Лексикон націоналіста та інші есеї

Інци­дент, або ж Де­що про повся­к­ден­ні мо­ж­ли­вості дося­гне­н­ня немо­ж­ли­во­го

І взага­лі ще пи­та­н­ня, чи справді «сві­тле майбу­т­нє» — завжди ті­льки в якомусь далекому «там». А що, як навпаки — воно вже від­давна тут, і ли­шень на­ша слі­по­та й сла­б­кість зава­жа­ють поба­чи­ти і роз­вину­ти йо­го довко­ла й у собі?

Ва­ц­лав Га­вел, «Си­ла без­си­лих» (1978)

1.

У деся­то­му кла­сі нас покарали новим кла­сним ке­рі­вни­ком. Клас був справді ва­жким, неке­рованим, тож ди­рек­ція школи не­без­під­ставно ви­рі­ши­ла, що при­боркати йо­го змо­же ті­льки «тверда рука» в особі вчи­теля фізку­льтури Па­влова Ґєн­надія Єфрє­мові­ча.

Першо­го ж дня цей м’язи­стий коро­тун у спорти­вній формі, яко­го ми для зру­чності нази­вали Ґє­нкою, пові­до­мив на зборах, що зробить поло­вину з нас «отлі­чні­камі», а поло­вину — «ґо­рбати­мі». В рамках цьо­го амбі­т­но­го пла­ну він заповзя­вся забі­га­ти до кла­су ледь не на ко­ж­ній пере­рві — «вправлять моз­ґі».

Поки ці вправля­н­ня бу­ли суто вербальни­ми, все йшло глад­ко. Та якось у педаго­гі­чному запалі він ударив одно­го з хло­пців, — за що отри­мав не те, щоб удар, а рад­ше штурхан у від­повідь. І тоді вже наш «ви­хователь» поліз би­тись по-справж­ньо­му. Ді­вча­та завере­ща­ли, а хло­пці, яких бу­ло тоді в кла­сі принаймні пів­дю­жи­ни, наки­ну­ли­ся на ньо­го зусі­біч, як хорти на ди­ко­го кабана.

Ґє­нка ви­рвався вре­шті й утік, зали­ши­вши нас геть роз­гу­бле­них наоди­нці із на­шою пере­мо­гою. На ща­стя, зна­йшовся хтось му­дрий, хто за­пропону­вав закрі­пи­ти ту пере­мо­гу ли­стом до ди­рек­ції — з коро­тким опи­сом інци­денту і проха­н­ням поміня­ти нам кла­сно­го ке­рі­вни­ка. По­стріл був влу­чний. Ди­рек­ція не хо­ті­ла скандалу, а надто та­ко­го, який ви­ходив би за ме­жі школи. Тож вони бі­г­цем задовольни­ли на­ше проха­н­ня, а заразом і зу­стрічне — від Т.П. Па­влова, за умови, що вся ця справа зали­ши­ться в на­шо­му вузькому ко­лі. І вона там і зали­ши­лась.

Ми раділи тоді, як ді­ти, бо й бу­ли ще ді­тьми; то бу­ла на­ша перша пере­мо­га над си­стемою, перший досвід сер­йозної ко­ле­кти­вної дії — досвід, по-доросло­му ка­жу­чи, взає­модові­ри і со­лі­дарності. Сьо­годні я ро­зумію, що для си­стеми той наш демарш не був навіть дрібною по­дряпи­ною: Ґє­нка й далі ходив по школі з ви­п­ну­ти­ми гру­дь­ми й роз­давав школя­рам по­ти­ли­чни­ки, він і далі намага­вся зроби­ти ча­сти­ну учнів «отлі­чні­камі», а ча­сти­ну — «ґо­рбати­мі», а на до­звіл­лі, як з’ясувало­ся згодом, ще й пи­сав доноси на вчи­телів, ко­трі ви­давались йо­му «бу­ржу­а­зни­ми на­ціоналі­стами». Ми не доби­ли­ся йо­го ви­гна­н­ня зі школи, ані, тим більше, очище­н­ня усіх шкіл від та­ких, як він; ми не створи­ли проф­спілки й не поча­ли револю­ції; на­ша ві­кторія мала на­справді значе­н­ня ли­ше для нас самих. А все ж, при­пу­скаю, для бага­тьох це бу­ло справді істо­т­ним. Мо­ж­ли­во, навіть ви­знача­льним.

2.

Незабаром я отри­мав нагоду прига­дати той епізод, пере­глядаю­чи ви­ставу Бориса Озе­рова «Метро» за популя­рним на­при­кі­нці 60-х фільмом Ла­рі Пі­рса «Інци­дент». Май­же вся дія то­го твору роз­горта­є­ться у вагоні ні­чно­го метро, де двійко мо­ло­дих від­мо-роз­ків за­блоковують двері і про­тя­гом понад годи­ни те­рори­зують по черзі, одно­го за одним, дю­жи­ну пере­ля­каних паса­жи­рів. Спершу вони бе­руться за ґея, по­тім за пару євреїв, по­тім за пару не­грів, а по­тім і за всіх інших. Зну­ща­ю­ться з ко­ж­но­го весело і ви­багли­во, із садисти­чною насо­ло­дою. Найстра­шні­ше у то­му фільмі — що дю­жи­на дорослих лю­дей у вагоні мовч­ки спо­стерігає, як двійко роз­пано­ші­лих банди­тів мордують чергову же­ртву, і ко­жен при то­му надіє­ться, що справа до ньо­го особи­сто не ді­йде — тре­ба лиш ти­хо си­ді­ти, вдаю­чи, ні­би це те­бе не стосує­ться і, взага­лі, ні­би ти ні­чо­го не ба­чиш.

Соціо­ло­ги нази­вають це ди­ле­мою ко­ле­кти­вної дії. Дю­жи­на паса­жи­рів мо­гла б ле­г­ко скрути­ти двох бандю­ків і здати поліції, але для цьо­го хтось му­сив би вчи­ни­ти опір і хтось му­сив би то­го зу­хвальця під­три­мати, знаю­чи, що й інші зроблять так само. Для цьо­го, однак, по­трі­бна взає­модові­ра — певність, що ти не зали­ши­шся наоди­нці із бандю­ками, ти­м­ча­сом як інші ти­хе­нько раді­ти­муть, що зна­йшовся дурень, ко­трий узяв усе на се­бе і від­волік увагу грізних нападни­ків. Під­ру­чни­ки соціо­ло­гії ілюструють це ди­ле­мою двох в’язнів.

Оби­два вони — зааре­штовані за пі­дозрою у спільно скоє­ному зло­чи­ні. Та оскільки про­ти них нема пря­мих доказів, слі­д­чий веде хи­тру гру про­ти ко­ж­но­го, три­маю­чи їх в окремих каме­рах і схиля­ю­чи до се­парат­но­го зі­зна­н­ня. Аргументи слі­д­чо­го прості й пере­кон­ли­ві: ти, тлу­ма­чить він ко­ж­ному, повинен зі­знати­ся якомо­га скоріш, щоб отри­мати м’якше покара­н­ня. Бо інакше — те­бе ви­пере­дить твій напарник, і тоді він отри­має м’якше покара­н­ня, а ти — ді­станеш макси­мально вели­ке. Слі­д­чий знає, що ко­ж­на жи­ва істо­та має інстинкт самозбе­ре­же­н­ня і що цей інстинкт під­казує ко­ж­ному ря­тувати­ся перед­усім само­му. В’язні мають дві опції: або здати напарни­ка й поря­тувати се­бе, або ж за­че­кати, поки він здасть те­бе першим задля власно­го поря­ту­нку. Тим ча­сом є й третя мо­ж­ли­вість, про яку слі­д­чий, однак, не зга­дує: оби­два в’язні мо­жуть уперто не зі­знавати­ся, і тоді йо­му доведеться обох від­пу­стити за браком доказів.

Ця третя опція проста й ефе­кти­вна, про­те щоб вона здійсни­ла­ся, в’язні му­сять макси­мально одне одному дові­ря­ти, му­сять мати абсо­лю­т­ну певність, що напарник не зрадить. Щойно тоді їхня дія мо­же бу­ти справді спільною (со­лі­дарною) і справді успішною. Але для цьо­го вони му­сять добре знати одне одно­го, му­сять мати певний спільний досвід, з яко­го та взає­модові­ра ви­ро­стає. Мо­ж­на сказати (вельми умовно), що ми з однокла­сни­ками та­кий досвід мали й то­му ки­ну­ли­ся захи­ща­ти товари­ша від фізрука-ку­льтури­ста; нато­мість паса­жи­ри метро та­ко­го досвіду не мали (або мали ці­лком про­ти­ле­ж­ний), і то­му волі­ли не ви­совувати­ся, щоб не опи­ни­тись у ро­лі крайньої і найбільшої же­ртви.

3.

На поча­тку 90-х Роберт Пат­нем опублі­ку­вав пре­чу­дову кни­жку «Making Democracy Work», яка згодом з’яви­ла­ся й украї­нською під на­звою «Становле­н­ня демократії». Ішло­ся там на­справді не про демократію, а про громадя­нське суспільство — про ту ме­ре­жу формальних і не­формальних громадя­нських спільнот, яка, власне, й забез­пе­чує повно­цін­не фу­нк­ціону­ва­н­ня демократи­чних ін­ститу­цій (хоч і далеко не завжди йо­го га­рантує).

Роберт Пат­нем спільно з ко­ле­га­ми дослі­див форму­ва­н­ня громадя­нських нави­чок і на­станов, залу­че­н­ня до роз­маї­тих громадських справ на рі­вні мі­кросоціу­му у пів­ні­чних і пів­ден­них ре­гіонах Іта­лії. Зі­ставле­н­ня «двох Іта­лій» не бу­ло ви­пад­ковим: за при­пу­ще­н­ням автора, пів­ні­чна Іта­лія мала значно бага­т­шу істори­чну тради­цію уча­сті громадян у жит­ті міст-респу­блік, — якої не мали пів­ден­ні провінції, ко­трі істори­чно пере­бу­вали у складі рі­зноманіт­них авторита­рних утворень. А то­му й ни­ні громадя­нська активність, добровільна залу­че­ність громадян до всі­ля­ких суспільних про­цесів та ініціатив, а від­так і зага­льна фу­нк­ціональність соціальних ін­ститу­цій на пів­ночі мала би бу­ти помі­т­но ви­щою, аніж на пів­дні.

Центральним поня­т­тям у кни­зі Пат­нема є поня­т­тя суспіль но­го (чи «соціально­го») капі­та­лу — рі­вня дові­ри и емпатії спів­громадян одне до одно­го та го­товості одне одному без­кори­сли­во до помага­ти — не з очі­ку­ва­н­ня без­посередньо­го від­взає­мне­н­ня (за принципом «я — тобі, ти — мені»), а з усві­до­мле­н­ня взає­модопомо­ги як суспільної норми («я допомагаю, де мо­жу, ко­ж­ному, знаю­чи, що будь-хто інший у разі по­тре­би так само допомо­же мені»).

Суспільний капі­тал, як пояснює Пат­нем, ду­же ва­жко накопи­чу­є­ться й ду­же ле­г­ко марну­є­ться. Накопи­чу­є­ться він пасам перед через повся­к­ден­ний досвід взає­модові­ри и спів­пра­ці, через послі­довне ви­кона­н­ня контрактів і зобов’язань, до­три­ма­н­ня даних слів, го­товість стави­ти­ся до інших лю­дей досто­ту так, як тобі б хо­ті­ло­ся, щоб вони стави­ли­ся до те­бе. У невели­ких спільно­тах, де всі одне одно­го знають, — у кла­сі, в селі, у грецькому місті-полісі — накопи­че­н­ня капі­та­лу від­бу­ває­ться ле­г­ко, бо по ру­шни­ки на ви­ду і на них ле­г­ко накла­сти санк­ції: не ві­та­ти­ся з ни­ми, не дружи­ти, не брати до спільної гри, до спільних про єктів, ви­клю­ча­ти зі своєї спільно­ти, вига­ня­ти зі сво­го полісу.

Складно­щі почи­наю­ться у вели­ких спільно­тах, більшо­сті чле­нів яких ми не знає­мо, а про­те му­си­мо повся­к­ден­но з ни ми спів­пра­цю­вати: кла­сти гро­ші у банк із надією, що нам їх по вернуть; ку­пу­вати лі­ки з надією, що отри­му­є­мо саме той пре­парат, який вказаний на ети­ке­тці; обирати сво­го де­пу­та­та, зага­льнона­ціональних, а й до зовсім дрібних, не­формальних — як, на­при­клад, лі­те­ратурні гу­ртки, аматорські хори, тури­сти­чні клу­би, ми­сли­вські асоціа­ції, товари­ства спо­стеріга­чів за пта­ха­ми то­що. Участь у ко­ж­ній та­кій орга­ніза­ції, пояснює Пат­нем, дає досвід громадя­нської взає­модії: пла­ну­ва­н­ня й дис­ку­тува­н­ня, роз­поділу і ви­кона­н­ня обов’язків, допомо­ги ко­ле­гам, зби­ра­н­ня й ви­кори­ста­н­ня чле­нських внесків, особи­стої й ко­ле­кти­вної від­повід­альності.

То­та­лі­та­рні ре­жи­ми не то­ле­рують жодної незале­ж­ної від держави орга­ніза­ції, жодної не контро­льованої владою громадської активності. Фа­кти­чно єдина суспільна клі­ти­нка, яка збе­рі­гає ще певну автономію у та­кій си­стемі, це роди­на. Саме тут ще існує певна взає­модові­ра, збе­рі­га­є­ться альте­рнати­вна, невід-фільтрована офі­ційною історіо­графією пам’ять і об­говорю­ю­ться реальні, не змані­пу­льовані партійним офі­ці­озом про­бле­ми. Про­те влада намага­лась опану­вати і цю клі­ти­нку, запу­сти­вши у неї, як ві­рус, міф про піоне­ра-ге­роя Павли­ка Морозова — гіперло­я­льно­го під­дано­го, го­тово­го доноси­ти в «орга­ни» на власних роди­чів.

Там, де немає громадя­нських тради­цій, де немає пози­ти­вно­го соціально­го капі­та­лу, суспільство самоорга­нізує­ться не за громадя­нським принципом, а за ма­фійним — не гори­зонтально, як інклю­зи­вна гри­бни­ця, а верти­кально, як екс­клю­зи­вна іє­рархія. Украї­нське суспільство після роз­паду СС­СР пі­шло обо­ма шля­ха­ми: роз­бу­дови ма­фійних структур довко­ла пост­комуністи­чної влади і пов’язаних із нею «бізнесів» та — творе­н­ня ни­зових громадя­нських структур як своєрідної альте­рнати­ви до успад­кованих напів­фе­одальних-напів­ма­фійних іє­рархій. Ко­ж­на на­ша револю­ція — це у певному сенсі зі­ткне­н­ня двох проектів, двох візій майбу­т­ньо­го, двох способів самоорга­ніза­ції. Поки що ми як суспільство ви­грає­мо на коро­ткій ди­станції, але про­грає­мо на дов­гій.

Нам не бракує си­ли, нам бракує умі­н­ня її за­стосовувати — си­стемно і послі­довно. Кни­жка Пат­нема — не про «становле­н­ня демократії», а про її фу­нк­ціональність. Дослі­вно «Making Democracy Work» означає «зму­си­ти демократію пра­цю­вати». Тоб­то — приводи­ти в дію, роби­ти спромож­ною. Щось поді­бне мо­ж­на б сказати й про на­шу си­лу: вона не ззовні, а в нас самих. І все, що по­трі­бно, — це в неї пові­ри­ти, на­вчи­тись ви­кори­стовувати. Засвої­ти вельми простий урок із ди­ле­ми двох в’язнів, ди­ле­ми ко­ле­кти­вної дії: зуси­л­ля не додаю­ться, а множа­ться в тих спільно­тах, де до­мінує взає­модові­ра і со­лі­дарність.

бе­ре­зень 2020

Транзит

1.

Понад сорок років то­му Жан Распай, ві­до­мий французький пи­сьмен­ник і мандрі­вник, опублі­ку­вав ро­ман Le camp des saints («Та­бір свя­тих»), який скандалі­зував пу­блі­ку апокалі­пти­чною візією європейсько­го, ба сві­тово­го майбу­т­ньо­го. Тоді, у далекому 1973-му, опи­сані ним гіпо­тети­чні події ви­давали­ся надто похму­ри­ми й фа­нтасти­чни­ми. І хоча де­хто з ко­лег, як, на­при­клад, усла­вле­ний драматург Жан Ануй, похвалив «Та­бір» як «захопли­ву кни­гу невід­порної си­ли і хо­ло­дної ло­гі­ки», усе ж більшість кри­ти­ків звину­вати­ли автора в анти­ім­мі­грантських упередже­н­нях, су­премати­стській зверх­ності і навіть по­га­но при­хованому раси­змі.

На­зва ро­ману, яку доре­чні­ше бу­ло б від­твори­ти украї­нською не як «Та­бір», а як «Стан свя­тих», зло­вісно вказує на біблійну «Кни­гу од­кровень» свя­то­го Йоана Богосло­ва, тоб­то «Апокалі­псис», зокрема на та­кі ось ря­д­ки із 20-го роз­ділу: «Ко­ли ж скінчи­ться ти­ся­ча років, сата­на бу­де звільнений з темни­ці своєї і ви­йде споку­шати народи, які знаходя­ться на чо­ти­рьох ку­тах землі, Го­га і Маго­га, і зби­рати їх на би­тву; чи­сло їх як пісок морський. І ви­йшли на ши­ро­ту землі, й оточи­ли стан свя­тих і місто улюблене. І впав во­гонь з не­ба від Бога і пожер їх».

Сю­жет твору роз­горта­є­ться довко­ла уявле­но­го при­бу­т­тя міль­йонів ім­мі­грантів з Індії й усьо­го так звано­го «третьо­го сві­ту» на захопле­них кораблях до бе­ре­гів Франції та інших замо­ж­них країн із намага­н­ням ді­стати­ся та­ки до «мо­ло­чних рік із

ки­си­ле­ви­ми бе­ре­га­ми». Під кі­нець ми довід­ує­мося, що мер Нью-Йорка ділить свою ре­зи­денцію із трьо­ма роди­нами з Га­рле­ма, британська коро­ле­ва одружує сво­го си­на з паки­станкою, а до пів­сме­рті п’яний совє­тський генерал намага­є­ться сам-один зупи­ни­ти юрми ки­тайців, що пруть у Си­бір. Швейцарія зали­шає­ться остан­ньою форте­цею, що опи­рає­ться при­ше­стю варварів, про­те й вона вре­шті капі­тулює під нати­ском між­народної громадської думки та рі­зноманіт­них санк­цій.

Распай не стає від­верто ні на чи­є­му бо­ці, йо­го по­гляд пону­рий і саркасти­чний. Він мовби ка­же: «Так вам, тоб­то нам, і тре­ба. Ми заслу­жи­ли собі саме та­кої до­лі п’ятьма сто­лі­т­тя­ми на­шої власної “нелегальної мі­гра­ції” на інші конти­ненти, їхньо­го зага­рба­н­ня та ви­зи­ску». «Це всьо­го лиш пи­та­н­ня ро­та­ції, — ка­же на сторінках ро­ману вига­даний Вели­кий Му­фтій Пари­жа. Спершу одні опи­ня­ю­ться нагорі, по­тім інші». Автор, здає­ться, не має чо­го йо­му запере­чи­ти.

А про­те він рі­шу­че від­ки­дає звину­ва­че­н­ня у раси­змі. Сам той факт, що со­лдати й матроси в йо­го ро­мані не нава­жу­ю­ться вжи­ти зброю про­ти мі­грантів, мовби під­тверджує йо­го не-агреси­вний, покі­рли­во-покаян­ний по­гляд. «Я від­мовив біло­му Заходу, принаймні у своє­му ро­мані, в остан­ньо­му шансі на поря­ту­нок». У перед­мові до пізні­шо­го пере­ви­да­н­ня своєї кни­жки він докла­дно окреслив ди­ле­му, яка по­стає перед «першим сві­том»: «Міль­йони знедо­ле­них, уся си­ла яких — ли­ше в їхній сла­б­кості та чи­сельності, пере­об­тя­же­ні зли­дня­ми й ви­сна­же­ни­ми від го­ло­ду чорно­шкіри­ми ді­тьми, го­тові ви­садити­ся на на­шу землю, авангард тої маси, що ти­сне на ко­жен кла­птик пере­вто­мле­но­го й пере­си­че­но­го Заходу. Я дослі­вно їх ба­чу, ба­чу ко­ло­сальну про­бле­му, яку вони уособлю­ють, про­бле­му ці­лком не­розв’язну за на­ши­ми те­пері­шніми моральни­ми стандартами. Впу­стити їх — означає занапастити се­бе. Від­ки­ну­ти їх — означає занапастити їх».

Сьо­годні, ко­ли масова вте­ча лю­дей із охопле­них зли­дня­ми і війною країн драмати­чно при­скори­ла­ся, твір Распая отри­мав нове жи­т­тя. Крім французьких пере­ви­дань, він ви­йшов деся­тком європейських мов і став предметом завзя­тих дис­ку­сій в інтелектуа­льних ча­сопи­сах та сало­нах. Ди­ле­ма, сформу­льована автором і до краю загострена сьо­годні­шніми подія­ми, ви­глядає справді не­розв’язною і то­му справді трагі­чною. Європейські політи­ки га­ря­ч­ково шу­кають розв’язку для так званої «про­бле­ми бі­же­нців», а про­те сама по­становка пи­та­н­ня, самі те­рміни, вжи­ті для її опи­су, на­ближа­ють їх до мети не більше, ніж опис російсько-украї­нської війни ев­фе­місти­чною і ли­цемі­рною форму­лою «украї­нська кри­за».

В обох ви­пад­ках ідеться про кри­зу глобальну. Її проя­ви мо­жуть бу­ти ча­сткови­ми й досить рі­зни­ми, але без прави­льно­го діа­гнозу самої недуги ми при­ре­че­ні лі­ку­вати її найпомі­т­ні­ші си­мпто­ми, про­те не саму при­чи­ну. Ніяко­го справж­ньо­го розв’яза­н­ня для цих про­блем немає без глобальної со­лі­дарності та скоординованих дій сві­тової спільно­ти, насамперед — урядів і народів так звано­го «першо­го сві­ту».

Як­що йдеться про бі­же­нців, то, по-перше, ми всі му­си­ли б дося­гти принципової згоди що­до обме­же­н­ня гіперконсумпції (надмі­рно­го спожива­н­ня) і зло­чин­но­го марну­ва­н­ня глобальних ресурсів. Тут не досить самої лиш моральної від­повід­альності, екологі­чної осві­ти чи від­повід­ної пу­блі­чної агі­та­ції. Жорсткі податки слід бу­ло б за­провадити на вся­ку роз­кіш і всі­ля­ку надмі­рність; власти­во, будь-яке спожива­н­ня поза ме­жа­ми базових по­треб нале­жа­ло би про­греси­вно оподатковувати. Ідеться про засадни­чу зміну глобально­го ми­сле­н­ня й поведінки, цін­ностей і моралі, усві­до­мле­н­ня, що будь-яка роз­кіш і надмі­рність у сві­ті, де є го­ло­дні й знедо­ле­ні, — не­при­стойна.

По-друге, слід бу­ло б на глобальному рі­вні лі­квідувати всі дис­кри­міна­ційні та­ри­фи, які лиш під­три­му­ють і по­глиблю­ють структурну не­рі­вність між краї­нами «першо­го» й «третьо­го» сві­ту і які супере­чать задекла­рованим, про­те ні­ко­ли не втіленим лі­бе­ральним принципам вільно­го обі­гу товарів, капі­та­лів та інформа­ції, не ка­жу­чи вже про робочу си­лу. Не мо­же мати майбу­т­ньо­го світ, де середньоари­фмети­чна корова в Євросою­зі отри­мує більше до­та­цій, ніж здатен за рік зароби­ти середньо-стати­сти­чний афри­канець. І де бі­дні краї­ни отри­му­ють за свої банани менше, ніж бага­ті отри­му­ють із цих бананів у ви­гляді податку.

І по-третє, на глобальному рі­вні мала би зни­к­ну­ти будь-яка по­блаж­ли­вість і то­ле­рант­ність що­до банди­тських, ди­кта­торських, корумпованих ре­жи­мів, які перуть свої брудні гро­ші через захі­дні банки і без­пе­чно їх там збе­рі­га­ють. Доки так звані «елі­ти» третьо­го сві­ту три­мають своє населе­н­ня у без­прав’ї та зли­днях, а при то­му без­пере­шкодно насо­ло­джу­ю­ться всі­ма блага­ми першо­го сві­ту, йо­го роз­виненою банкі­вською, меди­чною, осві­т­ньою, правовою си­стемою, ніяка допомо­га тим бі­дним краї­нам не бу­де ефе­кти­вною і жодні ре­форми не бу­дуть справді успішни­ми.

Пропоновані заходи мо­жуть ви­датись утопійни­ми і, без­умовно, не­прийня­т­ни­ми для глобальних еліт, які мають до­стат­ньо особи­стих і корпорати­вних при­чин під­три­му­вати наявний статус-кво. Вони мо­жуть ви­дати­ся драж­ли­ви­ми і для звичайних жи­телів першо­го сві­ту, які на рі­зні ла­ди й через рі­зні ка­нали отри­му­ють зиск із наявних у сві­ті структурних не­рі­вностей. Але час і їм усві­до­ми­ти, що неоко­ло­ніальний статус-кво похи­т­ну­вся і від­нови­ти йо­го не вдасться. Сьо­годні­шній на­плив бі­же­нців — це лиш си­мптом глобальної недуги. Вона про­гресує і за якийсь час дистопійний ро­ман Жа­на Распая мо­же ви­дати­ся нам реальністю або навіть її пом’якше­н­ням і при­кра­ше­н­ням. Распає­ва версія майбу­т­ньо­го, зре­штою, не найгі­рша на тлі дедалі ймовірні­шо­го торже­ства праворади­кальних, раси­стських, неофа­ши­стських ре­жи­мів по всій Європі, які кров’ю й залі­зом, ди­кта­турою і те­рором ря­тувати­муть нас усіх від на­ше­стя «варварів». Це, здає­ться, якраз той ви­падок, ко­ли лі­ки ні­чим не кра­щі від самої хвороби.

І поки у «стані свя­тих» панує роз­гу­бле­ність, «во­гонь з не­ба» стає для ньо­го дедалі реальні­шою пер­спекти­вою.

2.

По­при від­сут­ність у Распає­во­му ро­мані одно­значно заявле­ної си­мпатії для тої чи тої сторони, сам спосіб пред­ставле­н­ня в творі «конф­лі­кту ци­вілі­за­цій» оприя­внює європо­центри­чні упередже­н­ня автора та йо­го ви­разно «орі­є­нталі­за­ційний» по­гляд на чу­жи­нців. Жоден із них не має інди­від­уа­лі­зовано­го ха­ракте­ру, прив’язаності до конкрет­но­го місця й ча­су, яки­хось власних проектів і мрій — крім три­віально­го прагне­н­ня дося­гнути мо­ло­чних рік із ки­селеви­ми бе­ре­га­ми, що пли­нуть ві­ртуа­льни­ми просторами телевізійних реклам.

Конкрет­ність доль і, від­повід­но, оповід­ей — чи не найбільше вра­же­н­ня, яке я виніс недавно з польсько-німе­цько-украї­нської ви­ставки Dispossessions на Вене­ційському біє­нале. Ко­ж­не ви­гна­н­ня, ім­мі­гра­ція, вте­ча, втрата мають інди­від­уа­льний ха­рактер. Усі мають власне ім’я, історію, ко­лір, кшталт, запах, звук, їх мо­ж­на торк­ну­ти­ся і почу­ти, від­чи­ни­ти, на­че по­трі­скані двері, і зази­рну­ти всереди­ну, від­кри­ти одна за одною ці­лі ко­ле­к­ції позі­рно ви­пад­кових ре­чей і не­зроз­умілих слів, що ви­повню­ють собою конкрет­не жи­т­тя, ря­тую­чи йо­го від анонімності та ентропії.

Я ні­ко­ли на власні очі не ба­чив бі­же­нців, хоча бага­то хто з моїх друзів за совє­тських ча­сів мо­гли б зважи­ти­ся на цю роль, ко­ли б кордони бу­ли від­кри­ти­ми. Зважи­вся, власне, ли­ше один. На­при­кі­нці 70-х він одружи­вся з єврейською ді­вчи­ною й отри­мав до­звіл поки­ну­ти комуністи­чний рай разом з юрбою інших ре­патрі­антів до нововід­найденої сіоністської бать­кі­вщи­ни. Я прига­дую спеці­альний по­тяг зі Львова до Від­ня, не­чи­слен­них від­проводжа­льни­ків, що нава­жи­ли­ся з’яви­ти­ся на пла­т­формі під недремним оком ґе­бе; прига­дую сво­го прия­теля у велетенській шу­бі та ху­тря­ній шапці, яких він ні­ко­ли в жит­ті не носив, навіть узи­мку, а тим більше у кві­т­ні. Він ви­глядав гро­теск­но, на­че на кі­но­зйом­ці, але я знав та­кож, що ні­чо­го, крім особи­стих ре­чей, ім­мі­грантам вивози­ти не до­зволя­ли, отож му­си­ли брати не те, що хо­ті­ли, а те, що мо­гли. Спаси­бі вели­коду­шній совде­пїї, що взага­лі ви­пу­скала їх на свободу — замість від­прави­ти товарним по­тя­гом у про­ти­ле­ж­ний бік.

«Ну, по вагонам, товари­щи бе­же­нцы!» — горлав провід­ник. Це був ні­би­то жарт — по­єд­на­н­ня совє­тських «товари­щей» з анти­совє­тськи­ми «бе­же­нцами». Але сцена від цьо­го роби­ла­ся ще гро­теск­ні­шою. Ні­хто й не думав смія­ти­ся. Почу­вали­ся як на похороні. Від’їжджа­ли назавше, й усе, на що мо­гли споді­вати­ся, — це принагідні ли­сти, примарні посла­н­ня з іншо­го сві­ту, з нед­осяжно­го по­тойбіч­чя.

Через десять років, однак, залі­зна завіса впала і я, всупереч усім при­пу­ще­н­ням і перед­ба­че­н­ням, та­ки зди­бав сво­го товари-ша-бі­же­нця — спершу в Киє­ві, ку­ди він при­їхав на якийсь меди­чний кон­грес, а по­тім і в Штатах, ку­ди те­пер уже я подався на ці­лих два роки дослі­джу­вати жи­т­тя анти­подів. Товариш ви­глядав пре­чу­дово. По кі­лькох роках ми­тарств, роз­лу­чень, ми­т­тя посу­ду й пере­під­твердже­н­ня сво­го лі­карсько­го ди­пло­му він та­ки отри­мав пра­цю за фа­хом у державній пси­хіатри­чній клі­ні­ці, ку­пив поме­шка­н­ня, від­крив приє­мність ката­н­ня на ли­жах і мандрува­н­ня сві­том, забарвив свою украї­нську вимову аме­ри­канським акцентом і додав ек­зо­ти­чне — ff до сво­го неви­значно­го украї­нсько­го прі­звища Зуб­ко. Він втратив бать­ків ще в ди­ти­нстві, йо­го дальші роди­чі виїхали до Польщі, тож поверта­ти­ся в Украї­ну не бу­ло ні реальних при­чин, ані ві­ртуа­льних.

Він, здає­ться, був трохи зди­вований, що ні­хто з на­ших спільних друзів не пі­шов йо­го шля­хом — навіть ко­ли залі­зна завіса впала і ко­жен отри­мав змо­гу втіли­ти свою мрію, бу­ла б лиш охо­та. Я намага­вся поясни­ти йо­му, що саме то­му, що завіса впала і совде­пія завали­ла­ся, по­тре­ба ім­мі­грувати втрати­ла актуальність і ро­манти­чність, плід втратив привабли­вість. Хтось справді ви­їхав — заради гро­шей, кар’єри, осві­ти чи просто з ці­кавості та по­тя­гу до пригод. Про­те більшість зали­ши­лась — на кра­ще чи гі­рше — у краї­ні, яку між­народні довід­ни­ки оптимісти­чно окреслю­ють як «middle-income country» та «unconsolidated democracy», тракту­чи, воче­видь, і «middle», і «unconsolidated» без­ме­ж­но ши­роко.

Більшість лю­дей ім­мі­грує ли­ше тоді, ко­ли жи­т­тя стає геть нестерп­ним, а шанси йо­го зміни­ти в старому місці зводя­ться до ну­ля. Паді­н­ня совде­пії не зроби­ло жи­т­тя украї­нців замо­ж­ні­шим, про­те зроби­ло йо­го вільні­шим і від­кри­ті­шим до чо­го зав­годно. Вони мо­жуть те­пер говори­ти, що думають, і думати, що вва­жа­ють за по­трі­бне. їх не вига­ня­ють з уні­верси­тетів за сам­ви­дав, не ув’язню­ють за політи­чні заяви, не карають за невід­повід­ні зв’язки і неправи­льні кни­ги. Державі нема до них діла — і сла­ва Богу. В ко­ж­нім разі, це значно кра­ще, ніж недремна увага до них з боку всіх, а особли­во деяких державних орга­нів.

Про­те песи­місти ка­жуть — і по-своє­му теж мають ра­цію, — що свободу на хліб не нама­жеш, незале­ж­ністю си­тий не бу­деш. Туга за му­дрим во­ждем, який про всіх думає, і державою, яка всі­ма опі­ку­є­ться, мате­рі­алі­зувала­ся на постсовє­тських просторах у від­новле­них султа­натах — спершу азійських, по­тім кавказьких і зре­штою європейських. Біло­руси зна­йшли собі бать­ка, росі­я­ни — Кри­хі­тку Цахе­са. Украї­нці чо­мусь не схо­ті­ли ні бать­ка, ні Цахе­са. На Май­дані це їм ко­штувало со­т­ні жит­тів, на російському фронті — кі­лькох ти­сяч. Понад міль­йонові украї­нців довело­ся ви­їхати з Дон­басу — мо­ж­ли­во, назавше. До­ти я ба­чив воєн­них бі­же­нців ли­ше в кі­нохроні­ці. Й аж ніяк не споді­вався поба­чи­ти їх у власній краї­ні.

Мій ко­ле­га Воло­дя Ра­фе­є­нко — чу­довий поет і делі­кат­на лю­ди­на — поки­нув Донецьк улі­тку 2014-го. Йо­му як і бага­тьом йо­го друзям, довело­ся роби­ти не­простий ви­бір між Киє­вом і Москвою, між краї­ною, у якій народи­вся і ви­ріс і яку не­без­під­ставно вва­жав своєю, і краї­ною, яка теж бу­ла ні­би «своєю», але по-іншо­му: він ви­давав у ній свої кни­ги, отри­му­вав гонорари і нагороди, мав, зре­штою, близьких друзів. Йо­го історія досить ти­пова для бага­тьох осві­че­них, інтелі­гент­них лю­дей із Дон­басу та Кри­му, політи­чна ло­я­льність яких до однієї краї­ни і ку­льтурна прив’язаність до іншої зі­ткну­ли­ся раптом у не­прими­рен­ній супере­чності.

«Я ду­же емоційна лю­ди­на, — зі­знає­ться Воло­дя. — Був певен час після мо­го пере­їзду до Киє­ва, ко­ли я не міг від­повісти на най­прості­ше запи­та­н­ня — просто почи­нав пла­кати. Я ці­лком усві­до­млю­вав не­адекват­ність своєї реакції, про­те ні­чо­го не міг вдія­ти. Я почу­вався як у ди­ти­нстві, ко­ли бать­ко вивів мене на по­двір’я і сказав: “Іди, бався з ді­тьми”… Соціалі­зуйся, ка­жуть мені сьо­годні, але як це роби­ти те­пер — у моє­му ві­ці?.. Я забрав із собою роди­ну, про­те й далі думаю про бать­ків, яких зали­шив у Доне­цьку, про двох немі­чних бабусь, які просто не здат­ні ру­ха­тись…»

Ко­ли він опи­сує дім, де про­жив май­же без­виїзно все жи­т­тя, я ро­зумію, що справж­ня втрата — це втрата чо­гось значно більшо­го, аніж просто місце, предмет, звич­ка, мрія чи спосіб жи­т­тя. Це втрата істо­т­ної ча­стки се­бе, своєї то­жсамості, закорі­неності — enracinement, як окресли­ла би це Сі­мона Вейль. Втрата в та­кому контекс­ті — це бо­лі­сне знекорі­не­н­ня і ще бо­лі­сні­ше намага­н­ня закорі­ни­ти­ся знову.

Я втратив принаймні два та­ких місця, які міг би на­звати ча­сти­ною сво­го «я», своєю власністю й навіть то­жсамістю. Одне з них — це бу­ди­нок ді­дуся і бабу­сі в селі ко­ло Лу­цька, де я що­року проводив фа­нтасти­чно чу­дові шкільні кані­ку­ли. Друге — невели­ка квартира у Львові, у якій я про­жив дві декади з бать­ками і яку після їхньо­го пере­їзду в більше поме­шка­н­ня зміг пере­твори­ти у та­кий собі центр ку­льтури чи, кра­ще сказати, контрку­льтури — місце тусовок усі­єї то­гоча­сної несоц­реалі­сти­чної мо­ло­ді. Оби­два місця по-своє­му дорогі для мене — як ча­сти­на, як специ­фі­чний пері­од мо­го жи­т­тя, — про­те я ні­ко­ли не спри­ймав їхню втрату як знекорі­не­н­ня, як жит­тє­ву травму. Мо­же, то­му що від­чу­вав неми­ну­чість цих втрат — мі­рою то­го, як ми­нав час і як жи­т­тя від­кри­вало нові свої об­ши­ри, не менш ці­каві й привабли­ві. Ми­на­н­ня ча­су — річ не­приє­мна, про­те при­родна, і, мо­же, то­му не спри­ймає­ться так драмати­чно, як «проми­на­н­ня» простору? Та й не був весь той про­стір по-справж­ньо­му «втра­че­ним» — бо ж я міг будь-ко­ли поверну­ти­ся до ньо­го й поба­чи­ти, що нема там від чо­го впадати в роз­пач: це всьо­го лиш поро­ж­ня му­шля, ля­ле­ч­ка без метели­ка.

Ку­ди ва­ж­че прийня­ти втрату, що трапи­ла­ся про­ти твоєї волі, без­поворо­т­но й про­ти­при­родно — як це стало­ся з дво­ма шматками украї­нської те­ри­торії, від­гри­зени­ми позаторік Росі­єю. Я ні­ко­ли не почу­вав якоїсь особли­вої прив’язаності до Дон­басу, хоча бу­вав там, мав друзів і навіть го­товий був поверта­ти­ся — втім рад­ше з обов’язку, ніж з по­тре­би. Втрата Кри­му бо­лю­чі­ша — і то не ли­ше через йо­го фа­нтасти­чно га­рні морські й гі­рські ла­нд­ша­фти. Крим — після «Хайта­рми», після Бах­чи­сараю, після знайо­мства і спілку­ва­н­ня з кри­м­ця­ми — спри­ймає­ться як одно­значно земля цьо­го невели­ч­ко­го народу, за який Украї­на взя­ла на се­бе від­повід­альність і тої від­повід­альності не справди­ла.

Усі мої друзі з Дон­басу пере­брали­ся в Украї­ну, ря­тую­чись від не­проха­них ви­зволи­телів. Але кри­м­цям нема ку­ди уті­кати, Крим — їхня єдина й оста­н­ня те­ри­торія, і поки­ну­ти йо­го — означає по­годи­ти­ся на нову де­порта­цію, капі­тулю­вати перед зага­рбни­ками, ви­знати боро­ть­бу попередни­ків за поверне­н­ня із Си­бі­ру й Середньої Азії марною.

Я від­чу­ваю, що зрадив їх. Ми, украї­нці, зради­ли той малий без­та­лан­ний народ, що покла­дався на нас, на ло­я­льність до Украї­ни, на арха­ї­чні і, мо­ж­ли­во, наївні уявле­н­ня про со­лі­дарність, право, сві­товий лад. Я знаю, що украї­нці мають поді­бні претензії до так звано­го «Заходу», до роз­жи­рі­ло­го й нарци­си­чно­го «та­бору свя­тих» — досто­ту як Мілан Ку­ндера, що оплакував три­д­цять років то­му зраджену сою­зни­ками Центрально-Східну Європу, її втра­че­ну свободу і гідність, її європейськість.

Але я знаю та­кож, що світ спів­чу­ває не тим, хто ремствує й оплакує, а тим, хто ви­ходить на пло­щу — Сенатську, Бо­ло­т­ну чи Європейську, вдя­гає помаранче­ву стріч­ку, бе­ре дерев’яний щит, зупи­няє собою, щи­том, стріч­кою снайперські ку­лі.

3.

Досить пізно, десь аж у двад­цять із чи­мось років, я усві­до­мив раптом, що ми жи­вемо в чу­жо­му бу­ди­нку, ві­ді­браному в закон­них власни­ків, — кори­стає­мо фа­кти­чно з чу­жо­го горя, зи­ску­є­мо з чу­жих втрат. До­ти я знав лиш про власні втрати, тоб­то родин­ні. Більшо­ви­ки від­би­рали не ті­льки власність, свободу, жи­т­тя. Вони від­би­рали ще й пам’ять. Вони забороня­ли же­ртвам, що ви­жи­ли, зга­дувати своїх поме­рлих. Замість оплакувати роз­стріля­них, закатованих, заморених го­ло­дом, же­ртви му­си­ли дя­ку­вати катам, просла­вля­ти їх у піснях та ві­ршах.

Моя мати, що втрати­ла в 33-му всю роди­ну на Ха­ркі­вщи­ні — бать­ка й сі­мох братів та сестер, — зали­шала­ся до сме­рті правові­рною комуністкою, пере­конаною, що Сталін ні­чо­го про го­лод не знав, а всі «пере­ги­ни» бу­ли всьо­го ли­ше ре­зульта­том місцевої самодія­льності. Вона щи­ро оплакувала смерть ти­рана і, як прига­дую, свари­ла бать­ка, ко­ли той намага­вся роз­повісти нам з братом, як воно все бу­ло на­справді.

Бать­ко походив з Воли­ні, тож йо­му по­ща­сти­ло більше: більшо­ви­ки при­йшли ту­ди допі­ру в 39-му. Вони бу­ли в йо­го роз­повід­ях досить ми­ро­лю­бни­ми. Стоя­ли, як він прига­дує, на по­двір’ї, ди­ви­лись на їхню ха­ту під ци­нкованою бля­хою й вигу­ку­вали: «Смо­три, какой дом! Как бо­льни­ца! Под сере­бром!».

Бать­кові по­ща­сти­ло по­двійно, бо ж со­лдати, які ота­бори­ли­ся в до­мі йо­го бать­ків, бу­ли звичайні красноармєйци, а не орли з енкаведе. Тож втрати­ли мої роди­чі з їхнім при­ходом порі­вня­но не­бага­то — кі­лькох ку­рей, кабанця та необа­чно під­палену самокруткою копи­цю сі­на. Красноармєйци квапи­ли­ся на захід — проводи­ти спільний військовий парад у Бресті з німе­цько-фа­ши­стськи­ми по­брати­мами. Найсер­йозні­ша моя втрата по бать­ковій лі­нії — кі­лька деся­тків кни­жок, що їх дід заховав у просмо­ле­ній скри­ні й закопав десь у полі, та так ні­ко­ли пізні­ше й не від­на­йшов. Для мене це що­найвлу­чні­ша мета­фора на­шої інтелектуа­льної історії — на­стільки глибокої й по­та­є­мної, що май­же неви­ди­мої.

Щойно у двад­цять із чи­мось років я довід­ався, що ми жи­вемо з бать­ками в бу­ди­нку, який нале­жав якійсь «польській пані», яку совє­ти у своє­му фі­рмово­му сти­лі «роз­ку­рку­ли­ли». Бу­ди­нок був без вигод, тож не мав особли­вої вартості для партійної чи ґе­беш-ної номенкла­тури, імпортованої у вели­че­зній кі­лькості зі Сходу. Совє­ти роз­діли­ли йо­го на три невели­ких поме­шка­н­ня, одне з яких ді­стало­ся моїй мате­рі — мо­ло­дій ви­пу­ск­ни­ці юри­ди­чно­го фа­ку­льтету, чле­ну партії, пер­спекти­вному кадру з політи­чно благонадійної Ха­ркі­вщи­ни в ідео­ло­гі­чно непевній Западен­щи­ні.

Я не при­че­т­ний до грабу­нку чу­жо­го майна і ймовірної де­порта­ції йо­го власни­ці. Я ні­чо­го не знав про це, а ко­ли б і знав, то однаково ні­чо­го не вдіяв би. Але чо­му мене ні­ко­ли не ці­кави­ла ця історія, чо­му я ні­чо­го не знав і не хо­тів про це знати, хоча з ури­вків бать­кі­вських роз­мов міг про щось здо­га­дати­ся і щось

запідозри­ти? Я жив у місті, яке масово втрати­ло своїх власни­ків і в якому на ко­ж­ному кро­ці ви­дніли слі­ди цих втрат — напів-зруйновані польські пам’ят­ни­ки й зане­дбані цвинтарі, вули­ці й парки, що їх львів’яни вперто ймену­вали стари­ми на­звами, замість нових, совє­тських, ла­ти­нські лі­те­ри на бу­ди­нках, що про­ступали крізь сві­жу фа­рбу, немов палі­мпсести. Я міг ви­разно ро­зі­брати напис на своє­му бу­ди­нку — Willa Wanda. Чи це бу­ло ім’я власни­ці? Чи просто її забага­нка? Хто бу­ли лю­ди, які тут жи­ли, і що з ни­ми трапи­ло­ся?

Ми ду­же мало, як­що взага­лі що-не­будь, мо­же­мо зроби­ти для всіх цих лю­дей — ви­гнаних, де­портованих, по­збавле­них власності та корі­н­ня. Хі­ба що — вияви­ти за­ці­кавле­ність, спів­чу­т­тя, со­лі­дарність, поділи­ти­ся досві­дом, із надією, що десь-ко­лись, у ві­ртуа­льному просторі він ви­творить спільну пам’ять. Або й просто — промовча­ти, як ми це зроби­ли з дружи­ною не­що­давно в Іта­лії, ко­ли спів­ві­тчи­зник, за­чу­вши в автобусі на­шу мову, запи­тав, чи не знає­мо ми, де тут мо­ж­на зна­йти яку-не­будь пра­цю. З йо­го боку це бу­ло ці­лком нормальне запи­та­н­ня — га­старбайте­ри за­звичай діля­ться одне з одним та­кою й поді­бною інформа­ці­єю. Ненормальни­ми, власне ка­жу­чи, бу­ли ми, украї­нці, що приїхали сю­ди просто від­почи­вати. І ми так і не нава­жи­ли­ся сказати йо­му, що ми — всьо­го лиш тури­сти. Бу­ло щось справді соро­мі­т­не в цій ро­лі, у цьо­му статусі — перед лю­ди­ною, яка роз­па­ч­ли­во шу­кає хоча б якоїсь пра­ці, жи­тла, а мо­ж­ли­во, й шматка хлі­ба.

До Та­бору Свя­тих бу­ло ще досить далеко, але ми вже від­чу­вали йо­го на­ближе­н­ня.

2015