Любіть Україну

Десь вітер грає на віолончелі,

Морозні пальці приклада до скла,

І ти одна в зажуреній оселі

Замріяно схилилась до стола.

Мов раб німий на араратській скелі

Карбує написи про подвиги царя,

Ти на папері почуттів моря

Переливаєш в строфи невеселі.

Ти — хвора дівчина — серед глухої ночі

Врізаєш в вічність огненні, пророчі

Слова з прийдешніх сонячних віків,

Щоб ті слова хитали чорні трони,

Щоб їх несли з собою легіони

Нових, непереможних Спартаків.

До двадцяти бунтуємо завзято,

Шукаєм правди, клянемо брехню

І віримо, що нашому огню

Належить всяку нечисть спопеляти.

Тоді ми все бажаємо змінити,

В житті своє покликання знайти.

Яка хороша й нерозумна ти,

Наївна, мила юність неумита!

Та пройдуть дні, гарячі й безнадійні,

І ми стаєм холодні та спокійні,

Такі собі чиновнички черстві.

Уже в душі нема святого болю,

І розум наш не рветься вже на волю —

Ми раді тим, що ситі і живі.

Поля мої! Містичні таємниці

Я відчуваю в плескоті хлібів —

Здається, сотні змучених рабів

Звели до сонця стомлені правиці.

І чую я у шепоті пшениці

Важкі зітхання висохлих губів,

І бачу згорблених, замурзаних бабів,

Дівочі русі коси-блискавиці.

І хлопців сміх, і сльози немовляти,

І задуми безпомічно-крилаті

Шукають — не знаходять берегів.

І віриться мені, що тут нема облуди,

Що то мені шепочуть мертві люди

Історію насильств і батогів.

В мовчанні вод пригнічено-веселих

Застигли зорі на холоднім дні —

І озеро нагадує мені

Великий таємничий келих.

На дні повільно хмари темно-сині

Повзуть, немов підводні кораблі,

А навкруги ні клаптика землі —

Одні лиш зорі, строгі і красиві.

І я тремчу — у грудях канонада,

Я онімів, бо неземна принада

Мені так душу щастям колиса.

І соромно стає, і розум боре втома:

Адже болото й гнилизну у ньому

Хова ревниво крадена краса.

Дзвенять німою тугою ліси,

Коли їх ніч тремтлива обнімає

І від очей у ревності ховає

Принади їх первісної краси.

Бринять живою радістю ліси,

Як ранок спалахне на небокраї,

Як сонце огняне завісу піднімає

Із їх первісної і чистої краси.

Мені здається, — може, я не знаю, —

Було і буде так у всі часи:

Любов, як сонце, світу відкриває

Безмежну велич людської краси.

І тому світ завжди благословляє

І сонце, що встає, і серце, що кохає.

Лягла на всьому вечірня втома.

Палає місто, мов дивний храм.

І розтинають ніч невагому

Квадратні очі віконних рам.

Ці чари ночі такі знайомі —

Усі підвладні, покірні вам.

О, скільки вікон у кожнім домі!

А там, за ними, — ідилій, драм!

Там заплітає життя тенета,

Там люди б’ються з останніх сил,

Там так знадливо звучать монети

І рве легені отруйний пил.

Там гинуть вчені, митці, поети.

Але... й виходять вони звідтіль.

Розлогі верби. Затишок і тіні.

Під ними тихо плещеться ріка,

І дівчина замріяна й струнка

Стоїть на березі у сонячнім промінні.

Як хороше у нас на Україні,

Де пісня нив чарівна та лунка,

І шепіт верб, і поклики гудка

Злились навік в мелодії єдиній.

Розлога ве5рбо, чому ти мені

Миліша дуба, клена і берізки?

Чи не тому, що в роки ненависні

Моїх дідів сікли вербові різки

І що в жовтневі ранки голубі

Панів ми вішали на трепетній вербі?!

Тремтіть небіжчика не змусиш

від морозу,

Та й від жари він пітувать не стане,

Як не народить думку, хоч погану,

Муштрований убогий розум.

Він буде завжди вірити прогнозам,

На все життя складать наївні плани,

Вмивати морду заспану з-під крана —

Він побоїться поклонитись грозам.

Він, може, нишком буде навіть злитись,

Та побоїться, грішник, помилитись

І буде тихо та спокійно жить.

І тільки той, хто чхає на погоду,

Той, хто не служить череву в догоду,

Зуміє правді й розуму служить.

Комусь життя — забави та відради,

А світ закритий ширмою вікна,

Турбота в нього цілий вік одна —

Дістать дружині пудри та помади.

І він до всього шкірить зуби радо,

У все повірив і прийма сповна,

А думати тоді він тільки зна,

Коли відгадує кросворди та шаради.

Безпечний дурнику. Живи собі на втіху,

Не знай ні горя, ні страшного лиха

Думки носить у черепі тугому.

Мугич пісні гугняво під сопілку,

Іж досхочу, на свято пий горілку,

Але хоч жить не заважай нікому.

Не знаю, ким — дияволом чи Богом —

Дано мені покликання сумне:

Любити все прекрасне і земне

І говорити правду всім бульдогам.

А часто хочеться закрити очі кляті,

Забути все і в затишку глухім

Кубельце звити, завести свій дім,

Щасливим бути, як дурак на святі.

Та тільки серце, серце ненавмисне

Пекучим болем душу мені стисне

І відчаєм її наповнить вщерть.

І шепче хтось (можливо, совість власна):

— Не йди туди, дорога то нещасна,

То не життя, то смерть.

Залізні пруття обламали зуби,

Тепер ти — курка після зливи,

Лежиш у клітці, стомлений, лінивий,

Облизуючи спраглі губи.

Тебе цікаві розглядають косо —

Невже це ти, великий і всесильний,

Розбійнику жорстокий і свавільний,

Невже тебе приборкати вдалося?

Що ж, їм пора б уже збагнуть,

Що ти носив лиш ненависть і лють

В своєму серці кам’янім і дикім,

Свободи не любив, як Ватикан Корану,

А тому можеш буть рабом або тираном,

Рабом — нікчемним, деспотом — великим.

Пройшла гроза — і знову літня проза:

Парує степ, і оживає ліс.

І горобці, неначе з-за куліс,

Упали табуном на просо.

І знов спадають трафаретні роси

Із сінокосів буйних кіс,

І знову в небі невідомий біс

Підвісив сонце на прозорих тросах.

І, захолонувши у дивній грації,

Зітхають свіжістю дівочою акації,

Вітрами обціловані до ніг...

А я дивився, серце розривалося:

Ну що в тім нового, сучасного ховалося? —

Так зрозуміти і не міг.

Я жив не раз, хоч не в одній оправі,

Вмирав не раз і знову воскресав,

Серцями людськими, мов каменем, кресав,

Втопивши біль у віковій заграві.

Тоді, як ви плелися невеселі,

Окутані кайданами в катівні,

Мартинови під ваші сни наївні

Мені стріляли в груди на дуелі.

Я не вмирав. На прив’язі міцному

Мене, мов пса, покірні холуї

Тримали в закутку холодному, тісному,

Закинувши в віддалені краї.

Та не піддавшись зарібку легкому,

Я не прислужував ніколи і нікому.

З глибин віків і гордо, й величаво

Встає легендами овіяне ім’я.

Минуле — сон, але сліпа змія

Не отруїла доблесті і слави.

То ж не орда завзята і кривава

Неждано появилася в степах,

Щоб у сплюндрованих і спалених містах

Шуміли оргії і варварські забави.

То встала Русь в кольчузі і шоломі,

Щоб їй стихія покорилась дика,

І вів її у далі невідомі

Син Перуна Олег-владика...

І Візантія снила крізь туман —

Підводив голову народжений титан.

Підводив голову народжений титан,

І йшли назустріч вічності і смерті

Нездолані, гарячі і уперті

Дружини непокірливих слов’ян.

Русь не дрімала, стомлена і млява,

Забившися ведмедем у барліг,

Бо відчували грек і печеніг

Відлуння кроків князя Святослава.

Цвіли хоругви руські на Дунаї,

І Доростол навіки записав,

Що мертвий воїн сорому не має.

І ворог знав, підступний і лукавий,

Що витязь тут не здобичі шукав,

І війни йшли не тільки ради слави.

І війни йшли не тільки ради слави,

Бо іншій все корилося меті —

Меч Святослава прокладав путі

Для мудрості ясної Ярослава.

Коли була Європа в забутті

Та істина у вогнищах палала,

Антична мудрість гордо оживала

В твоїм, о Русь, допитливім житті.

За ясні зорі і за тихі води

Ішли в бої сини твого народу

І гинули, слабіючи від ран.

Але тебе ця кров не зупиняла,

Бо ти й тоді, хай підсвідомо, дбала

За кращу, світлу долю всіх слов’ян.