Любіть Україну

Голодний Вовк, що лиш розбій творив,

Якось вночі Вівчарці говорив:

«Нема за мною й крапельки вини.

Я зовсім вже не той, що був допіру,

Я з Вівцями давно бажаю миру,

Аби лишень погодились вони.

Отож прошу — пусти мене в кошару,

Бо з ними я сьогодні віч-на-віч

Бажаю повести правдиву річ...»

Вівчарка, хитрість бачачи наскрізь,

Сказала Вовку: «Ти в кошару лізь,

Але, як хочеш говорити любо,

Залиш надворі пазурі і зуби».

«Говориш ти зовсім не до ладу!

А як же без зубів я правду доведу?» —

Промовив кисло Вовк

Й пішов кричать по світу,

Що Вівці з ним не хочуть в мирі жити.

Жорстокий Лев на ліс наводив жах,

Всі мешканці його трусилися в кущах,

Коли в своїм свавіллі дикім

Виходив він на промисел із риком.

А безліч звірів, кинувши кубло,

Шукать притулку в інший ліс пішло.

І Лев задумався: «Як далі мені буть?

Це ж скоро нікого вже буде й проковтнуть!..»

І ось його наближені шакали

На цілий ліс гуртом заґвалтували:

«Гей, звірі! Слухайте, радійте і співайте,

До Лева всі в обійми повертайте,

Хай кожен сумніви від себе проганя,

Бо Лев — уже не Лев!

Бо Лев — уже Ягня!

Ягня це кожному горлянку перерве,

Хто Левом ще хоч раз його назве!»

Та звірі всі тікали в дику хащу,

Бо Лев ім’я змінив, та не змінив він пащу.

Довився якось Хміль аж до верхів’я Дуба

І, зиркнувши на світ з такої висоти,

Надувся вельми, закопилив губу

Та й став ректи:

— Хвала мені!

Тепер я вже при чині —

Не те, що вивсь раніше по тичині.

Тепер я на такій височині,

Що неможливо вже не заздрити мені.

— Мовчав би ти, базікало ледаче,

Ціна твоєму росту — гріш.

Куди б не вибравсь ти, одначе

Нікчемою зоставсь, як був раніш.

Який би виріс ти, охота подивитись,

Коли б не мав по чому витись?

Це, певне, Дуб сказав. А жаль,

Я б ці слова поставив за мораль.

Буває так, що у гаряче літо

Заплава ремствувати стане на Ріку:

«Куди вона так пре несамовито?

В таку жару не гріх і відпочити —

Ще вистачить роботи на віку.

Нехай, дурна, сама до Моря плине,

А я косу піщану протягну

І тут собі спокійно відпочину,

А восени притулок свій покину

Та ще й Ріку, дивись, пережену —

До Моря першою прилину».

Подума так і пересохне скоро.

Ріка сама уперто попливе —

Не тільки воду донесе у Море,

Але й запліднить спрагнучі простори

Та силою напоїть все живе.

Заплава ж вляжеться, куняючи ліниво,

Під сонцем висихаючи щомить.

Коли ж не висохне розумниця спесива,

То жабуриння розведе на диво —

Вода в ній зацвіте і засмердить.

Скажу я вам, що звіку-зроду

І між людьми воно так є:

Хто спокою шукає у негоду —

Хоч здохне, хоч живим згниє.

Пухка, рум’яна Паляниця

Колись у кошику на ферму забрела

(Ясніш сказать — Петрова молодиця

Її поснідати взяла).

От поки поралися люди,

Хлібина, щоб розширить кругозір,

Грайливо випнула пшеничні груди

Та й стала оглядати двір.

І раптом — жах який!

Якраз перед собою

Побачила велику купу... гною.

«Тьху! — скрикнула, —

А що це за проява?

Чому отут розлігся у дворі?

Либонь, тебе не для забави

Вивозять від зорі і до зорі.

Обридло всім тебе тут обминати,

Морочитись з тобою день при дні...

Ох, як ще гною в нас багато —

Аж соромно мені!..»

Тут Кошик обізвавсь:

«Чого усіх ти ганиш?

Від того розумнішою не станеш!

Забудь свої чванливі болі,

Вгамуй свої дурні жалі —

Бо як гнойку не буде в полі,

То й паляниць не буде на столі».

Не Паляниця в байці хай шукає зміст,

А ті, хто паляниці їсть.

Параграфи присіли біля столу,

Примітки причаїлись по кутках,

Очима гострими підсудну прокололи

Цитати із багнетами в руках.

І циркуляр дивився в окуляри,

І грілися роззяви біля груб,

І вказівки скакали, як примари,

Із телефонних мудрих труб.

— Вона чужа, — параграфи сказали,

— Вона не наша, — мовив циркуляр.

— Нечувана, — примітки пропищали.

І в залі знявся лемент і базар.

І циркуляр на них поглянув строго,

І зал заворушився і затих...

...І розп’яли її, небогу,

В ім’я параграфів товстих.

Вона даремне присягала слізно,

Що не чинила і не чинить зла.

Була у суддів логіка залізна:

Вона ні в які рамочки не лізла,

Вона — новою думкою була.

В Стамбул посол приїхав від Богдана,

Привіз уклін та грамоту султану.

І на прийомі серед паш та візирів

Спитав султан: — Чому ж нема дарів?

Посол всміхнувся і сказав єхидно:

— Дари тут є, хоч їх тобі й не видно.

Наш гетьман щедрий (свідок Бог на небі)

Тобі, о повелитель ясноликий,

Дарує ту образу превелику,

Що був колись невільником у тебе.

Сів Горобець і скаргу пише в суд:

«Від Солов’я життя мені немає —

Мої пісні, весь мій натхненний труд,

Цвіріньканням, бездара, називає!»

На ринок до сусіднього села

Повіз господар продавать осла.

І так втомився, що на півдорозі

Прип’яв осла та й захропів на возі.

Прокинувся під вечір, глянув і заквиснув:

Осла давно якийсь бродяга свиснув.

Та дурень став себе втішати:

— Як добре все-таки, що ліг на віз я спати!

Якби заснув на ішаку своїм,

Мене б украли також разом з ним.

Стара Сова, знай, все своє веде:

— Їй-богу, світ навиворіт іде —

Вночі всі сплять, а вдень спішать робити...

І не обридне ж їм навпомацки ходити!

Годинник бідкався: «Здоров’я препогане.

А що ж то скоїться, як цокать перестану?

Це ж час зупиниться!

І всесвіт пропаде!

Ой-ой, біда! Рятуйте мене, люди, —

Без мене ж і для вас життя не буде...»

Давно Годинник той лік часу не веде,

А час іде!

Прийшов великий Хан і так сказав Муллі:

— Я неба син і господар землі,

Тебе озолочу, віддам аж півкраїни,

Лиш вимоли мені в Аллаха сина.

Мулла засяяв і, зігнувши спину,

У Хана запитав ім’я його дружини.

Та Хан розгнівався: — Якби була,

Чи я б прийшов до тебе, о Мулла?!

— Нема прогресу, — вирішили блохи, —

Однак нас били й б’ють у всі епохи...

— Я Сонце б засліпив, — розхвастався Ліхтар, —

Якби мене хтось підійняв до хмар.

За що йому та слава? Аж обидно:

Воно ж сія, коли надворі видно!

Жалілася Свиня: — Ніяк не зрозумію,

За що так люди хвалять Солов’я!

Адже він навіть хрюкати не вміє...

Сів Горобець бідовий на Ракету,

Струсив із пір’я подорожній пил:

— Тобі не долетіть до іншої планети,

Бо в тебе он немає зовсім крил.

Орлові Муха скаргу подала:

— Мене всі б’ють, бо дуже я мала.

Орел їй відповів суворо, та правдиво:

— Тебе всі б’ють, бо дуже ти шкідлива.

Я хочу, щоб отак завжди судили:

Дивилися, кого й за що побили.

Собака день і ніч на всіх гарчить сердито.

А що ж йому робить?

Собаці треба жити.

Над Пуголовком Жаба поглумилась:

— І в кого ти таке гидкеньке уродилось!..

— Людей із світу ми могли б звести,

Якби не підсобляли їм коти...

А комірник радів у вечоровій тиші:

— Я у тюрмі б сидів, та виручають миші.

Курчаток Квочка висиділа в Ситі,

Тепер воно оповіщає всіх:

— Курей би зовсім не було на світі,

Коли б я не родило їх...

Ховрах-мислитель думав у норі:

— Нащо те Сонце крутиться вгорі?

Думки спокою не давали Толі:

— Нащо садить на вулицях тополі,

Коли дубців у татка й так доволі?

Кислиця не второпає ніяк:

— Чому від мене кривить губи всяк?

Не загадка, не ребус, а морока.

Допоможіть, будь ласка, ви мені:

Виходить, дні бувають по півроку,

Якщо в Грицька за рік два трудодні?

— Ви чули новину? — розказував Петро. —

Сула й Десна впадають у Дніпро...

Данило з радістю ковтне й дубову глицю,

Аби почастували на дурницю.

Одне ледащо Сонцю докоряло:

— Ну хоч би раз ти до обід проспало...

Побачив море й вигукнув Онисько:

— Якби мені таку завбільшки миску!..

Господар довго з Чаркою дружив,

Без неї і не дихав, і не жив.

Тепер вона забутою стоїть.

— Що ж сталося? Облишив пить? —

З надією у Чарки Квас питає.

— Та ні, тепер він кухлями кружляє...

Омелько протоптав не менше ста дорожок

До різних ворожбитів і ворожок.

«Що означає сон, — питав усіх він з болем, —

Що ніби я лишився зовсім голим?»

Не знаю, чи ворожки й ворожбити

Зуміли те пророцтво розкусити,

Але простак до них до того доходився,

Що справді майже голим залишився.

Кирило правди захотів,

Кирило гнівом дише,

Кирило в крісло сів,

Кирило скаргу пише:

«Зі мною не по правді учинили —

З роботи за брехню звільнили.

А де ж закон?

Де наша правда-мати?

Уже людині, бач,

Не дозволяють і збрехати!»

«Чому виходить так, — Івана запитали, —

Багато заробив, але одержав мало?»

Іван лише зітхнув та пробурчав сердито:

«Хіба де правда є? Грабують рідні діти!

Я діток народив, пустив на світ їх жити,

Та ще й за це повинен їм платити!»

Скрізь Вітер нашумів,

Що Дуб сякий-такий:

«Упертий дуже він

І зовсім не гнучкий.

До того вже, нахаба, загордився,

Що, скільки я не дув,

Ні разу не вклонився!»

Неважко зрозуміти вітрові жалі:

Дуби ні перед ким

Не гнуться до землі!

Чиряк на шиї в чоловіка запишався:

«Чи ба, якої шани я діждався!

Про мене більш за все господар дбає:

Бинтами вкутує, на сонці вигріває,

Щодня до мене прикладає мазь —

Живу на шиї в нього, ніби князь!»

Розумний, бач, який! Але того й не розуміє,

Що не з добра ж господар його гріє.

— У тебе тільки й слави, що важкий, —

Якось до Молота озвався Кий. —

Дивись оно, маленького Ножа

І то усякий більше поважа.

А ти, мабуть, як буде треба,

Не зможеш і постояти за себе.

— Нічого, — Молот рубонув з плеча, —

Як буде треба, викую Меча!

Влетіла Мошка в око до Вола

Та й Богу душу, звісно, віддала.

Побачила здивована Коза,

Як з ока у Вола скотилася сльоза.

Тепер вона все ходить та гадає:

— Чому так Віл за Мошкою ридає?..

На Грубу Дрова затаїли злобу

І вирішили добре припекти

Оцю не раз обсмалену особу.

Не довго думали, вхопилися за діло.

— Ну й що ж?

— Нічого. Погоріли...