж­ли­во, сприя­ло не ли­ше «сусі­дство»).

Ми з Ли­ше­гою вча­ща­ли до Чу­бая найча­сті­ше — на «ча­рку чаю», на пля­шку вина чи просто для обміну нови­ми думками, власни­ми текс­та­ми, кни­га­ми. Але в ньо­го бу­вало й чи­мало інших лю­дей, на­ших ровесни­ків, яких, без­умовно, приваблю­вала особи­стість Гри­горія і сама атмо­сфера йо­го поме­шка­н­ня, атмо­сфера та­мте­шніх не­формальних довко­ла­ми­сте­цьких збі­говиськ. Досить шви­д­ко я по­знайо­ми­вся там із Ро­маном Кі­сем, Ві­ктором Морозовим, Орестом Яворським, Воло­ди­ми­ром Они­ще­нком — п’янке від­чу­т­тя альте­рнати­вної інтелектуа­льної спільно­ти штовха­ло нас до активні­ших форм самовияву, практи­чним уті­ле­н­ням яких став альманах «Скри­ня», зразок рад­ше «аван-га­рдово­го», ніж «політи­чно­го» сам­ви­даву.

Зроз­уміло, що свя­то, яким бу­ла ко­ж­на на­ша зу­стріч, ко­ж­на «інтелектуа­льна пригода» не мо­гло три­вати ві­чно. По­при позі­рну «аполіти­чність» Чу­бає­во­го середови­ща, воно бу­ло без­умовно «анти­радя­нським» за самою своєю сут­ністю — за ду­хом вну­трі­шньої свободи й інтелектуа­льної незале­ж­ності, який пану­вав там, і, зре­штою, за глибокою, рад­ше естети­чною, ніж політи­чною зневагою до всьо­го довко­ли­шньо­го соціалі­зму-соц­реалі­зму, йо­го метрів та ін­ститу­цій, — що виявля­лась не так у роз­мовах та «мані­фе­стах», як рад­ше в йо­го по­гордли­во­му ігноруван­ні.

Чу­бая зааре­штували, зре­штою, не за «Скри­ню», а за якісь інші, давні­ші справи й контакти, про які він ча­сами прохоплю­вався, але ні­ко­ли докла­дно не роз­повід­ав (ми взага­лі мало що знали про йо­го жи­т­тя до появи у Львові у 1969 р. — з йо­го слів мо­ж­на бу­ло зроби­ти ви­сновок, що він учи­вся у Киє­ві і був ви­гнаний з «вовчим білетом», хоча пря­мо він цьо­го не стверджу­вав і жодних під­тверджень цьо­му досі немає). Аре­шти у сі­чні 1972 р. від­бу­ли­ся по всій Украї­ні — але Гри­горія Чу­бая не­вдовзі ви­пу­сти­ли, і ця об­ставина, схо­же, вияви­ла­ся для ньо­го фа­та­льною. Чу­тки про йо­го «спів­пра­цю» поповзли по місту; для бага­тьох це, зре­штою, бу­ла добра нагода по­збути­ся не­ба­жа­но­го знайо­мства в непевні ча­си й водночас оправдати се­бе перед власним сумлі­н­ням.

Гри­горій пере­жи­вав це над­звичайно бо­лі­сно. Прига­дую, якось перед ви­ставою в театрі Занькове­цької (де він пра­цю­вав робі­т­ни­ком сцени) ми зу­стріли в лю­дному фоє Єв­гена Без­ніска. Той, на від­міну від бага­тьох, приві­та­вся і запи­тав, як справи. «Та от, — ки­сло усмі­хну­вся Гри­горій, — від­пу­сти­ли…» — «І сла­ва Богу!» — сказав Без­ніско. — «Та хто йо­го зна…» — геть пону­ро сказав Чу­бай.

Пів року між сі­чнем і ли­п­нем 1972-го бу­ли, ли­бонь, найва­ж­чи­ми у Гри­горі­є­во­му жит­ті. Ми спілку­вали­ся як і рані­ше, але атмо­сфера, без­умовно, зміни­ла­ся — і в суспільстві зага­лом, і в само­му на­шо­му середови­щі. Нас ви­кли­кали на допи­ти, шанта­жу­вали «Скри­нею» — єдиним, по суті, «ре­човим доказом», хоч ішло­ся каге­бе­шни­кам, без­умовно, не про «Скри­ню» (зага­лом без­невин­ну, навіть із по­гляду совє­тсько­го кри­мінально­го кодексу), а про на­ші контакти із льві­вськи­ми диси­дентами, перед­усім із роди­ною Кали­нців. Я стояв на своє­му: ні­чо­го не ба­чив, ні­чо­го не чув, ні­чо­го не знаю. Улі­тку я по­їхав зі сту­дентським бу­ді­вельним загоном до Захі­дно­го Си­бі­ру і ща­сли­во уник та­ким чи­ном мало­приє­мної ро­лі «свід­ка» на су­дово­му про­цесі над Іри­ною Кали­нець. Власне, кори­сті з моїх «свід­чень» ка­ґе­бістам бу­ло не­бага­то, тож вони й не стали ви­ко­лу­пу­вати мене з далеко­го Сургу­та, аби зайвий раз почу­ти, що ні­чо­го про­ти­закон­но­го в діях Іри­ни Кали­нець я не ба­чив, ніяко­го сам­ви­даву — всупереч накле­пам моїх однокла­сни­ків — не отри­му­вав, і ніяких анти­радя­нських роз­мов не провадив.

Гри­горій напередодні про­цесу подався до сво­го села на Рі­внен­щи­ні, звід­ки йо­го ка­ґе­бісти приве­зли ма­ши­ною просто на суд. Воче­видь, він та­ки сказав щось зайве під час аре­шту і му­сив те­пер це під­тверди­ти на су­ді — або ж від­мови­ти­ся від попередніх свід­чень і сі­сти разом із Кали­нця­ми (позаяк «мате­рі­алу» про­ти ньо­го ка­ґе­бісти мали, воче­видь, удо­сталь). Для ньо­го цей ви­бір, пеке­льно роз­тя­гнутий у ча­сі, без­умовно, був бо­лі­сною ди­ле­мою і, хоч він ні­ко­ли ні про що пря­мо не говорив, з усі­єї йо­го поведінки бу­ло ви­дно і роз­пач, і спро­тив, і від­чайду­шне борса­н­ня в пошу­ках ви­ходу, і, вре­шті, трагі­чну капі­туля­цію.

Ці події, га­даю, фа­та­льно надла­мали Гри­горія: він, що звик бу­ти без­умовним лі­дером і авторитетом, опи­ни­вся у досить сумні­вній і не до кі­нця зроз­умілій для більшо­сті ро­лі — чи то зрадни­ка й стука­ча, чи то без­невин­ної же­ртви дия­вольської ке­ґе­бістської інтри­ги. Хоча скорі­ше за все він не був ані тим, ані тим, — він був просто сла­б­кою лю­ди­ною й геніальним поетом, не­при­дат­ним, як і, ска­жі­мо, Іван Дзю­ба, до ге­рої­чної ро­лі, або й просто не­го­товим у своїх 23 роки до рі­шу­чо­го ек­зи­стенційно­го кроку.

Ми ні­ко­ли не пі­до­зрювали Гри­цька у «спів­пра­ці», хоч знали, що час до ча­су йо­го ви­кли­кають у КҐБ для «бесід» (він, зре­штою, цьо­го не при­ховував, навпаки: пере­повід­ав ці «бесі­ди» з неабияким гу­мором), але ми від­чу­вали та­кож у ньо­му певний надлом і певну напругу в на­ших, рані­ше та­ких без­турбо­т­них і без­посередніх, взає­ми­нах. Формально ми збе­рі­га­ли друж­ні стосу­нки, але ку­дись поділа­ся з них атмо­сфера свя­та, ле­г­кої і радісної для всіх нас, непере­рвної ім­провіза­ції. Без­пере­чно, зміни­ли­ся ча­си і зміни­ли­ся ми: восени з уні­верси­тету від­раху­вали Оле­га Ли­ше­гу й Ві­ктора Морозова, з ху­до­ж­ньо­го ін­ституту — Ореста Яворсько­го, навесні мене вигнали з політехні­ки; здає­ться, з усі­єї «Скри­ні» за­ці­лі­ла ли­ше Катруся Морозова, ко­тра вча­сно пі­шла у декрет­ну від­пу­стку, та ще Ро­ман Кісь і Воло­ди­мир Они­ще­нко, ко­трі встигли закі­нчи­ти навесні 1972 р. свої вузи.

Але перед­усім — зміни­вся Гри­цько, йо­го вну­трі­шні стосу­нки зі сві­том, з оточе­н­ням, з самим собою. Він опи­ни­вся у стані глибокої вну­трі­шньої кри­зи, яку я окреслив би як стан перманент­ної по­та­мованої істерії, зумовле­ної немо­ж­ли­вістю поверну­ти­ся у ми­ну­ле (до «грі­хопаді­н­ня»), ані про­рвати­ся у майбу­т­нє (зна­йти хоч якесь, реальне чи вига­дане, «спасі­н­ня»). Він зроби­вся не­рвовим, неврі­внова­же­ним і, що найгі­рше, моно­ло­гі­чним — у ши­рокому, «бахті­нському» значен­ні то­го сло­ва. По суті, він реалі­зовував одну-єдину, жит­тє­во ва­ж­ли­ву для ньо­го, ри­тори­чну страте­гію: пере­кону­вав усіх і само­го се­бе, що ні­чо­го не зміни­ло­ся, що він — той самий, що все ще попереду, — усві­до­млю­ю­чи при то­му, що це не так і що всі знають, що це не так, і що всі знають, що він сам знає, що це не так.

Уявле­н­ня про пеке­льність та­ко­го стану дає оста­н­ня (власти­во, єдина після 1972 р.) поема Гри­горія Чу­бая «Говори­ти, мовча­ти і говори­ти знову». Я особи­сто ні­ко­ли не міг її слу­ха­ти без му­ра­шок по шкірі і, га­даю, бага­то хто мав поді­бне від­чу­т­тя. Поза сумні­вом, це один із найви­дат­ні­ших творів украї­нської лі­те­ратури, але це та­кож уні­кальний лю­дський доку­мент — вра­жа­ю­ча естети­чна пере­мо­га поета над до­лею, по­при фа­та­льну ети­чну (суто лю­дську) поразку.

Після 1973 року на­ші шля­хи по­ступово роз­ходя­ться: Оле­га й Ореста заби­рають до війська, я ви­їжджаю на два роки в Карпати бу­дувати залі­зни­цю, Ро­ман Кісь, ря­тую­чись від аре­шту, вті­кає на кі­лька років аж на Чу­ко­тку в ет­но­графі­чну екс­педи­цію, Стах Сми­рнов і Воло­дя Они­ще­нко пере­би­раю­ться до Киє­ва. Гри­горій зближу­є­ться з політи­чно «нейтральні­ши­ми» російськи­ми та єврейськи­ми інтелектуа­ла­ми, вступає на заочне від­діле­н­ня московсько­го Лі­ті­н­ституту, обро­стає нови­ми друзя­ми, однак елемент пи­т­тя і вте­чі, здає­ться, пере­ва­жає в цих новонабу­тих взає­ми­нах.

Ми іноді ба­чи­мось, навіть подеколи від­від­ує­мо одне одно­го, але іскри правди­вої близькості не вини­кає, — все це більш схо­же на зу­стріч під­старку­ватих друзів ди­ти­нства, які наси­лу зга­дують імена одне одно­го, імі­тую­чи захват і зворуше­н­ня.

Ко­ли навесні 1982 року Гри­цько сказав, що йо­му по­га­но, я, каюсь, подумав, що він знов пере­борщує, граю­чи нову роль — про­ти­ле­ж­ну до попередньої, в якій він стверджу­вав, що все га­разд, що він той самий і що йо­му добре. Та не­вдовзі, йду­чи на пра­цю в Му­зей атеї­зму, я зустрів на вули­ці Руській Га­лю, ко­тра роз­па­ч­ли­во мови­ла: «Гри­цько поми­рає». Він був у лі­карні, у ньо­го від­мовля­ли ни­рки, а я все ще думав, що це мо­ж­на поправи­ти, зроби­ти якусь опера­цію, щось від­нови­ти й щось під­лі­ку­вати. Через кі­лька днів Гри­цько помер — з іронії до­лі я довід­ався про це по теле­фону в то­му само­му поме­шкан­ні на Кавалерійській, де деся­тьма роками рані­ше почув про йо­го арешт. Ко­ло за­мкнуло­ся, дві події фа­кти­чно вияви­лись однією.

На По­гу­ля­нці в день похорону я зустрів Ли­ше­гу, ко­трий сказав. «Ти знаєш, він мовби усмі­ха­є­ться, мовби ке­п­кує з нас, — мовляв: а я та­ки втік!»

Гри­цько справді мав трохи задерту верх­ню гу­бу, схо­жу на «зая­чу», і то­му ду­же ча­сто здавало­ся, що він у глиби­ні ду­ші з усьо­го іронізує.

1999

П’ять пісень про Ли­ше­гу

1.

Востаннє ми ба­чи­ли­ся 4 гру­дня 2014 року на похоронах Єв­гена Сверстю­ка. Ми зу­стріли­ся по­глядами у заю­рмле­ному фоє Бу­ди­нку вчи­теля, я ки­внув на знак приві­та­н­ня, він сумови­то ки­внув у від­повідь. Sic transit. Ми обоє, звісно, й не при­пу­скали, що то бу­ла на­ша оста­н­ня зу­стріч.

Через два ти­ж­ні зателе­фону­вала Оле­гова Ната­лка і роз­па­ч­ли­во пові­до­ми­ла, що він у лі­карні, у ва­жкому стані, з доволі рі­д­кі­сним як на те­пері­шній час діа­гнозом «зане­дбана пневмонія». Май­же всі ми хворі­ли на пневмонію, про­те мало хто уявляв, що від неї мо­ж­на поме­рти. Як­що занедбу­вати.

У цьо­му занедбу­ван­ні, однак, — весь Олег. Із йо­го засадни­чою не­увагою до побуту, до рути­ни, до так званої сла­ви і ви­зна­н­ня, до «здорово­го глузду», до зага­льнови­знано­го і зага­льно­прийня­то­го, до формально­го і ре­гламентовано­го. Показово, що він за жи­т­тя так і не напи­сав жодно­го ри­мовано­го ві­рша, хоч, без­умовно, міг би.* (Власти­во, одно­го ві­рша він та­ки напи­сав — ще у сту­дентські роки, на проха­н­ня Ві­ктора Морозова, для йо­го пісні. Нази­вався він «Свя­та ді­вчи­на», про­те на пла­ті­вці «Арні­ки» на­зву довело­ся зміни­ти — ді­вчи­на зі «свя­тої» зроби­ла­ся, на до­году совє­тським цензорам, «впертою».) Це бу­ло, в йо­го ро­зумін­ні, занадто штучно, си­лу­вано, фа­льши­во. Пое­зія мала бу­ти для ньо­го макси­мально при­родною, макси­мально на­ближе­ною до роз­мовної мови, — без краси­востей, без мета­фор. Як глина, як дерево, яким він дедалі більш від­давався, захоплю­ю­чись ску­льптурою. Як рі­ч­ка, камінь чи ди­кі зві­рі, які лиш на мить від­кри­ваю­ться на­шо­му по­глядові, перш ніж ще­зну­ти у своє­му, не­при­ступ­ному для нас, сві­ті.

17 гру­дня я не по­їхав до Оле­га в лі­карню (поїхала дружи­на), я ж подався у Мо­ги­ля­нку на це­ремонію вру­че­н­ня премії Юрія Ше­вельова, якою мав верховоди­ти як го­ло­ва жу­рі. То­го року ла­уреатом мав стати Кость Москалець; це­ремонія посувала­ся звичним три­бом: ми пред­ставля­ли одно­го за одним трьох фіналі­стів, вони за­чи­тували фрагменти своїх ре­чей, аж раптом у залі під­ві­вся Ле­онід Фін­берг і пові­до­мив, що пів годи­ни то­му помер Олег Ли­ше­га. Всі бу­ли приго­ло­мше­ні, хви­ли­на мовча­н­ня роз­тя­глася до без­коне­чності. Олег був лю­ди­ною простору, але не ча­су, і в цьо­му сенсі ви­давався ві­чним.

По­тім був похорон у йо­го рі­дній Ти­смени­ці: бу­ди­нок, де я бу­вав і рані­ше, май­же не­змін­ний за сорок років, рі­че­ч­ка, знана з Оле­гових ві­ршів, сумні друзі та роди­чі, засні­же­ний цвинтар, прони­зли­вий хо­лод, зага­льне від­чу­т­тя необла­штованості й незати­шності. Релі­гійних лю­дей серед нас май­же не бу­ло, сам Олег теж, на­скільки я знаю, не сповідував якоїсь формалі­зованої релі­гії. Був сти­хійним, я б сказав, панте­їстом, у дусі сво­го улюблено­го Д.Г. Ло­ренса чи Ясу­нарі Кавабати. Ри­туал був до­стат­ньо рутин­ним, без споді­ваної у та­ких про­ща­н­нях сакральності. Сю­ди більше би пасувало, при­пу­скаю, буд­дійське во­гни­ще.

Ле­г­кий подих сакрально­го я від­чув пізні­ше — навесні 2018-го, оглядаю­чи ви­ставку Оле­гових ми­сте­цьких робіт у Га­ле­реї ART 14 у Ми­хайлі­вському провулку. Як і у ві­ршах, він пере­ходив тут із реально­го простору в си­м­волі­чний, де час остаточно втра­чає своє пану­ва­н­ня.

2.

Ми по­знайо­ми­лись восени чи взи­мку 1970-го у Гри­цька Чу­бая. Я, сту­дент-першо­ку­рсник, був неофітом у їхньо­му більш-менш сформованому на той час товари­стві, яке спонтан­но зби­рало­ся, чи, як ка­жуть те­пер, тусувало­ся у Гри­цька, тоб­то у Га­лі — в чи­мало­му двоповерхово­му «особня­ку» її бать­ків, де мо­ло­де по­друж­жя з новонародженим си­ном Та­расом мало власну кі­мнату. Про­стір явно був замалим для сві­тських раутів, про­те до­стат­нім для друж­ніх зу­стрічей і роз­мов «за ча­ркою чаю» — як не в самій кі­мнаті, то поруч у кри­хі­т­ній ку­хонь­ці.

Я не прига­дую, хто ще був то­го ве­чора у Гри­цька, ко­ли він ого­ло­сив, що зараз при­йде Ли­ше­га і прочи­тає якусь нову річ. Олег не був cool, ви­глядав провінційним і, як мені тоді ви­давало­ся, не­га­рним, закомпле­ксованим, — у по­те­рто­му светрі, з по­тупле­ним по­глядом, кі­чу­ватим пере­днім залі­зним зубом і не­змін­но мела­нхо­лійним ви­разом облич­чя. Ми всі жи­ли досить бі­дно у ті ча­си, але ко­жен як міг під­креслю­вав власну богемність — чи то пи­шною бородою, як Воло­ди­мир Они­ще­нко, чи кругли­ми оку­ля­рами, як Ро­ман Кісь, чи військовим френчем, як Орест Яворський, чи шо­вковою ху­сти­нкою на шиї, як Гри­цько. Олег тим ча­сом завжди від­знача­вся певною бо­мжу­ваті­стю, яка одних від­штовху­вала, нато­мість інших приваблю­вала — ви­кли­кала ба­жа­н­ня допомо­гти, зодягти, обі­гріти, нагодувати. Га­ля якось влу­чно окресли­ла цей йо­го імідж польською при­казкою «obraz n^dzy і rozpaczu», — окресли­ла без зло­сти­вості, навпаки — доброду­шно, з лю­бов’ю. Хтось так само до­те­п­но з поді­бно­го приводу за­уважив, що Ли­ше­га — це не прі­звище, а певне поня­т­тя — як не­чуй, не­бельмес, не­борак, нетя­га, ли­ше­га. Йо­го справді лю­би­ли всі — як дорослу ди­ти­ну.

То­го ве­чора він, здає­ться, при­їхав із до­му, з Ти­смени­ці. В ко­ж­нім разі, був чи­мось збенте­же­ний, чи пригні­че­ний, чи просто вто­мле­ний. І вірш, яко­го він прочи­тав, ви­давався теж

де­преси­вним. Ха­о­ти­чні асоціа­ції, фрагментарні образи, по­тік сві­до­мості. Хо­лод і темря­ва, вок­зальний скре­гіт залі­за, вте­ча і пере­слі­дува­н­ня. «Вони би­ли чимсь ва­жким, за­штовху­ю­чи під ко­ле­са». То бу­ла єдина фраза, яка засі­ла мені у пам’яті з тої хи­ме­рної, ні на що не схо­жої пое­зії.

Ми жи­ли май­же поруч: він — в одному з уні­верси­тетських гу­рто­жи­тків на Пасі­чній, без­успішно пере­йменованій советами у про­спект Ле­нінсько­го Комсо­мо­лу, я — на невели­кій бі­чній вули­ч­ці, що від­га­лу­жу­валась від то­го про­спекту на само­му йо­го поча­тку і нази­вала­ся тоді Кавалерійською. У добру по­году ми мо­гли добирати­ся від Гри­цька з По­гу­ля­нки додо­му пі­шки — повз Ли­ча­кі­вський цвинтар і стадіон Ін­ституту фізку­льтури, або ж — трохи довшим для мене шля­хом — по другий бік Бо­та­ні­чно­го саду. Так само ча­сто ми поверта­ли­ся разом додо­му трам­ваєм із міста з рі­зних ім­през, які теж за­звичай не об­ходи­ли­ся без Гри­цька та інших друзів. Ми вча­ща­ли на ви­ставки і ви­стави, на концерти і фільми; добрих ре­чей тоді допускало­ся не­бага­то, тож від­сте­жи­ти все більш-менш варті­сне бу­ло не так уже й складно.

По дорозі ми мали до­стат­ньо ча­су обміня­ти­ся вра­же­н­ня­ми, і я досить шви­д­ко від­крив у цьо­му не­примі­т­ному хло­пцеві глибоко­го й му­дро­го спів­роз­мовни­ка. Як і Гри­цько, він ні­ко­ли не спере­ча­вся — то бу­ла ідеальна, як я те­пер ро­зумію, постава для Вчи­теля; про­те Гри­цько був хо­ле­ри­ком, з ньо­го перла енергія, він був вродженим лі­дером, ха­ри­змати­ком, альфа-сам­цем, і не­згоду завжди вмів ви­рази­ти до­шку­льною фразою, ни­щі­вним коментарем, саркасти­чним за­уваже­н­ням. Олег нато­мість лиш по­блаж­ли­во посмі­ха­вся — і ко­ли я наївно доводив, що Си­моненко — си­льні­ший поет за Дра­ча й Він­грановсько­го, і ко­ли наполя­гав, що Гемін­ґ­вей — ку­ди кра­щий від зану­ди Фо­лк­не­ра, і ко­ли стверджу­вав, що маркси­стське ви­значе­н­ня свободи як усві­до­мле­ної необ­хі­дності не та­ке вже й без­глузде, — як­що ті­льки йо­го не візь­муть на озброє­н­ня демаго­ги.

Він не мав Гри­цькової еру­ди­ції, йо­го взага­лі не ці­кави­ла кі­лькість прочи­та­но­го чи поба­че­но­го; при­пу­скаю, що він узага­лі не прочи­тав за жи­т­тя більше, ніж кі­льканад­цять чи, мо­же, кі­лька деся­тків кни­жок, а про­те все прочи­та­не бу­ло саме йо­го — у най­глиб­шо­му і найсокровен­ні­шо­му значен­ні то­го сло­ва: він прони­кав у текст і зжи­вався з ним, освою­вав і при­свою­вав; він дові­ряв своїй інтуї­ції, непоми­льно знаходя­чи саме те, що найбільш від­повід­ало йо­го за­ці­кавле­н­ням, йо­го по­тре­бам, йо­го ми­сте­цькому аніму­су. При­близно так ди­кі зві­рі непоми­льно знаходять росли­ни, по­трі­бні їм для лі­ку­ва­н­ня чи від­ві­та­міне­н­ня.

Олег був мінімалі­стом — що в жит­ті, що у творчості. Прига­дую, як він носи­вся з польською кни­гою про Ґро­товсько­го — з докла­дним опи­сом йо­го ви­стави Apocalypsis cum figuris та чи­слен­ни­ми фо­то­графія­ми; як захоплю­вався щойно опублі­кованим тоді в СС­СР Кавабатою і «Кри­ком і шалом» Фо­лк­не­ра; як носи­вся з то­ми­ком Елі­ста, з ві­ршами Ло­ренса, Карло­са Вілья­мса й Роберта Фроста, з давньоки­тайською пое­зією і японською графі­кою, з іта­лійськи­ми ге­рмети­ками та дво­мовною (польсько-англійською) кни­жкою Си­львії Плат, із якої вре­шті пере­клав зо два деся­тки ві­ршів.

Маю вра­же­н­ня, що в ми­сте­цтві йо­го найбільше ці­кави­ло сло­во, очище­не від ми­сте­цтва, — сло­во, звільнене від при­крас і ку­льтурних опосеред­ку­вань, макси­мально на­ближе­не до предметів чи явищ, які воно по­значає. Сло­во «камінь» му­си­ло стати то­то­ж­ним само­му каменю, сло­во «рі­ч­ка» му­си­ло стати правди­вою рі­ч­кою. Звідси, при­пу­скаю, йо­го пізні­ший інтерес до рі­зьбле­н­ня, до дерева й глини, до мате­рі­алу ку­ди автенти­чні­шо­го, ніж сло­во, хоч би як воно бу­ло очище­не від мета­фори­чних на­шарувань. Не знаю, чи Олег пи­сав щось в остан­ні роки жи­т­тя, але думаю, що йо­го невід­ступ­не прагне­н­ня автенти­чності рано чи пізно му­си­ло б увінча­ти­ся мовча­н­ням.

3.

1970-1971 роки бу­ли, здає­ться, най­ща­сли­ві­ши­ми у на­шій богемній юності чи, принаймні, найбез­турбо­т­ні­ши­ми. Ми вті­шали­ся чи­стою творчі­стю, неза­тьмареною думками про друк та офі­ційне ви­зна­н­ня, й насо­ло­джу­вались від­чу­т­тям лі­ктя, пле­ча, простої при­сут­ності поруч братів по ро­зуму, з яки­ми мо­ж­на об­говори­ти ті самі кни­ги, поди­ви­ти­ся ті самі фільми, послу­ха­ти ту саму му­зи­ку.

Ми, звісно, знали, у якому сві­ті жи­вемо; ми вча­ща­ли до Кали­нців, знали­ся з Ми­хайлом Осад­чим і Вя­че­сла­вом Чорноволом; почи­тували отри­маний від них сам­ви­дав і об­говорю­вали драконі­вський ви­рок їхньо­му ко­ле­зі Валенти­нові Морозу, — ви­рок, який недзво­значно вказував, що «ла­гідних» те­рмінів, як у 1960-ті, вже не бу­де, а бу­де те­пер усім незгідним замість кі­лькох років тю­рми — кі­льканад­цять.

І все ж ми нава­жи­ли­ся скласти свій альманах, ро­зумію­чи, що він рано чи пізно по­трапить у ка­ґе­бістські ла­пи. Саме то­му ми не стали вклю­ча­ти до ньо­го жодної політи­чної пу­блі­ци­сти­ки, — ли­ше «чи­сте ми­сте­цтво», чи, принаймні, те, що нам та­ким ви­давало­ся. Ми, однак, недооціни­ли пи­льності ка­ґе­бе­шних «екс­пертів» у ци­вільному: не знаходя­чи в альманасі явних політи­чних мо­ти­вів, вони від­находи­ли в ньо­му мо­ти­ви нея­вні. В мета­фори­чній поемі Гри­цька Чу­бая «Марія» вони до­гле­діли «елементи порно­графії» (як при­клад ци­тували ря­док «ба­чу ті­ло її ого­ле­не у поло­ні осві­тле­них звуків»); у моє­му оповідан­ні «Неси свій німб» (де над го­ло­вою скро­мно­го юри­сконсульта М. з’яви­вся одно­го дня не знати чо­му осяйний бу­блик) вони непоми­льно роз­пі­знали «декан­данс і місти­ку»; а найкрамо­льні­шою ча­сти­ною альманаху ви­знали йо­го об­кла­ди­нку — лі­то­графію Воло­ди­ми­ра Они­ще­нка з украї­нським фо­лькло­рним орнаментом. вона, виявля­є­ться, бу­ла схо­жа на ті, що їх «ви­кори­стовували украї­нські на­ціоналі­сти­чні ви­да­н­ня 20-30-х років».

Уже й не зга­дую, що від­копали ґе­бе­шни­ки у ві­рші Оле­га Ли­ше­ги (нам тих «ре­цензій» не давали на руки, ли­ше показували на допи­тах). Вірш був ці­лком без­невин­ний: «Рі­че­ч­ка… Камінь… Мати миє посуд… Кі­стяки з’їденої ри­би ви­ки­дає на дно… Ри­б­ки пла­вають довко­ла неї…» — тре­ба бу­ло мати справді неабияку фа­нтазію, що­би від­ши­фрувати в усіх тих текс­тах, а надто в оцьо­му, якусь по­та­є­мну крамо­лу.

Про­те ґе­бістам, як я зрозумів на допи­тах, ішло­ся зовсім не про альманах, а про на­ші контакти з роди­ною Кали­нців, з Чорно-волом, Осад­чим та інши­ми справж­німи диси­дентами. «Скри­ня» бу­ла лиш засобом шанта­жу. «Ви ж знає­те, Ми­ко­ло Юрі­йови­чу, — казав мені ла­гідний слі­д­чий, — не мо­ж­на жи­ти в суспільстві і бу­ти вільним від ньо­го». Я знав цей маркси­стський трю­їзм, але вперто стояв на своє­му: ні­чо­го не чув, не ба­чив, ніяко­го сам­ви­даву не отри­му­вав. Після чо­го заскакував другий слі­д­чий, гу­пав ку­ла­ками об стіл, ре­петував рускім три­поверховим матом і обіцяв «сгноить в Си­би­ри».

При­близно так само допи­тували й Оле­га, ми пере­повід­али з ним один одному ці роз­мови з ґе­бе­шни­ми «лі­те­ратуро­знавця­ми», про­гу­люю­чись у парку; ми так само діли­ли­ся ці­єю інформа­ці­єю і з Гри­цьком та Га­лею, з інши­ми най­ближ­чи­ми друзя­ми, — ми ці­лком дові­ря­ли одне одному і я пере­конаний досі, що ні­хто з нас не дав жодних свід­чень одне про­ти одно­го.

Найгі­рше справи склали­ся у Гри­цька: ґе­бісти справді мали чи­маленьке на ньо­го досьє, де фі­гу­рували ку­ди ши­рші, аніж у нас, контакти із диси­дентами, ле­жа­ли ретельно зі­брані свід­че­н­ня про­ти ньо­го від фа­хових провокаторів, доповнені ще й по­громни­цьким ви­сновком «екс­пертів» про анти­совє­тський ха­рактер поеми «Вертеп», опублі­кованої за кордоном. Гри­цька замели на «старий» Новий рік 1972-го — в один день із деся­тками інших лю­дей по всій Украї­ні, і, схо­же, ви­тя­гли-та­ки з ньо­го на кі­лькаден­них допи­тах по­трі­бні їм свід­че­н­ня про­ти Кали­нців. На­скільки я знаю, ні Іри­на, ні Ігор ні­ко­ли йо­му цьо­го не проба­чи­ли, хоча зроз­уміло, що їхній те­рмін ду­же мало зале­жав від йо­го свід­чень. То бу­ла рад­ше про­бле­ма ети­ки, ніж юри­спру­денції. Та найгі­рше, що й Гри­цько собі то­го не проба­чив. І йо­го повільна подальша смерть більше скидалась не на хворобу, а на само­гу­бство.

Ми з Оле­гом бу­ли ко­ло ньо­го і знали про все. Ми роз­повід­али йо­му про на­ші допи­ти, він роз­повід­ав про свої. Мо­ж­ли­во, де­що недо­говорю­вав, але ми ро­зуміли, що він бовк­нув зайве і те­пер му­чи­ться, бо му­сить або під­тверди­ти сказане (і під­пи­сане) на су­ді, або ж від­мови­ти­ся і сі­сти з інши­ми диси­дентами на кі­льканад­цять років. Ми не мо­гли йо­му ні­чо­го порадити і ні­чим допомо­гти. Влі­тку він утік на село до бать­ків, намага­ю­чись по-ди­тя­чо­му заховатись, але ґе­бісти зна­йшли йо­го і доправи­ли ма­ши­ною просто в суд — під­тверди­ти дані рані­ше свід­че­н­ня про­ти Іри­ни Кали­нець.

Восени ді­йшла черга до дрібні­шої ри­би. Ле­нінська аксі­о­ма про немо­ж­ли­вість жи­ти в суспільстві й бу­ти вільним від ньо­го му­си­ла втіли­тись у жи­т­тя. Оле­гові влаштували су­ди­ли­ще в уні­верси­теті, де ко­жен сту­дент му­сив пу­блі­чно зата­врувати від­ще­пенця. Олег на те збі­гови­сько не пі­шов. За мене взя­лись на пів року пізні­ше — ймовірно, то­му, що я на­вча­вся у політехні­ці, де фізи­ки-математи­ки не бу­ли на­стільки ідео­ло­гі­чно пи­льни­ми, як уні­верси­тетські гу­маніта­рії, і не квапи­лись так, як їхні ко­ле­ги, ентузіасти­чно ви­кону­вати всі роз­поря­дже­н­ня КҐБ. «Правду ка­жу­чи, я тут крамо­ли не ба­чу, — простоду­шно сказав мій декан. — Та нема ради. Попра­цюйте рік-два, а ми вас по­тім понови­мо на заочному».

Так і стало­ся.

Тим ча­сом Оле­га забрали до війська — у так звану «уче­б­ку» десь під Москвою. Ми ли­стувались — не ду­же ча­сто, але ґрунтовно: ли­сти складали­ся з семи-восьми арку­шів — те­пер так не пи­шуть. Із політехні­ки мене вигнали на пів року пізні­ше — із поді­бним форму­лю­ва­н­ням: «за дії, що га­ньблять зва­н­ня радя­нсько­го сту­дента» (whatever it means). Бать­ки з пере­ля­ку (чекаю­чи об­шу­ку) пони­щи­ли всі мої папери. Власних рукопи­сів мені анітрохи не шкода, зате без­мі­рно шкода ли­стів.

При­близно тоді ж, у серп­ні 73-го, ми зважи­лись із Га­лею на зу­хвалу ви­ті­вку — провід­ати Оле­га у йо­го військовій ча­сти­ні і за­брати з собою на день в «увольніло­вку». Га­ля мала зі­грати роль Оле­гової ді­вчи­ни; військове на­ча­льство, за всі­єї своєї падлю­чості, стави­ло­ся до та­ких ре­чей «с поніманієм». І йо­го справді від­пу­сти­ли на ці­лу добу.

Ми пере­вбрали Оле­га в ци­вільне і забрали в Москву, де пів дня проблу­кали не­знайо­ми­ми вули­ця­ми, весело пере­смію­ю­чись, на­че під­лі­тки, ща­сли­ві з власної винахі­дли­вості і з чу­десної без­коне­чної гри, яка зветься «жи­т­тям».

4.

То­го дня ми ще за­йшли на ве­че­рю до яко­гось бу­ндю­чно­го ресторану на поча­тку вули­ці Горь­ко­го, де замови­ли не­бу­вале у на­ших краях напів­со­ло­д­ке кі­прське вино і якийсь харч; нам бу­ло знову добре, як і два роки то­му, мовби ні­ко­го й не вига­ня­ли з вузів, не зраджу­вали, не су­ди­ли; ми бу­ли знову по­брати­мами-по-сестрами, однією роди­ною, зграєю, поко­том.

По­тім ми електри­ч­кою поверну­ли­ся в Оле­гів посьо­лок, по­проси­ли­ся на ні­ч­ліг до сі­льської ха­ти, Га­ля зразу ж засну­ла, а ми ще дов­го си­діли під ха­тою, ку­ри­ли паску­дні совє­тські ци­га­рки, слу­ха­ли сю­рко­ті­н­ня ци­кад і ди­ви­ли­ся на зорі. Ми май­же не роз­мовля­ли, бо все, що мо­гли, вже пере­бала­кали, а ре­шта бу­ла зроз­уміла й без слів.

Олег поверну­вся з війська на­при­кі­нці 1974-го, якийсь час був ко­ло бать­ків у Ти­смени­ці, але не­вдовзі при­би­вся до Львова, де зна­йшов ся­кий-та­кий при­тулок у моє­му новонабу­то­му поме­шкан­ні на тій же Кавалерійській. Поме­шка­н­ня, власти­во, бу­ло старим — правди­ва «ру­дера», як ка­жуть львів’яни: кі­мната з ку­хнею без вигод, із водо­гоном на вули­ці і вби­ральнею в глиби­ні по­двір’я. Ми жи­ли там з бать­ками май­же двад­цять років, поки вони сумлін­но, як ти­ся­чі інших совє­тських гра­ж­дан, очі­ку­вали у квартирній черзі на «полі­п­ше­н­ня жи­тло­вих умов». У 1974-му вони та­ки доче­кали­ся, не без певних корупційних зусиль, ново­го поме­шка­н­ня на Науковій, а мені, на той час уже повно­лі­т­ньо­му і «пра­цю­ю­чо­му», ли­ши­ли стару ру­деру.

Воло­ді­ти у 20 років власним поме­шка­н­ням — це неабияке ща­стя, але й неабиякий ви­клик. Особли­во ко­ли маєш бага­то друзів і всі вони генії, і всі радо при­ходять до те­бе у будь-який час дня і ночі зі свої­ми ві­ршами, пісня­ми, карти­нами, подругами і пля­шками. Ми жи­ли ду­же бі­дно і ча­сто впро­го­лодь, хоча й му­си­ли час до ча­су десь під­пра­цьовувати («від­мі­ча­ти» тру­дову кни­жку), щоб не по­трапи­ти до совє­тської бу­це­га­рні за «дармоїдство». На ща­стя, ми мали друзів і подруг, у яких завжди мо­гли піджи­ви­ти­ся і до яких навідували­ся за певним графі­ком — щоб не зло­вживати. Ми ні­ко­ли ні в ко­го не брали гро­шей, але радо при­ймали та­рі­лку борщу, ми­ску ка­ші, канап­ку з си­ром, ча­шку ге­рбати, а як­що по­ща­стить, то й ке­лих до­ма­шньої нали­вки.

Олег був у цьо­му пла­ні непереверше­ний: із ча­рі­вністю зубо­жі­ло­го ари­стократа він запи­тував знайо­мих по теле­фону, ні­би зовсім між іншим, чи в них не зна­йдеться, бу­ва, ча­шки чаю, — Га­ля Чу­бай нази­вала це геніальним ри­мейком кла­си­чної украї­нської при­казки: «Ті­тонько, дайте води напи­ти­ся, бо так їсти хоче­ться, що й пере­ночу­вати ні­де».

Мені бу­ло, звісно, ле­г­ше, бо я мав бать­ків на другому кі­нці міста, яких завжди мо­ж­на бу­ло від­ві­дати й принагідно в них пере­ку­си­ти, але робив я це рі­д­ко, бо за га­строномі­чну приє­мність доводи­ло­ся роз­пла­чу­вати­ся ду­ше­вни­ми му­ками — від­повід­ати на їхні запи­та­н­ня про жит­тє­ві пла­ни, яких я на­справді не мав, і ви­слу­ховувати докори з приводу сво­го без­си­стемно­го й без­ала­бе­рно­го жи­т­тя, яко­го я не зби­рався зміню­вати.

Ті роки бу­ли, однак, най­продукти­вні­ши­ми у моє­му жит­ті і так само, при­пу­скаю, в Оле­гово­му. Ми жи­ли сьо­годні­шнім днем, не пере­ймаю­чись завтра­шнім; ко­жен день ставав своєрідним перформенсом, ми­сте­цькою ім­провіза­ці­єю. Певен дух то­го ча­су, га­даю, від­би­вся в піснях Морозова, в моїх оповіда­н­нях, у маля­рстві Коха-Кау­фмана-Юзе­фі­ва-Кри­цько­го-Гом­зи-Ши­міна — хло­пців з учи­ли­ща імені Тру­ша, яких за­провадив до моєї робі­т­ні їхній ви­кла­дач Ро­ман Без­палків. А та­кож, хоч як парадоксально, — в Оле­гово­му поза­ча­сово­му й понад­просторово­му ци­клі «Зи­ма у Ти­смени­ці», з яко­го ми зроби­ли га­рну сам­ви­давну кни­же­ч­ку, про­ілюстровану Юрком Кохом, і з ві­ршів якої Ві­ктор Морозов зробив кі­лька фа­нтасти­чних пісень, зокрема й своєрідний саркасти­чно-стої­чний гімн на­шо­го поко­лі­н­ня гомо­лю­денсів: «Бийся го­ло­вою об лід!… Проби­вайся! Ви­би­вайся! І ти поба­чиш прекрасний, прекрасний, шалений світ!..»

А ще бу­ла фреска, яку на моїй ку­хон­ній стіні намалю­вав Кактус, він же Ігор Гордіє­нко, — за всі­ма прави­ла­ми настін­но­го роз­пи­су. З огляду на ці прави­ла, він морив усе товари­ство хо­ло­дом про­тя­гом кі­лькох міся­ців, забороня­ю­чи запалю­вати ку­хон­ну піч, і власноруч роз­ти­рав темперу на де­фі­ци­т­них яйцях, які йо­му пері­оди­чно під’їдав Олег. Орест Яворський роз­винув на цій під­ставі ці­лу теорію про двох гли­стів, Бема й Бека, які, мовляв, і зумовлю­ють Оле­гову га­дану нена­же­рли­вість; він, узага­лі, полю­бляв Оле­га на рі­зні ла­ди під­тя­гу­вати, але, схо­же, Олег і сам під­три­му­вав цю сло­весну садо­мазохісти­чну гру, хоч і на­звав якось, не стри­мавшись, Орестові жа­рти фе­льд­фе­бельськи­ми. Саме за це він, власне, й отри­мав у від­повідь прі­звисько Генерала. «А в те­бе, — сказав Орест, — жа­рти — генеральські», ні­кому си­річ не­зроз­умілі. Фе­льд­фе­белем Орест так і не став, зате зва­н­ня Генерала при­ли­пло до Оле­га доволі мі­ц­но мо­ж­ли­во, саме то­му, що він не мав у собі абсо­лю­т­но ні­чо­го генеральсько­го і, взага­лі, військово­го, а мо­же, й то­му, що в пое­зії та­ки був абсо­лю­т­но незапере­чним «генералом», і навіть амбі­т­ний Гри­цько пу­блі­чно ви­знавав йо­го єдиним в Украї­ні поетом, більшим за се­бе.

Тим ча­сом Кактус зна­йшов до­те­п­ні­ший спосіб помститись Оле­гові за з’їдені яйця: він зобразив йо­го на фресці з під­ступ­но про­стягненою рукою в бік біблійної ри­би посеред сто­лу, з ви­разним намі­ром ту ри­бу по­цупи­ти. Кактус не мав фа­хової осві­ти, тож йо­го маля­рство ви­глядало наївним, але до квазі­релі­гійної фрески, що імі­тувала свя­ту ве­че­рю, саме та­кий стиль пасував: парсу­ни замість облич, ши­роко роз­плю­ще­ні («бо­же­вільні», як казав де­хто) очі, неправи­льні форми тіл та іграшкові німби за по­ти­ли­ця­ми п’яти персона­жів, серед яких, крім само­го Кактуса та Оле­га, впі­знавався Орест Яворський, Василь Гайду­чок та скро­мний господар то­го поме­шка­н­ня.

Мені неві­до­ма подальша до­ля ці­єї робо­ти; скоріш за все, нові власни­ки та­мте­шніх стін її зни­щи­ли. Та Кактус, здає­ться, встиг її сфо­то­графу­вати, тож ці­лком ві­ро­гідно, що знімок ще десь є.

5.

Восени 1977-го Олег несподі­вано одружи­вся і пере­їхав до Киє­ва. Три­валий час пра­цю­вав декоратором в на­вча­льній сту­дії театрально­го ін­ституту імені Карпенка-Каро­го чи, як йо­го жа­рто­ма нази­вали, Карпенка-Лу­му­мби, натя­каю­чи на вели­ку кі­лькість у ньо­му іноземних сту­дентів. Я в Киє­ві бу­вав рі­д­ко, але завжди намага­вся Оле­га провід­ати в йо­го «кі­нопавіль­йоні» у барокових пала­тах на те­ри­торії Ла­ври.

Ми роз­мовля­ли з ним про бу­ден­ні ре­чі (про способи заби­ва­н­ня цвя­ха, на­при­клад, чи приго­тува­н­ня му­хо­морів, щоб вони бу­ли їсті­вни­ми) — так, мовби продовжу­вали пере­рвану місяць або й пів року то­му роз­мову, навіть не намага­ю­чись якось заповни­ти-від­твори­ти пропущений ча­совий проміжок і незлі­чен­ні події в ньо­му. Мо­ж­ли­во, ми знали, що пере­повісти ми­ну­ле все одно немо­ж­ли­во, не зві­вши йо­го до банально­го пере­лі­ку фа­ктів: хто, де, ко­ли, з ким? А мо­же, просто від­чу­вали, що є ва­ж­ли­ві­ший досвід і що він зовсім не десь-там, а тут-і-те­пер.

Іноді я за­їздив та­кож на Новосі­лки, де Олег ме­шкав з Ната­лкою у її бать­ків. І раз навіть якось був при­кла­вся до поря­ту­нку ди­ти­ни, при­чо­му не му­сив задля цьо­го ге­ройсько­го вчи­нку ані ки­датись у во­гонь, ані пі­рнати під кри­гу. Ми си­діли невели­ким гу­ртом за сто­лом надворі, ко­ли я раптом почув якийсь ду­же далекий при­глуше­ний крик. І глу­хе гу­па­н­ня. Я сказав, що хтось ні­би кри­чить. Ми при­слу­ха­лись, але не роз­чу­ли ні­чо­го. І все ж ки­ну­ли­ся до бу­ди­нку й зна­йшли на ку­хні малу Оксанку у хо­ло­ди­льни­ку: старі совє­тські си­стеми затраску­вались наглу­хо, і від­чи­ни­ти їх мо­ж­на бу­ло ли­ше кля­мкою ззовні.

А незабаром, у 1984-му, я теж одружи­вся і теж пере­брався до Киє­ва, споку­си­вшись редакторською робо­тою у жу­рналі «Всесвіт». Моя посада бу­ла маргінальною, але Київ давав не­формальні контакти, а пере­стройка від­кри­вала додаткові мо­ж­ли­вості, і я намага­вся сповна їх ви­кори­стати для про­штовху­ва­н­ня у друк усі­єї ті­єї анде­ґрау­ндної лі­те­ратури, яку знав, мо­ж­на сказати, з перших рук. Спершу я по­просив в Оле­га пере­кла­ди для сво­го жу­рналу, по­тім ві­рші для альманаху «Ві­три­ла» і вре­шті ви­просив ці­лу збі­рку «Вели­кий міст», яку вдало­ся ви­дати в «Мо­ло­ді» 1989 року.

По­тім я зму­сив йо­го по­ступи­ти у Спілку пи­сьмен­ни­ків — хоч би заради ви­рі­ше­н­ня певних побутових про­блем (вони з Єв­геном Па­шковським, здає­ться, бу­ли остан­німи, хто встиг отри­мати через Спілку невели­ч­ке державне поме­шка­н­ня в Дарни­ці). Вре­шті — поверну­вшись у 1996-му з «фу­лбрайта», я загорі­вся ідеєю спровадити ту­ди й Оле­га. Я, на­звімо це так, «допоміг» йо му скласти проект і зі­брати всі доку­менти, зокрема по­просив профе­сора Грабови­ча про рекоменда­цію і профе­сора Най­дана про за­про­ше­н­ня до Пенстейту. Ледь не під вартою до­провадив йо­го до фу­лбрайті­всько­го офісу на спів­бесі­ду — щоб ні­чо­го не забув і не пере­плу­тав; і роз­па­ч­ли­во по­тім роз­шу­ку­вав йо­го на проха­н­ня аме­ри­кансько­го ку­льтурно­го ата­ше, щоб той «фрик» та­ки за­йшов до посо­льства оформи­ти візу. Бо Олег, звісно, приму­дри­вся і забу­ти, і пере­плу­та­ти, — виявля­є­ться, він по­їхав собі десь до Ти­смени­ці, чи, мо­же, до Львова, замість при­значе­но­го посо­льсько­го інтерв’ю. І ко­ли вре­шті зна­йшовся, то ті­льки пробурмо­тів щось на кшталт: «Я не знав, що це так те­рміново…»

Він мав ха­ри­зму і, мо­ж­ли­во, то­му йо­му проба­ча­лось бага­то з то­го, що не проба­ча­ло­ся іншим. Ва­жко собі уяви­ти, щоб пе­данти­чні нім­ці до­зволи­ли кому-не­будь та­нцю­вати босоніж на сто­лі після чи­малої кі­лькості ви­пи­то­го вина; або щоб пова­ж­ні чле­ни фу­лбрайті­всько­го комі­тету пропусти­ли на сти­пендію фіналі­ста, який на тради­ційне запи­та­н­ня, що він пла­нує роби­ти в Аме­ри­ці, від­повів, що хоче по­їхати першим ділом до місте­ч­ка Конкорд у штаті Мас­са­чу­сетс і ви­ку­пати­ся в ставку, над яким Дейвід Генрі Торо пи­сав свою кни­гу «Волден, або жи­т­тя в лі­сі». (В Оле­гово­му фу­лбрайті­вському проекті офі­ційно значи­ло­ся приго­тува­н­ня анто­ло­гії аме­ри­канської пое­зії украї­нською мовою).

Геній має право бу­ти трохи ди­вакуватим, і певно то­му всі стави­ли­ся до ньо­го де­що по­блаж­ли­во. Здає­ться, що й сама до­ля бу­ла до ньо­го доволі ла­гідною — принаймні на­скільки вона мо­же та­кою бу­ти до ко­гось, хто нею май­же не пере­ймає­ться. Він, схо­же, й сам пові­рив у цю по­блаж­ли­вість; ми всі пові­ри­ли. Ми ж бо знали, зре­штою, що пневмонія бу­ває ледь не у ко­ж­но­го. От ті­льки запу­ще­на — ли­ше в деко­го.

Newton МА, 16-18.02.2019