Лоліта

Володимир Набоков

Лолiта

Роман

---------------------------------------------------------------

© Copyright Владимир Набоков

© Copyright переклад Кирило Васюков (cerillo(а)inbox.ru)

Date: 29 Jul 2008

---------------------------------------------------------------

ПЕРЕДМОВА

"Лолiта. Сповiдь свiтлошкiрого вдiвця": такою була подвiйна назва, з

якою автор цiєї замiтки одержав дивний текст, який вона очолює. Сам "Гумберт

Гумберт" помер у в'язницi, вiд закупорки серцевої аорти, 16-го числа

листопада 1959 р., за кiлька днiв до початку судового розгляду своєї справи.

Його захисник, мiй родич i добрий друг Клеренс Кларк (на цей час адвокат,

приписаний до Колумбiйського Дiльничного Суду), попросив мене вiдредагувати

манускрипт, посилаючись на заповiт свого клiєнта, один з пунктiв якого

уповноважував мого шановного кузена вжити на свiй розсуд усiх заходiв, що

стосуються пiдготовки "Лолiти" до друку. На рiшення п-на Кларка, можливо,

вплинув той факт, що обраний ним редактор наразi от-от удостоївся премiї

iменi Полiнга за коротку працю ("Чи можна спiвчувати почуттям?"), в якiй

залучено до обговорення деякi патологiчнi стани та збочення.

Моє завдання виявилось простiшим, анiж ми вдвох припускали. Якщо не

брати виправлення явних помилок та ретельного вилучення деяких цупких

деталей, якi, всупереч старанням самого "Г.Г.", ще збереглись в текстi, як

то деякi вiхи та пам'ятки (вказiвки на мiсця та людей, що їх пристойнiсть

вимагала мовчазно обминути, а людянiсть - пощадити), можна вважати, що цi

гiднi уваги замiтки подано в недоторканостi. Кумедний псевдонiм її автора -

його власний вигад; i природно вважати, що ця маска - через яку нiбито

горять два гiпнотичнi ока - мала залишитись на мiсцi згiдно з бажанням її

носiя. Мiж тим як "Гейз" всього лише римує зi справжнiм прiзвищем героїнi,

її перше iм'я надто близько вплiтається у найпотаємнiшу тканину книги, щоб

його можна було замiнити; втiм (як читач сам допевнився), в цьому й немає

фактичної потреби. Тi, котрим цiкаво, можуть знайти свiдчення про вбивство,

скоєне "Г.Г.", у газетах за вересень - жовтень 1952р.; його причини та мета

були б i досi таїною, якби цi мемуари не потрапили в свiтле коло моєї

настiльної лампи.

На догоду старомодним читачам, якi цiкавляться подальшою долею "живих

зразкiв" за обрiєм "правдивої повiстi", можу навести деякi вiстки, одержанi

вiд п-на "Вiндмюллера" з "Рамзделя", котрий волiв лишитись неназваним, щоб

довга тiнь невтiшної та брудної iсторiї не дотяглась до того мiстечка, у

якому вiн має честь проживати. Його донька "Луїза" вже

студентка-другокурсниця. "Мона Даль" зараз вчиться в унiверситетi в Парижi.

"Рита" нещодавно побралась iз господарем готелю на Флоридi. Дружина "Ричарда

Скиллера" сконала в пологах, розвiльнившись мертвою дiвчинкою, грудня 25-го

числа 1952р., у далекому на пiвнiч захiдному поселеннi Сiра Зоря. П-нi

Вiвiан Дамор-Блок (Дамор - для сцени, Блок - вiд одного, першого з

чоловiкiв) написала бiографiю колишнього приятеля пiд каламбурною назвою

"Кумир мiй", яка на часi має вийти в свiт; критики, вже ознайомленi з

манускриптом, говорять, що це найкраща її штука. Цвинтарна сторожа, яка хоча

б якось згадана в мемуарах "Г.Г.", не повiдомляє, чи виходить хтось iз

могили. Читачевi, який розглядає "Лолiту" просто як роман, ситуацiї та

емоцiї, в ньому зображенi зосталися б дратiвливо-неясними, якби вони були

знебарвленi через кепське iнакомовлення. Щоправда, на весь твiр не можна

вiднайти й одного нечемного вислову, скажу бiльше: здоровань-фiлiстер,

призвичаєний сучасною умовнiстю брати без будь-якої огиди цiлi всипища

парканових словечок у щонайбанальнiшому американському чи англiйському

романi, буде вельми шокований вiдсутнiстю таких у "Лолiтi". Та якщо, задля

заспокоєння цього парадоксального ханжi, редактор посмiв би послабити або

вилучити такi сцени, якi з певного погляду можуть видатися "спокусливими"

(дивись iсторичне рiшення, прийняте вельмишановним суддею Джоном Вуссi,

грудня 6-го числа 1933р., з приводу iншої значно вiдвертiшої книжки),

довелося б взагалi вiдмовитись вiд друкування "Лолiти", адже саме тi сцени,

у яких дозвiльний соромiтник мiг би угледiти свавiльну чуттєвiсть, являють

собою насправдi конструкцiйно необхiдний елемент у розвої трагiчної оповiдi,

яка неухильно стремить до того, що тiльки й можна назвати моральним

апотеозом. Цинiк скаже, що на це претендує й професiйний порнограф, ерудит

вiдкаже, що палка сповiдь "Г.Г." зводиться до бурi в пробiрцi; що кожен рiк

не менш як 12% дорослих американцiв чоловiчої статi, - за скромним

пiдрахунком, якщо вiрити д-ру Бiанцi Шварцман (запозичую з приватного

повiдомлення), - проходить через той особливий досвiд, який "Г.Г." зображує

так розпачливо; та що, пiшов би наш знедолений мемуарист того рокового лiта

року 1947 до компетентного психопатолога, не сталося б i лиха. Це все так, -

втiм не було б цiєї книжки.

Подаруймо цьому коментаторовi, якщо вiн висловить ще раз те, на чому

неодноразово наполягав, а саме, що "непристойне" найчастiше дорiвнює

"незвичному". Великий витвiр мистецтва завжди оригiнальний; вiн за своєю

сутнiстю мусить вражати й голомшити, тобто "шокувати". Не маю й найменшого

бажання вславлювати п-на "Г.Г.". Жодного сумнiву в тому, що вiн є огидний,

що вiн є ниций, що вiн слугує яскравим прикладом моральної прокази, що в

ньому поєднанi лютiсть i грайливiсть, якi може й свiдчать про глибочезне

страждання, але не додають приваби деяким його одкровенням. Його

дивакуватiсть, звiсна рiч, важкувата. Численнi його випадковi вiдгуки про

мешканцiв та природу Америки є смiшнi. Вiдчайдушна чеснiсть, якою тремтить

його сповiдь, аж нiяк не позбавляє його вiдповiдальностi за диявольську

витонченiсть. Вiн ненормальний. Вiн не джентльмен. Але з яким чаруванням

спiвоча його скрипка пробуджує в нас нiжне спiвчуття до Лолiти, змушуючи нас

зачитуватися книгою, всупереч першому почуттю вiдрази до автора.

Як опис клiнiчного випадку, "Лолiтi" поза сумнiвом призначено стати

поряд iз класичними творами психiатричної лiтератури, й можна ручатись, що

за десять рокiв термiн "нiмфетка" буде в словниках та газетах. Як художнiй

витвiр, "Лолiта" виходить за межi покаянної сповiдi, але значно важливiшим

нiж її наукове значення та художня вартiсть мусимо визнати моральний вплив

її на серйозного читача, адже цей болючий аналiз поодинокого випадку мiстить

в собi й загальну мораль. Бездоглядна дiвчинка, зайнята собою мати,

розпалений хтивiстю манiяк - усi вони не тiльки кольористi персонажi єдиної

в своєму родi повiстi; вони, окрiм того, нас попереджають про небезпечнi

схиблення; вони вказують на всеможливi бiди. "Лолiта" мала б змусити нас

усiх - батькiв, соцiальних працiвникiв, педагогiв - iз якнайбiльшою

насторогою та проникливiстю вiддатися справi виховання здоровiшого поколiння

в надiйнiшому свiтi.

Джон Рей, д-р фiлософiї

Вiдуорт, Масачусетс

сiчня 5 1955 року.

ЧАСТИНА I

1.

Лолiта, свiтло мого життя, вогонь моїх чересел. Грiх мiй, душа моя.

Ло-лi-та: кiнчик язика виконує шлях у три сходинки з пiднебiння вниз, щоб на

третьому штовхнутися в зуби. Ло. Лi. Та.

Вона була Ло, просто Ло, вранцi, п'ять футiв на зрiст (без двох вершкiв

та в однiй шкарпетцi). Вона була Лола в довгих штанях. Вона була Доллi в

школi. Вона була Долорес на пунктирах бланкiв. Але в моїх обiймах вона

завжди: Лолiта.

А попередницi в неї були хоч? Авжеж - були... Бiльше скажу: й Лолiти б

не сталось, якби я не покохав колись далеким лiтом одну, первiсну дiвчинку.

У деякiм князiвствi бiля моря (майже як у По).

Коли ж це було, а?

Приблизно за стiльки ж рокiв до народження Лолiти, скiльки менi було

того лiта. Можете завжди покладатись на вбивцю щодо вигадливостi прози.

Шановнi присяжнi жiночої та чоловiчої статi! Експонат Номер Один являє

собою те, чому так заздрили Едгаровi серафiми - зле-обiзнанi, простодушнi,

шляхетнокрилi серафiми... Залюбуйтеся-но цим клубком тернiв.

2.

Я народився 1910 року, в Парижi. Мiй батько вiдзначався нiжнiстю серця,

легкiстю вдачi - та повним вiнегретом з генiв: був швейцарський громадянин,

напiвфранцуз-напiвiталiєць, iз Дунавським прожилком. Ось я роздам декiлька

чудових, глянсо-блакитних карток.

Йому належав розкiшний готель на Рив'єрi. Його батько та обидва дiди

гендлювали вином, дiамантами та шовками (розподiляйте самi). У тридцять

рокiв вiн одружився з англiйкою, донькою альпiнiста Джерома Дуна, онучкою

двох Дорсетських пасторiв, експертiв з премудрих предметiв: палеопедологiї й

Еолових арф (розподiляйте самi). Обставини та причини смертi моєї вельми

фотогенiчної матерi були досить оригiнальнi (пiкнiк, блискавка); менi ж було

тодi лише три роки, i крiм якогось теплого закуту в найтемнiшому минулому

нiчого менi не лишилось вiд неї в улоговинах та западинах пам'ятi, за якими

- якщо ви сильнi витримувати мiй стиль (пишу пiд наглядом) - сiдає сонце

мого дитинства: усiм вам, мабуть, вiдомi оцi запахущi залишки дня, якi

виснуть разом iз мошвою десь над квiтчастим живоплотом, i в якi впадаєш

раптом пiд час прогулянки, проходиш крiзь них, край пiднiжжя пагорба, в

присмерки - глуха лiтеплiнь, золотава мошва.

Старша сестра матерi, Сибiлла, яка була дружиною двоюрiдного брата мого

батька - жила в нашому домi якщо не як безоплатна гувернантка, то як

економка. В подальшому я чув, що вона була закохана в мого батька, i як

одного разу в зливу, вiн легковажно скористався її почуттям - та й забув,

тiльки-но погода прояснiла. Я був надзвичайно прив'язаний до неї, всупереч

суворостi - рокової суворостi - деяких її правил. Мабуть їй кортiло зробити

з мене бiльш добродiйного нiж батько вдiвця. У тьотi Сибiлли були лазуровi,

оточенi рожевим, очi та восковий колiр обличчя. Вона писала вiршi. Була

поетично марновiрна. Казала, що знає, коли помре - а саме коли менi

виповниться шiстнадцять рокiв - i так воно й сталось. Її чоловiк,

досвiдчений вояжер вiд парфумерної фiрми, проводив бiльшу частину свого часу

в Америцi, де накiнець заснував власний iнтерес та набув деяке майно.

Я зростав щасливою, здоровою дитиною у яскравому краї книжок з

малюнками, чистого пiску, апельсинових дерев, доброзичних собак, морських

обрiїв та всмiхнених облич. Навколо мене велепишний готель Мiрана Палас

обертався окремим усесвiтом, вибiленим крейдою космосом, посеред iншого,

блакитного, величезного, що яскрився ззовнi. Вiд кухонного хлопа у переднику

до короля в лiтньому строї, всi любили, всi пестили мене. Старi американки,

спираючись на тростину, схилялись надi мною, як Пiзанськi вежi. Зубожiлi

росiйськi княгинi не спроможнi були заплатити моєму батьковi, проте купували

менi дорогi цукерки. Вiн бо, mon cher petit papa, брав мене кататись у човнi

та їздити на роверi. Учив мене плавати, пiрнати, ковзати, читав менi

Дон-Кiхота i Les Mis rables, i я обожнював i шанував його, i радiв за нього,

коли випадало пiдслухати, як слуги перебирають його рiзноманiтних коханок -

солодких красунь, котрi забавлялися мною, воркуючи надi мною та ллючи

дорогоцiннi сльози над моїм веселим безматеринством.

Я навчався в англiйськiй школi, що була розташована за кiлька

кiлометрiв вiд дому, там я грав у "ракетс" i "файвс" (гупаючи м'ячем по

стiнi ракеткою або долонею); мав якнайкращi оцiнки i пречудово уживався як з

товаришами так i з наставниками. До тринадцяти рокiв (тобто до зустрiчi з

моєю маленькою Аннабеллою) мав я, пригадую, тiльки два переживання ймовiрно

статевi: врочиста благопристойна й винятково теоретична розмова про деякi

неочiкуванi явища отроцтва, яка мала мiсце в шкiльному саду троянд з

американським хлопчиком, сином вiдомої тодi кiнематографiчної акторки, котру

я рiдко бачив тодi у свiтi трьох вимiрiв; та доволi цiкавий вiдгук мого

органiзму на перлисто-матовi знiмки з нескiнченно нiжними тiньовими виярками

у пишному альбомi Пiшона La Beaut Humaine, який я нишком одного разу

витягнув з-пiд купи мармуристих волюмiв Лондон Graphic у готельнiй

бiблiотецi. Пiзнiше мiй батько, iз притаманною йому зичливiстю, дав менi всi

вiдомостi цього роду, якi на його думку могли менi знадобитись; це було

восени 1923-го року, перед моїм вступом до гiмназiї в Лiонi (де я мав

провести три зими), та саме влiтку того року батько мiй, нажаль, був

вiдсутнiй - збавляв час в Iталiї разом iз Mm de K. та її дочкою - вiдтак

менi нiкому було звiритись, нi з ким порадитись.

3.

Аннабелла була, як i автор, змiшаного походження: в її випадку -

англiйського та голландського. Об цю пору я пригадую її образ менш виразним,

нiж пам'ятав його до того, як спiткав Лолiту. В зоровiй пам'ятi є два

пiдходи: за першим, вдається штучно вiдтворити образ у лабораторiї мозку, не

заплющуючи очей (i тодi Аннабелла ввижається менi в загальних термiнах, як

то: "медового вiдтiнку шкiра", "тоненькi руки", "пiдстрижене русяве

волосся", "довгi вiї", "великi барвнi вуста"); за iншим, заплющуєш очi й

миттєво викликаєш на темнiй сторонi вiй об'єктивне, оптичне, вкрай точне

вiдтворення улюблених рис: маленьке сяєво з природних барв (i ось так я бачу

Лолiту).

Тому дозвольте менi, у зображеннi Аннабелли спинитись на чемному

зауваженнi, що вона була привабним дiвчатком, на кiлька мiсяцiв молодшим вiд

мене. Її батьки, на прiзвище Лi (Leigh ), давнi друзi моєї тiтки, подiбно до

тьотi Сибiлли, були так само вимогливi до порядностi. Вони знiмали вiллу

поблизу Мiрани. Цього лисого, бурого пана Лi та грубу, напудрену панi Лi (з

народження Ванесса ван Несс) я ненавидiв люто. Спочатку ми з Аннабеллою

розмовляли, так би мовити, понавколу. Вона весь час набирала жменю дрiбного

пiсочку та пускала його сипатись крiзь пальцi. Голови в нас були налаштованi

в лад розумним європейським пiдлiткам тiєї доби й того середовища, i я не

певний, чи можна було вiднайти хоча б якийсь iндивiдуальний талант у нашому

зацiкавленнi численними населеними свiтами, тенiсними змаганнями,

нескiнченнiстю, солiпсизмом й тому подiбними речами. Нiжнiсть та вразливiсть

молодих звiрят збуджували в нас обох те ж саме гостре страждання. Вона

мрiяла бути сестрою милосердя в якiйсь голодуючiй азiйськiй країнi; я мрiяв

бути вiдомим шпигуном.

Та знагла ми стали закоханими одне в одне - нестямно, незграбно,

безстидно, нестерпно; я додав би - безнадiйно, адже наше несамовите

прагнення до взаємного володiння можна було б вгамувати тiльки, якби кожен з

нас насправдi увiбрав та засвоїв кожну частку тiла й душi iншого; втiм ми

навiть не могли знайти мiсця, де б злучитись, як цiлком вiльно знаходять

дiти хащ. Пiсля одного невдалого нiчного побачення в неї в саду (про що в

наступному пiдроздiлi), єдине, що нам уможливили як зустрiчi, це лежати в

досяжностi дорослих, зоровiй, якщо не слуховiй, на тiй частинi пляжу, де

було найвелелюднiше. Там, на м'якому пiску, за кiлька крокiв вiд старших, ми

валялися цiлий ранок у зацiпенiлiй нестямi любовної муки та зуживали всякого

щасного вирiзу в тканинi простору й часу, щоб торкнутись одне одного: її

рука, крiзь пiсок, пiдповзала до мене, тулилася ближче, переставляючи вузькi

та смаглявi пальцi, а потiм її перламутровi колiна вiдправлялись у таку ж

тривалу, обачливу подорож; iнодi випадковий вал, споруджений iншими дiтьми,

молодшими, слугував нам укриттям для побiжного солоного поцiлунку; цi

недосконалi дотики доводили нашi здоровi та незвиченi тiла до такого ступеня

збудження, що навiть прохолода блакитної води, пiд якою ми продовжували

правити свого, не в змозi була нас заспокоїти.

Серед скарбiв, якi я загубив пiд час подальших мандрiв, була зроблена

моєю тiткою маленька фотографiя, що закарбувала групу сидячих за столиком

кав'ярнi просто неба: Аннабеллу, її батькiв та вельми статечного доктора

Купера, кульгавого старця, котрий того лiта упадав за моєю тiткою Сибiллою.

Аннабелла вийшла не надто гарно, адже її вловили в ту мить, коли вона

схотiла пригубити свiй chocolat glac , й тiльки по худих оголених плечах

можна було впiзнати її (оскiльки пам'ятаю знiмок) серед сонячної млявi, в

яку поступово й незворотно переходила її краса; та я, сiвши в профiль, трохи

далi вiд iнших, проступив з якоюсь драматичною рельєфнiстю: похмурий,

густобровий хлопчик, у темнiй, спортивнiй сорочцi та бiлих добре пошитих

шортах, який заклав ногу на ногу й дивився вбiк. Фотографiю було зроблено в

останнiй день нашого рокового лiта, саме за кiлька хвилин до нашої другої та

останньої спроби обiйти долю. З якогось украй прозорого приводу (iншого

шансу не передбачалось, та вже нiщо не мало значення) ми вiддалились вiд

кав'ярнi на пляж, де знайшли нарештi вiдлюдне мiсце, i там, у бузковiй тiнi

рожевих скель, якi створили щось на кшталт яскинi, ми побiжно обмiнялися

спраглими ласками, єдиним свiдком яких були кимсь загубленi окуляри. Я стояв

навколiшки i вже готовий був оволодiти моєю ясочкою, як раптом два бородатих

купальцi - морський дiд та його братчик - вийшли з води iз вигуками

неґречного пiдбадьорення, а чотири мiсяцi по тому вона померла вiд тифу на

островi Корфу.

4.

Знову i знову гортаю цi мiзернi спомини i щоразу питаю в себе самого,

чи не звiдти, не з мерехтiння того далекого лiта пiшла трiщина через усе моє

життя. Або, можливо, гостре моє захоплення цим дитинчам було лише першою

ознакою вродженого збочення? Коли стараюсь розiбратися в булих бажаннях,

намiрах, дiях, я пiддаюсь певнiй зворотнiй уявi, яка живить аналiтичну

здiбнiсть спромогами безграничними, а тому всякий видний менi пройдений шлях

є безкiнечно посiченим роздорiжжями в очманiло складнiй перспективi пам'ятi.

Проте, я певний-таки, що в чарiвний та роковий спосiб Лолiта почалася з

Аннабелли.

Знаю й те, що смерть Аннабелли закрiпила невдоволення того безтямного

лiта i стала завадою для всякого iншого кохання протягом холодних лiт моєї

юностi. Духовне й тiлесне збiгалося в нашому коханнi такою досконалою мiрою,

яка й не примариться нинiшнiм пiдлiткам, якi просто дивляться на все своїми

нехитрими почуттями й штампованим глуздом. Довго по її смертi я вiдчував, як

її думка тече крiзь мою. Задовго до нашої зустрiчi ми мали однаковi сни. Ми

зiставляли вiхи. Знаходили знаки дивної подоби. У червнi одного й того ж

року (1919-го) в її дiм i в мiй дiм, в двох несумiжних країнах, спурхнула

чиясь канарка. О, Лолiто, якби ти мене кохала так!

Я приберiг на кiнець розповiдi про Аннабеллу опис нашого невтiшного

першого побачення. Одного разу пiзно ввечерi їй вдалось обминути злiсну

пильнiсть батькiв. У дiбровцi чуйних тонколистих мiмоз, позаду вiлли, ми

знайшли собi мiсце на руїнах низького кам'яного муру. В темрявi, крiзь нiжнi

деревця виднiли арабески освiтлених вiкон вiлли - якi тепер, злегка

пiдправленi кольоровим чорнилом чуттєвої пам'ятi, я порiвняв би з гральними

картами (почасти можливо тому, що неприятель грав там у бридж). Вона

тремтiла й здригалась, коли я цiлував її в закуток напiввiдкритих губ i в

гарячу мочку вуха. Розсип зiрок блiдо горiв над нами з-помiж силуетiв

довгастого листя: ця чутлива безодня здавалась так само оголеною, якою була

вона пiд своєю легкою сукенкою. На тлi неба напрочуд ясно вирiзнялось її

обличчя, нiби вiд нього линуло слабке сяяння. Її ноги, її вабливi оживленi

ноги, були не надто стуленi, та коли моя рука вiднайшла те, чого шукала,

вираз якоїсь русалкової мрiйливостi - чи то бiль, чи то насолода - з'явилася

на її дитячому обличчi. Сидячи трохи вище вiд мене, вона у самотнiй млостi

тягнулась до моїх губ, причому голова її схилялася сонним, нiжним порухом,

що був майже страждальницьким, а її голi колiнця хапали, стискали мою

п'ясть, та знов слабнули. Її тремтячий рот, кривлячись вiд гiркоти

таємничого зiлля, з легким придихом наближався до мого обличчя. Вона

прагнула вгамувати бiль кохання тим, що рвучко терла свої вуста по моїх, або

раптом вiдхилялась iз поривчастим злетом кучерiв, а за тим знову похмуро

линула й дозволяла менi живитись її розкритими вустами, мiж тим як я, щиро

готовий їй подарувати все - моє серце, горло, нутрощi - давав їй тримати в

млявому кулачку берло моєї жадоби.

Пам'ятаю запах якоїсь пудри - яку вона, здається, крала в iспанської

покоївки матерi - солодкавий, дешевий мускусний душок; вiн зливався з її

власним бiсквiтним запахом, та знагла чаша моїх почуттiв сповнила край;

неждана метушня пiд ближнiм кущем завадила їй перелитись. Ми завмерли та з

болiсним подрогом в жилах прислухались до шуму, що його ймовiрно зчинила

лишень полююча кiшка. Але водночас, нажаль, зi сторони будiвлi пролунав

голос панi Лi, що звав дочку з дико зростаючими перекатами, й доктор Купер

важко прокульгав з веранди в сад. Але ця мiмозова хаща, iмла зiрок, остуда,

вогонь, медова роса, й моя мука лишились зi мною, i ця дiвчинка з

виплеканими морем ногами й полум'яним язиком з тiєї пори переслiдувала мене

невiдчепно - допоки нарештi двадцять чотири роки по тому я не розпорошив

марноття, воскресивши її в iншiй.

5.

Днi моєї юностi, як погляну на них, схожi на вiдлiтаючий блiдий вихор

повторних клаптикiв, немов ранкова веремiя спожитих папiрцiв, видних

пасажировi американського експреса через заднє проглядове вiкно останнього

вагона, за яким вони в'ються. У моїх гiгiєнiчних зчепленнях з жiнками я був

практичний, насмiшкуватий та жвавий. В мої унiверситетськi роки в Лондонi i

в Парижi я вдовольнявся платними кралями. Мої науковi студiї були стараннi i

доскiпливi, та не дуже плiднi. Спочатку я думав стати психiатром, як

багато-хто з невдах; але я був невдахою особливим; мене охопила химерна

утома (треба пiти до лiкаря, - така млость); i я перейшов до вивчення

англiйської лiтератури, з якої живе не один поет-пустоцвiт, перетворившись у

професора з люлькою, в пiджаку з добротної вовни. Париж тридцятих рокiв

цiлком пасував менi. Я обговорював радянськi фiльми з американськими

лiтераторами. Я сидiв з уранiстами в кав'ярнi Des Deux Magots. Я друкував

в'юнчастi етюди в малочитабельних часописах. Я вигадував пародiї - на

Елiота, наприклад:

Нехай фрейляйн фон Кульп тримає ще За клямку дверi, й обернеться...Нi,

Не зрушуся до неї, нi до Фрески.

Нi до тiєї чайки...

Один з моїх творiв, озаглавлений "Прустiвська тема в листi Кiтса до

Бенджамiна Бейлi," викликав схвальнi посмiшки в шiстьох-семи учених, якi

прочитали його. Я взявся писати "Коротку iсторiю англiйської поезiї " для

видавця з великим iм'ям, а потiм почав укладати той пiдручник французької

лiтератури (iз зразками порiвнянь з лiтератури англiйської) для

американських та британських читачiв, який мусив займати мене протягом

сорокових рокiв, i останнiй томик якого був майже готовий до друку на день

мого арешту.

Я знайшов службу: викладав англiйську групi дорослих парижан

шiстнадцятого округу. Потiм впродовж двох зим був учителем чоловiчої

гiмназiї. Iнколи я користався зi знайомств серед психiатрiв та працiвникiв з

громадського догляду, щоб з ними вiдвiдувати рiзнi заклади, як наприклад

сиротинцi та школи для недолiтнiх злочинниць, де на блiдих, зi злiпленими

вiями отроковиць я мiг зорити з тiєю безкарнiстю, яка нам дарується в

сновидiннях.

А зараз я хочу висловити наступну думку. У вiкових межах вiд дев'яти до

чотирнадцяти рокiв трапляються дiвчатка, котрi для деяких зачарованих

пiлiгримiв, якi вдвiчi або в багато разiв є старшi за них, виказують iстотну

свою сутнiсть - сутнiсть не людську, а нiмфiйну (тобто демонiчну); i цих

маленьких обраниць я пропоную йменувати так: нiмфетки.

Читач помiтить, що просторовi поняття я замiнюю на поняття часу. Бiльш

того: менi б хотiлось, щоб вiн побачив цi межi, 9 - 14, як окоємнi обриси

(дзеркалистi обмiлi, яскрiючi скелi) зачарованого острова, на якому живуть

оцi нiмфетки, i який оточений широким iмлистим океаном. Спитати б: у цих

вiкових границях чи всi дiвчинки - нiмфетки? Звiсно, нi. Бо ж так ми,

втаємниченi, ми, самотнi мореплавцi, ми, нiмфолепти, давно б збожеволiли.

Але й краса також не є критерiєм, мiж тим як вульгарнiсть (або те хоч би, що

зветься вульгарнiстю в тому чи iншому середовищi) не виключає неодмiнної

наявностi тих таємничих рис - тiєї казково-дивної грацiї, тiєї невловимої,

мiнливої душевбивчої, закрадливої звабностi, - якi вирiзняють нiмфетку серед

перевесниць, незрiвнянно бiльше залежних вiд просторового свiту одночасних

явищ, анiж вiд невагомого острова зачарованого часу, де Лолiта бавиться з

подiбними до неї. В серединi тих же вiкових границь число справдешнiх

нiмфеток є багато меншим числа некрасивих або просто "гарненьких", чи навiть

"вродливих", але цiлком звичайних, пухлявих, вайлуватих, зимношкiрих,

людяних за єством своїм, таких, котрi можуть або не можуть потiм

перекинутись на красивих, як кажуть, жiнок (погляньте-но на таку-собi бридку

пампушку в чорних панчохах й бiлому капелюшку, яка перевтiлилась у дивну

зiрку екрану). Якщо попросити нормальну людину вiдзначити якнайгарнiсiньку

на груповому знiмку школярок або герль-скаутiв, вона не завжди вцiлить у

нiмфетку. Треба бути художником та навiженим, забавищем нескiнченних

скорбот, iз булькою гарячої отрути в коренi тiла та полум'ям над-жадання,

вiчно палаючим у чуйному хребтi (о, як доводиться нам щулитись i

берегтися!), аби впiзнати одразу, за невимовними прикметами - за ледь

котячим обрисом вилиць, за тонкими й шовковистими членами, та iншими

ознаками, перелiчити якi менi заказано вiдчаєм, стидом, сльозами нiжностi -

маленького смертоносного демона у тлумi звичайних дiтей; вона ж бо,

нiмфетка, стоїть серед них невпiзнана, що й сама не вiдчуває своєї казкової

влади.

Та ще: через примат часу в цiй бiсiвськiй справi, науковець має бути

готовим взяти до уваги, що потрiбна рiзниця в декiлька рокiв (я би сказав,

не менш десяти, але за звичай у тридцять або сорок - й до дев'ятдесяти в

небагатьох вiдомих випадках) мiж дiвчинкою й мужчиною для того, щоб той мiг

зазнати чарiв нiмфетки. Тут є питання налаштування кришталика, питання

деякої вiдстанi, яку внутрiшнє око з приємним хвилюванням надолужує, й

питання певного контрасту, що його розум спостигає з корчем порочної

насолоди. "Коли я був дитинчам, вона дитинчам була" (усе Едгаровий перегар),

моя Аннабелла не була для мене нiмфеткою: я був їй рiвним; заднiм числом я

сам був фавнятком, на тому ж зачарованому островi; та нинi, вересня 1952-го

року, як минуло двадцять дев'ять рокiв, гадаю, що можу розгледiти в нiй

початкове рокове наслання. Ми кохалися передчасною любов'ю, яка вiдмiнна

тiєю нестямою, що так часто розбиває життя зрiлих людей. Я був дужим

хлопчиськом i вижив; та отрута зосталася в ранi, i ось я вже мужнiв у лонi

нашої цивiлiзацiї, яка дозволяє чоловiковi упадати за дiвчиною

шiстнадцятирiчною, але не за дiвчинкою дванадцятирiчною.

Отож, не дивно, що моє доросле життя в Європi було жахливо двоїстим.

Назовнi я мав так званi нормальнi зносини iз земнородними жiнками, у яких

грудi гарбузами або грушами, всерединi ж я палав у пекельнiй печi

зосередженої хтивостi, яку збуджувала в менi кожна стрiчна нiмфетка, до

котрої я, будучи законослухняним боягузом, не смiв пiдступитись. Кремезнi

людячi самицi, котрих менi дозволено було уживати, слугували тiльки

палiативом. Я готовий повiрити, що вiдчування, якi я вилучав iз природного

злучення, рiвнялись бiльш-менш тим, що їх зазнають нормальнi великi мужчини,

коли спiлкуються iз нормальними великими жiнками в тому рутинному ритмi,

який iздригає свiт; але негаразд є в тiм, що цьому панству не довелось, як

довелось менi, спiзнати проблиск незрiвнянно бiльш пронизливої насолоди.

Найбiднiший з моїх у полюцiю ведучих снiв у тисячу разiв яскравiший за

перелюби, що їх наймужнiший генiй або найталановитiший iмпотент здатнi були

уявити. Мiй свiт був розкраяний. Я чув присутнiсть не однiєї, а двох статей,

жодна з яких не була моєю; обидвi були жiночими для анатома; для мене ж,

котрий дивився крiзь призму почуттiв, "вони були так само рiзнi мiж собою,

як щиголь i щогла". Всьому цьому я тепер надаю рацiю, та у двадцять -

двадцять-п'ять рокiв я не так ясно знався на своїх стражданнях. Тiло добре

знало, чого воно хоче, та мiй розум вiдхиляв кожну його мольбу. Мною

оволодiвали то острах i стид, то нестямний оптимiзм. Мене душили суспiльнi

заборони. Психоаналiсти вабили мене псевдовизволенням вiд лiбiдобелiберди.

Те, що єдиними об'єктами любовного подрогу були для мене сестри Аннабелли,

її повiрницi й кордебалет, менi ввижалось iнколи передвiстям божевiлля.

Iнодi ж я говорив собi, що все залежить вiд точки зору, i що по сутi нема

нiчого поганого в тому, що мене до нестерпу хвилюють нелiтнi дiвчатка.

Дозволю собi нагадати читачевi, що в Англiї, з тих пiр, як був ухвалений

закон (1933-го року) про дiтей та Молодi Персони, термiн "герль-чайлд"

(тобто дiвчинка) визначається як "особа жiночої статi, яка має вiд роду

бiльше нiж вiсiм та менше нiж чотирнадцять рокiв" (пiсля чого, вiд

чотирнадцяти до сiмнадцяти, статут визначає цю особу як "молоду персону"). З

iншого боку, в Америцi, а саме в Масачусетсi, термiн "уейвард чайлд"

(непутяща дитина) стосується технiчно дiвчинки вiд семи до сiмнадцяти рокiв,

яка спiлкується з порочними та нiкчемними особами". Хью Броутон, полемiчний

письменник часiв Джемса Першого, довiв, що Рахаб була блудницею вже в десять

рокiв. Все це вкрай цiкаво, i я припускаю, що ви вже бачите, як рот менi

пiниться перед приступом - та нi, нiщо не пiниться, я просто пускаю

вистрибом рiзнобарвнi блiшки щасливих думок у вiдповiдну чашечку. От ще

картинки. Ось Вергiлiй, котрий (цитую старого англiйського поета) "нiмфетку

оспiвав в одному тонi", хоч найвiрогiднiше вiддавав перевагу перитоновi

хлопчика. Ось двi з ще недостиглих дочок короля Анхатена та його королеви

Нiфертiтi, у котрих було шiсть таких - нiльських, гологолових, голеньких

(нiчого крiм численних намистових рядiв), iз м'якими брунатними щенячими

черевцями, iз довгими ебеновими очима, якi спокiйно вмiщалися на перинах, i

цiлковито збереженi пiсля трьох тисяч рокiв. Ось зграйка десятирiчних

вiдданиць, котрих примушують сiсти на фасцинiй - кiл зi слонової кiстки у

храмах класичної освiти. Шлюб i спiвжиття з дiтьми трапляються ще доволi

часто у декотрих областях Iндiї. Так, восьмидесятилiтнi дiди-лепчанцi

сполучаються iз восьмирiчними дiвчатками, i хто-би озвався. Нарештi Данте

безтямно закохався в свою Беатрiче, коли минуло лише дев'ять рокiв їй, такiй

яскрiючiй, фарбованiй, звабнiй, у червоному строї з дорогим камiнням, а було

це 1274-го року, у Флоренцiї, на приватному бенкетi, веселого травня мiсяця.

Коли ж Петрарка безтямно укохався в свою Лаурину, вона була бiлявою

нiмфеткою дванадцяти рокiв, яка бiгла крiзь вiтер, куряву й цвiтiнь, сама як

летюча квiтка, серед прекрасної рiвнини, видної з Воклюзьких горбiв.

Та будьмо ж бундючними й культурними. Гумберт Гумберт старанно прагнув

бути гожим. Їй Богу, прагнув. Вiн ставився вкрай обережно до звичайних

дiтей, до їх чистоти, вiдкритих на образи, й за жодних обставин не зазiхнув

би на невиннiсть дитини, якби була хоч найвiддаленiша можливiсть скандалу.

Та як билося бiдоласi серце, коли серед невинної дитячої зграї вiн помiчав

дитину-демона, "enfant charmant et fourbe" - очi з iмлою, барвнi губи,

десять рокiв каторги, коли даси знати їй, що дивишся на неї. Так йшло життя.

Гумберт був цiлком спроможний мати злучання з Євою, проте Лiлiт була тою,

про яку вiн марив. Бруньковидна стадiя у розвитку грудей рано (в 10 7/10

рокiв) наступає в черзi соматичних змiн, якi супроводжують наближення

зрiлостi. А наступна вiдома нам ознака - це перша поява (в 11 2/10 рокiв)

пiгментованих волоскiв. Моя чашечка геть сповнена блошицями.

Морська катастрофа. Кораловий острiв. Я один iз замерзлою донькою

потопленого пасажира. Серденько, адже це тiльки забава. Якi чудовнi пригоди

я деколи уявляв, сидячи на твердiй лавi в мiському парку та удаючи

заглибленого в химерну книжку. Навколо мирного ерудита дозвiльно пустували

нiмфетки, як начебто вiн був звиклою для ока парковою статуєю або частиною

свiтла й тiнi пiд старим деревом. Якось цiлковита красуня в шотландськiй

спiдничцi з грюком поставила важкоозброєну ногу бiля мене на лавку, щоб

занурити в мене свої оголенi руки й затягнути ремiнець роликового ковзана -

i я розчинився в сонячних плямах, користуючись книжкою як фiговим листям,

мiж тим як її русявi кучерi падали їй на подряпане колiно, i деревна тiнь,

яку я з нею дiлив, пульсувала й танула на її литцi, сяючи так близько вiд

моєї хамелеонової щоки. Iншого разу рудоволоса школярка зависнула надi мною

в вагонi метро, i оранжевий пушок в неї в пахвах був одкровенням, яке

залишилось на багато тижнiв у мене в кровi. Я мiг би переповiсти чимало

подiбних однобiчних мiнiатюрних романiв. Закiнчення деяких з них було

приправлене бiсовим зiллям. Бувало, наприклад, я помiчав з балкона вночi, за

освiтленим вiкном через вулицю, нiмфетку, яка роздягалась перед прислужливим

дзеркалом. В цьому усамiтненнi, в цьому вiддаленнi, привид набував

неймовiрно пряної зваби, яка змушувала мене, балконного глядача, чимдуж

стремiти до свого самотнього угамування. Але до бiса несподiвано нiжний узор

голизни, що вiн вже прийняв вiд мене дар звеличання, ставав осяяним лампою

вiдразливо голим лiктем мужчини в спiднiй бiлизнi, який читав газету при

вiдкритому вiкнi гарячою, вологою, безнадiйною лiтньою нiччю.

Скакання над вервечкою, скакання на однiй нозi по розкресленiй крейдою

панелi. Вiкопомна старуха в чорному, яка сидiла поряд зi мною на парковiй

лавцi моєї насолоди (нiмфетка пiдi мною старалась намацати скляну кульку, що

закотилась) й котра спитала мене - нахабна вiдьма - чи не болить менi живiт.

Ах, залиште мене в моєму квiтневому парку, в моєму мошистому саду. Нехай

бавлять вони навколо мене вiчно, нiколи не дозрiваючи.

6.

До речi: я часто питав себе, як велося їм потiм, тим нiмфеткам. У

нашому чавунно-ґратованому свiтi причин та наслiдкiв, чи не здатний був

подрог, який я викрав у них, позначитися на їх майбуттi? От, була моєю - та

нiколи не дiзнається. Гаразд. Та чи не виступить це, чи не нашкодив я їй

чим-небудь в її дальшiй долi, коли втягнув її образ в своє таємне

насолодження? О, це було й стане предметом великих та жахливих сумнiвiв!

Я з'ясував, однак, у що вони перетворюються, цi принадливi,

запаморочливi нiмфетки, коли виростають. Згадую, брiв я колись надвечiр

людною вулицею, навеснi, в центрi Парижа. Тоненька невелика на зрiст дiвчина

жвавенько продрiбкотiла повз мене на високих пiдборках; ми водночас

обернулись, вона спинилась i я пiдiйшов до неї. Голова її ледь сягала моєї

нагрудної шерстi; личко було кругле, з ямками, яке так часто трапляється

серед молодих французок. Менi сподобались її довгi вiї та перлинно-сiрий

tailleur, що облягав її юне тiло, яке ще берегло (от це-то й було нiмфiйним

вiдлунням, холодком насолоди, злетом в череслах) щось дитяче, що

домiшувалось до професiйного fr tilement її маленької спритної сiднички. Я

поцiкавився її цiною, й вона одразу вiдповiла з музикальною срiбною точнiстю

(птах - сущий птах!) "Cent". Я був спробував поторгуватись, та вона оцiнила

дикий глухий пал в моїх очах, спрямованих з такої висоти на її круглий лобик

й на зачаткову капелюшку (букетик та бант): "Tant pis", проказала вона,

перемигнувши й удавши, нiби простує геть. Я подумав: та всього лише три роки

тому я мiг бачити, як вона вертається додому зi школи! Ця картина скiнчила

справу. Вона повела мене вгору звичайними крутими сходами зi звичайним

сигналом дзвiнка, що повiдомляє добродiя, який не бажає зiтнутися з iншим

добродiєм, що шлях вiльний або не вiльний - сумний шлях до гидкого покоїка,

який вмiщує лiжко й бiде. Як звично, вона перш за все зажадала свiй petit

cadeau, i звичайно я запитав її iм'я (Monique) та вiк (вiсiмнадцять). Я був

добре обiзнаний з банальними звичками повiй: вiд усiх них ми чуємо оте

dixhuit - чiтке цвiрiнькання з ноткою мрiйливої облуди, яке вони видають,

сердешнi, до десяти разiв на добу. Та в даному випадку було ясно, що Монiка

радше вiднiмає, нiж додає собi рiк-два. Це я вивiв з багатьох подробиць її

справного, нiби рiзьбленого, й на подив нерозвиненого тiла. Надзвичайно

швидко роздягнувшись, вона постояла хвилинку бiля вiкна, приоповивши себе в

мутний серпанок фiранки, слухаючи з дитячим задоволенням (що в книзi було б

халтурою) шарманщика, який вигравав на вже набряклому присмерком подвiр'ї.

Коли я оглянув її рученята й звернув її увагу на бруднi нiгтi, вона

вiдказала, простодушно понурившись, "Qui, ce n'est pas pien" й пiшла була до

рукомийника, та я сказав, що це дрiбницi, самi дрiбницi. Зi своїм

пiдстриженим темним волоссям, свiтло-сiрим поглядом та блiдою шкiрою вона

була винятково привабна. Стегна її були не ширшi нiж у хлопчика, що сiв

навпочiпки. Поза тим, я без вагання стверджуватиму (i ось чому я так вдячно

дляю це перебування з маленькою Монiкою в серпанково-сiрiй келiї спогаду),

що серед тих вiсiмдесяти або дев'ятдесяти шльондр, якi в рiзний час на моє

прохання займалися мною, вона була єдиною, що дала менi укол iстинної

насолоди. "Il tait malin, celui qui a invent ce trucl ", люб'язно

зауважила вона й вернула в зодягнений стан з тою високого стилю спритнiстю,

з якою з нього вийшла.

Я спитав, чи не дасть вона менi ще одного, бiльш iстотного побачення в

той же вечiр, й вона обiцяла зустрiти мене бiля нарiжної кав'ярнi, додавши,

що впродовж усього свого короткого життя нiколи ще нiкого не обдурила. Я не

мiг утриматись, щоб не сказати їй, яка ж вона гарненька, на що вона

вiдказала скромно: "Tu es b'en gentil de dire a", а потiм, вловивши те, що

я вловив сам у дзеркалi, яке вiдбивало наш тiсний Едем, а саме жахливу

гримасу нiжностi, яка скорчила менi рота, догiдлива Монiка (о, вона

безсумнiвно була свого часу нiмфеткою) схотiла довiдатись, чи не стерти їй,

avant qu'on se couche, нашарок фарби з губ на випадок, якщо я захочу

поцiлувати її. Авжеж, захочу. З нею я дав собi волю в бiльшому ступенi, нiж

з будь-якою iншою молодою гетерою, i в ту нiч моє останнє враження вiд

Монiки та її довгих вiй вiдлунює чимось веселим, чого не було в iнших

спогадах, пов'язаних з моїм принизливим, мiзерним та похмурим статевим

життям. Вигляд її був незвичайно вдоволений, коли я дав їй п'ятдесят франкiв

поза умовою, по чому вона подрiбцювала в нiчну квiтневу мряку з важким

Гумбертом, який котився за її вузькою спиною. Зупинившись проти вiтрини,

вона вимовила з великим смаком "Je vois m'acheter des bas!" i не дай менi

Бог коли-небудь забути маленький лускаючий звук дитячих губ цiєї парижаночки

на словi "bas", вимовленим нею так соковито, що "а" ледь не стало в'юнким

коротким "о".

Наступне наше побачення вiдбулось iншого дня, в п'ятнадцять по другiй

опiвднi в моїй квартирi, та воно виявилось менш задовiльним: за нiч вона

наче подорослiшала, перейшла до старшого класу, й до того ж була вельми

застудженою. Заразившись вiд неї нежиттю, я скасував четверту зустрiч - а

втiм i радий був перервати злет чуттiв, якi погрожували обтяжити мене

нестерпними мареннями й млявим розчаруванням. Тож нехай вона залишиться

гладкою тонкою Монiкою - такою, якою вона була впродовж тих двох-трьох

хвилин, коли безпритульна нiмфетка проглядала крiзь дiловиту молоду повiю.

Моє нетривке знайомство з нею навiяло менi низку думок, якi певно

постануть доволi очевидними для читача, котрий знається на цих справах. За

оголошенням в непристойному журнальчику я опинився одного дiєсприятливого

дня, у конторi певної M-lle Edith, яка почала з того, що запропонувала менi

обрати собi супутницю життя в зiбраннi доволi формальних фотографiй у доволi

засмальцьованому альбомi ("Regardez-moi cette belle brune?" - вже у

весiльнiй сукнi ). Коли ж я вiдштовхнув альбом, й незграбно, iз зусиллям,

висловив свою злодiйську мрiю, вона подивилась на мене, нiби збираючись мене

прогнати. Одначе, поцiкавившись, чи багато я готовий покласти, вона зволила

обiцяти познайомити мене з особою, котра "здатна була б владнати справу".

Наступного дня астматична жiнка, розфарбована, гомiнлива, просякнута

часником, з майже фарсовою провансальською говiркою й чорними вусами над

лiловою губою, повела мене до свого власного, вочевидь, помешкання й там,

наперед долучивши гучне цмокання до зiбраних жмутиком кiнчикiв пальцiв, щоб

пiдкреслити якiсть свого сласного як ружанець товару, еатрально вiдгорнула

фiранку, за якою вiдкрилась половина, що слугувала за всiма ознаками

спальнею для численної та невибагливої родини; та на сценi в той час нiкого

не було, окрiм потворно вгодованої, смуглої, вiдразливо негарної дiвчини

рокiв принаймнi п'ятнадцяти, iз малиновими стрiчками у важких чорних косах,

котра сидiла на стiльцi й жартома пестила голомозу ляльку. Коли я вiдмовно

похитав головою й спробував вибратися з пастки, звiдниця, прискорено

лопочучи, почала стягувати брудно-сiру куфайку з бюста молодої велетки, а

потiм, переконавшись в моєму рiшеннi вiдiйти, зажадала "son argent". Дверi

вглиб кiмнати розкрилися, й два чолов'яги, виступивши з кухнi, приєднались

до спору. Були вони якоїсь кривої будови, голошиї, чорнявi; один з них був у

темних окулярах. Маленький хлопчик та замурзане кривоноге немовля замаячили

десь за ними. З нахабною логiчнiстю, притаманною жахам, розлючена звiдниця,

вказавши на мужчину в окулярах, заявила, що вiн ранiше служив у полiцiї - а

тому краще, мовляв, труснути калитою. Я пiдiйшов до Марiї (адже таким було

її зоряне iм'я), котра на той час преспокiйно переправила свої важкi ляжки

зi стiльця в спальнi на табурет за кухонним столом, щоб там знову взятись за

суп, а немовля тим часом пiдняло з пiдлоги їй належну ляльку. В тужливому

запалi, що надавав певного драматизму моєму недоладному жестовi, я сунув

грошi в її нiякову руку. Вона здала свiй дар екс-сищиковi, й менi дали

дозвiл вiддалитись.

7.

Я не знаю, чи був альбом свахи додатковою ланкою в ромашковiй гiрляндi

долi - та хоч би там як, - невдовзi по тому я намислив одружитись. Я утямив,

що рiвне життя, домашнiй харч, усi звичаї шлюбного побуту, профiлактична

одноманiтнiсть лiжкової дiяльностi i - як знати - майбутнє зростання деяких

моральних цнот, деяких чисто духовних ерзацiв, могли б допомогти менi - якщо

не позбутись ганебних та шкiдливих покликiв, то принаймнi чемно з ними

справлятися. Невелике майно, що я успадкував по батьковi - (нiчого значного

- "Мiрану" я давно продав) на додачу до моєї вражаючої, хоч i дещо

брутальної чоловiчої краси, дозволило менi зi спокiйною впевненiстю вдатись

до вiдповiдних пошукiв. Добряче роздивившись, я вподобав дочку польського

лiкаря: добряк лiкував мене вiд серцевої нестачi та запаморокiв. Iнодi ми

разом грали в шахи; його дочка дивилась на мене з-вiд мольберта i мною

позиченi їй очi або кiстянки рук встромляла в те кубiстичне глупоття, яке

тодiшнi освiченi панночки малювали замiсть персикiв та овечок. Дозволю собi

повторити, тихо, але поважно: я був, та ще залишився, всупереч усiм своїм

поневiрянням, винятковим вродливцем, зi стриманими рухами, з м'яким волоссям

i нiби похмурою, але вiд того бiльш привабною поставою великого тiла. При

такiй мужностi часто буває, що в гiдних показу рисах суб'єкта вiдбито щось

похмуре та розбурхане, що треба ховати. Так сталося й зi мною. Нажаль, я

добре вiдав, що варто менi ляснути пальцями, щоб отримати будь-яку дорослу

особу, обрану мною, я навiть звик не дуже зважати на жiнок, боячись саме

того, що та чи iнша плюхне як набряклий соком плiд менi на холодне лоно.

Якби я був що зветься "пересiчним французом", охочим до пишно вбраних дам, я

легко би знайшов серед знавiснiлих вродливиць, якi плюскались у мою понуру

скелю, iстоту значно привабливiшу, нiж моя Валерiя. Та в цьому виборi я

керувався мiркуваннями, що по сутi зводились - як я надто пiзно втямив - до

ницього компромiсу. I все це лише показує, яким страшенним дурепою був

Гумберт у справах кохання.

8.

Хоч я твердив собi, що потребую лиш сублiмованого pot-au-feu та живих

пiхв, одначе те, що менi подобалось у Валерiї, це була її iмперсонiзацiя

малого дiвчатка. Вона прикидалась малятком не тому, що второпала мою

таємницю: таким був просто її власний стиль - i я вскочив. Насправдi-бо цiй

дiвчинцi було принаймнi пiд тридцять (нiколи я не мiг встановити її точний

вiк, адже навiть її паспорт вводив в оману), i вона давно вже розлучилась зi

своїм дiвоцтвом за обставин, якi змiнювались за настроєм її пам'ятi. Я ж зi

свого боку був наївним, як тiльки може бути наївною людина iз сексуальним

ґанджем. Вона здавалась якоюсь пухнастою й грайливою, вбиралась la gamine,

щедро показувала гладкi ноги, вмiла пiдкреслити бiлину пiд'єму ступнi чорним

оксамитом черевичка, i приндилась, i вигравала ямками, й затрушувала

коротким бiлявим волоссям в найтрафаретнiший в свiтi спосiб.

По короткому обрядi в ратушi я привiв її на нову квартиру й дещо

здивував її тим, що перед початком будь-яких любощiв змусив її перебратись в

просту нiчну дитячу сорочку, яку я щасно вкрав зi скринi (шатної шафи) в

сиротинцi. Шлюбна нiч видалась доволi кумедною, й через мої дiї дурка моя

була в iстерицi. Та дiйснiсть невдовзi перемогла. Обiлявлена кучеря виявила

свiй чорнявий корiнець; пушок обернувся на колючки неголеної гомiлки;

рухливий вологий рот, як я його не пхав коханням, вивернув свою мiзерну

подiбнiсть iз вiдповiдною частиною на заповiтному портретi її жабоглядної

покiйної матiнки; i згодом замiсть блiдого вуличного пiдлiтка, в Гумберта

Гумберта опинилась на руках велика, дебела, коротконога, грудаста й

цiлковито безглузда баба.

Такий стан тривав вiд 1935-го року до 1939-го. Єдиною чеснотою Валерiї

була її сумирнiсть, i як не дивно, вiд цього було затишно в нашiй убогiй

квартирцi: двi кiмнатки, димний краєвид в одне вiкно, цегляний мур - в iнше,

крихiтна кухня, черевикоподiбна ванна, в якiй я почувався Маратом, дарма що

не було бiлошийої дiвчинки, щоб заколоти мене. Ми провели з дружиною чимало

безхмарних вечорiв - вона заглибившись в свiй Paris Soir, я - працюючи за

хлипким столиком. Ми вiдвiдували кiно, велодром, змагання з боксу. До її

прiсної плотi я звертався лиш зрiдка, тiльки хвилинами гострої потреби,

крайнього вiдчаю. Була в бакалiйника, що по той бiк вулицi, мала донька,

тiнь якої зводила мене з розуму; втiм, за допомогою Валерiї я-таки знаходив

деякi законнi виходи з мого фантастичного лиха. Та що стосується домашнього

харчу, то ми без слiв залишили pot-au-feu й харчувалися здебiльшого в

вузькому ресторанчику з єдиним довгим столом на rue Bonaparte, де настiльна

скатертина була в винних плямах, й переважав iноземний гомiн. А в будинку

поряд антиквар виставив у заставленiй вiтринi препишний, барвистий -

зелений, червоний, золотий i чорнильно-синiй - давнiй американський естамп,

на якому був паровоз з гiгантською трубою, великими химерними лiхтарями та

величезним бидлоскидальником, який надить свої фiолетовi вагони в громову

степову нiч i домiшує рясний, чорний, що мерехтить iскрами, дим до кудлатих

її хмар.

В них щось блиснуло. Влiтку 1939-го року помер мiй американський

дядечко, залишивши менi прибуток у декiлька тисяч американських доларiв за

умови, що я переїду до Сполучених Штатiв й займусь справами його фiрми. Ця

перспектива припала менi до серця надзвичайно. Я вiдчував, що життя моє

потребує струсу. Та було дещо iнше: мольовi проточинки з'явились на плюшi

подружнього затишку. В останнiй час я помiчав, як моя дебела Валерiя якось

змiнилась - виказує дивне занепокоєння, iнодi щось на кшталт обурення, а це

не пасувало до встановленого характеру персонажа, який вона повинна була для

мене грати. Коли я повiдомив їй, що ми незабаром попливемо до Нового Йорку,

вона похнюпилась i впала в задуму. Була докучлива тяганина з її документами.

Вона ж бо мала кепський Нансенський паспорт i одержанню вiзи аж нiяк не

сприяло швейцарське громадянство чоловiка. Я пояснював неминучiстю стояння в

хвостах до префектури та великими iншими прикрощами її млявий та нечулий

настрiй, на який аж нiяк не впливали мої змальовування Америки, країни

рожевих дiтей та величезних дерев, де життя буде набагато кращим, нiж в

нудному, сiрому Парижi.

Одного ранку (її папери були вже майже впорядкованi) ми виходили з

якоїсь офiцiйної будiвлi, як раптом бачу, що Валерiя, яка важко тупала поряд

зi мною, починає енергiйно й мовчазно трусити своєю болонковою головою.

Спочатку я не звертав на це жодної уваги, та потiм спитав, чому їй власне

здається, що там всерединi щось є? Вона вiдказала (перекладаю з її

французького перекладу якоїсь слов'янської площини): "В моєму життi є iнша

людина".

Нема чого й казати, що чоловiковi не надто сподобались такi слова.

Мене, не криюсь, вони приголомшили. Прибити її тут-таки на вулицi - як би

вчинив чесний мiщанин - не можна було. Роки прихованих страждань мене

навчили самовладанню надлюдському. Отже я чимскорiш сiв з нею в таксомобiль,

який деякий час заклично повз уздовж панелi, i в цьому порiвняно спокiйному

усамiтненнi запросив її до пояснення її диких слiв. Мене душила зростаюча

лють - о, не тому, що я знав якусь нiжнiсть до цiєї балаганної фiгури, яка

зветься мадам Гумберт, але тому, що нiкому крiм мене не дозволено було

вирiшувати проблеми законних i незаконних злучань, а тут Валерiя, моя

фарсова дружина, нахабно взялася порядкувати за своїм розсудом ще й моїми

вигодами й моєю долею. Я зажадав, аби вона назвала менi коханця. Я повторив

питання; та вона не припиняла свого клоунського базiкання, й далi теревенячи

про те, яка вона нещаслива зi мною, й хоче негайно зi мною розлучитись.

"Mais qui est-ce?" загорлав я нарештi, двигнувши її кулаком по колiну, й

вона, навiть не зморщившись, втупилась в мене, наче вiдповiдь була такою

простою, що й пояснень не треба. За цим швидко звела плечем i вказала

пальцем на м'язисту потилицю водiя. Той загальмував близько невеликої

кав'яренки й представився. Не можу пригадати його кумедного прiзвища, але

через стiльки рокiв вiн бачиться менi ще зовсiм ясно - кремезний русак,

колишнiй полковник Бiлої Армiї, пишновусий, острижений їжаком. (Таких як вiн

не одна тисяча жила з цього безтямного промислу в Парижi). Ми сiли за

столик, бiлогвардiєць замовив вино, а Валерiя, поклавши на колiно промоклу

серветку, говорила далi - в мене радше, нiж зi мною: у цей величний келих

вона сипала слова з безупиннiстю, якої я й не чекав вiд неї, причому щомитi

вибухала залпом польських або росiйських фраз у напрямi свого незворушного

коханця. Становище ставало абсурдним, i воно стало абсурднiшим, коли

таксомобiльний полковник, iз хазяйською усмiшкою перервавши Валерiю, почав

розвивати власнi домисли й задуми. Промовляючи потворною французькою, вiн

накреслив ту царину любовi та працi, в яку вiн наважився ввiйти за руку зi

своєю жiночкою. Вона ж тепер зайнялася своїм виглядом, сидячи мiж ним та

мною: пiдмальовувала випнутi губки, виправляла подзьобуванням пальцiв (при

цьому строюючи пiдборiддя) виперед блузки й так далi, а вiн мiж тим говорив

про неї, не тiльки як начебто її не було з нами, але так, як буцiм вона була

сирiткою, котру наразi переводили задля її ж добра вiд одного мудрого

опiкуна до iншого, мудрiшого; i хоч мiй безпорадний гнiв перебiльшував i

можливо паплюжив усi враження, присягаюсь, що полковник преспокiйно радився

зi мною щодо таких речей як її дiєта, регули, гардероб, i книжки, якi вона

вже читала чи повинна була прочитати. "Здається менi, казав вiн, їй до

вподоби Жан Крiстоф - як ви гадаєте?" О, вiн був сущий лiтературознавець,

цей добродiй Таксович.

Я поклав край його дзижчанню тим, що запросив Валерiю зiбрати свiй

жалюгiдний скарб негайно, на що пошляк полковник заявив, що охоче знесе його

в авто власноруч. Взявшись до виконання обов'язку, вiн повiз Гумбертiв,

мосьє та мадам, додому, й повз весь шлях Валерiя говорила, а Гумберт Грiзний

внутрiшньо радився з Гумбертом Покiрним, кого саме заб'є Гумберт Гумберт -

її, чи її любого приятеля, або обох, або нiкого. Згадую, як одного разу я

мав у руках пiстолет, що належав студентовi-спокласнику, в ту пору мого

життя (здається, я про ту пору не згадав, та це не до потреби), коли я

плекав думку насолодитись його сестрою (вкрай сяйливою нiмфеткою, з великим

чорним бантом) i потiм застрелитись. Тепер же я питав себе, чи варта була

Валечка (як її називав полковник) того, щоб застрелити її, задушити або

втопити. Вона мала вельми чулi руки та ноги, i я вирiшив обмежитись тим, що

завдам їй страшенного болю, як тiльки ми усамiтнимося.

Та цьому не судилося бути. Валечка - яка вже на той час проливала

потоки слiз, забарвленi розмальованою райдугою її косметики - взялася

всяк-так набивати речами скриню, двi валiзи, порепану картонку, - i жадання

взути гiрськi чоботи й з розгону штурхнути її в круп було, ясна рiч,

нездiйсненним, допоки клятий полковник порпався поблизу. Не те, що вiн

поводився нахабно, чи якось подiбно до цього: навпаки, вiн виявляв (нiби на

боковiй сценi того театру, до якого мене залучили) делiкатну старосвiтську

чемнiсть, при чому супроводжував усякий свiй порух неправильно вимовленими

вибаченнями (же деманд пардон... еске же пуi...) i з великим тактом

вiдвертався, поки Валечка здирала свої рожевi штанцi з мотузки над ванною;

але мерзотник перебував, здавалось, повсюди, пристосовуючи громадь свою до

анатомiї квартири, читаючи мою газету в моєму ж крiслi, розв'язуючи вузли на

мотузцi, закручуючи собi цигарку, рахуючи чайнi ложечки, вiдвiдуючи уборну,

допомагаючи своїй дiвцi загорнути електричну сушарку для волосся (подарунок

її батька) й виносячи на подвiр'я її мотлох. Я сидiв, склавши руки, одне

стегно на пiдвiконнi, гинучи з нудоти й ненавистi. Нарештi вони двоє вийшли

з квартири, що дрижала, - вiбрацiя дверей, як я їх захлопнув, мала довге

вiдлуння в кожному моєму нервi, що було слабою замiною того заслуженого

ляпасу навiдмах по вилицi, якого б вона отримала на екранi за всiма

правилами теперiшнiх кiнофiльмiв. Граючи незграбно свою роль, я попростував

у ванну, аби перевiрити, чи не взяли вони мого одеколону; нi, не взяли; та я

помiтив iз корчем злобної огиди, що колишнiй радник царя, добряче

спорожнивши мiхур, не спустив воду. Ця врочиста калюжа зайшлої урiни з

розлiзлим у нiй змоклим темно-жовтим недопалком побачилась менi найвищою

образою, i я шалено крутнувся, шукаючи зброї. Насправдi ж, вочевидь, не

iнакше, як росiйська мiщанська ввiчливiсть (з домiшкою мабуть чогось

азiйського) подвигла доброго полковника (Максимовича! - його прiзвище раптом

прикотило знов до мене), вельми пихату людину, як усi росiяни, на те, щоб

спровадити iнтимну нужду з пристойним беззвуччям, не пiдкресливши малу площу

чужої квартири виверганням гучноголосого водоспаду поверх власного

приглушеного струмочка. Та це не спало менi на думку в ту хвилину, коли

ревучи вiд лютi я нишпорив по кухнi в пошуках будь-чого поважнiшого вiд

мiтли. Раптом, кинувши це, я ринувся з дому з героїчним намiром напасти на

нього, покладаючись на самi кулаки. Однак, всупереч моїй природнiй силi, я

зовсiм не боксер, мiж тим як низькорослий, але широкоплечий Максимович

скидався на злитого з чавуну. Порожнеча вулицi, де вiд'їзд моєї дружини не

був нiчим вiдзначений, окрiм стразового ґудзика, що палав у багнюцi

(загубленого пiсля того, як вона берегла його три нiкому непотрiбних роки в

зламанiй скриньцi), ймовiрно врятувала мене вiд роз'юшеного носа. Та

байдуже: з часом помста за мене приспiла. Один з Пасадени сказав менi якось,

що мiсiс Максимович, роджена Зборовська, сконала в пологах 1945 року. Вона з

чоловiком потрапила якимсь чином з Францiї до Калiфорнiї; там, протягом

цiлого року, за достойний оклад, вони слугували об'єктами дослiдження, що

його провадив вiдомий американський етнолог. Дослiд мав на метi встановити

людськi (iндивiдуальнi та расовi) реакцiї на живлення лишень бананами та

фiнiками при сталому перебуваннi навкорячки. Мiй оповiдувач, за фахом лiкар,

присягався менi, що бачив на власнi очi обох - огрядну Валечку та її

полковника, на той час посивiлого й також сильно згрубiлого, як вони

старанно плазували по полiрованiй пiдлозi уздовж ряду ясно освiтлених

примiщень (в одному були фрукти, в iншому вода, в третьому пiдстилки, i

т.д.) у товариствi декiлькох iнших найнятих чотириногих, набраних серед

терплячих i беззахисних верств. Я тодi-таки спробував вiдшукати в

антропологiчному часопису результати цих дослiджень, та напевно вони ще не

були оприлюдненi. Звiсно, цим науковим плодам потрiбен час для кiнцевого

дозрiвання. Маю надiю, що звiт буде iлюстрований добрими фотографiями, коли

вiн з'явиться, проте не надто ймовiрно, щоб тюремнi бiблiотеки одержували

подiбнi працi. Та, якою я змушений нинi користуватись, є винятковим

прикладом кепського еклектизму, який керує вибором книжок у закладах,

подiбних до цього. Тут є Бiблiя, авжеж, i є Дiккенс (давнє багатотомне

Дiлiнгамове видання, Новий Йорк, MD CCCL XXXVII); є й "Дитяча енциклопедiя"

(у якiй трапляються доволi гарненькi фотографiї сонцеволосих герль-скаутiв у

трусиках), є й детективний роман Агати Крiстi "Оголошено вбивство"; але крiм

того є такi дрiбнички як "Бурлака в Iталiї" Переї Ельфiнстона, автора "Знову

Венецiя", Бостон, 1868, й порiвняно недавнiй (1946) Who's who in the

Limelight - перелiк акторiв, режисерiв, драматургiв i знiмки статичних сцен.

Проглядаючи вчора останню зi згаданих книг, я був нагороджений однiєю з тих

блискавичних збiгiв, що їх логiк не зносить, а поет обожнює. Переписую

найбiльшу частину сторiнки:

Пiм, Роланд. Народився у Лундi, Масачусетс, 1922. Отримав освiту в

Ельсиндорському театрi, Дербi, Новий Йорк. Дебютував у "Сонцi, що

прорвалося". Серед багатьох iнших п'єс, у яких вiн грав, були: "В Сусiдньому

Кварталi", "Дiвчина в зеленому", "Перетасованi Чоловiки", "Дивний Гриб", "На

волосинцi", "Джон Ловлi", "Я марив Тобою".

Куїльтi, Клер. Американський драматург. Народився в Ошан Сiтi, Нью

Джерсi, 1911. Закiнчив Колумбiйський Унiверситет. Почав працювати в

комерцiї, та потiм звернувся до написання п'єс. Автор "Маленької нiмфи",

"Панi, яка любила блискавку" (у спiвпрацi з Вiвiан Дамор-Блок), "Темних

Рокiв", "Дивного Гриба", "Любовi Батька" та iнших. Гiднi уваги його численнi

п'єси для дiтей. "Маленька Нiмфа" (1940) витримала турне в 14.000 миль i

давалась 280 разiв на провiнцiї в одну зиму, перш нiж дiстатись Нового

Йорка. Улюбленi розваги: напiвгонковi авто, фотографування, домашнi звiрята.

Квайн, Долорес. Народилась 1882-го року, в Дейтонi, Огайо. Вивчала

сценiчну майстернiсть в Американськiй Академiї. Дебютувала в Отавi, 1900-го

року. Дебют у Новому Йорку вiдбувся 1904-го року в "Не Розмовляй зi

Стороннiми". З тих пiр загубилась в таких-ото п'єсах...

Якою безпомiчною мукою краюсь на самий знак iменi мого любого кохання,

навiть тут, на прiзвище якоїсь бридкої старої комедiантки! Адже й вона

мабуть стала б акторкою! Народилась 1935-го року, виступала (до речi бачу,

що в кiнцi попереднього параграфа в мене помилка - та прошу не виправляти,

шановний видавцю) в "Убитому Драматурзi". Квайн-Швайн. Убив ти Куїл-ти. О,

Лолiто моя, все що можу тепер це грати словами.

9.

Тяганина з розлученням змусила мене вiдкласти вiдплиття, i мряка ще

однiєї Свiтової Вiйни вже облягла земну кулю, коли, пiсля нудної зими в

Португалiї, де я перенiс запалення легенiв, я нарештi досяг берегiв Америки.

В Новому Йорку я охоче прийняв пропоновану долею легку службу: вона полягала

головним чином у вигадуваннi та редагуваннi парфумерних оголошень. Я радо

вiтав її поверхневий характер i псевдолiтературне забарвлення й займався нею

абияк, коли заманеться. З iншого боку, новий, воєнних часiв унiверситет в

Новому Йорку намовляв мене дописати мою порiвняльну iсторiю французької

лiтератури. Перший том забрав менi десь два роки працi, причому я чи не

щодня працював бiльш нiж п'ятнадцять годин. Позираючи на цей перiод, я бачу

його ретельно подiленим на просторе свiтло й вузьку тiнь: свiтло належить до

втiшних пошукувань у чертогах бiблiотек; тiнь - до страждальних жадань, до

безсоння - словом до того, про що я достатньо вже поговорив. Обiзнаний зi

мною читач легко уявить собi, як старанно, через спекотну пилюку, я виглядав

- нажаль, здаля всякий раз - нiмфеток, що бавились у Центральному Парку, i

як менi огиднi були декоративнi, дезодорованi секретарки й конторницi, якими

один з жартунiв з нашого iнтересу так силився мене знадити. Опустимо це все.

Згубний розпад душевних сил привiв мене в санаторiю на пiвтора роки; я

вернув до працi - й невдовзi знов занепав.

Одужання могло обiцяти бадьоре життя на вiльному просторi. Любий мiй

лiкар, чарiвний цинiк з короткою темною борiдкою, познайомив мене зi своїм

братом, котрий лагодився вести експедицiю в приполярнi областi Канади. Я був

до неї залучений як "спостерiгач психiчних реакцiй". Час вiд часу я подiляв

(втiм, не дуже успiшно) iз двома молодими ботанiками й старим теслею пухлявi

принади одної з наших знавчинь з харчування, докторки Анiти Джонсон - котру

невдовзi вислали собi геть лiтаком, про що згадую з задоволенням. Мету

експедицiї я уявляв собi не дуже ясно. З уваги на численних метеорологiв,

якi брали участь у нiй, спало б на думку, що ми простежуємо до свого барлога

(десь вочевидь на островi Принца Уельського) блукаючий та хитливий пiвнiчний

магнiтний полюс. Одна з груп заснувала з допомогою канадцiв метеорологiчну

станцiю на П'єровiй Стрiлцi в Мельвiльському Зундi. Iнша, також заблудла

група збирала планктон. Третя вивчала зв'язок мiж туберкульозом i тундрою.

Берт, фiльмовий фотограф, дуже непевний в собi хлопак, з яким мене змушували

деякий час посилено трудитись фiзично (вiн, як i я мав психiчнi негаразди)

запевняв, що "великi люди" з нашої експедицiї, справжнi її керiвники, котрих

ми нiколи не бачили, мали за мету перевiрити вплив клiматичного потеплiння

на хутро полярного лиса.

Ми жили в складених будах серед до-кембрiйського гранiтного свiту. В

нас була сила припасiв - комплект Reader's Digest, мiшалка для морозива,

хiмiчнi клозети, ковпаки з кольорового паперу, щоб справляти Рiздво. Я на

подив добре подужав, попри неймовiрну порожнечу й нудоту життя. Оточений

похмурою рослиннiстю арктики - дрiбним верболозом, лишайником - пронизаний

i, як вважаю, прочищений вiтросвистям, я сидiв був на круглому каменi, пiд

цiлковито прозорим небом (крiзь яке однак не просвiтлювало нiчого поважного)

й вiдчував себе напрочуд вiдчуженим вiд свого я. Вгодованi, лиснiючi

маленькi ескiмоски з личками морських свинок, риб'ячим запахом i воронячою

чорнявою прямого волосся, збуджували мене навiть менше, нiж Джонсон.

Нiмфетки не водяться в арктичних областях.

Я дозволив бiльш тямущим людям аналiзувати дрейфування криг, друмлiни,

гремлiни, кремлiни та деякий час силився нотувати те, що простодушно брав за

"психiчнi реакцiї" (я помiтив, наприклад, що при пiвнiчному сонцi сновидiння

бувають яскраво забарвленi, що пiдтвердив мiй друг фотограф). Крiм того, я

мусив допитувати рiзних своїх товаришiв про численнi предмети, якi є:

ностальгiя, побоювання невiдомих звiрiв, гастрономiчнi й статевi марення,

улюбленi розваги, вподобанi радiопрограми, змiни в свiтоглядi тощо. Усiм це

набридло аж так, що я кинув - й тiльки в кiнцi моєї двадцятимiсячної

"приполярної каторги" (як жартома висловився один з ботанiкiв) накатав геть

вигаданий та дуже кольористий рапорт; зацiкавлений читач знайде його

надрукованим у Annals of Adult Psychophysics вiд 1945 чи 1946 року, а також

у виданнi Arctic Explorations, що присвячений нашiй експедицiї - яка, додам

на завершення, аж нiяк не стосувалась мiдних покладiв на Островi Вiкторiї й

подiбних дрiбниць, як менi надалi вдалося дiзнатись вiд мого благодушного

лiкаря, адже справжня мета експедицiї була, як то кажуть "таємного" кшталту,

а тому дозволю собi тiльки додати, що якою б не була мета, її було цiлком

довершено.

Читач дiзнається з жалем, що незабаром по моїм поверненнi в

цивiлiзований свiт менi випало знову боротися з затьмаренням розуму (якщо

тiльки це жорстоке визначення є прийнятним для меланхолiї та вiдчуття

нестерпного млоєння). Остаточним одужанням я зобов'язаний вiдкриттю, яке я

зробив пiд час лiкування в дуже дорогiй санаторiї. Я вiдкрив невичерпне

джерело здорової втiхи у тому, щоб розiгрувати психiатрiв, хитро потураючи

їм, не даючи їм помiтити, що знаєш усi їхнi професiйнi куншти, вигадуючи їм

на догоду вiщi сни в суто класичному стилi (якi змушували їх самих,

визискувачiв снiв, бачити сни i прокидатися з криком), дратуючи їх

фальшивими спогадами про нiбито пiдглянутi "одвiчнi сцени" батькiвського

спожильства й не дозволяючи навiть вiддалено домислювати правдиве лихо їх

пацiєнта. Давши хабара сестрi, я отримав доступ до архiвiв лiкарнi й там

знайшов, не без смiху, фiшки, що прозивали мене "потенцiйним

гомосексуалiстом" та "абсолютним iмпотентом". Ця забава менi так подобалась

та дiяла на мене так сприятливо, що я зостав зайвий мiсяць пiсля одужання

(при цьому чудово спав та їв з апетитом школярки). А по цьому я ще докинув

тиждень лишень заради того, щоб мати задоволення позмагатися з могутнiм

професором з "перемiщених осiб", чи Дi Пi (вiд "Дементiї Прекокс"), вельми

знаним, котрий був вiдомий тим, що вмiв примусити хворого повiрити, що той

був свiдком власного зачаття.

10.

По виходi з лiкарнi, я вирiшив дошукати собi сiльце в Новiй Англiї, або

якесь-таке сонне мiстечко (iльми, бiла церква), де я провiв би лiтературне

лiто, живучи з короба нагромаджених у мене лiтературних замiток i купаючись

в найближчому озерi. Робота над пiдручником прихопила мене знов, а участь у

дядечкових посмертних пахощах я на той час уже звiв до мiнiмуму.

Один з колишнiх його службовцiв, парость шляхетного роду, запросив мене

оселитись на декiлька мiсяцiв у примiськiй садибi своїх збiднiлих кревних на

прiзвище Мак-Ку, котрi волiли здати верхнiй поверх, де до смертi своєї чемно

бiдкалася стара тiтка. Вiн сказав, що в них двi доньки, одна зовсiм

маленька, а друга дванадцяти рокiв, i прекрасний садок неподалiк вiд

прекрасного озера, що все це провiщає досконально досконале лiто.

Ми обмiнялись листами, i я впевнив пана Мак-Ку, що я не гаджу по кутах.

Нiч в поїздi була фантастична: я силився уявити собi iз всiма можливими

подробицями загадкову нiмфетку, яку я навчатиму французької й пеститиму

по-гумбертському. Нiхто мене не стрiнув на iграшковому вокзальчику, де я

вийшов iз своєю новою коштовною валiзою й нiхто не озвався на телефонування.

Проте, за деякий час в єдиний готель зелено-рожевого Рамзделя з'явився

засмучений, змоклий Мак-Ку зi звiсткою, що його будинок щойно згорiв до

решток - можливо внаслiдок одночасної пожежi, палаючої в менi всю нiч в

жилах. Мак-Ку пояснив, що його жiнка з дочками поїхала сiмейним авто шукати

притулку на якусь мизу, що належала їм, але що подруга дружини, панi Гейз,

пречудова жiнка, 342 Лоун Стрiт, готова здати менi кiмнату. Стара, яка жила

саме навпроти панi Гейз, позичила Мак-Ку свiй лiмузин, допотопну махину, iз

прямокутним верхом, якою керував веселий маврин. Я-бо подумав собi, що коли

зникла єдина причина мого приїзду саме в Рамздель, нове влаштування,

запропоноване менi - саме безглуздя. Як мене обходило, що вiн має

вiдбудувати по-новому житло - адже напевно все було добре застраховане. Я

вiдчував обурення, розчарування й нудьгу, та єством ввiчливий європеєць, не

спромiгся на вiдмову вiд того, щоб бути вiдвезеним на Лоун Стрiт цим

похоронним лiмузином, та я крiм того чуяв, що в разi вiдмови Мак-Ку вигадає

будь-який ще бiльш складний спосiб розпорядитись моєю персоною. Я бачив, як

вiн затупцював геть, i як мiй шофер похитав головою iз легкою посмiшкою. Пiд

час їзди я присягався собi, що не залишусь в Рамзделi нi за яких обставин, а

здiймусь того ж таки дня в напрямку Бермудських чи то Багамських або

Достобiсових островiв. Ще донедавна крiзь мiй хребет проминали деякi

перелюбнi можливостi в зв'язку з кольоровими знiмками морських курортiв, та

сказати правду саме Мак-Ку рiзко звiв мене з моїх планiв через свою

добропорядну, але як стало вiдомо нинi, абсолютно нездiйсненну пропозицiю.

До речi на рахунок рiзких зведень убiк: ми ледь не розчавили

причепливого примiського собаку (з тих, що влаштовують засiдки автомобiлям),

як тiльки завернули на Лоун Стрiт. Показався Гейзiвський будинок - дощатий,

бiлений, жахливий, побляклий вiд старостi, радше сiрий нiж бiлий - той

рiзновид житла, у якому знаєш, що знайдеш замiсть душу клiстирну кишку, що

її натягують на ванновий кран. Я дав на чай шоферовi та понадiявся, що вiн

негайно вiд'їде, - це б дало менi змогу непомiтно спетлити назад до готелю,

щоб пiдiбрати валiзу, та вiн попросту причалив до протилежного дому, з

веранди якого стара мiс Вiзавi вигукувала його. Яку було дати раду? Я

натиснув дверного ґудзика.

Чорношкiра покоївка впустила мене й залишила стояти на килимi,

натомiсть помчала на кухню, де щось горiло, або радше пiдгорало.

Передпокiй прикрашала в'язка дверних дзвiночкiв, бiлооке дерев'яне

страховисько мексиканського виробництва для туристiв, i Ван Гог

("Арлезiанка") - банальний пестун вишуканої частини буржуазного класу.

Праворуч, прочиненi дверi дозволяли побачити закуток вiтальнi iз

додатковою мексиканською нiсенiтницею в склянiй шафi та строкатою канапою

вздовж стiни. Попереду, вглиб передпокою, постали сходи, i поки я стояв

витираючи хустиною чоло (тiльки зараз я зауважив, яка спека була на дворi) i

дивлячись на випадково надибаний предмет - старий сiрий тенiсний м'ячик, що

лежав на дубовому баулi, - пролунав з верхнього майданчика контральтовий

голос панi Гейз, котра зiгнувшись над поруччям мелодiйно запитала "То мсьє

Гумберт?" На додаток звiдти злетiло трохи цигаркового попелу. За тим сама

панi (сандалi, темно-червонi штани, жовта шовкова блузка, трохи прямокутне

обличчя - в такому порядку) зiйшла по схiдцях, цюкаючи при цьому вказiвним

пальцем по цигарцi.

Волiв би тутож i змалювати панi Гейз, щоб позбутись її. Сердезi було

рокiв тридцять п'ять, в неї був гладкий лоб, вискубанi брови й зовсiм

простi, хоча й доволi вабнi риси обличчя того кшталту, який можна визначити

як слабкий розчин Марлени Дiтрих. Похляпуючи долонею по бронзовому шиньйону

на потилицi, вона повела мене у вiтальню, де ми погомонiли трохи про

згорiлий будинок Мак-Ку та про переваги життя в Рамзделi. Її широко

розташованi аквамариновi очi мали звичку оглядати всього спiвбесiдника,

старанно обминаючи тiльки його власнi очi. Її усмiшка зводилась до

запитального злету однiєї бровi, й поки говорила, вона наче розгортувала

кiльця свого тiла, роблячи судомнi маленькi вилазки з-вiд канапи в напрямку

трьох попiльниць i камiна (у якому лежала брунатна серцевина яблука); по

чому вона знов вiдкидалась, пiдклавши пiд себе одну ногу. Вона явно належала

до числа тих жiнок, чиї вiдполiрованi слова здатнi вiддзеркалити жiночий

гурток читання або жiночий гурток бриджу, але вiддзеркалити душу не можуть,

жiнок, доконче позбавлених почуття гумору, жiнок, по сутi цiлком байдужих до

десяти-дванадцяти їм вiдомих тем салонної розмови, але при цьому вельми

прискiпливих щодо розмовних правил, крiзь сонячний целофан яких ясно

проступають прихованi, затиснутi й не дуже смаковитi речi. Я цiлком розумiв,

що якби за будь-яким неймовiрним збiгом обставин опинився би її пожильцем,

вона меодично взялася б робити з мене те, що їй ввижалось пiд словом

"пожилець" - i я був би втягнений в одну з тих нудних любовних пригод, якi

були аж як вiдомi менi.

Втiм, жодної не могло бути мови про те, щоб менi тут оселитись. Я не

думав, що мiг би жити щасно в домi, де на кожному стiльцi валяється

розшарпаний журнальчик, i де кепсько змiшується комедiя "функцiональних"

сучасних меблiв з трагедiєю старезних гойдалок та хитких столикiв iз

мертвими лампами на них. Мадам повела мене вгору й налiво, в "мою" кiмнату.

Я оглянув її крiзь iмлу моєї вiдмови вiд неї, але попри цю iмлу помiтив над

"моїм" лiжком репродукцiю "Крейцерової Сонати" Рене Прiне. I цю конуру для

прислуги вона йменувала "напiвстудiєю"! Геть звiдси, геть негайно, подумки

кричав я собi, вдаючи, що замислився над кумедно заниженою цiною, яку iз

мрiйливою та грiзною надiєю поставила господиня за цiлий пансiон.

Проте, старосвiтська чемнiсть змушувала мене довжити тортури. Ми

перейшли через майданчик сходiв на правий бiк будинку ("Тут живу я, а тут

живе Ло" - напевно покоївка, подумав я), та квартирант-коханець ледь

приховав подрог, коли його, вельми витонченого мужчину, пустили вперед час

глянути на єдину в домi ванну - закут (мiж майданчиком i кiмнатою вже

згаданої Ло), в якому безформнi вологi речi нависали над сумнiвною ванною,

позначеною знаком запитання залишеної тут волосинки, й отут спiткав я

передбаченi мною звиви гумової змiї та iнший, чимось спорiднений з нею

предмет: кашлато-рожеву попонку, яка манiрно вкривала дошку клозету.

"Я бачу, у вас не дуже прихильне враження", сказала моя панi, зронивши

на мить руку менi на рукав. Вона поєднувала зимнокровну наполегливiсть

(надмiра того, що зветься, здається, "спокiйною грацiєю") з якоюсь

сором'язнiстю й журбою, через що особлива ретельнiсть, з якою вона добирала

слiв, ввижалась такою ж неприродною, як iнтонацiї викладача дикцiї. "Мiй дiм

не дуже охайний, визнаю", правила далi мила приречена недолашка "та я

запевняю (очi її слизнули по моїх губах), пановi буде добре тут, навiть дуже

добре. А ну ж бо я покажу вам їдальню та сад" (останнє було вимовлене

жвавiше, нiби вона вабливо майнула голосом).

Я неохоче пiшов за нею знову в нижнiй поверх; пройшли через передпокiй

та повз кухню, що була на правому боцi будинку, на тому ж боцi, де були

їдальня й вiтальня (мiж тим як злiва вiд передпокою, пiд "моєю" кiмнатою не

було нiчого крiм гаража). На кухнi мiцна молода мавринка промовила, знiмаючи

свою велику глянсо-чорну торбину з клямки дверей, якi вели на заднiй ґанок:

"Я тепер пiду, мiсiс Гейз". "Гаразд, Луїзо", зiтхаючи вiдказала та. "Я

заплачу вам у п'ятницю". Ми проминули невеличку комору для посуду й хлiба та

опинились в їдальнi, сумiжнiй з вiтальнею, якою ми донедавна милувались. Я

помiтив бiлу шкарпетку на пiдлозi. Нерадо крякнувши, панi Гейз нагнулась за

нею мимохiдь i кинула її в якусь шафу. Побiжно ми оглянули стiл iз червоного

дерева i фруктову вазу на-посередцi, яка нiчого не мала в собi крiм однiєї

сливової кiстки, яка ще лиснiла. Втiм я намацав у кишенi розклад поїздiв i

непомiтно його вивудив, щоби на першу змогу ознайомитись з ним. Я все ще

йшов услiд за панi Гейз крiзь їдальню, коли раптом у кiнцi її спалахнула

зелень. "Ось i веранда", проспiвала моя водителька, й за тим, без найменшого

попередження, блакитна морська хвиля напнулась менi пiд серцем, i з

комишевого килимка на верандi, вiд сонячного кола, напiвгола, на колiнах,

повертаючись на колiнах до мене, моя рив'єрська любов уважно на мене глянула

з-над темних окулярiв.

Це було те ж саме дитя - тi ж тонкi, медового вiдтiнку, плечi, та сама

шовковиста, гнучка, оголена спина, така ж русява кучма. Чорна, бiлим

поцяткована, хустина, пов'язана навколо її торса, ховала вiд моїх постарiлих

горилячих очей - та не вiд погляду моєї молодої пам'ятi - напiврозвиненi

груди, якi я так пестив того довiчного дня. Та буцiмто я був казковою

нянькою маленької князiвни (згубленої, вкраденої, знайденої, вдягненої в

циганське лахмiття, скрiзь яке її голизна всмiхається королю i своїм

гончакам), я впiзнав темно-брунатну родимку в неї на боцi. Iз священним

острахом й зачаруванням (король ридає з радощiв, сурми сурмлять, нянька

п'яна) я знову побачив привабний запалий живiт, де мої на пiвдень спрямованi

вуста мимохiдь зупинились, i цi хлоп'ячi стегна, на яких я цiлував зубчастий

вiдбиток вiд пояску трусикiв - того нестямного, довiчного дня бiля Рожевих

Скель. Чверть столiття з тих пiр, яку я прожив, звузилась, створила трепетне

вiстря й зникла.

Надзвичайно важко менi виразити з потрiбною силою цей вибух, цей

подрог, цей поштовх палкого впiзнавання. В ту ж сонцем пронизану мить, у яку

мiй погляд устиг оповзти укляклу дiвчинку (яка блимала з-над суворих темних

окулярiв - о, маленький Herr Doktor, котрому судилось вилiкувати мене вiд

усiх хвороб), поки я йшов повз неї у машкарi достиглостi (в образi

поставного мужнього вродливця, героя екрану), порожнеча моєї душi встигла

ввiбрати всi подробицi її яскравої звабностi й порiвняти її з рисами моєї

померлої нареченої. Пiзнiше, ясна рiч, ця nova, ця Лолiта, моя Лолiта,

повинна була цiлком затьмарити свiй прототип. Я тiльки прагну пiдкреслити,

що одкровення на американськiй верандi було тiльки наслiдком того

"князiвства бiля моря" в моєму стражденному отроцтвi. Все, що вiдбулось мiж

цими двома подiями, зводилось до низки слiпих пошукувань i блукань i хибних

зачаткiв радостi. Все, що було спiльного мiж цими двома створiннями, робило

їх єдиним для мене.

Втiм я не маю жодних iлюзiй. Мої суддi добачать у вищесказаному лише

кривляння навiженого, який просто любить le fruit vert. Врештi-решт, я

цiлком байдужий до цього. Знаю тiльки, що поки Гейзиха та я спускалися

сходинками до зачаїлого подих саду, колiна мої були, немов вiддзеркалення

колiн у хиткiй водi, а губи були наче пiсок.

"Це була моя Ло" проказала вона, "а ось мої лiлеї."

"Так," сказав я, "так. Вони чудовнi, чудовнi, чудовнi."

11.

Експонат номер два - нотатник у чорнiй обкладцi зi штучної шкiри, з

карбованим золотим роком (1947) сходинками в верхньому лiвому кутi.

Змальовую цей ретельний вирiб фiрми Бланк, Бланктон, Масач., наче вiн дiйсно

лежав проти мене. Насправдi ж, вiн був знищений п'ять рокiв тому, i те, що

ми позираємо (завдяки ласкавостi Мнемозiни, яка увiчнила його) - тiльки

миттєве втiлення, кволий викидень з гнiзда Фенiкса.

Виразнiсть, з якою пам'ятаю свiй щоденник, спричинена тим, що я писав

його двiчi. Спочатку я використав блокнот великого формату, на вiдривних

аркушах якого я робив записи олiвцем з багатьма пiдчищеннями й

виправленнями; все це дещо скорочено я переписав найдрiбнiшим i найбiльш

бiсiвським зi своїх начеркiв у чорний записник.

Тринадцяте число травня офiцiйно об'явлене Днем Пiсним у Нью-Гемпширi,

але в Каролiнах, наприклад, це не так. Року 1947 в цей день через пошесть

так званої "шлункової iнфлюенци" рамздельська мiська управа вже закрила на

лiто свої школи. Незадовго до того я в'їхав у Гейзiвський дiм, i щоденничок,

з яким я тепер маю намiр ознайомити читача (на зразок того, як шпигун

передає на пам'ять змiст повiдомлення, яке проковтнув), сягає бiльшої

частини червня. Мої зауваження про погоду читач може перевiрити в числах

мiсцевої газети за 1947 рiк.

Четвер. Дуже гаряче. З вигiдного дозорчого пункту (у вiкнi ванної

кiмнати) побачив, як Долорес знiмає бiлизну з вервечки в яблучно-зеленому

свiтлi по той бiк дому. Вийшов, нiби гуляючи. Вона була в клiтчастiй

сорочцi, в синiх ковбойських панталонах i полотняних тапочках. Кожним своїм

рухом серед круглих сонячних блискiв вона торкалась найпотаємнiшої й

суттєвої струни моєї негiдної плотi. Трохи згодом сiла бiля мене на нижню

сходинку заднього ґанку та зайшлася збирати дрiбнi камiнцi, що лежали на

землi мiж її ступнями - гострi, гострi камiнцi - й на додачу їм кручений

уламок вiд молочної пляшки схожий на губу вищиреної тварини, й кидати їх у

бляшанку, що валялась поблизу. Дзеньк. Вдруге не можеш, не можеш - що за

дикi тортури - не можеш влучити вдруге. Дзеньк. Чудовна шкiра, й нiжна, й

засмагла, жодного ґанджу. Морозиво з сиропом спричинює висип: надто рясне

видiлення з сальних залоз, що живлять фолiкули шкiри, призводить до

подразнення, а останнє приводить заразу. Та нiмфетки, хоч вони й наїдаються

донесхочу всякої масної їжi, таки не прищаться. Боже, що за тортури - цей

єдвабистий вилиск за скронею, який переходить у гаряче русяве волосся! А ця

кiсточка, що дриґотить збоку бiля припорошеного щиколотку...

"Дочка мiстера Мак-Ку? Дженнi Мак-Ку? Ах - жахна потвора! Ще й ниця. Й

кульгава. Ледь не сконала вiд полiомелiту".

Дзеньк. Лискучий штриховок волоскiв уздовж руки нижче лiктя. Коли вона

встала, щоб внести в дiм бiлизну, я звiддаля простежив обожуваним поглядом

вицвiлу ззаду блакить її закочених штанiв. З-вiд середини галявини п-нi

Гейз, озброєна кодаком, неквапно зросла, немов фальшиве дерево факiра, та

пiсля декотрих свiтлотехнiчних клопотань - сумний погляд угору, радий погляд

униз - зважилася зняти присiлого на схiдцях збентеженого Humbert le Bel.

П'ятниця. Бачив, як вона десь пiшла з Розою, темноволосою подругою.

Чому мене страшенно так хвилює дитяча - та це лише дитяча - її хода?

Розберемося з цим. Дещо тупувато ставить носки. Якась розхитанiсть,

подовжена на кiнець кроку в русi нiг нижче колiн. Ледь позначене човгання. I

все це нескiнченно молоде, нескiнченно розбещене. Гумберта Гумберта, крiм

того, глибоко зворушує жаргон дiвчиська та її рiзкий високий голос. Дещо

пiзнiше чув, як вона жбурляла в Розу грубуватим глупством через паркан. Усе

це вiдгукувало в менi деренчливим висхiдним римом. Пауза. "А зараз менi вже

час, малятко".

Субота. (Можливо, в цьому мiсцi щось виправлене автором.) Знаю, що

писати цей щоденник - безглуздя, та я вiдчуваю дивну пронизливу втiху; та й

хто би - крiм люблячої дружини - був би в змозi розшифрувати мiй

мiкроскопiчний начерк? Дозвольте ж менi об'явити зi схлипом, що нинi моя Л.

брала сонячну ванну на вiдкритiй верандi, та, от горе, мати та iншi якiсь

дами весь час мрояли поблизу. Звичайно, я мiг би розташуватися в гойдалцi й

удавати, що читаю. Та я схотiв залишитись у себе, побоюючись, як би жахлива,

запаморочна, смiхотворна й убога трясця, iздригаюча мене, не завадила менi

надати своїй поставi будь-яку подобу безтурботностi.

Недiля. Хитлива спека все ще з нами; благодатнiший тиждень! На цей раз

я зайняв стратегiчну позицiю, з товстою недiльною газетою й новою люлькою у

верандовiй гойдалцi заздалегiдь. Та дарма, вона прийшла разом з матiр'ю.

Вони були в чорних купальних костюмах, складених з двох частин i таких же

новеньких, як моя люлька. Моя ясочка, моя голубка спинилась бiля мене -

схотiла отримати сторiнки гумористичного вiддiлу, - й вiд неї вiяло майже

так як вiд iншої, рив'єрської, хiба що iнтенсивнiше, з домiшкою чогось

шорсткого - то був спекотний душок, вiд якої вмить зворушилась моя чоловiча

сила; та вона вже висмикнула з мене жадану частину газети й вiдступила до

свого килимка поряд iз своєю тюленеподiбною матiнкою. Там краса моя вляглась

долiлиць, являючи менi, незлiченним очам широко розкритим в менi у зрячiй

кровi, свої випнутi лопатки, й персиковий пушок уздовж увiгнутого хребта, й

пухлявiнь обтягнутих чорним вузьких сiдниць, i пляжний виворiт отрочеських

ляжок. Третьокласниця мовчки насолоджувалась зелено-червоно-синiми серiями

малюнкiв. Щонайпривабливiшої нiмфетки й не снилось зелено-червоно-синьому

Прiапу. Iз висохлими губами, крiзь рiзнобарвнi шари свiтла її позираючи,

збираючи в фокус своє жадання й ледь погойдуючись пiд прикриттям газети, я

знав, що якщо як слiд зосередитись на цьому сприйняттi, то одразу досягну

найвищої точки моєї жебрацької втiхи. Як хижак йде на рухливу, а не застиглу

здобич, я хотiв, однак, щоби це вбоге торжество спiвпало з одним iз

розмаїтих рухiв, якi читаюча дiвчинка зрiдка виконувала, поскубуючи собi

хребет i показуючи ледь пiдтушовану пахву, але товста Гейз раптом усе

зiпсувала тим, що обернулась до мене й попросила дати їй закурити, пiсля

чого загомонiла про шарлатанський роман якогось популярного пройди.

Понедiлок. Delectatio morosa.

"Я проводжу нестерпнi днi

В хандрi й тузi..."

Ми (матiнка Гейз, Долорес та я) мали поїхати по снiданку на Очкове

озеро й там купатись i валятися на пiску; але перламутровий ранок виродився

в полудневе дощiв'я, i Ло геть розприндилась.

Встановлено, що середнiй вiк статевого дозрiвання в дiвчат Нового Йорка

й Чикаго - тринадцять рокiв i дев'ять мiсяцiв; iндивiдуально цей вiк

хитається мiж десятьма (або менше) й сiмнадцятьма. Маленькiй Вiрджинiї ще не

стукнуло чотирнадцять, коли нею оволодiв Едгар. Вiн давав їй уроки алгебри.

Уявляю собi. Провели медовий мiсяць у Санкт-Петербургу на захiдному

узбережжi Флориди. "Мосьє По-По" як один з учнiв Гумберта Гумберта в

паризькiм лiцеї називав поета Пое.

Я маю всi отi риси, якi, за думкою експертiв iз сексуальних зацiкавлень

дiтей, збуджують вiдповiдний трепет у дiвчат: чиста лiнiя нижньої щелепи,

м'язиста п'ясть руки, глибокий голос, широкi рамена. Крiм того, я, кажуть,

схожий на якогось чи то актора, чи то гугнявця з гiтарою, котрим марить Ло.

Вiвторок. Дощик. Нiяких озер (лишень калюжi). Матiнка поїхала за

покупками. Я знав, що Ло десь поблизу. Внаслiдок таємних маневрiв я надибав

її в спальнi матерi. Витягувала перед дзеркалом вiко, намагаючись позбутися

смiтинки, що впала в лiве око. Клiтчаста сукенка. Хоч я й обожую цей її

п'янливий каштановий запах, все ж менi здається, що їй було б слiд iнодi

вимити волосся. На мить ми двоє попливли в теплiй зеленi дзеркала, де

вiдбивалась верхiвка тополi разом з нами й небом. Потримав її владно за

плечi, за тим ласкаво за скронi й повернув її до свiтла.

"Воно ось тут", сказала вона, "я вiдчуваю"...

"Швейцарська сеселянка кiкiнчиком язика"...

"...Вилизала б?"

"Влсне. Спробать?"

"Авжеж, спробуйте".

Нiжно я провiв трепетним жалом по її коловоротному солоному очному

яблуку.

"От гарно", сказала вона, мигаючи, "все вийшло".

"Зараз друге око".

"Та ви нетямущий", почала вона "там геть - ". Але тут помiтила зiбранi

в жмутик губи, якi наближалися, й поступливо вiдказала: "Окей".

Нахилившись до її теплого, призведеного, рудаво-рожевого обличчя,

похмурий Гумберт приклав губи до її бiйного вiка. Вона всмiхнулася, й

зачепивши мене сукнею, стрiмко вийшла з кiмнати. Я вiдчував нiби моє серце

б'ється всюди водночас. Нiколи в життi - навiть коли я пестив ту дiвчинку на

Рив'єрi - нiколи. -

Нiч. Нiколи я не знавав таких терзань. Я волiв би описати її обличчя,

її рухи - а не можу, тому що, коли вона поблизу, моя пристрасть до неї

заслiплює мене. Хай йому чорт - я не звик до товариства нiмфеток! Коли ж

заплющую очi, бачу саму лиш застиглу частину її образу, рекламний

дiапозитив, проблиск звабливої гладкої шкiри зiсподу ляжки, коли вона,

сидячи й пiднявши високо колiно пiд клiтчастою спiдничкою, зав'язує шнурок

чобiтка. "Долорес Гейз, не муонтре па вуа жямб" (це промовляє її мати, яка

думає, що знає по-французьки).

Будучи a mes heures поетом, я присвятив мадригал чорним, як сажа, вiям

її блiдо сiрих, позбавлених всiлякого виразу очей, та п'ятьом асиметричним

веснянкам на її задертому носику, та бiлявому пушку на її коричневих членах;

але я розiрвав його й не можу його нинi пригадати. Тiльки в банальнiших

висловах (повертаємось тут до щоденника) вдалося б менi змалювати риси моєї

Ло: я мiг би, наприклад, сказати, що волосся її темно-русяве, а губи

червонi, мов облизаний барвистий льодяник, причому нижня чарiвливо припухла

- ах, бути б менi пишучою дамою, перед якою б вона позувала голою при голому

свiтлi. Та я лишень Гумберт Гумберт, довгастий, кiстлявий, з шерстю на

грудях, з густими чорними бровами й дивним акцентом, i цiлим смiтником,

повним зогнилих чудовиськ, пiд сховом неквапної хлоп'ячої усмiшки. Та й вона

зовсiм не схожа на тендiтну дiвчинку з дамського роману. Мене зводить з

розуму двоїсте єство моєї нiмфетки - всякої, либонь, нiмфетки: ця сумiш у

Лолiтi нiжної мрiйливої дитячостi i якоїсь страшкої вульгарностi, що

притаманна кирпатiй звабностi журнальних малюнкiв, яка нагадує менi

мутно-рожевих недолiтнiх покоївок у нас в Європi (якi тхнуть дробленою

ромашкою й потом), i тих дуже молоденьких блудниць, котрих перевдягають у

дiтей в провiнцiйних домах розпусти. Та на додаток - на додаток цьому менi

чується невимовна, непорочна нiжнiсть, що прозирає крiзь мускус i гидоту,

крiзь сморiд i смерть. Боже мiй, Боже мiй... I нарештi - що найдивовижнiше -

вона, ця Лолiта, моя Лолiта, так вiдокремила давню мрiю автора, що над усе i

попри все iснує тiльки - Лолiта.

Середа. "Змусьте-но маму повезти нас (нас!) на Очкове озеро завтра".

Ось дослiвно фраза, яку моя дванадцятирiчна пасiя проговорила пристрасним

шепотом, зiтнувшись зi мною в сiнях - я виходив, вона вбiгала.

Вiддзеркалення пообiднього сонця дрижало слiпуче-бiлим дiамантом в оправi з

незчисленних райдужних голок на круглiй спинi запаркованого авта. Вiд листя

пишного iльма падали м'якi переливчастi тiнi на дощату стiну будинку. Двi

тополi брижилися й погойдувались. Вухо розрiзняло безформнi звуки далекого

вуличного руху. Чийсь дитячий голос кликав: "Нансi! Нан-сi!". В домi Лолiта

поставила свою улюблену платiвку "Малятко Кармен", яку я завжди називав

"Гаманна Кармен", на що вона фуркала, позiрно глузуючи з моєї позiрної

дотепностi.

Четвер. Вчорашнього вечора ми сидiли на вiдкритiй верандi - Гейзиха,

Лолiта i я. Згущалися теплi присмерки, переходячи в повну млостi нiч. Стара

бовдурка щойно скiнчила розповiдати менi змiст кiнофiльму, що його вона й

Лолiта дивились пiвроку тому. Дуже занепалий вже боксер нарештi знайомиться

з добрим священиком (котрий сам колись, у мiцнiй своїй юностi, був боксером

i по досi мiг кулаком звалити грiшника). Ми сидiли на перинах, покладених на

пiдлогу; Ло була межи мадам i мною (сама втиснулась - звiрятко моє). В свою

чергу я пустився в прекумедну розповiдь моїх арктичних пригод. Муза вимислу

простягла менi гвинтiвку, i я стрелив у бiлого ведмедя, який сiв та охнув. А

втiм я гостро вiдчував близькiсть Ло, й поки я говорив i жестикулював у

поблажливiй темрявi, я користувався невидними цими жестами, щоби торкнути то

руку її, то плече, то ляльку-балерину з вовни й серпанку, яку вона смикала i

все саджала менi на колiна; й нарештi, коли я вповнi оплутав мою жарiючу

ясочку цими тенетами безплотних любощiв, я посмiв погладити її по нозi, по

аґрусовим волоскам уздовж голiнки, i я смiявся на власнi жарти, й трiпотiв,

i ховав трепет, i разiв зо два вiдчув спритними вустами тепло її близьких

кучерiв, утикаючись в неї зi смiшними апарте в великих дужках i пестячи її

iграшку. Вона також дуже багато юрзала, тож накiнець мати їй рiзко сказала

припинити вертiння, а її ляльку знагла шпурнула в темряву, i я все

похихотував i обертався до Гейзихи через ноги Ло, причому моя рука повзла

вгору по худенькiй спинi нiмфетки, мацаючи її шкiру крiзь тканину хлоп'ячої

сорочки.

Та я знав, що все безнадiйно. Мене млоїло вiд жадання, я страждав вiд

тiсняви одягу, i був навiть радий, коли спокiйний голос матерi об'явив у

темрявi: "А зараз ми вважаємо, що Ло час у лiжко". "А я вважаю, що ви

свинюки", сказала Ло. "Гаразд, отже завтра не буде пiкнiка", сказала

Гейзиха. "Ми живемо в вiльнiй країнi", сказала Ло. Пiсля того як сердита Ло,

вигукнувши так зване "Бронксове хурра" (масний звук гидавої вiдрази), пiшла

собi, я по iнерцiї надалi перебував на верандi, в той час як Гейзиха

викурювала десяту за вечiр папiроску й скаржилась на Ло.

Ло, бачте, вже виказувала злiснiсть, коли їй був усього один рiк i

вона, бувало, iз лiжка жбурляла iграшки через бокову сiтку так, що бiднiй

матерi цiєї пiдлої дитини доводилось їх пiдбирати. Нинi, в дванадцять рокiв,

це просто бич Божий, зi слiв Гейзихи. Єдине, про що мрiє Ло - це дригати пiд

джазову музику або гарцювати в спортивних дiйствах, високо пiднiмаючи колiна

й жонглюючи палицею. Оцiнки у неї поганi, та все ж вона виявилась лiпше

пристосованою до шкiльного побуту, на новому мiсцi, нiж у Пiскi (Пiскi був

їхнiм рiдним мiстом у середнiй частинi Сполучених Штатiв; рамздельський же

будинок належав покiйнiй свекрусi, в Рамздель вони переїхали близько двох

рокiв тому). "Чому Ло була нещасною в тiй першiй школi? " "Ах, сказала

вдова, хiба я не знаю. Я бiдна сама пройшла через це в дитинствi: жахливi цi

хлопчаки, котрi викручують тобi руку, навмисно влiтають у тебе зi стосом

книжок, смикають за волосся, боляче щипають за груди, прагнуть задрати тобi

спiдницю. Звiсно, вередливiсть є супутньою обставиною нормального розвитку,

та Ло переходить всякi межi. Вона похмура й вигадлива. Поводиться зухвало й

задирливо. Днями Вiола, iталiєчка в її класi, скаржилась, що Лолiта її

штрикнула в зад самописним пером. Знаєте, сказала Гейзиха, чого б менi

хотiлось? Якби ви, monsieur, випадком ще були тут восени, я б вас попросила

допомогти їй готувати уроки - менi здається ви знаєте буквально все -

географiю, математику, французьку". "Все, все", вiдказав monsieur. Ага,

пiдхопила Гейзиха, отже ви ще будете тут?" Я готовий був крикнути, що я

лишився б тут довiку, якби я мiг сподiватись зрiдка понiжити обiцяну

ученицю. Але я не довiряв Гейзисi. Тому я тiльки мугикнув, потягнувся й, не

бажаючи бiльше слiдувати за її розважливiстю (le mot juste), пiшов незабаром

до себе в кiмнату. Та вдовиця, певно, не вважала, що день скiнчився. Я

спочивав на своєму холодному лiжку, тиснучи до обличчя долоню з духмяною

тiнню Лолiти, коли почув як моя невтомна володарка крадеться до дверей i

крiзь них шепоче: "тiльки хочу знати, чи ви закiнчили "Погляд i подих"?"

(iлюстрований журнал, позичений менi днями). З кiмнати дочки пролунав крик

Ло: журнал був у неї. Хай йому чорт - не дiм, а прокатна книгарня.

П'ятниця. Цiкаво, що сказав би статечний директор унiверситетського

видавництва, у якому виходить мiй пiдручник, якби я в ньому навiв вислiв

Ронсара про "маленьку шкаралатну щiлину" або рядки Ремi Белло: "той горбик

малий, нiжним мохом вкритий, а посеред межу червону врито" й так далi.

Боюся, знов захворiю на нервовий розлад, якщо зостанусь жити в цьому домi,

пiд сталим натиском нестерпної спокуси, бiля моєї ясочки - моєї та Едгарової

ясочки - "моєї долi, нареченої моєї". Чи втаємничила її вже мати-природа в

Таїну Менархiї? Почуття опуклостi. "Прокляття", як називають це iрландки...

Iнакомовно: "падiння з даху" або "гостює бабуся". "Панi Матка (цитую з

часопису для дiвчат) починає будувати товстий м'який передiл - знадобиться,

якщо всерединi ляже дитинка". Крихiтний вар'ят у своєму оббитому повстю

покої для буйних.

Мiж iншим: якщо коли-небудь я здiйсню всерйоз убивство - вiдзначте це

"якщо" - позов повинен би бути сильнiшим нiж той, що я його вiдчув до

Валерiї. Ретельно вiдзначте, що я тодi дiяв доволi нескладно. Коли вам

захочеться - якщо захочеться - смажити мене на електростiльцi, майте на

увазi, будь ласка, що тiльки напад запаморочення мiг надiлити мене тiєю

примiтивною енергiєю, без якої не можна перетворитись на звiра (можливо, що

вся ця частина пiдправлена в порiвняннi з щоденничком). Iнодi я ввi снi

пориваюсь на вбивство. Та знаєте, що трапляється? Тримаю, примiром,

пiстолет. Цiлюсь, наприклад, у спокiйного ворога, який виявляє байдуже

зацiкавлення до моїх дiй. О так, я вправно тисну на собачку, але одна за

одною кулi мляво викочуються на пiдлогу з дурнуватого дула. В таких моїх

снах у мене лиш одне бажання - приховати невдачу вiд ворога, котрий, одначе,

поступово обурюється.

Сьогоднi за обiдом стара єхидна, з-пiд лоба блимнувши косим

по-материнському несмiшливим поглядом на Ло (я щойно скiнчив змальовувати в

грайливий спосiб чудовнi вусики щiточкою, якi майже вирiшив вiдпустити),

сказала: "Краще не треба, iнакше хтось украй зомлiє". Ло вмить вiдсунула

свою тарiлку з вареною рибою, ледь не перекинувши через це склянку з

молоком, i кинулась геть з кiмнати. "Пановi не стало б надто нудно,

проговорила Гейзиха, завтра поїхати з нами на озеро купатись, якщо Ло

вибачиться за свiй вибрик?"

Деякий час по тому в мою кiмнату донеслось лунке дверне грохкання й

iншi звуки, якi виринали з якихось надр, якi здригались, де в суперниць була

буремна чвара.

Вона не вибачилась. Виїзд скасовано. А втiм могло б бути забавно.

Субота. Ось уже декiлька днiв, як залишаю дверi напiввiдчиненими, коли

в себе працюю; та тiльки сьогоднi пiдступ удався. Iз багатьма вивертами,

шльопаючи й човгаючи туфлями (з метою приховати збентеження, що от вiдвiдала

мене без виклику), Ло ввiйшла та, покрутившись там i тут, почала розглядати

жахливi вiзерунки, якими я замазав аркуш паперу. О нi - то не було

продовженням натхненної паузи есеїста мiж двома параграфами; то був гидкий

тайнопис (якого вона зрозумiти не могла) мого рокового жадання. Її русявi

кучерi схилились над столом, за яким я сидiв, i Хумберт Хриплий обiйняв її

однiєю рукою - жалюгiдне наслiдування кревностi. Тримаючи аркуш i далi

вивчаючи його ледь-ледь близькозорими очима, моя наївна маленька гостя

повiльно напiвприсiла менi на колiно. Її вабливий профiль, ледь вiдкритi

вуста, тепле волосся були за якiсь три вершки вiд мого вищиреного рiзця, й

крiзь грубу тканину хлоп'ячого вбрання я вiдчував жар її тiла. Раптом я ясно

зрозумiв, що можу поцiлувати її в шию чи в куточок рота з повною безкарнiстю

- зрозумiв, що вона менi це дозволить i навiть заплющить при цьому очi за

всiма правилами Холiвуда. Це так само просто, як подвiйна порцiя вершкового

морозива iз гарячим шоколадним соусом. Не можу пояснити моєму вченому

читачевi (брови якого, ймовiрно, так посунулись вгору, що вже доїхали до

потилицi через усю лисину) яким чином я це второпав; можливо звiриним чуттям

я вловив найменшу змiну в ритмi її подиху, адже вона не стiльки розглядала

мою мазню - о моя прозора нiмфиня! - скiльки чекала з тихим цiкавством, щоб

сталось саме те, чого до смертi жадав чарiвливий квартирант. Виплiд нашого

часу, жадiбна до кiножурналiв, обiзнана в знятих близьким планом, млiючих,

сповiльнених кадрах, вона, певно, не знайшла б нiчого дивного в тому, щоб

дорослий друг, поставний красень - Пiзно! Весь будинок раптом залунав вiд

голосу балакучої Луїзи, яка звiтувала панi Гейз, котра щойно вернулась, про

якесь померле звiрятко, яке вона й омас (сусiднiй водiй) знайшли в пiдвалi

- й, звичайно, моя Лолiтонька не могла знехтувати цiкавим випадком.

Недiля. Вона мiнлива, вона примхлива, вона кiстява, вона сповнена

терпкої грацiї шпаркого пiдлiтка. Вона нестерпно приваблива з голови до нiг

(вiддаю всю Нову Англiю за перо популярної романiстки!) починаючи з готового

банта й заколок у волоссi й закiнчуючи невеликим шрамом на нижнiй частинi

стрункої литки (де її копнув роликовим ковзаном хлопчина в Пiскi), саме над

межею бiлої вовняної шкарпетки. Вона щойно вiдправилася з мамцею до

Гамiльтонiв - святкування дня народження подруги, мабуть. Паперова сукня в

клiтину з широкою спiдницею. Грудки, здається, вже добре сформувались. Як ти

поспiшаєш, моя принадо!

Понедiлок. Дощовий ранок. "Ces matins gris si doux...!"

На менi бiла пiжама з лiловим вiзерунком на спинi. Я схожий на одного з

тих опуклих павукiв перлястого кольору, яких бачиш у старих садах. Сидить у

центрi лискучого павутиння й помалу смикає ту чи iншу нитку. Моє ж мереживо

простягається крiзь цiлий будинок, а сам я сиджу в крiслi, нiби хитрий

чарiвник, i прислухаюсь. Де Ло? У себе? Нишком смикаю шовковинку. Нi, вона

вийшла звiдти; я щойно чув уривчастий трiск туалетного ролика, що обертався;

та закинуте мною слухове волоконце не простежило крокiв з ванної назад до

своєї кiмнати. Можливо, вона все ще чистить зуби (єдине гiгiєнiчне дiяння,

яке Лолiта виконує з правдивою ревнiстю). Нi. Дверi ванної щойно гримнули;

отже, треба понишпорити далi по дому в пошуках дивної здобичi. А ну ж бо

пущу шовкову нитку на нижнiй поверх. В такий спосiб допевняюсь, що її нема

на кухнi, що вона, наприклад, не зачиняє з грюкотом дверцята рефрижератора,

не шипить на ненависну матiр (котра, гадаю, насолоджується третьою з ранку

вуркiтливою, стримано-веселою розмовою по телефону). Що ж, будьмо далi

нащупувати й сподiватись. Як промiнь, впливаю у вiтальню й знаходжу, що

радiо мовчить (мiж тим як мамця досi ще розмовляє з мiсiс Чатфiльд чи мiсiс

Гамiльтон, дуже приглушено, всмiхаючись, рожевiючи, прикриваючи долонею

вiльної руки слухавку, вiдкидаючи й натякаючи, що не зовсiм заперечує

забавнi чутки про квартиранта, ах, даруйте, i все це шепчучи так щиросердно,

як нiколи не робить вона, ця карбована панi, в звичайнiй розмовi). Отже,

моєї нiмфетки просто немає вдома! Спурхнула. Райдужна тканина виявилась

лишень сiрим за давнiстю павутинням, оселя порожня, оселя мертва. Раптом -

крiзь напiввiдчиненi дверi тонесенький смiх Лолiти: "Не кажiть мамi, але я

з'їла весь ваш бекон". Та коли я вискакую на майданчик, її вже нема. Лолiто,

де ти? Таця з моєю ранковою кавою, дбайливо приготованою господинею, ще

чекає, щоб я її внiс з порога у лiжко, i дивиться на мене, беззубо

ощирившись. Лоло! Лолiто!

Вiвторок. Знову хмари зашкодили пiкнiковi на - недосяжному - озерi. Чи

це лиходiє Рок? Учора я примiряв перед дзеркалом нову пару купальних

трусикiв.

Середа. Сьогоднi Гейзиха в таiйорi, в черевиках на низьких пiдборах

об'явила про намiр їхати в мiсто купити дарунки для приятельки подруги й

запросила мене приєднатись, тому що я, мовляв, так добре знаюсь на тканинах

i парфумах. "Оберiть вашу улюблену спокусу", проворкотiла вона. Як мiг

ухилитись Гумберт, який був володарем парфумерної фiрми? Вона впроторила

мене в тупик - мiж переднiм ґанком i автомобiлем. "Покваптесь!", крикнула

вона, коли я став надто ретельно складати своє велике тiло, щоб влiзти в

авто (все ще вiдчайдушно вигадуючи, як би врятуватись). Вона вже завела

мотор i пристойними для дами словами почала проклинати вантажiвку, яка

задкувала i розверталась, i котра щойно привезла ледащiй бабцi навпроти

новеньке крiсло на колесах; та ось рiзкий голосок моєї Лолiти пролунав з

вiкна вiтальнi: "Гей ви! Куди ви? Я теж їду!" - "Не слухайте!", звизгнула

Гейзиха (причому невмисно зупинила мотор). А втiм, на бiду моєї прекрасної

автомедонки, Ло вже смикала дужку дверки, щоб улiзти з мого боку. "Це

нечувано", - почала Гейзиха, та Ло вже втиснулась, аж затремтiвши вiд

задоволення: "Посуньте-но ваш зад", звернулась вона до мене. "Ло!" скрикнула

Гейзиха (скосивши на мене очi в надiї, що я прожену нечему). "Ло-барахло",

вiдказала Ло (вже не вперше), зiрвавшись назад, як i я зiрвався через те, що

автомобiль ринувся вперед. "Вкрай неприпустимо", сказала Гейзиха, буремно

переходячи на другу швидкiсть, "щоб так нахабнiло дiвча. Й було б таким

нав'язливим. Адже воно добре знає, що зайве. Й до того потребує ванни".

Суглобами пальцiв моя правиця линула до синiх ковбойських штанiв

дiвчиська. Вона була босонiж, нiгтi на ногах берегли слiди вишневого лаку, й

упоперек одного з них, на великому пальцi, тягнулася стяга пластиру. Боже

мiй, чого б я не дав, щоб тутож, негайно, припасти вустами до цих

тонкокостих, довгопалих, мавпячих нiг! Раптом її рука ковзнула в мою, й без

вiдома нашої дуеньї я всю дорогу до крамницi тримав i гладив, i тискав цю

лапку. Крильця носа в нашої марленоподiбної шоферки лиснявiли, втративши або

спаливши свою порцiю пудри, й вона, без упину, вела вишуканий монолог з

приводу мiського руху, i в профiль посмiхаючись, i в профiль приндячись, i в

профiль блимаючи фарбованими вiями; я же молився - нажаль, безуспiшно - щоб

ми нiколи не доїхали.

Менi вже нема чого додати, крiм того, що, по-перше, зiбравшись додому,

велика Гейзиха звелiла маленькiй сiсти позаду, а по-друге, що вона вирiшила

залишити обранi мною парфуми для мочок своїх власних витончених вух.

Четвер. Ми сплачуємо бурею й градом за тропiчний початок мiсяця. В

одному з томiв Енциклопедiї для Юнацтва я знайшов карту Сполучених Штатiв i

аркуш тонкого паперу з початим дитячою рукою абрисом цiєї карти; а на

зворотному боцi, проти нескiнченних окреслень Флориди, виявилась

мiмеографiчна копiя класного списку в Рамздельськiй гiмназiї. Цей лiричний

витвiр я вже знаю напам'ять.

Анджель, Грацiя

Аустин, Флойд

Байрон, Маргарита

Бiель, Джек

Бiель, Мерi

Бук, Данiїл

Вiльямс, Ральф

Вiндмюллер, Луїза

Гавель, Мабель

Гамiльтон, Роза

Гейз, Долорес

Грац, Розалiна

Грiн, Луцинда

Гудейль, Дональд

Дункан, Вальтер

Камель, Алiса

Кармiн, Роза

Кауан, Джон

Кауан, Марiон

Кларк, Гордон

Мак-Крiстал, Вiвiан

Мак-Ку, Вiрджинiя

Мак-Фатум, Обрей

Мiранда, Антонiй

Мiранда, Вiола

Найт, Кеннет

Розато, Емiль

Скотт, Дональд

Смiт, Гезель

Тальбот, Едвiн

Тальбот, Едгар

Уен, Лулi

Фальтер, Тед

Фантазiя, Стелла

Флейшман, Мойсей

Фокс, Джордж

Чатфiльд, Фiлiс

Шерва, Олег

Шерiдан, Агнеса

Шленкер, Лєна

Поема, суща поема! Так дивно й солодко було знайти цю "Гейз, Долорес"

(її!) в живiй альтанцi iмен, пiд почесною вартою троянд, яка стоїть нiби

казкова царiвна мiж двома фрейлiнами! Прагну проаналiзувати лоскiт

захоплення, що я його вiдчув у становому хребтi на знак того iменi серед

iнших iмен. Що тут хвилює мене - до слiз (гарячих, опалових, густих слiз, що

їх проливають поети й закоханi) - що саме? Нiжна анонiмнiсть пiд чорним

мереживом мантiлiї ("Долорес")? Абстрагованiсть пересуву в позицiї iм'я та

прiзвища, яка чимось нагадує пару довгих шкiрянок або маску? Чи в цьому

словi "маска" криється розв'язка? Або завжди є насолода в мереживнiй таїнi,

в струменiючiй вуалi, крiзь яку очi, знайомi тiльки тобi, обранцевi,

мимохiдь усмiхаються тiльки тобi одному? А крiм того, я можу так яскраво

уявити собi решту цього барвистого класу навколо моєї димчасто-рожевої,

долоружової голубки. Бачу Грацiю Анджель та її стиглi прищики; Джиннi Мак-Ку

та її вiдсталу ногу; Кларка, змореного онанiзмом; Дункана, смердявого

блазня; Агнесу з її погризеними нiгтями; Вiолу з вугруватим обличчям i

пружним бюстом; гарненьку Розалiну; темноволосу Розу; принадливу Стеллу, що

дає себе торкати чужим мужчинам; Вiльямса, розбишаку та крадiя; Флейшмана,

котрого жалiю, як всякого вiдкидька. Та ось серед них - вона, закинута в

їхню юрбу, смокчуча олiвець, ненависна для навчальниць, яку з'їдають очi

всiх хлопчакiв, спрямованi на її волосся та шию, моя Лолiта.

П'ятниця. Мрiю про яку-небудь жахливу катастрофу. Про землетрус. Про

грандiозний вибух. Її матiр негарно, але миттєво й остаточно вилучена разом

з iншими людьми на багато миль навколо. Лолiта пiдвиває в моїх обiймах.

Звiльнений, я владарюю нею серед руїн. Її здивування. Мої пояснення. Наочнi

приклади поруч з тваринними звуками. Все це дозвiльнi, кепськi вигадки. Не

будь Гумберт полохливим, вiн мiг потiшитись нею в мерзеннiший спосiб

(скориставшись її вiдвiдинами - вчора, наприклад, коли вона знову була в

мене, показуючи свої малюнки - зразки шкiльного мистецтва). Гумберт Смiливий

мiг би принадити її хабаром без будь-якого ризику. Людина ж простiша - й

бiльш практична - розсудливо задовольнилась би комерцiйними ерзацами, та для

цього треба знати, куди звертатись, а я не знаю. Попри мiй мужнiй вигляд, я

дуже несмiливий. Моя романтична душа вся здригається вiд якоїсь липкої

остуди на саму думку, що можна вскочити в брудну жахливу iсторiю. В пам'ятi

моїй брутальнi морськi чудовиська, що горлають "Mais allez-y, allez-y!",

Аннабелла, яка пiдстрибує на однiй нозi, щоб натягнути трусики; та я, в

гидкiй лютi, намагаючись її затулити.

Те ж число, але пiзнiше, багато пiзнiше. Я запалив свiтло - схотiв

занотувати сон. Походження його для мене ясне. За обiдом Гейзиха зволила

об'явити, що оскiльки метеорологiчне бюро обiцяє сонце на кiнець тижня, ми

поїдемо на озеро в недiлю по церквi. Лежачи в лiжку й перед сном розпалюючи