Лоліта

до речi, сам добре знає мiсцевiсть та -

"Послухайте", вiв далi вiн, "чому б менi одразу ж не з'їздити туди на

автi, а ви поки переспите з Джоаною" (насправдi, останньої фрази вiн не

додав, та Джоана так палко пiдтримала його пропозицiю, що це могло

розумiтись).

Я розiграв iстерику. Я вчав заклинати Джона нiчого не починати. Сказав,

що не мiг би витримати зараз постiйну присутнiсть дiвчинки, яка плаче,

чiпляється за мене, - така вона вразлива, подiбний струс може вiдбитись на

її майбутньому, психiатри проаналiзували такi випадки... Запала раптова

тиша.

"Та що ж, ваша ласка", проговорив, нарештi, Джон доволi сухо. "Тiльки,

знаєте, я таки був другом i порадником Шарлотти. Й по всьому хотiлося б

знати, що ви, власне, збираєтесь з дiвчинкою робити".

"Джон!" крикнула Джоана. "Вона його дочка, а не дочка Гарольда Гейза,

хiба тобi не ясно? Бiдний Гумберт - справжнiй батько Доллi!"

"Розумiю", сказав Джон, звернувшись до мене. "Перепрошую. Розумiю. Ось

воно що. Я не одразу второпав... Це, звичайно, спрощує справу. Що намовляє

вам серце, то й добре".

Вбитий горем батько пояснив, що вiдправиться за крихкою донькою одразу

з поховання, а за тим спроможеться її розважити перебуванням у цiлком iншому

середовищi - майне з нею, либонь, до Нової Мексики чи до Калiфорнiї - якщо

тiльки не покiнчить з собою, звичайно.

Настiльки художньо змалював я супокiй доконечного вiдчаю, затишок перед

нестямним спалахом, що бездоганнi Фарло увезли мене до себе. В них був

непоганий для Америки сховок, i це послужило менi на користь, бо я боявся

безсоння - й примари.

Тепер менi слiд пояснити справжню причину, за якою я хотiв тимчасово

тримати Долорес у вiддаленнi. Природна рiч, що спочатку, коли Шарлотта

тiльки-но постала лiквiдованою i я повернувся до себе непiдлеглим батьком, i

залпом проковтнув обидвi мною приготованi склянки вiскi, й навздогiн їм

вiдправив пiнту-iншу свого джинанаса, й замкнувся у ваннiй, спасаючись вiд

сусiдiв та друзiв - я мав одне лишень на думцi й у кровi, а саме

усвiдомлення того, що всього за кiлька годин, тепленька, русява, i вся, вся

моя, Лолiта в моїх обiймах буде проливати сльози, а я почну їх осушувати

скорiше, нiж її очi будуть ними повнитись. Та допоки я стояв проти дзеркала,

весь червоний, з розширеними зiницями, Джон Фарло делiкатно постукав i

спитав, чи я в доброму станi, - i я враз уторопав, що з мого боку було б

безглуздям допустити її повернення в цей дiм, де сновигало стiльки чужих

клопотунiв, ладних вiдняти її в мене. Та й сама навiжена Ло могла-бо - як

знати? - раптом виказати глупу недовiру, несподiвану неприязнь, смутний

острах i тому подiбне - й прощавай навiк, у саму мить торжества, чарiвна

нагородо!

До речi про нав'язливих людей: менi з'явився ще один вiдвiдувач,

люб'язний Бiель (той самий, котрий лiквiдував мою дружину). Солiдний i

серйозний, схожий якось на допомiжного ката, своїми бульдожими брилами,

чорними очками, окулярами в важкiй оправi й вивернутими нiздрями. Його

впустив Джон, котрий потiм залишив нас, прикривши дверi з величезним тактом.

Гладко почавши з того, що у нього двiйня в одному класi з моєю пасербицею,

мiй карикатурний гiсть розгорнув немов сувiй велику дiаграму, на якiй ним

були позначенi всi подробицi катастрофи. Це був "захват", як висловилася б

моя пасербиця, iз силою поважних стрiлок та пунктирних лiнiй, проведених

рiзного кольору чорнилом. Траєкторiю панi Г.Г. вiн iлюстрував серiєю

маленьких силуетiв, на кшталт символiчних фiгурок, кадрових учасниць

вiйськово-допомiжного корпусу, якi уживають для наочностi в статистицi. Дуже

ясно й переконливо цей шлях сполучався зi смiливо накресленою звивиною, яка

зображала два слiдуючих один за iншим повороти, з яких один був здiйснений

Бiелiвським возом, щоб обминути лахмiтникового сетера (не показаного на

дiаграмi), а другий, що в перебiльшеному виглядi повторював перший, мав на

метi запобiгти лиху. Поважний чорний хрестик позначав мiсце, де акуратний

маленький силует нарештi лiг на панель. Я пошукав, чи не має вiдповiдної

позначки на схилi, де вiдлежувався великий восковий батько мого вiдвiдувача,

та позначки не виявилось. Втiм, старий розписався на документi, як свiдок,

пiд пiдписами Леслi омсона, мiс Вiзавi й деяких iнших.

Олiвець Фредерiка з точнiстю й легкiстю колiбрi перелiтав з одного

пункту в iнший, мiрою того як вiн демонстрував свою цiлковиту неповиннiсть

та нерозсудливу необережнiсть моєї дружини: в ту секунду, як вiн об'їхав

собаку, Шарлотта послизнулась на свiжополитому асфальтi й упала вперед, мiж

тим як їй слiд було вiдсахнутись назад (Фред показував як саме, сильно

сiпнувши своїм пiдбитим ватою плечем). Я сказав, що вiн, звiсно, не є

винним, i розстеження пiдкрiпило мою думку.

Сильно дихаючи крiзь напруженi чорнi нiздрi, вiн засмучено потрусив

головою, водночас трясучи мою руку; потiм, виказуючи вишукану свiтськiсть i

джентльменську шир, зголосився сплатити витрати похоронного бюро. Вiн

очiкував моєї вiдмови. З п'янким вдячним схлипом я пристав на його

пропозицiю. Нiби недочувши, вiн роздiльно повторив ним сказане, та я знову

йому подякував, iще палкiше, нiж перед тим.

У результатi цього страхiткого побачення, моє душевне занiмiння знайшло

на хвилину деяке визволення. То й не дивно! Я на власнi очi побачив маклера

долi. Я притулився до самої плотi фортуни - до її бутафорського плеча.

Вiдбулась сяйлива й жахлива мутацiя, i ось що було її знаряддям. Серед

складних подробиць узору (кваплива ґаздиня, слизька брукiвка, дурний собака,

крутий узвiз, великий вiз, йолоп за кермом) я смутно вирiзняв власний

мерзенний внесок. Якби не глупство (чи iнтуїтивна генiальнiсть!), через яку

я зберiг свiй щоденник, волога очей, видiлена внаслiдок мстивого гнiву й

розпаленого самозакохання, не заслiпила б Шарлотту, коли вона кинулась до

поштової скриньки. Та навiть i так, нiчого б, можливо, не скоїлось, якби

непохибний рок, синхронiзатор-примара, не змiшав би в своїй ретортi авто,

собаку, сонце, тiнь, вогкiсть, слабкiсть, силу, камiнь. Бувай, Марлено!

Потиск долi (ваговито вiдтворений Бiелем у прощаннi) вивiв мене з

помертвiння. I тут я заридав. Панi та панове присяжнi, я заридав!

23

24.

Iльми й тополi повертались до рiзко налетiлого вiтру хитливими спинами

й грозова хмара чорнiла над бiлою вежею рамздельської церкви, коли я

роздивився востаннє перед вiд'їздом. Для невiдомих пригод я залишав

мертвотно-блiдий будинок, де винайняв кiмнату лиш десять тижнiв тому. Вже

спущенi були жалюзi - недорогi, практичнi жалюзi з бамбука. "Верандам i

внутрiшнiй оздобi будинку їх розкiшний матерiал надає модерного драматичного

характеру", казав прейскурант. Пiсля цього небесна обитель має видатись

доволi-таки голою. Крапля дощу впала менi на кiстку руки. Я вернувся в

будинок за чимось, поки Джон складав мої валiзи у вiз, й тодi виникла

курйозна рiч. Не знаю, чи достатньо я пiдкреслив в цих невеселих нотатках

особливу, саме-таки запаморочливу дiю, яку цiкавий вигляд автора -

псевдо-кельтичний, вабливо-мавпячий, мужнiй, iз домiшкою чогось хлоп'ячого -

справляв на жiнок будь-якого вiку та стану. Звiсно, такi заяви вiд першої

особи можуть видатися смiшними; та час вiд часу я змушений нагадати про мою

зовнiшнiсть читачевi, як декотрий професiйний романiст, який дав персонажевi

який-небудь кунштик або собаку, бачить себе змушеним пред'явити цього собаку

або цей кунштик всякий раз, коли даний персонаж з'являється. Стосовно мене

цей прийом мiстить, певно, в собi глибокий сенс. Смеркове чарування моїх рис

має залишатись у полi зору читача, котрий бажає по-справжньому зрозумiти мою

повiсть. Недолiтня Ло млiла вiд шарму Гумберта, як млiла вiд корчуватої

музики; доросла Лотта любила мене iз владною, зрiлою пристрастю, котру нинi

жалiю й поважаю в бiльшому ступенi, нiж дозволено сказати. Тридцятиоднорiчна

Джоана Фарло, будучи цiлковитою неврастенiчкою, дуже-таки, вочевидь,

закохалась у мене.

В її красi було щось рiзке, iндейське. Засмага в неї була теракотова.

Її губи були як великi червоногарячi слимаки, й коли вона вибухала своїм

характерним гавкаючим смiхом, то показувала великi тьмянi зуби й безкровнi

ясна. Вона була дуже висока на зрiст, носила або сандалiї й вузькi штани,

або широкi спiдницi й балетнi пантофлi; пила скотч у будь-якiй кiлькостi;

двiчi викинула; вигадувала оповiдання про тварин для юнацтва; малювала, як

вiдомо моєму читачевi, озернi види; вже носила в собi зачаток рака, вiд

якого мала померти два роки по цьому. Вона здавалась менi безнадiйно

незглядною. Судiть же про мiй переляк, коли за кiлька секунд до мого

вiд'їзду (ми з нею стояли в передпокої) Джоана взяла мене за скронi своїми

завжди тремтячими пальцями й зi сльозами в яскраво-синiх очах спробувала,

без великого успiху, присмоктатись до моїх вуст.

"Побережiть себе", сказала вона, "та поцiлуйте за мене доньку".

Удар грому прокотився через весь дiм, i Джоана додала:

"Можливо, де-небудь, коли-небудь, за менш жахливих обставин ми ще

побачимось". (Джоано! Чим би ти не була, де б ти не була, в мiнус-просторi

або в плюс-часi, вибач менi все це - беручи й цi дужки).

Хвилину по тому я вже обмiнювався i з нею, i з ним прощальними

потисками, на вулицi, й усе кружляло, летiло перед бiлою зливою, яка

починалась, i фургон з матрацом з Фiладельфiї самовпевнено котився вниз до

опустiлого будинку, й пилюка бiгла й вилась по тiй самiй траурнiй плитi, де

Шарлотта, коли для мене припiдняли плед, з'явилась лежачи клубочком, iз

зовсiм нестронутими очима, з iще вологими чорними вiями, злиплими, як твої,

Лолiто!

25.

Здавалося б тепер, коли всi перепони були усунутi й передi мною

вiдкрилась перспектива безмежної втiхи, я мiг подумки вiдкинутись назад iз

подихом солодкого полегшення. Eh bien, pas du tout. Замiсть того, щоб

нiжитись в промiннi всмiхненої фортуни, я був пройнятий чисто етичними

сумнiвами та страхами. Наприклад: чи не вiзьмуть люди за дивину, що Лолiту

так уперто не допускали до участi анi в радiсних, анi в жалобних сiмейних

урочистостях? Як пам'ятаєте, вона не була присутня на нашому весiллi. Та ось

ще до цього: якщо прийняти, що нi в чому не винну жiнку знищила простягнута

хтозна звiдки довга волохата рука збiжностi, чи не могла вона в

нехристиянську хвилинку забути вчинок своєї правицi й лiвицею передати

Лолiтi чиюсь несвоєчасну записку спiвчування? Правда, звiт про пригоду

з'явився тiльки в рамздельськiй газетцi; його не було нi в Паркiнгтонських

вiдомостях, нi в Клаймаксовому вiснику; мiсцевi смертi позбавленi

федерального iнтересу, а табiр "Ку" знаходився не в нашому штатi; та я не

мiг припинити в'являти, що якимсь чином Доллi Гейз вже повiдомлена й що в

той самий час, коли я за нею їду, невiдомi менi друзi мчать її в Рамздель.

Ще тривожнiшим вiд усiх цих домислiв та пiклувань було те, що Гумберт

Гумберт, скорозлiплений американський громадянин доволi темного

європейського походження, не зужив жодного заходу для того, щоб стати

законним опiкуном дiвчинки (дванадцяти рокiв i семи мiсяцiв од народження),

залишеної вiд його покiйної жiнки. Чи насмiлюсь ужити таких заходiв? Я не

мiг приборкати подрог, коли траплялось менi уявити собi голизну свою,

здушену таємничими статутами в нищiвно рiзкому свiтлi цивiльних законiв.

Мiй план був дивом первiсного мистецтва: я вирiшив, що махну в табiр

"Ку", скажу Лолiтi, що її матiр лагодиться на серйозну операцiю в неiснуючiй

лiкарнi й по цьому буду кочувати з моєю напiвсонною нiмфеткою з одного

готелю до iншого, поки матiр буде поволi, але напевно одужувати й нарештi

помре. Та по дорозi до табору я вiдчув зростаючий неспокiй. Мене гнiтила

думка, що вона може вже й не бути там або я знайду замiсть безтурботної

Лолiти залякану сирiтку, що вимагає з плачем присутностi будь-яких близьких

друзiв сiм'ї. Подружжя Фарло, слава богу, вона ледве знала, та чи не могли

бути iншi, менi невiдомi, особи? Врештi-решт, я намислив улаштувати оту

мiжмiську розмову, яку я недавно так вдало симулював. Падав сильний дощ,

коли я зупинився при панелi в спотвореному негодою передмiстi Паркiнгтона,

майже перед роздорiжжям, одне вiття якого лягло в обхiд мiста й вело на

шосе, що перетинало ланцюг пагорбiв в напрямку озера Клаймакс i табору "Ку".

Вимикнувши мотор, я не менш як хвилину просидiв у возi, надихаючись i

дивлячись на дощ, на залиту панель, на гiдрант, що являв собою вкриту грубим

шаром червоної та срiбної фарби безладну тумбу, яка простягла червонi

цурпалки, щоб їх мiг вiдлакувати дощ, який мов стилiзована кров стiкав по її

геральдичних кайданах. То й не дивно, що є заборонено стояти автомобiлям

бiля цих страшних маленьких калiк. Я пустив знову мотор й пiд'їхав до

телефонної буди. Коли нарештi остання з потрiбних монет iз дзеньком

провалилась, дозволивши iншому голосу вiдгукнутись на мiй, я отримав

сюрприз.

Шерлi Хольмс, начальниця табору, повiдомила менi, що в понедiлок (того

дня була середа) моя Доллi пiшла зi своєю групою на екскурсiю в гори й верне

тiльки проти ночi. Вона запросила мене приїхати наступного дня. Запитала, чи

не трапилось чого? Не хапаючи подробиць, я вiдповiв, що мою дружину

перевезли до клiнiки, що її стан серйозний, що дiвчинцi не треба казати, що

вiн серйозний, та що вона має бути готовою їхати зi мною завтра вдень. Нашi

голоси розпрощались пiд грiм гарячих доброзичень, i внаслiдок якогось

оригiнального вибраку в механiзмi, всi мої монети вивалились назад з

автомата, з тим дзеньком, який супроводжує великий виграш на гральних

машинах в Невадi. Це мене розсмiшило попри прикру потребу вiдстрочити щастя.

Спитати б, чи не було це раптове видiлення, це судомне повернення грошей

якимось чином пов'язане в розумi Мак-Фатума з тим, що я вигадав екскурсiю,

перш нiж довiдатись про неї?

Що далi? Я завернув у торговий район Паркiнгтона й решту дня (погода

прояснiла, цiле мiсто мiнилося скляним полиском) присвятив набуттю привабних

обнов для Ло. Господи, на якi примхливi покупки штовхнула Гумберта властива

йому в цi днi пристрасть до картатих тканин, яскравих ситцiв, шлярок, пишних

коротких рукавчикiв, до м'якої плiсировки, сукенок, тiсно прилягаючих зверху

й дуже широких знизу!

Покохав я Лолiту, як Вiрджинiю - По,

I як Данте - свою Беатрiче;

Закружляли дiвички у широких спiдничках:

Штанцi, ах! - Не вiд гарного звичаю!

Ласкавi голоси питали мене, що саме я волiв би бачити? Купальнi

вбрання? Маємо їх всiляких тонiв: рожева замрiя, матовий аквамарин, бузкова

голiвка, червоний тюльпан, чорний кан-кан. А як щодо пляжних речей? А чохли?

Не треба чохлiв. Я з Ло завше їх не зносили.

Одною з вказiвок у цiй справi прислужився менi антропометричний запис,

зроблений її матiр'ю в день, коли виповнилось Л. 12 рокiв (читач пам'ятає, я

гадаю, книжку "Знай свою дитину"). Я мав враження, що, через невиразну

спонуку заздростi й антипатiї, Шарлотта долучила деiнде зайвого дюйма та

зайвого фунта; та через те, що нiмфетка, безсумнiвно, пiдросла за останнi

сiм мiсяцiв, я вважав, що в цiлому можу довiритись цим останнiм сiчневим

вимiрюванням: у стегнах - двадцять дев'ять дюймiв; обсяг ляжок (з-пiд самої

сiдницi) - сiмнадцять; обсяг литки та шия по колу - одинадцять; обсяг грудей

- двадцять сiм; обсяг руки вище лiктя - вiсiм; стан - двадцять три; на зрiст

- п'ятдесят сiм; вага - сiмдесят вiсiм американських фунтiв; будова -

видовжена; КРР (коефiцiєнт розумового розвитку) - сто двадцять один;

робачкiв вiдросток - не вiдтятий (слава богу).

Окрiм цих вимiрювань, я, звiсно, бачив перед собою Лолiту з близькою до

галюцинацiї яснiстю; й тому що у мене без упину горiло плекане мiсце посеред

грудної кiстки, там де її єдвабиста макiвка десь два рази дiйшла до рiвня

мого серця, й тому що я не розлучався з вiдчуттям її теплої ваги на моїх

колiнах (внаслiдок чого я завше "носив" Лолiту, як жiнка "носить" дитину), я

не дивувався, коли в подальшому з'ясувалось, що мої вирахунки є бiльш-менш

правильнi. До того ж, я нещодавно вивчив каталог лiтнього вбрання, що

дозволило менi вибирати з виглядом знавця рiзкi гарненькi речi: спортивне

взуття, тапцi, туфельки, з зiм'ятої лайки для зiм'ятих дiвчаток тощо.

Нафарбована продавчиня в чорному, котра допомагала менi вдовольняти всi цi

гострi потреби, обертала батькiвську науку й точний опис розмiру на

комерцiйний евфемiзм "менше середнього". Iнша, старша вiд неї, в бiлiй

сукнi, з еатральним гримом, здавалося, дещо приголомшена моїми пiзнаннями в

галузi мод для молодшого поколiння; думала, можливо, що я живу разом з

цирковою карлицею; а тому, коли менi показали спiдничку з двома "пiкантними"

кишеньками спереду, я умисно поставив наївне чоловiче питання та був

нагороджений усмiшками й демонстрацiєю того, як iззаду дiяла

застiбка-блискавка. Мене також всiляко потiшили всiлякi трусики та плавки, в

яких примари мiнiатюрних Лолiт горзали, плюхкались, їздили на сiдничках по

всьому прилавку. Ми завершили оборудку двома скромними паперовими пiжамами з

круглим комiром фасону "учень рiзника". Рiзника Гумберта.

Є щось мiтичне, чаклунське в оцих великих крамницях, де, якщо вiрити

об'явам, конторська дiвчина може вбратись для всякої нагоди дня - вiд

ранкового приходу на службу до вечiрнього виходу з кавалером, i де її

сестричка може замилуватись вовняним светром, мрiючи про той день, коли

вона, вдягнувши його до школи, змусить битись серця вiдсталих гiмназистiв.

Пластиковi манекени в натуральну довжину, що зображали кирпатих дiтей iз

бежевими, оливковими, буро-веснянковими личками фавенят, напливали на мене з

усiх бокiв. Я раптом помiтив, що я єдиний покупець в цьому доволi таємничому

мiсцi, де я рухався, як риба в зеленуватому акварiумi. Я чуяв, що дивнi

думки впадають на розум млосним кралям, супроводжуючiм мене вiд прилавка до

прилавка, вiд пiдводної скелi до заростiв морських рослин, i вiдбиранi мною

ремiнцi та браслетики падали, здавалось, з русалкових рук у прозору воду.

Нарештi, я купив грацiйну валiзу, звелiв покласти в неї всi мої покупки й

вiдправився до ближчої харчевнi, вельми задоволений проведеним днем.

Якимсь чином у зв'язку з цим тихим поетичним свiтом добiрних товарiв

спав менi на згадку готель зi знадливою назвою "Спочин зачарованих

мисливцiв", який спом'янула Шарлотта незадовго до мого розкрiпачення. З-вiд

путiвника я з'ясував, що вiн розташований в Брайслaндi - вiдлюдному мiстечку

за чотири години їзди вiд лолiтчиного табору. Я мiг би подзвонити, та

боячись, що втрачу владу над голосом i зайдуся в манiрному кваканнi ламаною

англiйською мовою, я вирiшив замовити на наступну нiч телеграфом кiмнату на

два лiжка. Який я був безпорадний, непевний, смiшний, казковий принц! Як

посмiються з мене деякi з моїх читачiв, дiзнавшись про мої клопоти зi

складанням телеграми! Що сказати: Гумберт i донька? Гумбурґ з маленькою

донькою? Гумберґ i нелiтня донька? Гомбурґ i його дитя? Кумедна похибка, що

на останку виявилась в телеграмi - це лiтера „Ґ" в кiнцi iменi -

збереглась нiби телепатичне вiдлуння моїх коливань.

А за тим, в оксамитовiй мряцi лiтньої ночi, мої мрiї над припасеним

мною чар-зiллям. О, скнара Гумберт! Чи не був вiн сущим "зачарованим

мисливцем" у цi хвилини роздумiв над своїм пуделком з чарiвною амунiцiєю? Чи

мiг вiн дозволити собi, аби розсiяти демонiв безсоння, сам-один спробувати

одну з цих аметистових капсулiв? Їх усiх було сорок - сорок ночей удвох iз

крихким створiнням, сплячим поряд з моїм пружно-бiйним серцем... Чи мiг я в

пошуках сну позбавити самого себе однiєї такої ночi? Певна рiч, нi! Надто

була коштовна кожна з цих лилипутових слив, кожний мiкроскопiйний планетарiй

з його живим розсипом зiрок. О, дайте менi хоч разок порозчулитись! Я так

втомився бути цинiком!

26.

Мене не вiдпускає головний бiль в iмлистому повiтрi цiєї склоподiбної

цiмрi, та я не здамся. Написав вже понад сто сторiнок, а нi до чого не

договорився. Мiй календар стає плутаним. Я поїхав за нею десь на серединi

серпня 1947-го року. Нi, здається, бiльш не можу. Серце, голова - словом,

все погано. Лолiта, Лолiта, Лолiта, Лолiта, Лолiта, Лолiта, Лолiта, Лолiта.

Повторюй це iм'я, набирачу, поки не скiнчиться сторiнка.

27.

Все ще в Паркiнгтонi. Ледве вдалося заснути на годинку. Прокинувся вiд

безглуздого й страшенно виснажливого злучання з маленьким, волохатим, зовсiм

менi не вiдомим гермафродитом. На той час була шоста година ранку, й менi

раптом спало на думку, що, мабуть, незле поїхати в табiр ранiше, нiж

домовлено. Я мав проїхати ще близько ста миль, а потiм добиратись до

Iмлистих Гiр i Брайсланда. Якщо я сказав, що приїду за Доллi в серединi дня,

то лише тому, що моя нетерпляча уява вимагала скорiшого наступу милосердної

ночi; та тепер менi стали бачитись всiлякi ускладнення i я весь iздригався

на думку, що за час вiдстрочки вона може раптом отак собi й подзвонити в

Рамздель. Проте, коли о дев'ятiй тридцять ранку я спробував завести мотор,

виявилось, що батарея наказала довго жити, й було опiвднi, коли нарештi я

залишив Паркiнгтон.

Я домчав до мiсця свого призначення о-пiв-на-третю; полишив авто в

сусiдньому гаю, де розбишацького вигляду рудий хлопчисько в зеленiй кошулi

похмуро тiшився на самотi старовинною грою - накиданням здаля пiдкiв на

вбитий у землю кiл. Вiн мовчки вказав менi на тинькуватий будиночок, де була

контора табору; менi довелось, завмираючи з хвилювання, вислуховувати

впродовж кiлькох хвилин пронозливi спiвчування табiрної начальницi,

неохайної, життям подряпаної жiнки з iржавого кольору волоссям. Вона

сказала, що Доллi склалась, i готова їхати; що дiвчинка знає про хворобу

матерi, та не знає, наскiльки це серйозно. Чи не хоче пан Гейз, тобто пан

Гумберт познайомитись iз табiрними наставниками? Або поглянути на будиночки,

де помiщенi дiвчатка? Кожен з них має назву одного зi звiрят Вальтера

Дiснея. Або оглянути Головний будинок? Чи то послати Чарлi негайно за нею?

Дiвчатка саме зараз скiнчають прикрашати їдальню до вечiрки (мабуть, потiм

Шерлi Хольмс розповiсть кому-небудь: сердега аж сполотнiв).

Хочу з хвилину продляти цю сцену з усiма її дрiбницями й роковими

подробицями. Карга, що виписує розписку, шкребе голову, висуває шухляду

столу, сипле здачу на мою нетерплячу долоню, потiм акуратно розкладає поверх

монет декiлька асигнацiй, з бадьорим вигуком: "а ось iще десять!";

фотографiї дiвчаточок; ще живий квiтчастий метелик, надiйно приколотий до

стiнки (вiддiл природознавства); обрамований диплом табiрної дiєтистки; мої

дрижачi руки; вiдгук, приготований старанною начальницею на поведiнку Доллi

Гейз за липень ("вельми задовiльно; цiкавиться плаванням i веслуванням");

шум дерев i пташинi спiви, й моє калатливе серце...

Я стояв спиною до вiдкритих дверей i раптом вiдчув приплив кровi в

голову, почувши за собою її подих та голос. Вона з'явилась, тягнучи свою

пiдстрибуючу важку валiзу. "Здрастє, здрастє", i стала сумирно, позираючи

мене лукавими, радiсними очима й привiдкривши нiжнi вуста, на яких вигравав

трохи дурненький, та на подив звабний усмiх. Була вона тонкiша й вища, й на

мить менi намарилось, що обличчя її подурнiшало в порiвняннi з уявленим

знiмком, який я зберiгав бiльше мiсяця; щоки здавались запалими, й надто

щiльнi веснянки неначе розмазували рожеву селянську красу її рис. Це перше

враження (вузенький людський iнтервал мiж двома ударами хижого серця) ясно

передвiщало одне: все що овдовiлому Гумбертовi слiд було зробити, все що вiн

хотiв i зажадав зробити - було дати цiй змарнiлiй, хоча й забарвленiй сонцем

сирiтцi aux yeux battus (i навiть цi свинцевi тiнi пiд очима були в

веснянках) пристойну освiту, здорове, щасливе дитинство, чистий дiм, милих

колежанок, серед яких (якщо Паркi зласкавляться на винагороду безталанному)

вiн, мабуть, знайде гарненьку отроковицю, призначену винятково для гер

доктора Гумберта. Втiм, як оком змигнути, як нiмцi кажуть, ця

небесно-добродiйна лiнiя поведiнки була стерта, i я наздогнав здобич (час

рушить швидше вiд наших фантазiй!), i вона знову була моєю Лолiтою - й

навiть була нею бiльше, нiж будь-коли. Я опустив руку на її теплу русяву

голiвку й пiдхопив її валiзу. Вона вся була з руж та меду; на нiй була її

найбарвистiша ситцева сукня з узором червоних яблучок, руки та ноги вкривала

золотаво-брунатна засмага; подряпинки на них довжились пунктиром iз

крихiтних запеклих рубiнiв, а рубчастi закоти вовняних шкарпеток скiнчались

на пам'ятному менi рiвнi; й чи то через дитячу її ходу, чи то вiд того, що я

пам'ятав її завше на пласких пiдошвах, та здавалось, що її брунатно-бiлi

напiвчоботи їй надто великi i що до них надто великi пiдбори. Прощавай,

таборе "Ку", веселий "Ку-Ку", прощавай простий нездоровий столе, прощавай

друже Чарлi! В гарячому автi вона всiлась поряд зi мною, пришльопнула

спритну муху на своєму звабному колiнку, потiм енергiйно обробляючи в ротi

гумову жуйку й швидко вертячи рукоятку, опустила вiкно на своєму боцi й

знову вiдкинулась. Ми мчали крiзь смугастий, плямистий лiс.

"Як мати?", спитала вона гарненько, й я сказав, що лiкарi не зовсiм ще

встановили, в чому рiч. В усякому разi щось iз шлунком.

"Яка чаклунка?"

"Та нi, зi шлунком".

Я пояснив, що ми маємо залишитись деякий час поблизу; лiкарня

розташована в селищi бiля веселого мiстечка Лепiнґвiля, де на початку

дев'ятнадцятого столiття мешкав вiдомий поет, i де ми переглянемо всi

кiнопрограми. Вона знайшла, що проект - перший сорт, спитала, чи дiстанемось

Лепiнґвiля на дев'яту годину вечора.

"Ми будемо в Брайслaндi в обiд", вiдповiв я. А завтра вiдвiдаємо

Лепiнґвiль. Якою була вчорашня екскурсiя? Тобi було дуже весело в таборi?"

"У-гу"

"Шкода вiд'їжджати?"

"Унг-унг"

"Говори, Ло, а не рохкай. Розкажи менi що-небудь"

"Що саме, та-ту-сю?" (останнє слово вона вимовила дуже роздiльно й не

без iронiї).

"Все одно, що".

"Чи можна вас звати на ти i татом?" (при цьому зiщулилась, дивлячись на

дорогу).

"Прошу".

"Ото смiх! Коли це ви встигли в маму втюхкатись?"

"Стане день, мила Ло, коли ти збагнеш багато чуттiв та положень, як,

наприклад, гармонiю та красу чисто духовних стосункiв".

"Авжеж!", вiдказала нечемна нiмфетка. В дiалозi настала невизначена

пауза, заповнена мальовничим навкiллям.

"Ба поглянь, Ло, скiльки там корiв на тому схилi!"

"Менi здається, мене виверне, якщо погляну на ще одну корову".

"Знаєш, Ло, я страшенно скучив за тобою".

"А от я за тобою не скучила. До того - мерзенно зраджувала, та це аж

нiчого не значить, адже ти все одно перестав мною цiкавитись. Ви добряче

шкварите, пане. Багато швидше, нiж мама".

Я перейшов зi слiпої швидкостi в сiмдесят миль на годину до напiвслiпої

в п'ятдесят.

"Чому ти вважаєш, що я перестав тобою цiкавитись?"

"Ну, по-перше ти мене ще не поцiлував".

В собi обмираючи, в собi знемагаючи, я смутно побачив спереду порiвняно

широке узбiччя, i з пiдскоками та погойдуванням з'їхав на траву. Пам'ятай,

що це дитина, пам'ятай що це...

Не встигло авто зупинитись, як Лолiта аж упливла в мої обiйми. Не

смiючи, не смiючи дати собi волi - не смiючи дозволити собi зрозумiти, що

саме це (солодка вогкiсть, хиткий вогонь) i є початок того невимовного

життя, яке зусиллям волi за вмiлої пiдтримки долi я нарештi змусив

здiйснитись - не смiючи по-справжньому її цiлувати, я дотикався її гарячих

губ з величезною шанобливiстю, вбирав її дрiбними ковтками - о, цiлком

безгрiшно! Та, вона, нетерпляче сiпнувшись, прип'яла свого рота до мого так

мiцно, що я вiдчув її великi переднi зуби й роздiлив з нею м'ятний смак її

слини. Я, звичайно, знав, що з її боку це тiльки невинна гра, пустування

пiдлiтка. Вдавання пiдробки в фальшивому романi. Всякий душецiлитель, як i

всякий розбещувач пiдтвердить вам, що межi й правила цих дитячих забавок є

розпливчастi або в усякому разi надто по-дитячому субтильнi, щоб їх мiг

уловити дорослий партнер, а тому я страшенно стерiгся зайти надто далеко та

змусити її вiдсахнутись зi сполоханою вiдразою, i тому що менi за будь-що, й

понад усе, кортiло скорiше принести її пiд фалдою в герметичний затишок

Зачарованих Мисливцiв, який був ще за вiсiмдесят миль, благословенне

навмання розiмкнуло нашi обiйми за чверть секунди до того, як вiз дорожньої

полiцiї пригальмував бiля нас.

Його червонопикий i густобровий водiй уп'явся в мене:

"Скажiть, вас не обiгнав край перехрестя синiй седан тої ж фiрми, що й

ваш? Чи не помiтили?"

"Ми не бачили", вiдказала Ло, послужливо-спiшно перехилившись через

мене й поклавши невиннi руки менi на колiна, "ба ви зовсiм упевненi, що вiн

був синiй, тому що - "

Патрульник (яку нашу тiнь наздоганяв вiн?) нагородив вродливицю кращою

своєю усмiшкою й виконав повний поворот.

Ми поїхали далi.

"Який бовдур!" вигукнула Лолiта. "Вiн мав тебе злапити".

"Будь ласка, чому ж - мене?"

"Тому що гранична швидкiсть в цьому безглуздому штатi є лише п'ятдесят

миль на годину, а ми - нi, нi, не сповiльняй, ти теж глуп як дуб. Вiн тепер

далеко".

"Перед нами ще лежить довгий перегiн", сказав я, "i я б хотiв бути там

до пiтьми. Так що веди себе як чемна дiвчинка".

"Капосна, капосна дiвчинка", затишно проказала Ло. "Неповнолiтня

делiквенточка, попри прямоту й симпатичнiсть. А свiтло було червоним. Я

нiколи не бачила такої їзди".

Ми мовчазно прокотили повз мовчазне городисько.

"От би мама розлютилась, якби дiзналась, що я й ти коханцi."

"Господи, Лолiто, хiба можна казати такi речi?"

"Та ми дiйсно є коханцi, правда?"

"Аж нiяк. Погода щось iзнову псується. Чи не бажаєш ти менi розповiсти

про цi твої маленькi витiвки в таборi".

"Ти якось дуже книжково висловлюєшся, любий татусю".

"А тебе легко ошелешити?"

"Нi, говори".

"Настiйливо прошу вiдповiсти".

"Давай зупинимось на тихiй боковiй стежцi, й я тобi розповiм".

"Ло, я серйозно прошу тебе не пустувати. Ну?"

"Ну - я брала дiяльну участь у таборовому життi".

"Ensuitе?"

"Ансуїт, мене вчили жити груповим життям, щасливим та повним життям, i

при цьому розвивати власну гармонiйну особистiсть. Словом, бути цяцiнькою".

"Так, я бачив щось подiбне в вашiй брошурцi."

"Ми полюбляли спiвати хорових пiсень бiля великого камiна чи пiд

паскудним зоряним небом, i звучання власного щастя кожної з нас зливалось iз

голосом групи."

"У тебе чудова пам'ять на цитати, Ло, та я просив би тебе утриматись

вiд лайливих словечок".

"Герл-скаутське гасло", вела далi Лолiта в захватi, "це також i моє

гасло. Я наповнюю життя достойними справами, як, наприклад - нi, лiпше без

прикладiв. Мiй обов'язок бути корисною. Я друг усiх тварин чоловiчої статi.

Я виконую їхнi примхи. Маю завжди добрий настрiй. Ось проїхало це полiцiйне

авто. Я заощадлива, й завжди грiшу думкою, словом i вчинком."

"Тепер сподiюсь, це все, моє дотепне малятко".

"Так, усе. Втiм, постривай-бо. От iще що: ми пекли пироги на сонячнiй

плитi з рефлектором. Правда, цiкаво?"

"Звiсно, цiкаво".

"За цей час ми вимили розбiльйон тарiлок. "Розбiльйон" - це значить

"дуже - дуже - багато" на засюканому вчительському дiалектi. Та ось, ледь не

забула найголовнiше, за висловом мами. Ми робили рентгенiвськi знiмки. Це

вважалось страшенно забавним".

"C"est bien tout?"

"C"est. Як не рахувати малесенької штуки, про яку я можу розповiсти,

без того, щоб геть не почервонiти".

"Розповiси потiм?"

"Так - якщо будемо сидiти в пiтьмi й можна буде говорити пошепки. Ти що

- спиш у кiмнатi як ранiш чи в однiй купi з мамою?"

"У себе як ранiш. Твою мати буде покладено на дуже серйозну операцiю,

Ло".

"Зупинись-но там-от край молочного бару", сказала Ло.

Сидячи на високому табуретi, зi смугою сонця, що перетинала її голу

брунатну руку, Лолiта отримала башту розмаїтого морозива, политого якимсь

синтетичним сиропом. Це було згромаджено й подано їй цупким, прищавим

парубком у засаленiй краватцi метеликом, котрий уп'явся в мою крихку, легко

вдягнену дiвчинку з хижим зухвальством. Нетерпiння дiстатися Брайслaнда й

Зачарованого Спочину ставало нестерпним. На щастя, вона впоралась iз

морозивом за раз-два, як завше.

Я спитав: "Скiльки в тебе дрiбних?"

"Нi копiйчини", вiдказала вона, журно здiймаючи брови й показуючи менi

порожнi нутрощi гаманця.

"Це буде виправлено, але на все свiй час" збундючено проказав я. "Ну то

як - ходiмо?"

"Слухай, де тут у них виходок?"

"Я туди тебе не пущу. Це напевно мерзенна буда. Ну, то ходiмо."

Вона була суттю слухняною дiвчинонькою, i я не втримався й поцiлував її

в шию, коли ми знову сiли в авто.

"Не смiть цього!" сказала вона, дивлячись на мене з непозiрним

здивуванням. "Я не люблю, щоби мене лизали. Огидний розпусник!"

Здiйнявши плечика, вона потерлась по ньому шиєю.

"Перепрошую", пробурмотiв я. "Я до тебе дуже прив'язаний, от i все".

Ми просувалися далi пiд хмурим небом вгору звивистою дорогою, а потiм

знов униз.

"Що ж, i я до тебе нiбито прив'язана", сказала Лолiта

сповiльнено-нiжним тоном, i, нiбито зiтхнувши, нiбито посунулась ближче до

мене.

(О, Лолiто моя, ми нiколи не доїдемо!)

Сутiнки вже почали проймати чудовний маленький Брайслaнд, його

архiтектуру в ложноколонiальному стилi, сувенiрнi лавки та європейськi липи,

коли ми поїхали по слабовсвiтлених вулицях у пошуку Зачарованого Спочину.

Повiтря, все перлисте вiд рiвної мжички, зоставалось теплим i зеленим, i

довга черга, складена головним чином з дiтей i старикiв, уже довжилась проти

каси кiнематографу, що струменiв огнястими самоцвiтами.

"Ах, цей фiльм я дуже хочу подивитись! Пiдемо зараз по обiдi. Будь

ласка, пiдемо!"

"Що ж, можна", протягнув Гумберт, хоч вiн-то, хитрий, розпалений чорт,

чудово знав, що на дев'яту годину вечора, коли почнеться його власна

вистава, вона спатиме мертвим сном в його обiймах.

"Полегше!" скрикнула Ло, котру штурхнуло вперед, коли клята вантажiвка

перед нами, з карбункулами, якi запульсували на озаддi, зупинилась край

перехрестя.

Я подумав, що якщо ми не доїдемо до готелю - вмить, чудом, за

найближчим рогом - я втрачу всяку владу над гейзiвським ридваном з його

безпорадними "двiрниками" та несамовитими гальмами. Та дарма, перехожi, до

яких я звертався по вказiвки, або самi не знали мiста, або перепитували,

щулячись: "Зачарованих...?" наче я був божевiльний; чи то вдавались до таких

мудрованих пояснень, з геометричними жестами, географiчними тлумаченнями й

чисто-мiсцевими прикметами (...по тому повернiть на пiвдень ...не доїжджаючи

будiвлi суду...), що я не мiг не схибити з путi в лабiринтi їхньої зичливої

балаканини. Лолiта, чиї гарненькi рiзнокольоровi нутрощi вже потравили

з'їденi ласощi, передчувала рясний обiд i почала юмзати. Та для мене, хоч я

давно примирився з iснуванням певної вторинної долi (легковажної секретарки

Мак-Фатума, так би мовити), яка пнеться з дрiбницями й заважає грандiозним

планам щиросердого начальника, цi скреготливi зупинки, цi просування наугад

бульварами Брайсланда були, мабуть, найтяжчим випробуванням, яке дотепер

випало на мою долю. В подальшому я неодноразово смiявся, пригадуючи свою

недосвiдченiсть - як я з хлоп'ячою впертiстю хотiв знайти саме цей готель iз

забагливою назвою - тодi як повз наш шлях неоновi знаки численних мотелiв

запрошували в вiльнi кiмнати, готовi прийняти кого завгодно - комiвояжерiв,

збiглих каторжникiв, iмпотентiв, великi родини, а також найблудливiшi й

найненажерливiшi пари. О, мирнi автомобiлiсти, що ви плинете крiзь чорняву

ночi, якi забавки, якi виверти хотi ви могли б угледiти з вашого бездоганно

гладкого шосе, якби цi комфортабельнi куренi, враз лишившись усякої

пiгментацiї, стали прозорi як ларчики зi скла!

Диво, якого я жадав, таки вiдбулося! Мужчина й дiвчина, бiльш або менш

сполученi в темнявi автомобiля, що встав пiд деревним краплинням, повiдомили

нам, що ми знаходимось в самому серцi мiського парку, та що варто тiльки

взяти лiворуч при наступному свiтлофорi, й ми поцiлимо. Жодного свiтлофора

ми не знайшли - парк був чорним як грiх, якому вiн слугував прикриттям - та

скоро, пiдпавши пiд плавний чар добре спланованого закруту, ми крiзь iмлу

розгледiли дiамантове мигтiння вогнiв, далi - нiчний блиск озера, й ось вiн

став проти нас, дивно й невiдворотно, пiд примарними деревами, нагорi, де

кiнчався посипаний жорствою в'їзд - бiлий чертог Зачарованих Мисливцiв!

Спочатку здалось, що запаркованi автомобiлi, прилаштованi рядком, як

бiля корита свинi, затуляють доступ; та раптом, немов чародiйно, поважних

розмiрiв вiдкрите авто, лиснiюче вишневим блиском пiд освiтленим вогнями

дощем, заворушилось - енергiйно позадкувало пiд кермом кремезного пана - й

ми вдячно слизнули в утворену пройму. Я зразу ж докорив своїй квапливостi,

помiтивши, що мiй попередник тепер скористався чимось на кшталт гаражику,

пiд дашком якого було достатнє мiсце й для другого воза; та моя

нетерплячiсть не дозволила менi вчинити як вiн.

"Оце шик!" зазначила моя вульгарна краля, щулячись на лiпний фасад.

Вона вилiзла з авта на шелест мрячного дощу i рвучко дитячою ручкою

обсмикнула плаття, застрягле межи персиковими щiчками - перефразуючи Роберта

Браунiнга. При свiтлi, що обливало фронтон, сахалися й гойдались на бiлих

колонах збiльшенi силуети каштанового листя. Я вiдiмкнув багажник. Сивий

горбань маврин в доволi приблизнiй лiвреї поклав на вiзок нашi валiзи й

повiльно покотив їх у хол. Хол був сповнений старих дам i священикiв. Лолiта

сiла навпочiпки, щоб обсипати ласками бiлопикого, в синiх ластовинках, з

чорними вислими вухами, кокер-спанiєля, який на килимовiй флорi прямо-таки

танув пiд її долонею - та й хто б не танув, о моє бiдне серце...

Я ж, тим часом, прочищав горло i, крiзь натовп, собi шлях до окремої

контори. Там лисий, поросячого виду, старух - усi були старi в цьому старому

готелi - оглянув мене, пiдозрiлого брюнета, з чемним усмiхом, за тим

неквапно витяг мою (спотворену) телеграму, не подолав темних сумнiвiв,

обернувся, щоб поглянути на стiнний годинник, i нарештi сказав, що "дуже

вибачається" - держав кiмнату на два лiжка до половини сьомої вечора, а

тепер її здано: церковний з'їзд, бачте, збiгся з виставкою квiтiв у

Брайсландi.

"Моє iм'я" зимно перервав я, "не Гумберґ, i не Гамбурґер, а Герберт,

тобто, перебачте, Гумберт, i менi все одно, хай буде одинний номер, тiльки

додайте лiжко для моєї маленької доньки, їй десять рокiв, i вона втомилась".

Рожевий старець добродушно озирнув Лолiту, котра все ще стояла

навпочiпки, привiдкривши губи, слухаючи в профiль, що їй казала з глибини

кретонового крiсла хазяйка собаки, древня старуха, сповита фiалковими

вуалями.

Якi б сумнiви не мучили мерзотника, вони розвiялись на видок моєї

арiйської ружi. Вiн сказав, що певно вiднайдеться дещо, так - номер з

двiйною постiллю. Що ж до лiжечка -

"Мiстере Жечкiнс, чи не має зайвого лiжечка...?" Лiжечкiнс, також

рожевий i лисий, з бiлим волоссячком з-вiд вушних та iнших дiр, наблизився й

заговорив, а я вже розгвинчував вiчне перо. Нетерплячий Гумберт!

"Нашi подвiйнi постелi - суттю, є потрiйнi" поважно казав вiн,

вкладаючи спати батька й доньку. "Пригадую, був якось у нас особливо великий

наплив i ми поклали в одну постiль трьох дам й ось таку дiвчинку, як вашу.

Менi навiть здається, що одна з дам була перевдягнений мужчина (мої

вiдсебеньки). Втiм, чи не є зайвого лiжка в номерi сорок-дев'ятiм, мiстере

Швайн?"

"Боюсь, його дали сiмейству Свун", сказав Швайн, перший з двох блазнiв.

"Ми вже сяк-так полаштуємось", сказав я. "Пiзнiше до нас, можливо,

долучиться моя дружина - та навiть так, я гадаю, ми впораємось".

На цей час обидвi рожевi свинi вже забули про гумбертофобство.

Повiльним i чiтким начерком зловмисника я написав: Доктор Едгар Г. Гумберт

iз донькою, 342, Лоун стрiт, Рамздель. Ключ (номер 342!) був менi мигцем

показаний (так фокусник показує монету, яку вiн збирається спальмiювати) й

одразу ж переданий Дядьковi ому. Лолiта, залишивши собаку (так i мене вона

залишить), пiдвелася з навпочiпок; дощова крапля впала на могилу Шарлотти;

гарнява мавринка, що спустилась з небес, вiдiмкнула з середини дверi лiфта,

й приречене дитя ввiйшло в нього, а за нею слiдом пiшли її кехкаючий батько

i ом з валiзами, як розiпнутий краб.

Пародiя на готельний коридор. Пародiя на тишу й на смерть.

"Поглянь, та це ж номер нашого дому", весело вигукнула Лолiта.

Двоспальне лiжко, дзеркало, двоспальне лiжко в дзеркалi, дзеркальнi

дверi стiнної шафи, такi ж дверi до ванної, чорнильно-синє вiкно, вiдбите в

ньому лiжко, таке ж лiжко в шафовому дзеркалi, два крiсла, стiл зi скляним

покриттям, два нiчних столики, двоспальне межи ними лiжко: точнiше, велике

лiжко полiрованого дерева з ворсянистою ковдрою пурпурного кольору й парою

нiчних жарiвок пiд шлярованими нiчними абажурами.

Я дуже хотiв покласти п'ятидоларового папiрця на цю блiдо-буру долоню,

та остерiгся, що така щедрiсть може бути неправильно витлумачена, а тому

поклав четвертного. Додав ще один. Вiн пiшов собi. Клац. Enfin seuls.

"Та як же - ми будемо спати в однiй кiмнатi?" сказала Лолiта, динамiчно

приндячись, як робила була, без гнiву, без гидливостi (хоч явно на межi цих

почуттiв), а саме динамiчно, коли хотiла обважити своє запитання особливо

ревною значущiстю.

"Я прохав у них додаткове лiжко. Яке, якщо хочеш, я вiзьму собi".

"Ти збожеволiв", вiдказала Лолiта.

"Чому це, моя коштовна?"

"Тому, каш-тов-ний, що коли каш-тов-на мама дiзнається, вона з тобою

розлучиться, а мене придушить".

Просто - динамiчно; не беручи всерйоз.

"Послухай мене", сказав я сiдаючи; вона ж стояла на два кроки вiд мене

i з задоволенням дивилась на своє вiдображення, приємно здивована ним,

сповнюючи власним рожевим свiтлом здивоване й задоволене дзеркало шафової

дверцi. "Послухай мене, Лолiто. Настановимо дещось раз назавше. В

чисто-практичному сенсi, я - твiй батько. Я до тебе дуже нiжно прив'язаний.

У вiдсутнiсть твоєї матерi я вiдповiдаю за твiй добробут. Ми небагатi, й

оскiльки ми подорожуємо, нам доведеться - нам доведеться бути багато разом.

Коли двоє в однiй кiмнатi, неминуче трапляється - як би це назвати -

трапляється деяке ..."

"Кровозмiшення", пiдказала Лолiта - й увiйшла в шафу з молодим золотим

регiтцем, вiдчинила сумiжнi дверi, й передбачливо глянувши туди своїми

дивними димчастими очима, щоб не помилитися знову, пiшла собi в ванну.

Я розчинив вiкно, зiрвав iз себе просякнуту потом сорочку,

перевдягнувся, перевiрив у кишенi пiджака, чи там пiгулки, й вiдiмкнув

валiзу.

Вона вийшла з ванної. Я спробував її обiйняти - так, невмисно, крапля

стриманої нiжностi перед обiдом.

Вона сказала: "Пропоную похєряти гру в поцiлунки й пiти жерти".

Ось тут я й пiднiс свiй сюрприз.

Ах, мрiя мрiї моєї! Вона попрямувала до розкритої валiзи, нiби

пiдстерiгаючи здаля здобич, нiби в сповiльненому кiнематографi, вдивляючись

в оцю далеку скарбницю на багажному передку (що в неї з очима, подумав я, з

цими великими сiрими очима, чи то ми вдвох зануренi в одну й ту саму

зачаровану iмлу?). Вона пiдступала до неї, доволi високо здiймаючи ноги на

доволi високих пiдборах i згинаючи чарiвливо хлоп'ячi колiна так довго, в

розширеному просторi, наче йшла пiд водою або як в отих снах, коли бачиш

себе невагомим, за тим вона пiдняла за рукавчики файну, дуже коштовну,

мiдяного шовку, кофточку, так само ж повiльно, так само ж мовчки,

розправивши її перед собою, як нiбито була зацiпенiлим ловцем, в якого

забракло подиху вiд виду неймовiрного птаха, розтягнутого ним за кiнцi

пломенястих крил. За тим стала витягувати (поки я стояв i дожидав її)

повiльну змiю лискучого ремiнця й приладнала на собi.

За тим вкралась в дожиданi для неї обiйми, сяюча, зомлiла, ласкаючи

мене поглядом нiжних, таємничих, порочних, байдужих, сутiнкових очей -

в-сам-раз найбанальнiша шлюшка. Тож ось кого сподобляють нiмфетки - поки ми

стогнемо та конаємо.

"Чим цiлунок пув боганим?" промимрив я, дихаючи їй у волосся (влада над

словами щезла).

"Якщо вже хочеш знати", вiдказала вона, "ти робиш не так, як треба".

"Накажи, як".

"Все в свiй час", вiдповiла провинниця моєї кривомови. Seva ascendes,

pulsata, brulans, kitzelans, dementissima. Elevator clatterans, pausa,

clatterans, populus in corridoro. Hanc nisi mors mihi adimet niemo! Juncea

puellula, jo pensavo fondissime, nobserva nihil quidquam; та звичайно,

наступної митi я мiг би як-небудь жахливо схибити; на щастя, вона вернула до

скарбницi.

З ванної, де менi довелося доволi довго переключатися для скромної

нужди, я чув (стоячи, хиблячи, тамуючи дух) "ахи" та "охи" дiвчинкового

захвату.

Руки вона вимила тiльки тому, що вподобала окреме мильце-образочок.

"Час iти, люба, я думаю, ти так само зголоднiла, як i я".

I ось ми рушили до лiфта; донька - гойдаючи свою стару бiлу торбинку,

батько - на крок попереду (nota bene: нiколи не йти позаду неї, адже вона не

дама). Поки ми стояли (тепер уже поряд), дожидаючи лiфта, вона закинула

голову, нестримано роззявилась i трухнула кучерями.

"О котрiй годинi вас будили в таборi?"

"О пiв-на" - вона спинила новий позiх - "сьому", ззявнула до кiнця з

подрогом усього тiла. "Сьому", повторила вона, i горло в неї знов стало

наповнюватись.

Готельний ресторан вiтав нас запахом смаженого жиру й склянистим

усмiхом. Це було просторе й претензiйне примiщення з манiрними фресками по

стiнах, що зображали мисливцiв, зачарованих у розмаїтих поставах серед

численних нецiкавих тварин, дрiад i дерев. Кiлька розсипаних по залi старих

дам, два священики й широкоплечий добродiй в клiтчастому пiджаку мовчки

скiнчали обiд. Ресторан закривався о дев'ятiй, i кам'янолицi подавальницi в

зеленiй унiформi розпачливо швидшали - на моє щастя - нас позбутись.

"Ти поглянь, як вiн схожий, як неймовiрно схожий на Куїльтi", стиха

проказала Лолiта, гострим засмаглим лiктем не те що вказуючи, але палко

стримлячи вказати на самотнього пана в спортивному пiджаку, що сидiв у

найдальшому кутi зали.

"На кого - на нашого товстого дантиста?"

Лолiта затримала в ротi тiльки що взятий ковток води й поставила назад

на стiл свою розколисану склянку.

"Та дурощi", сказала вона, кахикнувши смiхом, "я мовлю про того

письменника, що вiн на цигаркових рекламах".

О, славо! О, жiнки!

Коли принесли й бухнули на стiл солодке - для панночки великий клин

вишневого торту, а для її покровителя бомбочку вершкового морозива (значну

частину якого вона негайно додала до свого торту), я витягнув з кишенi

бульку, що мiстила ТАТОВI Пiгулi. Вдивляючись нинi в блiду немiч цих фресок,

в цю дивну, моторошну мить, можу пояснити свою тодiшню поведiнку тiльки

механiчною дiєю безповiтряного простору, притаманного снам, у якому

обертається ушкоджений розум; ба в ту мить усе менi ввижалось суцiльно

простим та неминучим. Я оглянув залу, впевнився, що останнiй серед обiднiх

пiшов, вiдкупорив бульку, i з величезним зимнокров'ям нахилив його над

долонею. Я не раз прорепетирував перед дзеркалом цей жест, яким швидко

пiдносиш порожню жменю до рота й вiдправляєш у нього неiснуючу пiгулку. Як я

i сподiвався, вона накинулась на бульку з великими, надливо-барвними

капсулями, начиненими дурманом Сплячої Красунi.

"Синенькi!" скрикнула вона, "лiлово-синенькi. З чого їх зроблено?"

"З лiтнього неба", вiдповiв я, "зi слив, зi смокв, iз виноградної кровi

царiв!"

"Нi, серйозно... Будь ласка!"

"Ах, це просто Фiалкапсулi. Вiтамiн Iкс. Робить тебе дужим, як бик-с

альбо штик-с. Волiєш скуштувати?"

Лолiта простягнула руку, енергiйно киваючи.

Я сподiвався, що зiлля дiятиме швидко. Воно подiяло блискавично. Позаду

був довгий день, вранцi вона каталася човном з Варварою (сестра котрої

вiдала водяним спортом, як моя п'янливо-доступна нiмфетка почала менi

розповiдати посеред напiврозчавлених неборозпираючих ззявкiв, якi дедалi

збiльшувались в обсязi) та ще займалися чимось-там. Кiно, яке смутно

марилось їй, було, звичайно, забуто на той час, коли ми залишили ресторан.

Стоячи зi мною в лiфтi, вона притулилась до мене, напiвусмiхаючись ("чи

сказати, чим я займалась?"), напiвзлiплюючи темнi вiї. "Спати хочеться,

мо'?" спитав Дядько ом, який правив лiфтом, пiдiймаючи тихого джентльмена

франко-iрландського походження та його заспалу доньку, а також двох зiв'ялих

жiнок, експертiв з руж, котрi так само зорили зi спiвчуттям на мою крихку,

засмаглу, хитливу, рожеву, запаморочену ясочку. Менi трохи не руками

довелось її внести в номер. Вона сiла на край лiжка, злегка хитаючись, i

заговорила якимсь вуркiтливо-невиразним розтягнутим тоном.

"Якщо я тобi скажу... якщо я тобi скажу, ти менi обiцяєш (така заспана!

Голiвка пада, очi гаснуть...) чи обiцяєш не скаржитись на табiр?"

"Пiсля, Лолiто. Тепер лягай. Я тебе зоставлю одну, щоби ти вклалась.

Даю тобi десять хвилин".

"Ах, яка я була гидотна", вела вона далi, трясучи волоссям, знiмаючи з

них повiльними пальцями чорну оксамитову стрiчку. "Дай-но я тобi скажу".

"Завтра, Лолiто. Лягай, лягай. Ради Бога лягай".

Ключ я сунув у кишеню й спустився по сходах.

28.

Милостивi панi присяжнi! Будьте терплячi для мене! Дозвольте менi

вiдняти частинку вашого дорогоцiнного часу! Отже наступив le grand moment. Я

зоставив Лолiту, яка все ще сидiла на скраю бездонного лiжка, дрiмотно

пiднiмала ногу, кволо смикала шнурок i при цьому показувала спiдню сторону

голої ляжки до самого шва штанцiв у паху - вона завше з дивною неуважнiстю й

безстидством, або з сумiшшю того й iншого ставилась до ось такого оголення.

От, значить, яким був заповiтний образ її, що я його замкнув у кiмнатi,

наперед пересвiдчившись, що дверi не мiстять засува зсередини. Ключ з

нумерованим тягарцем з рiзьбленої деревини миттю перетворився на ваговите

"сезам - вiдкрийся", на казкову вiдмичку, спроможну вiдчинити блаженне й

страшенне майбуття. Вiн був мiй, вiн був частина мого гарячого, волосявого

кулака. За декiлька хвилин - скажiмо, двадцять, скажiмо, пiвгодини (sicher

ist sicher, як мовляв мiй дядько Густав), я вiдiмкну дверi номера 342 i

знайду мою нiмфетку, мою красу i наречену, в темницi криштального сну.

Присяжнi! Якби мiй захват мiг загучати, вiн би наповнив оцей буржуазний

готель оглушливим ревом. I, єдине, за чим шкодую сьогоднi, це що я не

залишив мовчки в швейцара ключ 342-ої i не залишив тiєї ж ночi мiсто,

материк, пiвкулю й усю земну кулю.

Дозвольте пояснити. Мене не дуже збентежили її каятливi iнакомовлення.

Я все ще мав твердий намiр дотримуватись рiшення щадити її чистоту, дiючи

лише пiд сховом ночi над цiлком приспаною наркозом голявою крихiткою.

"Стриманiсть i благоговiння" - ось був мiй повсякчасний девiз. Я мав намiр

дотримуватись його, навiть якби цю чистоту (мiж iншим ґрунтовно розвiнчану

сучасною наукою) злегка попсувало яке-небудь дитяче еротичне переживання

(цiлком iмовiрно гомосексуального порядку) в цьому її мерзотному таборi.

Звичайно, через старомоднi європейськi навички я, Жан-Жак Гумберт, взяв на

вiру, коли вперше її побачив два з половиною мiсяцi тому, що вона така

непорочна, як належить бути за шаблоном "нормальнiй дитинi" з самої тiєї

пори, коли скiнчився незабутнiй античний свiт з його захоплюючими звичками.

В нашу освiчену еру ми не оточенi маленькими рабами, нiжними квiточками, якi

можна було зiрвати в передпокої лазнi, як робилось у днi Риму; i ми не

наслiдуємо приклад величного Сходу в ще бiльш рознiженi часи й не пестимо

спереду й iззаду прислужливих дiтей, помiж бараниною й рожевим шербетом. Вся

рiч у тiм, що стара ланка, яка з'єднувала дорослий свiт iз свiтом дитячим,

тепер постала роздiленою новими звичаями та законами. Хоч я i цiкавився

певний час психiатрiєю та громадським доглядом, я суттю майже нiчого не знав

про дiтей. Бо все-таки Лолiтi було тiльки дванадцять рокiв, i якi б я

поправки не робив на середовище й епоху (навiть беручи до уваги

розгнузданiсть американських дiтей шкiльного вiку), менi здавалось, що

розпуснi забави мiж оцими спритними пiдлiтками мають мiсце таки пiзнiше, та

й за iншої обстановки. А тому (пiдхоплюю знову нитку мого розумування)

моралiст в менi обминав питання, чiпляючись за умовнi поняття про те, що

собою являють дванадцятирiчнi дiвчатка. Дитячий психiатр в менi (пройдисвiт,

як бiльшiсть з них, та це зараз не до уваги) пережовував новофрейдистичний

гуляш та уявляв замрiйливу та екзальтовану Лолiту в "латентнiй" фазi

дiвоцтва. Нарештi, сексуалiст в менi (велике й нестямне чудовисько) нiчого б

не мав проти наявностi певної порочностi в своєї жертви. Та десь по той бiк

несамовитого щастя радились розгубленi тiнi - i я так шкодую, що їх не

завважив! Людськi iстоти, слухайте! Я мав зрозумiти, що Лолiта вже стала

чимось конче вiдмiнним вiд невинної Аннабелли, i що нiмфiчне зло, яке дихало

крiзь кожну пору завороженої дiвчинки, котру я готував на таємну втiху,

робить таємницю нездiйсненною i насолоду - смертельною. Я мав знати (вiд

знакiв, що їх менi подавало щось всерединi Лолiти, - справжня дитяча Лолiта

або якийсь зморений янгол за її спиною), що нiчого крiм тортур i жаху не

принесе очiкуване блаженство. О, крилатi панове присяжнi!

Вона моя, моя, ключ в кулаку, кулак у кишенi, вона моя! Шляхом

заклинань i обчислень, яким я присвятив стiльки безсоння, я поступово

прибрав усю зайву муляву i, накладаючи шар на шар прозорi фарби, довiв їх до

завершеної картини. На цiй картинi вона являлась менi оголеною - нiчого на

нiй не було крiм однiєї шкарпетки, та браслета з брелоками; вона лежала

розкинувшись там, де її звалило моє чарiвне вариво; в однiй ручцi була ще

затиснута оксамитова стрiчка, знята з волосся; її мiдяне брунатне тiло, з

бiлим негативом коротенького купального трико, вiдбитого на засмазi,

показувало менi свої блiдi молодi сосцi; в рожевому свiтлi жарiвки єдвабно

полискував перший пух на гладенькому пагорку. Великий ключ зi смуглим

горiховим тягарцем був у моїй кишенi.

Я блукав рiзними залами, осяяний зсередини, мрячний ззовнi; бо обличчя

жадання завше є мрячне; жадання нiколи не є доконечно впевненим - навiть i

тодi коли нiжна жертва замкнена в твоїй фортецi - що який-небудь диявол -

конкурент або - впливовий божок не пнеться скасувати приготоване для тебе

свято. Висловлюючись повсякденною мовою, треба було хильнути, та бару не

трапилось у цьому старому шанобному готелi, повному зопрiлих фiлiстерiв i

стилiзованих речей.

Мене поринуло в чоловiчу вбиральню. Вiдвiдувач, що залишав її, в

клерикально-чорному строї, з душею, comme on dit, навстiж, перевiряв гульфик

(жест, який вiденський мудрець пояснює бажанням поглянути, чи все взято)

спитав мене, як менi сподобалась лекцiя пастора Пара, й подивився зi

здивуванням, коли я (Сигiзмунд Другий) сказав, що Пар - хлопак на ять, по

чому я зiм'яв у жмутик паперову серветку, якою витирав кiнчики пальцiв -

вони в мене вельми чутливi - й влучно шпурнувши його в приготований для

цього ресептакль, виплив у хол. Зручно спершись обома лiктями на край

конторки, я спитав у мiстера Полiжкiнса, чи вiн цiлком упевнений, що моя

дружина не телефонувала; i як щодо лiжка? Лiжкiнс вiдповiдав, що нi, не

дзвонила (покiйниця, звiсно, дзвонити не могла), i якщо ми зостанемось,

полiжко поставлять завтра. З-вiд великого велелюдного примiщення з надписом

над дверима "Мислива зала" лунав гомiн багатьох голосiв, що розважали чи то

над садiвництвом чи то над безсмертям душi. Iнша кiмната, пiд назвою

"Малинова", вся залита свiтлом, з лискучими стiльчиками й одним довгим

столом iз морсом i бiсквiтами, була ще порожньою, якщо не рахувати отеси

(зiв'ялої жiнки з характерною для отес склянистою усмiшкою й шарлоттиною

манерою говорити), котра, вся струмуючи, пiдiйшла до мене й поспиталась, чи

не пан Браддок я, тому що якщо так, мiс Борода мене допiру шукала. "От уже

iм'я для жiнки", зазначив я й неквапно вийшов.

Приливала й вiдливала моя райдужна кров. Я визначив чекати до половини

десятої. Вернувши в хол, я натрапив там на змiну: декiлька осiб, у

квiтчастому шовку або чорному сукнi, утворили окремi невеликi групи, й ельф

випадку потiшив мiй зiр чудовною дитиною лолiтчиних лiт, у платтi

лолiтчиного фасону, але бiлому, i з бiлою стрiчкою, що тримала її бiле

волосся. Вона не була надто гарненькою, та вона була нiмфеткою, i її голi,

блiдо-порцеляновi ноги й лiлейна шия створили на одну незабутню мить

надзвичайно приємну антифонiю (якщо можна висловити музичним термiном

вiдчуття в спинному мозку) до моєї спраги Лолiти, рум'яної й засмаглої,

збудженої й опоганеної. Блiденька дiвчинка вiдчула мiй погляд (який був,

утiм, цiлком недбалим i щирим) i, будучи до смiшного сором'язною, жахно

збентежилась, закочуючи очi й тулячи руки до щоки, й обсмикуючи платтячко, й

нарештi повернулась до мене худими рухливими лопатками, умисно розмовляючи

зi своєю коровистою матусею.

Я залишив шумний хол: вийшов назовнi; деякий час я стояв на бiлих

схiдцях, споглядаючи коловерть бiлястих нiчних метеликiв навколо лiхтаря в

набряклiй вогкiстю чорнотi хиткої неспокiйної ночi, й думав: усе, що зроблю,

все, що посмiю зробити, буде суттю така крихта. Раптом я почуяв у пiтьмi,

неподалiк мене, чиюсь присутнiсть: хтось сидiв ув одному з крiсел мiж

колонами перону. Я, власне, не мiг його добачити в темрявi, та його зрадив

ґвалтовний скрегiт вiдкриваної фляжки, за яким послiдувало скромне

булькотiння, яке завершилось звуком мирного загвинчування. Я вже наважився

вiдiйти, коли до мене звернувся незнайомий голос:

"Як же ти її злупив?"

"Прошу?"

"Кажу: дощ припинив"

"Так, здається"

"Я десь бачив цю дiвчинку"

"Вона моя дочка"

"Брешеш - не дочка"

"Прошу?"

"Я кажу: файна сорочка. Де її мати?"

"Померла"

"Он як воно. Шкода. Скажiть, а чому б нам не пообiдати завтра втрьох?

На той час оця вся наволоч вiд'їде геть"

"Я з нею також вiд'їду. Добранiч"

"Шкода. Я дуже п'яний. На добранiч. Цiй вашiй дiвчинцi треба багато

сну. Сон - троянда, як кажуть у Персiї. Хочете папiроску?"

"Дякую, зараз не хочу"

Вiн чиркнув сiрником, та через те, що вiн був п'яний, або через те, що

п'яним був вiтер, полум'я освiтило не його, а якогось глибокого старця

(одного з тих, хто гайнує решту життя в таких-ось старих готелях) i його

бiлу гойдалку. Нiхто нiчого не сказав, i темрява постала як i ранiш. По тому

я прочув, як готельний старожит закахикався i з могильною лункiстю

вiдхаркнувся.

Я залишив веранду. В цiлому минуло вже пiвгодини. Дарма я не попросив у

нього ковток вiскi. Напруження почало даватися взнаки. Якщо скрипкова струна

може страждати, я страждав, як струна. Однак було б нечемно показати, що я

поспiшаю. Поки я пробирався скрiзь сузiр'я людей, застиглих в одному з кутiв

холу, заслiпливо блиснув магнiй - i вищирений пастор Браддок, двi дами

патронеси з приколотими на грудях неминучими орхiдеями, дiвчинка в бiлому

платтячку, i, найвiрогiднiше, вискаленi зуби Гумберта Гумберта, що

продирався боком мiж зачарованим священиком i цiєю дiвчинкою, яка скидалась

на недолiтню вiдданицю, були ось тут увiчненi, - оскiльки папiр i текст

маленької провiнцiйної газети можуть вважатись вiчними. Бiля лiфта стояла

iнша щебетлива купка. Я знову обрав сходи. Номер 342 знаходився поблизу

iншого, зовнiшнього спуску для рятування на випадок пожежi. Була змога ще

врятуватись - та ключ повернувся в замку, i я вже входив у кiмнату.

29.

Дверi освiтленої ванної були привiдчиненi; крiм того, крiзь жалюзi

сочився скелетоподiбний вiзерунок свiтла зовнiшнiх лiхтарiв; цi схрещуванi

променi пробирались у темряву спальнi й дозволяли розiбратися в наступному

становищi.

Зодягнута в одну зi своїх старих нiчних сорочок, моя Лолiта лежала на

боцi, спиною на мене, посеред двоспального лiжка. Її просвiчуване крiзь

легку тканину тiло й голi члени становили короткий зиґзаґ. Вона пiдклала пiд

голову обидвi перини - i свою й мою; кучерi були розпатланi, смуга блiдого

свiтла перетинала її верхнi хребцi.

Я скинув одяг i вбрався в пiжаму з тою фантастичною миттєвiстю, котру

береш на вiру, коли в кiнематографiчнiй сценцi виймається процес

перевдягання; i я вже поставив колiно на край лiжка, як раптом Лолiта

повернула голову й уп'ялась у мене крiзь смугасту тiнь.

Ба на таке-ось увiйшлий не чекав! Цiлий задум з пiгулькою-люлькою

(безецна справа, entre nous soit dit) мав на метi навiяти сон, такий мiцний,

що його цiлий полк не мiг би продерти, та ось, маєте, вона вперлась у мене,

й знеможено двигаючи язиком, називала мене Варварою! Уявна Варвара,

зодягнена в пiжаму, надто для неї тiсну, завмерла, виснучи над буркотливою

дiвчинкою. Повiльно, з якимсь безнадiйним зiтханням, Доллi вiдвернулась,

прийнявши свою попередню позицiю. Хвилини зо двi я стояв, напружений, бiля

краю, як той паризький кравець, на початку столiття, котрий пошивши собi

парашут, стояв, готуючись зiскочити з Ейфелевої вежi. Нарештi я вгромадився

на зоставлену менi вузьку частину постелi; обережно потягнув до себе кiнцi й

боки простирадл, збитих докупи на пiвдень вiд моїх камiнно-холодних п'ят;

Лолiта пiдвела голову й у мене втупилась.

Як я довiдався далi вiд прислужливого фармацевта, лiлова пiгулка не

належала навiть до великого та знаного роду барбiталових наркотикiв;

неврастенiковi, що вiн вiрить у її дiю, вона, мабуть, допомогла б заснути,

та засiб був надто слабкий, щоб надовго покласти спритну, хоч i втомлену

нiмфетку. Неважливо, був Рамздельський лiкар шахраєм або хитруном. Важливо,

що я був ошуканий. Коли Лолiта знов вiдкрила очi, я зрозумiв, що навiть якщо

снодiйне й подiє за годину або пiвтори, безпека, на яку я розраховував,

виявилась облудною. Тихо вiдвернувшись, вона зронила голову на перину - на

ту, якої я був несправедливо позбавлений. Я лишився лежати нерухомо на краю

безоднi, вдивляючись в її сплутане волосся й у проблиски нiмфетчиної

голизни, там, де смутно проглядала половина ляжки або плеча, й намагаючись

визначити глибину її сну по темпу її дихання. Пройшов деякий час; нiчого не

змiнилось, й зiбравши смiливiсть я наважився злегка пiдсунутись до цього

звабливого, запаморочного мерехтiння. Та ледве я вступив у її тепле

навкiлля, як рiвне дихання призупинилось, i я пройнявся жахливою пiдозрою,

що маля Долорес цiлком прокинулось i готове вибухнути криками, якщо я до

нього доторкнусь будь-якою частиною свого ницього, ниючого тiла. Читачу,

зласкався! Як би тебе не злостив м'якосердий, хворобливо-чутливий,

нескiнченно-обачний герой моєї книги, не обминай цих вельми важливих

сторiнок! Уяви мене! Я не постану, якщо ти мене не намислиш; спробуй

побачити в менi лань, яка дрижить у хащi мого власного беззаконня;

всмiхнемося навiть злегка. Наприклад, - менi нiде було прихилити голову

(ледь не написав: голiвку), й до всього мого неладдя долучилась мерзенна

згага (вiд смаженої в салi картоплi, яку вони смiють тут називати

"французькою"!)

Вона знову мiцно спала, моя нiмфетка; та я не наважився на чарiвну

подорож. La Petite Dormeuse ou l'Amant Ridicule. Завтра почастую її тими

попереднiми пiгулками, вiд яких так ґрунтовно цiпенiла її мати. Де вони - в

передньому ящичку авта чи в великому саквояжi? Чи може почекати годинку й

тодi знову спробувати пiдповзти? Наука нiмфетолепсiї - точна наука. Можна

рiвно в секунду, якщо притиснутись. На вiдстанi в один мiлiметр треба

рахувати секунд десять. Почекаємо.

Нема нiчого в свiтi галасливiшого за американський готель, - причому

зазначте, наш готель вважався тихим, затишним, iз потугами на "грацiйнiсть

побуту" й таке iнше. Дверний стук лiфта, що пролунав за двадцять крокiв на

пiвнiчний схiд вiд мого черепа, але який я вiдчував так само гостро, як нiби

цi залiзнi дверцi грюкали менi в лiву скроню, чергувався iз лязкотом i гулом

розмаїтих маневрiв авта й тривав далеко за пiвнiч. Час вiд часу одразу на

схiд вiд мого лiвого вуха (а лежав я горiлиць, не смiючи повернути

мерзеннiший свiй край у напрямку димчастого стегна моєї сположницi), коридор

наповнювався донесхочу життєрадiсними, звучними й безладними вигуками, якi

вiншувалися залпом прощавань. Коли це нарештi припинилось, завуркотiв чийсь

клозет на пiвнiч вiд мого мозочка. Це був мужнiй, енергiйний, басовитий

клозет i ним користувалась велика родина. Вiд його бурчання, струмливих

виливiв i довгої пiслямови - дрижала стiна за моїм узголiв'ям. За тим, у

пiвденному напрямi вiд мене хтось почав неймовiрно вивергати - чолов'яга

душу викехкував разом з випитим вiскi, й унiтаз у його ваннiй, яка є одразу

за нашою, обвалювався сущою Нiагарою. Коли ж нарештi всi водоспади

зупинились i зачарованi мисливцi поснули, бульвар пiд вiкном мого безсоння,

на захiд вiд мого неспання - обладнаний, величний,

пiдкреслено-негендлярський, обсаджений розложистими деревами - виродився в

мерзенний прогiн для гiгантських вантажiвок, якi гуркотiли в iмлi вогкої й

вiтряної ночi.

А мiж тим менш як за шiсть вершкiв од мене й мого палаючого життя

перебувала димчаста Лолiта! Пiсля довгого перiоду нерухомого неспання, я

знов учав сунути до неї щупальцi, й цього разу скрипiння матраца не

розбудило її. Менi вдалось попiдсунути мою важку, зголоднiлу плоть так

близько, що я вiдчув на щоцi, нiби тепле дихання, ауру її оголеного плеча.

Тут вона пiдвелась, охнула, забубонiла з нестямною швидкiстю щось про човни,

смикнула простирадло i впала знов у свою темну, квiтучу, молоду непритому.

Вона заборсалась серед цього рясного струмливого сну, й одна гола рука,

нещодавно брунатна, тепер мiсячна, з розгону лягла через моє обличчя. Була

мить, коли я держав полонянку, та вона вивiльнилась з моїх ледь позначених

обiймiв, причому зробила це не свiдомо, не рiзко, не з якоюсь там особистою

вiдразою, а просто - з безвiдносно-жалiбним бурмотiнням дитини, яка вимагає

належного їй спокою. I все вернуло в попереднє становище: Лолiта, повернута

вигнутим хребтом до Гумберта. Гумберт, який пiдклав пiд голову руку,

роздираний жаданням i згагою.

Остання примусила мене пiти в ванну для ковтка води: менi то найлiпшi

лiки, не рахуючи, мабуть, молока з редисками, й коли я знову впав у чудовну,

блiдо-строкату темницю, де лолiтчине старе й нове вбрання розташувалось в

розмаїтих зачарованих покладеннях, на рiзних частинах наче пливучих меблiв,

моя нестерпна донька пiднесла голову й чiтким тоном об'явила, що також хоче

пити. Тiньовою рукою вона взяла в мене пружну й холодну паперову чарку i,

направивши на її край довгi свої вiї, залпом випила вмiщене; пiсля чого

молодечим рухом, сповненим бiльшої зваби, нiж найсолодкiша ласка, маленька

Лолiта витерла вуста об моє плече. Вона вiдкинулась на свою перину (мою я

витяг, поки вона пила) й поволi знов заснула.

Я не посмiв намовити її на другу порцiю снодiйного, ба й не полишав ще

надiї, що перша врештi-решт помiцнить її сон. Я все пiдступав до неї,

готовий на всяке засмучення й вiдав, що краще чекати, та чекати був

несильний. Моя перина пахла її волоссям, я сунув до моєї мерехтливої

голубки, спиняючись i втягуючись всякий раз, як вона, здавалось, ворушилась

або важилась ворухнутись. Вiтрець iз країни див уже став впливати на мої

думки; вони ввижались позначеними курсивом, як нiбито поверхня, що вiдбивала

їх, брижилась вiд цього примарного вiяння. Подеколи моя свiдомiсть не в ту

сторону загиналась, моє рачкуюче тiло впадало в сферу сну i знов з нього

виповзало; а разiв зо два я хапав себе на тому, що мимоволi починаю видавати

меланхолiйний храп. Iмла нiжностi сповивала гори суму. Iнодi менi здавалось,

що зачарована здобич готова на пiвдорозi стрiнути зачарованого ловця; що її

стегно добровiльно посувається до мене крiзь сипкий пiсок далекого,

чаровинного узбережжя; але цей серпанок з ямочкою раптом здригався i я

розумiв, що Лолiта дальша вiд мене, нiж будь-коли.

Я тут затримуюсь на здриганнi й пiдкраданнях тiєї давно минулої ночi,

тому що маю намiр довести, що я нiколи не був i нiколи не мiг бути

брутальним мерзотником. Нiжна замрiяна область, по якiй я брiв, була

спадщиною поетiв, а не притулком розбiйникiв. Якби я дiстався мети, мiй

захват був би самим умлiванням: вiн би звiвся до внутрiшнього згоряння,

вологий жар якого вона ледве б вiдчула, навiть якщо б не спала. Однак я ще

сподiявся, що її поступово охопить таке повне помертвiння, що менi

поталанить утiшитись не тiльки самим мигтiнням її голизни. Так, помiж

пробними наближеннями й сум'яттям почуттiв, якi перетворювали її або на

очасте збiжище мiсячних полискiв, або на пухнастий, квiтучий кущ, менi

снилося, що я не сплю, снилося, що криюсь у засiдцi.

Постала певна тиша перед ранком в безсонному життi готелю. За тим,

близько четвертої, коридорний клозет ринув каскадом i грюкнули дверi.

Насампочатку шостої години став доходити в декiлькох так би мовити виданнях

згучний монолог, що мав мiсце на якомусь внутрiшньому подвiр'ї або на

стоянцi автомобiлiв. Це, власне, був не монолог, адже промовець уривав по

кожних кiлькох секундах для того, щоб вислухати пiдуважного спiвбесiдника,

чий голос не досягав мене, внаслiдок чого нiякого справжнього змiсту не

можна було вилучити з чутної половини бесiди. Її буденнi iнтонацiї, проте,

розчистили шлях свiтанку, й кiмната вже наповнилась бузково-сiрою млякою,

коли декiлька працелюбних уборних почали дiяти одна за одною, й гримкий,

виючий лiфт почав ходити вгору й униз; декiлька хвилин я понуро куняв, i

Шарлотта була русалкою в зеленавому водоймищi, й десь в коридорi рано

повсталий пастор комусь проказав соковитим голосом: "доброго раночку!", i

птахи длубались у лиштвi, i ось - Лолiта ззявнула.

Недоторканно-зимнi панi присяжнi! Я вважав, що збiжать мiсяцi, якщо не

роки, перш нiж я насмiлюсь вiдкритись маленькiй Долорес Гейз; та на шосту

годину вона зовсiм прокинулась, а вже на чверть сьомої стала в прямому сенсi

моєю коханкою. Я зараз вам скажу щось вельми дивне: це вона мене збестила.

Почувши її перший ранковий позiх, я появив себе сплячим, красивим

профiлем обернутим до неї. Правду казати, я не мав жодного намислу. Чи не

обуриться вона, уздрiвши мене поряд, а не на запасному лiжку? Що вона вдiє -

забере одяг i замкнеться в ваннiй? Вимагатиме, щоб її негайно вiдвезли до

Рамзделя? В лiкарню до матерi? Назад у табiр? Та моя Лолiтонька була

спритним дiвчиськом, i коли вона видала те здушене смiшко, яке я так любив,

я зрозумiв, що вона до цього споглядала мене грайними очима. Вона скотилась

на мiй край, i її теплi русявi кучерi натрапили на мою праву ключицю. Я

доволi кепсько iмiтував пробудження. Спершу ми лежали тихо. Я тихо гладив її

по волоссю, i ми тихо цiлувались. Я впав у таку собi блаженну розгубленiсть

вiд того, що її поцiлунок вирiзнявся деякими комiчними вишуканостями в сенсi

тремтiння питливого жала, з чого я вивiв, що її натренувала в ранньому вiцi

якась-там маленька лезбiянка. Таким вигвинтам жодний Чарлi не мiг її

навчити! Мовби з бажання подивитись, чи наситився я й чи засвоїв обiцяний

напередоднi урок, вона злегка вiдкинулась, назираючи мене. Щоки її

пломенiли, пухла нижня губа блищала, мiй розпад близився. Раптом, зi

спалахом хулiганських пустощiв (ознака нiмфетки!), вона приклала рота до

мого вуха - та розум мiй довго не мiг розбити на слова жаркий гул її шепоту,

й вона його переривала смiхом, i змахувала кучерi з обличчя, i знов

пробувала, й дивне почуття, що живу в фантастичному щойно створеному

божевiльному свiтi, де все дозволено, повiльно охоплювало мене мiрою того,

як я починав добирати, що саме менi подавалось. Я вiдповiв, що не знаю, про

яку гру йдеться, - не знаю, у що вона й Чарлi грали. "Ти хочеш сказати, що

ти нiколи - ?", почала вона, уважно дивлячись на мене з гримасою вiдрази й

недовiри. "Отже, ти нiколи - ?" почала вона знов. Я скористався передихом,

щоб потикатись обличчям у рiзнi нiжнi мiсця. "Заберись", гугняво звизгнула

вона, поспiшно вiдсуваючи брунатне плече з-пiд моїх губ. (У вельми курйозний

спосiб Лолiта вважала - i продовжувала ще довго вважати - всi торкання, крiм

поцiлунку губами й простого статевого акту, або "слинявою романтикою", або

"патологiєю").

"Тобто, ти нiколи", наполягала вона далi (тепер стоячи на колiнах проти

мене), "нiколи не робив цього, коли був хлопчиком?"

"Нiколи", вiдповiв я з повною правдивiстю.

"Чудово", сказала Лолiта, "так подивись, як це робиться".

Я, проте, не стану набридати вченому читачевi детальною розповiддю про

лолiтчину самовпевненiсть. Досить буде сказати, що анi слiду цнотливостi не

вгледiв перекошений спостережник у цiй гарненькiй, ледве сформованiй,

дiвчинцi, котру вкрай розбестили навички сучасних хлопчакiв, спiльне

навчання, шахрайськi iмпрези на кшталт герл-скаутських багать, i подiбне до

цього. Для неї суто механiчна статева дiя була невiд'ємною частиною таємного

свiту пiдлiткiв, невiдомого дорослим. Як учиняють дорослi, щоб мати дiтей,

це анi трiшки її не займало. Берлом мого життя Лолiта орудила надзвичай

енергiйно й дiловито, як наче це був нечутливий прилад, нiяк зi мною не

пов'язаний. Їй, звiсно, кортiло оголомшити мене молодецькими витiвками

малолiтньої шпани, та вона була не зовсiм готова до деяких розходжень мiж

дитячим розмiром i моїм. Тiльки самолюбство не дозволяло їй кинути почате,

адже я в дикому своєму становищi, удавав iз себе безнадiйного дурня i давав

їй самiй трудитись - принаймнi поки ще мiг зносити своє невтручання. Та все

це, власне, не стосується справи; я не цiкавлюсь статевими питаннями. Всякий

може сам уявити собi тi чи iншi прояви нашого тваринного життя. Iнший,

великий подвиг надить мене: визначити раз назавше згубний чар нiмфеток.

30.

Я маю ступати сторожко. Я маю говорити пошепки. О, ти, заслужений

репортере з кримiнальних справ, ти, старий i поважний судовий приставе, ти,

колись усiма люблений полiцiянте, що сидить нинi в самотньому ув'язненнi (та

скiльки рокiв був оздобою перехрестя бiля школи!), ти, вiдставний професоре,

полохливо животiючий, в котрого отрок служить за читця! Недобре було б,

правда, якби з моєї вини ви безтямно укохалися б у мою Лолiту! Хай би я був

живописець, сталося б так, що директор Спочину Зачарованих Мисливцiв раптом

у лiтню днинку, згубив би розум i доручив менi переробити по-своєму фрески в

ресторанi його готелю, ось що б я вигадав (зображаю лише фрагменти):

Було б озеро. Була би жива альтанка в слiпучому цвiтiннi. Були б

спостереження натуралiстiв: тигр переслiдує райську птицю, змiя давиться,

натягаючись на товсту хохулю, з якої зiдрали шкуру. Був би султан з

обличчям, спотвореним нестерпним стражданням (стражданням, якому суперечила

б округлiсть ним сипаних пестощiв), який допомагає маленькiй невiльницi з

привабними сiдничками пiднятися онiксовим стовпом. Були б тi яскравi бульки

гонодального розпалу, якi мандрують угору за опаловими стiнками музичних

автоматiв. Були б усiлякi табiрнi розваги для промiжної групи, Какао,

Катання, Качання, Колiнця й Кучерi на сонячному березi озера. Були б тополi,

яблука, недiльний ранок у примiському домi. Був би вогняний самоцвiт, що

розчиняється в кiльцеподiбних брижах, сам-останнiй подрог, сам-останнiй

мазок фарби, в'їдлива червiнь, сверблива рожевiсть, вдих, дитя, яке

вiдвертається.

31.

Я пишу все нiяк не для того, щоб минуле пережити знову, серед

нинiшнього мого безпросвiтного вiдчаю, а для того, щоб вiдокремити пекельне

вiд райського в дивному, страшному, безумному свiтi нiмфолепсiї. Моторошне й

чудесне зливались у якiйсь точцi: ось цю межу волiв би я закрiпити, та

вiдчуваю, що менi в цьому зовсiм не таланить. Чому?

Згiдно римського права, особа жiночої статi може вступити в шлюб у

дванадцять рокiв; пiзнiше цей закон був схвалений костьолом, i ще й досi

зберiгається, без зайвого розголосу, в деяких штатах Америки.

П'ятнадцятирiчний-бо вiк дозволяється законом скрiзь. Нема геть нiчого

поганого (твердять в унiсон обидвi пiвкулi) в тому, що сорокарiчний нелюд,

освячений служителями культу й набряклий вiд алкоголю, скидає з себе

наскрiзь вологе вiд поту святкове лахмiття та в'їжджає по рукоять у юну

дружину. "В таких стимулюючих клiматичних умовах помiрного поясу (йдеться в

старому часопису з тюремної бiблiоеки), як такi, що їх маємо в Сент-Луї,

Чикаго та Цинцинатi, дiвчина сягає статевої зрiлостi на кiнець дванадцятого

року життя". Долорес Гейз народилась менш, нiж за триста миль, вiд

стимулюючого Цинцинатi. Я тiльки держусь природи. Я вiрний собака природи.

Звiдки ж цей чорний жах, якому я не в змозi дати раду? Чи я позбавив її

дiвоцтва? Милостивi мосьпанi, чуйнi панi присяжнi: я навiть не був її першим

коханцем!

32.

Вона розповiла менi, як її збестили. Ми поїдали в лiжку прiсно-мучнистi

банани, пiдбитi персики та вельми смачнi картоплянi чiпси, й die Kleine менi

все розповiла. Її велемовну, але плутану розповiдь супроводила не одна

потiшна moue. Як я, здається, вже зазначив, особливо пам'ятаю один такий

вихилясик, заснований на пiдуважному звуцi „И", з викривленням

хляпогубого рота й закоченими очима, що виражали шаблонну сумiш комiчної

вiдрази, покори й терплячого ставлення до схиблень молодостi.

Її вражаюча розповiдь почалась iз вступної згадки про подругу, котра з

нею подiляла намет, минулого лiта, в iншому таборi, "дуже люксовому", як

вона висловилась. Ця спожилиця ("правдешня безпритульниця",

"напiв-схиблена", але "молодчиня") навчила її рiзних манiпуляцiй. Спершу

лояльна Лолiта вiдмовилась назвати її.

"Це була, напевно, Грацiя Анджел?" спитав я.

Вона вiдмовно похитала головою. "Нi, зовсiм iнша. Її батько - такий

цабе. Вiн - "

"Так, може бути - Роза Кармiн"

"Звiсно, нi. Її батько - "

"Чи не Агнеса Шерiдан, випадком?"

Вона перековтнула й похитала головою, - а потiм як спохопиться!

"Слухай, а звiдки ти знаєш усiх цих дiвчисьок?"

Я пояснив.

"Словом, це iнша", сказала вона. "Маємо багато паскудниць у гiмназiї,

але такої не стрiнеш. Ба якщо волiєш усе знати, її звати Елiзабе Тальбот.

Її брати вчаться в нас, а вона перейшла в дорогу приватну школу; її батько

директор чогось".

Я пригадав iз потiшним уколом в серцi, як бiдна Шарлотта, коли бувала в

гостях, завше стремiла вкинуть у розмову всякi фасончастi штучки на кшталт:

"Це було, коли моя донька вiдбувала екскурсiю з маленькою Тальбот..."

Я спитав, чи довiдались матерi про цi сапфiчнi розваги.

"Ах, що ти", видихнула Лолiта, сама вся нiби осiвши й пригорнувши

взiрно-трiпотливу руку до бiлих грудок, щоб появити переляк i полегшення.

Мене, однак, бiльше займали гетеросексуальнi пустощi. Вона вступила до

гiмназiї одинадцяти рокiв пiсля того, як переїхала з матiр'ю в Рамздель з

"середнього заходу". Що ж саме робили цi її "паскуднi" спокласники та

спокласницi?

"Звiсно що... Близнюки, Антонiй та Вiола Мiранди недарма спали все

життя в одному лiжку, а Дональд Скотт, найбiльший дурепа, займався цим з

Гезель Смiт в дядечковому гаражi, а спортсмен Кеннет Найт виставляв своє

держацтво на розгляд з будь-якої нагоди, а - "

"Перелетiмо в табiр Ку", сказав спортсмен Гумберт, "та спершу -

перерва". А по перервi я дiзнався всiх подробиць.

У Варвари Берк, мiцної будови, бiлявки, на два роки старшої за мою

ласочку, й безумовно найкращої пловчинi в таборi, була якась особлива

байдарка, яку вона подiляла з Лолiтою, "тому що я єдина з усiх дiвчат могла

допливти до Нового Острова" (якесь-там, гадаю, спортивне випробування).

Протягом усього липня мiсяця, кожного ранку - зауваж, читачу, кожного

клятого ранку - Варварi й Лолiтi допомагав нести байдарку з Онiксу в Ерiкс

(два невеличкi озера в лiсi) тринадцятирiчний Чарлi Хольмс, синок начальницi

табору i єдиний представник чоловiчої статi на двi-три милi навколо (якщо не

лiчити дряхлого, сумирного, глухого робiтника, та сусiда фермера, котрий

iнодi навiдував табiр на старому фордi, щоб збути яйця, як це роблять

фермери); кожного ранку - о, мiй читачу! - ця дитяча трiйця, зрiзуючи шлях,

йшла навскiс через прекрасну невинну хащу, сповнену по береги всiма

емблемами молодостi, росою, грибами, чорницею, пташиним спiвом, i в певнiй

мiсцинi, серед рясної гущави, Лолiта залишалась стояти на вартi, поки

Варвара й хлопчик злучалися за кущем.

Спочатку моя Лолiта вiдмовлялась "спробувати", однак, допитливiсть i

почуття товариства взяли гору, й невдовзi вона й Варвара вiддавались по

черзi мовчазному, грубому й цiлковито невтомному Чарлi, котрий, як кавалер,

був чи не так само принадливий як сира моркiвка, та мiг шиконути вiдмiнною

колекцiєю прозорих чохольчикiв, якi вiн виловлював з третього озера, яке

перевершувало iншi розмiром та гостиннiстю, яке мало назву Озеро Клiмакс на

iм'я сусiднього фабричного мiстечка, що так буйно розрослося за останнiй

час. Хоч визнаючи, що це було "в цiлому нiчого, забавно", й "добре проти

прищикiв на обличчi", Лолiта, я радий сказати, ставилась до мозку й

поводження Чарлi з величезним презирством. Додам вiд себе - що цей блудливий

лайдачко не збудив, а мабуть, навпаки заголомшив у нiй жiнку, дарма що була

така "забавнiсть".

Було вже близько десятої ранку. Вщухла пристрасть, i жахливе

усвiдомлення лиха спало на мене, як попiл, заохочуване буденною реальнiстю

млистого, невралгiчного дня, вiд якого нило в скронях. Брунатна, голявенька

Лолiта, звернена вузькими бiлими сiдницями до мене, обличчям до дверного

дзеркала, стояла, впершись руками в боки й широко розставивши ноги (в нових

нiчних туфлях, оторочених котячим хутром), i крiзь навислi локони морщила

нiс перед похмурим склом. З коридору неслися гулькаючi голоси чорношкiрих

прибиральниць, i трохи пiзнiше було зроблено вкрадливу спробу, перервану

моїм громовим покриком, прочинити дверi в наш номер. Я звелiв Лолiтi

вiдправитись у ванну й добряче намилитись пiд душем, якого вона вельми

потребувала. Постiль була в неймовiрному безладi, й уся в картопляних

чiпсах. Дiвчинка примiряла платтячко з синьої вовни, потiм iнше, складене з

блузки без рукавiв i розвiйної, картатої спiдницi, та перше видалось їй

малим, а iнше - великим; коли ж я став просити її поквапитись (становище

починало мене непокоїти), вона злостиво жбурнула мої любi дарунки в закут, i

зодягла вчорашню сукню. Нарештi, вона була готова; я зрядив її наостанок

чудовною торбинкою з пiдробної телячої шкiри (всунувши цiлу жменьку центiв i

два зовсiм новенькi гривеники) й наказав їй купити собi якого-небудь

журнальчика в холi.

"Буду внизу за хвилинку", додав я, "i на твоєму мiсцi, горличко, я б не

розмовляв зi стороннiми".

Окрiм моїх бiдних маленьких дарiв, складати було майже нiчого; та я мав

присвятити деякий час (що було ризиковано - хтозна, що вона могла накоїти

внизу) приведенню постелi в бiльш пристойний вигляд, який казав радше про

покинуте гнiздечко нервового батька та його жартiвницi-доньки, нiж про

розгул колишнього в'язня з двома товстими старими шльондрами. За тим я

зодягся й звелiв коридорному прийти за багажем.

Все було добре. Там, у холi, сидiла вона, мiцно занурена в

криваво-червоне шкiряне крiсло, мiцно занурена в лубковий кiнематографiчний

журнал. Мого вiку добродiй, що сидiв навпроти, в твiдовому пiджаку (жанр

готелю перетворився за нiч на сумнiвне уподiбнення британському садибному

побуту) зорив безперервно через учорашню газету й загаслу сигару, на мою

дiвчинку. Вона була в своїх майже формених бiлих шкарпетинках та рябих

чоботах, i в так добре вiдомому менi платтячку з яскравого ситцю з

чотирикутним вирiзом; у жовтавому блиску жарiвки був помiтним золотястий

пушок уздовж засмаглих рук та литок. Одна нога була закинута за другу,

високо й легковажно; її блiдi очi ковзали по рядках, раз у раз перемигуючи.

Дружина Бiлля схилялась перед ним задовго до першої зустрiчi; потай

милувалась цим знаменитим молодим кiноактором, коли вiн був їв морозиво бiля

стiйки в аптекарськiй крамницi Шваба. Нiчого не могло бути бiльш дитячого,

нiж її кирпате веснянкове личко, або лiловий набряк на голiй шиї, до якої

нещодавно присмоктався казковий вурдалак, або невiльний порух кiнчика язика,

що дослiджував налiт рожевого висипу навколо припухлих губ; нiщо не могло

бути бiльш безгрiшним, нiж читати про Джиль, дiяльну дiвотку, котра сама шиє

свiй гардероб i студiює "серйозну лiтературу"; нiщо не могло бути

невиннiшим, нiж продiл у лискучих русявих кучерях i шовковистий вилиск на

скронi; нiщо не могло бути наївнiшим... Та що за гидаву заздрiсть спiзнав би

он той мордястий розпусник, хто б вiн не був (а скидався вiн, мiж iншим, на

мого швейцарського дядька Густава, який також дуже полюбляв le d couvert),

якби вiн знав, що кожний мiй нерв i досi наче кiльцем охоплений i наче єлеєм

змащений вiдчуттям її тiла - тiла безсмертного демона в образi маленької

дiвчинки.

Чи був мiстер Швайн цiлком упевнений, що моя дружина не дзвонила? Так -

уповнi. Якщо вона ще подзвонить, чи не зласкавиться вiн передати їй, що ми

поїхали далi, прямуючи до помешкання тьотi Клер? О, звiсно, передасть. Я

заплатив за рахунком i, вернувши до Лолiти, змусив її вилiзти з крiсла. Вона

й далi читала свого журналу весь час, поки ми йшли до авта. Все ще читаючи,

вона була вiдвезена до примiської кав'ярнi. З'їла вона там порядний

брекфаст, я не мiг нарiкати; навiть вiдклала журнал, щоб їсти; та вона, така

завжди весела, була на подив зажурна. Я знав, що Лолiтонька може бути аж як

неприємною, а тому дужився тримати себе в руках, та з хоробрим усмiхом чекав

на бурю. Я не взяв ванну, не поголився, i в мене не подiяв шлунок. Хирляли

нерви. Менi не подобалось, як моя маленька коханка зводила плечима й

напинала нiздрi, коли я важився захопити її безневинними балачками. Я ґречно

спитав, наприклад, чи знала що-небудь про забави у лiсi Фiллiс Чатфiльд,

котра залишила табiр трохи ранiше, щоб поїхати до батькiв у Мейн?

"Послухай", сказала Лолiта, зробивши плакучу гримасу, "давай вiднайдемо iншу

тему для розмови". За тим я спробував - без успiху, як я не прицмокував -

зацiкавити її дорожньою мапою. Дозволю собi нагадати терплячому читачевi

(чию ласкаву догоду слiд було би перейняти й Лолiтi!), що метою нашої

подорожi було веселе мiстечко Лепiнґвiль, яке було десь поблизу

гiпотетичного шпиталю. План був цiлком довiльним (як, на жаль, довiльною

появила себе надалi не одна намiчена мета подорожi), й менi дрижали жижки,

коли я питав себе, як учинити, щоб весь замисел зостався правдоподiбним, i

який вигадати iнший правдоподiбний маршрут пiсля того, як ми передивимось

усi кiнодрами в Лепiнґвiлi. Iншими словами, Гумберт став усе далi й далi

нiяковiти. Воно було вельми своєрiдним, це почування: виснажлива, бридка

задуха - нiби я сидiв поруч з маленькою тiнню когось, вбитого мною.

Iз порухом, який зробила Лолiта, щоб влiзти знову в авто, по її обличчю

майнув вираз болю. Вiн майнув iзнову, багатозначнiше, коли вона всiлась

поруч зi мною. Не сумнiваюсь, що другий раз це було зроблено спецiально для

мене. Не з розуму, я спитав, у чому рiч. "Нiчого, тварюко", вiдказала вона.

Я не второпав i перепитав. Вона промовчала. "Ви залишаєте Брайслaнд", -

проголосив плакат над дорогою. Балакуча ж Лолiта мовчала. Холоднi павуки

повзали менi по спинi. Сирота. Самотнє, кинуте напризволяще дитя, з яким

мiцно-збудований, смердлявий мужчина енергiйно виконав статевий акт тричi за

один цей ранок. Мабуть, втiлення довгорiчної мети й перевершило всi

очiкування; але точнiше воно сягнуло дальше мети - й перенеслось у страшний

сон. Я вдiяв необережно, глупо й пiдло. I якщо вже визнавати все, скажу:

десь на днi темної вирви я знов вiдчував клохкотiння хотi - таким жахiтним

було жадання, збуджуване в менi цiєю нещасною нiмфеткою! До терзань сумлiння

домiшувалась нестерпна думка, що її кепський настрiй, мабуть, завадить менi

знов оволодiти нею, як тiльки знайду тиху селянську стежину, де ми могли б

спинитись на хвилинку. Словом, бiдний Гумберт був у жахливому станi, й поки

з безтямною неухильнiстю авто наближалось до Лепiнґвiля, водiй його даремно

дужився вигадати яку-небудь забавку, пiд грайливим прикриттям якої вiн

посмiв би звернутись до своєї супутницi. Втiм, вона перша зiрвала мовчанку:

"Ах, вигукнула вона, - розчавлена вивiрка! Як шкода це..."

"Так, чи не правда", поспiшив пiдхопити розмову догiдливий, повний

надiї Гум.

"Зупинись-но бiля наступної бензинової станцiї", вела далi Лолiта.

"Менi треба до виходку".

"Ми зупинимося, де схочеш", сказав я. I далi, коли красива, затишна,

велична хаща (дуби, подумав я - тiєї пори я зовсiм не знався на

американських деревах) зайшлась вiдзиватись зеленим вiдлунням на гладкий бiг

машини, й раптом обiч, пiщана, оторочена папороттю стежка озирнулась на нас,

перш нiж майнути в хащу, я проказав, що ми -

"Далi їдьмо!" верескливо урвала Лолiта.

"Слухаюсь. Нема чого яритись" (куш, бiдний звiре, куш!).

Я скоса поглянув на неї. Слава богу, малятко всмiхалось!

"Кретин!" проговорила вона, солодко всмiхаючись менi, "Гадюка! Я була

свiженькою стокроткою, i дивись, що ти зробив зi мною. Я, власне, мала б

викликати полiцiю й сказати їм, що ти мене зґвалтував. Ах ти, брудний,

брудний старух!"

Вона не жартувала. В голосi її бринiла зловiсна iстерична нотка. Трохи

по тому, вона стала скаржитись, втягуючи з шипiнням повiтря, що їй "там

всерединi все болить", що вона не може сидiти, що я розворошив у нiй там

щось. Пiт котився менi по шиї, й ми ледь не переїхали звiрятко - не вивiрку,

- яке перебiгало шосе зi здiйнятим трубою хвостом, i знову моя зла супутниця

обiзвала мене негiдником. Коли ми спинились бiля бензинового пункту, вона

видерлась без жодного слова й довго не була. Повiльно, ласкаво, похилий друг

зi зламаним носом витер менi переднє скло - вони це роблять по-рiзному в

кожному мiсцi, уживаючи цiлу гаму пристосувань, вiд замшевої ганчiрки до

намиленої щiтки: цей дiяв рожевою губкою.

Нарештi вона з'явилась: "Слухай", сказала вона тим нейтральним тоном,

вiд якого менi ставало боляче: "Дай менi декiлька п'ятакiв i гривеникiв. Я

хочу подзвонити мамi в лiкарню. Який номер?"

"Сiдай в авто", вiдповiв я. "Ти не можеш дзвонити за цим номером".

"Чому?"

"Влiзай - захлопни дверку".

Вона влiзла й захлопнула дверку. Дiдусь-гаражист усмiхнувся їй

свiтосяйно. Ми вимахнули на дорогу.

"Чому я не можу подзвонити мамi, якщо хочу?"

"Тому", сказав я, "що твоя мати померла".

33.

В веселому Лепiнґвiлi я купив їй чотири книжечки комiксiв, коробку

цукерок, коробку гiгiєнiчних подушечок, двi пляшки кока-коли, манiкюрний

набiр, дорожнiй годинник зi свiтловим циферблатом, каблучку зi справжнiм

топазом, тенiсну ракетку, роликовi ковзани, докрiпленi до високих бiлих

чобiткiв, бiнокль, портативну радiолку, жувальної гуми, прозорий пластиковий

макiнтош, темнi окуляри, багато ще носильних речей - модних светрiв,

штанцiв, усяких лiтнiх платтiв...

У тамтешньому готелi в нас були окремi кiмнати, та посеред ночi вона,

ридаючи, перейшла до мене й ми тихенько з нею помирились. Їй, розумiєте,

було зовсiм нема до кого ще пiти.

Кiнець першої частини.

17

ЧАСТИНА II

1.

Тодi-то серпня 1947-го, почались нашi тривалi мандри по Сполучених

Штатах. Попри всю розмаїтiсть привалiв я вже скоро став обирати самi так

званi "мотокорти", iнакше "мотелi" - чистi, ладнi, затишнi сховки, складенi

з окремих будиночкiв або зi з'єднаних пiд одним дахом номерiв, iдеально

прийнятних для спання, гарикань, замирень i невситимого беззаконного

кохання. Спочатку, вiд остраху збудити пiдозри, я охоче платив за обидвi

кiмнати подвiйного номера, з котрих кожна мiстила подвiйне лiжко. Дивуюсь,

для якого-бо квартету призначався взагалi такий устрiй, адже лиш украй

фарисейська пародiя усамiтнення досягалась тим, що несягаюча стелi загорожа

роздiляла кiмнату на два сумiжних любовних притулки. Проте, поступово я

осмiлiв, пiдбадьорений дивними спромогами, що випливали з цiєї добренної

сумiжностi (можна було уявити собi, наприклад, двi молодих пари, якi весело

обмiнюються спожильцями, або дитину, яка вдає сплячу, з метою пiдслухати тi

ж звуковi ефекти, якими супроводжувалось її власне зачаття), i я преспокiйно

вже брав однокiмнатний покоїк з лiжком i койкою, або двома лiжками, райську

келiю, з жовтими шторами спущеними до кiнця, щоб створити ранкову iлюзiю

сонця й Венецiї, коли насправдi на дворi була Пенсiльванiя i дощ.

Ми довiдались - nous conn mes, якщо скористатись флоберiвською

iнтонацiєю - котеджi, пiд величезними шатобрiанiвськими деревами, кам'янi,

цеглянi, саманнi, тиньковi, розташованi на тому, що путiвник, видаваний

американською автомобiльною асоцiацiєю називав "тiнястими", "просторими",

"планованими" дiлянками. Були будиночки кошарного типу, з вузлуватої сосни,

балки яких своїм золотясто-брунатним глянсом нагадували Лолiтi шкiру

смаженої курки. Ми навчились гордувати простими кабiнками з бiлених дошок,

просякнутими слабким запахом помиїв або будь-яким iншим мрячно-соромним

смородом i нездатними похвалитись нiчим (крiм як "зручною постiллю"),

невсмiхнена власниця яких завше була готова до того, що її даровi ("...ну, я

можу вам дати...") буде вiдмовлено.

Nous conn mes - (ця гра диявольськи забавна!) їхнi впiзнаванi назви,

якi претендують на знадливiсть, - всi цi "Закоти", "Перекоти", "Чудотвори",

"Краснобори", "Красногори", "Простори", "Зеленi Десятини",

"Мотелi-Метелики..." Iнодi реклама вживала особливу приману, наприклад:

запрошуємо дiтей, обожнюємо кицьок (ти є запрошена, тебе обожнюють!). Ванни

в цих кабiнках були якнайчастiше представленi кахляними душами, спорядженими

безмежним розмаїттям бризкотливих струй, з однiєю спiльною, вочевидь не

Лаодикiйською схильнiстю: вони стремiли при вживаннi раптом обдати або

звiрячим кип'ятком, або оглушливим холодом залежно вiд того, який кран,

холодний чи гарячий, повернув у цю хвилину купалець у сусiдньому примiщеннi,

через що вiн позбавляв тебе необхiдного елемента сумiшi, ретельно складеної

тобою. На стiнках в деяких мотельних ваннах були iнструкцiї, наклеєнi над

унiтазом (на задньому баку якого були негiгiєнiчно наваленi чистi ванновi

рушники), якi закликали клiєнтiв не кидати в нього смiття, бляшанок з-пiд

пива, картонних судин з-пiд молока, викиднiв тощо; в iнших мотелях були

особливi об'яви пiд склом, як примiром: "Мiсцевi Розваги: Верхова Їзда.

Головною вулицею можна часто бачити вершникiв, якi вертають з романтичної

прогулянки при мiсячному свiтлi..."; "...та будять тебе о третiй годинi

ранку", глузливо докидала неромантична Лолiта.

Nous conn mes рiзноманiтних мотельникiв - виправленого злочинця або

невдахи-дiлка, серед директорiв, а серед директрис - напiвшляхетну панi або

колишню бендершу. Й часом, страшенно спекотною й вологою нiччю, кричали

поїзди, з душекрайною i зловiсною тяглiстю, зливаючи мiць i надрив у одному

вiдчайному зойку.

Ми обминали так званi "ночiвлi для туристiв" (якi були рiдними

похоронним салонам), тобто здаванi в приватних оселях, ще й сугубо

мiщанського штибу, без окремої ванної, з претензiйними туалетними столиками

в гнiтюче бiло-рожевих спаленьках, прикрашених знiмками хазяйських дiтей в

усiх стадiях розвитку. Зрiдка я поступався вмовлянням Лолiти, люблячої

"лиск" i брав номер у "справжньому" готелi. Вона обирала в путiвнику (поки я

пестив її в темному автi, запаркованому серед тишi таємничої,

млойно-смеркової дороги) який-небудь завзято рекомендований приозерний

"готель-замок", який провiщав силу чудес - трохи, мабуть, перебiльшених

свiтлом електричного лiхтарика, яким вона їздила по сторiнцi - як-то:

конгенiальне товариство, їжа в будь-який час, нiчнi пiкнiки - й багато

iншого, що менi в думцi викликало тiльки бридкi фантазiї про смердявих

гiмназистiв у майках i про чиюсь червону вiд огню щоку, яка лине до її щоки,

поки бiдний професор Гумберт, який обiймав лише власнi кощавi колiна,

прохолоджував геморой на сирому газонi. Її також надили тi колонiального

стилю "iнни", якi крiм "елегантної атмосфери" й цiльних вiкон провiщали

"безмежну кiлькiсть смаковитiшого їства". Заповiтнi спомини про чепурний

батькiвський готель iнодi спонукали мене шукати чогось подiбного в дивинному

краї, яким ми подорожували. Дiйснiсть мене скоро розхолодила; та Лолiтонька

й далi мчала вслiд за пряними харчовими рекламами, мiж тим як я вилучав не

саме тiльки фiнансове задоволення з таких придорожнiх шильдiв, як готель

"Лiсова Замрiя"! Дiти молодшi чотирнадцяти рокiв дармо! З iншого ж боку,

мене струшує на саму згадку про той буцiмто "вищого рангу" курорт у

середньо-захiдному штатi, де готель оголошував, що припускає "наскоки на

холодильник" для пiдживлення серед ночi, й де расистського штибу дирекцiя,

спантеличена моїм акцентом, хотiла за будь-що знати дiвоче iм'я i покiйної

моєї дружини й небiжчицi матерi. Там з мене взяли за два днi двiстi двадцять

чотири долари! А чи пам'ятаєш, пам'ятаєш, Мiрандо (як мовиться в знанiй

елегiї) той iнший "ультралюксовий" вертеп з безоплатною ранковою кавою й

проточною льодяною водою для пиття, де не приймали дiтей молодших

шiстнадцяти рокiв (жодних Лолiт, звiсна рiч)?

Негайно по прибуттi в один з бiльш простеньких мотелiв (звичайних наших

стоянок), вона запускала дзижчальний пропелер електричного вентилятора або

змушувала мене вкласти четвертак у кiмнатну радiолу; або ж починала читати

проспекти - й скигливим тоном питати, чом їй не вiльно поїхати верхи по

заявленiй у них гiрськiй стежцi, або поплавати в мiсцевому басейнi з теплою

мiнеральною водою. Частiш за все, брьохаючи, нудячись у засвоєний нею

спосiб, Лолiта розлягалась, нестерпно жадана, в пурпурному пружинистому

крiслi або в саду на зеленому шезлонгу, або палубнiй штуцi з пiстрявої

парусини, з такою ж пiдставкою для нiг i балдахiном, або в гойдалцi, або на

всяких садових меблях пiд парасолем на терасi, й менi збiгали години на

власкавлення, погрози й обiцянки, допоки я мiг намовити її дати менi на

кiлька секунд свої просоченi сонцем молодi ласощi в надiйному сховi

п'ятидоларового номера перед тим як дати їй зробити все те, що вона обирала

замiсть мого ницього блаженства.

Поєднуючи в собi прямодушнiсть з лукавством, грацiю й вульгарнiсть,

сiру хмурь i рожеву сприть, Лолiта, коли хотiла, могла бути надзвичайно

капосним дiвчам. Я, щоправда, не зовсiм був готовий до її нападiв безладної

хандри або того нарочитого ниття, коли вся знеможена, розхристана, з мутними

очима, вона вiддавалась безтямному й безпредметному кривлянню, бачачи в

цьому якесь самоствердження в хлоп'ячому, цинiчно-бешкетному дусi. Її

внутрiшнiй обрис менi бачився до бридоти шаблонним: солодка, спекотна

какофонiя джазу, фольклорнi кадрилi, морозиво пiд шоколадно-тягучковим

соусом, кiнокомедiї з пiсеньками, кiножурнальчики, й так далi - от очевиднi

пункти в її списку люблених речей. Лише бог знає, скiльки п'ятакiв упхав я в

розкiшно освiтленi зсередини музичнi автомати в кожному вiдвiданому нами

ресторанчику! Менi в вухах ще й досi звучать гугнявi голоси всiх цих

невидних виконавцiв присвячених їй серенад, усiх цих Самi та Джо, й Еддi, й

Тонi, й Пеггi, й Гай, i Рекс, з їх модними романсиками, так само на слух

нерозрiзними, як нерозрiзнi були на мiй смак рiзнойменнi сорти з'їданих нею

солодощiв. З якоюсь райською простодушнiстю вона вiрила всiм оголошенням, що

з'являлись у читаних нею "Свiтi Екрану" та "Мiражi Кiнолюбовi": "Наш СУПР

сушить прищики" або "Ви, дiвчата, котрi не заправляєте кiнцiв сорочки в

штани, подумайте двiчi, позаяк Джиль каже, що ця мода закiнчена!" Якщо

вивiска придорожньої лавки казала: "Купiть у нас дарунки!" - ми власне мали

там побувати, повиннi були там накупити всiляких лайдацьких iндейських

виробiв, ляльок, мiдних цяцянок, кактусових льодяникiв. Фраза "Сувенiри та

Новинки" аж очаровувала її своїм хореїчним ритмом. Якщо котрийсь кафетерiй

оголошував "льодянi напої", вона механiчно реагувала на запрошення, дарма що

всi напої всюди були льодянi. Це до неї звертались реклами, це вона була

iдеальним споживачем, суб'єктом та об'єктом кожного пiдлого плаката. Вона

стремiла - безуспiшно - обiдати тiльки там, де святий дух деякого Дункана

Гайнса, автора гастрономiчного гiда, зiйшов на фасончасто розмальованi

паперовi серветинки й на салати, увiнчанi сиром.

У тi днi нi я нi вона не додумались до системи грошових хабарiв, яким

трохи пiзнiше суджено було так згубно вiдбитись на моїх нервах i на її

моральностi. Я покладався на iншi куншти для того, щоб тримати мою малолiтню

наложницю в покiрному станi i в стерпному настрої. За кiлька рокiв до того

вона провела дощове лiто пiд тьмяним оком мiс Фален, у Вермонтi, в

напiвзруйнованому селянському домi, що належав колись корявому, як дуб,

Джонатану Гейзовi, родоначальнику фамiлiї. Будинок все ще стояв серед густо

порослого канадським золототисячником поля, на узбiччi дрiмучого лiсу, в

кiнцi завжди розмитої дороги, за двадцять миль вiд найближчого сiльця.

Лолiтонька добре затямила цю облiзлу будiвлю, самотнiсть, старе пасовище,

яке стало болотом, постiйний вiтер, усю цю набряклу сирiстю глушину; й огиду

свою вона виражала окремою гримасою з ужитку американських дiтей, при якiй

розтягується рот i стовщується напiввисунутий язик. I ось там-бо вона буде

зi мною жити, лякав я її, в багатомiсячному, й можливо багатолiтньому,

ув'язненнi i вчитись у мене французької й латини, якщо не змiниться її

"теперiшня позицiя". О Шарлотто, я починав тебе розумiти!

Простувата моя дiвчинка горлала: "Нi!" й у нестямному страху хапала мою

кермову руку, щоразу як я повертав воза посеред шосе, буцiм стримлячи тутож

її умчати в тамту темну й безвихiдну глушину. Проте, чим далi ми од'їжджали

на захiд, тим невiдчутнiшою ставала погроза, й менi довелося звернутись до

нових методiв поконання.

З глибочезним стогоном стида згадую один з них, а саме визивану мною

тiнь виправного закладу. Менi стачило розуму, вiд сампочатку нашого

спiвжиття, врахувати, що менi необхiдно заручитись її повним сприянням для

того, щоб тримати нашi стосунки в таємницi; що ця спiвдiя мала б стати для

нею другою природою, незалежно вiд жодних озлоблень на мене й вiд будь-яких

iнших потрiбних їй втiх.

"Ходи-но сюди та поцiлуй татка", мовляв я бувало. "Вийди з цього

кепського настрою! В свiй час, коли я ще був для тебе iдеалом мужчини (читач

помiтить, як я силився пiдробитись пiд лолiтчину мову), ти завмирала,

слухаючи платiвки найпершого спецiалiста по здригу-та-схлипу, обожнюваного

твоїми соотроковицями (Лолiта: "Моїми що? Кажи по-людськи"). Цей iдол твоїх

колежанок тобi здавався схожим на таємничого Гумберта. Ба тепер я лишень

старий татко - казковий батько, який оберiгає казкову доньку".

"Ma ch re Dolores! Я хочу тебе захистити, люба, вiд усiх жахiв, що

трапляються з малими дiвчатками в вугляних складах i слiпих провулках, а

також, comme vous le savez trop bien, ma gentille, в лiсах, сповнених синiх

ягiдок в найсинiшу пору року. Що би не вiдбулось, я зостанусь твоїм

опiкуном, i якщо ти будеш вести себе добре, сподiюсь, що в скоре майбуття

суд узаконить моє опiкунство. Проте, забудьмо, Долорес Гейз, так звану

судову термiнологiю - термiнологiю, яка бачить рацiональним визначення:

"розпусне та любострасне спожильство". Я зовсiм не злочинний сексуальний

психопат, який дозволяє собi непристойнi вiльнощi з дитиною. Розбещенням

займався Чарлi; я-бо займаюсь розрощенням, дитячим паростям, яке потребує

окремого догляду: зверни увагу на тонку рiзницю мiж обома термiнами. Я є

твiй таточко, Ло. Дивись, у мене тут є вчена книжечка про дiвчаток. Дивись,

моя крихiтко, що в нiй кажуть. Цитую: "нормальна дiвчинка" - нормальна,

зазнач - "нормальна дiвчинка за звичай докладає всiх сил для того, щоб

сподобатись батьковi. Вона в ньому прочуває предтечу бажаного, невловимого

мужчини" ("невловимого" добре сказано, клянусь тiнню Полонiя!). Мудра мати

(а твоя бiдна мати стала б мудрою, якби зосталась в живих) сприяє

спiлкуванню мiж батьком i донькою, бо розумiє (даруй кепський стиль), що

дiвчинка виводить свою мрiю про милування й замiжжя вiд спiлкування з

батьком. Та що саме хоче сказати ця бадьора книжка словом "спiлкування", яке

таке "спiлкування" рекомендує вона? Знов цитую: "Серед сiцiлiйцiв статевi

зносини мiж батьком i донькою приймаються, як щось природне, й на дiвчинку,

яка бере участь у цих зносинах не дивиться з докором соцiальний лад, до

якого вона належить". Я високо шаную сiцiлiйцiв, - це пречудовi атлети,

пречудовi музики, пречудовi, вельми почтивi люди, Лолiто, i пречудовi

коханцi. Та обiйдемось без вiдступiв. Допiру ми разом читали в газетi якусь

лабурду про якогось порушника моральностi, який визнав, що переступив закон,

проведений Манном, i перевiз прегарненьку дев'ятирiчну дiвчинку зi штату в

штат з нечестивою метою, - не знаю, що вiн пiд цим розумiв. Долорес,

ласочко! Тобi не дев'ять, а скоро тринадцять, i я б не радив тобi бачити в

собi маленьку бiлу рабиню, а, крiм того, я не можу схвалити цей самий Mann

Act, хоча б тому, що вiн пiдлягає негарному каламбуровi, якщо взяти iм'я

шанобного члена конгресу за епiтет "чоловiчий": так мстять боги семантики

мiщанам з туго застiбнутими гульфиками. Я твiй батько, i я говорю людською

мовою, i я кохаю тебе.

Й нарештi, подивимось, що вiдбувається, якщо ти, малолiтонько,

звинувачена в зведеннi дорослого пiд дахом добропорядного готелю, звернулася

б до полiцiї зi скаргою на те, що я тебе викрав i зґвалтував. Припустимо, що

тобi повiрять. Недолiтня, яка дозволила повнолiтньому спiзнати її тiлесно,

пiддає свою жертву звинуваченню в "формальному зґвалтуваннi" або в

"содомському грiху другого ступеня", залежно вiд метода; й максимальне за це

покарання - десять рокiв ув'язнення. Отже, я йду за ґрати. Гарно ж. Йду за

ґрати до 1957 року. Та що тодi буде з тобою, сирiтонько? О, звичайно, твоє

становище є кращим за моє. Ти потрапляєш пiд око Департаменту Громадського

Нагляду - що, звiсно, звучить доволi похмуро. Зразкова жорстка наглядачка,

подiбна до мiс Фален, але менш поступлива й непитуща, забере твiй губний

олiвчик i прикраси. Жодних бiльше гулянок! Не знаю, чи ти чула про закони,

що стосуються залежних, занедбаних, невиправних i злочинних дiтей? Поки я

буду скнiти за ґратами, тобi, щасливiй, занедбанiй i так далi дитинi,

пропонований буде вибiр мiж кiлькома пожиллями, на загал доволi мiж собою

схожими; дисциплiнарну школу, виправний заклад, притулок для бездоглядних

пiдлiткiв, або одне з тих пречудесних притулкiв для неповнолiтнiх

нормопорушникiв, де дiвчатка в'яжуть всiлякi речi й виспiвують гiмни, й

отримують оладки на згiрклому салi в недiлю. Туди-бо впадеш ти, Лолiто: моя

Лолiта, ця Лолiта, кине свого Катулла, щоб жити там з iншими схибленими

дiтьми. Просто кажучи, якщо нас удвох упiймають, тебе випатрають i

впроторять, кошенятко, c'est tout. Житимеш, моя Лолiта житиме (ходи сюди,

мiй кавовий розане) з тридцятьма дев'ятьма iншими дурками в брудному

дортуарi (нi, будь ласка, дозволь менi...), пiд оком потворних вiдьом. Ось

становище, ось вибiр. Чи не вважаєш ти, що за даних обставин, Долорес Гейз

повинна лишатися вiрною своєму старому папановi?"

Вдовбуючи все це, я успiшно тероризував Лолiтоньку, яка всупереч певнiй

нахабнiй грайливостi витiвок i раптовим проявам дотепностi, була аж як не

такою блискучою дiвчинкою, як можна було вивести з її "розумового

коефiцiєнта", виданого її наставниками. Та якщо менi вдалося поставити як

основу те, що i таїну й провину ми повиннi брати на двох, менi багато