Лоліта

складнiше було пiдтримувати в нiй гарний настрiй. Щоранковим моїм завданням

протягом цiлого року мандрiв було винайдення якоїсь путiвної примани -

визначеної мети в часi i в просторi - котру вона могла б передчувати, аби

дожити до ночi. Iнакше, кiстяк її дня, позбавлений формуючого й

пiдтримливого призначення, осiдав i розвалювався. Поставлена мета могла бути

чим завгодно - маяком у Вiргiнiї, печерою в Арканзасi, переробленою на

кав'ярню, колекцiєю револьверiв та скрипок десь в Аклахомi, точним

вiдтворенням Лурдського Гроту в Луїзьянi, або вбогими фотографiями часiв

процвiтання рудокопної справи, зiбраними в Колорадському музеї - однаково

чим, та ця мета повинна була стояти проти нас, як нерухома зiрка, навiть

якщо я i знав наперед, що коли ми дотнемо її, Лолiта покаже, що її зараз

виверне з вiдрази.

Пускаючи в хiд географiю Сполучених Штатiв, я годинами силився створити

їй на догоду позiр, що ми живемо "повним життям", що котимось у напрямку до

певного незвичайного задоволення. Нiколи не бачив я таких гладких,

поступливих дорiг, як тi що тепер розпромiнювались вперед нас по клаптевiй

ковдрi сорока восьми штатiв. Ми жадко ковтали цi безкiнечнi шосе; в п'янкому

мовчаннi пливли ми по їх чорному, бальному лиску. Лолiта була не тiльки

байдужа до природи, але буремно опиралась моїм спробам звернути свою увагу

на ту чи iншу чудовну окремiсть ландшафту, цiнувати який я сам навчився лиш

пiсля тривалої взаємодiї з красою, завжди присутньою, завжди дихаючої по

обидва боки нашого недостойного шляху. Завдяки забавному поєднанню художнiх

уявлень види пiвденно-американської низини здавались менi спершу схожими в

загальних рисах на дещо з минулого, упiзнаване мною з усмiхом подиву, а саме

на розфарбованi клейонки, що їх колись ввозили з Америки, якi чiплялись над

умивальнями в середньоєвропейських дитячих i вечорами чарували сонну дитину

зеленими селянськими видами, вiдбитими в них - матово-кучерявим гаєм,

амбаром, стадом, ручаєм, мутною бiлиною якихось неясно квiтучих плодових

садiв i, певно, ще огорожею, складеною з каменю, або гуашовими горбами.

Проте, поступово, стрiнутi тепер прообрази цих елементарних аркадiй ставали

дивнiшими на погляд мiрою мого знайомства з ними. За обробленою рiвниною, за

iграшковими крiвлями мдляла затьмара нiкому не потрiбної краси там, де

сiдало сонце в платиновому маревi, й теплий вiдтiнок, що нагадував зчищений

персик, розходився верхнiм краєм пласкої сизої хмари, злитої з далекою

романтичною димкою. Iнодi позначалась край неба череда широко розставлених

дерев, або спекотний безвiтряний полудень млоївся над засадженою конюшиною

пустелею, й хмари Клода Лоррена були вписанi в найвiддаленiшу, iмлисту

лазур, причому одна лише їх купчаста частина ясно вилiплювалась на непевному

й наче зомлiлому тлi. А то ж нависав удалинi суворий небосхил пензля Ель

Греко, набряклий чорнильними зливами, й виднiвся на мить фермер з потилицею

мумiї, а за ним тяглися смуги ртуттю лиснiючої води мiж смугами

рiзко-зеленої кукурудзи, й усе це сполучення розкривалось вiялом - десь у

Канзасi.

Скрiзь, в просторi рiвнин, велетенськi дерева пiдступали до нас, щоб

збитись у догiдливi купи при шосе i зрядити окравками гуманiтарної тiнi

пiкнiковi столи, якi стояли на бурому ґрунтi, помережаному сонячними

блисками, сплощеними картонними чашками, деревною тирсою й викинутими

паличками вiд морозива. Моя небридлива Лолiта охоче користувалась

придорожнiми уборними - її чарували їх надписи: "Хлопцi" - "Дiвки", "Iван та

Мар'я", "Вiн" та "Вона", й навiть "Адам" та "Єва"; й поки вона там

перебувала, я зникав у поетичному снi, споглядаючи сумлiнну барвнiсть

бензинових приладiв, що вибивалась на дивнiй зеленi дубiв, або який-небудь

дальнiй пагорб, який видирався, вкритий рубцями, та все ще неприручений, з

гущин агрикультури, якi силились оволодiти ним.

По ночах високi вантажiвки, всипанi рiзнобарвними вогнями, як страшнi й

гiгантськi рiздвянi ялинки, пiдiймалися з пiтьми й грохкотiли повз нашого

спiзнiлого седанчика. I знов, наступного дня над нами танула вицвiла вiд

спеки лазур малонаселеного неба, й Лолiта жадала холодного трунку: її щоки

енергiйно вдавались углиб над соломинкою, й коли ми повертались в машину,

температура там була пекельна; проти нас дорога переливчасто блистiла;

далеко попереду стрiчне авто змiнювало, як мiраж, окрес у просяйку,

вiдбиваючому його, i нiби повисало на мить, старовинно квадратне й лобасте,

в мерехтiннi спеки. Й мiрою того, як ми просувались все далi на захiд,

з'являлись в степу пучки полину, "сейджбраш" (як назвав її гаражист) i ми

бачили загадковi обриси столоподiбних горбiв, за якими пливли червонi

кургани в плямах ялiвника, й за тим справдешнiй чорний ланцюг, бланжового

вiдтiнку, який перебiгав в блакитний, а з блакитного в нез'ясовний, i ось

пустеля зустрiла нас рiвним i сильним вiтром, i летючим пiском, i сiрим

терням, i мерзенними клаптиками паперу, iмiтуючими блiдi квiти серед

шпичакiв на мучимих вiтром бляклих стеблинах уздовж усього шосе, посеред

якого iнодi стояли простодушнi корови, зацiпенiлi в дивнiй поставi (хвiст

налiво, бiлi вiї направо), всупереч всiм людським правилам дорожнього руху.

Мiй адвокат радить менi дати чiтке й прямолiнiйне зображення нашого

маршруту, i тепер я, здається, досягнув точки, де не можу обминути цiєї

докуки. Грубо кажучи, протягом того божевiльного року (з серпня 1947-го до

сiчня 1948-го року) наша путь почалася з рiзних звивин i завиткiв у Новiй

Англiї; за тим зазмiючилась на пiвдень, тако i всяко, до океану й вiд

океану; глибоко впiрнула в ce qu'on appele "Dixieland"; не дiйшла до Флориди

(через те що там були в той час Джон та Джоана Фарло); повернула на захiд;

зиґзаґами прорiзала бавовнянi й кукурудзянi зони (боюсь, любий Клеренсе, що

виходить не так вже ясно, та я нiчого не нотував, i тепер для перевiрки

пам'ятi менi залишився для користування тiльки жахутко знiвечений путiвник у

трьох томиках - дiйсний символ мого покраяного минулого); перетнула по двох

рiзних перевалах Скелястi Гори; закрутилась в пiвденних пустелях, де ми

зимували; докотилась до Тихого Океану; повернула на пiвнiч крiзь блiдий

бузковий пух калiфорнiйського мирта квiтучого по лiсових узбiччях; майже

дiйшла до канадського кордону; й за тим потягнулася знов на схiд, через

солончаки, посiченi колами, через рiвнини в хлiбах, назад до вкрай

розвиненого рiльництва, (де ми зробили гак, щоб обминути, попри верескливi

заперечення Лолiтоньки, рiдне мiсто Лолiтоньки, в

кукурудзяно-вугiльно-свинарському районi), й, нарештi, вернула пiд крило

Сходу, пунктирчиком скiнчившись в унiверситетському мiстечку Бердслей.

2.

Проглядаючи наступнi сторiнки, читач має зважати не тiльки на цiлий

маршрут, накреслений вище, з його численними бiчними заїздами, туристичними

тупиками, вторинними колами та примхливими вiдхиленнями, ба також на той

факт, що, аж нiяк не будучи безжурною partie de plasir, наша подорож являла

собою круте, пружне, телеологiчне вивiтлення, чия єдина raison d' tre (цi

французькi клiше показовi) зводилась до того, щоб тримати мою супутницю в

належному станi духу вiд цiлунку до цiлунку.

Гортаю мiй пошарпаний путiвник i смутно бачу знову той парк Магнолiй в

пiвденному штатi, що забрав у мене чотири долари, в який, судячи з

оголошення, слiд було завiтати з трьох причин: раз - тому що Джон Галсвортi

(посереднiй, давно скам'янiлий письменник) проголосив цей парк прекраснiшим

в свiтi; два - тому що Бредекер 1900-го року його позначив зiрочкою; й три -

тому що... о читачу, о мiй читачу, вгадай!... тому що дiти (а чи не була моя

Лолiта, чорт забирай, дитинчам?) "пройдуть, сповненi умлiвання, з сяйними

вiд розчулення вiчми, крiзь це передчування Раю, вбираючи красу, спроможну

накласти вiдбиток на все їх життя". "Не на моє", хмуро шпурнула Лолiта й

усiлась на лавку з недiльним додатком двох газет на своїх гарненьких

колiнцях.

Ми знову й знову пройшли всю гаму американських придорожнiх ресторанiв,

вiд простецького "Їси!" з його оленячою головою (згадую темний слiд довгої

сльози у внутрiшньому кутi скляного ока), нiбито "гумористичними"

кольоровими картками з сiдницями, нiмецького "курортного" типу, папiрцями

сплачених рахункiв, посадженими на кiл, льодяниками в виглядi лiлiпутових

рятiвних кругiв, чорними окулярами на продаж, рекламно-небесними видiннями

рiзних родiв морозива по стiнах, половиною шоколадного торта пiд склом i

кiлькома бридкими мерзенно досвiдченими мухами, звивисто й швидко повзучими

по липкiй цукернiй сипанцi на мерзотнiм прилавку; й до самого верхнього

розряду, до дорогого кабаре з пригашеним свiтлом, кумедно вбогою столовою

бiлизною, безладними оффiц'янтами (бувшими в'язнями або студентами, що

пiдробляли), гнiдою спиною кiноакторки, соболячими бровами її любашка, та

оркестром, складеним зi стиляг з саксофонами.

Нами були оглянутi численнi дивовидива (слоняче слово!): найбiльший в

свiтi сталагмiт, розташований у знаменитiй печерi, де три пiвденносхiдних

штати святкують географiчну зустрiч (платня за огляд залежно вiд вiку: з

мужчин - один долар, з ледь опушених дiвчаток - шiстдесят центiв); гранiтний

обелiск в пам'ять баталiї при Блю-Лiкс, з древнiми кiстьми та iндейськими

горщиками в музеї по сусiдству (гривеник з Лолiтоньки - дуже недорого);

цiлком сучасна буда, зухвало вiдновлена пiд колишню хату, де народився

Лiнкольн, скеля з металевою дошкою в пам'ять автора вiршу "Дерева" (ми

заїхали тут у Тополевий Дiл, пiвнiчна Каролiна, куди веде дорога, яку мiй

добрий, терплячий, за звичай так стриманий гiд, гнiвно зве "вельми вузькою й

занедбаною", пiд чим, хоч я й не є шанувальник поета Кiльмера, готовий

пiдписатись). З борту найнятого моторного човна, яким правив лiтнiй, та все

ще вiдразливо гарний руський бiлогвардiєць i, навiть, казали, барон (у моєї

дурки одразу спiтнiли долоньки), який знав за буття свого в Калiфорнiї

люб'язного Максимовича та його Валерiю, нам було дано дивитись на

неприступну Колонiю Мiлiонерiв на островi в деякiй вiдстанi вiд берега штату

Георгiї. Далi, ми оглянули: зiбрання європейських готельних карток у

мiсiсiпiйському музеї, присвяченому колекцiонерським дивацтвам, де з гарячим

напливом пишання я вiднайшов кольорову фотографiю батькiвської Мiрани, її

смугастi маркiзи, її прапор, розвiяний над ретушованими пальмами. "Ну то й

що?" недбало сказала Лолiта, сама-бо потай позирала бронзо-засмаглого

господаря дорогої машини, який пiшов за нами в цей "музей дивацтв". Релiквiї

бавовняної ери. Лiс в Арканзасi, й на її смуглому плечi рожево-лiлове

вздуття (робота комара або мухи), яке я стиснув мiж довгих нiгтiв перших

пальцiв, щоб вичавити з нього чудну прозору отруту, а потiм довго

всмоктував, поки не наситився вдосталь її пряною кров'ю. Вулиця Бурбона (в

мiстi Новий Орлеан), де тротуари, зi слiв путiвника, можуть (цiкава

можливiсть) слугувати пiдмостям для негренят, котрi гай-гай (цiкавий стиль)

вам станцюють чечiтку за декiлька пенi (от весело!), мiж тим як його

численнi маленькi iнтимнi нiчнi шиночки геть напханi вiдвiдувачами (ач,

пустуни!). Зразки прикордонного фольклору. Садиби часiв до громадянської

вiйни з залiзними балконами й ручної роботи сходами - тими сходами, по яких

в розкiшному кольоровому кiно актрисочка з сонцем плеканими плечима збiгає

пiдiбгавши двома ручками - преграцiйно - перед спiдницi з воланами (а на

верхнiй пляцiвцi вiддана, незмiнно чорношкiра, служниця хитає головою).

Менiнгерський Iнститут, психiатрична клiнiка (яку я вiдвiдав лише з

завзяття). Дiлянка глинистого ґрунту в гiдному подиву узорi ерозiї, а

навколо квiти юки, такi чистi, восковi, але вiдразливо сповненi якоюсь бiлою

мiллю. Iндепенденс Мiссурi, де починався в старовину Орегонський Шлях; i

Абiлiн, Канзас, де мають мiсце змагання ковбоїв пiд егiдою якогось "Дикого

Бiлля". Вiддаленi гори. Близькi гори. Ще гори: синявi красунi, недосяжнi або

завжди у перевтiлюваннi, одна за одною, в обжитi горби; гори схiдних штатiв

- невдахи, в розумiннi Альп, недоростки; захiднi колоси, пронизуючi серце й

небо; їх сiрi в снiгових жилах, неприхильнi висоти, раптово стрiнутi на

поворотi шосе; зарослi лiсом громадини, пiд темною черепицею, подеколи

перериваною димно-блiдою осичиною, смерек, якi акуратно затуляють одна одну;

гiрськi формацiї рожевої та лiлової барви; фараонiчнi, фалiчнi, "занадто

допотопнi" (за висловом блазированої Ло); сопки з чорної лави; квiтневi гори

з шорсткою по хребтi, наче в слоненяти; гори вересневi, сидячi сидьма, з

важкими єгипетськими членами, якi вляглись пiд опаданням поношеного жовтого

бархату; бiлястi бляклi гори в зелених круглих плямах дубiв; сама остання

рудо-гаряча гора з пишним синiм килимом люцерни край пiднiжжя.

Ще й ще гiднi уваги види. Мале Айсбергове Озеро, десь у Колорадо:

замети вздовж асфальту, пухнячики крихiтних альпiйських квiток, i снiговий

схил, по якому Ло, в червонiй кепцi з козирком, силилася з'їхати й

заскиглила, й потрапила пiд обстрiл якихось хлопчакiв, якi швиргали в неї

снiжками, й вiдповiдала тiєю ж срiбною монетою. Скелети згорiлих осик, групи

шпичастих синiх суцвiть. Рiзнi атракцiони мальовничих стежин у горах, тисячi

Ведмежих Затонiв, Шиплячих Джерел, Фарбованих Каньйонiв. Техас: посухою

вражена рiвнина. Кришталева Зала в довжезнiй в свiтi печерi, вхiд для дiтей

молодших дванадцяти лiт вiльний (за Лолiту вже плати!). Колекцiя доморобних

статуеток, залишених мiсту тутешньою скульпторкою: не дiє по понедiлках -

жахливiший понедiлок, пилюка, вiтер, суш. Парк Непорочного Зачаття, в

мiстечку на мексиканському кордонi, через який я не смiв переїхати. Там та в

iнших садах, мнозтво смеркових створiнь на зразок сiреньких колiбрi,

свердлячих наче хоботком вiнчики неясних квiтiв. Шекспiр, померле мiсто в

Новiй Мексицi, де сiмдесят рокiв тому бандит "Руський Бiлль" був повiшений

iз всякими кольористими подробицями. Риборозводня станцiя. Житловi комори в

стрiмчастiй скелi. Мумiя дiвчинки (iндейської тогочасницi флорентiйської

Беатрисочки). Пекельний каньйон - двадцятий в рахунку. Наше п'ятдесяте

переддвер'я якогось парадизу, за словами путiвника, обкладка якого на той

час зникла. Сiєста пiд ялинками. Клiщ у мене в паху. Завше тi самi три

старики, в шляпах i пiдтяжках, провiваючi себе проти лiтньої нiчки на лавцi

бiля мiського фонтана. Туманно-блакитна безодня за поруччям на гiрському

перевалi i спини сiм'ї, яка насолоджувалась видом (мiж тим як Лолiта -

пекуче, радiсно, дико, напружено, зi сподiванням, без всякого сподiвання -

шепотiла: "Поглянь, це Мак-Крiстал з сiм'єю, будь ласка, поговоримо з ними -

поговоримо з ними, читачу! - будь ласка, я зроблю все, що ти хочеш, ах, будь

ласка..."). Iндейськi ритуальнi танцi, суто комерцiйного сорту. АРТ, не

"мистецтво" англiйською, а "Американська Рефрижераторська Транзитна" фiрма.

Очевидна Арiзона, iндейськi поселення, туземнi iєроглiфи, слiд динозавра в

пiщаному межигiр'ї - вiдбитий там тридцять мiльйонiв рокiв тому, коли я був

дитиною. Худорлявий, сажневого росту, блiдий парубiйко з рухлявим кадиком,

що пожирав очима Лолiту та її оранжо-коричневе черевце мiж лiфчиком i

трусиками (яке я цiлував п'ять хвилин по тому, мiй бiдний друже). Зима в

пустелi, весна в передгiр'ї, квiтучий мигдаль. Рiно - нуднiше мiсто в

Невадi, з нiчним життям "космополiтним i добре розвиненим" (гiд). Ґуральня в

Калiфорнiї, з церквою, збудованою в виглядi бочки. Долина Смертi. Замок

Скоттi. Сумнiвнi витвори мистецтва, зiбранi таким собi Роджерсом протягом

багатьох рокiв. Потворнi вiлли красивих кiноакторок. Слiд ноги англiйського

письменника Р.-Л. Стiвенсона на загаслому вулканi. Мiсiя Долорес: чудова

назва для роману. Фестони, вирiзанi в пiщанику океанiчним прибоєм. Людина,

яка здригається в буремному епiлептичному приступi на голiй землi, в

штатовому парку Руської Тiснини. Синє, синє Кратерне Озеро. Риборозводна

станцiя в штатi Iдаго й тамтешня в'язниця. Хмурявий Еллостон Парк i його

кольоровi гарячi джерела, малютки-гейзери, булькаючi райдужнi грязi (символи

моєї пристрастi). Стадо антилоп у заповiднику. Наша сота яскиня - з дорослих

долар, з Лолiти пiвдолара. Замок, збудований французьким маркiзом у

Пiвнiчнiй Дакотi. Палац кукурудзи в Пiвденнiй Дакотi; й гiгантськi голови

президентiв, висiченi в гранiтi злетної височини. Придорожнi плакати з

рекламними вiршиками бритвеного крему: "Ната була перед цим волохата, зараз

вона вже дружина магната". Зоологiчний парк в Iндiанi з великою спiльнотою

мавп, iз пожиллям на бетоновiй реконструкцiї флагманської каравели

Христофора Колумба. Мiльярди здохлих, рибою тхнучих ефемерид на склi кожного

ресторанного вiкна вздовж пiщаного, скучного озерного берега. Жирнi чайки на

великих каменях - побаченi з пароплаву "Сiтi оф Шебогайн", чий бурий,

лахматий дим схилявся дугою над зеленою тiнню, вiдкиданою ним же на голубу

поверхню озера. Смердотний мотель з нагнiтальною рурою вентилятора, яка йшла

пiд мiською каналiзацiєю. Садиба Лiнкольна, в бiльшiй своїй частинi

фальсифiкацiя, з настiльними книгами й меблями вiдповiдного перiоду, побожно

браними за його персональне майно пересiчними глядачами.

Мiж нами траплялись чвари, великi й маленькi. Найбiльшi з них мали

мiсце в наступних мiсцях: Ажурнi Котеджi, Вiргiнiя; Парковий Проспект, Лiтль

Рок, бiля школи; Мiльнерiвський Перевал, на висотi 10.759 футiв, у Колорадо;

рiг Сьомої Вулицi й Центрального Проспекту, в мiстi Фенiкс; Третя Вулиця в

Лос Ангелосi (через те, що квитки на вiзит у якусь кiнозйомку були

розпроданi); мотель "Тополева Тiнь", Юта, де шiсть молодих деревцiв були

заввишки не бiльшими вiд Лолiти, й де вона, propos de rien, спитала мене,

скiльки ще часу я буду спинятись з нею в душних будиночках, задля

неподобства, й нiколи не живучи як нормальнi люди. Пiвнiчний Проспект у

Берксi, Орегон, рiг Захiдної Вашингтонської вулицi, проти гастрономiчної

крамницi; якийсь городисько в Сонячнiй Долинi, Iдаго, перед цегляним готелем

з приємно перемежованими блiдо-рожевими й рум'яними цеглинами i з тополею

навпроти, чия струменiюча тiнь вигравала на пам'ятнiй дошцi тутешнього

Списку Загиблих. Полинне пустище мiж Пайндлем i Фарсоном. Десь у Небрасцi,

Головна вулиця (бiля Першого Нацiонального Банку, заснованого 1889 року), з

якимсь залiзничним переїздом впересiч вулицi, а за ним - бiлими органними

трубами силосу. Й Мак-Евенська вулиця, рiг Уїтонського проспекту, в

мiчиганському мiстi, маючим його, його iм'я.

Нам став вiдомий дивний людський придорожник, "Гiтчгайкер", Homo pollex

вчених, який чекає попутного воза, й багато його пiдвидiв, рiзновидiв:

скромний воячко, новiсiнько вдягнений, спокiйно незрушний, спокiйно свiдомий

прогонної користi захисного кольору форми; школяр, що бажає проїхати два

квартали; вбивця, що бажає проїхати двi тисячi миль; таємничий, нервовий,

старий пан, з новенькою валiзою й пiдстриженими вусиками; трiйця

оптимiстичних мексиканцiв; студент, що пропонує огляд слiдiв вакацiйної

чорнороботи так само пихато, як iм'я всюди знаного унiверситету, вигаптоване

спереду на його куфайцi; безнадiйна панi в непоправно пошкодженому автi;

безкровнi, карбовано кресленi лиця, глянсове волосся й тiкаючi очi молодих

збуїв у криклявих вбраннях, якi енергiйно, ледь не прiапiчно виставляють

напруженого великого пальця, щоб звабити самотню жiнку або смеркового

комiвояжера, терплячого з примхливого збочення.

"Ах, вiзьмемо неодмiнно!" часто благала Лолiта, тручи мiж собою, в лише

їй властивий спосiб, голi колiнця, коли який-небудь аж надто вiдразливий

екземпляр Homo pollex, мужчина моїх рокiв i так само широкий в раменах, з

face claques безробiтного актора, йшов обернувшись до нас i задкуючи,

прямо перед нашим автом.

О, менi доводилось аж як пильнувати Лолiту, маленьку млосну Лолiту!

Завдяки, можливо, щоденнiй любовнiй зарядцi, вона променiла, попри її вельми

дитячий вигляд, невимовно-томним свiтiнням, яке приводило гаражистiв,

окремих розсильних, туристiв, хамiв у розкiшних машинах, теракотових iдiотiв

бiля синькою фарбованих басейнiв, у стан запаморочної хотi, котра б лестила

моєму самолюбству, якби так не загострювала мою ревнiсть; адже маленька

Лолiта добре знала про це своє жарне свiтiння, i я не раз ловив її coulant

un regard по напрямку того чи iншого люб'язника, якогось, примiром,

пiдливача автового масла, з мускулястою золотаво-брунатною оголеною по

лiкоть рукою в браслетцi годинника, й не встигав я вiдiйти (щоби купити тiй

же Лолiтi солодку бурульку), як вже вона та красень механiк самозабутньо

цвiрiнькали жарти, нiби спiвали любовний дует.

Коли, пiд час наших бiльш тривалих спочинкiв, я залишався був у лiжку,

вiдпочиваючи пiсля занадто пальної ранкової дiяльностi, й вiд доброти

душевної (насичений, вибачливий Гум!) дозволяв їй вийти в сад помилуватись

на ружi й навiть перетнути вулицю й вiдвiдати дитячу бiблiотеку разом з

мотельною сусiдкою, негарною маленькою Мерi, й восьмирiчним її братiйком,

Лолiта верталась з годинним запiзненням; босонога Мерi тяглась далеко

позаду, а замiсть братiйка були два лобурi-старшокласники, золотоволосi

лотри, складенi з м'язiв та гонореї. Читач може легко уявити собi, що я

вiдповiдав потiшницi, коли вона - доволi непевно, треба визнати - питала

мене, чи може вона пiти з представленими менi Карлом i Фредом на роликовий

каток.

Пам'ятаю, як в iншому мiсцi, вперше, пиляного вiтряного дня, я дiйсно

дозволив їй покататись на роликах. Вона мала жорстокiсть зазначити менi, що

їй не буде жодного задоволення, якщо я також пiду, позаяк в обраний нею час

ринг є спецiально призначений для молодi. По довгому сперечаннi ми виробили

компромiс: я лишився сидiти в автi, зупинившись мiж iнших (порожнiх) машин,

наставлених просто неба носом на роликовий каток; я мiг бачити, як пiд його

парусиновим шатром близько п'ятдесяти пiдлiткiв, багато-хто парами,

безкiнечно котились по колу пiд автоматичну музику, й вiтер срiблив дерева.

Моя Доллi була в синiх ковбойських штанах i бiлих чобiтках, як бiльшiсть

дiвчат на катку. Я рахував накрути рiвно-гучливого натовпу - й раптом

схопився її. Коли вона знову проїхала, то була в супроводi трьох жевжикiв,

мову яких я пiдслухав кiлька хвилин перед цим: стоячи поза рингом, вони

обговорювали дiвчат, якi катались, - i кепкували з чудовної, довгоудої

красавоньки, яка з'явилась в червоних трусиках замiсть довгих штанiв.

Автомобiлiста при в'їздi в Аризону й Калiфорнiю питають, - чи не

ввозить вiн фруктiв або рослинних продуктiв; i на цих пунктах, бувало,

iнспектор так пильно вдивлявся в нас, що бiдне моє серце давало перебiй. "А

меду не везете?" цiкавився вiн i моя медова дурка каталась зi смiху. До цих

пiр вiбрує менi вдовж оптичного нерву образ Лолiти, їдучої верхи, - ланка в

низцi платного туру по в'ючних тропах; вона тряслась кроком за дряхлою

вершницею й перед червоношиїм пройдою-ранчором, а позаду нього їхав я й

зорив на його жирний торс у квiтчастiй сорочцi ще бiльш злобно, нiж зорить

автомобiлiст на спокволу вантажiвку, яка пнеться перед ним по гiрськiй

дорозi. А хоча б, в лижному курортi, я бачив її, упливаючу вiд мене,

небесну, вiдчужену, на етiрному пiд'ємному стiльцi, все вище й вище, по

напрямку до яскрiючої височини, де дожидались її реготливi, голi по пояс

атлети.

В якому б мiстi ми не зупинялись, я перш за все дiзнавався, з властивою

європейцевi чемнiстю, про мiсцезнаходження публiчних басейнiв для плавання,

музеїв, мiсцевих шкiл, про число дiтей у найближчiй школi, тощо; й про час

вiдбуття шкiльного автобуса, всмiхаючись i злегка сiпаючись (я вiднайшов

нервовий свiй тiк вiд того, що жорстока Лолiта перша змавпувала його), я

зупинявся в стратегiчному пунктi, з моєю бiглою гiмназисткою, що сидiла

поруч зi мною в машинi, й споглядав дiвчат, якi виходять зi школи - картина

завжди привабна. Такi зупинки вже скоро стали набридати моїй нетерплячiй

Лолiтi, й позбавлена, як це трапляється з дiтьми, всякого спiвчуття до

маленьких чужих примх, вона вкрай негарно шпетила мене за вимогу, щоб вона

мене пестила, поки синьоокi чорнявочки в синiх трусиках, рудавочки в зелених

курточках без рукавiв, i хлоп'ячого виду димнi бiлявочки в вицвiлих

паперових штанях, проходили повз у сяяннi сонця.

Роблячи деяку поступку i її примхам, я широко пiдтримував всюди й завше

спiльне її купання з iншими дiвчатками. Вона обожнювала блискотливi басейни

й була вельми спритною пiрнальницею. Я-бо, у комфортабельному халатi, сiдав

у строкату чотиригодинну тiнь пiсля власного скромного занурення в воду, i

ось раював, з фiктивною книгою або мiшечком цукерок або з тим i другим, або

нi з чим, крiм таємно пекучих залоз, дивлячись, як вона пустує, в гумовому

чепчику, вся бiсерна вiд вологи, рiвно засмагла, радiсна, як на вакацiйнiй

рекламi, в своїх тiсних атласних плавках i збiрчастому лiфчику.

Дванадцятирiчна приваба! Як гордовито я дивувався тим, що вона - моя, моя,

моя, як нiжно я переглядав наш недавнiй полудневий сеанс пiд стогiн диких

голубiв i планував наступний, передвечiрнiй, i я мружився в стрiлчатих

променях i спiвставляв мою Лолiту з iншими нiмфетками, котрих скупуватий

випадок збирав коло неї для мого антологiчного насолодження та розглядання;

й нинi, поклавши руку на хворе серце, я, либонь, не скажу, щоб будь-хто

збудив у менi гострiший потяг, нiж вона, або якщо i збудив, так тiльки в

двох-трьох виняткових випадках, пiд особливим свiтлом, при спецiальному

поєднаннi ароматiв у повiтрi - раз якось (випадок безнадiйний) блiда

iспанська дiвчинка, донька аристократа з важкою щелепою, iншого разу mais je

divague.

Звiсно, менi доводилось бути напоготовi, бо я, проникливий ревнивець,

чiтко утямив усю небезпеку цих заслiпливих iгор. Варто менi було

вiдвернутись - вiдiйти, примiром, на декiлька крокiв, щоб подивитись, чи вже

поприбирали наше пожилля - як вже, по поверненнi, я заставав наглу змiну:

Лолiтонька, Les yeux perdus, нуряючи й полощучи довгi пальчастi нiжки в

водi, була розлiгшись на кам'яному скраї басейну, в той час як з кожного

боку вiд неї напiвлежав un brun adolescent, якого русява її краса й ртуть в

дитячих складочках черева безсумнiвно - думав я, о Бодлер! - змусить se

tordre в повторних снах протягом багатьох ночей...

Я спробував навчити її грати в тенiс, щоби мати з нею бiльше спiльних

забав; та хоч я свого часу грав досконало, вчителем я постав безталанним;

тому, в Калiфорнiї, я наполiг, щоб вона взяла деяке число коштовних урокiв у

знаного колишнього чемпiона, довгастого, морщинястого старика з цiлим

гаремом м'ячикових хлопчикiв. Поза майданчиком вiн здавався страхiтливим

розваллям, та iнодi пiдчас уроку, коли для продляння обмiну, вiн дозволяв

собi удар, чистий як кактусова квiтка, й зi струнним подзвiнням повертав

м'яч ученицi, ця божественна сумiш нiжної точностi i державної сили

нагадували менi, що тридцять рокiв тому, в Канн, я бачив, як саме вiн в пух

розбив великого Горбера! До того, як вона стала займатися з ним, я думав, що

вона нiколи не навчиться грати. На якомусь готельному майданчику я був

тренував мою бездарну дiвчинку, - й передi мною були тi далекi днi, коли при

сильному жаркому вiтрi, в вихорi пилу, в туманi дивної втоми, я давав м'яч

за м'ячем веселiй, невиннiй, субтильнiй Аннабеллi (блиск браслетки,

плiсирована спiдничка, чорна бархатка вколо чола). Кожне моє слово, кожна

настiйлива рада лише заглиблювали похмуру злiсть Лолiти. Дивно сказати, мимо

наших вправ вона вподобала, принаймнi до приїзду в Калiфорнiю - безформний

перешльоп (та безкiнечнi пошуки м'ячiв), з тоненькою, слабенькою, та на

подив гарненькою - в стилi ange gauche - однолiтницею. В якостi глядача,

завжди готового допомогти, я пiдходив до цiєї чужої дiвчинки i вдихав її

легкий мускусний запах, поки торкав її голу руку й тримав її за п'ясть з

випнутою кiсткою або пересував туди-сюди натиском долонi її прохолодну ногу,

щоб їй узяти кращу поставу для удару злiва. Тим часом Ло, нагнувшись уперед,

з сонячно-русим волоссям падаючим через обличчя, вбивала ракету, як тростину

калiки, в землю й видавала крик вiдрази, спричиненої моїм втручанням. Я

залишав їх самих i сидячи осторонь, з шовковим шарфом вколо шиї, далi

дивився на них й порiвнював їх рухи. Було це в Пiвденнiй Аризонi, мабуть, де

зимовi днi неквапливi, з теплим зiсподом. Незграбна Лолiтонька промахувалася

й злостилась, або влучала примiтивною подачею в сiтку й у вiдчаї пiднiмала

до неба ракету, показуючи вологий, лискучий молодий пух у пахвинi, натомiсть

як її ще бiльш недоладна й не менш привабна партнерка старанно кидалась на

кожний м'яч i щоразу хибила; та обидвi вони радiли неймовiрно й ясними,

дзвiнчатими голосами безупинно вели точний рахунок цiй своїй безсенсовнiй

грi.

Пам'ятаю, я раз зголосився дiстати їм прохолодних трункiв: пiднявся

стежинкою вкритою гравiєм i вернувся, несучи двi високих склянки ананасного

соку, з газованою водою й янтарним льодом. Ба тут я вiдчув порожнечу в

грудях: дiвчаток не було на площадцi. Я нахилився, щоб поставити склянки на

лаву - та чомусь з якоюсь льодяною яснiстю побачив обличчя щойно вбитої

Шарлотти. Я роздивився, й менi вимарилось, що майнула фiгурка Лолiти в бiлих

трусиках, яка вiддалялась крiзь плямисту тiнь по садовiй стежинцi в

супроводi високого чоловiка, котрий нiс двi ракети. Я ринувся за ними, та

коли я почав пробиватися з трiском крiзь чагарник, то побачив у варiантному

полi зору (як наче лiнiя життя раз у раз роздвоювалась), мою Лолiту в довгих

штанях та її подругу в трусиках, крокуючих взад-уперед по плевелястiй

галявцi й шльопаючих ракетами по кущам в безладних пошуках останнього

загубленого м'яча.

Перебирати цi свiтлi дрiбницi спонукає мене головним чином бажання

довести моїм суддям, що я аж знесилився, щоб надати моїй Лолiтi всiлякi

задоволення. Яке захоплення було бачити її, дитину, що показує iншiй дитинi

одне з не багатьох своїх досягнень, наприклад, особливий спосiб скакати

скакалкою! Менша нiмфетка, прозоро-блiда вродливка з незасмаглими лопатками,

тримаючи правою п'ясть лiвої руки за спиною, дивилась всiма очима - як

дивилось i павине сонце вкладене на жорствi пiд квiтучими деревами, посеред

мого очастого раю - дивилась, як моя веселкова й вульгарна дзиґа

пiдскакувала, повторюючи рухи стiлькох iнших граючих дiвчинок, видом яких я

так п'янiв на змережаних сонцем, рясно политих, свiжо пахнучих тротуарах i

парапетах древньої Європи. Трохи згодом, вона вiддавала скакалку своїй

маленькiй iспанськiй подрузi i в свою чергу дивилась, позираючи за

повторенням уроку, iнодi вiдсуваючи волосся з лоба, або складаючи на грудях

руки й наступаючи носком однiєї ноги на пiд'єм другої, або легко опустивши

руки на свої ще хлопчаковi стегна, i я йшов перевiрити, чи скiнчили нарештi

клятi мотельнi покоївки прибирати наш котедж; пересвiдчившись в цьому, я на

прощання лагiдно кивав головою сором'язнiй, чорноволосiй дiвчинцi - пажевi

моєї принцеси - й, батькiвським жестом глибоко запустивши пальцi в кучерi

Лолiтоньки, а за тим нiжно, але мiцно охопивши її за шию, вiв мою норовливу

дитинку в наш вiдлюдний домик для швидкого сполучання перед обiдом.

"Чия це кiшка так подряпала вас, бiдного?" скрикувала стигла, м'язиста,

красива жiнка - вiдразливого для мене типу, з тих, яким я надто завжди

подобався - звертаючись до мене за табль-д'отом в "великому домi" пiд час

обiду, пiсля якого мали початись обiцянi Лолiтi танцi. Ось чому я старався

триматись подалi вiд людей, мiж тим як Лолiта, навпаки, робила все можливе,

щоби втягнути в свою орбiту найбiльше число потенцiйних свiдкiв.

Вона, образно кажучи, вихляла хвостиком - i навiть всiм своїм маленьким

задом, як це роблять сучки - коли, було, нас допадав ощирений незнайомець i

починав бадьору розмову, виходячи з порiвняння географiчних даних на

номерних знаках наших машин: "Далеко ж ви заїхали!" Допитливi батьки,

бажаючi викачати з Лолiти що-небудь про мене, запрошували її пiти з їх

дiтьми в кiно, та я завжди за її вiдмовлявся. Ми кiлька разiв ледь не

вскочили. Каскади клозетiв переслiдували мене, звичайно, в усiх наших

каравансараях; та я нiколи не уявляв собi якi тонкi цi вафлянi перетинки в

мотелях "сполученого" типу, допоки, якось вечором, пiсля надто гучних з мого

боку стогонiв насолоди, мужське покехкування за стiною заповнило паузу так

само чiтко, як начебто я сам прочистив горло; а наступного ранку, поки я пив

вранiшню каву в молочному барi (Лолiта завжди спала пiзно й любила, щоб я їй

приносив глечик гарячої кави в лiжко), мiй давешнiй сусiд, старий бовдур в

безрамних окулярах на довгому добродiйному носi й з профспiлковим значком у

петлицi, спромiгся преспокiйно втягти мене у розмову, впродовж якої

поцiкавився, чи не встає моя "малжонка" так само неохоче, як i його, коли не

бува вдома на фермi, й якби не гнiтило мене усвiдомлення жахної небезпеки, я

б витяг багато втiхи з дивного, заскоченого виразу, який з'явився на його

тонкогубому обвiтреному обличчi, коли я лаконiчно сказав, сповзаючи з

високого табурету, що "я, слава богу, вдовий".

Як солодко було приносити їй цю каву - й не давати її їй, допоки вона

не виконає свого вранiшнього обов'язку! Яким я був вдумливим другом, яким

палким батьком, яким уважним педiатром, що обслуговував усi тiлеснi потреби

моєї напiвчорнявочки! Дорiкаю природi лише в одному - в тому, що я не мiг,

як бажалося б, вивернути мою Лолiту навиворiт та прикласти пожадливих губ до

молодої маточки, невiдомого серця, перламутрової печiнки, морського грона

легенiв, пари гарненьких нирок! У надто тропiчнi днi, в липкiй задусi

котеджу менi подобалось прохолодне вiдчуття шкiряного сидiння фотеля пiд

моєю масивною головою. Я тримав її в себе на колiнах. Вона сидiла як

звичайнiсiнька дитина, длубаючись в носi, вся захоплена легким читанням у

додатку з газети, так само байдужа до прояву мого блаженства, як начебто це

був зневажений предмет, на який вона сiла - примiром, черевик, або лялька,

або держак ракети - й який вона не виймала з-пiд себе тiльки з лiнощiв.

Очима вона простежувала пригоди своїх коханих героїв на сторiнцi гумору

(серед них була добре змальована нехлюйна дiвчинка в бiлих шкарпетинках,

вилицювата й прямовита, з якою я сам не вiд того був, щоб порозважатись).

Любила вивчати подробицi на фотографiях фатальних автових зiткнень. Нiколи

не сумнiвалась в реальностi мiсця, часу й обставин, буцiмто пов'язаних з

рекламними знiмками голоногих красунь. I до подиву полюбляла портрети

провiнцiйних дiвчат, декотрi з яких були в повному вiнчальному вбраннi, з

букетами в руках й окулярами на носi.

На неї сiдала муха й прогулювалась у навкiллi її пуп'янка, або починала

дослiджувати нiжнi, блiдi вiнчики соскiв. Вона хотiла впiймати її в кулак

(Шарлоттин спосiб) i за тим зверталась до роздiлу "Побачимо, як ви

кмiтливi".

"Побачимо, як ви кмiтливi. Чи думаєте ви, що було б менше порушень

моральностi, якби дiвчинки дотримувались деяких правил. Не грали б поблизу

громадських уборних. Не брали б ласощiв вiд чужинцiв, анi запросин

"проїхатись". Нотували б номер воза, який пiдбирає їх... "

"...й фабричну позначку ласощiв", пiдказав я.

Вона продовжувала, вiдсуваючи щоку вiд моєї наближуваної щоки (й це

був, зазнач, легкий день, о мiй читачу!) -

- "Якщо не маєш олiвця, але ти вже вмiєш читати -"

- "Ми", вкинув я жартома, "середньовiчнi мореплавцi, поклали в цю

пляшку..."

- "Якщо", повторила вона, "ти не маєш олiвця, та якщо ти вже вмiєш

читати й писати - от що вiн хоче сказати, тепер розумiєш, оцупку? - то

спробуй нашкрябати номер на землi при дорозi..."

... "своїми кiгтячками, Лолiто".

3.

Вона ввiйшла в мою країну, в лiлову й чорну Гумбрiю, з необережним

цiкавством; вона оглянула її зi зневажливо-неприязним посмiхом; i тепер менi

здавалось, що вона ладна була вiдкинути її з найзвичайнiшою огидою. Нiколи

не вiбрувала вона пiд моїми перстами, й верескливий скрик ("що ти, власне

кажучи, робиш?") був менi одною нагородою за намагання її розтермосити.

Чудовий свiт, пропонований їй, моя дурка зневажила на користь ницiшого

фiльму, солодявого сиропу. Подумати тiльки, що обираючи мiж сосискою та

Гумбертом - вона незмiнно й нещадно брала до рота перше. Не пам'ятаю, чи

згадував я назву бара, де я снiдав, у попередньому роздiлi? Вiн зветься так:

"Льодяна Королева". Всмiхаючись не без суму, я сказав Лолiтi: "А ти моя

льодяна князiвна". Вона не добрала цього вбогого жартика.

О, не хмурнiй, читачу! Я зовсiм не прагну створити враження, що менi не

давалося щастя. Ласкавий читач має зрозумiти, що мандрiвник, володiючий

нiмфеткою й поневолений нею, перебуває наче за межею щастя! Адже нема на

землi iншого такого блаженства, як блаженство пестити нiмфетку. Воно "поза

конкурсом", це блаженство, воно належить iншому класу, iншому ладовi

почуттiв. Так, ми сварились, так, вона була геть нестерпною, так, вона

робила менi всякi перешкоди, та попри її гримаси, попри грубство життя,

непевнiсть, жахливу безнадiйнiсть, я все ж таки мешкав у самiй глибинi

обраного мною раю - раю, небеса якого жеврiли як пекельний вогонь, - та все

ж таки раю.

Декотрий досвiдчений психiатр, який зараз вивчає мiй труд - i якого д-р

Гумберт встиг втягнути, сподiюсь, у стан кролячого гiпнозу - безсумнiвно

дуже хотiв би, щоб оповiдувач повiз свою Лолiту на берег моря й там би

знайшов принаймнi "гратифiкацiю" давнього позову, а саме звiльнення вiд

"пiдсвiдомого" наслання незавершеного дитячого роману з первинною маленькою

мiс Лi.

Що ж, друже доктор, дозвольте вам сказати, що я дiйсно шукав пляж, хоч

мушу на додаток признатись, що на той час, як ми дiстались цього мiражу

сiрої води, моя супутниця подарувала менi стiльки услад, що мрiя про

"Приморське Королiвство", про "Сублiмовану Рив'єру" тощо давно припинила

бути глибинним поривом i звелась до помiркованої гонитви за суто теоретичним

переживанням. Едгаровi янголи це знали - й влаштували справу вiдповiдним

чином. Вiдвiдини досить переконливого узбережжя на атлантичному боцi стали

вкрай зiпсованими через кепську погоду: важке, пронозливе небо, мулистi

хвилi, присутнiсть неосяжного, хоча й цiлком ординарного туману - що могло

найдальше стояти вiд чiтких чарiв, вiд лазурового облаштунку й ручних

обставин моєї середземноморської пригоди? Два-три напiвтропiчних пляжi на

Мексиканськiй Затоцi були достатньо сонячнi, але посипанi отруйними,

зiрчастими або драглистими iстотами, та обвiянi ураганним вiтром. Нарештi,

на калiфорнiйському узбережжi, проти марева Тихого Океану, я знайшов

особливий рiзновид усамiтнення в печерi, до якої неслись, з вiдрiзка пляжу з

гнилими деревами, скрики кiлькох дiвчат-скаутiв, що купалися вперше при

сильному прибої; але туман виснув як волога ковдра, пiсок був неприємно

зернистий i глейкий, i Лолiта вся вкрилась гусячою шкiрою та зернами пiску,

i (єдиний раз у життi!) я мав до неї не бiльше потягу, нiж до ламантина.

Проте мої вченi читачi, мабуть, збадьоряться, коли я поясню їм, що навiть

якби ми надибали десь схильний до нас морський бережок, було б запiзно, бо

моє справжнє "визволення" прийшло багато ранiше: в ту мить, власне, коли

Аннабелла Гейз, вона ж Долорес Лi, вона ж Лолiта, з'явилась менi,

смагло-золота, на колiнах, з поглядом спрямованим угору, на тiй убогiй

верандi, в фiктивнiй, нечеснiй, але вкрай нещаснiй приморськiй комбiнацiї

(хоч нiчого не було по сусiдству крiм другорядного озера).

На цьому закiнчу перелiк незвичних вiдчувань, залежних, якщо не

похiдних, вiд постулатiв сучасної психiатрiї. Отож я вiдмовився й змусив

Лолiту вiдмовитись вiд пляжiв, якi лиш тягли в смуток, якщо були порожнi,

або надто були населенi, якщо їх обливало сонце. З iншого ж боку, мене ще

переслiдували спомини про мої безнадiйнi блукання в мiських парках Європи, а

тому я не припиняв цiкавитись можливiстю любовних iгор просто неба й шукати

прийнятних мiсць на тому "лонi природи", де я колись зазнав стiльки

ганьбливих утрат. Доля й тут менi суперечила. Розчарування, якi я тепер хочу

зареєструвати (тихенько вiдхиляючи мою повiсть в сторону тих невпинних

ризикiв i страхiв, котрi супроводжували моє щастя), нiяк не повиннi кинути

тiнь на американську закуть - лiричну, епiчну, трагiчну, та нiколи не схожу

на Аркадiю. Вона прекрасна, душекрайливо гарна ця закуть, їй притаманна

якась великоока, нiким не оспiвана, невинна покора, якої немає вже в

лакових, фарблених, iграшкових швейцарських селищах i вдосталь звеличених

Альпах. Численнi коханцi лягли обiйнявшись, цiлуючись на рiвному газонi

гiрських схилiв Старого Свiту, на пружинчастому, як дорогий матрац, моху,

бiля зручної в користуваннi, гiгiєнiчної цiвки, на грубих лавах пiд

скрашеними вензелями дубами й у таких мройних хатиськах пiд кронами

багаточисленних букових лiсiв. Та в американськiй глушвi охочий на свiже

повiтря не знайде таких зручних спромог вiддатись найдревнiшому зi злодiянь

i забав. Отруйнi рослини обпечуть сiдницi його коханої, безiменнi комахи в

зад ужалять його; гострi частинки лiсового килиму вколють його в колiняки,

комахи вжалять її в колiнця; й усюди навкiл буде стояти безперервний шурхiт

потенцiйних змiй - що кажу, напiввимерлих драконiв! - мiж тим як схожi на

крихiтних крабiв зернята хижих квiтiв прилiпляться, в виглядi мерзенної

смарагдової шкурки, так само до чорної шкарпетки на пiдв'язцi й до бiлої

непiдтягнутої шкарпетинки.

Трохи обтяжую. Якось в лiтнiй пополудень, ледь нижче межi

розповсюдження лiсу, де небесного вiдтiнку суцвiття (я б їх назвав

шпорником) торжилися вздовж дзюркотного гiрського потоку, ми нарештi

знайшли, Лолiта i я, вiдлюдне романтичне мiсце приблизно в ста футах над

перевалом, де ми залишили авто. Схил здавався неходженим. Остання задохла

сосна спинилась для заслуженого передиху на скелi, до якої долiзла. Бабак

свиснув, зобачивши нас, i зник. Я розклав плед для Лолiти. Пiд ним тихо

похрускувала трав'яна суш. Кiпрiда прийшла й пiшла собi. Защерблена скеля,

яка вiнчала верхнiй схил, чагарник нижче нашого ложа повиннi були, мабуть,

захистити нас i вiд сонця й вiд людини. Нажаль, я не врахував наявностi ледь

позначеної бiчної стежинки, пiдловато вихляючої мiж кущами й камiнням

неподалiк вiд нас. Ось тодi-то ми ледь не ускочили; не дивно, що ця пригода

назавжди зцiлила мене вiд туги по буколiцi.

Пам'ятаю, операцiю було виконано, цiлком виконано, й вона схлипувала в

моїх обiймах - благотворна буря ридань пiсля одного з тих нападiв приндливої

туги, якi так участились за цей в цiлому дивовижний рiк. Я щойно взяв назад

якусь глупу обiцянку, яку вона винудила в мене, користуючись слiпим

нетерпiнням мужської хотi, i ось вона тепер розкинулась на пледi,

обливаючись сльозами, й щипаючи мою ласкаву руку, а я радiсно смiявся, й

огидний, невимовний, нестерпний i - як я пiдозрюю - вiчний жах, який я нинi

спiзнав, був тодi лише чорною точинкою в сяяннi мого щастя; й ось так ми

лежали, коли я зазнав одного з тих струсiв, якi врештi-решт вибили моє бiдне

серце з колiї, адже я раптом зiтнувся з темними, немигаючими очима двох

дивних i гарних дiтей, фавенятка й нiмфетки - близнюкiв, судячи по їх цiлком

подiбному чорному волоссю й безкровним личкам. Вони припали до землi,

уп'явшись в нас, i синява їхнiх подiбних костюмчикiв зливалася з синявою

гiрських квiтiв. Нестямним рухом я пiдхопив плед щоби ним прикритись - i

водночас дещо схоже на пушбол в бiлих горошинках почало повертатись в кущах

бiля нас, перетворюючись поступово в розiгнуту спину товстої стриженої

брюнетки, яка машинально долучила ще одну дику лiлiю до свого букета,

оглядаючись на нас через голови своїх чарiвливих, з синього каменя

вирiзьблених дiтей.

Нинi, коли на моєму сумлiннi зовсiм iнша бiда, я знаю, що я смiлива

людина, та в тi днi менi це було не збагнуть, i я згадую, як здивувався

власному зимнокров'ю. Прошепотiвши один з тих стриманих наказiв, котрi попри

жах ситуацiї, вiддаєш розгублено-скорченiй тваринi - (якою безумною вiрою

або ненавистю тремтять боки молодого звiра, якi чорнi зорi розриваються в

серцi дресирувальника!), я змусив Лолiту пiдвестись, i ми статечно пiшли

собi, а потiм з нечемним спритом сповзли на дорогу, де залишався автомобiль.

За ним стояла щогольська машина сiмейного зразка, i красивий асирiєць з

синьо-чорною борiдкою, un monsieur tr s bien, в шовковiй кошулi й багрових

штанах, очевидячки чоловiк ботанiзуючої товстухи, з серйозною пикою робив

фотографiю надпису, який сповiщав висоту перевалу. Вона значно перевищувала

10.000 футiв, i я задихався. З хруском пiску i з вiдносом, ми стронулись,

причому Лолiта все ще довдягалась, безпорадно возячись i щиглячи мене такими

словами, якi, на мою думку, дiвчаткам знати не належить, а вживати й

поготiв.

Траплялися й iншi негаразди. Раз у кiно, наприклад. У той час Лолiта

мала до нього дiйсну пристрасть (яка скоротилась потiм до кволої

поступливостi, коли вона знов стала ходити до гiмназiї). Ми проглянули за

один рiк, з нерозбiрливим сп'янiнням, близько ста п'ятдесяти ба навiть двох

сотень програм, причому iнодi нам доводилось бачити ту ж саму хронiку по

кiлька разiв, через те що головнi картини супроводжувались тим же самим

випуском кiножурналу, що тягнувся за нами з мiстечка в мiстечко. Понад усе

вона любила наступнi сорти фiльмiв, в такому порядку: музично-комедiйнi,

гангстерськi, ковбойськi. По-перше, справжнiм спiвакам i танцiвникам, що

брали в них участь, приписувались не справжнi кар'єри в якiйсь - по сутi

"лихоопорнiй" - сферi iснування, з якої смерть i правда були вигнанi i в

яких сивоволосий, розчулений, в технiчному сенсi безсмертний батько, що вiн

на початку несхвально ставився до артистичної кар'єри навiженої доньки,

незмiнно завершував тим, що шпарко аплодував їй на прем'єрi в дивному

театрi.

Свiт гангстерiв був особливий: там героїчнi репортери зазнавали

страшних тортур, телефоннi рахунки сягали мiльярдiв доларiв, i в мужнiй

атмосферi невмiлої стрiлянини, злодiї переслiдувались через стiчнi труби й

пакгаузи патологiчно-безстрашними полiцiянтами (менi судилось завдати їм

меншого клопоту). Були, нарештi, фiльми "дикого заходу" - теракотовий

пейзаж, червонолицi, блакитноокi ковбої, пихата, але прегарненька вчителька,

яка щойно прибула в Гримуче Мiжгiр'я, кiнь, що встав дибки, стихiйна панiка

худоби, ствол револьвера, пробиваючий зi дзвоном вiконне скло, неймовiрна

кулачна бiйка, - пiд час якої грохкається гора запилюжених старомодних

меблiв, столи уживають як зброю, сальто рятує героя, рука злодiя, притиснена

героєм до землi, все ще хоче намацати зронений мисливий нiж, боївники

крякають, карбовано гепає кулак по пiдборiддю, нога штурхає в брюхо, герой,

пiрнувши, навалюється на злодiя, й в момент по тому, як чоловiк перенiс таку

кiлькiсть мук, вiд яких би злiг сам Геракл (чи менi не знати цього нинi!),

нiчого не видно крiм привабного синця на бронзовiй вилицi розпахтiлого

героя, який обiймає красуню-наречену на дальньому скраї цивiлiзацiї. Я

згадую денну виставу в маленькому затхлому кiнематографi, геть напханому

дiтьми й просоченому гарячим душком кiноласощiв - смажених кукурудзяних

зерен. Сходив жовтий мiсяць над муркiтливим гiтаристом з нашийною хусткою;

вiн поставив ногу на сосновий оцупок i посмикував струни; i я - цiлком

невинно - закинув руку за плече Лолiти й щокою наблизився до її скронi, як

раптом двi вiдьми за нами почали бурмотiти предивнi речi - не знаю, чи я

правильно їх зрозумiв, але те, що я напiвпрочув, змусило мене зняти з неї

мою ласкаву руку, i, звичайно, решта фiльму пройшла для мене в туманi.

Тут менi належить зробити дивне визнання. Ви будете смiятись - та якщо

сказати всю правду, менi якось нiколи не вдалось з'ясувати остаточно

юридичний бiк становища. Не знаю його й по досi. О звiсно, деякi випадковi

вiстки дiйшли до мене. Алабама забороняє опiкуновi змiнювати мiсце

проживання пiдопiчної дитини без дозволу суду; Мiнесота, якiй я низько

вклоняюсь, передбачає, що якщо кревний бере на себе захист i опiку дитятi,

не достиглої чотирнадцятирiчного вiку, авторитет суду не дiє. Питання: чи

може вiтчим чарiвливої до спазми в грудях, ледь опушеної ласочки, вiтчим

лишень з одномiсячним стажем, неврастенiк - удовець з невеликим, але

самостiйним прибутком в сьогоденнi, i з парапетами Європи, розлученням i

сидiнням в декiлькох божевiльнях в минулому, чи може вiн вважатись кревним

i, як висновок, природним опiкуном? I якщо нi, чи я повинен, чи я смiю,

зостаючись в межах розумного, сповiстити який-небудь вiддiл Громадського

Догляду i подати прохання (як це власне подають прохання?) й уможливити

представниковi суду розстежувати побут мирного, але слизького Гумберта й

небезпечної Долорес Гейз? З багаточисленних книг про шлюб, розбещення й

удочерiння, в якi я нишком заглядав у публiчних бiблiотеках великих i малих

мiст, я нiчого не вичитав, окрiм темних натякiв на те, що держава -

верховний опiкун дiвчаток в найнiжнiшому вiцi. Пальвен i Запель, якщо

правильно запам'ятав їх iмена, автори волюмистої працi про шлюбнi закони,

цiлком зiгнорували вiтчимiв з сирiтками, зоставленими в них на руках i

колiнах. Кращий мiй друг, видана вiдомством соцiального забезпечення

монографiя (Чикаго, 1936 р.), яку нi в чому не винна стара дiва викопала для

мене з великим трудом з порохнявих глибин бiблiотечного складу, стверджувала

наступне: "Не iснує такого правила, щоб всякий неповнолiтнiй повинен був

мати опiкуна; роль суду пасивна, i вiн тiльки тодi активований, коли

становище дитини явно стає загрозливим". Я дiйшов висновку, що чоловiк

призначається опiкуном тiльки пiсля того, як вiн проявить урочисте й

формальне бажання стати ним; та цiлi мiсяцi можуть спливти, поки його

викличуть на слухання його справи й дозволять йому вiдростити пару сизих

крил, якi личать його становi, а мiж тим прекрасне демонське дитя законом

надається самому собi, що по сутi й стосується Долорес Гейз. За тим

слухається справа. Два-три питання з боку суддi, двi-три заспокiйливих

вiдповiдi з боку адвоката, усмiхи, кивок, мрячний дощик на дворi, - i

затвердження по сутi зроблено. I все ж таки я не наважився! Не лiзти, бути

мишею, лежати клубком у норi! Суд починав розвивати судомну дiяльнiсть

тiльки тодi, коли вплутувалась грошова квестiя: два корисливих опiкуни,

обкрадена сирiтка, третiй - зубастiший вiд них - учасник... Та в даному

випадку все було в повному порядку, давно зроблений був iнвентар, i

невеличкий материнський спадок чекав у повнiй недоторканостi повнолiття

Долорес Гейз. Найрозумнiшим курсом, здавалось, було утримання вiд подання

прохання. Так, а чи не втрутиться котрась органiзацiя, на зразок

Людинолюбного Товариства, якщо буду поводитись надто тихо?

Дружньо налаштований Фарло, який був чимось на кшталт судового

заступника й мiг би, ймовiрно, надати солiдну пораду, надто був зайнятий

раковим захворюванням дружини, щоби зробити бiльше того, що обiцяв, а саме -

й надалi пiклуватись про схудле державство Шарлотти, допоки я не одужаю,

вельми поступово, вiд потрясiння, заподiяного менi її смертю. Я мiцно навiяв

йому, що Долорес - моя незаконна донька, й тому не мiг очiкувати, щоб вiн

безiнтересовно цiкавився становищем. Як читач встиг, мабуть, второпати,

дiлок я нiкчемний; та, звичайно, нi лiнощi, нi незнання не повиннi були

завадити менi шукати професiйної пiдмоги на сторонi. Зупиняло мене жахливе

чуття, що, коли стану чiплятись до фортуни й силитись обґрунтувати та

осмислити її казковий подарунок, цей подарунок буде забраний в мене, як той

чертог на висотi гори в схiднiй казцi, який щезав, лишень той чи iнший

покупець питав сторожа, чому це здаля виднiє так ясно смужка вечiрнього неба

мiж чорною скелею та фундаментом.

Я подумав, що в Бердслеї (де знаходиться Бердслейський Жiночий

Унiверситет) я напевно вiднайду тi довiдники, з якими менi ще не вдалось

ознайомитись, як наприклад, трактат Вернера "Про американський закон

опiкунства" або деякi брошури видаванi Дитячим Бюро. Я вирiшив, крiм того,

що для Лолiти все буде кращiм, нiж деморалiзуюче неробство, в якому вона

перебувала. Менi вдалося змусити її надати менi стiльки солодких послуг - їх

перелiк привiв би у величезний подив педагога-теоретика; та нi погрозами, нi

мольбами я не мiг би намовити її прочитати щось iнше, крiм так званих

"книжок комiксiв" або оповiдань в журнальчиках для американської прекрасної

статi. Будь-яка лiтература рангом трохи вища вiдлунювала в неї гiмназiєю, й

хоча вона була не проти iнколи спробувати Казки Шахерезади або "Маленькi

Жiнки", вона категорично вiдмовлялась витрачати "канiкули" на такi серйознi,

вченi книги.

Менi зараз думається, що було великою помилкою вернутись на схiд й

вiддати її до приватної гiмназiї в Бердслеї, замiсть того, щоб яким-небудь

чином перебратись через мексиканський кордон, а це було так близько, й

зачаїтись рочкiв на два в субтропiчному парадизу, по чому я мiг би

преспокiйно побратися з малою моєю креолкою; адже признаюсь, з вигляду моїх

гланд i ганглiй, я переходив упродовж одного й того ж дня вiд одного полюсу

божевiлля до iншого - вiд думки, що близько 1950-го року менi доведеться в

той чи iнший спосiб збутись важкого пiдлiтка, чиє чарiвне нiмфетство на той

час випариться, - до думки, що при деякiй старанностi й везiннi менi,

мабуть, пощастить у деякiм майбуттi змусити її витворити грацiйнiшу нiмфетку

з моєю кров'ю в жилах, Лолiту Другу, якiй було б вiсiм або дев'ять рокiв

1960-го року, коли я ще був би dans la fors de l' ge; бiльше скажу - для

люнети мого розуму, або безуму ставало сил роздивитись в вiддаленнi рокiв un

vieillard encore vert (чи це зелененьке - просто гниль?), дивакуватого,

нiжного, слинявого д-ра Гумберта, який займається на безкiнечно привабнiй

Лолiтi Третiй в "мистецтвi бути дiдом", - уславленiм ще Вiктором Гюго.

В днi нашого дикого мандрування, не маю сумнiву, що як батько Лолiти

Першої я був до смiшного незадовiльним. Втiм, я дуже старався. Я читав i

перечитував книжечку з навмисно бiблiйним заголовком: "Спiзнай свою доньку",

дiстав її в тiй же крамницi, де купив Лолiтi в її тринадцятий день

народження, розкiшне, як кажуть у комерцiї, видання з "красивими

iлюстрацiями", "Русалоньки" Андерсена. Ба навiть у нашi найкращi хвилини,

коли ми читали в дощову днинку (причому Лолiтчин погляд перелiтав од вiкна

до її наручного годинника й знов до вiкна), або добре й ситно обiдали в

украй напханому "дайнерi" (в осiлiй подобi вагона-ресторану), або грали в

дурника, або ходили по крамницях, або мовчазно зорили з iншими

автомобiлiстами та їх дiтьми на розбиту, кров'ю забризкану машину й на

жiночий чобiток в канавi (чую, як Лолiта говорить, коли знов рушили в

дорогу: "Оце був той самий тип спортивних туфель, який я вчора так марно

описувала кретиновi-уряднику!") - в усi цi випадковi митi я собi бачився так

само неправдоподiбним батьком, як вона - донькою. Можливо, думав я, ця на

втечу схожа перемiна мiсць так згубно впливає на нашу здатнiсть мiмiкрiї?

Можливо, стале помешкання й рутина шкiльного життя внесуть деяке покращення?

В виборi Бердслея я керувався не тiльки тим, що там була порiвняно

пристойного тону жiноча гiмназiя, але й тим, що там був вiдомий жiночий

унiверситет. Менi хотiлось бути cas , хотiлось прикрiпитись на яку-небудь

пiстряву поверхню, з якою б непомiтно злились мої арештантськi смужки. От

менi й згадався добре вiдомий менi професор французької лiтератури в

Бердслейському унiверситетi: добряк користався в класах мною складеними

пiдручниками й навiть запросив мене якось приїхати прочитати лекцiю.

Лекторство в жiночому унiверситетi нiяк не могло мене звабити, звiсна рiч,

адже я (як було вже не раз вiдзначено на сторiнках цiєї сповiдi) мало знаю

видiв бридкiших, нiж важкi вiдвислi зади, товстi литки й прищавi лоби

бiльшостi студенток (можливо, я в них бачу гробницi з загрублої жiночої

плотi, в яких заживо похованi мої нiмфетки!); та я сумував по ярлику,

життєвому тлу, личинi, i як скоро розповiм, iснувала ще окрема й доволi

дивочна причина, чому товариство милого Гастона Годена могло б менi

слугувати винятково надiйним захистом.

Була, нарештi, грошова квестiя. Мiй прибуток не витримував збиткiв,

спричинених нашою розважальною поїздкою. Я, щоправда, старався обирати

халупи дешевшi, та раз-у-раз бюджет наш трiщав вiд стоянок в шумних готелях

люкс або претензiйних "дудках" (псевдоранчо для франтiв). Вражаючi суми

збувались також на огляд дивовидив i на лолiтчин гардероб, та й старий

гейзiвський ридван, хоч був жилястим й вельми вiдданим возом, повсякчас

потребував бiльшого або меншого ремонту. В однiй з книжечок маршрутних мап

блокнотного типу, що випадком збереглась серед паперiв, якими властi

милостиво дозволили менi користуватись для цих нотаток, я знайшов деякi

накресленi мною викладки, з яких виходить, що за екстравагантний 1947-48

рiк, вiд одного серпня до iншого, дах i стiл нам коштували близько 5.500

доларiв, а бензин, мастило й ремонт - 1.234; майже стiльки ж пiшло на рiзнi

додатковi витрати, отже за сто п'ятдесят днiв актуальної їзди (ми покрили

близько 27.000 миль!), ще й приблизно двiстi днiв промiжних стоянок,

скромний рантьє Гумберт витратив 8.000 доларiв чи, скажiмо, навiть 10.000,

адже я з непрактичностi своєї забув, певно, чимало статей.

I ось ми рушили знову на схiд: я радше спустошений, нiж окрилений

торжеством пристрастi, вона, повна здоров'я, з вiдстанню мiж пiдлегеневими

кiсточками все ще не бiльшою нiж у хлопчика, хоч рiст у неї збiльшився на

два вершки, а вага на вiсiм американських фунтiв. Ми побували всюди. Ми в

цiлому, нiчого не бачили. Й сьогоднi хапаю себе на думцi, що наша довга

подорож лишень спаплюжила звивистою стягою слизi прекрасну, довiрливу,

мрiйливу, велику країну, яка заднiм числом звелась до колекцiї пошарпаних

мап, розтрушених путiвникiв, старих шин i до її схлипування кожної ночi -

кожної, кожної ночi як тiльки я удавав, що сплю.

4.

Коли крiзь гiрлянди тiней та свiтла ми пiдкотили до номера 14 на вулицi

Теєра, нас стрiнув серйозний малий хлопчик з ключами й цидулкою вiд Гастона,

що зняв для нас цей будинок. Моя Лолiта, не вшанувавши хоча б поглядом своє

нове житло, слiпо ввiмкнула радiо, до якого iнстинкт миттю привiв її, й

повалилась на канапу в вiтальнi з пачкою старих iлюстрованих журналiв, яку з

тiєю ж незрячою точнiстю вона видобула, запустивши руку в нижню анатомiю

диванного столика.

Менi по сутi було однаково, де жити, при умовi, щоб можна було

де-небудь замкнути Лолiту; та, ймовiрно, протягом листування з неясно

висловлюваним Гастоном я невиразно уявив цегляну, плющем сповиту вiллу.

Насправдi, нове наше помешкання було розпачливо схожим на гейзiвський

будинок (до якого було всього лише чотириста миль): така ж нудна будiвля з

сiрих дошок з ґонтовим дахом i тьмянозеленими маркiзами, й кiмнати, хоч були

меншими й обставленi в бiльш суворому плюшово-тарiлковому стилi, являли

подiбне розташування. Проте, мiй кабiнет, виявився несподiвано просторим

примiщенням, викладеним з пiдлоги до стелi десь двома тисячами книжок з

хiмiї - наука, яку викладав у Бердслейському унiверситетi мiй вiд'їхавший на

рiк домовласник.

Я був понадiявся, що Бердслейске жiноче училище, коштовна школа для

вiдвiдних учениць, з полудневим снiданком та ефектною гiмнастичною залою, не

тiльки пестить всi цi молодi тiла, ба також дає деяку основну їжу молодому

розуму. Гастон Годен, котрий рiдко бував правий в своїх судженнях про

американський побут, попередив мене, що школа, мабуть, є одна з тих, де, за

його висловом (як iноземця його тягнуло до таких фраз), "вчать правилам не

стiльки граматичним, скiльки ароматичним". Не певний, що хоча б цього вона

досягала.

При першому моєму побаченнi з начальницею, мiс Пратт, вона виказала

схвалення з приводу "милих голубих оченят" моєї доньки (це в Лолiти-то

голубi очi!) й моєї дружби з "нашим генiальним французом" (це Гастон-то -

генiй!), а за тим, передавши Доллi деякiй мiс Корморант, вона зморщила чоло,

наче збираючи думки й по паузi почала так:

"Ми не надто стремимо, мiстере Гумбард, до того, щоб нашi ученицi

ставали книжними робаками або вмiли вiдтарабанить назви всiх європейських

столиць - яких все одно нiхто не знає, - або там знали б напам'ять роки

забутих бойовищ. Що нас дiйсно цiкавить, це - пристосування дитини до життя

групи. Ось чому ми надаємо такого значення танцям, дебатам, аматорським

спектаклям та зустрiчам з хлопчиками. Перед нами є деякi факти. Ваша

чарiвлива Доллi скоро вступить до вiкової групи, де такi термiни як

"кавалери", "з'явитися з кавалером", "вiзитна сукня" тощо будуть так само

важливi для неї як для вас, скажiмо, "комерцiйнi справи", "комерцiйнi

зв'язки", "комерцiйний успiх", а для мене (тут вона фальшиво всмiхнулась) -

благополуччя моїх учениць. Доротея Гумбард вже втягнута в цiлу систему

соцiального життя, яке складається - до вподоби це вам чи нi - з сосискових

кiоскiв, молочних барiв, солодових та кокових напоїв, кiнокартин, танцiвок,

нiчних пiкнiкiв на пляжi й навiть перукарських вечiрок, на яких дiвчинки

одна одну зачiсують! Звiсно, Бердслейська гiмназiя ставиться негативно до

деяких з цих iнтересiв, а деякi з них ми вiдводимо на iншi, бiльш

конструктивнi рейки. Ми завжди стараємось повернутися тилом до iмли, а

обличчям - до сонця! Коротше кажучи, хоч ми й користуємось деякими меодами

формальної освiти, нас бiльше займає комунiкацiя, нiж композицiя, тобто як

би ми не поважали Шекспiра й iнших, ми хочемо, щоб нашi дiвчата вiльно

сполучались з живим свiтом навколо них замiсть того, щоб вгрузатись в

заплiснявiлi фолiанти. Щоправда, ми все ще просуваємось навпомацки, та дiємо

рацiонально, як гiнеколог, який прощупує пухлину. Ми на все дивимось,

докторе Гумбурґ, з органiчної й органiзацiйної точки зору. Ми позбулись

цiлої маси нiкчемних предметiв, якi в традицiї колись подавались дiвицям до

вивчення, не залишаючи часу для практичних знань i прикладних мистецтв, i

всiх тих знань, якi їм знадобляться, коли вони почнуть влаштовувати своє

життя й - як цинiк мiг би додати - життя чоловiка. Мiстере Гумберсон,

дозвольте менi це виразити так: знати точну диспозицiю планети безсумнiвно

важливо, але знати, де найбiльш доцiльне мiсце на кухнi для холодильника,

мабуть, є важливiшим для молодої ґаздинi. Ви кажете, що все що ви хочете,

щоб дiвчатко отримало вiд школи, це - добра освiта. Та як ви розумiєте

поняття - "освiта"? За колишнiх днiв це було переважно словесним явищем;

iнакше кажучи, ви могли б змусити дитинча зазубрити хорошу енциклопедiю й

воно знало б, мабуть, бiльше, нiж школа може надати. Докторе Гуммер, чи ви

звiтуєте собi в тiм, що для сучасного пiдлiтка який-небудь середньовiчний

похiд має меншу життєву цiннiсть, нiж похiд (вона трохи не пiдмигнула) в

кафетерiю з парубком? Це я повторюю жарт, який днями дозволила собi наша

психоаналiтичка. Ми живемо не тiльки в свiтi iдей, але й у свiтi речей.

Слова без практичного досвiду не мають сенсу. Що, власне кажучи, можуть

значити для Доротеї Гуммерсон яка-небудь Грецiя чи Ближнiй Схiд з їх

гаремами та рабинями? "

Ця програма мене спочатку дещо збентежила; та я порадився з двома

розумними дамами, в минулому пов'язаними зi школою, й вони запевнили мене,

що дiвчата там багато й ґрунтовно читають i що вся ця дурня щодо

"комунiкацiї" - просто рекламне дзижчання, маюче на метi оздобити старомодну

Бердслейську гiмназiю корисним в фiнансовому сенсi "модерним" вiдтiнком, хоч

насправдi вона зосталась так само бундючною, як чепець.

Iнше, що менi сподобалось в цiй саме школi, розсмiшить, напевно,

декотрих з моїх читачiв; та для мене воно бачилось дуже важливим, бо вже так

я влаштований. Рiч у тiм, що через вулицю, як раз проти нашого будинку, я

помiтив пролом межи будiвель - смiттєве пустище з яскраво-фарбованими

кущами, груду цеглин, кiлька безладно покладених дошок i лiлово-палеву пiну

вбогих осiннiх квiтiв; через цей вилом можна було розгледiти в млойнiй

далинi вiдрiзок шкiльної вулицi, яка йшла паралельно до нашої, Теєрiвської,

а за цим вiдрiзком - шкiльний майданчик для iгор. Окрiм психологiчного

потiшання вiд сумiжностi Дольчиного дня з моїм, наданого менi цiєю

комбiнацiєю, я одразу вiдчув задоволення, яке я отримаю, розглядаючи з лiжка

в кабiнетi, за допомогою потужного бiнокля, статистично неминучий вiдсоток

нiмфеток серед дiвчаток, якi бавляться навколо Доллi пiд час великої

перерви. Нажаль, з першого ж шкiльного дня з'явились робочi й збудували

паркан впоперек пустища, по чому дуже скоро за парканом зросла споруда з

жовтого дерева, яка щiльно закрила мiй чарiвний пролом. Коли ж вони

нагромадили достатньо матерiалу, щоб зашкодити менi, цi абсурднi будiвники

урвали роботу й нiколи не з'явилися знову.

5.

На Теєрiвськiй вулицi - однiй з кращих негендлярських вулиць, пiд

зеленими, рудими, золотими деревними шатрами поважного унiверситетського

мiстечка, було неминучим, щоб завелись особи, якi стрiчають вас чемним

гавкотом метеорологiчних вiтань. Я пишався точною температурою моїх

стосункiв з ними: жодної брутальностi, але повна вiдчуженiсть. Мiй сусiд на

захiд вiд мене, який мiг бути дiлком або професором, або тим i другим, був

промовляв до мене, поки голив газон або поливав авто, або дещо пiзнiше,

розморожував проїзд до ґанку (байдуже, що всi цi дiєслова не до ладу) та моє

уривчасте бумкання, будучи лише тiєю мiрою членоподiбним, що звучало як

трафаретне погодження або запитальне заповнення паузи, заважало будь-якому

розвитковi фамiльярних стосункiв. З двох будинкiв обабiч короткотривалого

пустища навпроти нас, один був позабиваний, а в iншому мешкали двi

професорки англiйської словесностi, твiдова, коротко-волоса мiс Лестер i

блякло-жiноча мiс Фабiан: єдиною їх темою пiд час наших коротких тротуарних

розмов були (я благословляв їхнiй такт!) юна привабнiсть моєї доньки та

"наївний шарм" Гастона Годена. Сусiдка моя зi схiдного боку була значно

шкiдливiшою вiд усiх. Ця банальна проноза вийшла прямо з фарсу. Її покiйний

брат був колись "причетним до унiверситету" - в якостi старшого сторожа.

Пам'ятаю, як вона раз зупинила Доллi на вулицi, поки я стояв при вiкнi у

вiтальнi, нестямно чекаючи повернення зi школи моєї голубки. Обридлива стара

дiва, силячись приховати хворобливу цiкавiсть пiд маскою сласної зичливостi,

спиралась на свою схудлу, як цiпок, парасольку (крупа щойно спинилась,

вислизнуло окрайцем холодне, вологе сонце), а Доллi в розстiбнутому попри

гнилу холоднечу коричневому пальтi, стояла, прижимаючи до тулуба

двоповерхову споруду книжок на бюварi (так у них було в модi носити

пiдручники); її рожевi колiна виднiли мiж краєм спiдницi й незграбними

халявами довгих гумових чобiт, i дурнувате, розгублене всмiхнячко то

з'являлось, то згасало на її кирпатому обличчi, яке - можливо внаслiдок

блiдого зимового свiтла - здавалось майже некрасивим, на зразок простенької

нiмецької M gdelein; i ось так вона стояла й старалася впоратись iз

запитаннями мiс Схiд: "А де твоя мама, люба? А чим займається твiй бiдний

батько? А де ви жили ранiш?" Iншого разу ця бридка тварюка пiдiйшла до мене

на розi з вiтальним пiдвиванням, - та менi вдалося зiрвати розмову; а кiлька

днiв по тому вiд неї прийшла записка в конвертi з темно-синiм обiдком: тонко

змiшуючи патоку з отрутою, вона запрошувала Доллi прийти до неї якось у

недiлю: - "згорнутись у крiслi й перебрати купу чудових книжок, якi покiйна

мати подарувала менi в дитинствi, замiсть того щоб вмикати радiо на повну

гучнiсть кожної ночi до бозна якої години".

Велику обачнiсть я також повинен був мати до панi Гулiган,

прибиральницi й препоганої кухарки, яку я успадкував разом з пилососом вiд

попереднiх жильцiв. Доллi отримувала щоденний снiданок у школi, отже тут

утруднень не було; брекфаст-бо, вельми рясний, я навчився готувати для неї

сам, а вечором пiдiгрiвав обiд, який панi Гулiганчиха готувала перед

вiдходом. В цiєї зичливої й нешкiдливої жiнки було, слава богу, доволi мутне

око, яке не помiчало подробиць; я складав постелi й у цьому став експертом,

та все ж нiяк не мiг позбутися вiдчуття, що десь залишився роковий слiд; а в

рiдких випадках, коли присутнiсть Гулiганчихи збiгалась з Лолiтчиною, я все

побоювався, що моя простодушна дiвчинка пiдпаде пiд колисковi чари чуйної

баби й що-небудь вибовкне на кухнi. Менi часто бачилось, що ми живемо в

освiтленому наскрiзь скляному будинку, i що кожної митi тонкогубе

пергаментне обличчя сусiдки може зазирнути крiзь випадково незавiшене вiкно,

щоби задарма побачити речi, за один позирк яких найпересиченiший voyeur

заплатив би невеликий маєток.

6.

Два слова про Гастона Годена. Знайомство з ним було для мене приємним -

або принаймнi не обтяжливим - через флюїди цiлковитої безпеки, якi, йдучи

вiд його широкої фiгури, обвiювали з усiх бокiв мою таємницю. Це не значить,

що вiн про неї не здогадувався: я не мав особливих причин вiдкритись йому, а

вiн був надто егоцентричний i розсiяний, щоби добачити або почуяти

що-небудь, що могло повести його до вiдвертого запитання з його боку й так

само вiдвертої вiдповiдi з мого. Вiн добре вiдзивався про мене в розмовах з

iншими бердслейцями, вiн був моїм добрим провiсником. Якби вiн узнав mes

go ts i статус Лолiти, це його б зацiкавило тiльки, адже воно могло кинути

деяке свiтло на простоту мого ставлення до нього самого, ставлення,

позбавленого як почтивої напруженостi, так i всякого натяку на розпуснiсть;

адже, попри його безбарвний розум i туманну пам'ять, вiн можливо й

усвiдомлював, що про нього менi вiдомо бiльше, нiж бюргерам Бердслея. Це був

пухлявий, набряклий, меланхолiйний одинак, звужуваний догори, де вiн

закiнчувався парою вузьких плечей неоднакової величини, й грушовидною

головою з гладким зачосом на одному краї й лише рештками чорного плаского

волосся на iншому. Нижня ж частина його тiла була величезна, й вiн

пересувався на феноменально товстих ногах забавною ходою обережного слона.

Вiн завжди носив чорне - навiть чорну краватку; вiн рiдко брав ванну; його

англiйська мова була самим бурлеском. Проте, всi його вважали найчарiвнiшим,

чарiвливо-оригiнальним паном. Сусiди няньчилися з ним, вiн знав на iм'я всiх

маленьких хлопчикiв у своєму кварталi (мешкав за кiлька вуличок вiд мене) й

наймав їх чистити тротуар проти свого дому, спалювати опале листя в задньому

дворi, носити дрова йому в сарайчик i навiть виконувати деякi простi

завдання в господi; вiн годував їх французькими шоколадними цукерками зi

"справжнiм" лiкером всерединi, в вiдлюдному сарайчику, який вiн собi завiв у

пiдвалi, розвiсивши всякi забавнi кинджали й пiстолети по заплiснявiлих, але

оздоблених килимами стiнах промiж закамуфльованих водогiнних труб. На горищi

в нього було "ательє": наш любий шарлатан займався трохи живописом. Вiн

покрив скiсну стiнку мансарди великими свiтлинами замисленого Андре Жiда,

Чайковського, Нормана Дугласа, двох iнших вiдомих англiйських письменникiв,

Нiжинського (велеудого й усього сповитого фiговим листям), Гарольда Ексекса

(мрiйливо-лiвого професора в середньозахiдному коледжi) й Марселя Пруста.

Всi цi бiдаки були готовi, здавалось, ось-ось зслизнути зi своєї скiсної

площини. Крiм того, в нього був альбом з моментальними знiмками всiх Джимiв

i Джекiв околицi, й коли я був, гортаючи його, казав що-небудь люб'язне,

Гастон напинав свої i так товстi губи й цiдив з сентиментальним манiрством:

"Oui, ils sont gentils". Його карi очi блукали при цьому по розмаїтих бiльш

або менш художнiх дрiбничках у майстернi, яка вмiщувала i його власнi вбогi

полотна (примiтивно-умовно написанi очi, зрiзанi гiтари, синi сисцi,

геометричнi узори - словом усе "сучасне ") й невиразно жестикулюючи в

напрямку якого-небудь предмета, писанкової дерев'яної салатницi або вази в

прожилках, вiн казав: "Prenez donc une de ces poires. La bonne dame d'en

face m'en offre plus queje n'en peux savourer". Або: "Mississe Taille Lore

vient de me donner cel dahlias, belles fleurs que j'ex ctre" - (все це

смерково, сумно, з вiдлунням свiтової нудьги...)

З очевидних причин я вiддавав перевагу своєму житлу, нiж його, коли ми

з ним збирались, щоб грати в шахи двiчi чи тричi на тиждень. Скидаючись на

старого пiдбитого iдола, вiн сидiв, поклавши на колiна пухлявi руки, i так

дивився на дошку, якби це був труп. Хвилин десять вiн, посапуючи, думав - i

за тим робив програшний хiд. Ба раз iще симпатiйко, пiсля ще бiльш тривалого

роздуму, промовляв: "Au roi!", зi сповiльненим гавканням старого пса, що

скiнчалось звуком якогось полоскання, вiд чого його брили тряслися, як

драглi, й за тим вiн здiймав трикутнi брови з глибоким вдихом, адже я йому

вказував, що вiн сам стоїть пiд шахом.

Iнодi, з того мiсця, де ми сидiли в холодному моєму кабiнетi, я мiг

чути, як босонога Лолiта тренувалась у балетнiй технiцi на голiй пiдлозi

вiтальнi, пiд нами; та в Гастона спромоги сприйняття приємно тупiшали вiд

гри, i його свiдомостi не досягали цi босi ритми - i-раз, i-два, вага тiла

сунеться на праву ногу, нога вгору i в бiк, i-раз, i-два - й тiльки, коли

вона починала плигати, розкидаючи ноги на вершинi стрибка або згинаючи одну

ногу й витягуючи iншу, й лiтаючи, й падаючи на носки - тiльки тодi мiй

похмурий, землясто-блiдий, величний противник приймався терти голову, або

щоку, нiби плутаючи цi окремi стуки з жахливими ударами, завдаваними йому

тараном мого грiзного ферзя.

Iнколи ж Лола моя блукаючою ходою впливала до нас, поки ми мiзкували

над дошкою, - й для мене було завжди великою втiхою бачити як Гастон, не

вiдриваючи слонового очка вiд своїх фiгур, церемонно вставав, щоб подати їй

руку, й одразу ж опускав її кволi пальчики, i потiм, так i не глянувши на

неї нi разу, опускався знову, щоб впасти у пастку, яку я приготував для

нього. Раз якось, близько Рiздва, пiсля того як я його не бачив два десь

тижнi, вiн спитав мене: "Et toutes vos fillettes, elles vont bien?" - звiдки

менi стало ясно, що вiн помножив мою єдину Лолiту на число костюмних

категорiй, мигцем помiчених його похнюпленим мрячним поглядом протягом

цiлого ряду її з'яв, то в вузьких синiх штанях, то в спiдницi, то в

трусиках, то в стьобаному халатику, то в пiжамi.

Вельми неохоче я так довго порпаюся з бiдним Гастоном (сумно подумати,

що за рiк, пiд час поїздки до Європи, з якої не вернув, вiн був утягнутий

dans une sale histoire - в Неаполi, от лихо!). Я б i зовсiм не згадав його,

якби його iснування в Бердслеї не являло такого дивного контрасту моєму

власному випадку. Вiн є потрiбний менi тепер для захисту. От, бачте, перед

вами вiн, цiлком бездарний людько; посереднiй викладач; поганий вчений;

кислий, товстий, брудний; закоренiлий мужеложець, глибоко зневажаючий

американський побут; котрий переможно хизується своїм незнанням англiйської

мови; просперуючий в бундючнiй Новiй Англiї; балуваний старими людьми й

ласкавлений хлопчаками - о, так, котрий насолоджується життям i всiх шиє в

дурнi; i ось, бачте, я.

7.

Я повинен тепер подолати нелегке завдання: позначити деякi змiни до

гiршого в моральному обрисi Лолiти. Якщо, з одного боку, її участь в

любовному захватi, збуджуваному нею, була завжди незначною, то з iншого, й

чистий зиск спершу не збуджував її до поступок. Та я був слабкий, я був

необачний, моя гiмназистка-нiмфетка тримала мене в чарiвному полонi. Мiрою

того, як все людське в нiй пiдупадало, моя пристрасть, моя нiжнiсть, мої

терзання тiльки зростали; й цим вона почала користуватись.

Її тижнева платня, одержувана нею за умови, що вона буде виконувати

тричi на добу основнi свої обов'язки, була на початку Бердслейської ери,

двадцять один цент (на кiнець цiєї ери вона дiйшла до долара й п'яти центiв,

що вже складало не один цент, а цiлих п'ять за сеанс). Це була бiльш нiж

щедра платня, якщо взяти до уваги, що дiвчинка весь час брала вiд мене всякi

дрiбнi дарунки; не було випадку, щоб я не дозволив їй скуштувати якесь

цiкаве солодиво або подивитись новий фiльм, - хоч, звiсно, я вважав себе в

правi нiжно зажадати вiд неї додаткового цiлунку або навiть цiлого

асортименту понаднормових любощiв, коли знав, що вона аж надто вподобала те

чи iнше з задоволень, властивих її вiку. Проте, з нею бувало не легко. Аж

надто апатично вона заробляла свої три копiйки (а потiм три п'ятаки) щодня,

а iнодi вмiла жорстоко торгуватись, якщо було в її владi вiдмовити менi в

деяких особливого роду руйнуючих життя, дивних, повiльних, райських отрутах,

без яких я не мiг прожити бiльше кiлькох днiв поспiль i якi, через корiнну

сутнiсть невимовної знемоги, я не мiг здобути ґвалтом. Добре враховуючи

магiю й могутнiсть свого м'якого рота, вона вхитрилась - за один навчальний

рiк! - збiльшити премiю за цю позначену послугу до трьох ба навiть чотирьох

доларiв! О читачу! Не смiйся, уявляючи мене, на дибi крайньої насолоди,

дзвiнко видiляючого гривеники, чвертки, й навiть великi срiбнi долари, як

така собi вивертаюча багатство, судомно-дзенькiтлива й цiлком знетямлена

машина; а втiм, нахилена над епiлептиком, байдужа винуватиця його шаленої

нестями мiцно стискала жменю монет в кулачку, - який я потiм все'дно

розтуляв сильними нiгтями, якщо, однак, вона не встигала втекти й де-небудь

заховати награбоване. Й цiлком так само, як ледь не кожного другого дня я

повiльно об'їжджав шкiльний район i вилiзав з авта, щоб, ледве пересуваючи

ноги, зазирати в молочнi бари й вдивлятись в iмлистi прогони алей,

наслухуючи вже далекий дiвочий смiх мiж ударами серця й шелестом листопада,

цiлком так само, я, бувало, обшукував її кiмнату, проглядаючи розiрванi

папiрцi у гарному смiтниковому кошику з намальованими ружами, й глядiв пiд

перину дiвочої постелi, яку я сам щойно склав. Раз я знайшов вiсiм доларових

бiлетiв в однiй з її книг (з доречною назвою "Острiв скарбiв"), а iншого

разу дiрка в стiнi за репродукцiєю Уїстлерової "Матерi" виявилась напханою

грошима - я нарахував двадцять чотири долари й дрiбнi - скажiмо, всього

двадцять шiсть доларiв, - якi я преспокiйно забрав собi, нiчого їй не

сказавши, по чому вона звинуватила, нахабно на мене дивлячись, у "пiдлому

крадiйствi" чеснiшу панi Гулiган. В подальшому вона пiдтвердила величину

свого iнтелектуального коефiцiєнта тим, що знайшла надiйнiше сховище, яке я

так нiколи й не вiднайшов; та на той час я зробив економiчну революцiю,

змусивши її поступово заробляти в важкий i огидний для неї спосiб право

брати участь в театральнiй програмi школи; тому що я бiльш за все боявся не

того, що вона мене ожебрачить, а того, що вона назбирає достатньо грошей,

щоби втекти. Я думаю, що ця бiдна дiвчинка зi злими очима вважала, що з

якимись п'ятдесятьма доларами в торбинцi їй вдасться якось дiстатись Бродвея

або Голiвуда - або гидкої кухнi придорожнього ресторану (Потрiбна

Подавальниця) в найхмурiшому степовому штатi, де дме вiтер й мигтять зорi

над амбарами, фарами, барами, парами, й усе навкiл - мерзоття, гнилизна,

вмирання.

8.

Я доклав усiх старань, пане суддя, щоб розв'язати проблему "кавалерiв".

Ви не повiрите, та каюсь, я навiть почитував мiсцеву газету, "Бердслейську

зорю", де була рубрика "Для Юнацтва", щоб з'ясувати, як менi себе вести!

"Порада батькам. Не вiдлякуйте молодих друзiв вашої доньки. Припустимо,

вам важкувато усвiдомити, що тепер хлопчики бачать її привабливою. Для вас

вона все ще маленька дiвчинка. Для хлопчикiв-бо вона чарiвлива та забавна,

вродлива та весела. Їм вона подобається. Сьогоднi ви робите значнi справи в

вашому директорському кабiнетi, але вчора ви були попросту гiмназист Джим,

що носив пiдручники Дженнi. Пригадайте-но! Хiба вам не хочеться, щоб ваша

донька тепер в свою чергу знаходила щастя в захопленнi нею вподобаних

хлопчикiв? Невже ви не хочете, щоб вони разом вiддавались здоровим забавам?"

Здоровi забави? Мiй боже!

"Чому ж вам не поглянути на цього ома та Джона, як на гостiв у себе

вдома? Чому б вам не завести бесiду з ними? Змусити їх розговоритись,

розсмiшити їх, дати їм вiдчути себе вiльно?"

Заходь-но, оме, до мого розпусного дому!

"Якщо вона порушує правила, не робiть їй скандалу в присутностi її

"спiльника". Хай вона зазнає тягар вашого незадоволення в чотири ока, й

нехай припинять її кавалери вважати, що вона є донькою старого людожера".

Перш за все, старий людожер склав два списки - один "абсолютно

заборонений", другий - "неохоче дозволений". Абсолютно забороненi були

виїзди з кавалерами - вдвох, або з iншою парочкою, або з двома парочками

(наступний крок вiв, звичайно, до масової оргiї). Їй дозволялось зайти в

молочний бар i там побазiкати й похихотiти з якимись-там зайшлими

молодиками, поки я чекав у возi на деякiй вiдстанi. Сказав їй, що якщо її

групу запросить соцiально прийнятна група з чоловiчої приватної гiмназiї

(яка звалась Бутлерiвська Академiя для Хлопчикiв) на щорiчний бал (пiд

наглядом учителiв та їх жiнок), я готовий розглянути питання, чи може вона

вдягтися в перше бальне плаття (розвiйне, рожеве - в якому тонкорука

тринадцятирiчна або чотирнадцятирiчна дiвчинка виглядає як фламiнго). Крiм

того я обiцяв, що влаштую вечiрку в нас удома, на яку їй вiльно буде

запросити найгарнiших з подруг й найдостойнiших з гiмназистiв, з якими вона

на той час познайомиться на бутлерiвському балi. Але я запевнив її, що поки

панує мiй режим, їй нiколи, нiколи не буде дозволено пiти з розпаленим

хлопчиськом до кiнематографа або обнiматися з ним в автi, або зустрiчатися з

кавалерами на вечiрках у подруг, або вести за межею чутностi довгi телефоннi

розмови з молодиками, навiть якщо вона збирається "тiльки обговорювати його

стосунки з одною моєю подругою".

Вiд цих заборон та обмежень Лолiта лютилась, лаяла мене паскудним

шахраєм i ще гiршими словесами, - й менi врештi-решт урвався б терпець, якби

я не збагнув раптом, до солодкого мого полегшення, що злостило її не те,

власне, що позбавляю її того чи iншого задоволення, ба позбавляю - загальних

прав. Я, бачте, зазiхав на умовну програму життя, на загальноприйнятi

розваги, на "речi, якi належить робити", на отрочеську рутину; адже нiчого

не є консервативнiшого за дитину, особливо дiвчинку, хоч яка вона там є

найказковiша, русява, рожевато-руда нiмфиня в золотiй димцi жовтневого

вертограду.

Не берiть моїх слiв буквально. Я не присягнусь, що протягом тiєї зими

(1948-1949р.) Лолiтi не вдалося ввiйти мимохiдь в непристойне дотикання з

хлопчаками. Як-бо я уважно не стежив за її дозвiллям, весь час траплялось,

звичайно, незрозумiле спливання часу, яке вона заднiм числом важилась

заткнути через аж надто мудрованi пояснення; й, звичайно, моя ревнiсть

раз-у-раз чiплялась поламаним кiгтем за найтоншу тканину нiмфетчиного

вiроломства; та я вкрай наявно вiдчував, - i нинi можу поручитись за

правильнiсть цього почуття, - що не варто було серйозно побоюватись. Я так

вiдчував не тому, що нi разу не стрiнув досяжний твердий молодий кадик (який

я б розчавив голими руками) серед безсловесних мужської статi статистiв, якi

миготiли десь на задньому планi, але тому, що менi ставало "бiльш нiж

очевидно" (улюблений вислiв моєї тьотi Сибiлли), що всi варiанти

старшокласникiв - вiд спiтнiлого бевзя, який тремтить вiд можливостi тримати

ручку сусiдки в темному кiно, до самовдоволеного насильника з чиряками та

посиленим до гонкової потужностi самоходом - однаково вiдражали мою

досвiдчену малу коханицю. "Мене нудить вiд хлопчикiв i горобчикiв",

начеркала вона в пiдручнику, й пiд цим рукою Мони (Мона має тепер з'явитись

ось-ось): "А як щодо Рiґґера? " (Йому також час з'явитись).

Тому є так знебарвленi в моїй пам'ятi тi хлопцi, яких менi доводилось

бачити разом з нею. Iснував, наприклад, Червоне Светро, який одного чудового

дня - першого дня, коли випав снiг - провiв її до дому. З вiкна вiтальнi я

назирав за тим, як вони наостанок розмовляли бiля нашого ґанку. На нiй було

перше її пальто з хутряним комiрцем; коричнева капелюшка вiнчала люблену

мною зачiску, - рiвна чубка спереду, завитки з бокiв, i натуральнi локони

ззаду - та її потемнiлi вiд вогкостi мокасини й бiлi шкарпетки здавались ще

бiльш неохайними, нiж завжди. Вона звичаєво тулила до грудей свої книжки,

говорячи або слухаючи спiврозмовця, а нiжки її весь час жестикулювали: вона

то наступала лiвою на пiд'єм правої, то вiдсувала п'ятку назад або ж

схрещувала щиколотки, гойдаючись трохи, начорно намiчала кiлька крочкiв, - i

починала всю серiю знову. Iснував Вiтронепробивний, який якось у недiлю

розмовляв з нею проти ресторану, мiж тим як його мати й сестра важились мене

втягнути, щоб нi-про-щось побазiкати; я волочив ноги й оглядався на свою

єдину любов. У неї вже розвилась не одна традицiйна манiрка, як, примiром,

ввiчливий спосiб молодої панночки показати, що вона буквально "скорчилась"

вiд смiху: схиливши голову й усе ще iмiтуючи безпомiчний регiт, вона

вiдступила на декiлька крокiв (вже чуйна до мого зову) й за тим повернулась

i рушила по напрямку до мене, зi згасаючим усмiхом. Я багато бiльше любив

(можливо, тому що це нагадувало менi її першу незабутню сповiдь) - її манеру

зiтхати ("ах, мiй боже!") з жартiвно-мрiйливою покiрнiстю долi, або

промовляти довге "Ах, нi!" низьким ричущим голоском, коли удар долi вже

грянув. Та понад все менi подобалось дивитись на неї - як ми вже заговорили

про жести та юнiсть, - коли вона, бувало, колесила назад i вперед по

Теєрiвськiй вулицi на своєму новому роверi, який теж бачився привабним i

юним. Вона пiдiймалась на педалях, щоб дiяти ними хутчiш, потiм опускалась в

знеможенiй позi, поки швидкiсть виснажувалась. Зупинившись бiля поштової

скриньки, що належала нам, вона (все ще сидячи верхи) швидко гортала журнал,

вилучений звiдти, сувала його назад, прижимала кiнчик язика до куточка

верхньої губи, вiдштовхувалась ногою, та знов мчала крiзь блiдi узори тiнi

та свiтла.

В цiлому вона нiбито краще пристосувалась до свого оточення, нiж я в

свiй час уявляв собi, споглядаючи свою розпещену дiвчинку-рабиню й тi рiзкi,

як зап'ястки, примхливостi поведiнки, якими вона наївно щиголяла взимку в

Калiфорнiї. Хоч я нiколи не мiг звикнути до тiєї постiйної тривоги, в якiй

б'ються нiжнi серця великих грiшникiв, я вважав, що в сенсi захисного

кольору я нiчого надiйнiшого й не мiг вигадати. Лежачи при вiкнi на своїй

кабiнетнiй койцi пiсля короткої сесiї обожнювання й розпачi в холоднiй

спальнi в Лолiти, й пригадуючи подiї завершеного дня, я стежив за власним

обрисом, який крався, а не просто проходив перед розпаленим оком моєї уяви.

Я назирав, як д-р Гумберт, "красивий брюнет" бульварних романiв, з домiшкою,

можливо, кельтської кровi в жилах, який належить, певно, до консервативної,

якщо не консервативнiшої церкви, виходить проводити доньку до школи. Я

спостерiгав, як вiн вiтає повiльною усмiшкою й приємним рухом брiв (чорних i

густих, як у мужчин на рекламах) добру панi Гулiган, вiд якої тхнуло чумним

смородом i котра, я знав, попрямкує, при першiй зручнiй нагодi, до

хазяйської пляшки джина. Очима захiдного сусiда, колишнього ката або автора

релiгiйних брошур - кому яке дiло? - я бачив крiзь вiдверте вiкно його

кабiнету нашого героя (як там його? здається, француз або швейцарин), який

розмiрковував над друкарською машинкою (доволi знеможений профiль, майже

гiтлерiвське пасмо на блiдому чолi). По святах можна було бачити професора

Г.Г. в добре пошитому пальтi та брунатних шкiрянках, який йде до Вальтона

(кав'ярня, вiдома своїми порцеляновими, в фiалкових бантах, кроликами й

коробками шоколаду, серед яких сидиш i чекаєш, щоб звiльнився столик -

столик на двох, спаплюжений недоїдками попередньої пари). Ми тепер бачимо

його в буднiй день, близько першої години, статечно зичливого до стоокої

схiдної сусiдки; обачно маневруючи, вiн виводить авто повз клятi ялiвцевi

кущi, й з'їжджає на слизьку дорогу. Пiднявши холодний погляд вiд книги,

дивлюсь на стiнний годинник в перегрiтiй унiверситетськiй бiблiотецi, серед

глибоподiбних молодиць, застиглих i перетворених у камiнь надлишком

людського знання. Прямую по газону коледжу разом зi служителем культу

Рiґґером (вiн же викладає Закон Божий в жiночiй гiмназiї): "Менi хтось

сказав, що її мати була вiдомою актрисою, загиблою при падiннi лiтака. Це не

так? Отже, я зле зрозумiв. Та невже? Ось воно що. Дуже сумно". (Волiєш,

любонько, сублiмувати маму?). Повiльно штовхаю металевий вiзочок з

накопиченими продуктами крiзь лабiринт супермаркету, позаду професора В.,

так само повiльного, нешкiдливого вдiвця, з очима цапа. Розчищаю лопатою

заснiжений в'їзд: пiджак скинутий, розкiшний чорно-бiлий шарф намотаний на

шию. Йду слiдом, без видних ознак хижого нетерпiння (навiть змушую себе

витерти ноги об мат) за донькою-гiмназисткою, яка входить в будинок.

Супроводжую Доллi к дантисту... гарненька асистентка, сяюча до нас... старi

часописи... ne montrez pas vos zhambres, як мовляла покiйниця. За обiдом з

Доллi в мiському ресторанi: ми помiтили, що мiстер Едгар Г. Гумберт їв свiй

бiфштекс у європейський спосiб - не кладучи ножа. Приятелi (майже двiйники)

насолоджуються концертом: два мармуролицих, умиротворених французи сидячих

близенько - мосьє Гумберт з музикальною донькою й мосьє Годен з не менш

обдарованим синочком професора В. (який проводить гiгiєнiчний вечiр в мiстi

Провiденс, славному борделями). Вiдмикаю гараж: квадрат свiтла поглинає

машину й згасає. В барвистiй пiжамi спускаю рвучко штору в дольчинiй

спальнi. Суботнього ранку, нiким не видний, урочисто зважую голявеньку,

зимою вiдбiлену дiвчинку на терезах у ваннiй кiмнатi. Його бачили й чули

недiльного ранку (а ми-бо думали, що вiн ходить до церкви!): вiн кричав

доньцi: "Вернись не надто пiзно!" - вона йшла грати в тенiс. Вiн впускає в

дiм до подиву спостережливу її подругу: "Вперше бачу, сер, мужчину в

шовковiй домашнiй куртцi - крiм, звичайно, як у кiнодрамах".

2

9.

Я задоволено думав, що пoзнайомлюсь з Лолiтчиними подругами, та в

цiлому вони не виправдали сподiвань. Перелiчую Опаль Iкс, Лiнду Голль, Авiс

Чапман, Єву Розен i Мону Даль - (всi цi прiзвища за виключенням однiєї, лиш

наближення до справжнiх). Опаль, сором'язне, вайлувате, прищаве створiння в

окулярах, була вся вiддана Доллi, яка цукала її. З Лiндою Голль, кращою

тенiсисткою в школi, Доллi грала синґлi не менш як двiчi на тиждень: маю

пiдозру, що Лiнда була справжньою нiмфеткою, та чомусь вона в нас не бувала

(можливо, їй не дозволяли бувати); вона менi закарбувалась тiльки як спалах

самородного сонця на прямокутнику критого корта. З iнших жодна не могла

претендувати на нiмфетство, крiм Єви Розен. Авiс являла собою жирну,

крижасту дiвчинку з волосявими ногами; Мона ж, хоч i промiнилась якоюсь

грубуватою, чуттєвою красою (причому вона була всього на рiк старша за мою

старiючу коханицю), явно припинила давно бути нiмфеткою, якщо коли-небудь i

була такою. З iншого боку, Єва Розен, маленька "перемiщена особа" з Францiї,

була прикладом того, що й не позначена винятковою красою дiвчинка, може

iнодi проявити, для проникливого любителя, деякi основнi елементи нiмфiйної

звабностi - iдеально-тоненьку, ледь розвинену фiгуру, дивно-затримливий

погляд, припiднятi вилицевi кiстки. Її блискуче мiдяне волосся нагадувало

якщо не кольором, то єдвабистим глянсом, волосся Лолiти. Риси її нiжного,

молочно-блiдого обличчя з рожевими губами й бiлястими вiями позбавленi були

тiєї лисячої шпичастостi, яка властива великому поза-расовому клану

рудоволосих; до того ж вона не носила зеленого - цього мундира їх клану; я

бачу її завжди в чорному або темно-вишневому - в дуже елегантному чорному

полуверi, примiром, i в чорних чобiтках на високих пiдборах; нiгтi вона

мазала гранатово-червоним лаком, i (на велику лолiтчину вiдразу) любила

мовляти по-французьки; iнтонацiї в Єви все ще залишалися дивно-чистими, та

для шкiльних i спортивних термiнiв вона зверталась до американської мови, й

тодi легкий бруклiнський акцент домiшувався до її мови, що забавляло мене в

цiй парижаночцi, що ходила до Ново-англiйської школи з псевдобританськими

зазiханнями. Нажаль, Лолiта, яка спершу з повагою говорила, що "стрий цiєї

французької дiвчинки - мiлiонер", скоро припинила з якихось "свiтських"

мiркувань дружбу з Євою, так i не давши менi часу всолодитись - о, зовсiм

скромно - її духмяними появами в нашому гостинному домi. Любий читач знає,

яке значення я завжди надавав присутностi цiлої зграйки дiвчаток-пажiв,

утiшливо-призових нiмфеток, навколо моєї Лолiти. Деякий час я придивлявся до

Мони Даль, яка вчащала до нас, особливо в весняний семестр, коли Лолiта й

вона так захопилася сценiчним мистецтвом. Я, траплялось, питав себе, якi

тайни обурливо ненадiйна Долорес Гейз повiдомила Монi; адже менi Лолiтонька

встигла вицвенькати - уступивши моїй нагальнiй i добре сплачуванiй мольбi -

вкрай нечуванi подробицi стосовно роману, здiяного Моною на атлантичному

курортi з якимсь моряком. Характерно, що Лолiта обрала собi в повiрницi

грацiйну, холодну, досвiдчену, блудливу Мону, яку я чув раз (недочув, за

клятвеним запевненням Лолiти), що вона недбало казала в передпокої (Лолiта

щойно зазначила про своє светро, що воно з "незайманої", мовляв, вовни): "От

i все, що ти маєш у сенсi незайманостi, любонько моя". Голос у Мони

вирiзнявся курйозною хрипоткою; вона накручувала в доброго перукаря своє

тьмяно-чорне волосся й носила великi серги; мала бурштино-карi, злегка на

викотi, очi й барвнi вуста. Лолiта розповiдала, що вчительки гудили Мону за

те що вона навiшує на себе так багато стразових прикрас. У неї дрижали руки.

Над нею тяжiв розумовий коефiцiєнт в сто п'ятдесят пунктiв. Зазначу ще

шоколадо-буру родимку, розташовану в неї на цiлком вже жiночiй спинi, яку я

оглянув у той вечiр, коли Лолiта й вона вбрались у дуже вiдкритi, пастельних

вiдтiнкiв, сукнi для балу в бутлерiвськiй школi.

Забiгаю трохи вперед, та проти волi пам'ять перебiгає по всiй

клавiатурi, коли думаю про цей навчальний рiк в Бердслеї. У вiдповiдь на мої

розпити про те, з якими Лолiта повивалася хлопчиками, мадемуазель Даль

виказала ввiчливу недомовленiсть. Розмова була того дня, коли Лолiта

вiдправилась грати в тенiс у той вельми "свiтський" спортивний клуб, до

якого Лiнда належала, дзвонила звiдти телефоном, що вона, мабуть,

запiзниться на цiлу годину, та чи я не можу, будь ласка, зайняти Мону, коли

та прийде репетирувати з нею сцену з "Угамування суперечної". Й ось красива

Мона, пускаючи в хiд усi свої модуляцiї, всi чари поводження й голосу, й

зорячи менi в очi з якоюсь (або я помилився?) легкою iскрою кришталевого

посмiху, вiдповiла менi так:

"Правду сказати, сер, Доллi взагалi не думає про жовторотих мальцiв.

Правду сказати, ми з нею суперницi. Й вона i я безумно закоханi в

превелебного Рiґґера (ходячий жарт - я вже згадував цього понурого

здоровезного мужлана з конячою щелепою; вiн мене довiв ледь не до

смертовбивства своїми враженнями вiд поїздки в Швейцарiю, якими дiймав мене

на якомусь чаюваннi для батькiв, не пам'ятаю точно коли)".

"А як пройшов бал?" "Ах, буйовищно!" "Прошу?" "Не бал, а захват.

Словом, вражаючий бал." "Доллi дуже танцювала?" "О, не так вже надто багато

- їй скоро набридло." "А що думає Мона (млосна Мона) про саму Доллi?" "В

якому сенсi, сер?" "Чи вважає вона, що Доллi встигає в школi?" "Що ж,

дiвчисько вона - ух, яка!" "А як щодо загальної поведiнки?" "Дiвчисько, що

треба." "Так, а все ж таки...?" "Файне дiвчисько!" - й зробивши цей

пiдсумок, Мона рвучко зiтхнула, взяла зi столика якусь-там надибану книжку

й, цiлком змiнивши вираз обличчя, удавано схмуривши брови, проказала:

"Розкажiть менi про Бальзака, сер. Чи правда, що вiн був такий дивовижний?"

Вона посунулась так близько до мого крiсла, що я вчув крiзь косметичну муть

парфумiв i кремiв дорослий, нецiкавий запах її власної шкiри. Нагла, дивна

думка хапнула мене: а ну як моя Лолiта зайнялась звiдництвом? Якщо так, вона

обрала невдалу кандидатку собi в замiсницi. Обминаючи зимнокровий погляд

Мони, я з хвилину проговорив про французьку лiтературу. Нарештi, з'явилась

Доллi - й подивилась на нас, зiщуливши димчастi очi. Я залишив колежанок

собi вдвох. На закрутi сходiв було ствiрчате, нiколи не вiдкриване,

павутиною заросле вiконце, в перехрестях якого один квадратик був з

рубiнового скла, й ця кривавiюча рана серед iнших знебарвлених клiтин, а

також її несиметрична позицiя (хiд коня бе вiсiм - це шiсть), завжди мене

глухо тривожили.

10.

Iнодi... Ну ж бо, будь ласка, скiльки разiв саме, друже? Чи можете ви

пригадати чотири, п'ять або бiльше таких разiв? Або ж нiяке людське серце не

знесло б бiльше двох - трьох разiв? Iнодi (нiчого не можу сказати на ваше

питання у вiдповiдь), в той час, як Лолiта розхлябано готувала заданий урок,

смокчучи олiвець, розлiгшись впоперек крiсла, й поклавши ногу через його

поруччя, я скидав з себе всi ланцюги педагогiчної стриманостi, вiдмiтав усi

нашi чвари, забував усе своє мужське самолюбство - й буквально накарачках

пiдповзав до твого крiсла, моя Лолiто! Вона тодi дивилась на мене поглядом,

схожим на сiрий волохатий знак запитання (який казав, iз недовiрою, iз

дратуванням: "Як - уже знову?"), адже ти нi разу не зволила збагнуть, що я

здатний, без будь-яких певних задумiв, нестерпно жадати вткнутись обличчям в

твою шотландську спiдничку, моя кохана! Мiй боже - крихкiсть твоїх голих рук

i нiг, мiй боже, як тягнуло мене скласти, обiйняти всi чотири цi прозорi,

вабливi кiнцiвки, нiби ноги складеного жеребчика, й узяти твою голову в мої

недостойнi руки, й пiдтягнути догори шкiру скронь з обох сторiн i поцiлувати

твої окитайченi очi, й - "Ах, вiдчепися, старий павiане!", промовляла ти.

"Христа ради, прошу тебе, нарештi, забратись!" I я вставав з пiдлоги, а ти

дивилась, навмисним смиканням обличчя роблячи мiй нервовий тiк. Та нiчого,

це не має значення, я лишень тварина, нiчого, будьмо продовжувати цю

жалюгiдну повiсть.

11.

Якось у понедiлок, одного грудневого, здається, ранку, подзвонила мiс

Пратт i попросила мене приїхати поговорити з нею про дещось. Я знав, що

оцiнки в Доллi за останнiй мiсяць були не чудовi; та замiсть того, щоб

вдовольнитись яким-небудь правдоподiбним поясненням виклику, я уявив

бозна-якi жахи, й мусив пiдживитись пiнтою джинанаса, перш нiж зважитись

поїхати до школи. Повiльно, з таким почуттям, нiби весь я складений з

гортанi та серця, я зiйшов на плаху.

Мiс Пратт, величезна, неохайного вигляду жiнка з сивим волоссям,

широким, пласким носом i малими очками за скельцями рогових окулярiв,

запросила мене сiсти, вказавши на миршавий i принизливий пуф, мiж тим як

вона присiла з ваговитою спритнiстю на поруччя дубового крiсла. Кiлька

секунд вона мовчала, вп'явши в мене погляд, усмiшливий i допитливий. Я

згадав собi, що так вона дивилась i в перше наше побачення, ба тодi я мiг

дозволити собi спохмурнiти у вiдповiдь. Та ось її очi зслизнули з мене. Вона

впала в задуму - ймовiрно, позiрну. Нiби зважившись на щось, вона стала

обома товстопалими руками терти, складка по складцi, свою темно-сiру

фланелеву спiдницю на колiнi, зчищаючи щось - крейдовий слiд, може. За тим

вона сказала - й далi потираючи спiдницю й не здiймаючи очей:

"Дозвольте менi спитати вас недвозначно, мiстере Гейз. Ви-бо є

старомодний, європейський батько, чи не так?"

"Та нi", сказав я. "Консервативний, може, та не те, що має значення

старомодний".

Вона зiтхнула, насупившись, а за тим, припiднявши великi пухлi руки,

хляпнула долонями, виражаючи намiр звернутись до сутi справи, i знов

уперлась в мене блискучими очками.

"Доллi Гейз", сказала вона, "чарiвлива дiвчинонька, та початкова пора

статевого дозрiвання їй вочевидь спричиняє деякi утруднення".

Я злегка вклонився. Що я мiг зробити ще?

"Вона й досi маячить", сказала мiс Пратт, представляючи це маячiння

вiдповiдними рухами корицею всiяних рук, "мiж двома зонами, анальною та

генiтальною. В основi вона, звичайно, чарiвлива -"

Я перепитав: "Вибачте, мiж якими зонами?"

"Оце в вас заговорив старомодний європеєць!" прорекла Праччиха, злегка

вдаривши по моєму наручному годиннику, i знагла виставивши фальшивi зуби. "Я

тiльки хотiла сказати, що бiологiчний потяг i потяг психологiчний - хочете

папiроску? - не зовсiм зливаються в вашiй Доллi, не створюють так би мовити

дещо закруглене". Її руки охопили на мить невидкий кавун.

"Вона принадлива, розумна, але неохайна - (важко дихаючи, не полишаючи

сiдала, моя спiврозмовниця зробила паузу, щоб поглянути на вiдгук про успiхи

чарiвливого дiвчиська, який лежав праворуч вiд неї на письмовому столi). Її

оцiнки стають все гiршими й гiршими. От я себе й питаю, мiстере Гейз", -

знов ця позiрна задума.

"Що ж", продовжувала вона бадьоро, "а от я папiроски курю i, як наш

незабутнiй доктор Пiрс мовляв, не пишаюся цим, але надзвичайно люблю!" Вона

закурила, i дим, який вона випустила з нiздрiв, нагадав менi пару кабанячих

iклiв.

"Ну ж бо я вам представлю кiлька деталей, це не забере багато часу. Де

це в мене? " (вона стала перебирати свої папери). "Так, вона поводиться

знахабнiло з мiс Редкок i поза межi брутальна з мiс Корморант. А ось

доповiдь однiєї з наших спецiальних вчених робiтниць: iз задоволенням бере

участь в хорових спiвах класу, хоч її думки трохи десь блукають. При цьому

закидає ногу на ногу й помахує лiвою в такт. В рубрицi звичайних словечок:

лексикон з двохсот сорока двох слiв звичаєвiшого сленгу пiдлiткiв з додачею

деякого числа багатоскладних слiв явно європейського походження. Багато

зiтхає в класi. Де це...? От. Ось тут за останнiй тиждень листопада. Дуже

зiтхає... Енергiйно жує гуму. Нiгтiв не кусає, а шкода - це б краще

вiдповiдало загальнiй картинi - з наукової точки зору, звичайно.

Менструацiя, за словами суб'єкта, цiлком встановлена. Не належить на даний

час до жодної церковної органiзацiї. До речi, мiстере Гейз, її мати була - ?

Ах, ось воно що. А ви самi - ? Так, звичайно, це нiкого не стосується -

крiм, мабуть, господа бога. Нам ще дещо хотiлося з'ясувати... Вона,

вочевидь, не має жодних домашнiх обов'язкiв? Ага, так, так. Ви, мiстере

Гейз, може, хочете, щоб ваша Доллi зростала князiвною. Ну, що ми ще тут

маємо? Бере в руки книги й вiдкладає їх вельми грацiйно. Голос приємний.

Доволi часто хихоче. Трохи мрiйлива. Має якiсь там свої таємнi жартики,

читає вивертом, наприклад, прiзвища деяких вчительок. Волосся темно-русяве й

свiтло-русе, з блиском - ну, я думаю (Праччиха заiржала), - це Ви самi

знаєте. Нiс незакладений, ступня з високим пiд'ємом, очi - пождiть, у мене

тут був бiльш недавнiй звiт. Так! Мiс Гольд каже, що оцiнки за тенiсний

стиль Доллi пiднявся з "вiдмiнно" до "досконало" - вони навiть кращi, нiж у

нашої чемпiонки Лiнди Голль, та в Доллi погана концентрацiя, що позначається

на рахунку. Мiс Корморант не може визначити, чи має Доллi виключну владу над

своїми емоцiями, чи то цiлком перебуває пiд їх владою. Мiс Зельва доповiдає,

що їй, тобто Доллi, не вдається словесно оформити свої переживання, а мiс

Дутен вважає, що Доллинi органiчнi функцiї вищi всiляких похвал. Мiс Молар

думає, що Доллi близькозора й повинна б пiти до хорошого офтальмолога, мiж

тим як мiс Редкок, навпаки, стверджує, що дiвчинка симулює перевтому очей

для того, щоб виправдати навчальнi недолiки. Й нарештi, мiстере Гейз, є дещо

основне, що турбує наших дослiдникiв. Хочу вас запитати вiдверто. Хочу

знати, якщо ваша бiдненька дружина, або ви самi, або хтось iнший в родинi, -

я правильно розумiю, що в неї є в Калiфорнiї декiлька тiток та дiдусь з

матчиного боку? - ах, всi померли - вибачте в такому разi, - та хоч би там

як, нас тривожить питання, чи пояснював їй котрийсь член сiм'ї, як власне

вiдбувається розмноження в ссавцiв? Маємо всi таке враження, що в

п'ятнадцять рокiв Доллi, в хворобливий спосiб вiдставши вiд однолiтниць, не

цiкавиться статевими питаннями, або точнiше, придушує в собi всяку цiкавiсть

до них, щоб цим вiдгородити своє невiгластво й почуття власної гiдностi.

Добре, я помилилась - не п'ятнадцять, а майже чотирнадцять. Та бачте,

мiстере Гейз, наша школа не вiрить, що треба живити дiточок розповiдями про

бджiлок i тичинки, про лелек i пташок-нерозлучок, та ми вельми твердо

вiримо, що потрiбно учениць готувати до взаємозадовiльного шлюбного

спiвжиття й до щасливого материнства. Ми вiдчуваємо, що Доллi могла б гарно

прогресувати, якби вона бiльше старалась. Доповiдь мiс Корморант в цьому

вiдношеннi знаменна. В Доллi є схильнiсть, м'яко кажучи, нахабнiти. Та всi

ми вiдчуваємо, що, по-перше, вам треба попросити вашого домашнього лiкаря

пояснити їй елементарнi основи статевого життя, а по-друге, ви повиннi їй

дозволити насолоджуватись товариством братiв її колежанок - або в Клубi

Молодi, або в Органiзацiї превелебного Рiґґера, або, нарештi, в прекраснiй

домашнiй обстановцi наших шкiльних батькiв. "

"Вона може стрiчатися з хлопчиками у власнiй прекраснiй обстановцi",

вiдказав я.

"Ми дуже сподiємося, що так i буде", проказала Праччиха з захопленням.

"Коли ми почали розпитувати її про її утруднення, Доллi вiдмовилась

обговорювати домашнє становище, та ми поговорили з деякими з її подруг i, -

слухайте - ми, наприклад, наполягаємо на тому, щоб ви взяли назад вето,

накладене на її участь в наших спектаклях. Ви просто зобов'язанi дозволити

їй грати в "Зачарованих Мисливцях". При першому розподiлi ролей, вона стала

дивовижною маленькою нiмфою. А навеснi автор збавить кiлька днiв у

Бердслейському Унiверситетi й, можливо, погодиться проглянути двi-три

репетицiї в нашiй новiй аудиторiї. Я хочу сказати, що ось у таких речах i

полягає щастя - бути молодою, гарненькою, повною життя. Ви маєте

зрозумiти... "

"Я завжди здавався самому собi", вкинув я, "дуже тямущiм батьком".

"Ах, не сумнiваюсь! Та мiс Зельва й мiс Дутен думають, - i я схильна

погодитись з ними, - що вашу Доллi переслiдують сексуальнi думки, для яких

вона не знаходить виходу, а тому не припиняє дражнити й мучити iнших дiвчат

- i навiть декого з наших молодших вчительок, i безсенсовно викручувати

навиворiт їх iмена, - тому що в них трапляються невиннi зустрiчi з

кавалерами".

Повiв плечем. Задрипаний емiгрант.

"А ну ж помислимо спiльно, мiстере Гейз. Що ж з нею таке, з цiєю

дiвчинкою?"

"Вона менi бачиться зовсiм нормальною i щасливою", вiдповiв я (мабуть,

катастрофа нарештi наблизилась? Мабуть, вони викрили мене? Мабуть,

звернулись до гiпнотизера?)

"Що тривожить мене", сказала мiс Пратт, поглянувши на годинник i

почавши обговорювати цiле питання знову, "це те, що й наставницi й подружки

знаходять Доллi вороже наставленою, невдоволеною, замкненою, - й усi ми

подивляємось, чому це ви так проти всiх нормальних розваг, притаманних

нормальним дiтям?"

"Включаючи любовнi прелiмiнарiї?" спитав я розв'язно, розпачливо - так

огризається припертий до стiни старий щур.

"Що ж, я, звiсно, вiтаю таку передову термiнологiю", сказала Праччиха з

посмiшкою. "Та не в цьому рiч. Оскiльки iснує в нас у Бердслейськiй Гiмназiї

нагляд, нашi спектаклi, танцi й iншi природнi розваги не можуть вважатися в

прямому сенсi любовними прелiмiнарiями, хоча, звичайно, дiвчинки стрiчаються

з хлопчиками, якщо до цього зводиться ваше заперечення".

"Добре", сказав я - i мiй пуф здiяв утомлений вдих. "Ваша взяла. Вона