Зустріч і небажана й раптова,
Краще, мабуть, і мені й тобі,
Щоб не стрілись ми сьогодні знову
На бульварі в гомінкій юрбі.
Ти холодний погляд опустила,
А лице в напруженім огні,
Певне, тому, що немає сили
Прямо в очі глянути мені.
Стоїмо у вуличному шумі,
Слів шукаєм, але слів нема...
Я тепер у новому костюмі,
Ти оце помітила й сама.
І, напевне, теж згадала нині,
Як мені тоді сказала ти,
Що зі мною у простій свитині
У «між люди» соромно піти.
Ні, тепер не знайдемо ми мови,
І не пройдем вулицею знов...
Я придбав костюм для себе новий,
Чи ж придбала ти собі любов?
Кажуть люди: непогана буде пара — я і ти,
Та ніколи не осмілюсь я до тебе підійти.
Ти хороша і вродлива, та судилась не мені,
Бо не бігала ніколи босонога по стерні.
Скільки б я не намагався,
скільки б я не тратив слів,
Не зумію розказати те, що серцем наболів.
Розповім тобі я краще про село та про ріллю,
І ніколи не зізнаюсь, що давно тебе люблю.
Кажуть люди: непогана буде пара — я і ти,
Та ніколи не захочу я до тебе підійти.
Я так люблю твої суворі чари,
Люблю твій дзвін і пороховий хрип.
Тобою завжди я і снив, і марив,
Сміявсь і плакав під шуміння лип.
Мені з тобою море по коліна,
І ні по чому каторжні труди.
Моя вкраїнська мова солов’їна —
Дзеркальний струмінь чистої води.
Я не знаю, хто ти, що ти, чи люблю тебе, чи ні,
Та лоскочуть коси білі серце ранене мені.
І твої легенькі кроки, милу посмішку твою
Я завжди безпомилково серед інших пізнаю.
І твої манірні жести, і кокетство навісне
Не дратують, не дивують —
тільки радують мене.
Я не знаю, хто ти, що ти, чи люблю тебе, чи ні,
Тільки гладить білі коси часто хочеться мені.
Осінь. Довгі дощі, тумани,
На асфальті вода і бруд.
Одинокі гіганти-крани
Не цікавлять промоклий люд.
Тільки джаз в ресторані гримне
І кривлюсь я, гидую і п’ю.
Баба-осінь ридає нестримно
У спустошену душу мою.
Я йшов один. Алеї гомінливі
Пливли в задумі у вечірню млу,
І юнаки закохані й щасливі
В строкатім одязі, неначе на балу,
Дивились на годинник неспокійно
І дорікали долю свою злу.
Коханих лаяли за вдачу непостійну,
Або з-за жовтих зім’ятих газет
Дивились на прохожих безнадійно.
І лиш один закоханий поет,
Затиснувши у жмені чуба,
Вивершував любовний тріолет.
А поруч хтось, облизуючи губи,
Чарівній співрозмовниці своїй
Доводив палко непотрібність шлюбу.
І довго чулися у тиші голосній
Її слова обурені і гнівні...
Вони збудили в пам’яті моїй
Забуті дні, короткі хвилі дивні,
Вологих вуст незаймане тепло
І ласки по-дитячому наївні.
І знов моє похмурене чоло
Торкнули ніжно руки невидимі
І миле щастя серце залило,
І помисли мої крикливо-нелюдимі
Змінила ніжності бездумна пустота,
І я розтанув у солодкім димі,
І мізером здалася висота
Надуманого мною п’єдесталу...
Враз я прокинувся. Байдужа темнота
Засмоктувала холодно квартали,
І ти під одиноким ліхтарем
Розмашисто другого цілувала...
Ридає ранок на холоднім бруку,
І зойки переляканих гудків
Таять в собі незрозумілу муку.
І тисячі стривожених підків
Привично крешуть об камінні плити
Попід німими зводами домів.
І місто холодом і втомою залите,
Ліниво корчиться у електричнім сні,
І вже його не в силах розбудити
Досвітні та безпомічні вогні.
Захлинулись тісні бульвари
В каламутній повені мрій,
Де щасливі й нещасні пари
Йдуть назустріч долі своїй.
І банально бряжчать гітари,
І ридання, і пошлий сміх,
І шалені сердець удари,
Хаотичний думок розбіг.
І палають бездонні пожари,
Там, де сонце сідає, встає...
Полонили тісні бульвари
Божевільне серце моє!
Темними і брудними кварталами,
Стежку вибираючи суху,
Двоє ходять мовчки по надталому,
Змішаному з водами снігу.
І, звичайно, дуже добре знає
Кожен з ідіотів і нездар,
Що цій парі вийти заважає
На сухий і зручний тротуар.
Візерунки хитрі і казкові
Заплела на вулицях весна...
Холодом повіяло в розмові
Перше, ніж настала тишина.
І слова здавалися порожніми —
Говорили різну чепуху,
Бо й були ми просто подорожніми
На короткім спільному шляху.
Ген, за горби сховалося світило,
Пішло собі до наших ворогів.
Напевне, їх до праці розбудило,
Покликало до фабрик і плугів.
Нащо йому ці суєтні турботи,
Нащо вслухатись у безглуздий гам:
Порівно гріє правду і підлоту,
Життя дає і нам, і ворогам.
Ми — люди всі, усі ми сонця діти,
Воно дає наснаги нам і сил,
А ввечері, оглянувши два світи,
Від розпачу кривавить небосхил.
Так пройде все. Душа закам’яніє,
І будуть сниться нам старечі сни
Про ясні ранки і дівочі вії,
Про пахощі далекої весни.
І будуть довго очі близорукі
Вдивлятися в осінню сизу млу,
І анемічні безпорадні руки
Шукатимуть паперу по столу.
Та квола старість закує морозом
Пошерхлі і спотворені вуста,
І в охололий, небайдужий розум
Хіба мізерна думка завіта.
Хіба в невтримній жалобі і злобі
Беззубий рот прошамка в пустоту,
Щоб на нікому непотрібнім гробі
Поставили покійнику плиту.
Кожну весну, кожне літо
У закуреній траві
Зацвітають ніжні квіти,
Дивні квіти польові.
Пестять їх дощі та зливи
На дорогах польових,
Щоб русяві й чорнобриві
Задивлялися на них,
Щоб вони, як одежина,
Прикривали бідність фраз.
Квіти теж, як і людина,
Зацвітають лише раз.
Кожну весну, кожне літо
У закуреній траві
Зацвітають в полі квіти,
Але кожен рік — нові.
Як шуміли верби і тополі,
Жайвір обімлів у вишині,
Попасав я череду у полі,
У широкім полі на стерні.
І, побігши завертать телицю,
Що була дременула у ліс,
Я зустрів дівчину, як зірницю,
Що ішла з граблями на покіс.
Тільки глянув — все забув на світі,
Запалав, а потім прохолов —
Безнадійно я попав у сіті,
Що сплітає каверзна любов.
Серце в грудях тьохкало і билось,
Брикалося, ніби порося —
Дівчина та в серці вкорінилась,
Увійшла у нього майже вся.
І тепер вона щоночі сниться,
Пестить очі ніжним пухом кіс...
Хай би здохла та була телиця,
Що тоді повіялась у ліс.
Коли в пітьмі заблудить місяць срібний,
Йдучи у чисте поле, де жнива, —
Ударить бубон голосно і дрібно,
Зітхне баян і тихо заспіва.
Спішу я в клуб, чому спішу — не знаю.
А в клубі стану в темному кутку
Та й задивлюсь, як дівчина кружляє
В нестримному веселому танку.
І серце б’ється, ніби у відчаї,
І чимсь мене зачепить за живе —
Чому вона не ходить, а літає,
Чому, як пройде, наче пропливе?
А сині очі, ніби дні весняні,
Таку надію гріють молоду...
Хіба ж я знав, що дівчині в коханні
Зізнався вчора хлопець у саду.
Здається, світ не був таким ніколи,
Хоч навесні — ми знаємо — завжди
Палають білим полум’ям довкола
Замріяні, заквітчані сади.
Милує нас, приваблює і горне
Краса садів казкова і ясна —
Вона щороку нова, неповторна,
Як неповторна і сама весна.
І в серці ніжність світиться прозора,
Коли земля купається в теплі,
Коли в погожу, у травневу пору
Цвітуть сади на радісній землі.
Ні, докорять мені не треба долю,
Не треба гірко хникати в рукав —
Не знав би я ні радості, ні болю,
Якби тебе не бачив і не знав.