Любіть Україну

Там, де гори і долини,

Де гуляє вітровій, —

Там цвіте краса-країна

З дивним ім’ям Сльозолий.

І колись в країні тій

Був на троні цар Плаксій.

Голова його — мов бочка,

Очі — ніби кавуни.

В Плаксія було три дочки

І плаксивих три сини.

Старша звалася Нудота.

Середульшая — Вай-Вай,

Третя донечка — Плакота,

Всі сльозливі через край.

А цареві три сини —

Так і звались — Плаксуни.

Отака була сім’я

У царя, у Плаксія.

Цілі дні вони сиділи,

Голосили та сопіли,

Та стогнали, та ревли,

Сльози відрами лили.

Цар Плаксій велів сердито:

«Хай із нами день при дні

Плачуть всі в країні діти,

Бо сміятись і радіти

У моєму царстві — ні!

Хто всміхнеться — в часі тім

Я його негайно з’їм!»

Ще була у Плаксія

Грізна гвардія своя:

В ній служили молодці

Забіяки-сльозівці.

Хто сміявсь — вони хапали

І нагайками шмагали,

Так що в царстві тому скрізь

Вистачало плачу й сліз.

Цар любив, як плачуть діти,

Бо любив їх сльози пити.

Отакий був цар Плаксій

У країні Сльозолий.

Але в тому диво-царстві,

Зневажаючи закон,

Жив у мандрах і митарстві

Добрий дядько Лоскотон.

Він приходив кожний вечір —

Хай чи дощ іде, чи сніг —

До голодної малечі

І усім приносив сміх.

Мав він вдачу теплу й щиру,

Ще й лукавинку в очах.

І була накидка сіра

В Лоскотона на плечах.

Лоскотливі мав він вуса

І м’якенькі, наче пух.

І м’яке волосся русе

Розсипалося до вух.

Він як прийде, залоскоче,

То сміється, хто й не хоче.

Тільки де він появлявся,

Зразу плач там припинявся

І приходив до усіх

Голосний та щирий сміх.

Не любили Лоскотона

Цар Плаксій і Плаксуни,

Видавали заборони

Проти лоскоту вони.

І за дядьком Лоскотоном

Із нагайками в руках

Охоронці злих законів

Полювали по хатах.

Але дядько Лоскотон

Не боявся цих заслон:

Він ходив по всій країні

І носив з собою сміх

В розмальованій торбині,

В пальцях лагідних своїх.

Розізливсь тоді Плаксій —

Цар країни Сльозолий.

Гнівно він гукнув із трону:

«Гей, ледачі сльозівці!

Хто впіймає Лоскотона,

Буде муж моїй дочці!

Хто його посадить в льох —

Вибирай одну із трьох!

Бо уже цей Лоскотон

Скоро нам розвалить трон:

Що тоді ми будем пити,

Як не будуть плакать діти?»

І завзяті сльозівці

Понеслись в усі кінці,

Щоб скарати по закону

Баламута Лоскотона.

Довго скрізь його шукали,

У всі шпари заглядали,

Перерили всі двори,

Обходили всі бори,

Час потратили дарма:

Лоскотона скрізь нема,

Бо його завжди і всюди

Од ловців ховали люди.

Опівночі Лоскотон,

Коли всіх колише сон,

Йшов собі в бідняцькі хати

Їхніх діток розважати.

Був тоді у Плаксія

Лютий посіпака,

Віроломний, як змія,

Капітан Макака.

Так хотілося йому

Царським зятем стати,

Що ні разу в ту зиму

Не лягав і спати.

Все ходив, усе він слухав

І нарешті все рознюхав.

На світанку Лоскотон,

Насмішивши діток,

У міцний поринув сон

Між кленових віток.

А лукавий капітан

Підікрався змієм

Й Лоскотонові аркан

Зашморгнув на шиї.

Руки вивернув назад.

Міцно спутав ноги

І мерщій у Плаксоград

Рушив у дорогу...

Лоскотона посадили

За вузенькі ґрати,

А в палаці порішили:

— Час весілля грати... —

Гей, зійшлися царенята

І придворних свита

Наречених шанувати,

Сльози діток пити.

До вінця веде жених

Висохлу Нудоту,

Та дивитися на них

Зовсім неохота.

Хоч Макака був бридкий,

А вона ще гірша,

Їм поет один гладкий

Присвятив ще й вірша.

Стільки там було хвальби,

Так скрасив їх вроду —

Навіть жаби від ганьби

Булькнули у воду!

Але цар ходив, пишався,

Він із зятем цілувався,

Похвалявся: «Ну, тепер

Лоскотон, вважай, умер!

Недоступним став для всіх

Голосний та щирий сміх.

Тож від радості стрибайте!

Тож від радості ридайте!

Ми тепер встановим скрізь

Віковічне царство сліз!»

Так розхвастався Плаксій —

Цар країни Сльозолий.

Та поки гуло весілля,

То п’яниці вартові

Напились якогось зілля

Та й поснули у траві.

А вночі йшли до в’язниці

Батраки й робітники,

Щоб звільнити із темниці

Лоскотона на віки.

Рознесли всі перепони,

Гнули ґрати, мов прути:

— Гей, веселий Лоскотоне,

Це прийшли твої брати!

Йди до нас, веселий брате,

В нашу здружену сім’ю!

Підем разом догравати

Ми весілля Плаксію...

У палаці кожен скаче

Та від щастя гірко плаче,

Ллються сльози, як ріка, —

Бачте, радість в них така!

Раптом цар упав на трон:

— Ой, рятуйте — Лоскотон! —

Всі відразу «ох» та «ах»,

Жах у кожного в очах.

А веселий Лоскотон

До царя стрибнув на трон

І сказав йому якраз:

— Насмієшся ти хоч раз!..

Став царя він лоскотати,

І Плаксій став реготати,

Так сміявсь — аж заливався,

Аж від реготу качався,

Кулаками очі тер —

Потім лопнув і помер.

Ой, була ж тоді потіха —

Цар Плаксій помер од сміху!

З ним придворні одубіли,

Бо сміятися не вміли.

А цареві три сини,

Три завзяті Плаксуни,

Так сміялись-реготали,

Що штани з них поспадали —

Тож всі троє без штанів

До чужих втекли країв.

Три царівни теж навтьоки

У чотири бігли боки.

Кровопивці-сльозівці

Стали п’явками в ріці,

А Макака-забіяка

З’їв себе із переляку.

Так веселий Лоскотон

Розвалив поганський трон.

Сам же він живе й понині,

Дітям носить щирий сміх

В розмальованій торбині,

В пальцях лагідних своїх.

Схочеш сам піти в цей край,

То маршрут запам’ятай:

Треба йти спочатку прямо,

Потім вправо завернуть,

А тоді поміж дубами

Поведе наліво путь.

Після цього вже помалу

Чимчикуй куди попало:

Як од втоми не впадеш —

В цю країну попадеш.

Лесик, Толя й два Володі

Сумували на колоді.

Лесик скаржився: «Хлоп’ята,

Страх як тяжко жить мені —

Слухай маму, слухай тата,

Умивайся день при дні».

Толя теж сидить бідує,

Вилива жалі свої:

«Дуже Тоня вередує,

Розважай весь час її...»

А Володя скиглить: «Тато

Змусив квіти поливати...»

І зітхає вся четвірка:

«Як нам тяжко!

Як нам гірко!»

Раптом трісь — і перед ними

Бородань малий з’явивсь,

Хитруватими очима

На четвірку він дививсь.

І сказав до них суворо

Цей химерний чоловік:

«Я почув про ваше горе

Й через доли, через гори

Свою бороду волік —

Поспішав мерщій сюди

Виручати вас з біди.

Недалеко звідсіля

Є чудна одна земля —

Там ні дня нема, ні ночі,

Кожен робить там, що схоче...»

Тут всі четверо до нього:

«Поможіть нам, поможіть!

Як пройти в оту країну,

Розкажіть нам, розкажіть!»

«Поможу я вам охоче, —

Каже власник бороди, —

Ви на мить заплющіть очі —

Я відправлю всіх туди».

Тільки так усі зробили,

Всіх як вітром підхопило,

Закрутило, завертіло,

Заревло і загуло

Й над степами,

Над лісами,

Аж під небом понесло!

Як розплющили всі очі,

Закричали:

«Тру-лю-лю!

Я роблю тепер, що схочу,

Що захочу, те й роблю!

Ми потрапили-таки

У країну Навпаки!»

Ну, а цей чудесний край

Для малечі просто рай:

Там в річках тече чорнило,

Там ніхто й не чув про мило!

Всі замурзані по вуха,

Галасують всі щодуху,

Оком чують, вухом бачать,

Догори ногами скачуть.

Сажотруси хати білять,

Землеміри небо ділять,

Косарі дерева косять,

Язиками дрова носять.

Взявши торби, малюки

Ходять в небо по зірки.

Наберуть їх повні жмені,

Ще й напхають у кишені

І додолу з неба — скік! —

Хто на скирту, хто на тік.

Лесик, Толя, два Володі,

Як малі телята в шкоді,

Цілий день брикали, грались,

Реготали і качались,

То з якимись хлопчаками

Воювали галушками,

То в густих чагарниках

Танцювали на руках.

І кричали:

«Тру-лю-лю!

Що захочу, те й роблю!»

Потім, стомлені й щасливі,

Спали, висячи на сливі.

Одіспавшись, ласуни

Рвали з дуба кавуни

І з кущів серед левад

Смакували шоколад.

Якось їх біля млина

Стріла гвардія чудна —

Ці вояки в штанях синіх

Верхи їхали на свинях.

«Хто такі? — спитав похмуро

Найстрашніший мацапура. —

Це перевертні, не діти!

Гей, хапайте їх, в’яжіте!»

І вояки той наказ

Так і виконали враз

Та й погнали неборак

До палацу Невмивак.

Ждав їх в будці для собаки

Цар Великий Невмивака —

Він найстаршим тут вважався,

Бо сто років не вмивався.

Як побачив цар малих,

Закричав, завив на них:

«Що це в біса за прояви?

В них праворуч руки праві?!

Чом вони очима бачать?

Що це, слуги мої, значить?

Треба їх обмить чорнилом,

Бо від них одгонить милом.

Потім всім їм для науки

Треба викрутити руки,

Ще й відтяти треба вуха

Та навчить очима слухать.

Лиш тоді ці диваки

Зможуть жити в Навпаки.

А тепер цих недотеп

Замуруйте в темний склеп!»

Так, зіпершись на ломаку,

Гаркнув грізний Невмивака,

І дітей всіх чотирьох

Слуги кинули у льох.

У льоху в холодній тиші

Шаруділи сонні миші,

Од стіни та до стіни

Сновигали таргани

І, забившись у кутки,

Пряли пряжу павуки.

Пронизав усіх хлоп’ят

Страх нечуваний до п’ят,

Тож всі четверо щосили

У тюрмі заголосили,

І від тих солоних сліз

Льох увесь по швах поліз:

Спершу стіни тануть стали,

Потім двері з цукру впали.

І щаслива дітвора

З криком радісним «ура!»

Задала стрімкого дьору

Од царя страшного з двору.

А вояки в штанях синіх

Мчали назирці на свинях,

І кричали, й докоряли,

Й помідорами стріляли.

Ось-ось-ось були б спіймали,

Але свині раптом стали

Й повернули до лози

Смакувати гарбузи.

Як вояки не галділи,

Свині й слухать не хотіли —

Тільки рохкали й хрумтіли,

Гарбузи все їли, їли.

А наївшись, як одна,

Всі чкурнули до багна.

Тож вояки всі чимдуж

Мчали слідом до калюж

Та благали:

«Любі паці,

Вже пора вставать до праці!»

Свині добре все те чули,

Та й бровою не моргнули

І пролежали в багні

Дві секунди й ще два дні.

А тим часом наші діти

Мчали, мов несамовиті,

Через поле й сінокіс

Та й потрапили у ліс.

Тут, у лісі на поляні,

Квіти бавились рум’яні —

Грали в гилки, в коперка,

Танцювали гопака.

Як побачили малих,

Прудко кинулись до них,

Застрибали, заскакали,

У листочки заплескали:

«Йдіть до нас!

До нас у коло —

Потанцюєм, як ніколи!»

Квіти діток гратись кличуть,

А вони стоять, кигичуть:

«Там вояки в штанях синіх

Доганяють нас на свинях.

Хочуть ці лукаві круки

Повикручувать нам руки.

Ой! Ой! Ой! Де наші мами,

Що без них тут буде з нами?»

Квіти з жаху стали сині:

«Нас також потопчуть свині!..»

Тут до них підскочив дід —

Кущовик Червоний Глід:

«Не сумуйте, не кричіте,

Я поляну оточу,

І свиней топтати квіти

Відучу!»

Глід, Шипшина й Терен дикий

Вмить без галасу і крику

Всю поляну оточили,

Нашорошили голки

Й заганяли їх щосили

Свиням в ноги і боки.

І воякам шматували

Пишний одяг і тіла —

Впало ранених чимало,

Кров з них ріками текла.

Вже вояки як не брались,

Тільки геть пообдирались —

В колючках, усі в крові

Повтікали ледь живі.

Розізлився Невмивака,

Що зірвалася атака,

І звелів поставить, клятий,

Круг поляни вартових,

Щоб зухвальців упіймати —

Хай чи мертвих, чи живих!

Він сказав:

«Дітей схопіть

І в чорнилі утопіть!»

І вояки в штанях синіх

Сновигали скрізь на свинях,

Доглядали, щоб малечі

Не було шляхів до втечі.

Ну, а діти, бідні діти,

Стали худнути, марніти,

Стала їх бороти втома,

Закортіло всім додому.

І зітхала вся четвірка:

«Як нам тяжко!

Як нам гірко!»

Раптом трісь — і перед ними

Бородань малий з’явивсь.

Хитруватими очима

На четвірку він дививсь.

«Хто із вас додому хоче, —

Каже власник бороди, —

Хай лишень заплющить очі —

Віднесу його туди...»

Тільки всі отак зробили,

Всіх їх вітром підхопило,

Закрутило, завертіло,

Заревло і загуло

Й над степами,

Над ярами

Попід небом понесло!

Як розплющили всі очі,

Гульк — уже в своїм дворі!

Їх стрічають, обнімають

І бабусі, й матері.

І кричать мандрівники:

— Нас тепер ніяким дивом —

Навіть бубликом красивим! —

Не заманите віки

У країну Навпаки!

Ото ж воно й почалося з того,

що одружився дурний Петро —

тільки до хати привів небогу,

зразу ж топитись пішов у Дніпро.

Стрибнув у воду — в воді не тоне,

почухав тім’я дурний, а тоді

почав серед річки —

хай Бог боронить! —

ходить на руках по воді.

Походить трохи та ляже полежить,

на хвилю закине ноги брудні —

і хоч би тобі що!

Схопив, правда, нежить

та рибалок до смерті злякав у човні.

Йому все байдуже —

ходить та чхає,

та грайливо моргає до риб,

а небога із кручі рукою махає:

— Вернись, чоловіче,

бо з’їм твій хліб! —

Почув те Петро та бігом додому,

що запопав — то усе перегриз,

добре, що жінка спалила солому

та в глечиках поховала дрова і хмиз.

Наївся Петро:

— Ну, стели постелю,

горличко ніжна моя, —

та сама лишень лізь під стелю,

а на долівці приляжу я. —

Отак і жили без нужди і горя,

сусіди шепталися, як один:

— Від чого товстіє Петрова Федоря? —

Аж гульк — у Федорі син.

І такий собі хлопець, що далі нікуди,

і такий тобі хлопець, що — ну.

На другий рік вже навчився бігати,

а на шостий — виматюкав старшину.

Прийшли тоді до Петра пузаті

та кажуть:

— Ти знаєш, чи ні,

що виродок твій губатий

сказав, ніби ми дурні? —

Розізлився Петро:

— Отак тобі й на!

Та я ж його витурю з дому,

щоб не балакав малий сатана

того, що усім відомо... —

Узяв і прогнав.

А що дурному?

Тільки приказував, як проганяв:

— Іди, лобуряко, з дому —

ти з мене останню сорочку зняв!

Іди собі, зла личино!

Може, десь виб’єшся у пани,

то гляди, не поскупися, сину,

матері справить картату хустину,

а мені кисет і штани...

Ну, йди вже, клята рахубо,

бо дома з голоду вріжеш дуба... —

І пішло хлоп’я із убогої хати

кращої долі собі шукати.

Де воно не ходило, де воно не було!

Спало, де впало, їло, що мало,

та, мов трава, росло.

Та хлопця й вигнало — слава Богу:

не менш сажня в ріст,

кулаки — мов горщата,

мов обаполи ноги —

і де те здоров’я бралося в нього,

коли все життя безконечний піст?

А люди про хлопця так говорили:

— Чому б не рости, коли він — Дурило! —

Отож, як Дурило уже зміцнів

і огидло хлопцеві байдикувати,

раптом ні сіло ні впало він захотів

навідаться до рідної хати.

Спакував у кишеню речі,

доброго костура в руки взяв

і, як говорять, ноги на плечі,

та й пішов, куди знав.

Іде та й людей питає:

— А де тут дорога до Рідного краю? —

А люди говорять:

— Кругла Земля,

так що прямої дороги немає:

сонце сходить онно звідтіля,

а тамечки он сідає.

Спитай у нього. Воно

біга довкола Землі давно,

то, певно, тобі щось розумне порає. —

Махнув рукою Дурило

та й пішов навпростець,

добре, що сонце у спину гріло,

а в груди віяв вітерець.

Іде та й іде. Аж у ногах занило,

присісти хотів, та ба —

з-за кущів до Дурила

вибігла враз галаслива юрба.

— Ти куди йдеш?

— Додому.

— А де ж домівка?

— У Ріднім краю.

— А край де?

— Їй-богу, не знаю,

я, люди, шукаю вітчизну свою.

— А навіщо шукати?

Лишайся, хлопче, у нас —

у нас не життя, а свято,

щасливим зробишся враз. —

І вмить та юрба оточила Дурила

і дружно до нього отак говорила:

Порода наша мудра від природи,

ми знаєм все, бо осягнули все.

І глипає на нас зворушено і гордо

щасливий предок — щирий шимпанзе.

Йому гойдатись на гіллі рипучім

і на тропічних тішитись вітрах,

а ми підем і цілий світ научим,

як у чорнильних плавати морях.

У нас до того мудрі всі та вчені,

що лімітуємо чорнило і папір.

Вулкани діють дужі і скажені

в хребтах висотних паперових гір.

Ми знаєм все! Для нас усе відоме!

Що буде завтра? Запитайте нас.

Як живить вогнища руда суха солома,

так нас годує мудрість повсякчас.

Ми пронесем, ми підведем і підем,

ми дійдемо, ми сягнемо висот!

Ми стільки істин вам за мить націдим,

що подив назавжди заціпить рот.

Чого ж тиняєтесь по світу, ніби п’яні,

чого шукаєте, коли ми все знайшли,

коли ведуть дороги осіянні

під наше сонце з вашої імли?

У нас давно ніхто й не чув про горе

та інші нісенітниці й бридню.

Одна турбота чола наші оре —

а що, як в мудрі паперові гори

раптово влучить іскорка вогню?

Чи вистачить чорнила, щоб залить?

А більше нам нічого не болить...

Дурило, звичайно, розвішує вуха,

Дурило аж рота роззявив та слуха,

Дурило гукає:

— Зрікаюся Рідного краю!

Візьміть мене, друзі, до вашого раю! —

І друзі Дурила під руки беруть,

і друзі до себе Дурила ведуть.

А хлопцеві думка сидить в голові:

— Чого, люди добрі, в вас ноги в крові?

— Та це, — йому кажуть, —

така у нас звичка:

до щастя дорога веде через річку —

та річка із крові та трішки із сліз,

але ти не бійся.

Не втопишся. Лізь.

Вона не глибока —

либонь, до колін...

— А кров там чия? — не гамується він.

— Чия? А відомо чия — тих людей,

що підло не визнали наших ідей...

Ми їх, значить, трішечки, зовсім помалу

кого задавили, кого зарубали.

— А це хто висить? —

питається в них.

— Це дурень один із отих навісних,

що пруться на острів...

— На острів? За чим?

— Та, правду сказати, либонь... ні за чим:

там щастя закуте в печерах німих —

не те, що для нас,

а оте, що для всіх.

— То нащо ж повісили?

— Так, для годиться:

якби не повісили, міг би втопиться...

І далі Дурило по Раю іде,

круг себе очима дурними пряде.

— А це що за ідол? —

питається знов.

— Це той, хто закон наймудріший знайшов:

навчив нас хапати,

навчив убивати,

навчив людям в вічі оману пускати,

навчив нас, як жити годиться на світі, —

читай заповіта його на граніті.

Що кому на роду написано,

то й конем не обскачеш того,

одному доля дарує лисину,

другому шляпу з широкими крисами,

а третього причастовує батогом.

А четвертому, п’ятому,

шостому і дев’ятому

цілісінький довгий вік

стільки добра обіцятиме,

що врешті з четвертого, п’ятого,

шостого і дев’ятого

поробить стандартних калік.

А найкраще тому, кому доля багата

не захоче нічого дати —

ані честі, ні глузду, ні сорому —

нічогісінько.

Ось цьому

ми з нікчемства свого п’єдестала створимо,

та освятим в кадильнім диму,

та сипнемо під ноги квітів,

та у лаври чоло вберем,

та, щоб весело жив на світі,

приведем панну Музу в гарем.

А самі заживем без гризоти,

бо відомо й дитині малій,

що у Музи цієї цноти

вже не більше, ніж у повій.

Стільки бідною торгували,

стільки вже продавалась сама,

що назвать її лярвою мало,

а сильнішого слова нема.

Ну, а нам що до того?

Ми люди тихі.

Нам би повне корито бурди,

теплу ковдру, затишну стріху

та цукерку вряди-годи.

Бо таке на роду написано:

від Адама до наших днів

будуть людям світити лисини

величаво мудрих вождів.

Думав, думав Дурило,

аж йому голова заболіла,

та ніяк собі не збагне:

куди і до чого той ідол гне?

Якщо йому правда — ріднесенька мати,

то нащо ж йому п’яти лизати?

А якщо йому люба лизня,

то тоді його ненька — брехня?

Так замислився, що аж присів,

сім днів не пив і не їв,

а на восьмий устав і каже:

— Якесь дуже дивне те щастя ваше!

Не хочу такого, щоб я вмер!

Сходжу ще на острів до тих печер... —

Та й ну Дурило від друзів нових тікати,

а ті йому в спину кілки метати.

Добре, що наш Дурило водою не брів —

він, як і батько,

ходить по воді умів —

отож він першим став у печері

і давай своїм костуром бити у двері.

За третім ударом упали двері,

і враз ніби сонце сяйнуло в печері.

І вийшло звідти дівча,

і всміхнулось мило:

— Спасибі за поміч тобі, Дурило!

Я долю тепер не мину і твою —

жду тебе, парубче, у батьківській хаті,

у твоєму Ріднім краю... —

Сказало і щезло.

Озирнувся Дурило —

дивиться:

гори вогнем охопило,

і кривава ріка змеженіла,

а там, за рікою,

на тихій Зеленій горі

біліє батькова хата,

а під нею засмучена мати

пасе сонячних зайчиків у дворі...