Любіть Україну

Довго спали вітри у ярах на припоні,

Довго тиша гнітюча полями повзла,

І стояли дерева німі на осонні,

Знемагала в пилюці вечірня імла.

І на трави не бризнули роси, мов перли,

Як рум’янець густий раннє небо залив.

І здавалось — життя задрімало, завмерло,

Заблукало в безмежжі неміряних нив.

I здавалось — нема ні початку, ні краю

Цій нудоті німій і нудній німоті...

Найстрашніше, мабуть, тільки тиша карає,

Коли поруч з тобою повзе по житті.

Та звелася з-за лиману

Хмара темно-сиза,

Полоснули ятагани —

Блискавки — донизу.

І вітри на перепутті

Загриміли цепом,

Розірвали свої пута

І помчали степом.

І озвалися долини

Гомоном знайомим,

І упала на коліна

Тиша перед громом.

І земля впилась водою,

Мов живою кров’ю.

І обнявся сміх з журбою,

Ненависть — з любов’ю...

Гей, почуйте, добрі люди,

Заздрить мені треба:

Грім ударив мені в груди,

Грім з ясного неба.

І убив у серці тишу,

Розпанахав спокій —

Я стою і вітром дишу

На землі широкій!

Люди різні між нас бувають —

Симпатичні, гарні, чудні.

Дні за днями, бува, куняють,

А живуть лиш у мріях та сні.

Може, це і не дуже грішно —

Не для всіх же доступна даль,

Тільки чомусь в очах їх смішно

Заплелися журба і жаль.

І життя мовби їх не било,

І дріма в них чимало сил.

Але їм тільки сняться крила,

Наяву ж — вони зовсім без крил.

Я судить їх не маю права,

Я для них не бажаю зла —

Я і сам жив отак «цікаво»,

Доки в мене ти не ввійшла.

Сам я сонний ходив землею,

Але ти, як весняний грім,

Стала совістю, і душею

І щасливим нещастям моїм.

Пригадаю усе до слова,

До зітхання згадаю все,

І мене — в недосяжне — знову

Хвиля спогадів понесе.

То наївні, а то суворі,

Сколихнуть вони спокій мій,

А за ними в холодне море

Рушить човен моїх надій.

Ой, ті плавання невеселі

(Як від правди себе втаю?) —

Розіб’ється човен об скелі,

Об гранітну байдужість твою.

Не жартуй наді мною, будь ласка,

І, говорячи, не мовчи.

Нащо правді словесна маска?

Ти мовчанням мені кричи.

І без слів я все розумію,

Що сказати маєш мені,

Та в мовчанні живе й надія

Не почути жорстоке «ні!».

Ображайся на мене як хочеш,

Зневажай, ненавидь мене —

Все одно я люблю твої очі

І волосся твоє сумне.

Хай досада чи гнів жевріє,

Хай до сліз я тебе озлю —

Ти для мене не тільки мрія,

Я живою тебе люблю.

Для кохання в нас часу мало,

Для мовчання — у нас віки.

Все віддав би, що жить осталось,

За гарячий дотик руки.

Влийся сонцем у щиру мову,

У думок моїх течію —

Я люблю твої губи, і брови,

І поставу, і вроду твою.

Ображайся на мене як хочеш,

І презирством убий мене —

Все одно я люблю твої очі

І волосся твоє сумне.

Чому смуток з тобою поруч

Часто ходить у світлі дні?

Певне, є в тебе біль і горе,

Невідомі зовсім мені.

Хоч на щастя життя багате,

Але кожну людину ждуть

І печалі, і сум, і втрати,

І не можна їх обминуть.

Але к бісу цю мудрість убогу!

І догадки під три чорти!

Я бажаю, щоб всю дорогу,

Все життя усміхалась ти.

Щоб ніколи сльоза на вії

Не світилася, мов роса.

Хай же щастям завжди ясніє

Некриклива твоя краса.

Я не йму тобі зовсім віри,

Як сумною побачу тебе, —

Небо в сутінь буває сірим,

А насправді ж воно — голубе.

Здрастуй, сонце, і здрастуй, вітре!

Здрастуй, свіжосте нив!

Я воскрес, щоб із вами жити

Під шаленством весняних злив.

Хай заляжеться тиша навколо,

Й знову стану, як ви, німим,

Але в серці моїм ніколи

Не замовкне весняний грім.

Над прірвою віків,

розлучений з журбою,

стою,

вдивляючись в тисячолітню млу.

І Голод

зводиться кістляво наді мною,

жене століття-зморшки по чолу.

Він сам не йде —

його ведуть під руки,

бо він уже заслаб

і занеміг.

І жалібно

тремтять в повітрі звуки,

впиваються у душу,

мов батіг.

Гей ви,

його супутники цибаті!

До мене шкапу заведіть свою —

він був не раз

в моїй селянській хаті,

бенкетував не раз

в моїм краю,

не раз давив

за шиї вузлуваті,

на цвинтар нас тягав

за голови патлаті,

на ребрах наших грав

симфонію свою.

Ведіть його сюди

до мене у кімнату —

я на прощання

вас хоч чаєм напою.

ось вони зайшли —

Неправда і Жадоба,

свого супутника

кістлявого втягли,

розсілись край душі

і зиркають спідлоба

очима,

повними холодної імли.

Зіперся Голод-цар

на плечі Суховія:

з-під шкіри

пнулись ребра,

мов серпи,

намисто теліпалося

на шиї —

нанизані на жили черепи.

І тільки всівсь,

безсилий, на підлогу,

як скиглити

і хникати почав.

Фокстрот у судоргах

вистукували ноги,

а він крізь піну

жалібно харчав.

Ой не треба мені чаю! Коли маєш сором,

Дай мені цеберку му5ки у прикуску з горем.

Гірко стало мені жити на твоїй Вкраїні:

Де моє вино медове — сльози удовині?

Де моя закуска щира? Я її не бачу!

Піднеси мені хоч ложку сирітського плачу.

Де мої чарівні друзі, рідні, миловидні?

Повтікали з України світ заочі Злидні.

Де мої коханки вірні? Чому їх нема?

Стали трупами красуні Віспа і Чума.

Як я з ними обнімався, цілувався палко!

Як мені без них печально! Як за ними жалко!

А тепер я, одинокий, зовсім перевівся,

Ліг би я на Лихо спати, Кривдою б укрився.

Тільки хто постіль постеле? Ні царя,

ні пана...

Доля моя нещасная, зраднице погана!

Чи не знаєш ти, лукава, чи не знаєш, клята:

На перині на пуховій твердо мені спати.

Хоч ти, гордий і завзятий брате Суховію,

Не убий в моєму серці останню надію...

Тут Суховій

підскочив полохливо,

оглянувся,

відкашлявся і ну:

«Ти бачиш, батьку,

став я вже сопливим,

десь нежить підхопив

на Волзі чи Дону.

Не ті сьогодні

в мене, батьку, сили,

уже і так

ледь ноги волочу:

мені морями

крила підмочили,

тягаться з ними

вже не по плечу...»

Я слухав цих базік

і не хотів їх чути,

я душу хтів замкнути

на замок,

але гірке минуле,

мов отрута,

у душу рвалося

крізь щілини думок.

Я все забув:

образи і докори,

свою досаду

і жалі дрібні.

Але народне

повоєнне горе

довіку, мабуть,

не забуть мені.

Ішли похмурі люди,

мов лелеки,

із косами дідівськими

на лан,

в полукіпках

лишали чорні глеки

і, зуби стиснувши,

виконували план.

І вдови плакали.

Просили діти: «Па-пи!»

А на сніданок —

висівки одні.

І в гарбах пнулися

скелети-шкапи,

худі,

немов тодішні трудодні.

Ледь кінчила війна

кружлять криваве пиво,

як по моїй землі,

ударивши в тарель,

пройшовся Суховій,

обпалюючи ниви,

висмоктуючи воду

із джерел.

На поміч взявши

Пустку і Розруху,

у шапці набакир

ішов узнати він,

чи не згубив, бува,

у битвах сили духу

народ,

що підіймав

півсвіту із колін.

Він нам в обличчя

заглядав суворо,

він роси злизував

жадібно по ночах —

хотів побачить

відчай, і покору,

і тінь благання

в стомлених очах.

І ті йому

бездумно помагали,

хто,

правду обминаючи гірку,

не бачили

та й бачить не бажали,

як Суховій

і Горе танцювали

на чорному

порожньому току.

Та плечі

не зігнулися в покорі

і вірить

не втомилися серця,

бо хто б

зумів зібрать

у небі зорі

і заховать собі

до гаманця?

Титани

не ставали на коліна,

могутні

не клонилися в біді!

І велич вільної

та гордої людини

по-справжньому

розкрилася тоді.

Поки безжально

мозок мій орали

жорстоких спогадів

суворі лемеші,

Неправда й Жадоба

із Голодом вищали,

усівшися благально край душі:

«Пусти нас в серце!

Ми його осліпим,

у душу виллємо

свою досаду й жовч,

до мозку

ми присмокчемось поліпом

і будем говорить,

а ти помовч.

Ми світ тобі

навиворіт покажем,

напоїмо злобою досхочу,

а правду —

в дьоготь вимажем і сажу,

лишень ходи

на нашу каланчу...»

— Ні! — я сказав. —

Доволі вам плескати,

не мучте марно

власних язиків:

як зможу

з серцем я сліпим стояти

над прірвою бездонною віків?!

Хай серце дивиться!

Хай тільки правду слуха!

Хай сльози в нього капають з очей!

Ідіть від мене геть,

запроданці і шлюхи,

немає в мене вух

для ваших злих речей.

Над прірвою віків

я з щастям повінчаюсь,

візьму в бояри Правду і Добро.

Хай музику мені весільну грає

турбінами сталевими Дніпро!

Хай ринуть в танок

Чигирини й Шполи,

хай Львів усміхнений

підбори відбива.

І буде батьком — Київ сивочолий

і матір’ю — озорена Москва.

Давно, давно лампадка вже не блима,

А в хаті тихо й світло, як в раю.

Холодними, бездумними очима

Ви в долю заглядаєте мою.

Мене вам покарати вже несила —

На вільну душу ланцюгів нема:

Моє нещастя правда покосила,

Зітнула кривду лезами ума.

Якби, святі, я зміг вас розбудити,

Якби, святі, ви не були сліпі,

Я вас повів би по новому світі

Без єзуїтів, ксьондзів і попів.

Ну що ви бачили? Вам кланялися сохи,

Молилася мотига і сапа.

Ви — чорні ідоли жорстокої епохи,

Порадники лукавого попа.

На покутті недовго вам стояти —

Холодні ви, байдужі і німі.

Ви обіцяли рай нам дарувати —

Живіть, будь ласка, в ньому ви самі!

А нам і на землі живеться — слава Богу!

А нам і на землі роботи вистача!

І стеле день ясний мені ясну дорогу,

І в душу ллє тепло усмішка Ілліча.

Але раптом — що я бачу,

Це ж ікона плаче!

Німба в неї вже немає —

Лиш волосся русе,

Полилися справжні сльози

Із очей Ісуса.

«Мене у соломі родила мати —

покритка вона була.

Ніколи я Богом не мріяв стати,

легенда на небо мене завела.

І справді —

маленьким я спав у яслах,

і диханням гріли мене воли,

а влітку ми їх на потоці пасли,

бо ми ж наймитами були.

Зніми з мене німба й попівську рясу,

кадила й жертовні у землю втопчи,

і стану я жить, як легенда прекрасна,

як мрія наївна про сонце вночі.

Мене розпинали катам на догоду,

мене єзуїтська точила іржа,

а я був звичайний

хлопчисько з народу,

і людям ніколи

я зла не бажав.

Я сам був у пана й попа у неволі —

дві тисячі років у їхнім ярмі!

Вже мозок і руки у мене кволі

і тіло засохло в небесній тюрмі.

Зірви з мене німба й попівську рясу,

та в шию із хати мене не жени —

я хочу в ній жить, як легенда прекрасна,

як мрія про світло з імли-давнини».

Мені було не сумно

і не смішно,

я думав і щипав уявний вус,

коли на покутті нестримно і невтішно

ридав одурений Ісус.

Я не спішив його прогнати з хати,

пустити по морозу босоніж.

Я вирішив у діда запитати —

хай скаже він, йому видніш.

«Ти хочеш, Ісусе, легендою стати,

бажаєш обшкрябати з себе брехню,

щоб люди тебе називали братом

і гріли тебе біля серця-вогню.

Послухай нехитру, немудру мову,

скажу, як умію, — чого тобі ще?

У мене від кожного блудного слова

у серці червоний клекоче щем.

Було нас чотири брати,

найменший між ними — я.

І дружна була, й завзята

козацька наша сім’я.

Косить Щербані уміли,

валити сокирами ліс.

І вже як робили діло,

то заздрив і Бог, і біс.

Русяві були і чорні,

по пуду — кожен кулак.

Були вайлуваті й моторні,

до праці — кожен мастак.

Мав сильну і горду вдачу

наш батько Щербань Трохим.

Умів так давати здачі,

що всі рахувалися з ним.

Якось ми до столу сіли

кружляти батрацьке питво.

До нас тоді піп Гаврило

зайшов «святкувать» Різдво.

Чарчин осушивши з вісім,

до батька звернувсь отець:

— Хай хлопці сьогодні з лісу

мені привезуть дровець. —

І звівся обурений тато,

окинув очима всіх:

«Ти ж знаєш, попе,

на свято

робить православним —

гріх!»

А батюшка вицідив з рота:

— На свято — гріх без борщу...

Я вам заплачу за роботу —

хлопцям цей гріх прощу.

І знову сказали тато:

«Нехай вас цілує кат!

Невже для моїх чубатих

у Бога немає й свят?

Іди собі, попе, додому

і добре затям слова:

хлопці поїдуть по дрова

тільки після Різдва!»

Розгнівався піп Гаврило

і крикнув тоді зі зла:

— Узнаєш мою ще силу!.. —

Та й вискочив з-за стола...

І справді, попівську злобу

побачили ми в жнива.

Ходила тоді хвороба

якась по селу нова.

Усе вона, люта, зжерла —

від усмішок до пісень.

Три брати моїх умерли

у літній гарячий день.

А піп, розметавши брови,

до тата сказав крізь сміх:

— Хай спершу з’їздять по дрова,

тоді поховаю їх... —

Гнітюча злоба зміїна

нависла над батьком моїм —

уперше став на коліна

гордий батрак Трохим.

Я бачив: за три дні в тата

посивіла геть голова.

Три дні синів не виносили з хати,

а в полі були жнива...

Та знає і відчай міру,

мій тато її знайшов —

під полу узяв сокиру

й просити попа пішов.

Умерло село на годину,

ніхто не відкрив повік,

як батько мій за чуприну

до хати попа волік.

Сказав неймовірно тихо,

і голос, як дзвін, загув:

«Ховайте, бо буде лихо...

Я жарти навік забув».

А потім всю ніч до знемоги

кричав біля трьох могил:

— Немає на небі Бога!

Немає в каміння крил!.. —

Не слухав мідяного дзвону,

що ранком до церкви зганяв —

на дровітню клав ікони

й сокиру в лоби вганяв.

Ти хочеш, Ісусе, легендою бути,

ти хочеш, Ісусе, щоб ми,

напившись твоєї отрути,

обмили тебе

слізьми?

Не вірте йому, онуки, —

він плакав уже не раз.

Сьогодні шкіру міняє гадюка,

аби одурити вас.

На тих, хто повірить в нього,

хто знову за ним піде,

прокляття замучених Богом,

одурених предків впаде».

Ти слухав, Ісусе, промову діда?

Вона мені мозок на клапті рве —

століття тяжка обида

у серці моїм живе.

Ісусе!

Плакати годі,

не треба дощу з очей!

Давно ти зрадив народу —

будь проклят

ім’ям людей!

Ми ішли через поле.

Двоє.

Говорили чи ні —

Хтозна.

Хмари плинули над Сулою,

І на них відлітала весна.

І уже задихалося літо,

І зітхали вітри у траві,

І колосся, промінням политі,

Ворушилися, мов живі.

Тільки обрій моргав суворо,

Де тополі, немов списи,

Підняли свої вістря вгору

На сторожі цієї краси.

Вуси-вусики у пшениці,

Стежка-стежечка, мов стріла,

До домівки мене і Фріца

Через лан голосний вела.

Ми зустрілися з ним у вузі,

І не відаю сам, чому

Раптом стали ми вірні друзі,

Полюбились один одному.

Ми не слухали, ми не чули

Чорний шепіт сліпих віків.

Ми навпіл розірвали минуле,

Що ковтнуло наших батьків.

Поклади мені руку в руку,

В очі глянувши — не моргай!

Виніс край мій жорстоку муку,

Щоб сьогодні ожив твій край.

Після першої дядько Оверко

Говорив ще про се, про те:

Як знімали хреста із церкви,

Як палили Письмо «Святе».

Після другої — він історик —

Про Хмельницького річ веде.

Як залізе в столітній морок,

То немов із могили гуде.

А як висушив третю чарку

(«Я за ваше здоров’я п’ю!»),

Пригадав дядько тітку Варку,

Ненаглядну кралю свою.

І почав:

«На моєму тілі

Дев’ятнадцять слідів од куль.

Ти мені не мішай, Василю,

І морганням очей не муль.

Я веду все оце до чого?

Жінка в мене, як грім, була.

Може, з виду і надто строга,

А в душі — джерело тепла.

З неї прямо хлюпала сила,

Ніби сік з виноградних грон...

Це вона Курта Шнайдера вбила,

Горлоріза на весь район».

Чому Фріцові стало жарко?

Чому виступив з нього піт?

«Отому, що убила Варка,

Скільки малось від роду літ?» —

«Скільки років?

Хай лічить дідько! —

Дядько входив уже в екстаз. —

А мені про це знати звідки?

Я не бачив його ні раз.

Я тоді, брат, служив у піхоті.

Я тоді, хлопче, був солдат.

І не хвастаю — в нашій роті

Поважали мій автомат...»

Я даремно міняв розмову,

Заганяв її в інше русло.

Фріца ранило кожне слово,

Кожне слово душу пекло.

Тиша раптом вповзла у хату,

Кинув бомбу із рота Фріц:

«Перестаньте!..

Це був мій тато...

Не кажіть

Про його убивць...»

Стало й дядькові раптом жарко,

Ледь промовив: «Оце тобі на!

Та налийте мені ще чарку!

Та горілки давай, не вина!

Ти вже, хлопче, не злись на мене,

Я кажу тобі як солдат:

То не батько твій, а скажений

Був убивця, падло і кат!»

Як побитий, Фріц вибіг з хати

І допізна блукав один...

Хилиталася темінь патлата,

Вечір важко ліз через тин...

Ранком двоє ми йшли по лузі,

Де хлюпоче Сула в береги.

Ми були з ним уже не друзі,

Але ще не були вороги.

Холод з нами ходив у лісі,

Дибки стали уперті чуби.

І мовчали в блакитній висі

Величезні столітні дуби.

А на тулубах їх шершавих

Кров сочилася з-під кори...

Доцвітали конвалії в травах,

Голубої весни прапори.

Білі-білі конвалії милі,

Вас насіяла тут весна.

Їй змагатися з літом не в силі —

Утікає на північ вона.

Утікає ярами, ярками

За далекі ліси і горби,

Їй махають прощально гілками

Мовчазні і суворі дуби,

Їй дорогу обмиють росою

Теплі трави і світлі гаї.

За її неземною красою

Одридають в кущах солов’ї.

Білі-білі конвалії милі,

Перли радості у траві.

Вас обпалять вітри загорілі,

Галасливі вітри степові.

І самі зазітхають у листі,

Пил скорботи їм шлях замете.

Ви вмрете недоторкано чисті,

Недоторкано білі вмрете.

Як ви руки йому не спалили,

Коли він осквернив красу:

«Покажи,

Де його могила...

Я...

Букетик йому однесу...»

І зірвав несподівано пломбу

Із душі зубів перехруст,

Я жбурляв не слова, а бомби

Із обпечених гнівом уст.

«Ти прийшов до моєї хати,

Як приходить любов навесні.

Тож не смій мені в серце плювати,

Не пробуджуй злоби в мені!

Не розхлюпуй моєї печалі,

Душу зрадою не бентеж,

Я тебе прокляну без жалю,

Коли квіти йому понесеш.

І не тому, що помста груди

На шматки мені зараз рве, —

Правди там не було і не буде,

Де ще пам’ять його живе.

Я лякати тебе не смію —

Над тобою не владен страх.

Хочеш ти, щоб минуле зміїв

Пробудило в наших серцях?

Може, хочеш, щоб знову пальці

Затискалися в кулаки,

Щоб зустрілися ми в атаці,

Як в минулому наші батьки?

Тільки розумом подивися.

Правду щиру побач в диму:

Жде ще дехто, щоб ми вп’ялися

У горлянку один одному.

Губи їхні од люті сині,

Злоба щелепи їм звела,

Хай минуле спить в домовині,

Не викопуй з могили зла.

І не гребуй моєю любов’ю.

Ми обидва сильні й живі.

Я ж не хочу, щоб плакали кров’ю

Ці конвалії в чистій траві.

Роздивися тверезо по світу —

Нас нова обнімає доба...

Не неси на могилу квіти,

Де заснула твоя ганьба!»

Він мовчав.

Але хмари з неба

Опустились йому на чоло.

«Це я знаю...

Про це не треба...

Розкажи, як усе було...»

Навесні мені вперше мати

Із спідниці пошила штани

І сказала: «Годі гуляти,

Пасти свині, хлопче, жени».

То високе було довір’я,

В мене аж забивало дух,

Коли вперше вийшов з подвір’я

Не хлопчисько вже, а пастух.

Ми на вигоні в цурки грали,

Заганяли в ямки ошля,

Партизанили й воювали,

Вкравши пруття стальні в коваля.

Раз я біг завертати свині,

Що взяли маршрут на буряк,

І тоді із прозорої сині

Скинув бомбу на вигін літак.

Я кричав надриваючись: «Ма-мо!» —

На зелений упавши єдваб...

І зіяла холодна яма,

Де сидів «партизанський штаб».

Потім танки були й машини,

Наполоханий плач і гам.

І криваве намисто шипшини

Замінило цукерки нам.

Тато мій пішов до загону

У Козацький сосновий ліс.

Мама харч їм носила й патрони,

І про це хтось гестапо доніс.

Шнайдер маму одвів на страту,

Їй на шию петлю затіг,

А мене заховала від ката

Тітка Варка в свинячий барліг.

Лиш весною у темні ночі

Виповзав я з свого лігва.

Тітка Варка мене ув очі

Цілувала й шептала слова:

«Виростай для страшної кари,

Виростай на ворожу біду...»

І зірок незліченні отари

Миготіли мені в саду.

Раз вночі розбудив нас грюкіт,

Хрипла лайка й глуха возня:

«Одчиняй, партизанська суко!

Не сховаєш тепер щеня!..»

Тітка — в сіни мене за двері.

«Тільки крикну «тікай» — біжи!

Як повернеться мій Оверко,

Ти про мене йому скажи...»

А сама ухопила сокиру,

Притулилася до стіни

І сказала привітно й щиро:

«Хто там грюкає?» —

«Одчини!»

Двоє кинулись люто в хату.

Я тоді — з-за дверей на поріг.

Прямо в руки потрапив кату.

«Я тебе тут, щеня, стеріг!»

Глухо впала важка сокира,

Я ще й жаху свого не зборов,

Як на чуба мого з-під мундира

Полилася чужинська кров.

Доки тітці крутили руки,

Я, мов миша, пірнув в гарбузи,

Ніби заєць, помчав через луки,

Через воду брів до лози.

До світання тремтів між латаття,

Доки люди мене не знайшли...

Тітку Варку в розтерзанім шматті

Того ранку на страту вели.

І вона величаво мовчала,

Дивний спокій світивсь на чолі —

Тітка Варка отак зустрічала

Двадцять першу весну на землі.

Говорити ще можна багато,

Але ти зрозумів, чому

Замінив мені дядько тата,

Став я сином навік йому.

Фріц мовчав. І мовчало літо.

І отерпли мої вуста.

Закликала нас щиро жити

Солов’їна печаль проста.

Що було — того не забули.

Те, що є — перед нами тут.

Хай звільняється серце чуле

Од туману, брехні і пут.

Поклади мені в руку руку,

В очі глянувши — не моргай!

Виніс край мій жорстоку муку,

Щоб сьогодні ожив твій край.

Сонце впало на сизу хмарку,

Обрій полум’ям запалав...

На могилу селянки Варки

Фріц конвалій букет поклав.

Ми прийшли опівночі в хату,

І тоді, задавивши плач,

Фріц до дядька промовив:

«Батьку...

Ти, дурному мені, пробач...»

Дядько був до розмов охочий,

Але тут не знав, що сказать.

Тільки витер долонею очі:

«Ну, хлоп’ята,

Пора вже спать...»

Скільки дядьку Оверку весен,

Запитайте в гаю зозуль.

Ніби русла Дніпра і Нейсе,

Обпекли його шрами від куль.

Він строчити умів з автомата,

Чобітьми толочив лани,

Щоб не знали війни і розбрату

Ворогів колишніх сини.

Хто посмів би його осудити,

Хто б його покарати смів,

Коли б серце його розбите

Осліпили помста і гнів?

Міг би він за глибокі рани,

За любов, що сконала в петлі,

Невблаганним кривавим бураном

По ворожій пройтися землі.

Але смерть він дурив без ліку

На суворих дорогах війни,

Щоб жили у братерстві довіку

Ворогів колишні сини.

Світ зігрів він своєю любов’ю,

Переміряв шляхи вікові,

Щоб ніколи конвалії кров’ю

Не ридали

Ніде

В траві.

Ти лежиш іще впоперек ліжка —

Ну до чого мале й чудне!

А до тебе незримі віжки

Прив’язали цупко мене.

Кажуть, носа ти вкрав у баби,

Губи й ноги забрав мої,

Взяв у матері синю звабу

І в очах своїх затаїв.

Спи, грабіжнику мій кирпатий,

Сумнів диханням розігрій,

Я тобі стану в голови слати

Найніжніші подушки мрій.

Розішлю свої думи в дозори,

Щоб у сизому міражі

Не ступило свавільне горе

На кордони твоєї душі.

Бо не змок ще убивчий порох

Од потоків дитячих сліз —

Через трупи надій бадьорих

Твій одвічний і підлий ворог

До усмішки твоєї ліз.

Над народами, над віками

Встало горе, мов чорний гном.

Торохтять бойові тамтами

Над прозорим дитячим сном.

Відгодована злість, і хитрість,

І закута в броню брехня

Атакують добро і щирість

Серед ночі й білого дня.

Гуркотять бойові колісниці,

Свищуть ратища і шаблі...

І тривозі моїй не спиться,

Йде вона босоніж по землі.

І встає проти кривди і злоби

Мій обсмалений сонцем гнів,

Щоби спав ти спокійно, щоби

Ти сміявся і жебонів.

І ладнає совість гармати

Проти підлості і обмов,

І виводить зневіру на страту

Безпощадна моя любов.

Наливайся земними силами,

Вдосталь радощів зачерпни —

Над тобою тріпочуть крилами

Тихі-тихі спокійні сни...

Вибіг він з туману муки, втомлено присів,

Гуртувались мляві звуки у сузір’я слів.

Мав він силу необорну, цей лукавий хтось,

Мені в душу світло чорне від тих слів лилось.

Він казав: «Скона твій спокій на моїх ножах,

Я — на місці, я — стоокий, я — всесвітній жах.

Дам тобі великі очі і великі вуха,

Страх до смерті залоскоче силу твого духа.

Гей, виходьте мої слуги, мої вірні діти,

Мою владу, мою силу дурню покажіте!»

Вибігали із туману з галасом і гиком

Довгорукі, волохаті, обплетені ликом.

Вузьколобі й куцоногі, з іклами-зубами,

Заходились вибивати тропака ногами.

Ми не брешем, не лукавим —

Що подужаєм — берем!

Ми сьогодні світом правим,

Все жерем,

Жерем,

Жерем!

Тільки ми од страху вільні,

Ми — сини Європи!

Ми — могутні,

Ми — всесильні,

Ми — пітекантропи!

Нам живеться ласо й любо,

А на совість ми плюєм —

Що потрапило на зуби,

Те жуєм,

Жуєм,

Жуєм!

Тільки ми від глузду вільні,

Ми — сини Європи!

Ми — могутні,

Ми — всесильні,

Ми — пітекантропи!

Танцювали, гупотіли, раптом провалились,

На їх місці генерали як з землі вродились.

Оточили мою душу й заревіли п’яно,

Били в груди кулаками, мов у барабани.

Слухай, мрійнику, ідіоте!

Ти — в комедії лицедій!

Ми випльовуєм сотнями з рота

Недогризки людських надій.

Не цяцьками — ракетами бавимо,

А життя не вертає назад —

Син ітиме з очима кривавими

Крізь гарячий атомний чад.

Одсахнеться твоєї щирості

І шукатиме ласки у риб,

Коли з серця у нього виросте

Наша мрія — атомний гриб.

Ми його заберем у тебе,

Вкрадем юність його й любов

І піднімем в розчахнуте небо

Над німим божевіллям дібров.

Здичавілі од крові нації

Будуть щирити ікла, мов звір,

І здихатимуть від радіації

У роззявлених пащах нір.

Як розірве космічну тишу

Передсмертний стогін землі —

Вічність подвиги наші запише

На своєму сивім чолі!..

Вони пливли у ніч, як манекени,

Крізь їхні вигуки байдужі і страшні

Прилинув синім видивом до мене

Маленький привид і сказав мені.

Я — твій ровесник. Доля моя куца,

Печаль моя не відає кінця —

Старих світил чіткі орбіти рвуться,

І гаснуть ненароджені серця.

Я — твій ровесник. Плоть моя убита,

Із ребер в мене виросли дуби.

Моє життя потрощене, мов жито,

Ціпами божевілля і злоби.

Коли я біг розхристаний на луку,

Де обрій так прозоро глибинів,

Чужий солдат схопив мене за руку

І до людей у білому одвів.

І я дививсь на них незрозуміло,

В зіницях метушилися зірки,

І кров моя червоно цебеніла

У банку із рожевої руки.

І чорна ніч звелась в очах у мене,

І сон легкий навік мене зборов...

Моїм убивцям у голодні вени

Влили мою дитинно чисту кров.

Я — твій ровесник, пролісок надії,

Розтоптаний жорстокістю нікчем,

Я — син краси і голубої мрії,

Я — автор ненаписаних поем.

Я — твоя мука і твоє сумління,

Мені кати не обрубали крил:

Із ран моїх бере твоє коріння

Для боротьби і ненависті сил.

Немає в мене страху за плечима —

Я розірвав його одвічний гніт.

Великими блакитними очима

Дивлюся я докірливо на світ.

Іди і спопеляй байдужі душі,

І сліпоту, й холопство прокляни,

Щоб не зійшлись, в кривавицю заюшені,

Народів обікрадених сини.

Я — твій ровесник. Доля моя куца,

Печаль моя не відає кінця.

Я кличу вас у відчаї не гнуться,

А вибухати, як нові сонця!

Над тихим сном мого малого сина,

Над плетивом думок моїх і мрій

Пливла тривога, ніби всесвіт, сива,

Гойдаючись на гребенях надій.

Цідилась ніч крізь темне сито неба,

І зорі танули, як вогники малі...

Кирпатий мій! Дивлюся я крізь тебе

У завтрашнє страдалиці Землі.

Я бережу для тебе її квіти,

Тобі несу думок своїх огонь,

Для тебе запускаю на орбіти

Ракети із порепаних долонь.

Ми народились в муках, щоб родити,

Синами обезсмертити свій рід,

Щоб квітував на диво всього світу

Козацький геніальний родовід!

Сини! Сини! Барометри кирпаті

Людського спокою і завтрашнього дня!

Ми перед вами разом винуваті,

Що на планеті бійки і гризня.

Ми винуваті, що міліють ріки

І лисинами світять береги,

Що десь духовні родяться каліки

І виростають наші вороги.

Будь проклят спокій! Досить нарікати

На клопітливий і суворий час!

Грядуть сини — барометри кирпаті,

Вони за все спитають завтра нас.

Ах, ти ж моя пташечко, Музо-щебетухо,

Що там ти Гомеру бевкнула на вухо?

Не могла хіба ти звіритись нікому,

Що пішла звірятися старцеві сліпому?

Та були ж в Елладі писарі й поети,

Чесні та цнотливі, як тепер газети,

Та за тую, Музо, витівку погану

Ми б тобі на зборах всучили догану,

Ми б зібрали збори і веліли зборам

Вислухати соло і гукати хором:

— Як тобі не стидно! Як тобі не сором! —

Дав би тобі чосу всенародний форум,

Щоб не потурала маячінням хворим.

Старця відшукала, то воно й не диво,

Що підніс трудящим він потворне чтиво,

Де усе — неправда, де усе — фальшиво,

Де не видно зовсім ролі колективу.

Все поперекручував той старий дивак,

А воно насправді все було отак:

Прийшов до Греції Паріс,

Вхопив Олену і поніс...

Проснувсь рогатий Менелай,

Гукнув щосили: — Переймай!

Бігали в погоню греки-скороходи,

Але злодій хитрий мов упав у воду.

Сумували греки гірко без упину:

— Нащо він поцупив громадську дружину?

За таку образу, гіршу від розбою,

Зберемося разом та зруйнуєм Трою!

Виступала грізна рать

Кляту Трою покарать —

Що мечами, що списами,

Богатирськими щитами.

Всі дороги аж дзвенять,

Всі завзяті, всі крилаті,

Всі щасливі, мов на святі,

Ще й «ура!» кричать.

Грає напис на знаменах

«Смерть або Олена!»

Десять літ на стіни Трої

Лізуть ордами герої,

А троянці щедро й щиро

Вгонять їм в лоби сокири

Та на втіху милих Муз

Випускають кишки з пуз.

І прямісінько з калюж

В рай чухрають сотні душ,

Щоб дивитися із раю,

Як дурного Менелая

Ошукав красунь Паріс,

Як Олена його лає

Та вигукує «на біс!»

От де кривда, от зажура,

От де ялівці біда!

Недаремно ж бо під мури

Кров дзюркоче, як вода!

Троя впала, Троя сіла,

Троя стоячи згоріла.

Менелай поміж кісток,

Між обсмалених жінок

Відшукав свою любов

Та й до Греції пішов.

У заквітчаній Елладі

Всі були Олені раді,

Прославляли знову й знову

Її цноту вірні вдови,

Танцювали гордовито

Матері синів убитих,

З щастя сироти й батьки

Всі пішли у жебраки,

Менелай великодушно

Брати з них звелів подушне,

Щоб Оленчині кнурі

Не страждали при дворі,

Щоб від голоду не хляли

І Олену вдовольняли,

Бо від кволого супруга

Накивати може вдруге.

От на цьому і кінець,

От на цьому й крапка.

Є в сусіда гаманець,

А у мене шапка.

А я в шапку зірку впіймаю,

Та на кварту білої проміняю,

Та гукну Гомера до хати,

Та почну з ним пити-гуляти.

А як він уп’ється,

То нехай сміється,

Що залізо

В душу лізе,

А душа не гнеться.

Повела житами стежка неширока

В поле, де тополя мріє одинока,

А над нею плинуть хмари, ніби думи,

Повні весняного трепетного суму.

А до неї гнуться, лащаться ласкаво

Ніжні, нетолочені, росянисті трави.

І стоїть тополя, повна сонця й болю,

Вітами-привітами кланяється полю.

Розкажи, тополе, не ховай од всіх,

Чому слабне вітер в кучерях твоїх?

Розкажіть ви, роси, ніби перли, чисті,

Чому вас роняють трави урочисті?

— Ой, я ж не тополя, я ж не деревина:

Серце в мене людське — я була дівчина.

Трави — мої коси, коси — мої сльози,

Хмари — мої думи, що плекають грози.

Я була дівчина, я колись любила,

Чисту мою душу злоба загубила.

Я журби своєї не ховаю, ні,

Лиш ніхто не слуха ці слова смутні,

А мені дзвеніти кожен день несила,

Як я полюбила, та й не долюбила...

По хмарах місяць стрибав щоночі,

Пірнав до мене на саме дно,

Дивився сумно мені ув очі,

І коси гладив мої дівочі,

І говорив мені одно:

«Ой вийди, серце, з води на волю,

На трави чисті, на срібний луг,

Ковтни повітря хоч раз уволю;

Як я, напийся людського болю —

Війна жорстока іде навкруг».

Тоді кричала йому сердито

Цариця наших підводних нив:

— Я не дозволю на луг ходити,

Війна навколо — можуть убити... —

І сумно місяць над нами плив.

Але на Йвана та й на Купала

Цариця наша добріша стала.

Розчинила вона двері підводної хати

Та й пустила русалочок на луг погуляти.

Небо кров’ю паленіло, тонуло в загравах,

А ми собі веселились на шовкових травах.

Залицялися до вітру, з вихором кружляли,

Вели танок і піснями смуток відганяли:

«Ой ти, місяцю,

Ой ти ясний,

Ми тебе голубить хочемо.

Ти зійди до нас,

Прекрасний, —

Зацілуємо, залоскочемо.

Не ховайся поза хмарами,

Не гребуй речами-чарами».

І раптом — вітер стрибнув угору,

Підняв шалений і дикий рев.

Рвав на деревах трухляву кору

І сльози-роси трусив з дерев.

Кричав, і плакав, і вив завзято,

І кидав хмари, немов м’ячі.

І десь далеко в порожній хаті

Озвались криком сумні сичі.

А потім хлопець прямо з туману

У наше коло веселе вбіг,

Благальним зором у душу глянув

І впав, кривавий, мені до ніг.

За ним свистіли сердиті кулі,

Будила темінь сліпа луна.

А в нього брови — крила зозулі,

А губи в нього — келих вина.

І вітер знову стрибнув до мене,

«Сховай!» — промовив і дибки став.

Я чула крики убивць шалених,

Їх лютий тупіт землю хитав.

І я вербою зазеленіла,

Своїм волоссям хлопця укрила.

Кати снували навколо мене

І люто темінь і ніч кляли,

Убрання рвали моє зелене,

А партизана все ж не знайшли.

Над ним сиділа я довгі ночі,

Ласкала й гріла своїм теплом —

І заясніли у нього очі,

Життя торкнуло його крилом.

Я так манила його до себе,

У нашу сонну, спокійну тиш,

А він сміявся: «Мила, не треба,

Не треба жартів таких! Облиш!

Хіба я можу спокійним бути,

Коли довкола — вістря пожеж?

Це буде зрада, і підла, й люта, —

Твоє б кохання я зрадив теж...»

І я сказала: «Піду з тобою,

Назавжди кину цю тишину...»

Але Цариця, повна злобою,

Мені кричала: «Я прокляну!»

Ми з ним тікали, і серед поля

Отут я стала немов тополя.

Мене Цариця заворожила,

Щоб я ніколи вже не любила,

Щоб я стояла й на сонці мліла,

Щоб сохло з туги дівоче тіло,

Щоб не могла я дійти до річки,

Де веселяться мої сестрички.

Але, убога, вона й не знала,

Що я багатша від того стала:

Я бачу сонце і бачу квіти,

І вітер носить мені привіти.

Я жду, що милий скоро прилине,

Щоб обійняти свою дівчину:

Любов розвіє зловісні чари,

Розіб’ють тугу сердець удари.

Так стоїть тополя, повна сонця й болю,

Вітами-привітами кланяється полю.

Добра та ласкава, ніжна й молода,

Милого з походу вірно вигляда.

І не зна, що поруч, де життя шумить,

Милий на майдані бронзовий стоїть.

Але їх коханню вічно жить і жить —

Листям на тополі й бронзою дзвеніть.

Привели його на світанні

У багнюці всього, в крові.

Захлиналися постріли дальні,

І дрижали бліді вартові.

Мов примари, гойдалися тіні

На колисках скуйовджених віт.

І було партизану-хлопчині

Вісімнадцять — не більше — літ.

Від утоми не міг стояти,

Від пропасниці — весь горів

І дивився понуро на ката

З-під кошлатих широких брів.

Нила в боці кривава рана,

І, мов кулі, пекли слова:

— Помирати тобі ще рано,

Непутяща твоя голова...

Ти із себе не корч героя,

А розумно себе веди:

Розкажи, що у вас за зброя

І сховався загін куди?

Розкажи — і життя дарую,

І до матері відпущу...

На столі, мабуть, в неї парує

Повна миска смачного борщу...

Що він думав у ту хвилину?

Що ввижалось тоді йому?

Од стіни відступив хлопчина

І порушив мовчанку німу:

— Я не корчу із себе героя,

Тож відкрию правду для вас:

Гнів народний — то наша зброя,

Кожен кущик ховає нас!

Я тортури знести не зумію —

Признаюся зарані вам,

Але більше сказать не посмію,

Коли навіть захочу сам...

Очі з лоба вилізли дико,

Надірвався і тріснув крик —

Хлопець виплюнув катові в пику

Свій навіки німий язик.

Розстріляли його на світанні

За селом у глибокім рові...

І вставало, немов повстання,

Ранком сонце в його крові...

На свято Зелене з густих заплав

Прийшов чоловік і надію посіяв:

— Мене, люди добрі, пан Бог послав,

Щоб я вам зачав Месію.

Гріхами задавлене ваше село,

Брехня розлилася, як море,

Та встане мій син і лукавство та зло

За Божим велінням поборе.

Ведіть мені дочок сімнадцяти літ,

Я виберу суджену Богом, —

Сказав і присів біля шинку на пліт,

Припікши всіх поглядом строгим.

Коли ж привели перед нього дівчат,

Він мовив, махнувши рукою:

— Ну, що ж, доведеться наступного року

чекать:

Нема поміж ними святої.

І хто тільки міг, той приблуді служив,

Ніс їсти і пити до хати,

Щоб їх визволитель безжурно дожив

В селі до наступного свята.

І знову ведуть перед нього дівчат,

А він лиш хита головою:

— Гай-гай, доведеться наступного свята

чекать:

Нема й поміж цими святої.

І зими біліють, і весни дзюрчать,

Роки пропливають, мов хмари,

А він подивляє паради дівчат,

Та все не знайде собі пари.

Лиш сумно щоліта кива головою:

— Нема й поміж цими святої...

І люди принишкли, покірні й сумні,

І моляться, хто тільки може:

Як треба, життя укорочуй мені

Та шли йому суджену, Боже.

На свято тридцяте слухняні осли,

Втомившися присуду ждати,

Навшпиньки до зайди у хату зайшли, —

Він мертвий лежав серед хати.

Коли ж, проклинаючи грішних дівчат,

Омить його люд позбігався,

Побачили раптом: безплідний кастрат

Месію зачать нахвалявся.

У Івася немає тата.

Не питайте тільки, чому

Лиш від матері ласку знати

Довелося хлопчині цьому.

Він росте, як і інші діти,

І вистрибує, як усі.

Любить босим прогоготіти

По ранковій колючій росі.

Любить квіти на луках рвати,

Майструвати лука в лозі,

По городу галопом промчати

На обуреній, гнівній козі.

Але в грудях жаринка стука,

Є завітне в Івася одно —

Хоче він, щоб узяв за руку

І повів його тато в кіно.

Ну, нехай би смикнув за вухо,

Хай нагримав би раз чи два, —

Все одно він би тата слухав

І ловив би його слова...

Раз Івась на толоці грався,

Раптом глянув — сусіда йде.

— Ти пустуєш тута, — озвався, —

А тебе дома батько жде...

Біг Івасик, немов на свято,

І вибрикував, як лоша,

І, напевне, була у п’ятах

Пелюсткова його душа.

На порозі закляк винувато,

Але в хаті — мама сама.

— Дядько кажуть, приїхав тато,

Тільки чому ж його нема?..

Раптом стало Івасю стидно,

Раптом хлопець увесь поблід —

Догадався, чому єхидно

Захихикав сусіда вслід.

Він допізна сидів у коноплях,

Мов уперше вступив у гидь,

З оченят, від плачу промоклих,

Рукавом витирав блакить.

А вночі шугнув через грядку,

Де сусідів паркан стирчав,

Вибив шибку одну з рогатки

І додому спати помчав...

Бо ж немає тим іншої кари,

Хто дотепи свої в іржі

Заганяє бездумно в рани,

У болючі рани чужі...

Увійшла вайлувато в сіни,

з хати віє нудьга

й самота.

У руках засміявся віник —

спритно валянки обміта.

Тупотить

об долівку ногами

і мороз вибива

з рукавиць.

З нею

в хату ввірвався гамір,

ошалілий сміх сніговиць.

Мов воскресли

принишклі діти —

тупіт, лемент,

вищання й писк.

Місяць хоче,

мабуть, погрітись —

суне в шибку

свій блідий диск.

Заглядає, цікавий,

у миску:

що ви з’їли таке смішне,

що од вашого

реготу й писку

тягне в хату

із неба мене?

Хлюпа щастя

дзвінкою хвилею,

ніби тут вікувало воно —

не життя тобі,

а ідилія,

як в поганих книжках

чи в кіно.

Де фотографи?

Де поети?

Нуте, хлопці, сюди скоріш!

Можна знімок утнуть

до газети

і жахливо веселий вірш.

Це ж така показна ситуація —

гарна мати

і троє дітей!

Це ж чудова яка ілюстрація

для підтвердження

наших ідей!

Застрибають веселі цифри

у ґрунтовно важких статтях,

та не встане

з словесних вихрів

многотрудне її життя.

Ви мовчанкою соромливою

постараєтесь обминуть,

що в доярки цієї

щасливої

руки й ноги

вночі гудуть.

І чи прийде

під ваші кашкети

блискавицею думка дзвінка:

в космос крешуть ото

не ракети,

але пружні цівки молока.

А для неї

це зовсім не диво,

бо збагнула давно таке:

справді,

зараз вона щаслива,

тільки ж щастя яке важке!..

І тому ця Марія

чи Настя

будить дзвоном дійниці село,

щоб поменше

такого щастя

на радянській землі було.

Ой дівчино, дівчино,

Не дивися скоса —

Полюбив тебе давно

Та й люблю ще досі.

Полюбив та й не сказав,

Може, побоявся.

Під вікном твоїм стояв,

Та й не дочекався.

Не виходила сама

Ти до мене з хати.

В мене ж смілості нема

І двох слів сказати.

Гей, у лузі та й не перше літо

Вигляда некошена трава.

Гей, у полі та й не перше жито,

Та й не перше жито дозріва.

Не повернуть козаки з походу,

Не заграють сурми на зорі...

Будуть вік стояти біля броду

Посивілі верби-матері.

Що ярами глибокими, степом та лісами

Йшли козаки проти хана, блискали списами.

Гей, іржали ситі коні, вороні й булані,

Майоріли короговки у густім тумані.

Попереду на баскому на коні гарячім

Їхав славний Конашевич — кошовий козачий.

Ішли бити татарина, табуни займати,

І ревіло над степами грізне «ой, гай, мати».

Ой, гай, мати! Ой, гай, мати! Ой, широкі ниви —

Прийдем в гості к бусурману, натворимо дива.

Ой, гай, мати. Ой, гай, мати. Гай, та не загайся —

Не весілля, а поминки відправлять збирайся.

Та не плач ти над труною, не зітхай важенько,

Краще в пісню свою тугу вилий, стара ненько.

Щоби слава наша в пісні ожила з віками,

Щоб гордилась Україна нами — козаками.

Гей, прослала нива

Чорне полотно.

Ллється жовта злива —

Сіється зерно.

Сійся-родися,

Колосом розвийся,

Засівайся, ниво,

Людям на добро!

Хай у дні яснії

Зерно пророста,

Як мої надії,

Як мої літа.

Сійся-родися,

Колосом розвийся,

Засівайся щастям,

Ниво молода.