Лексикон націоналіста та інші есеї

3. САМОВИ­ЗНАЧЕ­Н­НЯ

Три есеї про іденти­чність

1. На­ція

Якось на само­му поча­тку 90-х моя семи­лі­т­ня донька пові­до­ми­ла, що їм у школі задали ви­вчи­ти ві­рша під на­звою «Гімн Украї­ни». Вона не знала, що та­ке гімн, тож я му­сив поясни­ти, що це текст, який ко­гось або щось просла­вляє й оспівує. Що та­ке Украї­на — вона не запи­тувала, бо, ви­дно, вже знала.

Я й досі жа­лкую, що не просте­жив, ко­ли у моїх ді­тей з’яви­ло­ся це поня­т­тя, як і без­ліч інших — що абстракт­ні­ших, то складні­ших для ди­тя­чо­го ро­зумі­н­ня. Оче­ви­дно, що всі ці те­рміни — Украї­на, народ, іденти­чність, патрі­о­тизм — му­си­ли асоцію­вати­ся насамперед із чи­мось конкрет­ним: сусі­дами, які роз­мовля­ють іншою мовою, пере­хо­жи­ми, які ви­глядають ці­лком інакше, картою сві­ту чи, ще кра­ще, глобусом, на якому твоя краї­на — земля схо­жих на те­бе лю­дей, — по­значе­на іншим ко­льором.

При­пу­скаю, що ро­зумі­н­ня цих абстракт­них ре­чей з’явля­є­ться років у п’ять і по­ступово глиб­шає. Пере­сува­н­ня у просторі дає змо­гу поба­чи­ти, що поді­бні лю­ди жи­вуть не ли­ше довко­ла те­бе, а й в інших місцях, окресле­них картою. Від­чу­т­тя лі­нійно­го без­коне­чно­го ча­су дає змо­гу уяви­ти собі «народ» як лю­дей, що не ті­льки жи­вуть те­пер, а й жи­ли рані­ше, ще до тво­го народже­н­ня, і які, ймовірно, жи­ти­муть по­тім, після твоєї сме­рті. І, наре­шті, пі­зна­н­ня інших абстракцій до­зволяє усві­до­ми­ти «народ» як спільно­ту не просто поді­бних до те­бе — мовою, ви­глядом, звича­я­ми, — а й об’єд­наних однакови­ми правами, законами, державни­ми ін­ститу­ці­я­ми у політи­чну на­цію.

Що складні­ша абстракція, то старшою й ми­слен­нє­во досвід­че­ні­шою для її ро­зумі­н­ня має бу­ти лю­ди­на. І так само до­зрілі­шим і ми­слен­нє­во досвід­че­ні­шим має бу­ти лю­дство. Поясни­ти первісній лю­ди­ні, що та­ке «на­ція», так само немо­ж­ли­во, як і три­рі­чному ді­тла­хові. Зре­штою, навіть у середньовіч­чі «на­ція» бу­ла чи­мось надто абстракт­ним, то­му що лю­ди се­бе ото­то­ж­ню­вали насамперед зі своєю місцевістю, а ши­рші спільно­ти уявля­ли­ся го­ло­вно в кате­горі­ях ві­ри, стану й під­данства.

Сьо­годні ва­жко собі уяви­ти той світ, де мова не мала жодно­го си­м­волі­чно­го значе­н­ня й бу­ла ли­ше більш або менш зру­чним інструментом, де пи­сьмен­ни­ки пи­сали не «народною» мовою, а ла­ти­ною (чи це­рковнослов’янською), де знать, на від­міну від просто­лю­ду, «непатрі­о­ти­чно» кори­стувалась чу­жоземною французькою, а ге­рби й прапори си­м­волі­зували не на­цію, а всьо­го лиш конкрет­ні шля­хе­тські роди.

Лія Ґрі­нфелд (Liah Greenfeld) у га­рній кни­зі «На­ціоналізм: п’ять шля­хів до модерності» просте­жує еволю­цію те­рміну «на­ція» від Давньо­го Ри­му, де воно, власне, вини­кло, й до на­ших днів. Ла­ти­нське natio — народже­н­ня, походже­н­ня, рід (від nasci — народжу­вати­ся) — вживали насамперед що­до груп чу­жи­нців, що при­бу­вали до Ри­му з тої чи тої місцевості як та­кі собі «заробі­тча­ни», «лі­мі­т­ни­ки» і не мали тих самих прав, що ри­мля­ни. В середньові­чних уні­верси­тетах ці­єю кате­горі­єю опи­сували групи сту­дентів із рі­зних країв (не конкрет­них, а досить довільно згрупованих за гео­графі­чною чи мовною ознакою; ця бю­рократи­чна кате­гори­за­ція мала суто при­кла­дний і ти­м­ча­совий ха­рактер і жодною мі­рою не впливала на форму­ва­н­ня якоїсь сталої спільної іденти­чності поза ме­жа­ми уні­верси­тету у сту­дентів, ска­жі­мо, з Іта­лії, Франції та Іспанії, запи­саних у Пари­жі під спільною рубри­кою «l’honorable nation de France», чи сту­дентів з Англії та Німеч­чи­ни, зареє­строваних як «lа constante nation de Germanie»). Але оскільки ці сту­дентські спільно­ти фу­нк­ціону­вали як товари­ства взає­модопомо­ги, а та­кож брали участь у зага­льноу­ні­верси­тетських дис­пу­тах, то те­рмін natio почав вказувати не ли­ше на ре­гіон спільно­го походже­н­ня, а й на певну спільну пози­цію та дія­льність.

У цьо­му значен­ні — як спільно­та, об’єд­нана по­глядами, — те­рмін «на­ція» був за­стосований до уча­сни­ків екле­зіасти­чних дис­ку­сій на це­рковних соборах, у яких пред­ставни­ки уні­верси­тетів брали активну участь. А що серед уча­сни­ків бу­ли та­кож пред­ставни­ки сві­тської та це­рковної влади, те­рмін «на­ція» почав по­знача­ти політи­чну, ку­льтурну, а згодом і соціальну елі­ту. Дія Ґрі­нфелд вва­жає цю зміну фу­ндаментальною: принале­ж­ність сту­дентів до тої чи тої «на­ції» бу­ла ти­м­ча­совою і мала суто практи­чний ха­рактер; нато­мість принале­ж­ність уча­сни­ків це­рковних соборів до певної «на­ції» закрі­плю­вала за ни­ми ви­сокий статус та­кож поза ме­жа­ми собору, надаю­чи тій принале­ж­ності ще й ха­ракте­ру си­м­волі­чно­го.

Від­так «на­ці­єю» стає вся елі­та — спершу в Англії, згодом — через ди­фу­зію ідей та по­глядів — і в інших краї­нах. Європейські просві­т­ни­ки по­ступово поши­рю­ють поня­т­тя на­ції з ари­стократії на інші стани, а Французька револю­ція утверджує саме та­ку, ега­лі­та­рну на­цію як го­ло­вно­го суверена, носія всіх прав і свобод.

Цей про­цес ега­лі­та­ри­за­ції не був ле­г­ким і просто­лі­нійним: досить по­гляну­ти хоч би на кла­си­чну «Історію Русів» (1818) — один із нарі­ж­них каменів майбу­т­ньо­го украї­нсько­го проекту, — аби пере­свід­чи­ти­ся, що для її автора русько-украї­нська на­ція — це на­ція насамперед коза­цьких старшин та їхніх на­ща­д­ків, але аж ніяк не селя­нсько­го просто­лю­ду, до яко­го шля­хе­тський автор стави­ться досить знева­ж­ли­во. Му­си­ло ми­ну­ти ще кі­лька деся­ти­літь, аби з’яви­лись ки­ри­ло-ме­фодії­вці з їхньою ега­лі­та­рною «Кни­гою бу­т­тя украї­нсько­го народу» та при­страсним Ше­вче­нковим прагне­н­ням «во­звели­чи­ти отих малих рабів німих» — «і ме­ртвих, і жи­вих, і ненароджених», — аби украї­нський проект зі станово-елі­та­рно­го став на­справді на­ціональним.

Утім, усві­до­мле­н­ня на­ції як усьо­го населе­н­ня — це ли­ше перша ча­сти­на проекту. Друга і, як здає­ться, значно складні­ша ча­сти­на — це засвоє­н­ня простої на позір ідеї не ли­ше інтелектуа­ла­ми, а й самим населе­н­ням. Пере­творе­н­ня селян на французів, як опи­сує це в одно­йменній кни­зі («Peasants into Frenchmen») Юджин Ве­бер, три­вало понад сто­лі­т­тя. Пере­творе­н­ня селян на украї­нців не заверши­ло­ся й досі. Ось уже двад­цять років [2013] соціо­ло­гі­чні дослі­дже­н­ня стабільно показують, що трети­на населе­н­ня ото­то­ж­нює се­бе насамперед зі своїм містом, селом або ре­гіоном. І ли­ше трохи більше поло­вини — з Украї­ною як на­ці­єю, в ет­ні­чному сенсі чи громадя­нському.

Май­же 90 років то­му блиску­чий украї­нський сати­рик Остап Ви­шня опи­сував вига­даний ним народ «чу­храї­нців» так: «А як, бу­ва, запи­та­ють їх: “А якої ви, ло­рди, на­ції?” — вони почу­ха­ють по­ти­ли­цю і від­казують: “А хто йо­го зна… Перед­рії­вські ми, правосла­вні”…»

Сьо­годні­шні «чу­храї­нці», завдя­ки теле­ба­чен­ню, без­умовно, знають, що та­ке «Украї­на» і навіть що та­ке «гімн», а про­те те­рмін «на­ція» зали­шає­ться для них і надалі занадто абстракт­ним, а «держава» — занадто чу­жою й дис­фу­нк­ціональною, аби в них мо­гло вини­к­ну­ти непоборне ба­жа­н­ня з тою державою чи тою на­ці­єю ото­то­ж­ни­ти­ся.

2. Іденти­чність

У до­те­п­ній комедії Ізабели Ци­вінської «Пу­рі­мове чу­до» («Cud Purimowy») роз­повід­ає­ться про та­ко­го собі Яна Коха­новсько­го, одно­фа­мільця усла­вле­но­го польсько­го поета доби Ренесансу, ко­трий, на від­міну від попередни­ка-кла­си­ка, є завзя­тим, ба навіть кари­катурним анти­семі­том. Із тих, що на ко­ж­ному кро­ці вба­ча­ють під­ступи всюдису­щих «жи­дів», чи­та­ють який-не­будь «Персонал-плюс» і при­ти­ше­ним го­ло­сом роз­повід­ають, що Єльцин на­справді — жид, Ти­мо­ше­нко — жи­ді­вка, і сусід із четверто­го поверху — теж, «їхній».

Цей досконало простий, чорно-білий світ зала­му­є­ться одно­го дня для ге­роя Ци­вінської, ко­ли він раптом довід­ує­ться, що й сам є євреєм на прі­звище Кохан. І що має в Аме­ри­ці роди­ча на прі­звище Коен, ко­трий ли­шив по собі чи­малий спадок. Отри­мати йо­го мо­ж­на, однак, ли­ше за однієї умови — пере­йшовши на юдаїзм. І то всер­йоз — з обріза­н­ням та опану­ва­н­ням усіх нале­ж­них обря­дів та звича­їв.

Дружи­на в цей кри­ти­чний мо­мент зі­знає­ться, що теж — єврейка. А син робить ло­гі­чний ви­сновок: «Раз ми все одно жи­ди, то кра­ще бу­ти бага­ти­ми жи­дами, як бі­дни­ми».

На свя­то Пу­рім до Коха­нів-Коха­новських при­ходить аме­ри­канський адвокат — пере­ві­ри­ти, на­скільки вони вві­йшли в нову роль. І при цьо­му, ні­би між іншим, пові­до­мляє, що в аме­ри­кансько­го Коє­на зна­йшли­ся нові спад­коє­м­ці і що спад­щи­на, скоріш за все, бу­де мізе­рною — на­вряд чи стане навіть на послу­ги адвоката.

Коха­ни, вра­же­ні новиною, на якусь мить замовкають, про­те несподі­вано шви­д­ко оговтую­ться. І продовжу­ють свя­тку­вати Пу­рім, даю­чи зрозумі­ти всім, що нова іденти­чність при­пала їм до вподоби, і що вони волі­ють зали­ши­ти­ся при ній, незале­ж­но від мі­фі­чно­го аме­ри­кансько­го спад­ку

Ця весела історія — наверне­н­ня поля­ка-анти­семі­та в єврейство — зали­шає від­кри­тим пи­та­н­ня про те, а що ж, власне, зму­си­ло Коха­новсько­го зали­ши­ти­ся при новій іденти­чності вже після то­го, як споді­ва­н­ня на аме­ри­канський спадок роз­вія­ли­ся. Ни ви­рі­шальним тут бу­ло від­кри­т­тя сво­го власно­го єврейсько­го походже­н­ня — «го­лос крові», а чи щи­ре захопле­н­ня єврейською релі­гією та ку­льтурою, від­кри­ти­ми у про­цесі виму­ше­ної (заради спад­ку) адапта­ції? Інакше ка­жу­чи, — чи єврей при­ре­че­ний бу­ти євреєм вже в си­лу само­го сво­го народже­н­ня (саме так ви­глядає упокоре­н­ня своїй «до­лі» Коха­новсько­го-мо­ло­д­шо­го), а чи він мо­же сам собі ту чи ту іденти­чність ви­би­рати (як це, схо­же, сві­до­мо робить Коха­новський-старший)?

Фа­хі­вці нази­вають перший під­хід примордіалі­стським, другий — кон­структи­вістським. Перший — побутує у повся­к­ден­ні, жи­вля­чи роз­маї­ті, зокрема й раси­стські стерео­ти­пи. Другий — до­мінує серед науковців, породжу­ю­чи не­згоди ли­ше що­до мо­ж­ли­вих меж та засобів конструю­ва­н­ня тої чи тої іденти­чності і що­до спів­від­но­ше­н­ня в цьо­му про­цесі інди­від­уа­льно­го ви­бору та соціальної об­умовле­ності.

Сво­го ча­су канадський історик Джон-Пол Хи­мка опублі­ку­вав провокати­вну ста­т­тю під на­звою «Ікарі­вський лет у май­же всіх напря­мках» («The Construction of Nationality in Galician Rus’: Icarian Flights in Almost All Directions», 1999), де доводив, що в XIX сто­літ­ті га­ли­цькі руси­ни не конче му­си­ли стати украї­нця­ми. Перед ни­ми бу­ли від­кри­ті ще принаймні три опції: аси­мілю­вати­ся в польську ку­льтуру, в «зага­льноросійську», або ж ви­твори­ти окрему га­ли­цько-руси­нську на­ціональну іденти­чність. (До цьо­го мо­ж­на б додати ще й четверту, суто теорети­чну опцію — ге­рманіза­цію, за умови здійсне­н­ня ав­стрійським урядом від­повід­ної політи­ки). Хоч би там як, а зага­льна кі­лькість мо­ж­ли­востей, що від­кри­вали­ся перед руси­нами, зали­шалась обме­же­ною: ко­жен окремий русин теорети­чно міг стати ким-зав­годно, нато­мість руси­нська спільно­та за жодної соціальної інже­не­рії не мо­гла пере­твори­тись ані на афри­канців, ані на аме­ри­канців, ані навіть на шведів.

У цьо­му сенсі іденти­чність спільнот є до певної мі­ри примордіалі­стською: на від­міну від інди­ві­дів, які мають практи­чно

без­ме­ж­ну свободу ви­бору й мо­жуть, у принципі, як-зав­годно реконструю­вати свою іденти­чність, спільно­ти вели­кою мі­рою зале­жать від успад­кованих рис, ку­льтурних кодів, уявлень про се­бе й одна про одну. Інди­віди теж від усьо­го цьо­го зале­жать, але ради­кальна ревізія набу­тої іденти­чності май­же ці­лком під­коря­є­ться, як показує досвід Коха­новсько­го-старшо­го, інди­від­уа­льній волі. Іденти­чність спільнот не зале­жить від інди­від­уа­льної волі ані навіть від звичайної суми інди­від­уа­льних воль; вона іне­рційні­ша, аморф­ні­ша, плин­ні­ша, без­ре­ф­ле­ксійні­ша. її вели­кою мі­рою ви­значає те, що Майкл Біліґ (Michael Billig) нази­ває «банальним на­ціоналі­змом» — неусві­до­мле­ним (і то­му непомі­т­ним) від­творе­н­ням патрі­о­ти­чно­го почу­т­тя через повся­к­ден­ні ри­туа­ли і практи­ки: чи­та­н­ня тих самих га­зет, убо­лі­ва­н­ня за «на­шу» спорти­вну команду, свя­тку­ва­н­ня, хоч би яке паси­вне, Дня незале­ж­ності і Дня кон­ститу­ції (теж, зроз­уміло, «на­ших»), огля­да­н­ня про­гнозу по­годи, де основна або й ви­клю­чна увага зосереджена на те­ри­торії «на­шої» краї­ни, то­що.

Біліґ до­те­п­но асоціює во­йовни­чий на­ціоналізм із прапором, що ма­йорить у руках збу­дженої юрби й привертає зага­льну увагу, — на від­міну від прапора «банально­го на­ціоналі­зму», що не­примі­т­но ви­сить собі на бу­ди­нку пошти. Во­йовни­чий на­ціоналізм — це на­ціоналізм спільно­ти, яка бореться про­ти реально­го чи уявно­го пору­ше­н­ня своїх прав. Нато­мість банальний на­ціоналізм при­та­ман­ний спільно­ті, яка ці­лком задоволе­на своїм станови­щем; вона ні за що не бореться, хі­ба що, у разі по­тре­би, — за збе­ре­же­н­ня наявно­го статусу-кво, се­б­то своєї тради­ційної до-міна­ції та звичних привілеїв. Банальний на­ціоналізм пере­ва­ж­но ла­тент­ний; за певних об­ставин, однак, він мо­же стати ду­же навіть во­йовни­чим — досить зга­дати Аме­ри­ку після те­рактів 11 вересня 2001 року.

Але що спону­кає міль­йони лю­дей ото­то­ж­ню­вати се­бе з тою чи тою на­ціональною спільно­тою і чо­му саме з на­ціональною?

Адже бу­ли ча­си — яки­хось кі­лька сто­літь то­му, — ко­ли на­ціональна (чи, рад­ше, ет­ні­чна) іденти­чність не ві­ді­гравала істо­т­ної ро­лі; власти­во, й сьо­годні для деко­го вона не на­стільки ва­ж­ли­ва, як іденти­чність конфе­сійна (му­сульманська «ум­ма», на­при­клад) чи, ска­жі­мо, кла­сова («про­ле­та­рі­ат» в уяві комуністів). А все ж — релі­гійна іденти­чність середніх ві­ків по­ступи­ла­ся місцем сві­тській релі­гії — на­ціоналі­змові, а кла­сова іденти­чність, усупереч Марксовим перед­ба­че­н­ням, так і не подо­ла­ла іденти­чності на­ціональної, — в чо­му й самі маркси­сти, зре­штою, пере­свід­чи­ли­ся під час Першої сві­тової війни, ко­ли про­ле­та­рі охочі­ше ото­то­ж­ню­вали се­бе з власною, се­б­то на­ціональною бу­ржу­а­зією, аніж із та­ки­ми сами­ми про­ле­та­ря­ми до другий бік фронту.

Отож звід­ки цей ентузіазм? Чо­му лю­ди — ці­лком при­то­мні й ра­ціональні — го­тові від­дати здоров’я і навіть жи­т­тя, покла­сти «ті­ло і ду­шу» (як спів­ає наш інфа­нти­льний гімн) за абстракцію, звану «народом»? Адже той конкрет­ний народ, із яким ми сти­кає­мось у повся­к­ден­ні, — на вули­цях, в установах, у пере­повненому міському транс­порті, — це всьо­го лиш юрба, яка зде­більшо­го не ви­кли­кає в нас яки­хось особли­во пози­ти­вних емоцій. То що ж пере­творює в на­шій уяві цю банальну юрбу на ідеальний «народ», носія всіх мо­ж­ли­вих чеснот, об’єкт покло­ні­н­ня, оспівува­н­ня й самопоже­ртви?

Тут є дві від­повіді, які, зре­штою, не запере­чу­ють одна одну, а рад­ше доповню­ють.

Перша від­повідь — це по­тре­ба со­лі­дарності і без­пеки, суто практи­чне прагне­н­ня покла­стися на «своїх» (рід, клан, плем’я) перед рі­зноманіт­ни­ми зовні­шніми за­грозами і вну­трі­шніми ви­кли­ками. В цьо­му сенсі «на­ція» — це вели­ка роди­на, а на­ціональна іденти­чність — та­ка собі екс­траполя­ція арха­ї­чно­го пле­мін­но­го зв’язку на абстракт­ну спільно­ту в новоча­сному сві­ті, що роз­ши­ри­вся раптом далеко за ме­жі рі­дно­го сели­ща.

Друга від­повідь — це страх сме­рті й по­тре­ба ві­чності, бодай си­м­волі­чної. У до­модерні ча­си цю по­тре­бу задовольня­ла релі­гія; за нової доби секу­ля­ри­за­ція ви­твори­ла ек­зи­стенційну пу­стку, яку, власне, й заповнив на­ціоналізм. Це сві­тська релі­гія, що має свої, громадя­нські, обря­ди та ри­туа­ли й свою ві­ру у си­м­волі­чне без­сме­ртя через мета­фізи­чну при­че­т­ність до «на­ції» — понад особової сут­ності, яка існувала до тво­го народже­н­ня и існува ти­ме після фізи­чно­го зни­к­не­н­ня.

«Чу­храї­нці», які окреслю­ють се­бе у фейле­тоні Остапа Ви­шні як «перед­рії­вські» і «правосла­вні», не по­тре­бу­ють на­ціональної іденти­чності, бо свої практи­чні по­тре­би в со­лі­дарності і без­пе ці вони реалі­зовують у ме­жах «пле­мені» (села Перед­рї­ї­нка), а їх ні мета­фізи­чні по­тре­би ці­лком задовольняє тради­ційна релі­гія. У принципі, та­ку іденти­чність мо­ж­на збе­рі­га­ти й у ши­ршо­му сві­ті, але там вона неми­ну­че уля­гає ерозії, се­б­то модерніза­ції. Вона, прості­ше ка­жу­чи, на­ціоналі­зує­ться — «чу­храї­нці» стають украї­нця­ми, або ж росі­я­нами, або ж, як це бу­ло впродовж май­же ці­ло­го XX сто­лі­т­тя, гомосовє­ті­ку­сами.

Що ж до Коха­новських, які пере­творю­ю­ться на Коха­нів, то вони уособлю­ють рад­ше тенденції постмодерні, за яких на­ціональна іденти­чність не зни­кає, але пере­стає бу­ти екс­клю­зи­вною. Наверта­ю­чись у єврейство, вони не пере­стають бу­ти польськи­ми громадя­нами, а от­же й не втра­ча­ють пов’язаних із цим практи­чних пере­ваг. І водночас набу­вають додатково пере­ваг си­м­волі­чних, пов’язаних з уявною при­че­т­ністю до ще однієї ку­льтурно-істори­чної спільно­ти.

І наре­шті два сло­ва про аме­ри­кансько­го дя­де­ч­ка. Ця водевільна по­стать, за мої­ми спо­стереже­н­ня­ми, здат­на ката­лі­зувати не ли­ше пере­творе­н­ня Коха­новських у Коха­нів, а й яко­го-не­будь Міни Мазє­ніна у Ми­ну Мазайла. Років двад­цять то­му, прига­дую, мої друзі, російськомовні кия­ни, напу­чу­вали сво­го семи­лі­т­ньо­го си­на перед при­їздом далеко­го аме­ри­кансько­го роди­ча: «Ты ж, Серё­жа, смо­три, с паном Ми­ха­и­лом разговари­вай по-украи­нски!..»

Пан Ми­хайло давно вже помер, Сє­рьо­жа ви­ріс, а про­те роз­мовляє по-украї­нськи й досі.

Втім, хтозна, мо­же, пан Ми­хайло у то­му зовсім і не винен.

3. Мова

Десь у той самий час, на поча­тку 90-х, я по­трапив у та­ку собі «Перед­рії­вку» — село на Київщи­ні, де жи­ли далекі роди­чі моєї дружи­ни. При­ймали вони нас, як і заведено в Украї­ні, над­звичайно гостин­но. Схо­же, ли­ше одна річ турбу­вала бабу­сю: ми роз­мовля­ли не ли­ше між собою, а й із ді­тьми по-украї­нськи, — тож бабу­ся вре­шті сказала: «Не нада так. То ми тут бала­кає­мо по-своє­му. А ви жи­вете у городі, то й му­си­те бала­кать по-городському!..»

Вона не сказала «по-украї­нськи» чи «по-російськи», — бо ці ярли­ки бу­ли для неї занадто абстракт­ни­ми і то­му без­змістовни­ми. Вона пі­ді­йшла до справи суто практи­чно, у те­рмінах здорово­го глузду: тут у нас на селі — одна мова, а в городі — інша; в ко­ж­ній місцевості ба­жа­но роз­мовля­ти місцевою мовою, а надто, ко­ли зби­рає­шся жи­ти у тій місцевості досить дов­го або й дові­ку.

Мова бу­ла для неї ли­ше інструментом, без жодно­го си­м­волі­чно­го значе­н­ня. Хоча під­сві­до­мо вона, мо­же, й від­чу­вала, що городська мова має ви­щий статус, аніж сі­льська, бо ж пред­ставляє ви­щий — ку­льтурні­ший, осві­че­ні­ший, замо­ж­ні­ший, обла­штовані­ший, впливові­ший світ. У ко­ж­нім разі, її мо­ло­д­ші односельці, які пере­їжджа­ють до міст, поповню­ю­чи там ря­ди га­старбайте­рів — та­кі собі анкла­ви третьо­го сві­ту у першо­му, — досить ви­разно цю статусність від­чу­вають. Для них украї­нська мова — це знак упослі­дженості, другосортності, ко­лгосп­но­го

рабства; це чорна шкіра, якої вони прагнуть по­збути­ся, аби стати, як усі, біли­ми чи, принаймні, зроби­ти біли­ми своїх ді­тей — аби «не му­чи­ли­ся», — не за­знавали образ, глузувань, прини­жень, фізи­чних і си­м­волі­чних.

У ко­ло­ніальній краї­ні мова — не просто ути­лі­та­рний засіб, який поле­г­шує комуні­ка­цію, а й вияв (і засіб) до­міну­ва­н­ня однієї групи над іншою. Тож ви­бір мови має не ті­льки й не стільки прагмати­чний ха­рактер, скільки си­м­волі­чний. Лю­ди­на або при­ймає ко­ло­ніальну си­туа­цію як даність, як ле­гі­ти­мну норму, і своєю мовною поведінкою її під­три­мує й ре­продукує, або ж ставить її під сумнів, запере­чує, намага­є­ться зміни­ти.

Як­що мова є си­м­волом — поневоле­н­ня або ви­зволе­н­ня, — то від­повід­но й ставле­н­ня до неї є значно істо­т­ні­шим, її спри­ймають вже не просто як засіб для практи­чно­го ви­кори­ста­н­ня. Мета­фори­чно ка­жу­чи, біла лю­ди­на не конче му­сить ставати індіани­ном; досить, аби лиш у певний мо­мент вона показала го­товість, як у кла­си­чному аме­ри­канському фільмі, «та­нцю­вати з вовками».

У недавно опублі­кованій кни­зі спо­га­дів Семен Глузман, бага­то­лі­т­ній політв’язень, роз­повід­ає, як він, єврей, за­прия­зни­вся у та­борах з украї­нськи­ми, ли­товськи­ми та інши­ми «на­ціоналі­сти­чни­ми» диси­дентами, а та­кож — із бійця­ми УПА, які все ще від­бу­вали в той час свої 25-лі­т­ні те­рміни. І як та­бі­рне на­ча­льство намага­ло­ся роз’єд­нати їх за на­ціональною ознакою, пере­свари­ти, на­цьку­вати одне на одно­го, і як ска­же­ніло, ко­ли це їм не вдавало­ся. Семен Глузман пи­ше і роз­мовляє ли­ше по-російськи, але вва­жає се­бе украї­нцем. Йо­го «украї­нськість» ви­знача­є­ться, зроз­уміло, не так паспортом, як ло­я­льністю — певним набором ідей, по­глядів, цін­ностей. У Пів­ні­чній Ірла­ндії йо­го мо­ж­на бу­ло б на­звати непракти­ку­ю­чим като­ли­ком. Або й узага­лі, ате­їстом. Але все одно — като­ли­цьким. Бо ж конфе­сія в них, як і мова у нас, — це рад­ше політи­чний маркер, ко­трий мало що ка­же про реальну це­рковну чи мовну практи­ку, зате ду­же бага­то — про іденти­чність.

Якось гу­ля­ю­чи Му­зеєм модерно­го ми­сте­цтва в Сток­го­льмі, я помі­тив старшу жі­нку з 12-лі­т­ньою ді­вчи­нкою, — мо­ж­ли­во, бабу­сю з ону­кою, — ко­трі так само неквап­но ходи­ли напів­поро­ж­німи зала­ми й бала­кали по-російськи. Ні­чо­го в тім ди­вно­го не бу­ло, росі­ян скрізь бага­то, ли­ше залі­зна завіса пере­шкоджа­ла нам усві­до­ми­ти значно рані­ше, що ко­жен четвертий чи п’ятий жи­тель європейсько­го конти­ненту — росі­я­нин. Але в остан­ньо­му залі я почув раптом, як бабу­ся, схили­вши­ся до ску­льптури Архи­пенка, обурено ка­же ону­ці: «Что они напи­сали?!.. Какой же он рус­ский?!.. Он же наш! И Малевич! — вона ки­ну­ла по­глядом далі по залу. — И Экстер!..»

Я не знаю, чи це закордон так впливає на іденти­чність моїх спів­ві­тчи­зни­ків, ві­ді­граю­чи, у певному сенсі, роль ко­ле­кти­вно­го аме­ри­кансько­го дя­де­ч­ка, а чи це вже сама Украї­на стає постко­ло­ніальною й постмодерною, оми­наю­чи якимсь ди­вом не­приє­мні про­бле­ми деколоніза­ції та модерніза­ції. Але я знаю, що реальне жи­т­тя завжди бага­т­ше за всі на­ші схе­ми, моделі і кла­си­фі­ка­ції. А то­му ле­г­ко мо­жу собі уяви­ти майбу­т­нє, де на­шу іденти­чність ви­знача­ти­ме вже не релі­гія, не мова й не на­ціональність, а тип комп’юте­рно­го опро­граму­ва­н­ня чи ре­гістр теле­пати­чно­го зв’язку.

У та­ких си­туа­ці­ях я завжди зга­дую іроні­чно­го Борхе­са, а точні­ше — вига­дану (скоріш за все) ним ки­тайську енци­кло­педію «Не­бесна імперія благодат­них знань», де всіх тварин поділено на: а) нале­ж­них Імператорові; б) набальзамованих; в) при­ру­че­них; г) малю­ків; ґ) си­рен; д) казкових; е) окремих собак; є) вклю­че­них у цю кла­си­фі­ка­цію; ж) що га­сають, як очманілі; з) незлі­чен­них; и) намальованих що­найтоншим пензлем із верблю­дя­чої ше­рсті; і) інших; ї) ко­трі роз­би­ли кві­ткову вазу; й) схо­жих здаля на мух.

Так він пародіює на­ше намага­н­ня все кла­си­фі­ку­вати, роз­кла­сти по шу­х­ля­дах, ви­ши­ку­вати в іє­рархії. «Воче­видь, не існує кла­си­фі­ка­ції сві­ту, яка б не бу­ла довільною і про­бле­мати­чною, — під­сумовує він, — При­чи­на вельми проста: ми не знає­мо, що та­ке світ… А про­те немо­ж­ли­вість збагнути бо­же­ствен­ну схе­му сві­ту не від­охочує нас від бу­дува­н­ня на­ших, лю­дських схем, хоч ми й ро­зуміє­мо, що вони — ти­м­ча­сові».

2013

Уявні стіни, ві­ртуа­льні мости

1.

Єдиний міст, який мені ви­пало ба­чи­ти у ди­ти­нстві, пере­ти­нав рі­ч­ку Стир, від­окремлю­ю­чи місто Луцьк, де я ні­би­то народи­вся, від села Рованці, де я проводив у ді­да з бабою шкільні кані­ку­ли. То був залі­зни­чний міст, закри­тий для пі­шо­ходів. Ли­ше військові з невели­ч­ко­го га­рнізону обабіч мо­гли на ньо­го заходи­ти, та ще подеколи залі­зни­чни­ки під суворим на­глядом тих-та­ки військових.

Уся довко­ли­шня те­ри­торія бу­ла об­городжена ко­лю­чим дро­том, а при само­му мості ви­сочі­ла вартова ве­жа. Це, втім, не зава­жа­ло нам, ді­тла­хам, прони­кати на заборонену те­ри­торію — на ща­стя, не заміновану — у пошу­ках ожи­ни, аґрусу чи зати­шно­го місця серед ку­щів для ри­балки. Місто бу­ло зовсім поруч, на другому бе­ре­зі рі­ч­ки, але щоб по­трапи­ти до ньо­го, тре­ба бу­ло пройти трохи вниз за те­чі­єю до поро­ма. Або, як­що взи­мку, — пере­йти по льоду. Про­бле­ми з’явля­ли­ся пізньої осені, ко­ли рі­ка бралась кри­гою, ще надто тонкою, щоб по ній ходи­ти, але вже досить цуп­кою, щоб за­блоку­вати пором. Те саме бу­ло й навесні. Селя­ни на кі­лька ти­ж­нів опи­ня­ли­ся май­же ці­лком ізо­льовани­ми від сві­ту. У кри­ти­чному ви­пад­ку вони, звісно, мо­гли пройти ще далі за те­чі­єю до авто­мобільно­го мосту. Але авто­мобілів ні­хто не мав, тож це мав бу­ти справді кри­ти­чний ви­падок, щоб телі­пати­ся десять кі­ло­метрів по багню­ці до лі­карні чи пошти.

Ці­каво, що я ні­ко­ли не чув нарі­кань з приводу не­при­ступ­но­го для пі­шо­ходів залі­зни­чно­го мосту. Він ви­сочів у всіх на ви­ду і місто за ним ви­глядало на­прочуд ле­г­код­осяжним і особли­во привабли­вим. Та ні­хто чо­мусь про цей найкоро­т­ший шлях навіть не мріяв. Міст, здавало­ся, був за­мкнений не ли­ше для лю­дей, а й для їхніх думок. Для реальних мандрів і для уявних.

Ні­хто не знав до пу­т­тя, наві­що йо­го так ретельно охороня­ють. Аме­ри­канським шпи­гу­нам не бу­ло й діла до ці­єї маргінальної гілки, якою проходи­ло ли­ше кі­лька поїздів на день. А бандері­вські парти­зани у тих краях уже зо два деся­ти­лі­т­тя, як зги­ну­ли. Міст, при­пу­скаю, був сакральним об’єктом, си­м­волом державної всюдису­що­сті та недремності, по­та­є­мності й незбаген­ності — у найкра­щих тради­ці­ях Франца Ка­ф­ки.

Мо­ж­ли­во, саме з то­го ди­тя­чо­го досвіду походить моя подальша недові­ра до мета­фори «аркоду­ж­них мостів», які бу­ці­мто єд­нають народи й краї­ни у пи­шномовному й пу­стопоро­ж­ньо­му совє­тському мі­фі. Бо той міст, по­близу яко­го я вудив ри­бу й зби­рав ожи­ну, був на­справді стіною, фейком, ка­ф­кі­анською хи­ме­рою. Згодом я стрінув ще чи­мало та­ких си­му­ля­крів — на совє­тському кордоні, на ав­стрійському, на німе­цькому… Мій остан­ній і, ймовірно, найва­ж­ли­ві­ший досвід та­ко­го роду походить із Доне­цька — міста, де я побував узи­мку 2012, за рік до війни.

З-поміж найці­каві­ших та­мте­шніх ре­чей мені особли­во запам’ята­вся «Міст украї­нсько-російської дружби» на ви­сокому бе­ре­зі Кальміу­су. Він скидався не так на міст, як на трамплін для стриб­ків у воду. Чи, мо­ж­ли­во, на пара­шу­т­ну ви­шку. Ви­глядав як за­про­ше­н­ня росі­я­нам: ми, мовляв, збу­дували своїх п’ять метрів, те­пер ви збу­дуйте з про­ти­ле­ж­но­го боку своїх п’ятсот. Але то бу­ла рад­ше моя іронія, а не творців то­го пам’ят­ни­ка. Вони, схо­же, ці­лком сер­йозно оздоби­ли йо­го бє­рьозками і кали­нами, ге­рбами і прапорами, а та­кож дво­ма бабе­ха­ми, одна з яких мала віночок на го­ло­ві, а друга — коко­шнік.

Та найбільше вра­же­н­ня справив на мене не цей фо­лькло­рно-патрі­о­ти­чний кітч, а два персона­жі, ко­трі неві­до­мо як у цей пантеон затесали­ся. То був Він­ні-Пух і Паць, ко­трі простували мостом, узя­вшись за руки чи, пак, за ла­п­ки, ви­кли­каю­чи в мені знов нездо­лан­ну пі­дозру що­до по­та­є­мної іроні­чності, ба глузли­вості авторів цьо­го архи­твору. Бо ко­ли при­пу­стити, що Він­ні-Пух, як і нале­жить ведмедеві, си­м­волі­зує Росію, то Украї­на тоді — Свиня, тоб­то під­свинок. Як­що ж навпаки, Він­ні-Пух — це гі­гант Яну­кович, а кри­хі­тка Паць — це кремлі­вський карлик, то си­м­волізм виявля­є­ться ще крамо­льні­шим.

Я поділи­вся сумні­вами з місцевим ко­ле­гою, який мене су­проводжу­вав, на що він від­чайду­шно замахав руками: ти­хі­ше, мовляв, — почу­ють!..

Міст, як я й при­пу­скав, був на­справді стіною.

За рік-пів­тора усі ці «мости» оберну­лись на мону­ментальні стіни.

2.

Восени 2001-го я опублі­ку­вав був у «Кри­ти­ці» ста­т­тю під прово-кати­вною на­звою «Дві Украї­ни», яка зна­йшла собі не ли­ше при­хи­льни­ків, а й завзя­тих кри­ти­ків, особли­во серед тих, хто самої стат­ті не чи­тав, зате знав її заго­ло­вок. Я під­ступ­но, на їхню думку, поділив Украї­ну, демонізував Схід, пере­більшив ре­гіональні від­мін­ності і ще­дро полив водою кремлі­вський млин.

Це мені нага­дувало лі­нчу­ва­н­ня кур’єра, що приніс по­га­ні новини, чи нарі­ка­н­ня на лі­каря, що поставив не ду­же приє­мний діа­гноз. Хоч на­справді я й не думав про­ти­ставля­ти Схід Заходові чи російськомовців украї­нськомовцям, то­му що говорив про ре­чі сер­йозні­ші: про два несумісних на­ціональних проекти, два ти­пи іденти­чності та дві досить рі­зні си­стеми цін­ностей. Під­три­мка обох проектів, без­умовно, істо­т­но рі­зни­ла­ся в рі­зних ре­гіонах, у рі­зних ет­ні­чних, мовних чи конфе­сійних групах. Про­те вона так само рі­зни­ла­ся і в рі­зних ві­кових групах чи в групах із рі­зним рі­внем осві­ти або доходів. Кон­стата­ція то­го, що в одних ре­гіонах популя­рні­шим є «проє­вропейський» на­ціональний проект, а в інших — «євразійський» («східнослов’янський») означа­ла не більше, ніж ви­зна­н­ня поді­бно­го фа­кту, що серед мо­ло­д­ших, замо­ж­ні­ших і осві­че­ні­ших громадян де­що популя­рні­шим є один проект, а серед старших, бі­дні­ших і менш осві­че­них — інший. Жодна з цих кореля­цій не тя­гне за собою жодно­го «поділу» чи «роз­ко­лу» саме то­му, що ні групи, ні ре­гіони не є гомо­ген­ни­ми; вони складаю­ться з ду­же рі­зних лю­дей, ча­сто із вельми супере­ч­ли­ви­ми по­глядами, які мо­ж­на звести до одно­го знамен­ни­ка ли­ше на доволі ви­сокому рі­вні абстрагу­ва­н­ня та узага­льне­н­ня. Кореля­ція від­рі­зня­є­ться від жорстко дете­рмінованої зале­ж­ності тим, що вказує ли­ше на більшу (чи меншу) ймовірність певної цін­нісної на­станови чи геополіти­чної орі­є­нта­ції, але аж ніяк не га­рантує, що в ко­ж­но­го чле­на конкрет­ної ві­кової, ет­ні­чної, мовно-ку­льтурної чи ре­гіональної групи вона бу­де саме та­кою, а не ці­лком інакшою. Прості­ше ка­жу­чи, нема жодних га­рантій, що (на­при­клад) російськомовний пенсіонер з Дон­басу неодмін­но бу­де «ват­ні­ком», а украї­нськомовний сту­дент із Га­ли­чи­ни — щи­рим проє­вропейським лі­бе­рал-демократом і патрі­о­том. Усе мо­же бу­ти навпаки; в Украї­ні принале­ж­ність до будь-якої соціальної групи означає ли­ше більшу чи меншу ві­ро­гідність певних по­глядів і на­станов, але жорстко їх не дете­рмінує.

Саме в та­кому, суто аналі­ти­чному, абстракт­но-кате­горійному пла­ні я про­ти­ставляв «дві Украї­ни» як два проекти державо-на­ці­етворе­н­ня, пов’язані з дво­ма рі­зни­ми ти­пами на­ціональної іденти­чності та істо­т­но від­мін­ни­ми си­стемами цін­ностей. Саме в та­кому (і ли­ше в та­кому) пла­ні я стверджу­вав, що один проект є значно кра­щим від іншо­го; мало то­го, я був завжди

пере­конаний, що ті­льки один із них є справді прийня­т­ним і жит­тє­дайним для Украї­ни — як­що ми справді хоче­мо здійсни­ти ци­вілі­за­ційний прорив, модернізувати­ся, стати в один ряд із роз­винени­ми європейськи­ми краї­нами, а не жи­во­ті­ти на за­двірках панросійсько­го пу­ті­нсько­го Мордору.

При­родно, моя увага завжди бу­ла при­ку­та до чин­ни­ків, які пози­ти­вно корелю­ють із «проє­вропейським» проектом і які нам ба­жа­но, на­скільки мо­ж­ли­во, роз­ви­вати й під­три­му­вати. Деко­трі з них, як вік респондентів, зале­жать ви­клю­чно від при­родних про­цесів; на інші, як рі­вень замо­ж­ності чи осві­че­ності, ми мо­же­мо впливати економі­чни­ми ре­формами чи просві­т­ни­цтвом. Деко­трі, як ет­ні­чність, ви­глядають стійки­ми й парти­ку­ля­рни­ми, про­те ці­лком мо­жуть під­поря­д­ку­вати­ся конце­пції спільної для всіх громадя­нської іденти­чності в рамках украї­нської політи­чної на­ції. Промо­ція украї­нської мови мо­же істо­т­но роз­ши­ри­ти до­ступ російськомовно­го населе­н­ня до альте­рнати­вних дже­рел інформа­ції й одноча­сно осла­би­ти вплив російської медіа­пропага­нди й не менш токси­чної поп­ку­льтури. Ре­гіональний чин­ник ви­глядає стійким, але й на ньо­го мо­ж­на впливати, сти­му­люю­чи рух ідей та лю­дей — школя­рів, сту­дентів, ста­же­рів, тури­стів. Поки у нас, за дани­ми соціо­ло­гів, 36% населе­н­ня ні­ко­ли в жит­ті не бу­вали за ме­жа­ми своєї області і ще 36% бу­вали там ли­ше раз, ми не ви­рвемо їх з інформа­ційної бу­льба­шки, пере­повненої рі­зноманіт­ни­ми стерео­ти­пами.

У 2006 ро­ці, прига­дує­ться, соціо­ло­ги з Центру ім. Разумкова по­проси­ли своїх респондентів оці­ни­ти за 10-бальною шкалою, на­скільки близьки­ми до се­бе вони вва­жа­ють жи­телів рі­зних ре­гіонів Украї­ни та деяких сусі­дніх держав «за ха­ракте­ром, звича­я­ми, тради­ці­я­ми». У пропонованих від­повід­ях «нуль» означав ці­лкови­ту від­мін­ність, «10» — абсо­лю­т­ну поді­бність. Київ і центр Украї­ни ці­лком про­гнозовано бу­ли ви­знані за най­ближ­чі (7,65-7,50 бала), нато­мість жи­телі сусі­дніх країн ви­знані за найдальші (Польща — 3,70 бала, Туреч­чи­на — 1,60). З парадигми, однак, ви­пали жи­телі Росії та Біло­русі: вони вияви­ли­ся помі­т­но ближ­чи­ми для середньо­го украї­нця (6,82-6,04) за жи­телів захі­дної Украї­ни (5,87-5,66).

Ре­зульта­ти по ре­гіонах ви­глядали ще драмати­чні­ше. Захі­дні украї­нці ви­знали громадян Польщі ближ­чи­ми до се­бе від жи­телів Дон­басу (4,44 про­ти 4,36), нато­мість росі­ян (3,71 бала) постави­ли поза біло­русами і сло­ваками. Жи­телі східної Украї­ни від­повіли си­метри­чно: ви­знали росі­ян (8,37 бала) за най­ближ­чих до се­бе — після дон­басців і сло­бо­жан. Нато­мість захі­дних украї­нців і навіть жи­телів центру постави­ли не ли­ше позаду росі­ян, а й позаду біло­русів.

Як­що га­дану спорі­дненість із росі­я­нами «за ха­ракте­ром, звича­я­ми, тради­ці­я­ми» мо­ж­на якось іще поясни­ти ви­соким від­со­тком ет­ні­чних росі­ян і російськомовців у самій Украї­ні та фа­кти­чним до­міну­ва­н­ням в Украї­ні російських масмедій і масової ку­льтури з при­та­ман­ною їм гламу­ри­за­ці­єю всьо­го російсько­го, то уявле­н­ня украї­нців про бу­ці­мто «близькість» із біло­русами не мають під собою жодно­го опертя — ні реально­го, засновано­го на особи­сто­му досвіді, ні навіть ві­ртуа­льно­го, засновано­го на сьо­годні­шніх медіях та маску­льті. «Біло­русь» — та, ко­тра в їхніх го­ло­вах, — не має ні­чо­го спільно­го з реальною Біло­рус­сю, в якій абсо­лю­т­на більшість украї­нців зроду не бу­вала, жи­вих біло­русів не ба­чи­ла, про біло­руську історію та ку­льтуру не має за­звичай зелено­го уявле­н­ня, а мову знають при­близно так, як росі­я­ни — украї­нську: на рі­вні анек­до­ту. Та «Біло­русь», ко­тра ви­дає­ться їм над­звичайно близькою («за ха­ракте­ром, звича­я­ми, тради­ці­я­ми») — ближ­чою навіть від захі­дних украї­нців, — це чи­ста ідео­ло­гема, ча­сти­на імперсько­го мі­фу про три «брат­ніх» народи, ко­трі конче му­сять бу­ти «спорі­днені», — бо як же інакше? Це уявле­н­ня не по­тре­бує фа­ктів, не по­тре­бує зна­н­ня; міф, як ві­до­мо, не вимагає доведе­н­ня й не під­ля­гає жодному ло­гі­чному спростуван­ню; «біло­русів» зовсім не тре­ба знати, щоб щи­ро ві­рувати, що вони — «на­ші», русько-совє­тські, правосла­вно-східнослов’янські.

При­пу­скаю, що й росі­я­ни у цих уявле­н­нях та оці­ню­ва­н­нях та­кі самі фі­кти­вні; фі­кти­вні в них і захі­дні украї­нці, яких середньоукраї­нська сві­до­мість ставить («за ха­ракте­ром, звича­я­ми, тради­ці­я­ми») в один ряд з інозем­ця­ми. Це не конче означає, що росі­я­ни чи біло­руси — «хоро­ші», а захі­дні украї­нці — «по­га­ні». Це означає ли­ше, що одні з них — «на­ші» (навіть як­що по­га­ні); а другі — «чу­жі» (навіть як­що хоро­ші). Ми мо­же­мо скільки зав­годно ке­п­ку­вати з ці­єї інфа­нти­льної, мі­фо­ло­гі­чної сві­до­мості, а про­те саме вона ви­значає поведінку міль­йонів лю­дей, і в цьо­му сенсі вона є вагомі­шою за ту реальність, яка ви­дає­ться нам об’єкти­вною. І ті бар’єри, які вона ви­бу­довує — між рі­зни­ми групами. між ре­гіонами, між Украї­ною й сві­том, — не так просто здо­ла­ти, бе­ру­чи до уваги жи­ву­чість мі­фа і йо­го засадни­чий іму­нітет до будь-яких фа­ктів та ло­гі­чних аргументів.

Не так давно (у 2016-му) соціо­ло­ги з Центру ім. Разумкова по­втори­ли своє опи­тува­н­ня деся­ти­лі­т­ньої давності, що­правда, де­що зміни­вши йо­го параметри. Цим вони фа­кти­чно унемо­ж­ли­ви­ли пря­ме порі­вня­н­ня нових ре­зульта­тів із попередніми й істо­т­но ускладни­ли зокрема з’ясува­н­ня впливу Євро­май­дану й неоголоше­ної російсько-украї­нської війни на суб’єкти­вне сприйня­т­тя украї­нця­ми між­групових/між­ре­гіональних від­мін­ностей у своїй краї­ні. Про­те принаймні одна особли­вість з опи­тува­н­ня 2006 року просте­жу­є­ться і в ре­зульта­тах ново­го: росі­я­ни й надалі (по­при військову агресію) зали­шаю­ться для більшо­сті украї­нців го­ло­вни­ми «на­ши­ми», в одному ря­ду з жи­теля­ми центральної, східної та пів­ден­ної Украї­ни, а га­ли­ча­ни й надалі зали­шаю­ться го­ло­вни­ми «чу­жи­ми», в одному ря­ду з громадя­нами Євросою­зу.

По­при від­сут­ність у цьо­му ново­му дослі­джен­ні запи­та­н­ня про біло­русів, мо­ж­на з певністю стверджу­вати, що украї­нці в основній своїй масі й надалі іденти­фі­ку­ють се­бе з уявною правосла­вно-східнослов’янською спільно­тою «на­ших» і зараховують до «чу­жих» усіх, хто за свої­ми «тради­ці­я­ми і по­глядами» до тої спільно­ти не впи­сує­ться. В цьо­му сенсі «дві Украї­ни» — це дві спільно­ти, одна з яких рі­шу­че не ви­знає свої­ми так званих «на­ших», а інша — ніяк не мо­же з ти­ми «на­ши­ми» роз­про­ща­ти­ся.

3.

У ро­мані «Міст через рі­ч­ку Квай» (1952) П’єра Бу­ля та пізні­шо­му (1957) фільмі за йо­го мо­ти­вами британський під­полковник Ні­кол-сон спору­джує міст, ко­трий у кі­нцево­му під­сумку оберта­є­ться стіною — між ним і йо­го спів­ві­тчи­зни­ками, між йо­го моральни­ми пере­кона­н­ня­ми та вимо­га­ми воєн­но­го ча­су, між профе­сійною гордістю і патрі­о­ти­чним обов’язком. Вига­дана історія роз­горта­є­ться в реальних об­ставинах — на бу­ді­вни­цтві Бі­рманської залі­зни­ці, яка мала з’єд­нати в 1943 ро­ці Рангун і Ку­а­ла-Лу­мпур. Ні­ко­лсон — один із бага­тьох поло­нених, яких японці зму­шу­ють пра­цю­вати на бу­ді­вни­цтві. Він проя­вляє се­бе у фільмі як чесна й від­ва­ж­на лю­ди­на, з ви­сокою гідністю та мі­ц­ни­ми засадами. А про­те він ко­ла­борує з воро­гом і, як старший офі­цер, спону­кає своїх під­ле­глих пра­цю­вати чесно й ефе­кти­вно, не допускаю­чи ні активно­го, ні паси­вно­го сабо­та­жу. Він не ке­рує­ться особи­сти­ми інтересами; він щи­ро ві­рить, що війна рано чи пізно закі­нчи­ться, а міст зали­ши­ться — і слу­жи­ти­ме лю­дям. Він пере­конаний, що британські поло­нені ті­льки так і мо­жуть довести свою пере­вагу над японця­ми — кра­щою пра­цею і ви­щим умі­н­ням. Насамкі­нець він намага­є­ться вря­тувати щойно збу­дований міст від своїх спів­ві­тчи­зи­ків, ко­трі хочуть ви­садити йо­го в пові­тря. І пла­тить жи­т­тям за свою перверси­вну фа­хову гордість і хворобли­вий перфе­к­ціонізм.

В остан­ні роки я зга­дую той сю­жет що­разу, ко­ли добросерді ко­ле­ги на Заході закли­кають мене прокла­дати мости до російських друзів, а не від­городжу­вати­ся від них стінами. По­ти­сніть руки, ка­жуть вони, адже у вас стільки спільно­го. Продовжуйте діалог. Бо ж війна рано чи пізно закі­нчи­ться, а пере­кла­ди ли­шаться, пісні і му­зи­ка теж; не варт же­ртвувати друж­німи і родин­ни­ми узами через ми­ну­щі і зага­лом дрібні супере­ч­ки.

Про­бле­ма, однак, у тім, що ці «супере­ч­ки» аж ніяк не дрібні і, на жаль, не ми­ну­щі. Вони три­вають ось уже кі­лька сто­літь і точа­ться не через шмат землі чи торгову угоду з Євросою­зом. Вони на­справді — про саму суть украї­нської на­ції, її право на існува­н­ня, її власну мову, ку­льтуру, суверенітет, гідність.

Я на­вча­вся у Москві в 1980-х і мав зага­лом непо­га­ні стосу­нки з російськи­ми одноку­рсни­ками, про­те по­ступово при­пи­нив спілку­ва­н­ня май­же з усі­ма. І трапи­лось це не у 2014-му, ко­ли Росія поперла в Крим, а по­тім і на Дон­бас під радісні вигу­ки своїх громадян. Це трапи­лось значно рані­ше, ще на поча­тку 1990-х, ко­ли Украї­на здобула незале­ж­ність і всі мої російські ко­ле­ги від­повіли на неї по­га­но при­хованим роз­дратува­н­ням, кпи­нами й ха­му­вати­ми до­те­пами. «Ми ж бо один народ!» — закли­нали вони. — «Нам немає чо­го діли­ти!..» От ті­льки та їхня «єд­ність» завжди бу­ла чо­мусь однобокою: саме ми, украї­нці, мали ставати «одним народом» із росі­я­нами — а не навпаки.

По­при всю мою повагу до зарубі­ж­них ко­лег, я не го­товий під­дати­ся їхньо­му прекрасноду­хо­му па­ци­фізму і зайня­ти­ся прокла­да­н­ням «мостів» до Росії — принаймні до­ти, доки російські найманці вбивають на­ших лю­дей за мовча­зної згоди абсо­лю­т­ної більшо­сті росі­ян. Хай спершу при­пи­нять об­стріли, виведуть з Украї­ни свої війська, від­ве­зуть до Га­аги своїх лі­лі­пу­ті­нів, — і щойно тоді ми змо­же­мо роз­поча­ти діалог, який мати­ме певен сенс. А до то­го всі «мости», які ми бу­демо бу­дувати, скидати­му­ться на міст під­полковни­ка Ні­ко­лсона через рі­ч­ку Квай. Вони не зруйну­ють тих му­рів і не зни­щать стерео­ти­пів, які від­городжу­ють росі­ян від реальної Украї­ни. Рад­ше поле­г­шать шлях у наш бік для російських та­нків, ефе­с­бе­шних агентів і отруйної кремлі­вської пропага­нди. Заяви на­ших по­псових звьозд про те, що в Москві вони, ті­па, ви­спів­ують-ви­та­нцьовують не для Пу­ті­на, а для чу­дових і, звісно ж, брат­ніх для них росі­ян, звучать при­близно так само, як ви­прав­да­н­ня ви­ступів у Бе­рлі­ні під час Другої сві­тової війни. Там теж бу­ли ті, що слу­жи­ли ми­сте­цтву, а не брудній політи­ці, і ви­спів­ували зовсім не для Гі­тле­ра.

Ми вже й так збу­дували занадто бага­то «мостів» до Росії, і до­зволи­ли росі­я­нам збу­дувати ще більше троя­нських мостів до нас — аж до остан­ньо­го, Ке­рче­нсько­го. Саме ци­ми «мостами» вони завози­ли свій цемент, свою це­глу й бетон до нас, ви­кла­даю­чи стіни у го­ло­вах на­ших лю­дей — між рі­зни­ми групами й ре­гіонами, між Украї­ною й сві­том. В умовах війни саме час ці «мости» пови­саджу­вати. І збу­дувати нато­мість єдину, але справді мо­гу­т­ню стіну, яка б від­окреми­ла нас від Мордору на сході. Це бу­де складно, ко­штовно і, мо­же, для деко­го навіть бо­лі­сно. Про­те ці­ла краї­на не повин­на бу­ти зару­чни­цею тьо­ті Кла­ви, якій конче тре­ба в Москву до роди­чів, або вуйка Петра, якому нема ку­ди більш по­їхати на заробі­тки, крім як у Тю­мень. Хоч як при­кро, та му­си­мо на­шим спів­громадя­нам про все це чесно сказати, — за всі­єї поваги до під­полковни­ка Ні­ко­лсона та йо­го інже­не­рно­го перфе­к­ціонізму.

бе­ре­зень 2019