Лексикон націоналіста та інші есеї

2. THESAURUS POLONIA

Понад му­рами

1.

«Ку­ри­ца не пти­ца, Польша не за­грани­ца», — гласи­ла, прига­дує­ться, популя­рна совє­тська при­казка. Профе­сійний пси­хо­лог, імовірно, до­гле­дить у ній не ли­ше тради­ційну російсько-совє­тську зневагу до «поля­чи­шек», а й глиб­ші компле­кси, зокрема заздрість і те, що Юнґ би на­звав проек­ці­єю назовні власної «ті­ні». Як і ко­ж­на народна при­казка, вона не ли­ше озвучу­вала певну жи­тейську му­дрість, а й виявля­ла її непевність та нео­статочність. Бо ж незапере­чні істи­ни є на­стільки оче­ви­дни­ми, що при­казок не по­тре­бу­ють.

Правди­вий «закордон» почи­нався і справді не в Польщі, а значно далі — за Бе­рлі­нським му­ром, за «залі­зною завісою», прони­к­ну­ти за яку пере­сі­чним ме­шканцям комуністи­чно­го раю бу­ло немо­ж­ли­во. Сказане, про­те, не означає, що по­трапи­ти до Польщі (чи іншої «брат­ньої соціалі­сти­чної краї­ни») бу­ло набага­то ле­г­ше. Хоч усіх їх і не вва­жа­ли правди­ви­ми «пти­ця­ми», се­б­то «за-грани­ця­ми», ви­їжджа­ти до них мо­ж­на бу­ло ли­ше на за­про­ше­н­ня пере­ві­рених роди­чів або ж у складі так званої «тури­сти­чної групи» за пу­ті­вками, що їх роз­поділя­ли серед пере­дови­ків ви­робни­цтва, громадських активістів, стука­чів та інших ло­я­льних, а ще кра­ще — гіперло­я­льних під­даних.

У середи­ні 70-х я ви­рі­шив теж спробувати — хоча й не мав особли­вих ілю­зій що­до офі­ційної від­повіді. Це був, рад­ше, екс­пери­мент на само­му собі — рі­зновид, сказати б, польових дослі­джень. І від­повідь із ОВІ­Ру справді при­йшла через кі­лька міся­ців — саме та, якої я й споді­вався: «Отказать. В пое­зд­ке нет необ­ходи­мости».

Советська держава бу­ла виня­тково дбайли­вою. Вона знала по­тре­би всіх своїх громадян ку­ди кра­ще за них самих.

Тож до Польщі я по­трапив допі­ру 1989 року, у роз­палі пере­стройки, незадов­го до пере­творе­н­ня ті­єї не зовсім справж­ньої «за­грани­ці» у справж­ню, — чо­го я тоді, щи­ро ка­жу­чи, не споді­вався, хоча зміни вже ви­сі­ли в пові­трі. І я справді ди­хав тим бе­ре­зневим пові­трям, міся­чи череви­ками сні­гову ка­шу на варшавських вули­цях, ледь устига­ю­чи за мої­ми польськи­ми друзя­ми, ко­трі намага­ли­ся показати мені за той перший і, хтозна, мо­ж­ли­во, остан­ній при­їзд геть усе — фа­нтасти­чні ко­ле­к­ції сам­ви­даву, що їх продавали на по­двір’ї уні­верси­тету, дис­ку­сії у ПЕН-клу­бі, ви­ставу за п’єсою Га­вела, ко­тра йшла вже ці­лком ле­га­льно, дарма що сам автор іще си­дів у че­хосло­ва­цькій в’язни­ці, фільми усла­вле­них польських ре­жи­серів, що бу­ли зня­ті з екранів 1981 року або так ні­ко­ли на них і не ви­пу­ще­ні. У поме­шкан­ні Яцека Ку­роня ми слу­ха­ли пізно вве­че­рі до­те­п­ні роз­повіді господаря про пере­говори за «круглим сто­лом», за яким комуністи вже на­че­б­то по­годи­ли­ся з форму­лою «ваш уряд, наш пре­зи­дент», але ще без­ліч деталей майбу­т­ньо­го ком­промісу і фа­кти­чної пере­да­чі влади чекали узгоджень.

До трі­у­мфа­льної пере­мо­ги «Со­лі­дарності» на перших не зовсім вільних, та все ж конку­рент­них ви­борах зали­шало­ся три міся­ці, до паді­н­ня Бе­рлі­нсько­го му­ру — вісім, до роз­валу СС­СР та здобу­т­тя Украї­ною незале­ж­ності — два з поло­виною роки. Ми, звісно, хо­ті­ли цих змін і, як мо­гли, пра­цю­вали на їхнє на­ближе­н­ня. Але ні­хто не знав достемен­но, як далеко зайде пере­стройка і чи, взага­лі, не зупи­нять її одно­го дня генерали ген­штабу, полковни­ки КҐБ чи не­роз­кая­ні блю­стителі сталі­ністських принципів у кабінетах ЦК. Мало хто пам’ятає сьо­годні, що то­го само­го дня, 4 червня, ко­ли «Со­лі­дарність» свя­тку­вала пере­мо­гу над

комуністами, їхні ки­тайські однопартійці ча­ви­ли та­нками демонстрантів на май­дані Тя­ньа­нь­мень, доводя­чи спробу та­мте­шньої пере­стройки до ці­лком іншо­го заверше­н­ня.

Ми мали до­стат­ні під­стави очі­ку­вати поді­бно­го. Власне, ми й ба­чи­ли щось поді­бне — спершу в Алма-Аті по­тім у Тбілі­сі й Баку, по­тім у Вільню­сі й Ри­зі. І наре­шті — 19 серп­ня 1991 року в Москві. Ми знали, звісно, що си­стема стру­х­ля­віла, але ні­хто не знав, до якої мі­ри і як шви­д­ко й на­скільки без­кровно вона ві­ді­йде у не­бу­т­тя. Ми знали, що вона опи­рати­меться і принаймні в цьо­му не поми­ля­лись. Ко­ж­но­го дня ми трі­шки роз­ши­рю­вали про­стір свободи, але водночас від­чу­вали, що на­ступ­но­го дня все мо­же заверши­ти­ся, урвати­ся і поверну­ти­ся до найгі­рших ча­сів. Це бу­ло на­че рух по мін­ному полі, на­че гра у російську руле­тку — п’янка, запамороч­ли­ва, азарт­на і не­рвова.

Ми справді по­спішали — прагнули поба­чи­ти, ви­сло­ви­ти все те, що ще вчора бу­ло заборонене і, хтозна, мо­ж­ли­во завтра бу­де заборонено знов. Ми ку­пу­вали деся­тки звільнених від цензури кни­жок, перед­пла­чу­вали не­ймовірну кі­лькість “заборонених” ча­сопи­сів, вклю­чно з якою-не­будь естонською “Советской Мо­ло­де­жью” та обласною франкі­вською “Га­ли­чи­ною”. Кі­лькох жит­тів не ви­стачи­ло б, аби все пере­чи­та­ти. Але ж чи­та­н­ня, тоб­то не ли­ше чи­та­н­ня, бу­ло го­ло­вною метою всіх цих при­дбань та накопи­чень.

Під­сві­до­мо, га­даю, ми поводи­лись як ри­би­ни, що від­кла­дають ти­ся­чі ікрин із надією, шо якась їхня невели­ч­ка ча­сти­на пере­жи­ве всі зне­годи й продовжить рід бу­ло щось воісти­ну інсти­нкти­вне, біо­ло­гі­чне у то­му драйві. Ну, і що роби­ти те­пер з усі­єю ті­єю ікрою?..

Я по­троху ви­ки­даю пере­бу­довні га­зети, від­даю до бібліо­тек кни­жки і жу­рнали. Але вперто збе­рі­гаю ті пожовклі, по­га­но» якості польські кни­жки і ча­сопи­си, які привіз у чи­малих торбах 1989 року з Польщі.

За комунізму той край, мо­же, й не був «справж­нім закордоном» у сенсі реальних політи­чних свобод та фа­кти­чної суверен­ності. Про­те для нас, украї­нців, він, без­умовно, був іншим сві­том у сенсі від­кри­тості, інтелектуа­льно­го драйву, ми­сте­цької від­ваги чи навіть зу­хвало­сті. Партійна ди­кта­тура у Польщі не бу­ла та­кою брута­льною, як у інших краї­нах комуністи­чно­го блоку. І походи­ло це не від доброї волі місцевих партійців та каге­бе­шни­ків, не від якоїсь їхньої особли­во ла­гідної вда­чі та ве­гетарі­анських нахи­лів, а від ти­хо­го опору всьо­го суспільства, від по­стійно­го сабо­та­жу, від уперто­го масово­го не­ба­жа­н­ня прийня­ти цю владу і цю си­стему — з усі­ма її мі­фа­ми, си­м­вола­ми та цін­ностя­ми — як свою власну. Вона завжди бу­ла тут чу­жою, оку­па­ційною, і саме то­му завали­ла­ся, щойно втрати­ла зовні­шню без­умовну під­три­мку. Польща справді бу­ла, як полю­бляє при­казувати Адам Мі­хнік, «найвеселі­шим бараком у комуністи­чному та­борі».

2.

Я ні­ко­ли не ви­вчав спеці­ально польської мови. Вона при­йшла якось сама собою — через ілюстровані жу­рнали, які продавали у совє­тських кі­осках, через му­зи­чні про­грами, які я під­лі­тком слу­хав по радіо, зре­штою, через теле­ба­че­н­ня, яке ми на­вчи­ли­ся з ча­сом при­ймати у Львові на саморобні антени. Усі ці ре­чі бу­ли ці­каві­ші, жваві­ші, привабли­ві­ші, ніж їхні ку­ди примі­ти­вні­ші, об­тя­же­ні ну­дною ідео­ло­гією й убогою пропага­ндою сові­ти­ські від­повід­ни­ки. Я над цим тоді не задуму­вався, але від­чу­вав інтуї­ти­вно. Польська мова, про­при не­звичні лі­те­ри з усі­ля­ки­ми га­че­ч­ками й ри­соч­ками, вияви­лась на ди­во зроз­умілою. І ли­ше по­тім я прочи­тав у якійсь му­дрій науковій стат­ті, що ні­чо­го ди­вно­го в тім нема, бо ле­кси­чно до украї­нської ближ­ча ли­ше біло­руська, далі, за польською, йде сло­ва­цька і щойно за нею, на четверто­му місці, російська.

Я, зроз­уміло, був не само­т­ній у цьо­му своє­му хобі. Серед осві­че­них украї­нців, особли­во на заході краю, це бу­ло рад­ше нормою. Не без певно­го поди­ву я довід­ався згодом, що поді­бно намага­ли­ся чи­та­ти по-польськи не ли­ше біло­руси, а й деякі росі­я­ни, ли­товці і навіть східні нім­ці. Для більшо­сті з них, га­даю, це був не ли­ше додатковий, альте­рнати­вний ка­нал інформа­ції, мо­ж­ли­вість під­клю­чи­ти­ся до сві­ту без московсько­го посередни­цтва, а й своєрідна фронда, ти­хий вияв інтелектуа­льної непокори що­до імперської гіперцентралі­за­ції та гіпері­део­ло­гіза­ції. Нелег­ку ди­фу­зію інформа­ції у закри­тих суспільствах по-своє­му добре ілюструє анек­дот із кі­нця 60-х, у якому від­лу­ню­ють модні вія­н­ня то­го ча­су — поява на Заході контрку­льтури, ру­ху гіпі, сексуа­льної револю­ції.

Анек­дот у своє­му, се­б­то в анек­до­ти­чному сти­лі пояснює, що означає «груповий секс» у рі­зних краї­нах. У Франції це означає, що зби­раю­ться мо­ло­ді хло­пці й ді­вча­та, попи­вають вино, гу­ртом коха­ю­ться і мають собі з то­го добру забаву. В Аме­ри­ці це означає те саме, з ті­єю ли­ше рі­зни­цею, що хтось один знімає це все на плі­вку, робить фільм і продає по всьо­му сві­ті, заробля­ю­чи грубі гро­ші. У Польщі це означає, що зби­раю­ться мо­ло­ді хло­пці й ді­вча­та і хтось один, хто побував на Заході й привіз нелегально ві­деокасету, показує при­сут­нім той фольм. У Москві — зби­раю­ться хло­пці й ді­вча­та і хтось, хто побував у Польщі й поба­чив у друзів той фільм, пере­казує йо­го при­сут­нім. Украї­на, з її жорсткою цензурою та ре­пресі­я­ми, бу­ла, без­умовно, на кі­нці цьо­го ла­нцю­жка. Тож у місцево­му варі­анті анек­дот мав би закі­нчу­вати­ся, що якийсь украї­нець при­їжджає з Москви і пере­повід­ає знайо­мим історію, яку оповів йо­му російський прия­тель, ко­трий почув її від ко­гось, хто побував у Польщі.

Тож ви­вче­н­ня й ви­кори­ста­н­ня польської — паралельно або й на про­ти­вагу обов’язковій російській — бу­ло політи­чно не-благонадійним актом. Бо ж не ли­ше давало до­ступ до бага­тьох заборонених чи напів­заборонених текс­тів — від Орвела й Павнда до Гайде­ґе­ра та Фу­ко, — а й стави­ло під сумнів роль імперсько­го центру як єдино­го й абсо­лю­т­но­го дис­триб’ютора інформа­ції, під­ри­вало створені і насаджу­вані ним іє­рархії, применшу­вало йо­го си­м­волі­чну «центральність». Зна­н­ня польської для украї­нців бу­ло ще й непря­мим нага­дува­н­ням про те, що істори­чно вони нале­жать до Європи, до польсько-ли­товської Ре­чі Посполи­тої, а не до євразійсько­го Московсько­го царства, про «одвічну спорі­дненість» із яким під ма­шкарою вига­даної у XVIII сто­літ­ті «Росії» нам і досі торочать та­мте­шні пропага­ндисти — і в му­нди­рах, і в ря­сах, і в ци­вільному.

Совє­ти, без­умовно, це від­чу­вали і намага­ли­ся на рі­зні ла­ди, не згірш од своїх царських попередни­ків, як­що не ви­корі­ни­ти польську єресь, то принаймні всі­ля­ко применши­ти її привабли­вість. За ко­ж­ної нагоди вони намага­ли­ся обме­жи­ти рух кни­жок і ча­сопи­сів, пере­сува­н­ня лю­дей. Вони знімали і зни­щу­вали саморобні антени з дахів і балконів бу­ди­нків. Вони закри­ли га­рний польський театр у Львові під надуманим приводом, хоча при­чи­на бу­ла оче­ви­дною: театр ви­йшов за ме­жі меншин­но­го «Гет­то», ставши ці­кавим для всіх львів’ян, а не ли­ше для поля­ків. Вони ши­ри­ли — у кла­си­чному каге­бе­шному сти­лі — на­ші­птувану пропага­нду про поля­ків як «зрадни­ків», «ле­дарів» і, звичайно ж, істори­чних зага­рбни­ків та оку­пантів, ко­трі не від­мовля­ться від то­го, аби знову запану­вати над украї­нця­ми, — недарма ж вони й досі вели­ча­ють одне одно­го «панами».

Пропага­нда, слід ви­знати, спра­цьовувала незле, що до певної мі­ри помі­т­но й сьо­годні — у неви­травній параної­дальній анти­польськості бага­тьох га­ли­чан. Вона не бу­ла б жи­ву­чою, ко­ли б не ля­га­ла на давні компле­кси і стерео­ти­пи, на істори­чні кри­вди й прини­же­н­ня, на спо­га­ди про кри­ваві конф­лі­кти, на ці­лий, зре­штою, пласт анти­польсько­го, анти­като­ли­цько­го і, ши­рше, анти­захі­дно­го дискурсу в украї­нській та, особли­во, в російській імперській лі­те­ратурі. Совє­тські лю­ди, зокрема й украї­нці, в основній своїй масі бу­ли досить амбі­валент­ні що­до Польщі й поля­ків, про­те досить при­хи­льні до всьо­го польсько­го — від му­зи­ки й фільмів до космети­ки, одягу та всі­я­лко­го ши­рпо­тре­бу. Польща бу­ла для них, у певному сенсі, замін­ни­ком Заходу — досто­ту як захі­дноукраї­нські та при­балтійські міста заміня­ли совє­тським кі­немато­графістам правди­ву «Європу».

Польські ре­чі, хоча й не бу­ли та­ки­ми модня­чи­ми, як французькі, чи якісни­ми, як німе­цькі, про­те мали над ни­ми всі­ма одну пере­вагу — бу­ли більш-менш до­ступ­ни­ми. І водночас вони бу­ли все-та­ки «з-за кордону», дарма що той «закордон» — принаймні ти­м­ча­сово — не був «справж­нім». Навіть при­боркана, оку­пована і совє­ти­зована Польща все одно зали­шала­ся іншою краї­ною. Іншою — в усіх значе­н­нях цьо­го сло­ва. Ле­гендарна «ку­рі­ца» із совє­тської при­казки, хоч спу­та­на та одо­ма­шнена, все одно бу­ла пта­хом. І ми всі від­чу­вали, що за най­ближ­чої нагоди — щойно пу­та осла­бнуть, а сторо­жа десь за­дрімає — ця пта­ха поле­тить собі геть — до Європи, до якої вона завше й нале­жа­ла.

І так воно стало­ся.

3.

Усе від­бу­ло­ся так поволі і по­ступово, що ва­жко сказати — ко­ли саме. Остан­ньою точ­кою цьо­го про­цесу, без­умовно, був рік 2004, ко­ли нова стіна — на­звімо її оксами­т­ною, паперовою чи просто візовою — зросла на польсько-украї­нському кордоні. Першо­го травня то­го року Польща вступи­ла до Євросою­зу, а заразом і до ше­нгенської зони — «зони стабільності та добробуту», як її де­що помпе­зно, але зага­лом слу­шно окреслює євросою­зівська ново-мова. З іронії до­лі це сталось у так званий «день між­народної со­лі­дарності тру­дя­щих». Ме­жі стабільності та добробуту збі­га­ли­ся те­пер із ме­жа­ми со­лі­дарності чи, принаймні, то­го, що від неї зали­ши­ло­ся. Украї­на опи­ни­ла­ся поза му­ром, без особли­вих надій ко­ли-не­будь за ньо­го по­трапи­ти.

Роз­ча­рува­н­ня пере­ро­стає в роз­дратува­н­ня, роз­дратува­н­ня — у роз­пач, роз­пач — в апатію. Одні звину­ва­чу­ють Захід — за неві­гластво, пи­ху, парохіалізм, егоїзм, боя­гу­зли­вість, ли­цемі­рство, по­двійні стандарти й не­ба­жа­н­ня трактувати Украї­ну бодай нарі­вні з інши­ми пост­комуністи­чни­ми невдахами, зокрема з Балкан. Інші ла­ють Росію — за під­ступ­ність та агреси­вність, за украї­но­фобію, за пато­ло­гі­чне не­прийня­т­тя украї­нської незале­ж­ності й намага­н­ня її пі­ді­рвати й ском­прометувати на рі­зні ла­ди. І наре­шті ще інші, не найчи­слен­ні­ші, але най­прони­кли­ві­ші, кри­ти­ку­ють самих се­бе — за брак єд­ності, со­лі­дарності, політи­чної ку­льтури, вмі­н­ня обрати собі компетент­ну й від­повід­альну владу, брак волі і хи­сту ре­форму­вати краї­ну.

Мій добрий прия­тель, ві­до­мий історик, стверджує, що поля­ки поча­ли свою «європейську інте­гра­цію» ще задов­го до то­го, як «Со­лі­дарність» виграла 1989 року парла­ментські ви­бори і сформу­вала проє­вропейський уряд. Її поча­тками бу­ли анти­царські пов­ста­н­ня 1830-1831 та 1863-1864 років, анти­на­ци­стське пов­ста­н­ня 1944-го, анти­комуністи­чні пов­ста­н­ня 1956, 1970 й 1980-1981 років. Власне, додає іроні­чно прия­тель, їхню інте­гра­цію до Європи мо­ж­на вивести ще з середньовіч­чя, ко­ли вони обрали собі захі­дний, а не східний рі­зновид хри­стия­нства.

Я знаю йо­го улюблену теорію «зале­ж­ності від шля­ху»: точ­ка, до якої при­бу­деш, зале­жить від точ­ки, з якої ти ви­йшов. За допомо­гою ці­єї теорії мо­ж­на бага­то що поясни­ти — мо­же, аж надто бага­то. За її допомо­гою мо­ж­на ви­правдати некомпетент­ність і непо­тизм, і навіть брута­льність деспо­тів, трактую­чи це як «місцеву тради­цію», і так само мо­ж­на роз­гріши­ти населе­н­ня за паси­вність і корумпованість, ро­зумові й фізи­чні лі­но­щі, брак ци­вільності й від­повід­альності, поси­ла­ю­чись на «ва­жкий спадок ми­ну­ло­го». Ми­ну­ле справді ви­значає майбу­т­нє — проста й зру­чна істи­на для ко­ж­но­го, хто, сти­каю­чись із про­бле­мою, шу­кає не ви­рі­ше­н­ня, а ви­прав­да­н­ня.

Мій прия­тель, однак, не по­годжу­є­ться. «Ця теорія, — ка­же він, — аж ніяк не дете­рміністська. Ми­ну­ле, як і лю­дські гени, ви­значає бага­то чо­го, але далеко не все. Воно ли­ше встановлює певні ме­жі, рамки — кори­дор мо­ж­ли­востей. Він, за­звичай, досить ши­рокий. І ти мо­жеш сповна йо­го ви­кори­стати, водночас роз­ши­рю­ю­чи йо­го, — як це трапи­ло­ся, на­при­клад, п’ять років то­му під час Помаранче­вої револю­ції. А мо­жеш і навпаки — фа­та­льно йо­го звузи­ти, навіть змарну­вати, — як це й трапи­ло­ся опісля».

Мені жаль, що я не історик і не мо­жу обсервувати усе довко­ла з та­кою філо­со­фською не­зворушністю, sub specie aeterni-tatis — з по­гляду ві­чності. Хоч я й знаю, що років за сто все довко­ла бу­де га­разд, а за ти­ся­чу — навпаки, тоб­то — від усі­єї на­шої зах­лан­ної ци­вілі­за­ції не зали­ши­ться ані слі­ду, про­те ані перше зна­н­ня, ані друге чо­мусь не дає мені спокою. Мене й далі ці­кавить, чо­му це одні народи, як-от поля­ки, здат­ні тут і те­пер сповна ви­кори­стати свій кори­дор мо­ж­ли­востей, а інші, як-от, украї­нці, приму­дряю­ться змарну­вати й те, що, здавало­ся б, змарну­вати вже немо­ж­ли­во. Чо­му одні на­ції з комуністи­чно­го блоку стали справж­нім «закордоном», а інші так і зали­ши­ли­ся «ближ­нім». Майстри геополіти­чної ново­мови іноді ще нази­вають це сферою російських «привіле­йованих інтересів».

Я маю певні про­бле­ми з ци­ми ев­фе­місти­чни­ми те­рмінами. Ко­ли я чую в ха­х­ла­цьких масмедіях, що Ки­рги­з­стан та Узбеки­стан — це «близьке зарубіж­жя», а Угорщи­на й Польща — «далеке», то ро­зумію, що політи­ка де­формує про­стір, а заразом і го­ло­ви лю­дей, які в ньо­му пере­бу­вають. Політи­ка ви­клю­чає мене з Європи, ти­м­ча­сом як гео­графія зали­шає мене поза Азією. І я опи­ня­юсь у якомусь туман­ному, мі­фі­чному і місти­чному просторі, званому в тій же та­ки ново­мові «Євразією». Ця хи­ме­ра, що зроди­лась у хворобли­вій месі­анській сві­до­мості росі­ян як компенса­ція їхньо­го компле­ксу меншо­вартості перед Заходом, за­знала чи­слен­них му­та­цій, пере­верзій, ідео­ло­гі­чних заплі­днень та ще­плень, про­те збе­ре­гла свою суть у всіх іпостасях: Вели­ка Росія, Анти­захі­дний Блок Євразійських Народів і та ж та­ки сфера «упривіле­йованих» (а яких же іще?) російських інтересів.

Це най­остан­ні­ше місце на сві­ті, до яко­го я хо­тів би по­трапи­ти.

Я від­чу­ваю май­же фізи­чно, як той ли­пу­чий про­стір огортає мене зусі­біч і засмоктує у свої драгли­сті ну­тро­щі. Цей дискурси­вний фе­номен еманує не ли­ше з фа­ши­зої­дної ри­тори­ки жи­рі­новських і ду­ґі­них, джа­данів і проха­нових та всьо­го російсько­го політи­чно-це­рковно-ку­льтурно-ґе­бе­шно­го есте­блі­шменту. Він піджи­влю­є­ться ще й на позір помі­ркованою ри­тори­кою захі­дних академі­ків, політи­ків і, звісно ж, жу­рналі­стів. Бага­то хто з них незуми­сне — без­думно, про­те ефе­кти­вно — під­три­мує цю дискурси­вну реальність, ви­бу­довує новий мур за допомо­гою специ­фі­чної форми іншу­ва­н­ня, яку мо­ж­на на­звати «євразіє­за­ці­єю».

П’ять років то­му, напередодні вели­ко­го роз­ши­ре­н­ня Євро-сою­зу, я пере­глянув ни­зку роз­повід­ей про ту подію у між­народних медіях. Найці­каві­ши­ми бу­ли ре­порта­жі з ново­го євросою­зівсько­го кордону — «зони стабільності і добробуту». Ось двійко при­кла­дів із пова­ж­них ви­дань, які ілюструють дух і стиль цьо­го специ­фі­чно­го інформу­ва­н­ня:

THE NEW YORK TIMES, 25 кві­т­ня 2004

«Дорогуськ, Польща. — Го­ло­вна вістка, яку подає при­кордон­ний пост, що пи­льнує порослі гу­стим лі­сом бе­ре­ги рі­ч­ки Буг, звучить ни­ні: “Польща — го­това!”

У без­до­ган­но чи­стій кі­мнаті пі­рамі­да ки­рпатих “глаубе­ри­тів”, польської версії знамени­то­го авто­мата “Узі”. На стела­жах — 9-мілі­метрові пісто­ле­ти, ящи­ки з ку­ля­ми, два ку­ле­мети і при­лад ні­чно­го ба­че­н­ня у зеленому бре­зентово­му фу­тля­рі.

Надворі — ле­ндровер, мо­то­ци­кли та дві собаки, на­вче­ні знаходи­ти слі­ди серед лі­су. А ще — неви­ди­мі, про­те теж го­тові охороня­ти цю діля­нку 327-ми­льно­го кордону між Польщею та Украї­ною сні­гомобілі, гелі­коптер і патрульний лі­так…

“Де­хто в Європі вва­жає, що орди нелегальних мі­грантів чи­га­ють за на­шим кордоном і що наш контроль не досить ефе­кти­вний”, — ка­же Ян Турчи­нський, пред­ставник Польщі на пере говорах із Євросою­зом».

OBSERVER, 18 кві­т­ня 2004

«На­ближа­є­ться вели­кий Травневий День на само­му крає­ч­ку європейської [sic] окраї­ни… Тут, у невели­кому селі Городло, роз­та­шо­ваний най­східні­ший пункт ново­го 2400-ми­льно­го кордону Європейсько­го Сою­зу…

Весна бу­яє в невели­кому парку в Городлі та в барі “Горобець”, до яко­го Дарек і Моні­ка поверну­ли­ся з Варшави, споді­ваю­чись, що кордон означа­ти­ме те­пер новий бізнес. “Ще сорок поліцаїв при­бу­ває в на­ше село, — ка­же Моні­ка, — на дода­чу до тих двох, яких уже має­мо. І це не раху­ю­чи при­кордон­ни­ків”.

“Вони га­ня­ти­муть украї­нців, — ка­же Януш, власник мінімарке­та. — Бо украї­нці спроваджу­ють контрабандні ци­га­рки і продають їх по два зло­тих. А ми повин­ні продавати за п’ять. Те­пер лю­ди му­си­ти­муть іти до нас за ку­ри­вом”.

Кордон ново­го ЄС водночас пори­стий і жорсткий. Уздовж рі­ч­ки, на вимо­гу Брюс­селя, збу­довано те, що де­хто тут нази­ває оксами­товою завісою” — верве­ч­ку нових при­кордон­них постів із ти­ся­ча­ми озброє­них ново­бранців».

Оби­дві стат­ті злі­плен­ні за однаковим «сенса­ціоналі­стським» ре­це­птом. Ми­рне («нормальне») жи­т­тя по один бік кордону контрастує тут із жи­т­тям чи, рад­ше, за­гроз­ли­вим вовтузі­н­ням усі­ля­кої по­то­ло­чі по другий бік — контрабандистів, повій, нелегальних мі­грантів та іншої біо­маси, ко­тра ті­льки й думає, як би прони­к­ну­ти до запові­т­ної зони стабільності та добробуту і пожи­рувати трохи на тру­дових заощадже­н­нях добропоря­дних європейців. Тож аби стри­мати цих лю­ди­ноподі­бних істот, тре­ба справді чим-більше сні­гомобілів, гелі­копте­рів та, звичайно ж, собак, на­вче­них знаходи­ти слі­ди серед лі­су. Пісто­ле­ти і ку­ле­мети теж не зайві, бо ж ні­ко­ли не знати, чо­го споді­вати­ся від тих орд за му­ром.

Чи­та­чі цих статей на­вряд чи й задумаю­ться, що лю­ди по той бік кордону на­справді та­кі самі, як і вони: із дво­ма руками, но­га­ми і, пере­ва­ж­но, з дво­ма очи­ма; і жи­т­тя їхнє, хоч, мо­же, не та­ке замо­ж­не й без­пе­чне, про­те зага­лом мало чим від­рі­зня­є­ться від будь-яко­го іншо­го: вони так само ви­ро­щу­ють ді­тей, на­вча­ють сту­дентів, пи­шуть ві­рші, ставлять опери, бу­дують лі­та­ки і не мають найменшо­го намі­ру прони­кати до запові­т­ної ше­нгенської зони стабільності й добробуту — хоч ле­га­льно, хоч нелегально. Чи­та­чі цих статей неабияк, ли­бонь, зди­вувались би, ко­ли б довід­али­ся, що ті­льки 14% украї­нців мають закордон­ні паспорти для від­повід­них подоро­жей, і що серед усіх інших мі­грантів у запові­т­ному Євросою­зі украї­нці не становлять навіть пів від­со­тка.

Дискурси­вні му­ри мо­жуть бу­ти ку­ди не­без­пе­чні­ші від реальних, бо ж спору­джу­ю­ться зі слів у лю­дських го­ло­вах, і за якийсь час блоки стерео­ти­пів стають мі­ц­ні­ши­ми від бетон­них.

4.

Кі­льканад­цять років то­му на одній із конфе­ренцій я мав необа­чність окресли­ти деякі украї­нські про­бле­ми як постко­ло­ніальні. Й одразу ж отри­мав нале­ж­ну від­січ від афри­канських уча­сни­ків. «Що ти тя­миш у ко­ло­ніалі­змі?!.. — напались на мене вони. — Ти ж білий!..»

Тоді мені цей аргумент ви­давався де­що ди­вним. Адже зовсім не конче бу­ти без­до­мним, що­би ро­зумі­ти бі­дність, і не конче бу­ти жі­нкою, щоб си­мпати­зувати фе­міністкам. Ли­ше згодом я зрозумів — ко­ли за­уважив, що мілі­ці­я­нти затри­му­ють чорних на вули­цях Киє­ва набага­то ча­сті­ше, ніж білих; що в усіх європейських ае­ропортах, вклю­чно з на­ши­ми, їхні доку­менти пере­ві­ря­ють набага­то ретельні­ше; або що більшість на­ших масмедіа ні­ко­ли не забу­ває за­значи­ти на­ціональність зло­чи­нця, як­що це грузин, сене­га­лець чи ци­ган, зате ні­ко­ли не зга­дує на­ціональності, як­що йдеться про украї­нця, єврея чи росі­я­ни­на. Я почав ро­зумі­ти, що справедли­вість, рі­вність, свобода та інші уні­версальні цін­ності на­справді не та­кі вже й уні­версальні, і що чорна шкіра мо­же бу­ти та­кою ж і навіть більшою про­бле­мою в Киє­ві, ніж украї­нська мова де-не­будь у Доне­цьку чи Севастополі.

Серед усіх цих постко­ло­ніальних про­блем варто зга­дати одну, не найгі­ршу, але не­приє­мну і по-своє­му си­мпто­мати­чну: невро­ти­чне прагне­н­ня всіх східноє­вропейців по­збути­ся своєї східноє­вропейської іденти­чності, мов якоїсь хвороби, і вига­дува­н­ня нато­мість пре­стиж­ні­ших іденти­чностей — норди­чної, центральної, у крайньо­му разі — центрально-східної. Я їх ро­зумію, бо й сам почу­ваю поді­бне прагне­н­ня. Східна Європа як дискурси­вна кон­струкція роз­та­шо­вана надто близько до чорної ді­ри, званої «Євразією», з червоним велетом (чи, мо­же, карли­ком) у її глиби­нах. Ко­жен, при­родно, бої­ться бу­ти засмокта­ним у цей про­стір, проковт­ну­тим і роз­чи­неним. Не­приє­мне тут не так прагне­н­ня східноє­вропейців політи­чно ди­станці­ю­вати­ся від «Євразії», її корумпованих ін­ститу­цій та авторита­рних практик, як енергійне дискурси­вне іншу­ва­н­ня «сходу», йо­го есенці­алі­за­ція та гомо­геніза­ція, ха­ракте­рні для кла­си­чно­го ко­ло­ніалі­зму. «Нові європейці» явно не прагнуть зни­щи­ти давні му­ри, рад­ше — пере­су­ну­ти їх далі на схід.

Поля­ки, з цьо­го по­гляду, — чи не остан­ній народ у Європі (мо­ж­ли­во, ще з ча­сти­ною балтійців та сканди­навів), ко­трий ставить цін­ності понад інтереси і трактує всере­йоз та­кі давні й напів­забу­ті в «старому» Євросою­зі те­рміни, як права лю­ди­ни, громадя­нські свободи, со­лі­дарність, і ко­трий наївно вва­жає, що му­ри справді слід зруйну­вати, а не пере­сувати далі на схід. Я вдя­чний їм бага­то за що, але особли­во — за цю старомодну річ, яку вони вина­йшли і якої вперто не ба­жа­ють зрі­кати­ся, — со­лі­дарність.

Понад чверть сто­лі­т­тя то­му один із їхніх блиску­чих поетів та есе­їстів Адам За­ґа­є­вський ри­тори­чно запи­тував із пону­рих глибин без­просві­т­но­го військово­го стану:

«Що трапи­ться одно­го дня — одно­го чу­дово­го дня, — ко­ли Польща здобу­де наре­шті політи­чну свободу? Невже та ди­вови­ж­на ду­ховна напруга, яка ха­ракте­ри­зує сьо­годні польську доволі чи­слен­ну демократи­чну елі­ту, раптово зни­к­не? Невже костьо­ли споро­ж­ніють? Невже пое­зія зроби­ться усьо­го лиш предметом для зну­джених фа­хі­вців, як це має­мо у ща­сли­вих захі­дних краї­нах? Невже кі­но стане лиш га­луз­зю роз­ва­жа­льної індустрії? Невже всі ті ре­чі, які вини­кли в Польщі як реакція на за­грозу то­та­лі­та­ри­зму, — ре­чі, вря­товані від по­топу, захи­ще­ні від де­струкції, під­несені над не­без­пекою, немов над ви­соким му­ром, — при­пи­нять своє існува­н­ня в той самий день, ко­ли та не­без­пека зни­к­не?»

Він не зга­дав сло­ва со­лі­дарність, а про­те воно від­чу­ває­ться у йо­го сло­вах, у само­му їхньо­му па­фосі — понад му­рами, понад кордонами та загоро­жа­ми. Хоча, мо­же, мені ли­ше так здає­ться — як це ча­сто бу­ває з ре­ча­ми, яких нам дедалі ду­ж­че не ви­стачає.

2009

Актуальність Міло­ша

Серед май­же пів цент­не­ра кни­жок, які я привіз навесні 1990-го зі своєї першої у жит­ті поїзд­ки до Аме­ри­ки, був зокрема й ошат­ний том есе­їсти­ки Чесла­ва Міло­ша, ви­даний 1985 року нью-йоркською «Су­ча­сністю» у пере­кла­ді Бог­дана Струмінсько­го. Я чув про цю кни­жку й рані­ше: її зга­дували в одному ря­ду із ро­манами Джорджа Орвела та Артура Ке­стле­ра — як блиску­чий аналіз ро­зумово­го поневоле­н­ня, яке чи­нить комуністи­чна ідео­ло­гія та від­повід­на ре­преси­вна си­стема.

Кни­жка бу­ла справді чу­довою — ле­г­кий, елегант­ний стиль, до­те­п­ні мета­фори, а го­ло­вне — ви­тонче­ний аналіз, опертий на конкрет­ному особи­сто­му досвіді та спо­стереже­н­нях за до­ля­ми знайо­мих і друзів у то­та­лі­та­рному «пла­ви­льному казані». Я від­разу від­чув, що твір тре­ба якомо­га ху­тчіш опублі­ку­вати в Украї­ні. То був час горба­човської «пере­стройки», ко­ли в рамках офі­ційної політи­ки «гласності» та «демократи­за­ції» ледь не що­дня з’явля­ли­ся якісь нові, раніш заборонені твори й пору­шу­вались актуальні, та­бу­йовані досі про­бле­ми. Що­дня, мо­ж­на сказати, про­стір свободи роз­ши­рю­вався, але й дедалі запеклі­шим був спро­тив старої си­стеми, го­тової вжи­ти найбрута­льні­ших заходів, аж до встановле­н­ня ди­кта­тури, для збе­ре­же­н­ня то­та­лі­та­рної комуністи­чної імперії.

Ко­жен день був, у певному сенсі, дару­нком до­лі, бо ж по­стійно чи­га­ла не­без­пека, що на­ступ­но­го ранку ми проки­немося в іншій краї­ні — з військовим станом, та­нками на вули­цях та кри­вави­ми побої­ща­ми на міських май­данах — як 1989 року в Пекі­ні на пло­щі Тя­ньа­нь­мень. До певної мі­ри ця інтуї­ція бу­ла слу­шною, бо ж у серп­ні 1991-го при­близно так і стало­ся, — от ті­льки си­стема бу­ла вже занадто при­гнилою на той час, аби її будь-чим поря­тувати. Ми це на­че­б­то й від­чу­вали, про­те жодної певності ні­хто мати не міг, тож слід бу­ло по­спішати — ви­дати все, що мо­ж­на, і так само все, що мо­ж­на, при­дбати й перед­пла­ти­ти, аби по­тім, у моро­ці ново­го маразмати­чно­го ре­жи­му, пере­чи­тувати по­тайки всі ці скарби в очі­ку­ван­ні нової від­ли­ги.

Я пра­цю­вав тоді у жу­рналі «Всесвіт», де без особли­вих тру­дно­щів вдало­ся пере­конати го­ло­вно­го редактора опублі­ку­вати «Поневоле­ний ро­зум» роз­діл за роз­ділом, від першо­го до дев’ято­го, скоро­ти­вши ли­ше, з огляду на жу­рнальний обсяг, чо­ти­ри нари­си, при­свя­че­ні конкрет­ним польським пи­сьмен­ни­кам, які по­тре­бу­вали б для украї­нсько­го чи­та­ча занадто роз­ло­го­го коментува­н­ня. Роз­поча­ти ту пу­блі­ка­цію, однак, довело­ся з кі­нця і то значно рані­ше, як пла­ну­вало­ся. У сі­чні 1991-го совє­тська вояч­чи­на напала на без­збройних захи­сни­ків ли­товсько­го парла­менту і вільню­сько­го теле­центру. Кі­льканад­цять лю­дей заги­ну­ло, деся­тки по­трапи­ли до лі­карень. За­гроза військової ди­кта­тури замая­чі­ла на повен зріст.

Я за­пропону­вав го­ло­вному редакторові роз­поча­ти пу­блі­ка­цію «Поневоле­но­го ро­зуму» не­гайно, з остан­ньо­го роз­ділу «Балтійці», при­свя­че­но­го трьом маленьким народам, яких совета оку­пу­вали 1940 року і під­дали що­найбрута­льні­шим то­та­лі­та­рним ре­пресі­ям. У коро­ткому редакційному врі­зі я поясню­вав при­чи­ну та­ко­го на­шо­го рі­ше­н­ня, під­креслю­ю­чи, що цим ми заявля­є­мо про свою со­лі­дарність із ли­товця­ми та їхньою боро­ть­бою за незале­ж­ність. Редактор — лю­ди­на, сказати б, доволі обереж­на (як син роз­стріля­но­го у 30-ті роки пи­сьмен­ни­ка він мав на це, воче­видь, певні під­стави) — несподі­вано по­годи­вся. А далі — ми навіть не встигли закі­нчи­ти пу­блі­ка­ції «Поневоле­но­го ро­зуму», як Совє­тський Союз роз­вали­вся, Комуністи­чну партію роз­пу­сти­ли і Міло­ше­ві пораху­нки із комунізмом, здавало­ся, назавжди втрати­ли актуальне значе­н­ня.

Над прова­л­ля­ми

Сьо­годні від то­го ро­же­во­го оптимізму нас від­діляє два деся­ти­лі­т­тя, а від ча­сів напи­са­н­ня кни­жки — ці­лих шість. «Поневоле­ний ро­зум» у чо­мусь справді втратив свою актуальність, але в чо­мусь набув її — нової й ці­лком несподі­ваної.

Го­ло­вна втрата стосує­ться, на мій по­гляд, одно­го з центральних Міло­ше­вих сю­же­тів — роз­вінча­н­ня маркси­стської діалекти­ки у її ле­нінсько-сталі­нському ви­дан­ні. Діалекти­чний мате­рі­алізм, чи, як йо­го саркасти­чно нази­ває Мілош, «Метод» (із вели­кої лі­те­ри), не­без­пе­чний для недо­зріло­го ми­сле­н­ня тим, що дає ле­г­кі від­повіді на всі пи­та­н­ня, від­кри­ваю­чи ко­ло­сальний про­стір для всі­ля­кої демаго­гії. Він ви­творює вельми стру­нку сві­то­глядну си­стему, де місце Бога посі­дає Історія. Вона є насамперед боро­ть­бою кла­сів, має чі­ткі закони, а їхнє пі­зна­н­ня й ви­кори­ста­н­ня, власне, і є су­т­тю Методу. Партія має монополію на зна­н­ня істори­чних законів, їхню інтер­прета­цію та здійсне­н­ня від­повід­ної до цих законів соціальної інже­не­рії. Хри­стия­нську телео­ло­гію за­ступає телео­ло­гія комуністи­чна. Царство земне, се­б­то комунізм, від­повід­но до законів Історії, є неми­ну­чим, а все, що зава­жає йо­го при­ше­стю, тре­ба не­ща­дно усувати. У певному сенсі, опонентів ре­жи­му зни­щує не Партія і не НКВД, а сама імперсональна Історія. Чекі­сти і комуністи — ли­ше знаря­д­дя істори­чно­го дете­рмінізму, ви­конавці ви­щої волі, жи­ве втіле­н­ня усві­до­мле­ної необ­хі­дності як істин­ної свободи.

За допомо­гою Методу, пи­ше Мілош, «мо­ж­на довести те, що владі у цей мо­мент по­трі­бно; а, водночас, те, що в цей мо­мент по­трі­бно, ося­га­є­ться за допомо­гою Методу». Фа­кти­чно це проро­цтво, яке саме се­бе справджує: діалекти­ки про­гнозують, що дім згорить і одноча­сно роз­ли­вають бензин ко­ло груб­ки.

В основі Методу — вульга­ри­зоване зна­н­ня, ко­тре дає неофітові від­чу­т­тя, ні­би все зроз­уміле і пояснен­не. Марксова діалекти­ка бу­ла певною вульга­ри­за­ці­єю Ге­ґе­ля. Нато­мість «діалекти­чний мате­рі­алізм у російській версії — це вульга­ри­зоване зна­н­ня у квадраті». Воно нага­дує си­стему мостів над прова­л­ля­ми. «По них мо­ж­на сміли­во ходи­ти в ілю­зії, що жодних проваль нема. Зази­рати вниз не до­зволе­но — та це не змінює фа­кту, що прова­л­ля та­ки існують».

Для Міло­ша одним із та­ких проваль, що йо­го ігнорують маркси­сти, особли­во ле­нінсько-сталі­нсько­го роз­ли­ву, є моральна про­бле­мати­ка. Же­рці Методу пере­ймаю­ться до­лею лю­дства, але не окремих лю­дей. Ліс рубають — трі­ски ле­тять; кра­ще зни­щи­ти деся­тьох невин­них, ніж дати сховати­ся одному воро­гові, — ця сталі­нська му­дрість кате­гори­чно не­прийня­т­на для пи­сьмен­ни­ка. Він не за­глиблю­є­ться в пи­та­н­ня, на­скільки комуністи­чна утопія є здійснен­ною: навіть як­що все лю­дство ко­лись на­стільки глибоко усві­до­мить істори­чну необ­хі­дність, що сумлін­но пра­цю­вати­ме і нале­ж­но поводи­ти­меться без жодно­го приму­су, задля самої приє­мності й ося­гне­н­ня правди­вої свободи, — навіть тоді нема жодних ви­прав­дань без­невин­но убієн­ним, ув’язненим та фізи­чно й ду­ховно скалі­че­ним. Мета не ви­правдовує засобів, навпаки — засоби дис­креди­тують мету, роблять її апріорі неося­га­льною.

Мілош прони­кли­во за­уважує глибоку не­приязнь аде­птів Методу до «абстракт­но­го гу­манізму», тоб­то до спроб роз­глядати лю­ди­ну як зага­льне, ви­дове, а не суто соціальне поня­т­тя; як істо­ту, схильну до ір­ра­ціональних думок і дій, а не ли­ше до ра­ціональних; як продукт власної волі, генети­чно­го спад­ку, при­родних інсти­нктів і бага­тьох інших чин­ни­ків, а не ли­ше соціальних об­ставин та істори­чно­го дете­рмінізму. Власне тут — при­чи­на засадни­чої не­згоди Міло­ша з аде­пта­ми Методу, для яких «саме при­пу­ще­н­ня, що лю­ди­на — це та­є­мни­ця, звучить як найгі­рша крамо­ла». А тим ча­сом, пояснює він, «знаю­чи, що в лю­ди­ні є сві­тло, я не мо­жу йо­го ото­то­ж­ню­вати ви­клю­чно з соціалі­сти­чною сві­до­містю, то­му що я ба­чу йо­го і в дурнях, і в ченцях, і в ле­дарях, що уни­кають суспільно-кори­сної пра­ці, і навіть у ку­рку­лях. І так само, знаю­чи про зло­чи­ни, я не мо­жу їх вва­жа­ти просто справою Історії, а не конкрет­них лю­дей». В іншо­му нари­сі — про Єжи Анджеє­всько­го («Альфа, або мораліст») — він форму­лює поді­бне, несумісне з офі­ційним соц­реалі­змом, гу­маністи­чне кредо: «Ті­льки через спів­чу­т­тя до обох про­ти­борчих сторін пи­сьмен­ник мо­же створи­ти трагедію».

Опір мате­рі­алу

Комунізм як ідео­ло­гія, схо­же, без­надійно ском­прометував се­бе гено­ци­дною практи­кою в рі­зних краї­нах та соціально-економі­чною неефекти­вністю. Йо­го претензії на пі­зна­н­ня «законів Історії» та їхнє «наукове» опану­ва­н­ня вияви­ли­ся жа­лю­гідною фі­к­ці­єю — зі зло­вісни­ми, на жаль, наслі­д­ками. Опи­саний Міло­шем Метод вели­кою мі­рою втратив глобальну привабли­вість, зали­ши­вшись «Новою Ві­рою» ли­ше для кі­лькох релі­ктових ди­кта­тур, не­чи­слен­них захі­дних інтелектуа­лів та кі­лькох со­тень пост­комуністи­чних хи­тру­нів із так званих «компартій», що парази­тують на но­стальгійних на­строях наївних пенсіоне­рів. Тож поле­мі­ка з Методом у політи­чному пла­ні має справді суто істори­чне значе­н­ня, як і докла­дні опи­си ме­ха­нізмів опану­ва­н­ня лю­дсько­го ро­зуму діалекти­чно-мате­рі­алі­сти­чною демаго­гією за все­бі­чно­го державно­го ти­ску і дедалі по­ту­ж­ні­шо­го поліційно­го те­рору. Про­те зали­шає­ться актуальним моральний, глибоко гу­маністи­чний па­фос ці­єї поле­мі­ки, і не менш актуальним, особли­во для сьо­годні­шньої Украї­ни, зали­шає­ться опис ко­ла­бора­ції інтелектуа­лів із ко­ло­ніальним, оку­па­ційним, по суті, ре­жи­мом. Ме­ха­нізм зради, рі­зні способи самооб­ману і самови­прав­да­н­ня, докла­дано опи­сані Міло­шем на конкрет­них при­кла­дах, ставлять йо­го «Поневоле­ний ро­зум» в один ряд із найви­значні­ши­ми ху­до­ж­німи сту­дія­ми ко­ла­бора­ціонізму — як «Конформіст» Альбе­рто Моравіа, «Ме­фісто­фель» Кла­уса Ман­на, «Со­т­ні­ков» Васи­ля Ви­кова. «Той уряд не був своїм власним, — пи­ше Мілош про польську комуністи­чну верхі­вку, немов про сьо­годні­шню “украї­нську”. — Шлю­бне ло­же для одруже­н­ня влади з народом бу­ло при­кра­ше­не на­ціональни­ми ге­рбами і прапорами, а про­те з-під лі­жка сти­рча­ли чобо­ти енкаведиста».

Серед інших інтелектуа­льних сю­же­тів Міло­ше­вої кни­жки варто від­значи­ти принаймні ще два, які мають найбез­посередні­ший стосу­нок до сьо­годні­шньої Украї­ни. Один із них, найповні­ше пред­ставле­ний у другому роз­ділі («Захід»), стосує­ться ха­ракте­рно­го для всіх східноє­вропейців ресенти­менту до Захі­дної Європи та, особли­во, Аме­ри­ки. Цей нати­вістський ресенти­мент, хоч і не ці­лком без­під­ставний, спорі­днює ме­шканців Східної Європи із глибин­ним російським анти­захі­дни­цтвом і об’єкти­вно, у специ­фі­чних східноє­вропейських (і сьо­годні­шніх украї­нських) умовах, торує шлях зовсім не утверджен­ню на­ціональної самобут­ності та роз­кві­тові на­ціональних ку­льтур, а всьо­го лиш дедалі повні­шо­му російському до­міну­ван­ню. Поборю­ю­чи «космополітизм» і звільня­ю­чи­ся з-під впливів «гнило­го Заходу», східні європейці по­трапля­ють у стан ку­льтурної ізо­ля­ції та ці­лкови­тої зале­ж­ності від Росії.

Мілош, який добре знав оби­два сві­ти, пере­кон­ли­во стверджує, що міф про якусь особли­ву російську «ду­ховність» на про­ти­вагу ще мі­фі­чні­шій захі­дній «без­ду­ховності» є продуктом неві­гластва, упередже­н­ня або ж сві­до­мої фа­льси­фі­ка­ції. Ку­льтура Заходу на­справді не­зрівнян­но бага­т­ша й рі­зноманіт­ні­ша, і як­що вже говори­ти про пере­сі­чних росі­ян, то від­рі­зня­ю­ться вони від пере­сі­чних аме­ри­канців не якоюсь ви­щою ку­льтурою чи «ду­ховністю», а ті­льки більшою примі­ти­вністю повся­к­ден­но­го побуту та неподо­лан­ни­ми зли­дня­ми.

Другий сю­жет, найповні­ше пред­ставле­ний у заклю­чній ча­сти­ні («Балтійці»), стосує­ться ши­рокомас­штабної руси­фі­ка­ції, яку совє­ти здійсню­вали на оку­пованих те­ри­торі­ях. Зга­дано тут і де­порта­цію кри­мських та­тар, і «особли­ві успі­хи» руси­фі­ка­ційної політи­ки в Украї­ні, забез­пе­че­ної, з одно­го боку, масовим заве­зе­н­ням ко­ло­нізаторів, а з іншо­го — вини­ще­н­ням авто­хтонів. «Існува­н­ня народів [з по­гляду комуністи­чної доктри­ни] не має ра­ціонально­го об­ґрунтува­н­ня. А про­те на те­пері­шньо­му етапі з ни­ми доводи­ться раху­вати­ся як із фа­ктом. Рекомендовано навіть під­три­му­вати роз­ви­ток на­ціональних ку­льтур, але ті­льки ті­єю мі­рою, якою це го­тує народ до на­ступ­ної фа­зи. Все, що ку­льтурно зближує цей народ із народом російським, заслу­говує на під­три­мку… Слід, однак, повся­к­час пам’ята­ти про кі­нцеву мету — зли­т­тя народів у єдине ці­ле. З цьо­го по­гляду, на­ціоналізм заслу­говує на не­ща­дне ви­корі­не­н­ня».

А що єдиним народом, який по­збувся хвороби на­ціоналі­зму, є вели­кий і найпередові­ший російський народ, із яким, власне, у майбу­т­ньо­му й мають зли­ти­ся усі інші народи, то вся­кий на­ціоналізм, тоб­то не­ба­жа­н­ня зли­вати­ся, «мо­ж­на коро­тко окресли­ти та­кож як анти­російськість».

Єдиною пере­шкодою всім цим чу­довим проектам, цьо­му то­та­лі­та­рному ла­дові, чи, по-сьо­годні­шньо­му ка­жу­чи, «стабільності», завжди був лю­дський мате­рі­ал, ко­трий, як саркасти­чно за­уважує Мілош, «має одну ха­ракте­рну ри­су: не лю­бить, ко­ли йо­го вва­жа­ють усьо­го лиш мате­рі­алом». Один із роз­ділів

«Поневоле­но­го ро­зуму» так і нази­ває­ться: «Ворог поря­д­ку — лю­ди­на». Тож кни­жку справді варт прочи­та­ти всім на­шим спів­громадя­нам — і тим, ко­трі опи­раю­ться за­проваджен­ню «ново­го поря­д­ку», і тим, ко­трі, як завжди, за московським майстер-пла­ном, намага­ю­ться йо­го за­провадити.

2011

З ку­льтурою й без

1.

1989 року, у роз­палі пере­стройки, совє­ти вперше ви­пу­сти­ли мене до Польщі. То був бе­ре­зень, уночі ще стоя­ли морози, але вдень бу­ло соня­чно, сніг топи­вся, пах­ло весною, ми ча­ла­пали з друзя­ми по багни­стих калю­жах, намага­ю­чись встигнути скрізь — на дис­ку­сію у ПЕН-клу­бі, на зу­стріч із Яцеком Ку­ронем у йо­го поме­шкан­ні, на ви­ставу за п’єсою Га­вела, ко­трий саме тоді від­бу­вав черговий те­рмін у чеській в’язни­ці. Мої польські ко­ле­ги намага­лись мене макси­мально наванта­жи­ти вра­же­н­ня­ми й кни­жками, і я заванта­жу­вався як міг.

Си­туа­ція в Польщі, як і в СС­СР, бу­ла непевною. «Со­лі­дарність» вела нелег­кі пере­говори з комуністи­чним ре­жи­мом про вільні ви­бори та, від­повід­но, пере­роз­поділ влади. В Украї­ні, за при­кла­дом при­балтійських респу­блік і ті­єї ж та­ки польської «Со­лі­дарності», почи­нали створю­вати Народний рух на під­три­мку пере­бу­дови. Гласність на­че­б­то що­дня роз­ши­рю­вала про­стір довко­ли­шньої свободи, про­те що­дня ця свобода мала гі­рку­ватий при­смак ми­ну­що­сті. Перед­чу­т­тя кі­нця, яко­го-не­будь пону­ро­го ГК­ЧП, пере­слі­дувало в ті роки бага­тьох із нас — і, як з’ясувало­ся, не­без­під­ставно.

Я ску­повував польські кни­жки і ча­сопи­си з та­ким самим завзя­т­тям, із яким перед­пла­чу­вав в Украї­ні всі під­ряд «про­греси­вні» ви­да­н­ня — від московсько­го «Ново­го ми­ра» чи «Огонька» до якої-не­будь івано-франкі­вської «Га­ли­чи­ни» чи естонської «Советской мо­ло­де­жи». У Варшаві сам­ви­дав продавали на ко­ж­ному кро­ці, а найбільше — при брамі уні­верси­тету. Йо­го кі­лькість, а ча­сом і якість вра­жа­ли. Фа­хі­вці стверджу­ють, що на­при­кі­нці 80-х польський сам­ви­дав («drugi obieg») за асорти­ментом, а деколи й за ти­ра­жа­ми створю­вав пова­ж­ну конку­ренцію офі­ційним ви­да­н­ням.

Серед кі­льканад­ця­ти кі­ло­грамів лі­те­ратури, яку я допер із Варшави до Киє­ва, не бракувало, зроз­уміло, й пари­зької «Ку­льтури» — у ки­ше­ньково­му, спеці­ально при­значе­ному на нелегальний «екс­порт», форматі. Не ска­жу, однак, що «Ку­льтура» бу­ла моїм найбільшим то­гоча­сним вра­же­н­ням. Польські сам­ви­давні ча­сопи­си — “Krytyka”, “Oboz”, “ABC”, “Czas kultury” — ви­давались мені жи­ві­ши­ми, автенти­чні­ши­ми; навіть той де­ше­вий га­зет­ний папір, на якому їх друку­вали, від­би­вав, здавало­ся, дух епохи й си­м­волі­чно пере­гу­ку­вався з тим, що ми роби­ли чи намі­ря­ли­ся роби­ти в Украї­ні.

Втім, моїм найбільшим улюбленцем у ті роки став польський ча­сопис “Res Publica” — блиску­че, на мою то­гоча­сну думку, по­єд­на­н­ня актуальної про­бле­мати­ки й ви­соко­го інтелектуа­льно­го рі­вня. «Респу­блі­ку» ви­давали ле­га­льно — вона бу­ла чи не першим незале­ж­ним ча­сопи­сом, який до­зволи­ли комуністи (не раху­ю­чи, звісно, като­ли­цьких ви­дань, що їх комуністи не нава­жи­лись заборони­ти навіть у сталі­нські ча­си). Ле­га­льність мала свою ці­ну — чи­мало мате­рі­алів у “Res Publica” ви­ходи­ли з ку­пю­рами: польська цензура, на від­міну від совє­тської, му­си­ла поясню­вати при­чи­ну скорочень, тож на місці ви­лу­че­них фрагментів редакція стави­ла квадрат­ні ду­жки й умі­щу­вала в них поси­ла­н­ня на ста­т­тю і пара­граф закону, згідно з яким роби­ли конфіска­цію. Найча­сті­ше ви­лу­ча­ли фрагменти з кри­ти­кою на адресу СС­СР, Росії, комунізму, компартії. Про­те скороче­н­ня, у певному сенсі, бу­ли не менш промови­сті від самих текс­тів.

«Ку­льтура» на цьо­му тлі ви­глядала де­що су­ху­ватою, від­стороненою і надто «діаспорною». Ли­ше згодом я зрозумів, що все роз­маї­т­тя польсько­го сам­ви­даву, йо­го енергія, па­фос, йо­го пере­ва­ж­но лі­бе­рально-демократи­чна постава, увага до меншин, си­мпатія до сусі­дів на сході, йо­го етос походять вели­кою мі­рою з Ґє­дройцевої «Ку­льтури», ко­тра понад сорок років просочу­вала­ся нелегально до Польщі, форму­ю­чи та­мте­шнє опози­ційне ми­сле­н­ня, дискурс, ко­ло об­говорю­ваних про­блем, візію ми­ну­ло­го і майбу­т­ньо­го.

2.

За рік чи два я став не ли­ше чи­та­чем, а й по­стійним отри­му­ва­чем «Ку­льтури», при­чо­му трапи­ло­ся це в де­що ку­р­йозний спосіб. Я пра­цю­вав тоді у жу­рналі «Всесвіт», ко­трий ділив перший поверх бу­ди­нку на Кі­рова, 34 (те­пер — Гру­ше­всько­го) із жу­рналом «Ві­тчи­зна» — чі­льним, як тоді вва­жа­ло­ся, ча­сопи­сом Спілки пи­сьмен­ни­ків. «Ві­тчи­зна» чо­мусь, на від­міну від «Всесві­ту», ре­гу­ля­рно отри­му­вала «Ку­льтуру», хоч я й досі не певен, чи там хто-не­будь умів чи­та­ти по-польськи або й узага­лі знав ла­ти­нську абетку.

За совє­тських ча­сів цензура ретельно пере­ві­ря­ла поштові над­ходже­н­ня до громадян, про­те бу­ла значно по­блаж­ли­ві­шою що­до установ. Творчі спілки, редакції, бібліо­теки, науково-дослі­дні ін­ститути мо­гли, у принципі, отри­му­вати з-за кордону рі­зноманіт­ну лі­те­ратуру за умови, що мають сейф чи спеці­альне примі­ще­н­ня для її збе­рі­га­н­ня, а та­кож офі­ційний пере­лік осіб, допущених до ці­єї лі­те­ратури та від­повід­альних за її збе­ре­же­н­ня. Саме на це й роз­раховували, воче­видь, редакції деяких закордон­них ви­дань, зокрема й «Ку­льтури», споді­ваю­чись бодай так прони­к­ну­ти за «залі­зну завісу» — хоч би й до обме­же­но­го ко­ла чи­та­чів.

Ми мали у «Всесві­ті» та­кий сейф і чи­мало ці­кавих ви­дань у ньо­му та й поза ним, бо ж ні­хто особли­во не пере­ймався засекре­чу­ва­н­ням найнові­ших ро­манів Джозе­фа Гел­ле­ра чи Ку­рта

Вон­не­ґу­та. Я не мав офі­ційно­го до­ступу до то­го сейфу, бо не під­пи­сав паперу, який зобов’язував би не роз­го­ло­шу­вати зміст прочи­та­но­го. Жа­рто­ма я поясню­вав, що не вмію три­мати язика за зубами і го­товий за ча­ркою ви­бовкати що зав­годно. Про­те завдя­ки ко­ле­гам я отри­му­вав із сейфу все, що хо­тів.

На «Ку­льтуру» я натрапив у туа­ле­ті, точні­ше — на її сторінки, акурат­но роз­дерті навпіл і та­ким чи­ном приго­товані до вжи­тку: хоро­ший формат, та й папір досить якісний як на краї­ну, де зви­кли об­ходи­ти­ся без туа­лет­но­го паперу, як і бага­то без чо­го іншо­го. Жу­рнал був без об­кла­ди­нки й без змісту, але я впі­знав йо­го за шри­фта­ми, за версткою, зре­штою, за іменами авторів. Я забрав йо­го зали­шки і збе­рі­гаю досі в конверті із си­м­волі­чним напи­сом: КУ­ЛЬТУРА. Хоч годи­ло­ся б, мабуть, поясни­ти докла­дні­ше: «Що робить з Ку­льтурою на­ша Ві­тчи­зна».

На­вче­ний трохи жит­тє­вим досві­дом, я не побіг до на­ча­льства влаштовувати скандал, бо знаю, що всі про­бле­ми слід ви­рі­шу­вати або на найви­що­му, або на найни­ж­чо­му рі­вні, але ні­ко­ли — на проміж­ному. То­му я зразу подався до секретарки і, вступи­вши з нею в зло­чин­ну змову, за допомо­гою неви­багли­вих корупційних дій, до­мовився, що «Ку­льтура» з поштової скри­ньки «Ві­тчи­зни» по­трапля­ти­ме що­міся­ця просто до мене — ці­лком поми­лково, бо ж хто йо­го в біса роз­бе­ре на конверті ту кля­ту ла­ти­нку!..

3.

Я так і не нава­жи­вся оповісти цю історію Єжи Ґє­дройцю, хоча зу­стріча­вся з ним двічі в Ме­зон-Ла­фіт — восени 93-го та влі­тку 98-го. Першо­го разу, втім, це бу­ло рад­ше му­зейне від­від­ува­н­ня: ми приїхали до ньо­го ці­лою групою — кі­льканад­цять осіб, ледь не всі уча­сни­ки польсько-украї­нської конфе­ренції у Ліл­лі, — ви­сло­ви­ти свою шану метрові й ви­слу­ха­ти йо­го напу­че­н­ня. Ні­чо­го особли­во з тоді­шніх роз­мов не запам’ята­ло­ся, про­те запам’ята­вся має­стати­чний спокій господаря, йо­го бу­ди­нку, йо­го сади­би; він, здавало­ся, ви­проміню­вав велич — але без жодної пи­хи, заро­зуміло­сті, хи­зува­н­ня; так, при­пу­скаю, му­си­ли ви­глядати старо­жи­т­ні му­дре­ці чи, мо­ж­ли­во, правди­ві ари­стократи, пря­мі на­ща­д­ки коро­лі­вських родин.

Через п’ять років ми провели вдвох за роз­мовою понад годи­ну. Я намага­вся запи­сати інтерв’ю зі сла­вет­ним редактором, але він ставив мені більше запи­тань, ніж я йо­му: Украї­на ці­кави­ла йо­го в дев’яносто років не менше, аніж у сорок; нато­мість сам він ухи­ля­вся від тих запи­тань, ко­трі ці­кави­ли мене найду­ж­че. Зокрема, я так і не отри­мав пря­мої від­повіді, чо­му він не зважи­вся після 1989 року поверну­ти­ся на бать­кі­вщи­ну і пере­нести ту­ди ви­да­н­ня «Ку­льтури» — як це зроби­ли (без особли­во­го успі­ху), ска­жі­мо, ви­давці російсько­го «Конти­ненту» чи украї­нської «Су­ча­сності». Хоч, у принципі, я ро­зумію, що в дев’яносто років запізно почи­нати нове жи­т­тя і, по суті, новий жу­рнал; запізно входи­ти в мету­шню, звану конку­ренці­єю, і в тусовку, звану ку­льтурним про­цесом. Понад чо­ти­ри деся­ти­лі­т­тя «Ку­льтура» за­ймала­ся страте­гією польсько­го на­ціонально­го існува­н­ня, і бу­ло б те­пер не­прости­мим здрібні­н­ням для неї роз­поро­шу­вати­ся на незлі­чен­ні та­кти­чні про­бле­ми, гу­бля­чи свій авторитет­ний го­лос серед мету­шли­во­го бага­то­го­лос­ся новоча­сних польських масмедій. «Ку­льтура» бу­ла не ли­ше ді­ти­щем Ґє­дройця, а й йо­го жит­тє­вим проектом. Цей проект вели­кою мі­рою вдало­ся втіли­ти, тож «Ку­льтура» закономі­рно му­си­ла при­пи­ни­ти своє існува­н­ня зі сме­ртю Ґє­дройця.

Я зали­шив тоді на йо­го сто­лі кі­лька чи­сел ча­сопи­су «Кри­ти­ка», що йо­го ми роком рані­ше засну­вали у Киє­ві з профе­сором Джорджем Грабови­чем. Формально «Кри­ти­ка» взорувала­ся на аме­ри­канський три­ти­ж­невик «New York Review of Books», сут­нісно — на Ґє­дройцеву «Ку­льтуру». На цьо­му зв’язку Грабович наго­ло­шу­вав у своїй редакційній стат­ті на само­му поча­тку проекту; цю ду­ховну спорі­дненість «Кри­ти­ка» намага­є­ться під­три­му­вати й досі, не по­тураю­чи на­ціональним компле­ксам, фобіям і філі­ям, пле­каю­чи фа­ховий інтелектуа­льний рі­вень та від­повід­альне інтелектуа­льне середови­ще, і нама­цую­чи про­бле­ми, ко­трі ви­даю­ться найістот­ні­ши­ми для сьо­годні­шньої — і завтра­шньої — Украї­ни.

Мені ва­жко су­ди­ти про успішність цьо­го проекту, але, як і десять років то­му, я пере­конаний, що ко­ж­на на­ція му­сить мати власно­го Ґє­дройця і власну «Ку­льтуру» — принаймні в кри­ти­чні, «пере­хі­дні» мо­менти сво­го існува­н­ня. А го­ло­вне, навіть не маю­чи власно­го Ґє­дройця і власної «Ку­льтури», вона му­сить засвої­ти їхній дух, їхній етос — принаймні на рі­вні своїх інтелектуа­льних еліт.

4.

Ви­ступаю­чи не­що­давно з нагоди сторіч­чя Ґє­дройця [2006] перед київськи­ми жу­рналі­стами, я за­уважив раптом, що більшість із них не має уявле­н­ня ані хто та­кий Ґє­дройць, ані що та­ке пари­зька «Ку­льтура», ані, зре­штою, чим вони докорін­но зміни­ли польсько-украї­нські від­носи­ни. І я ри­зи­к­нув провести прості­шу і зроз­умілі­шу для них паралель.

Уявіть собі, сказав я, що в Росії з’явля­є­ться раптом авторитет­на по­стать рі­вня Сахарова чи Со­л­же­ні­ци­на, ко­тра має від­вагу сказати: «Друзі! Від­ки­нь­мо на­ші істори­чні мі­ти про “рус­сій Київ і “рус­скій” Крим, — досто­ту як украї­нці забу­ли вже про украї­нську” Ку­бань, “украї­нську” Хо­лмщи­ну й “украї­нську” Бе­рестей­щи­ну. Забу­дь­мо, справді, про Білу Русь, і Червону Русь, і Мо­лдавську, і Закавказьку, і Кон­станти­нопольську, і вся­ку іншу Русь . Обли­шмо ту “Русь”, усі її істори­чні “креси” у спокої, а займімося власне Росі­єю. Забе­рі­мо ху­тчій свої війська з Аб­ха­зії та

При­дністров’я і пере­стань­мо наре­шті не­проха­но захи­ща­ти своїх ві­ртуа­льних “спів­ві­тчи­зни­ків” у При­балти­ці, а подбаймо нато­мість про реальних спів­ві­тчи­зни­ків у власному Не­чорнозем’ї, Си­бі­рові та на Далекому Сході. Адже добрі стосу­нки з сусі­дами ку­ди ва­ж­ли­ві­ші від сумні­вної імперської вели­чі, та й не збу­дує­мо ми вільної, демократи­чної і шанованої в сві­ті Росії, без­угавно чу­ха­ю­чи істори­чні вавки і ля­каю­чи всіх довко­ла нападами анахроні­чної імперської мая­чні».

І уявіть, продовжу­вав я, що російський Ґе­дройць не ли­ше ска­же це — бо в Росії та­ки є ще лю­ди, здат­ні промови­ти поді­бні ре­чі, — а й створить авторитет­ний жу­рнал і згу­ртує довко­ла ньо­го чі­льних російських інтелектуа­лів, і залу­чить до ньо­го інтелектуа­лів украї­нських, ли­товських, польських, і зуміє вре­шті пере­конати в ра­ціональності своїх ідей більшість інтелі­гентських середовищ у своїй краї­ні, а від­так і більшість населе­н­ня.

А те­пер, сказав я на закі­нче­н­ня, зга­дайте ви­ступ польсько­го амбасадора на поча­тку ці­єї пресконфе­ренції. Це вже п’ятий польський посол за роки на­шої незале­ж­ності і, за­уваж­те, він, як і всі йо­го попередни­ки, при­стойно говорить по-украї­нськи. Мо­же, ви прига­дає­те ко­го-не­будь з російської амбасади, хто так само вва­жав би за по­трі­бне вияви­ти свою повагу до нас, до на­шої мови, до на­шої краї­ни. Ось вам маленький, зовсім маленький при­клад рі­зни­ці між краї­ною, ко­тра мала сво­го Ґє­дройця, і краї­ною, ко­тра, на превели­кий жаль, йо­го досі не має.

5.

На­ша краї­на поки що теж не має своєї «Ку­льтури» і сво­го Ґе­дройця. Це менш помі­т­но, бо, на ща­стя для се­бе і ре­шти сві­ту, вона не має ані імперської спад­щи­ни, ані ато­мних бомб та без­мі­рних запасів на­фти й га­зу, щоб ту спад­щи­ну пле­кати й під­три­му­вати. Але вона має чи­мало продуктів ті­єї спад­щи­ни — зокрема велетенські запаси гомосовє­ті­ку­са, ко­трий владарює ці­єю краї­ною і, за покі­рної згоди під­даних, нази­ває се­бе політи­чною, бізнесовою та вся­кою іншою, прости Господи, «елі­тою».

Я намага­ю­ся не ди­ви­ти­ся в телевізорі на ці само­вдоволе­ні пи­ки, по­збавле­ні про­блисків інтелекту і найменшо­го, схо­же, уявле­н­ня про якесь там право чи, тим більше, мораль. Але вони, на­че го­го­лі­вські свиня­чі ри­ла, з’явля­ю­ться у ні­чних ві­к­нах, і тоді особли­во гостро від­чу­ваєш, що власне ку­льтура є тим остан­нім крейдя­ним ко­лом, яке захи­щає нас від ці­єї совкової не­чи­сті.

Іноді мене тя­гне на пону­рі жа­рти і хоче­ться надісла­ти ко­ж­ному пред­ставни­кові ці­єї «елі­ти» примі­рник роз­дертої навпіл «Ку­льтури» — без об­кла­ди­нки і змісту. Хоча на­вряд чи вони зрозуміють си­м­волі­ку цьо­го же­сту. Що-що, а про­бле­му з туа­лет­ним папером вони вже для се­бе давно ви­рі­ши­ли.

2007