Лоліта

може брати участь у п'єсi. Та якщо частина ролей - чоловiча, то ставлю

умову: чоловiча частина доручається дiвчатам".

"Мене завжди вражає", сказала мiс Пратт, "як дивовижно деякi iноземцi -

або, в усякому разi, натуралiзованi американцi - користуються нашою багатою

мовою. Я впевнена, що мiс Гольд - вона в нас керує драматичною групою -

вельми, вельми зрадiє. Мiж iншим, вона, гадаю, одна з не багатьох вчительок,

якi начебто ставляться добре - тобто, я хочу сказати, котрi начебто вмiють

пiдiйти до трудної Доллi. Ну ось, на цьому ми покiнчили зi спiльними

питаннями, тепер є лиш невелика окремiсть. Мiстере Гейз, ваша Доллi знов

пустувала".

Мiс Пратт зробила паузу, а за тим повела тилом вказiвного пальця пiд

нiздрями влiво i вправо з такою силою, що її нiс почав войовничий гопак.

"Я людина прямодушна", сказала вона, "та в життi є деякi умовностi, й

менi важко - Гаразд, ну ж я поясню вам так: є, наприклад, панове Уокер, якi

живуть в старовинному домi, котрий ми тут звемо Герцогським Замком - Ви,

звичайно, знаєте цей велетний сiрий будинок на вершинi пагорба - вони

посилають двох своїх доньок в нашу школу, й у нас є також племiнниця

президента унiверситету, доктора Мура, винятково достойна панянка - не

беручи цiлу низку iнших шляхетних дiтей. I ось, зважаючи на цi обставини, ми

дещо ошелешенi, бо Доллi, яка виглядає чемною дiвчинкою, вживає слова, якi

вам, iноземцевi, ймовiрно, просто невiдомi або незрозумiлi. Можливо, було б

краще - може покликати сюди Доллi й не вiдкладаючи, тутож усе й обговорити?

Не хочете? Бачте - Ах, та будьмо простомовнi. Доллi написала непристойний

термiн, який, за словами нашої докторки Кутлер, значить пiсуар на

низькопробному мексиканському жаргонi, - написала його своїм губним олiвцем

на однiй з брошур по охоронi здоров'я, їх роздала дiвчинкам мiс Редкок, яка

виходить замiж у червнi, й ми вирiшили, що Доллi залишиться пiсля класiв -

на пiвгодинки десь. Та якщо ви бажаєте - "

"Нi", сказав я, "не хочу порушувати ваших правил. Я з нею поговорю

наодинцi. Я це з'ясую".

"Так, зробiть це", сказала мiс Пратт, встаючи зi свого мiсця на поруччi

крiсла. "А ми знов поговоримо можливо в найближчий час, i якщо покращення не

буде, попросимо нашу докторку проаналiзувати дiвчинку".

А чи не женитись на Праччисi й придушити її?

"А крiм того, нехай ваш домашнiй лiкар огляне її фiзично - проста,

рутинна перевiрка. Я посадила її в Клас-Квас, останнiй в кiнцi коридору".

Поясню, що Бердслейська Гiмназiя наслiдувала знану школу для дiвчаток в

Англiї тим, що надала рiзних, буцiмто "традицiйних", назв класним кiмнатам,

як наприклад: Клас-Раз, Клас-Два-с, Клас-Алмаз тощо. "Квас" виявився гидко

пахнучим, з брунатною репродукцiєю "Рокiв невинностi" Рейнольдса над чорною

дошкою й кiлькома рядами корявих парт. При однiй з них Лолiта була занурена

в роздiл про Дiалог в "Драматичнiй технiцi" Беккера, й скрiзь було дуже

тихо, а перед нею сидiла iнша дiвчинка, з вельми голою, фарфорово-бiлою шиєю

й чудним блiдо-золотим волоссям, i також читала, забувши геть про все на

свiтi, причому невпинно накручувала м'якого локона на палець, i я сiв поруч

з Доллi прямо позаду цiєї шиї i цього локона, й розстiбнув пальто, й за

шiстдесят п'ять центiв плюс дозвiл брати участь в шкiльному спектаклi,

домiгся того, щоб Доллi позичила менi, пiд прикриттям парти, свою крейдою й

чорнилом заплямлену, з червоними кiсточками руку. Ах, це безсумнiвно було

глупо й необережно з мого боку, та пiсля недавнiх терзань в кабiнетi

начальницi, я просто був змушений скористатись комбiнацiєю, яка, я знав,

нiколи не повториться.

12.

Близько Рiздва вона дуже застудилась, i її оглянула одна з подруг

Бiанки Лестер, докторка Iльза Трiстрамсон - (добридень, Iльзо, ви були дуже

чемнi, не виказали зайвого зацiкавлення, й торкали мою голубку так нiжно).

Докторка встановила бронхiт, поплескала Лолiту по голiй спинi (де пушок

уздовж хребта дибки стояв вiд жару) й поклала її в лiжко на тиждень або

довше. Спочатку в неї була висока температура, i я не мiг вiдмовитись вiд

спеки нежданих насолод (Venus fеbriculosa!) та, правду сказати, дуже квола

дiвчинка постогнувала, й кашляла, й тряслась вiд остуди в моїх настiйливих

обiймах. А як тiльки вона одужала, я влаштував для неї Вечiрку з Хлопчиками.

Мабуть, я надто багато випив, готуючись до тяжкого випробування.

Мабуть, я поставив себе в кепське становище. Дiвчинки прикрасили й

заштепселили ялинку (нiмецький рiздвяний звичай, тiльки ранiше були свiчки,

а тепер - кольоровi жарiвки). Обирали платiвки й годували ними грамофон мого

господаря. Доллi була в чепурному сiрому платтi з облягаючим лiфом i

спiдницею кльош. Муркочучи мотив, я пiшов до себе нагору, й за тим кожнi

десять або двадцять хвилин спускався як бовдур на декiлька секунд з приводу,

що забув люльку на камiнi або прийшов подивитись, де залишив газету: та з

кожним разом менi ставало все важче й важче виконувати цi простi дiї, i я

проти волi пригадував тi жахливо далекi днi, в Рамзделi, коли я бувало так

розпачливо ладнався до того, щоб недбало ввiйти в кiмнату, де грамофон

спiвав "Маленьку Кармен".

Вечiрка не зовсiм вдалась. З трьох запрошених дiвчат, одна не прийшла

зовсiм, а один з кавалерiв привiв свого двоюрiдного брата Роя, так що

виявились два зайвих хлопчики. Обидва кузени знали всiх танцiв, та два iншi

майже зовсiм не вмiли танцювати, внаслiдок чого бiльша частина вечора пiшла

на те, щоб поставити догори ногами кухню, а за тим на ведення трiскучих свар

щодо того, в яку заграти картярську гру, й деякий час по тому двi дiвчинки й

чотири хлопчики опинилися сидьма на пiдлозi в вiтальнi, де вiдкрили всi

вiкна i грали в якусь словесну гру, правила якої Опаль нiяк не могла

зрозумiти, мiж тим як Мона та Рой, довгастий, благовидний юнак, пили

iмбирний лимонад на кухнi, сидячи на столi й хитаючи ногами, й шпарко

обговорюючи Присуд Долi i Закон Статистичної Ймовiрностi. Коли вони всi

пiшли, Лолiта видала звук на кшталт "ИХ", прикрила очi й упала в крiсло,

зiркоподiбно розкинувши руки й ноги, цим пiдкреслюючи свою вiдразу й

знеможення, й стала божитись, що такої бридкої зграї хлопчакiв вона нiколи в

життi не бачила. Я купив їй нову тенiсну ракету за цю фразу.

Сiчень видався вогким та погiдним, а лютий ошукав кущi форсiтiї, якi

вкрились раптом золотими квiтами. Старожили не могли пригадати такої погоди!

Посипалися й iншi дарунки. На її чотирнадцяте народження, першого дня

1949-го року, я подарував їй ровер - оту чарiвливу механiчну газель, яку я

раз якось вже згадував, й до цього додав Iсторiю Сучасного Американського

Живопису; менi чомусь достачало дивне задоволення поводження її з ровером,

тобто пiдхiд до нього, рух стегенця при влiзаннi й тому подiбне; та мої

спроби вшляхетнити її художнiй смак скiнчились невдачею: вона хотiла знати,

чи треба їй вважати фермера, що куняв опiвднi на сiнi (пензля Дорiди Лi),

батьком вiдвертої ласолюбки на передньому планi, й не могла збагнути, чому я

стверджую, що Грант Вуд i Пiтер Гурд є талановитi, а Реджинальд Марш i

Фредерiк Уо бездарнi.

13.

На той час, коли весна забарвила вулицю Теєра жовтими, зеленими й

рожевими мазками, Лолiта вже незворотно закохалась в театр. Мiс Пратт, котру

я раз якось у недiлю помiтив за снiданком з якимись дамами у Вальтона,

вловила здаля мiй погляд i - поки Лолiта не дивилась - сердечно й стримано

нагородила мене беззвучними оплесками. Я не зношу театр, бачу в ньому, в

iсторичнiй перспективi, примiтивну й пiдгнилу форму мистецтва, яка вiдлунює

обрядами кам'яного вiку й усяким комунальним глупоттям, попри iндивiдуальнi

iн'єкцiї генiя, як, скажiмо, поезiя Шекспiра чи Бен Джонсона, яку, в себе

замкнувшись i не потребуючи акторiв, читач автоматично вилучає з

драматургiї. Будучи на той час надто зайнятим власними лiтературними

трудами, я не знайшов можливим ознайомитись iз повним текстом "Зачарованих

Мисливцiв" - тiєї п'єси, в якiй Долорес Гейз отримала роль дочки фермера,

яка в'явила себе чи то лiсовою чарiвницею, чи то Дiаною: ця дрiада, якимсь

чином добувши пiдручник з гiпнозу, пiддає заблуканих мисливцiв рiзним

забавним трансам, та врештi-решт пiдпадає сама пiд чарування бродяги-поета

(Мона Даль). От суттю все, що я вичитав з зiм'ятих уривкiв нехлюйно

настуканого тексту, якi Лолiта розсипала по всьому дому. Менi було i приємно

i сумно, що заголовок п'єси випадком збiгається з назвою незабутнього

готелю, та я втомлено сказав собi, що нема чого нагадувати про це моїй

власнiй чарiвницi, вiд остраху, що безстидний докiр у сентиментальностi

принесе менi ще бiльше страждання, нiж її зневажлива забудькуватiсть. Менi

здалося, що п'єса - один з багатьох анонiмних переказiв якоїсь банальної

легенди. Так само добре, звичайно, я мiг би подумати, що в гонитвi за гожою

назвою, засновник готелю пiдпав, безпосередньо й винятково, пiд вплив слiпої

фантазiї ним найнятого другосортного маляра й що в подальшому шильд готелю

пiдказав назву п'єси. Та я зi своїм довiрливим, простим i доброзичним

розумом неждано повернув усе це в iнший бiк i машинально припустив, що

фрески, вивiски й заголовок пiшли вiд спiльного джерела, з мiсцевого чи то

переказу, який я, чужий новоанглiйському фольклору, мiг i не знати.

Внаслiдок цього в мене склалась думка (така ж випадкова й позбавлена всякого

значення), що клята п'єса належить до типу примхливих пустощiв для дитячої

аудиторiї, пристосованих i перероблених тисячу разiв, як, примiром, "Гензель

i Гретель" такогось або "Спляча Красуня" такоїсь або "Нове вбрання короля"

котрихось Морiса Вермонта та Марiони Румпельмеєр (все це можна знайти в

будь-якiй збiрцi, подiбнiй до "Шкiльної Сцени" або "Зiграймо п'єсу!").

Iншими словами, я не знав, - а якби знав, то було б менi в тi днi однаково -

що насправдi п'єса "Зачарованi Мисливцi" - нещодавно написаний i в

технiчному сенсi самобутнiй твiр, вперше поставлений лише три-чотири мiсяцi

тому в фасончастiй ново-йоркськiй студiї. Наскiльки я мiг судити з ролi моєї

привабницi, дещиця була гнiтюче мудрована, з вiдзвуками вiд Ленормана та

Метерлiнка й розмаїтих безбарвних англiйських химерникiв. Мисливцi були в

п'єсi, як то треба в Америцi, зодягненi всi однаково, в однаковi червонi

кепки, й тiльки вирiзнялись якiстю озброєння. Один був банкiр, другий

водопровiдник, третiй полiцiянт, четвертий трунар, п'ятий страхувальник, а

шостий - збiглий в'язень (драматичнi ефекти тут самоочевиднi); всi вони

внутрiшньо перемiнились, потрапивши в Дольчин Дiл, i вже пам'ятали справжнє

своє життя тiльки як певне видiння або дурний сон, вiд якого їх пробудила

маленька моя Дiана; та сьомий мисливець (не в червонiй, а в зеленiй кепцi -

який вiн ґава!) був молодий Поет, i вiн почав твердити, на велику досаду

Дiанiти, що i вона сама, й iншi учасники дивертисменту (танцюючi нiмфи,

ельфи, лiсовики), лишень його, поетове, створення. Наскiльки я зрозумiв,

скiнчалось тим, що, обурена його самовпевненiстю, боса Долорес приводила

свого поета, тобто Мону, зодягнену в клiтчастi штанцi зi штрипками, на

батькiвську ферму за глушиною, щоб довести хвальковi, що вона-бо сама зовсiм

не його вимисел, а селянська, мiцно вперта в чорнозем дiвчина; й цiлунок пiд

завiсу закрiплював глибоку iдею п'єси, яка повчала нас, що мрiя й дiйснiсть

зливаються в коханнi. Помiркованiсть радила менi облишити критику в розмовах

з Лолiтою: вона так гарно захопилась "проблемами образностi", так чудовно

складала в одне свої вузькi флорентiйськi долонi, хляпаючи вiями й

заклинаючи мене не бути присутнiм на репетицiях у школi, як робили це

декотрi доволi смiшнi батьки! Їй хтiлось, казала вона, заслiпити мене цiлком

гладкою першою виставою, а крiм того я, бачте, якось завше втручаюсь не в

свою справу, не то кажу й сутужу її в присутностi її знайомих.

Серед репетицiй трапилась одна надзвичайна... о серце, серце!... був у

травнi один надзвичайний день, весь iз радiсної метушнi - та все це якось

пройшло повз, поза моїм сприйняттям, не затримуючись у мене в пам'ятi, i

коли вже пiсля, надвечiр, я знову побачив Лолiту (вона сидiла на роверi,

балансуючи, притиснувши руку до вогкої кори молодої берези на краю нашої

галявки), мене так оголомшила сяюча нiжнiсть її усмiху, що я на мить

привiтав себе з закiнченням усiх своїх журбот. "Скажи", спитала вона, "ти,

може, пам'ятаєш, як зветься готель - ах, ти знаєш, який готель (нiс в неї

зморщився), ну, скажи - ти знаєш, - там, де були цi бiлi колони й мармуровий

лебiдь у холi? Ну, як це ти не знаєш (вона шумно видихнула) - той готель, де

ти мене зґвалтував? Гаразд, не в тому рiч, геть. Я просто хочу спитати, чи

не називався вiн (майже пошепки) - "Зачарованi Мисливцi"? Ах, так

(мрiйливо), насправдi?" I раптом, з дрiбним звизгом закоханого весняного

смiху, вона шльопнула долонею об глянсовий стовбур i помчала вгору, до кiнця

вулицi, й за тим покотила назад, у позi цiлковитого супокою, тримаючи

ступнi, одну вище, другу нижче, на нерухомих педалях й забувши одну руку на

колiнi, не прикритому ситцевою спiдницею.

14.

Оскiльки йшлося, що музика пов'язана з захопленням балетом та сценою, я

дозволив Лолiтi брати уроки рояля з мiс Ламперер (як ми, знавцi Флобера,

можемо її для зручностi називати), до бiлого з блакитними вiконницями

будиночка якої, за двi милi вiд Бердслея, Лолiта котила двiчi на тиждень.

Якось, у п'ятницю вечором, в останнiх числах травня (й близько тижня пiсля

тiєї особливої репетицiї, на яку, як i на iншi, я не був допущений),

задзвонив телефон у кабiнетi, де я скiнчав пiдчищати королiвський фланг

Гастона, й голос мiс Ламперер спитав, чи приїде моя Емма - тобто Лолiта -

наступного вiвторка: вона пропустила два уроки поспiль - минулий вiвторок i

тепер. Я сказав: "так, звичайно, приїде -" й вiв далi гру. Як легко повiрить

читач, мої здiбностi тепер похитнулись i через два-три ходи я раптом

помiтив, крiзь муляву позашахового страждання, що Гастон - хiд був його -

може заволодiти моїм ферзем; вiн це помiтив також, та прочуваючи пастку з

боку коверзястого противника, довго не наважувався, i вiддувався, i сопiв, i

трусив брилами, й навiть зиркав на мене тишком, непевно пiдсуваючи й знов

прибираючи пухлi, зiбранi в жмутик пальцi - безумно хотiв узяти цю соковиту

штуку, але не смiв - i зненацька вхопив її (чи не навчив його цей випадок

тiєї грiзної смiливостi, яку вiн потiм став виказувати в iншiй галузi?), i я

провiв марудну годину, поки добився нiчиєї. Вiн допив свiй коньяк i, трохи

згодом, пiшов перехильцем, задоволений результатом (mon pauvre ami, je ne

vous ai jamais revu et quoiqui'il y ait bien peu de chance que vous voyiez

mon livre, permettez-moi de vous dire que vous serre la main bien

cordialement, et que toutes mes fillettes vous saluent). Я знайшов Долорес

Гейз за кухонним столом, яка лигала клин торта й не вiдривала очей вiд

аркуша з роллю. Вона пiдняла їх на зустрiч моєму погляду, - в них була якась

небесна порожнеча. Коли я заявив їй про своє вiдкриття, вона лишилась

напрочуд спокiйною й тiльки сказала d'un petit air faussement contrit, що

вона, звичайно, дуже капосна дiвчинка, та було цiлком неможливо противитися

спокусi, й ось вона витратила цi години музики - о читачу! - на те, щоби

розучувати з Моною в мiському парку чарiвно-лiсовi сцени п'єси. Я сказав:

"Пречудово", й покрокував до телефону. Матiр Мони вiдповiла: "так, вона

вдома" i, з материнським нейтральним ввiчливо-радiсним смiшком вiддалилась,

горлаючи вже за сценою: "Тебе просить Рой", i за хвилину пiдшелеснула Мона й

одразу ж, низьким, монотонним, та не позбавленим ласкавостi голосом, взялась

гудити Роя через якусь-там ним зроблену або сказану капость, i я урвав її, i

ось уже Мона, спокiйно переключившись, говорила своїм смиреннiшим,

найсексуальнiшим контральто: "так, сер", "звiсно, сер", "Я одна винна, сер,

в цiй нещаснiй iсторiї" (яка плавнiсть! яка свiтськiсть!), "правда, я дуже

шкодую" - й так далi й тому подiбне, як говорять цi повiйки.

Я знову спустився на перший поверх, кахикаючи й тримаючись за серце.

Лолiта сидiла тепер у вiтальнi, в своєму наймилiшому шкiряному крiслi. Вона

сидiла розлiгшись, викушуючи задирку, стежачи за мною глузливим поглядом

безсердечних, димчастих очей i не припиняючи гойдати табурет, на який

поставила п'ятку витягнутої, в однiй шкарпетцi, ноги, i з нападом гидливого

болю я побачив ясно, як вона перемiнилась з тих пiр, як я познайомився з нею

два роки тому. Чи перемiна вiдбулась в останнi два тижнi? Де була моя

нiжнiсть до неї? Зруйнований мiт! Вона була саме в фокусi мого розпаленого

добiла гнiву. Мла жадання розвiялась, нiчого не залишивши крiм цiєї страшної

свiтлосяйностi. О так, вона перемiнилась! Шкiра обличчя нiчим не

вiдрiзнялась тепер вiд шкiри всякої вульгарної бруднухи-гiмназистки, яка

подiляє з iншими косметичну масть, накладаючи її брудними пальцями на немите

обличчя, i якiй байдуже, чий брудний пiджачний рукав, чия прищами вкрита

щока торкається її лиця. А мiж тим за булих днiв її обличчя було сповите

таким нiжним пушком, так яскрiло росою слiз, коли бувало граючи, я катав її

розчухрану голову в себе на животi! Грубувата червiнь замiнила тепер

свiчення невинностi. Весняна нежить з мiсцевою назвою "кролячої застуди"

забарвила вогнянорожевим кольором пруги її презирливих нiздрiв. Пойнятий

якимсь жахом, я опустив око, й воно машинально ковзнуло по спiднiй сторонi

її випростаної, од спiднички, напружено витягнутої ляжки - ах, якими

вiдполiрованими й мускулястими стали тепер її молодi ноги! Її широко

поставленi, сiрi як матове скло очi, з трiснутою на бiлку червоною жилкою,

дивились просто менi в очi, й менi здавалось, я розрiзняю в її поглядi

таємну думку, що, може, Мона права, i їй, сирiтцi Долорес вдалося б мене

видати полiцiї без того, щоб самiй понести кару. Як я помилився! Яким

безумцем я себе подав! Все в нiй було рiвно непрозорим - мiць її струнких

нiг, забруднена пiдошва її бiлої шкарпетки, товсте светро, якого вона не

зняла, попри задуху в кiмнатi, її новий цибульний духмянець i зокрема -

тупик її лиця з його дивним рум'янцем i допiру фарбованими губами. Ця фарба

зоставила слiд на її переднiх зубах, i мене протнув один спомин - о, не

образ воскреслої Монiки, а образ iншої, дуже молодої повiйки в борделi,

багато рокiв тому, котру хтось устиг перехопити, поки я мислив, чи варта її

єдина зваба - юнiсть - жахної можливостi заразитись бозна чим, i в якої були

такi ж самi жахнi маслаки, й померла мама, й великi переднi зуби, й обривок

темно-червоної стрiчечки в простонародно-русому волоссi.

"Ну що, кажи вже", сказала Лолiта, "Пiдтвердження є прийнятним?"

"О так", сказав я. "Абсолютно прийнятним. Так. Я й не маю сумнiву нi на

мить, що ви це разом вигадали. Бiльше скажу - я не маю сумнiву, що ти їй

проказала все, що стосується нас".

"Он як?"

Я подолав задишку й сказав: "Долорес, все це має припинитись негайно. Я

готовий висмикнути тебе з Бердслея й замкнути сама вiдаєш де, або це має

припинитись. Я готовий увезти тебе за кiлька хвилин - з одною валiзою; але

це має припинитись, бо iнакше станеться непоправне".

"Непоправне? Прошу пана!"

Я вiдштовхнув табурет, який вона все розгойдувала п'яткою, й нога її

глухо вдарилась об пiдлогу.

"Гей", скрикнула вона, "легше на закрутах!"

"Насамперед, руш нагору!" крикнув я в свою чергу й водночас схопив i

витягнув її з крiсла. З цiєї хвилини я припинив стримувати голос, i ми

продовжували гримкати одне на одне, причому вона промовляла недрукованi

речi. Вона кричала, що люто ненавидить мене. Вона робила менi страшеннi

гримаси, надуваючи щоки й роблячи диявольський гепаний звук. Вона сказала,

що я декiлька разiв прагнув розбестити її будучи пожильцем в її матерi. Вона

виявила впевненiсть, що я зарiзав її матiр. Вона заявила, що ся вiддасть

першому хлопчиськовi, який цього запрагне, i що я нiчого не можу проти

цього. Я звелiв їй пiднятись до себе й показати менi всi тi мiсця, де вона

приховує грошi. Це була огидлива, нестерпно-гучна сцена. Я тримав її за

кiстлявеньку п'ясть, i вона крутила нею так i сяк, нишком стараючись знайти

слабке мiсце, щоб вирватись у сприятливу мить, та я тримав її вкрай мiцно й

навiть робив їй украй боляче, за що, сподiюсь, згниє серце в мене в грудях,

i разiв зо два вона сiпнулась так люто, що я злякався, чи не трiснула в неї

п'ясть, i весь час вона пильно дивилась на мене цими своїми незабутнiми

вiчми, в котрих льодяний гнiв боровся з гарячою сльозою, й нашi голоси

затопляли дзвенячий нагорi телефон, i в цю саму мить, як я усвiдомив цей

дзвiн, вона вивiльнилась i - вже нема її.

З персонажами в кiнофiльмах я, певно, подiляю залежнiсть вiд всесильної

machina telephonica i її раптових вторгнень в людськi справи. На цей раз

виявилось, що дзвонить розлючена сусiдка. Схiдне вiкно вiтальнi зоставалось

широко вiдкритим, - з ласкавостi долi штора була опущена; й за цим вiкном

сира чорна нiч кислої ново-англiйської весни, зачаївши подих, пiдслуховувала

нашу зваду. Я завжди собi думав, що тип внутрiшньо паскудної старої дiви,

зовнiшньо схожої на солону пiкшу, - чисто лiтературний продукт схрещення

спорiднених осiб в сучасному американському романi; але тепер я переконаний,

що педантична й блудлива мiс Схiд - або по-справжньому (розкриємо це

iнкогнiто) мiс Фiнтон Лебон - мабуть на три чвертi висунулась iз вiкна своєї

спальнi, силячись вловити суть нашої сварки.

"Який безлад... який галас", квакала слухавка. "Ми не живемо тут в

емiгрантському кварталi. Цього нiяк не можна -"

Я вибачився за шум, здiйнятий доччиними гiстьми ("Знаєте - молодь...")

i на пiв-кваку поклав слухавку.

Внизу хляпнули дверi. Лолiта? Втекла з дому?

В сходове вiконце я побачив, як стрiмкий маленький привид слизнув мiж

садових кущiв; срiбляста цятка в пiтьмi - супутниця роверового колеса -

мигнула, зрушилась i щезла.

Так сталось, що авто проводило нiч в ремонтнiй майстернi на iншому

кiнцi мiста. Менi довелось пiшки переслiдувати крилату втiкачку. Навiть

тепер, коли зринуло в вiчнiсть бiльше трьох рокiв з тiєї пори, я не в змозi

уявити цю вулицю, цю весняну нiч без панiчного подрогу. Перед освiтленим

ґанком їх будинку, мiс Лестер вигулювала стару, розбухлу таксу мiс Фабiан.

Як нелюд в стiвенсонiвськiй казцi, я ладний був усiх потрощити на своєму

шляху. Треба позмiнно: три кроки йти повiльно, три - бiгти. Теплуватий дощ

закалатав по листям каштанiв. На ближчому розi, тулячи Лолiту до чавунного

поруччя, змазаний темрявою юнак тискав i цiлував її - нi не її, помилка. З

невитраченим свербiнням у кiгтях, я полетiв далi.

За пiв-милi вiд нашого чотирнадцятого номера, Теєрiвська вулиця

сплiтається з приватним провулком i поперечним бульваром; бульвар веде до

торгової частини мiста; при першому ж молочному барi я побачив - з якою

мелодiєю полегшення! - лолiтчин гарненький ровер, що дожидав її. Я штовхнув,

замiсть того щоб потягнути й увiйшов. Дивись пильно! За десять крокiв вiд

мене, крiзь скляну стiнку телефонної будки (бог мембрани був усе ще з нами),

Лолiта, тримаючи слухавку в жменьцi й конфiденцiйно згорбившись над нею,

поглянула на мене зiщуленими очима й вiдвернулась зi своїм скарбом, пiсля

чого квапливо поклала слухавку й вийшла з будки з хвацьким видом.

"Пробувала тобi подзвонити додому", недбало сказала вона. "Прийнято

велике рiшення. Та спершу пригости-но мене кока-колою, татусю".

Сидячи бiля бару, вона уважно стежила за тим, як в'яла блiда

дiвчина-сифонниця накладала лiд у високий бокал, напускала брунатну рiдину,

додавала вишневого сиропу - й моє серце розривалось вiд любовi й журби. Ця

дитяча п'ясть! Моя чудовна дiвчинка... У вас чудовна дiвчинка, мiстере

Гумберт. Ми з Бiанкою завжди вiд неї у захватi, коли вона проходить мимо.

Мiстер Пiм (що проходив мимо в вiдомiй трагiкомедiї) дивився, як Пiппа (що

проходила мимо в Браунiнга) всмоктує свою нестерпну сумiш.

J'ai toujours admir l'oeuvre ormonde du sublime Dublinois. I тим часом

дощ став буремною й солодкою зливою.

"От що", сказала вона, тихо просуваючись на своєму роверi бiля мене,

одною ногою скребучи по темно-лискучiй панелi. "От що я вирiшила. Хочу

змiнити школу. Я ненавиджу її. Я ненавиджу цю п'єсу. Насправдi! Поїхати й

нiколи не вернутись. Знайдемо iншу школу. Ми поїдемо завтра ж. Ми знову

поробимо довгий маршрут. Тiльки цього разу ми поїдемо куди я хочу, гаразд?"

Я кивнув. Моя Лолiта.

"Маршрут обираю я? C'est entendu?", питала вона, вихляючи поруч зi

мною. Користувалась французькою мовою тiльки, коли була дуже слухняною

дiвчинонькою.

"Гаразд. Entendu. А зараз гоп-гоп-гоп, Леноро, бо змокнеш" (буря ридань

розпирала менi груди).

Вона вищирила зуби й з чарiвливим вибриком школярки схилилась вперед, i

злинула. Птах мiй!

Плекана рука мiс Лестер тримала дверi ґанку привiдчиненими для

вайлуватого старого собаки qui prenait sontemps.

Лолiта чекала мене бiля примарної берези.

"Я змокла наскрiзь", заявила вона гучним голосом. "А ти - задоволений?

До бiса п'єсу! Розумiєш?"

Десь нагорi лапа невидкої вiдьми з грохотом закрила вiкно.

Ми ввiйшли у свiй дiм; передпокiй сяяв вiтальними огнями; Лолiта

стягнула светро, труснула бiсером всипаним волоссям i, припiднявши колiно,

простягла до мене оголенi руки.

"Понеси мене нагору, будь ласка. Я щось у романтичному настрої".

Фiзiологам, до речi, мабуть цiкаво дiзнатися, що я маю здатнiсть -

вельми, я мислю, незвичну - лити потоки слiз протягом усiєї другої бурi.

15.

Гальма пiдтягли, труби вичистили, клапани вiдшлiфували, й деякi iншi

вiднови й направи сплатив не аж як вельми обiзнаний в механiцi пан Гумберт,

по чому вiз покiйної панi Гумберт набув досить пристойного вигляду, щоб

стати на нову подорож.

Ми обiцяли добрiй, старiй Бердслейськiй гiмназiї, що вернемося, як

тiльки закiнчиться мiй голлiвудський ангажемент (винахiдливий Гумберт

натякнув, що його запрошують консультантом на зйомку фiльму, що зображає

"екзистенцiалiзм" - котрий 1949 року вважався ще прудким товаром). Насправдi

ж я замислив тихенько переплюхнутись через кордон у Мексику - я знахабнiв з

минулого року - й там вирiшити, що менi робити далi з моєю малою наложницею,

рiст якої тепер дорiвнював шiстдесятьом дюймам, а вага - дев'ятдесятьом

англiйським фунтам. Ми викопали нашi туристичнi книжки й дорожнi мапи. З

величезним смаком вона накреслила маршрут. Спитати б, чи не внаслiдок тих

сценiчних iрреальних занять вона переросла своє дитяче позiрне пересичення й

тепер з прискiпливою увагою стремiла дослiджувати розкiшну дiйснiсть? Я

вiдчував дивну легкiсть, властиву сновидiнням, того блiдого, але теплого

недiльного ранку, коли ми залишили оселю професора Хiма, яка здавалася

здивованою, й покотили головною вулицею мiста, прямуючи до чотиристрiчкового

шосе. Лiтня, бiла в чорну смужку сукня моєї коханої, хвацька блакитна

капелюшка, бiлi шкарпетки й коричневi мокасини не зовсiм гармонiювали з

великим, красивим каменем - гранчастим аквамарином - на срiбному ланцюжку,

що прикрашав її шию: дарунок їй вiд мене - й вiд весняної зливи. Коли ми

порiвнялись з Новим Готелем, вона знагла всмiхнулась. "Що таке?" спитав я.

"Дам тобi грiш, як все розповiш", - i вона тутож простягла до мене долоньку,

та в ту мить менi довелося доволi рiзко пригальмувати проти червоного

свiтлофора. Тiльки ми призупинились, пiд'їхала злiва й плавно зупинилась

iнша машина, i худорлява надто спортивного виду молодиця (де я бачив її?) з

яскравим кольором обличчя й блискучими мiдяно-червоними кучерями до плечей,

привiтала Лолiту дзвiнким вигуком, а за тим, звернувшись до мене,

надзвичайно жарко, "жаннодарково" (ага, згадав!), крикнула: "Як вам не

соромно вiдривати Доллi вiд спектаклю, ви б послухали, як автор вихваляв її

на репетицiї -" "Зелене свiтло, бевзю", проговорила Лолiта стиха, i

водночас, барвисто жестикулюючи на прощання велебраслетною рукою, Жанна

д'Арк (ми бачили її в цiй ролi на виставi в мiському театрi) енергiйно

перегнала нас i в один вимах повернула на Унiверситетський Проспект.

"Хто саме - Вермонт чи Румпельмеєр?"

"Нi, це Едуза Гольд - наша режисерка".

"Я кажу не про неї. Хто саме злупцював п'єсу про твоїх Зачарованих

Мисливцiв?"

"А, ось ти про що. Хто саме? Та якась стара, Клер щось таке, начебто.

Їх була цiла купа там".

"I вона, значить, похвалила тебе?"

"Не тiльки похвалила - ще й почоломкала мого лобика - мого чистого

лобика", й курка моя видала той новий маленький звизг смiху, яким - певно, в

зв'язку з iншими театральними вихватками - вона вiднедавна любила щиголяти.

"Ти пресмiшне створiння, Лолiто", сказав я (переповiдаю приблизно).

"Авжеж, мене страшенно тiшить твоя вiдмова вiд кепського спектаклю. Та

тiльки дивно, що ти його кинула лишень за тиждень до його природного

розв'язання. Ах, Лолiто, дивись, не здавайся так легко! Пригадую, ти

вiдмовилась вiд Рамзделя задля лiтнього табору, а вiд табору - задля

розважальної поїздки, - i я мiг би навести ще декiлька рiзких перемiн в

твоєму настрої. Ти дивись у мене. Є речi, вiд яких нiколи не слiд

вiдмовлятись. Будь стiйкiшою. Будь трохи нiжнiшою зi мною, Лолiто. Крiм

того, ти надто багато їси. Об'єм твоєї ляжки не повинен, знаєш, перевищувати

сiмнадцяти з половиною дюймiв. Трiшечки надбавиш, - i все скiнчено мiж нами

(я, звiсно, жартував). Ми тепер пускаємось в довгу, щасливу подорож. Я

пам'ятаю -"

16.

Я пам'ятаю, що дитиною, в Європi, я марив над картою Пiвнiчної Америки,

на якiй "палац" тобто середня частина "Аппалацьких Гiр", великим шрифтом

розтягнувся вiд Алабами до Мена, тож вся досяжна область (включаючи

Пенсiльванiю та Новий Йорк) ставала в моїй уявi як велетенська Швейцарiя або

навiть Тибет, самi лише гори, чергування дивних дiамантових шпичакiв,

величезнi хвойнi дерева, Le montagnard migr в пречудовiй своїй ведмежiй

досi й Felis tigris Goldsmithi, й червоношкiрi iндейцi пiд катальпами. Як

жахливо, що все це звелось до мiзерного примiського садочка й димливого

залiзничного кошика для спалення смiття... Прощай, Аппалаччє! Залишивши

його, ми перетнули Огайо, три штати, що починались на "I", й Небраску - ах,

цей перший подмух Заходу! Ми вiд'їхали неспiшно, адже в нас був цiлий

тиждень, щоб досягти Уейса, мiстечка в Скелястих Горах, де їй шпарко

забаглось проглянути Обрядовi Танцi на день щорiчного вiдкриття Магiчної

Печери, й майже три тижнi, щоб дiстатись Ельфiнстона, перлини одного з

захiдних штатiв, де їй мрiялось забратись на Червоний Бескид, з якого одна

немолода зiрка екрану не так давно кинулась i забилась до смертi, пiсля

п'яного скандалу зi своїм сутенером.

Знов нас вiтали обачливi мотелi такими зворотами, прибитими в

простiнках, як наприклад:

"Ми хочемо, щоб ви почувалися в нас як удома. Перед вашим прибуттям був

зроблений повний (пiдкреслено) iнвентар. Номер вашого авта в нас

занотований. Користуйтесь гарячою водою помiрно. Ми зберiгаємо собi право

виселити без попередження всяку небажану особу. Не кладiть жодного

(пiдкреслено) непотребу в унiтаз. Красно дякуємо. Приїжджайте знов.

Дирекцiя. Постскриптум: Ми вважаємо наших клiєнтiв Найкращими Людьми в

Свiтi".

В цих страшних мiсцях два лiжка коштували нам десять доларiв за нiч.

Мухи ставали в чергу на зовнiшньому боцi дверей i вдало пробирались

всередину, тiльки-но дверi вiдчинялись. Порох наших попередникiв дотлiвав у

попiльницях, жiноча волосина була на перинi, в сусiдньому номерi хтось

усечутно вiшав пiджак в лунку стiнну шафу, вiшаки були хитрувато прикрученi

до поперечин дротом проти крадiйства, й - остання зневага - картини над

дружнiм постiллям були iдентичними близнюками. Я помiтив, мiж iншим,

перемiну в комерцiйнiй модi. Намiчалась тенденцiя в котеджiв поєднуватися й

утворювати поступово цiльний караван-сарай, та ще наростав i другенький

поверх, мiж тим як внизу видовбувався хол, i ваше авто вже не стояло при

дверях вашого номера, а вiдправлялось в комунальний гараж, i мотель

преспокiйно вертався до образу й подоби доброго старого готелю третього

розряду.

Тепер хочу ґрунтовно попросити читача не знущатися з мене та з

затьмарення мого розуму. I йому i менi дуже легко заднiм числом розшифрувати

здiйснену долю; та поки вона складається, жодна фортуна, повiрте менi, не

схожа з тими чесними детективними романчиками, при читаннi яких треба лишень

не пропустити той чи iнший путiвний натяк. В юностi я навiть надибав

французьке оповiданнячко оцього штибу, в якому навiднi деталi були

надрукованi курсивом; та не так дiє Мак-Фатум - навiть якщо й розумiєш iз

ляком деякi темнi натяки й знаки.

Наприклад: я не мiг би присягнутись, що в одному випадку, незадовго до

середньозахiдної частини нашої поїздки або насампочатку цього етапу, їй не

вдалось повiдомити дещось невiдомому чоловiку або невiдомим людям, або ж

якось сполучитися з ним або з ними. Ми щойно зупинились при бензиновiй

станцiї пiд знаком Пегаса, й, вислизнувши з машини, вона зникла десь за

гаражем, адже пiднятий капот, пiд який я зазирнув, стежачи за манiпуляцiями

механiка, сховав її на мить вiд мого погляду. Не бачачи її, та будучи в

погiдному настрої, я тiльки похитав доброю головою, хоч, строго кажучи,

вiдвiдини публiчних виходкiв були цiлком забороненi, адже я iнстинктивно

вiдчував, що виходки - як i телефони - являли собою з непрозорої для мене

причини тi гострi пункти, за якi тканина моєї долi мала схильнiсть

чiплятись. В кожного є такi роковi предмети або явища, - в одному разi

повторюваний ландшафт, в iншому - цифри, якi боги ретельно пiдбирають для

того, щоб спричинити значнi для нас подiї: тут Джон завжди спотикнеться; там

завжди розiб'ється серце Дженнi.

Отже, машину мою обслужили, i я вiд'їхав вiд бензоколонок, щоб дати

мiсце розвiзнiй вантажiвцi - й тут зростаючий об'єм її вiдсутностi почав

гнiтити мене в сiрому безлюддi вiтряного дня. Не в перший раз i не в

останнiй зорив я з таким бляклим неспокоєм на нерухомi дрiбницi, якi нiби

дивуються (подiбно дозвiльним селюкам), що потрапили в поле зору

заклопотаного мандрiвника: це темно-зелене вiдро для викидiв, цi густо-чорнi

з бiлим боком шини на продаж, цi жовтi бляшанки з машинним мастилом, цей

рум'яний холодильник з рiзними напоями, цi чотири, п'ять... сiм порожнiх

пляшок в дерев'яних клiтках ящика, вигляд якого нагадував не зовсiм

заповнену хрестословицю, ця комаха, що терпляче лiзе по внутрiшнiй сторонi

вiкна в ремонтнiй конторi... Радiомузика лунала з її вiдкритих дверей, i

через те, що ритм не був синхронiзований з колиханням та iншими рухами

вiтром пожвавленої рослинностi, - робилось враження старого видового фiльму,

який живе власним життям, мiж тим як пiанiно або скрипка йде вслiд за

музичною лiнiєю, що є поза сферою трепiткої квiтки або хитливої гiлки.

Вiдлуння останнiх ридань Шарлотти безглуздим чином потнуло мене, коли, в

сукнi, колиханiй не в лад з музикою, Лолiта вибiгла з зовсiм нежданого боку.

Виявилось, що клозет був зайнятий, i вона перейшла за поперечну вулицю до

наступного гаража - пiд знаком Мушлi. Там надпис казав: "Ми пишаємось нашими

туалетними кiмнатами, так само чистими, як у вас вдома. Картки з уже

наклеєними марками приготованi для ваших коментарiв". Але виходок був без

карток, без мила, без будь-чого. Без коментарiв.

Того дня чи наступного, пiсля доволi нудного просування повз дiлянки

щiльно засiяної землi, ми докотились до чарiвливого мiстечка Касбiм i при

в'їздi в нього зупинились на нiч в мотелi "Каштановий Двiр": гарнi

будиночки, барвний газон, каштани, яблуня, стара гойдалка - й дивовижний

захiд сонця, на який зморене дитя навiть не глянуло. Їй хтiлось проїхати

через Касбiм, тому що вiн був лише за тридцять миль на пiвнiч вiд її рiдного

мiста, та наступного ранку, вона нiбито втратила всяку цiкавiсть до того,

щоб поглянути на тротуар, де грала в класи п'ять рокiв тому. З очевидних

причин я побоювався цiєї побiчної поїздки, хоч ми i домовились не звертати

на себе увагу - не виходити з машини й не вiдвiдувати старих її друзiв. Тому

мене потiшило, що вона скасувала свiй проект, та моє полегшення ятрила

думка, що якби вона вiдчувала, що я досi перебуваю в тогорiчному жаху вiд

ностальгiчних можливостей Пiскi, то так легко б вiд нього не вiдмовилась.

Коли я згадав про це з зiтханням, вона зiтхнула також, i тужливо сказала, що

"кисло" ся почуває - а тому зазначила, що зостанеться в лiжку з купою

iлюстрованих журналiв, i що пiсля ленчу, якщо їй буде краще, поїдемо далi,

вже прямо на захiд. Маю сказати, що вона була дуже нiжною й млосною та що їй

"нестямно баглося" свiжих фруктiв, отже я вирiшив пiти в центр Касбiма за

якоюсь смачною пiкнiковою поживою. Наш крихiтний котедж стояв на лiсистiй

вершинi пагорба: з вiконця виднiла дорога, що звивисто йшла вниз i за тим

тягнулась прямою, як продiл, рисою мiж двома рядами каштанiв до чудовного

мiстечка, яке здавалось навдивовижу чiтким та ляльковим в чистiй вранiшнiй

далинi; можна було побачити ельфоподiбну дiвчинку на бабкоподiбному

велосипедi й поряд непропорцiйно великого пса - все це так ясно-ясно, як тi

прочани та мули, чиє просування вгору по звивистим, блiдим як вiск, дорогам

бачиш на старих картинах з синюватими горбами та червоними людьми. Маю

європейський поклик до пiшого просування, коли є можливiсть забути авто, й

тому я не поспiшаючи став спускатись по дорозi й за деякий час стрiнув

обiцяну велосипедистку - яка, втiм, постала негарною, пухлявенькою дiвчинкою

з косицями, в супроводi величного сенбернара з очницями мов велетнi бархатнi

фiалки. В Касбiмi дуже старий перукар дуже погано пiдстриг мене: вiн все

торочив про якогось свого сина-бейсболiста й на кожну губну приголосну

плював менi в шию. Час вiд часу вiн витирав окуляри об моє покривало або

переривав роботу дряхло-скрегiтливих ножицiв, щоб демонструвати пожовклi

газетнi вирiзки; я звертав на це так мало уваги, що був просто

приголомшений, коли вiн нарештi вказав на обрамовану фотографiю посеред

старих потьмянiлих пляшечок, i я зрозумiв, що зображений на нiй вусатий

молодий спортсмен ось уже тридцять рокiв як мертвий.

Я випив чашку кави, гарячої та несмачної, купив кетяг бананiв для моєї

мавпочки й провiв ще хвилин десять у харчовiй крамницi. Збiгло лиш пiвтори

десь години, - й ось крихiтний пiлiгрим Гум-Гум з'явився знов на дорозi, що

вела назад до Каштанового Двору.

Дiвчинка, бачена мною на шляху до мiста, тепер зникла за громаддям

бiлизни, помагаючи прибирати кабiнки кривому телепню, чия велика голова й

грубi риси нагадували менi так званого "бертольда", одного з типiв

iталiйського балагана. Було на нашому Каштановому Кряжi з дюжину цих

будиночкiв, розпадисто й зглядно розташованих серед рясної зеленi. Зараз,

опiвднi, бiльшiсть з них, пiд фiнальний грюк своїх пружних, самозахляпливих

дверей, вже збулась пожильцiв. Древня, зовсiм висохла вiд старостi, пара в

автi зовсiм нової конструкцiї обережно виповзла з одного з сумiжних з кожним

котеджем гаражiв; з iншого такого ж гаражика доволi непристойно стирчав

червоний перед спортивної машини; а ближче до нашого котеджу, красивий,

мiцно збудований молодик з чорним коком i синiми очима складав у шарабанний

автомобiль портативний холодильник. Чомусь вiн подивився на мене з непевним

посмiхом. Насупроти, посеред газону, пiд гiллястою тiнню пишних дерев, вже

знайомий менi сенбернар сторожив велосипед своєї господинi, а поряд вагiтна

молодиця, всадивши зацiпенiле вiд блаженства немовля на гойдалку,

поколихувала його, натомiсть ревнивий малюк рокiв двох або трьох все заважав

їй, прагнучи штовхнути або потягнути дошку гойдалки; скiнчилось тим, що

дошка збила його з нiг, i вiн заревiв, лежачи навзнаки на травичцi, а мати й

далi нiжно всмiхалась нi тому нi iншому з народжених уже дiтей. Я пригадую

так ясно цi дрiбнi деталi тому, ймовiрно, що менi довелось так ґрунтовно

перевiрити свої враження за деяку вже мить; та й крiм того, щось у менi

залишалось напоготовi з самого того жахливого вечора в Бердслеї. Я тепер не

давав розрадити себе доброму настроєвi, призведеному прогулянкою, - вiтерцю

раннього лiта, що обвiвав менi потилицю, пружинистому скрипу сирої жорстви

пiд ногою, ласому шматочку, висмоктаному нарештi з дуплястого зуба й навiть

комфортабельнiй важкостi покупок, якi, втiм, менi не годилося б носити через

серцеву недугу; та навiть нещасний цей насос мiй орудив, здавалось, рiвно, i

я вiдчув себе adolori d'amoureuse langueur, коли нарештi добрiв до котеджу,

де залишив мою Долорес.

На мiй подив я знайшов її вдягненою. Вона сидiла на краю лiжка в синiх

полотняних штанах i вчорашнiй майцi й дивилась на мене, нiби не зовсiм

упiзнавала. М'який обрис її маленьких грудей був вiдверто пiдкреслений, анiж

прихований, бганiстю трикотажної тканини, й ця вiдвертiсть одразу збурила

мене. Вона ще не купалась, одначе, встигла пофарбити губи, замазавши якимсь

чином свої великi переднi зуби - вони лиснiли як вином облита слонова кiстка

або рожеватi покернi фiшки. I ось, вона так сидiла, зронивши на колiна

сплетенi руки, вся начинена чимось яскравим i диявольським, не маючим геть

нiякого вiдношення до мене.

Я поклав на стiл свiй тяжкий паперовий торбець i кiлька секунд стояв,

просуваючи погляд з її сандалiв i голих щиколоток до блаженно-глупого її

обличчя i знову на цi грiшнi нiжки.

"Ти виходила", сказав я (сандалi брудно облiпила жорства).

"Я щойно пiднялась", вiдповiла вона й додала(перехопивши мiй униз

спрямований погляд): "Я на хвилиночку вийшла - хотiла подивитись, чи йдеш

ти".

Вiдчула банани й розкрутила тiло по напрямку до столу.

Чи мiг я пiдозрювати щось напевно? Звичайно, не мiг, та цi мутнi,

мрiйливi очi, це дивне тепло, яке йшло з неї... Я нiчого не сказав, тiльки

подивився на стежку, що так чiтко в'юнчилась в рамi вiкна: всякий, хто

захотiв би скористатись моєю довiрою, знайшов би в цьому вiкнi пречудовий

пункт спостереження. З розбурханим апетитом Лолiта взялася за фрукти. Раптом

менi згадалась догiдлива посмiшка типа з сусiднього котеджу. Я вискочив на

двiр. Усi авта вiдбули, крiм його шарабану, туди влiзала його вагiтна молода

дружина зi своїм малюком та iншою бiльш або менш якiсною дитиною.

"В чому рiч, де ти пiшов?" закричала Лолiта з-вiд ґанку.

Я нiчого не сказав. Я вштовхнув її, таку м'якеньку, знову в кiмнату, й

пiшов за нею. Я зiрвав з неї майку. Пiд трiск застiбки-блискавки я зiдрав

решту. Я вмить роззув її. Нестямно я став переслiдувати тiнь її зради; та

слiд, по котрому я мчав, надто був слабкий, щоб можна було його вiдрiзнити

вiд фантазiї навiженого.

17.

Гладiй Гастон, украй химеризований, проте любив робити подарунки -

дарунки також трiшки надзвичайнi або принаймнi незвичнi, на його примхливий

смак. Помiтивши якось, що зламалась моя скриня для шахiв, вiн наступного ж

ранку прислав менi, з одним зi своїх катамiтикiв, мiдний ларець: по всьому

дашку його йшов складний схiдний вiзерунок, i вiн вельми надiйно замикався

на ключ. Менi було досить одного погляду, щоб упiзнати в ньому дешеву

шкатулку для грошей, що зветься "луїзетта", котру мимохiдь купуєш де-небудь

в Малазi чи в Алжирi та з котрою потiм не знаєш потiм, що робити. Шкатулка

виявилась надто пласкою для моїх громiздких шахiв, та я її зберiг - для

зовсiм iншої потреби.

Бажаючи розiрвати мереживо долi, яке, як я смутно вiдчував, обплутувало

мене, я вирiшив (попри неприховану досаду Лолiти) провести зайву нiч у

Каштанових Котеджах. Остаточно вже прокинувшись на четверту годину ранку, я

впевнився, що дiвчинка ще спить (розкривши рота, неначе сумливо вдивляючись

у безтямне дивацьке життя, яке ми все ж збудували для неї так-сяк), i що

дорогоцiнний вмiст "луїзетти" в безпецi. Там, дбайливо загорнутий в бiлий

вовняний шарф, перебував кишеньковий пiстолет: калiбр - нуль тридцять два,

вмiст - вiсiм набоїв, довжина - близько одної дев'ятої росту Лолiти, держиця

- горiхова в клiтину, сталева вiддiлка - цiлком воронована. Я його

успадкував вiд покiйного Гарольда Гейза разом з каталогом, де в одному

мiсцi, з безтурботним невiглаством, зазначалось: "так саме добре корисний по

вiдношенню до будинку i автомобiля, як i до особи". Вiн був у шухлядi,

готовий до негайного застосування щодо особи чи осiб; курок був цiлком

зведений, та "рухомий запiр" був на запобiжнику задля протидiї ненавмисному

спуску. Не слiд забувати, що пiстолет є фрейдистичний символ центральної

правiтцiвської кiнцiвки.

Мене тепер тiшило, що вiн у мене з собою, - й особливо тiшило те, що я

навчився ним користуватись два роки тому, в сосняку бiля мого й

шарлоттиного, схожого на пiсковий годинник, озера. Фарло, з яким я ходив по

цьому глухому лiсу, стрiляв досконало: йому вдалось поцiлити з кольта в

колiбрi, хоч треба сказати, що в сенсi трофея залишилось вiд пташки небагато

- лишень купка райдужного пуху. Огрядний екс-полiцiянт, на прiзвище

Крестовський, котрий в двадцятих роках спритно застрелив двох збiглих

арештантiв, раз якось приєднався до нас i наповнив ягдташ мiнiатюрним дятлом

- вбитим, до речi, в таку пору року, коли полювання було цiлком заборонене.

В порiвняннi з цими завзятими стрiльцями я, звичайно, був новачок i все

хибив, ба зате iншого разу, коли я ходив один, менi пощастило поранити

бiлку. "Лежи, лежи", шепнув я моєму портативно-компактному камратковi, й

випив за його здоров'я ковток джинанаса.

18.

Читач тепер має забути Каштани та Кольти, щоб прослiдувати за нами далi

на захiд. Найближчi днi були позначенi рядом сильних гроз - або, можливо,

одна й та сама гроза просувалась через усю країну важкими жаб'ячими

скачками, й ми так само не здатнi були її струсити, як сищика Траппа: адже

саме в цi днi передi мною постала загадка Ацтеково-Червоного Яка з вiдкидним

верхом, яка цiлком затулила собою тему лолiтчиних коханцiв.

Цiкаво! Я, котрий ревнував її до кожного стрiчного хлопчака, - дивно,

як я неправильно тлумачив указiвки рока! Можливо, що за зиму мою обачнiсть

приспала скромна поведiнка Лолiти; та в усякому разi навiть божевiльний

либонь не був би таким дурним, щоб припустити, що якийсь Гумберт Другий

шпарко женеться за Гумбертом Першим та його нiмфеткою, пiд акомпанемент

зевсових потiшних вогнiв, через великi й вельми незгляднi рiвнини. В мене

тому й з'явилася здогадка, що вишневий Як, що був миля за милею на

дискретнiй вiдстанi вiд нас, керований був сищиком, котрого якийсь

дозвiльний клопотун найняв з метою встановити, що саме робить Гумберт

Гумберт зi своєю малолiтньою пасербицею. Як бува зi мною в перiоди

електричних коливань в атмосферi та потрiскуючих блискавиць, мене гнiтили

галюцинацiї. Припускаю, що це було щось суттєвiше за галюцинацiї. Менi

невiдомо, який дурман вона чи вiн поклали в мiй джин, та вiн погано подiяв,

i вночi я чiтко почув легкий стук у дверi котеджу; я розчахнув їх i водночас

помiтив, що я зовсiм голий i що на порозi стоїть, блiдо мерехтячи в

просоченому дощем мороцi, чоловiк, який тримає перед обличчям маску,

зображаючу Чiна, гротескового детектива з випнутим пiдборiддям, пригоди

якого друкувалися в комiксах. Вiн видав глухе реготання й утiк; я ж,

хитаючись, вернувся до лiжка й одразу заснув знову, - i як не дивно, менi й

досi не ясно, чи була це дiйснiсть чи дурманом викликане видiння. Втiм, я

вiдтодi досконально вивчив особливий гумор Траппа, й це менi здається доволi

правдоподiбним його зразком. О, як це було грубо задумано й конче безжально!

Якийсь комерсант, думаю, заробляв на тому, що продавав цi маски популярних

почвар i йолопiв. Адже помiтив я наступного дня, як два хлопчини рились в

смiтнику й примiряли машкару Чiна? Збiжнiсть? Результат метеорологiчних

умов?

Будучи вбивцею, маючим разючу, але нерiвну, норовисту пам'ять, не можу

вам сказати, милостивi мосьпанi та панове, з якого саме дня я знав

достовiрно, що за нами рушить вишневий Як з вiдкидним верхом. Проте пам'ятаю

той перший раз, коли я зовсiм ясно побачив його водiя. Якось надвечiр я

повiльно їхав крiзь струмливу зливу, весь час бачачи червоний привид, який

танув i трiпотiв вiд сластолюбства в мене в боковому люстерку. Та ось шумний

потiк полегшав, застукав дрiбно, а там i зовсiм урвався. Продершись крiзь

хмари, слiпуче сонце хльостонуло по всьому шосе; менi захтiлось купити чорнi

окуляри, i я зупинився при бензозаправному пунктi. Те, що вiдбувалось,

здавалось менi хворобою, злоякiсною пухлиною, проти якої нiчого не можна

було вдiяти, а тому я змислив попросту iгнорувати нашого зимнокрового

переслiдувача, який в закритому виглядi, зупинився трохи позаду нас, при

якiйсь кав'ярнi чи барi з лайдацькою назвою: "ТУРНЮРИ", а нижче: "Потанцюйте

тур з Нюрою". Машину мою напоїли, i я вiдправився в контору, щоб купити

окуляри й заплатити за бензин. Пiдписуючи "путiвний" чек, я спробував

зрозумiти, в якому мiсцi знаходжусь, i випадково визирнув у вiкно. Там я

побачив щось жахливе. Мужчина з широкою спиною, лисуватий, в бежевому

спортивному пiджаку й темнобрунатних штанах, слухав, що повiдомляла йому

Лолiта, яка, висунувшись з нашого воза, казала дуже швидко й при цьому

махала вгору й униз рукою з розчепiреними пальцями, як бувало, коли йшлося

про щось серйозне та невiдкладне. Мене особливо вразила - вразила з болючою

силою - якась велемовна свобода її поведiнки, яку менi важко змалювати, та

це було так, нiби вони знали одне одного давно, бiльше мiсяця, може. За тим

я побачив, як вiн пошкрябав щоку, кивнув, повернувся й пiшов назад до своєї

машини - широкої будови, доволi кремезний добродiй мого вiку, дещо схожий на

покiйного Густава Траппа, швейцарського кузена мого батька, з такимож, як у

дядька Густава, рiвно засмаглим обличчям, бiльш округлим, нiж моє,

пiдстриженими темними вусиками й дегенеративним ротом у виглядi рожевого

пуп'янка. Лолiта вивчала дорожню мапу, коли я вернув до воза.

"Про що питав тебе цей ланець, Лолiто?"

"Який ланець? Ах - той. Ах, не знаю. Питав, чи є в мене мапа. Заблукав,

певно".

Ми поїхали далi, i я сказав:

"Тепер послухай, Лолiто. Не знаю, чи ти брешеш менi чи нi, й не знаю,

чи з'їхала ти з розуму або нi, з розуму, й менi однаково на цю хвилину; та

цей добродiй їхав за нами весь день, i я вчора бачив його вiз в нас у

заїздi, i я маю пiдозру, що це полiцiйний агент. Тобi добре вiдомо, що

трапиться й куди тебе вiдправлять, якщо полiцiя винюхає щось. А тепер скажи

абсолютно точно, що вiн сказав i що ти вiдповiла йому".

Вона засмiялась.

"Якщо вiн дiйсно полiцiант", вiдповiла вона верескливо, та доволi

розумно, "то дурнiше за все було б показати йому, що ми перелякались.

Iгноруй його, татку".

"Вiн спитав тебе, куди ми їдемо?"

"Ет, це вiн вже сам знає!" (глузлива вiдповiдь).

"В усякому разi", сказав я, вiдступаючи, "я тепер побачив його пику.

Красою вiн не вiдрiзняється. Мiж iншим, вiн дуже схожий на мого двоюрiдного

стрия, на прiзвище Трапп".

"Може вiн i є Трапп. На твоєму мiсцi я б - ах, диви, всi дев'ятки

перетворюються в наступну тисячу. Коли я була зовсiм маленька", несподiвано

сказала вона, вказуючи на одометр, "я була впевнена, що нулi зупиняться й

перетворяться знов на дев'ятки, якщо мама погодиться дати заднiй хiд".

Вперше, здається, вона так невмисно пригадувала догумбертiвське

дитинство; можливо, що сцена навчила її таким реплiкам. Цiлком мовчазно ми

рушили далi. Погоня щезла.

Та вже наступного дня, як бiль рокової недуги, який повертається мiрою

того, як слабнуть i морфiй i надiя, вiн знову з'явився за нами, цей гладкий

червоний звiр. Проїзду на шосе того дня було мало; нiхто нiкого не обганяв,

i нiхто не стремiв затиснутись мiж нашим скромним синеньким возом та його

державною червонотiнню: пустун чародiй нiби заворожив iнтервал, встановив

зону, сама точнiсть i стiйкiсть якої таїли в собi щось криштальне i майже

художнє. Наш переслiдувач, з цими набитими ватою плiчми й дядечковими

вусиками, нагадував манекен у вiтринi, його авто рухалось, здавалось, тiльки

тому, що невидний i нечутний шовковистий канат з'єднує його з нашим убогим

седанчиком. Ми були геть слабкiшими, нiж його розкiшно-лакований Як, отже

навiть i не дужилися збутись його. O lente currite, noctis equi! Тихо

бiжiть, нiчнi дракони! Ми брали довго-крутий узвiз i котилися знов пiд гору.

Ми слухались вказiвок дозволеної швидкостi. Ми давали можливiсть перейти -

до наступного класу - дiтям. Ми плавними порухами керма вiдтворювали чорнi

закорячини на жовтих щитах, що попереджали нас про закрут; i де б ми не

проїжджали, зачарований iнтервал i далi незмiнно плинув за нами математичним

мiражем, шосейним дублiкатом чарiвного килима. I весь час я вiдчував якусь

малу iндивiдуальну пожежу праворуч вiд мене: її зрадiле око, її палаючу

щоку.

Керуючий рухом полiцiянт, у пеклi так i сяк схрещуваних вулиць, на

тридцять по четвертiй опiвднi, при в'їздi в фабричне мiсто, став тiєю дланню

фортуни, яка розпорошила наслання. Вiн поманив мене, наказуючи зупинитись, i

за тим тiєю ж рукою вiдрiзав шлях моїй тiнi. Довга отара возiв зрушилась i

поїхала поперечною вулицею, мiж Яком i мною. Я далеко вимчав, - i за тим

спритно звернув у боковий провулок. Горобець знизився з величезною дрiбкою

хлiба, був атакований iншим i загубив дрiбку.

Коли пiсля кiлькох хмурних зупинок й умисних петлянь, я вернув на шосе,

моєї тiнi нiде не було видно.

Лолiта презирливо фуркнула й вiдказала: "Якщо вiн сищик, як було глупо

його збутись".

"Менi тепер становище бачиться в iншому свiтлi", - вiдповiв я.

"Ти перевiрив би своє... свiтлосприйняття... якби зостався в контактi з

ним, мiй коштовний татко", проказала Лолiта, звиваючись у кiльцях власного

сарказму.

"Який-бо ти пiдлий", додала вона звичайним голосом.

Ми провели похмуру нiч у прегидкому мотелi пiд широкошумним дощем, i

прямо-таки допотопних перунах, якi без упину гримiли над нами.

"Я не панi й не люблю громовиць", дивно висловилась Лолiта, припавши до

мене, нажаль, тому тiльки, що хворобливо лякалась гроз.

Ранковий снiданок ми їли в мiстi Ана, нас. 1001 ос.

"Судячи з одиницi", зазначив я, "наш кабанятко вже тут ось".

"Твiй гумор", сказала Лолiта, "є досить вельмипотiшний, дорогоцiнний

татко".

На той час ми вже доїхали до полинного степу, i я був нагороджений

парою днинок прекрасного спокою (йолопе, казав я собi, адже все добре, ця

тяжкiсть спричинена просто застряглими газами); i незабаром прямокутнi

узвишшя вiдiйшли перед справжнiми горами, i в потрiбний час ми в'їхали в

мiстечко Уейс.

Та ось бiда! Якась вiдбулась плутанина, вона свого часу погано

прочитала дату в путiвнику, i Пляски в Чарiвнiй Яскинi давно скiнчились!

Вона, втiм, взяла це стоїчно, - й коли виявилось, що в курортнуватому Уейсi

є лiтнiй театр i що гастрольний сезон у розпалi, нас, природно, посунуло

туди - одного прекрасного вечора в серединi червня.

Не можу, нажаль, переповiсти вам сюжет п'єси, якою нас пригостили. Щось

вельми дрiб'язкове, з претензiйними свiтловими ефектами, що зображали

блискавку, й посередньою акторкою в головнiй ролi. Єдина вподобана мною

деталь була гiрлянда з семи маленьких грацiй, бiльш або менш застиглих на

сценi - сiм очманiлих, знадливо пофарбованих, голоруких, голоногих дiвчаток

шкiльного вiку, в кольоровiм серпанку, яких завербували на мiсцi (судячи по

спалахам пристрасного хвилювання там i тут в залi): їм треба було зображати

живу веселку, яка стояла протягом всiєї останньої дiї й, доволi дражливим

чином, потроху танула за безлiччю послiдовних вуалей. Я подумав, пригадую,

що цю iдею "веселки з дiтей" Клер Куїльтi та Вiвiан Дамор-Блок поцупили в

Джойса, - й також пам'ятаю, що два кольори цiєї веселки були представленi

болiсно-звабними iстотами: оранжева без упину юрзала на осяянiй сценi, а

смарагдова, за хвилину придивившись до чорної тьми глядацької зали, де ми,

незворушнi, сидiли, раптом всмiхнулась матерi або покровителю.

Як тiльки завершилось, i навкруг гримнули оплески (звук, що нестерпно

дiє на мої нерви), я взявсь тягнути й штовхати Лолiту до виходу, адже менi

не терпiлось чимдуж вивiльнити моє цiлком зрозумiле любовне збудження в

надiйнiй тишi нашого неоно-блакитного котеджу пiд зорями здивованої ночi: я

завжди стверджую, що природу подивляє те, що їй доводиться бачити крiзь

вiкна. Проте, Лолiта забарилась, в рожевому зацiпенiннi зiщуливши втiшенi

очi; бачення настiльки затулило в нiй всi iншi почуття, що її безвольнi руки

ледве сходились долонями, хоч вона й аплодувала машинально далi. Менi й

ранiш траплялось позирати в дiтей екстаз такого роду, та це була, чорт

забирай, зовсiм особлива дитина, яка близькозоро спрямувала сяючий погляд на

далеку рампу - при якiй я мигцем помiтив обох авторiв п'єси, або радше

тiльки їх загальнi обриси: мужчину в смокiнгу й незвичайно високу брюнетку з

оголеними плечима та яструбиним профiлем.

"Ти знову, нице бидло, пошкодив мою п'ясть", проказала тоненьким

голосом Лолiта, сiдаючи в авто поруч зi мною.

"Ах, вибач менi, моя люба - моя люба ультрафiалко", сказав я, марно

прагнучи вхопити її за лiкоть; i я додав, бажаючи перемiнити розмову -

перемiнити прицiл долi, мiй боже, мiй боже: "Вiвiан - дуже цiкава дама. Я

майже певний, що ми її бачили вчора, коли обiдали в Ананасi".

"Iнодi ти просто огидливий бовдур", сказала Лолiта. "По-перше, Вiвiан -

автор; авторка - це Клер; по-друге, їй сорок рокiв, вона замiжня, й у неї

негритянська кров".

"А я-бо думав", вiв далi я, нiжно кепкуючи з неї, "я-бо думав, що

Куїльтi твоя колишня пасiя - пам'ятаєш, про нього йшлося в милому Рамзделi,

в тi днi, коли ти кохала мене?"

"Що?", вiдказала Лолiта, напружено приндячись, "Рамздельський старий

дантист? Ти мене, певно, плутаєш з якоюсь iншою легкою на передок штучкою".

I я подумав собi, як оцi штучки все, все забувають, мiж тим як ми,

старi шанувальники їх, здригаємось над кожним завiтним вершком їх

нiмфетства...

19.

З Лолiтчиного вiдома та схвалення я перед вiд'їздом звелiв

бердслейському поштмайстру надсилати нашi листи до запитання спершу в Уейс,

а пiсля п'ятнадцятого червня в Ельфiнстон. Наступного ранку ми вiдвiдали

Уейський Поштамт, де нам довелось чекати в короткому, але неквапливому

хвостi. Безтурботна Лолiта стала вивчати фотографiї шахраїв, виставленi в

простiнку. Красень Анатолiй Брянський, вiн же Тонi Браун, вiн же Антонi

Брiан, очi - карi, колiр обличчя - блiдий, розшукувався полiцiєю по

звинуваченню в викраденнi дитини. Faux pas лiтнього пана з сумними очима

було в тому, що вiн ошукав поштове вiдомство, а крiм того - нiби цього не

було достатньо - вiн терпiв на невилiковну деформацiю ступнiв. Насуплений

Суллiван подавався з попередженням: вiрогiдно, озброєний i має уважатись

надзвичайно загрозливим. Якщо ви бажаєте зробити з моєї книги фiльм,

пропоную такий трюк: поки я розглядаю цi фотографiї, одна з них тихцем

перетворюється в моє обличчя. А ще була захватана свiтлина Зниклої Дiвчинки:

чотирнадцять рокiв, спiдниця в клiтину й, до рими, торбина, звертатись до

шерiфа Фiшера, Фiшерiфа, Фiшерима.

Не пригадую листiв, адресованих менi; що ж стосується Доллi, прийшов її

шкiльний вiдгук, а крiм того - їй був лист в дуже незвичному, дуже довгому

конвертi. Я цей лист без коливань вiдкрив i з ним ознайомився. Проте,

помiтивши, з якою байдужiстю дiвчинка рушила до газетного кiоску при виходi,

я вивiв, що мої дiї добре нею передбаченi.

"Доллi - Ло! Ну ось - п'єса пройшла з величезним успiхом. Усi три пси

лежали спокiйно - їм, вочевидь, вкапнула щось наша люба докторка. Лiнда, яка

замiстила тебе, знала роль на зубок, грала чудово, поєднуючи жвавiсть iз

витримкою, та даремно ми в нiй шукали б твою чутливiсть, твою невимушену

наснагу, чарування моєї - i авторської - Дiани; втiм, автор цього разу не

прийшов аплодувати нам, а неймовiрна гроза на дворi дещо заглушила наш

скромний "грiм за сценою". Ах, мiй боже, як плине життя! Тепер, коли все

скiнчилося - школа, спектакль, моя iсторiя з Роєм, вагiтнiсть мами (нажаль,

дитина довго не прожила), все це здається таким колишнiм, хоча насправдi я

все ще вiдчуваю лоскiт гриму на обличчi.

По снiданку мене вiдвозять у Новий Йорк, i навряд чи менi вдасться так

влаштуватися, щоб не їхати з батьками в Європу. Маю для тебе ще гiршу

вiстку, Доллi-Ло! Не знаю, чи вернешся ти в Бердслей, та якщо вернешся,

мене, можливо, там не буде. Про один мiй роман ти знаєш, про iнший ти тiльки

думаєш, що знаєш - та хоч би там як, мiй батько втрутився й хоче, щоб я

поїхала вчитись у Париж на один рiк, поки вiн сам буде там, адже я

удостоїлась фулбрайтiвської стипендiї.

Як i очiкувалось, бiдний поет збився в третiй сценi, в тому мiсцi, де я

завше спотикалась - на цих кепських вiршах. Пам'ятаєш?

Хай скаже озеро коханцевi хiмени

Що взять: нудьгу, чи зраду - тиху, чемну.

Я тут пiдкреслила спотички. Завидна тиша!

Та веди себе добре, дiвчинонько! Твiй поет шле найщирiший привiт тобi i

вельми ґречний привiт твоєму батечку.

Твоя Мона.

P.S. Через тi справи, якi я усправила i в якi мiй батько втрутився, так

сталось, що моя кореспонденцiя суворо контролюється. Тому зачекай з

вiдповiддю, поки я не напишу тобi з Європи".

Цього вона, вочевидь, нiколи не зробила. Тим краще. Її лист мiстив у

собi якiсь мерзеннi натяки, в яких менi тепер надто сутужно копирсатись. Я

його знайшов через тривалий час мiж сторiнками одного з наших путiвникiв i

цитую його тут просто як документацiю. Я його прочитав двiчi.

Пiднявши голову, я мав намiр - Ось маєш - нема Дiани! Поки я перебував

пiд чарами Мони, Лолiта знизала плечима й зникла. "Ви часом не помiтили -"

звернувся я до горбаня, який пiдмiтав пiдлогу при виходi. Звичайно, помiтив.

Старий блудник. За його думкою, вона когось побачила назовнi й вискочила. Я

вискочив також. Зупинився на панелi, та її там не було. Побiг далi. Знову

став. Отже - сталося. Щезла навiки.

В наступнi роки я часто питав себе, чому вона дiйсно не щезла навiки в

той день. Чи став затримною силою її новий лiтнiй гардероб, що був у мене в

замкненому автi? Або, можливо, не дозрiла якась частинка загального плану?

Або, ще простiш: якось-бо я мiг ще знадобитись для доставки в Ельфiнстон

(вiн i був таємним кiнцевим пунктом). Проте, на ту хвилину я, згадую, не мав

сумнiву в тому, що вона кинула мене назавжди. Не схильнi до вiдповiдi

лiлуватi гори, що пiвколом охопили мiсто, немов повнились Лолiтами, що вони

часто дихали, дерлись, перечiплювались, реготали, все хутчiш дихали, що вони

розчинялись в легкому туманi. Велетна перша лiтера мiста, складена з бiлих

каменiв на вислому схилi, здавалась iнiцiалом мого жаху.

Нова, прекрасна будiвля поштамту, з якої я щойно вибiг, стояла межи ще

не розбудженим кiнематографом та змовницькою групою тополь. Була дев'ята

година ранку - за часом гiрської зони. Вулиця називалась Головною. Я йшов по

синьому її боку, вдивляючись у протилежний: його вже зачарував та оздобив

один з тих крихких ранкiв на початку лiта, в яких є i спалахи скла там i тут

i щось на зразок загального коливання й майже запаморочної знемоги перед

перспективою нестерпно спекотного пiвдня. Перетнувши вулицю, я став блукати

й наче перегортати вивiски довгого ряду домiв: Аптека, Нерухоме Майно, Моди,

Автовi частини, Кав'ярня, Спортивнi Товари, Нерухоме Майно, Меблi,

Електроприлади, Телеграф, Фарбувальня, Бакалiйна. Ах, патрульнику,

патрульнику, моя дочка втекла... Змовившись iз сищиком! Закохавшись в

шантажиста! Скориставшись моєю повною безпораднiстю! Я обговорював з собою

питання, чи не заговорити з одним з нечисленних пiшоходiв. Вiдмовився вiд

цiєї думки. Посидiв у запаркованому возi. Пiшов оглядати мiський сад на

тiньовiй сторонi. Вернувся до Мод i Автових частин. Сказав собi, з шаленим

спалахом сарказму - un ricanement - що треба бути безтямним, щоби її в

чомусь пiдозрювати, що вона от-от з'явиться...

З'явилась.

Я рвiйно обернувся й струснув з вилоги руку, яку вона на неї поклала з

боязким i глупим усмiхом.

"Сiдай в машину", сказав я.

Послухалась; я-бо далi ходив назад i вперед по тротуару, долаючи

невимовнi думки й силячись вiднайти який-небудь спосiб пiдступитись до

зрадницi.

Трохи згодом, вона вийшла з авта й долучилась до мене. Прислухаючись

крiзь муляву, я поступово настроїв приймач Ел-О.

Вочевидь, вона пояснювала менi, що спiткала знайому дiвчинку.

"Насправдi? Кого ж саме?"

"Дiвчинку з Бердслея".

"Гаразд. Я знаю iмена всiх твоїх спокласниць. Почнемо з початку: Алiса

Адамс?"

"Нi - не з того класу".

"Гаразд. Я маю з собою повний перелiк учениць твоєї школи. Iм'я, будь

ласка".

"Вона не вчилась у нас. Просто жила в мiстi".

"Гаразд. Я прихопив з собою i бердслейську адресну книгу. Ми в нiй

знайдемо всiх Браунiв i Смiтiв".

"Я знаю тiльки її перше iм'я".

"Мерi чи Дженнi?"

"Нi - Доллi, як я".

"Значить, безвихiдь (дзеркало, об яке розбиваєш нiс). Гаразд. Спробуємо

зараз iнакше. Тебе не було двадцять вiсiм хвилин. Що робили обидвi Доллi?"

"Ми зайшли до молочного бару".

"Й ви замовили там - ?"

"Ах, просто по кока-колi".

"Дивись, Доллi! Ми, знаєш, можемо перевiрити".

"В усякому разi, вона випила кока-колу, а я - склянку води!"

"Гаразд. Це он там, може?"

"Ну, так".

"Гаразд. Пiдемо. Допитаємо сифонника".

"Пожди трохи. Я не певна, це можливо було трохи далi - в-сам-раз за

рогом".

"Байдуже. Зайдемо наразi сюди. Заходь, будь ласка. Тепер поглянемо (я

розкрив телефонну книгу, прикрiплену ланцюгом до пюпiтра). Добре-с. Шляхетне

похоронне бюро. Нi, рано. Ах, от: Аптека й молочнi бари: один в Гiрничому

Провулку, iнший - ось цей, аптечний магазин Ларкiна, й ще два. Й це все, що

Уейс, або принаймнi його торговий квартал, може нам запропонувати в сенсi

газованих вод i морозива. Що ж, нам доведеться вiдвiдати їх усi".

"Йди до бiса!", сказала вона.

"Злобство, курко, тебе не врятує".

"Добре", сказала вона. "Та ти не смiєш мене заганяти в пастку. Добре -

нехай буде по-твоєму, ми нiде не заходили. Ми просто балакали й дивились на

сукнi в вiтринах".

"В яких вiтринах? Ось у цiй?"

"Так, хоча б у цiй".

"Ах, Лолiто! Поглянь-но ближче".

Видовище було дiйсно мало привабне. Дженджикуватий молодий прикажчик

чистив пилососом щось наче килим, на якому стояли двi фiгури, що мали такий

вигляд, нiби вони щойно постраждали вiд вибуху. Одна з них була зовсiм

оголена, без перуки й без рук. Судячи з її порiвняно незначної довжини й

манiрно-грайливої пози, можна було припустити, що в зодягненому станi вона

зображала, й далi зображатиме, дiвчинку лолiтчиного росту. В теперiшньому

станi, проте, вона не мала чiткої статi. Поряд з нею стояла вища фiгура -

наречена в серпанку, цiлком завершена й, як кажуть, цiла, якщо не рахувати

вiдсутностi однiєї руки. На пiдлозi, в ногах дiвчини, там, де старанно

плазував прикажчик зi своїм iнструментом, лежали три тонких голих руки й

бiлява перука. Двi з цих рук випадково з'єднались в ввiгнутому положеннi, що

нагадувало жахливий жест вiдчаю та мольби.

"Дивись, Лолiто", сказав я спокiйно. "Дивись добряче. Хiба це не

досконалий символ якогось неймовiрного лиха? Втiм (правив я далi, сiдаючи в

авто) я виконав деякi запобiжнi заходи. Ось тут у мене (я вiдкрив вiддiлок

для шкiрянок), на цьому маленькому блокнотi, записаний номер воза нашого

любого дружка".

Я не з розуму не потрудився закарбувати номер у пам'ятi. Пам'ятав

тiльки першу лiтеру й останнє число, нiби весь ряд вiдсутнiх цифр пiшов вiд

мене пiвколом, зостаючися навернутим на мене угнутiстю за кольоровим склом,

недостатньо прозорим, щоб можна було розiбрати щось-там iз серiї, крiм його

крайнiх знакiв, латинської Р i шiстки. Менi доводиться вдаватись у цi деталi

(котрi самi по собi можуть зацiкавити лише професiонала-психолога), адже

iнакше мiй читач (ах, якби я мiг уявити його в виглядi свiтлобородого

ерудита, який посмоктує рожевими губами la pomme de sa canne та п'янiє вiд

мого манускрипту!) мiг би не оцiнити вповнi всю силу потрясiння, яке я

зазнав, помiтивши, що лiтера Р, наче вдягнувши турнюр, перекинулась на В, а

шiстка постала цiлком затертою. Центральна ж частина, яку я все одно не

пам'ятав, мала слiди квапливо пробiглої олiвцевої гумки: цифри були

замазанi, решта заново написана дитячою рукою, отже весь ряд являв собою

якийсь закручений колючий дрiт, який не пiддавався логiчному витлумаченню.

Єдине що я знав, було те, що менi казала пам'ятна лiтера: мiй ворог був зi

штату, сумiжного з тим, де був Бердслей.

Я нiчого не сказав. Я сунув блокнот знов у вiддiлення, захлопнув

кришку, й ми виїхали з Уейса. Лолiта, мiж тим, схопила з заднього сидiння

новi комiкси i в бiлiй своїй блузцi, брижанiй вiтром, висунувши в вiкно

правий коричневий лiкоть, заглибилась у пригоди чергового бевзя. Вiд'їхавши

милi на чотири вiд Уейса, я завернув у пiстряву тiнь пляцiвки для пiкнiкiв,

де ранок звалив свiй сонячний бруд на пустий стiл; Лолiта, забравши погляд

вiд журнальчика, подивилась на мене з напiвусмiхом здивування, й не кажучи й

слова, я навiдмах дав їй здоровезного ляпаса, який смачно впав на її теплу

тверду маленьку вилицю.

А за тим - розкаяння, пронозлива втiха покутних ридань, плазування

любовi, безнадiйнiсть чуттєвого примирення... В оксамитовiй темрявi ночi, в

мотелi "Мiрана" (Мiрана!), я цiлував жовтуватi пiдошви її довгопалих нiжок,

- я дiйшов до останнiх принижень i жертв... Та все це було нi до чого. Ми

обидвоє були приреченi. Та скоро менi довелось вступити в нове коло

пекельних тортур.

Коли ми залишали Уейс, на однiй з крайнiх вулиць... Ах, можу

присягнути, що це не було маячiнням. На цiй крайнiй вулицi я мигцем побачив

знайомий вишневий Як з вiдкидним верхом, або ж його тотожний двiйник.

Замiсть Траппа, там сидiло четверо або п'ятеро гучних акторських типiв,

представникiв кiлькох статей - та я нiчого не сказав. Пiсля ж виїзду з Уейса

намалювалось щось зовсiм iнше. Спершу, протягом одного-двох днiв, я

насолоджувався тiєю внутрiшньою впевненiстю, з якою я сам собi казав, що нi

тепер, нi колись нiхто за нами не слiдував; а за тим менi стало огидливо

ясно, що Трапп перемiнив тактику й далi їде за нами, та вже в iнших,

позичених возах.

Дiйсний Протей великого шляху, вiн з приголомшливою легкiстю

перескакував з одного типу авта в iнший. Такий спосiб пересування передбачає

iснування гаражних пунктiв, спецiалiзованих на постачаннi "перекладних

возiв", та я нiколи не мiг точно визначити мiсцезнаходження цих станцiй.

Спершу вiн нiбито обирав шевролетову породу - почав з вiдкритого воза барви

"Коледж Крем", перейшов на маленький седан ("Голубий Горизонт"), а потiм

долиняв до таких вiдтiнкiв як "Сивий Прибiй" i "Сплавний Сухостiй". За тим

вiн звернувся до iнших марок i знов пройшов через тьмяну райдугу комерцiйних

фарб, змушуючи мене розбиратись, наприклад, у тонкiй вiдмiнностi мiж моїм

"замрiйно-синiм" Iкаром i його "гiрськосинiм" Ольдсмобiлем. Сiрий тон, утiм,

зостався його улюбленим захисним кольором i в пекельних кошмарах я марно,

бувало, силився правильно розсортувати такi примарнi вiдтiнки як "Сiрий

Вовк" Крайслера, "Сiрий Шовк" Шевролета, "Сiрий Париж" Доджа...

Потреба постiйно виглядувати його вусики й вiдкритий комiр - або його

плiшину i широкi рамена - змусила мене достеменно вивчити всi вози, якi

траплялись на дорогах - iззаду, спереду, збоку, стрiчнi, обгiннi, словом усi

машини пiд мiнливим сонцем: авто статечного вакацiйника з картонною

коробочкою паперових серветок "Недоторка" в задньому вiкнi, нерозсудливо

ринучий старий Форд бiдняка, набитий блiдими дiтьми, з головою кудлатого

собаки, посталого у вiкнi; й зiгнутим внаслiдок зiткнення крилом; седанчик

самiтника, весь заповнений всерединi костюмами на вiшаках; великий товстий

причеп - цiлий пересувний будинок, незворушно байдужий до ланцюга розлючених

возiв, що тягнувся за ним; спортивна машина з дiвкою, яка люб'язно

розташувалась посеред переднього сидiння, щоб бути якомога ближче до парубка

за кермом; авто з перевернутим на даху човном... Сiра машина, що гальмує

перед нами, сiра машина, що наздоганяє нас.

Раз якось, в районi Скелястих Гiр, десь мiж Сноу та Чампiон, ми

котились ледь помiтно пiд ухил i тодi-то менi вдалося вдруге ясно побачити

Закоханого Сищика. Сiра примара за нами потемнiла, стала густiшою, постала

компактною Домiнiонною Синню... Раптом моє авто, нiби вiдгукнувшись на муки

мого бiдного серця, почало якось скочуватися й ковзати сюди-туди, причому

з-пiд нього линуло безпорадне "хляп-хляп-хляп".

"Шина капут, мiстере", - весело проказала моя добра дiвчинка.

Я зупинився - на краю гiрської прiрви. Лолiта склала на грудях руки й

уперлась витягнутою ногою в приладну дошку. Я вилiз, оглянув праве заднє

колесо. Нижня половина нещасної шини прибрала огидно прямокутну форму. Трапп

зупинився в п'ятдесяти ярдах позаду нас. На цiй вiдстанi обличчя його було

лише сальною плямою, ба пляма смiялась. Я вирiшив скористатись випадком i

попрямував до нього - з блискучою iдеєю позичити в нього пiдойму, хоч у мене

була своя. Вiн трохи позадкував. Я боляче перечепився об камiнь - i

утворилась атмосфера повального радiння. Тут колосальна вантажiвка виросла

за машиною Траппа i з гуркотом проїхала повз мене, ба далi я почув, як вона

судомно гуркнула. Я мимохiть обернувся - й побачив, що моє авто повiльно

уповзає. Здаля я добачив голiвку Лолiти, яка кумедно сидiла за кермом,

причому мотор працював, хоч я пам'ятав, що вимикнув його.

За короткий, повний трепету промiжок часу, потрiбний менi, щоб добiгти

до хлюпотливої й нарештi зупиненої машини, я встиг подумати, що протягом

двох рокiв моя комашка мала цiлковиту можливiсть добрати елементарних знань

в галузi керування автомобiлем. З шаленим ривком я вiдкрив дверку. Менi було

пекельно ясно, що вона пустила мотор, щоб вiдтягнути мене вiд пана Траппа.

Втiм, цей фортель виявився непотрiбним, адже, поки я здоганяв її, Трапп

круто повернув серед дороги й укотив. Я посидiв, вiдсапнувся. Лолiта

спитала, чи я не подякую їй за те, що вона так спритно загальмувала, коли

авто раптом поїхало пiд ухил. Не отримавши вiдповiдi, вона занурилась у

вивчення дорожньої мапи. Я вийшов з авта й почав "колесування", як називала

цю операцiю покiйна Шарлотта. Менi здавалось, що я втрачаю розум.

Замiнивши колесо, ми продовжили нашу фарсову подорож. Пiсля понурого й

цiлком зайвого спуску, дорога стала пiднiматись петлями все вище й вище. В

особливо крутому мiсцi нам довелось плестися за велетною вантажiвкою, яка

допiру обiгнала нас. Вона зараз iз жахливим стогоном повзла вгору по

звивинам дороги, i її неможливо було об'їхати. З її кабiнки випурхнув

шматочок гладкого срiбла - внутрiшня обгортка жувальної гумки - й, полетiвши

назад, припав на мить до нашого переднього скла. Менi спало на думку, що,

якщо я дiйсно з'їжджаю з глузду, може скiнчитись тим, що я вб'ю кого-небудь.

На всяк випадок (сказав той Гумберт, що сидiв на сушi, тому Гумбертовi,

котрий плескався бозна-де) добре б дещо пiдготувати - наприклад, перетягнути

пiстолет з коробки в кишеню, - щоб бути готовим спожити свободу безумства,

коли воно зiйде.

20.

Тим, що я дозволив Лолiтi займатись театральною дiяльнiстю, я дав їй

змогу (закоханий бовдур) навчитись усiм вивертам зради. Як тепер

з'ясувалось, справа не обмежувалась готовими вiдповiдями на такi запитання,

як: що являє собою основний конфлiкт в "Геддi Габлер"; або: в яких сценах

"Любовi пiд Iльмами" вкрай зростає дiя; або: з чого складається переважний

настрiй "Вишневого Саду"; насправдi їй подавались рiзнi способи зраджувати

мене. О, з яким обуренням я тепер згадував ту "задану їй симуляцiю п'яти

почуттiв", якою вона так часто займалась, в нашому бердслейському готелi! Я

влаштовувався так, щоб непомiтно спостерiгати за нею, коли вона, рухаючись

як суб'єкт пiд гiпнозом або учасник мiстичного ритуалу, й нiби даючи

витончену версiю дитячої гри, в якiй дiвчатка в'являють себе дiвами,

зображала мiмiкою, що би вона зробила, почувши стогiн у пiтьмi, побачивши

зовсiм новеньку молоду мачуху, проковтнувши що-небудь несмачне, на кшталт

жовтуватого желе, понюхавши розчавлений соковитий жмутик трави в плодовому

саду, або доторкнувшись до того чи iншого неiснуючого предмета хитрими,

тонкими пальцями нiмфетки. Серед моїх паперiв по досi зберiгся

мiмеографiчний список наступних завдань.

"Дотикове тренування. Уяви собi, що береш i тримаєш пiнпонговий м'ячик,

яблуко, липкий фiнiк, новий пухнасто-фланелевий тенiсний м'яч, гарячу

картоплину, льодяний кубик, кошенятка, пiдкову, кишеньковий лiхтар

цилiндричної форми.

Перебирай кiнцями пальцiв уявленi речi: хлiбний м'якуш, гумку, ниючу

скроню близької людини, шмат оксамиту, рожеву пелюстку.

Ти - слiпа дiвчинка. Обмацай, починаючи з обличчя, наступних людей:

Грецького Юнака; Сiрано-де-Бержерака; Дiда-Мороза; немовля; регочучого вiд

лоскоту фавна; сплячого незнайомця; власного батька".

Та до чого ж зваблива бувала вона, i при навiюваннi цих нiжних чарiв, i

при мрiйливому виконаннi iнших чарiвних обов'язкiв! Крiм того, iнодi, в

особливо заповзятливi бердслейськi ночi, я обiцяв їй яке-небудь задоволення

або дарунок, якщо вона попрацює для мене, й хоча її рутиннi стрибки з

розкиненими ногами не стiльки нагадували млоснi й разом з тим незугарнi рухи

паризьких petats rats, скiльки стрибки тих голоногих дiвчин в коротеньких

спiдницях i товстих светрах, якi зорганiзованими зойками й гiмнастичним

шаленством наснажують студентiв, граючих в американське регбi, все ж ритмiка

її не зовсiм ще розвинених членiв вкрай подобалась менi. Та все це було

нiчим, в порiвняннi з невимовним свербiжом насолоди, який я зазнав вiд її

тенiсної гри: можу тiльки сказати, що то було дражливе, маревне вiдчуття

якогось повисання на самому скраї - нi, не безоднi, а неземної гармонiї,

неземної сяйностi.

Попри старий вiк, вона бiльш нiж будь-коли була нiмфеткою в своєму

бiлому тенiсному одязi, з абрикосовою засмагою на руках i ногах. Крилатi

засiдателi! Нiякого потойбiчного свiту не приймаю, якщо в ньому не з'явиться

Лолiта в тому виглядi, в якому вона була тодi, на колорадському курортi мiж

Сноу та Ельфiнстоном - i, будь-ласка, щоб усе було так само правильно, як

тодi: широкi, бiлi хлоп'ячi трусики, вузенька талiя, абрикосовий голий

поперек, бiла грудна хустка, стрiчки якої йдуть наверх, навколо шиї,

скiнчуючись ззаду вислим вузлом i залишаючи неприкритими її до нестями

молоденькi й привабливi лопатки з цим абрикосовим пушком на них, i

привабливi нiжнi кiсточки й гладеньку, донизу звужену спину! Її кепка була з

бiлим козирком. Її ракета коштувала менi силу грошей. Оцупок, згрубiлий

оцупок! Адже я мiг би вiдбити її на кiноплiвцi! Вона б тодi зосталася й по

досi зi мною, перед моїми очима, в проекцiйнiй камерi мого вiдчаю!

Перед сервiсом, до того як приступити до дiї, Лолiта наче робила

передих, простоюючи два-три такти за крейдяною рисою, й при цьому, бувало,

разок-другий гепне м'яч об землю або носаком бiлої туфельки пошкребе по

ґрунту, завжди вiльно тримаючись, завжди залишаючись спокiйно-веселою, вона,

котра так рiдко бувала веселою в її пiтьмяному домашньому середовищi! Як на

мене, її тенiсна гра являла собою вищу точку, до якої молоде створiння може

довести сценiчне мистецтво, хоч для неї, ймовiрно, це було лише геометричною

суттю основної життєвої дiйсностi.

Грацiйна яснiсть усiх її рухiв знаходила своє слухове доповнення в

чистому, тугому дзвонi кожного її удару. Ввiйшовши в ауру її влади, м'яч

робився бiлiшим, його пружнiсть ставала якiсно бiльш дорогоцiнною.

Прецизiйний iнструмент, який вона уживала по вiдношенню до нього бачився в

мить липнучого доторку надзвичайно чiпким i неспiшним. Скажу бiльше: її

стиль був цiлком точною iмiтацiєю найсправжнього першокласного тенiсу,

проте, позбавленою в її руках будь-яких практичних результатiв. Як менi

сказала Електра Гольд, сестра Едузи, дивовижна молода тренерка, коли якось я

сидiв на твердiй лавцi, що починала пульсувати пiдi мною, й дивився, як

Долорес Гейз, нiби жартома, ганяла по всьому корту гарненьку Лiнду Голль

(яка, втiм, здолала її): "В вашу Доллi встромлено магнiт для м'яча в самому

осередку ракетних жил, та, на бога, нащо бути такою обачливою?" Ах, Електро,

чи не однаково - при такiй грацiї! Згадую, присутнiй на першiй же грi, я

вiдчув, як засвоєння цiєї краси мене буквально облило ледь стерпним

здриганням. В моєї Лолiти була дивацька манера ледь приздiймати напiвзiгнуту

в колiнi лiву ногу при розложистому й пружинястому починаннi сервiсного

циклу, коли розвивалася й на мить натягалась в променях сонця жива сiть

балансу мiж чотирма точками - пуантою цiєї ноги, ледь опушеною пахвою,

засмаглою рукою й далеко закинутим назад овалом ракети, мiж тим як вона

звертала лискучий оскал всмiхненого рота вгору в маленьку планету, повислу

так високо в зенiтi сильного та стрункого космосу, який вона сотворила з

певною метою - напасти на нього звучним хльостанням свого золотого нагая. Її

подача вирiзнялась прямизною, красою, молодiстю, класичною чистотою

траєкторiї, та, не дивлячись на бiговий її темп, її неважко було вернути,

адже й жодної закандзюбинки або родзинки не було в довгому, елегантному

пiдстрибку її м'яча.

Мене змушує стогнати вiд образи думка, що я мiг так легко увiчнити усi

цi чарiвнi узори, закарбувавши їх на целулоїдовiй плiвцi. Наскiльки б вони

були бiльшими нiж тi моментальнi знiмки, якi я (безумець!) спалив! Її смеш

вiдносився до її сервiсу, як вiдноситься секстет до октету в сонетi, адже її

натренували, мою звабу, негайно подрiбцювати до сiтки на яскравих, спритних,

у бiлому взуттi нiжках. Нiхто б не мiг сказати, що краще в неї виходить -

драйв справа чи драйв злiва: один був дзеркальним вiдображенням iншого, - й

менi в самих череслах i досi поколює вiд пiстолетної пальби цих ударiв,

котрим вторили чiтке вiдлуння й вигуки Електри. Одною з перлин гри Доллi був

короткий удар з напiвзлету, якому великий Нед Лiтам навчив її в Калiфорнiї.

Вона вибрала сцену проти плавання i плавання перед тенiсом; все ж я

стверджую, що якби я не пiдломив у нiй чогось (в той час я не розумiв

цього!), її iдеальний стиль сполучався б з волею до звитяги, й вона б

розвинулась у справжню чемпiонку. Долорес, з двома ракетами пiд пахвою в

Вiмбльдонi (1952), Долорес на рекламi цигарок "Дромадер" (1960), Долорес,

граюча чемпiонку тенiсу в кiнодрамi (1962). Долорес та її сивий, сумирний,

притихлий чоловiк, колишнiй її тренер, старенький Гумберт (2000).

Жодної не iснувало лукавинки в її манерi грати - якщо, однак, не брати

за фiнту нiмфетки веселу байдужiсть до результату гри. Вона, така жорстка й

пiдступна в звичайному життi, тут проявляла таку невиннiсть, таку

вiдвертiсть, таку зичливiсть в сенсi пласировки, що навiть посередньому, але

впертому гравцевi, як би коряво й невмiло вiн нi грав, вдавалось так

прихлопнути й пiдрiзати м'яча, щоб продлубати собi шлях до перемоги. Попри

малий рiст, вона покривала всю свою половину (1053 квадратних фути)

майданчика з надзвичайною легкiстю, вже вступивши в ритм обмiну, й допоки

могла цим ритмом керувати; та всяка рiзка атака, всяка раптова змiна тактики

з боку противника приводили її в стан повної безпорадностi. Їй, скажiмо,

бракувало одного пункту, щоб виграти партiю - тут-то її другий сервiс, який,

доволi типово, був навiть сильнiшим та бiльш стильним нiж перший (адже в неї

були вiдсутнi тi внутрiшнi затримки, якi знайомi обережним гравцям) звучно

вдарявся об арфову струну сiтки - й вiдскакував в аут. Вiдшлiфована бiсерка

її "спарного" удару пiдхоплювалась i поверталась у кут противником, в якого,

здавалось, чотири ноги й крива шкрябанка в руках. Її драматичнi драйви й

дивовижнi злетники пренаївно падали йому до нiг. Знов i знов вона мазала

легкий м'яч - i, смiючись, пародiювала досаду тим, що схилялась уперед в

балетнiй знемозi, з навислим з лоба локоном. До того безплiдними виявлялись

її грацiя та блиск, що вона навiть не могла побити задиханого Гумберта,

основний удар якого був старомодний "пiд'ємний" драйв.

Думаю, що я особливо чутливий до магiї iгор. В моїх шахових сесiях з

Гастоном я бачив замiсть дошки квадратове заглиблення, повне прозорої

морської води з рiдкими мушлями й каверзами, що рожевато свiтились на

рiвному мозаїчному днi, яке бачилось нетямкому партнеровi мутним мулом та

тьмарою сепiї. Перше ж тенiсне навчання, яким я колись мучив Лолiту (до

того, як уроки великого калiфорнiйця стали для неї одкровенням), я тепер

споминав як щось гнiтюче й тужливе - не тiльки тому, що мою безнадiйну

ученицю так вiдразливо дратувала кожна моя порада - але ще й тому, що

дорогоцiнна симетрiя корту, замiсть того, щоб вiдбивати заховану в нiй

гармонiю, ставала зруйнованою вщент незугарнiстю й утомою дитини, яку тiльки

злостила моя педагогiчна бездарнiсть. З тих пiр усе змiнилось, i в той день,

в яснiй калiфорнiйськiй атмосферi Чампiона, на дивовижнiшому кортi край

пiднiжжя крутих кам'яних сходiв, ведучих до "Готель Чампiон", де ми стояли,

менi вчулось, що я можу вiдпочити вiд кошмару невiдомих зрад, занурившись у

чистоту її стиля, її душi, її невiд'ємної грацiї.

День був безвiтряний. Вона лупила мiцно й пласко, з властивим їй

вiльним махом, повертаючи м'яч за м'ячем над самою сiткою вглиб корту, й

ритмiчний розпорядок цих ударiв був такий класично простий, що власне моє

пересування зводилось в цiлому до плавного прогулювання туди-сюди - справжнi

гравцi зрозумiють, що я тут хочу висловити. Рiзаний, доволi густо скошений

сервiс, який я успадкував вiд батька (який навчився йому, в свою чергу, вiд

француза Деклюжi або бельгiйця Бормана - старих його друзiв й великих

чемпiонiв), завдав би Лолiтi чимало труднощiв, якби я захотiв їх завдати. Та

хто би наважився збентежити цю яснооку ясочку? Чи я згадав десь, що її гола

рука була вiдзначена осiмкою прищеплення вiд вiспи? Що їй було лишень

чотирнадцять рокiв?

Допитливий метелик, пiрнувши, тихо пролетiв мiж нами.

Раптом бачу - звiдки їм взятись, з'являються двоє в тенiсних трусиках:

рудий чоловiк, рокiв на вiсiм молодший за мене, з обпеченими на сонцi

малиновими гомiлками; й доволi матова брюнеточка, на два десь роки старша за

Лолiту, з примхливим ротом i жорстоким поглядом. Як це звичайно буває в

старанних новачкiв, їхнi ракети були в чохлах i рамах, i несли вони їх не

так, як носиш природнi й зручнi подовження декотрих спецiалiзованих м'язiв,

а наче це були молотища, мушкетони, коловороти або мої власнi смачнi,

громiздкi грiхи. Трохи безцеремонно всiвшись бiля мого дорогоцiнного в

певному сенсi пiджака на лавицю збоку вiд майданчика, вони взялись вельми

гучноголосно вихваляти низку ударiв, яка складалася з ледь не п'ятдесяти

обмiнiв, якi Лолiта невинно допомогла менi доглянути та пiдтримати, поки

розрив у серiї не змусив її видати стогiн при видi того, як її смеш пiшов за

межу, пiсля чого вона на мить заклякла, знесилена смiхом - золота моя

комашка!

Мене мучила спрага; я попрямував до фонтанчика питної води. Цим

скористався рудий, щоб пiдiйти до мене та скромною мовою запросити на гру

вчотирьох.

"Мене звуть Бiлль Мiд", сказав вiн, "а це, Фей Пейдж, актриска. Ма

фiансе" - додав вiн (вказуючи своєю безглуздо заброньованою ракетою на

свiтську Фей, яка вже базiкала з Лолiтою). Я почав був вiдмовляти: "Дякую,

але" - (ненавиджу, коли мою чистокровку вплутують у псуячню кепських

чоботарiв), коли мене вiдтягнув дивовижно музикальний оклик: окремий козачок

дрiботiв униз сходинками до нашого майданчика й робив менi знаки. Виявилось,

що мене волiють на телефонi для екстреного позамiського виклику, - такого

екстреного, що для мене навiть "тримають лiнiю".

"Йду", сказав я, схопив пiджак (важкiсть кольта у внутрiшнiй кишенi) й

сказав Лолiтi, що зараз повернусь. Вона як раз пiднiмала м'ячик (у

європейський спосiб, тобто сполученим злином носка ноги й ребра ракети, що

було одною з небагатьох гарних речей, яким я її навчив) i всмiхнулась, -

вона всмiхнулась менi!

Певний зловiсний штиль дозволяв серцю триматись на плаву, поки я

слiдував за хлопчиськом до готелю. Є коротка американська фраза, в якiй

викриття, вiдомста, катiвня, смерть i вiчнiсть виражаються через на подив

вiдразливу формулу "дзiс iс iт", - "ось воно!", "отож-бо воно так!" Я

залишив Лолiту в посереднiх руках, та байдуже. Буду, звичайно, боротись.

Люто боротись. Краще все знищити, нiж вiд неї вiдмовитись. Так, дiйсно,

крутуватi сходи.

В бюро готелю горбоносий чоловiк з вельми темним, думаю, минулим, яке

варто було б розстежити, передав менi повiдомлення, написане його рукою.

Мiжмiська лiнiя мене-таки не дочекалася. В записцi йшлося: "Мiстере Гумберт.

Дзвонила директорка Бурдалейської (так!) школи. Лiтнiй номер: Бурдолей

2-82-82. Будь ласка подзвонiть їй негайно. Надзвичайно важлива справа".

Я склав своє довге тiло в телефонну будку, прийняв пiгулку й упродовж

десяти хвилин бився з почварами примарного простору. Поступово налагодився

деякий квартет; сопрано: такого номера немає в Бердслеї; альт: мiс Пратт

поїхала в Англiю; тенор: Бердслейська школа не дзвонила; бас: дзвонити вона

не могла, бо все одно нiхто не знав, що в цей саме день я буду саме в цьому

колорадському готелi. Боляче вражений мною горбоносий службовець люб'язно

погодився з'ясувати, чи викликали мене взагалi з "Бурдолея". Виявилось - не

викликали. Ймовiрно, якийсь мiсцевий пустун набрав номер i дременув. Я

подякував службовцю. Вiн вiдповiв: нема за що. Побував у дзюрчливому пiсуарi

й зарядившись у барi, я пустився в зворотну путь. З першої ж тераси я

побачив наш корт: вiн бачився дитячою грифельною дошкою завбiльшки - погано

витертою. Золотиста Лолiта брала участь у грi змiшаних пар. Вона рухалась як

прекрасний iталiйський янгол - серед трьох огидних калiк фламандської школи.

Один з них, її партнер, мiняючись з нею сторонами, блазнiвським жестом

хляснув її по заду ракетою. В нього була навдивовижу кругла голова, його

брунатнi штани зовсiм не пасували до тенiсу. Запала нiякова мить - вiн

побачив мене на сходах i, вiдкинувши ракету - мою ракету - став дертись по

крутому газону, що вiдокремлював тенiс вiд бульвару. Вiн трусив п'ястями й

лiктями, навмисно комiчно зображаючи птаха з недорозвиненими крилами, й

видерся так, на кривих ногах, до вулицi, де його чекало димчасте сiре авто.

Наступної хвилини й вiн i сiрий серпанок щезли. Коли я зiйшов до корту,

полишена трiйця вже збирала й розглядала м'ячi, сортуючи їх: я вранцi купив

пiвдюжини нових; на чужих були доморобнi вiдзначки кривавого кольору.

"Прошу, мiстере Мiд, хто був цей добродiй?"

Спершу Бiлль, далi Фей з дуже серйозним виглядом вiдмовно похитали

головою.

"Уявiть собi", пояснила Фей, "якийсь недоречний нахаба приєднався до

нас, щоб добрати другу пару. Чи не так, Доллi?"

Вона вже була для них Доллi. Держак моєї ракети все ще був мерзотно

теплим на дотик. Перед тим як пiднятись в готель, я завiв її в вузьку

алейку, напiвзарослу духмяним чагарником в сизих квiтах, i вже збирався дати

волю назрiлим риданням, - збирався благати її, зачаровану, байдужу, щоб вона

розпорошила хоча б як, бодай через брехню, тяжкий жах, сповиваючий мене - як

раптом ми опинились позаду дивно судомної пари, - на кшталт того, як

зiштовхується одна пара з iншою в iдилiчнiй обстановцi старих комедiй. Бiлль

та Фей геть знемагали вiд смiху - ми вочевидь прийшли посеред якогось їх

приватного жартування. Це не мало бiльше значення.

Таким тоном, неначе це не мало великого сенсу, неначе життя автоматично

котилося далi по колу всечасних забав, Лолiта сказала, що пiде перевдягатись

для купання, - хотiла пошвендятись бiля басейну: бо день був дивний, Лолiто!

21.

"Ло! Лоло! Лолiто!" - чую свої вигуки з порога в сонячну далину,

причому акустика часу, склепiнчастого часу, додає моєму зову та його

зрадницькiй хриплостi так багато тривоги, пристрастi й муки, що їй-право,

будь Лолiта мертва, ривком розкрився б її застiбнутий блискавкою нейлоновий

саван. Я, нарештi, здогнав її посеред гладкої муравистої тераси - вона

втекла, поки я перевдягався. Ах, Лолiта! Вона там гралася з песиком - з

песиком, а не зi мною. Пес (якийсь напiвтер'єр) пускав i знову захлопував у

зубах - та ще якось приганяв до щелепи - вогкий червоний гутаперчевий

м'ячик; переднiми лапами брав швидкi акорди на пружному газонi; й кудись

ускакував. Менi тiльки хотiлося знати, де вона, я все'дно не мiг купатись

через жахливий стан мого серця, та кому яке було дiло, i ось вона грала з

собакою, а я стояв поруч, в халатi, i вже не звав її; та раптом щось в узорi

її рухiв уразило мене... вона кидалась туди-сюди в своїх ацтеково-червоних

плавках й бюстгальтерчику, й було щось наче захват, ледь не безумство в її

спритнярствi, щось багато бiльше нiж проста радiсть. Навiть собака був

спантеличений її перебiльшеним святкуванням. Я поглянув навколо й тихо

поклав руку на груди. Бiрюзовий басейн за терасою вже був не там, а в моїй

груднiй клiтинi, й мої органи плавали в ньому, як плавають людськi

випорожнення в блакитнiй морськiй водi вздовж надбережжя в Нiццi. Один з

купальцiв вiдiйшов од басейну й, вполовину прихований павинячою тiнню

лиштви, завмер, тримаючись за кiнцi рушника, накинутого на нього, й янтарним

поглядом стежачи за Лолiтою. Так вiн стояв, закамуфльований свiтлотiнню,

викривлений ягуарними блисками й замаскований власною голизною; вологе чорне

волосся - точнiше, рештки волосся - прилипли до його круглого черепа, вусики

над червоною губою здавались вологою плямкою, шерсть на грудях ширилась

двокрилим трофеєм, пульсував пуп, яскравi бризки стiкали по лахматих

лядвинах, тiснi, вологi, чорнi купальнi трусики ледве не лупались вiд

здорової сили там, де випнутим обрисом позначалась здоровезна калита, круто

пiдтягнута вгору й товстим щитом прикладена до всторченого знаряддя сатира.

Й допоки я зорив на його кругле, горiхо-брунатне обличчя, то мене осяяло, що

от впiзнав його по вiдображенню в ньому образу моєї доньки, - це була така ж

гримаса блаженства, ба тiльки перетворена на щось потворне в перекладi на

чоловiчий кшталт. А крiм того менi стало ясно, що дiвчинка, моя дiвчинка,

знаючи, що вiн її позирає, насолоджується його хтивим поглядом i на позiр

йому скаче й радiє, - мерзенна, кохана повiйка! Кинувшись за м'ячем i не

впiймавши його, вона повалилась на спину, шалено працюючи в повiтрi

нечемними, молодими ногами; зi свого мiсця я вiдчув мускус її збудження; й

тут, скам'янiвши вiд священної огиди, я побачив, як мужчина прикрив очi,

оголив рiвнi, огидно-маленькi зуби й притулився до дерева, в лиштвi якого

цiла зграя плямистих прiапiв зайшлась в дрижаннi. Одразу по цьому сталась

незвичайна метаморфоза. Вiн вже був не сатир, а мiй надзвичайно зичливий i

глупий швейцарський дядько - той Густав Трапп, вкотре згаданий мною, який

був намагався нейтралiзувати запiй (лупив пиво, змiшане з молоком, свинюка)

тим, що завзятим штангiстом пiдiймав тягарi, хитаючись i пихкаючи, на березi

озера, в старомодному купальному костюмi, хвацько спущеному з одного плеча.

Теперiшнiй Трапп помiтив мене здаля й, розтираючи потилицю натягнутим мiж

руками рушником, з удаваним недбальством пiшов по напрямку до басейну. Й,

неначе згасло сонце, що осявало її гру, Лолiта притихла й неквапно пiднялася

з землi, негуючи м'ячик, який тер'єр зручно поклав проти неї. Хто може

сказати, якi глибокi образи ми завдаємо собацi тим, що припиняємо боркання!

Я почав казати щось, та раптом сiв на траву з цiлком неймовiрним болем у

грудях, й мене вивернуло потоком якихось бурих i зелених дивин, якi,

наскiльки пам'ятаю, я не їв.

Я побачив очi Лолiти: їх погляд менi здався радше завбачливим, нiж

наляканим. Я почув, як вона сказала добрiй дамi, яка пiдiйшла до нас, що з

її татом стався "якийсь напад". За тим я тривалий час лежав на шезлонгу й

спорожняв келишок за келишком. Вже наступного ранку я вiдчув себе достатньо

змiцнiлим, щоб продовжити подорож (чому лiкарi, якi доглядали мене в

подальшому, не давали вiри).

22.

Двокiмнатний котедж, наперед заброньований нами, пiд знаком Срiбної

Шпори, в Ельфiнстонi (в найбiльш душекрайному тонi), виявився приналежним до

лакованої, смугло-соснової, iзбяної породи, яка так подобалась Лолiтi у днi

нашої першої безтурботної поїздки. Ах, все тепер змiнилось. Я мовлю не про

Траппа чи Траппiв... Врештi-решт... ну, самi розумiєте. Врештi-решт, панове,

ставало доволi ясно, що всi цi iдентичнi детективи в призматично-мiнливих

возах були виплодом моєї манiї переслiдування, повторними видiннями,

заснованими на збiгах й випадковiй подобi. Soyons logiques, кукурiкала й

кокошилась галльська частина мого розуму, женучи всяку думку, що який-небудь

зачарований Лолiтою комiвояжер або гангстер з кiнокомедiї та його посiпаки

труять мене, ошукують мене i рiзними iншими прекумедними способами

користуються з моєї дивної позицiї до закону. Згадую, я наспiвував щось,

тамуючи панiку. Менi навiть вдалося спродукувати теорiю, що пояснювала

пiдроблений виклик з "Бурдолея"... Та якщо я не мiг не думати про Траппа, як

я не думав про недавнi свої конвульсiї на газонi в Чампiонi, я нiяк не мiг

примиритись з iншою мукою: знати, що Лолiта так близька й разом з цим так

гiрко недосяжна, i так кохати її, так кохати саме напередоднi нової ери,

коли за моїм волховським пiдрахунком вона б мала припинити бути нiмфеткою,

припинити терзати мене...

В Ельфiнстонi доля пiдготувала менi додатковий, гидкий i цiлком зайвий

клопiт. Моя дiвчинка була якась журна й небалакуча протягом останнього

перегону - двiстi миль по горах, неспотворених анi димно-сiрими нишпорками,

анi спритнярами, що зиґзаґоподiбно метляли. Вона ледь поглянула на

славнозвiсну, дивного вигляду, гарно жеврiючу скелю, ту саму, яка виступом

нависала над горами й прислужилась трамплiном для стрибка в Нiрвану

темпераментнiй актрисi. Мiсто було нещодавно вiдновлене або перебудоване,

посеред пласкої долини на висотi семи тисяч футiв над рiвнем моря; менi

хотiлось, щоб воно скоро набридло Лолiтi; ми покотили б у Пiвденну Каролiну,

прямуючи до Мексиканського кордону, до казкових заток, до сагуарових пустель

i фата-морган. Хосе Лiзачовендоа, в вiдомому романi Мерiме, збирався повезти

свою Кармен в Etats Unis. Я уявив собi мексиканське тенiсне змагання, в

якому Долорес та рiзнi гарненькi дiвчатка-чемпiонки з Калiфорнiї брали б

участь, яскрiючи передi мною. Добросусiдськi турне на цьому усмiшливому

рiвнi стирають рiзницю мiж паспортом та спортом. Чому вважалось менi, що ми

будемо щасливi за кордоном? Перемiна навкiлля - традицiйна iлюзiя, на яку

покладають надiї приречене кохання й невилiковна сухотка?

Прiзвище власницi мотелю промовлялось так само, як Гейз (але писалось

iнакше). Ця бадьора, нафарбована вдова з цегляним обличчям i блакитними

очима спитала, чи не швейцарин я часом? Сестриця в неї вийшла за лижного

iнструктора родом зi Швейцарiї. Я вiдповiв ствердно, додавши, що моя дочка

вполовину iрландка. Я розписався. Мiсiс Гейз дала менi ключ з iскрястою

усмiшкою, й далi сяючи, показала, де поставити машину. Лолiта виповзла з неї

та стужно знизала плечима: променясте вечiрнє повiтря було дiйсно

прохолодним. Вступивши в котедж, вона сiла на стiлець край розкладного

столу, опустила голову на руку й сказала, що почуває себе жахливо.

Прикидається, подумав я, прикидається, певно, щоб обминути мої пестощi; мене

пекла пристрасть, та сердега зайшлась якось дуже нудно скiмлити, коли я

полiз до неї. Лолiта хвора! Лолiта вмирає! Вона вся горiла. Я поставив їй

градусник в ротик, за тим проглянув формулу, занотовану, на щастя, в моїй

книжечцi, й коли я нарештi переклав незрозумiлу менi цифру з

Фаренгейтiвської шкали на близьку менi з дитинства стоградусну, виявилось,

що в неї сорок i двi десятих, чим принаймнi пояснювався її стан. Я знав, що

в iстеричних нiмфеточок температура пiдiймається до фантастичних стопнiв, -

навiть вище тiєї точки, за якою звичайнi люди вмирають; i я би обмежився

тим, що дав би їй ковток гаряченького глiнтвейну, та двi аспiринки, та

губами ввiбрав би жарок до останку, якби при ретельному оглядi привабний

вiдросток у глибинi пiднебiння, один з головних коралiв її тiла, не виявився

цiлком вогняного вiдтiнку. Я роздягнув дiвчинку. Подих у неї був

гiрко-солодким. Її коричнева ружа на смак вiдзивалася кров'ю. Її iздригало з

голови до нiг. Коли вона поскаржилась, що не може повернути голову вiд болю

в шиї, я, як усякий американський батько, подумав про полiомелiт. Кинувши

всяку надiю на статевi стосунки, я оповив дитину в шотландський плед i понiс

до авта. Ласкава Мiсiс Гейз мiж тим подзвонила мiсцевому лiкарю.

"Вам пощастило, що це сталось саме тут", сказала вона, адже не тiльки

доктор Блю вважався свiтилом у всьому районi, ба Ельфiнстонiвський шпиталь

був обладнаний у найновiшому дусi, попри обмежений вмiст. Нiби мене

переслiдував лiсовий цар, як в гетевському "Королi Ельфiв" (та на цей раз

любитель не хлопчикiв, а дiвчаток), я з нею поскакав прямо в слiпучий захiд,

що вже сочився зi сторони оболонi. Моїм провiдником була маленька старушка

зразка портативної вiдьми (можливо, одна з кузин Erlk nig'a), яку менi

позичила Мiсiс Гейз, i якої я бiльше нiколи в життi не бачив. Я не люблю

вас, докторе Блю, а чому вас не люблю, я сам не вiдаю, докторе Блю. Не маю

сумнiву, що його вченiсть значно поступалась його репутацiї. Вiн запевнив

мене, що в неї "вiрусна iнфекцiя", i коли я пригадав її нещодавню iнфлюенцу,

сухо сказав, що це iнший мiкроб i що в нього сорок таких пацiєнтiв на руках

(все це звучить, звичайно, як "гарячка" старих белетристiв). Я подумав, чи

не сказати отак зi смiшком, на всяк випадок (хтозна, що вони там можуть

добачити), що не так давно моя п'ятнадцятирiчна донька зазнала маленької

аварiї, невдало перелазячи через гострий частокiл разом з молодим приятелем,

та усвiдомлюючи, що я зовсiм п'яний, вирiшив вiдкласти це повiдомлення до

бiльш сприятливого часу. Долорес далi дорослiшала: невсмiхненiй

блондинцi-секретарцi, паршивiй хвойдi, я сказав, що моїй доньцi "в цiлому,

шiстнадцять". Поки я не дивився, мою дiвчинку поцупили в мене! Марно я

наполягав, щоб менi дозволили збавити нiч на матi (з надписом "Ласкаво

просимо") в однiй з комiрчин їх клятої лiкарнi. Я бiгав угору та вниз по

конструктивiстських сходах, прагнучи дiстатись до моєї ласочки, яку треба

було попередити, щоб вона не базiкала, особливо, якщо голова в неї в iмлi,

як в усiх нас. В якусь мить я зле облаяв украй молоденьку й украй нахабну

сестру з гiпертрофiєю заду й агатовими очима - баскського (кс-кс, кицько!)

походження, як я довiдався далi: батько її був одним з тих чабанiв, яких

ввозять сюди для тренування вiвчарок.

Нарештi я повернувся до запаркованого воза й не знаю, скiльки годин

просидiв у ньому, скандзюбившись у пiтьмi, оголомшений незвичайною самотою,

дивлячись iз роззявленим ротом то на блякло освiтлений, вельми коробчатий i

пласко-стрiховий шпиталь, що стояв нiби навкорячки посеред свого муравчатого

квадрата, то на димову розсип зiрок i на срiблясто-щербистi гiрськi висоти,

де цiєї пори батько Марiї, самотнiй Жозеф Лор мрiяв про ночiвлi в Олоронi,

Лагорi, Роласi - або збещував вiвцю. Духмянi маячiння такого роду завжди

слугували менi розрадою в хвилини особливого душевного напруження, й тiльки

коли вiдчув, що попри часте припадання до фляжки, дрижу вiд холоду безсонної

ночi, вирiшив я поїхати знову в мотель. Провiдниця-вiдьма щезла, а дорогу я

вiдав погано. Широкi гравiйнi вулицi перетинали так i сяк примарнi

прямокутники. Я смутно розрiзнив щось на зразок силуету шибеницi, та це

певно був просто гiмнастичний прилад на шкiльному подвiр'ї, а в iншому

кварталi, схожому на пустище, вирiс проти мене в куполоподiбнiй тишi блiдий

храм якоїсь мiсцевої секти.

Нарештi я виїхав на шосе й невдовзi побачив неоновий знак Срiбної Шпори

з аметистовим надписом "Все зайнято", навколо якого мигтiли мiльйони

мотельних метеликiв, званих "млинарями" - чи то вiд "линути", чи то вiд

мучнистого вiдтiнку на свiтлi, й коли, близько третьої ранку, пiсля одного з

тих несвоєчасних гарячих душiв, котрi, наче якийсь фiксаж, тiльки сприяють

закрiпленню вiдчаю й знемоги в людини, я лiг у лiжко - у її лiжко, пахнуче

каштанами й ружами, й м'ятними льодяниками, й тими вельми тонкими, вельми

своєрiдними французькими парфумами, якими вiднедавна я дозволяв їй

користуватися, я нiяк не мiг збагнути простий факт, що вперше за два роки я

розлучився з Лолiтою. Знагла менi подумалось, що її хвороба є власне дивним

розвитком основної теми, що в цiй хворобi саме такий присмак i тон, як у

довгої низки зчеплених вражень, бентежливих i болiсних для мене в путi; я

уявляв, як таємний агент або таємний коханець, або мерзенний пустун, або

виплiд моїх галюцинацiй - однаково хто - нишпорить навколо лiкарнi. Аврора

ледь "зiгрiла руки", як кажуть збирачi лаванди на моїй батькiвщинi, а я вже

знову стремiв пробитись у цю фортецю - стукав у зеленi її дверi, не

поснiдавши, не сiвши на отвiр, не бачачи кiнця терзанням.

Це було у вiвторок, а в середу або четвер, дивно реагуючи - ласочка

моя! - на якусь "сироватку" (зi сперми спрута або слини слона), вона майже

зовсiм одужала, й лiкар сказав, що "денька за два вона буде знову стрибати".

Я до неї заходив десь двiчi на день, - всього, можливо, вiсiм разiв, -

та тiльки останнi вiдвiдини чiтко закарбувались менi в пам'ятi. Того дня для

мене було великим подвигом вийти з дому хоча б як, адже я себе вже так

вiдчував, наче мене вилущив грип, який взявся тепер за мене. Нiхто не

дiзнається, яких зусиль менi коштувало вiднести все це до неї - букет, тягар

кохання, книжки, за якими я їздив за шiстдесят миль, щоб вiднайти це все для

неї: "Драматичнi Твори" Браунiнга; "Iсторiя Танцю"; "Клоуни та Коломбiни";

"Руський Балет"; "Квiти Шпичастих Гiр"; "Антологiя еатральної Гiльдiї" й

"Тенiс" Олени Вiлльс, яка виграла свiй перший нацiональний чемпiонат у

п'ятнадцять рокiв. На ту хвилину як я, хитаючись пiд ношею, пiдходив до

дверей лолiтчиної приватної палати, що коштувала менi тринадцять доларiв в

день, Марiя Лор (молода курва, доглядальниця, яка з першого дня мене

зненавидiла) наразi виходила звiдти з рештками лолiтчиного снiданку на тацi:

вона зi спритним грохiтком поставила тацю на стiлець у коридорi, й, вихляючи

задом, чкурнула знову в кiмнату, - певно, щоб попередити бiдну маленьку

Долорес, що старий тиран пiдкрадається на гумових пiдошвах, з букiнiстичним

мотлохом i букетом: останнiй я скомбiнував з диких квiтiв i красивого листя,

якi я зiбрав власними гантированими руками на гiрському перевалi, при перших

променях сонця (я майже не спав весь той роковий тиждень).

А як годують мою Карменсiту? Мигцем я поглянув на тацю. На заплямованiй

яєчним жовтком тарiлцi валявся пожмаканий конверт. Ранiше вiн мiстив щось,

судячи по рiвному скраю, та адреси не було - нiчого не було, крiм зеленої,

кепсько-фальшивої геральдичної вiньєтки з назвою мотелю "Пандерозова Сосна".

Тут я зробив маленьке шассе-круазе з Марiєю, яка вибiгала поквапно знову з

лолiтчиної кiмнати, - дивно, як вони хутко рухаються й мало встигають

зробити, - цi задястi кицьки. Вона кинула сердитий погляд на конверт, який я

поклав знов на тарiлку, перед тим оглянувши його.

"Ви б краще не торкали", - проказала вона з пеленгаторним кивком

голови. "Можна й пальцi обпекти".

Суперечити? Нижче моєї гiдностi. Я тiльки сказав: "Je crouais que

c' tait un `bill'pas un billet doux."

За тим, ступивши в повну сонця кiмнату, я звернувся до Лолiти:

"Bonjour, mon petit!"