Лексикон націоналіста та інші есеї

Украї­нський П’ят­ни­ця і два йо­го Робінзони

Кі­лька років то­му, намага­ю­чись поясни­ти інозем­цям особли­вості украї­нсько-російських взає­мин, я скори­стався мета­фори­чним образом Робінзона Крузо і П’ят­ни­ці, запози­че­ним із хресто­матійно­го ро­ману Деніеля Де­фо. Ко­ло­ніальні стосу­нки до­міну­ва­н­ня-під­ле­глості між ци­ми дво­ма персона­жа­ми забез­пе­чує конвенція, тоб­то мовча­зна згода обох сторін на саме та­кий тип стосу­нків. П’ят­ни­ця мовч­ки ви­знає ци­вілі­за­ційну ви­щість Робінзона і без­за­стереж­но скоря­є­ться йо­го авторитетові; Робін-зон, своєю чергою, патронує П’ят­ни­цю, опі­ку­є­ться ним і навіть по-своє­му йо­го лю­бить — як добро­го коня, собаку чи іншу до­ма­шню твари­ну.

Про­бле­ми почи­наю­ться, ко­ли П’ят­ни­ця раптом від­мовля­є­ться ви­знавати Робінзонову ви­щість і наполя­гає на рі­вності, на повазі до своєї мови й ку­льтури і, звичайно ж, на своє­му справж­ньо­му імені, замість то­го, яке вига­дав Робінзон задля власної зру­чності. Та­кий П’ят­ни­ця — пору­шник конвенції — втра­чає Робінзонову приязнь. Він стає у йо­го очах або бо­же­вільним, яко­го тре­ба лі­ку­вати, або ворохобни­ком, яко­го нале­жить ув’язни­ти. Саме так Російська, а згодом Совє­тська імперії боро­ли­ся з украї­нця­ми, ко­трі наполя­га­ли на то­му, що вони не хох­ли і не мало­роси, а та­ки Украї­нці. П’ят­ни­ця, з по­гляду Робінзона, просто не здатен сам до та­ко­го додумати­ся. Йо­му му­си­ло або щось пороби­ти­ся в го­ло­ві, або, ймовірні­ше, він му­сив по­трапи­ти під де­структи­вний вплив іншо­го, зло­воро­жо­го Робінзона — польсько­го, австро-угорсько­го, німе­цько­го, аме­ри­кансько­го то­що.

Мій ко­ле­га, який за­ймає­ться постко­ло­ніальни­ми сту­дія­ми, за­уважив, що мета­фора Робінзона і П’ят­ни­ці більше пасує до взає­мин росі­ян із народами Крайньої Пів­ночі та Си­бі­ру. Нато­мість до украї­нців вони ставля­ться рад­ше як до сі­льсько­го ку­зена — зага­лом си­мпати­чно­го, але геть нетя­му­що­го й без­порадно­го без опі­ки досвід­че­ні­шо­го місько­го роди­ча. Ця мета­фора, додав ко­ле­га, мо­гла би пасувати й до стосу­нків украї­нсько-польських, ко­ли б П’ят­ни­ця від само­го поча­тку обли­шив своє язи­чни­цтво й прийняв Робінзонову «прави­льну» ві­ру, тоб­то отри­мав статус сі­льсько­го ку­зена, яко­го, мо­же, й не варто впу­скати у чобо­тях до міських сало­нів, про­те й не соро­мно (й не не­без­пе­чно) від­від­увати з усі­єю роди­ною на лі­т­ніх вака­ці­ях.

П’ят­ни­ця не ро­зуміє та­ких абстракцій, як «народ», «ку­льтура», «на­ціональність», але він знає, що та­ке «ві­ра бать­ків», і від­чайду­шно чі­пля­є­ться за цю арха­ї­чну ві­ру, нара­жа­ю­чись на конфронта­цію з Робінзоном і закри­ваю­чи собі шлях до ближ­чо­го з ним роди­ча­н­ня. Саме релі­гія допомагає йо­му пере­осми­сли­ти свою іншість не як ни­ж­чість, а як інакшість, — від чо­го лиш крок зали­шає­ться до вимо­ги рі­вності та до усві­до­мле­н­ня інших абстракцій, вклю­чно з «мовою», «ку­льтурою» та «на­ціональністю». Саме релі­гія зроби­ла поля­ків «інши­ми» для украї­нців ще задов­го до то­го, як ега­лі­та­рне поня­т­тя «на­ції» прони­кло в масову сві­до­мість; і саме релі­гія, по­при добу офі­ційно­го атеї­зму, робить для них росі­ян і досі «май­же тим самим» народом. Річ не в тім, що ві­ра об’єд­нує, а в тім, що в одному ви­пад­ку допомагає зрозумі­ти всі інші, абстракт­ніш! від­мін­ності, а в іншо­му — навпаки, пере­шкоджає.

Вже ні­де у Європі сьо­годні немає арха­ї­чної, наївно-прімордіалі­стської ідеї «дружби народів», ані, тим більше, панро­мансько­го чи панге­рмансько­го «братства», зате «панслов’янська» ідея у специ­фі­чній правосла­вно-східнослов’янській моди­фі­ка­ції жи­ве й про­ц­ві­тає — не згірш од му­сульманської ум­ми, — і то не ті­льки то­му що подобає­ться нев­га­мовним російським імперцям, а й то­му, що знаходить щи­рий квазі­релі­гійний від­гук у ду­шах бага­тьох украї­нців і біло­русів.

Поля­ки в стосу­нку до украї­нців не прагнуть бу­ти «брата­ми», ані, тим більше, «слов’янами». Це, мо­ж­ли­во, ускладнює не­формальні взає­ми­ни, зате істо­т­но поле­г­шує взає­ми­ни формальні.

Соціо­ло­гі­чний парадокс

За дани­ми соціо­ло­гів, поля­ки ставля­ться до украї­нців зде­більшо­го не­га­ти­вно. Не всі, звісно, і не зовсім, але назагал не­га­ти­вне ставле­н­ня пере­ва­жає. Ця пере­вага зменши­лась трохи після Помаранче­вої револю­ції, а про­те й ни­ні [2013] украї­нці в усіх опи­тува­н­нях опи­ня­ю­ться в ни­ж­ній, «міну­совій» ча­сти­ні та­бли­ці — трохи ви­ще від афри­канців, кавказ­ців, ци­га­нів і навіть євреїв та руму­нів, а про­те ни­ж­че від усіх польських сусі­дів, вклю­чно з росі­я­нами та біло­русами, ко­трих, зре­штою, поля­ки оці­ню­ють теж пере­ва­ж­но нага­ти­вно.

Украї­нські опи­тува­н­ня ва­жко порі­вню­вати з польськи­ми, оскільки їх проводять за ці­лком іншою методо­ло­гією. Соціо­ло­ги з’ясовують тут не без­посереднє «ставле­н­ня», а так звану «соціальну ди­станцію» що­до інших ет­носів за шкалою Бо­ґа­рдуса. Ця шкала пропонує рі­зні опції, почи­наю­чи від го­товості респондента мати пред­ставни­ка то­го чи то­го ет­носу чле­ном своєї роди­ни, сусі­дом або спів­робі­т­ни­ком і закі­нчу­ю­чи го­товістю допустити йо­го у свою краї­ну ли­ше як тури­ста або й не допустити зовсім. Зроз­уміло, що це опи­тува­н­ня базує­ться на більш ра­ціональних реакці­ях, порі­вня­но з емоційні­шим польським, але водночас воно від­би­ває не ті­льки ставле­н­ня до інших ет­носів, а й при­звича­є­ність до них.

Саме то­му євреї три­валий час посі­дали в украї­нських опи­тува­н­нях трете місце — після так само «своїх» росі­ян і біло­русів, але, nota bene, перед «чу­жи­ми» украї­нця­ми з діаспори (допі­ру в остан­нє деся­ти­лі­т­тя та­мті їх трохи ви­пере­ди­ли). Поля­ки стабільно йдуть на­ступ­ни­ми, тоб­то п’яти­ми в цьо­му спи­ску — перед сло­ваками, че­ха­ми й інши­ми європейця­ми, не ка­жу­чи вже про расово від­мін­ні групи, які стабільно цей спи­сок зами­кають.

Хоч би там як, а певна аси­метри­чність у ставлен­ні поля­ків та украї­нців одні до одних є ці­лком оче­ви­дною. Аси­метри­чність помі­т­на і в украї­нсько-російських стосу­нках, але там вона не має та­ко­го контраст­но­го ха­ракте­ру: 80-90% украї­нців ставля­ться до росі­ян добре або ду­же добре, ти­м­ча­сом як із російсько­го боку їм від­взає­мнює 60-70% опи­та­них, при­чо­му в Росії, на від­міну від Украї­ни, ця ци­фра істо­т­но зале­жить від політи­чної кон’юнктури, тоб­то насамперед від масмедійної пропага­нди. При­к­мет­но, що після Помаранче­вої револю­ції ця ци­фра впала до 40%, а після російської інтервенції в Грузію ся­гла найни­ж­чої по­знач­ки — 29% (при то­му, що демонізований як «на­ціоналіст» пре­зи­дент Ві­ктор Юще­нко ні­ко­ли не при­пу­скався жодних образли­вих для росі­ян ви­сло­вів). Схильність ото­то­ж­ню­вати народ із державою і, від­повід­но, з політи­чном ре­жи­мом є, воче­видь, у російській тради­ції набага­то по­ту­ж­ні­шою, ніж в украї­нській. Схо­же та­кож, що росі­я­ни ніяк не мо­жуть по­збути­ся компле­ксу Робінзона, обра­же­но­го на П’ят­ни­цю за га­дану нело­я­льність. Для бага­тьох росі­ян украї­нською «зрадою» є не ли­ше вияв со­лі­дарності з Грузією чи, ска­жі­мо, анти­авторита­рна Помаранче­ва револю­ція, а й сама украї­нська незале­ж­ність.

Польське ставле­н­ня до украї­нців та­кож помі­т­но політи­зоване, хоч і не до та­кої мі­ри, як у росі­ян. Зокрема, воно не ли­ше істо­т­но полі­п­ши­ло­ся після Помаранче­вої револю­ції, а й істо­т­но по­гі­рши­ло­ся після при­су­дже­н­ня Ві­ктором Юще­нком зва­н­ня «Ге­рой Украї­ни» провід­ни­кові ОУН Степанові Бандері (яко­го більшість поля­ків чо­мусь вва­жає творцем і ке­рі­вни­ком УПА). Польський Робінзон, на від­міну від російсько­го, не намага­є­ться при­ру­чи­ти П’ят­ни­цю, ані не прагне, як у попередні сто­лі­т­тя, йо­го поневоли­ти. Перше зав­да­н­ня завжди бу­ло не­реальним через релі­гійні від­мін­ності, які вре­шті ката­лі­зували й усві­до­мле­н­ня від­мін­ностей на­ціональних. Друге ж стало просто не­актуальним у новоча­сному сві­ті — як через геополіти­чні зміни, так і через нормати­вні. Польський Робінзон хо­тів би всьо­го ли­ше трохи то­го П’ят­ни­цю ци­вілі­зувати — поча­сти з ці­лком прагмати­чних по­треб власної без­пеки, поча­сти — з ресенти­менту й по­тре­би утверди­ти власну ци­вілі­за­ційну місію, а поча­сти, мо­же, і щоб насо­ли­ти, як де­хто вва­жає, російському Робінзонові. Остан­ні при­пу­ще­н­ня ва­жко довести чи спростувати без за­глибле­н­ня в імли­сті те­рени ко­ле­кти­вно­го під­сві­до­мо­го а то­му, кра­ще обме­жи­тись ті­льки першим мо­ти­вом, до­стат­ньо ра­ціональним, оче­ви­дним.

За дани­ми соціо­ло­гів, абсо­лю­т­на більшість поля­ків дає пози­ти­вну від­повідь на запи­та­н­ня чи повин­на їхня держава надавати Украї­ні політи­чну, ди­пло­мати­чну і навіть економі­чну (sic) під­три­мку. Це разю­че контрастує з від­значе­ним ви­ще пере­ва­ж­но не­га­ти­вним ставле­н­ням поля­ків до украї­нців а про­те має ці­лком ра­ціональне поясне­н­ня. Пи­та­н­ня про ставле­н­ня до то­го чи то­го народу перед­ба­чає суто емоційну від­повідь, яка ні до чо­го не зобов’язує респондента і ні на що, у принципі, не впливає. Пи­та­н­ня про допомо­гу має практи­чний, доволі конкрет­ний ха­рактер і стосує­ться кате­горій на­ціонально­го інтересу, геополіти­ки та державних пріори­тетів. У першо­му ви­пад­ку респонденти ке­рую­ться, мо­ж­на сказати, «серцем”, у другому ро­зумом. У першо­му ви­пад­ку їхня від­повідь має суб’єкти­вним ха­рактер, вона об­умовле­на особи­стим, найча­сті­ше родин­ним досві­дом, парти­ку­ля­рною інформа­ці­єю, почу­тою десь чи про чи­та­ною. У другому ж ви­пад­ку від­повідь макси­мально об’єкти візована, тут уже більше доводи­ться покла­дати­ся на фа­кти, на ви­сновки фа­хі­вців, а не на приват­ні вра­же­н­ня, бабу­си­ні спо­га­ди чи побутові чу­тки. В першо­му ви­пад­ку від­повідь засадни­чо ретро­спекти­вна, зорі­є­нтована на ми­ну­ле, у другому — прагмати­чна, зорі­є­нтована на майбу­т­нє.

Певно, саме то­му польська не­приязнь (чи, ска­жі­мо так, невели­ка приязнь) до украї­нців ви­кли­кає менше занепокоє­н­ня, ніж російська «лю­бов». Бо, незале­ж­но від суб’єкти­вно­го ставле­н­ня, поля­ки вба­ча­ють в украї­нцях окремий народ, хай навіть подеколи мало­си­мпати­чний. А від­так — намага­ю­ться бу­дувати з ним кон­структи­вні, добросусі­дські ває­ми­ни, без жодно­го намі­ру якось зміни­ти, применши­ти чи запере­чи­ти украї­нську іденти­чність. Російська ж «лю­бов» не перед­ба­чає жодної рі­вноправності, оскільки украї­нці для росі­ян — не окремий народ, а лиш від­міна власно­го. Вони лю­блять їх, як самих се­бе, але лю­блять лиш до­ти, доки украї­нці по­годжу­ю­ться з від­веденою їм ро­л­лю сі­льсько­го недорі­ку­вато­го ку­зена, що не мо­же й не сміє ступи­ти кроку без брат­ньої опі­ки. По­га­ні стосу­нки між дво­ма суверен­ни­ми народами мо­ж­на полі­п­ши­ти; для цьо­го, власне, й існує між­народна політи­ка. Нато­мість стосу­нки між Робінзоном і П’ят­ни­цею (чи між міським і сі­льським ку­зенами) немо­ж­ли­во ані полі­п­ши­ти, ані по­гі­рши­ти, то­му що вони апріорі ви­знача­ю­ться їхнім статусом: у цих від­носи­нах є лиш один суверен, і від­так самі від­носи­ни є предметом вну­трі­шньої політи­ки, а не між­народної.

Комплекс Робінзона

Бу­ло б, звісно, пере­більше­н­ням стверджу­вати, ні­би поля­ки ці­лком позбули­ся компле­ксу Робінзона. Він проя­вля­є­ться не ли­ше у «порадах» польських політи­ків украї­нським ко­ле­гам що­до істори­чної політи­ки, яку ті мали би проводи­ти, і що­до на­ціональних ге­роїв, яких би їм слід (чи не слід) бу­ло вшановувати, а й у роз­мовах ці­лком інтелі­гент­них пань, ко­трі гордо оповід­ають прия­телькам: «А моя украї­нка не ли­ше добре при­би­рає, а й чу­дово го­тує!..»

Су­премати­стський комплекс, слід ви­знати, при­та­ман­ний тою чи тою мі­рою всім народам так звано­го Першо­го сві­ту стосовно Третьо­го і проя­вля­є­ться у поді­бній зверх­ності, пате­рналі­змі та специ­фі­чному дискурси­вному іншу­ван­ні (othering), що йо­го в постко­ло­ніальних сту­діях не зовсім точно нази­вають орі­є­нталі­за­ці­єю.

Хресто­матійним при­кла­дом та­ко­го іншу­ва­н­ня мо­жуть слу­гу­вати два ре­порта­жі з польсько-украї­нсько­го кордону, ци­товані в роз­ділі «Понад му­рами». В обох фрагментах деталі­зований, квазі­доку­ментальний опис реалій з польсько­го боку кордону ви­творює від­чу­т­тя автенти­чності і тим самим поле­г­шує паси­вне, не­про­бле­мати­зоване сприйня­т­тя чи­та­чем «іншо­го» сві­ту — по другий бік нової залі­зної завіси. На від­міну від польсько­го боку, де жи­вуть конкрет­ні лю­ди з реальни­ми го­ло­сами і зроз­уміли­ми всім про­бле­мами, з украї­нсько­го боку мая­чить зага­д­ковий і грізний світ, із юрбами ла­сих до чу­жо­го добробуту ім­мі­грантів і під­ступ­них контрабандистів, від яких ті­льки й мо­жуть поря­тувати авто­мати, гелі­копте­ри, сні­гомобілі, собаки і двад­ця­ти­крат­не збільше­н­ня кі­лькості поліцаїв у ко­ж­ному селі. Чи­тач та­ких текс­тів ні­ко­ли не здо­га­дає­ться, що по той бік завіси жи­вуть пере­ва­ж­но та­кі самі лю­ди, які зовсім не прагнуть до ім­мі­гра­ції і не схильні до контрабанди, лю­ди, які так само пле­кають ді­тей, бу­дують бу­ди­нки, ви­ро­щу­ють хліб, ходять іноді до театру, чи­та­ють і навіть подеколи пи­шуть кни­жки. Навпаки, східний кордон Польщі пред­ставле­но як крайній край Європи (sic), кі­нець космосу, за яким почи­нає­ться ха­ос — світ орків і тро­глоди­тів, ци­кло­пів і песи­го­ло­вців.

На поча­тку деяких своїх гостьових ку­рсів у Польщі я пропоную сту­дентам напи­сати три сло­ва/поня­т­тя, з яки­ми їм насамперед асоцію­є­ться Украї­на. Найча­сті­ше вони зга­дують «руський базар», заробі­тчан (при­би­ральниць, бу­ді­вельни­ків,

сі­льсько­господарських робі­т­ни­ків) і, на третьо­му місці, степ/ козаків, — що, скоріш за все, є спад­щи­ною Сенке­ви­ча або, ще ймовірні­ше, Єжи Гофмана. Вря­ди-годи до спи­ску по­трапля­ють політи­ки — від Бандери до Яну­кови­ча, зале­ж­но від актуальної масмедійної кон’юнктури. А та­кож подеколи — спорти­вні зі­рки на кшталт Ві­та­лія Кли­ч­ка та Андрія Ше­вче­нка (але аж ніяк не Та­раса). Ку­льтурні по­статі до спи­ску практи­чно не по­трапля­ють — ані Юрій Андру­хович, усі кни­жки яко­го пере­кла­дено в Польщі, ані Бог­дан Осад­чук, який му­сив би стати у Польщі ле­гендарною по­ста­т­тю, ані Бог­дан Ступ­ка, який успішно зі­грав чі­льні ро­лі у кі­лькох польських фільмах, зокрема у «Во­гнем і ме­чем», ані, зре­штою, сорат­ник Пілсу­дсько­го Си­мон Петлю­ра.

Тенденція зага­лом оче­ви­дна: «третій світ» не асоцію­є­ться із ку­льтурою (хі­ба що з фо­лькло­ром) і, взага­лі, з якимсь ви­щим ду­ховним, інтелектуа­льним жи­т­тям. Навіть політи­ка як­що й по­трапляє до асоціати­вно­го ря­ду, то ви­клю­чно у брута­льних, ди­ку­нських формах — від гайдамач­чи­ни і бандері­вщи­ни до яну­кови­чі­вщи­ни й тя­гни­бокі­вщи­ни. Поча­сти, звісно, у цьо­му вин­ні масмедії, ко­трі впливають на смаки пу­блі­ки. Але й пу­блі­ка впливає на дискурс масмедій, від­даю­чи пере­вагу насамперед тій інформа­ції, яка від­повід­ає її смакам, уявле­н­ням і по­тре­бам.

Не­що­давно одна інтелі­гент­на пані поясню­вала мені, що «у вас, на Сході», тоб­то, слід ро­зумі­ти, що десь між Украї­ною і Ки­та­єм, на конвертах пи­шуть споча­тку на­зву краї­ни і міста, а щойно по­тім прі­звище адресата. Це то­му, казала добродійка, що держава у вас — це все, а лю­ди­на — ні­що. Інша пані, моя редакторка, поясню­вала, що «це у вас, на Сході» дають у пере­лі­ку самі лиш прі­звища, без імен (Мілош, Ге­рберт, Ку­ндера), а у нас, тоб­то в ци­вілі­зованому сві­ті, це вияв неповаги. Зре­штою, їх обох пере­вершив ми­т­ник, ко­трий запи­тав мене якось у звичному пані­братському дусі: «Што візьош?» — «Кни­жки», — скро­мно від­повів я. — «Так ти што, кні­га­мі торгу­єш?» — здо­га­дався кмі­тли­вець.

Усві­до­млю­ва­н­ня контекс­тів

Утім, поза ци­ми ку­р­йозни­ми, сумови­то-смі­шни­ми історія­ми, Украї­на і Польща сти­каю­ться з ни­зкою конце­птуа­льні­ших про­блем, від ви­рі­ше­н­ня яких — інди­від­уа­льно­го й спільно­го — вели­кою мі­рою зале­жать їхні майбу­т­ні стосу­нки.

Для Украї­ни це насамперед про­бле­ма навздо­гін­ної модерніза­ції — політи­чної, правової, соціально-економі­чної. Без її ви­рі­ше­н­ня украї­нців volens-nolens спри­ймати­муть у «першо­му сві­ті» як та­ких собі недо­лу­гих П’ят­ниць, непо­трі­бних сьо­годні жодному Робінзонові, крім хі­ба що російсько­го; а втім, і в ньо­го, як показують соціо­ло­ги, цей інтерес по­ступово сла­б­шає, — схо­же, що біло­руський хи­трун Лу­ка­ше­нко сформу­вав уже в бага­тьох росі­ян алергію до об’єд­на­вчих проектів чи, принаймні, до об’єд­на­вчої ри­тори­ки.

Друга украї­нська про­бле­ма, ті­сно взає­мопов’язана з першою, — це заверше­н­ня хо­ло­дної громадя­нської війни у своїй краї­ні, зокрема війни пам’ятей, си­м­волів та іденти­чностей. Без її ви­рі­ше­н­ня украї­нська реакція на рі­зноманіт­ні ви­кли­ки бу­де не­адекват­ною, гіпертро­фованою в той чи той бік, зале­ж­но від пере­бу­ва­н­ня по один чи інший бік ідео­ло­гі­чної бари­кади. Це стосує­ться зокрема і реакції украї­нців на польські претензії що­до «неправи­льної» політи­ки пам’яті, пошану­ва­н­ня «не тих» ге­роїв чи невід­повід­ної інтер­прета­ції контроверсійних подій. Для украї­нців з анти­совє­тсько­го та­бору ці претензії ви­глядають як зрада, пере­хід на совє­то­фільський бік і недоре­чне по­вторе­н­ня тради­ційних «анти­на­ціоналі­сти­чних» (а фа­кти­чно анти­украї­нських) аргументів і формул совє­тської пропага­нди. Нато­мість для украї­нців із проросійсько-совє­то­фільсько­го та­бору польські претензії є лиш зайвим під­твердже­н­ням, що саме вони, совє­то­філи, мають ра­цію і що їхніх про­ти­вни­ків-«на­ціоналі­стів» не хочуть під­три­му­вати через їхній га­даний «екс­тремізм» навіть тради­ційні польські сою­зни­ки.

Украї­нська не­адекват­ність проя­ви­ла­ся і в істери­чному (після про­граних ви­борів) же­сті Ві­ктора Юще­нка що­до при­своє­н­ня ге­рої­чно­го ти­тулу Степанові Бандері, і в недоре­чному спору­джен­ні цьо­му персона­же­ві пам’ят­ни­ків по всій Захі­дній Украї­ні, і в інфа­нти­льному го­ло­суван­ні жи­телів цьо­го ре­гіону за ксено­фобську партію «Свобода». Але так само, на жаль, не­адекват­ною бу­ла й польська реакція на всі ці події. Польські елі­ти, а тим більше суспільство, схо­же, не ро­зуміють ані неоко­ло­ніально­го контекс­ту, в якому пере­бу­ває ни­ні­шня Украї­на, — контекс­ту незаверше­ної на­ціонально-ви­звольної боро­ть­би; ані зага­льної недоре­чності ви­сло­влю­ва­н­ня поді­бних претензій будь-якому народові що­до йо­го ге­роїв, пам’ят­ни­ків і нагород. Тим більше, що ні­хто в Украї­ні, навіть завзя­ті на­ціоналі­сти, не ви­правдовують і не просла­вля­ють ані ет­ні­чних чи­сток, здійснених УПА на Воли­ні, ані те­рори­сти­чної дія­льності ОУН у 30-ті роки.

Вся­кий те­роризм вартий осу­ду, але як­що вже ми засу­джу­є­мо, ска­жі­мо, те­рор палести­нців, то так само му­си­мо засу­ди­ти і політи­ку що­до них ізраї­льсько­го уряду — політи­ку дис­кри­міна­ції, си­стемати­чних прини­жень, оку­па­ції і ко­ло­ніза­ції їхніх земель. Украї­нсько-польські взає­ми­ни між­воєн­них ча­сів бу­ли досить поді­бни­ми до те­пері­шніх палести­нсько-ізраї­льських — і це теж ба­жа­но усві­до­млю­вати. І як­що анти­польський аспект украї­нської на­ціонально-ви­звольної боро­ть­би ці­лком утратив сьо­годні будь-яку актуальність, то анти­совє­тський зали­шає­ться й далі ва­ж­ли­вим, а то­му й запере­че­н­ня саме цьо­го аспекту дія­льності УПА і наявно­го в ньо­му патрі­о­ти­чно­го етосу зали­шає­ться для анти-совє­тськи на­ставле­них украї­нців зде­більшо­го не­прийня­т­ним.

Бандера, який усю війну провів у на­ци­стському концта­борі і заги­нув на емігра­ції від рук совє­тсько­го агента, є для них си­м­волом саме анти­совє­тсько­го, а не анти­польсько­го опору. Без­пере­чно, є істо­т­на рі­зни­ця між си­м­волі­чним Бандерою і реальним, про яку слід говори­ти від­верто, як і про йо­го то­та­лі­та­рну ідео­ло­гію та те­рори­сти­чну практи­ку. Однак це повин­ні зроби­ти самі украї­нські інтелектуа­ли, а не їхні зарубі­ж­ні ко­ле­ги чи, тим більше, політи­ки.

Украї­нці, поді­бно як біло­руси, жи­вуть у формально незале­ж­ній краї­ні, а про­те від­чу­вають за­грозу (реальну для біло­русів, по­тенційну для украї­нців) ет­ноку­льтурної маргіналі­за­ції й пере­творе­н­ня у та­ку собі чорно­шкіру менши­ну (де чорною шкірою є їхня «чорна» мова) у формально незале­ж­ній державі на кшталт ко­ли­шньої Пів­ден­ної Афри­ки. Ро­зумі­н­ня контекс­ту анти­ко­ло­ніальної боро­ть­би, яка все ще точи­ться в Украї­ні, — це пова­ж­на про­бле­ма для всіх інозем­ців, у то­му чи­слі й поля­ків.

І друга про­бле­ма чи, рад­ше, ви­клик, який по­стає перед польським суспільством і зокрема елі­та­ми, — це споку­са ревізувати спад­щи­ну Єжи Ґє­дройця, про­ти­ставля­ю­чи арха­ї­чному на­че­б­то «прометеї­змові» нововід­найдений і дедалі модні­ший «політи­чний реалізм». Ця споку­са форму­є­ться ни­зкою чин­ни­ків, насамперед — недо­лу­гістю самих украї­нців, браком ре­форм, поділеністю суспільства, поло­вина яко­го хо­ті­ла б до Європейської Унії, а поло­вина — до так звано­го Ми­т­но­го сою­зу з Росі­єю, при­чо­му четверти­на населе­н­ня ши­зо­френі­чно хо­ті­ла б і то­го, й то­го. Додатковим чин­ни­ком є по­гі­рше­н­ня вну­трі­шньопольської си­туа­ції і загостре­н­ня польсько-польської боро­ть­би, у якій несподі­вано отри­му­ють го­лос у провід­них масмедіа на­ціоналі­сти­чні маргінали й украї­но­фоби-провокатори і в якій значно ле­г­ше грати свою тради­ційну гру проросійському лоб­бі та, ймовірно, російській агентурі. І, наре­шті, до «реалі­зму» під­штовхує бага­тьох поля­ків си­туа­ція в Євросою­зі, де до­мінує зага­льна вто­ма і від роз­ши­ре­н­ня, і від Украї­ни, і де так само істо­т­но побільшав про­стір і для зга­дано­го ви­ще лоб­бі, і для ті­єї ж та­ки агентури та дедалі чи­слен­ні­ших «екс­пертів», що об­ґрунтовують засадни­чу неє­вропейськість Украї­ни та її ле­гі­ти­мну принале­ж­ність до російської сфери впливів, ев­фе­місти­чно звану «Євразією».

Цей остан­ній аргумент та­кий самий хи­бний, як і про­ти­ле­ж­ний, ви­сло­влю­ваний завзя­ти­ми украї­нськи­ми патрі­о­та­ми, — про засадни­чу європейськість Украї­ни. На­справді Украї­на є транзи­т­ною зоною, де Європі як певній си­стемі цін­ностей про­ти­стоїть інша ду­ховна по­туга — російський «правосла­вно-східнослов’янський» месі­анізм у найрі­зноманіт­ні­ших іпостасях. Украї­на під цим оглядом справді поділена, при­чо­му поділ ча­сто проходить не по ре­гіонах і не по мовно-ку­льтурних, ет­ні­чних чи інших групах, а по го­ло­вах конкрет­них лю­дей, яким ва­жко зорі­є­нтувати­ся в супере­ч­ли­вій си­туа­ції і зроби­ти ци­вілі­за­ційний, по суті, ви­бір.

Мо­ж­на, звісно, махну­ти рукою на цю вели­ку, незграбну і, мо­ж­ли­во, без­надійну краї­ну, від­даю­чи її росі­я­нам — вклю­чно з ті­єю поло­виною населе­н­ня, яке до «російсько­го сві­ту» абсо­лю­т­но не хоче. Це ці­лком від­повід­ає засадам Realpolitik, але по­га­но узгоджу­є­ться з засадами й цін­ностя­ми, на яких по­стала сьо­годні­шня лі­бе­рально-демократи­чна Європа. А для Польщі це по­га­но узгоджу­є­ться ще й із пи­та­н­ня­ми без­пеки, хоч би що там стверджу­вали само­про­го­ло­ше­ні «реалі­сти» і зади­вле­ні в бік російських енергоресурсів «прагмати­ки».

А то­му, мо­же, варто продовжи­ти ци­вілі­зува­н­ня П’ят­ни­ці — по­при кло­пі­т­ність і мару­дність ці­єї справи, брак чі­тких пер­спектив і зне­охочу­вальні го­ло­си ске­пти­ків. За остан­ніх двад­цять два роки в ній вдало­ся та­ки де­чо­го дося­гти, — хай не­бага­то, а все ж до­стат­ньо, аби не поли­шати на пів­дорозі роз­поча­тий проект.

2013

Без Ди­ко­го Поля

Не­що­давно, за ди­вним збі­гом об­ставин, мені ви­пало про­їхати­ся про­тя­гом одно­го дня з дво­ма та­кси­стами, ко­жен із яких мав ди­плом інже­не­ра. Один за комуни завідував техні­кою без­пеки на вели­кій торговій базі у Киє­ві, другий пра­цю­вав на шахті біля Вро­ц­ла­ва. Ко­жен мав під­стави суму­вати за сві­тлим ми­ну­лим і нарі­кати на сьо­годе­н­ня. І не ли­ше то­му, що втратив пра­цю за фа­хом, а й то­му, що мав до­ступ до мало­зроз­уміло­го ни­ні яви­ща, звано­го тоді «де­фі­ци­том».

Украї­нський та­ксист роз­чу­ле­но зга­дував, як в остан­ні роки пере­стройки га­няв до Польщі ванта­жі­вки з металеви­ми ви­робами, де здавав їх за ці­ною метало­бру­хту — і це все одно бу­ло вигідно, бо так звана «державна» ці­на на них у Сою­зі бу­ла ще ни­ж­чою. А польський та­ксист так само но­стальгійно оповід­ав, як отри­му­вав разом з інши­ми гі­рни­ками де­фі­ци­т­ні авто­мобілі і телевізори за ті­єю ж та­ки не­реальною «держ­ці­ною» й продав їх за ці­ною реальною, се­б­то ри­нковою, за­їжджим «рускім».

За ку­медні­шо­го збі­гу об­ставин вони мо­гли зустрі­ти­ся на якомусь базарі і навіть створи­ти щось на зразок спільно­го під­приє­мства. Або ж, за сумні­шо­го збі­гу, мо­гли заги­ну­ти від но­жа яки­хось дрібних реке­ти­рів, званих «російською ма­фією». Про­те стало­ся так, як стало­ся. Один возить те­пер паса­жи­рів ла-носом до Борис­поля, другий — шкодою зі Страховій. Один лає Горба­чова, ко­трий усе роз­валив, другий — Бальце­рови­ча, ко­трий поло­вину краї­ни зробив без­робі­т­ни­ми.

Вони поді­бні, на­че близня­та, про­те ко­ли я одно­го запи­тую, чи він хо­тів би, щоб комуна верну­ла­ся, йо­го від­повідь рі­шу­ча: «Та ні, не­хай їх шляк тра­фить!..» Другий від­казує теж рі­шу­че, про­те за змістом — ці­лком про­ти­ле­ж­не: «Сталі­на на них тре­ба!..»

І мені зали­шає­ться ті­льки га­дати, чи він но­стальгує за Станіном, то­му що жодні ре­форми у нас не вдали­ся, а чи навпаки — жодні ре­форми у нас не вдали­ся, то­му що він (як і міль­йони поді­бних до ньо­го) но­стальгу­ють і досі за Станіном.

Пастка пате­рналі­зму

Як­що ві­ри­ти соціо­ло­гам [2013], понад чверть населе­н­ня Украї­ни (27%) згідна з твердже­н­ням, що «наш народ не змо­же обі­йти­ся без та­ко­го ке­рі­вни­ка, як Сталін, ко­трий при­йде й наведе поря­док». Ще 16% не мають що­до цьо­го чі­ткої думки. І ли­ше 57% із цим не згодні. Май­же четверти­на опи­та­них украї­нців (22%) стави­ться до по­статі Сталі­на пози­ти­вно і ли­ше 37% — не­га­ти­вно (ще 28% — байду­же). Понад трети­на (34%) вва­жає Сталі­на «му­дрим ке­рі­вни­ком, який привів СРСР до мо­гу­т­ності та про­ц­ві­та­н­ня» (не­згодні з цим твердже­н­ням — 47%).

Водночас — і це один із бага­тьох украї­нських парадоксів — абсо­лю­т­на більшість населе­н­ня (74% опи­та­них) знає про зло­чи­ни Сталі­на і по­годжу­є­ться, що він був «жорстоким, нелю­дським ти­раном, вин­ним у зни­щен­ні міль­йонів без­невин­них лю­дей» (не­згодні з цим твердже­н­ням ли­ше 13%). При­близно та­ка сама кі­лькість опи­та­них (15%) хо­ті­ла б «особи­сто жи­ти й пра­цю­вати при та­кому ке­рі­вни­ку краї­ни, як Сталін», нато­мість 73% — не хо­ті­ли б.

Ставле­н­ня украї­нців до Сталі­на — один із бага­тьох ла­к­му­сових папі­рців, який ви­сві­тлює глибоку амбі­валент­ність їхньої сві­до­мості, своєрідний аксі­о­ло­гі­чний вакуум, що виник унаслі­док дис­креди­та­ції старої імперсько-комуністи­чної си­стеми цін­ностей і водночас самодис­креди­та­ції нової си­стеми, пов’язаної з олі­га­рхі­чним капі­та­лі­змом та дис­фу­нк­ціональною на­ціональною державою. Той вакуум заповню­ють ула­мки рі­зних ідео­ло­гій, пере­дсу­дів та стерео­ти­пів, украй супере­ч­ли­вих і ча­сто взає­мови­клю­чних. Пате­рналізм ві­ді­грає в цій екле­кти­чній си­стемі чі­льну роль. Украї­нці, поді­бно до росі­ян, хо­ті­ли б державної опі­ки й «си­льної руки» (80% опи­та­них), але, на від­міну від росі­ян, не хо­ті­ли би при цьо­му жодно­го обме­же­н­ня громадя­нських свобод (ли­ше 36% опи­та­них по­годжу­вались на їхнє ча­сткове обме­же­н­ня заради «стабілі­за­ції»).

Кра­ща осві­та, мо­ло­д­ший вік та ви­ща урбанізованість істо­т­но впливають в обох краї­нах на прозахі­дну, вільнори­нкову, лі­бе­рально-демократи­чну орі­є­нта­цію респондентів, а про­те у ви­пад­ку Украї­ни ще більше на неї впливає те­ри­торі­альне роз­та­шу­ва­н­ня — особли­во йдеться про Захі­дний ре­гіон, а поча­сти й Центральний, де роз­та­шо­вана зокрема й сто­ли­ця. Від­носний успіх праворади­кально) партії «Свобода» на Заході й поча­сти в Центрі краї­ни не супере­чить уявлен­ню про ці ре­гіони як про лі­бе­ральні­ші порі­вня­но з Пів­днем і Сходом, оскільки авторита­ри­стська «Свобода» не має й близько на Заході то­го політи­чно­го впливу, що йо­го має на Пів­дні і Сході ма­фійноо­лі­га­рхі­чна Партія ре­гіонів у сою­зі з пере­формовани­ми промосковськи­ми комуністами.

Власне завдя­ки своїм центрально-захі­дним областям Украї­на у більшо­сті соціо­ло­гі­чних опи­тувань (зокрема й що­до ставле­н­ня до Сталі­на) помі­т­но від­рі­зня­є­ться від Росії. Так, у Захі­дному ре­гіоні є ли­ше 6% си­мпати­ків Сталі­на, у Центральному — 20%, у Пів­ден­ному — 28%, у Східному — 36%, ти­м­ча­сом як у Росії — 28% (трохи менше — в сто­ли­ці й вели­ких містах, значно більше — на пери­фе­рії). Так само і з те­зою про Сталі­на як «жорстоко­го, нелю­дсько­го ти­рана». Не по­годжу­є­ться з нею ли­ше 4% респондентів на Заході, 11% у Центрі, 16% на Пів­дні, 22% на Сході. У Росії та­ких респондентів — 20%. У те, що «наш народ не змо­же обі­йти­ся без та­ко­го ке­рі­вни­ка, як Сталін», на Заході ві­рить 9%, у Центрі — 30%, на Пів­дні — 33%, на Сході — 36%. У Росії в це ві­рить 30% опи­та­них.

Пів­тори Украї­ни

Про засадни­чу анти­совє­тськість Заходу, ко­трий за цін­нісни­ми орі­є­нта­ці­я­ми значно ближ­чий до Польщі і країн Балтії, ніж до Росії та Східної Украї­ни, напи­сано вже чи­мало. Нато­мість про особли­вості украї­нсько­го Центру, ко­трий від­рі­зня­є­ться від Сходу і Пів­дня не так ради­кально, а все ж соціально значу­що, — ві­до­мо менше. Захід був інкорпорований до СС­СР допі­ру після Другої сві­тової війни, завдя­ки чо­му за­знав істо­т­но меншої совє­ти­за­цїї та руси­фі­ка­ції, ніж ре­шта краю. Про­те ще ва­ж­ли­ві­шим для ре­гіону був йо­го досвід пере­бу­ва­н­ня у складі Першої й Другої Ре­чі Посполи­тої та, особли­во, Га­бс­бу­рзької імперії. За всі­єї «недоє­вропейськості» цих утворень, їхній державний устрій, політи­чна і правова ку­льтура, повся­к­ден­ний га­бі­тус засадни­чо від­рі­зня­ли­ся від тих, що бу­ли у Московському царстві, Російській імперії і, вре­шті, Совє­тському Сою­зі.

Принципова від­мін­ність украї­нсько­го Пів­дня і Сходу від ре­шти краю поля­гає в то­му, що він ні­ко­ли не мав іншо­го політи­чно­го і ку­льтурно­го досвіду, крім російсько-совє­тсько­го. Центр Украї­ни у цьо­му сенсі є проміж­ним ре­гіоном — він не був ані у складі між­воєн­ної Польщі, ані у складі Австро-Угорщи­ни, а про­те істори­чно нале­жав до польсько-ли­товської Ре­чі Посполи­тої, ін­ститу­ційний і ку­льтурний вплив якої (у ши­рокому значен­ні сло­ва) збе­рі­га­вся ще принаймні сто років після її зни­к­не­н­ня. Це стосує­ться не ли­ше Прав­обереж­жя, де польська шля­хта збе­рі­га­ла до­мінант­не станови­ще до 1860-х років, а й Лі­в­обереж­жя, де до­мінант­не станови­ще збе­рі­га­ли коза­цькі елі­ти. Ці елі­ти, варт нага­дати, політи­чно виводи­ли­ся з Геть­ман­щи­ни — квазі­державно­го утворе­н­ня під московським про­текторатом, яке в ін­ститу­ційному пла­ні бу­ло фа­кти­чною копією Ре­чі Посполи­тої (і, від­так, чу­жорі­дним ті­лом у рамках імперії, ко­тра зре­штою й лі­квідувала йо­го в 1764 ро­ці).

Ко­ло­ніза­ція Пів­дня та Сходу роз­поча­ла­ся при­близно в той самий час — після лі­квіда­ції імпері­єю Кри­мсько­го ха­нату, ко­трий, власне, й контро­лю­вав до то­го ча­су сьо­годні­шній пів­день та схід Украї­ни — так зване «Ди­ке Поле». Та­ким чи­ном російське до­міну­ва­н­ня на цих те­ренах виводи­ться більш-менш із то­го само­го ча­су, що й на Прав­обереж­жі та Лі­в­обереж­жі, — з кі­нця XVIII сто­лі­т­тя. І рі­зни­ця між сьо­годні­шнім Пів­днем і Сходом Украї­ни та її Центром походить не так із то­го, що бу­ло після їхньої інкорпора­ції до імперії, як із то­го, що бу­ло до, — з від­сут­ності будь-яко­го іншо­го досвіду (і ло­я­льності), крім імперсько­го, в одному ви­пад­ку, і з йо­го наявності — в другому.

Щоб поба­чи­ти цю рі­зни­цю, досить гляну­ти на електоральну мапу Украї­ни, де на Заході й у Центрі ось уже кі­льнад­цять років стабільно пере­мага­ють проукраї­нські/проє­вропейські партії й канди­дати (так звані «помаранче­ві»), а на Пів­дні та Сході — совє­то­фільські / проє­вразійські (Партія ре­гіонів та її сателі­ти-комуністи). Ко­жен, хоч трохи обі­знаний з істори­чною гео­графією, ле­г­ко поба­чить, що «помаранче­ва» Украї­на закі­нчу­є­ться там, де закі­нчу­вала­ся Річ Посполи­та й Геть­ман­щи­на і де почи­нало­ся «Ди­ке Поле».

Блиску­чий мі­кро­аналіз цьо­го ци­вілі­за­ційно­го, по суті, поділу проробив кі­лька років то­му Кійт Дарден (Keith Darden) у стат­ті «Imperial Legacies, Party Machines and Contemporary Voting in the 2010 Ukrainian Presidential Elections». Там він роз­глянув електоральну поведінку жи­телів Балтсько­го і Лю­ба­ші­всько­го ра­йонів на пів­ночі Одеської області, що ме­жу­ють із Він­ни­цькою. Особли­вістю цих ра­йонів є те, що по їхній те­ри­торії вздовж рі­ч­ки Коди­ми з заходу на схід проходив кордон між Річ­чю Посполи­тою та Османською імпері­єю. Після то­го, як Російська імперія зага­рбала ці те­ри­торії на­при­кі­нці XVIII сто­лі­т­тя, пів­ні­чна ча­сти­на те­пері­шніх Балтсько­го та Лю­ба­ші­всько­го ра­йонів нале­жа­ла до Подільської гу­бе­рнії, пів­ден­на — до так званої Новоросії. За совє­тських ча­сів оби­дві ча­сти­ни уві­йшли до Одеської області, тоб­то впродовж май­же ці­ло­го сто­лі­т­тя роз­ви­вали­ся не просто в одній державі, а й в одній адміністрати­вній оди­ни­ці, бу­ду­чи об’єктом абсо­лю­т­но іденти­чної соціально-економі­чної, ку­льтурно-осві­т­ньої та ідео­ло­гі­чно-пропага­ндистської політи­ки. Єдине, що від­рі­зняє жи­телів пів­ні­чної і пів­ден­ної ча­сти­ни Балтсько­го та Лю­ба­ші­всько­го ра­йонів, роз­ділених невели­кою рі­ч­кою, це не мова, не ет­ні­чність, не рі­вень осві­че­ності чи мате­рі­альної забез­пе­че­ності, а всьо­го ли­ше давня, надряд чи ким-не­будь навіть усві­до­млю­вана спорі­дненість із дво­ма рі­зни­ми політи­чни­ми орга­нізмами та, від­повід­но, ку­льтурни­ми і політи­чни­ми практи­ками.

І все ж, як показує Дарден, аналізую­чи ре­зульта­ти го­ло­сувань на пре­зи­дентських ви­борах 2010 року у май­же со­т­ні дільни­цях по один бік рі­ч­ки й по другий, від­мін­ності в ме­жах тих самих двох ра­йонів доволі значу­щі. їхні пів­ден­ні ча­сти­ни за електоральною поведінкою практи­чно ні­чим не від­рі­зня­ю­ться від ре­шти Одеської області: в го­ло­суван­ні там узя­ло участь 64% ви­борців, з них за Яну­кови­ча про­го­ло­сувало 65%, за Ти­мо­ше­нко — зо%. У пів­ні­чних ча­сти­нах теж пере­міг Яну­кович, про­те участь ви­борців там бу­ла істо­т­но ви­щою — 70%, і за Ти­мо­ше­нко про­го­ло­сувало істо­т­но більше — 42%, а за Яну­кови­ча — істо­т­но менше, 54%.

Поло­но­філи й поло­но­фоби

Цей фе­номен неусві­до­млю­ваної ку­льтурної чи, мо­ж­ли­во, ін­ститу­ційної пам’яті заслу­говує на тим більшу увагу, що оби­два імперських ре­жи­ми — і більшо­ви­цький, і царський — докла­дали ко­ло­сальних зусиль для її ви­корі­не­н­ня. Оби­два ре­жи­ми повся­к­час наго­ло­шу­вали на украї­нсько-російській спорі­дненості й навіть то­то­ж­ності. Нато­мість поля­ків завжди пред­ставля­ли як заро­зумілих «панів», пройдисві­тів й ворохобни­ків, не­здат­них ані до пра­ці, ані до ефе­кти­вної адміністра­ції, нато­мість схильних, як під­казує сама семанти­ка сло­ва «пан», до пану­ва­н­ня над бі­до­ла­шни­ми украї­нця­ми та біло­русами.

Навіть після пере­творе­н­ня Польщі на «брат­ню державу соціалі­сти­чно­го та­бору» анти­польська пропага­нда на неофі­ційному рі­вні, насамперед через поши­ре­н­ня рі­зних провока­ційних чу­ток — так зване «на­ші­птува­н­ня», — ні­ко­ли не при­пи­ня­ла­ся. За фа­садом офі­ційної «дружби народів» кри­ли­ся банальні російськосовє­тські імпері­алізм, шо­вінізм та анти­захі­дни­цтво, істо­т­ною складовою яких завжди бу­ла поло­но­фобів. 19-лі­т­нім сту­дентом я несподі­вано зі­ткну­вся з цим яви­щем на допи­ті в КҐБ, ко­ли простоду­шно намага­вся довести без­невин­ність на­шо­го сам­ви­давно­го лі­те­ратурно-ми­сте­цько­го ча­сопи­су, поси­ла­ю­чись зокрема на пере­кла­дену в ньо­му п’єсу Та­деу­ша Ру­же­ві­ча і на ці­лком офі­ційне пу­блі­ку­ва­н­ня поді­бних текс­тів у соціалі­сти­чній Польщі. Слі­д­чий глузли­во всмі­хну­вся, даю­чи зрозумі­ти ні­к­че­мність мо­го аргументу, і мовив: «Ну, ми добре знає­мо, що та­ке та ва­ша Польща!»

Втім, усві­до­мле­н­ня то­го, що Річ Посполи­та є до певної мі­ри та­кож украї­нською спад­щи­ною, ускладню­вало­ся не ли­ше офі­ційною анти­польською пропага­ндою, а й істо­т­ни­ми особли­востя­ми форму­ва­н­ня украї­нської на­ціональної іденти­чності. В її основу украї­нські ро­манти­ки — від Го­го­ля до Ше­вче­нка — покла­ли коза­цький міф із над­звичайно си­льни­ми анти­польськи­ми, анти­шля­хе­тськи­ми й анти­като­ли­цьки­ми мо­ти­вами. Форму­вався цей міф на поча­тку XIX сто­лі­т­тя у рамках ці­лком ло­я­льно­го що­до імперії мало­російства — ідео­ло­гії, що намага­ла­ся трактувати украї­нців (коза­цьку знать) як спів­творців і спів­власни­ків «російсько-руської» імперії нарі­вні з вели­коросами. З пли­ном ча­су (і з по­ступовою на­ціоналі­за­ці­єю імперії вели­коросами) украї­нський патрі­о­ти­чний рух по­збувся зга­даної ло­я­льності, а про­те не по­збувся іманент­ної, генеало­гі­чно об­умовле­ної анти­польськості. Її подо­лан­ню, зроз­уміло, не сприя­ло ані подальше до­міну­ва­н­ня польської шля­хти над украї­нським селя­нством на Прав­обереж­жі, Воли­ні та в Га­ли­чи­ні, ані, тим більше, дис­кри­міна­ційна політи­ка Другої Ре­чі Посполи­тої що­до украї­нців у між­воєн­ний пері­од. «Епоха на­ціоналі­зму», як охрестив XIX сто­лі­т­тя Ганс Коен, наки­ну­ла анахроні­чні на­ціональні кате­горії на події XVI-XVII сто­літь, інтер­претую­чи станові й релі­гійні конф­лі­кти на те­ри­торії Украї­ни як «польсько-украї­нські». Анти­істори­чна інтер­прета­ція до­модерних подій у модерних кате­горі­ях пере­ва­жає, на жаль, і досі, піджи­влю­ю­чи ресенти­менти з обох боків і, що гі­рше, зати­раю­чи існува­н­ня Ре­чі Посполи­тої як певної ці­лі­сності, у якій бу­ло вдо­сталь місця не ли­ше для конф­лі­ктів, а й для рі­зноманіт­ної спів­пра­ці та взає­модії.

Як наслі­док, навіть сьо­годні мало хто в Украї­ні усві­до­млює, що Геть­ман­щи­на бу­ла ін­ститу­ційним продовже­н­ням Ре­чі Посполи­тої, від якої після коза­цьких війн вона від­окреми­ла­ся, а про­те збе­ре­гла фа­кти­чно ту саму адміністрати­вну, фіскальну, правову й осві­т­ню си­стему. Мало хто в Киє­ві ни­ні знає, що до першої трети­ни XIX сто­лі­т­тя це пере­ва­ж­но російськомовне (на сьо­годні­шній день) місто роз­мовля­ло пере­ва­ж­но по-польськи (а та­кож, звісно, по-украї­нськи й на ідиш) і що перші росі­я­ни з’яви­ли­ся тут як по­стійні ме­шканці допі­ру в кі­нці XVIII сто­лі­т­тя. Взага­лі, в украї­нському суспільстві є певна не­хіть і певна боязнь ви­знати польські впливи. Не­хіть походить з імперської спад­щи­ни і проросійських орі­є­нта­цій значної ча­сти­ни населе­н­ня. А боязнь — зі сла­б­кості проукраї­нської ча­сти­ни населе­н­ня та йо­го непевності у власних си­лах.

І сьо­годні рі­зні політи­чні групи піджи­влю­ють в Украї­ні анти­польські ресенти­менти. На сході це роблять так звані «лі­ві», зорі­є­нтовані на тради­ційні імперські нарати­ви і на ни­ні­шні не­при­хи­льні до Польщі (й Заходу зага­лом) російські масмедїї. А на заході Украї­ни їх пле­кають так звані «праві», що апелю­ють до ще жи­вої тут пам’яті про прини­же­н­ня й упослі­дже­н­ня.

По­при все це, в украї­нських масмедіях пере­ва­жає зага­лом пози­ти­вний образ Польщі, — що насамперед є, звичайно ж, заслу­гою самих поля­ків, доволі успішних, а подеколи навіть взі­рцевих у здійснен­ні пост­комуністи­чних ре­форм і активних у поши­рен­ні на схід цьо­го сво­го досвіду. Поча­сти це та­кож заслу­га жу­рналі­стів і зага­лом інтелектуа­льно­го середови­ща, ко­тре виявляє помі­т­ний (хоч і далеко не до­стат­ній) інтерес до польських подій, не марну­ю­чи рі­зноманіт­них мо­ж­ли­востей, які їм надає польська сторона у ви­гляді тренінгів, ста­жу­вань, фа­хових обмінів, творчих конку­рсів то­що. При­к­мет­но, що й украї­нські олі­га­рхи, по­при свою ви­разну вторин­ність що­до росі­ян — і за менталі­тетом, і за ку­льтурни­ми та політи­чни­ми орі­є­нта­ці­я­ми, не під­три­му­ють однак у своїх масмедіях ха­ракте­рних для сусі­дів анти­польських кампаній. При­чи­на та­кої ло­я­льності мо­же бу­ти ці­лком прозаї­чною: Польща зали­шає­ться чи не єдиним європейським адвокатом украї­нсько­го олі­га­рхі­чно­го ре­жи­му, а польські пре­зи­денти — чи не єдини­ми захі­дни­ми політи­ками, що не цураю­ться поки що зу­стрічей з остракі­зованим Ві­ктором Яну­кови­чем (як і перед тим — з Ле­оні­дом Ку­чмою).

Соціо­ло­гі­чні опи­тува­н­ня під­тверджу­ють пере­ва­ж­но пози­ти­вне ставле­н­ня украї­нців до поля­ків (на від­міну від пере­ва­ж­но не­га­ти­вно­го ставле­н­ня поля­ків до украї­нців, за дани­ми CBOS). За шкалою Бо­ґа­рдуса, якою вимі­рю­ють соціальну ди­станцію між рі­зни­ми групами, поля­ки опи­ня­ю­ться серед най­ближ­чих до украї­нців народів — на четверто­му місці, від­разу після росі­ян, біло­русів і євреїв, тоб­то народів ці­лком звичних і без­за­стереж­но «своїх».

Ві­ртуа­льний Яну­кович

Зроз­уміло, що громадську думку форму­ють не ті­льки масмедіа а й — чи не най­ефе­кти­вні­ше — особи­стий досвід. Ко­ли мене вперше ви­пу­сти­ли до Польщі — навесні 1989 року — я ба­чив брудні вули­ці, поро­ж­ні крамни­ці і спеку­ля­нтів, які ку­пу­вали совє­тські рублі за ви­щою, ніж у банку ці­ною. Все це бу­ло ча­сти­ною то­го само­го сві­ту, тої самої без­надійної совє­тської ци­вілі­за­ції. Те­пер я ба­чу рі­зни­цю скрізь — у поїзді, де польські провід­ни­ки поводя­ться вві­ч­ли­во, а украї­нські — як завжди, по-совє­тськи; у кав’ярнях і крамни­цях, де обслу­га дбає насамперед про клі­є­нтову зру­чність, а не свою власну; і, зре­штою, в установах — до та­кої мі­ри, що навіть не му­шу зази­рати до соціо­ло­гі­чних опи­тувань, аби знати, що абсо­лю­т­на більшість поля­ків дові­ряє сьо­годні своїм урядовцям, су­дам, поліції, — на від­міну від в Украї­ни, де всім державним ін­ститу­ці­ям дові­ряє що­найбільше кі­льканад­цять від­со­тків громадян.

Як аналі­тик, я знаю, що та­кси­сти є ненадійним дже­релом соціо­ло­гі­чних знань, то­му що ча­сто говорять клі­є­нтові саме те, що він хоче почу­ти. Але як пи­сьмен­ник я завжди охоче їх ви­слу­ховую, то­му що сам стиль, сама форма сказано­го ча­сто бу­вають промови­сті­ші від змісту. Польські та­кси­сти, поді­бно до на­ших, мо­жуть нарі­кати на світ, на жи­т­тя, на владу, про­те роблять це пере­ва­ж­но з гу­мором, мовби зні­чев’я, без ха­ракте­рної для на­ших та­кси­стів озло­бле­ності.

В остан­ній поїзд­ці з Борис­поля спів­ві­тчи­зник сказав мені, що «все одно ні­чо­го не зміниш», що «ця банда — надов­го», і що «без напалму її не ви­ку­риш».

«Але ж поля­ки, — ка­жу йо­му, — якось усе зміни­ли. І те­пер це зовсім інша краї­на!..»

«Так то ж поля­ки, — ка­же та­ксист, — їм уся Європа допомага­ла!..» «Європа всім по­троху допомагає. Ті­льки не всім це на користь. Ось я недавно був у Руму­нії…»

«Так то ж ци­га­ни!» — впевнено ка­же та­ксист.

«…і в Бо­лга­рії», — кваплюсь я поверну­ти роз­мову на політи­чно корект­ні­ші рейки.

«Поля­ки друж­ні­ші», — ви­сло­влює здо­гад та­ксист.

«Та ні, вони ча­сом теж вою­ють — незгірш од Юще­нка з Ти­мо­ше­нко», — запере­чую я.

Та­ксист знов замовкає, а тоді ви­дає афори­сти­чну фразу, варту під­ру­чни­ка політо­ло­гії:

«Хо­тів би я поба­чи­ти, до чо­го б вони довою­вали­ся, ко­ли б мали сво­го Яну­кови­ча!..»

«І своє Ди­ке Поле», — хочу додати я, про­те вча­сно спохоплю­ю­ся, що найбільший наш кло­піт — усе-та­ки не від то­го Ди­ко­го Поля, ко­тре на мапі, а від то­го, що в го­ло­ві.

2013