Любіть Україну

В ночі осінні, холодні й нудні

Часто ввижається Київ мені.

Вийду з палатки, у темінь пірну,

Думкою-мрією в Київ майну.

Мріють крізь хмари зорі вгорі,

Мов на бульварі чудні ліхтарі.

Вітер ущухне, то знов загуде —

Аж сторонюся: тролейбус іде.

Парки і сквери, театри і шум.

Як вас прогнати із серця, із дум?

Що мені діять — не можу забути

Площу Богдана, вогні інституту.

Що мені діять і як мені буть —

Київ казковий не в силі забуть!

В серці своїм на будову несу

Києва горду і вічну красу.

Стіни мурую, проспекти кладу,

З степом безлюдним розмову веду:

Бачиш, сюди ми зійшлися усі

Тому, що служимо праці й красі,

Тому, що мріє поставити кожен

Місто, красою на Київ схоже!

Буду тебе ждати там, де вишня біла

Виглядає з саду тихо і несміло,

Де, здається, спокій і нема нікого,

Тільки завмирає, журиться дорога.

Може, ти не прийдеш, гарна й кароока, —

Буде мене пестить нічка одинока,

Буде мене тішить, лагідна та люба,

Цілувать у щоки, розвівати чуба.

Може, ти не прийдеш, лаяти не стану —

Буду сам гуляти з вечора до рану.

Бо й признатись щиро: не тебе я жду,

Жду свого кохання в білому саду.

Повертався пізно з косовиці,

Йшов собі, як і завжди ходив.

Дівчину зустрів біля криниці,

Попросив напитися води.

Подивилась, не сказала й слова.

Падав вечір на луги, ліси...

Ой, напивсь води, але любові

Я водою в серці не згасив.

Поету, кажуть, треба знати мову

Та ще уміти вправно римувать.

Натхнення і талант — і все готово —

Слова самі піснями забринять.

То правда все, але не в тому сила,

Мені здається, що не тим вірші

У дні тяжкі серця наші палили,

Любов і зненависть будили у душі.

Бо не запалить серце точна рима,

Яку хтось вимучив за місяць чи за ніч.

Ні, інша сила, буйна, незборима,

Вогнем і пристрастю напоює ту річ.

Ні, інша сила так цілющо діє,

Словам велику надає вагу,

Бо з нею світ цвіте і молодіє,

І світло б’є крізь морок і пургу.

Без неї рими точні й милозвучні

Не варті навіть драного гроша —

Слова звучать примусить сильно й гучно

Лише одна поетова душа.

Снігу, снігу сиплеться довкола,

І садів травнева білизна.

Тільки плаче на морозі гола

Під холодним вітром бузина.

Тільки діти витягли санчата

І, б’ючи підборами об сніг,

Мчать веселі весну зустрічати,

Розсипаючи щасливий сміх.

Знов листа мені прислала мати,

Невеличкий лист — на кілька слів.

Пише рідна, що навколо хати

Наш садок вишневий забілів.

Наче вчора бігав я до школи

І садив ті вишеньки малі,

А тепер гудуть над ними бджоли

І поважні пустуни-джмелі.

Слів таких і треба небагато,

Та вони, як весняні пісні,

Принесли в гуртожиток в кімнату

Теплі-теплі спогади мені.

Між думками зчинилися галас і бійка,

Вгамувати несила їх пристрасть і шал.

Я вважав: ти пряма, як лінійка,

Загадкова й байдужа, немов інтеграл.

Ніби формула точна. Ніби формула груба.

Ти схиляєшся сухо над жовтим столом.

Та чому ж в інтеграла є очі і губи,

А від формули віє дівочим теплом?

Сім годин ти сидиш у премудрій конторі,

До місцевості в’яжеш будівлі й доми,

Жваві цифри стрибають в зіницях, як зорі,

І думки кудись плинуть, мов ранні дими.

І яка там у біса уже проблематика —

Я не бачу й не хочу ніяких проблем!

Від знайомства з тобою, чорнява моя математичко,

Спалахнула душа моя синім вогнем.

І в собі я не маю ніякої певності,

І чого мені треба — не відаю й сам.

Прив’язала ти душу мою до місцевості,

Де стоїть ваш незграбний і теплий вігвам.

Скільки хникають вже коханці,

Скільки пишних говорять фраз,

Скільки грошей потратив на танці,

На цукерки кожен із нас!

Скільки меду у кожнім слові

Наточили ми для дівчат,

Що вони збожеволіть готові

І готові «рятуйте!» кричать.

Щоб любили нас, щоб кохали,

Кожен з шкіри своєї ліз.

Скільки потім за нас проливали

Милі очі солоних сліз!

Розлилися вони, як море, —

Хто там берег у нім знайшов?

У жіночому лютому горі

Захлинається наша любов.

Вже два десятки стукнуло хлопчині,

І вже під носом натяк є на вус.

Лише для мами я в одному «чині» —

Як був малим, так, певне, і лишусь.

Сусіди кажуть: парубок нічого...

Дівчата кажуть: хлопець так собі...

Якби, мовляв, був білий чуб у нього

Та щоб до чуба очі голубі.

Лише одна цих вад не помічає,

А інколи, бува, на однині

Вона мене несміло величає

Найкращим хлопцем в нашій стороні.

І всім я радий вірити охоче,

Бо за похвалами ніколи не женусь.

Чомусь лиш мамі вірити не хочу,

Що я завжди дитиною лишусь.

Не докорю ніколи і нікому,

Хіба на себе інколи позлюсь,

Що в двадцять літ в моєму серці втома,

Що в тридцять — смерті в очі подивлюсь.

Моє життя — розтрощене корито,

І світ для мене — каторга і кліть...

Так краще в тридцять повністю згоріти,

Ніж до півсотні помаленьку тліть.

Я в світ прийшов не лише пити й їсти,

Скалити зуби до дурних дівчат

Та любуватись зоряним намистом

Під мариновані мелодії кантат.

З сім’ї селянської, до грубості простої,

В життя дороги стелються мені...

Я хочу пити сонячні настої,

Пізнать до краю радощі земні!

І на стежках, порослих будяками,

Що обминали зморені діди,

Я залишу мужицькими ногами

Хай не глибокі, та чіткі сліди.

По Шляху Чумацькому у росах

Буде вічність мчати на коні,

Я ж губами у розкішних косах

Позбираю зоряні вогні.

Де світи стикаються у шалі

І сміється злісно маніяк,

Я свої повідаю печалі

Тій, що жду і не діждусь ніяк.

Немає смерті. І не ждіть — не буде.

Хто хоче жить, ніколи не помре.

І будуть вічно веселитись люди,

І танцювать дівчата в кабаре.

І в сіру ніч, коли мене не стане,

Коли востаннє римою зітхну,

Я не помру, лиш серце в грудях стане,

Схолоне кров, а я навік засну.

Повільно йшли мовчазні до перону,

Пожитки бідні склавши до валіз.

Ти одягла вінок, немов корону,

Така сумна, така близька до сліз.

І сутінки мутні, немов солоні,

Десь виповзали з лісу чи ярів,

І все навкруг — в осінньому полоні,

Лиш твій кісник червоний майорів.

Біля кіоску пінились бокали,

Бідовий хлопець пиво розливав...

Тепер я знаю: ти тоді чекала,

Щоб я нарешті все-таки сказав...

Але мене фантазія проворна

Несла галопом у ясні світи.

А ти була, як мрія, неповторна,

Такою зроду не була ще ти.

І я не знав: ти плакати готова,

Ти аж тремтіла, щоб мене побить

За усмішку і за пусті розмови, —

Я був школяр, хіба ж я вмів любить!

І ось ми знов з тобою на вокзалі,

Де пасажирів суєта нудна,

І знову пиво піниться в бокалі,

І ти додому їдеш... не одна.

Він там стоїть, вартує чемодани,

А ти ідеш зі мною на перон —

І зустріч ця, приємна і неждана,

Нагадує мені забутий сон.

Я знов мовчу. Бо що мені казати?

Все — як тоді. А втім, різниця є —

Бо ти тепер уже не хочеш ждати,

Бо ти спішиш до нього у фойє.

Ти стояла під стендом, зіпершись на руку,

М’яла ні в чому не винну хустку

І говорила розгублено й повільно,

Ніби не вірила в свою правоту.

Лише час від часу енергійно підводила

голову,

Благально дивилася на своїх подруг,

На знак протесту махала рукою

І прикушувала пухлу, націловану губу.

Потім різко підійшла до мене,

Підкреслено вільно взяла за руку

І сказала навмисне: «Ходім, сеньйоре,

Я не соромлюся бути твоїм васалом,

Хоч саме цим і допікають мені...»

Я дививсь на твої розпашілі щоки,

І милі ямочки здавались мені безоднею,

З якої я вже ніколи не виберусь.

І я розумів, що ти — сеньйора,

А я, навпаки, — васал.

Ми чуємо тебе, Кобзарю, крізь століття,

І голос твій нам душі окриля.

Встає в новій красі, забувши лихоліття,

Твоя, Тарасе, звільнена земля.

Лягли шляхи нові, широкі й вольні,

Степи, озера й ріки ожили.

Немає тих доріг, що гнали люд у штольні,

Що кріпаків на панщину вели.

Немає тих доріг, де закипілась мука,

Де відчай і журба ходили, мов брати, —

Нові шляхи кладуть твої онуки,

Нове життя прийшло у їх хати.

І бачиш ти із канівського схилу,

Як новий день над світом устає,

Як сивий Дніпр свою могутню силу

По жилах дротяних народу віддає;

Як береже твої, Тарасе, заповіти

Сім’я народів, вільна і нова,

І як, любов’ю партії зігріта,

Розквітла Україна трудова.

У росяні вінки заплетені суцвіття

До ніг тобі, титане, кладемо.

Ми чуємо тебе, Кобзарю, крізь століття.

Тебе своїм сучасником звемо.

Десь на горизонті хмара-хустка

Манить в даль, мов дівчина у сад,

І весни такі пахучі згустки

Розплескалися об голубий фасад.

Дні стоять погожі і привітні —

Розтопилося б і серце кам’яне;

Всі на вулицях — немов знайомі, рідні,

Лиш чомусь не впізнають мене...

За лісом дим підвівся по спіралі,

І ти, ображена, застигла у вікні —

На віях сльози... І осінні далі

Сумну мелодію навіяли мені.

Про те, як двоє молодих, гарячих

Палку любов зустріли у маю

І через гордість та уперті вдачі

Загубили щастя й молодість свою.

У мене в серці злиток горя й муки,

Та й ти вже, бачу, каєшся сповна.

І я кладу тобі на плечі руки

І говорю: «Пробач... Моя вина...»

Ти сидиш навпроти, кучерява,

І з-під вій на мене — блись та блись.

У твоєму погляді лукавім

Хитрість і захоплення сплелись.

Та весела посмішка дівоча

Будить в серці не любов, не спів.

Ні, твого кохання я не хочу,

Як ніколи фальші не хотів.

Я для тебе іграшка, забава,

Але й то всього лише на мить.

Я ж не хочу, я не маю права

На дрібниці серце розпилить.

Бо крізь очі видно порожнечу,

Легковажність у душі твоїй,

Та й сказати мушу я, до речі,

Що поклявсь у вірності другій.

Тій дівчині, що тобі не пара.

В неї очі ніжні та ясні,

А у тебе нині пашать жаром,

Тільки кригу видно в тім вогні.

Я ж себе не дам тобі в забаву

Ні тепер, ні завтра, ні колись...

Не дивись на мене так лукаво,

Не дивися, чуєш, не дивись.

В хаті сонячній промінь косо

На долівку ляга з вікна...

Твої чорні шовкові коси

Припорошила вже сивина.

Легкі зморшки обличчя вкрили —

Це життя трудового плід.

Але в кожному русі — сила,

В очах юності видно слід.

Я таку тебе завжди бачу,

Образ в серці такий несу —

Материнську любов гарячу

І твоєї душі красу.

Я хотів би, як ти, прожити,

Щоб не тліти, а завжди горіть,

Щоб уміти, як ти, любити,

Ненавидіть, як ти, уміть.

Кусень хліба, молоко в торбині,

Босі ніжки, збиті до крові, —

Гонить хлопчик гуси по стежині,

Прутиком похвиськує в траві.

І звертають хлопцеві з дороги,

Кидають привітно на ходу:

«Ти куди, козаче кривоногий,

Може, вже шукаєш молоду?»

Тільки він всміхається солідно

Та спідлоба гляне мимохідь,

І йому нітрохи не обидно,

Що його не хочуть розуміть.

Бо ж ніхто не знає, що хлопчина

Всі шляхи, де йшли мандрівники,

Буде знати, як оцю стежину,

Що веде від хати до ріки.

Раби будували замки й храми,

Сіяли й жали — раби.

Труд їх стоїть над віками —

Свідок життя й боротьби.

Із кожного купола й брами

Крізь роки темряви й злоби

Вони промовляють словами

До нас, до моєї доби:

«Люті кати поглумились над нами,

Скільки лягло нас у чорні гроби,

Та перемога — дивіться! — за нами:

Смерть — не кінець боротьби.

Ті, що життя прогуляли без діла,

Що у народній купались крові,

В землю лягли і безслідно зотліли —

Ми ж і понині живі!»

Чую ваш голос простий і ласкавий,

Предки безсмертні мої:

Праця людини — окраса і слава,

Праця людини — безсмертя її!

Знову з пошти в синьому конверті

Друзі лист бажаний принесли.

Довго йшов він — літери затерті

Про його шляхи розповіли.

Десь у вечір зірка мерехтлива

Задивлялась, певне, неспроста,

Як дівчина вперше несміливо

Відправляла милому листа.

Він ішов через поля замріяні,

Через ріки дальні і мости,

Щоб слова, розлукою навіяні,

Хлопцю в гуртожиток принести,

Щоб крізь рівні літери затерті

В душу очі глянули сумні...

Гарний лист у синьому конверті

Друзі принесли... та не мені.

Згадувать багато, а писати мало —

Справді до нудоти просто все було —

Примітивна пісня тишину ламала,

І холодна осінь кралася в село.

І тремтіли в мене пальці задубілі,

Як я не старався їх сховать в рукав,

І під час поїздок у автомобілі

Ти в моїх розмовах «єресі» шукав.

І безплідні мандри до німого бору,

Де грибів немає, лиш трава руда,

Де байдужий дятел оббиває кору

І смішна синиця зиму вигляда.

І була із нами дівчина в машині,

Може, трохи гарна, але більше зла,

І горіли фари, і шуміли шини,

І дорога довга куцою була.

Згадувать багато, а писати мало —

Справді до нудоти просто все було —

Тільки чомусь в душу глибоко запали

І старенька мати, і твоє село.

Минула ніч, і сонце білогриве

Несе на тросі огненному день,

І блискітки, швидкі та метушливі,

Стрибають на асфальті де-не-де.

Мовчать каштани, стомлені і мляві,

Та ось під них, у царство тишини,

Ввірвалися чорняві і біляві,

Блакитноокі дочки і сини.

І вже каштанам ніколи дрімати,

І сонце не надивиться згори

На їх носи, рум’яні і кирпаті,

На витівки, на ігри дітвори.

І небо теплотою глибиніє,

І радість наливається в серця —

Сміються, бігають, пустують, мріють

Малесенькі замурзані сонця.

Ти йшла з села дорогою гнилою,

Місила грязь простими чобітьми,

І пахнув вірш твій теплою смолою,

Кленовими гарячими слізьми.

А чорне листя сипало під ноги:

Тобі — дорога, а зимі — постіль.

І ти в душі несла людські тривоги,

Людські бажання, сумніви і біль.

Ревли вітри... Ти, стомлена ходою,

Зійшла з дороги на твердий обліг,

Змінила жар тепленькою водою,

Знайшла сухенький, затишний нічліг.

І заспівала про смачні цілунки,

І людський біль у віршиках затих,

Бо ти забула про мужицькі клунки,

Про жебраків на вулицях пустих.

Та я тебе не волочу до суду,

Я тільки хочу на кінець сказать:

Народ тебе ніколи не забуде,

Бо він ніколи вас не буде й знать!

Проходять дні. Життя стікає,

І десь громи гримлять у високості.

Я жду весни, але її немає,

Вона до мене не приходить в гості.

Мене докука гадиною стисла,

Одна дорога — у Дніпро із кручі...

Будь проклят той, хто дав уміння мислить,

Хто дав нам розум і серця жагучі.

В дні травневі, мріями багаті,

Коли щастя хлюпає з пісень,

Ми щороку зустрічаєм свято —

Перемоги радісної день.

І встають у пам’яті дороги,

Ті, що довелося нам пройти,

Щоб багряний прапор Перемоги

Над рейхстагом гордо піднести.

І живуть у пам’яті народу

Його вірні дочки і сини,

Ті, що не вернулися з походів

Грізної, великої війни.

Їх серцям — віками пломеніти

На червоних наших прапорах,

Їх думкам — перемагать і жити

В наших творчих думах і ділах.

Їх життя, їх помисли високі,

Котрим не судилось розцвісти,

Закликають мир ясний і спокій,

Як зіницю ока, берегти.

І тому, коли надходить свято,

Кожен рік у травні, навесні,

Наші грізні бойові гармати

Салютують миру — не війні!

Ти байдужа, як мертве місто,

І далека, як зір вогнів,

До безумства ясна і чиста

Пригадалася знов мені.

Де знайти фантастичну поляну,

Щоб у колі сестер твоїх

Впасти в руки твої, Світлано,

І померти від лоскоту їх?

Ти до мене прийшла не із казки чи сну,

І здалося мені, що стрічаю весну.

Ти явилась мені — і здалося, що світ

Помолодшав навколо на тисячу літ.

Скільки ніс я для тебе тривог і тепла,

Але ти, як весна, стороною пройшла.

Сім десятків дідові старому,

Сам незчувсь, коли і відгуло,

Вже лице пожовкло, як солома,

Борознами вкрилося чоло,

Сяють очі глибоко спідлоба,

Тільки пух лишивсь на голові...

Лає син, що ні чорта не робить,

Допіка невістка: ще живі?

Остогидло діду хліб жувати,

Слухати образи від усіх,

Ціле літо горобців ганяти

Та граків сусідові на сміх.

Взять би істик, торбу через плечі

І піти світ заочі з села,

Але звик до хати, до малечі,

Що його, мов батька, облягла.

Все стерпить, хіба заплаче стиха,

Дивлячись на добрих малюків.

Все стерпить — докори, сором, лихо —

Лиш би вмерти на землі батьків!

Раби хвилинної непевної забави,

Легкого щастя й долі шукачі,

Хіба ви кращі, ніж бездарні, мляві,

На смітник викинуті паничі?

І совість ваша п’яна і нечиста,

Мов каламутна весняна вода.

Ви проіснуєте без цілі і без змісту

І по собі не лишите сліда.

О, ви навчилися носить зачіски модні,

Цінить красу, жувать слова чужі

Та проїдати копійки народні,

Ви — філістери, гниди — не мужі!

Але за ширмою чванливості і цноти,

За блиском розкоші і шиком суєти

Вам не втаїти власної гидоти

І не сховать своєї пустоти.

Забулися давно образи, суперечки,

Злиденні і напівголодні дні,

Та не забуду я, як пінилася гречка

І чорногузи гуртувались на стерні.

І люди йшли байдуже, мов лелеки,

Із косами дідівськими на лан,

В полукіпках лишали чорні глеки

І, зуби стиснувши, «виконували план».

І вдови плакали, кричали діти «папи»,

А на сніданок — жолуді одні.

І в гарбах пнулися скелети-шкапи,

Худі, немов колгоспні трудодні.

Я не забув мужицькі очі хмурі,

Обличчя матерів налякані, тривожні,

Коли писали ви, продажні шкури,

Про їх життя, щасливе і заможне.

Можна вірить другові чи милій,

Марить наяву чи уві сні,

Білизну червневих ніжних лілій

Заплітать букетами в пісні.

Можна жить, а можна існувати,

Можна думать — можна повторять.

Та не можуть душу зігрівати

Ті, що не палають, не горять!

Люди всі по-своєму уперті:

Народившись, помирає кожна,

А живуть століття після смерті

Ті, що роблять те, чого «не можна».

Не бажаю я нічого, хочу тільки одного:

Стуку серця дорогого біля серденька мого.

Хай мене, немов пилину, носить доля по землі,

Подаруй мені хвилину — і забудуться жалі.

І минуле зло розтане, ніби привиди сумні,

І лице твоє кохане буде сяяти мені.

Осінній вечір морозом дихав,

У небі місяць, немов п’ятак...

Вона пройшла непомітно, тихо,

Голівку мило схиливши так.

Вона пройшла — і мені ні слова,

Лиш на хвилину звела брову...

І сіяв вечір густу полову

На пережовклу суху траву.

Щось нове у серці забриніло,

Мов сп’янило запахом суцвіть,

Будить думку і бадьорить тіло,

Але що — не можу зрозуміть...

Ти спішила од мене,

ти квапилась дуже...

Ворушилися тіні

в асфальті байдуже.

Я стояв, і дививсь,

і не бачив нічого,

Тільки чув, як співали

закохано ноги.

Тільки чув, як спішиш,

як тікаєш од мене

В надвечір’я дзвінке,

гамірливо-шалене,

Тишина проковтнула

мелодію ніг,

Я не рушив із місця,

услід не побіг —

Ти ж спішила од мене,

ти квапилась дуже,

А мені так хотілось

бути байдужим.

Зимовий вечір,

Закуривши люльку,

Розсипав зорі,

Неначе іскри,

Пустив хмарки,

Мов кільця диму,

І, проскрипівши чобітьми,

Шепнув морозам,

Щоб готували вікна,

Ліси вбирали

У білий іній

Та готували

Йому постіль.

Флегматично зима тротуаром поскрипує,

Фантастичні плете казки,

Позіхне десь під білою липою,

На шибки покладе мазки.

Вкриє землю габою сріблястою,

І в напруженій тиші нічній

Світ здається чарівною казкою,

Нерозгаданим плетивом мрій.

Давить душу не осіннє олово,

Тож не дивно, що самі собі

Ми пускаєм кулі часом в голови,

Закусивши зойки на губі.

Шлях у всіх кінчається труною,

Кожному призначена межа,

Де порветься тихою струною

Муками натягнута душа.

Довго тужить сумна бандура

Про діла у старій сивині,

І якусь невідому зажуру

Навіває та пісня мені.

Не мелодія — збурена рана,

Не слова, а безжальні голки,

Тільки бачу не сині лимани

І не горді козацькі полки.

А ввижається — там, біля шляху,

На потоптаній кіньми траві

Жирний ворон, мов чорна папаха,

На козацькій сидить голові.

А нав-круг по-ру-ба-ні

До-си-на-ють сни,

І да-ле-ко бу-бо-ни

Кли-чуть до вій-ни.

Мені здавалась пошлою й бридкою

Бравада напускна безвусих юнаків,

Що вечорами, пригасивши світло,

Несли в кімнатах плітки еротичні,

Розповідали про сумнівні вчинки

І смакували голосно й цинічно

Свої любовні втіхи й насолоди.

Я їх не слухав. Сплющивши повіки,

Про тебе думав і зітхав нечутно.

В кімнаті тхнули прілі сигарети,

І різав носа неприємний дух.

А мені ввижались білі ниви,

Знайомі образи витали наді мною,

І ти мені на плечі клала руки,

І обпікала дотиком гарячим,

І я мовчав. Я не хотів про тебе

Розповісти завзятим брехунам,

Які б моє кохання осміяли.

Нехай слова ці скучні і бездарні,

Та як мені не написати їх —

Я в них прийду до скромної друкарні

І буду знову втоптувати сніг.

І буду знов у вікна заглядати,

Брехати, що не холодно мені,

Твої нечутні кроки впізнавати

В морозній монотонній тишині.

І цілуватися в провулку до безтями...

Чого б тепер я тільки не віддав,

Щоб тільки знову все було так само,

Як я у вірші цьому пригадав.

Щоб знов були ті суперечки марні,

Щоб від кохання знову я дурів...

Нехай слова ці скучні і бездарні,

Та я їх кров’ю власною зігрів!

Лаються, і плачуть, і сміються,

Дорікають, просять і кленуть

В час, коли над нивами зів’ються

Пахощі в прозору каламуть.

Ходять, заціловані до болю,

З криком божевільним на устах,

Бо ж проснулась то весняна воля

В стомлених і змучених серцях.

Бо, напнувши сонячні намети,

Що весна дурманом налила,

До струмка припала вся планета,

Упилася і в танок пішла.

Не видумуйте муки і драми,

Не видавлюйте з себе сліз,

Правді в очі дивіться прямо,

Не відводьте погляду вниз.

Не вимучуйте з себе сміху,

Коли серце стогне від мук,

Не благайте у долі лиха,

Коли щастя іде до рук.

Будьте схожі самі на себе —

Чи розумні, чи просто дурні.

Будьте чортом чи ангелом з неба,

Тільки не будьте штучні й смішні.

Ви плачете? У вас, напевне, горе,

І ваші сльози варті співчуття,

Та хай ніколи смуток не поборе

Нестримної любові до життя.

І хай чужа усмішка в ту хвилину,

Кому сьогодні щастя розцвіло,

Не здасться вам тупим ударом в спину

І не пробудить в серці зло.

У душі моїй —

Місця немає туманам.

У душі моїй —

Сонце червоне буя,

І регоче, й гримить

Голубим океаном

Нерозтрачена радість моя.

У душі моїй —

Шторми, і грізні прибої,

І тривога,

Мов хмара грозова,

Встає.

Я вродливий з тобою,

Розумний з тобою,

У тобі — моя ніжність

І серце моє.

Облягли нас тумани.

У їхньому клоччі

Піднімаються сумніви,

Мов комиші.

Ти не бійся дивитись

В мої розтривожені очі,

Очі —

Вікна моєї душі.

Набігла довга тінь на пристані,

Розбивається об причал,

І, різкими гудками освистані,

Гонять води за валом вал.

І пливуть каравани низкою —

Їм байдуже — чи шторм, чи штиль.

А мій човен здається тріскою

І на гребені їхніх хвиль.

Іду, не хрестячись, в дорогу —

Я віру прадідів забув.

Коли б я вірить став у Бога,

То Бог на тебе б схожим був.

В холоднім космосі блукаючи без цілі,

Вона Землі хвостом не обмине

І омахів огнисті заметілі

З нічного неба щедро сипоне.

І довго будуть дивуватись люди,

Напишуть вчені тисячі томів

Про те велике і незвичне чудо,

Про феєрверк небачених вогнів.

Сірник малий в руках у господині

В кімнаті темній спалахне на мить —

Хитне на стінах чудернацькі тіні,

Щоб потім вмерти й більше не ожить.

І люди всі не бачать в тому дива,

Звичайна річ, до цього кожен звик.

Хоч всім потрібний вогник сиротливий

Видобуває крихітний сірник.

Я не бував за дальніми морями,

Чужих доріг ніколи не топтав —

В своїм краю під буйними вітрами

Щасливим я і вільним виростав.

Мене ліси здоров’ям напували,

Коли бродив у їхній гущині,

Мені поля задумливо шептали

Свої ніким не співані пісні.

Коли не вмів ще й букваря читати,

Ходив, як кажуть, пішки під столом,

Любить людей мене навчила мати

І рідну землю, що б там не було.

Чужих країв ніколи я не бачив,

Принад не знаю їхніх і окрас,

Та вірю серцем щирим і гарячим:

Нема землі такої, як у нас.

Не розірвати цю холодну тишу,

Вона міцна й похмура, мов граніт,

Хоч в ній пробив мікроскопічну нішу

Наш галасливий і бездарний світ.

І бурі й шторми — то дитячий лепіт,

То відчайдушний виклик німоті,

То безнадійний крик у безконечнім склепі

І непокірність вічній самоті.

Зловісна тиша. Холодно і млосно.

О, чим її, прокляту, розірвать,

Щоб зашуміло щастя стоголосне

І не дало нам більше спать?!

Я тут один, мов у чужому краї,

Ніхто мене, як друг, не привіта.

Постійно туга щире серце крає

І самота постійно огорта.

Чужі мені ці ідоли надуті,

І псалми їм складатиму не я,

Бо не втонула в пошлій каламуті

І не заснула молодість моя.

Я юності не знав. Нудотно і похмуро

Пройшли мої, можливо, кращі дні

У тісноті і сутінках конури

З думками власними наоднині.

Я не шукав хвилинної утіхи,

Бо соромітними здавалися мені

Вульгарні танці і розмови тихі,

П’янке тепло дівочої руки

І губи, скорчені від сміху.

І все було у мене навпаки:

Коли гриміли духові оркестри

І шарпали підлогу каблуки,

У мене в роздумах проходили семестри.

Були зі мною сум і самота

Та ще нудьга й докука, ніби сестри.

Тепер смішні — дитяча прямота,

І аскетизм, і холодність уявні,

Бо сонне серце сполох калата.

І та моя відчуженість недавня

Мене залишила — і я бажаю жить,

Відкрить на вікнах посірілі ставні,

З людьми сміятись, плакать и любить.

У маленьких очах відбивається світ —

Гамірливий, гучний і великий —

Буйна радість зелених віт,

Білі хмари і срібні ріки.

В них — червона печаль зірниць

І світанків краса незабутня.

Із маленьких лукавих зіниць

Поглядає на нас майбутнє.

В них відіб’ється простір без меж,

Тиха вулиця й синє поле,

Але клекіт страшних пожеж

Хай у них не тремтить ніколи.

Хай в маленьких очах відбивається світ —

Од маленьких ромашок до стартів великих,

Хай в них світиться синій зеніт,

А не жах од побоїщ диких.

Отут, де сумно опустили віти

Стрункі тополі на твердий обліг,

В пропахле димом сорок третє літо

Він за неправду у бою поліг.

Його селянки в землю тут зарили

Без почестей, без жалю, без труни...

Шумлять тепер навкруг його могили

Розкішні придорожні бур’яни.

І лиш діди, як сонце похолоне,

Розказують повільно, ніби сон,

Що бивсь він до останнього патрона

І не хотів здаватися в полон.

Та не вінча його героїв слава —

Під небом неосяжно голубим

Тополі українські величаві

Докірливо гойдаються над ним.

Прислужнику лукавих і неситих,

За що поліг в неправому бою?

І сироти твої й тобою вбитих

Дурну відвагу прокляли твою.

Життя твій слід і пам’ять загубило:

Нема хреста, ні імені, ні дат —

Стоїть німа, ошукана могила,

Де спить безславно фюрера солдат.

Кажуть, люди жили табунами,

Спали покотом в млі печер,

Цілувались при зорях ночами

На крутих узбережжях озер.

Говорили, що знали і вміли,

Не таїли своїх думок,

А на брилах поети невміло

За рядком карбували рядок.

І тоді лиш з’явилося горе

В небагату і щиру сім’ю,

Як полізли люди у нори,

І до того ж — кожен в свою.

Найпаскудніший, підлий гаде!

Ти посіяв між нас брехню,

Як украв, вихаючи задом,

Головешку «свою» з вогню.

Ти за кривду усю в одвіті,

Бо від тебе до наших пір

Стільки правд розвелося на світі,

Стільки лисячо-людських нір.

Ти живеш і до цього часу

У смердючій своїй норі,

Обпиваєшся пивом і квасом,

Виповзаєш на світ на зорі.

Будеш, мабуть, ще довго жити,

Але здохнеш нарешті ти,

Тільки треба з усього світу

Головешки докупи знести.

От і все.

Поховали старезного діда,

закопали навіки у землю святу.

Він тепер вже не встане

і ранком не піде

із косою під гору круту.

І не стане мантачкою тишу будити,

задивлятися в небо, як гаснуть зірки.

Лиш росою по нім буде плакати жито,

і пливтимуть над ним непомітно віки.

От і все.

Поховали хорошу людину,

повернули навіки у лоно землі.

Та невже ж

помістились в тісну домовину

всі турботи його,

всі надії,

жалі!

Та невже ж то

йому все віднині байдуже —

чи світитиме сонце,

чи ніч напливе!

Біль у душу мою закрадається вужем,

відчай груди мені розпанахує, рве.

Я готовий

повірити в Царство Небесне,

бо не хочу,

щоб в землю ішли без сліда

безіменні,

святі,

незрівнянно чудесні,

горді діти землі,

вірні діти труда.

Хай шалені гудуть

над планетою весни,

хай трава пнеться вгору

крізь листя старе...

Я не вірю,

що дід із могили воскресне,

але вірю,

що ні —

він увесь не умре.

Його думи нехитрі

додумають внуки,

і з очей ще віки пломенітимуть в них

його пристрасть і гнів,

його радощі й муки,

що, вмираючи,

він передав для живих.

В поле вийшов косар на світанні,

Ждуть його обважнілі жита,

Дзвонять радістю далі туманні,

Мов перейдені весни й літа.

Приступає косар до роботи,

Скісся блискає і співа.

Чисті краплі солоного поту

Ваговиті, мов чесні слова.

Встало сонце і впало в очі,

Хмари втому зняли з плечей —

Служать людям ці руки робочі,

Сонце людям гріє з очей.

Стали копи рядами на чати,

Залицяється колос до губ —

Так свій полудень зустрічати

Вміє щирий косар-працелюб.

Хай тим стане оце за диво,

Хто під регіт і плач жоржин

Йде косить поетичну ниву,

Позичаючи мозку в машин.

Буде, мабуть, повік «кустарно»

Оброблятися нива оця —

Там пускати машину марно,

Де працюють людські серця!

Устає косар до роботи,

Скісся блискає і співа.

Ніби краплі солоного поту,

Світять чесні його слова.

Хто у тому винен, я не знаю,

Та й шукати винних не піду.

Тільки думка думку обганяє —

Як мені звести їх до ладу?

Може, так написано від роду

(Та чи в цьому втіху я знайду?),

Що в житті моїм одні незгоди,

Іншим теж несу одну біду.

Може, так судилося од віку

І даремно я шукаю лік —

Хай розбите серце, мов каліка,

Стугонить у грудях цілий вік.

І нехай на голову бездари

(Дурневі — навіщо голова)

Упадуть, як безпощадна кара,

Синові докірливі слова.

Я не жду і не прошу пощади —

Хай життя не балує мене —

Що ж робити, коли поруч з гадом

Батькове ім’я він пом’яне?

І нащо йому, малому, знати,

Що печаль сосе, немов змія,

Що для мене найлютішим катом

Стане совість змучена моя.

Коли малим ти вперше став

на ноги —

Яка ж то радість матері

була!

Від тихої колиски до порога

Вона тебе за руку провела.

Вона прибігла стомлена

з роботи,

І, може, сон їй очі замикав,

А дома — новий клопіт і турботи,

І довга низка непочатих справ.

І ти не знав, що терпли в неї руки,

Коли вона сідала до стола

І, затаївши біль в душі і муку,

Із батьком річ проникливу вела.

Вона писала: «Добре нам живеться,

Ти ж про одне, про перемогу дбай.

Уже синок наш бігає й сміється...

Скоріше окупантів добивай...»

Вона усе тоді робити вміла,

Вона усе тоді робить могла,

Вона усім нам щедро уділила

І ласки, і сердечного тепла.

Їй не шкодуй синівської любові,

Її мозолі й зморшки —

все шануй,

Вклонися їй, скажи привітне слово

І руки працьовиті поцілуй.

Навчись її всім серцем поважати

І берегти від злоби і наруг:

Радянська жінка — трудівниця, мати, —

Вона твій перший і надійний друг.

Їй по плечу, здається, світ підняти,

Їй справи по плечу — великі і малі,

Бо це ж вона, вона народу мати,

А значить —

Мати правди на землі.

Може, ти зі мною надто строга,

Та й чого б ти ніжною була?

Але ти в життя моє убоге

Зіркою яскравою ввійшла.

І нехай проміння те не гріє,

Що послала зірка здалека,

Та до неї лине й лине мрія,

Ніби світло, тиха і легка.

І не треба долі дорікати,

Всіх не може обігріть вона:

Нас до тебе горнеться багато,

Але ж ти одна.

Біг чоловік через поле дике,

Біг чоловік через темний ліс,

Повну вулицю лементу й крику

У легенях набряклих ніс.

Біг чоловік через сонні луки,

Вибився з сили від голосінь.

Тенором, повним черствої муки,

Допитувався:

«Де ж моя тінь?

Тиха, сіренька, на мене схожа,

Завжди зі мною ходила тінь —

Жити без неї не можу,

Ніби дерево без корінь.

Вона мене в скруті завжди виручала,

Зі мною ходила і спати лягала.

Як день — то казала, котра година...

Бувало, до сонця повернеш спину,

І прямо перед тобою стелеться власна тінь,

Милуйся до ночі, якщо не лінь.

І раптом втекла.

Я один залишився.

І відразу ж без неї у дурні пошився,

Бо не второпаю, котра година,

Куди повертати потилицю й спину

І як узнати — чи день, чи ніч...

Раз тінь моя пурхнула пріч...»

І побіг чоловік по світах блукати,

Знемагати від сліз і квилінь,

Спотикатися, шукати, благати:

— Поверніть мені тінь!..

А тіні байдуже. Живе сама.

І видає себе за людину.

І хоч нічого людського в ній нема,

Ніхто не помітив зміни.

Ми усі по характеру різні,

І смаки не однакові в нас,

Та одна нас ростила Вітчизна

У великий розбурханий час.

І які б нас не кликали далі,

Перед нами єдина мета.

Скрізь життя у нестерпному шалі

Нас, гарячих і юних, віта.

Буде в нас і кохання і сльози,

А комусь не забракне і мук,

Та ніякі вітри і морози

Не погасять тепла наших рук.

Ми усі по характеру різні,

І смаки не однакові в нас,

Та одна нас ростила Вітчизна

У великий розбурханий час.

Я і в думці обняти тебе не посмію,

А не те, щоб рукою торкнутися смів.

Я люблю тебе просто — отак, без надії,

Без тужливих зітхань і без клятвених слів.

Навіть в снах я боюсь доторкнутись до тебе,

Захмеліть, одуріти від твого тепла.

Я кохаю тебе. Мені більше не треба,

Адже й так ти мені стільки щастя дала.

Як хороше радіти без причини,

Коли на місто сутінь опада

І чується, як тихо, безупинно

Дзюрчить у стоки весняна вода.

І сну нема, і спокою немає,

І відчаю, і певності нема,

Тебе ж у далеч владно закликає

Напоєна надіями пітьма.

І хочеться всю землю обійняти,

І йти шукать нечуваних пригод...

О, скільки музики натхненної багато

У шумі каламутних вод.

Натуга на руках,

від втоми чорних,

здувала жили,

ніби мотузки.

Каміння клацало зубами

в жорнах,

жувало жовті зерна на друзки.

І сіялось не борошно,

а му5ка...

При тьмяному мигтінні каганця

жіночі ніжні

материнські руки

тягли за ручку

камінь без кінця.

Журливо мліли очі сумовиті,

і борошно,

мов біла кров, лилось...

Це все було

в двадцятому столітті,

що грозами над нами пронеслось.

Ми часто чуєм

радісну зловтіху

у голосі ворожому,

чужім,

що заглядали кривда

й люте лихо

у наш —

для щастя виведений — дім.

Хай сатаніють

виродки од крику —

нас не знобить

од їхньої хули:

нам жорна ті

із кам’яного віку

на танках варвари

з Європи привезли.

І то для них

таки й була наука,

коли —

у всього світу на виду, —

немов у жорнах,

дужі наші руки

перемололи варварську орду.

Народе мій!

Титане непоборний,

що небо підпирає голубе!

Твій гордий подвиг

не принизять жорна —

вони лиш возвеличують тебе.

Дарма біситься

злість ворожа, чорна —

нічим не очорнить

твоєї боротьби!..

Цілую руки,

що крутили жорна

у переддень космічної доби.

В мене була лиш мати,

Та був іще сивий дід, —

Нікому не мовив «тату»

І вірив, що так і слід.

Був певен, що батько лишній,

Крикливий, немов сусід,

Коли заставав на вишні,

На мене кричав, аж блід.

Та боляче б’ється, думав,

Не пустить гулять на став,

І тому не знав я суму,

Щасливим собі зростав.

І лиш як минули роки

І я непомітно зріс,

Мені часто кидалось в око,

Як сину сусід той ніс

То нові штанці святкові,

Сорочку, що так до лиця,

Або чобітки з підковою

Приносив йому од шевця.

Але мене й це не вабило,

Бо заздрити, знав, не слід,

І звавсь за обновки «бабою»

У мене малий сусід.

Я вірив, що краще всього

Пісні, які знав дідусь.

Вмощусь на коліна до нього

І в очі йому дивлюсь.

А він вимовляє, виспівує

Гарячі прості слова —

І все давниною сивою

В очах моїх ожива.

Мелькають червоні жупани,

Вирує, кипить Дніпро,

І Байда стріляє в султана,

Підвішений за ребро.

І грізні полки Богдана

Шляхетську орду женуть,

А з півночі десь за бураном

На поміч стрільці ідуть.

Несуться зі свистом-гуком

Богунці у всі кінці...

І я затискую руку,

Мов шабля у тій руці.

І плачу, було, й сміюся,

Як слухаю ті пісні...

Спасибі ж тобі, дідусю,

За те, що ти дав мені...

Знов на лірику тягне. І знову,

Тільки виповзе вірш з-під пера,

Заведе моя жінка розмову,

Що за розум узятись пора.

І почне гомоніти й повчати,

Дорікати і лаять щодня:

В голові в тебе тільки дівчата,

Ну, хіба ж ти людина? Свиня.

Де ти взявся мені на досаду?

Глевтяки в тебе, видно, в душі!

І немає ні грому, ні граду

На твої недотепні вірші.

Без пощади, вагання і жалю

Кожне слово б’є в ціль мов снаряд.

Посадить мене треба на палю

Зо страшними злочинцями вряд.

О домашній страшний Торквемадо!

Не спіши ти мене розпинать.

Я і сам був би сонячно радий,

Коли б віршів не вмів римувать.

Чом, як клали мене у колиску,

Не втовкмачили «жисті» суть;

Вигідніш продавати редиску,

Ніж поетом на світі буть.

І знову сам воюю проти себе —

Два чорти схарапудились в мені.

Один волає: «Зупинись! Не треба!»

Штовхає інший: «Не впиняйся, ні!»

І я іду, і падаю, і знову

Спішу вперед або плетусь назад.

Мені дарма, що брехні і обмови

Об мене торохтять,

Як об гостинець град.

Мені дарма, плюю на остороги,

Топчу улесливості мох.

Мої чорти беруть мене на роги,

І щоб мені не збитися з дороги,

То треба дослухатися обох.

У шафі серед шляп

Зчинився якось галас.

— Хіба між вами я рівня? —

Бундючо Нова шляпа вихвалялась. —

Ви тут без діла висите щодня,

А я на голові у канцлера пишалась!

Він так мені у всьому довіряє,

Що завжди мною голову вінчає.

— І я, бувало, канцлеру служила! —

Нервова шляпа крикнула щосили.

— І я!

— І я! —

Всі заволали хором,

Усі наперебій ділились горем,

Вкладали шляпські болі у слова:

— У нього ж відсихає голова...

Єхидна шляпа засміялась дрібно:

— Раз відсихає — значить непотрібна!

Їй-право, сестри, нічого тужити,

Я вам відкрию річ таку:

Як голові такій служити,

То краще висіть на гвіздку!

Я не люблю зими — вона така убога,

Одноманітна, барвами скупа,

І місяць білий — круглий, як лупа, —

Втопає в царстві мертвого й німого.

Я не люблю зими — вона така убога.

Усе важке й безмовне, мов каміння.

Сама ж господарка на колії доріг

Зсипає зорі пригорщами в сніг,

Купаючи в їх сонному промінні,

Усе важке й безмовне, мов каміння.

Моралісти нас довго вчили,

Вибивалися з кволих сил —

Мов, людині потрібні крила,

Їй ніяк не можна без крил.

Я плюю на слова ці завзято,

Я обурений ними без меж —

Кури й гуси завжди крилаті,

Горобці і синиці — теж!

Я готовий кричати щосили,

Надриваючи голос свій:

Не потрібні людині крила,

Серце й розум потрібні їй!

Я хочу буть несамовитим,

Я хочу в полум’ї згоріть,

Щоб не жаліти за прожитим,

Димком на світі не чадіть.

Щоб не пекли дрібні образи

Дрібненьку душу день при дні,

Я згоден вибухнуть відразу,

Неначе бомба на війні.

І диву дивному даюся,

Що з того користі катма:

Чомусь не лопаюсь, не рвуся —

Напевне, капсуля нема.

У степу не було нікого,

Тільки вітер та ми й ковила

І мовчала струнка дорога,

Що, здавалося, в небо вела.

Та сміялося сонце в блакиті

Над безмежжям німим цілини.

В курені, що соломою криті,

Ми дівчатам несли кавуни.

І припала ж така година,

Дуже радісна й трохи сумна:

У Миколи були іменини,

А у нас не було вина.

Прокляли ми тоді дорогу,

Що вона подалась не туди —

Пнеться в небо, мабуть, до Бога,

А від нього вина не жди...

Гоготіло вночі багаття,

Танцювали зірки у вогні,

І дівчата в святешних платтях

Дарували Миколі пісні.

Чисту воду пили із бочки,

Брудершафти і тости були,

Пап солідних сини і дочки

Круг багаття тамтам вели.

І уже як першій зірниці

Усміхнулася жовта стерня,

Піднесли ми йому суниці,

Що збирали гуртом півдня.

Бо тоді у зелених суницях

Вся фантазія наша жила.

Бачив я: у Миколи в зіницях

Синім полум’ям радість цвіла.

І стояв він, як мак, рум’яний,

Бурмотів невиразно: «Бра...»

Був Микола від щастя п’яний,

Від хмільного людського добра.

Твої вірші — думок великих злиток:

У них епоха і життя нове —

Від екскаваторів до шоколадних плиток —

Яскравими картинами пливе.

І трактори, що заповзли в аули,

І літаки над хмарами шугають —

То не біда, що те сто раз ми чули,

То не біда, що те і діти знають.

І хоч про все те знаємо з газети,

Любов до тебе все-таки лелієм,

Бо нам приємно знать, поете,

Що ми й самі писати так умієм.

Круг багаття не танцюють дико,

Не беруться в бійці за чуби

Варвари із атомного віку,

Варвари з космічної доби.

Захищають горді ідеали,

Перегонять в гроші кров і піт,

Крізь холодні скельця-окуляри

Оглядають благодійно світ.

У палацах пишних — не в печері —

Варвари з космічної доби

Мріють дати людству на вечерю

Атомні опеньки і гриби.

Умань! Добра, ласкава Умань.

Хмари в небі — мов сива шаль.

Я люблю у Софіївці думать,

Із минулого знявши вуаль.

Обійду усі гроти й альтанки,

З водограю нап’юся води.

Розумію, чому уманчанки

На побачення ходять сюди.

Ой дівчата, русяві й білі,

Чорні очі — мов стиглий глід!

Не дивитись на вас не в силі,

А мені вже дивитись не слід.

І блідніють казкові химери,

І німіє антична краса —

Ви не гірші нічим од Венери,

А вона ж цілий світ потряса!

Хто на сонце очей не мружить?

От хіба що сліпі — та й все.

Той, хто вас обмине байдуже,

Мабуть, крем’ях у грудях несе.

Я люблю у Софіївці думать,

Відганяючи спогадів рій.

Від сьогодні, ласкава Умань,

Скільки житиму — бранець твій.

Стільки в тебе очей,

Стільки рук і мозолів,

Скільки крапель в Дніпрі

І у небі зірок.

Ти не падав од вітру,

З біди не безволів,

Не насунув на душу

Ганьби козирок.

Не шукав я до тебе

Ні стежки, ні броду,

Бо від тебе узбіччям

Ніколи не брів —

Я для тебе горів,

Український народе,

Тільки, мабуть,

Не дуже яскраво

Горів.

Тільки, мабуть, не міг,

Як болід, спалахнути,

Щоб осяяти думкою

Твій небозвід,

Щоб устать, ніби зірка,

Сіянням окута

Твоїх подвигів гордих

Й незлічених бід.

Скромна праця моя —

То не пишна окраса,

Але в тому, їй-богу,

Не бачу біди —

Щось у мене було

І від діда Тараса,

І від прадіда —

Сковороди.

Не шукаю до тебе

Ні стежки, ні броду —

Ти у грудях моїх,

У чолі і в руках.

Упаду я зорею,

Мій вічний народе,

На трагічний і довгий

Чумацький твій шлях.

В букварях ти наряджена і заспідничена,

Поворозками зв’язана, ледве жива,

На обличчі тремтить в тебе радість позичена,

На губах скам’яніли казенні слова.

Україно! Тебе я терпіти не можу,

Я тебе ненавиджу чуттями всіма,

Коли ти примітивна й на лубок похожа,

Коли думки на лобі у тебе нема.

Я люблю тебе іншу — коли ти бунтуєш,

Коли гнівом під кручі клекоче Дніпро,

Коли думаєш ти, коли бачиш і чуєш

І несеш од криниці вагоме відро.

Україно, мовчи! Україно, затихни!

Не така ти багата, щоб тратить слова.

Хай брехня твоє слово дугою не вигне,

Хай не вірить твій розум в убогі дива.

Україно! Яка в тебе мрія шалена!

Ти не кліпай очима на мрію чужу.

Притулися горбами й устами до мене,

Перетни в моїм серці криваву межу!

Ти здави моє серце своїми руками

І угледиш, що в ньому немає води.

Не сиди в пелюшках над чужими віками,

Але гордо крізь смерть до безсмертя іди!

Прости мені, земле, дурість мою.

Прости, коли щось не вмію.

Я дурість ледачу працею вб’ю,

Під зливою дум змужнію.

Літа не чекають. Мій шлях нелегкий.

Спішу все пізнать й збагнути.

Прости мені, земле, коли не такий,

Як треба синам твоїм бути.

Я побачив, що в тебе згинаються ноги,

І від подиву ледве не вмер.

Дерев’яний мій ідоле, це ж задля кого

Ти дугою зробився тепер?

Ти замовкни, рипуча істото,

Упади на коліна і нишком тремти!

Все одно до кінця не відкриєш підлоти,

Що ховаєш у черепі ти.

Я від тебе в екстазі, я пальці гризу:

Як ти дуба в собі поєднав і лозу?

В тебе честі нема, тож немає і стиду.

Процвітай і живи, дерев’яний гібриде!

Будеш, ідоле мій, ти міцний і здоровий,

Доки буде живить тебе дощ паперовий.

Не люблю я вас, дурнів приручених,

Ваш єлейний холопський тон.

Часто в грудях моїх намучених

Вибухає сто мегатонн.

Чи ви чуєте, чи не чуєте?

Будьте прокляті ви усі,

Ті, що нині в перинах ночуєте

Й не купались ніколи в росі!

Вас тривога не будить ранками,

В мозок ваш не впивається піт,

Ядовитими диво-фіранками

Ви закрили од себе світ.

Ви премудрі, багато знаєте,

Ви умієте геть усе,

Анекдотами позіхаєте,

Коли вибухом землю трясе.

З почуттями, немовби гирями,

У турботах своїх дурних

Трясетесь над своїми шкірами,

Ніби хтось зазіхає на них.

Не трясіться, умріть з обидою,

Начадивши, як мокрий ґніт,

Щоб дивився на вас з огидою

Мозолястий і чесний світ.

Та чи вас ужалити докорами,

Скам’янілі, цинічні дуби?

Ми врятуємо всесвіт од сорому,

Од брехні, боягузтва й ганьби.

Жаль зализаних вас і приручених,

З мозком куплених за капрон...

Тому в грудях моїх намучених

Вибухає аж сто мегатонн!

Ступає ніч ногами бурими

На почорнілий сніготал.

Під віями, як абажурами,

Блищить очей твоїх овал.

А я стою з думками хмурими,

Досада смутку додає:

Чому від мене абажурами

Прикрила сяєво своє?

Ходжу. Сиджу. Лежу. І скнію,

Мовчу. І часом шаленію

Від власних гадок і гидот.

Не задавлю у серці змія —

Він ссе і ссе собі помиї

З моїх бездонних нечистот.

О, чому я такий порожній,

Такий дурний і «невозможний»,

Що сам себе убити рад?!

Чи не тому, що мускул кожний

Із тиші рветься в світ тривожний

Під вітровій і зорепад?

Де ж ті одні-єдині руки,

Що в час досади і розпуки

Мене сховають в свій овал?

Немає їх! Лиш вітер грюка,

Та Смуток мій, Нудьга і Мука

Ведуть свій звичний карнавал.

Жаль було маленького солдата:

Карбував по вулиці він крок

І вітав начальників завзято,

Руку тицьнувши під козирок.

Крізь холодну стриманість мундира

Рвалася покора із грудей.

— Не людина ти, а лялька сіра, —

Бризкало у декого з очей.

Дуже мудрі і занадто вільні,

Втиснуті у дудочки штанів,

Зиркали поблажливо цивільні

На убожество його чинів.

Йшов солдат. І раптом вкляк на розі:

Де роззяви задавили брук,

Дівчина у відчаї й знемозі

Боронилась од зухвалих рук.

— Що ж ви тут? — заматюкався круто

Несподівано співучий альт...

Бився тім’ям одчайдушно й люто

Хуліган безсилий об асфальт...

Йшов солдат у сірому мундирі —

І йому позаздрили чи ні

Душі боягузливі і сірі

У своїм строкатому вбранні?

Збіглись кури та індики,

Підняли страшний базар:

— Слава Півневі навіки!

— Півень!

— Півень!

— Ювіляр!

Крекчуть селезні з заплави,

Гуси хлипають з Дніпра:

— Ювіляру вічна слава!

— Слава генію!

— Ура!

І розчулено ридає

Із трибуни Горобець:

— Рівних Півневі немає,

Півень — перший наш співець!

Молодець!

Станьте, птахи, на коліна!

Заздріть Півневі, півні!

Він співає солов’їно

Голосні свої пісні.

Дай Вам, Боже, стільки сили,

Щоб по разу на віку

Ви, як він, сказать зуміли

Голосне, дзвінке, стокриле,

Граціозне, свіже, миле,

Дуже мужнє й дуже сміле,

Сонячне

«Ку-ку-рі-ку!» —

Це — пошана! Це довір’я!

Це скажу вам — ювілей!

Лоскітливі, наче пір’я!

Рвуться оди із грудей!

Ніби роси-росяниці,

Сльози капають з очей,

Мов навчилися ці птиці

Ювілеїти в людей.

Лиже полум’я жовте черево,

Важкувато сопе димар,

Галасує від болю дерево,

Піднімаючись димом до хмар.

Бубонять рогачі і кочерги —

Щось пригадують з давнини,

І чекають покірно черги

Засмаглілі горшки й чавуни.

З тітки полум’я сон злизало,

Тітка гладить рукою глек,

Теплий ватяник зав’язала

На застуджений свій поперек.

Біга тітка із кухні в сіни,

З-під повітки заносить дров —

З них струмує жовтаво-синя

Віковічна печаль дібров.

Звично грюкають мляві двері,

Піч гуде і димить у світ —

Скільки в пащу цій ненажері

Тітка вкинула кращих літ!

Сновигають по зморшках думи,

На щоках танцює вогонь,

Сажа в’їлася чорним глумом

У пелюстки її долонь.

Біля печі вона, мов бранець,

Слугувала під шурх спідниць,

Віддавала дівочий рум’янець

Чистоті смачних паляниць...

Менше ми гіркоти нестимем,

Стане ближчою наша мета,

Як не будуть у небо димом

Підніматись жіночі літа.

Ви, що складали псалми і оди,

Світ оглядали крізь щілини рам —

Як ви боїтеся, що вийде в люди

Ваш заношений крам!

Говоріть голосніше, ридайте більше —

Може, й прилипне комусь до рук.

А ні — то зав’язуйте пояс тугіше,

Ідіть і глитайте брук.

Він байдуже потис її руку

І не чув її милих докорів,

І так довго стогнали по бруку

Перестуки її підборів.

І стояв він, тупий, плечистий

І байдужий, немов колода.

І здалося — на ціле місто

Заридала вона на сходах.

Древній, обікрадений народе!

Над тобою прошумів розбій,

Та кати не вкрали твою вроду,

Не всушили дужий мозок твій.

Нові покоління, як обнова,

В лоні сповиваються твоїм.

І дідівська гордовита мова

Служить вірно і слухняно їм.

Пристрасним, орлино-мудрим зором

Дивишся у всесвіт з-під повік...

Виродки — підтвердження суворе,

Що живеш і житимеш повік!

Навіщо метушитися? Для чого

Обстоювати власну правоту,

Хвалить свої діяння і дороги,

Виправдувать мотиви і мету?

Здається, наче просите пощади

В історії, що горда і німа, —

Вона ж однак без вашої поради

Вам вирок винесе сама.

Вона словесні розметає шати,

Каміння лжі прониже, мов бурав,

Ви перед нею будете стояти

Не в тогах слів —

У трусиках із справ.

Ти смерть учив любить,

Скажи: чому ж,

Потіючи, од неї мчиш чимдуж?

За висловом твоїм,

Вона припинить муки.

Спинися ж!

І впади в її холодні руки!

Ти ждав її,

То чому ж дикий жах

Замість блаженства

У твоїх очах?

Довго будуть сумніви долати

І морочить голову мені,

Хоч і знаю — назавжди пішла ти,

Назавжди розтала вдалині.

Щастя знов довірилось примарі,

Знов за ним у сіру ніч бреди...

На холоднім білім тротуарі

Білий сніг притрушує сліди.

Може, так і треба неодмінно,

Як робить давно вже звикли ми:

Падати слухняно на коліна

Перед геніальними людьми.

Вихвалять, і славити, й кричати,

Роздувати фіміамів дим.

Геніїв між нами небагато,

То чому б не поклонятись їм?

Але я зібрав би всіх титанів

І сказав би, знявши капелюх:

— Я не хочу вам співать пеанів

І хвальбою лоскотати слух.

Ви усі розумні та відверті,

Тож скажіть по щирості мені:

Хто й за що вам дарував безсмертя,

Хто й за що продовжив ваші дні?

Говоріть, кричіть, щоб всі узнали,

Втямили нарешті до пуття:

Смертні вам безсмертя дарували,

Смертні вам продовжили життя!

Щоб надійно крила соколині

Вас у небі вічності несли,

Мудрості своєї по краплині

Смертні вам, як бджоли, віддали.

Вас, як прапор, підніма людина

В боротьбі за правду проти тьми.

Генії! Безсмертні! На коліна

Станьте перед смертними людьми!

На білих конях пронеслися роки,

Забризкали водою з-під копит —

І десь далеко дзвонять їхні кроки,

І крешуть іскри із камінних плит.

Так молодість безцільно пролетіла,

Її, бездумну, в далеч понесло.

О, чом я не схопився за вудила

І на пусте не вискочив сідло!

І не помчався в дикому алюрі,

Повітря розриваючи грудьми,

Назустріч сонцю, радощам і бурі,

Назустріч смерті, чорт візьми!

Небо, скуйовджене і розколисане,

Дрантя спустило на темні бори.

Сонного місяця сива лисина

Полум’ям сизим горить.

З ротатим, ридаючим риком

Вітри орди хмар несуть,

І ходить за їхнім криком

Бажання лягти й заснуть...

Цвіла ромашка в полі на межі,

До сонця й вітру бісики пускала,

Аж доки руки лагідні, чужі

Ромашку для букета не зірвали.

Ромашко! Ти п’яніла від тих рук,

Ти цілувати їх була готова,

Для них за біль своїх образ і мук

Ти не знайшла докірливого слова.

Благословляла тихо мить ясну,

Коли в його потрапила тенета,

А він тебе і не любив одну,

А лише як прикрасу для букета.

Верби й тополі, діброви й гаї,

Стежка між нивами плідними,

Гордо я вас називаю — «мої»,

Щиро вважаю вас рідними.

Ваша краса, ваша врода нерушена,

Ваше буяння, сади,

Владно ввійшли в моє серце зворушене

Та й залишилися в нім назавжди.

Вам воно звітне у кожнім ударі,

Та пробачайте за правду мені,

Мабуть, якби народився в Сахарі,

То полюбив би степи піщані.

Так би їх пестив руками і мріями,

Так і ступити без них би не міг,

Так би із ними ділився надіями,

Мов наречену, беріг.

Рідні, не будьте за правду озлоблені,

Тим ви для мене миліші од всіх,

Тим дорогі, що ви потом покроплені

Прадідів бідних моїх.

Тому між нами кохання і щирість,

Спільне і щастя й жалі,

Я ж разом з вами підвівся і виріс

Із однієї землі.

Вигаптуй на небо райдугу-доріжку,

Постели до сонця вишивку-маніжку,

Щоб по тій доріжці з лебедями-снами

Плавати до щастя білими човнами.

Ні перед ким не станеш спину гнути,

Не віддасися ворогу в ясу,

Якщо ти зміг, товаришу, збагнути

Свого народу велич і красу.

Я йшов і йшов по синім узбережжі,

Мовчали гордо скелі кам’яні.

Лиш паморозь осіння на одежі

Та сутінки і марення нічні

Мене назад вернути закликали

У місто, де світилися вогні.

Я не вертав. Я йшов собі помалу,

Бо щось так владно кликало мене

Туди, де гори ввечері палали,

Окутані у сяйво чарівне.

А нині зорі, лагідні і тьмяні,

Лили проміння рівне і сумне,

Я був один, як тріска в океані,

Навколо мене — тишина і ніч.

А спогади пливли, мов на екрані, —

Я був тоді з собою віч-на-віч...

Та раптом громом розкололо тишу.

І я почув суворий, владний клич:

«Куди ідеш?» — Спинився і не дишу,

А серце як не вирветься з грудей,

І я кричу у відповідь скоріше:

— Не йду я, а тікаю від людей

Шукать собі спочинку і спокою

У тишині і маренні ночей...

«Верни назад! — одгримує луною, —

Тобі однак од дня не утекти.

Верни назад і не жартуй зі мною!»

— Не жартувать? А хто ж то будеш ти, —

Волаю в темінь гордо і завзято, —

Що смів мене вночі остерегти?!

«Тут мало слухать, говорить — багато.

Я той, хто крізь скривавлені віки,

Крізь млу жорстокості, нелюдську

і прокляту,

Вам передав огонь робочої руки,

Гарячу кров пустив у сині вени,

Окрилив і підняв людські думки.

Я вічний трудівник. Прислухайся до мене.

І повернися раз і назавжди

Туди, де труд і пісня на знаменах».

— Я праці не боюся, підожди,

Але боюсь, що в справ людських потоці

Мої безслідно згубляться труди.

«Іди назад і май собі на оці:

Твоє життя і щастя між людьми,

Бо правда і любов на їхнім боці.

Ти знидієш в обіймах ночі й тьми,

А той, хто стане краплею народу,

Вже не злякається ні смерті, ні чуми,

Не пропаде в озлоблену негоду.

Твого життя ніхто не відбере,

Коли воно доручено народу.

Бо знай: народ ніколи не умре.

Іди туди, де люди творять світло

І ставлять хрест на темне і старе».

Стояла мла, та промені, як мітли,

Змітали з неба зоряний пісок...

А вдалині казкове місто квітло.

І я пішов, прискорюючи крок,

Назустріч людям і навстріч світанню

Нового дня, нових ідей, думок,

І в серці місця не було ваганню.

Встає над нами сонце, як вставало,

Гудуть вітри в розгойданих дротах.

Зелені верби руки заламали,

І заніміло сонце на вустах.

Приходять ночі. Електричний пояс,

Немов зміюка, місто обвива.

Я лиш тоді, мій друже, заспокоюсь,

Як опустіє зовсім голова.

Як я люблю — давать не буду звіту,

Переді мною два десятки літ,

І в мене серце, мов несамовите,

Вистукує любов у білий світ.

О друже мій, попереду розлука,

А зустрічі — чи трапляться вони,

І наші спільні радощі і муки

Чи випливуть із серця глибини?

Я не скажу того, що сам не знаю,

І лиш бажання щире вироста,

Щоб, як життя наблизиться до краю,

Я міг почати так тобі листа:

Встає над нами сонце, як вставало,

Гудуть вітри в розгойданих дротах.

Зелені верби руки заламали,

І заніміло сонце на вустах.

І ми такі ж, як всі на світі люди,

І я від тебе клятви не беру,

Та лиш тоді я молодість забуду,

Тоді замовкну, як помру.

Навіщо? Навіщо? Навіщо

Отой катехізис заслуг?

Залиш мені в спадщину

Думку найвищу,

Нерепнуте небо і гострий плуг.

Не треба! Не треба! Не треба

Читати мені букваря!

Залиш мені правду

Про час твій і тебе

Без дріб’язку, без «ура».

Ну, як тобі, друже,

Не гріх докоряти,

Що я народився

Від тебе пізніш?

Навчи мене краще землю орати,

У правди із серця виймати ніж.

Навчи мене всьому!

Навчи мене мріять,

Кувати, і сіять,

І жати навчи!

Я буду твій час не словами мірять —

Ділами мені кричи.

Кому зрозуміла твоя скорбота,

Що я не вчорашнім —

Прийдешнім живу?

Дав час мені вдосталь

Турбот і роботи,

І клопіт новий, і наснагу нову.

Навіщо? Навіщо? Навіщо?

Закрий катехізис заслуг —

Залиш мені в спадщину

Правду найвищу,

Якщо ти мій вчитель і друг.

Часто я самотній, ніби Крузо,

Виглядаю з-за обрію кораблів.

І думка безпорадно грузне

В клейкім баговинні слів.

На своєму дикому острові

В шкірянці з убитих надій

Штрикаю небо очима гострими:

— Де ти, П’ятнице мій? —

Залпи відчаю рвуться з горла,

Гуркотять у байдужу даль:

— Пошли мені, Боже, хоч ворога,

Коли друга послати жаль!

Благословенна щедрість! Все від неї,

Від щедрості думок, сердець і рук.

Краса сповита матір’ю-землею

Від щедрості страждань її і мук.

І ми народжені од щедрості любові,

Нас годувала щедрість матерів.

Ми теж її вихлюпувать готові

Із душ своїх, мов рибу з ятерів.

І все ж прожити, певне, так годиться,

Щоб старість не промовила, бува:

— Ти був, козаче, щедрим на дурниці

І на красиві та пусті слова!..

Ви, що слова у юрбу метаєте,

Ніби старі п’ятаки,

Чому ви лише повторяєте?

Де ваші власні думки?

Чи ви їх нікчемність ховаєте,

Чи взагалі їх не маєте,

Чи повсихали у вас язики?

Якщо повсихали, можна пробачити,

Можна простити, але ж...

У вас язики — можна коси мантачити

Або замітати манеж!

Чому ж ви чужими сльозами плачете,

На мислях позичених чому скачете? —

Хотілось би знати все ж!

Дядька затримали чи впіймали —

Дядька в сільраду ескортували.

Дядька повчали і докоряли:

«Як вам, дядьку, не ай-яй-яй

Красти на полі свій урожай!

У кого ви крали? Ви крали в себе.

Це ж просто сором — красти свій труд».

Дядько понуро тім’я теребив

І смакував махру.

Дядько кліпав товстими віями,

Важко дивитися в очі ганьби,

Важко йому із домашніми мріями

Враз осягнуть парадокси доби.

«Та воно, так, — у кулак кахикав, —

Красти погано... Куди вже гірш».

Рвися з горлянки свавільним криком,

Мій неслухняний вірш!

Чому він злодій? З якої речі?

Чому він красти пішов своє?

Давить той клунок мені на плечі,

Сором у серце мені плює...

Дядька я вбити зневагою мушу,

Тільки у грудях клекоче гроза:

Хто обікрав, обскуб його душу?

Хто його совісті руки зв’язав?

Де вони, ті — відгодовані й сірі,

Недорікуваті демагоги і брехуни,

Що в’язи скрутили дядьковій вірі,

Пробираючись в крісла й чини,

Їх би за ґрати! Їх би до суду!

Їх би до карцеру за розбій!

Доказів мало??? Доказом будуть

Лантухи вкрадених вір і надій.

На світі законів немало,

Я нагадаю один:

Щоб море не висихало,

Потрібно багато краплин.

Але в штормову годину,

Як море бурунить гнів,

Потрібна зайва краплина,

Щоб вийшло воно з берегів.

Мерехтять у тумані огні,

Впали роси на заспані трави...

Ти прийди, усміхнися мені,

Ластів’ятко моє кучеряве.

Тихо вечір тумани пряде,

І не чути й не видно нікого,

Лиш чекання моє молоде

Одиноко стоїть край дороги.

У весняному сумі ночей

Я чекаю тебе, моя мила,

Щоби полум’ям синіх очей

Ти тривогу мою погасила.

Бубнявіють думки, проростають словами,

Їх пагіння бринить у завихренні днів —

Цілий тиждень живу і ходжу між левами,

Недаремно ж і місто взивається — Львів.

Є міста-ренегати, є просто байстрята,

Є леви, що мурликають, наче коти,

Божевільно байдуже облизують ґрати,

І пишаються з власної сліпоти.

Але думать про них я сьогодні не хочу,

Бо мені, видно, трішечки повезло —

Я побачив у Львові Міцкевича очі,

Кривоносові плечі й Франкове чоло.

Сивий Львове! Столице моєї мрії,

Епіцентр моїх радощів і надій!

Вибухає душа — я тебе розумію.

Але, Львове, хоч трішки мене зрозумій.

Я до тебе прийшов із захопленням сина.

Од степів, де Славута легенди снує,

Щоби серце твоє одчайдушно левине

Краплю сили хлюпнуло у серце моє.

Не лицемірити, не чванитись пихато,

Не дуракам пускати в очі дим,

Не з мудрим виглядом зазубрені цитати

Вигукувати голосом худим, —

Я не цього бажаю, не папуга,

Щоб віддаватись цьому ремеслу.

Я хочу правді бути вічним другом

І ворогом одвічним злу.

І чудно, і дивно якось

Відчути, що поруч ти,

Що в серці тривога й м’якість,

На серці — думок бинти.

Ну чим я себе розважу?

Мені не пробачиш ти,

Що я в вечори оранжеві

Тебе не зумів знайти.

Несу я німих докорів

У грудях, напевне, з пуд.

В блискучому теплому зорі

Читаю твій ніжний суд.

Тепер крізь обов’язків ґрати,

Крізь холод порожніх днів

Збагнув, що не вмів шукати

І ждати тебе не вмів.

Ну чим я себе розважу?

Мені не пробачиш ти,

Що я в вечори оранжеві

Тебе не зумів знайти.

Не знаю — чи був я кволим,

Чи ти загубилась в юрбі?

Та знаю, що й я ніколи

Цього не прощу собі.

Все в тобі з’єдналося, злилося —

Як і поміститися в одній! —

Шепіт зачарований колосся,

Поклик із катами на двобій.

Ти даєш поету дужі крила,

Що підносять правду в вишину,

Вченому ти лагідно відкрила

Мудрості людської глибину.

І тобі рости й не в’януть зроду,

Квітувать в поемах і віршах,

Бо в тобі — великого народу

Ніжна і замріяна душа.

У табунах людинозвірів

Живуть самиці і самці,

Гібриди зміїв і вампірів,

Їх сила й розум — в кулаці.

Пильнуйте, люди добрі й щирі,

Не спіть, учені і женці!

Чатують вас людинозвірі

З страхіттям атомним в руці.

Я думаю про тих, що народитись мали

Із плоті вбитих неньок та батьків.

Цивілізовані мавпи в мундирах

Розтоптали їх незачаті життя,

Підірвали на мінах їх вроду,

Погасили пожежами дикими

Їх незапалений розум.

Бачу: геніальних мислителів і поетів,

Закоханих теслів і хліборобів,

Бистрооких красунь і красенів,

Які не народилися тому,

Що батьки їхні розтерзані

Не встигли зустріти своїх коханих.

Я чую: ридає за ними Земля,

Сива, старенька мати,

Одурена своїми синами.

Я волаю:

— Н е в ж е?

Знову вмиратимуть неціловані?

Знову гинутимуть незачаті?

І знову голодні могили

Наситять своє чорне черево?

— Н е в ж е?

Ми маємо право на сум і любов,

На щастя, на сонце і трави,

І навіть на булькання зайвих розмов

Ми іноді маємо право.

Ми маємо право померти самі,

І хочеш не хочеш — колись повмираєм,

Та треба затямить собі на умі,

Що світ зберегти од водневих громів

Ми з вами обов’язок маєм!

Заспані сни оточили мене,

Щуляться з холоду, бідні,

І в кожного личко таке чудне,

І очі — холодні, мідні.

В солодкій синіють втомі

Їх постаті сірі й дурні...

Невже ви мої знайомі?

Невже ви снились мені?

Волають гори, кровію политі,

Підбиті зорі падають униз:

В пахкі долини, зранені і зриті,

Вдирається голодний шовінізм.

О курде, бережи свої набої,

Але життя убивців не щади.

На байстрюків сваволі і розбою

Кривавим смерчем, бурею впади.

Веди із ними кулями розмову:

Вони прийшли не тільки за добром,

Прийшли забрати ім’я твоє, мову.

Пустити твого сина байстрюком.

З гнобителем не житимеш у згоді:

Йому «панять», тобі тягнути віз.

Жиріє з крові змучених народів

Наш ворог найлютіший — шовінізм.

Він віроломство заручив з ганьбою,

Він зробить все, щоби скорився ти.

О курде! Бережи свої набої —

Без них тобі свій рід не вберегти.

Не заколисуй ненависті силу,

Тоді привітність візьмеш за девіз,

Як упаде в роззявлену могилу

Останній на планеті шовініст.

Сниться мені невідома Італія,

Сонце палюче та кремені гір,

Платтям принадно охоплена талія

І на вустах — медозбір.

Сняться мені твої плечі оголені,

Ніжна покора натомлених рук,

Губи твої переможно подолані,

Серця стривожений стук.

Палять мене твої фосфорні очі,

Перса солодкі й тісні,

Диханням пристрасним сповнені ночі —

Сняться, прокляті, мені.

Є тисячі доріг, мільйон

вузьких стежинок,

Є тисячі ланів, але один лиш мій.

І що мені робить, коли малий зажинок

Судилося почать на ниві нерясній?

Чи викинути серп і йти байдикувати,

Чи долю проклясти за лютий недорід

І до сусід пристать наймитувати

За пару постолів і шкварку на обід?

Коли б я міг забуть убоге рідне поле,

За шмат ції землі мені б усе дали...

До того ж і стерня ніколи ніг не коле

Тим, хто взува холуйські постоли.

Та мушу я іти на рідне поле босим,

І мучити себе й ледачого серпа,

І падати з утоми на покоси,

І спать, обнявши власного снопа.

Бо нива — ця моя! Тут я почну зажинок,

Бо кращий урожай не жде мене ніде,

Бо тисяча доріг, мільйон вузьких стежинок

Мене на ниву батьківську веде...

Я тікаю від себе, від муки і втоми,

Від крикливих окатих міст.

Я самотній бреду в білу папороть снів,

Я зрікаюся всіх і цураюся всього,

Бо хочу побути нічим.

Я натомлений власною дурістю,

Хвалькуватістю власною вбитий,

Я від себе втечу в білу папороть снів.

Там, у снах, ніжні тигри

Цілуватимуть губи мої пересохлі,

Леопарди чарівні зніматимуть шкури

І мені даруватимуть щедро:

— Бери!

Я візьму і забуду про все на світі.

Стану сном, сновидінням солодким.

Як добре, що я — це сон,

І як погано, що я проснуся,

А біла папороть зазеленіє.

Обмивши губи в нарзані чи каві,

Дожовуючи свіжий бутерброд,

Ви стаєте великі й величаві

І любите Вітчизну і народ.

Ви чуєте народні віщі думи,

Його тривоги берете в серця.

Коли потієте у черзі за костюмом,

Затиснувши в долоні гаманця.

Ні, ви не блазні, ви не лицеміри —

Нікчемного презирства не убить,

І свій народ ви любите без міри,

Коли у міру вигідно любить.

За плату ви закохані в ідею

І зморшки морщите на ситому чолі...

Кому ж ви служите, приручені Антеї,

Відірвані від матері-землі?

Хто ваш народ? Яка у нього доля?

Куди його коріння проросло?

Чиї могили стогнуть серед поля,

Забрівши здичавіло у село?

Хоч раз почуйте, грамотні руїни,

Нікчемні слуги чорного добра,

Як, обіпершись вітрові на спину,

Кричить Тарасова гора:

— Нема на світі України,

Немає другого Дніпра!..

Не чути голосінь, іржавіють оркестри,

Оратори втомились від кричань:

В труні лежить не вождь і не маестро,

А просто — кукурудзяний качан.

Труна із тупості, бездарністю оббита;

Бредуть за нею стомлені думки:

Кого оплакувать, кого мені судити,

Кому із серця відбивать замки?

Кого трясти за петельки і душу?

Кого клясти за цю безглузду смерть?

Помер качан, і я кричати мушу,

Налитий смутком і злобою вщерть.

Качане мій, за що тебе згноїли?

Качане мій, кому ти завинив?

Качане мій, лягли в твою могилу

І людська праця, і щедроти нив.

Безсонні ночі, неспокійні днини,

Мозолі, піт, думок гарячий щем

Лягли з тобою поруч в домовину

І догнивають під густим дощем.

Прокляття вам, лукаві лицедії,

В яких би ви не шлялися чинах!

Ви убиваєте людську надію

Так само, як убили качана.

Шапку дід поставив на коліна.

— Змилуйтеся, — жалібно веде...

Хто мине, а хто копійку кине

Й з видом благодійницьким пройде.

Підійду, хай дивляться прохожі...

— Родичі з тобою, діду, ми!

Забери, будь ласка, в мене гроші,

На додачу молодість візьми.

Йди собі і десь поснідай нишком,

Я ж прийму отут твої діла...

— Дайте, люди, ласки мені трішки,

Крапельку вділіть мені тепла.

Заховайте мідяки в кишені,

Золота добудьте із душі —

Болі в серці у моїм скажені,

Поможіть мені, товариші!

Мабуть, всі б від реготу помліли,

До крові б кусали кулаки:

Бач, мовляв, до чого знахабніли —

Ласки захотіли жебраки!

Хай трясли б мене, як дику грушу,

Був би я щасливим все життя,

Коли б ти в мою голодну душу

Кинула копійку співчуття.

Сам собі підспівувать не стану,

Нізащо себе не проклену —

Буду славить голубі тумани,

Гіркоту приємну полину.

Буду шаленіти від любові

До моїх прозорих сіл і міст

І шукати в кожнім людськім слові

Потаємний і великий зміст.

Нашої заслуги в тім не бачу,

Нашої не знаю в тім вини,

Що козацьку бунтівливу вдачу

Нам лишили предки з давнини.

Нам і те не добавляє слави,

Що вони од чужоземних сил

Заступили землю кучеряву

Горами високими могил.

Бо коли, закохані в минуле,

Прокуняєм свій великий час,

Наша лінь нікого не розчулить,

Слава ж та відмовиться від нас.

Спогади докучливі, як нежить,

Що тій славі принесуть нове?

Тільки тим історія належить,

Хто сьогодні бореться й живе.

Я не помру від розпачу і муки,

Лиш в одинокі ночі навесні

Все будуть сниться милі, теплі руки

І оченята сині і ясні.

І будеш ти у кожному диханні,

І будеш ти навіки при мені

Гасить зірки очима на світанні,

Палить мене в безжальному вогні.

І буду ждати кожної години

В далекому чи близькому краю

Одну тебе, тебе єдину,

Маленьку милу дівчинку мою.

Очі розпечену магму ллють,

Губи тремтять потворно —

Сліпа та безсила лють

Прийшла і взяла за горло.

І став я малим та чорним

Голодним вороном.

І сиджу на бере5зі та каркаю,

Докоряю, караю й кричу,

І людей проклинаю та картаю,

Що не можу наїстися досхочу,

І чорнію, марнію та худну,

І благаю щодня про одне:

— Пожалійте, змилуйтесь, люди,

Нагодуйте мене!..

Маленьке — не смішне,

Адже мале і зерно,

Що силу велетням і геніям несе.

Мале тоді смішне,

Коли воно мізерне,

Коли себе поставить над усе.

Але скажіть, хіба такого мало,

Хіба такі випадки не були,

Коли мале, як прапор, піднімали

І йшли за ним народи, мов осли?

І чи тоді мізерне та смішне

Не оберталось раптом у страшне?

Заграє смерть іржавою трубою,

Та я, забувши, що минає строк,

На край світів блукати за тобою

Піду у жовтій куряві зірок.

Піду блукать по всесвіту широкім,

Незваним гостем побуваю скрізь

І десь знайду невблаганну, жорстоку

Тебе, богине радощів і сліз.

І під шатром розписаного неба

Я поцілую очі твої злі, —

Візьму я все, о блуднице, від тебе,

Чим ти людей обходиш на землі!

Прощай, мій зошите!

Спасибі тобі, друже,

Що ти думок моїх

Не відцуравсь,

Що ти свої клітини

Тепло мружив,

Коли над римами

Я потом обливавсь.

Ти їх сприйняв

Без жодної огуди,

Єдиний мій читач

І шанувальник мій.

Чи сприймуть їх колись

І прочитають люди —

Побачимо.

Прощай, товариш мій.