Лоліта

займатись питанням, як закарбувати фiзiономiї (перебуваю в путi до його

дядечка i йду швидким кроком); та дозволю собi пiдкреслити наступне: в

спиртi мутної пам'ятi я зберiгав чиєсь жаб'яче обличчя. Я бачив цей образ

мигцем кiлька разiв i помiтив у ньому деяку схожiсть iз життєрадiсним i

доволi вiдразним родичем моїм, який жив i помер у Швейцарiї. Пам'ятаю його

гантелi, смердюче трико, товстi волохатi руки, та лисину, i свиноподiбну

покоївку-сположницю, - та на загал цей мерзотник був досить нешкiдливий;

надто нешкiдливий, додам, щоб стати моєю здобиччю. В дивному станi розуму, в

якому я зараз перебував, я якось втратив зв'язок з образом Густава Траппа:

його цiлком заковтнуло лице драматурга Клера Куїльтi, таким, яким вiн був

представлений, з художньою точнiстю, на рекламах папiросок "Дромадер" i на

кабiнетнiй свiтлинi, яка була в його дядечка на письмовому столi.

Свого часу, коли я був пацiєнтом iншого, бердслейського, зубного

лiкаря, найсимпатичнiшого доктора Мольнара, я пiддав себе серйознiй

операцiї, пiсля якої в мене зосталось доволi мало переднiх зубiв. Штучнi

зуби, якi замiщали пройми, тримались за допомогою пластикових платiвок i

непомiтного дроту, який iшов по верхньому ясну. В сенсi комфорту, цей устрiй

був шедевром, тим бiльше, що боковi зуби були ще зовсiм здоровими. Проте,

щоб зрядити таємну мету правдоподiбним поясненням, я об'явив доктору Айвору

Куїльтi, що з бажання полегшити лицеву невралгiю я вирiшив витягти всi зуби.

Що коштуватиме апарат? Скiльки це часу все вiзьме, якщо вiн призначить менi

перший вiзит, скажiмо, на початок листопада? Де зараз перебуває його

славнозвiсний племiнник? Чи можна буде все вирвати за раз?

Доктор Айвор (ач, тхор!) Куїльтi, гладiй в бiлому балахонi, з сивим

їжаком i просторими пласкими щоками полiтикана-масона, присiв на кут

письмового столу, погойдуючи ногою, мрiйливо й вабливо, мiж тим як вiн

розгортав надi мною грандiозний дальнобiйний план. Вiн сказав, що спочатку

збудує менi "переднiй" апаратик, - я буду його носити, поки не осядуть ясна.

Далi вiн спорудить менi перманентний протез. Добре було б уже зараз оглянути

порожнину рота. Вiн носив двокольоровi черевички з дiрчастим узором в

кiнцях. Вiн не бачив "ницпоня" з 1946 року, та був упевнений, що його можна

знайти в родовому замку, вулиця Грiмма, в передмiстi Паркiнгтона. Мрiя

митця-дантиста й далi зростала. Нога хиталась. Погляд блищав од натхнення.

Менi це коштуватиме близько шестисот доларiв. Вiн прагнув зараз зробити всi

потрiбнi вимiри, щоб зготувати попереднiй протез. Мiй рот був для нього як

чарiвна печера, повна безцiнних скарбiв, але туди я його не пустив!

"Нi", - сказав я. "Я передумав. Менi все це зробить доктор Мольнар.

Його цiни вищi, та як дантист вiн, звичайно, кращий за вас".

Не знаю, чи доведеться моєму читачевi коли-небудь сказати таку фразу. Я

зазнав це чудове почуття сонної свободи в розмовi з панi Чатфiльд. Дядечко

мого Клера й надалi сидiв на столi, iз тим же мрiйливим виразом на обличчi,

та нога не штовхала вже й не хитала колиску рожевого сподiвання. Натомiсть,

блiда секретарка, яка все чула, хирява дiвиця з трагiчними очима бiлявих

невдах, кинулась за мною, щоб встигнути грохнути дверми менi вслiд.

Вдавiть обойму в рукоятку. Натискайте, допоки не почуєте або не

вiдчуєте, як захопило заскочку. П'янливо тiсно. Вмiст: вiсiм набоїв.

Воронячий полиск. Нестерпно готовий розрядитись.

34.

При першiй же бензиновiй станцiї в Паркiнгтонi менi дуже чiтко пояснили

як дiстатись вулицi Грiмма. Аби бути впевненим, що застану Куїльтi, я

спробував йому подзвонити, та з'ясувалось, що його телефон допiру

роз'єднали. Чи це значило, що вiн у вiд'їздi? Я попрямував туди, - його дiм

був за дванадцять миль на пiвнiч вiд мiста. На той час нiч забрала бiльшу

частину ландшафту, й коли я поїхав вузьким звивистим шосе, череда

бiло-примарних стовпчикiв з рефлекторами стала займати моє ж свiтло, щоб

вказати той чи iнший закрут дороги. Можна було смутно розрiзнити рiчкову

долину з одного боку, й порослi схили - з iншого; попереду ж, як

безпритульнi снiжинки, нiчнi метелики пливли з чорної мряки в допитливе

свiтло моїх фар. На дванадцятiй милi, як i було провiщено, з'явився дивинний

вкритий мiст, вермонтського зразка, який напнувся на мене як чохол; за ним

праворуч виросла бiлена скеля, а ще через кiлька сажнiв, я завернув,

направо-таки, по гравiйнiй стежинi, яка й була "Вулиця Грiмма". Хвилини

двi-три я їхав по сирому, темному, глухому лiсу. Нарештi, посеред округлої

галявини, вирiс замок жаху, величезне дерев'яне домовисько з баштою. Вiкна

горiли червоним i жовтим вогнем, i пiвдюжини автомобiлiв запроторило алею

пiд'їзду. Зупинившись пiд прикриттям дерев i загасивши фари, я став спокiйно

обмислювати наступний крок. Пана Ку, певно, оточили його посiпаки й гетери.

Проти волi я бачив нетрi цього святочно освiтленого й надзвичайно

занедбаного шато, крiзь призму "Тривог Отроцтва", повiстi в одному з

лолiтчиних журнальчикiв, про доволi невиразнi "оргiї", дорослого злодiя з

прiапiчною сигарою, наркотики, охоронцiв. Принаймнi, Ку був тут. Гаразд,

вернусь вранцi, в час сонної млостi.

Я неспiшно поїхав назад в Паркiнгтон, в цьому своєму старому, вiдданому

Iкаровi, який так спокiйно, так бадьоро працював для мене. Моя Лолiта! Ще

валялась з 1949-го року одна з її заколочок в глибинi "шкiрянкового"

вiддiлу. Ще пливли блiдi метелики, тягненi з ночi сифоном мого свiтла. Ще

тримались, спираючись на костури, темнi амбари там i тут по шосе. Ще їздили

люди дивитись фiльми. В пошуках ночiвлi я проїхав повз драйвiн-кiно на

вiльному вiтрi. Сяючи мiсячною бiлиною, аж мiстичною в порiвняннi з

безмiсячною й безформною нiччю, гiгантський екран косо входив у пiтьму

дрiмотних, нi в чому не винних полiв, i на ньому вузький привид пiдiймав

пiстолет, розчиняючись як в мильнiй водi при все бiльш гострому кренi свiту,

який вiддалявся, - ось наступної вже митi тополиний ряд заховав безплотну

жестикуляцiю.

35.

Я залишив Спочин Безсонних Ловцiв близько восьмої ранку й провiв деякий

час в мiстi. Мене здоганяла думка, що я - недосвiдчений кат i можу схибити.

Менi, наприклад, подумалось, що, можливо, набої в обоймi знесилились за

тиждень бездiяльностi; я замiнив їх новенькими. Я так ґрунтовно викупав

камратка в мастилi, що тепер не мiг збутися чорного мерзоття. Я оповив його

ганчiркою, як покалiчений член, i ужив iншу ганчiрку, на те, щоби впакувати

жменю запасних куль.

На дорозi мене наздогнала гроза, та коли я доїхав до зловiсного замку,

сонце вже горiло, як мужнiй мученик, i птахи кричали серед промоклого,

димливого листя. Гостi роз'їхались. Витворний i ветхий будинок стояв, наче

очманiлий, вiдбиваючи власний мiй стан, адже я мимоволi вiдчув, торкнувшись

ногами гнучкого й непевного ґрунту, що я перебiльшив у сенсi пiдкрiплення.

На мiй дзвоник вiдповiла нашорошена iронiчна тиша. В вiдкритому гаражi

втiм свояцько стояло авто - цього разу чорний вiз, схожий на лiмузин

трунаря. Я спробував грюкнути дверним кiльцем. Нiкознову. З нестримним

ричанням я штовхнув дверi - i, о диво! Вони посунулись, як у середньовiчнiй

казцi. Тихенько закривши їх за собою, я пройшов через просторий i вельми

негарний вестибуль; кинув погляд у вiтальню праворуч; помiтив там кiлька

ужитих бокалiв, вирослих з килима; вирiшив, що господар усе ще в себе в

спальнi.

Що ж, поповземо нагору. Моя правиця стискала загорнутого в ганчiрку

камратка, лiвиця похлопувала по липкiй балюстрадi. В останнiй з трьох

спалень, якi я оглянув, хтось явно провiв нiч. Була бiблiотечна, повна

квiтiв. Була якась особлива кiмната, майже без меблiв, але з просторими й

глибокими дзеркалами й бiлими ведмежими шкурами на слизькому паркетi. Були й

iншi покої. Мене осяяла гарна думка. Якщо та коли з'явиться господар (пiшов,

може, погуляти для моцiону в парк або сидить у таємнiй норi), було б слiд

через мою загальну нестiйкiсть i через те, що процес винищення може

затягнутись, завадити милому партнеровi замкнутись в ту чи iншу кiмнату.

Тому, впродовж п'яти хвилин принаймнi, я ходив - у ясному безумствi,

тихо-нестямний, зачарований i вщент п'яний мисливець, - i повертав ключi в

замках, вiльною рукою кладучи їх в лiву кишеню. Будинок, такий старий,

уможливлював бiльшу самотнiсть, нiж сучаснi елегантнi коробки, де подружнiй

парi доводиться ховатись в виходок - в єдиний сховок, що замикається - для

потреб планового продукування дiтей.

Дещо про виходки. Я вже схотiв замкнути третю спальню, як господар

вийшов з сусiднього клозету, лишивши по собi шум короткого каскаду. Закрут

коридору не мiг мене затулити цiлком. З сiрим обличчям, iз набряками пiд

очима, з розвiяним пухом навколо лисини, та все ж цiлком пiзнаваний кузен

дантиста проплив повз мене в фiалковому халатi, вельми схожому на один з

моїх. Вiн мене або не помiтив, або взяв за негiдну уваги, нешкiдливу

галюцинацiю й, показуючи свої волосявi литки, попрямував сомнамбулiчним

кроком сходами вниз. Я пiшов за ним у вестибуль. Напiввiдкривши й рота, i

вхiднi дверi, вiн подивився в сонячну пройму, як людина, якiй нiбито почувся

непевний гiсть, котрий подзвонив i потiм пiшов. За цим, далi iгноруючи

привид у дощовику, що зупинився посеред сходiв, милий господар увiйшов у

маленький будуар через хол по другий бiк вiтальнi. Знаючи, що вiн там тепер

мiй, i не бажаючи поспiшати, я залишив його там i пiшов через вiтальню в

напiв-бар, напiв-кухню, де я гидливо розбинтував маленького бруднюка,

стримлячи не заплямити мастилом хрому - здається, я використав не той

продукт, мастило було як дьоготь, i страшенно беручке. Iз властивою менi

прискiпливiстю, я перемiстив голого камратка в чисту нiшу i пройшов через

вiтальню в хол. Мiй крок був, як я вже зазначив, пружний - мабуть, надто

пружний для успiху справи; та серце моє тьопалось вiд хижого радiння й,

пам'ятаю, як хрумкнув коктельний келишок пiд ногою.

Милий господар зустрiв мене в турецькому будуарчику.

"А я все думаю, хто ви є?", заявив вiн високим хриплим голосом, глибоко

зануривши руки в кишенi й уп'явшись у якийсь пункт на пiвденний схiд вiд

моєї голови. "Ви часом не Брюстер?"

Тепер було ясно, що вiн ширяє в якомусь туманi i перебуває цiлком у

моїй владi. Я мiг дозволити собi погратися з цiєю мишкою.

"Звiсно", вiдповiв я чемно. "Je suis Monsieur Brust re. Потеревенимо

може, перш нiж почати".

Це йому сподобалось. Його чорнi, як плямка, вусики здригнули. Я скинув

макiнтош. Був я весь у чорному - чорний костюм, чорна сорочка, без краватки.

Ми опустились один проти одного в глибокi крiсла.

"Знаєте", сказав вiн, гучно скребучи м'язисту, шершаву, сiру щоку й

показуючи в кривiй усмiшцi свої дрiбно-перлистi зуби, - "Ви не такий вже

схожий на Джека Брюстера. Я хочу сказати, що подобизна не є надто точною.

Хтось менi казав, що в нього є брат, який служить в тiй же телефоннiй

компанiї".

Зацькувати його нарештi, пiсля всiх цих лiт каяття й лютi... Бачити

чорнi волоссячка на його пухлих руках... Ковзати цiлим стооччям по його

лiлових щiчках i волохатих грудях, передчувати пробоїни та руду, та музику

мук... Знати, що тримаю цього напiв-одушевленого, напiв-людячого блазня,

цього злодiя, який в содомський спосiб поласував моєю ясочкою - о, моя

ясочко, це було нестерпною втiхою!

"Нi, нажаль, я не брат Брюстера, - й навiть не сам Брюстер".

Вiн нахилив голову зi ще бiльш задоволеним виглядом.

"Ну ж бо, гадай далi, блазню".

"Чудово", сказав блазень, "отже, ви не прийшли вiд телефонної компанiї

набридати менi цими несплаченими фантастичними розмовами?"

"А ви що, нiколи не телефонуєте?"

"Прошу?"

Я сказав, що менi здалось, що вiн сказав, що вiн нiколи...

"Нi, я кажу про iнших - людей взагалi. Я не звинувачую саме вас,

Брюстере, та правда, вельми глупа манера в людей входити в цей кепський дiм

без стуку. Вони користуються сортиром, користуються кухнею, користуються

телефоном. Антон дзвонить в Бостон, Марiя в Рiо. Я вiдмовляюсь платити. В

вас дивний акцент, синьйоре".

"Куїльтi", сказав я, "чи ви пригадуєте маленьку дiвчинку на iм'я

Долорес Гейз? Доллi Гейз? Долорес в Колорадо? Гейзер в Вайомiнгу?"

"Так так, цiлком можливо, що це вона дзвонила в усi цi мiсця. Чи не

однаково це?"

"Менi не однаково, Куїльтi. Рiч у тiм, що я її батько".

"Глупство. Бо ви не батько. Ви iноземний лiтературний агент. Один

француз переклав моє "Живе м'ясо" - як "La Vie de la Chair". Яке йолопство!"

"Вона була моєю дитиною, Куїльтi".

В тому станi, в якому вiн був, його неможливо було по-справжньому

збентежити, та його нападнича манера вже ставала менш упевненою. Якась тiнь

нашорошеного розумiння жеврiла вже в очах, давши їм подiбнiсть життя. Втiм,

вони одразу знову згасли.

"Я сам люблю дiтлахiв", сказав вiн, "i в мене багато друзiв серед їх

батькiв".

Вiн вiдвернувся, чогось шукаючи. Став бити себе по кишенях. Хотiв

припiднятись.

"Куш!", сказав я - вочевидь, багато гучнiше, нiж хотiв.

"Нема чого горлати на мене", поскаржився вiн дивним баб'ячим голосом.

"Просто шукаю папiросок. До смертi хочу курити".

"Ви вже й так близькi смертi".

"Ет, киньте", сказав вiн. "Це починає менi набридати. Чого вам треба?

Ви є француз, мiстере? Вуле-ву-буар? Ходiмо до барчику й хляпнемо - ".

Вiн побачив маленький чорний пiстолет, що лежав у мене на долонi, наче

я його подавав йому.

"Гай-гай!", протягнув вiн (мавпуючи зараз тип "глупого гангстера" в

кiно), "який у вас шикарний пiстолетик. Що коштує?"

Я луснув його по простягненiй руцi, i якимсь чином вiн збив шкатулку з

низького стiльчика при своєму крiслi. Шкатулка вивергла десяток папiросок.

"Ось вони!" вигукнув вiн бадьоро. "Пам'ятаєте, як сказано в Кiплiнга:

"Une femme est une femme, mais un Сaporal est une cigarette". Тепер бажано

сiрникiв".

"Куїльтi", сказав я. "Спробуйте зосередитись. За хвилину ви помрете.

Загробне життя може стати, хто знає, вiчним станом пекельнiшого безумства.

Ви викурили останню папiроску вчора. Зосередьтесь. Спробуйте зрозумiти, що з

вами є".

Вiн, мiж тим, дер на шмаття папiроску Дромадер i жував скравки.

"Я готовий постаратись", промовив вiн. "Ви або австралiєць, або

нiмецький бiженець. Як це взагалi сталось, що ви зi мною розмовляєте? Цей

дiм - арiйський, майте на увазi. Ви б краще пiшли собi. I прошу пана

припинити махати цим кольтом. Мiж iншим, я маю старий наган в сусiднiй

залцi".

Я направив камратка на носак його нiчної туфлi й натиснув гашетку.

Осiчка. Вiн подивився собi на ногу, на пiстолет, знову на ногу. Я зробив

нове жахливе зусилля, i з негарно слабким i якимсь дитячим звуком, пiстолет

стрелив. Куля зайшла в товстий рожеватий килим: я сполотнiв, чомусь уявивши,

що вона тiльки скотилась туди й може вислизнути знову.

"Ну, хто був правий?" сказав Куїльтi. "Вам би слiд бути обережним.

Дайте-но менi цю рiч, чорт забирай".

Вiн сунувся до кольта. Я штовхнув блазня знов у крiсло. Густа втiха

танула. Пора, пора було знищити його, та я хотiв, щоб вiн наперед зрозумiв,

чому пiдлягав знищенню. Я перейнявся його станом. Зброя в моїй руцi була

наче квола й незграбна.

"Зосередьтесь", сказав я, "на думцi про Доллi Гейз, яку ви викрали - "

"Неправда!" крикнув вiн. "Дурню валите. Я врятував її вiд збоченого

волоцюги. Покажiть менi вашу бляху, якщо ви сищик, замiсть того, щоб палити

менi в ногу, бидлото! Де бляха? Я не вiдповiдаю за чужi розбещення. Дурощi!

Ця розважальна поїздка була, визнаю, кепським жартом, та ви ж бо отримали

знову дiвчиська? Годi - пiдемо, хляпнемо по чарочцi".

Я спитав, чи вiн волiє страту сидьма чи стоячи.

"Це треба обмiркувати", вiдповiв вiн. "Питання серйозне. Мiж iншим - я

припустився помилки. Про що тепер вельми шкодую. Я бачте, не мав жодної

насолоди вiд вашої Доллi. Хоч це сумно, та я, чи знаєте, iмпотент. Крiм

того, я ж бо зробив їй чудовi канiкули. Вона познайомилась в Техасi з украй

цiкавими людьми. Чи ви чули, наприклад - "

I раптом майнувши вперед, вiн навалився на мене, причому мiй пiстолет

полетiв пiд комод. На щастя, вiн був бiльше стрiмкий, нiж дужий, i я без

труду штурхнув його знову в крiсло.

Вiдсапнувшись, вiн склав руки на грудях i сказав:

"Ну от, догрались. Vous voil dans de beaux drops, mon vieux".

"Любий сер", сказав вiн, "припинiть жонглювати життям i смертю. Я

драматург. Я написав багато трагедiй, комедiй, фантазiй. Я зробив приватно

фiльм з "Жюстiни" Сада та iнших ескападлин вiсiмнадцятого столiття. Я автор

п'ятдесяти двох успiшних сценарiїв. Я знаю всi ходи й виходи. Дайте менi

взятись за це. В iншiй кiмнатi є, здається, коцюба, дозвольте менi її

принести, i з її допомогою ми дiстанемо ваше майно".

Метушливо, дiловито, лукаво, вiн пiдвiвся знову, поки я говорив. Я

поштурхав за комодом, стараючись не спускати з нього очей. Раптом я помiтив,

що камратко стирчить з-пiд радiатора бiля комоду. Ми знову вступили в бiй.

Ми катались по всьому килиму, в обiймах, наче двiйко безпомiчних дiтей. Вiн

був голий пiд халатом, вiд нього гидко тхнуло цапом, i я задихався, коли вiн

перекочувався через мене. Я перекочувався через нього. Ми перекочувались

через мене. Вони перекочувались через нього. Ми перекочувались через себе.

В надрукованому виглядi ця книжка читається, думаю, тiльки на початку

двадцять першого столiття (додаю до 1935-ти дев'яносто рокiв, живи довго,

моє кохання), й старi читачi певно згадають в цьому мiсцi "обов'язкову"

сцену в ковбойських фiльмах, якi вони бачили в ранньому дитинствi. Нашiй

бiйцi, втiм, бракувало кулачних ударiв, здатних звалити бика, й перелiтних

меблiв. Вiн та я були обидва великими ляльками, напханими брудною ватою й

ганчiр'ям. Усе зводилось до мовчазного, безформного борюкання двох

лiтераторiв, з яких один розвалювався вiд наркотикiв, iнший-бо терпiв на

невроз серця й до того ж був п'яний. Коли, нарештi, менi вдалось захопити

свою дорогоцiнну зброю й усадовити знову сценариста в його глибоке крiсло,

обидва ми пихкали як королю корiв i барону баранiв нiколи не випадало

пихкати пiсля сутички.

Я вирiшив оглянути пiстолет: наш пiт мiг, хоч там як, щось у ньому

пошкодити - й вiддихатись, перш нiж перейти до головного номера програми. З

метою заповнити паузу, я припросив його прочитати власний присуд - в тiй

ямбiчнiй формi, яку я йому надав. Термiн "поетична помста" особливо вдалий в

даному контекстi. Я передав йому акуратно написаний на машинцi аркуш.

"Добре", сказав вiн. "Чудова думка. Вiзьму окуляри" (вiн хотiв

пiдвестись).

"Нi"

"Ваша ласка. Читати вголос?"

"Так"

"Поїхали. Ага, це у вiршах":

"За те, що ти взяв грiшника на ґвалт.

За те, що взяв на ґвалт,

За те, що взяв,

За те, що взяв на ґвалт, що я проґавив...

"Ну, це, здається, добре. До бiса добре!"

... Коли Адамом голим я стояв

Перед законом федеральним

I всiма жалючими зiрками його -

"Просто досконало!"

"За те, що скористався ти

Грiхом моїм, в той час, коли

Безпомiчно линяв я, вогкий, нiжний,

Надiючись на гожу перемiну,

I мрiючи про шлюб в гiрському штатi,

I цiлий виводок Лолiт...

"Ну, це я не зовсiм добрав".

"За те, що ти взяв зиск з цiєї

Основи неповинностi моєї,

За те, що ти облудно -

"Трохи повторюєтесь, а? Де я зупинився?... Так".

"За те, що ти облудно одiйняв

Можливiсть для покути в мене,

За те, що взяв її

У тому вiцi, коли хлопчаки

Гарматку свою пестять...

"Так-с, перша сальнiсть".

Вона пухнаста дiвчинка була,

Вона носила маковий вiнок,

Ще з фунтика любила їсти

Пiдсмаженi зернята кукурудзи

В квiтчастiй мряцi, де з коней за грошi

Жовтогарячi падали iндейцi,

За те, що ти її украв

У покровителя її,

- А був величний вiн, з чолом, як вiск -

Ба ти - йому ти плюнув

У око тяжко сплющене, роздер

Його шафранову тогу,

I на свiтаннi кинув кабана

Валятись на землi в хворобi новiй,

Серед жахних фiалок i кохання,

Розпачi, каяття, а ти

Набридлу ляльку взяв,

I на шматки розтяг її,

Геть кинув голову. За це,

За все, що ти зробив,

За все, чого я не зробив,

Ти мусиш вмерти! "

"Ну що ж, сер, скажу недвомовно, дивний вiрш! Ваш найкращiй вiрш,

наскiльки можу судити".

Вiн склав аркуш i вiддав його менi.

Я спитав, чи вiн хоче сказати щось для нього важливе перед смертю.

Кольт був знову "придатний щодо особи". Вiн поглянув на нього. Глибоко

зiтхнув.

"Слухай, вамость", сказав вiн. "Ви є п'яний, а я хвора людина.

Вiдкладiмо цю справу. Я потребую спокою. Я маю плекати свою iмпотентнiсть.

Сьогоднi заходять друзi, щоб везти мене на великий матч. Цей фарс iз пальбою

з пiстолета стає вкрай нудьгавим. Ми з вами свiтськi люди в усьому - в

еротичних смаках, бiлих вiршах, влучному стрiляннi. Якщо ви вважаєте, що я

вас образив, готовий до надзвичайних компенсацiй. Не виключений навiть

старомодний двобiй на шаблях або пiстолетах, в Бразилiї чи в iншому зручному

мiсцi. Моя пам'ять та моє красномовство не на висотi зараз, та право ж, мiй

любий пане Гумберт, ви були далеко не iдеальним вiтчимом, i я аж нiяк не

змушував вашу маленьку протеже приєднатись до мене. Це вона змусила мене

перевезти її в бiльш веселий притулок. Цей дiм не так добре обладнаний, як

ранчо, яке ми дiлили з коханими друзями; все ж вiн просторий, прохолодний i

влiтку i взимку - словом, комфортабельний, а тому - через те, що я збираюсь

назавжди вiд'їхати на спокiй в Англiю чи Флоренцiю, - я пропоную вам

оселитись тут. Дiм - ваш, безоплатно. За умови, що ви припините направляти

на мене цей (вiн мерзенно вилаявся) пiстолет. Мiж iншим, - не знаю, чи

любите ви чудернацьке, та якщо любите, можу вам передати, знову безоплатно,

в якостi домашньої тваринки, доволi хвилюючого маленького монстра, дiвулю з

трьома грудками, одна з яких - така краса, й взагалi - це рiдке й чарiвливе

чудо природи. А тепер - soyons raisonnables. Ви мене лише бридко пораните й

потiм гнитимете в тюрмi, мiж тим як я буду одужувати в тропiчнiй обстановцi.

Обiцяю вам, Брюстере, що ви заживете тут щасливо, користуючись чудовим

льохом i всiм прибутком з моєї наступної п'єси, - не маю зараз багато в

банку, та хай, житиму боргами, як жив його батько, за словами поета. Тут є

ще одна перевага, а саме - надзвичайно надiйна й пiдкупна прибиральниця,

мiсiс Вiбрiсса - цiкаве iм'я, - яка приходить з деревнi двiчi на тиждень -

нажаль, не сьогоднi - в неї є онуки й онучки, i я дещо знаю таке про шефа

мiсцевої полiцiї, що можу ним керувати як рабом. Я драматург. Мене звуть

американським Метерлiнком. Вiдповiдаю на це: Метерлiнк - шметерлiнг. Досить.

Все це вкрай принизливо, i я не певний, що роблю як годиться. Не вживайте

геркуланiту з ромом. А тепер отямтеся й заберiть пiстолет. Якось я

познайомився з вашою незабутньою дружиною. Весь мiй гардероб до ваших

послуг. Ах, є дещо. Як вам це сподобається. В мене є нагорi винятково цiнна

колекцiя еротики. Назву, хоча б, розкiшний фолiант "Острiв Багратiона",

вiдомої мандрiвницi й психо-аналiтистки Меланiї Вайсс - дивовижна жiнка,

дивовижний труд - заберiть пiстолет - iз знiмками бiльше восьмисот чоловiчих

органiв, якi вона оглянула й вимiряла 1932-го року на островi в Бардинському

морi, й вельми повчальними дiаграмами, викресленими з великою любов'ю пiд

доброзичними небесами - заберiть пiстолет, - а крiм того, я можу вам

влаштувати присутнiсть при стратах, не кожний знає, що електростiлець

пофарбований в жовтий - "

Я стрелив. Цього разу куля тюкнула в щось тверде, а саме в спинку

чорної гойдалки, яка була в кутi (й дещо схожої на скиллерiвську), причому

вона одразу ж зарухалась, хитаючись так хутко й бадьоро, що той, хто б

увiйшов у кiмнату, був би уражений подвiйним дивом: рухом самотньої

гойдалки, яка метлялася в закутi, i зiяючою пустотою крiсла, в якому щойно

була моя фiалкова мiшень. Перебираючи пальцi пiднятих рук, блискавично

крутячи крупом, вiн майнув у сусiдню зальцю, й наступної митi ми з двох

бокiв тягнули один в iншого, важко дихаючи, дверi, ключ вiд яких я

недобачив. Я знову перемiг, i з ще бiльшою сприттю. Кларiй Новус сiв за

рояль i взяв кiлька потворно-сильних, суттю iстеричних, громових акордiв:

його брили здригались, його розчепiренi руки напружено ухали, а нiздрi

бринiли тим судомним хропiнням, якого не було на звуковiй дорiжцi нашої

кiнобiйки. Далi стражденно наспiвуючи собi в нiс, вiн зробив марну спробу

вiдкрити ногою морського вигляду скриньку, бiля рояля. Наступна моя куля

влучила йому в бiк, i вiн став пiдiйматися з табурета все вище й вище, як в

божевiльному домi старий Нiжинський, мов "Вiрний Гейзер" в Вайомiнгу, мов

якесь давнє моє страхiття, на феноменальну висоту, чи так здавалось, i

роздираючи простiр, все ще здригаючись вiд темної ярої музики, вiдкинувши

голову, з виттям, вiн одну руку приклав до лоба, а iншою вхопився за пахву,

наче його вжалив шершень; пiсля чого, спустився знов на пiдлогу й знов,

прийнявши образ товстого мужчини в халатi, чкурнув у хол.

Бачу, як я пiшов за ним через хол, де з якимсь подвiйним, потрiйним

кенгуровим стрибком, залишаючись дибки на прямих ногах при кожному стрибку,

спершу за ним услiд, далi мiж парадними дверима, я виконав натужено-пружний

танок, щоб не дозволити йому вийти, адже дверi, як увi снi, були не щiльно

закритi.

Знов одновившись, ставши тепер величним i дещо похмурим, вiн почав

пiдiйматись широкими сходами - й змiнивши позицiю, але не пiдступаючи

близько, я виконав послiдовно три-чотири пострiли, завдаючи йому кожним

поранення, й щоразу, як я це з ним робив, робив цi жахливi речi, обличчя в

нього безглуздо сiпалось, нiби вiн клоунською гримасою перебiльшував бiль:

вiн уповiльнював крок, вiн закочував напiвзлiпленi очi, вiн видавав жiноче

"ах", i вiдзивався здригом на кожне попадання, як начебто я лоскотав його, й

поки мої незграбнi, слiпi кулi проникали в нього, культурний Ку казав

пошепки, з нарочито британським акцентом - весь час жахливо сiпаючись, та

здригаючись, щирячись, та разом з тим нiби незначущим, i навiть люб'язним,

видом: "Ах, це дуже боляче, сер, не треба вже... Ах, це просто нестерпно

боляче, мiй дорогий сер. Прошу вас утримайтесь. Ах, до чого ж боляче... Мiй

боже! Ух! Як гидаво... Знаєте, ви не повиннi були б - ". Його голос завмер,

коли вiн долiз до пляцiвки, та вiн далi йшов незвичайно впевненим кроком,

попри кiлькiсть свинцю, всадженого в його пухке тiло, й тут я збагнув, з

почуттям безнадiйної розгубленостi, що не тiльки менi не вдалося добити

його, але що я заряджав сердегу новою енергiєю, наче кулi цi були капсулями,

в яких грав елiксир молодостi.

Я знов зарядив пустий кольт - чорними й збагрянiлими пальцями - торкнув

щось, змащене його густою кров'ю. За тим я поспiшив приєднатись до нього на

верхньому поверсi.

Вiн ступав по галереї, скривавлений i поважний, шукаючи вiдкрите вiкно,

хитав головою й все ще дужався вмовити мене не коїти вбивства. Я спробував

влучити йому в скроню. Вiн вiдступив у свою спальню з пурпурним мiсивом

замiсть вуха.

"Геть, геть звiдси", проказав вiн, кашляючи й плюючись; тут з подивом

божевiлля я побачив, що цей забризканий кров'ю, та все ще рухливий мосьпан

влiзає в постiль i загортається в хаос iз простирадл i покривал. Я стрелив у

нього майже впритул, й тодi вiн вiдкинувся назад i велика рожева булька, яка

чимось нагадувала дитинство, напнулась на його губах, зросла до величини

iграшкової надувної кульки й луснула.

Можливо, впродовж двох-трьох секунд я втратив зв'язок з дiйснiстю, але

це зовсiм не скидалось на те затьмарення розуму, на яке багнуть послатись

пересiчнi злочинцi; навпаки, хочу пiдкреслити, що я вiдповiдаю за кожну

пролиту краплю його бульчастой кровi; але вiдбувся певний часовий пересув: я

сидiв у подружнiй спальнi, де в лiжку лежала хвора Шарлотта. Куїльтi вмирав.

Замiсть пiстолета (на якому я сидiв) я тримав у руках його туфлю. Я

отямився, влаштувався зручнiше в крiслi й поглянув на ручний годинник. Скло

щезло, та вiн ходив. Вся ця сумна iсторiя забрала бiльше години. Вiн,

нарештi, затих. Жодного полегшення я не вiдчував; навпаки, мене гнiтив ще

бiльш нестерпний тягар, нiж той, якого я прагнув позбутись. Я не мiг змусити

себе доторком упевнитись в його смертi. В усякому разi, на око вiн був

мертвий: бракувало доброї чвертi його лиця, i вже спустились зi стелi двi

мухи, ледве вiрячи своєму нечуваному щастю. Руки в мене були не в кращому

виглядi, нiж у нього. Я вмився якось у сумiжнiй ваннiй. Тепер можна було

вiдбути. Коли я вийшов на майданчик сходiв, мене очiкував сюрприз: живе

дзижчання, яке я вже чув i брав за дзвiн у вухах, - виявилось сумiшшю

голосiв i грамофонної музики, що плинула з нижньої вiтальнi.

Я знайшов там групу щойно, вочевидь, прибулих людей, якi безтурботно

розпивали хазяйську горiлку. В крiсла розлiгся величезний товстун; двi

чорноволосi, блiдi молодi красочки, безсумнiвно, сестри, одна бiльша, друга

(майже дитина) менша, скромно сидiли близенько на краю тахти. Червонощокий

добродiй з яскраво блакитними очима наразi принiс їм двi склянки з чимось iз

кухнi-бару, де двi-три жiнки базiкали мiж собою й дзенькали кавалками льоду.

Я зупинився в дверях i сказав: "Панове, я щойно вбив Клера Куїльтi". "Й

добре зробили", промовив червонощокий йомость, пропонуючи при цьому трунок

старшiй з двох красочок. "Хтось-бо давно б повинен був його закокошити",

зазначив товстун. "Що вiн каже, Тонi?", спитала зiв'яла блондинка з-пiд арки

бару. "Вiн каже", вiдповiв їй червонощокий, "що вiн вбив Ку". "Що ж",

проказав ще iнший пан, припiднявшись з навпочiпок в кутi вiтальнi, де вiн

перебирав грамофоннi платiвки. "Що ж, ми всi одного чудового дня мали б

зiбратися й зробити це". "Хоч би там як", сказав Тонi, "йому вже час

спуститись. Ми не можемо довго чекати, якщо хочемо потрапити на початок

гри". "Дайте цьому добродiю щось випити", сказав товстун. "Хочете пива?",

спитала жiнка в штанях, показуючи менi здаля кружку.

Тiльки красочки на тахтi, обидвi в чорному, мовчали; молодша все мацала

медальйон на бiлiй шийцi, та обидвi мовчали, такi молоденькi, такi доступнi.

Музика на мить зупинилась для перемiни платiвки, й тут долинув глухий шум з

боку сходiв. Тонi та я поспiшили до холу. Куїльтi, якого я зовсiм не чекав,

виповз якимсь чином на верхнiй майданчик i там важко возився, хляпаючи

плавцями; та скоро, впав фiолетовим горбом, застиг - тепер вже назавжди.

"Поквапся, Ку", смiючись крикнув Тонi, й зi словами: "Вочевидь, пiсля

вчорашнього - не так-бо швидко...", вiн повернувся до вiтальнi, де музика

заглушила решту його фрази.

Це ось (подумав я) - кiнець мудрованого спектаклю, поставленого для

мене Клером Куїльтi. З важким серцем я залишив цей дерев'яний замок i пiшов

крiзь петлястий вогонь сонця до свого Iкара. Два iнших вози були щiльно

запаркованi з обох бокiв вiд нього, й менi не одразу вдалося вибратись.

36.

Все, що за цим йде - доволi пласке та блiде. Я помалу поїхав пiд гору й

за деякий час похопився, бо це зовсiм не дорога до Паркiнгтона. Макiнтош я

залишив в будуарi, а камратка в ваннiй. Нi, це не була оселя, в якiй я зичив

би собi жити. Майнула дозвiльна думка, що, можливо, генiальний хiрург

змiнить власну кар'єру й разом з нею - хто знає - всю долю людства, тим, що

воскресить Курив-кувiльтi, Клера Дромадера. Менi загалом було байдуже;

хотiлось забути все це мерзоття, - й коли я в подальшому довiдався, що вiн

не ожив, я тiльки одному зрадiв - не доведеться, отже, в думках стежити

багато мiсяцiв за пекучим i вiдразливим процесом його одужання, перериваним

всякими незугарними погiршеннями та операцiями, й увiнчаним, можливо, моїм

вiзитом до нього з метою перевести його увiч у реальнiсть тiлесностi зi

стану примари. Апостол ома був не такий дурний. Та чи не дивно, що вiдчуття

дотику, яке нескiнченно менше цiнується людиною, нiж зiр, не тiльки

втрачається рiдше за все, але стає в критичнi моменти нашим головним, якщо

не єдиним критерiєм дiйсностi. Я був весь просочений нещасним Куїльтi - весь

просочений вiдчуттям нашої боротьби перед пролиттям кровi.

Шосе тепер тягнулось серед полiв. Менi спало на думку (не в знак

якогось протесту, не в виглядi символу або чогось в цьому родi, а просто як

можливiсть нового переживання), що як вже я порушив людський закон, чому б

не порушити й кодекс дорожнього руху? Отже, я перебрався на лiвий бiк шосе,

й перевiрив - як це? Виявилось вельми непогано. Таке собi приємне танення

пiд ложечкою з лоскотом "вiдомого дотикання", плюс думка, що немає нiчого

ближчого до спростування основних законiв фiзики, нiж навмисна їзда не по

тому боцi. В цiлому, вiдчуваний мною прекрасний свербiж був на високому

рiвнi пiднесення. Тихо, замислено, не швидше двадцяти миль на годину, я

зглиблявся в дивний, дзеркальний свiт. Рух на шосе був не дужий. Випадковi

авта, що проїжджали по їм наданiй вiд мене сторонi, оглушливо гудiли на

мене. Стрiчнi ж вози вихляли, шарахались, i кричали зi страху. Скоро я вже

наближався до бiльш населених мiсць. Проїзд крiзь червоне свiтло нагадував

менi таємний ковток бургундського вина з часiв мого дитинства. Мiж тим,

виникали ускладнення. За мною слiдували, мене супроводжували. За тим, вперед

мене, два патрульних вози розташувалися так, щоб зовсiм перетнути менi шлях.

Плавним рухом я завернув з шосе й, сильно стрибнувши два-три рази, вз'їхав

угору по трав'янистому схилу, серед здивованих корiв, i там, тихесенько

гойдаючись, зупинився. Щось на кшталт турботливого гегельянського синтезу

поєднує тут двох покiйникiв.

Мене тепер повиннi були вийняти з авта (прощавай Iкаре, дякую за все,

старий!), я-бо передчував задоволення вiддати себе до численних рук i нiчим

не сприяти їм, поки вони будуть нести мене, спокiйного, зручно розкинутого,

лiниво всьому поступливого, як пацiєнт, i беручого дивну насолоду вiд

власної в'ялостi й абсолютно надiйної пiдтримки з боку полiцiянтiв i

представникiв швидкої допомоги. Й допоки я чекав, щоб вони пiдбiгли до мене

на високий схил, я викликав подумки останнiй мiраж, образ, сповнений

здивування й безнадiї. Раз якось, скоро пiсля її зникнення, напад мерзенної

нудоти змусив мене залишити машину на старiй, напiвзарослiй гiрськiй

стежинi, яка то супроводжувала, то перетинала новеньке шосе, й уся

пiстрявiла вiд диких айстр, що купались у розрiдженому теплi

блiдо-блакитного дня наприкiнцi лiта. Пiсля корчiв вивергання, яке випнуло

мене навиворiт, я сiв одпочити на валун, а за тим, на пiдставi, що свiже

повiтря стане менi корисним, пройшов декiлька крокiв по напрямку до низького

кам'яного парапету на стрiмчастому боцi шосе. Дрiбнi коники прискали з

сухого придорожнього бур'яну. Тендiтна хмаринка нiби розгортувала обiйми,

поступово плинучи до бiльш ґрунтовної хмари, що належала до iншої, млявої,

лазур'ю напiвзатопленої системи. Коли я пiдiйшов до ласкавої прiрви, мене

торкнуло звiдти мелодiйне поєднання звукiв, що пiдiймались, як пара, над

гiрничопромисловим мiстечком, яке було пiд моїми ногами в складцi долини.

Можна було добачити геометрiю вулиць мiж квадратами червоних та сiрих стрiх,

i зеленi серпанки дерев, i змiясту рiчку, й дорогоцiнний блиск мiського

смiтника, й, за мiстечком, схрещення дорiг, що роздiляли темнi та свiтлi

клаптi полiв, а за цим усiм - лiсисте громаддя гiр. Та навiть яскравiше, нiж

цi зустрiчнi, мовчазно радiснi фарби - адже є кольори й вiдтiнки, якi з

умлiванням святкують свої зустрiчi - яскравiше й мрiйливiше для вуха, нiж

вони для ока, було повiйне тремтiння збiрних звукiв, неперерваних i на мить

при сходженнi своєму до гранiтної полицi, на якiй я стояв, витираючи

мерзотного рота. Й раптом я збагнув, що всi цi звуки належать до одного

роду, й що жодних iнших звукiв, крiм них, не пiдiймається з вулиць прозорого

мiстечка. Читачу! Мелодiя, яку я чув, складалася зi звукiв граючих дiтей,

тiльки з них, i таким криштальним було повiтря, що в мряючому злиттi

голосiв, i величних, i мiнiатюрних, вiдчужених i разом з тим чарiвливо

близьких, прямодушних i дивно загадкових, слух iнодi розрiзняв, наче

звiльнений, майже членороздiльний вибух свiтлого смiху, чи брязкiт лопати

або гримотiння лялькового вiзочка, та все було надто далеко внизу, щоб око

могло помiтити якийсь рух на тонко витравлених по мiдi вулицях. Стоячи на

високому схилi, я жадiбно слухав цi музикальнi вiбрацiї, цi спалахи окремих

вигукiв на тлi рiвного рокотання, й тодi-то я зрозумiв, що

пронизливо-безнадiйний жах не в тому, що Лолiти немає поряд, а в тому, що

голосу її нема в цьому хорi.

Отже, ось моя повiсть. Я перечитав її. До неї прилипли скравки кiсного

мозку, є висохла кров, на неї сiдають красивi яскраво-смарагдовi мухи. На

тому чи iншому заворотi я вiдчуваю, як моє слизьке "я" плине вiд мене до

таких глибоких i темних вод, що нема бажання туди лiзти. Я закамуфлював те,

що могло б вразити когось iз живих. I сам я перебрав чимало псевдонiмiв,

поки не вигадав особливо притаманний менi. В моїх нотатках є й "Отто Отто",

й "Месмер Месмер" i "Герман Герман"... та чомусь менi здається, що мною

обране iм'я краще за все виражає потрiбну ницiсть.

Коли я почав, п'ятдесят шiсть днiв тому, писати "Лолiту", - спочатку в

шпиталi для психопатiв, де перевiряли мiй глузд, а пiсля в цiй добре

обiгрiванiй, хоч вельми подiбнiй до могили, темницi, - я мiркував, що

використаю цiлком мої записи на судi, щоб врятувати, не голову мою,

звичайно, а душу. Посеред працi, однак, я побачив, що не можу виставити на

розгляд живу Лолiту. Я, може, скористаюся чимось iз моєї повiстi на закритих

засiданнях, та її друк змушений вiдкласти.

З причин, якi можуть побачитись очевиднiшими, нiж вони є насправдi, я

проти смертної кари; на цю думку пристануть, сподiюсь, мої суддi. Якщо б я

постав, як пiдсудний, перед самим собою, я б присудив себе до тридцяти п'яти

рокiв ув'язнення за розбещення й виправдав би себе в iншому. Та навiть так,

Доллi Скиллер, мабуть, переживе мене на багато рокiв. Подальше рiшення

береться мною з усiєю законною силою й пiдтримкою пiдписаного заповiту; я

бажаю, щоб цi нотатки були надрукованi лиш пiсля смертi Лолiти.

Таким чином анi тебе, анi мене вже не буде в живих на той час, коли

читач розгорне цю книгу. Та

допоки в мене кров грає ще в пишучiй руцi, ти є така ж невiд'ємна, як

я, частина благословенної матерiї свiту, i я в змозi сполучитись з тобою,

хоч я в Новому Йорку, а ти в Алясцi. Будь вiрна своєму Дiковi. Не давай

iншим мужчинам торкати тебе. Не розмовляй з чужими. Сподiюсь, що ти будеш

любити своє дитинча. Сподiюсь, що це буде хлопчик. Сподiюсь, що чоловiк твiй

буде завжди добре з тобою поводитись, бо iнакше мiй привид його настигне, як

чорний дим, як знавiснiлий колос, й розiтне його на шматки, нерв за нервом.

I не жалiй К.К. Довелось вибрати мiж ним i Г.Г. i хотiлось дати Г.Г.

протриматись мiсяця на два довше, щоб вiн мiг змусити тебе жити в уявi

прийдешнiх поколiнь. Кажу я про тури i янголiв, про таїну сталих пiгментiв,

про передбачення в сонетi, про спасiння в мистецтвi. Й це - єдине безсмертя,

яке ми можемо з тобою подiлити, моя Лолiто.

--- КІНЕЦЬ ---

Файл взято з е-бібліотеки «Чтиво»

www.chtyvo.org.ua