Лоліта

"Долорес!", скрикнула Марiя, входячи за мною, повз мене, крiзь мене -

пухла хвойда - i блимаючи вiями й починаючи швиденько складати бiлу

фланелеву ковдру, далi блимаючи: "Долорес, ваш татонько думає, що ви

отримуєте листи вiд любаска. Це я" (постукуючи себе спогорда, по золоченому

хрестику), "я отримую їх. I мiй татонько може парле-франсе не згiрше

вашого".

Вона вийшла. Долорес, така рожева, з золотою рудинкою, з губами щойно

барвно намазаними, з розчесаним до блиску волоссям, по якому вона

понишпорила щiткою, як це тiльки вмiють американськi дiвчинки, лежала,

простягши довгi руки на ковдрi, й невинно всмiхаючись - чи то менi, чи в

нiщо. Посеред нiчного столика, поряд з паперовою серветкою й олiвцем, горiв

на сонцi її топазовий перстеньок.

"Якi жахнi жалобнi квiти", сказала вона, беручи букет. "Та все одно -

спасибi. Тiльки зласкався, прошу, облиш французьку - це тiльки дратує

людей".

Тут знову вбiгла звичайним своїм алюром стигла молода шльондра, пахнучи

сечею й часником, з газетою "Дезерет", яку моя чудовна пацiєнтка шпарко

схопила, не звертаючи уваги на розкiшно iлюстрованi томи, принесенi мною.

"Моя сестра Анна", сказала басконка (завершуючи колись повiдомлене

новою думкою) "працює в Пандерозi".

Завжди менi шкода Синьої Бороди. Цi брутальнi брати... Est-ce que tu ne

m'aimes plus, ma Carmen? Нiколи не кохала. Я тепер не тiльки знав, що моя

любов безнадiйна, ба також знав, що вони вдвох щось замислюють, змовляючись

по-баскському або по-земфiрському, проти мого безнадiйного кохання. Скажу

бiльше: Лолiта вела подвiйну гру, адже вона шила в дурнi i глупу,

сентиментальну Марiю, якiй повiдала, ймовiрно, що хоче жити в життєрадiсного

дядечка, а не в жорстокого, мрячного батька. Й друга доглядальниця, якої я

так i не добачив, i дурник, що вкочував койки та гроби в лiфт, i пара

iдiотських зелених папужок, якi займали клiтку в приймальнi - всi, всi вони

брали участь в пiдлiй змовi. Марiя, певно, думала, що комедiйний татко

Професор Гумбертольдi перешкоджає любовнiй iнтризi мiж Долорес i замiсником

батька, гладiйком Ромео (ба не забудьмо, що ти був гладенький, Ромко, попри

всi цi наркотики - "снiжок", "сiк радостi" тощо).

Менi поболювало горло; я стояв, глитаючи, край вiкна й дивився на

романтичну скелю, повислу високо в реготливому, змовницькому небi.

"Моя Кармен", звернувся я до неї (iнодi я звав її цим iм'ям), "ми

лишимо це пересохле, запалене, свербляче мiсто як тiльки тобi дозволять

пiднятись".

"До речi - менi потрiбнi мої речi", проказала гiтанонька, пiднявши

горбом колiна й перейшовши на iншу сторiнку газети.

"Тому що, знаєш", продовжував я, "нема сенсу сидiти в цьому мiстi".

"Нема сенсу сидiти будь-де", сказала Лолiта.

Я опустився в кретонове крiсло й, розкривши красивий ботанiчний атлас,

спробував, у зумливiй вiд спеки тишi, знайти в ньому мої квiти. Це виявилось

неможливим. Трохи згодом десь в коридорi пролунав музикальний дзвiночок.

Я не думаю, щоб у цьому претензiйному шпиталi було бiльше дюжини хворих

(з них "троє або четверо божевiльних", як менi весело заявила раз Лолiта);

i, звичайно, службовцi мали надто багато вiльного часу. Проте - теж задля

шику - суворо додержувались правил. Визнаю, що часто приходив у не вказанi

для вiдвiдин години. В поривi мрiйливого лукавства, схильна до видiнь Марiя

Лор (наступного разу їй примариться une belle dame toute en bleu,

пропливаюча по Гримучiй Ярузi в Нью-Лурдi), схопила мене за рукав, силячись

мене вивести. Я поглянув на її руку; вона забрала її. Iдучи - iдучи з

власної волi, - я почув, як Долорес Гейз повторює менi, щоб я завтра вранцi

принiс їй - не могла пригадати всього, що їй треба було в сенсi носильних та

iнших речей: "Принеси менi", крикнула вона (вже поза полем зору, адже дверi

здригнулись, дверi зачинялись, дверi зачинились) - "принеси менi всю нову

сiру валiзу та мамину, мамину! "; та наступного ранку я дрижав од застуди, й

був ущент п'яний, i вмирав у мотельному лiжку, де вона пролежала всього

кiлька хвилин, i все, що я був сильний зробити, з огляду на цi колами бiгучi

обставини, було послати їй обидвi валiзи з коханцем моєї вдiвоньки, могутнiм

i щиросердим водiєм вантажiвки. Я ясно бачив собi, як моя дiвчинка показує

Марiї свої клейноди... Звiсно, я був у дещо нестямному станi, й наступного

дня я ще такий був хитливий i несформований, що, коли поглянув у вiкно

ванної на сумiжну галявку, то побачив гарний молодий ровер моєї Доллi, що

стояв там на своїй пiдпорцi, причому грацiйне переднє колесо було вiдвернуте

вiд мене, як завжди, а на сiдлi сидiв горобець, - та це був ровер господинi,

i зi слабкою усмiшкою хитаючи головою вслiд нiжному видиву, я ледь дочалапав

до лiжка й довго лежав, тихо i свято, як сказано - цитую не зовсiм точно - в

Роберта Браунiнга -

Свята правда! Як Долорес

На зеленому лужку

Вирiза на власну користь

Глупства та кiно-лузгу-

вирiзає з пiстрявих журнальчикiв, оточуючих Долорес на всiх наших

стоянках, а в мiстi мiж тим почали справляти велике нацiональне свято,

судячи з гучних хлопавок - справжнiх бомб, - якi весь час вибухали, й точно

о першiй п'ятдесят п'ять пополуднi менi почулось чиєсь свистiння за

напiвпрочиненими дверима котеджу й за тим - стук.

Ще був вантажний шофер Франк - величезний хлоп: вiн зостався стояти на

порозi, тримаючись за одвiрок i трохи посунувшись уперед.

"Здрастє. Дзвонять в мотель з лiкарнi. Доглядальниця Лор питає, чи вже

краще мiстеровi Гумберту, й чи збирається вiн завiтати сьогоднi?"

За двадцять крокiв, Франк здавався рум'яним та мiцним; за п'ять крокiв,

як зараз, видно було, що вiн пошитий з рум'яно-сiрої мозаїки шрамiв: в

Iталiї, пiд час останньої вiйни, його так бехнуло, що вiн пролетiв крiзь

стiну; однак, попри невимовнi калiцтва, Франк здатний був керувати

колосальною вантажiвкою, бавитись рибальством, полювати, пиячити й невтомно

користатись придорожнiми дiвками. Цього дня - чи то з нагоди великого свята

чи просто з бажання потiшити хвору людину - вiн зняв шкiрянку, яку за

звичаєм носив на лiвiй руцi (ця рука зараз прижата була до одвiрка) й являв

завороженому страждальцевi не тiльки повну вiдсутнiсть безiменного пальця й

мiзинця, ба також i голу дiвку, з кiноварними сисцями й кобальтовою iжицьою,

чарiвливо нататуйованою на тильному боцi його понiвеченої руки: вказiвний i

середнiй палець зображали її ноги, а на п'ясть припадала її голова в вiнчику

з квiття. Ах, як чудово... зокрема, коли вона, як зараз, прихилялась до

бруса, нiби хитра тея.

Я попросив його передати Марiї Лор, що я залишусь весь день у лiжку й

подзвоню моїй доньцi протягом наступного дня, якщо тiльки буду почуватися,

ймовiрно, полiнезiйського походження (в думках у мене ще траплялись

похибки). Тут вiн помiтив напрямок мого погляду й зробив так, що праве її

стегенце блудливо дригнуло.

"Окi-докi", проспiвав велетень Франк, лупнув по одвiрку й, посвистуючи,

пiшов з моїм дорученням, а я пив далi, й на ранок температура впала, й хоча

я був, як жаба, кволий, вдягнув свiй фiалковий халат поверх

кукурудзяно-жовтої пiжами й вiдправився в мотельну контору, де був телефон.

Усе було гаразд. Ясний голос повiдомив менi, що: так, усе гаразд, моя донька

вчора виписалась iз лiкарнi близько другої години опiвднi: її стрий, мiстер

Густав, заїхав за нею iз цуценям кокер-спаньйолем, й привiтом для всiх, на

Чорному Кадiлi Яку; вiн сплатив дольчин рахунок готiвкою й попросив менi

передати, щоб я не турбувався, залишався в теплому лiжку, а вони, мовляв,

їдуть до дiдуся на ранчо, як було домовлено.

Ельфiнстон (вiн у них тонкий, ба страшний) був - та й залишився таким,

сподiваюсь - прегарненьке мiстечко. Вiн нагадував, знаєте, макет - своїми

охайними деревцями з зеленої вати й будиночками пiд червоними стрiхами,

планомiрно розкиданими по паркету долини, й менi здається, я вже побiжно

казав про його зразкову школу, i храмину, i просторi прямокутнi житловi

дiлянки, з яких декотрi, втiм, зводились до вельми своєрiдних загонiв, де

мул або єдинорiг пасся в iмлi раннього липневого ранку. Забавна штука: на

одному грависто-скреготливому закрутi, я боком зачепив машину, яка була при

тротуарi, та сказав собi апатично, а власнику, що замахав руками, -

телепаично (в кращому разi), що вернусь у свiй час, адреса: Бурдська Школа,

провулок Бурди, мiсто Кабура; джин, що пiдтримував життя мого серця, мутив

мозок, i пiсля кiлькох пробiлiв i провалiв, притаманних епiзодам у снах, я

опинився в приймальнi лiкарнi, де старався побити лiкаря й кричав на людей,

якi ховались пiд стiльцi, й вимагав Марiї, яка, на своє щастя, була вiдсутня

того дня; грубi руки смикали мене за халат, вiдiрвавши нарештi кишеню, й

якимсь чином я опинився сидячи верхи на взятому мною за доктора "Не люблю

пацiєнта" лисому, засмаглому мужчинi, який врештi-решт пiдвiвся з пiдлоги й

зазначив з анекдотичним акцентом: "Ба хто тут тепер невротик, я вас питаю?",

по чому висока сувора сестра пiднесла менi сiм розкiшно iлюстрованих книг в

розкiшних оправах та iдеально складений шотландський плед, причому попросила

розписку, i в несподiванiй тишi я в передпокої помiтив пацiєнта, якому мiй

колега-автомобiлiст указував на мене, i я тихо розписався в одержаннi книг i

пледу - символiчний жест, який означав, що я вiдступаю мою Лолiту всiм цим

макакам, та що ж я ще мiг вдiяти? Одна проста думка стояла наче голяком

проти мене: головне - залишитись на волi. Якби я скоїв якийсь хибний крок, -

менi б довелось пояснювати всi подробицi свого злочинного життя. Тому вдав

iз себе подурiлого вiд пияцтва. Колезi-автомобiлiсту я заплатив, наплювавши

на страховку, скiльки вiн уважав за потрiбне. Блакитноокому доктору Блю,

який тепер гладив мене по руцi, я в сльозах повiдав про надто ряснi

уливання, якими я мислив доцiльним пiдтримувати непевне, але здорове, не

потребуюче жодних оглядiв серце. Перед усiм шпиталем я вибачився з таким

фасончастим схилянням, що ледь не впав, додавши втiм, що маю негарнi

стосунки з iншими членами гумбертiвського клану. Самому собi я шепнув, що

пiстолет мiй в безпецi, й що я все ще не позбавлений волi, - можу вистежити

втiкачку, можу знищити "брата".

23.

Вiдстань у тисячу миль по шовковисто-гладкому асфальту вiддiляла

Касбiм, де, наскiльки менi було вiдомо, червоний бiс по змовi з'явився

вперше, вiд рокового Ельфiнстона, куди ми прибули за тиждень до Дня

Незалежностi. Ця подорож тодi зайняла бiльшу частину червня, адже ми рiдко

проїжджали бiльше ста п'ятдесяти миль в день, збавляючи решту часу (до п'яти

днiв одного разу) на рiзних стоянках - якi, ймовiрно, були ним детально

передбаченi. Тут, мабуть, i треба було шукати бiсовий слiд; i цьому я

повнiстю присвятив себе пiсля декiлькох нечуваних днiв блукання по безжально

розгалужених дорогах поблизу Ельфiнстона.

Уяви, читачу, мене - такого сором'язного, який не любить привертати до

себе увагу, надiленого таким природним почуттям чемностi - уяви мене, який

ховає безумне горе пiд тремтливим запопадливим усмiхом i вимислює нагоду,

щоб з удаваною недбалiстю погортати готельну книгу, в якiй занотованi

прiзвища, адреси й возовi номери проїжджих. "Послухайте", казав я, "я цiлком

упевнений, що я тут вже якось зупинявся - дозвольте менi глянути в записи за

середину червня. Так-с. Нi, таки бачу, що я помилився, - на якiй смiшнiй

вулицi живе цей мiстер Буль: Кипро 3. Вибачте, що турбую". Або ж: "Один з

моїх клiєнтiв був у вас - я загубив його адресу - може ви зласкавитесь..." Й

не раз випадало, особливо якщо директор був певного типу похмурим мужчиною,

що менi вiдмовляли у власному проглядi.

Тут у мене позначено на аркушику: мiж 5-м липня i 8-м листопада, тобто

до мого повернення на кiлька днiв до Бердслея, я розписався (далеко не

завжди, втiм, залишаючись на нiч) в 342 готелях i мотелях. Ця цифра включає

декiлька закладiв мiж Касбiмом i Бердслеєм, з яких один подарував менi

несумнiвну тiнь бiса: "Роберт Роберт, Мольберт, Альберта". Менi доводилось

дуже обачно розподiляти свої розшуки в часi та просторi, аби не збудити

пiдозр; i було ймовiрно принаймнi п'ятдесят мiсць, де я просто цiкавився, не

розписуючись сам, та це нiчого не доводило, i я волiв споруджати платформу

правдоглядностi й доброзичностi тим, що перш за все платив за непотрiбну

менi кiмнату. Мiй огляд подав, що з трьохсот, близько, книжок, не менш як

двадцять мiстило ним залишений слiд; непоквапний бiс або зупинявся навiть

частiше нас або ж - на це вiн уповнi був здатний - розписувався деiнде зайве

з метою рясно зрядити мене блюзнiрськими натяками. Тiльки раз стояв вiн

тамож i тодi ж, що й ми, - й спав у декiлькох кроках вiд Лолiтчиної перини.

В кiлькох випадках вiн ночував у тому або сусiдньому кварталi; нерiдко ж

чекав у засiдцi в промiжному пунктi мiж двома умовленими стоянками. Як живо

пам'ятав я Лолiту, перед самим вiд'їздом з Бердслея, що лежала ницьма на

килимi в готелi з купою путiвникiв та мап, на яких вона позначала етапи й

зупинки своїм губним олiвцем!

Я вмить встановив, що наш бувший переслiдувач передбачив мої

розстеження й докинув менi на поживу ряд глузливих псевдонiмiв, каламбурiв

та iнших вивертiв. В першому ж мотелi, який я вiдвiдав, - "Пандерозова

Сосна", я знайшов, серед дюжини явно людських адрес, таке мерзоття: Ной П.

Ивтаблю, Вавнав, Колорадо. Моє гостре око негайно розшифрувало цю хамську

фразу. Хазяйка ласкаво проказала менi, що мiстер Ивтаблю пролежав п'ять днiв

у лiжку з сильним грипом, що вiн залишив авто для направи в невiдомому їй

гаражi та з'їхав новим возом - 4-го липня. Так, дiйсно, дiвчина на iм'я Анна

Лор тут працювала, та це було давно, тепер вона в шлюбi з бакалiйником в

Сидар Сiтi. Одної прекрасної мiсячної ночi я вистежив Марiю - в бiлих

шпитальних черевиках, вона йшла порожньою вулицею; будучи, як багато-хто,

автоматом, вона була намислила закричати, та менi вдалося її приособити в

досить простий спосiб - я впав на колiна i з визгами, додаванням святителiв,

почав благати її про допомогу. Вона клялась, що нiчого не знає. Хто вiн

такий, цей Ивтаблю? Вона нiбито завагалась. Я спритно витяг стодоларовий

бiлет. Вона пiдняла його на свiтло мiсяця. "Ваш братчик", прошепотiла вона

зрештою. Вибухнувши французьким прокльоном, я вихопив бiлет з її

зимномiсячної руки i втiк. Цей випадок навчив мене покладатись тiльки на

самого себе. Жодний сищик, звичайно, не знайшов би тих помiтних ниточок та

напутнiх зарубок, якi Трапп пiдганяв до мого-таки мозку, налаштовував на

мiй-таки стиль. Я, не мiг, зрозумiло, очiкувати, що мiй переслiдувач десь

залишив менi своє справжнє iм'я, та я сподiвався, що вiн коли-небудь

послизнеться на власнiй блискучiй дотепностi, насмiлившись додати бiльш

iндивiдуальну деталь, нiж вимагалось, або що вiн видасть надто багато через

якiсть цiлого, складеного з кiлькiсних частин, якi видавали надто мало. В

одному вiн мав успiх: йому вдалось демонiчною сiттю остаточно обплутати мене

й мою звивчасту, рвучку журбу. З безкiнечною майстернiстю клоуна-канатохiдця

вiн шарпався й запинався, й незрозумiлим чином вертався в стан рiвноваги,

завше, втiм, залишаючи менi спортивну надiю - якщо можна так висловитись,

коли йдеться про зраду, лють, спустошенiсть, жах i ненависть - що наступного

разу вiн нарештi перетисне. Цього так нiколи й не сталось - хоч вiн чортзна

як пiдставлявся. Ми всi в захватi вiд акробата в блискiтках, який з

класичною грацiєю й точнiстю йде по натягнутiй пiд ним струнi в тальковому

свiтлi прожекторiв; та скiльки бiльше тонкого мистецтва виказує гротесковий

фахiвець просiдаючого каната, вдягнений в лахмiття опудала й пародiюючий

п'яного! Чи не менi таке оцiнити...

Якщо цi зоставленi ним жартiвнi позначки й не встановлювали його особи,

вони зате вiдбивали його характер, - чи то радше певний однорiдний i

яскравий характер. В його "жанрi", типовi гумору (принаймнi в найкращих

проявах цього гумору), в "тонi" розуму, я знаходив дещо властиве менi. Вiн

iмiтував мене й брав на кпини. Його натяки вiдзначались певною вишуканiстю.

Вiн був начитаний. Вiн говорив французькою. Вiн був обiзнаний в дедалогiї й

логомантiї. Вiн милував еротику. Начерк в нього схожий був на жiночий. Вiн

мiг змiнити iм'я, та не мiг замаскувати, попри всi спроби перевдягти їх,

деякi лiтери, як наприклад його дуже своєрiднi "т" i "у". Острiв Quelquepart

було одним з найулюбленiших його мiсцезнаходжень. Вiн не користувався

самострумним пером - точна вказiвка (як ствердить вам усякий психiатр), що

пацiєнт - репресивний ундинiст. Людинолюбство змушує нас побажати йому, щоб

вiднайшлися русалоньки в водах Стiксу.

Головною рисою його була задерикуватiсть. Мiй боже, як смакувало

сердезi дражнити мене! Вiн пiддавав сумнiву мою ерудицiю. Я достатньою мiрою

гордий вiд того, що знаю дещо, щоб скромно визнати, що не знаю всього.

Можливо, я пропустив деякi пуанти в цьому криптографiчному пепер-чесi. Який

трепет торжества та гидливостi iздригав крихке єство моє, коли, бувало,

серед простих, невинних iмен в готельному списку таємний сенс його

диявольської крутиголовки вмить еякулював менi в обличчя! Я помiчав, що як

тiльки йому починало ввижатись, що його крутнi стають занадто мудрованi,

навiть для такого експерта, як я, вiн мене надив iзнову простiшою скриткою.

"Арсен Люпен" був очевидний напiв-французовi, що пам'ятав детективнi

оповiдання, якими вiн переймався в дитинствi; й чи треба б було знатись на

кiнематографi, щоб розколоти кепську заколупку в адресi: "П.О. Тьомкiн,

Одеса, Техас". У не менш нестерпному стилi, та по сутi достойному розуму

культурного пана, а не полiцiянта, не пересiчного злодiя, не шпетного

комiвояжера, були такi вигаданi iмена, як "Ертуар Ромб" - явна переробка

iменi автора "Le Bateu Blue" - так буде i менi дозволено трохи поглузувати,

панове! - або "Морiс Шметтерлiнг", вiдомий своєю п'єсою "L'Oiseau Ivre" (що,

вскочив, читачу?). Кепське, але кумедне "Д. Оргон, Ельмiра, Новий Йорк"

вийшло, звичайно, з Мольєра; й тому що я допiру багнув зацiкавити Лолiту

вiдомою комедiєю вiсiмнадцятого столiття, я радо вiтав старого приятеля -

"Гаррi Бумпер, Шерiдан, Вайомiнг". З невинних Бермудських Островiв вiн

зробив дотеп - словограй, який пристойнiсть не дозволяє менi навести, й

усякий фрейдист з нiмецьким прiзвищем i декотрим знанням в галузi релiгiйної

проституцiї збагне миттєво натяк в "Др. Китцлер, Ерiкс, Мiс." Що ж, все це

незле. Потiха доволi вбога, та взагалi без особистих випадiв, а тому

нешкiдлива. Не наводжу записiв, якi мене зацiкавили своєю, так мовити, явною

зашифрованiстю, та разом з тим не пiддавались розшифруванню, адже вiдчуваю,

що просуваюсь навпомацки крiзь пограничний туман, де словеснi перевертнi

постають, можливо, живими туристами. Що це, наприклад: "Фратер Грiмм, Океан,

Келькопар"? Чи дiйсною людиною - з випадково однаковим з ним начерком - був

дехто "Н.С. Аристофф" родом з "Катагели"? Де твоє жало, Катагело? А що це:

"Джемс Мавор Морелл, Каламбург, Англiя"? "Аристофан", "Каламбур" - чудово,

та чого я не второпав?

Одна риса, повторювана в цих пiдробках, вкидала мене в аж надто болюче

здригання. Такi речi, як "Г. Трапп, Женева, Новий Йорк", означали зраду з

боку моєї супутницi. Комбiнацiя "О. Бердслей, Лолiта, Техас" доводила, попри

iснування такого мiста в Техасi - (й при тому яснiше, нiж покручене в

Чампiонi телефонне повiдомлення), що слiд шукати початок всiєї пригоди на

атлантичному боцi Америки. "Лука Пiкадор, Меррi Мей, Мерiленд" мiстило

жахливий натяк на те, що моя маленька Кармен видала негiднику вбогий шифр

ласкавих iмен i свавiльних називань, якi я їй давав. Тричi повторена була

адреса: "Боб Браунiнг, Долорес, Колорадо". Безбарвне "Гарольд Гейз,

Мавзолей, Мексика" (яке в iнший час могло б мене порозважити) передбачало

знайомство з минулим дiвчинки - й на хвилину менi з'явилась жахiтна думка,

що "Дональд Отто Ких" з мiстечка "Сьєра" в штатi "Невада" - старий друг

сiм'ї, бувший, можливо, коханець Шарлотти, щиросердий, може, захисник дiтей.

Та найуразливiше мене приголомшила блюзнiрська анаграма нашого першого

незабутнього перепочинку (1947-го року, читачу!), яку я вiдшукав у книзi

касбiмського мотелю, де вiн ночував поряд з нами: "Мик. Павлич Реготов,

Вран, Арiзона".

Покрученi автовi номери, що їх залишали всi цi Кучерськi, Фатаморгани й

Траппи, лише вказували на те, що власники заїздiв погано перевiряють

iдентифiкацiю машин, подавану проїжджими. Посилання - неповнi або

неправильнi - на авта, якi наш переслiдувач винаймав для коротких перегонiв

мiж Уейсом та Ельфiнстоном, я, звiсно, не мiг використати. Номер, що належав

до його початкового, вочевидь власного, Яка - являв собою мигтiння мiнливих

цифр, з яких однi вiн пересував, iншi переробляв або пропускав; та самi

комбiнацiї тих цифр якось перегукувались (наприклад, ВШ 1564 та ВШ 1616 або

КУ 6969 та КУКУ 9933), хоч i були так хитро сполученi, що не пiддавались

приведенню до спiльного знаменника.

Менi спало на думку, що пiсля того, як вiн передав вишневий Як

посiпакам в Уейсi й перейшов до системи "перекладних", наступники його могли

виявитись менш обачливими та, можливо, залишили в якiйсь готельнiй книзi

прототип тих взаємно сполучених номерiв. Та якщо шукати бiса по дорогах, по

яких вiн напевно проїхав, було такою важкою, заплутаною й безнадiйною

справою, чого мiг я очiкувати вiд спроб вхопити слiд невiдомих

автомобiлярiв, подорожуючих по невiдомих менi маршрутах?

24.

На той час, як я досяг Бердслея, за правилами тiєї рекапiтуляцiї, про

яку я тепер достатньо поговорив, в моїй головi склався доволi повний образ,

i цей образ я звiв - шляхом виключення (завжди ризикованим) - до того

єдиного конкретного першоджерела, яке робота хворого мозку й хиткої пам'ятi

могла вiдшукати.

Крiм превелебного Рiгор Мортiс (як дiвчинки похрестили пастора) i

почтивого старця, що викладав необов'язковi нiмецьку та латину, в

Бердслейськiй гiмназiї не було постiйних вчителiв чоловiчої статi. Та

двiчi-тричi за навчальний рiк (1948-49) приходив з чарiвним лiхтарем

мистецтвознавець з Бердслейського Унiверситету показувати гiмназисткам

кольоровi знiмки французьких замкiв i зразки iмпресiонiстичного живопису.

Менi хотiлось бути присутнiм на цих проекцiях i лекцiях, та Доллi, як це в

нас узвичаїлось, попросила мене не ходити, - i край. Крiм того, я пам'ятав,

що Гастон називав цього саме викладача блискучим gar on; та це було все;

пам'ять вiдмовлялась дати менi iм'я знавця старовинних шато.

В день, призначений для кари, я пройшов по сльотi через унiверситетське

подвiр'я в одну з указаних менi будiвель. Там я дiзнався, що прiзвище

мистецтвознавця Рiггс (це дещо нагадувало прiзвище знайомого нам служителя

культу), що вiн самотнiй, i що за десять хвилин вiн вийде з

унiверситетського музею, де зараз читає лекцiю. Я сiв на мармурову лаву (дар

деякої Цецилiї Рамбль) при входi в лекцiйну залу музею. Дожидаючись там, iз

хворобливим вiдчуттям у пiдмiхуровiй залозi, на пiдпитку, виснажений

нестачею сну, стискаючи кольт в кулаку, всунутому в кишеню макiнтоша, я

раптом схаменувся - адже я з'їхав з розуму й ладний був скоїти глупство.

Iснував один шанс iз мiльйонiв, що Альберт Рiггс, доцент, замкнув мою Лолiту

в себе в будинку, 69, вулиця Лiнтера - в назвi було щось знайоме... Нi, вiн

нiяк не мiг бути моїм згубником. Дурощi. Я втрачав розум i гайнував час. Вiн

та вона зараз у Калiфорнiї, а не тут.

Скоро, за бiлими статуями в оздобi вестибуля, я помiтив неясне

пожвавлення. Дверi - не тi, в якi я жадiбно уп'явся, - а iншi, дальшi,

бадьоро розкрились, i серед зграйки студенток заплигала, як пробка, лисина

щуплявого лектора, а за тим до мене почали просуватись його блискучi карi

очi. Я нiколи в життi його не бачив, хоч вiн став наполягати, що ми якось

познайомились на учтi в саду Бердслейської школи. А як ся має моя чарiвлива

донька, тенiсистка? В нього, нажаль, ще одна лекцiя. Побачимось!

Iншi спроби довiдатись уможливились не так скоро. Через об'яву в одному

з журнальчикiв, що залишились менi вiд Лолiти, я наважився ввiйти в зносини

з приватним сищиком, колишнiм боксером, i просто щоб дати йому поняття про

метод, яким користався негiдник, що переслiдував нас з Ельфiнстона, я

ознайомив його з деякими зразками iмен та адрес, набраних мною в зворотному

шляху. Вiн зажадав вагомого авансу, i протягом двадцяти мiсяцiв - двадцяти

мiсяцiв, читачу! - бовдур займався тим, що копiтко перевiряв цi явно

вигаданi данi! Я вже давно порвав з ним всякi дiловi стосунки, коли якось

вiн з'явився менi зi звитяжним виглядом i повiдомив, що Боб Браунiнг дiйсно

живе бiля селища Долорес у пiвденно-захiдному Колорадо, й що вiн виявився

червоношкiрим кiностатистом вiсiмдесяти з гаком рокiв.

25.

Ця книга - про Лолiту; тепер, коли доходжу до тiєї частини, яку б я

назвав (якби мене не випередив iнший страждалець, також офiра внутрiшнього

згоряння) "Dolor s Disparue", детальний опис останнiх трьох пустих рокiв,

вiд початку липня 1949 до середини листопада 1952, не мав би сенсу. Хоча й

варто вiдзначити деякi важливi подробицi, менi хотiлося б обмежитись

загальним враженням: в життi, на повному льотi, розкрилися з трiском боковi

дверi й увiрвався рев чорної вiчностi, заглушивши подмухом вiтру крик

одинокої смертi.

Дивно - я майже нiколи не бачив i не бачу Лолiту ввi снi такою, якою

пам'ятаю її - якою бачив її наяву, в думках, з невгамовством душевної

хвороби, в галюцинацiях дня та безсоннях ночi. Якщо вона й снилась менi,

пiсля свого зникнення, то з'являлась вона в дивних i безладних образах, у

виглядi Валерiї або Шарлотти, або сумiшi тої та iншої. Змiшаний привид

наближувався, бувало, до мене, скидаючи з себе покривку за покривкою, в

атмосферi великої меланхолiї, великої нехотi. Ця Нiби-Лолiта (i

Нiби-Валерiя) в'яло просила мене роздiлити з нею тверду канапку, або просто

вузьку дошку, або дещо зразка гiнекологiчного ложа, в якому вона

розкидалась, привiдкривши плоть, як клапан гумової камери футбольного м'яча.

З розколотим або безнадiйно загубленим зубним протезом, я потрапляв у гидкi

мебльованки, де для мене влаштовувались скучнi вечори вiвiсекцiї, за звичай

завершуванi тим, що Шарлотта або Валерiя ридала в моїх скривавлених обiймах,

i я їх нiжно цiлував братнiми губами в поснулому безладдi вiденського

лахмiття, продаваного з молотка, жалю, iмпотенцiї й брунатних перук

трагiчних старух, яких щойно отруїли газом.

Якось я витяг з бiдного Iкара i знищив давно нагромаджену купу

журнальчикiв для пiдлiткiв. Вам вiдомий тип цих видань: в сенсi емоцiй, це -

кам'яний вiк; в сенсi гiгiєни - епоха, принаймнi, мiкенська. Красива, ба

надто вже доросла актриса, з велетенськими вiями й пухлою, м'язно-червоною

нижньою губою, рекомендувала новий шампунь. Бедлам реклам. Юним школяркам

подобаються брижi на спiдницях - que c' tait lion, tout cela! Коли

запрошують з ночiвлею, ґаздиня повинна зготувати для кожної гостi халат.

Безладнi деталi тамують в розмовi усе красномовство. Нам всiм траплялось

стрiчати на вечiрках для конторських службовцiв "копуху" - дiвчинку, яка

копає нiгтями шкiру на обличчi. Тiльки якщо вiн надто старий або займає дуже

високе становище, старому мужчинi дозволено не знiмати шкiрянок, перед тим

як потиснути дамi руку. Зваблюй серця носiнням нашого Нового

Черевцезаховника: нi бочцiв, нi черевцiв. Тристан i три дамських стани в

кiно. Так-с, панове-с: одруження Джо та Дженнi збуджує джудження.

Перетворись у романтичну красуню швидко й дешево. Книжки-комiкс: кепське

дiвчисько (чорнявка), товстун-батько (з сигарою); хороша дiвчинка (руда),

красивий татусик (з пiдстриженими вусами). Або нестерпна серiя з

горилоподiбним опудалом та його жiнкою, гномоглядною гнидою. Et moi qui

t'offrais mon g nie... Я пригадав доволi грацiйнi, глупотнi вiршики, якi я

для неї писав, коли вона була дитиною. "Не глупотнi", кидала вона в'їдливо,

а "саме глупоття":

Пролiтає колiбрi на аеропланi,

Йде змiя собi чемно в сорочцi латанiй...

Або

Так поводиться дивно з крiльчихою кролик,

Що кроликарi всi смiються до болю.

Деякi її речi було важко викинути. До кiнця 1949-го року я плекав, i

боготворив, i споганював поцiлунками, сльозами й слизотою пару її старих

тапочок, ношену хлопчикову сорочку, потертi ковбойськi штанцi, зiм'яту

шкiльну кепочку й iншi клейноди цього роду, знайденi в багажному вiддiленнi

воза. Коли ж я збагнув, що з'їжджаю з розуму, я зiбрав цi речi, додав до них

дещо, залишене на складi в Бердслеї - ящик з книгами, її ровер, старе

пальто, черевики - й на п'ятнадцятий день її народження надiслав це як дар

вiд незнайомця в сиротинець на вiтряному озерi поблизу канадського кордону.

Не виключаю, що якби я звiрився доброму гiпнотизеровi, вiн би мiг

витягти з мене й допомогти менi розкласти логiчним узором деякi випадковi

спогади, якi проступають крiзь тканину моєї книги iз значно бiльшою

чiткiстю, нiж вони спливають менi в пам'ятi - навiть тепер, коли я вже знаю,

що та кого вишукувати в минулому. В той час я тiльки вiдчував, що втрачаю

контакт з дiйснiстю. Я провiв решту зими й бiльшу частину весни в санаторiї

бiля Квебека, де я лiкувався ранiше, по чому здумав владнати деякi свої

справи в Новому Йорку, а за тим рушити в Калiфорнiю для ґрунтовних розшукiв.

Ось вiрш, складений мною в санаторiї:

Розшук! Розшук Долорес Гейз!

Кучерi: бiлi. Губи: рум'янi.

Вiк: п'ять тисяч триста ночей.

Що поробляє - нiмфетка в екранi?

Де ти мишкуєш, Долорес Гейз?

Що правда i що химера?

В пеклi я, в маячнi: "i не вийти менi"

Повторює шпак у Стерна.

Куди ти їдеш, Долорес Гейз?

Твiй чарiвний килим - якої марки?

Кагуар кремовий в модi тепер?

Ти в якому впаркована парку?

Хто твiй герой, Долорес Гейз?

Супермен в голубiй пелеринi?

О, дальнiй мiраж, о, пальмовий пляж

О, Кармен у розкiшнiй машинi!

Як боляче, Доллi, у вухах вiд джазу!

З ким ти танцюєш, кохана?

Оба в м'ятих майках, в штанах дiрястих,

Я сиджу в кутку, задиханий.

Щасливий, Мак-Фатум, хирявий грифон.

Всюди їздить. Жiнка - дiвчисько.

Скрiзь по штатах мне Моллi свою, хоч закон

Охороняє навiть зайчиська.

Мiй бiль, моя Доллi! Твiй погляд завмер -

З кохання не був бiльш iмлистим.

Парфуми є - звуться Soleil Vert...

Ви що, iз Парижа, мiстер?

L'autre soir un air froid d'opera m'alita:

Son f l - bien fol est qui s'y fie!

Il neige, le d cor s' croule, Lolita!

Lolita, qu'ai-je faut de la vie?

Маюсь, маюсь, Лолiто Гейз

Тут покута, тут i погрози.

Й стискаю знов волосявий кулак

I бачу знов твої сльози.

Патрульник, патрульник, он там, пiд дощем

Де нiч струменiє крiзь морось...

Вона в бiлих шкарпетках, то - казка моя,

Звуть її Гейз, Долорес.

Патрульник, патрульник, он їдуть вони

Долорес Гейз i мужчина.

Дай газу i кольта, жени, дожени,

Вилазь та заходь за машину!

Розшук! Розшук Долорес Гейз:

Погляд твердий. Дев'яносто

Фунтiв усього лиш важить вона

На шiстдесят дюймiв росту.

Iкар мiй кульгає, Долорес Гейз,

Останнiй шлях тяжкий. Невчасно.

Скоро звалять мене в придорожнiй бур'ян,

Все iнше iржа й нiч iскряста.

Психоаналiзуючи цей вiрш, я бачу, що вiн нi що iнше, як шедевр

божевiльного. Жорстокi, вузлуватi, гримкi рими доволi точно вiдбивають тi

позбавленi перспективи ландшафти й фiгури, й перебiльшенi їх частини, якi

малюють психопати пiд час випробувань, надуманих їхнiми вигадливими

дресирувальниками. Я вельми понаскладав iнших вiршiв. Я погружався в чужу

поезiю. Та думка про помсту анi на хвилину не припиняла томити мене.

I я був би крутiєм, як би сказав (а читач - дурником, якби повiрив), що

потрясiння, якого я зазнав, згубивши Лолiту, назавжди мене зцiлило вiд

пристрастi до малолiтнiх дiвчаток. Лолiту я тепер покохав iншою любов'ю, це

правда, - та клята природа моя вiд цього не могла змiнитись. На пляцiвках

для iгор, на морських та озерних узбережжях, мiй хмурий, крадiйський погляд

шукав мимоволi, чи не майнуть голi ноги нiмфетки або iншi завiтнi прикмети

лолiтчиних служниць i повiрниць з букетами руж. Та одне основне видiння

вицвiло: нiколи я тепер не мрiяв про можливе щастя з дiвчинкою

(вiдокремленою чи узагальненою) в якомусь дикому i безпечному мiсцi; нiколи

не розважав я, що буду впиватись в нiжну плоть лолiтчиних сестричок

де-небудь далеко, в пiщаному сховищi межи скель намрiяних островiв. Це

скiнчилось - або скiнчилось, принаймнi, на деякий час. З iншого ж боку...

нажаль, два роки жахiтного потурання хотi привчили мене до певного звичаю

статевого життя. Я боявся, як би порожнеча, в якiй я опинився, не змусила

мене скористатись свободою наглого безуму й пiддатись випадковiй спокусi при

зустрiчi в якомусь провулку iз школяркою, яка йде додому. Самотнiсть

розпалювала мене. Я мав потребу в поспiльствi й доглядi. Моє серце було

iстеричним, ненадiйним органом. Ось так трапилось, що Рита ввiйшла в моє

життя.

26.

Вона була вдвiчi старшою за Лолiту й на десять рокiв молодшою вiд мене.

Уявiть собi дорослу брюнетку, дуже блiду, дуже тоненьку (вона важила всього

сто п'ять фунтiв), з чарiвно асиметричними очима, гострим, нiби

швидко-накресленим профiлем i з вельми привабливою ensellure - сiдловинкою у

гнучкiй спинi: була, здається, iспанського чи вавiлонського походження. Я її

пiдiбрав якось у травнi, в "порочному" травнi, як мовить Елiот, десь мiж

Монреалем i Новим Йорком, або, звужуючи границi, мiж Тойлестоном i Блейком,

при смугло жеврiючому в хащах ночi барi пiд знаком Тигрового Метелика, де

вона пресимпатично напилася: запевняла мене, що ми навчались в однiй

гiмназiї, i все клала свою драглу ручку на мою орангутангову лапу.

Чуттєвiсть мою вона лишень злегка розбурхала, та я-таки надумав зробити

спробу; спроба вдалася, й Рита стала моєю постiйною подругою. Така вона була

добренька, ця Рита, така товариська, що з чистого спiвчуття могла б

вiддатись всякому патетичному втiленню природи - старому зламаному дереву чи

овдовiлому дикобразу.

Коли ми познайомились (1950-го року), з нею допiру розлучився третiй її

чоловiк, а ще бiльш недавно її кинув сьомий в рахунку офiцiйний коханець.

Iншi, неофiцiйнi, були надто численнi та швидкоплиннi, щоб можна було їх

каталогiзувати. Її брат, полiтикан з обличчям як вим'я, носив пiдтяжки й

фарбовану саморуч краватку, був головою й душею мiста Грейнбол, вiдомого

своїми бейзболiстами, старанними читачами Бiблiї та зерновими дiлками.

Протягом останнiх рокiв вiн платив своїй пречудовiй сестричцi сiмдесят

доларiв щомiсяця за абсолютною умовою, що вона нiколи, нiколи не приїде в

його пречудове мiстечко. Вона розповiдала менi, скиглячи вiд нетями, що

чомусь - чортзна чому - всякий новий коханець перш за все мчав її в

Грейнбол; Грейнбол надив у роковий спосiб; i не встигала вона озирнутись, як

вже її всмоктувала мiсячна орбiта рiдного мiста, й вона їхала пiд

прожекторним освiтленням кругового бульвару, "обертаючись", - смiшно казала,

вона, - "наче клятий метелик у колесi".

В неї було грацiйне двомiсне автiйко, й у ньому-бо ми їздили в

Калiфорнiю, адже мiй поставний Iкар потребував вiдпочинку. Кермувала за

звичаєм вона - з природженою швидкiстю в дев'яносто миль на годину. Мила

Рита! Ми з нею роз'їжджали впродовж двох iмлистих рокiв з перервами, й

неможливо уявити другу таку гарну, наївну, нiжну, цiлком безглузду Ритоньку!

Поряд з нею, Валерiя була - Шлегель, а Шарлотта - Гегель! Правду сказати,

немає й жодної причини займатись менi нею на берегах цих мрячних мемуарiв,

та все ж таки хочу сказати (алло, Рито - де б ти не була, п'яна або твереза,

Рито, алло!), що ця моя найбiльш розрадлива, найбiльш тямуща подруга,

безсумнiвно, врятувала мене вiд гамiвної сорочки. Я пояснив їй, що хочу

вiдшукати збiглу коханку й забити її кота. Рита з поважним виглядом схвалила

мiй план - та вдавшись, поблизу Сен-Гумбертiно, до деяких власних

розшукувань (хоч анi бiса не знала про справу), сама сплуталася з якимсь

бандитом; я вкрай знесилився, визволяючи її - у заяложеному й причмеленому

виглядi, але цiлком жвавеньку. Iншого разу, знайшовши мiй священний

пiстолет, вона запропонувала пограти в "руську рулетку"; я вiдповiв, що не

можна, в пiстолетi нема барабана; ми стали за нього боротися, й нарештi

почувся пострiл, причому куля пiшла в стiну нашого номера, й звiдти забив

дуже тонкий i дуже кумедний фонтанчик гарячої води; пам'ятаю, як вона

стогнала вiд смiху.

Дивовижно дитяча ввiгнутiсть її спини, рисова шкiра, неквапливi,

млоснi, голубинi цiлунки, - все це оберiгало мене вiд лиха. Не талант

художника є вторинною статевою ознакою, як стверджують деякi шамани й

шарлатани, а навпаки: стать лише служниця мистецтва. Один доволi смутний

бенкет наш мав прекумеднi наслiдки. Я допiру припинив пошуки: бiс або

знаходився в Тартарi, або весело горiв у мене в мозочку (де мрiя та лихо

роздмухували вогонь), та в усякому разi жодного не мав вiдношення до

тенiсного турнiру в Сан-Дiєго, де в жiночому складi перший приз узяла

шiстнадцятирiчна Доротея Гааз, мужоподiбна голобля. Якось, пiд час зворотної

поїздки на схiд, у ницiшому готелi (того сорту, де влаштовуються комерцiйнi

з'їзди й вештають, хитаючись, позначенi ярликами марципановi товстуни, якi

звуть один одного Джо або Джим, домовляючись i лигаючи вiскi) мила Рита i я,

прокинувшись пополуднi, побачили, що з нами в номерi знаходиться ще одна

особа, молодий блiдий блондин, майже альбiнос, з бiлими вiями та великими

прозорими вухами. Нi Рита в її журному життi, нi я в моєму його не стрiчали.

Весь упрiлий, у брудному фланельному комбiнезонi, в старих похiдних чоботах

на шнурках, вiн хропiв на покривалi нашого двоспального лiжка з iншого боку

вiд моєї цнотливої подруги. Йому бракувало одного переднього зуба, лоб

сприщився в бурштиновий колiр. Ритонька оповила свою гнучку голизну в мiй

макiнтош - перше, що надибали пальцi; я ж натягнув трусики; по чому ми

обстежили становище. На тацi стояло аж п'ять ужитих склянок, що в сенсi

прикмет лише важчало справу. Дверi були зле зачиненi. На пiдлозi валялось

чоловiче светро, та пара безформених жовнiрських штанiв захисного кольору.

Ми довго трясли їх володаря; нарештi нещасний очуняв. Виявилось, що вiн

зовсiм утратив пам'ять. Мовлячи з акцентом, який Рита визначила як "чисто

бруклiнський", вiн ображено iнсинуював, що ми (в який спосiб?) привласнили

його (геть нiкчемну!) персону. Ми його швидесенько одягли й потiм залишили в

найближчiй лiкарнi, з'ясувавши дорогою, що якiсь вже забутi звивини й

закрути привели нас у вiдомий вже Грейнбол. Пiвроку по тому, Рита написала

тамтешньому лiкарю. Вiн вiдповiв, що "Джон Гумбертсон" - так незнайомця

безбарвно прозвали - все ще не ввiйшов у зносини зi своїм минулим. О,

Мнемозiно, солодкiша й найзапальнiша з муз!

Я б не вiдзначив цього випадку, якби з нього не почався хiд моїх думок,

внаслiдок яких я надрукував у вченому часопису "Кантрип", що шотландською

значить "чаклунство", нарис, названий "Мiмир i Мнемозiна", в якому я

накреслив теорiю (яка видалась оригiнальною й значною прихильникам цього

чудовнiшого щомiсячника) "перцепцiйного часу", засновану на "почуттi

кровообiгу" й концепцiйно залежну (дуже коротко кажучи) вiд окремих

властивостей нашого розуму, знаючого не тiльки речовий свiт, але й власне

єство, вiд чого складається стале взаємовiдношення мiж двома пунктами:

майбутнiм (яке можна громадити) й минулим (вже зданим на склад). Серед

наслiдкiв цiєї статтi, що завершувала ряд моїх переднiх робiт, також

помiчених, було запрошення на один рiк до Кантрипського Унiверситету,

вiддаленого на чотириста миль вiд Нового Йорку, де ми з Ритою знiмали

квартирку з видом на глянсовi тiла хлопчикiв та дiвчаток, якi бавились пiд

дубами, далеко внизу, в водометнiй дiбровi Центрального Парку.

В Кантрипi я прожив, в спецiальних апартаментах для поетiв i фiлософiв,

з жовтня 1951 року до червня 1952-го, мiж тим як Рита, яку я волiв не

показувати, животiла - здається, не дуже почтиво - в пришосейному готелi, де

я її навiдував двiчi на тиждень. За тим вона зникла, але менш негуманно, нiж

її попередниця: за мiсяць я знайшов її в Кантрипськiй в'язницi. Вона

поводилась з великою гiднiстю, позбулася робакового вiдростка в тюремнiй

лiкарнi й присяглася менi досить промовчо, що дивне блакитне хутро, яке за

словами певної статечної дами, мiсiс Мак-Крум, вона в неї вкрала, було

насправдi дарунком, зробленим їй вельми недбало трохи сп'янiлим мiстером

Мак-Крумом. Я змiг її витягти звiдти без того, щоб звернутись до її

нервового брата, й невдовзi по цьому ми повернулися з нею в Новий Йорк,

знову на захiдний бiк Центрального Парку, впавши дорогою в Брайсланд, через

який, утiм, Рита i я вже переїжджали минулого року.

Мене тодi охопило нестерпне бажання вiдновити там моє перебування з

Лолiтою. Втративши всяку надiю вистежити втiкачку та її викрадача, я вступив

у нову фазу буття: я тепер намагався вхопитись за старi декорацiї i

врятувати хоча б гербарiй минулого: souvenir, souvenir, que me veux-to?

Верленiвська осiнь дзинчала в повiтрi, наче криштальному. В вiдповiдь на

картку з проханням резервувати номер з двома лiжками та ванною, професор

Гамбургер негайно отримав почтиву вiдмову. Все було, мовляв, зайнято.

Залишалась сама пiдвальна кiмната без ванної з чотирма лiжками, та вона вряд

чи менi пiдiйшла б. Ось заголовок їх поштового паперу:

СПОЧИН ЗАЧАРОВАНИХ МИСЛИВЦIВ ВСI НАПОЇ ЦЕРКВИ СОБАКИ (окрiм спиртних) на зручнiй не допускаються вiдстанi для вiруючих

Я не дав вiри iстинi першої заяви. Всi? Чи подавався там гренадин, як в

тротуарних кав'ярнях Європи? Мене також цiкавило, чи не вiддав би мисливець,

зачарований чи нормальний, мiсце в церквi за пса - й тут я раптом згадав, зi

спазмою болю, сцену, достойну великого маляра: Petite Nymphe Accroupie; та

цей шовковистий кокер-спан'єл був, можливо, хрещений. Нi - я не почувався в

силах витримати болючi вiдвiдини знайомого холу. В м'якому,

пиляво-пофарбованому, осiнньому Брайсландi крилися iншi можливостi

воскресити минуле. Залишивши Риту в найближчому барi, я сам пiшов до мiської

бiблiотеки. Цвiрiнлива стара дiва з величезним сприянням допомогла менi

знайти середину серпня 1947 року в зв'язаному комплектi Брайсландського

Вiсника, й ось я вже сидiв у вiдлюдному кутi пiд голою лампою та

перегортував великi й крихкi сторiнки волюму, чорного, як труна, й ледь не

завбiльшки самої Лолiти.

Читачу! Брудере! Яким дурним Гомбургом був цей Гомельбург! Позаяк його

надчутлива природа жахалась дiйсностi, вiн вважав за можливе всолодитись,

принаймнi, шматочком її - що нагадує, як десятий або двадцятий Фриць чи Iван

у терплячому хвостi насильникiв затуляє бiле обличчя жiнки її ж чорною

шаллю, аби не бачити її неможливих очей, поки нарештi здобуває свою

жовнiрську радiсть в понурому, пограбованому селищi. Менi ж забаглося

здобути в надрукованому виглядi знiмок, який випадком закарбував моє

стороннє обличчя в ту мить, як фотограф з Брайсландського Вiсника

зосереджувався на д-рi Браддоку та його групi. Палко мрiяв я, щоби зберiгся

Портрет Невiдомого Нелюда. Невинний апарат вихопив мене на темному моєму

шляху до ложа Лолiти, - ось тема для Мнемозiни! Марно силюся пояснити

сутнiсть цього позову. Його можна, мабуть, порiвняти з тим непритомним

зацiкавленням, яке змушує нас озброїтися збiльшувальним склом, щоб

роздивитись похмурi фiгурки (в цiлому - натюрморт - i всiх нас зараз

виверне), зiбраних рано-вранцi при пласi, - та вираз обличчя пацiєнта все ж

таки нiяк не розiбрати на знiмку. Хоч би там як, я буквально задихався, й

один кут фолiанта року все колов менi в черево, поки я гортав i лiтав по

листках очима. В недiлю, 24-го, в одному з двох мiсцевих кiнематографiв був

фiльм "Заповзятi", а в iншому "Брутальна сила". Мiстер Пурдом, незалежний

тютюновий аукцiонiст, казав, що з 1925 року вiн палить тiльки "Омен

Фаустум". Рослий Росс, футболiст, та його тендiтна наречена були на учтi в

мiсiс Гумберт Перрiбой, 58 Ерранiс Авеню. Iснує паразит, довжина якого

складає одну шосту частину органiзму, що вмiстив його. Дюнкерк був уперше

укрiплений у десятому столiттi. Бiлi шкарпетки для панночок, 39 центiв;

спортивнi оксфордськi черевички, 3 долари 98 центiв. Вино, вино, вино,

прорiк автор "Темного вiку", який не дозволив нашому фотографу зняти його,

пiдходить, можливо, до перського буль-буля, та я завжди кажу, що дощ, дощ,

дощ, з гримотiнням по ґонтовiй стрiсi, найкращiй друг троянд i натхнення.

Так званi "ямки" стають вiд докрiплення шкiри до бiльш глибоко проложених

тканин. Греки вiдбили потужну партизанську атаку. Ах, ось уже: абрис

дiвчинки в бiлому й пастор Браддок у чорному; ба якщо й дотиналось побiжно

його пухкого корпусу чиєсь примарне плече, нiчого стосовно мене дiзнатись я

тут не мiг.

Гiдний подиву негiдник пiшов за Ритою в бар. З тiєю журливою усмiшкою,

яка з'явилась у неї на личку вiд надлишку алкоголю, вона познайомила мене з

агресивно-сп'янiлим старим, кажучи, що вiн - забула собi ваше прiзвище,

панночку - вчився з нею в однiй школi.

Вiн нахабно насмiлився затримати її, й у наступнiй сутичцi я боляче

вдарив великого пальця об його вельми тверду голову. За тим менi довелось

деякий час вигулювати й провiтрювати Риту в забарвленому осiнню парку

Зачарованих Мисливцiв. Вона схлипувала й теревенила, що скоро, скоро я кину

її, як усi за життя її кидали, й я проспiвав їй тихенько задумливу

французьку баладу, й уклав альбомний вiршик їй на потiху:

Палiтра кленiв в озерi, як рана,

Передана. Веде їх на забiй

В багряному оздобленнi Дiана

Перед готелем кольору замрiй.

Вона спитала: "Та чому замрiй, адже вiн бiлий? Чому - господи мiй

боже..." - й заридала знов. Я рiшуче повiв її до авта. Ми продовжили наш

шлях до Нью-Йорка, й там вона знов зажила в мiру щасливо, прохолоджуючись

пiд димчастою синявою посеред нашої маленької тераси на тридцятому поверсi.

Помiчаю, що в мене якимсь чином геть заплелись два рiзних епiзоди - мої

вiдвiдини Брайсландської бiблiотеки на зворотному шляху в Новий Йорк i

прогулянка в парку на попередньому шляху в Кантрип, та подiбне змiшання

збляклих фарб не повинен зневажати художник-мнемозiнист.

27.

Поштова скринечка з моїм iм'ям, в вестибулi будинку, дозволяла

одержувачу роздивитись через засклену шпару дещо з того, що всунув туди

листоноша. Вже вкотре траплялось, що арлекiнська гра свiтла, впалого через

скло на чийсь начерк, так перекручувала його, що поставала подiбнiсть з

лолiтчиною рукою, й це приводило мене в стан майже безтямний, отже

доводилось притулятись до ближчої урни, - що ледь не ставала моєю. Щоразу,

як це вiдбувалось, щоразу як на мить побаченi мною коханi, петлястi, дитячi

кривулi ставали знову, з огидливою простотою, марудним начерком котрогось iз

небагатьох моїх або Ритчиних кореспондентiв, я згадував iз хворобливою

усмiшкою, далеке моє, довiрливе, додолоресове минуле, коли я бував ошуканий

коштовно освiтленим вiкном, за яким вiдшукувало моє нишпорне око -

невсипущий перископ ганебного пороку - напiвголу, застиглу, як на

кiноплiвцi, нiмфетку, з довгим волоссям Алiси в країнi Див (маленьку

звабливицю бiльш успiшного собрата), яке вона наразi, як бачилось, починала

або кiнчала розчiсувати. Вiд досконалостi iскристого видива ставало

завершеним i моє дике блаженство - адже видiння знаходилось поза досяжнiстю,

й тому блаженству не могло завадити усвiдомлення заборони, яке тяжiло над

досяжним. Хтозна, можливо iстинна суть мого "збочення" залежить не стiльки

вiд прямого чарування прозорої, чистої, юної, заборонної, чарiвної краси

дiвчаток, скiльки вiд знаття п'янкої безкарностi становища, за яким

нескiнченнi довершеностi заповнюють пройму мiж тим незначним, що дарується,

й тим усiм, чим чарується, усiм тим, що ховається в дивних фарбах незбутнiх

безодень. Mes fen tres! Виснучи мiж призахiдними хмарами й накатною нiччю,

через скрегiт зубiв я збирав i притискав усiх демонiв моєї жадоби до поруччя

вже тремтливого балкона: ще мить, i вiн здiйметься - в саму абрикосову млу

вологого опахала; вiн здiймався - пiсля чого, бувало, освiтлений обрис у

дальньому вiкнi рушив - i Єва знову ставала ребром, яке знову заживлялося

плоттю, й нiчого в вiкнi вже не було, крiм вполовину роздягненого бевзя,

читаючого газету.

Позаяк менi вряди-годи вдавалось виграти гоньбу мiж вимислом i

правдивiстю, я ладний був примиритись з оманою. З чим я вiдмовлявся

змиритись - це з втручанням мучителя-випадку, який позбавляв мене

призначеної менi насолоди. "Savez-vous qu' dix ans ma petite tait folle de

vous?" - сказала менi дама, з якою я якось забалакався на чаї в Парижi, - а

малятко встигло вийти замiж i мешкало десь у незнаному краї, i я не мiг би

пригадати, чи я помiтив її якось у тому саду, на терасi тенiсного клубу,

бiля вiдлюдного гроту. Й ось тепер цiлком так само, випадок (а також i деяка

змiна у зменшеному й нiби побляклому начерку моєї коханої) вiдмовив менi в

попередньому поглядi крiзь осяяне скло шпарини, в цьому передчуттi й

обiцяннi - обiцяннi, яке не тiльки так спокусливо симулювалось, ба й повинно

було бути чемно виконаним. Як бачите, моя фантазiя була пiддана прустiвським

допитам на лiжку Прокруста, - адже того ранку, 22-го вересня 1952-го року,

коли я спустився за поштою, чистенько вдягнений i вельми жовчний швейцар, з

яким я був у прекепських стосунках, почав мене гудити за те, що якийсь

ритчин друзяка, проводжуючи її додому, "заблював як собака" сходи пiд'їзду.

Поки я слухав його й давав йому на чай, а за тим слухав другу, бiльш ґречну

версiю пригоди, я смутно подумав, що один з двох листiв, що прийшли з тою

благословенною поштою - певно вiд ритчиної матерi, доволi неврiвноваженої

дамочки, яку ми якось вiдвiдали на Кейп Кодi й яка з того часу, в численних

листах, надсиланих з постiйної адреси моєї Нью-Йоркської контори в рiзнi

мiсця мого перебування - все казала менi, як чудово її донька та я пасуємо

одне до одного, й як гарно було б, якби ми одружились; другий лист, який я

вiдкрив i швидко проглянув у лiфтi, був од Джона Фарло.

Я часто помiчав, що ми схильнi давати нашим приятелям таку сталiсть

властивостей i фортуни, яку набувають лiтературнi герої в думцi читача.

Скiльки б разiв ми не вiдкрили "Короля Лiра", нiколи ми не зустрiнемо

доброго старця, який забув усi прикрощi й пiдiймав заздравний келих на

великiм сiмейнiм бенкетi з усiма трьома доньками та їх кiмнатними собачками.

Нiколи не поїде з Онєгiним до Iталiї княгиня Х. Нiколи не одужає Емма

Боварi, врятована симпатичеськими солями в своєчаснiй сльозi батька автора.

Через яку б еволюцiю той чи iнший вiдомий персонаж нi пройшов мiж епiграфом

та кiнцем книги, його доля встановлена в наших думках про нього; саме так ми

очiкуємо, щоб нашi приятелi йшли за тою чи iншою логiчною i всеприйнятною

програмою, нами для них передбаченою. Так, Iкс нiколи не створить того

безсмертного музичного твору, який так рiзко протирiчив би посереднiм

симфонiям, до яких вiн нас привчив. Iгрек нiколи не скоїть убивства. Нi за

яких обставин Зет нас не зрадить. У нас усе розподiлено в графах, i чим

менше ми бачимо дану особу, тим приємнiше себе переконувати, на всяку згадку

про неї, в тому, як лагiдно вона пiдкоряється нашiй уявi про неї. Всяке

вiдхилення вiд спродукованих нами призначень здається нам не тiльки

ненормальним, але й нечесним. Ми б волiли нiколи ранiше не знати сусiда -

вiдставного торговця сосисками - якби трапилось, що вiн допiру видав збiрку

вiршiв, неперевершених нiколи в цьому столiттi.

Кажу все це, щоб пояснити, як спантеличив мене iстеричний лист Джона

Фарло. Я знав про смерть його дружини, - та я звичайно очiкував, що

невтiшний вдовець залишиться до кiнця життя тим нудявим, пихатим i

позитивним чоловiком, яким вiн завжди був. Тепер вiн менi писав, що пiсля

короткого перебування в Сполучених Штатах вiн вернув до Пiвденної Америки й

намислив передати всi справи, якими вiн керував у Рамзделi, одному з

тамтешнiх адвокатiв, Джоновi Вiндмюллеру, нашому спiльному знайомому. Окремо

вiн, здавалось, був радий позбавитись "гейзiвських комплiкацiй". Вiн щойно

побрався з iспанкою. Його вага збiльшилась на тридцять фунтiв з тих пiр, як

вiн кинув курити. Вкрай молоденька дружина була лижною чемпiонкою. Вони

збирались провести медовий мiсяць в Iндiї. Позаяк вiн мав намiр присвятити

себе, як вiн казав, "iнтенсивному виробництву сiмейних одиниць", вiн не мiг

вже знаходити час, щоб займатись моїми справами, якi вiн вважав "дуже

дивними й досить дратiвливими". Вiд якихось людей, люблячих всюди тицяти

носа, - й зiбраних, вочевидь, у комiтет з цiєю метою - вiн одержав

повiдомлення про те, що мiсце помешкання маленької Доллi Гейз оточене

тайною, а що сам я живу з "вiдомою в деяких колах розлученкою" в Пiвденнiй

Калiфорнiї. Батько його дружини був граф i значний багатiй. Родина, що

винаймала впродовж п'яти рокiв гейзiвський будинок, тепер бажала його

купити. Вiн радив менi пред'явити зниклу дiвчинку негайно. Вiн зламав собi

ногу. До листа був долучений кольоровий знiмок Джона, ще цiлого, й смаглявої

брюнеточки в бiлiй вовнi. Вони солодко всмiхались одне одному, серед синiх

снiгiв Чилi.

Пам'ятаю, як я ввiйшов до себе в квартиру й уголос подумав: що ж, тепер

принаймнi ми вистежимо - як раптом другий лист заговорив до мене дiловитим

голоском:

Любий Тато,

Як ся маєш? Я замiжня. Я чекаю на дитинку. Думаю, що вона буде

величезною. Думаю, що вона доспiє в-сам-раз на Рiздво. Менi важко писати цей

лист. Я божеволiю вiд того, що нам нема чим здолати борги й вибратись

звiдси. Дiковi обiцяна чудна служба в Алясцi, за його дуже вузьким фахом в

механiцi, от усе, що я знаю про це, та перспективи просто дивовижнi. Прошу

вибачення, що не даю домашню адресу, бо я боюсь, що ти все ще страшенно

сердишся на мене, а Дiк не повинен нiчого знати. Ну й мiстечко тут! Не видно

кретинiв через кiптяву. Будь ласка, надiйшли нам чек, тато. Ми б обiйшлися

трьома - чотирмастами, або навiть менше, за будь-яку суму спасибi, ти мiг би

продати, наприклад, мої старi речi, тому що як тiльки доїдемо до Аляски,

грошицi так i посиплються. Напиши менi будь ласка. Я зазнала багато журби та

злиднiв.

Твоя чекаюча, Доллi (Мiсiс Ричард Ф. Скиллер).

1

28.

Знову я був у дорозi, знову сидiв за кермом старого синього седана,

знову був сам. Коли я читав листа, коли боровся з велетенською мукою, яку

вiн в менi збуджував, Рита ще спала мертвим сном. Я глянув на неї: вона

посмiхалась ввi снi. Поцiлував її в вологе чоло й назавжди залишив: днями

сердега хотiла мене тут вiдвiдати, та я не приймаю вихiдцiв з того (для вас

"цього") свiту. Нiжну прощальну записку я прилiпив пластиром до її пуп'янка

- iнакше вона, мабуть, не знайшла б її.

Я написав "сам"? Нi, не зовсiм. Зi мною був чорний камратко, й як

тiльки я знайшов вiдлюдне мiсце, я безтрепетно вiдрепетирував ґвалтовну

смерть мiстера Ричарда Ф. Скиллера. В багажному вiддiленнi авта -

невичерпному в сенсi скарбiв - я знайшов своє найстарiше й найбруднiше

светро, його-бо я причепив до гiлляки, у непромовнiй дiбровi, куди мене

привела лiсова стежка, вiдгалужена вiд шосе. Виконання вироку було попсовано

якимсь затором у дiї гашетки. Мало менi зрозумiлий предмет у мене в руцi,

ймовiрно, зичив собi змащення, та я не хотiв гаяти час. Назад у авто пiшло

сiре мертве светро, з додатковими дiрками в рiзних мiсцях; i знову зарядивши

теплого ще камратка, я поновив подорож.

Лист був з вересня 18, 1952 року, й адреса, яку вона подавала, була "До

Запитання, Коулмонт" (не в Вiргiнiї й не в Пенсiльванiї, й не в Теннессi - i

взагалi не "Коулмонт" - я все замаскував, моє кохання). З'ясувалось, що то є

гендлярське городисько за вiсiмсот миль на пiвдень вiд Нового Йорка. Я

намислив був їхати безперепинно, та не дотягнув i на свiтаннi заїхав

одпочити в мотель близько Коулмонта. Я був упевнений, чомусь, що цей Скиллер

свого часу гендлював потриманими возами й, можливо, тодi познайомився з моєю

Лолiтою, коли пiдвiз її в околицях Бердслея - того дня, наприклад, коли в

неї луснула шина по дорозi на урок музики; в подальшому вiн, певно, вскочив

у якусь халепу. Тiло забитого светра, яке було на задньому сидiннi, все

пнулось - як би я не розташовував його складки - позначити рiзкi обриси, що

належали Траппу-Скиллеру, до вульгарностi й шпетної ставностi його тiла, але

з метою знiвечити його грубий i порочний смак, я здумав привести себе в

особливо грацiйний стан - прокинувся з цiєю думкою й устиг придавити кiлок

будильника, не давши йому зiрватись у вказаний час. За тим, з суворою та

романтичною ретельнiстю людини, яка збирається на дуель, я перевiрив, чи в

згодi папери, викупався, надухмянився, поголив обличчя, вибрав шовкову

сорочку й чистi зiсподники, натягнув прозоро темнi шкарпетки, i привiтав

себе з тим, що захопив у скринi деякi вельми чепуристi речi - наприклад,

замшевий жилет з перламутровими ґудзиками й блiду кашемiрову краватку.

Менi не вдалося, нажаль, утримати в собi снiданок, та я поставився

зимнокровно до цього дрiб'язкового лиха, витер рот батистовою хусткою,

вийнятою з рукава, за англiйською модою, i з брилою синього льоду замiсть

серця, пiгулкою на язику й ваговитою смертю в заднiй кишенi, спритно вступив

у телефонну будку в Коулмонтi (Ах-ах-ах, проказала мерзотна дверка) й набрав

номер єдиного Скиллера в пошарпанiй книжцi: Скиллер, Поль, Меблi. Хриплий

Поль вiдповiв, що Ричард iснує, що це його племiнник, а живе вiн - зараз

погляну - Вулиця Киллера, номер десять (все це, звичайно, першi-лiпшi

псевдонiми). Ах-ах-ах, проказала дверка.

Номер десять по Киллеровiй вулицi постав занедбаним багатоквартирним

будинком. Я проiнтерв'ював кiлькох похнюплених старикiв i двох довговолосих,

рожево-русявих, неймовiрно брудних нiмфеточок (щоправда, дивився цiлком

неуважно, так-сяк, - накреслюючи легко вдягнену дiвчинку, яку б я мiг на

хвилину притиснути до себе, коли буду по вбивствi i все стане однаково, й

жодних завад вже не буде). Так, дiйсно, Дiк Скиллер жив тут певний час, та

з'їхав як одружився. Нiхто не мiг дати менi його точної адреси. "Може,

крамар знає", сказав низький голос зi шпарини в панелi (там щось

поновлювали) бiля того мiсця, де я випадково спинився, розмовляючи з двома

iмлистими старухами й ковзаючи поглядом по тонких голих руках їхнiх

босоногих онучок. Я впав не в ту лавку, й обережний сивий маврин похитав

вiдмовно головою, навiть до того як я спитав щось. Перетнувши вулицю, я

увiйшов у мiзерний лабаз i там викликаний на моє прохання покупцем дух жiнки

гучно вiдповiв з пiдвальної прiрви (повторюючи тему чоловiчого духа в

панельнiй шпаринi): "Вулиця Гунтера, останнiй будинок".

Вулиця Гунтера була дуже далеко, аж в зовсiм безнадiйному закапелку,

серед численних високих смiтниць та глибоких канав, червивих городикiв та

кривих хатинок, сiрої мряки та червоної глини, i якихось фабричних

далеко-димливих димарiв. Я зупинився бiля "останнього дому" - збитої з дошок

халупи, за якою, на боцi дороги, виднiли ще двi-три такi ж хатини й широке

пустище, всiяне бляклими бур'янами. З-вiд хатини лунав стук молотка, й

кiлька хвилин я сидiв у своїй старiй машинi, сам старий та хирлявий, у кiнцi

свого довгого шляху, бiля сiрої цiлi, finis, друзi, finis, злодiї. Було

близько другої години дня. Пульс був то сорок, то сто. Дрiбний дощ шемрав по

капоту Iкара. Пiстолет пересунувся в праву кишеню штанiв. Лахматий дворняга,

з вогкою вiд бруду шерстю звислою з брюха, вийшов з-вiд дому, призупинився

розгублений, i за тим зайшовся лагiдно гуф-гукати в мене, щулячись i тикаючи

носа вгору; припинив, повештав навколо й поблизу, та разок ще гуфнув.

29.

Я вийшов з авта й заклацнув за собою дверку. Як прозаїчно, як

прямолiнiйно пролунав цей клац в порожнечi безсонного дня! "Гуф", взяв за

потрiбне коментувати пес. Я натиснув ґудзик дзвiнка; його вiбрацiя пробрала

всю мою плоть. Personne: нiкого. Je resonne, repersonne: дзвоню знову,

нiкогову. Звiдки, з яких глибин ця римована дурня? "Гуф", докинув собака.

Рвучке наближення, шарудiння й шум (гуф) розчахнених дверей.

Виросла дюймiв на два. Окуляри в рожевiй оправi. По-новому високо

зачесане волосся, новi вуха. Як просто! Ця мить, ця смерть - все, що я

викликав в iмагiнацiї бiльше трьох рокiв виявилось простим та сухим як

скiпка. Вона була вiдверто та неймовiрно вагiтна. Обличчя її нiби зменшилось

(всього пройшло три секунди, та хочу їм дати стiльки дерев'яної тривалостi,

скiльки життя може витримати); побляклi веснянки, щоки впали; оголенi руки й

голiнки втратили всю засмагу, отже стали помiтнi на них волоски; вона була в

брунатнiй паперовiй сукнi без рукавiв i в повстяних шльопках.

"Господи!" видихнула вона пiсля паузи, в усiй повнявi здивування та

щиростi.

Не виймаючи кулака з кишенi, я гримнув:

"Чоловiк удома?"

Вбити її, як деякi очiкували, я, звичайно, не мiг. Я, бачте, кохав її.

Вона була коханням з першого погляду, з останнього погляду, з одвiчного

погляду.

"Заходь" сказала вона з веселою силою. Припавши до порозсохлого

мертвого дерева дверей, Доллi Скиллер схотiла, бо могла, розплющитись

(причому, навiть пiднялась навшпиньки), щоб дати менi пройти, й стояла так

мить, розiп'ята, очi долу, всмiхаючись пороговi, з впалими щоками й

округлими вилицями, з бiлими як розрiджене молоко руками, витягнутими по

дереву. Я пройшов, не зачепивши набубнявiння її дитини. Знайоме тепло Доллi

- з легкою домiшкою кухнi. Менi зуби дзинчали, як в бевзя. "О нi, ти будеш

назовнi" (до собаки). Вона зачинила дверi й увiйшла за мною й за своїм

бубняком в бiдну, лялькового взiрця, кiмнату. "Дiк он там", сказала вона,

вказуючи невидкою тенiсною ракеткою й даючи менi простежити поглядом крiзь

цю кiмнату, яка була спальнею та вiтальнею, а за тим через кухоньку i крiзь

продiлок заднiх дверей, до того мiсця, де, видний в доволi примiтивнiй

перспективi, чорнявий молодий незнайомець в робочому комбiнезонi (страту я

негайно вiдклав) стояв спиною до мене на драбинцi, щось приколюючи до халупи

сусiда, бiльш м'язистого нiж вiн хлопця (та з одною лише рукою), який

дивився на нього знизу.

Цю картину в рамi дальнiх дверей вона пояснила благальним зiтханням

("мужчини, пак, люблять будувати") й спитала, чи покликати чоловiка?

Нi.

Стоячи посеред трохи нахиленої пiдлоги й роблячи маленькi питальнi

звуки, вона креслила знайомi явайськi жести п'ястями й пальцями, пропонуючи

менi цiєю схемою жартобної ввiчливостi обрати мiж гойдалкою та канапою (їх

постiллю в нiчний час). Кажу "знайомi", бо якось вона запросила мене з

таким-ось "танцем рук" до бердслейської нашої вiтальнi, коли мала мiсце там

її вечiрка. Ми двоє присiли на канапу. Цiкаво: хоч суттю її краса зiв'яла,

менi стало ясно тiльки тепер - в цю безнадiйно спiзнiлу годину життєвого дня

- як вона схожа - як завше була схожа - на рудувату Венеру Ботiчеллi - той

самий м'який нiс, та ж сама димчаста зваба. В глибинi кишенi мої пальцi

тихенько випустили, ледь-ледь тiльки перештовхнувши його глибше в хустку, в

якiй вiн тулився, мiй невикористаний кольт.

"Це не той, котрий менi потрiбен", сказав я.

Розпливчастий вираз гостинностi зник з її очей. Її лоб спохмурнiв, як

за старих, гiрких днiв:

"Який - той?"

"Де вiн? Швидше!"

"Слухай", сказала вона, схиливши на бiк голову й трусячи нею в такому

положеннi: "Слухай, ти не будеш починати все це знов".

"Ще й як буду", сказав я i впродовж хвилини (як не дивно, це стало

єдиною щирою, прийнятною хвилиною за цiле наше побачення) ми дивились одне в

одне, ощирившись, нiби вона все ще була моєю.

Яка розумна дiвчинка, вона перша оволодiла собою.

З її наступних слiв з'ясувалось, що Дiк нiчого не знав про всю цю

iсторiю. Вiн думав, що вона моя донька. Вiн думав, що вона народилась у

вельможнiй фамiлiї i втекла з дому задля того, щоб мити посуд в шинку. Вiн

усьому вiрив. Нащо ускладнювати й так важке становище, нащо розвозити весь

цей бруд!

Я проказав, що їй треба бути розумною, треба бути дуже розумною

дiвчинкою (з отаким голим барабаном пiд тонкою брунатною сукнею), адже якщо

вона розраховує на допомогу, яку я збирався надати, то має збагнути, що менi

треба знати все.

"Ну ж бо, прошу: його iм'я!"

Як - вона думала, що я давно впетрав...

Це було таке (тут вона всмiхнулась хитро й журно) сенсацiйне iм'я, що я

просто нiколи не повiрю. Вона сама ледве може повiрити.

- Iм'я його, моя осiння нiмфо.

Ах, це було не так вже важливо. Краще облишити цю розмову.

Чи я не хочу курити?

- Нi. Його iм'я.

Похитала головою надзвичайно рiшуче. Вважала, що вже пiзно робити

скандал - i що все одно я нiколи не повiрю неймовiрному, найнеймовiрнiшому.

-

Я пiдвiвся, кажучи, що менi вже час, привiт чоловiку, радий був бачити

її.

Сказала, що я марно наполягаю - нiколи вона його не назве... та що з

iншого боку... врештi-решт...

"Ти дiйсно хочеш знати, хто це був? Так ось, це був - ".

I тихенько, конфiденцiйно, високо звiвши вузькi брови й вигнувши

запеклi губи, вона з легкою iронiєю, та без нiжностi, й нiби розпружуючись

тихим свистом, вимовила iм'я, яке проникливий читач давно вже вгадав.

Уотерпруф, сказала Шарлотта. Чому мiзерний спомин про лiтнiй день на

озерi майнув у мене в пам'ятi? Я теж давно вгадав це iм'я, та тiльки

пiдсвiдомо, не признаючись в цьому собi. Тепер я не вiдчув нi болю, нi

здивування. Спокiйно постало злиття, все потрапило на своє мiсце, й вибився,

як на складенiй картинi-загадцi, той вiзерунок гiлок, який я неквапно

складав iз сампочатку моєї повiстi з таким розрахунком, щоб в слушний момент

упав достиглий плiд; так, з визначеним i порочним зиском (вона ще мовила, та

я не слухав, загрузлий у золотий спокiй) появити свiй золотий i жахiтний

супокiй через те логiчне задоволення, яке мiй найнедоброзичнiший читач

повинен тепер спiзнати.

Вона, як я сказав, все ще мовила. Я нарештi включився в її вiльнопливну

мову. Вiн, отак-бо це є, був єдиний мужчина, якого вона безумно кохала.

Стривай, а Дiк? Ах, Дiк - гарний, цiлковите подружнє щастя, й таке iнше, та

вона не це мала на увазi. I я - я був, звичайно, поза рахунком?

Деякий час вона дивилась на мене, нiби лише зараз усвiдомивши нечуваний

i мабуть доволi нудний, складний i по всьому зайвий факт, що сидячий поряд з

нею сорокарiчний, чужий усьому, худий, чепурний, тендiтний, слабкого

здоров'я джентльмен в бархатному пiджаку, колись знав i боготворив кожну

пору, кожний зачатковий волосок її дитячого тiла. В її блiдосiрих очах, за

розкосим склом незнайомих окулярiв, наш блiденький роман був на мить

вiддзеркалений, зважений i вiдкинутий, як скучний вечiр у гостях, як у

похмурий день пiкнiка, на який з'явились лише вкрай нецiкавi люди, наче

набридла вправа, наче корка засохлого бруду, присталого до її дитинства.

Я ледь-ледь устиг судомним рухом забрати колiно з радiуса дiй

схематичного штурхана - одного з її новонабулих жестiв.

Попросила мене не казати дурниць. Що пройшло, то пройшло. Визнавала, що

в цiлому я був добрим батьком, - вiддаючи менi борг хоч у цьому. Продовжуй,

Доллi Скиллер.

Чи знав я, наприклад, що вiн приятелював з її матiр'ю? Що вiн навiть

вважався давнiм другом сiм'ї? Що вiн приїжджав до свого дядька в Рамздель -

ах, дуже давно - й виступав з лекцiєю в мамчиному клубi, й раптом вхопив її

i потягнув її, Доллi, за голу руку до себе на колiна в присутностi всiх цих

дам, i розцiлував її, а їй було лишень десять рокiв, i вона дуже на нього

розсердилась? Чи знав я, що вiн помiтив мене та її в тому готелi якихось

мисливцiв, де вiн писав ту саму п'єсу - так, "зачарованих", - яку вона

репетирувала в Бердслеї два роки по тому? Що вiн їй казав неможливi речi там

внизу в холi? Чи знав я, що - Ах, це було так гидко з її боку заплутати мене

й примусити вiрити, що Клер - стара дама - його кревна, може, або колишня

подруга життя - й, от дива, як просто було вдряпатись, коли газета в Уейсi

надрукувала його портрет!

В Брайсландськiй газетi портрета не було. Дiйсно, дуже кумедно.

- Так (вела вона далi), життя - серiя комiчних номерiв. Якби романiст

описав Доллiну долю, нiхто б йому не повiрив.

Тут пролунали бадьорi, домашнi звуки з-вiд кухнi, в яку Дiк та Бiлль

улiзли в пошуках пива. В вiдчиненi дверi вони побачили гостя, й Дiк ввiйшов

у кiмнату.

"Дiк, це мiй тато!" крикнула Доллi лунким, напруженим голосом, що

видався менi цiлком шаленим, i новим, i радiсним, i старим, i журним, адже

молодик, ветеран далекої вiйни, був майже зовсiм глухий.

Морської барви очi, чорний їжак, рум'янi щоки, неголене пiдборiддя. Ми

потиснули руки. Дискретний Бiлль, який, певно, пишався тим, що мiг робити

дива одною рукою, - принiс вiдкритi ним бляшанки пива. Хотiв узяти вiдступ.

Перебiльшена ввiчливiсть пролетаря. Його змусили бути. Сiмейна картина на

рекламi пива. По сутi i я i Скиллери волiли товариство. Я пересiв у нервово

розхитану гойдалку. Жадко жуючи, вагiтна Доллi пригощала мене алтейними

коржиками, арахiсовими горiшками й картопляним хрустом. Мужчини дивились на

її крихкого, мерзлякуватого, мiнiатюрного, старосвiтського, молодявого, але

хворобливого, батька в бархатному пiджаку та бежевому жилетi: можливо,

вiконт.

У них склалось враження, що я приїхав до них на декiлька днiв, i Дiк,

дуже морщачи лоба, що означало напружену дiю думки, видав, що Доллi та вiн

можуть спати на кухнi, розклавши там запасного матраца. Я легенько помахав

рукою й пояснив Доллi (яка передала це далi через особливе голосове

звучання), що я просто заїхав на годинку по дорозi в Лектобург, де на мене

чекають друзi та шанувальники. Тут ми помiтили кров на одному з небагатьох

великих пальцiв, залишених Бiллю (вiн постав доволi невдалим чудотворцем).

Що за жiночiсть, нiколи ранiше мною не бачена в отакому вiдбиттi, була в

тiньовому розвої її блiдих грудей, позначених у розрiзi сукнi, коли вона

схилилась над рукою калiки! Вона повела його ладнатись на кухню (ванної не

було). Впродовж трьох-чотирьох маленьких вiкiв, якi аж бубнявiли вiд

штучного тепла взаємних почуттiв, Дiк i я залишались самi. Вiн сидiв на

стiльцi, тручи переднi кiнцiвки й далi морщачи лоба; в менi з'явилось пусте

бажання вичавити угрi на його пiтному носi моїми довгими лискучими кiгтями.

Менi подобались його гарнi сумнi очi й дуже бiлi зуби. Менш привабний був

його громадний волосявий кадик. Чого вони не голяться частiше, цi молодi

цупкi хлопцi? Вiн та його Доллi мали нестримнi статевi стосунки на цьому

диванi принаймнi сто вiсiмдесят разiв з тих пiр, як вона зачала. А до того -

як довго вони знали одне одного? Дивно - жодної негарної думки не мав я до

нього; нiчого, крiм муки й вiдрази. Вiн тепер тер нiс. Я не мав сумнiву, що

коли вiн нарештi вiдкриє рота, то скаже (злегка здригаючи голову в

коливаннi): "Ет, дiвчисько в вас перший сорт, мiстере Гейз. Це вже так. I

матiр'ю вона теж буде першосортною".

Сердега вiдкрив рота - й сьорбнув пива. Це йому дало певностi, й вiн

далi хлептав дрiбними ковтками до пiни на ротi. Вiн був, сказала вона,

гарний. Вiн долонями брав її флорентiйськi грудки. Нiгтi в нього були чорнi

й пiдламанi, та фаланги й суглоби зап'ястка, сильна, грацiйна п'ясть - були

багато, багато шляхетнiшими нiж у мене. Я надто багато краяв людських жертв

моїми бiдними скандзюбленими руками, щоб пишатись ними: французькi фрази,

великi кiстянки дорсетського селянина, приплющенi пальцi австрiйського

кравця - от вам Гумберт Гумберт.

Добре. Якщо вiн хоче мовчати, я можу мовчати також. Принагiдно, було б

не зайвим менi вiдпочити в цiй стихлiй, до смертi наляканiй колисанцi, до

того, як наважитись шукати лiгвище звiра: там вiдтягну крайню плоть

пiстолета й уп'юся оргазмом спускового гачка - я завжди був вiрним

наступником вiденського шамана. Та поступово я став перейматись жалем до

бiдного Дiка, котрому, в якийсь жахний, немов гiпнотичний спосiб я заважав

сказати єдине речення, яке вiн мiг скласти ("Дiвчисько в вас перший

сорт...").

"Отже", - сказав я, - "ви збираєтесь до Канади?"

На кухнi Доллi смiялась на щось сказане чи то здiяне Бiллем.

"Отже", - загорлав я, - "ви збираєтесь до Канади? Тобто, не до Канади",

- я знову горлав. "Хочу сказати - в Аляску".

Вiн обiйняв долонями стакан i, з мудрим виглядом киваючи, вiдповiв: "Що

ж, я так вважаю, що вiн ушкодив себе гострим краєм. Руку-бо вiн втратив в

Iталiї".

Дивнi мигдалi в бузково-рожевому квiттi. Вiдiрвана сюрреалiстична рука,

що повисла в їхньому пуантилiстичному кармiнi, з маленькою квiтникаркою,

витатуйованою на тильному боцi п'ястi. Доллi та пiдклеєний Бiлль з'явилися

знов. Я побiжно подумав, що її двоїста краса, її кавовим затьмарена

блiдiсть, певно, збуджують небораку. Дiк полегшено скалячись, встав зi

стiльця. Вiн уважав, що Бiллю та йому час вернутися до роботи iз дротом. Вiн

уважав, що в Мiстера Гейза та Доллi є багато про що побазiкати. Вiн уважав,

що мене ще раз побачить до мого вiдходу. Чому цi люди багато так вважають, i

так мало голяться, й так зневажають слуховi апарати?

"Сiдай", сказала вона, звучно вдаривши себе по стегнах. Я знов

опустився в чорну гойдалку.

"Отже, вернемо до справи. Ти, значить, зрадила мене. Куди ви поїхали?

Де вiн зараз?"

Вона взяла з камiна глянсувату ввiгнуту фоточку. Стара жiнка в бiлому,

товста, сяйлива, клишава, в дуже короткому платтi; й мужчина в жилетцi:

моржевi вуса, ланцюжок вiд годинника. Батьки чоловiка. Живуть з сiм'єю його

брата в Джуно.

"Ти певний, що не хочеш папiроску?"

Вона закурила. Я вперше побачив, що вона курить. Суворо заборонялось за

царювання Гумберта Грiзного. Плавно, в синюватiй димцi, Шарлотта Гейз встала

з труни. Я, звичайно, знайду його без труду, через дядька-дантиста, якщо не

скаже.

"Зрадила тебе? Нi". Вона направила в камiн стрiлу папiроски, хутко

постукуючи по нiй вказiвним пальцем, цiлковито як це робила її матiр, i

цiлковито так само, мiй боже, нiгтем зшкрябуючи часточку папиросся з нижньої

губи. Нi. Вона мене не зраджувала. Все вiдбулось по-дружньому. Едуза

попередила її в свiй час, що Ку небайдужий до малих дiвчаток - його раз ледь

не ув'язнили, i вiн знав, що вона знає. Поклавши лiкоть на долоню,

затяглась, всмiхнулась, випустила дим, дьорнулася знов по напрямку до

камiна. Занурилась у спогади. Рiч у тiм, що вiн бачив наскрiзь (з усмiшкою),

все й усiх, тому що вiн не був як я або вона, а був генiй. Дивовижна людина.

Ще й такий веселун. Катався зi смiху, коли вона йому призналась в моїх з нею

стосунках, яка ж тут є зрада, якщо це безпечно було йому розповiсти?

"Ну, отож. Ку - його всi звали Ку - "

Так звався, скорочено, її лiтнiй табiр (Кульбаба). Забавний збiг. Вiн,

значить, повiз її на шикарне ранчо за триста миль вiд як там... Елефанта

(Ельфiнстон). Як звалось ранчо? Ах, дуже глупа назва: Дук-Дук - без жодного

сенсу слово (бодай i так)... та це, взагалi, тепер однаково, адже мiсце

щезло, розчинилось. А яка була краса - я уявити собi не можу феноменальну

розкiш цього ранчо - там усе було, ну, просто все - навiть власний водоспад

у домi! Я, може, пам'ятав рудого пройду, з яким ми (ми!) якось грали в

тенiс. Ранчо належало, власне, братовi рудого, та вiн його вiдступив Ку на

лiто. Коли Ку з нею приїхав, їм влаштували щось на зразок коронацiї, а потiм

узяли й кинули до басейну, ледь не втопили, як роблять при переходi через

екватор. Ну, ти знаєш.

Закотила очi на знак штучної покори фортунi.

"Будь ласка, далi".

Ну, так от. Передбачалось, що вiн повезе її вереснем в Голiвуд -

подивитись, чи годиться вона для епiзодичної ролi в фiльмi, основаному на

його п'єсi "Золотi Струни". Вона сподiвалась також, що їй дадуть дублювати

одну з найвiдомiших актрисочок на клиговим свiтлом слiпуче облитому

тенiсному кортi. Нажаль, до цього нiколи не дiйшло.

"Де тепер перебуває негiдник?"

Чому - негiдник? Чудова людина в багатьох сенсах. Але там в ранчо життя

було лише через пиятику й наркотики. Й, звичайно, вiн був цiлковитий монстр

в статевому сенсi, i його друзi були його рабами. Я не можу собi уявити (я,

Гумберте, не можу собi уявити!), якими речами вони всi займались в

Дук-Дуковiм Ранчо. Вона на вiдсiч вiдмовилась брати в цьому участь, i вiн

вигнав її.

"Якi речi?"

"Ах, дивнi, ганебнi, фантастичнi речi. Бачиш, у нього там були й

дiвчатка, i хлопчики, й кiлька дорослих мужчин, i треба було, щоб ми бозна

що робили всi разом в голому виглядi, поки мадам Дамор робила фiльмування".

(Жюстинi маркiза де Сада було спочатку дванадцять рокiв.)

"Що саме - робили?"

"Ах, саме гидоття... Ах, я, нi, либонь, я..." Вона вимовила це "я" як

здушений крик, прислухаючись до осердя тягучого болю, й за вiдсутнiстю слiв

розчепiрила всi п'ять пальцiв, зламано розрiзаючи повiтря. Нi - не могла,

вiдмовлялась детальнiше пояснити в присутностi дитини, яку вже несла.

Що ж, її справа.

"Та й яке це має значення тепер", сказала вона, кулаком торсаючи перину

й за тим повертаючись догоричерева на канапi. "Шаленi речi, бруднi речi. Я

сказала - нi, нi за що не стану - (вона наївно додала лайливий вульгаризм

для позначення примхи, добре вiдомiй нам обом) твоїх бридких хлопчакiв, тому

що менi потрiбний тiльки ти. От i викинув вiн мене".

Небагато лишилось сказати. Тiєї зими (1949-1950), Фей i вона важкою

працею заробляли на життя. Протягом двох рокiв вона переходила з мiсця до

мiсця, працюючи в маленьких пришосейних ресторанах, а потiм спiткала Дiка.

Нi, вона не знала, де знаходиться той. Iмовiрно, десь у Нью-Йорку. При його

славнозвiсностi, вона, ясна рiч, легко б його знайшла, якби захотiла. Фей

пробувала повернутись в ранчо, та воно просто не iснувало вже - згорiло

вщент, нiчого не було, крiм чорної купи смiття. Це їй видалось таким дивним,

так дивним...

Що ж, у Мак-Ку було подiбне iм'я, й також згорiв будинок.

Вона прикрила очi й роззявила рота, вiдпавши назад на перину й ступивши

одною байковою нiжкою на пiдлогу. Та йшла злегка пiд укiс, сталева кулька

докотилася б до самої кухнi. Я знав тепер все, що менi треба було знати. В

мої намiри не входило краяти мою ясочку. Десь за халупою Бiлля радiо

заспiвало пiсля трудового дня про нестямну приречену любов, i ось вона була

передi мною, вже подряпана, iз вже не дитячими спухлими жилами на вузьких

руках, з гусячими пухирцями на блiдiй шкiрi передплiч, з м'якими "мавпячими"

вухами, з неголеними пахвами, ось вона напiвлежала проти мене (моя Лолiта!),

безнадiйно зiв'яла в сiмнадцять рокiв, iз цим малятком у нiй, яке, мабуть,

уже мрiяло стати великим заправилою i вийти в вiдставку 2020-го року, - i я

дивився, й не мiг надивитись, i знав - так само твердо, як те, що помру - що

я кохаю її понад все, що коли-небудь бачив або мiг уявити на цьому свiтi,

або мрiяв побачити на тому. Вiд неї лишилось тiльки найтонкiше фiалкове

вiяння, листопадне вiдлуння тiєї нiмфетки, на яку я навалювався з такими

криками в минулому; вiдлуння на краю чорного яру, з далеким лiсом пiд

бiлястим небом, з бурим листям, яке захащило джерело, з сам-останнiм

цвiркуном у сухому бур'янi... Та, слава богу, я боготворив не тiльки

вiдлуння. Грiх, який я бувало плекав у сповитому лозами серцi, mon grand

p ch radieux, скоротився до своєї сутi: до безплiдного й егоїстичного

ґанджу; його-бо я викреслював i проклинав. Ви можете глузувати з мене й

погрожувати очистити залу суду, та поки менi не вставлять кляпа й не

придушать мене, я буду горлати про свою бiдну правду. Нестямно я хочу, щоби

весь свiт узнав, як я кохаю свою Лолiту, цю Лолiту, блiду й опоганену, з

чужою дитиною пiд серцем, та досi ще сiрооку, досi ще з сурменистими вiями,

все ще русяву й мигдальну, все ще Карменсiту, все ще мою, мою... Changeons

de vie, ma Carmen, allons vivre quelque part ou nous ne serons jamais

s par s. Огайо? Хащi Масачусетса? Мерi Мей? Байдуже, навiть якщо цi її очi

потьмянiють до риб'ячої нечулостi, й сосцi набрякнуть i потрiскаються, а

чудовне, молоде, вкрите мохом гирлячко опоганять i розiрвуть пологи - навiть

тодi я буду все ще шаленiти вiд нiжностi на самий знак твого дорогого,

змарнiлого личка, лише вiд звуку твого гортанного молодого голосу, моя

Лолiто.

"Лолiто", проказав я, "це, мабуть, намарно й безглуздо, та я маю це

сказати. Життя є вельми коротким. Звiдси до старого авта, яке так добре

вiдоме тобi, двадцять, двадцять п'ять крокiв вiдстанi. Не дуже велика

прогулянка. Зроби цi двадцять п'ять крокiв. I будемо жити собi до

споконвiку.

Carmen, voulez-vous venir avec moi?"

"Ти хочеш сказати", вiдповiла вона, вiдкривши очi й злегка пiднявшись

(змiя, що готова вдарити), "ти хочеш сказати, що даси нам (нам!) грошей,

тiльки якщо я пересплю з тобою в готелi? Ти це хочеш сказати?"

"Нi, нi. Ти мене хибно зрозумiла. Я хочу, щоб ти залишила свого

випадкового Дiка й цю страшну вирву й переїхала до мене - жити зi мною,

померти зi мною, все, все зi мною" (даю загальний сенс моїх слiв).

"Ти ненормальний", сказала вона, по-дитячому приндячись.

"Змiркуй, Лолiто. Жодної рiзницi не буде. Окрiм однiєї штуки, та це не

до уваги (скасування страти, я хотiв сказати, та не сказав). В усякому разi,

навiть якщо ти вiдмовишся, ти все одно отримаєш своє... trousseau".

"Ти не жартуєш?" спитала Доллi.

Я передав їй конверт з чотирма сотнями доларiв й чеком на три тисячi

шiстсот.

Непевно, обачливо, вона взяла mon petit cadeau, й раптом чоло в неї

чарiвливо зажеврiло.

"Стривай-бо", - промовила вона проти волi, - "ти нам даєш чотири тисячi

монет!"

Я затулив обличчя рукою й ридма заридав - найгарячiшими сльозами, що я

колись проливав. Я вiдчував, як вони в'ються промiж моїх пальцiв й течуть по

пiдборiддю, й обпiкають мене, й нiс в мене був закладений, i я не мiг

перервати ридання, й тут вона торкнулась моєї п'ястi.

"Я помру, якщо ти торкнеш мене", - сказав я. "Ти цiлком упевнена, що не

поїдеш зi мною? Чи є хоч найменша надiя, що поїдеш? Тiльки на це вiдкажи

менi".

"Нi", - сказала вона, - "нi, любчику, нi". Вперше в життi вона так до

мене звернулась.

"Нi", - повторила вона. "Про це не може бути й мови. Я б швидше

повернулась до Ку. Рiч у там, що

-"

Їй бракувало слiв, вочевидь. Я подумки зрядив її ними - ("...вiн розбив

моє серце, ти лишень розбив моє життя").

"Це так дивно", - вела далi вона, - упс! (конверт зслизнув з канапи

вниз, вона пiдняла його), - "так неймовiрно дивно з твого боку... таку купу

грошей! Це розв'язує всi питання. Ми можемо виїхати хоч наступного тижня.

Припини плакати, прошу тебе! Ти повинен зрозумiти. Дозволь менi принести

тобi ще пива? Ах, не плач! Менi так шкода, що я так обдурювала тебе, та

зараз нiчого не вдiєш".

Я витер обличчя й пальцi. Вона всмiхалась, дивлячись на cadeau. Вона

була в захватi. Хотiла покликати Дiка. Я сказав, що за хвилину менi вже буде

час вiд'їжджати, й що зовсiм, зовсiм не хочу його бачити. Ми спробували

знайти тему для розмови. Чомусь я все бачив перед собою - образ мигтiв i

єдвабно полискував на вологiй сiтчатцi - яскраву дiвчинку дванадцяти рокiв,

сидячу на порозi й камiнцями дзвiнко жбурляючу в пусту бляшанку. Я вже почав

говорити - в пошуках недбалого зауваження: "Цiкаво, що сталося з маленькою

Мак-Ку - чи вона одужала?..." та вчасно припинив, боячись, що вона вiдкаже:

"Цiкаво, що сталося з маленькою Гейз?" Врештi-решт, довелось згадати грошовi

справи. Переданий їй чек був чистим прибутком вiд здавання матчиного

будинку. Вона здивувалась - думала, що вiн давно вже проданий. Нi ще (я,

втiм, дiйсно це сказав їй в свiй час, щоб розiрвати всякий зв'язок з

Рамзделем). Повiрений скоро надiшле їй повний звiт про фiнансовий стан.

Становище - найлiпше. Дiм можна продати за добру цiну. Деякi з недорогих

акцiй, що належать її матерi, надзвичайно пiднялись. Нi, менi дiйсно пора.

Час менi йти, й знайти його, i його знищити.

Позаяк я знав, що не переживу торкання її губ, я доволi довго

вiдступав, наче в манiрному танцi, при кожному русi, який вона та її черево

робили в моєму напрямку.

Вона й собака проводили мене. Мене здивувало (нi, це риторичний зворот

- зовсiм не здивувало), що вид автомобiля, в якому вона так багато їздила i

дитиною, i нiмфеткою, нiяк не подiяв на неї. Зазначила тiльки, що вiн,

мовляв, деiнде полiловiяв од старостi. Я сказав, що вiн належить їй, що я

можу взяти автобус. Попросила не теревенити, вони вiдбудуть лiтаком на

Юпiтер або Юкон i там куплять машину; я сказав, що в такому разi я куплю в

неї Iкар за п'ятсот доларiв.

"Таким темпом ми будемо скоро мiльйонерами!", скрикнула вона,

звертаючись собаки, який захоплено дихав, - котрого вони з собою не

збиралися брати.

Carmencite, lui demandais-je...

"Одне останнє слово", сказав я своєю вiдразливо правильною англiйською.

"Ти-бо цiлком упевнена, що - ну, добре, не завтра й не пiслязавтра - та

коли-небудь, все одно коли, ти не приїдеш до мене жити? Я сотворю цiлком

нового бога й почну йому дякувати з пронозливими криками, якщо тiльки ти

подаси менi цю мiкроскопiчну надiю" (загальний сенс).

"Нi", вiдповiла вона, усмiхнено. "Нi".

"А мiж тим це б дещо змiнило", сказав Гумберт Гумберт.

За тим вiн витягнув пiстолет... тобто, читач чекає, можливо, вiд мене

кепського книжкового вчинку. Менi ж i на розум не могло це впасти.

"Гуд-бай-ай!" проспiвала вона, моя американська, мила, безсмертна,

мертва любов, адже вона мертва й безсмертна, якщо ви читаєте цi рядки (на

увазi маю офiцiйне узгодження з так званими властями).

Вiд'їжджаючи, я чув як вона розкотисто волала свого Дiка; собака ж

пустився хвилястим алюром товстого дельфiна супроводжувати авто, та був

надто важкий та старий, i скоро вiдстав.

День помирав, я вже котив по шосе пiд дрiбним дощиком, i як би дiяльно

не їздили близнюки по проглядовому склу, вони не могли упоратися з моїми

сльозами.

30.

Залишивши Коулмонт надвечiр (по шосе Iкс - не пам'ятаю номера), я мiг

би доїхати до Рамзделя на свiтанку, якби не спокусився фальшивим скороченням

шляху. Я мав потрапити на автостраду Iгрек. Мапа байдужно показувала, що

одразу за Вудбайном, до якого я їхав проти ночi, я мiг залишити шосе Iкс та

дiстатися автостради по брукованiй поперечнiй дорозi. Їхати нею треба було

лишень близько години (сорок миль). Iнакше довелося б тягнутись по шосе Iкс

ще миль сто й тiльки тодi скористатись петлястим, ледачим шосе Зед, щоб

потрапити на потрiбну менi автостраду.

Немощена дорога, проте, погiршувалась, вибої ставали жахливiшими, бруд

- густiшим, i коли пiсля десятої милi пiдслiпуватого, бiсiвського,

черепахового просування, я спробував повернути назад, мiй старий, слабкий

Iкар застряг у глибокiй глинi. Навкруг було темно, все було насичено сирiстю

й безнадiєю. Мої фари повисли над широкою канавою, повною води. Навкiлля,

якщо воно iснувало, зводилось до чорної пустелi. Скiльки я не дужався

вивiльнитись, мої заднi колеса тiльки скиглили в тванi й нудьзi. Клянучи

долю, я зняв свiй чепурний костюм, зодягнув працiвнi штани, калошi,

подiрявлене кулями светро, й пройшов назад по бруду милi чотири до

придорожньої ферми. Поки я йшов, дощ полляв як з вiдра, та менi не стачило

сил вернутись за макiнтошем. Подiбнi пригоди вказали менi, що в мене по сутi

здорове серце - попри недавнi дiагнози. Десь опiвночi ремонтник визволив мою

машину. Я сяк-так повернувся на шосе Iкс i покотив далi. Пiсля години їзди я

впав у вiдчайну знемогу. Я зупинився при тротуарi в анонiмному мiстечку i в

мряцi донесхочу насмоктався солодкого джина з вiрної фляги.

Дощ був давно скасований. Чорнiла тепла аппалацька нiч. Зрiдка

проїжджали повз мене автомобiлi: рубiни - вiд мене, на мене - перлини; та

мiстечко ще спало. Не було на брукiвках того веселого шарварку байдикуватих

громадян, який бачиш у нас ночами в солодкiй, достиглiй, гниючiй Європi. Я

сам-один насолоджувався тут благотворнiстю цнотливої ночi й страшними своїми

думами. Дротяний кошик при панелi був надзвичайно вибагливий щодо вбирання:

"Смiття та Папiр, але не Вiдкиди" казав надпис. Хересовi лiтери сяяли над

магазином фотоапаратiв. Величезний градусник з назвою проносного трунку

животiв на фронтонi аптеки. Ювелiрна лавка Рубiнова чепурилась вiтриною зi

штучними самоцвiтами, вiдбитими в червоному дзеркалi. Фосфорястий годинник з

зеленими стрiлками плавав у полотняних нетрях пральнi "Момент". По iншому

боцi вулицi гараж через сон промовляв: "Автора вбили" (насправдi -

"Автомобiлi"). Лiтак, якого той самий Рубiнов зрядив камiнцями, пролетiв, з

гудiнням, по оксамитовим небесам. Чимало я побачив поснулих мертвим сном

мiстечок! Це було ще не останнє.

Дозвольте менi потинятися трохи без дiла - адже доля його звершена.

Ритм неонових вогнiв, що жеврiли по той бiк вулицi, був удвiчi повiльнiшим

за биття мого серця: окрес великого кофейника над рестораном на кожну другу

секунду спалахував смарагдовим життям, i як тiльки вiн згасав, його тамож

замiнювали рожевi лiтери з оголошенням "Чудова кухня", - та кофейник все ще

дражнив око латентною тiнню перед своїм новим смарагдовим повстанням з

мертвих. Ми робили рентгенiвськi знiмки, це вважалось страшенно забавним.

Рубiно-смарагдове мiстечко було не дуже далеко вiд "Зачарованих Мисливцiв".

Я знову ридав, п'янiючи вiд неможливого минулого.

31.

На цьому самотньому стопi мiж Коулмонтом та Рамзделем (мiж невинною

Доллi Скиллер та жовiальним дядьком Айвором) я переглянув усi обставини моєї

справи. З останньою простотою та яснiстю я бачив тепер i себе i своє

кохання. В порiвняннi з цим колишнi оглядини такого роду бачились поза

фокусом. Рокiв десь два тому, в хвилину метафiзичного зацiкавлення, я

звернувсь до розумного, мовлячого французькою, духiвника, до рук якого я

передав сiре безвiр'я протестанта для старомодного папiстського курсу

одужання, сподiваючись вивести з почуття грiха iснування Найвищого Суддi. В

тi студенi ранки в мереживному вiд морозу Квебеку, добрий абат працював надi

мною з найтоншою нiжнiстю й розумiнням. Я нескiнченно вдячний i йому, i його

великiй органiзацiї, яку вiн представляв. Нажаль, менi не вдалось пiднестись

над тим простим людським фактом, що, яку б духовну розраду я не знайшов, яка

б лiтофанiчна вiчнiсть не була б менi приготована, нiщо не могло б змусити

мою Лолiту забути все те дике, брудне, до чого моя хiть змусила її. Оскiльки

не доведено менi (менi, який я тепер, з теперiшнiм моїм серцем, i вiдпущеною

бородою, й фiзичним розпадом, який вже розпочався), що поведiнка манiяка,

який позбавив дитинства пiвнiчноамериканську мою лiтню дiвчинку, Долорес

Гейз, не має нi цiни нi ваги в розрiзi вiчностi - оскiльки менi не доведено

це (а якщо можна це довести, то життя - кепський фарс), я нiчого iншого не

бачу для пом'якшення своїх страждань, нiж понурий i дуже локальний палiатив

словесного мистецтва. Закiнчу цей роздiл цитатою зi старого й, мабуть, не

правдешнього поета:

Так даниною цноти в нас єси

Обтяжене ти, почуття краси!

32.

Пам'ятаю день пiд час нашої першої поїздки - нашого першого кола раю -

коли для того, щоб вiльно заливатись своїми фантасмагорiями, я прийняв

важливе рiшення: не звертати уваги на те (а було це так явно!), що я для неї

не коханець, не мужчина з нескiнченним шармом, не близький приятель, навiть

цiлком не людина, а всього лише пара очей i товстий фалос довжиною в фут -

причому наводжу тiльки пристойне. Пам'ятаю день, коли взяв назад (суто

практичну) обiцянку, з самого зиску дану їй напередоднi (щодо чогось, що

моїй смiшнiй дiвчинцi жадко хтiлось, вiдвiдати, наприклад, новий роликовий

каток з особливим пластиковим покриттям або пiти без мене на денну програму

в кiно), я мигцем помiтив з ванної, завдяки випадковому складенню двох

дзеркал i прочинених дверей, вираз у неї на обличчi - важко збагненний вираз

безпорадностi такої повної, що вiн вже нiби переходив у безтурботнiсть

непоумства - саме тому, що почуття скривдженостi й нездоланностi дотнуло

межi, а мiж тим усяка межа передбачає iснування чогось за нею - звiдси й

нейтральнiсть освiтлення, й беручи до уваги, що цi припiднятi брови й

привiдкритi губи належали дитинi, ви ще краще оцiните, якi хланi спланованої

хотi, який вторинно вiдбитий вiдчай утримав мене вiд того, щоб впасти до її

нiг i вилитись людськими сльозами, - й пожертвувати своєю ревнiстю задля

того невiдомого менi задоволення, яке Лолiта сподiялась витягти зi

спiлкування з неохайними й небезпечними дiтьми зовнiшнього свiту, що бачився

їй справжнiм.

Є в мене й iншi напiвпридушенi спомини, якi нинi встають

недорозвиненими монстрами й терзають мене. Якось, на бердслейськiй вулицi з

заходом сонця у проглядi, вона звернулась до маленької Єви Розен (я

супроводжував обох нiмфеток на концерт, i просуваючись за ними, в натовпi

при касi тримався так близько, що тицявся в них) - i ось чую, як моя Лолiта,

у вiдповiдь на слова Єви, що "краще смерть, нiж Мiльтон Пiнський (знайомий

гiмназист) та його судження про музику", каже надзвичайно спокiйно й

серйозно: "Знаєш, жахливим у смертi є те, що людина надана собi самiй"; i

мене тодi вразило, поки я, як автомат, пересував ватнi ноги, що я геть

нiчого не знаю, що дiється в моєї коханої в голiвцi, та що, можливо, десь за

нестерпними пiдлiтковими штампами, є в неї i квiтучий сад, i присмерки, й

брами палацу, - димчаста чарiвлива країна, доступ в яку менi заборонений,

котрий споганює ницьою спазмою своє ошмаття; адже я часто помiчав, що

живучи, як ми з нею жили, в опрiчному свiтi суцiльного зла, ми вiдчували

дивну збентеженiсть, коли я ладнався помовити з нею про щось абстраговане

(про що могли б розмовляти вона та старший друг, вона та батько, вона та

нормальний коханець, я та Аннабель, Лолiта та сублiмований, вилизаний,

аналiзований, обожнюваний Гарольд Гейз), про мистецтво, про поезiю, про

крапинки на форелi Гопкiнса або голену голову Бодлера, про Бога та Шекспiра,

про будь-який справжнiй предмет. Тут тобi зась! Вона одягала свою

вразливiсть у панцир дешевої шпетностi й нарочитої нудьги, мiж тим як я,

беручи для своїх нещасних вчених коментарiв штучний тон, вiд якого в мене

самого нили останнi зуби, викликав у своєї аудиторiї такi вибухи

брутальностi, що не можна було продовжувати, о моя бiдна, засмучена

дiвчинка.

Я кохав тебе. Я був п'ятиногим чудовиськом, та я кохав тебе. Я був

жорстокий, ниций, все що завгодно, mais je t'aimais, je t'aimais! I бували

хвилини, коли я знав, що саме ти вiдчуваєш, i неймовiрно страждав од цього,

моє звiрятко, моя Лолiтонько, хоробра Доллi Скиллер...

Пригадую деякi такi хвилини - назвемо їх айсбергами в раю - коли,

наситившись нею, змарнiвши вiд баснословних, безумних трудiв, незрушно лежав

я пiд лазуровою стрiчкою, що йшла впоперек тiла, й, бувало, приймав її в

свої обiйми з приглушеним стогоном людської (вже-бо!) нiжностi.

Шкiра її лиснявiла в неоновiм сяєвi, що проникало з мотельного двору

крiзь жалюзi, її чорнi, як сажа, вiї злиплись; її сiрi, без усмiшки, очi

здавались бiльш збайдужiлими, нiж звичайно, - вона прекумедно скидалась на

маленьку пацiєнтку, яка ще не зовсiм отямилась вiд туману наркозу пiсля дуже

серйозної операцiї; й тут нiжнiсть моя переходила в стид i жах, i я втiшав i

колисав сиротливу, легеньку Лолiту, застиглу на мармурових моїх грудях, i

муркочучи, занурював обличчя в її теплi кучерi, й погладжував її наугад i як

Лiр просив у неї благословення, й на самiй вершинi цiєї страждальної

щиросердної нiжностi (в мить, коли моя душа начебто виснула над її голизною

й ладна була розкаятись), раптом, з мерзенною iронiєю, жадання зростало

знов... "Ах, нi!", промовляла Лолiта пiднявши, з зiтханням, очi вгору, i в

наступну хвилину й нiжнiсть i лазуровий промiнь - усе розпадалось.

Сучаснi нашi поняття про взаємини мiж батьком та донькою сильно

попсованi схоластичним марноттям та стандартизованими символами

психоаналiтичної лавочки; проте, маю надiю, що наступнi рядки звертаються до

неупереджених читачiв. Якось, коли батько однiєї з її подруг (товстенької

Авiс Чапман) гучним гудком дав з вулицi сигнал, що вiн приїхав забрати свою

нечепуру, я вiдчув себе зобов'язаним запросити його у вiтальню; вiн присiв

на хвилинку, й поки ми розмовляли, Авiс лащилась до нього i врештi-решт

важко вмостилась йому на колiна. Не пам'ятаю, мiж iншим, чи я десь зазначив,

що в Лолiти була для чужих цiлком чарiвлива усмiшка, - лахмате мруження очей

i миле, мрiйливе сяяння всiх рис обличчя, - усмiшка, яка нiчого, звичайно,

не значила, та яка була така прекрасна, так самобутньо нiжна, що важко її

пояснити атавiзмом, магiчною пiною, неумисно осяяною в обличчi на знак

давнього привiтального звичаю (гостинної проституцiї, скаже читач iз

брутальних). Вона стояла десь поряд, коли мiстер Чапман сiв i заговорив

вертячи шляпу в руках, а за тим - ах, погляньте, як глупо з мого боку, я

опустив найголовнiшу пiкантнiсть славнозвiсної лолiтчиної усмiшки, а саме:

її солодка, як нектар, переливчаста в ямках гра нiколи не була спрямована на

гостя, а трималась, так мовити, власної далекої квiтучої пустоти або блукала

з близькозорою вкрадливiстю по раптових предметах - i було так тепер. В ту

хвилину, як товста Авiс наблизилась, щоб заважати своєму татовi вертiти

шляпу, Лолiта тихо сяяла, розглядаючи й торкаючи фруктовий нiж, який був на

краю стола, до якого вона притулилась далеко, далеко вiд мене. Авiс тепер

ухопила батькiвську шию й вухо, а вiн, звичною рукою, напiвобiйняв своє

незугарне й велике чадо, я раптом помiтив, як усмiшка Лолiти почала згасати,

перетворилась в зацiпенiлу тiнь усмiшки, й фруктовий нiж зслизнув зi стола i

срiбляною ручкою знагла вдарив її в щиколоток, так боляче, що вона охнула,

зiгнулась навпiл i в мить по цьому, плигаючи на однiй нозi, з обличчям,

спотвореним тiєю жахливою вступною гримасою, яку дитина затримує на

розтягнених губах перед ревом, Лолiта зникла з кiмнати, й за нею побiгла й

почала втiшати її на кухнi добренька Авiс, в якої був такий вiдмiнний,

гладкий, рожевий батько i маленький щокатий брат, i щойно народжена

сестричка, й домашнiй комфорт, i двi шотландськi вiвчарки, що вмiли

всмiхатись, а в Лолiти нiчого не було.

Я зготував грацiйне доповнення до цiєї сцени: ми все ще в Бердслеї,

Лолiта, сидяча з книгою при камiнi, потягується, крякає й питає: "Де її,

власне кажучи, поховали?" "Кого?" - "Ах, ти знаєш, мою зарiзану матiр". -

"Ти чудово знаєш, де знаходиться її могила", вiдповiв я, з великою

витримкою, й назвав цвинтар - неподалiк вiд Рамзделя, помiж залiзницею й

пагорбом, з якого виднiє озеро. "А крiм того", додав я, "трагедiю її

раптової смертi не слiд було б простачити такого роду епiтетом, який ти

вважаєш потрiбним залучити. Якщо ти дiйсно хочеш здолати в собi самiй iдею

смертi - " "Зайшовся", сказала Лолiта i млосно пiшла з кiмнати. Я довго

дивився в вогонь крiзь пекучi сльози. Потiм узяв з пiдлоги її книгу. Якась

бездарна дурня "для юнацтва". Похмура маленька Марi не очiкувала, що її

мачуха виявиться веселою, тямущою, рудоволосою молодицею, яка пояснила Марi,

що покiйна матiр Марi сповнила героїчний подвиг тим, що умисно не виказувала

жодної любовi до насправдi щиро коханої доньки. Героїчна матiр помирала вiд

невилiковної хвороби й не бажала, щоб дiвчинка потiм тужила за нею. Iнший

натомiсть би з криком помчався наверх до Лолiти; я ж завжди обирав гiгiєну

честивого невтручання. Та нинi, звиваючись, як черв'як, i заклинаючи минуле,

я згадую, що цього разу i в iншi рази, я призвичаївся не зважати на стан

Лолiти, щоб не засмучувати пiдлого Гумберта. Коли моя мати, в промоклому

платтi, освiтленому грозою серед стрiмко-навального туману (так я бачив собi

її смерть), побiгла задихано вгору по гребню гори над Молiнетто, де її

забила блискавка, я був малюком, i в подальшому менi не вдавалося заднiм

числом собi прищепити нiякого загальноприйнятого сирiтського суму, як би

люто не шарпали мене психоерапiсти в пiзнiшi перiоди депресiї. Та визнаю,

що людина такої потужної iмагiнацiї, як моя, не може посилатись на незнання

загальнолюдських емоцiй. Можливо також, що я надто покладався на ненормальну

зимнiсть стосункiв мiж Шарлоттою та її донькою. Та жахлива сутнiсть всього

цього ось яка. Моя шаблонна Лолiта за час нашого з нею нечуваного,

нечестивого спожильства поступово дiйшла до того, що навiть найнещаснiше

сiмейне життя є кращим нiж пародiя кровозмiшення - а кращого за це

врештi-решт я нiчого й не мiг дати моїй бездомнiй дiвчинцi.

33.

Повернення в Рамздель. Я наближався до нього зi сторони озера. Сонячний

пiвдень зорив на всi очi: проїжджаючи повз у заплямованому автi, я розрiзняв

дiамантовi iскри мiж вiддаленими соснами. Звернув на кладовище, вийшов, i

погуляв мiж рiзнокалiберними пам'ятниками. Bonjour, Charlotte. З деяких

могил стирчали напiвпрозорi прапорцi, якi нерухомо повисли в безвiтрянiй

тiнi кипарисiв. Ех, Едю, не пощастило ж тобi, подумав я, звертаючись подумки

до якогось Едуарда Граммара, тридцяти-п'ятирiчного завiдувача конторою в

Нью-Йорку, якого допiру арештували по звинуваченню в убивствi тридцятирiчної

дружини Доротеї. Мрiючи про iдеальне вбивство, Ед проломив дружинi череп i

труп посадив на кермо воза. Двоє чиновникiв дорожньої полiцiї даного району

здаля побачили, як великий новий синiй Крейслер, подарований Граммаром

дружинi в народження, з шаленою швидкiстю з'їжджав пiд гору в сам-раз на

границi їх юрисдикцiї (хай береже господь наших бравих полiцiянтiв - i

районних i штатових!). Вiз зачепив стовп, здiйнявся по насипу, порослому

остистою травою, суницею й повзучою лапчаткою, й перекинувся. Колеса все ще

тихо вертiлись на спекотi, коли патрульники витягли тiло панi Г. Спочатку,

їм здалось, що вона загинула внаслiдок звичайного зiткнення. Нажаль,

поранення, що спричинили її скон, не вiдповiдали дуже легким пошкодженням,

якi виявились на возi. Я влаштувався краще.

Покотив далi. З дивним почуттям упiзнав тонку вежу бiлої церкви й

великi iльми. Забувши, що на американськiй примiськiй вулицi самотнiй

пiшохiд бiльше видiляється, нiж самотнiй автомобiляр, я залишив машину на

бульварi, щоб спуститись, нiби гуляючи, по Лоун-стрiт повз номер 342. Перед

наступним великим кровопролиттям я мав право на невеличкий передих, на

очищувальну судому душевної вiдрижки. Бiлi вiконницi вiлли вiдставного

лахмiтника були зачиненi, й хтось пiдв'язав знайдену ним чорну оксамитову

стрiчку для волосся до бiлої вивiски "На продаж", яка схилилась зi своєї

жердини при тротуарi. Не було вже чiпливого пса. Садiвник нiкому не

телефонував. Хвора старенька Вiзавi не сидiла на сповитiй виноградом

верандi, - на якiй тепер, що вельми скрушно для самотнього перехожого, двi

молодi жiнки з понiхвостими зачiсками, в однакових передничках у чорний

горiшок, кинули прибирання для того, щоб подивитись на нього. Вона, певно,

давно померла, а це були, мабуть, її племiнницi з Фiладельфiї.

Чи ввiйти в свiй колишнiй дiм? Як в тургенєвськiй повiстi, потiк

iталiйської музики плинув з розчиненого вiкна - вiкна вiтальнi. Яка

романтична душа грала на роялi там, де нiякi клавiшi не пiрнали й не

сплескували в той зачарований недiльний день, коли сонце ласкавило голi ноги

моєї дiвчинки? Тут я помiтив, що з газону, який я колись пiдстригав, смагла,

темнокудра нiмфетка рокiв десяти, в бiлих трусиках, зорить на мене з чимось

диким у зачарованому поглядi великих чорно-синiх очей. Я сказав їй два-три

милих слова, цiлком невинних, - старомодний комплiмент, зразка "якi в тебе

гарнi очi", та вона хутко позадкувала й музика обiрвалась, i вельми

запальний на вигляд чорноволосий мужчина, з лискучим вiд поту обличчям

вискочив у сад i грубо наставився в мене. Я був хотiв представитись, та тут,

з гострим збентеженням, яке лише трапляється увi снi, я побачив, що на менi

заплямованi глиною синi робочi штани й негарно брудне дiряве светро, вiдчув

щетину на пiдборiддi, вiдчув, як налитi кров'ю мої очi, очi пронози... Не

кажучи й слова, я повернув i зачалапав назад до авта. Чахла квiточка, зразка

маленької айстри, росла з пам'ятної менi щiлини в брукiвцi. Преспокiйно

воскреслу мiс Вiзавi племiнницi викотили на веранду, наче ця веранда була

ложею, а я актором. Десь у собi благаючи її не кликати мене, я прискорив

крок. Яка крута вуличка! Я дiйшов до глибокої тiнi бульвару. Червоний

квиток, що свiдчить про штраф за незаконне паркування, був засунутий

полiцiянтом пiд одну з лапок на вiтровому склi. Квиток цей я охайно розiрвав

на двi, чотири, вiсiм частин.

Сердячись на себе, що витрачаю марно час, я полинув у готель, - той

самий, у який заїхав з новою валiзою п'ять рокiв тому. Взяв кiмнату з

ванною, призначив телефоном два побачення, - дiлове й медичне -, поголився,

викупався, вдягнув чорний костюм i спустився в бар. Там нiщо не змiнилось.

Вузька зала була заллята так само тьмяним, нестерпно-гранатовим свiтлом -

яким колись у Європi вiдрiзнялись кубла, та який тут просто "утворював

настрiй" в пристойному, "сiмейному" готелi. Я сiв за той же столик, за яким

сидiв насампочатку мого перебування в Рамзделi, того дня, коли, ставши

пожильцем Шарлотти, я вирiшив одсвяткувати новосiлля тим, що по-свiтськи з

нею розпив пiвпляшки шампанського, чим у роковий спосiб скорив її бiдне, по

береги сповнене серце. Як i тодi, локай з обличчям, як мiсяць, розподiляв по

астральнiй схемi п'ятдесят чарочок хересу на великiй тацi для весiльної учти

(Муффi, цього разу, пошлюбив Фантазiю). Вiсiм до третьої. Йдучи через хол, я

мав обiйти групу дам, якi з Mille gr ces прощалися й розходились пiсля

клубного снiданку. Одна з них iз клекотом привiтання накинулась на мене. Це

була товста, низенька жiнка, вся в перлисто-сiрому, з довгим, сiрим пером на

капелюшку. Я впiзнав у нiй мiсiс Чатфiльд. Вона напала на мене зi сласною

усмiшкою, переповнена злобним цiкавством (чи не заподiяв я, часом, Доллi

того, що Франк Лассель, п'ятдесятирiчний механiк, вдiяв з одинадцятирiчною

Саллi Гарнер 1948-го року?). Дуже скоро я цю жадiбну зловтiху цiлковито взяв

пiд контроль. Вона думала, що я живу в Калiфорнiї. А як ся має - ? З

добiрнiшою насолодою, я проказав їй, що моя пасербиця щойно вийшла за

блискучого молодого iнженера-гiрничого, обваженого таємним урядовим

завданням у пiвнiчно-захiдному штатi. Несподiвано захоплена, вона вiдказала,

що не схвалює таких раннiх шлюбiв, що нiколи б вона не дозволила своїй

Фiллiс, якiй тепер вiсiмнадцять рокiв -

"Ах, звичайно", - сказав я спокiйно. "Звичайно, пригадую Фiллiс. Фiллiс

i табiр "Кульбаба". Так, звичайно. До речi, ваша донечка не розповiдала вам,

як Чарлi Хольмс розбещував там маленьких пансiонерок своєї лайдацької

матерi?"

"Сором!", - скрикнула мiсiс Чатфiльд, - "як вам не соромно, мiстере

Гумберт! Бiдного хлопчика нещодавно вбили в Кореї".

"Насправдi", - сказав я (користаючись дивною свободою, даною в

сновидiннях). "Оце фортуна! Бiдний хлопчик пробивав найнiжнiше,

невiдновлюванiше перетиннячко, трутив гадючим соком - i нiчого, жив собi

весело, та ще одержав посмертний орденок. Утiм, перепрошую, менi час до

адвоката".

До контори Вiндмюллера було всього два блоки. Потиск його руки виявився

дуже повiльним, дуже статечним, дуже мiцним, та нiбито запитальним. Вiн

думав, що я живу в Калiфорнiї. Чи не викладав я певний час у Бердслейському

унiверситетi? Туди щойно поступила його донька. А як ся має - ? Я дав повний

звiт про мiсiс Скиллер. Дiлова розмова виявилась вельми гарною. Я перевiв

усе своє майно на її iм'я й вийшов на вересневу спеку безтурботним жебраком.

Тепер, коли я закiнчив зi справами, я мiг присвятити себе головнiй метi

поїздки в Рамздель. До цього, дотримуючись тiєї методичностi, якою я

недаремно пишаюсь, я не знiмав маски з обличчя Клера Куїльтi; вiн сидiв у

мене в пiдземеллi, чекаючи мого приходу зi служителем культу й цирульником:

"R veilles-vous, Tropman, il est temps de mourir!" Не маю зараз часу