Лоліта

себе мрiями, я обмiрковував остаточний план, як би найкраще скористатись

майбутнiм пiкнiком. Я вповнi усвiдомлював, що мамця Гейз ненавидить мою

голубку за її захоплення мною. Я намислив так провести день на озерi, щоб

уласкавити й мамцю. Вирiшив, що буду розмовляти тiльки з нею, та у

сприятливу хвилину скажу, що залишив годинничок або темнi окуляри ген там в

перелiску - й негайно заглиблюсь у хащу з моєю нiмфеткою. Тут дiйснiсть

зблякла, й похiд по окуляри на Очковому озерi перетворився на тиху маленьку

оргiю з дивовижно досвiдченою, веселенькою й поступливою Лолiтою, яка

поводила себе так, як мiй розум знав, що вона аж нiяк не спроможна була себе

вести в дiйсностi. На свiтанку я проковтнув снодiйну пiгулку й побачив сон,

який став не стiльки продовженням, скiльки пародiєю мого марення. Я побачив

iз багатозначною яснiстю озеро, яке нiколи ще не вiдвiдував: воно було

застуджене iмлою смарагдового льоду, в якiм ескiмос з щербатим од вiспи

обличчям марно прагне зробити кайлом ополонку, хоч уздовж щебiнкових його

берегiв цвiли iмпортнi олеандри й мiмози. Не маю сумнiву, що доктор Бiанка

Шварцман нагородила б мене повною торбою австрiйських шилiнгiв, якби я додав

цей лiбiдосон до її лiбiдосьє. Нажаль, остання його частина була вiдверто

еклектичною. Гейзиха й Гейзонька їхали верхи навколо озера, i я теж їхав,

сумлiнно пiдскакуючи незграбою, хоч мiж ногами замiсть кобили було саме лише

пружне повiтря - невеличкий недогляд, виплiд неуважностi режисера сну.

Субота. Серце менi досi ще калатає. Я й досi ще звиваюсь i тихенько

мигичу вiд згадуваної невправностi.

Вигляд зi спини. Смужка золотавої шкiри мiж бiлою майкою й бiлими

трусиками. Перегнувшись через пiдвiконня, вона зриває машинально листя з

тополi, сягаючої вiкна, захоплена стрiмкою бесiдою з хлопчиком-газетярником

(здається, Кеннет Найт), котрий стоїть внизу, щойно пустивши згорнутий

"Рамздель Джорнал" лунким, точно розрахованим кидком на сходинку нашого

ґанку. Я почав до неї пiдкрадатись "покалiченою караморою", як висловлюються

пантомiмiсти. Мої кiнцiвки були вигнутi поверхнями, мiж якими - радше нiж на

яких - я повiльно пiдповзав, уживаючи якийсь нейтральний спосiб пересування:

Пiдбитий павук Гумберт. Я доклав Бог знає скiльки часу, щоб дiстатись до

неї. Я її бачив нiби через звужуваний кiнець люнети й до її пружного задка

наближався, немов паралiтик iз безкiстними, викрученими членами, який

просувається з жахливим напруженням волi. Нарештi я опинився якраз позаду

неї; але тут менi з'явилась нещасна думка - виказати лже-пустування -

труснути її за комiр, мо', щоб приховати свою дiйсну гру, й вона коротко й

верескливо сказала: "Вiдчепiться!" (що було надбрутально) та з корчем

ощирившись Гумберт Сумирний вiдступив, мiж тим як нице дiвчисько й надалi

верещало, схиляючись над подвiр'ям.

А тепер послухайте, що сталося потiм. По снiданку я напiвлежав у

низькому садовому крiслi, силячись читати. Раптом двi спритнi долоньки лягли

менi на очi: це вона пiдкралася ззаду, нiби повторюючи в чергуваннi балетних

сцен, мiй ранковий маневр. Її пальцi, що стремiли загорнути сонце,

просвiчували кармiном, i вона судомно реготала й здригалась так i сяк, поки

я закидав руку то в бiк, то назад, не виходячи при цьому з лежачого стану. Я

проїжджав рукою по її швидким i нiби реготливим ногам, i книжка зслизнула з

мене, наче санчата, й мiстрiс Гейз, прогулюючись, пiдiйшла й поблажливо

проказала: "Та ви шльопнiть її добряче, коли вона заважає вам у ваших

роздумах. Як я люблю цей сад", мовила вона далi без знака оклику. "Це сонце,

хiба це не рай (знак запитання також вiдсутнiй)". I з зiтханням удаваного

блаженства нестерпна панi опустилась на траву й задивилась на небо,

спираючись на розкиненi за спиною руки, й раптом старий сiрий тенiсний м'яч

плигнув через неї i з дому долинув трохи бундючний голос Лолiти: "Pardonne,

maman. Я не в тебе цiлила". Звiсно, нi, моя гаряча, шовковиста привабо!

12.

На цьому кiнчались записи в щоденнику.

З них випливає, що попри всю винахiдливiсть диявола, схема була щодня

тiєю ж: вiн починав з того, що спокушав мене, а потiм суперечив менi,

кидаючи мене з тупим болем в самому коренi мого складу. Я знав точно, що я

хотiв зробити i як це зробити, не порушивши цноти маленької дiвчинки.

Врештi-решт я вже мав деякий досвiд за довгi роки поводження з власною

манiєю. Менi випадало назирком володiти смугастими вiд свiтлотiнi нiмфетками

в публiчних парках; траплялось впроторюватись з обачливiстю ницього

ласолюбця в той тiснiший теплiший кiнець мiського автобуса, де обвисала на

ременях зграя школярок. Та тепер, упродовж майже трьох тижнiв, на всi мої

жалюгiднi хитрощi ставились перепони. Виною цих перепон була здебiльшого

Гейзиха (котра, хай вiдзначить читач, радше побоювалась, як би Лолiта не

отримала задоволення вiд спiлкування зi мною, нiж того, щоб я мав насолоду

вiд Лолiти). Дика пристрасть, що розрослась у менi на цю нiмфетку - на першу

в життi нiмфетку, до якої я, нарештi, мiг дошкарябатись незграбними,

ниючими, боязкими пазурами - мене б безсумнiвно загнала знов у санаторiю,

якби диявол не втямив, що йому треба дати менi невеличку слажду, якщо вiн

бажає, щоб я йому ще прислужився забавищем.

Читач також помiтив ще й таке: цiкавий мiраж озера. Було б логiчним з

боку мiстера Мак-Фатума (як хочу найменувати мого диявола) приготувати менi

невеличкий дарунок на обiцяному бережку, в передбаченому сосняку. Та

насправдi в задумцi Гейзихи крилася пастка: вона не попередила мене, що

Розонька Гамiльтон (прегарненька смаглявка) також поїде на пiкнiк i що

нiмфетки шептатимуться на вiдстанi й бавитимуться на вiдстанi, й

веселитимуться цiлком окремо вiд нас - мiж тим, як мiстрiс Гейз та її

вродливий пожилець чемно вестимуть розмову в напiвроздягненому виглядi

далеко вiд цiкавих очей. Очi все ж пiдглядали i язики теревенили.

Що за дивовижна штука - життя! Ми прагнемо наставити проти себе як раз

тi сили рока, якi ми хотiли б власкавити. Перед моїм приїздом моя господиня

передбачала покликати стару дiву, на iм'я Фален (її мати колись служила в

Гейзихи в сiм'ї кухаркою), щоб та оселилася з Лолiтою i мною, мiж тим як

сама господиня, конторниця за натурою, знайшла б собi службу в великому

мiстi. Вона в'явила собi весь устрiй дуже ясно: в'їжджає сутулий, в окулярах

гер Гумберт зi своїми середньоєвропейськими скринями й починає порохнявiти в

надрах дому, затулившись стосом ветхих книг; нiким не люблена негарна донька

перебуває пiд суворим наглядом мiс Фален, котра вже раз, 1944 року, вже мала

Ло пiд своїм канючим крилом (Ло згадувала те лiто з подрогом обурення), а

мiстрiс Гейз служить в елегантнiй фiрмi. Та доволi нескладна подiя зашкодила

виконанню плану: мiс Фален зламала собi стегно в Саваннi (Джорджiя) в самий

день мого прибуття до Рамзделя.

13.

Недiльний день, пiсля вже зображеної суботи, стався таким же погiдним,

як передрiкало метеорологiчне бюро. Виставивши на стiлець, що стояв за

дверима, тацю з залишками мого ранкового снiданку (його повинна була моя

добра квартировласниця прибрати, коли їй буде зручно), я пiдкрався до

балюстради подесту в своїх пошарпаних нiчних туфлях (єдине, що маю

пошарпаного), прислухався й з'ясував наступне.

Був знову скандал. Мiстрiс Гамiльтон повiдомила телефоном, що в її

дочки "температура". Мiстрiс Гейз повiдомила свою дочку, що, вочевидь,

пiкнiк доведеться вiдкласти. Запальна маленька Гейз повiдомила велику

холодну Гейзиху, що якщо так, то вона не поїде з нею до церкви. Мати

сказала: "Чудово" й поїхала сама.

На подест я вийшов одразу пiсля голiння, з милом у вухах, все ще в

бiлiй пiжамi з волошковим (не бузковим) узором на спинi. Я негайно витер

мильну пiну, надухмянив волосся на головi й у пахвах, одягнув фiалковий

шовковий халат, i нервово собi приспiвуючи, подався вниз у пошуках Лолiти.

Хочу, щоб мої вченi читачi взяли участь у сценi, що я її важуся знов

розiграти; хочу, щоб вони розглянули кожну деталь й самi впевнились у тому,

якою обережнiстю, якою цнотливiстю просякнутий весь цей мускатно-солодкий

епiзод - якщо до нього поставитись iз "неупередженою симпатiєю", як

висловився в приватнiй розмовi зi мною мiй адвокат. Отже, почнемо. Передi

мною - нелегке завдання.

Головна дiюча особа: Гумберт Муркотун. Час дiї: недiльний ранок у

червнi. Мiсце: залита сонцем вiтальня. Реквiзит: стара строката тахта,

iлюстрованi журнали, грамофон, мексиканськi цяцянки (покiйний Гарольд Е.

Гейз - царствiє небесне добряку! - зачав мою ясочку пiд час сiєсти, в

кiмнатi з блакитними стiнами, в весiльну подорож до Вера Круц, i по всьому

домi були тепер сувенiри, включно з Долорес). На нiй було в той день чудове

ситцеве платтячко, яке я вже раз бачив, рожеве, в темно-рожеву клiтину, з

короткими рукавами, з широкою спiдницею й тiсним лiфом, i на завершення

кольорової композицiї, вона яскраво нафарбувала губи й тримала в жменi

розкiшне, банальне, едемськи-рум'яне яблуко. Тiльки шкарпетки й шльопанки

були невихiднi. Її бiла недiльна торбинка лежала кинутою бiля грамофона.

Серце менi закалатало барабанним боєм, коли вона пiдупала на канапу

поряд зi мною (спiдниця повiйно видулась, впала) й стала грати глянсовим

плодом. Вона кидала його вгору, в сонячний пил, й хапала його, роблячи

хлюпкий, полiрований, порожнiй звук.

Гумберт Гумберт перехопив яблуко.

"Вiддайте!", заблагала вона, показуючи мармуристу рожевiсть долонь. Я

повернув "Золоте Сiм'ячко". Вона його схопила й вкусила, i моє серце було як

снiг пiд тонкою шкаралатною шкiрочкою, i з мавпячою спритнiстю, такою

притаманною цiй американськiй нiмфетцi, вона вихопила в мене журнал, який я

машинально розкрив (шкода, що нiхто не закарбував на плiвцi цiкавий узор,

вензелеподiбний зв'язок наших одночасних чи перетинаючих один одного рухiв).

Тримаючи в однiй руцi спотворений плiд, що аж нiяк не був їй на завадi,

Лолiта стала хутко й бурно гортати журнал, шукаючи картинку, яку хотiла

показати Гумбертовi. Нарештi знайшла. Удаючи зацiкавлення, я так близько

притулив до неї голову, що її волосся торкнулось моєї скронi й оголена її

рука мимохiдь зачепила мою щоку, коли вона зап'ястком витерла губи. Через

iмлисте мереживо, крiзь яке я дивився на зображений в журналi знiмок, я не

одразу реагував на нього, i її колiнця нетерпляче потерли одне одне й

зiтнулись. Знiмок проступив крiзь iмлу: вiдомий маляр-сюрреалiст навзнак на

пляжi, а поряд iз ним теж навзнак, гiпсовий злiпок з Венери Мiлоської,

напiвприхований пiском. Напис промовляв: Найдивовижнiше за тиждень фото. Я

миттєво вiдняв у неї гидкий журнал. Наступної митi, роблячи вигляд, нiби

прагне ним знов оволодiти, вона вся навалилась на мене. Впiймав її за

худорляву п'ясть. Журнал злинув на пiдлогу, немов полохлива курка. Лолiта

викрутилась, вiдсахнулася й опинилась у кiнцi канапи правобiч од мене. За

тим, цiлком запросто, зухвала дитина простягла ноги через мої колiна.

На цей час я вже був у станi збудження, що межує з божевiллям, але в

мене була також i хитрiсть безумства. Як i ранiше сидячи на канапi, я

знайшов спосiб за допомогою цiлої серiї над-обережних рухiв, пiдiгнати мою

замасковану хiть до її наївних нiг. Було нелегко вiдтягти увагу дiвчинки,

поки я ладнався як слiд. Швидко говорячи, вiдстаючи вiд власного дихання,

здоганяючи його, вигадуючи раптовий зубний бiль, щоб пояснити перерву в

белькотаннi - й нестомно фiксуючи внутрiшнiм оком манiяка свою далеку

вогняну цiль, я крадькома посилив те чарiвне тертя, яке нищило в iлюзорному,

якщо не в матерiальному, сенсi фiзично непереборну, але психологiчно вельми

нестiйку перепону (тканину пiжами й полу халата) мiж вагою двох засмаглих

нiг, якi налягли впоперек нижньої частини мого тiла, та прихованою пухлиною

непозiрної пристрастi. Серед мого белькотання я випадково надибав щось

механiчно прийнятне для повторення: я став декламувати, злегка їх кривлячи,

слова з глупої пiсеньки, що була модною того року - о Кармен,

Карменситонько, згадай-но там... i гiтари, i бари, i фари, тратам -

автоматична дурня, вiдновленням i спотворенням якої - тобто особливими

вабами кривомови - я причаровував мою Кармен i весь час смертельно трусився,

що яке-небудь стихiйне лихо завадить менi, раптом забере з мене золотий

тягар, на вiдчуваннi якого зосередилось усе моє єство, i цей острах змушував

мене працювати спочатку надто поспiшно, що не сприяло поступовi свiдомої

насолоди. Фанфари i бари, тарабари i бари поступово переймалися нею: її

голосок пiдхоплював i виправляв покручений мною мотив. Вона була

музикальною, вона була сповнена яблучної солоднечi. Її ноги, простягнутi

через моє живе лоно, злегка ковзали; я гладив їх. Так напiвлежала вона,

розвалившись у правому вiд мене кутi дивана, школярка в коротких бiлих

шкарпетках, поглинаюча свiй прадавнiй плiд, спiваюча крiзь його сiк,

пускаюча туфлю, потираюча п'ятку в сповзаючiй з щиколотку шкарпетцi об купу

старих журналiв, нагромаджених лiвобiч од мене на канапi - i кожний її рух,

кожне ковзання i коливання допомагали менi ховати й удосконалювати таємну

дотичну взаємодiю - мiж чудом i чудовиськом, мiж моїм буремним звiром i

красою цього крихкого тiла в цiй дiвочiй ситцевiй сукенцi.

Пiд побiжними кiнчиками пальцiв я вiдчував волоски легенько

настовбурченi вздовж її голiнок. Я втрачав себе в їдкому але здоровому

спекоттi, котре як лiтнє марево сповивало Доллiньку Гейз. Ах, хай залишиться

вона так, хай навiки залишиться... Та от, вона потягнулась, щоб жбурнути

серцевину винищеного яблука в камiн, причому її молода вага, її безстиднi

безвиннi стегна та пухкий задок, злегка перемiстились по вiдношенню до мого

напруженого, повного муки, працюючого нишком лона, й раптово мої чуття

зазнали таємничої змiни. Я перейшов у певну площину буття, де нiщо не мало

значення, крiм вiдвару щастя, скипаючого всерединi мого тiла. Те, що

почалося з насолодного розтягу моїх потаємних коренiв, стало гарячим

свербiнням, яке тепер дiйшло стану досконалої надiйностi, впевненостi й

безпеки - стану, не iснуючого в будь-яких iнших галузях життя. Встановлена

глибока, пекуча насолода вже була на шляху до останньої судоми, отже можна

було сповiльнити ходу, щоб утривалити блаженство. Реальнiсть Лолiти було

благополучно скасовано. Зумовлене сонце пульсувало в пiдставних тополях. Ми

з нею були самi, мов у чудовному вимислi. Я зорив її рожеву, в золотавiй

iмлi, її, iснуючу тiльки за димкою пiдвладного менi щастя, вiдчуваючу його й

чужу йому, й сонце мiнилось в неї на вустах, i вуста її все ще, вочевидь,

складали слова про "гаманцеву Кармен", якi вже не сягали моєї свiдомостi.

Тепер усе було готово. Нерви насолоди були оголенi. Корпускули Крауза

вступали в фазу шаленства. Найменшого натиску досить було б, щоб зiрвалась

райська буря. Я вже не був Гумберт Густопсовий, сумноокий дог, котрий охопив

чобiт, який зараз вiдштовхне його. Я був вищий кумедних невдач, я був

недосяжний для кари. В саморобному своєму сералi я був дужим, сяючим турком,

умисно, повiльно, з ясним розумiнням свободи, який вiдкладає ту мить, коли

вiн зволить оволодiти наймолодшою, найкрихкiшою зi своїх рабинь. Виснучи над

краєм цiєї сластолюбної хланi (вельми майстерний стан фiзiологiчної

рiвноваги, який можна порiвняти з деякими технiчними кунштами в лiтературi

та музицi), я все повторював за Лолiтою безладнi, безтямнi слова - Кармен,

карбон, кармiн, камiн, амiнь, - як той, хто промовляє й смiється ввi снi, а

втiм моя щаслива рука кралась угору по її сонячнiй нозi до межi дозволеної

тiнню чемностi. Переддень вона з розмаху влетiла в велику незграбну скриню,

що була в передпокої й тепер я казав задихано: "Поглянь, поглянь, що ти

наробила, ах поглянь!" - адже, клянуся, був жовтавий синець на її звабнiй

нiмфетовiй ляжцi, що її моя волохата лапа масувала й поволi охоплювала -

позаяк панталончики в неї були взiрця вкрай зачаткового, нiщо, здавалось, не

могло перешкодити моєму м'язистому великому пальцю дiстатись гарячого виярка

її пахвини - як-от бува лоскочеш i пестиш реготливе пискля - ось так i

тiльки так, i у вiдповiдь iз нагло верескливою ноткою в голосi вона

вигукнула: "Ах, пусте!", й стала кандзюбитись i звиватися, й закинула

голову, й прикусила волого лиснiючу нижню губу, напiводгорнувшись вiд мене,

й мої стогнучi вуста, панове присяжнi, майже торкнулись її голої шиї, в той

час як я розчавлював об її лiву сiдницю останнiй подрог найтривалiшого

екстазу, що його коли-небудь зазнавала iстота людська або бiсiвська.

Одразу ж по цьому (нiбито ми до цього борюкались, а тепер мiй затиск

послабився), вона скотилася з тахти та скочила на ноги - точнiше, на одну

ногу - для того, щоб ухопити слухавку оглушливо гучного телефону, який,

можливо, вже вiк дзвонив, поки менi було вимкнуто слух. Вона стояла й

клiпала вiями, з палаючими щоками, з розпатланими кучерями, i очi її ковзали

по менi, так само як вони ковзали по меблях, i поки вона слухала й говорила

(з матiр'ю, котра наказувала їй з'явитись до Чатфiльдiв, якi запросили обох

на снiданок - причому нi Ло, нi Гум не знали, що нестерпна клопотуха мала на

думцi); вона собi постукувала по краю телефонного столика туфлею, яку

тримала в руцi. Слава тобi Боже, дiвчисько нiчого не помiтило.

Витягши барвисту шовкову хустку, на якiй її блукаючий погляд за мить

зупинився, я витер пiт з чола й, купаючись у блаженствi визволення з мук,

впорядкував свої вельможнi ризи. Вона все ще говорила по телефону,

торгуючись iз матiр'ю (Карменситонька хотiла, щоб та за нею заїхала), коли

все гучнiше виспiвуючи, я змайнув по сходах i став наповнювати ванну

бурхливим потоком паруючої води.

Тут дозволю собi до купи навести слова вищезгаданої модної пiсеньки,

або, принаймнi, те з неї, що менi запам'яталось - я здається нiколи не знав

її по-справжньому. Так от:

О Кармен, Карменситонько, згадай-но там

Таратам - таратунне струмлiння фонтана,

I гiтари, i бари, i фари, тратам,

I твої усi зради, гiтано!

I там мiсто в огнях, де з тобою ходив,

I останню ту чвару тарам - таратая,

I ту кулю, котрою тебе я убив,

Кольт, який - таратори - тримаю...

(Вихопив, певно, невеликий кольт i всадив кулю кралi в лоб.)

2

14.

Я поснiдав у мiстi - давно не був таким голодним. Коли вернувся, дiм

був ще безлолiтним. Я провiв день у мрiях, у задумах, у блаженному

засвоюваннi мого ранкового переживання.

Я пишався собою: я викрав мед оргазму, не розбестивши недолiтньої.

Жодної шкоди по всьому. Фокусник налив молока, патоки, пiнистого шампану в

нову бiлу торбинку молодої панночки - раз, два, три й торбинка зосталась

неушкодженою. Так, з великою майстернiстю я узнiс свою гидку, жагучу мрiю; i

все ж Лолiта збереглась - i я зберiгся. Тамта iстота, якою я так шалено

всолодився, була не нею, а моїм створiнням, iншою, в'явленою Лолiтою -

можливо, реальнiшою, нiж справжня; перекриваючою й вбираючою її; пливучою

мiж мною i нею; позбавлений волi та притомностi - й навiть всякого власного

життя.

Дiвчисько нiчого не вчуяло. Я нiчого не вдiяв їй. I нiщо не могло

зашкодити менi повторити дiю, котра зачепила її так само мало, як начебто

вона була фотографiчним зображенням, яке мерехтить на екранi, а я - сумирним

горбаком, мастурбуючим у пiтьмах. День поволi спливав, мовчазний i

достиглий, та високi, набряклi соком дерева, здавалось, також були

втаємниченi.

Бажання знову притертись до неї починало ще сильнiше, нiж ранiше,

краяти мене. "Нехай вона скоро верне" - молився я про себе, звертаючись до

земного Бога - "i нехай, поки мамця на кухнi, повториться сцена тахти - будь

ласка! - я так мерзенно її жадаю!"

Нi, "мерзенно" не те слово. Радiсть, яку збуджувало в менi передчуття

повторних утiх, була не мерзенною, а жалюгiдною. Жалюгiдною - адже попри

невгамовний жар чуттєвого поклику, я мав намiр, з найвiдвертiшим шалом i

передбачливiстю, вiдгородити чистоту цiєї дванадцятирiчної дитини.

А тепер помилуйтеся нагородою, яку я отримав за страждання. Лолiта не

вернулась з матiр'ю - пiшла з Чатфiльдами в кiно. Стiл до обiду був

настеленим на двох, з особливою вишуканiстю: горiли настiльнi свiчки

(скажiть будь ласка). В оцiй манiрнiй аурi, Гейзиха легенько торкала срiбло

з обох бокiв тарiлки, нiби торкаючись клавiш, i всмiхалась до порожньої

своєї тарiлки (дотримувала дiєту), й запитувала, чи подобається менi салат

(зроблений за рецептом, вичитаним з дамського журналу). Хотiла також знати,

чи до смаку менi холодна яловичина. Мовляла також, що день провела аж як

приємно. Прекрасна людина - ця мiстрiс Чатфiльд. Фiлiда (дочка) їде завтра в

лiтнiй табiр для дiвчат. На три якихось тижнi. Вирiшено Лолiту вiдправити

туди ж у найближчий четвер. Замiсть того, щоб чекати до липня, як було

намiчено спочатку. Перебуватиме там довше Фiлiди. До самого початку шкiльних

занять. Гарненька перспектива, бiдне моє серце!

Ах, як це мене приголомшило! Адже це значило, що мою ласочку вiднiмають

у мене саме тодi, коли я потай зробив її своєю. Щоб пояснити похмурий

настрiй, яким я пойнявся, менi довелось послатись на той самий зубний бiль,

який я симулював уранцi. Зуб, певно, був корiнний, величезний, з наривом

завбiльшки компотної вишнi.

"В нас тут у мiстi", сказала Гейзиха, "є пречудовий дантист. Вiн власне

наш сусiд, доктор Куїльтi, кревний вiдомого драматурга. Ви гадаєте,

минеться? Та як собi зичите. Восени їй буде посаджено на переднi зуби

"чiпку", як мовляла моя мати. Можливо, це приборкає нашу Лолiтоньку. Боюсь,

вона вам страшенно заважала всi цi днi. Та я передбачую два-три доволi

буряних деньки, до того як вона поїде. Вона спершу рiшуче вiдмовилась їхати,

та, правду казати, я залишила її в Чатфiльдiв, через те, що не наважуюсь з

нею бути вiч-на-вiч, поки вона в такому настрої. Кiно, можливо, її

заспокоїть. Фiлiда - чудне дiвча, й немає жодної причини Лолiтi

недолюблювати її. Правда, мосьє, я на всю душу спiвчуваю вашому зубному

болю. Було б аж як розумнiшим дозволити менi дiстатися Айвора Куїльтi завтра

вранцi, якщо буде ще болiти. Та ви знаєте, я вважаю, що лiтнiй табiр

настiльки кориснiший для дiвчиська - настiльки свiдомiший, як я завжди кажу,

анiж байдикувати на примiському газонi, й цупити в матерi губний олiвець, та

заважати сором'язному джентлмену працювати, та ще й закочувати сцену з

усякого мiзерного приводу".

"Та ви цiлком упевненi", проказав я нарештi (вигадавши кволе, невтiшно

кволе заперечення), що вона там не буде нещасна?"

"Нехай тiльки спробує бути нещасною. Втiм, життя там зовсiм не

складається з самих розваг. Керує табором Шерлi Хольмс - чули напевно -

написала книжку, називається "Школярки бiля багаття". Табiрне життя допоможе

Долорес Гейз розвиватись в багатьох сенсах - у сенсi здоров'я, характеру,

освiти, й особливо в сенсi усвiдомлення вiдповiдальностi перед iншими.

Хочете, вiзьмемо цi свiчки й перейдемо на веранду? Чи може ваша ласка лягти

в лiжечко та вжити що-небудь для полегшення болю?"

Вжити що-небудь для полегшення болю...

15.

Наступного дня вони вiдправились у мiсто купувати потрiбнi для

табiрного життя речi. Всiляка обновка дiяла на Лолiту чарiвно. За обiдом

вона, здавалось, вернула до своєї звичайної насмiшливої норми. Одразу ж по

обiдi вона пiшла до себе, щоб зануритись у книжки-комiкс, придбанi для

дощових днiв у "Кульбабi" - чи "Ку", як скорочено називали табiр; вона так

ґрунтовно переглянула їх до вiд'їзду, що потiм не взяла їх з собою.

Я вiдправився також в своє лiгвище й сiв писати листи. Мiй план тепер

був поїхати на море, а далi, на початок навчального року, вiдновити своє

перебування в Гейзiвському домi, бо я вже знав, що не можу жити без цiєї

дiвчинки.

У вiвторок вони знову ходили за покупками, й менi було доручено пiдiйти

до телефону, якщо начальниця табору подзвонила б за їх вiдсутнiсть. Дiйсно,

вона подзвонила, й кiлька тижнiв по тому в нас з нею була нагода пригадати

нашу приємну бесiду. В цей вiвторок Ло обiдала в себе в кiмнатi. Погарикавши

знову з матiр'ю, вона з годину проридала й тепер, як бувало й ранiше, не

хотiла з'явитись перед мене з заплаканими очима; при надзвичайно нiжному

кольорi обличчя, риси її пiсля бурних слiз розпливались, припухали - й

ставали хворобливо спокусливими. Її помилкове уявлення про мої естетичнi

вподобання надзвичайно засмучувало мене, адже я просто обожнюю цей вiдтiнок

ботiчеллєвої рожевостi, цей яскравий обвiд уздовж запалених вуст, цi вологi,

скуйовдженi вiї, а крiм того, її соромлива примха мене, звiсна рiч,

позбавляла багатьох спромог пiд фальшивим видом потiшання...

Проте, справа була не такою простою, як я вважав. Коли ввечерi мадам

Гейз та я сидiли в темрявi на верандi (нахаба-вiтер загасив її полум'янi

свiчки), вона з невеселим смiшком сказала: "Правду сказати, я об'явила

Лолiтi, що її найлюбший Гумберт уповнi схвалює таборовий проект, i ось вона

вирiшила вчинити справжнiй скандал з приводу, що ми буцiмто з вами бажаємо

позбутись її. Та дiйсна причина в iншому: я їй сказала, що завтра ми з нею

обмiняємо на щось простiше деякi занадто фасончастi нiчнi речi, якi вона

примусила мене їй купити. Моя примхливиця бачить себе зiрочкою екрану; я ж

бачу в нiй здорового, дужого, та на подив некрасивого пiдлiтка. Все це,

гадаю, лежить у коренi наших потерпань".

В середу менi вдалось на декiлька секунд залучити Лолiту: це трапилось

на площадцi сходiв, де зодягнена в натiльну куфайку й бiлi, забрудненi ззаду

зеленим, трусики, вона рилася в скринi. Я проказав щось навмисно дружнє й

кумедне, та вона лиш на це презирливо пирхнула, не дивлячись на мене.

Зловтiшний, вмираючий Гумберт незграбно погладив її по куприку, й дiвчисько

вдарило його, якнайболючiше, однiєю з чобiтних колодок покiйного пана Гейза.

"Зрадливий мерзотнику", сказала вона, мiж тим як я почалапав униз

сходинками, потираючи плече з виглядом великої образи. Вона не зласкавилась

обiдати з Гумчиком та матiнкою: вимила волосся й уклалась в лiжко разом зi

своїми кепськими книжиськами; а в четвер нечула мати повезла її в табiр

"Ку".

Як писали автори дужчi за мене: "Читач легко може уявити..." й так

далi. Втiм, я, мабуть пiдштовхну копняком у зад цю хвалену уяву. Я знав, що

закохався в Лолiту навiки, знав i те, що вона навiки зостанеться Лолiтою:

1-го сiчня їй стукне тринадцять рокiв. За два десь роки вона вже не буде

нiмфеткою й обернеться на "молоду дiвчину", а там на "коледж-герл" - тобто

"студентку" - гидкiшого за що важко що-небудь вимислити. Слово "навiки"

стосувалося тiльки моєї пристрастi, тiльки тiєї Лолiти, котра несхитно

вiдбивалась у моїй кровi. Лолiту ж, пiдвздошнi кiсточки якої ще не

випнулись, Лолiту досяжну сьогоднi для мого обiймання й вдихання, для мого

слуху й зору, Лолiту рiзко-голосу й блискуче-русяву, з вирiвняним спереду й

хвилястим з бокiв, а ззаду локонами звисаючим, волоссям, Лолiту, в якої

шийка була така гаряча й липка, а лексикончик такий вульгарний - "огидно",

"пресмачно", "перший сорт", "типчик", "дрипчик" - цю Лолiту бiдний Катулл

мусив був утратити навiки.

Як же в такому разi менi прожити без неї два мiсяцi - лiтнi, безсоннi?

Цiлих два мiсяцi, витягнутих з двох позосталих рочкiв нiмфетства! Либонь - я

розважав - перебратись менi в похмуру, старомодну панну, вайлувату

мадемуазель Гумберт, та поставити свiй намет бiля табору "Ку" в надiї, що

його червонi вiд сонця нiмфетки зажебонять: "Ах, зволiймо прийняти до свого

гурту цю втiкачку з глибоким голосом!" та й потягнуть до свого багаття

сумовиту, всмiхнену несмiливицю Berthe au Grand Pied. Берта роздiлить койку

з Долорес Гейз!

Дозвiльнi, сухi сни. Двом мiсяцям краси, двом мiсяцям нiжностi,

судилось бути навiки розтрiньканими, i я не мiг вдiяти з цим нiчого, mais

rien.

Одну краплю рiдкiсного меду цей четвер все ж таки зберiгав для мене в

своїй жолудевiй чашi. Панi Гейз повинна була вiдвезти дочку в табiр

рано-вранцi, й коли рiзнi звуки, пов'язанi з вiд'їздом, долинули мене, я

скотився з лiжка й висунувсь у вiкно. Внизу пiд тополями авто вже

торохкотiло. На тротуарi стояла Луїза, притуливши до очей руку, наче

маленька мандрiвниця вже вiддалялась у низький блиск ранкового сонця. Цей

жест виявився передчасним. "Поквапся!" крикнула Гейзиха, що сидiла за

кермом. Моя Лолiта, котра вже вполовину влiзла в автомобiль i взялась була

захлопнути дверку, опустити за допомогою гвинтової ручки вiконне скло,

помахати Луїзi й тополям (анi її, анi їх Лолiтi не суджено було знову

побачити), перервала течiю долi: вона глянула вгору - й кинулась назад у дiм

(причому мати шалено горлала їй навздогiн). Мить по тому я почув ходу моєї

коханої, яка бiгла сходами вгору. Серце менi збiльшилось в об'ємi так

сильно, що аж трохи не затулило весь свiт. Я пiдтягнув пiжамнi штани й

розiпнув дверi; водночас добiгла до мене моя Лолiта, тупаючи, пихкаючи,

вбрана в свою найтонкiшу сукню, й ось вона вже була в моїх обiймах, та її

безвиннi вуста танули пiд хижим тиском темних чоловiчих щелеп - о, моя

трiпотлива привабо! Наступної митi я почув її - живу, незґвалтовану - з

грюкотом збiгаючу вниз. Течiя долi вiдновилась. Втягнулась золотава голiнка,

автова дверка захлопнулась - привiдкрилась i захлопнулась мiцнiше - i

водiйниця воза, рiзко правлячи кермом, супроводжуючи гнуттям гумово-червоних

губ свою гнiвну нечутну промову, умчала мою привабу; мiж тим як не помiчена

нiким, окрiм мене, мiс Вiзавi, хвора стариця, яка мешкала навпроти,

спокволу, але ритмiчно махала зi своєї виноградом оповитої веранди.

16.

Западина моєї долонi ще сповнена була гладкого, як слонова кiстка,

вiдчуття ввiгнутої по-дитячому спини Лолiти, клавiшної слизькостi її шкiри

пiд легкою сукнею, яку моя мнуча рука змушувала їздити вгору й униз, поки я

тримав дiвчинку. Я кинувся в її неприбрану кiмнату, вiдкрив дверi шафи й

заринувся в купу її ношеної бiлизни. Особливо закарбувалась одна рожева

тканина, потерта, подрана, злегка пахнуча чiмсь їдким уздовж шва. Саме нею я

оповив велике, напружене серце Гумберта. Вогняний хаос уже пiдступав у менi

до краю - однак менi довелося все кинути й поспiшно оговтатись, тому що в цю

мить дiйшов до моєї свiдомостi бархатистий голос служницi, яка тихо кликала

мене зi сходiв. Вона мала, за її словами, доручення до мене, й увiнчавши моє

автоматичне "дякую" зичливим "нема за що", добра Луїза залишила

дивно-чистий, без марки й помарки, лист в моїй тремтячiй руцi.

"Це - визнання: я вас кохаю" - так починався лист, i впродовж одної

покривленої секунди я прийняв цей iстеричний начерк за кривулi школярки:

"Днями, в недiлю, пiд час служiння (до речi хочу здоганити вам,

негарному, за вiдмову прийти подивитись на чудовнi новi розписанi вiкна

нашої церкви), так, у цю недiлю, так недавно, коли я запитала в Господа

Бога, що менi робити, менi було сказано вчинити отак, як дiю тепер. Iншого

виходу немає. Я вас кохаю з першої хвилини, як побачила вас. Я палка та

самотня жiнка, й ви є любов мого життя.

А тепер, любий мiй, найдорожчий мiй, mon cher, cher Monsieur, ви це

прочитали; ви тепер знаєте. А тому, проситиму вас, будь ласка негайно

поскладати речi й вiд'їхати. Це вам наказує квартировласниця. Вiд'їжджайте!

Геть! Departez! Я повернуся надвечiр, якщо робитиму вiсiмдесят миль туди й

назад - без аварiї (втiм, кому яке дiло?) й не хочу вас застати. Будь ласка,

прошу пана, вiд'їжджайте вмить, одразу ж, навiть не читайте цiєї кумедної

записки до кiнця. Вiд'їжджайте. Щасти вам.

Становище, mon cheri, є надзвичайно простим. Я абсолютно впевнена, що я

для вас не значу нiчого, рiвно нiчого. О так, ви залюбки базiкаєте зi мною

(й кепкуєте з мене, бiдашної); ви полюбили нашу гостинну оселю, мною

вподобанi книжки, мiй чудовний сад i навiть витiвки моєї шумної доньки; та я

для вас - нiщо. Так? Так. Цiлковите нiщо. Та, якщо, по прочитаннi мого

"визнання", ви дiйшли б думки, як європеєць та смерковий романтик, що я

достатньо приваблива для того, щоб вам скористатися з мого листа й закрутити

зi мною "iнтрижку", тодi, знайте, це буде злочинно - бiльш злочинно, нiж

було би насильство над викраденою дитиною. Бачте-но, коханий, якщо б ви

намислили зостатись, якби я вас застала тут (чого, звичайно, не станеться, й

тому можу так фантазувати), самий факт вашого зоставання мiг би бути

витлумачений тiльки в один спосiб: що ви для мене хочете стати тим же, чим я

хочу стати для вас - супутником життя - i що ви готовi поєднати назавжди

своє життя з моїм i бути батьком моєї дiвчинки.

Дозвольте менi, ще трiшечки помарити й помандрити думкою, мiй

найкоштовнiший; адже я знаю, що ви вже розiрвали цей лист, i його скравки

(нерозбiрливо) в водоверть клозету. Мiй найкоштовнiший, mon tres, tres cher

яку гору любовi я звела для тебе протягом цього магiчного червня мiсяця!

Знаю, як ви стриманi, як багато в вас "британського". Можливо, що цю вашу

старосвiтську замкненiсть, ваше почуття пристойностi пошкоробить прямота

бiдної американочки! Ви, котрий приховує свої найсильнiшi пориви, маєте

взяти мене за безсоромну дурку за те, що розкриваю так широко своє нещасне

зранене серце. В минулi роки я зазнала багато розчарувань. Мiстер Гейз був

прекрасна людина, надiйна та цiльна, ба, нажаль, вiн був на двадцять рокiв

старший за мене, отже - та не будьмо базiкати про минуле. Мiй любий, твоя

цiкавiсть повинна бути вповнi задоволена, якщо ти знехтував моїм проханням i

дочитав лист до гiркого кiнця. Втiм, це неважливо. Знищ його та вiд'їжджай.

Не забудь лишити ключi в себе на столi. Та хоча б якусь адресу, щоб я могла

повернути двадцять доларiв, якi ти заплатив за решту мiсяця. Прощай, любий

мiй. Молися за мене - якщо ти коли-небудь молишся".

Ш. Г.

Вищенаведене - це те, що я пам'ятаю з листа, i згадую я це дослiвно

(включаючи покрученi французькi термiни). Лист був принаймнi вдвiчi довшим.

Я випустив лiричне мiсце - котре я тодi бiльш чи менш проскочив - стосовно

брата Лолiти, вмерлого двох рокiв вiд роду, коли їй було чотири роки:

висловлювалось припущення, що я дуже б його полюбив. Що ж iще там було,

зачекайте. Так, припускаю, що слова "в водоверть клозету" (куди лист

насправдi пiшов) - мiй власний прозаїчний внесок. Вона, ймовiрно, благала

мене роздмухати якийсь-там спецiальний вогонь для спалення її послання.

Вiдраза - таке було перше моє почуття у вiдповiдь, i до нього

приєдналось бажання чкурнути. За цим прослiдувало щось на кшталт вiдчуття

спокiйної дружньої руки, яка опустилась менi на плече й запросила мене не

квапитись. Я послухавсь. Я вийшов з одубiння й побачив, що й досi перебуваю

в кiмнатi Лолiти. Реклама на всю сторiнку, видрана нею з глянсового журналу,

була пришпилена до стiни над постiллям, мiж пикою виконавця милозвучних

пiсеньок i довгими вiями кiноакторки. На цьому кольоровому знiмку зображений

був темноволосатий молодик. У поглядi його iрландських очей було щось

змарнiле. Вiн "моделював" халат (такогось дому) й тримав перед собою за

обидва кiнцi мостоподiбну тацю (iншої фiрми) з ранковим снiданком на двi

персони. Надпис вибраний був з церковного гiмну, витвору священика омаса

Мореля: "Ось iде вiн, герой у звитязi". Слiд було, вочевидь, домислити, що

ґрунтовно звитяжена молода дружина (не показана на знiмку) сидiла мiж перин

двоспальної постелi, готова взяти свiй кiнець тацi, та яким чином її

постiльний партнер пiдлiзе сам до неї пiд цей мiсток без катастрофи, було

неясно. Рука Лолiти провела жартiвну стрiлку в напрямку спустошеного

молодика й приписала великими лiтерами: "Г.Г."; дiйсно, попри невелику

рiзницю в вiцi, подiбнiсть була вражаючою. Пiд цiєю картиною була iнша -

така ж кольорова фотографiя. На нiй вiдомий драматург робив самозабутнiй

затяг папiроскою "Дромадер". Вiн, мовляв, завжди курив "дромцi". Вiн лише

злегка походив обличчям на Г.Г. Нижче було Лолiтчине дiвоче лiжко, всiяне

лубковими журнальцями. Емаль зiйшла де-не-де з залiзних штанг узголiв'я,

зоставивши кулястi проплiшини на бiлому фонi. Упевнившись в тому, що Луїза

собi пiшла, я забрався в лiжко Лолiти й перечитав лист.

17.

Панове присяжнi! Не можу присягнути, що деякi дiї, стосовно так мовити

- даруйте за вислiв - синицi в долонi, не в'являлись i ранiше моєму

розумовi. Розум не втримав їх в якiй-небудь логiчнiй формi. Не можу

присягнути, повторюю, що я цих уявлень не плекав часом (якщо дозволите вжити

й такий вислiв) в iмлi замрiяння, в темрявi наслання. Траплялось, не могло

не трапитись (я-бо добре знаю Гумберта!), коли я немов би сторонньо

розглядав виникаючу iдею побратися з перезрiлою вдiвонькою - (скажiмо, з

Шарлоттою Гейз), а саме з такою, котра б не залишила жодної рiднi на весь

свiт, широкий, сiрий - з єдиною метою забрати її маленьку доньку (Ло, Лолу,

Лолiту). Я навiть готовий сказати моїм мучителям, що можливо раз якось я й

кинув холодний погляд оцiнювача на кораловi зуби Шарлотти, на її бронзувате

волосся й перебiльшене декольте, смутно пробуючи вмiстити її в раму

правдоподiбної мрiї. Роблю це визнання пiд тортурами, можливо тортурами

уявними - та вiд цього жахливiшими. Хотiлося б зробити тут вiдступ i

розповiсти вам детальнiше pavor nocturnus який мене ганебно терзав i терзає

по ночах, коли застрягає в мозку випадковий термiн вiд безладного читання

мого отроцтва - наприклад, peine forte et dure (який генiй катiвнi вигадав

це!) або страшнi, таємничi, вкрадливi слова "травма", "травматичний факт" та

"фрамуга". Втiм моя повiсть достатньо корява й без вiдступiв.

Знищивши лист i вернувшись до себе в кiмнату, я деякий час

розмiрковував, куйовдив собi волосся, дефiлював у своєму фiалковому халатi,

стогнав крiзь затиснутi зуби - й раптом... Раптом, панове присяжнi, я

вiдчув, що крiзь саму цю гримасу, яка кривила менi рота, усмiшечка з

Достоєвського зорiє як далеке й жахливе свiтання. В нових умовах покращеної

видноти я став уявляти собi всi тi пестощi, якими мимохiдь мiг би обсипати

Лолiту чоловiк її матерi. Менi б вдалось до знемоги притиснутись до неї десь

тричi на день - кожного дня. Розвiялися б усi мої турботи. Я став би

здоровою людиною.

"Легко i обережно на колiнах

Тебе тримати й батькiв поцiлунок

На нiжнiй щiчцi карбувать" -

Так колись сказав англiйський поет. О начитаний Гумберт!

За тим, з усеможливими пересторогами, просуваючись подумки нiби

навшпиньки, я уявив Шарлотту як подругу життя. Та невже я не змiг би змусити

себе подати їй в лiжко цей огидливо розрiзаний на двi порцiї помплiмус, цей

безцукровий брекфаст?

Гумберт Гумберт, упрiваючи в променi бiлого свiтла та зносячи покрики й

штурхани пiтнiючих полiцiянтiв, готовий тепер ще дещо "показати" (quel mot!)

в мiру того як вiн розгортає навиворiт сумлiння й видирає з нього

найпотаємнiшу пiдбiйку. Я не для того мав намiр женитись на бiднiй Шарлоттi,

щоб знищити її в який-небудь кепський, мерзенний i ризикований спосiб, як

примiром убивство за допомогою п'яти сулемових пiгулок, розчинених в чарцi

передобiднього хересу або чогось подiбного; та в мiй лункий i неясний мозок

таки цюкала думка, що була тонко спорiднена з фармацевтикою. Навiщо

обмежувати себе тiєю скромно прикритою насолодою, яку я раз був уже

скуштував?

Передi мною iншi перелюбнi образи виходили на сцену, погойдуючись i

всмiхаючись. Я бачив себе, що вiн дає сильний снодiйний засiб i матерi й

доньцi водночас, для того, щоб пестити другу всю нiч позаборонно. Дiм

повнився храпом Шарлотти, Лолiта ледь дихала ввi снi, нерухома, нiби

намальований олiйно портрет отроковицi. "Мамо, клянуся, що Кеннi мене нiколи

не торкавсь!" "Ти або брешеш, Долорес, або це був нiчний перевертень". Утiм,

я постарався б не обвагiтнiти малятко.

Так Гумберт Перевертень марив i чаклував - i полум'яне сонце бажання й

рiшучостi (iз цих двох i створюється живий свiт) пiднiмалось вище, мiж тим

як на почергованих балконах почергованi сибарити пiднiмали келих за минулi й

майбутнi ночi. За тим, кажучи метафорично, я розбив бокал у дрiзки й смiливо

в'являв себе (адже на той час я був п'яний вiд видiнь та вже не дооцiнював

природної своєї сумирностi), як поступово я перейду на шантаж - о, зовсiм

легкий, димчастий шантажик - i змушу велику Гейзиху дозволити менi

спiлкуватися з маленькою, пригрозивши бiднiй обожнюючiй мене дамi, що кину

її якщо вона заборонить менi бавити з моєю законною пасербицею. Словом,

перед такою сенсацiйною офертою (як кажуть комерсанти), перед отак широкими

й розмаїтими перспективами, я був поступливий як Адам на попередньому

прогляданнi малоазiйської iсторiї, заснятої як мiраж у вiдомому плодовому

саду.

А тепер занотуйте наступне важливе зауваження: художнiй сторонi своєї

натури я дав затулити мою корiнну поряднiсть. Тим бiльшого зусилля волi менi

було потрiбно, щоб в цих записках настроїти їх на хамський лад того

щоденника, котрий я вiв ще за днiв, коли панi Гейз була для мене лишень

завадою. Цього щоденника вже не iснує; та я взяв за обов'язок перед

мистецтвом зберегти його iнтонацiї, якими б фальшивими й брутальними вони не

здавались менi тепер. На щастя, моя розповiдь досягла того пункту, де я можу

припинити гудити бiдну Шарлотту задля ретроспективної правди.

Бажаючи звiльнити бiдну Шарлотту вiд двох-трьох годин серцевого

завмирання на звивистiй дорозi (й вiдвернути, можливо, автове зiткнення, яке

б розбило нашу неоднакову мрiю), я дуже завбачливо, та безуспiшно спробував

з нею зв'язатись телефоном: подзвонив у табiр "Ку", та виявилось, що вона

ось уже годину як вiд'їхала. Впавши замiсть неї на Лолiту, я сказав з

подрогом i п'янливiстю вiд влади над роком - що одружуся з її матiр'ю. Менi

довелось сказати це ще раз, бо щось заважало їй поставитись з повною увагою

до моїх слiв. "От так чудово", проговорила вона зi смiхом. "Коли весiлля?

Постривайте-но мить - тут у мене цуценя - цуценя зайнялося моєю шкарпеткою.

Алло - ". Вона додала, що вочевидь розваг у неї буде багато... I я зрозумiв,

поклавши слухавку, що двох годин у дитячому таборi було досить, щоб новi

враження цiлком витiснили з голови маленької Лолiти образ чарiвного пана

Гумберта. Втiм, тепер це не мало значення. Дiстану її знову по викiнченню

чемного термiну пiсля вiнчання. "Букет вiнчальний на могилi зiв'януть ледве

би устиг", як висловився б поет. Та я не поет. Я лишень сумлiнний

iсторiограф.

Замислившись, я оглянув вмiст кухонного холодильника й, знайшовши його

надмiру аскетичним, вiдрядився до мiста й набрав найбiльш запахущих i масних

продуктiв якi були. Купив окрiм того спиртних напоїв високої якостi, та ще й

кiлька сортiв вiтамiнiв. Я майже не сумнiвався, що з допомогою цих

збуджувальних засобiв, та власних своїх ресурсiв я буду в змозi вiдвернути

деякий, так би мовити, конфуз, який мiг би трапитись вiд нестачi почуттiв,

коли прийде час явити могутнє й нетерпляче полум'я. Знову й знову

винахiдливий Гумберт викликав подобизну Шарлотти, яким вона вбачалась у

шпаринi мужеської уяви. Тiло її було плеканим i струнким, нiхто цього не

заперечував, i я мiг би, напевно, пiдпертись думкою, що вона нiби старша

сестра Лолiти - якщо тiльки менi не в'являлись надмiру реально її важкi

стегна, округлi колiна, розкiшнi груди, ледь загрубла рожева шкiра шиї

("ледь загрубла" в порiвняннi з шовком i медом) та всi iншi риси того

плачевного й нидкого, йменованого: "вродлива жiнка".

Сонце завершило свiй звичайний обхiд дому. День дозрiв i став схилятись

до вечора. Я спорожнив повну склянку спиртного. Й ще одну. Й ще. Улюблений

мiй напiй, джинанас - сумiш джина й ананасового соку - завжди подвоює мою

енергiю. Вирiшив пiдстригти занедбану галявку в нашому саду. Une petit

attention. Вона була засмiчена кульбабою, i чийсь клятий собака - не зношу

собак - спаплюжив кам'янi плити, на яких колись стояв кам'яний годинник.

Майже всi кульбаби вже перетворились iз сонць у мiсяцi. Джин i Лолiта грали

менi в жилах, i я ледь не впав через складенi стiльцi, якi хотiв прибрати.

Червоносмужнi зебри! Буває така вiдрижка, яка звучить овацiєю - принаймнi

моя так звучала. Старий паркан позаду саду видiляв його вiд сусiдських

викидiв i бузковиння; та жодного перетину не було мiж переднiм краєм нашої

галявки (там де вона положисто бiгла вздовж однiєї сторони старого будинку)

й вулицею. Тому я мiг визирати (з посмiшкою людини доброзичливих прагнень)

повернення Шарлотти: цей зуб слiд було вирвати одразу. Впадно налягаючи на

ручну газоно-косарку, що тягла мене вперед - при чому посiченi травинки,

пiдстрибуючи, й нiби цвiрiнькаючи, виблискували при низькому сонцi, - я не

зводив очей з видного менi вiдрiзка примiської вулицi. Вона загиналась до

нас з-пiд склепiння надвеликих тiнястих дерев, а потiм швидко збiгала дедалi

стрiмкiше вздовж цегляного, виноградом сповитого будинку старушки Вiзавi та

її розложистої галявини (значно охайнiшої нiж наша), щоб нарештi сховатись

за нашим ґанком, не видним менi з того мiсця, де я радiсно поригував i

трудився. Кульбаби впали. Соковитий трав'яний дух змiшувався з ананасовим.

Двi дiвчинки, Марiон i Мабель, за чиїми походеньками туди-сюди я, часом,

стежив машинально (та хто мiг замiнити мою Лолiту?), пройшли в напрямку

проспекту (звiдки спускалась наша Лоун-Стрiт): одна йшла штовхаючи ровер,

iнша йдучи живилась з паперового мiшечка, й обидвi розмовляли в повний

голос, з сонячною дзвiнкiстю. Симпатичний омсон, атлетичний маврин, що

служив у старушки насупроти садiвником та шофером, широко всмiхнувшись менi

здаля, крикнув, i знову крикнув, коментуючи крик жестом, що я, мовляв,

незвично енергiйний у цей день. Бовдур-пес, що належав нашому сусiдовi,

збагатiлому лахмiтнику, кинувся навздогiн синьому возу - не Шарлоттиному. Та

з двох дiвчаток, що була вродливiшою (Мабель, здається), в коротких штанцях,

в бюстотримальнику з бретельками, якому нема чого було втримувати, й така

барвноволоса (нiмфетка, клянусь Паном!) пробiгла назад зминаючи в долонях

нiкчемний паперовий мiшечок, i зникла з поля зору зеленого цього цапа,

зайшовши за фронтон вiлли п-на та п-нi Гумберт. Автомобiль сiмейного типу

вискочив з листвяного затiнку проспекту, й надалi тягнучи деяку його частину

на собi, поки цей узор не розбiгся по його даху, за край якого тримався

лiвою рукою, висунутою з вiкна, напiвголий водiй воза; вiн промайнув

iдiотським алюром, а поряд мчав собака вiдставного лахмiтника. Потiм була

нiжна пауза, i за тим, iз деяким трепетом у грудях я узрiв повернення

Синього Седана. Вiн слизнув пiд гору й зник за рогом будинку. Я вирiзнив

мигцем її спокiйний, блiдий профiль. Менi спало на думку, що допоки вона не

пiднiметься на другий поверх, вона не знатиме поїхав я чи нi. Хвилину по

тому, з виразом великого страждання на обличчi, вона виглянула на мене з

вiконця Лолiтчиної кiмнатки. Я так хутко взбiг сходами, що встиг досягти

кiмнатки, до того як вона вийшла з неї.

18.

Коли наречена - вдовиця, а жених - вдiвець; коли вона прожила в "нашому

славному мiстечку" менше двох рокiв, вiн - не бiльше мiсяця; коли мосьє не в

змозi чекати, щоб скiнчилась дурна тяганина, а мадам вiдступає йому з

поблажливим усмiхом; тодi весiлля буває за звичай доволi "непишним". Молода

може обiйтись i без тiари помаранчевого квiття, тримаючи на мiсцi коротку

фату, й без бiлої орхiдеї, закладеної в молитовник. Дочка молодої, мабуть,

внесла б до шлюбної церемонiї Г. i Г. живого малинового блиску; та я

вiдчував, як ризиковано було б з мого боку виказати припертiй до стiнки

Лолiтi надто багато ласки, i тому я погодився, що не слiд вiдривати дiвчинку

вiд її любого "Ку".

Моя так звана "палка та самотня" Шарлотта була в щоденному життi

практичною й гомiнливою. До цього ж, я встановив, що хоча вона не могла

стримати нi поривiв серця в повсякденному життi, анi крикiв на ложi кохання,

вона була жiнкою з принципами. Як тiльки вона стала бiльш або менш моєю

коханкою (не дивлячись на збуджувальнi засоби, її "нервовий, нетерплячий

cheri" - героїчний cheri, правду сказати - не уникнув деяких початкових

обтяжень, за якi вiн, утiм, уповнi її нагородив найпримхливiшим асортиментом

старосвiтських любощiв), люба Шарлотта вчинила менi допитаннячко стосовно

моїх взаємин з господом богом. Я мiг би вiдповiсти, що в цьому сенсi я був

вiльний вiд будь-яких упереджень; замiсть цього я сказав - вшановуючи

благiстне спiльне мiсце - що вiрю в одуховленiсть космосу. Розглядаючи

нiгтi, вона запитала ще, чи нема в моєму родi стороннього домiшку. Я

вiдповiв стрiчним питанням - чи схотiла б вона-таки вийти за мене, якби дiд

матерi мого батька виявився, скажiмо, арабом. Вона сказала, що це не мало б

жодного значення, та що якби вона коли-небудь довiдалась, що я не вiрю в

нашого християнського бога, вона б покiнчила з собою. Вона об'явила це так

урочисто, що я аж похолов. Тодi-то я збагнув, що вона жiнка з принципами.

О, вона була вкрай добропорядною мiщанкою! Промовляла "вибачте", якщо

випадало найменшiй вiдрижцi перебити її плавну мову, вимовляла в

англiйському envelope (конверт) перший склад у нiс на французький лад, i в

розмовi зi знайомою дамою називала мене "мiстер Гумберт". Я подумав, що вона

вiдчує задоволення, якщо, входячи в мiсцеве суспiльство, я притягну за собою

романтичну тiнь. У день нашого весiлля з'явилось маленьке iнтерв'ю зi мною в

свiтськiй рубрицi рамздельської газети, зi свiтлиною Шарлотти: одна брiв

пiднята, а прiзвище з похибкою: Гейзер. Попри це лихо, реклама зiгрiла

порцеляновi ствiрки її серця й викликала глузливий дренькiт моїх змiїних

брязкiток. Тим, що вона брала участь у роботi церковно-благодiйних гурткiв,

i тим ще, що вона встигла перезнайомитись iз найпихатiшими матусями

Лолiтчиних колежанок, Шарлоттi за пiвтора року пощастило впасти, якщо не в

першорядне, то в усякому разi в прийнятне мiсцеве товариство, але нiколи ще

не випадало їй потрапити в цю дивовижну газетну рубрику, й потрапила вона

туди завдяки менi, п-вi Едгару Г. Гумберту (цього "Едгара" я докинув вiд

самого лише зухвальства), "письменнику й дослiднику". Репортер, брат мого

Мак-Ку, нотуючи це, спитав, що саме я написав. Вiдповiдi моєї не пам'ятаю,

та вийшло в нього так: "декiлька праць про Верлена, Рембодлера й iнших

поетiв". В iнтерв'ю було також вiдзначено, що ми з Шарлоттою були знайомi

вже кiлька рокiв та що я доводився дальнiм родичем її першому чоловiковi. Я

натякнув, що мав з нею роман тринадцять рокiв тому, та в газетi цього не

з'явилось. Шарлоттi я сказав, що свiтську рубрику сяйвинки похибок тiльки

скрашують.

Будьмо ж продовжувати сю дивовижну повiсть. Коли я мусив був зiбрати

плоди мого пiдвищення з пожильцiв до спожильця, чи я зазнав лише гiркоту й

нехiть? Нi. Гумберт не мiг не визнати легкого свербiння марнослави, ледве

вловимого замилування, навiть певного мережива красивої каятьби, яка йшла по

крицi його змовницького кинджала. Я б нiколи не подумав, що досить

недоладна, хоча й доволi поважна, панi Гейз, з її слiпою вiрою в мудрiсть

своєї релiгiї та свого книжкового клубу, кривляннями дикцiї, жорстким,

холодним, презирливим ставленням до повабної, голорукої, пухнастенької

дванадцятирiчної дiвчинки - може обернутись на таке зворушливе, безпорадне

створiння, як тiльки покладу на неї руки - що трапилось на порозi Лолiтчиної

кiмнатки, в яку вона вiдступала, з уривчастим бурмотiнням: "нi, нi, будь

ласка, нi..."

Змiна пiшла на користь її вигляду. Її усмiх, який був до тих пiр

штучним, вiднинi зробився сяєвом цiлковитого обожнювання, - сяєвом,

сповненим чогось м'якого й вологого, в якому я з подивом добачав схожiсть з

чарiвливим, безтямним, загубленим поглядом Лолiти, поглинаючої якусь нову

сумiш сиропiв в молочному барi або занiмiлої вiд милування моїми коштовними,

завжди вiдмiнно випрасуваними речами. Я, як зачарований, позирав обличчя

Шарлотти, коли вона, дiлячись материнськими клопотаннями з iншою дамою,

робила американську гримасу жiночої резиґнацiї (з закочуванням очей i

звисанням одного краю рота), бiльш дитячий варiант якої я бачив був на

обличчi Лолiти. Ми випивали щось - вiскi або джин перед тим як лягти спати,

й це допомагало менi уявляти доньку, поки я пестив матiр. Ось - бiле черево,

в якому моя нiмфетка лежала згорнутою рибкою 1934-го року. Це ретельно

пофарбоване волосся, таке для мене неживе на дотик i нюх, давало iнодi (у

свiтлi лампи, в двоспальному лiжку з чотирма колонками по кутах) вiдтiнок,

якщо не м'якiсть, Лолiтчиних кучерiв. Я все повторював собi, мiж тим як

орудив моєю тiльки-но сфабрикованою, натурального росту дружиною, що в

бiологiчному сенсi вона являє собою максимально доступне менi наближення до

Лолiти; що в Лолiтчиному вiцi, Лоттонька була школяркою не менш спокусливою,

нiж тепер її донька, - й чим буде коли-небудь донька самої Лолiти. Я змусив

дружину витягти - з-пiд цiлої колекцiї чобiт (у покiйного пана Гейза була,

як виявилось, трохи не патологiчна жадоба до взуття) - тридцятирiчний

альбом; щоби я мiг побачити, якою була на вид Лотта дитиною; й попри

неправильнiсть освiтлення, та недоладнiсть одягу, я спромiгся угледiти першу

неясну чернетку Лолiтчиного образу, її нiг, маслачкiв, задертого носика.

Лотелiта! Лолiтхен!

Так, через огорожi часу, я запускав порочний погляд в чужi каламутнi

вiконця. I коли шляхом мiзерних, шпарких, наївно-жадiбливих любощiв, ця

жiнка з царственними сисцями й огрядними стегнами, готувала мене до того,

щоб я мiг виконати нарештi свiй щонiчний обов'язок, я-бо й тут ще силився

впасти на духмяний слiд нiмфетки, несучись iз шаленим гавкотом крiзь пiдсад

дрiмучого лiсу.

Просто не можу вам сказати, яка лагiдна, яка зворушлива була моя бiдна

дружина! За ранковою кавою, у гнiтючому затишку кухнi, з її хромовим

блиском, великим календарем (дарунком каструльної фiрми) й гарненьким

куточком для першого снiданку (обладнаним пiд стильний кафетерiй, де

Шарлотта й Гумберт нiбито вуркотiли вдвох студентськими днями), вона сидiла

в червоному капотi, обпершись на пластикову поверхню столика, пiдперши щоку

кулаком i втулившись у мене з нестерпною нiжнiстю, поки я поглинав шинку та

яєчню. Хоч Гумбертове обличчя й сiпало часом вiд невралгiї, в очах її воно

змагалося з сонячним свiтлом i листвяними тiнями, якi брижились на бiлому

рефрижераторi. Мою похмурнiсть, моє роздратування вона брала за мовчазнiсть

любовi. Мiй невеликий прибуток вкупi з її ще меншими статками справляв на

неї враження блискучого державства, i це не тому, що отримуваної суми було

тепер достатньо для середньо-буржуазних потреб, а тому що навiть мої грошi

яскрiли для неї чарами моєї мужностi, тож вона в'являла собi наш спiльний

поточний рахунок у виглядi одного з тих бульварiв на-пiвднi-о-пiвдень, з

густою тiнню вздовж одного краю й гладким сонцем уздовж iншого, й отак до

самого кiнця перспективи, де височiють рожевi гори.

П'ятдесятиденний термiн нашого спiвжиття Шарлотта встигла напхати

багаторiчною дiяльнiстю. Бiдненька зайнялась усякими речами, вiд яких їй

доводилось ранiш вiдмовлятись, або якi нiколи особливо її не цiкавили, немов

би (щоб протягти цю серiю прустiвських iнтонацiй) тим самим, що я женився на

матерi любої менi дитини, я помiг дружинi вернути собi уповнi юнiсть за

довiренiстю. З самозабуттям типовiшої "молодої ґаздинi", вона заповзялась

"сублiмувати домашнє вогнище". Я напам'ять знав кожну щiлину цього "вогнища"

- знав з того часу як сидячи за столом, я наносив на уявлену мапу Лолiтчин

маршрут через весь дiм; я душею давно вже зрiднився з ним - з його

незугарнiстю й неприбранiстю, й, тепер прямо вiдчував як нещасний щулиться в

передчуттi ванни з екрю та охри i тютюново-рудої замазки, яку Шарлотта

готувала йому. Вона, слава Богу, до цього не дiйшла, проте витратила

величезну кiлькiсть енергiї, миючи штори, навощуючи жалюзi, набуваючи новi

штори й новi жалюзi, повертаючи їх у крамницю, замiщуючи їх iншими й так

далi, як постiйна змiна свiтла й темряви, усмiшки й хмуряви, сумнiву й жалю.

Вона поралась iз кретоном i коленкором; вона змiнювала масть канапи -

священної тiєї канапи, на якiй незабутнього того ранку в менi трiснув,

сповiльненим темпом, каламарчик райського блаженства. Вона розподiляла меблi

й була рада дiзнатись iз трактату про домашнє господарство, що "цiлком

дозволено роз'єднати пару канапових комодикiв i сполученi з ними лампи".

Йдучи за авторкою книжки "Твiй Дiм - це Ти", вона зненавидiла хирлявi

маленькi стiльцi й тонконогi стольчики. Вона вiрила, що кiмната з широким

розмахом вiконного скла та надлишком розкiшних лакованих площин являє собою

зразок кiмнати мужеського типу, мiж тим як жiночий тип визначав себе

легкiшими вiконницями й тонкiшим дерев'яним оздобком. Романи, за читанням

яких я застав її при моєму в'їздi, тепер були витiсненi iлюстрованими

каталогами й посiбниками по впорядкуванню дому. Фiрмi, розташованiй у

Фiладельфiї, Бульвар Рузвельта, будинок 4640-й, вона замовила до нашого

двоспального лiжка особливий "штофом пiдбитий пружинчастий матрац, модель

312-а", - хоча старий здавався менi досить пружним i витривалим для всього

того, що йому доводилось витримувати.

Походженням вона була з середнього Заходу, як i її перший чоловiк, та

перенiсшись у манiрний Рамздель, перлину одного зi схiдних штатiв, прожила

там надто недовго, щоб по-справжньому заприязнитись iз всiма пристойними

людьми. Вона злегка знала жовiального дантиста, який мешкав у чомусь на

кшталт напiврозваленого дерев'яного замка, позаду нашого саду. Вона

познайомилась на чаї в прицерковному клубi з бундючною дружиною вiдставного

лахмiтника, котрому належало страшне бiле будовище в так званому

"колонiальному" стилi на розi проспекту. Подеколи вона "вiзитувала"

стареньку Вiзавi; та матрони родовитiшi за тих, котрих вона навiдувала або

спотикала на "садових" учтах, чи займувала довгими розмовами телефоном -

вишуканi дами, як то п-нi Шерiдан, п-нi Мак-Крiстал, панi Найт та iншi,

якось рiдко заглядали до моєї зневаженої свiтом Шарлотти. Єдине з ким у неї

склались iстинно дружнi взаємини, позбавленi й заднiх думок i практичних

задумiв, це подружжя на прiзвище Фарло, яке повернулося з дiлової подорожi в

Чилi як раз у час, щоб бути присутнiми на нашому весiллi, разом iз

Чатфiльдами, подружжям Мак-Ку й деякими iншими (та не з панi Лахмiтницею або

з iще бундючнiшою панi Тальбот). Джон Фарло був похилого вiку, спокiйний,

спокiйно-атлетичний, спокiйно-щасливий гендляр спортивними товарами, з

конторою в Паркiнгтонi, за сорок миль вiд нас; це вiн надав менi амунiцiю

для горезвiсного Кольта й навчив ним користуватись (якось пiд час недiльної

прогулянки в приозерному борi); вiн також був "почасти адвокатом" (як сам

казав з усмiхом) i свого часу впорядкував деякi Шарлоттинi справи. Джоана,

його молодява дружина, яка була йому двоюрiдною сестрою, довгонога дама, в

окулярах, з розкосою оправою; в неї були два палевих бульдоги, двi гострi

грудки й великий червоний рот. Вона писала пейзажi й портрети - живо

пам'ятаю, як за келишком коктейлю менi випало нахвалити зроблений нею

портрет маленької племiнницi, Розалiни Грац, грацiйної, рожевої красунi в

герл-скаутському строї (берет зеленої вовни, зелений в'язаний пасок, чудовнi

кучерi по плечi), й Джон витяг з рота люльку й сказав, шкода, що Доллi (моя

Доллiта) та Розалiна так недружньо ставляться одна до одної в школi;

зрештою, вiн має надiю, й ми всi пiдтакнули, що вони лiпше зiйдуться, коли

вернуться, кожна зi свого лiтнього табору. Ми поговорили про школу. Вона

мала свої недолiки й свої чесноти. "Авжеж, серед наших торговцiв забагато

iталiйцiв - проказав розсудливий Джон - проте ми по цей день були звiльненi

вiд жи - ". Джоана миттєво урвала його: "Як би було добре, якби нашi дiвчата

збавляли це лiто разом!" Та раптом я уявив Лолiту по поверненнi з табору -

засмалену, теплу, сонну, паморочну - й готовий був заридати вiд хотi й

нестерпу.

19.

Хочу дописати ще кiлька слiв про п-нi Гумберт, допоки пишеться (скоро

настане тяжка катастрофа). Я завжди був свiдомий того, що в її характерi є

деяка частка владностi, та аж нiяк не думав, що вона може виявитись так дико

ревнивою до всього, що в моєму життi не стосувалось її. В неї розпалилась

люта, зажерлива цiкавiсть до мого минулого. Вона вимагала, щоб я воскресив

усiх жiнок, котрих кохав, аби змусити мене поглузувати з них, розчавити їх,

та зректися їх, вiдступницьки й до кiнця, через що знищити моє минуле. Вона

змусила мене дати звiт про мiй шлюб з Валерiєю, котра, звiсно, була

надзвичайно кумедною; та до цього менi довелось вигадати, або безсоромно

розцвiтити довгий ряд коханок, аби Шарлотта могла зловтiшно милуватись ними.

Їй на догоду менi довелось представити цiлий iлюстрований каталог, надавши

цим дамам тонких вiдмiн, згiдно з традицiєю американських об'яв, якi,

використовуючи для своїх цiлей групу школярiв, розподiляють їх за правилами

витонченої расової пропорцiї, а саме завжди вмiщують серед бiлолицьої

дiтлашнi одного - й тiльки одного - проте бо цiлковитого любчика -

круглоокого, шоколадного кольору малюка, майже, та не зовсiм точно посеред

першого ряду парт. Представляючи їй моїх дам, я змушував їх усмiхатись i

погойдуватись - й усi вони, млосна русявка, темпераментна мавринка, рудава

розпусниця, були вишикуванi як на парадi в веселому домi. Чим очевиднiшими й

вульгарнiшими вони менi вдавалися, тим бiльше подобався панi Гумберт мiй

водевiль.

Нiколи в життi я не робив i не вислуховував такої сили визнань.

Вiдвертiсть та немайстернiсть, з якими вона обговорювала те, що називала

своїм "любовним життям", починаючи з перших затяжних поцiлункiв i закiнчуючи

подружньою вiльною боротьбою, являли в моральному сенсi рiзкий контраст до

моєї безпардонної брехнi; та в технiчному сенсi, обидвi серiї були подiбнi,

адже на кожну впливав той самий матерiал (радiомелодрами, психоаналiз,

дешевi романчики), з якого я витягав свої дiючi особи, а вона - свою мову та

стиль. Я неабияк потiшився з декотрих незвичайних статевих причуд, властивих

почтивому Гарольду Гейзу за словами Шарлотти, котра знайшла мiй регiт

непристойним; кажучи ж узагалi, її розкриття душi виявилось таким же

малоцiкавим, як було б розтинання її тiла. Нiколи не бачив я здоровiшої

жiнки - попри дiєтичнi голодування.

Про мою Лолiту вона говорила рiдко - рiдше, наприклад, нiж про тую

дитину чоловiчої статi, ясноволосу, зi змазаними рисами, фотографiя якої

була єдиною прикрасою нашої спальнi. Вiддаючись безбарвному маренню, вона

зволила передбачити, що душа умерлого маляти повернеться на землю в образi

дитини, яку вона народить в теперiшньому своєму шлюбi. Й хоча я не вiдчував

особливого поклику до того, щоб поповнити родовiд Гумберта злiпком з плоддя

Гарольда (Лолiту, хоч i з солодким почуттям кровозмiсу, я звик вважати своєю

дитиною), менi спало на думку, що тривалi пологи, з ґрунтовним цiсаревим

розтином та рiзними iншими ускладненнями, в затишному пологовому притулку,

отак майбутньою весною, уможливлять менi бути собi наодинцi з моєю Лолiтою

кiлька тижнiв поспiль - i загодовувати знеможену нiмфетку снодiйними

порошками.

Ах, як вона ненавидiла дочку! Особливо злiсним менi вбачалось те, що

вона цiлком намарно, але з величезною стараннiстю, вiдповiла на кепськi

запитання в книжцi, що її вона мала, ("Знай свою дитину"), виданої в Чикаго.

Цю дурню було розтягнено на кiлька рокiв: матуся повинна була робити щось на

кшталт iнвентарю по виповненню кожного року з життя дитини. На день

дванадцятої рiчницi народження дитини, 1-го сiчня 1947 року, Шарлотта Гейз,

до замiжжя Беккер, пiдкреслила наступнi епiтети, десять з чотирнадцяти (в

рубрицi "характер дитини"): агресивний, буйний, млявий, негативiстичний

(пiдкреслено двiчi!), недовiрливий, нетерплячий, перебiрливий, пронозливий,

дратiвливий, похмурий. Вона не звернула жодної уваги на решту з тридцяти

прикметникiв, серед яких були такi як "веселий", "злагiдний", "енергiйний"

тощо. Це було просто нестерпно! З лютiстю, яку iншого разу я нiколи не

примiчав у м'якiй натурi моєї люблячої дружини, вона атакувала й обертала на

втечу всiлякi маленькi приналежностi Лолiти, якi забирались в рiзнi кути

дому й там завмирали, як загiпнотизованi зайчата. Моїй благовiрнiй не могло

й наснитись, що одного разу, недiльного ранку, коли шлунковий розлад (що

стався внаслiдок моїх спроб покращити її соуси) зашкодив менi пiти з нею до

церкви, я зрадив їй з однiєю з лолiтчиних бiлих шкарпеток. А що за безецне

ставлення до листiв моєї квiтоньки, моєї ясочки!

"Любi Мамочко та Гумочко,

Сподiюсь, ви здоровi. Дуже дякую за цукерки. Я (викреслено i написано

знову) я загубила моє нове светро в лiсi. Останнiм часом погода була свiжою.

Менi дуже тут.

Любляча вас Доллi"

"Яка ж бо дурепа", сказала панi Гумберт, "пропустила слово пiсля

"дуже". Це светро було з чистої вовни. Та я, знаєш, просила б тебе радитись

зi мною, перш нiж посилати їй цукерки".

20.

За кiлька миль вiд Рамзделя було в лiсi озеро - так зване Очкове озеро

(вже згадане мною); ми туди їздили щодня протягом одного надмiру спекотного

тижня наприкiнцi липня. Я тепер змушений зобразити з доволi марудними

подробицями останнє наше спiльне купання там, якось у вiвторок, тропiчним

ранком.

Залишивши вiз в спецiально вiдведеному для цього мiсцi, неподалiк вiд

шосе, ми просувались до озера стежкою, прокладеною крiзь сосновий лiс, коли

Шарлотта сказала, що Джоана Фарло, в гоньбi за рiдкiсними свiтловими

ефектами (Джоана належала до старої школи живопису) в недiлю бачила, як

Леслi омсон купався "в чому мати народила" (як поглузував Джон), о п'ятiй

годинi ранку.

"Вода", сказав я, "мабуть була прехолодною".

"Не в цьому суть справи", вiдказала логiчна, хоча й приречена горличка.

"Вiн, бачиш-бо, недоумкуватий. Та признаюсь", - продовжувала вона (з тiєю

притаманною їй ретельнiстю фразування, яка вже починала дiяти на моє

здоров'я), "я конче вiдчуваю, що наша Луїза закохана в цього кретина".

Вiдчувати. "Ми вiдчуваємо, що Доллi вчиться не так добре, як могла

би..." та iнше (зi старого шкiльного вiдгуку).

Гумберти рушили далi, в сандалях i халатах.

"Знаєш, Гуме, в мене є одна завзята мрiя", проказала ледi Гум, схиляючи

голову - нiби соромлячись цiєї мрiї або шукаючи ради в рудої землi. "Менi б

так хотiлось дiстати справжню треновану служницю на зразок тiєї нiмкенi, про

яку говорили Тальботи; й щоб жила в нас".

"Нема мiсця", вiдповiв я.

"Та що ти!", сказала вона зi своєю вдавано-загадковою усмiшкою, "cheri,

на бога, ти недооцiнюєш спромог гумбертового дому. Ми б помiстили її в

кiмнатi Ло. Я й так мала намiр зробити кiмнату для гостей з цiєї нори. Це

найхолоднiша й найгидавiша конура в усьому домi".

"Про що власне ти говориш?" спитав я, причому шкiра моїх маслакiв

пiдтяглась (якщо я спромiгся це вiдзначити, то лише тому, що шкiра моєї

дочки робила те ж саме, коли вона те ж саме вiдчувала: здивування, вiдразу,

роздратування).

"Тебе, можливо, зупиняють якi-небудь романтичнi асоцiацiї?",

поцiкавилась моя дружина - натякаючи на наш перший поцiлунок.

"Та ну їх", вiдповiв я, "я просто хочу збагнути, де ти помiстиш дочку,

коли дiстанеш свого гостя чи покоївку".

"О!" сказала панi Гумберт, замрiяно всмiхаючись, дляючи це "О!", й у

той же час здiймаючи одну брiв i нiжно видихаючи повiтря. "Боюсь, що

маленька Ло тут цiлковито, цiлковито нi до чого. Маленька Ло вiдправляється

пiсля табору прямо в пансiонат - добрий пансiонат iз суворою дисциплiною й

потужною програмою релiгiйної освiти. А за тим - Бердслей-Коледж. Усе це у

мене дуже точно розроблене, можеш не турбуватись".

Вона додала, що вона, Гумбертша, має подолати свої звичнi лiнощi й

написати сестрицi старої Фален, яка викладала в пансiонатi Св. Алгебри.

З'явилось мiж соснами слiпуче озеро. Я сказав, що забув у возi темнi окуляри

й одразу дожену її.

Я завжди думав, що ламання рук - жест вигаданий або ж, можливо, смутний

вiдгук якогось середньовiчного ритуалу; та коли я тепер заглибився в лiс,

щоб впасти у вiдчай i страшнi роздуми, саме цей жест ("Поглянь, боже, на цi

кайдани!") краще за все мiг би виразити без слiв мiй настрiй.

Будь Шарлотта Валерiєю, я би знав як в даному разi дiяти - так, "дiяти"

таки прийнятне слово; в добрий старий час менi досить було почати

викручувати товстiй Валечцi крихку п'ясть (ту, яку вона ушкодила при падiннi

з велосипеда) для того, щоб вона миттєво змiнила свою думку; та в вiдношеннi

Шарлотти все це було немислимо. Зимнокрова американська Шарлотта на мене

наводила страх. Менi не поталанило оволодiти її волею через її кохання. Я не

смiв нiчого зробити, що могло б порушити мiй образ, який вона створила, щоб

йому вклонятись. Я пiдлещувався до неї, поки вона була грiзною дуеньєю моєї

ясочки, й дещо вiд цього плазування збереглося й тепер у моєму ставленнi до

неї. Я мав тiльки один козир - те, що вона нiчого не знала про моє потворне

захоплення її дiвчинкою. Її злостило, що я подобався дiвчинцi; та моїх

власних почуттiв вона вгадати не могла. Валерiї я би сказав: "Послухай-но,

товста дурепо, c'est moi qui d cide, що є добре для Долорес Гумберт".

Шарлоттi ж я навiть не смiв сказати (з догiдливим спокоєм): "Вибач мене,

горличко, та я не згодний з тобою. Даймо дiвчинцi ще один шанс. Я готовий

вчити її вдома рiк або два. Ти сама колись мовила". Рiч у тiм, що я не мiг

нiчого сказати Шарлоттi про дiвчинку без того, щоб не викрити себе. Ах, ви

не можете собi уявити (як i я нiколи не уявляв собi), якi вони, цi жiнки з

принципами! Шарлотта, котра не помiчала фальшу буденних умовностей, правил

поведiнки, патентованої їжi, книжок, i людей, на яких вона молилась, негайно

вирiзнила б неправильну iнтонацiю, якi б слова я не промовив з метою

втримати Лолiту бiля себе. Вона була як музикант, котрий може бути в життi

геть непутящим, позбавленим iнтуїцiї та смаку, проте диявольськи-точний слух

якого прочує найменшу ноту в оркестрi. Щоб розбити силу її волi, менi було б

потрiбно розбити їй серце. Якби я розбив їй серце, мiй образ у ньому

розбився б також. Якщо б я їй сказав: "Або я роблю з Лолiтою, що хочу - й ти

помагатимеш менi тримати справу таємно, - або ж ми в цю мить розлучаємось",

вона б сполотнiла, немов перетворившись на матове скло, й неспiшно вiдповiла

б: "Гаразд: чого б ти тепер не додав, чого б не взяв назад - це кiнець". I

так воно й було б.

От, значить, в яку халепу я втрапив. Пам'ятаю, як я дiйшов до

майданчика для паркування i як, накачавши з фонтанчика жменю на смак iржавої

води, ковтнув її так жадiбно, як нiбито вона могла менi дати чарiвну

мудрiсть, юнiсть, свободу, крихiтну наложницю. Потiм посидiв - у фiалковому

своєму халатi, гойдаючи ногами, на скраю одного зi змайстрованих нашвидкуруч

пiкнiкових столикiв пiд широкошумними соснами. Осторонь, двi дiвчинки в

трусиках i лiфчиках вийшли з-вiд полисками мережаної буди клозету з

позначкою: Для жiнок. Жуюча гумку Мабель (чи дублерка Мабелi) спроквола,

дозвiльно, залiзла верхи на ровер, а Марiон, трусячи волоссям аби вiдiгнати

мух, сiла ззаду, широко ставлячи ноги; й вихляючи, вони спроквола, дозвiльно

злилися зi свiтлом i тiнню. Лолiта! Батько й донька, що зникають у танучiй

цiй глушинi. Найприроднiшим розв'язанням завдання було б: знищити панi

Гумберт. Та як?

Жодна людина не здатна самотужки виконати iдеальний злочин; одначе,

випадок є здатний на це. Кримiналiсти пам'ятають, наприклад, вiдоме вбивство

певної мадам Лякур в Арлi, на пiвднi Францiї, наприкiнцi минулого столiття.

Невпiзнаний бородань саженного росту, котрий, можливо, мав з цiєю дамою

таємний любовний зв'язок, пiдiйшов до неї на велелюднiй вулицi, кiлька днiв

по тому, як вона вийшла за полковника Лякура, й тричi встромив їй кинджал у

спину, тодi як полковник, бульдожого типу коротань, i далi виснув на плечi

вбивцi. На дивовижний i прекрасний збiг, наразi в цю мить, коли злочинець

став роздiймати щелепи сердитого маленького чоловiка (мiж тим як збiглась

юрба), - якийсь замрiяний iталiєць в будинку найближчому до мiсця подiї

цiлком випадково пустив у дiю вибуховий снаряд, iз яким порпався; й миттєво

вулиця постала пекельним хаосом диму, падаючих цеглин, та людей, що

рятувались. Одначе, вибух нiкому не завдав шкоди (якщо не рахувати того, що

нокаутував вiдважного полковника Лякура); а мстивий коханець кинувся бiгти,

коли кинулась бiгти решта людей, пiсля чого прожив довге й щасливе життя.

Погляньмо тепер, що буває, коли зловмисник пробує сам улаштувати

iдеальне усунення.

Я спустився до Очкового Озера. Закуток, де ми та ще кiлька "пристойних"

родин (Фарло, Чатфiльди) облюбували мiсце для купання, являв собою невеликий

затон; моя Шарлотта вподобала його за тe, що це було майже як "приватний

пляж". Публiчний же пляж - зручний з усiх бокiв для купальцiв (або

топельцiв, як Рамздельський Листок мав нагоду висловитись) - був у лiвому

(тобто схiдному) очку озера й не проглядався з нашого затончику. Сосняк, що

був справа вiд нас, далi замiнювався болотом, пiсля чого, пробiгши пiвколом,

берег знову вдягався бором на другому боцi захiдного очка.

Я опустився на пiсок поряд з дружиною так тихо, що вона здригнулась.

"Ходiмо в воду?" спитала вона.

"За хвилинку. Дай менi обмислити одну комбiнацiю". Я думав далi. Збiгла

хвилина з лишком. "Гаразд. Ходiмо".

"А я брала участь у цiй комбiнацiї?"

"Ще й як!"

"Ото ж бо!" сказала Шарлотта, входячи в воду. Вода невдовзi дiйшла їй

до гладких, вкритих гусячою шкiрою ляжок; за тим, простягши перед собою

складенi долонi, щiльно стиснувши вуста, з несподiвано опростiлим в оправi

гарного гумового шолому обличчям, Шарлотта ринулась уперед з гучним

сплеском.

Ми повiльно пливли в озерному яскрiннi.

На протилежному березi, принаймнi за тисячу крокiв од нас (якби можна

було ступати водою), я вирiзняв крихiтнi силуети двох осiб, ретельно

працюючих на своєму вiдрiзку берега. Я точно знав, хто вони: вiдставний

полiцiянт польського походження й вiдставний водопровiдник, котрому належала

бiльша частина лiсу на тому боцi озера. Я також знав, чим вони зайнятi -

побудовою, для власної кепської розваги, дерев'яної пристанi. Добiгаючий нас

стук здавався на подив значнiшим, нiж пасувало б до їх карликових рук та

iнструментiв; можна було подумати, що завiдуючий звуковими ефектами не

домовився з пупенмайстром, зокрема тому що величезний трiскiт кожного

мiнiатюрного удару запiзнював по вiдношенню до його зорового втiлення.

Коротка ясно-пiщана смужка "нашого" пляжу - вiд якого ми тепер дещо

вiддалились, дiставшись глибокої води - бувала пустою в буднi. Нiкого не

було навкруг, окрiм цих двох зосереджено працюючих фiгурок на тому березi,

ще й темно-червоного приватного лiтака, який високо продзинчав i зник у

блакитi неба. Кращої декорацiї не можна було й придумати для швиденького

булькаючого людиновбивства, та ось найтонша пуанта: уживач закону й

водопровiдник перебували в самий раз достатньо близько, щоб бути свiдками

пригоди, й у самий раз достатньо далеко, щоб не роздивитися злочину. Вони

перебували достатньо близько, щоб почути, як розгублений купалець, який

борсається у водi, розпачливо реве, закликаючи на помiч будь-кого, хто би

врятував його потопаючу дружину; й вони були надто далеко, щоб вирiзнити

(якби вони подивились вперед час), що зовсiм не розгублений купалець наразi

скiнчає затоптувати дружину пiд воду. Цiєї стадiї я ще не досяг; я тiльки

хочу пояснити простоту дiї, чiткiсть постановки! Ось-бо, значить, Шарлотта

просувалася вплив з незугарною стараннiстю (була вона вельми посередньою

ундиною), але й не без декотрої врочистої насолоди (бо ж її водяник був бiля

неї); i спостерiгаючи це все з самодостатньою яснiстю майбутнього спомину

(як, знаєте-бо, коли дивишся на речi, прагнучи їх побачити такими, якими їх

згадуватимеш у подальшому) - лиснючу бiлявiнь її вологого обличчя, вельми

слабо засмаглого, всупереч усiм її старанням, i блiдi вуста, й голе опукле

чоло, й тiсний чорний шолом, i повну вологу шию - я знав, що менi тiльки

треба злегка вiдстати, набрати бiльше повiтря в легенi, за тим вхопити її за

кiстку й стрiмголов пiрнути пiд воду з мертвим бранцем. Кажу "мертвим", адже

раптовiсть, переляк i недосвiдченiсть змусили б бiдашну ундину вмить

заковтнути повне вiдро смертоносної озерної води; я ж мiг би витримати

принаймнi з хвилину пiд водою, не закриваючи при цьому очей. Роковий рух

майнув передi мною, як хвiст падучої зiрки, по чорнявi намисленого злочину.

Так, у мовчазному зловiсному балетi, танцор тримає партнерку за нiжку, йдучи

стрiлою в чудно пiдроблену пiдводну iмлу. Я би виплив за ковтком повiтря, ще

й доти тримаючи її пiд водою, а за тим пiрнав би й далi стiльки разiв,

скiльки стало б потрiбно, й тiльки коли над нею остаточно впала б куртина, я

би дозволив собi покликати на помiч. I коли, хвилин за двадцять, тi двi

особи з iншого берега, рiвномiрно збiльшуючись, наблизились би весловим

човном з одним свiжопофарбованим боком, бiдашна панi Гумберт, жертва

м'язової судоми чи серцевого нападу, або й того й iншого разом, уже стояла б

на головi в чорнильному мулi, сажнiв за п'ять пiд реготливою гладдю

Очково-змiїного Озера.

Як просто, чи не так? Та ось нумо ж, панове мої, я був абсолютно

неспроможний змусити себе це виконати!

Вона пливла поряд зi мною, як довiрливий неповороткий тюлень, i вся

логiка пристрастi кричала менi у вуха: "Не чекай!" А я, панове мої, не мiг i

не мiг! Мовчки я завернув до берега, й статечно, сумлiнно, вона повернула

також, i захриплий вiд крику диявол i доти повторював свою раду, й доти ще я

не мiг змусити себе втопити це нещасне, слизьке, велетiле створiння. Крик

дедалi глухнув у мiру того, як я усвiдомлював сумовиту iстину, що нi завтра,

нi в п'ятницю анi в який iнший день чи нiч, не наставлю себе на її вбивство.

О, я мiг уявити, що страшенними ляпанцями порушую симетрiю валеччиних

грудей, або ще якось iнакше завдаю їй бiль, - й так само ясно мiг побачити

себе, який вганяє кулю в черево її коханця, так, щоб вiн охнув i сiв. Та

Шарлотту вбити я не мiг - особливо коли, як таке, становище не було,

можливо, таким безнадiйним, яким воно в'являлось на перший подрог того

жахливого ранку. Впiймав би я її за сильну ногу, що вiдбивалась, побачив би

я її здивований погляд, почув би її страшний голос, пройшов би таки через це

випробування, її привид переслiдував би мене все життя. Мабуть, якби ми жили

в 1447-му роцi, а не в 1947-му, я обминув би своє сумирне єство, пiдсипавши

їй класичну отруту з порожнього агату на перснi, напоївши її роковим

солодким зiллям. Та в нашу буржуазну еру, коли всi тицяють носа в чужi

справи, це не минулося б менi так, як зiходило в пооббиваних парчею глухих

чертогах минулого. В наш час вбивця має бути хiмiком. Нi, нi, я не був анi

тим, анi iншим. Панове присяжнi, милостивi мостi-панове й такi ж милостивi

мосьпанi! Бiльшiсть звинувачуваних у порушеннях моральностi, котрi сумливо

прагнуть хоч би якихось трепiтких, солодко-стогнучих, фiзичних, та не

неодмiнно злучанням обмежених стосункiв iз дiвчинкою-пiдлiтком - це все

нешкiдливi, нiкчемнi, пасивнi, несмiливi чужинцi, лишень одного благаючi вiд

суспiльства - а саме, щоб воно їм дозволило слiдувати цiлком взагалi

невинним, аберативним, як то кажуть, хибкостям i вiддаватись у приватний

спосiб маленьким, приємно жагучим i неприємно вологим актам статевого

збочення без того, щоби полiцiя або сусiди войовно кидались на них. Ми не

статевi нелюди! Ми не ґвалтуємо, як це роблять бравi жовнiри. Ми нещаснi,

сумирнi, добре вихованi люди з собачими вiчми, котрi достатньо приладнались,

щоб стримувати свої пориви в присутностi дорослих, та готовi вiддати багато,

багато рокiв за одну можливiсть торкнутись нiмфетки. Пiдкреслюю - ми в

жодному сенсi не людобойцi. Поети не вбивають. О, моя бiдашна Шарлотто, не

дивись на мене з ненавистю iз твого вiчного раю посеред вiчної алхiмiчної

сумiшi асфальту, гуми, металу й камiння - ба, слава богу, не води, не води!

Все ж я був на волосинку вiд лиха, кажучи зовсiм об'єктивно. I тепер

розкривається суть моєї притчi про iдеальне вбивство. Ми всiлись на свої

волохатi рушники, просто сонця, жадiбного до нас. Вона глянула навколо,

вивiльнила бретельки й лягла навзнак, щоб дати промiнню поласувати її

спиною. Сказала, що кохає мене. Глибоко зiтхнула, простягла руку до

близького халата й намацала в кишенi пачку цигарок. Перейшла в сидячий стан,

закурила. Вивчила своє праве плече. Нагородила мене, вiдкривши димного рота,

ґрунтовним поцiлунком. Раптом позаду вiд нас з-пiд кущiв покотились пiщаним

схилом три камiнцi.

"От лихi очi, мерзотнi цi дiти", проговорила Шарлотта, пiдтримуючи на

грудях об'ємистий чорний лiфчик i повертаючись знову навзнак. "Менi

доведеться поговорити про це з Петром Крестовським".

На виходi стежки пролунав шурхiт, звуки крокiв, i з'явилась Джоана

Фарло з мольбертом та iншим приладдям.

"Ти налякала нас", сказала Шарлотта. Джоана пояснила, що була там понад

схилом, у сховку зеленi, й звiдти "шпигувала за природою" (шпигунiв за

звичай розстрiлюють), старалась домалювати пейзаж - та нiчого мовляв не

вийшло, таланту забракло (то була суцiльна правда).

"А ви, Гумберте, ви коли-небудь пробували малювати?"

Шарлотта, яка трохи ревнувала мене до Джоани, спитала, чи прийде Джон?

Так, прийде. Вiн збирався снiдати сьогоднi вдома. Привiз її по дорозi в

Паркiнгтон, i скоро вже пiдбере. Який прекрасний ранок! Вона завжди почувала

себе зрадницею по вiдношенню до Мелампiя та Кавали, коли залишала їх

прив'язаними вдома в такi дивнi днi. Сiла на бiлий пiсочок помiж Шарлоттою й

мною. Її довгi брунатнi ноги були для мене приблизно так само привабливi, як

ноги гнiдої лошицi. Вона показувала ясна, коли всмiхалась.

"Я ледь не включила вас у своє озеро", сказала вона. "Мiж iншим, я

помiтила щось, чого ви не достежили. Ви (звертаючись до Гумберта) забули

зняти наручний годинник, так, сер, забули".

"Уотерпруф (противологi), тихо промовила Шарлотта, склавши вуста

по-риб'ячому. Джоана поклала мою п'ясть собi на колiно й полюбувалась

Шарлоттиним даруночком; за тим поклала руку Гумберта знов на пiсок, долонею

догори.

"Ти бозна що могла звiдти вгледiти", зауважила Шарлотта не без

кокетування.

Джоана зiтхнула. "Раз, у вечiр", сказала вона, "я бачила двох дiтей,

чоловiчої та жiночої статi, котрi ось на цьому мiсцi, дiяльно скуплювались.

Їх тiнi були як гiганти. I я здається говорила вам про Леслi омпсона,

котрий купається голотiль на свiтаннi. Я тепер усе чекаю, що пiсля чорного

атлета з'явиться жирна котлета Айвор Куїльтi (наш дантист), без нiчого. Вiн,

мiж iншим, неймовiрний оригiнал - цей старий. Коли я була в нього востаннє,

вiн менi розповiв вкрай непристойну iсторiю про племiнника. Виявляється - "

"А ось i я", - пролунав голос Джона.

21.

Звичка бути мовчазним, коли я гнiвався, або радше, холодна й нiби

луската сторона мого гнiвного мовчання, наганяла, було, на Валерiю

неймовiрний страх: "Я не знаю, про що ти думаєш, коли ти такий-от i це мене

зводить з розуму", скаржилась вона. Я силив покарати Шарлотту мовчанням - та

вона хоч там як i надалi щебетала або брала мовчальця за пiдборiддя.

Дивовижна жiнка! Бурмочучи, що менi доводиться як нiяк писати наукову працю,

я забирався в свою колишню кiмнату; Шарлотта ж усе життєрадiснiше прикрашала

наше пожилля, вуркотiла в слухавку, писала листи. З-вiд мого вiкна, крiзь

глянсовий перелив тополевої листви, я мiг бачити її, яка йшла через вулицю й

задоволено кидала лист до мiс Фален.

Тиждень вогкої, похмурої погоди, який настав за нашими щойно

зображеними вiдвiдинами мовчазних пiскiв Очкового Озера, був одним з

найчорнiших в моєму життi. За тим промайнули два-три неясних променi надiї -

перед остаточним спалахом сонця.

Я збагнув, що в мене є добрий мозок, що вiн працює досконало й менi

слiд цим скористатись. Хай я не смiв втручатись у плани дружини на Лолiту

(яка ставала з кожним днем теплiша й смаглявiша пiд ясним небом безнадiйної

далi), але ж я мiг вiднайти якийсь основний спосiб для затвердження

загального свого авторитету, який я мiг би в подальшому вжити в окремому

випадку. Одного вечора Шарлотта сама дала менi доцiльний привiд.

"У мене для тебе є сюрприз", сказала вона, дивлячись на мене нiжними

очима з-над ложки супу. "Восени, я i ти їдемо до Англiї".

Я неспiшно проковтнув свою ложку супу, витер вуста рожевим папiрцем (О,

прохолодна, тонка матерiя столової бiлизни в моїй Мiранi!) й сказав: "У мене

також є для тебе сюрприз, моя люба. Я й ти не їдемо до Англiї".

"Чому? В чому рiч?" спитала вона, назираючи - з бiльшим здивуванням нiж

я рахував викликати на свою вiдповiдь - за моїми руками (я проти волi

складав, рвав, м'яв i знову рвав нi в чому неповинну рожеву "серветку").

Зрештою, мiй усмiх дещо заспокоїв її.

"Справа є дуже простою", сказав я. "Навiть при найгармонiчнiшому шлюбi,

як наприклад наш, не всi рiшення приймає дружина. Є питання, для розв'язання

яких iснує чоловiк. Я добре можу собi уявити хвилююче задоволення, яке тобi,

як нормальнiй американцi, має достачити переїзд через океан на тому ж

трансатлантичному пароплавi, що й ледi Бiмбом, кузина короля Англiї, Бiль

Бiмбом, король мороженого м'яса, або голлiвудська хвойда. Й не маю сумнiву,

що я i ти презентували б найлiпшу рекламу для туристичної контори; ти з

вiдвертим упаданням, а я, стримуючи заздрiсний захват, дивимось в Лондонi на

варту палацу, на цих малинових гвардiйцiв, Бобрових М'ясоїдiв, чи як їх там

ще. Я ж бо, якраз, маю алергiю на Європу, включно з доброю старою Англiєю.

Як тобi добре вiдомо, я нiчим окрiм найсумнiших споминiв не пов'язаний зi

Старим, i вельми зогнилим, Свiтом. Жодна кольорова об'ява в твоїх журналах

цього не перемiнить"...

"Та любчику мiй", сказала Шарлотта, "я ж бо -".

"Нi, стривай. Це - дрiбниця, частка; я, власне, кажу в ширшому сенсi.

Коли тобi заманулось, щоб я збавляв цiлi днi, смалячись на озерi, замiсть

того, щоб займатись своєю працею, я охоче пiдкорився й постав ради тебе

представником бронзової молодi, замiсть того щоб зостатись лiтературознавцем

i ... нi, скажiмо, педагогом. Коли ти мене ведеш на бридж до милiших Фарло,

я сумирно чвалаю за тобою. Нi, будь ласка, пожди. Коли ти декоруєш свiй дiм,

я не заважаю твоїм задумкам. Коли ти вирiшуєш - ну, вирiшуєш усякi там речi,

я можу бути проти, цiлком проти - або, скажiмо, почасти; та я мовчу. Я

iгнорую окремi випадки, та не можу iгнорувати загальний принцип. Я люблю,

щоб ти мною командувала, та всяка гра має свої правила. Нi, я не серджусь. Я

зовсiм не серджусь. Припини це робити. Але я презентую половину сiмейного

вогнища, та маю власний, невеликий, але розбiрливий голос".

Вона перейшла мiж тим до мого краю столу й, упавши на колiна, повiльно,

проте настiйливо трусила головою й перебирала плеканими нiгтями по моїх

штанах. Сказала, що їй i на думку не спадало, що можу так думати. Сказала,

що я її божество i володар. Сказала, що Луїза вже пiшла, й ми можемо негайно

вiддатись коханню. Сказала, що я мушу вибачити їй, або вона помре.

Цей маленький iнцидент значуще мене пiдбадьорив. Я спокiйно вiдповiв

їй, що рiч не в прощеннi, а в перемiнi поведiнки; i я вирiшив закрiпити

здобуту перевагу й проводити далi багато часу в суворому й похмурому

вiдчуженнi, працюючи над книгою або хоча б позуючи, що працюю.

Лiжко-кушетку в моїй колишнiй кiмнатi здавна вже було перетворено

просто в кушетку, чим зрештою завжди залишалось у душi; й Шарлотта

попередила мене насампочатку нашого спiвжиття, що поступово кiмната буде

перероблена на справжню письменницьку майстерню. По двох десь днях пiсля

"британського iнциденту", я сидiв у новому й дуже покiйному крiслi з волюмом

на колiнах, коли постукавши в дверi колечком на пальцi, впливла Шарлотта.

Якими несхожими були її рухи з рухами моєї Лолiти, коли та була до мене

заглядала, в своїх милих, брудних, синiх штанях, вносячи з собою з країни

нiмфеток аромат плодових садiв; прямовита й казкова, i смутно порочна, з

незастiбнутими нижнiми ґудзичками на хлоп'ячiй сорочцi. Та дозвольте менi

вам дещо сказати. Пiд запальнiстю маленької Гейз, як i пiд статечнiстю

великої Гейз, несмiливо бiг той самий (i на смак i на слух) струмочок життя.

Вiдомий французький лiкар казав якось моєму батьковi, що в близьких родичiв

найслабше буркотiння в шлунку має такий же самий музичний тон.

Отже, Шарлотта впливла. Вона вiдчувала, що мiж нами не все гаразд.

Напередоднi, як i в день перед тим, я зробив вигляд, нiби заснув, одразу, як

ми повкладались, а пiдвiвся перед тим, як вона прокинулась. Вона ласкаво

запитала, чи не заважає.

"Цiєї хвилини - нi", вiдповiв я, повертаючи вiдкритий на лiтерi "К" том

енциклопедiї для дiвчаток, так щоб лiпше роздивитись малюнок, надрукований

нижнiм краєм уздовж вiдрiзу.

Вона пiдiйшла до столика - той був з пiдробленого червоного дерева з

однiєю шухлядою. Поклала на столик руку. Столик був незугарний, що й казати,

та вiн анi в чому не був винний перед нею.

"Я давно хотiла тебе спитати", сказала вона (дiловито, без усякого

грайства), "чому вiн у тебе замкнений? Ти хочеш, щоб цей столик зостався в

кабiнетi? Вiн жахливо якийсь гидкий".

"Дай йому спокiй", процiдив я. Я був з герл-скаутами в Кальгарi.

"Де ключ?"

"Схований"

"Ах, Гумчик..."

"В ньому замкненi любовнi листи".

Вона кинула на мене погляд пораненої газелi, який так ярив мене; й за

тим, не зовсiм розумiючи, чи я жартую, й не знаючи, як пiдтримати розмову,

простояла впродовж кiлькох тихо вертованих сторiнок (Канада, Кiно, Конвалiя,

Костур), дивлячись бiльше на вiконне скло, нiж крiзь нього, й барабанячи по

ньому гострими, кармiновими, мигдалеподiбними нiгтями.

Двi хвилини по тому (на Кролику чи Купаннi) вона пiдiйшла до мого

крiсла й опустилась, важелезним крупом з шотландської вовни, на поруччя,

вiйнувши в мене запахом тих же самих парфумiв, якi уживала моя перша

дружина. "Чи не волiла б ваша яснiсть провести осiнь ось тут?" спитала вона,

вказуючи мiзинцем на нудьгавий осiннiй пейзаж в одному зi схiдних штатiв.

"Навiщо?" (карбовано й повiльно). Вона знизала плечима. (Ймовiрно, Гарольд

любив брати вiдпустку о цiй порi. Мисливський сезон. Бабине лiто. Умовний

рефлекс з її боку).

"Менi здається, я знаю де це", сказала вона, все ще вказуючи мiзинцем.

"Пам'ятаю, там є готель з романтичною назвою: "Спочин зачарованих

мисливцiв". Годують там божественно. Й нiхто нiкому не заважає".

Вона потерлась щокою об мою скроню. Валечку я вiд цього вiдучив за

раз-два.

"Чи не хочеш ти щось особливе до обiду, мiй любий. Пiзнiше завiтають

Джон та Джоана".

Я гмикнув. Вона поцiлувала мене в нижню губу й, весело сказавши, що

приготує торт (з тих часiв, коли я ще був на пожильцях, збереглась легенда,

що я в захватi вiд її тортiв), залишила мене лайдакувати.

Акуратно поклавши вiдкриту книжку на полишене нею мiсце (книжка

спробувала зайтися в хвилеподiбному русi, та всунутий олiвець зупинив

гортання сторiнок), я перевiрив, чи в безпецi ключ; вiн покоївся в доволi

незатишному мiсцi, а саме пiд старою, але коштовною безпечною бритвою, яку я

вживав, поки жiнка не придбала менi iншу, кращу й дешевшу. Треба б спитати:

Чи надiйно захований ключ пiд цiєю бритвою, в бархатному футлярi? Футляр

лежав у скринi, де я зберiгав дiловi папери. Чи можна влаштувати безпечнiше?

Як дивно, що важко що-небудь сховати - зокрема коли жiнка те й робить, що

пересуває речi.

22.

Наскiльки пригадую, минув рiвно тиждень з нашого останнього купання,

коли полуднева пошта принесла вiдповiдь вiд другої мiс Фален. Вона писала,

що тiльки-но вернулась в пансiонат Св. Алгебри, з похорон сестри: "Евфiмiя

суттю нiколи не подужала пiсля полому стегна". Що ж стосується дочки панi

Гумберт, вона честиво повiдомила, що для вступу цього року вже запiзно, та

що вона (здравствуюча Фален) майже не має сумнiву, що може прийняти її до

школи, якщо пан та панi Гумберт привезуть Долорес у сiчнi. Райський

перепочинок!

Наступного дня, по снiданку я завiтав до "нашого" лiкаря, симпатичного

невiгласа, чиє вправне обходження з хворими й повна довiра до двох-трьох

патентованих лiкiв успiшно маскували байдужiсть до медицини. Той факт, що Ло

мала вернутись у Рамздель, дивно осявав печеру майбутнього. Я волiв привести

себе у цiлковиту готовнiсть на час здiйснення цiєї подiї. Власне, я почав

кампанiю ще до того, як Шарлотта прийняла своє жорстоке рiшення. Менi

потрiбна була впевненiсть, що коли моя звабна дiвчинка повернеться, я матиму

змогу тiєї ж ночi, а потiм нiч у нiч, допоки не вiднiме її в мене Св.

Алгебра, присипляти двi живi iстоти так ґрунтовно, щоб жодний звук i жодний

доторк не могли б перебити їх сон. Протягом липня я робив дослiди з рiзними

снодiйними засобами, випробовуючи їх на Шарлоттi, великiй любительцi

пiгулок. Остання доза, яку я їй дав (вона думала, що це слабий препарат

брому для промащення її нервiв), звалив її на цiлих чотири години. Я вмикав

радiо на всю його силу. Направляв їй в обличчя найслiпучiший промiнь

фалiчної форми лiхтарика. Штовхав, тер, смикав, цюкав - i нiщо не зривало

ритму її спокiйного й мiцного дихання. Одначе, вiд такої простої дiї як

поцiлунок в ключицю, вона прокинулась умить, свiжа й чiпка, як восьминiг (я

ледь врятувався). Значить, не годиться, подумав я; слiд набути чогось

надiйнiшого. Спочатку д-р Байрон не повiрив, коли я сказав, що його лiки не

впорались iз моїм безсонням. Вiн порадив менi спробувати його ще кiлька

разiв i на хвилину вiдволiк мою увагу, почавши показувати менi сiмейнi

фотографiї: в нього була приваблива дiвчинка доллiних лiт; та я зрозумiв, що

вiн прагнув провести мене, й зажадав, щоб вiн менi прописав якнайсильнiше з

iснуючих снодiйних. Порадив грати в гольф, - та врештi-решт погодився дати

менi засiб, який "не мiг не подiяти", й, пiдiйшовши до шафки, балакун витяг

з нього скляну рурку з бузково-синiми набiйчиками, оперезаними з одного краю

тьмяно-фiалковою смужкою. Це був за його словами новий засiб, щойно пущений

в продаж i призначений не для неврастенiкiв, котрих можна заспокоїти й

ковтком води, якщо взятись умiючи, а тiльки для великих безсонних митцiв,

яким необхiдно вмерти на кiлька годин, щоб жити в столiттях. Я люблю шити в

дурнi лiкарiв, i хоча я радiв усерединi, поклав у кишеню пiгулки зi

скептичним низанням плiч. Мiж iншим я мав бути з ним напоготiв. Одного разу,

з зовсiм iншої нагоди, я кепсько обмовився - пригадав свою останню

санаторiю, й менi здалося, що вiн нашорошивсь. Аж нiяк не прагнучи до того,

щоб Шарлотта чи будь-хто iнший довiдався про цей перiод мого минулого, я

пояснив якнайшвидше, що я мав здiяти деякi дослiдження в божевiльнях для

роману. Та хай йому; одне є безсумнiвним, пройда мав гарненьке дiвчатко. Та

ж дивно помислити - всi вони тепер є старими, сiмнадцятирiчними...

Я вийшов вiд нього в найчудовiшому настрої. Самим пальцем керуючи

жониним авто, я доброзично котив додому. Рамздель був на загал не

позбавлений зваби. Цвiркотiли цикади; бульвар був щойно политий. З

шовковистою гладкiстю, я звернув униз нашою крутою вуличкою. Якимсь чином

усе цього дня складалось так вдало. Так синьо й зелено. Я знав, що яскрiло

сонце, тому що нiкельований ключ стартера вiдбивався в передньому склi, i я

знав, є рiвно о-пiв-на-четверту, тому що сестра милосердя, яка щодня

приходила масажувати стареньку Вiзавi, дрiбцювала вниз повз вузьку панель у

своїх бiлих панчохах i чоботах. За звичаєм, iстеричний сетер колишнього

лахмiтника атакував авто при спуску, й, за звичаєм, мiсцева газета лежала на

ґанку, куди її щойно жбурком достачив Кеннi.

Напередоднi я припинив режим вiдчуження, який я сам собi прописав, i

зараз я видав веселий клич, який сповiщав моє прибуття, водночас вiдкриваючи

дверi вiтальнi. Повернута до мене каштановим шиньйоном над вершково-бiлою

шиєю, в тiй же бiлiй блузцi й тих же темно-червоних штанях, якi були на нiй

у день нашої першої зустрiчi, Шарлотта сидiла на покуттi письмового столу й

шкварила лист. Ще не випустивши дверну клямку, я повторив свiй клич вiтання.

Її рука припинила писати. З секунду Шарлотта сидiла нерухомо; за тим поволi

обернулась на стiльцi, поклавши лiкоть на його ввiгнуту спинку. Її обличчя,

знiвечене тим що вона зазнавала, не являло собою приємного видива. Впираючи

погляд в мої ноги, вона почала мовити:

"Гидка Гейзиха, товста курва, стара вiдьма, капосна мамця, стара...

стара дурка... ця стара дурка все тепер знає... Вона... вона..."

Моя прекрасна звинителька урвала, ковтаючи свою отруту й сльози. Що

саме Гумберт Гумберт сказав - чи намагався сказати - не має значення. Вона

вела далi:

"Ви - чудовисько. Ви є огидний, пiдлий, зловмисний брехун. Якщо ви

наблизитесь до мене, я закричу в вiкно. Геть вiд мене!"

Тут знову, гадаю, можна облишити те, що бурмотiв Г.Г.

"Я поїду сьогоднi ж. Усе це ваше. Та тiльки вам не вдасться нiколи

знову побачити це негiдне дiвчисько. Забирайтесь геть з цiєї кiмнати".

Читачу, я пiдкорився. Я пiднявся в мiй екс-напiвкабiнет. Руки в боки, я

постояв цiлком нерухомо й у повнiй самовладi, споглядаючи з порогу

поґвалтований столик: шухляду було висунуто, з-вiд шпарини висiв,

зачепившись борiдкою наторований нарештi ключ, iншi рiзнорiднi домашнi

вiдмички лежали на стiльницi. Я перейшов через подест у подружню спальню

Гумбертiв i зимнокровно перевiв мiй щоденничок з-пiд її перини в свою

кишеню. По чому я вiдправився вниз, та зупинився на пiвдорозi: вона

розмовляла телефоном, дрiт якого в цей день був випадково сполучений iз

штепселем у їдальнi, бiля дверей, що вели до вiтальнi. Хотiв був послухати,

що вона говорить: скасувала якусь замову й вернула до вiтальнi. Я

вiдсапнувся й через передпокiй пройшов до кухнi. Там я вiдкоркував пляшку

шотландського вiскi (перед скотчем вона нiколи не могла втриматись). За тим

я перейшов до їдальнi й звiдти, через напiвпрочиненi дверi, подивився на

широку спину Шарлотти.

"Ти розбиваєш моє життя й своє", сказав я спокiйно. "Обмiркуймо справу,

як двi культурнi людини. Це все твоя галюцинацiя. Ти, Шарлотто, несповна

розуму. Цi записи, що ти їх знайшла, самi лише начерки до роману. Твоє iм'я

та її, були взятi випадково. Тiльки тому, що впали на перо. Ти подумай про

це, а я принесу тобi випити".

Вона не вiдказала й не обернулась, далi скаженим темпом пишучи, що

писала. Вочевидь, третiй за рахунком лист (два вже запечатаних, з наклеєними

марками, приготованi були бiля неї на столi). Я вернув до кухнi.

На кухнi я витяг двi склянки (до Св. Алгебри? До Лолiти?) й вiдiмкнув

електричний холодильник. Той люто ревiв на мене, поки я вивiльняв з його

серця лiд. Написати всю штуку наново. Хай перечитає. Подробиць вона не

пам'ятає. Змiнити, пiдробити. Написати уривок роману й показати їй або

зоставити лежати на виду? Чому iнодi крани так страшенно скиглять? Жахливе

становище, правду сказати. Цеглинки льоду - цеглинки для твого iграшкового

полярного ведмедика, Ло! - видавали трiскотливi, нестямнi звуки в мiру того,

як гаряча вода з-пiд крана визбавляла їх з металевих комiрок. Я поставив

обидвi склянки поряд, налив у них вiскi й додав у кожну по унцiї

сельтерської води. Шкода, що наклала заборону на мiй любий джинанас.

Холодильник рикнув i гуркнув. Несучи склянки, я пройшов до їдальнi й крiзь

дверi вiтальнi, тепер ледь прочиненi, так що я не мiг просунути лiктя,

сказав: "Я приготував тобi скотч".

Вона не вiдгукнулась, навiжена курва, i я поставив склянки на буфет

бiля телефону, який наразi задзвонив.

"Говорить Леслi - Леслi омсон", сказав Леслi омсон, той самий, котрий

полюбляв купатись на свiтанку: "Мiсiс Гумберт, сер, потрапила пiд авто, i

вам би краще прийти найхутчiш".

Я вiдповiв - можливо не без обурення - що моя дружина цiла й

неушкоджена, й усе ще тримаючи слухавку, поштовхом вiдмахнув дверi й сказав:

"Ось вiн тут, Шарлотто, говорить, що тебе вбили".

Та жодної Шарлотти в вiтальнi не було.

23.

Я вибiг назовнi. Iнший бiк крутої нашої вулички являв собою незвичайне

видовище. На пологий газон мiс Вiзавi вз'їхав великий, чорний, глянсовий

Пакар, круто завернувши туди через панель (на якiй горбився зронений

картатий плед), i стояв там, полискуючи на сонцi, з розкритими наче крила

дверками та з колесами, глибоко втореними в букс. Правобiч вiд воза, на

акуратнiй муравi схилу, сивоусий старець, вельми пристойно вбраний (сiрий

двобортовий костюм, краватка метеликом в бiлу горошину), лежав горiлиць,

здвинувши довгi ноги, наче воскова фiгура росту звичайного мерця. Менi треба

виявити поштовх, розряд, блискавку миттєвого враження чередою слiв; їх

речовинне накопичення на сторiнцi псує самий спалах, гостру єднiсть

картинки: пагорбок пледу, машина, старик-мумiя, масажистка старухи, яка

бiжить з крохмальним шелестом, тримаючи в руцi напiвпорожню склянку, назад

до веранди, де пiдперта перинами, полонена, дряхла мiс Вiзавi, напевне,

лементувала, втiм, не досить гучно, щоб заглушити рiвномiрний гавкiт

лахмiтникового сетера, який переходив вiд одного гурту людей до iншого - чи

то до сусiдiв, вже скупчених на тротуарi, бiля картатої штуки, чи то назад

до авта (яке йому нарештi вдалось зацькувати), чи то до гурту, зiбраного на

газонi, складеного з Леслi омсона, двох полiцiянтiв i кремезного добродiя в

рогових окулярах. Тут я мушу пояснити, що незабарна поява дорожньої полiцiї

(не збiгло й двох хвилин по нещастю) була наслiдком того, що патрульники в

цей самий час чiпляли штрафи на автiвки, незаконно запаркованi в провулку,

неподалiк вiд нас; що один в окулярах був Фредерiк Бiель молодший, водiй

Пакара; що його сiмдесятирiчний батько, котрого масажистка щойно вiдпоювала

на скошенiй травi, де вiн лежав скошеним, так би мовити, банкiром, був не

глибоко зомлiлим, але зручно й методично оговтувався вiд легкого серцевого

нападу або можливостi такого; й нарештi, що плед на тротуарi, де дружина так

часто вказувала менi з незадоволенням на кривi зеленi трiщини, приховував

понiвечений труп Шарлотти Гумберт, котру переїхав (а потiм i протягнув

кiлька футiв) автомобiль Бiелiв у ту мить, коли вона бiгла через дорогу, щоб

кинути три листи в поштову скриньку, яка була на краю дiлянки мiс Вiзавi. Цi

листи пiдняла й передала менi гарненька дiвчинка в брудному рожевому

платтячку, i я перетворив їх на шмаття, роздерши в кишенi штанiв.

Три лiкарi та подружжя Фарло незабаром прибули до мiсця подiї й почали

порядкувати. Вдiвець, людина, надiлена неабиякою самовладою, не ридав i не

рвався. Вiн нiби трохи похитувався, це правда; та вiн розтуляв вуста тiльки

на те, щоб повiдомляти тi свiдчення й давати тi роз'яснення, якi були

безумовно необхiднi в зв'язку з упiзнанням, оглядом i вiдвозом покiйницi,

тiм'я котрої являло собою кашу з кiсток, мозку, бронзуватого волосся й

кровi. Сонце було ще слiпучим, коли друзi, добрий Джон, заплакана Джоана,

поклали вдiвця у лiжко в Доллi в кiмнатi; самi ж, щоб бути поблизу,

влаштувалися в спальнi Гумбертiв на нiч - котру не знаю, чи добродiйно

провели, як вимагала врочистiсть нагоди.

Не бачу причини сповiльнятись - у цiй дуже спецiальнiй працi - на

передпохоронних формальностях, якi вимагали уваги вiд мене, й на самому

похоронi не менш скромному, нiж не так далеке весiлля; та декiлька епiзодiв,

якi стосуються тих чотирьох-п'яти днiв, таки слiд вiдзначити.

У першу нiч мого вдовування я був такий п'яний, що спав так само мiцно,

як те дитя, яке було спало в цьому лiжку. Наступного ранку я насампочаток

обстежив клаптики листiв, що залишились у моїй кишенi. Вони надто ретельно

змiшались, щоб їх можна було роздiлити на три завершених тексти. Гадаю, що

слова "...i ти спробуй знайти його, адже я не можу купувати..." були з листа

до Ло. Деякi листи нiбито вказували на намiр Шарлотти бiгти з Ло в

Паркiнгтон або навiть назад у Пiскi, аби коршак не схопив її дорогоцiнне

ягня. Iншi шматки та скравки (аж нiяк не припускав, що мав такi дужi кiгтi)

явно стосувалися прохання прийняти дiвчинку не в пансiонат Св. Алгебри, а в

iншу, також закриту, школу, про яку казали, що її виховнi прийоми такi

суворi, нудьгавi й сухi (хоча в проспектi згадувався крокет пiд iльмами), що

заслужили школi прiзвиська Виправний Заклад для Шляхетних Панн. Третє,

накiнець, послання було безсумнiвно адресоване менi. Я розiбрав такi

шматочки фраз, як "...можливо, пiсля року розлуки я з тобою...", "...о, мiй

коханий, о мiй...", "...або, може бути, я помру..." Та взагалi, те, що я

наскубав, було не дуже змiстовно: рiзнi фрагменти цих поквапних послань були

так само сплутанi в моїх долонях, як основнi їх частини у бiдної Шарлотти в

головi.

Джон мав на той день побачення з клiєнтом, а Джоанi треба було

нагодувати собак, отже я був тимчасово позбавлений товариства моїх друзiв.

Добряки побоювались, як би я не покiнчив з собою, залишений без нагляду, й

не маючи iнших знайомих, котрi могли б їх замiнити (мiс Вiзавi злягла,

сiмейство Мак-Ку лагодило будування нового дому в далекому районi,

Чатфiльдiв щойно викликали в пiвнiчний штат у зв'язку з лихом, яке сталося з

їх власним кревним), до мене вiдрядили Луїзу та Леслi пiд виглядом потреби

допомогти менi розiбрати й упорядкувати силу осиротiлих речей.

В хвилину найчудовiшого натхнення я показав милим i легковiрним Фарло

(разом iз якими я дожидав приходу Леслi на платне побачення з Луїзою)

аматорський знiмочок, знайдений мною серед Шарлоттиного майна. Стоячи на

валунi, вона посмiхалась крiзь розвiяне вiтром волосся. Фотографiя

вiдносилась до квiтня 1934-го року, пам'ятна весна! Приїхавши того року до

Америки в справах, я мав нагоду провести кiлька мiсяцiв у Пiскi. Ми

познайомились - мiж нами зав'язався необережний роман. Я, нажаль, був

одружений, вона була нареченою Гейза. По моєму поверненнi в Європу, ми

листувались через спiльного друга, нинi покiйного. Джоана прошепотiла, що до

неї дiйшли деякi чутки - й подивилась iще на знiмок, i дивлячись далi на

нього, передала його Джоновi, й Джон вийняв люльку з рота й теж поглянув на

привабну, легковажну Шарлотту Беккер, i повернув свiтлину менi. Потiм вони

на кiлька годин вiд'їхали. В пiдвалi Луїза з вуркiтливим смiхом гудила собi

свого кавалера.

Не встигли Фарло вiдбути, як завiтав до мене священнослужитель з сизим

пiдборiддям - i я спромiгся до мiнiмуму скоротити iнтерв'ю, оскiльки це було

до виконання без того, щоб не образити його почуттiв i не збудити його

пiдозр. Так, маю намiр присвятити все життя добробутовi дитини. От, до речi,

той хрестик, який Шарлотта Беккер менi подарувала, коли ми обидвоє були

молодими. В мене є кузина в Новому Йорку, ґречна стара панна. Я там з нею

знайду хорошу приватну школу для Доллi. О хитрющий Гумберт!

До вiдома Леслi та Луїзи, котрi за моїм (що виявилось правильним)

пiдрахунком повиннi були доповiсти про це Джону та Джоанi, я пречудово

розiграв незвичайно гучний мiжмiський монолог телефоном, симулюючи розмову з

Шерлi Хольмс, начальницею табору "Ку". Коли повернулись Джон та Джоана, то я

без труду провiв їх повiдомленням, яке навмисно схвильовано й безладно

пробурмотiв, що, мовляв, Лолiта пiшла з промiжною групою на п'ятиденну

екскурсiю, i з нею неможливо сполучитись.

"Боже мiй", вигукнула Джоана, "що ж нам робити?"

Джон вiдказав, що все надзвичайно просто - вiн улаштує, щоб тамтешня

полiцiя негайно розшукала екскурсантiв - це в них i години не вiзьме; вiн,