Любіть Україну

Зустріч і небажана й раптова,

Краще, мабуть, і мені й тобі,

Щоб не стрілись ми сьогодні знову

На бульварі в гомінкій юрбі.

Ти холодний погляд опустила,

А лице в напруженім огні,

Певне, тому, що немає сили

Прямо в очі глянути мені.

Стоїмо у вуличному шумі,

Слів шукаєм, але слів нема...

Я тепер у новому костюмі,

Ти оце помітила й сама.

І, напевне, теж згадала нині,

Як мені тоді сказала ти,

Що зі мною у простій свитині

У «між люди» соромно піти.

Ні, тепер не знайдемо ми мови,

І не пройдем вулицею знов...

Я придбав костюм для себе новий,

Чи ж придбала ти собі любов?

Кажуть люди: непогана буде пара — я і ти,

Та ніколи не осмілюсь я до тебе підійти.

Ти хороша і вродлива, та судилась не мені,

Бо не бігала ніколи босонога по стерні.

Скільки б я не намагався,

скільки б я не тратив слів,

Не зумію розказати те, що серцем наболів.

Розповім тобі я краще про село та про ріллю,

І ніколи не зізнаюсь, що давно тебе люблю.

Кажуть люди: непогана буде пара — я і ти,

Та ніколи не захочу я до тебе підійти.

Я так люблю твої суворі чари,

Люблю твій дзвін і пороховий хрип.

Тобою завжди я і снив, і марив,

Сміявсь і плакав під шуміння лип.

Мені з тобою море по коліна,

І ні по чому каторжні труди.

Моя вкраїнська мова солов’їна —

Дзеркальний струмінь чистої води.

Я не знаю, хто ти, що ти, чи люблю тебе, чи ні,

Та лоскочуть коси білі серце ранене мені.

І твої легенькі кроки, милу посмішку твою

Я завжди безпомилково серед інших пізнаю.

І твої манірні жести, і кокетство навісне

Не дратують, не дивують —

тільки радують мене.

Я не знаю, хто ти, що ти, чи люблю тебе, чи ні,

Тільки гладить білі коси часто хочеться мені.

Осінь. Довгі дощі, тумани,

На асфальті вода і бруд.

Одинокі гіганти-крани

Не цікавлять промоклий люд.

Тільки джаз в ресторані гримне

І кривлюсь я, гидую і п’ю.

Баба-осінь ридає нестримно

У спустошену душу мою.

Я йшов один. Алеї гомінливі

Пливли в задумі у вечірню млу,

І юнаки закохані й щасливі

В строкатім одязі, неначе на балу,

Дивились на годинник неспокійно

І дорікали долю свою злу.

Коханих лаяли за вдачу непостійну,

Або з-за жовтих зім’ятих газет

Дивились на прохожих безнадійно.

І лиш один закоханий поет,

Затиснувши у жмені чуба,

Вивершував любовний тріолет.

А поруч хтось, облизуючи губи,

Чарівній співрозмовниці своїй

Доводив палко непотрібність шлюбу.

І довго чулися у тиші голосній

Її слова обурені і гнівні...

Вони збудили в пам’яті моїй

Забуті дні, короткі хвилі дивні,

Вологих вуст незаймане тепло

І ласки по-дитячому наївні.

І знов моє похмурене чоло

Торкнули ніжно руки невидимі

І миле щастя серце залило,

І помисли мої крикливо-нелюдимі

Змінила ніжності бездумна пустота,

І я розтанув у солодкім димі,

І мізером здалася висота

Надуманого мною п’єдесталу...

Враз я прокинувся. Байдужа темнота

Засмоктувала холодно квартали,

І ти під одиноким ліхтарем

Розмашисто другого цілувала...

Ридає ранок на холоднім бруку,

І зойки переляканих гудків

Таять в собі незрозумілу муку.

І тисячі стривожених підків

Привично крешуть об камінні плити

Попід німими зводами домів.

І місто холодом і втомою залите,

Ліниво корчиться у електричнім сні,

І вже його не в силах розбудити

Досвітні та безпомічні вогні.

Захлинулись тісні бульвари

В каламутній повені мрій,

Де щасливі й нещасні пари

Йдуть назустріч долі своїй.

І банально бряжчать гітари,

І ридання, і пошлий сміх,

І шалені сердець удари,

Хаотичний думок розбіг.

І палають бездонні пожари,

Там, де сонце сідає, встає...

Полонили тісні бульвари

Божевільне серце моє!

Темними і брудними кварталами,

Стежку вибираючи суху,

Двоє ходять мовчки по надталому,

Змішаному з водами снігу.

І, звичайно, дуже добре знає

Кожен з ідіотів і нездар,

Що цій парі вийти заважає

На сухий і зручний тротуар.

Візерунки хитрі і казкові

Заплела на вулицях весна...

Холодом повіяло в розмові

Перше, ніж настала тишина.

І слова здавалися порожніми —

Говорили різну чепуху,

Бо й були ми просто подорожніми

На короткім спільному шляху.

Ген, за горби сховалося світило,

Пішло собі до наших ворогів.

Напевне, їх до праці розбудило,

Покликало до фабрик і плугів.

Нащо йому ці суєтні турботи,

Нащо вслухатись у безглуздий гам:

Порівно гріє правду і підлоту,

Життя дає і нам, і ворогам.

Ми — люди всі, усі ми сонця діти,

Воно дає наснаги нам і сил,

А ввечері, оглянувши два світи,

Від розпачу кривавить небосхил.

Так пройде все. Душа закам’яніє,

І будуть сниться нам старечі сни

Про ясні ранки і дівочі вії,

Про пахощі далекої весни.

І будуть довго очі близорукі

Вдивлятися в осінню сизу млу,

І анемічні безпорадні руки

Шукатимуть паперу по столу.

Та квола старість закує морозом

Пошерхлі і спотворені вуста,

І в охололий, небайдужий розум

Хіба мізерна думка завіта.

Хіба в невтримній жалобі і злобі

Беззубий рот прошамка в пустоту,

Щоб на нікому непотрібнім гробі

Поставили покійнику плиту.

Кожну весну, кожне літо

У закуреній траві

Зацвітають ніжні квіти,

Дивні квіти польові.

Пестять їх дощі та зливи

На дорогах польових,

Щоб русяві й чорнобриві

Задивлялися на них,

Щоб вони, як одежина,

Прикривали бідність фраз.

Квіти теж, як і людина,

Зацвітають лише раз.

Кожну весну, кожне літо

У закуреній траві

Зацвітають в полі квіти,

Але кожен рік — нові.

Як шуміли верби і тополі,

Жайвір обімлів у вишині,

Попасав я череду у полі,

У широкім полі на стерні.

І, побігши завертать телицю,

Що була дременула у ліс,

Я зустрів дівчину, як зірницю,

Що ішла з граблями на покіс.

Тільки глянув — все забув на світі,

Запалав, а потім прохолов —

Безнадійно я попав у сіті,

Що сплітає каверзна любов.

Серце в грудях тьохкало і билось,

Брикалося, ніби порося —

Дівчина та в серці вкорінилась,

Увійшла у нього майже вся.

І тепер вона щоночі сниться,

Пестить очі ніжним пухом кіс...

Хай би здохла та була телиця,

Що тоді повіялась у ліс.

Коли в пітьмі заблудить місяць срібний,

Йдучи у чисте поле, де жнива, —

Ударить бубон голосно і дрібно,

Зітхне баян і тихо заспіва.

Спішу я в клуб, чому спішу — не знаю.

А в клубі стану в темному кутку

Та й задивлюсь, як дівчина кружляє

В нестримному веселому танку.

І серце б’ється, ніби у відчаї,

І чимсь мене зачепить за живе —

Чому вона не ходить, а літає,

Чому, як пройде, наче пропливе?

А сині очі, ніби дні весняні,

Таку надію гріють молоду...

Хіба ж я знав, що дівчині в коханні

Зізнався вчора хлопець у саду.

Здається, світ не був таким ніколи,

Хоч навесні — ми знаємо — завжди

Палають білим полум’ям довкола

Замріяні, заквітчані сади.

Милує нас, приваблює і горне

Краса садів казкова і ясна —

Вона щороку нова, неповторна,

Як неповторна і сама весна.

І в серці ніжність світиться прозора,

Коли земля купається в теплі,

Коли в погожу, у травневу пору

Цвітуть сади на радісній землі.

Ні, докорять мені не треба долю,

Не треба гірко хникати в рукав —

Не знав би я ні радості, ні болю,

Якби тебе не бачив і не знав.