Любіть Україну

Світ який — мереживо казкове!..

Світ який — ні краю ні кінця!

Зорі й трави, мрево світанкове,

Магія коханого лиця.

Світе мій гучний, мільйонноокий,

Пристрасний, збурунений, німий,

Ніжний, і ласкавий, і жорстокий,

Дай мені свій простір і неспокій,

Сонцем душу жадібну налий!

Дай мені у думку динаміту,

Дай мені любові, дай добра,

Гуркочи у долю мою, світе,

Хвилями прадавнього Дніпра.

Не шкодуй добра мені, людині,

Щастя не жалій моїм літам —

Все одно ті скарби по краплині

Я тобі закохано віддам.

Мріють крилами з туману лебеді рожеві,

Сиплють ночі у лимани зорі сургучеві.

Заглядає в шибу казка сивими очима,

Материнська добра ласка в неї за плечима.

Ой біжи, біжи, досадо, не вертай до хати,

Не пущу тебе колиску синову гойдати.

Припливайте до колиски, лебеді, як мрії,

Опустіться, тихі зорі, синові під вії.

Темряву тривожили криками півні,

Танцювали лебеді в хаті на стіні.

Лопотіли крилами і рожевим пір’ям,

Лоскотали марево золотим сузір’ям.

Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу,

Виростуть з тобою приспані тривоги.

У хмільні смеркання мавки чорноброві

Ждатимуть твоєї ніжності й любові.

Будуть тебе кликать у сади зелені

Хлопців чорночубих диво-наречені.

Можеш вибирати друга і дружину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину.

Можна вибрать друга і по духу брата,

Та не можна рідну матір вибирати.

За тобою завше будуть мандрувати

Очі материнські і білява хата.

І якщо впадеш ти на чужому полі,

Прийдуть з України верби і тополі,

Стануть над тобою, листям затріпочуть,

Тугою прощання душу залоскочуть.

Можна все на світі вибирати, сину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину.

Скільки б не судилося страждати, —

Все одно благословлю завжди

День, коли мене родила мати

Для життя, для щастя, для біди.

День, коли мої маленькі губи

Вперше губи мамині знайшли,

День, що мене вперше приголубив

Ласкою проміння із імли.

Як мені даровано багато,

Скільки в мене щастя, чорт візьми! —

На землі сміятись і страждати,

Жити і любить поміж людьми!

Ти знаєш, що ти — людина?

Ти знаєш про це чи ні?

Усмішка твоя — єдина,

Мука твоя — єдина,

Очі твої — одні.

Більше тебе не буде.

Завтра на цій землі

Інші ходитимуть люди,

Інші кохатимуть люди —

Добрі, ласкаві й злі.

Сьогодні усе для тебе —

Озера, гаї, степи.

І жити спішити треба,

Кохати спішити треба —

Гляди ж не проспи!

Бо ти на землі — людина,

І хочеш того чи ні —

Усмішка твоя — єдина,

Мука твоя — єдина,

Очі твої — одні.

Я чую у ночі осінні,

Я марю крізь синій сніг:

Вростає туге коріння

У землю глевку із ніг.

Стають мої руки віттям,

Верхів’ям чоло стає,

Розкрилося ніжним суцвіттям

Збентежене серце моє.

Вростаю у небо високе,

Де зорі — жовті джмелі,

І чую: пульсують соки

У тіло моє з землі.

Зі мною говорять могили

Устами колишніх людей,

І їх нерозтрачені сили

Пливуть до моїх грудей.

О земле жорстока й мила,

Ковтнула ти їхні дні —

Усе, що вони любили,

Віддай долюбить мені!

Усе, що вони недомріяли

У чорному ґвалті боїв,

Хай клекотом і завіями

Ввірветься в думки мої!

Вслухайтеся, земле і небо,

У рокіт страждань моїх —

Живу не лише за себе,

Я мушу жити й за них.

Коли крізь розпач випнуться надії

І загудуть на вітрі степовім,

Я тоді твоїм ім’ям радію

І сумую іменем твоїм.

Коли грозує далеч неокрая

У передгроззі дикім і німім,

Я твоїм ім’ям благословляю,

Проклинаю іменем твоїм.

Коли мечами злоба небо крає

І крушить твою вроду вікову,

Я тоді з твоїм ім’ям вмираю

І в твоєму імені живу!

Гранітні обеліски, як медузи,

Повзли, повзли і вибилися з сил —

На цвинтарі розстріляних ілюзій

Уже немає місця для могил.

Мільярди вір зариті у чорнозем,

Мільярди щасть розвіяні у прах.

Душа горить. Палає лютий розум.

І ненависть регоче на вітрах.

Коли б усі одурені прозріли,

Коли б усі убогі ожили,

То небо, від прокльонів посіріле,

Напевне б, репнуло від сорому й хули.

Тремтіть, убивці! Думайте, лакузи!

Життя не наліза на ваш копил.

Ви чуєте? На цвинтарі ілюзій

Уже немає місця для могил!

Уже народ — одна суцільна рана,

Уже від крові хижіє земля,

І кожного катюгу і тирана

Уже чекає зсукана петля.

Розтерзані, зацьковані, убиті

Підводяться і йдуть чинити суд,

І їх прокльони, злі й несамовиті,

Впадуть на душі плісняві і ситі,

І загойдають дерева на вітті

Апостолів злочинства і облуд!

Диктатори, королі, імператори,

Мліючи в димі хвальби,

Роззявляли пащі, мов кратери,

І гукали:

— Ми — символ доби.

— Хто з нами, той проти Бога.

— Хто не з нами, той проти всіх.

І сипались лаври убогі

До куцих кривавих ніг.

Нікчемна, продажна челядь,

Банда кривляк для втіх,

Щоб мати що повечерять,

Годувала холуйством їх.

Ідоли обслинені, обціловані

Ішли величаві в своїй ході.

А поруч вставали некороновані

Корифеї і справжні вожді.

Вставали Коперники і Джорджоне,

Шевченко підводив могутнє чоло,

І біля вічного їхнього трону

Лакузи жодного не було.

Бо щире, високе небо

Не підмалюєш квачем,

Бо величі справжній не треба

Спиратись на плечі нікчем.

Де зараз ви, кати мого народу?

Де велич ваша, сила ваша де?

На ясні зорі і на тихі води

Вже чорна ваша злоба не впаде.

Народ росте, і множиться, і діє,

Без ваших нагаїв і палаша.

Під сонцем вічності древніє й молодіє

Його жорстока й лагідна душа.

Народ мій є! Народ мій завжди буде!

Ніхто не перекреслить мій народ!

Пощезнуть всі перевертні й приблуди,

І орди завойовників-заброд!

Ви, байстрюки катів осатанілих,

Не забувайте, виродки, ніде:

Народ мій є! В його гарячих жилах

Козацька кров пульсує і гуде!

Не всі на світі радощі священні —

Є радощі, народжені з проклять,

Коли, метнувши громи навіжені,

Став Єву Бог із раю проганять.

Він їй сказав: «Ослушнице зухвала!

Мені твого не треба каяття —

Прирік тобі, щоб в муках сповивала,

Живила кров’ю завтрашнє життя».

Адам ходив насуплений, мов хмара,

У розпачі кривила Єва рот,

Бо ще не знала ця наївна пара,

Що та жорстока помста і покара

Дорожча всіх утрачених щедрот!

Гей, нові Колумби й Магеллани,

Напнемо вітрила наших мрій!

Кличуть нас у мандри океани,

Бухту спокою облизує прибій.

Хто сказав, що все уже відкрито?

Нащо ж ми народжені тоді?

Як нам помістити у корито

Наші сподівання молоді?

Кораблі! Шикуйтесь до походу!

Мрійництво! Жаго моя! Живи!

В океані рідного народу

Відкривай духовні острови!

Геть із мулу якорі іржаві —

Нидіє на якорі душа...

Б’ються груди об вітри тужаві,

Каравела в мандри вируша.

Жоден вітер сонця не остудить,

Півень землю всю не розгребе!

Україно! Доки жити буду,

Доти відкриватиму тебе.

Мріяти й шукати, доки жити,

Шкварити байдужість на вогні!..

А якщо відкрию вже відкрите,

Друзі! Ви підкажете мені.

У небі тішились хмари,

У небі сонце пливло,

Під небом кривавіли чвари

І лютувало зло.

Земля, вагітна скорботою,

(Відчай у груди тне)

Над кривдою і підлотою

Народила в муках мене.

Народила, немов надію,

Колисала ночами без сну:

— Може, від тебе помолодію,

Може, побачу весну...

Може, твій струм і атом

Вгамують нестерпний біль, —

Голосила над віком двадцятим

Найгеніальніша з породіль.

Голосила велика мати,

Благала, кричала мені,

Щоб став я жорстоким катом

Недоумства, підлоти й брехні.

І стою у злобі по коліна

З серцем, повним ганьби й проклять,

Божевільні каліки й руїни

У зіницях моїх миготять.

Що залишу майбутньому дневі,

Чим ділитися буду з ним?! —

Вибухають бомби водневі

На обпеченім лобі моїм!

А люди забавляються, мов діти,

Катам співають гімни холуї,

І генерали мріють посадити

На всій планеті атомні гаї.

Ридаю і кричу, гилю себе у груди,

Волосся патраю з сідої голови:

Що можу я, коли дрімають люди?

Що можу я, коли заснули ви?

О земле з переораним чолом,

З губами, пересохлими від сміху!

Тебе вінчали з кривдою і злом,

Байстрятам шматували на утіху.

Вкраїнонько! Розтерзана на шмаття,

У смороді й тумані гнойовім

Кричиш мені у мозок, мов прокляття

І зайдам, і запроданцям твоїм.

Любове світла! Чорна моя муко!

І радосте безрадісна моя!

Бери мене! У материнські руки

Бери моє маленьке гнівне Я!

Візьми всього! І мозок мій, і вроду,

І мрій дитинних плеса голубі.

Для мене найсвятіша нагорода —

Потрібним буть, красо моя, тобі.

Він мовчки впав.

Отерпли зорі строгі,

Страждання опустилось на лице,

І краяв темінь

Передсмертний стогін,

Безпомічний і гострий,

Мов ланцет.

Його вже не було.

А ненависть стожала

Мечами помсти рвалася у світ,

Бо поруч з ним

Прострелені лежали

Твоя любов,

Твої сімнадцять літ.

Життя тріумфувало у двобої,

Життя крізь смерть

Утвердило себе...

І стала ти

В сімнадцять літ вдовою,

Хоч наречений твій

Ще й не зустрів тебе.

Повзли роки.

Росло твоє чекання.

Печаль смоктала радощі твої,

І над твоїм

Розстріляним коханням

Скажено глузували солов’ї.

Та право материнства —

За тобою!

І син в колисці пісню наслуха.

Хай вузьколобі

Звуть його ганьбою,

А лицеміри —

Пасинком гріха.

Нехай духовні покидьки

Й заброди

Байстрям, безбатченком

Назвуть твоє дитя!

Найтяжчий злочин —

Вкрасти у народу

Тобі довірене життя.

Мадонно мого часу!

Над тобою

Палають німби муки і скорбот,

І подвиг твій,

Обпечений ганьбою,

Благословив розстріляний народ.

Як він ішов!

Струменіла дорога,

Далеч у жадібні очі текла.

Не просто ступали —

Співали ноги,

І тиша музику берегла.

Як він ішов!

Зачарований світом,

Натхненно і мудро творив ходу —

Так нові планети грядуть на орбіти

З шаленою радістю на виду!

З шаленим щастям і сміхом гарячим,

З гімном вулканним без музики й слів!

Як він ішов!

І ніхто не бачив,

І ніхто від краси не зомлів.

В землю полускану втюпився кожен,

Очі в пилюці бездумно волік...

Раптом —

Шепіт поміж перехожих:

— Що там?

— Спіткнувсь чоловік... —

Одні співчували йому убого,

Інші не втримались докорять:

— Треба дивитись ото під ноги,

Так можна голову потерять... —

Трохи в футбола пограли словами,

Обсмакували чужу біду.

А він знову йшов.

І дивився прямо.

І знову

Натхненно творив ходу!

Помилялись не тільки люди,

Помилялись навіть святі.

Згадайте: Ісус від Іуди

Мав останній цілунок в житті.

Ми не святі, не боги, а значить,

Не варто втішати себе дарма.

Але, як твій промах

Лиш ворог бачить, —

Друзів у тебе нема!

Навіщо бундючитися пихато,

Гріться в похвалах?

Слава не ртуть:

Мало великим себе уявляти,

Треба великим буть.

Минуле не вернуть,

не виправить минуле.

Вчорашнє — ніби сон,

що випурхнув з очей.

Як луки навесні

ховаються під мулом,

Так вкриється воно

пластами днів, ночей.

Але воно живе —

забуте й незабуте,

А час не зупиняється,

а молодість біжить,

І миті жодної

не можна повернути,

Щоб заново,

по-іншому прожить.

Нащо мене засуджено до страти?

Нікчемні люди, ваш нікчемний суд

Не обезглавив слави Герострата —

Я єсмь живий, і я творю свій труд!

Забуті зодчі, муляри забуті,

І прахом взято скульптора ім’я.

На попелі їх дум встаю із каламуті,

Іду у всесвіт і в безсмертя я.

Кляніть мене, кривіться від огиди,

Несіть мені прокльони і плювки —

Вже чорна слава вбивці Артеміди

Мені під ноги кинула віки!

Ви всі — ніщо. Ваш труд, і ваші болі,

І ваші мрії — порох все і тлін!

Над вами — я. Вулкан моєї долі

Веде мене крізь хаос поколінь.

Над світом галасливим і патлатим,

Що чварами гуде і клекотить,

Затис я в жмені божевільний атом,

І слава мені груди лоскотить.

Творіть красу! Дерзайте і не спіте!

Та пам’ятайте, що над вами — я,

Готовий все убити і спалити,

Щоб обезсмертити своє ім’я.

Як не крути,

на одне виходить,

слід би катюгам давно зазубрить:

можна прострелити мозок,

що думку народить,

думки ж не вбить!

Синиця в шибку вдарила крильми.

Годинник став. Сіріють німо стіни.

Над сизим смутком ранньої зими

Принишкли хмари, мов копиці сіна.

Пливе печаль. Біліють смолоскипи

Грайливо пофарбованих ялин —

Вони стоять, немов у червні липи,

Забрівши в сивий і густий полин.

Полин снігів повзе по видноколу,

Лоскоче обрій запахом гірким.

Лапаті, білі і колючі бджоли

Неквапно кружеляють понад ним...

Розвели нас дороги похмурі,

І немає жалю й гіркоти,

Тільки часом у тихій зажурі

Випливаєш з-за обрію ти.

Тільки часом у многоголоссі,

В суєті поїздів і авто

Спалахне твоє біле волосся,

Сірі очі і каре пальто.

Найогидніші очі порожні,

Найгрізніше мовчить гроза,

Найнікчемніші дурні вельможні,

Найпідліша брехлива сльоза.

Найпрекрасніша мати щаслива,

Найсолодші кохані вуста,

Найчистіша душа незрадлива,

Найскладніша людина проста.

Але правди в брехні не розмішуй,

Не ганьби все підряд без пуття,

Бо на світі той наймудріший,

Хто найдужче любить життя.

Чую, земле, твоє дихання,

Розумію твій тихий сум,

Як на тебе холодні світання

Ронять пригорщами росу.

Знаю — зливи, та буйні грози,

І роса в шумовинні віт —

То сирітські, вдовині сльози,

Та замучених предків піт.

Назбирала ти їх без ліку

На роздоллі полів, дібров,

Щоб живили тебе довіку

Людські сльози і людська любов.

Били в дзвони вітри,

Калатали на сполох.

Зупинялися ріки і череди хмар.

То ховали байдужість.

На ратицях кволих

Тупцювали за гробом ватаги бездар,

Проводжали в дорогу останню.

До ями

Понесли її пишну і чорну труну,

І ридання, народжені холуями,

Покотили на цвинтар

Плаксиву луну.

Танцювали дерева,

Сміялися квіти,

Умивалося небо у синяві рік,

Виривався з грудей,

З-під холодного гніту,

Первозданної радості крик.

Ну чого б їм казитись,

Чого їм бриніти,

Знемагати од сміху й сміятися знов?

Хоронили байдужість.

Ніжнішали квіти,

Били в бубони неба

Розчулені віти —

Воскресала любов!..

Там, у степу, схрестилися дороги,

Немов у герці дикому мечі,

І час невпинний, стиснувши остроги,

Над ними чвалить вранці і вночі.

Мовчать над ними голубі хорали,

У травах стежка свище, мов батіг.

О, скільки доль навіки розрубали

Мечі прадавніх схрещених доріг!

Ми ще йдемо. Ти щось мені говориш.

Твоя краса цвіте в моїх очах.

Але скажи: чи ти зі мною поруч

Пройдеш безтрепетно по схрещених мечах?

Земле рідна! Мозок мій світліє,

І душа ніжнішою стає,

Як твої забаганки і мрії

У життя вливаються моє.

Я живу тобою і для тебе,

Вийшов з тебе, в тебе перейду,

Під твоїм високочолим небом

Гартував я душу молоду.

Хто тебе любов’ю обікраде,

Хто твої турботи обмине,

Хай того земне тяжіння зрадить

І з прокляттям безвість проковтне!

Люди — прекрасні.

Земля — мов казка.

Кращого сонця ніде нема.

Загруз я по серце

У землю в’язко.

Вона мене цупко трима.

І хочеться бути дужим,

І хочеться так любить,

Щоб навіть каміння байдуже

Захотіло ожити

І жить!

Воскресайте, камінні душі,

Розчиняйте серця і чоло,

Щоб не сказали про вас грядущі:

— Їх на землі не було...

Торжествують:

Він не спотикався,

Не змочив —

Ні разу! —

Підошов,

Проти вітру —

Жоден раз! —

Не пхався...

Але ж він нікуди і не йшов!

Одійде в морок підле і лукаве,

Холуйство у минувшину спливе,

І той ніколи не доскочить слави,

Хто задля неї на землі живе.

Люди часто живуть після смерті:

Вріже дуба, а ходить і їсть,

Перепродує мислі підтерті

У завулках тісних передмість.

Гилить зуби, дає поради,

Носить лантухи настанов,

Підмічає серйозні вади

У діяльності установ.

Не втомляється спати і жерти,

На милицях за часом біжить,

Їй-право, не страшно вмерти,

А страшно мертвому жить.

Впало сонце в вечірню куряву.

Тиша виповзла за село.

Нашорошилось небо буряно

І погрозами загуло.

Ніч підходила з гуркотіннями,

Ніч несла божевілля й жах,

Плазувала потворними тінями

У нервово пружних кущах.

Ніч кричала мені, розтерзана,

Оперезана громом навхрест.

І у зойках її березових

Закипівся гучний протест.

Хмари дибились волохато,

Місяць в небі петляв, мов кіт,

Вихор всівся на сіру хату

І закручував стріху в зеніт.

...Та встає перламутровий ранок

Крізь холодний і злісний рев,

І проміння зализує рани

З закатованих ніччю дерев.

Безпорадні агонії злості,

Злість гармонії не порве!

Сонце ходить до нас не в гості —

Сонце з нами живе!

Вирина воно ранками з куряви,

На потрав’я витрушує пил,

І пливе, й ховрахів обурює,

Повне ніжності й повне сил.

Україно, п’ю твої зіниці

Голубі й тривожні, ніби рань.

Крешуть з них червоні блискавиці

Революцій, бунтів і повстань.

Україно! Ти для мене — диво!

І нехай пливе за роком рік,

Буду, мамо горда і вродлива,

З тебе чудуватися повік.

Ради тебе перли в душі сію,

Ради тебе мислю і творю.

Хай мовчать Америки й Росії,

Коли я з тобою говорю!

Одійдіте, недруги лукаві!

Друзі, зачекайте на путі!

Маю я святе синівське право

З матір’ю побуть на самоті.

Рідко, нене, згадую про тебе,

Дні занадто куці та малі.

Ще не всі чорти живуть на небі,

Ходить їх до біса на землі.

Бачиш: з ними щогодини б’юся,

Чуєш — битви споконвічний грюк!

Як же я без друзів обійдуся,

Без лобів їх, без очей і рук?

Україно! Ти моя молитва,

Ти моя розпука вікова...

Гримотить над світом люта битва

За твоє життя, твої права.

Хай палають хмари бурякові,

Хай сичать образи — все одно

Я проллюся крапелькою крові

На твоє священне знамено.

Через душі, мов через вокзали,

Гуркотять состави почуттів...

Може, сподіватися зухвало,

Вірити і ждати — поготів.

Та не вірить я не маю змоги,

Обіймає сумніви огонь,

І червоним ліхтарем тривоги

Зупиняю потяга твого.

І стою на березі чекання:

Що ти мені з гуркоту кричиш?

Станеш ти біля мого благання

Чи до інших станцій просвистиш?

Чорні від страждання мої ночі,

Білі від скорботи мої дні

Впали у твої свавільні очі,

Жадібні, глибокі і чудні.

Я тебе не хочу обминути,

Я тебе не смію обійти.

Дай мені губами зачерпнути

Ніжної твоєї доброти.

Диких орд незлічені навали

Розтрощили пращури мої,

Щоб несла ти гордо і зухвало

Груди недоторкані свої.

Щоб горіли маками долоні,

Щоб гуло моє серцебиття,

Щоб в твоєму соромливім лоні

Визрівало завтрашнє життя.

І моє прокляття очманіле

Упаде на тім’я дурням тим,

Хто твоє солодке грішне тіло

Оскверняє помислом гидким.

Стегна твої, брови і рамена,

Шия і вогонь тендітних рук —

Все в тобі прекрасне і священне,

Мамо моїх радощів і мук!

Всі образи й кривди до одної

Я тобі забуду і прощу —

Жду твоєї ласки хоч малої,

Як земля у спеку жде дощу.

О жорстока! Щастя хоч краплину

В душу мою змучену згуби —

Полюби і зрадь через хвилину,

Та хоч на хвилину полюби!

Виє вітер, довго виє, навіть слухать обрида.

Ходить байда споконвічний та у вікна загляда.

Ну чому б тобі, приблудо, не заснути уночі,

Не погріть старечі кості в димарі чи на печі?

Я не сплю — мені й не диво:

я ж не вітер — чоловік,

Помитарствую, поб’юся та й засну колись навік.

Але ж я не спати — жити!

Жить і мріяти люблю —

Через це у довгі ночі не вилежуюсь, не сплю.

Ну, вгамуйся, клятий вітре,

не стогни та не хрипи,

У моє вкладайся ліжко і за мене там поспи.

І зітха тужливо вітер, кулаками в шибки б’є:

— І мені, — кричить, — кохання

також спати не дає.

Я давно про зірку мрію, світлу зіроньку одну,

Але як не дму, не вію, я до неї не сягну.

Тож ходжу я в довгі ночі та зітхаю знов і знов,

Їй пісні сумні складаю про сумну мою любов.

Я чекав тебе з хмари рожево-ніжної,

Із ранкових туманів, з небесних октав,

Коли думи збігалися з мли бездоріжної

І незвіданий смуток за душу смоктав.

Я від тебе жадав незвичайного й дивного,

Щоб з’явилася маревом, видивом, сном,

Щоби я знемагав од дихання нерівного,

Од заклятої радості під вікном.

І не міг я спекаться словесної пишності,

Одсахнутись ураз од кокетливих мрій, —

Волочив я тебе в ореолі безгрішності

Крізь хитливих ілюзій розкиданий стрій.

Припливла ти до мене з прибоєм уяви,

Несподівано встала над смутком чекань,

Розцяцькованих мрій павіани і пави

Повтікали лякливо під купол світань.

Розгубили вони свої зваби і почесті,

І сьогодні вклоняється серце моє

Тій земній, соромливій, жагучій жіночості,

Що красою життя — материнством — стає.

Говорю я з тобою мовчки,

Тиша хмарою проплива.

І вовтузиться думка, мов квочка,

В намаганні родить слова.

Тиша важчає. Терпнуть губи,

Тиша репне навпіл ось-ось.

Припаду я шалено й грубо

До безумства твоїх волось.

Упаде розідрана маска,

І сполохана вгледиш ти,

Скільки в тиші чаїлося ласки,

Скільки в грубості — теплоти.

Насміються з своєї беззубості

Прописні допотопні думки,

Джерелом вдарить ніжність із грубості,

Заворкують живі струмки.

Задихнеться від люті сірість —

Нам на щастя, а їй на зло.

Поміж нас підведеться щирість

І з’єднає наше тепло!

Ну скажи — хіба це фантастично,

Що у цьому хаосі доріг

Під суворим небом,

Небом вічним,

Я тебе зустрів і не зберіг!

Ти і я — це вічне, як і небо.

Доки мерехтітимуть світи,

Буду Я приходити до Тебе,

І до інших йтимуть

Горді Ти.

Як це все буденно!

Як це звично!

Скільки раз це бачила Земля!

Але ми з тобою...

Ми не вічні,

Ми з тобою просто — ти і я...

І тому для мене так трагічно

Те, що ти чиясь, а не моя.

Я тебе не сприймаю за істину,

Бо таких, мабуть, зовсім нема.

Ніч, вітрами дурними освистана,

Свою чорну чадру підніма.

І дивлюсь я здивовано в очі,

Що заблискали з-під чадри.

У волоссі — у сірому клоччі —

Причаїлися дикі вітри.

Недарма понад нею пронісся

Ураганний тайфун стихій.

Виповзає на перенісся

Зморшка відчаю і надій.

І куди я до істини втраплю

Через ями й вибоїни слів?

Коли б випив її хоч краплю,

То, напевне б, від жаху зомлів.

Я тебе не сприймаю за істину —

Небо навіть і те рябе.

Одчайдушну, печальну, розхристану,

Голубу і безжально освистану —

І таку я люблю тебе!

Я не заздрю уже нікому —

Де ще мудрих таких знайти?

Це ж мені стало вперше відомо:

Ікс плюс ігрек — це будеш ти.

І здається, що я володію

Віковічним секретом краси

Лиш тому, що я розумію

Загадкові твої ікси.

Розумію? Який там розум!

Просто здорово, що ти є!

Що вслухається в ніжні погрози

Збаламучене серце моє.

Я не заздрю уже нікому —

Де ще мудрих таких знайти?

Одному лиш мені відомо:

Ікс плюс ігрек — це будеш ти.

Дотліває холод мій у ватрі,

Я один замріяний іду...

Ми тоді зустрілися в театрі,

На гальорці в третьому ряду.

І не вірю, що мені здалося,

Бо напевне знаю — так було:

То не скрипка кликала — волосся,

Що тобі спадало на чоло.

Тишина хиталася велично,

Ніжні струни квилили внизу —

Тож було і солодко, й незвично

У твоїх очах читать грозу.

А коли виходили із залу

З думами про вічне і земне,

Довго ти під ліхтарем стояла

І чекала, радісна, мене.

Ми ішли через блакитне місто,

Мовчки зупинились на мосту.

Ти була така прозора й чиста,

Я не смів порушить чистоту.

Тільки досі знаю: не здалося,

Так і залишилось, як було, —

То не скрипка кличе, а волосся,

Що тобі спадає на чоло.

Дотліває холод мій у ватрі,

Біля мосту стишую ходу...

Часто жду тебе я у театрі,

На гальорці в третьому ряду...

Я тобі галантно не вклонюся,

Комплімента зроду не зліплю,

Тільки в очі ніжні задивлюся,

В них свою тривогу утоплю.

І коли химерною габою

Спеленає землю довга ніч,

Довго серце тужить за тобою,

Довго сон мені не йде до віч.

Довго білі таємничі крила

Обвивають маревом видінь,

І стоїш ти крихітна, і мила,

І прозора, мов ранкова тінь.

І палають, ніби стиглі вишні,

Владно підкоряючи собі,

Губи неціловані і грішні,

Очі божевільно голубі.

Не вір мені, бо я брехать не вмію,

Не жди мене, бо я і так прийду.

Я принесу тобі свою надію,

А подарую смуток і біду.

Слова ясні, лише мені відомі,

У бурмотіння скучне переллю,

Свою усмішку у холодній втомі

Бездумно, безголово утоплю.

І буду нерозумно обридати,

І недоречно скиглити чомусь,

Але, як треба буде заридати,

Я гомерично, тупо засміюсь.

Не вір мені, бо я брехать не вмію,

Не жди мене, бо я і так прийду.

Я принесу тобі свою надію,

А подарую смуток і біду.