Люди дому Ніре

Розділ перший

Надходила обідня пора, і в кухні на задвір'ї лікарні Ніре панувало пожвавлення: треба було нагодувати челядь, чоловік сто персоналу й понад триста хворих.

Вогонь під трьома великими, десь по сорок літрів, казанами давно погас, вигорнуті на цементну підлогу й залиті водою головешки диміли, та ніхто на те не зважав. Кожен мав свій клопіт, а крім того, ніхто не смів утручатися у справи впертого старого Ісуке, що куховарив у лікарні ось уже впродовж п'ятнадцяти років.

Той Ісуке, добряче попомучивши зголоднілих людей, нарешті поволі зняв із казана важенну покришку, і відразу кухня сповнилася гарячими, майже пекучими, липкими і запашними клубами пари. Старий узяв руками черпак, схожий на весло, сполоснув його у відрі з водою й заходився перемішувати сипкий рис. Щоб дістати до дна, невеликому на зріст Ісуке доводилося залазити на підставку. Ісуке був горбатий, отож що нижче він нахилявся над казаном, то більше випинався горб. Що ж до його одежі, то вона мала би бути чистішою, адже йшлося про одежу кухаря. А вона була така засмальцьована, що навіть візерунка тканини годі було розрізнити. Не охайнішим був і його цупкий фартух. Руки й обличчя, вимазані сажею, контрастували з білим, як сніг, рисом. Було дивно й трохи смішно бачити, як приземкуватий горбань, увесь у сажі, завзято вовтузиться біля казана. Непримітна зовнішність, бруднувата одежина старили його, хоча він і не досяг віку, коли людину справедливо називають підтоптаною.

Неодноразові спроби змусити Ісуке одягатись охайніше завжди кінчалися невдачею. «Кожен береться до діла по-своєму. Я от не зварю пристойного обіду, якщо мені не з руки, — казав часом старий. — Так само як пан директор не поставить правильного діагнозу, коли не підкрутить вуса. Я зроду впертий. Старший брат — царство йому небесне! — теж був такої вдачі».

Та найбільше клопоту мали з Ісуке тоді, коли треба було робити щеплення. Як кухареві, йому найпершому годилося б ввести вакцину проти холери чи тифу. Та де там! На таку підозрілу процедуру його не вмовиш. Чого це до нього, вірного заповітам святого Кобо Дайсі[1], має чіплятися заразна хвороба? Коли ж після довгих роздумів вирішили вакцинувати його силоміць, захопивши під час пообіднього сну, Ісуке випручався і мало не голий, в самому фундосі[2] дременув босоніж у бамбуковий гайок, що внизу за лікарнею. Отак кухар й уникнув шприца.

А проте всі визнавали, що ніхто не зварить такого запашного, смачного обіду, як старий Ісуке. Від часу «рисових заворушень»[3] рис був уже не той, що колись, — до нього домішували привізний. Однак директор Кііціро не раз і не два вихвалявся: мовляв, у його лікарні рис готують краще, ніж будь-де в Японії. Щоправда, директор взагалі мав звичку казати, що в нього все найкраще.

Звичними рухами перемішавши рис у казані, огорнутому парою, Ісуке, як завжди, протяжно і хрипко вигукував:

— О-го-о-о-ге-е-ей!

То був знак обідати. Люди підходили до казана, й Ісуке насипав їм у чашку порцію рису. Неподалік інший кухар роздавав юшку. Бряжчали алюмінієві тарілки, гримотіли столики на коліщатках. Така картина повторювалася тричі на день.

Взагалі кажучи, їдальня наче була осердям лікарні Ніре. Саме на той час у щедрому, але одноманітному меню сталися несподівані зміни. Відтоді, як у вересні того року впав кабінет Терауці, а натомість прийшов кабінет прем'єр-міністра Такасі Хари, першого вихідця і представника третього стану, в лікарняній їдальні щодня з'являлася риба. Бо ж директор був членом парламенту від партії «Сейюкай»[4]. Щоправда, то був такий малюсінький окунь, що сьосеї[5] ковтали його разом із кістками, наче сардину. І от зовсім недавно після важкої війни капітулювала Німеччина: видно, кайзер — на саму згадку про нього перед кожним у лікарні виринали директорові вуса — вибився із сил.

Напівбайдужі до тієї війни городяни все ж не поминули нагоди розважитись. В парку Хібія було збудовано велику гостроверху тріумфальну арку, увінчану переможними прапорами країн Антанти, й подивитися на неї найшло стільки людей, що в тісній юрбі не одного покалічили. З'явилися чудні видовища: велика тріснута пивна бочка з написом «Мілітаристи допилися», опудало тхора з не зовсім зрозумілим висловом «Спустив дух» і навіть засмучений німецький кайзер-лялька гойдався на зашморгу. Ввечері вулицями проходили гурти людей з паперовими ліхтариками, вдень мчали трамваї, заклечані зеленню і квітами. Такі новини приносили всі, хто був у місті. Отож навіть старій няні і хворим, що й на крок не потикалися за ворота лікарні, здавалося, ніби вони самі бачили те все. А одному недавно прийнятому на роботу і куцому на розум санітарові першого ж дня, коли він опинився у місті, пощастило побачити, як у Сіба загорівся святково прикрашений трамвай. «Ото був жах! Я незчувся, як затріщало, посипались іскри, вогонь поповз по завісках, добрався аж до прапорців… Примчали парові насоси й ну гасити… Ото було!..» — розповідав той санітар, а власниця невеличкої ятки на території лікарні, віддана душею секті Тенрі тітка лише примовляла: «Ой лишенько! Які ж вони небезпечні, ті трамваї! Які небезпечні! Та цур їм, пек їм!».

Вертаючись до розмови про їдальню, слід сказати, що і поява кабінету прем'єр-міністра Хара, і капітуляція Німеччини були приємними несподіванками, справжньою манною небесною. До того ж невдовзі мав настати день «преміальної церемонії», на цей рік припадали п'ятнадцяті роковини заснування великої лікарні в Аояма. А згодом уже й кінець року і з ним святкові моці[6], Новий рік… Такі солодкі мрії роїлися не лише в головах ненажерних сьосеїв і санітарів.

…Огорнуту парою їдальню знадвору облягало холодом справжньої зими. Кілька здичавілих псів вигрібали покидьки з поржавілих бляшанок. То були бродячі собаки з пустиря неподалік. Хоч скільки разів їх проганяли, вони вперто, забувши, що вже діставали прочухана, верталися на пошуки убогої здобичі. Могутнє безлисте дерево гінко височіло над лазнею, мов намагалося стримати подих холодного північного вітру. Та лазня була гордістю директора. Зовні сіра, неприваблива, з купами жужелиці попід стінами, вона справляла гнітюче враження. Зате всередині була простора, обкладена кахлею ванна. Ту ванну з чудернацьким плетивом труб, ванну, що майже завжди виліковувала своєю водою, називали радоновою. Таємницю цілющої води знав лише директор. У друкованій пам'ятці для новоприбулих про неї згадано насамперед, а її лікувальні властивості описано пишномовно й кучеряво.

Трохи віддалік від лазні тулилися один до одного одноповерхові, на кілька квартир, будинки. Там мешкали і сьосеї, яких іноді налічували десятки, і персонал. Ще відтоді, як директор Кііціро почав практикувати в Хонґо, в його домі на гостинному хлібі жив не один сьосей, здебільшого земляк, далекий родич або знайомий. Сьосеї допомагали в лікарні, вивчали медицину, а після іспитів ставали лікарями. Чимало теперішніх лікарів і фармацевтів — колишні сьосеї. Траплялося, однак, що дехто завалював іспити — тоді для нього директор знаходив якусь роботу. Але що дивно: серед них можна було знайти і такого, хто лише переводив хліб і роками байдикував. Дехто тікав світ за очі. Клопотатися про таких приносило директорові справжню втіху.

Кііціро ніколи не сердився чи принаймні не показував, що сердиться, до всіх був приязний. Можливо, та привітність була викликана добрим настроєм, адже інколи похвала злітала з його вуст просто так, з доброго дива. В усякому разі директор був лагідний і до звірини, і до людини.

Якось удосвіта один сьосей, неабияке ледащо, стояв у коридорі лікарні. Просто стояв, бо, мовляв, він приїхав у Токіо вчитися, а не підмітати підлогу. А проте наука не йшла йому до голови, і невдачі зробили його посміховиськом в очах побратимів. Отож, коли того досвітку він гордовито стояв біля парадних дверей, мовляв, нема дурних, щоб прибирати коридор, з'явився Кііціро. Порівнявшись з хлопцем, директор привітно всміхнувся і промовив:

— Дякую! Дякую!

Незвичайно лагідний голос і, як завжди, зверхній рух директорового підборіддя викликали в душі сьосея і сором, і досаду.

— Сенсей[7], а за що ви мені дякуєте? Я ж нічого не роблю.

— Е, ні, не кажи. Коли до світ сонця хтось проходить коридорами — значить, життя в лікарні вирує. Значить, вона процвітає. Отож спасибі! Спасибі ще раз!

Такі випадки були звичними в лікарні. Зайве казати, що Кііціро не глузував — у глибині душі він був переконаний у справедливості своїх слів.

Серед будинків поблизу лазні, призначених здебільшого для персоналу (а його було більше, ніж треба), містилося й житло для директорових дітей та служниць. Одне слово, тут розташувалася одна величезна садиба; часті добудови і перебудови зробили своє — будинки стояли безладно, наче розкидані навмання. Якщо порівняти задвір'я — з його лазнею, їдальнею і скупченням одноповерхових будинків — з величним фасадом, то ви ніби потрапили в нужденний завулок велетенського міста. На тому тлі виділявся хіба що директорський особняк, де, однак, директор з дружиною не жив. Де ж тоді він жив? У «покоях». Праву половину лікарні з мармуровим фасадом, що надавав їй вигляду казкового палацу, — принаймні так здавалося кожному, хто її вперше бачив, — займали палати для хворих. У лівій, за канцелярією, приймальнею і кабінетами для амбулаторних хворих, трохи далі по коридору містилися кімнати директора з дружиною, так звані «покої». Мало хто з персоналу там бував. За важкі почорнілі двері, що розділяли коридор, дозволяли заходити тільки служницям. «Покої» були оповиті таємничістю. В лікарняних низах подейкували, що там є «чудовий» європейський туалет, двоспальне ліжко, привезене з Німеччини ще за часів, коли там побував директор, а стіни — ніжно-рожевого кольору. «Чого це директор відселив дітей на задвір'я? Чи не краще жити разом з ними в просторих світлицях?» — дивувався кожен, коли вперше дізнавався про такі сімейні порядки.

А тим часом з нижньої кімнати двоповерхового особняка, де мешкали діти, линули одноманітні слова дитячої пісеньки. Один голос, різкий, належав дівчинці, другий, що не втрапляв у лад пісні, наче втомлений, сонний, — старій жінці.

То співала третя, наймолодша Кііцірова донька Момоко. Була неділя. З Момоко гралася бабуся Сімода, повнотіла, лагідна жінка, типова за давніх часів няня, що, пожертвувавши власним материнством, доглядала тепер хазяйських дітей.

Замолоду Нао Сімода успішно закінчила курси медсестер при лікарні Токійського Імперського університету, а згодом влаштувалася на роботу в Японський Червоний Хрест. Якби вона й досі там працювала, то, мабуть, давно була б старшою медсестрою. Однак Нао не поталанило: невдовзі після одруження зрадливий чоловік залишив її з маленькою дитиною. Від недоїдання і злиднів немовля померло, а нещасну жінку прихистив Кііціро. Вона була його землячкою і до того ж, як він помітив, мала лагідну вдачу. Нао працювала з ним ще в Хонґо, а коли лікарня переїхала в Аояма, стала в нього старшою медсестрою. Але якось так сталося, що невдовзі Нао відійшла від роботи в лікарні, прихилилася до сім'ї Ніре настільки, що тепер вважала її своєю. Одним словом, стала нянькою, хоч і не годувала дітей своїм молоком. Замість хворобливої Кііцірової дружини Хіси Нао спочатку доглядала найстаршу доньку Рюко, а потім вигодувала та виплекала ще троє дітей. Нао стала незамінною в родині, старшою над покоївками бабусею Сімодою, що, здавалось, споконвіку жила з ними. А насправді вона не досягла й директорових літ: цього року їй сповнилося п'ятдесят (зазначимо, що, як на ті часи, це був чималий вік). Мабуть, так уже судилося, що Нао й Кііцірова дружина Хіса були ровесницями.

Момоко вчилася в п'ятому класі початкової школи неподалік від садиби Ніре. Отож важко передбачити, якою вона буде дорослою. Одне можна сказати з певністю: старші сестри куди привабливіші за неї, з її товстим носиком, занадто пухкими щоками й пустотливими очима. Аж надто пустотливими. А хіба ж вона винна, що в лікарні її люблять більше за сестер? Поважна як на свій вік, Момоко, проте, так віддавалася грі, що навіть забувала витерти піт з носа. «Раз, два, три!» — захекано вигукувала вона і в лад пісеньці плескала своїми долонями об бабусині.

На слова «шелесь-шелесь» вона схрещувала на грудях руки і, вимовивши «хакама», починала дзянкен[9]. Виграючи в бабусі, вона все більше розходилась і ніяк не хотіла вгамуватися, хоча няня вкрай заморилася.

Збоку на хібаці[10] пихкала каструлька: то варилася рисова каша для молодшого від Момоко на два роки брата, що хворів на грип і зараз лежав у суміжній кімнаті. Звичайно діти харчувалися у спільній їдальні, тільки як не вистачало городини, їм додатково вділяли маринованих овочів або солоної риби. Коротше кажучи, вся сім'я Ніре, за винятком господарів, харчувалася в їдальні. А оскільки спочатку роздавали їжу персоналові й хворим, то обідати доводилось пізно. Та захоплена грою Момоко наче забула про голод.

— Що за «шелесь-шелесь»? — почувся з-за сьодзі[11] невдоволений голос наймолодшого Кііцірового сина Йонекуні. — Коли вже принесуть каші? Я ж помираю, так хочу їсти!

Йонекуні випалив тих кілька безцеремонних слів, за які йому було б непереливки, якби почули старші сестри, і зайшовся кашлем, схожим на собачий гавкіт. До хлопця причепився іспанський грип, що лютував того року. Взагалі в нього був хронічний лімфаденіт, і він з найменшої причини щороку хворів.

Йонекуні… Дивне ім'я[12]. Його вибрав сам Кііціро, схильний похизуватись чимось модним і ультрасучасним. Старшого за Момоко на шість років сина він назвав Осю[13], бо той народився саме перед тим, як Кііціро мав їхати на стажування в Німеччину. Згодом, коли директор лаштувався в подорож до Америки, на світ з'явився Йонекуні. Священник на його батьківщині сказав, що називати хлопця Бейкоку нерозважливо, і порадив дати йому ім'я Йонекуні. Те ж саме можна сказати і про найстаршу доньку Рюко, і середульшу Сейко[14] — в той час ці імена звучали незвично. Та й власне ім'я «Кііціро» він придумав для того, щоб надати своїй особі відповідного блиску. Ім'я, вибране батьками, мовляв, йому не пасує, бо від нього відгонить сільською глушиною.

Тільки в Момоко[15] було просте ім'я. Отож Момоко, почувши, як зарюмсав Йонекуні, раптом задумалась, чим би йому дошкулити. Бо вона завжди воювала з ним за бабусю Сімоду. Із старшими сестрами і братом вона мирилася і тільки з молодшим братом Йонекуні не знаходила спільної мови. Вночі вони спали обабіч старої няні, ні на мить не відпускаючи зі своїх її руку. А стара, затиснута між ворогами, лежала, розкинувши руки, наче розіп'ята на хресті, й голосно сопіла уві сні.

Та за мить Момоко забула про свій намір і знову дзвінко заспівала:

Няня Сімода розгубилася: що його робити? Жаль хворого Йонекуні. Та якщо ж піти проти Момоко, то вона ще розплачеться. На це вона мастак. З будь-якого приводу, навіть найменшого, ладна хлипати. Не плаче голосно, а лише пускає великі сльози, наче лялька.

Саме тоді рипнули розсувні ґратчасті двері.

— Сімода-сан[16], можна газетку?

— A-а, Біллікен-сан!

Момоко радісно підвелася, забувши про любий її серцю дзянкен.

Біллікен полюбляв читати вголос газети, мало не декламував їх з якоюсь особливою, трохи незвичною інтонацією. Хоч Момоко й не все з прочитаного розуміла, однак його «декламації» були однією з розваг, доступних у такому поважному закладі, як лікарня.

Біллікен — це у свій час популярна американська лялька. До речі, так прозивали й попереднього прем'єр-міністра Терауці. І взагалі таким прізвиськом увінчували кожного, в кого випиналося тім'я. Саме такою і була голова лікарняного Біллікена, який стриг її під їжака і вже кілька років лікувався тут коштом благодійного товариства. Казали, що в нього негаразд з головою. Колись Кііціро був тільки терапевтом, та оскільки в Німеччині він вивчав переважно психіатрію, то, повернувшись на батьківщину, взявся лікувати й душевнохворих. На воротах нової лікарні в Аояма висіло дві вивіски: одна, відома ще з Хонґо, — «Лікарня Ніре», друга — «Імперська психіатрична лікарня». Тепер тут перебували різні хворі, серед них і сухотні, та найбільше було пацієнтів з розладом нервової системи.

Однак ні Момоко, ні бабуся Сімода не розуміли, в чому полягає душевна недуга Біллікена. Здавна він ходив по двору, прислуговував у їдальні, допомагав пересаджувати кущі — одним словом, нічим не засвідчував, що має якусь розумову ваду. «А може, його хвороба в тому, що він декламує газетні тексти», — думала Момоко.

Газети приходили і в «покої», і в лікарню, де вони лежали в кімнаті відпочинку. Старі номери забирала бабуся Сімода. Тут у двоповерховому будинку їх читав і чоловік старшої Кііцірової дочки — «молодий господар». Вони лежали купами у стінній шафі. Вряди-годи стара няня продавала їх лахмітнику. Біллікен читав не свіжі газети, а навіть кількамісячної давності. Видно, йому було байдуже, що читати.

Він зайшов притьмом у кімнату й дістав із шафи купку газет. Вони лежали безладно, і тільки святий Будда відає, яка газета і за яке число потрапила в руки Біллікена.

— О, про столицю! Видно, нова! — промимрив він.

Тим часом няня взяла каструльку з бататовою кашею і вийшла з кімнати. А Біллікен тремтячим голосом взявся читати. Його погляд зупинився на статті під назвою: «Не бачена досі маніфестація в Йокогамі з нагоди закінчення війни». У статті писали таке: «Колона демонстрантів завдовжки кілометрів зо три на чолі з іноземцями, що проживають у нас, зі словами «Здобуто перемогу, і мир запанував» на вустах, у супроводі півтораста колісниць, возів і заквітчаних автомобілів пройшла вулицями міста, наче зібравши докупи людей усіх країн, за винятком переможених». Потім Біллікен витяг другу газету і прочитав: «Чи матимемо цього року дешевий рис? Рис із цьогорічних запасів і з майбутнього врожаю не подешевшає. Є побоювання, що наступного року один коку[17] рису коштуватиме не п'ятдесят, а сімдесят єн. Та навіть за таких скрутних обставин нам вистачить мужності й терпіння, щоб раз чи два на місяць відмовлятися від рису».

— Нецікаво! Щось інше!.. — невдоволено засопіла Момоко.

— Не зношу я тих безрисових днів, — погодився Біллікен і почав гортати стару, замащену соєвою підливою газету.

«Велике відкриття, яким може гордитися Японія. Всупереч тяжким злидням винахідник Котьо Ііда винайшов спосіб фотографування у природних кольорах», — прочитав Біллікен, і Момоко нашорошила вуха, обхопивши руками коліна, наче хлопчак, аж розійшлися поли кімоно.

В цей час у коридорі почулася легка хода, так само легко ковзнули на рейках сьодзі, і в кімнату зайшла середульша Кііцірова донька Сейко. Дивлячись на сестру, абияк вдягнута Момоко могла їй позаздрити. На Сейко було фіолетове візерунчасте хаорі[18] з тонкого шовку і яскраво-червоне обі[19]. Яскрава одежа відтінювала бліде обличчя й робила дівчину схожою на ляльку. Коли Сейко обернулася, щоб засунути за собою сьодзі, вплетена у волосся стрічка гойднулася. Зачіска «маргаритка», тепер уже не модна, все ще подобалась їй, і справді напрочуд личила.

Випнувши на мить губи, як Йонекуні, Момоко знову звела очі на Біллікена, бо не сміла й думати, що матиме коли-небудь таке вбрання, як у Сейко. Та Момоко й сама знала, що вона їй нерівня, тож чого й заздрити.

А на Сейко справді приємно було глянути. Білява, з тонким обличчям і по-дитячому пухким підборіддям, вона переживала неповторну своєю швидкоплинністю пору — наступної весни Сейко мала закінчити гімназію «Ґакусюін»[20]. Старша сестра Рюко успадкувала від матері неприступне благородство, натомість тонкі риси Сейко, ніс з горбинкою надавали її обличчю холодної врочистості. Можна сказати, Сейко займала золоту середину між Рюко та Момоко. Якби вдачею вона була ближче до Рюко, то їй бракувало б приязності, а якби до Момоко — була б надто легковажною. Недарма в лікарні казали: «Як собі хочете, а Сейко-сама[21] — найперша красуня».

Побачивши Біллікена, що розгорнув газету, Сейко ледь спохмурніла, а коли помітила ще й Момоко в недбалій позі, — насупилась. Однак лише запитала:

— Рю-сама не приходила?

— Рю-сама? А на другому поверсі її немає?

Момоко ще раз заздрісно глянула на сестру і хотіла спитати: «Хіба ви кудись ідете?» — але похопилася й сказала:

— Хіба ви зволите кудись іти?

Бо інакше старша сестра неодмінно насварить. Наскільки Момоко пам'ятає, Сейко не завжди була такою прискіпливою. Звісно, старшій на тринадцять років Рюко сам Бог велів повчати Момоко. Хіса рідко виходила з «покоїв», отож Рюко стала для Момоко не просто старшою сестрою, а мало не матір'ю. Прикро тільки, що Сейко останнім часом перемінилась і тягне руку за найстаршою сестрою. У всьому винна гімназія, вирішила Момоко.

Відтоді, як генерал Ноґі[22] став директором гімназії «Ґакусюін» і до неї почали допускати дітей з третього стану, Кііціро послав туди спочатку Рюко, а згодом і Сейко. Рюко набралася в гімназії різних шанобливих слів і виразів, які Кііціро охоче прийняв. То було чудернацьке прагнення провінціала прилучитися до столичної культури, без якої, вважав Кііціро, лікарні не обійтися. Одержимий духом нововведень, Кііціро хотів запровадити й деякі традиції. В гімназії «Гакусюін» замість шанобливого суфікса «сан» вживали «сама», тож коли Кііціро довідався, що колись так зверталися одне до одного діти феодалів і аристократів, то, природно, погодився, щоб і в його сім'ї казали «Рю-сама» і «Сей-сама».

Коли зайшла Сейко, Біллікен наче збентежився. Якби це була Рюко, «молода господиня», то він уже не наважився б читати далі. А так Біллікен і не відривався від газети: «Вражаючий винахід світового значення — кольорової фотографії — звершив наш співвітчизник…» Він то запинався, то, немов захопившись, підвищував голос і вів речитативом, який так полюбляла Момоко. «Повідомляють, що Її Величність принцеса Насімото-но Мія ласкаво зволила відвідати промислову виставку й схвально відгукнулася про її експонати…»

Біллікен читав зворушливу історію про сина промисловця. Той син, незважаючи на скрутне становище, в якому опинився через батькове банкрутство, зумів досягти великого успіху: винайшов спосіб фотографувати у природних барвах, виходячи з принципу змішування трьох основних кольорів — червоного, жовтого й синього, — що дає змогу одержати тридцять дві тисячі відтінків. Кажуть, писала газета, що один західний художник, вражений кольоровим фото, вигукнув: «Портретистам прийшов кінець!».

Сейко статечно сиділа біля хібаці й гортала «Ілюстрований дамський журнал», чекаючи Рюко: обидві збиралися в гостину. Сейко усвідомлювала, що вона і Рюко, з одного боку, й невихована Момоко і Йонекуні, що бухикав за стіною, з другого, належать до різних світів. Правду кажучи, вона почала так думати під впливом Рюко, однак не забувала, що зовсім недавно сама жила поряд з Момоко. Прислухаючись до наспівної мови Біллікена, Сейко відчула, як защеміло серце на згадку про дитинство в цьому старому гнізді, про колишні забави. Вона сиділа випроставшись, як старша сестра. Її постава була цілковитою протилежністю того, як поводиться Момоко, що лягає долілиць і, задерши вгору ноги, переглядає малюнки в дитячій книжці. Сейко сиділа статечно, зберігаючи гідність, і перебігала очима зміст журналу: «Обідня чайна церемонія в стилі Омоте-сенке», «Як робити візити в доми, облаштовані в змішаному японсько-європейському стилі», «Дівочий стиль каліграфії», «Четверта дочка герцога Кудзьо на його віллі»…

А тим часом Біллікен з дедалі більшим запалом читав про винахідника. Мовляв, він жив у таких злиднях, що гірко плакав, коли ненароком розбив скляну пластинку. «Його дружина, Кікуко, навіть на останньому місяці вагітності допомагала йому так завзято, що забувала про їжу…»

Хоч Момоко й не все розуміла, та, зачарована голосом Біллікена, слухала, похитуючи колінами. «Дев'ятого лютого його дружина народила дитину, а наступного дня було завершено винахід. Двадцять третього липня на нього було видано патент. На виставленому днями кольоровому фото знято найславетнішу японську красуню. Цієї честі заслужила Охан Хісамацуба із Сітая. Цю фотографію в природних кольорах вдалося зробити за допомогою трьох фотокамер і накладання трьох зображень з використанням винайденого копіювального паперу та ще однієї речовини, хімічний склад якої зберігається в таємниці».

Сейко раптом зауважила, що її увага непомітно перенеслася з журналу на газетну статтю. Бо і манера читання, і зміст статті були цікавішими за якусь там чайну церемонію в стилі Омоте-сенке.

Та зненацька речитатив Біллікена урвався і з коридору почулися кроки: хтось спускався сходами; очевидно, то була бадьора, неповторна хода найстаршої Кііцірової дочки.

Сейко мимоволі похопилася, споважніла ще більше, ладна кинутись назустріч старшій на вісім років сестрі, що уособлювала всі Кііцірові задуми й життєві приписи.

Та Біллікен так захопився, що не чув тих кроків. Він узяв іще одну газету:

— «Розкішне життя в покоях Момойосі обернулося для Томохару Івакури гірким пробудженням від десятирічного кошмарного сну».

Пишномовний заголовок, видно, йому сподобався, бо Біллікен почав старанно, на свій лад читати:

— «Молодий аристократ з витонченими смаками Томохару Івакура, зачарований спокусливою красунею-гейшею із Сімбасі на прізвище Момойосі, кинув напризволяще сім'ю — матір, дружину й дітей — і десять років, що минули як сон, віддавався любовним утіхам…»

Ці слова чомусь особливо запали в груди Сейко, туго запнуті білим спіднім кімоно, й хотілося знати, що ж було далі, та Рюко вже підходила до дверей. Жвава Рюко мала за ніщо якихось там слуг чи недоумкуватих хворих і ніколи не потикалася туди, де вони були. «Любовні втіхи…» Якби Рюко побачила, що навіть її спільниця і молодша помічниця Сейко втратила пильність, то метнула б на неї холодний, презирливий погляд.

Сейко підвелася, розгладжуючи поли кімоно, зверхньо глянула на Момоко, що захоплено слухала Біллікена, й вийшла в коридор.

Обидві сестри, яскраві представниці однієї половини сім'ї, незабаром були надворі.

— Ой, пече-е-е! — вередував хворий Йонекуні в сусідній кімнаті. Момоко зненацька вивільнилася з-під чарів Біллікена й відчула, що голодна.

— Бабусю, а мій рис уже готовий? — дзвінко гукнула вона, рада, що не почують сестри.

Величні стовпи лікарняної брами були з твердого, майстерно обточеного граніту. А коли так, то слід було сподіватися, що і всередині вони гранітні. Та де там! Але про це пізніше.

На обох стовпах висіли чималі дерев'яні вивіски. Заввишки з людину, вони відразу впадали в око, але і псували враження від пишної брами. Та що вдієш — так велів зробити Кііціро. Жирним шрифтом з одного боку було викарбувано: «Лікарня Ніре», а з другого — «Імперська психіатрична лікарня».

Важкенні ворота із залізного пруття, що конусом п'ялося вгору, посередині оздоблені хвилями гнутого металу, своїм тьмяним блиском, здавалося, мали приголомшувати.

Обабіч брама переходила в невисоку залізну огорожу, а далі, за ще одним гранітним стовпом, тягся мур з червоної цегли. За п'ятнадцять років вітер і сніг зробили своє: цегла потьмяніла й набула сіруватого забарвлення. Та лише ліворуч від воріт, а праворуч цегляний мур різав очі свіжим яскраво-червоним кольором. Власне, то була невправна спроба обновити огорожу. В чому ж справа? Невже мур переклали заново з напрочуд червоної цегли? Ні. Просто його нещодавно перефарбували, знов-таки за наказом Кііціро: цегляну поверхню всуціль покрили залізним суриком. Звісно, тепер і ліву частину муру пофарбують, бо надходили п'ятнадцяті роковини з дня заснування лікарні. А Кііціро такий, що не заспокоїться, поки з цієї нагоди не влаштує пишної урочистості. Звичайно, Кііціро радий розжитися ще на один корпус або щось перебудувати, та ніде. До того ж він і так добряче витратився, бо торік виставляв свою кандидатуру в парламент від повітової дільниці Мінамі-Мураяма в рідній префектурі Ямаґата. Зате вдовольнив своє марнославство, досяг ще більшої пошани від персоналу лікарні й дістав право видрукувати на своїй візитній картці поряд із фаховими титулами ще один: «Член палати представників». До речі, ті вибори обійшлися йому так дорого, що звичайно мовчазна й ощадлива дружина Хіса не раз і не два невдоволено бурчала. Хоч Кііціро тепер і не хотів витрушувати останніх грошей, а все ж звелів навести в лікарні блиск, перебілити стіни, пофарбувати в червоне цегляну огорожу. Поза сумнівом, ті приготування неабияк тішили Кііціро.

За муром, на півдорозі між кущами і садком з доріжками, посипаними жорствою, сиділо десь із п'ятеро чоловіків. Поряд стояли відра з фарбою і лежали квачі. То були найняті робітники, що від самого ранку наводили красу на цегляну огорожу. Вони щойно пообідали в лікарні, там же трохи потинялися, а тепер сиділи в садку й не квапилися вставати. Бо й огорожа була довжелезна, та й не було особливого бажання братися до роботи.

Крім того, вони знали, що директора в лікарні немає. Ще перед обідом до парадних дверей під'їхав нещодавно куплений «форд», невдовзі з лікарні вийшов директор у сюртуку, з тростиною в руці, і в супроводі гурту людей сів у машину. Коли автомобіль, шурхотячи по жорстві, викочувався з воріт, робітники, що ревно фарбували мур, впіймали на собі директорів погляд. Кііціро похитувався в машині, ніби дякував їм: «Спасибі! Спасибі!».

Зате пізніше, коли мимо проходив помічник директора Такада, робітники навіть не підвелися із землі. Бо знали й те, що Такада — тимчасова тут людина, яка скоро не матиме в лікарні ніякого впливу. Через якийсь час його замінить чоловік Рюко, «молодий господар». Крім того, в лікарні й так вистачало лікарів, яких єднали з Кііціро родинні узи. Зрештою, і директорські сини вивчаться на лікарів або ж дочки приведуть зятів-медиків. Усі в лікарні знали, що Кііціро надумав зміцнити лікарню вихідцями зі свого сімейного клану. Хоча слід сказати, що помічник директора Такада мав як лікар непогану репутацію серед пацієнтів.

Робітник з емблемою лікарні Ніре на робочій куртці постукав люлькою об гумову підошву свого вбогого взуття і, вибиваючи попіл, сплюнув на землю:

— Кажуть, Такада-сенсей добре ставить діагнози, га? Як став доктором медицини, то начебто зовсім по-іншому вистукує груди. Це правда?

— А знаєш, до директора йому, як землі до неба. Директор тільки постукає хворого по голові й одразу визначить, що в того за недуга.

— Хіба і пан директор доктор медицини?

— І не японський, а європейський.

— А котрий важливіший?

— Ото дурень! Та все одно. Просто європейського доктора рідко зустрінеш.

— Ну годі, час до роботи! — гукнув бригадир.

Коли робітники підвелися і, обмивши мур водою, заходилися покривати його червоним суриком, у двір в'їхала двомісна коляска. Невдовзі з парадних дверей вийшли дві молоді жінки, сіли в коляску, а рикша, вкривши їм коліна ковдрою, взявся за голоблі.

— Та це ж Сейко-сама!

Робітники, які щойно вихваляли докторів медицини, облишили роботу й, повернувшись до коляски, вклонилися. Сейко злегка кивнула їм. Ледь помітна усмішка ворухнула її вуста, але й вона, сяйнувши на блідому обличчі тієї похмурої зимової днини, зігріла серця робітників. Зате вкутана хутряним боа Рюко, що гордовито сиділа поруч, наче й не помітила нікого. А якби й помітила, то або вдала б, що не помітила, або холодно й незворушно відповіла б на привітання. Певно, відчувши ставлення Рюко до робітників, Сейко відразу задивилась поперед себе. За хвилю сестри, окраса лікарні, такі несхожі між собою, зникли з поля зору.

— Оце красуня! — мимоволі вихопилося в одного з робітників. У його словах було куди більше почуття, ніж коли він говорив про докторів медицини.

— Про кого це ти? Про молоду господиню?

— Про середульшу. Оце дівчина!

— Взагалі в Ніре, — докинув інший, — дочки що треба. Обидві гімназію пройшли. А з синами не те.

— Син іще малий. Ти про того, що в початковій школі?

— Ні, про старшого. Він тепер у середній школі в Сендаї. Кажуть, уже двічі провалювався на екзаменах.

— А в меншого мордочка теж ніби не дуже розумна.

— Що не кажи, дочки путящі. Особливо середульша — справжня красуня! Путящі дочки. Недарма їх називають Рю-сама і Сей-сама.

Робітники засміялися, бо не звикли до запозичених з гімназії слів. Коли вони вперше почули, як покоївки і бабуся Сімода звертаються до директорових дочок, то не могли второпати, про кого мовиться. «То це молода господиня Рю-сама? Яке страшнюще ім'я!» — дивувалися вони. Та коли дізналися, що її повне ім'я Рюко, то заспокоїлися.

— А все-таки не одразу наважишся вимовити «Рю-сама»…

— Ц-с-с… Заступник іде.

Робітники взялися до роботи, бо на порозі лікарні з'явився тонконогий, як чапля, сухорлявий чоловік у чорному костюмі. Він був невисокий на зріст і не справляв якогось особливого враження, а проте в лікарні його побоювалися. То був заступник директора, що давав лад господарським справам лікарні.

Назву «заступник директора», або просто «заступник», придумав для Кацумати сам Кііціро. Хоча той виконував обов'язки скоріше керуючого справами, а не заступника директора, така назва сподобалась як Кііціро, так і Кацуматі тим, що звучало гідно й поважно.

Заступник директора Хідекіці Кацумата був одним із численних сьосеїв, що зросли на щедрому хлібі лікарні Ніре. Як і його товариші, Хідекіці мріяв стати лікарем. Вчився він не краще й не гірше за інших. У ті часи випускні екзамени складалися з двох турів: один у першому півріччі, другий — у другому. Хідекіці легко пройшов перший тур, але в другому доля насміялася з нього — Хідекіці застряв на екзаменах з клінічної практики. Провалився раз, другий. Коли наступного року наближався день екзаменів, Хідекіці блід, його повіки нервово сіпались. Вболіваючи за нього, знайомі лікарі влаштували йому пробний іспит. Хідекіці відповів на всі запитання без запинки. Дні й ночі готувався він до тяжкого випробування. Всі з лікарні Ніре запевнювали: цього разу його знань цілком досить, щоб витримати іспити. Та Хідекіці не вірив їм. І сталося те, чого він і сподівався: вже вкотре він з тріском провалився. Тим часом його молодші товариші одержали дипломи лікарів, і йому здавалося, ніби з нього відверто глузують, хоч насправді ніхто з колишніх сьосеїв, що вибилися в люди, й не збирався цього робити. Навпаки, йому співчували. Та все одно знервований бідолаха вважав, що він став посміховиськом. Після того Хідекіці збайдужів до екзаменів. Під враженням твору Руйко Куроіва[23] «О жорстокість!» він, щоб розважитись, почав учащати до жінки — ґідаю[24] з одного театру в Асакуса.

Кііціро був із тих людей, що вміють у будь-кому виявити якісь нахили, отож не кинув Хідекіці напризволяще. Спочатку послав його допомагати в аптеці, а згодом доручив лікарняне господарство. В міру того, як лікарня розросталася, Хідекіці не тільки вирішував силу-силенну клопітких господарських справ, а й став правою рукою Кііціро. Після добудов лікарня Ніре не мала собі рівних серед інших подібних приватних установ, до того ж останнім часом Кііціро зайнявся ще й політикою. Торік, коли його обрали в палату представників, він викликав до себе Хідекіці і як ніколи приязно мовив йому:

— Кацумата, ти знаєш, що тепер у мене обмаль часу, тож і лікарні я не зможу приділити належної уваги. Будь моїм заступником. Згода? Заступником… А я негайно звелю зробити тобі печатку. Велику квадратну печатку.

І то не були пусті слова. Кііціро довірив Хідекіці все, крім лікування. Коли до нього приходили зі скаргами чи в якійсь справі, Кііціро, випнувши підборіддя, спокійно казав: «Я вам пораджу звернутися до пана заступника…» Така ухильна тактика директора лікарні, природно, піднесла авторитет заступника. Кііціро називав Хідекіці не інакше як паном заступником, тож і персонал лікарні, що поза очі звав його просто заступником, хоч-не-хоч звертався до нього: «Пане заступнику». Поряд з канцелярією Хідекіці мав власний кабінет, у шухляді стола серед інших печаток лежала й квадратна, на якій було вибито: «Заступник директора лікарні Ніре — Імперської психіатричної лікарні». Тепер без тієї печатки не залагоджувалася жодна справа в лікарні. Вона виражала не тільки посаду, а й повністю заміняла ім'я та прізвище Хідекіці Кацумати.

Як уже мовилося, то був невисокий, щуплий чоловічок. Костюм на ньому завжди був випрасуваний, комірець накрохмалений. Широке чоло і щоки були бліді, за пенсне нервово сіпались повіки. Під носом чорніли пещені короткі вусики. Звиклий швидко ходити, він останнім часом споважнів, його рухи стали повільнішими, як і личило в його нинішньому становищі. Та оскільки Хідекіці, мабуть, досягав того свідомо і всупереч своїй вдачі, то незграбною ходою скидався на чаплю, що дибає по воді, шукаючи поживи. Щоб якось загладити таке невигідне враження, він придумав ось що: проходячи людним місцем, закладав руки за спину, зчепивши їх докупи великими пальцями, а інші вільно стирчали навпроти четвертого хребця. Сам Хідекіці, певно, вважав, що цим додає собі поважності, а насправді пальці за спиною викликали в уяві чаплиний хвіст.

Щойно Хідекіці попрощався з директором і провів його автомобіль, схожий на коробку, поглядом ввічливим та водночас стриманим, як личить людині, яка відповідає за лікарню — незалежно від того, є директором чи ні. Перш ніж вернутися до свого кабінету, він заглянув у канцелярію: приміщення, як завжди в неділю, було порожнє, тільки бухгалтер Оісі метушився коло сейфа.

Того безпорадного Оісі прийняв на роботу сам Хідекіці. То був нервовий, невпевнений у собі сивуватий літній чоловік Він знав у житті тільки свої бухгалтерські книги. Треба чи не треба, а він не заспокоювався доти, доки кілька разів на день не перекладе документів у сейфі. Тільки те й робив, що клацав на рахівниці та, витягши шию, дивився в гросбух, потім, наче чимось стривожений, втуплював очі в стелю, тоді знову починав стукати на рахівниці. Згодом насилу підводився і нахилявся перед сейфом у кутку: гарячково набирав шифр, відчиняв важкі дверцята і, зазираючи всередину, щось мимрив. Потім поволі замикав сейф, повертався до столу й, кинувши погляд на бухгалтерську книгу, зітхав. Та невдовзі йому знову кортіло перевірити щось у сейфі.

На думку заступника, цей богобоязливий літній чоловік як ніхто інший годився для бухгалтерії. Такий ніколи не припуститься помилки, хоч би там що, не поцупить навіть єни з лікарняної каси. Хідекіці, який сам колись нахапався дрижаків перед іспитами, відчував аж втіху, коли бачив, що набагато старший за нього бухгалтер тремтить як осиковий лист при його появі. Поруч із ним Хідекіці Кацумата усвідомлював, що не вві сні, а наяву він неабияке цабе в лікарні Ніре.

Помітивши заступника, що з руками за спиною ввійшов у канцелярію, Оісі, немов притиснутий непосильним тягарем, збентежено схилив голову набік і несміливо поскаржився:

— Сенсей, пан директор узяли ще сорок єн. Щодня брали по двадцять-тридцять, а сьогодні звеліли видати аж сорок… Сенсей, невже членові парламенту так потрібні гроші?

Хідекіці Кацумата не спішив відповідати. Його обличчя ніби промовляло: навіщо тобі, дрібното, знати про такі складні й глибокодумні речі?

Так і не відповівши, заступник директора звернув погляд на стіну навпроти вікна, де висіла досить стара чорна дошка. Під білими назвами днів тижня у рядках, розлініяних теж білою, подекуди вже облізлою, фарбою, були записані крейдою дати, прізвища відповідальних за прийом лікарів і чергових. Найперше впадав в очі робочий план директора: збори, засідання, візити. З нього було видно, що Кііціро, власне, нема коли бути в лікарні. Хідекіці значущо кивнув головою, наче директор, а потім спроквола почав;

— Ти розумієш, член парламенту — це людина, яка вершить політику. Не думай, що йому не доводиться платити за участь у різних засіданнях.

Щоправда, Хідекіці достеменно знав, що директор, як і належить людині з такими гучними титулами на візитній картці, ласий до жінок. От тільки не здогадувався, яка частка з тих тридцяти-сорока єн ішла на зальоти. Звісно, вголос він ніколи про це не натякав. Казав лише те, про що кожен у лікарні знав про його надзвичайну зайнятість і незрівнянне благородство. У похвалах засновника лікарні, а тепер ще й депутата парламенту, Хідекіці не пас задніх, бо був щиро вдячний за те, що той зробив його своїм заступником.

Хідекіці звелів принести йому в кабінет бухгалтерську книгу. Наморщивши носа, проглянув сторінки, списані нервовим почерком, і змочивши печатку червоним чорнилом, відтиснув: «Заступник». Хідекіці на всьому ставив свою печатку — починаючи з меню і кінчаючи заявою рикші. Без тієї печатки лікарня не могла б існувати. Прикладаючи її, Хідекіці, певно, аж хмелів від утіхи й гордощів.

Упоравшись із книгою, він вийшов у парадні двері, заклавши тонкі бліді руки за спину. Надворі було холодно. Краще вже сидіти в кабінеті, та йому, як звичайно, закортіло податися до воріт і звідти вже вкотре глянути ще раз на величний фасад лікарні з колонами обабіч головного входу. Якби цей сухорлявий чоловічок дивився на лікарню з якого-небудь іншого місця, то його, мабуть, так би не розчулила та картина. Зрештою, будь-хто, навіть стороння людина, вперше побачивши лікарню, не лишилася би байдужою, хоч те враження не завжди було б приємним. Тим більше здивувалася б людина початку епохи Мейдзі[25]. Зате людина епохи Сьова дивилася б на лікарню розгублено, ба навіть насмішкувато, з ледь стримуваною зневагою.

І справді, тридцять сьомого року Мейдзі, коли чільну сторону лікарні щойно завершили, місцеві жителі аж пороззявляли роти: їм здавалося, ніби перед ними виринули «чорні кораблі»[26]. Цілком природно, бо лікарня з'явилася в токійській околиці Аояма. Тут, далеко від центру міста та кварталів розваг, тільки вулиця з трамвайною колією була сяк-так забудована; трохи осторонь від неї видніло кладовище, а далі — поля з купками хаток. За лікарнею починалася долина і там, на рисових полях і городах, ціле літо кумкали жаби. Ще й тепер, на сьомому році Тайсьо, половина тих земель пустувала. Отож, коли там виросла пишна, навіть трохи підозріла споруда, тутешні жителі чого тільки не говорили. Найбільше їх вразило те, що лікарня не державна, а приватна. Та ще непокоїло, що в ній знайшли притулок душевнохворі люди, або просто психи. Тож не дивно, що громада спробувала виступити проти лікарні. Однак, коли її все-таки збудували, власники навколишніх крамниць відчули її благотворний вплив, бо відразу побільшало клієнтури й торгівля пішла жвавіше. Поки не було храму Мейдзі-дзінґу, для мешканців п'ятого кварталу Аояма лікарня Ніре лишалася визначною будівлею, своєрідним орієнтиром. Якщо їх запитували чиюсь адресу, вони відповідали: «A-а, ви шукаєте Хасе-сана? Тоді пройдіть повз лікарню Ніре й зверніть праворуч…» або: «Та це якраз навпроти психіатричної лікарні Ніре…», або простіше: «Вам треба зайти в будинок біля лікарні».

Отож Хідекіці Кацумата, свідомий історичної ваги лікарні, гордо випнувши груди, перебігав очима по колонах, що прикрашали її фасад. Верхи тих колон, підроблених під коринфські, були вигадливо оздоблені. На першому й другому поверхах ці товсті блискучі стовпи утворювали густу колонаду. Другий поверх обрамляло пишне кам'яне поруччя, як на балконі. Досить було відступити від лікарні кроків на десять, як в очі впадала її дивовижна покрівля: з неї в небо спиналося сім різних башт. Крайню зліва, скопійовану з візантійської, крутобоку, увінчував громовідвід, схожий на скіпетр папи римського. Її кругляста сусідка утверджувала себе спокійною вишуканістю. Всі вони, різні висотою і формою, розставлені безладно, гордовито поглядали на людей внизу і своєю химерністю зривали з їхніх уст скрушне зітхання. Та, мабуть, найхимернішою була башта з годинником над парадним входом. Її ніщо не єднало ні з іншими баштами, ні з колонами, ні з самою будівлею. Китайського стилю, вона скоріше скидалася на казковий палац морського дракона. Так чи інакше, а вона виділялася серед інших своєю яскравою пишнотою.

Заступник директора розняв руки за спиною і вийняв із жилета кишеньковий годинник: його турбував годинник на башті, що то спішив, то відставав і ніколи не показував точного часу. Директор Кііціро кривився, коли помічав, що годинник на башті відстає, а от коли спішив, Кііціро не супився, а навпаки — радісно заявляв: «Ого, наш годинник випереджає час на п'ятнадцять хвилин!». Він охоче пристав би й на те, щоб годинник спішив на годину-дві, але ж яка тоді з нього користь! Хідекіці звірив баштовий годинник із своїм, кишеньковим: той спішив на п'ять хвилин. «Гм, непогано», — промимрив він і знову заклав руки за спину.

Випроставшись на весь свій невисокий зріст, Хідекіці любовно оглядав лікарню. Йому здавалося, що перед ним чарівний замок, земне чудо, створене небуденним генієм директора Кііціро. Ряди білих вишуканих колон й опуклі башти з гострими шпилями нагадували краєвиди заморських країн. На даху виступали не лише башти, а й мансардні вікна. Щоправда, самих мансард не було, і вікна слугували звичайнісінькою прикрасою. Певно, кожен, хто мигцем окидав поглядом лікарню, а тоді зосереджував увагу на найцікавішому — колонаді, думав, що перед ним споруда в стилі іспанського Відродження. Та щойно його очі перебігали на дивні шпилі й чудернацькі опуклості, що порушували єдність архітектурного стилю, він губився, не знаючи, до якої епохи її віднести. Особливо спантеличила башта з годинником, схожа на палац морського дракона…

А проте, можна сказати, що саме в проекті лікарні виявився директорів хист творчо засвоювати й пристосовувати чуже для власної потреби. Під час закордонних поїздок він захоплено приглядався до європейської архітектури, мішанина її зразків запала йому в голову. І от з тієї плутанини архітектурних вражень і постала ця самовпевнена, химерна будівля. Хоч Кііціро був дилетантом в архітектурі, та до будівництва брався з неабияким запалом і вродженим хистом. Сам готував креслення, заохочував до роботи будівельників. Сам їздив на лісопильню у Фукаґава по лісоматеріали. Сам вибирав камінь. Десятник аж казився від його постійного втручання. Ось так виросла ця грандіозна лікарня, в якій усі, аж до заступника, вважали Кііціро видатною людиною.

Ясна річ, що відтоді директор не раз добудовував і перебудовував її. Як тільки випадала вільна часина, готував креслення, виношував нові задуми. Покої внизу і «коралова кімната» на другому поверсі були добудовані наприкінці епохи Мейдзі. Перебудовували і палати для хворих на задвір'ї. Кожен, хто добре знав лікарню, розумів, що вона могла похвалитися тільки фасадом, а задвір'я було запущене, занедбане. Зрештою, і колони, схожі на коринфські, що здавалися мармуровими, насправді були зі штучного каменю. Зроблені за проектом Кііціро з бетону й старанно обточені, вони виблискували, як мармур. Та найнеймовірніше, що серцевиною в тих колонах було звичайнісіньке дерево, тільки зовні обкладене тонким штучним каменем. І взагалі — над усією будовою витав дух показної величі, що мала приваблювати людей.

Безперечно, Хідекіці Кацумата знав про ці таємниці, та вони не псували йому приємного враження від лікарні. Обкладені штучним каменем стіни вилискували, як мармур, чудернацькі башти п'ялися вгору. Хідекіці не здогадувався, що мішанина архітектурних стилів розрахована лише на те, щоб викликати враження пишноти, а тому задоволено зітхнув. Робітники, що знову взялися фарбувати цегляний мур, були для нього не більше як мурашки.

Та Хідекіці попрямував саме до них. Випнувши підборіддя, як директор, він кивнув одному з робітників у синій куртці, що стояв до нього спиною:

— Гарно виходить, га? Не забудьте про лінії з вапна!

Щоб здивувати людей, директор і цього разу придумав нове: звелів відтінити цеглину від цеглини вапном. Робітник, до якого звернувся Хідекіці, хотів було сказати: «Знаємо, навіщо нагадувати?» — але натомість ввічливо відповів:

— Все зробимо, от тільки фарба підсохне. А то вапно і сурик перемішаються.

Заступник схвально хитнув головою, але не подякував, як директор, а лише наморщив носа й прискіпливо, по-хазяйському, приглядався до роботи. За хвилину він уже чаплиною ходою прямував до лікарні. З руками за спиною, він незабаром зник за дверима головного входу.

Надворі панувала тиша. Не чулося збуджених голосів хворих, тільки в сосновому вітті цвірінькали горобці. Була неділя, і амбулаторне відділення теж не працювало, тому здавалося, наче лікарня вимерла. А тим часом увагу робітників, що нехотя поралися коло муру, привернула дитяча постать перед парадними дверима.

То була наймолодша Кііцірова дочка Момоко. Тепер, коли лютувала іспанка, їй не дозволяли гуляти надворі. Та їй набридло бути в кімнаті, й непомітно для бабусі Сімоди вона вискочила з дому і зараз гралася м'ячиком на кам'яних плитах ґанку. Марлева маска, яку їй начепила няня, опинилася в рукаві кімоно. Незважаючи на холод, вона спритно гралася м'ячиком і дзвінко приспівувала:

То була скоромовка для гри з м'ячем. На слові «монетку» Момоко великим і вказівним пальцем робила кружечок, на слові «помолилася» — схиляла голову, на «сіла» — ляскала себе ззаду. На другій половині пісеньки її рухи стали ще швидшими: метляючи полою кімоно, що аж було видно момохікі[28], вона то зводила обидві руки вгору, то однією хапала м'ячик знизу.

— От Момо-цян[29] молодець! — заохочував її хтось із робітників. А Момоко щоразу жвавішала, її обличчя світилося гордістю.

З товстого носика скапував піт, але вона нічого не помічала. Схожа на вбогу дівчину з передмістя, вона, забувши про все на світі, підстрибувала в старих ґета[30], вправно жонглювала м'ячиком, що наче зачарував її, поки не подолала найважчої миті гри.

Робітники, які нещодавно вихваляли докторів медицини і Сейко, тепер захоплено проказали:

— Ох і метка ця наймолодша!

Розділ другий

Щороку чотирнадцятого грудня в лікарні Ніре влаштовували «преміальну церемонію» — на цей день припадала річниця заснування лікарні, побудованої тридцять сьомого року Мейдзі[31]. Церемонія починалася відразу після обіду й тривала досить довго. В ті роки премію одержували всі в лікарні: не лише найбільш заслужені, а й навіть найняті робітники. Серед подарунків були такі, що заслуговували назви «премія», та лікарняним низам перепадали речі, без яких можна було легко обійтися. А проте Кііціро не забував навіть служниць: неодмінно в урочистій обстановці дарував рушника з написом: «Премія». Обдаровував він рушниками і на перший день Нового року, і влітку, на Бон — свято поминання душ померлих, отож кожен, хто мав хоч найменший стосунок до лікарні, не відчував нестачі в рушниках.

«Преміальна церемонія» відбувалася в кімнаті відпочинку на другому поверсі. То був просторий, на сто двадцять татамі[32] зал у глибині довгого коридору навпроти парадного входу. В тому залі кілька разів на рік для хворих влаштовували мистецькі вистави. Тут показував своє фехтувальне мистецтво Райфу Хібіно, ставили комічні діалоги, ба навіть короткі п'єси. Ясна річ, після «преміальної церемонії» тут відбувався святковий бенкет. Коли ще тільки Кііціро виставляв свою кандидатуру в палату представників, звідси розсилали силу-силенну листів. Залучені до цієї справи працівники лікарні й сьосеї надписували адреси, вкладали в конверти друковані матеріали. Тут же крутився Йонекуні, найменший син Кііціро, а Момоко наклеювала марки, слинячи їх. Старші директорські діти сюди не потикалися. Про той час у пам'яті Момоко лишилася тільки згадка, як розсилали листи, бо справжні вибори проходили в далекій префектурі Ямаґата. В інші дні просторий зал порожнював, тільки в кутку лежали звалені докупи столики.

А от того дня в кімнаті відпочинку було людно, як ніколи. В шести рядах стояла понад сотня чоловіків і жінок: медсестри в білосніжних халатах, із сором'язливо опущеними очима, святково вбрані санітари й службовці канцелярії. Навіть сьосеї, в хаорі й хакама з родинним гербом, трималися з гідністю. Звичайно неохайні й легковажні, вони були тепер причепурені, поважні, зовсім не схожі на себе.

Серед них дехто доводився родичами сім'ї Ніре. От хоч би Сейсаку Канадзава й Кацудзіро Нірасава, що з часом мали стати ядром лікарні: перший кінчав медичний факультет Токійського університету, другий вчився на лікаря в Тіба. Обидва були кревною ріднею господарів, однак їх усе ще відносили до сьосеїв, тож і життя їхнє проходило, як у звичайних сьосеїв. Кііціро взяв собі за правило не робити різниці між ними, навіть якщо хтось із них родичі йому, бо, мовляв, сімейна ласка не піде їм на користь. Кііціро непохитно в це вірив, бо вважав, що тільки власними зусиллями можна чогось досягти. Обдарованих, працьовитих сьосеїв, хоч би й чужих, директор цінував і приймав у свою родину. Зате ледачі, хай навіть родичі, не могли сподіватися на добре слово. Взяти хоча б Тецукіці, який мав успадкувати лікарню Ніре. Він походив з того ж села, що й Кііціро, і, якщо не брати до уваги далеких предків, не мав із ним кревних зв'язків. А проте Тецукіці став названим сином Кііціро й чотири роки тому одружився з його найстаршою дочкою Рюко.

От чому в кімнаті відпочинку покірно стояли разом і Кііцірові родичі, незабаром дипломовані лікарі, і сьосеї, і дідок-сторож, і санітар, про якого казали, ніби йому бракує більше клепок, ніж хворим. Покоївки й медсестри сором'язливо стискали пальці рук. Навіть жаль, що їм доводилося вистоювати всю ту довгу церемонію.

Преміальна комісія стояла навпроти персоналу на підвищенні, яке під час вистав правило за сцену. Посередині перед столиком виступав засновник лікарні, п'ятдесятирічний депутат парламенту, у святковому костюмі з чорного шовку з гербами, приязний, з лагідним усміхом на вустах. З такої нагоди він волів одягти європейський костюм — двобортний, з цупкої чорної тканини, із золотим ланцюжком. Кііціро мав чимало всіляких годинників, від найдешевшого до найдорожчого, які добирав відповідно до події та обставин.

Змалку Кііціро звали Дзінсаку Канадзава. Від міста Ямаґата до містечка Камінояма курна префектурна дорога йде мимо підніжжя гори Дзаосан у Тохоку, знаменитої осінніми краєвидами вкритих інеєм лісів. В одному із сіл над цією дорогою в зубожілій сім'ї сільського старости з діда-прадіда Бундзаемона Канадзави народилася четверта дитина — син Дзінсаку. Як тільки він закінчив початкову школу, його віддали в прийми до однієї родини із сусіднього села. Та не минуло й року, як хлопець повернувся додому. Хоч батько і заперечував, його взяла до себе сестра Окаме, яка його дуже любила. Однак Дзінсаку не затримався і в неї — кудись зник. Казали, начебто він у Сендаї, потім пройшла чутка, що Дзінсаку вже в Токіо. Збігло кілька років, і про нього забули, коли несподівано побачили його в рідному селі. Всіх приголомшив не стільки новенький бриль і нове кімоно на ньому, як справжнісінький лікарський диплом у кишені. На превеликий подив, Дзінсаку навіз землякам чимало подарунків з Токіо, і хоч вони були абиякі, а все ж Дзінсаку прославився. Роздавши гостинці, він знову зник і не з'являвся в рідному селі ще кілька років. А коли приїхав наступного разу, то вже мав вигляд солідного чоловіка, з яким селяни не наважувалися й заговорити. Казали, що Дзінсаку оженився, що йому добре ведеться, бо навіть побудував лікарню. Мав він і велику візитну картку. Зневажаючи своє селянське походження й просте ім'я, він нахвалявся, що не збирається жити під іменем Дзінсаку. І от сталося диво: він не тільки змінив ім'я на Кііціро, недоречне для четвертого сина якогось там селянина[33], а з невідомої причини змінив і прізвище: став Кііціро Ніре. І не тому, що пішов у прийми в сім'ю Ніре, ні. Це прізвище він придумав сам собі. І яке прізвище! Мало хто міг його второпати, отож Кііціро мав нагоду сам прочитати його. Того разу Кііціро, чи то пак Дзінсаку, знову обдарував земляків столичними гостинцями, кращими за попередні хіба що обгорткою, а не вмістом. Потім повернувся в Токіо і довго не навідувався в село, бо йому, що вибився в люди, нічого було робити в цій глушині. А проте зв'язку з рідними краями не поривав: всиновив двох хлопців із сусідніх сіл, багатьом іншим допоміг перебратися в столицю на навчання. В село доходили й інші новини: що Кііціро їздив за кордон, що в Аояма збудував нову велику лікарню. Бо Кііціро в таких випадках скрізь розсилав пишномовні друковані листи. Поки земляки оговтувалися від тих звісток, Кііціро не нагадував про себе, і тільки згодом, з тростиною під пахвою і кайзерівськими вусами, він раптом виринув у рідному селі. Цього разу Кііціро надумав виставити свою кандидатуру в парламент від повіту Мінамі-Мураяма. Йому вже було мало європейського доктора медицини, лікарні, як королівський палац, а забаглося ще в депутати парламенту. В супроводі місцевих верховод він у колясці об'їздив домівки земляків-виборців, але подарунків не роздавав, бо хоч відвідувати виборців дозволяли, задобрювати їх подарунками вважали порушенням положення про вибори. Натомість гроші переходили із рук у руки в готелі Каміноями, осередку передвиборчої боротьби Кііціро. Ось так директор і став членом парламенту.

А тепер він поважно стояв на сцені перед персоналом лікарні. З розповіді про нього можна подумати, що директор — кремезна людина, а насправді він був невисокого зросту, не дрібного, а все-таки досить низького. Зате блискуче чорне, ретельно зачесане волосся, пишні, закручені вгору вуса і густі брови відтінювали вузькі лагідні очі й тонке вирізьблене перенісся, надаючи Кііціро самовпевненого вигляду. На догляд за собою він витрачав чимало зусиль. Скільки часу забирало змащування вусів помадою, підкручування! А як ретельно Кііціро пудрився, оббризкувався одеколоном! Ось так створювався образ люб'язного й водночас суворого директора.

Поряд на столику, перед не менш поважним заступником Хідекіці Кацуматою, лежали преміальні подарунки. Важко сказати, куди були звернуті вузькі очі за скельцями окулярів. Тут же в просторому сюртуку стояв Мансаку Такада, власник сусідньої з лікарнею крамниці «Сейундо», теж присадкуватий. Отож головні персонажі «преміальної церемонії», як один, були невисокі. Що це — випадковість, чи, може, Кііціро навмисне підібрав таких людей, щоб зберегти власну гідність?

Такада, власник крамниці «Сейундо», теж колись мріяв стати лікарем. Та його надії не справдилися, і він, перебравши кілька лікувальних закладів, знайшов собі роботу в аптеці приватної клініки Ніре. Коли ж клініка перетворилася в лікарню, він якийсь час вів у ній господарство, а згодом, багато років по тому, відкрив в Аояма крамничку канцелярського приладдя. Як колишнього працівника, його незмінно запрошували на всі урочистості, певно, тому, що поряд з чесністю і завжди всміхненим обличчям у ньому цінували голос, що в разі потреби міг бути гучнішим за голос будь-якого здорованя.

Таки правда, без Сейундо — останнім часом його називали як і крамницю — не обходилося найбільше свято лікарні — «преміальна церемонія». Він гучно викликав премійованого, той виходив на сцену й зупинявся перед директором. Тим часом заступник передавав директорові коробку, або згорток, або просто рушник, і той врочисто, з люб'язною усмішкою вручав те підлеглому. Нагороджений ввічливо кланявся і повертався на своє місце. Сейундо викликав наступного, і так тривало досить довго.

За Кііціро на стільцях сиділа його родина. І старе, і мале мусили просидіти церемонію, яку Кііціро до нестями любив. Бо, мовляв, премію треба вручати перед усією сім'єю. Щороку церемонія ставала урочистішою, пишнішою, значущішою, ніби королівською. Кожен з родини сприймав її по-своєму — це видно було з їхніх облич. Момоко нетерпляче — коли вже почнеться? — совалася на стільці. Їй подобалося, як дядько Сейундо поважно називав ім'я та прізвище, доточував до них «доно»[34]. Скажімо, промовить: «Кацудзабуро Йосіда-доно», — і на сцену, ніяково оглядаючись, вийде плоскоголовий санітар, прозваний Дерев'яним Молотком. Або назве: «Тадзуру Такарада-доно», і до підвищення дріботить червона як рак медсестра з круглим негарним обличчям, від голосу якої звичайно аж двигтить кухня. Таке видовище Момоко ніколи не обридало. Навіть більше: тільки вона, в ошатному кімоно, сьогодні зовсім не схожа на вбоге дівчисько з передмістя, щиро прагнула, щоб церемонія тривала якомога довше. Проте ні, ще одна людина хотіла того: сам директор Кііціро.

Щороку він починав церемонію короткою промовою, дякував усім за сумлінність і закликав до ще наполегливішої праці. Та цього року промова вийшла довгою, занадто довгою. Воно й не дивно, адже відзначали п'ятнадцяту річницю заснування лікарні. «Якщо промова довга, то й дарунки будуть щедрі», — сподівалися службовці лікарні й терпляче слухали, хоч і терпли ноги.

Директор заговорив про політику. Мовляв, настали нові часи, впав кабінет бюрократів і військової кліки, влада перейшла до рук партійних лідерів. Прем'єром нового уряду став не хто інший, а Такасі Хара, міністром фінансів — не хто інший, а саме Корекійо Такахасі. Кііціро без найменшого вагання заявив: «Усі вони — мої вірні спільники». Потім торкнувся міжнародного становища, ствердив, що японська імперія стала в ряди великих держав світу. Мовляв, колись, під час закордонних поїздок він не зважився б таке сказати, але тепер становище змінилося — Японія одна з наймогутніших світових держав. Та раптом ні сіло ні впало Кііціро взявся шпетити судновласників, що останнім часом нажилися. Але нічого, що вони за короткий час збили капітал, у кілька десятків разів більший за його власний, все одно наступний рік принесе їм скруту. Зате лікарня вийде на широку дорогу розквіту. Наприкінці Кііціро повідомив найголовніше: «Лікарня Ніре» й «Імперська психіатрична лікарня» зіллються. Мовляв, уже давно її друга половина, увінчана епітетом «імперська», тримає пальму першості. Отож з нагоди п'ятнадцятої річниці назву лікарні буде змінено. «Тепер вона називатиметься… — Кііціро вдоволено окинув поглядом принишклий персонал, — «Лікарня мозкових захворювань Ніре». Я сам придумав свіжу назву. Вона ширша змістом, ніж «Психіатрична лікарня», і розвіє непорозуміння, що, мовляв, ми даємо притулок тільки божевільним». «Атож, атож!» — відразу погодилися присутні. «Після Німеччини, де мені довелося вивчати психіатрію, — незворушно вів далі директор, — я доклав чимало зусиль, щоб допомогти душевнохворим. Та, на жаль, люди не цінують нашої праці. І все ж разом з вами, поки я живу, не зійду з цього шляху. І, можливо, одного дня мої заслуги помітять і мені дадуть титул барона».

Кііціро був схильний до безвідповідальних заяв, які, однак, справляли враження. На обличчі декого з досвідченіших досадливо сіпалися вилиці — от, мовляв, директор знову розводиться! Тецукіці, молодий хазяїн і чоловік Рюко, невдоволено супив брови. Хай би вже тесть вихвалявся, але навіщо ця солодка пишномовність? Тецукіці вона не подобалося. Зате Рюко з трирічним сином на колінах сиділа, як зачарована, й дивилася просто себе. Її поважне обличчя наче промовляло: коли вже батько так сказав, значить, стане бароном.

Її впевненість поділяла більшість присутніх. Та вони не могли сприймати цю новину спокійно, як Рюко. Всі слухали директора, мало не роззявивши рота, і з побожним острахом поглядали на сцену, де стояв, випнувши груди, майбутній барон Кііціро і, хмеліючи від власних слів, далі повчав підлеглих. В їхніх очах директор був уже не низеньким чоловічком, а справжнім велетнем.

Тим часом Йонекуні, що з компресом на шиї теж сидів на стільці за спиною директора, почав нудьгувати.

— Хоч би вже почалося, — страдницьки промимрив він, обводячи присутніх витрішкуватими очима.

— Мовчи! Скоро почнеться, — заспокоїла його Момоко, що сиділа поруч. Їй теж обридло чекати, але, як старша сестра, вона мусила на нього цитьнути.

На щастя, церемонія невдовзі почалася. Спочатку відзначали тих, хто відпрацював у лікарні п'ятнадцять років. Їх було небагато — можна було порахувати на пальцях.

Власник крамниці «Сейундо» розгорнув сувій паперу й виголосив:

— Хідекіці Кацумата-доно!

Вийшло трохи кумедно — адже заступник мусив передавати нагороду директорові. Хідекіці підняв чималеньку коробку, підніс її Кііціро й тут же, вклонившись, одержав її назад. Після того церемонія пішла гладенько, за всіма приписами.

— Тасуке Какураї-доно!..

Один по одному працівники лікарні виступали з рядів на середину кімнати. Момоко аж подалася вперед, стежачи за тим, як вони, кожен по-своєму, виходять на татамі, піднімаються по східцях й одержують подарунок.

Що ж до дружини Кііціро, Хіси, то вона, не перша особа на святі, сиділа непорушно, як скульптура, втупившись перед собою і задерши голову так, що знизу не було видно її зачіски, схожої на пагорб, а тому прозваної «висота 203»[35]. Їй, одягнутій у чорне кімоно з сірими гербами й підперезаній вишиваним обі, з довгим золотим ланцюжком на грудях, сповнилося п'ятдесят, та від свого чоловіка, що гордо вручав подарунки, вона здавалася набагато старшою. На її обличчі, довшому, ніж у Рюко, із запалими щоками, благородно випинався орлиний ніс. Але з цього постарілого непривітного обличчя важко було визначити, якою Хіса була замолоду. В ній виявлялася якась безлиця врочистість і старомодна шляхетність, зміцніла за роки загальної поваги до сім'ї Ніре. Як і чоловік, вона походила з родовитої сім'ї спадкового старости в Ціцібу, що, однак, на противагу Кііціровій ще й досі процвітала. «Коли дивлюся на пані господиню, то згадую їхнього шановного батечка», — хвалив її знайомий комерсант. І справді, в її вдачі, млявій і незворушній, не лишилося й крихти молодечого запалу і снаги. З її обличчя годі було вгадати, що в неї на душі — сердиться вона чи радіє? До того ж вона здебільшого мовчала.

Та невже Хіса задовольнялася тим, що грілася в промінні своєї родовитості? Аж ніяк! Навіть більше: саме завдяки їй виросла теперішня лікарня Ніре. Ніхто не знав, як вони з Кііціро, чи то пак з Дзінсаку, зустрілися й одружились. Одне лише напевно можна сказати: без її батьків Кііціро не мав би лікарні. А втім, хіба не його заслуга, що пізніше в Хонґо він став найпершим лікарем? Безперечно, його. Та поза сумнівом, що без непомітної Хіси лікарні не було б. Спочатку доводилося сутужно, бо схильний до зовнішньої пишноти Кііціро дозволяв собі викидати гроші і в невеликій клініці прихистив не одного нахлібника — сьосея. За витратами стежила Хіса: навіть за тим, скільки соєвої підливи йде сьосеям до маринованих овочів. Підливу розчиняла водою, присолювала. Одним словом, ніщо не уникало її пильного ока. А скільки додавалося клопоту, коли Кііціро вирушав у закордонну подорож! Хто, як не вона, оберігав честь лікарні, хто наглядав за лікарями, а потім передав заклад у чоловікові руки в незмінному стані? Свідчення тому — густі зморшки, неглибокі, а тому й малопомітні на її білому обличчі.

І лише тепер, коли лікарня досягла розквіту, забезпечила собі добру славу — про що Кііціро і не мріяв, — турбот у Хіси трохи поменшало.

А все-таки, навіть заховавшись у покоях, як за лаштунками, вона керувала лікарнею. Наділений безмежною уявою Кііціро завжди носився з новими задумами, які потребували нових витрат. Хіса ставила ті задуми на реальний ґрунт. А тому хто, як заступник, знав це, побоювався не Кііціро, а скоріше Хіси. Щотижня Хідекіці відносив у «покої» фінансовий звіт, написаний тремтячими руками бухгалтера Оісі. Кііціро його майже не дивився, зате дружина переглядала уважно. Про це ніхто в лікарні не здогадувався, бо Хіса ніколи не показувала цього і за мовчазністю ховала свої почуття. А проте і з правил бувають винятки: одна покоївка чула, як господар з господинею сварилися. Певно, причиною були Кііцірові зальоти. Тоді директор начебто збентежився і тільки лагідно втихомирював дружину: «Хіса, твоя правда. Кажу тобі — твоя правда. Ти до всього метка. Якби не твоя ощадливість, не бути цій лікарні. Так, так, завдяки тобі ми її збудували. В усьому твоя заслуга».

Що ж до «преміальної церемонії», то всю цю клопітну процедуру визначав не директор, а його дружина; Кііціро тільки гордо вручав дарунки. Зате Хіса вирішувала, чого накупити й чим кого нагороджувати. А з нагоди п'ятнадцятої річниці старим працівникам треба було належно віддячити. Зваживши, що торішні вибори забрали купу грошей, Хіса постановила чоловікам десятьом подарувати кімоно. Останнім часом її тривожило різке підвищення цін: не тільки рис, а все подорожчало вдвічі. Що не кажіть, а нелегко тримати на своїх плечах лікарню! Хоч те мало хто помічав, її дратувало Кііцірове захоплення політикою, бо навіщо йому стромляти туди носа? Як на неї, політика — марне витрачання грошей. На це Кііціро спокійно, як своїм опонентам, казав: «Розумієш, витрачені гроші неодмінно вернуться. Так чи інакше, а вернуться». Та Хісу не так легко було переконати. Скажімо, останнім часом Кііціро опосіла думка заснувати в Сіндзьо фірму, яка б взялася за перебудову сільського господарства на фермерський лад, як на острові Хоккайдо. Під знаком цього задуму він добивався перемоги на виборах. Та як на досвідчену і розважливу дружину, така затія — чисте марнотратство: фірма, мовляв, поглине силу грошей, а зиску — кіт наплаче.

— Ісуке Мацубара-доно! — пролунав голос Сейундо.

У голові Хіси майнуло, що й цьому неохайному Ісуке — хоч вона майже не виходила з «покоїв», та всіх знала в обличчя і на ім'я — слід би справити пристойне хаорі й хакама, та в очах, що тої ж миті втупилися поперед себе, нічого не відбилося.

Радощам Момоко та Йонекуні не було меж: цей дідок, завжди вимазаний, як сажотрус, тепер поважно стояв у вилинялій одежині. На обличчі, руках та ногах — і сліду сажі. Насуплений Ісуке вибрався на сцену й жадібно обіруч схопив велику коробку. А коли сходив униз, то заплутався в хакама й заточився.

— Нао Сімода-доно! — виголосив Сейундо, і діти мало не заплескали в долоні. З'явилася люба їм няня, людина, рідніша за батьків — тим більше в сім'ї Ніре, де дітей і батьків розділяла невидима стіна, лагідна й повна бабуся Сімода. Виходило негаразд: їй би сидіти зараз серед дітей, яких вона виплекала й виростила. Та «преміальна церемонія» — не звичайна собі урочистість, а тому Кііціро вимагав дотримання всіх приписів: навіть власному батькові він не зробив би тут винятку. Коли няня з глибоким поклоном узяла з директорових рук запаковане в коробку кімоно й на знак вдячності підняла його до чола, на похнюпленому, ніби втомленому обличчі Сейко сяйнула щира, радісна усмішка. Зате старша сестра Рюко, що сиділа поруч, як і мати, була незворушною. Вона, певно, не мала нічого проти няні, та понад усякі почуття цінувала батькові звички, засади й ідеали. Якщо директорове прагнення показати себе йшло від його вдачі й було трохи смішне, то її наслідування відзначалося чисто формальним і неухильним дотриманням певного ритуалу. Мовляв, якщо батько хоче врочистої церемонії, то цього треба якнайсуворіше добиватися.

Рюко тримала на колінах трирічного Сюніці. Однією з причин, чому вона прибрала такого неприступного вигляду, було те, що вона намагалася вгамувати непосидющого Сюніці (той уже давно невдоволено дриґав ногами). І не дивно, адже на нього нап'яли тісне кімоно з гербами, до того ж мати щосили тиснула його до себе. Хоч-не-хоч, а йому, першому синові Рюко, спадкоємиці цієї лікарні, слід гідно поводитися на такій врочистості. Цього прагнув Кііціро, і для Рюко це стало законом. А тому вона шепотіла цій нерозумній дитині щось наче погрози. Коли хлоп'я таки сповзло з колін, вона, нібито стежачи за церемонією, спересердя вщипнула його за литку. Бідолашне маля заскімлило, але не заплакало, бо знало, що іноді мати може бути жорстокою.

А Тецукіці — батько Сюніці й чоловік Рюко, — не помічаючи нічого, втративши цікавість до тестя, захопленого церемонією, звів насуплений погляд на стелю. На його обличчі, в усій постаті було щось від майбутнього власника лікарні. Хоч замолоду в сім'ї Ніре йому прищепили свої звички, та все одно він не позбувся простоти, яку можна було назвати і щирістю, і простодушністю, що межувала з наївністю селюка. Це враження ставало сильнішим, що довше Тецукіці сидів біля своєї дружини. Наскільки Рюко вболівала за родинні традиції, настільки Тецукіці поринув у науку. Тільки в цьому розумінні вони були чимось схожі одне на одного. Що ж до їхнього сімейного життя, то йому було далеко до повної злагоди.

На церемонії, що на ній мусив бути навіть трирічний малюк, з родини Ніре бракувало тільки двох: старшого Кііцірового сина Осю, що вчився в середній школі вищого ступеня в Сендаї, і Тацудзі, якого навряд чи можна назвати членом сім'ї, хоча його й вважали названим сином Кііціро. Того Тацудзі хотіли привести на свято, але він вирвався з рук і, певно, заховався на складі серед матраців.

Той Тацудзі був дивом природи, витівкою творця всього сущого, що зробив з нього здорованя, який у шостому класі початкової школи досяг зросту шість сяку й один сун[36]. Хлопець народився в сім'ї вугляра серед гір недалеко від Кііцірового села. До Кііціро дійшла чутка, що той хлопчина — великий ненажера, якого бідний батько не може прогодувати. Директор тут же пообіцяв зробити Тацудзі названим сином і забрати в Токіо. Тацудзі приїхав у столицю з батьком, який після триденних оглядин міста, скориставшись тим, що син-здоровань заснув, тишком-нишком подався в Ямаґату. Зоставшись без батька, Тацудзі невтішно плакав. Ще довго в лікарні й поза нею згадували той плач, що скидався на лев'яче рикання.

Кііціро надумав зробити з Тацудзі борця «сумо». Для цього він запросив у гості свого знайомого — старшого борця Деваноумі, що навіз хлопцеві подарунків, а потім заманив його на тренування і щедро напихав їжею. Так повторювалося кілька разів. Та коли Кііціро спитав хлопця, чи подобається йому боротьба й чи не хотів би він стати борцем, Тацудзі заперечливо похитав своєю пухкою фізіономією. Хлопця записали в п'ятий клас початкової школи в Аояма (не тієї, яку відвідувала Момоко), бо, як він сам несміливо признавався, мріяв стати лікарем. Наскільки хлопець взяв зростом, настільки ж був несміливий, тож і нелегко було видобути з нього хоч слово або розворушити. Та коли його вмовляли стати борцем, він відразу заперечував. Ніхто не міг збагнути, що в нього на думці. Одне тільки певне: хлопець соромився своєї дебелості. Перед гістьми Кііціро часто похвалявся: «Знаєш, у мене найзнаменитіші названі сини: один узяв розумом, другий — зростом». Директор охоче показав би Тацудзі приятелям, але таке не часто вдавалося. От і сьогодні. Хоч як Тацудзі вмовляли, на урочистість він не прийшов, а привести його силоміць не посміли. Бо коли Тацудзі плакав, то так, що чула вся околиця, хоча звичайно говорив тихо, майже нечутно, незважаючи на свою фізичну силу.

Тим часом церемонія тривала. Вже відзначили ветеранів з п'ятнадцятирічним стажем, виявили ласку й іншим, хто її заслужив, і нарешті перейшли до тих, хто щороку діставав рушника, а сьогодні мав одержати в паперовій коробці ґета з павлонії. Таких набралося чимало, отож церемонії не було видно кінця.

— Кіціґоро Танака-доно!

— Дзьосаку Сато-доно!

— Маса Наміяма-доно!

Як і слід було сподіватися, Сейундо почав захрипати. Та заступник, так само з гідністю, подавав і подавав директорові коробки. Захоплений церемонією Кііціро дедалі поважніше вручав подарунки, гордо випнувши груди, приймав слова подяки і з великодушним усміхом проводжав обдарованих зі сцени. А тим часом його пальці погладжували дбайливо закручені кайзерівські вуса. За мить кивком голови Кііціро давав знак викликати наступного. Сейундо відкашлювався і гучно читав:

— Садако Токуї-доно!

Здавалось, церемонії не буде кінця. Ноги в присутніх затерпли, в залі, який опалювали кілька хібаці, тягло холодком, на обличчях проглянула втома. Навіть Рюко, що мала б пильно стежити за всім, майже дрімала, втупившись перед собою. Тільки Момоко не надокучувало: вона насолоджувалась голосом Сейундо і міркувала, що, коли часом він занедужав, його мав би замінити Біллікен; її розважало, як нагороджені виходять на сцену, вдячно кланяються директорові. Водночас не спускала очей з молодшого брата, що знуджено совався на стільці й іноді кахикав.

Раптом він захлинувся кашлем, а в залі покотився легкий смішок.

— Чого ще тобі? — Момоко смикнула брата, побачила, як з гурту стрімко виходить старий сторож Тойобе, такий же неохайний, як і Ісуке. Його викликали раз, удруге, і аж на третій раз він второпав, що йдеться про нього. Він квапливо розштовхав людей і з останнього ряду пробився на середину. І так поспішав, що аж розгубився: куди йти? Очі його забігали по залу. Ще мить — і він кинувся б у протилежний бік, але схаменувся і помчав до східців. Того, як клишоногий Тойобе, наче краб, подибав уперед, вистачило, щоб присутні на хвилю забули про врочистість церемонії. Залом прокотився гомін. Пирснула й Момоко, але тут же притлумила сміх, ущипнувши себе за ногу.

А збентежений Тойобе, лунко тупцяючи, піднявся на сцену і потягся до подарунка раніше, ніж заступник передав його директорові. Кііціро сприйняв це спокійно — кивнув головою, немов промовляв: «Спасибі! Спасибі!», і вручив премію. Та Тойобе мало не вихопив коробку з його рук і, забувши подякувати, прожогом кинувся зі сцени, аж зарипіли східці.

Момоко ледве стримувалася. Вона вміла і плакати і сміятися. Плакала, як лялька, рясними сльозами, нечутно. А сміялася нестримно, хапаючись за живіт. Момоко насилу приборкала сміх: її обличчя скривилося, горло звело, і з грудей вихопився моторошний звук, як у людини в передсмертних корчах або під час жорстоких катувань.

— Момо-сама! — дорікнула їй Сейко.

Але й вона, що мала би бути найбільш урівноваженою, помітивши, як Момоко тамує сміх, опустила голову і дрібно затрусилася. Та відразу схаменулася й підвела голову, прибравши поважного вигляду, бо поруч погрозливо заворушилася Рюко, що мала славу рішучої представниці кращої половини сім'ї Ніре, сумлінна спільниця батька в різних урочистостях. Той рух ніби застерігав, не раз стримував Сейко від нерозважного кроку й нагадував: «Будь і ти такою, як Рюко!».

Рюко стрепенулася, недавня дрімотлива втома розвіялась. Священна церемонія під загрозою! Річ не в тому, як поводився дідок-сторож. І не в тому, сміються такі, як невихована Момоко, чи ні. Важливе інше: свято мусить бути урочистим, якщо батько так хоче. Це було її єдиним бажанням. І це бажання зробило її обличчя ще суворішим і холоднішим. Міцніше притиснувши до себе сина, що принишк, відчувши материн настрій, Рюко суворо, майже недобре глянула на зал, в якому затихала остання хвиля пожвавлення.

Розділ третій

— Е, ні, ні, саке я не п'ю. А ви… ти, Курода-кун[37], і ти, Міхіра, на мене не дивіться… Я, знаєте, волію «бордо». Яка милозвучна назва! Воно мені найбільше смакує, — сказав Кііціро й налив собі в склянку напою, що не мав нічого спільного з вином. То було популярне тоді червоне ситро. Крізь прозору склянку було видно, як спливають бульбашки вуглекислого газу. Кііціро пив ситро з насолодою: половину одним духом, а тоді маленькими ковтками. Стороння людина і не подумала б, що директор полюбляє просту газовану воду.

Господар приймав гостей у «кораловій кімнаті», що містилася якраз над «покоями». Поряд була «кімната почесного гостя». Таку назву запропонував (ні, придумав!) сам директор, хоча це була звичайнісінька вітальня в європейському стилі. До неї Кііціро запрошував гостей, що навідувалися в політичних справах, хоча то й не були видатні політичні діячі — депутат від провінції не міг з такими знатися. Якщо ж приїжджав хтось із префектури Ямаґата, — а то були часи, коли люди приходили зі скаргами, бо досить було навіть такому депутатові, як Кііціро, шепнути на вухо міністрові внутрішніх справ, і губернатора усували з посади, — директор, щоб його вразити, поселяв гостя у «кораловій кімнаті».

«Коралова кімната», на дванадцять татамі, зроблена в японському стилі (стеля з прямокутним орнаментом, вкрита чорним лаком, віялоподібні вікна з ажурним зображенням китайського фенікса, будзенські татамі з корейською облямівкою), але з європейською терасою за стіною, якнайкраще виражала директорові пристрасть до показної пишноти. І називали її так тому, що токонома[38] в ній була інкрустована коралом, який насправді був лише його підробкою. А проте Кііціро не соромився пояснювати гостям: «Корали — моя слабість. Я велів оправити ними цю кімнату, тому її називають «кораловою». Увагу гостей привертали й подвійні полички в токонома, під ними кілька різних шафок, заставлених голландською керамікою, французьким срібним посудом, що їх навіз із-за кордону Кііціро. Та найбільше серед них було предметів німецького виробництва. В Німеччині директор пробув понад два роки, і та країна стала йому наймилішою. В шафках були й чудернацькі речі — від ножів і ножиць до манікюрних кусачок і щипців. Мабуть, ніде більше такі предмети не вважали оздобою. У покоях впадало в очі придбане в Німеччині двоспальне ліжко. Дивлячись на цю обстановку, гість мимоволі запитував себе: навіщо Кііціро їздив за кордон — вчитися чи щоб навезти товарів?

Над поличками в токонома висів портрет Імператора. І хоч Кііціро не схилявся перед ним, та, коли приїжджав гість з провінції, не забував похвалитися:

— Цей портрет я одержав особисто від Його Величності.

Приголомшений гість, якого Ніітіро оселяв у «кораловій кімнаті», після цього не міг заснути.

У будень ця кімната стояла порожня. Тільки рідко коли після «преміальної церемонії» або в перший день Нового року тут збиралася вся родина Ніре.

От і зараз після довгої «преміальної церемонії» Кііціро влаштував у «кораловій кімнаті» сімейний бенкет, точніше — скромну учту, на якій було лише кілька гостей.

Один із них — Курода, професор лікарні при університеті Кейо, що з ним Кііціро жив у пансіоні, коли стажувався в Берлінському університеті. Його ім'я прикрашало вивіску перед лікарнею Ніре, хоча як лікар він не мав тут жодних обов'язків: охочий до зовнішнього блиску Кііціро прагнув хоч про людське око мати в себе професора. Другим був лисий Токутаро Аокі, старший брат Хіси, що його діти прозвали «дядьком із Ціцібу». І, нарешті, третій — Дзьокіці Міхіра, який учора вперше прибув у столицю з префектури Ямаґата. Кругловидий, засмаглий щиросердий молодик з густими бровами й повними губами, він дудлив саке і гучним голосом із сильною провінційною вимовою потішав Момоко та Йонекуні, що сиділи збоку. То був молодший брат Тецукіці.

— Е-е, Момо-цян, ти, кажуть, велика рюмса? Тих, що дзюрять у ліжко, я називаю дзюрками, а ти, виходить, рюмса, — червоний, мов рак, він так зареготав, що на столі аж задеренчали тарілки.

А ще недавно він сидів, ніби води в рот набрав. Та воно й не дивно, адже це вперше в житті він прибув на вокзал Уено, вперше побачив дивовижну лікарню, родину, де старший брат був зятем, вперше сидів на «преміальній церемонії» і, нарешті, вперше опинився в «кораловій кімнаті», схожій на королівські палати.

Його Кііціро запросив недарма. Багато років по тому, як старший брат перебрався в Токіо, Дзьокіці став зятем власника готелю «Такамацуя» в містечку Камінояма, який недавно, після смерті тестя, перейшов у його руки. Власник готелю в невеличкому містечку — неабияке цабе, тож не дивно, що Кііціро міркував собі так: «Молодший брат Тецукіці стане мені в пригоді на наступних виборах».

Дзьокіці, видно, любив випити, а коли напивався, то забував про скромність. Щирий, але й неотесаний, він, певно, вважав, що в розкішній кімнаті такої знаменитої лікарні й при такій закусці просто гріх не пити.

Коли його запитали, скільки він може випити, Дзьокіці, облизуючи товсті губи, відповів:

— З хлібом і сіллю один сьо[39]. А з такою смачною закускою, як оця, — два, а то й три — Дзьокіці висушив чарку, невдоволено цмокнув, мовляв, можна було б і більше випити, і докінчив: — Я переважу брата тільки в цьому. І не тому, що я такий вдався, а тому, що брат узяв розумом. Тут я з ним не зрівняюсь. Він же вундеркінд! А от саке пити не вміє.

Звісно, всі дивилися на Дзьокіці; лише Рюко ніби нічого не помічала. Вона ніяк не могла збагнути, як у цій розкішній кімнаті опинився такий неотеса? Та вона й не хотіла збагнути, просто зневажала його. А неговірка Хіса, як завжди, була незворушна, ніби й не чула, як просторікує захмелілий Дзьокіці. Лише вибирала м'які шматки їжі й поволі підносила до рота.

Тецукіці, якого молодший брат мав за щасливчика — мовляв, вибрався з глушини, взяв Кііцірову дочку-аристократку за дружину та ще й у майбутньому стане директором лікарні, — той Тецукіці почував себе розгубленим і самотнім. Ще недавно на «преміальній церемонії» він хоч сина міг бачити, тож і на душі було легше. Тецукіці вважав тестя своїм благодійником, та дедалі глибше усвідомлював, що вони різної вдачі, що й сама лікарня не тішить його. І лише тоді, коли трирічний син рюмсав, дряпав пальцями сьодзі або малював на папірцях все, що спадало на думку, Тецукіці давав волю почуттям. Щиро кажучи, Рюко не була йому другом. А якихось чотири роки тому, коли вона стала його дружиною, Тецукіці був схвильований. Рюко стояла на сходинку вище за нього, адже вона закінчила столичну гімназію «Ґакусюін». Але тепер, бачачи, як холодно й байдуже вона ставиться до його рідного брата, що невимушено теревенив своїм тохокським діалектом, Тецукіці відчув, що вона йому зовсім чужа, незнайома, а не дружина, з якою він живе під одним дахом. Таки правда, ніщо їх не ріднило. Рюко була слухняним знаряддям, яким орудувала Кііцірова манія блиснути перед людьми й непомітна з першого погляду воля, успадкована Хісою від своїх предків. Хоч би Сюніці був тут! Принаймні в жилах цього малюка тече його кров. Недавно Кііціро взяв на руки свого першого внука й, ніби звертаючись до своїх виборців, ніжно промовив:

— Ого, важкенький! Молодець!

Сина забрала з-за столу няня Сімода, щоб не заважав. Важко сказати, любив Кііціро свого внука чи ні. В усякому разі, милувався його простодушністю й не забував похвалити.

А як ставилася до нього Хіса, й зовсім неможливо збагнути: вона до нього й не підходила. В інших — як у людей: дід і баба не натішаться внуком; а от у родині Ніре дід лише зрідка похвалить внука, а бабі наче й нема до нього ніякого діла. Та хіба ж це сім'я? По собі Тецукіці знав, що діти не знають у цьому домі й крихти тепла. То була не родина, а бозна-що. Та годі про це! Не варто думати про таке на святковому обіді. Відігнавши ці думки, Тецукіці потягнувся до чарки з охололим саке.

Йому так хотілося щиро поговорити з братом. Прислухаючись до рідного діалекту, що ним розмовляв брат, Тецукіці й сам прагнув поринути в його дивовижну стихію. Після смерті матері Тецукіці жодного разу не навідувався в рідні краї. Та становище зобов'язувало — треба було поступитися особистим бажанням заради урочистої річниці. Це він розумів. Що не кажіть, а вже понад двадцять років, як він покинув глухе село в префектурі Ямаґата й оселився в Токіо.

Тецукіці народився в селі, сусідньому з Кііціровим, у досить заможній родині. За тих часів був звичай віддавати другого і третього сина в прийми. Бо виділити їх окремо означало розорити сім'ю найстаршого сина. Та Тецукіці несподівано пощастило: його забрав до себе Кііціро, що вибився в люди й мав у Токіо власну лікарську практику. До нього докотилася чутка про здібного хлопця, що такого другого в навколишніх селах ще не було. Тецукіці приїхав у Токіо з батьком, влаштувався в середню школу. Тоді, двадцять восьмого року Мейдзі[40], йому сповнилось п'ятнадцять. Однак цього було не досить для щасливого майбутнього, бо слова «названий син» в устах Кііціро могли бути простою люб'язністю, що ні до чого не зобов'язували. Зрештою, вундеркінд із глухого села в Тохоку серед столичних учнів міг виявитися посередністю. На ту пору, коли Тецукіці віддали у прийми, в сім'ї Ніре була одна дочка — Рюко; лише згодом народився Осю, старший син. Становище приймака було досить непевним, та житейські справи мало його тривожили. Тецукіці знав одне: наполегливо вчитися, як тільки здатні жителі провінції Тохоку. При тьмяному світлі лампи, коли інші сьосеї зачитувалися книжками для юнацтва з «Бібліотеки Тацікави», жували смажену картоплю або розводилися про дівчат з Йосівари[41], він копався в словниках або переписував математичні формули.

Захоплений одним — вчитися, забувши про себе, він, цей учень середньої школи, писав тоді старшому братові, який пізніше загинув під час російсько-японської війни:

«Річні іспити, на превеликий сором, склав украй погано. Серед двохсот екзаменованих посів лише одинадцяте місце. Спочатку був на другому, потім на четвертому і ось опинився аж на одинадцятому. Та годі нарікати й гнівити богів! Хай там що, а від свого я не відступлюся».

Або ще:

«Я живий і здоровий. Велике щастя, що в лікарні є кімната, де можу віддаватися тільки навчанню, а нічого більше не робити. Про майбутнє говорити ще рано. Бо невідомо, як те, що я, названий син, поринув у світ науки й при світлі лампи наполегливо працюю до пізньої ночі, матиме вплив на мою долю. Зараз головне — вчитися, а що мені готує майбутнє, того не знаю. Я дуже вдячний названим батькам за те, що приділяють мені багато уваги й підганяють до науки».

Дивлячись на медицину крізь призму досвіду, набутого в клініці Ніре, що користувалася цілковитим довір'ям пацієнтів, Тецукіці відчув її велич і власну готовність присвятити їй своє життя до останнього подиху. Скажімо, серед ночі приносять дитину, що б'ється в конвульсіях. Кііціро накидав на плечі халат і приходив на допомогу, і незабаром безживне маля починало дихати й голосно кричати. Зворушена мати плакала від радості, не знаючи, як дякувати рятівникові. Спочатку до Кііціро зверталися в найрізноманітніших випадках. Приміром, приводили дитину, якій щось застряло в горлі і якій нічим не могли зарадити інші лікарі. Кііціро брав якийсь чудернацький інструмент — кістяну паличку із загнутим кінцем — і за мить витягував чужорідне тіло з горла бідолашної дитини. Після того Тецукіці вже не дивувався, коли Кііціро хвалився матері тієї дитини: «Це я винайшов такий інструмент, іншого такого немає в усій Японії. Я вам кажу — мене всі знають. Я — авторитет у медицині. Вам пощастило, що ви попали до мене». Захоплений вмінням названого батька, зачарований медициною, Тецукіці здобував знання: успішно закінчив середню школу вищого ступеня і вступив на медичний факультет Токійського Імперського університету, де так сумлінно вчився, що міг не соромитися давньої слави вундеркінда. Задоволений Кііціро раз у раз повторював: «Тецукіці, ти молодець! Я тобі подарую за це золотого годинника». Та обіцянка — цяцянка: на той час Тецукіці мав би одержати аж п'ять годинників, а не дістав жодного. Та годі про це! Минав час — Кііціро встиг двічі побувати за кордоном, збудувати велику лікарню в Аояма і вже готувався стати депутатом парламенту, — і Тецукіці перестав дивитися на названого батька тільки захопленими очима. Він і далі йому корився — обрав своїм фахом психіатрію, поглиблював теоретичні знання, допомагав у клініці. Та його, молодого фахівця, іноді вражало, як Кііціро обстежує пацієнтів. Не можна сказати, що йому бракувало вправності. Навпаки, Кііціро був досвідченим лікарем. Але навіщо ця солодка велемовність? Як і при звичайних хворобах, Кііціро прикладав стетоскопа до голови пацієнтів з порушеною психікою, наче хотів перевірити роботу серця і легенів, а тоді самовпевнено заявляв:

— Слухай, а у тебе погано з мозком. Далебі, погано. Пий мої ліки, бо вони найкращі в усій Японії.

Траплялося й не таке. Директор підсував на чоло отоларингологічне дзеркальце, заглядав у вухо пацієнтові, а потім виголошував:

— Ого, та в тебе запалення мозку! Добре видно, як він починає загнивати. Треба лягати в лікарню. Покладися на мене, і я тебе вилікую. Я ж великий спеціаліст, доктор медицини.

При ранньому слабоумстві, як і при інших психічних захворюваннях, пацієнт не усвідомлює свого справжнього стану, а тому й недоречно просвіщати його медициною. Іноді краще вдатися до психотерапії — не казати пацієнтові правди і змусити його повірити лікареві. Та Кііціро користувався цим методом для лікування всіх підряд: від недоумкуватої старої селянки до інтелігентного вчителя, від простої недуги — до виснаження нервової системи. І що дивно: завжди добивався свого. Пацієнти вірили не точному діагнозу, не правильним теоріям, а цьому приземкуватому чоловічку з кайзерівськими вусами. І швидко одужували. Незбагненною людиною був той Кііціро.

Тецукіці завжди вважав його диваком. Він уже не міг, як раніше, схилятися перед ним, але й не міг зневажати. У Кііціро було стільки завзяття! Хіба погано, що він прихильник усього нового? Нові ліки та інструменти найперше застосовували у лікарні Ніре. Чи не вперше в Японії Кііціро лікував діатермією. А радонова ванна? Як на Тецукіці, то про утворення радону в покручених трубках ванни не могло бути й мови, тим паче безпідставним було твердження про його лікувальні властивості. А проте Кііціро гордо заявляв пацієнтові: «Полежи в моїй радоновій ванні, і головний біль як рукою зніме».

Хоч би що думав Тецукіці про нього, а директор пильно стежив за його зростанням. І коли пересвідчився, що з Тецукіці вийде не звичайний собі лікар, вирішив видати за нього старшу дочку Рюко. Спричинилось до цього й те, що старший син Осю був замолодий для роботи в лікарні і не відзначався здібностями. Отож, поволі звикнувши до думки, що Тецукіці стане його спадкоємцем, Кііціро якось сказав:

— Слухай, Тецукіці, твоє ім'я відгонить провінцією. Ти б краще назвався Тецуйосі[42].

Заперечувати не випадало, оскільки наказ виходив від директора, який сам зрікся колишнього імені й прізвища. Через заступника в лікарні оголосили, що віднині Тецукіці-сенсея слід звати Тецуйосі-сенсеєм. Та багаторічної звички нелегко позбутися. Люди однаково називали «Тецукіці-сенсей». Тоді за порадою дружини Кііціро звелів величати Тецукіці «молодим сенсеєм». Нове звертання начебто прищепилося, але сам Тецукіці його не терпів. Адже був уже немолодий. Чотири роки тому, коли він одружився з Рюко, йому було тридцять три. А тепер, у тридцять сім років, він ще не був доктором медицини. Бо Кііцірове захоплення політикою змушувало Тецукіці більше уваги приділяти лікарні й не полишало часу для наукової роботи. Крім того, як сумлінного дослідника, його не задовольняла абияка дисертація.

— Тецукіці, ти — молодчага! Я пошлю тебе за кордон, — часто казав Кііціро. Але так само, як і з золотим годинником, обіцянка про закордонну подорож повисла в повітрі. До того ж невдовзі вибухла Перша світова війна. А Тецукіці так кортіло кинути дрібні поточні справи й зайнятися науковими дослідженнями в Німеччині, батьківщині сучасної психіатрії. Правда, на той час його вже обвінчали з молодшою на дванадцять років Рюко, яку він доглядав ще малою. Неістотно, став після того Тецукіці щасливішим чи ні; важливе інше — його становище в лікарні зміцніло, як ніколи. Що ж до Рюко, то одруження з Тецукіці, людиною досить-таки звичайної зовнішності, навряд чи дуже втішило її. Та, звикла коритися, хай навіть недалекоглядній і обмеженій меті, вона й слова не сказала проти батька. Бо Кііціро раз у раз повторював: «А ви знаєте, в мене найздібніший у Японії названий син». Можливо, Рюко повелася б по-іншому, якби її сватали за «найбільшого в Японії чоловіка».

Саме тоді в «кораловій кімнаті» про цього здорованя зайшла мова.

— То як у тебе з Тацудзі? — поцікавився Курода, що, як і господар, був завзятим уболівальником боротьби «сумо».

— Ти розумієш, він страшенно сором'язливий, — відповів Кііціро, сьорбаючи свій улюблений суп. Він узагалі майже не їв нічого твердого, а тільки пив своє так зване «бордо» і смакував супом. Будь-яку рідку страву називав «супом», а тому всі в родині Ніре вживали це слово. Кііціро вже впорався з трьома чашками супу, а рису з овочами не торкався. Ще недавно напоумляв малих дітей, як треба їсти суп по-закордонному, а зараз сам бозна-чому плямкав губами так, що аж ляскіт ішов навколо, а бризки супу лягали на кінчики його пещених вусів, якими так пишався. Та попри це він знову взявся до свого улюбленого червоного солодкого напою і провадив далі: — А скільки мороки було зі школою! Навіть парти для нього не знайшлося. Довелось замовляти самому.

— Отже, борцем не хоче бути? — спитав Курода.

— Мріє будь-що лікарем стати. І це при такому зрості. Навіть не уявляю, що було б, якби він став лікарем. Та від нього пацієнти порозбігалися б зі страху.

Присутні засміялися.

— Бачте, він починає розуміти, що йому важко жити серед звичайних людей. — Кііціро задоволено кивнув головою — мовляв, він усе передбачив і не схибив, — посмикуючи кінчик вуса, замочений супом.

— То ти ще можеш стати і батьком чемпіона? — докинув Курода.

Кііцірове обличчя просяяло — мовляв, якби ж то! — і присутні захихотіли. Тільки Рюко насилу спромоглася на усмішку, бо їй було неприємно, що ці люди, бува, можуть подумати, ніби цей одоробло Тацудзі доводиться їй молодшим братом.

— А того Тацудзі… Ісуке любить, як рідного сина… — тихо, ледь розтуляючи губи, промовила Хіса, що досі мовчала. Хоч на її обличчі годі було щось прочитати, та до розмови вона прислухалася.

— Ісуке — наш лікарняний кухар. Ніхто в Японії не зварить такого смачного рису, як він… Їж, Міхіра, скільки влізе, це він приготував.

Любитель «бордо» й супу, Кііціро підсував усе нові страви ненажерливому Дзьокіці. На обід, та ще й в «кораловій кімнаті», можна було сподіватися найвишуканіших страв. Та де там! Серед нашвидку приготованого служницями в покоях, а не в лікарняній кухні, — різноманітного й показово щедрого — найбільше було консервованих продуктів. Та селюкові Дзьокіці й вони здавалися заморськими ласощами. Кііціро добре розумів його і тому пригощав:

— Міхіра, скуштуй-но цього. Солонинка, американська.

— Он як! Тоді не відмовлюся. — Дзьокіці поклав собі на тарілку кружечки солонини й залив їх соусом.

— А вам, Момоко та Йонекуні, дати ще «бордо»? — Задоволений Кііціро не забув і малих.

Момоко хвилювало, переповнювало гордощами те, що вона сидить серед дорослих у «кораловій кімнаті», куди її рідко допускали. Старші сестри мали право обідати з батьками в «покоях», а Момоко та Йонекуні були позбавлені цього привілею. Якщо перших можна було назвати дітьми з «покоїв», то цих — дітьми з кухні. Момоко і молодший брат наче перебували в тіні, куди батько рідко заглядав, а якщо й заглядав, то з усмішкою дивувався — мовляв, невже це моя дитина? — і хвалив: «Он яка велика! Молодець!»

Момоко радо наливала ситро в склянку, милуючись, як угору піднімаються бульбашки.

— Дай я сам наллю! — хрипким, ще хворобливим голосом вимагав Йонекуні.

— Не можна! Розіллєш!

Момоко притиснула пляшку до грудей, але на вмовляння Сейко неохоче віддала її братові. Широкими, як тарілки, очима вона стежила за руками Йонекуні, побоюючись, що він от-от розіллє напій по столу.

— До речі, Осю-кун ще в Сендаї? — виблискуючи лисиною, звернувся до Кііціро Токутаро з Ціцібу.

— В нього ще іспити, — відповів голова родини Ніре.

Кііціро не покладав особливих надій на старшого сина, що мав таке вигадливе ім'я. Природа наділила Осю силою, та позбавила наполегливості — він уже двічі провалювався на іспитах. Однак Кііціро про це волів не згадувати.

— Осю здобув собі доброї слави. В ньому є жилка ватажка, він до всього беручкий. Останнім часом захопився дзюдо…

— Фехтуванням, — холодно поправила Рюко.

— Так, так, фехтуванням. У всіх міжшкільних змаганнях перемагав. Молодець! — похвалив Кііціро свого сина.

А от Рюко, немов про чужого, відверто сказала:

— Першим вродився, та на розум спізнився.

Цим вона давала зрозуміти, що старший брат нікуди не годиться і що вона, жінка, мусить його заступити. Змалку ж не раз чула, як батько розпачливо казав: «Якби ж ти, Рюко, та вродилася хлопцем!»

Коли Рюко розправилася з Осю, Токутаро з Ціцібу перевів розмову на середульшу Кііцірову дочку Сейко. «За час, поки я її не бачив, Сейко стала красунею. Якби мені трапилась така наречена, то моя лиса голова, — Токутаро погладив себе по тімені, —пішла б обертом». Бліде обличчя Сейко рожевіло, очі потупились, а присутні схвально всміхнулись — мовляв, Сейко заслужила такої похвали.

Токутаро пожартував гучно, а ще гучніше підтримав його Дзьокіці. На дружину старшого брата він дивився з боязкою повагою, зате на її молодшу сестру — із захватом, який, однак, не наважувався висловити. І лише тепер, коли саке додало йому сміливості, недорікуватий Дзьокіці дав волю язикові. На щастя, мало хто розумів його нестримний тохокський діалект, та все одно це не зменшило збентеження Сейко.

Кііціро зиркнув на неї. Невже хотів і собі похвалити доньку-красуню? Але ні, мовчав і тільки задоволено погладжував кінчик вусів. Хто знає, що його займало в такі хвилини: якісь нові задуми чи напівздійснені старі, бо на його обличчі з'являлася усмішка. Так було й сьогодні: Кііціро радів, що справу з одруженням середульшої доньки — ніхто й не здогадувався, хто ж той наречений, що напевне посприяє розквіту лікарні, — вже залагоджено. Бо так він сам вирішив.

Майбутній наречений походив з родовитої сім'ї, що з діда-прадіда давала приватних лікарів для знатних осіб. Ще й тепер їхні нащадки посідали неабияке становище в медичному світі. Хоч серед них і не було клініцистів, та породичатися з ними багато значило і для Кііціро, і для майбутнього лікарні. Той хлопець, ще студент медичного факультету, виділявся незаперечними успіхами в навчанні. Якби він походив з незаможної сім'ї, Кііціро взяв би його в прийми. А так що поробиш? А може, рано про це говорити? Адже і наречена, і наречений ще не здобули освіти. Але ні, краще нехай годинник спішить, аніж запізнюється. Тож краще поспішити і з цією справою, ніж запізнитися. Хай до одруження і далеко, але ж заручити їх можна. І незабаром. З батьками нареченого вже домовлено, залишилось тільки познайомити молодят. А зрештою, це не так і важливо.

Кііціро задоволено всміхнувся, а потім звернувся до Тецукіці, що дедалі більше соромився свого захмелілого брата:

— Тецуйосі, тобі ж доведеться їхати за кордон. Тож нехай Курода-сенсей розповість тобі про Німеччину.

Це був комплімент у бік гостя, адже про довоєнну Німеччину Кііціро міг би розповісти і сам.

Потім директор звелів служниці принести з «кімнати почесного гостя» книжку «Способи лікування неврастенії», автором якої був не хто інший, як директор «Лікарні Ніре — Імперської психіатричної лікарні», доктор медицини Кііціро Ніре. На засклених полицях шафи в «кімнаті почесного гостя» стояло кілька десятків примірників тієї книжки.

Кііціро взяв книжку і звернувся до молодого власника готелю «Такамацуя»:

— Бач, Міхіра, це написав я. Візьми на згадку.

Посоловілий Міхіра насилу прочитав назву і пробасив:

— А нащо вона мені, ця незрозуміла книженція? Я ж не якийсь там неврастенік. — Та старший брат шепнув йому щось на вухо, і Дзьокіці вже примирливо додав: — Ну, коли так, то я з вдячністю приймаю ваш дарунок. Хоч навряд чи я в ній щось розшолопаю.

Курода, який бачив це все, кашлянув, щоб не розсміятися, бо сам одержав не один такий примірник від свого приятеля Кііціро.

А книжка й справді була неабияка. Перша сторінка починалася пишною, аж надто пишною, передмовою: «Без тіла немає душі, без душі — тіла. Вони існують тільки в єдності. То невже душа — щось тільки безтілесне, а тіло — щось тільки матеріальне?» Далі було наведено цитати з творів західних і східних авторів: «Великий філософ Шопенгауер у розпачі назвав нервову систему людини «цілковито дивним органом», а просвітлений мудрець[43] порівняв її з шелестінням сосни, намальованої на картині». Потім автор книжки скаржився: «Розвиток веде за собою занепад. Минула пора марновірства й релігії, настала пора науки. Завдяки їй розкрито багато таємниць природи: проведено телеграфні лінії, в повітрі гуркотять літаки, відкрито радій і спірохету. То чому ж усе-таки що не день хиріє людська душа й тіло?». І от, щоб знайти на це відповідь, автор, мовляв, вдався до європейської і американської психіатрії, але не забув почерпнути мудрості із «Життєвих настанов» Екікена Каїбари, трактату «Оратеґама» превелебного Екаку Хакуіна, «Способів очищення духу» превелебного Кейдзана Вакó й «Методів гартування душі й тіла» Ацутане Хірати[44]. Книжка ніби переконувала: «Якщо я погана, то що ж тоді хороша книжка?».

«Справді дивна людина! — подумав Курода про Кііціро. — Навіть більше! Якщо говорити словами Шопенгауера, цілковито дивна!».

Згадавши про другу Кііцірову поїздку за кордон і пов'язаний з нею випадок, Курода втупив очі в стелю і вже не міг побороти сміху.

Курода згадав, як одержав від Кііціро листа і, хоч не мав часу, вирішив поїхати на станцію Сімбасі провести приятеля в далеку дорогу, інакше б його гризли докори сумління. Адже в надрукованому жирним шрифтом листі пишномовно повідомлялося, що такого й такого дня і місяця з Йокогамського порту на пароплаві «Канада-мару» в закордонну подорож до Америки відпливає доктор медицини Кііціро Ніре. Що, мовляв, він вважатиме за велику честь, коли його проведуть якщо не до Йокогами, то хоча б на поїзд, який відходить о такій і такій годині й хвилині зі станції Сімбасі.

Всю дорогу Курода квапив рикшу, щоб не спізнитися. Та дарма: умовлений час давно минув, а Кііціро не з'явився. Тільки згодом Курода дізнався, що приятель наплутав з отим своїм «о такій і такій годині й хвилині». А тим часом Курода нетерпляче ждав. А коли не витримав, зайшов у крамницю навпроти станції й подзвонив у лікарню, то йому відповіли, що директор з почтом вирушив дві години тому і, певно, невдовзі прибуде на станцію. Довелося чекати. Коли вже не стало терпцю, Курода виглянув на трамвайну колію: здалеку наближався натовп.

Спочатку Курода не міг нічого розібрати, та незабаром побачив транспарант, що його ніс чоловік у темно-синій робочій куртці. Великими буквами на ньому було написано: «Урочисті проводи Кііціро Ніре-сенсея в Америку». Процесію ніяк не можна було прийняти за фарс — такою вона була урочистою. За транспарантом ішло кілька чоловіків, теж у робочих куртках, за ними кілька борців «сумо»: нічим не знамениті, вони все-таки вирізнялися в натовпі своїми бритими головами. Позаду посувалися рикші: на передній сидів у сюртуку герой дня — Кііціро Ніре. Поважний, як аристократ, він наче хотів показати, що це для нього — звична, буденна справа. Його картинно піднята рука раз по раз підкручувала вуса. Слідом за рикшами поспішало чоловік двадцять у святкових хаорі й хакама; хоч і втомлені, вони з усіх сил трималися рядів. І серед них було кілька чоловіків у робочих куртках з транспарантами, трохи меншими, ніж передній. А навколо бігала дітвора, приваблена чудернацькою процесією…

«Цілковито дивна особа!» — подумав Курода і ще раз пригасив посмішку.

Тим часом на стіл подали солодке, і Кііціро знову взявся припрошати Дзьокіці:

— Їж, Міхіра, тістечка нагасакські.

— Он як! Тоді покуштую.

Діти пирхнули. Момоко так розбирав сміх, що аж скривилася, коли тамувала його в собі.

Саме тієї хвилини відсунулись сьодзі, і всередину заглянула няня Сімода. Сама не заходила, а наче когось припрошувала з коридору. І от у «кораловій кімнаті» з'явився той упертюх, невдоволений, похнюплений.

То був хлопець-здоровань з Ямаґати, названий син Кііціро. До незвичайних розмірів його тіла, очевидно, спричинився не здоровий розвиток, а порушення діяльності гіпофізу — надмірне виділення гормонів. Не викликало сумніву, що згодом він ростиме, як снігова лавина.

— О, Тацудзі! — задоволено, немов оглядаючи свій скарб, трохи недбало проказав Кііціро. — Підійди-но сюди.

Хлопчина не ворухнувся. Пошита на замовлення шкільна форма, видно, була йому вже тісна. Він зайшов у кімнату й зразу сів біля порога, втупившись у свої незграбні коліна. Його круглі щоки були надто великі, щоб здаватися по-дитячому невинними. Вгадувалося, що невдовзі і обличчя його видовжиться так само, як тіло, бо підборіддя вже випиналося.

— Тацудзі, підійди і привітайся, — спромоглася на слово неговірка Хіса. Її тихий голос часто діяв більше, ніж нестримна балаканина Кііціро.

Та хлопець і цього разу не поворухнувся. Незвичайна сором'язливість, часті насмішки зробили своє: він почав уникати людей. Заживши в рідному селі слави ненажери, Тацудзі не здогадувався, що став об'єктом директорового марнолюбства, й тому мимоволі наказував собі: «Тацудзі, не вставай! Ти занадто високий».

Тоді Кііціро підняв тарілку з тістечками й сказав:

— Тацудзі, візьми печиво.

Хлопець не відрізнявся від будь-якого шестикласника: Тацудзі мерщій підвівся і, не звертаючи ні на кого уваги, кинувся до тарілки. Всі, хто його досі не бачив, втупилися в нього — він був набагато вищим, ніж могло здаватися. Ніби оцінюючи його, Курода схрестив руки на грудях і мимохіть вигукнув: «Оце так!». Приголомшено дивилися на хлопця і Токутаро з Ціцібу, і Дзьокіці. Тільки погляд Рюко уникав його, як чогось потворного. Тацудзі взяв тарілку з Кііцірових рук і повернувся на своє місце розгублений, не знаючи, що робити з печивом. На допомогу прийшов названий батько.

— Тацудзі, ти сидів над уроками? Молодець! Можеш іти.

Тацудзі квапливо вийшов. Він жив у невеличкій закіптюженій кімнатці Ісуке поряд з лікарняною кухнею.

— Якби він погодився бути борцем, то напевно став би чемпіоном, — наче сам до себе, але голосно проказав Токутаро з Ціцібу.

Кііціро мовчки підкручував вуса — ніби тішився, що його задум успішно здійснюється.

Гості закурили — Токутаро цигарку, Дзьокіці люльку. Господар немов чекав цього: вийняв з-за пазухи срібну цигарницю й запалив цигарку із золотистим мундштуком. Курив він по-особливому: не затягувався, а лише пускав дим. Здавалося, він не курить, а роздмухує вогонь на кінчику цигарки. Кііціро був байдужий до куріння так само, як і до вина. А якщо й курив, то тільки заради компанії.

Розділ четвертий

Завершувався рік, позначений перемогою країн Антанти, підвищенням цін та іспанкою.

Двадцять восьмого грудня в лікарні Ніре пекли новорічні моці. Приїхало кілька борців, вихованців Деваноумі товкти рис, — їхні голоси лунали за кухнею біля вогнища від обіду й до пізнього вечора, коли гості, випивши наостанок по чашці саке й діставши грошову винагороду, повернулися додому.

Напередодні Нового року в лікарні влаштовували генеральне прибирання, що затягувалося до півночі, бо Кііціро любив чистоту. Того вечора при світлі електричних ламп і газових світильників порався увесь персонал, аж поки дзвін не сповістив кінець старого року.

Перший день восьмого року Тайсьо[45] почався лагідним ранком, сповненим тьмавого світла. І що дивно — немов провіщаючи невдачі тим, хто нажився на війні, вночі знялася жахлива буря. Та вдосвіта її ніби й не було.

Якщо б ви глянули на лікарню Ніре від брами (на ній уже красувалася нова вивіска: «Лікарня мозкових захворювань Ніре»), то помітили б, що перед її величним фасадом з рядами колон, а особливо перед ґанком, панувало святкове пожвавлення. Там юрмилися люди: урочисто стояла родина, медичний персонал — лікарі, медсестри, санітари — і навіть хворі. Вони проводжали директора, члена парламенту, в Імператорський палац.

Перед ганком гуркотів «форд», очікуючи, коли в нього сяде директор у циліндрі й сюртуку. Та Кііціро не квапився. Затиснувши в руці сніжно-білі рукавички, він ніби насолоджувався приємним настроєм — задоволено підкручував вуса й розсипав похвали. Йому, певно, здавалося, що він — герцог Сайон-дзі, який вирушає в Європу для мирних переговорів.

Кодзабуро Суґано, що стояв поруч, не чув землі під собою. Далекий Кііцірів родич й учень сільськогосподарської школи в Ямаґаті, він пів року тому приїхав у Токіо на запрошення директора: той мав намір збирати всіх, хто колись міг би стати йому в пригоді. Коли кілька днів тому Кііціро несподівано сказав хлопцеві: «Слухай, Суґано, на Новий рік я маю відвідати Імператорський палац і хотів би, щоб ти мене супроводив», — тому мало не відібрало мови. Сама згадка про Імператорський палац так вразила молодого стрункого провінціала, що він мимоволі подумав: «От що значить бути членом парламенту!» Минулої ночі він ніяк не міг заснути від хвилювання, а зараз нервово обсмикував рукави позиченого кімоно з гербами.

Нарешті Кііціро неквапом сів у машину, споважнілий Кодзабуро поліз за ним. Коли машина от-от мала рушити, директорів заступник Хідекіці Кацумата випростався на свій невисокий зріст, звів угору руки й незвично дзвінко вигукнув:

— Слава панові директору!

Хоч тут більше підійшов би голос власника крамниці «Сейундо». Натовп не сподівався такого, отож безладно закричав:

— Слава!.. Слава!..

Кііціро задоволено всміхався за шибкою автомобіля і злегка, щоб не зсунувся набік лискучий циліндр, кивав головою, ніби дякуючи. Захурчав мотор, але тут сталося непередбачене.

Кодзабуро мало не зойкнув, коли щось глухо вдарило по машині і тієї ж миті перед його очима, простромивши полотняний верх, з'явилися людські ноги.

То з балкона звалився пацієнт. Звичайно туди рідко кого впускали, та цього разу директор дозволив відчинити двері на розкішний балкон, бо хотів, щоб якомога більше людей бачили його від'їзд до Імператорського палацу. Отож один із них, певно, збуджений несподіваними вигуками, ненароком перехилився через кам'яне поруччя і беркицьнувся вниз. Як у комедійному фільмі, він плюхнувся на машину, що в ній директор вирядився в дорогу.

На хвилю люди сторопіли, та за мить чоловіки кинулись витягувати пацієнта, що застряг у машині. Медсестри заойкали, метнулися по інструменти й ліки, щоб подати потерпілим допомогу. Лікарі — хвалити Бога, їх тут не бракувало — поклали бідолаху, що з переляку сукав ногами, на землю і взялися обстежувати, чи він, бува, не поламав собі кісток. Заступник злякався — а що, як директора поранило? Люди хвилювались і галасували. Тільки директор був незворушний: сидів у машині, наче й нічого не сталося.

— Подайте іншу! — спокійно звелів він.

Бо як же їхати в Імператорський палац на автомобілі з дірявим верхом? Затамувавши дух, заступник передав наказ сьосеєві, і той побіг дзвонити в гараж. Тим часом повідомили, що з пацієнтом усе гаразд — в нього не виявили навіть подряпини. Лише тоді директор, киваючи головою, вийшов з машини.

Гадаєте, цей прикрий випадок, що його директор сприйняв напрочуд холоднокровно, зіпсував йому настрій? Гадаєте, його обличчя виразило невдоволення, а святкове піднесення розвіялось? Анітрохи. Він не цмокав з досади — мовляв, ославили лікарню! — нікому не докоряв, нікого не соромив. Як тільки метушня вляглася, директорове обличчя знову осяялось лагідним усміхом.

Піднесений настрій не полишив його й тоді, коли інший автомобіль, тепер уже не супроводжуваний вигуками, благополучно викотився з воріт лікарні.

— Суґано, чудовий сьогодні день! Пацієнт упав з балкона й хоч би тобі синець! Просто диво! А те, що машина трохи постраждала, — пусте. Ні, таки цей рік обіцяє бути щасливим! — повторював директор хлопцеві, що все ще не міг отямитися.

А Суґано міркував собі: «А директор — неабияка людина! Велика людина! Недарма керував такою знаменитою лікарнею і став членом парламенту». Що ближчав палац, то дужче тьохкало його серце: ще б пак, адже йому випала честь супроводжувати таку велику людину до самого Імператора!

Та біля палацу Кодзабуро чекало розчарування. Він гадав собі, що директор скаже йому пождати десь тут, а сам піде на прийом до Його Величності. Та вийшло інакше. Через міст Нідзюбасі автомобіль переїхав на територію Імператорського палацу й зупинився перед якоюсь будівлею. Директор зайшов у напнуте неподалік шатро, розписався в книзі відвідувачів, і на цьому його візит в Імператорський палац скінчився. Можна було повертатися додому. Кодзабуро почував себе ошуканим — виходить, дарма він цілу ніч не спав, а вранці тремтів від хвилювання.

Навіть найнезначніша подія залишала якийсь слід у працівників лікарні, тож і випадок з пацієнтом на Новий рік довго не сходив з вуст. Адже найголовніше в будь-якій події те, який вона знаходить у людей відгук.

От хоча б історія з плоскоголовим санітаром. Якось уранці, гризучи риб'ячу голову, він подавився кісткою. Звістка про нещастя миттю облетіла не тільки кухню, а й аптеку, клініку. А кістка, видно, застрягла добряче, бо не допомагало ні постукування по спині, ні ковтання рису, ні закляття. Троє лікарів бралися витягувати її — і не змогли. Користуючись своїм винаходом, директор дав би йому раду, але того дня його якраз не було — поїхав на якусь ділову зустріч. Тож довелося відправити санітара в спеціальну поліклініку. Риб'яча кістка дошкуляла бідоласі аж вісім годин.

Або взяти історію із щепленням. Оскільки грип не ослаб і в новому році, то схильний до нововведень директор вирішив випробувати на персоналові щойно винайдену вакцину. Наслідки були кепські: у здорових людей руки почервоніли й опухли, в кількох з'явилася гарячка. Лише з кухарем Ісуке нічого не сталося — як завжди, той вчасно встиг заховатись.

Звісно, події відбувалися не тільки в лікарні, а й поза нею. Невдовзі після Нового року Біллікен речитативом прочитав у газеті, що після смерті Хоґецу Сімамури[46] наклала на себе руки й Сумако Мацуї. «Причепурившись, мов на свято, вона повісилася на крепдешиновому поясі…» — читав Біллікен, а до його слів прислухалися і Момоко, і Сейко, якій няня Сімода в сусідній кімнаті допомагала зав'язувати обі. Сидячи перед бабусею, Сейко несхвально супила брови, та коли дізналася, що на похороні на кладовищі в Аояма був хтось із лікарні Ніре, то, вдаючи, нібито їй байдуже, захотіла чомусь почути подробиці цієї сумної історії.

Згодом почалися щорічні змагання з боротьби «сумо». Наслідуючи директора, палкого прихильника цього виду спорту, в лікарні розповідали одне одному: «Кажуть, на тренуванні Тотіґіяма вивихнув ногу». Більшість навіть ходила дивитися на змагання під шатром. Ходила туди й Сейко. На сьомий день між фіналістами — Онісікі й Отохірою — спалахнула суперечка. Сейко сама чула, як батько переконував якогось гостя: «Та ясно, як Божий день, що переміг Онісікі». Однак згодом Онісікі визнав, що вийшов за межі арени. Тоді Кііціро, попихкуючи цигаркою, спокійно заявив: «Та від самого початку було ясно, що Онісікі вийшов за межі арени. Йому просто важко признатися в цьому».

Події наздоганяли одна одну, то дивуючи, то розважаючи, то турбуючи людей. А дні збігали. Збігали тижні, місяці… Що ж лишалося в пам'яті від тих подій? Щось та лишалося, але воно схоже було на мертві букви, не здатні передати живих почуттів…

А тим часом сталася ще одна подія: директор роздав запрошення на засідання парламенту, де він мав виголосити промову. Слухали його в дерев'яній будівлі парламенту в Хібія Кодзабуро Суґано та ще кілька чоловік. Хлопець не спускав з директора очей. За досить далекою трибуною видніла невисока Кііцірова постать. Випнувши груди й підкручуючи свої кайзерівські вуса, він щось урочисто виголошував. Про що ж він говорив? Кодзабуро нічого не розібрав, бо директорів голос не долинав до нього. Хлопець навіть приклав руку до вуха. Марно. Та вже вдома він, проте, сказав: «Мені так сподобалась ваша промова!» На що директор усміхнувся і закивав головою — от, мовляв, як треба виступати! Пізніше Кодзабуро довідався, що на тому засіданні директор запропонував перенести кладовище з Аояма куди-інде, мовляв, не годиться, щоб у центрі міста пустувало стільки землі. Краще перенести його на околицю.

Та годі про директорову промову. Були й цікавіші події. Хоча б те, що здоровань Тацудзі нарешті погодився стати борцем. Того року він перейшов у середню школу, але не витерпів надмірної людської цікавості і глузувань і кинув думку стати лікарем. Нарешті збагнув, що при такому тілі йому судилася одна дорога в житті — бути борцем. Кііцірове обличчя випромінювало радість. «Тацудзі, ти — молодчага! Я тобі куплю все, що забажаєш», — запевняв він. Старий Ісуке, який прихилився до хлопця, з такої нагоди подарував йому амулет з фігуркою святого Кобо Дайсі. І Тацудзі, прихопивши свій убогий скарб, перебрався до тренера Деваноумі.

Були й інші події, серед них і заплановані. От, скажімо, Сейко познайомили з хлопцем, якого Кііціро обрав собі майбутнім зятем. З боку молодих заперечень не було. А якби й були, хто б на них зважав? Хоч родини ще офіційно не домовились, але фактично Сейко стала зарученою. Про все домовились батьки, а не діти.

На свято цвітіння хризантем Хіса справила собі незвичайне вбрання. Старомодна, вона досі обходилася аристократичною японською одежею, а оце вперше піддалася чоловіковим наполяганням і виставила себе в такому небаченому вигляді. На ній було довге плаття з відкритою шиєю, на плечах оксамитова накидка, облямована хутром, на голові крислатий капелюшок. За серпанковою вуаллю обличчя не було видно. В лікарні ще не бачили такого дива, а тому всім здавалося, ніби господиня обернулася в європейську чарівницю. Та Хісі було байдуже, що про неї думають. Вирядившись, вона статечно сіла в автомобіль, задоволений Кііціро з тростиною під пахвою зачинив дверцята, і вони поїхали.

Подій вистачало. Та коли оглянутись, то мимоволі запитуєш себе: а що ж, власне, було?.. Було і те і се… Наче й недавно директор збирався в Імператорський палац, а з балкона впав хворий, а вже знову надійшов кінець року, а з ним «преміальна церемонія», новорічні моці й прибирання. Що, власне, сталося впродовж року? Як і десять років тому, вимазаний сажею Ісуке мішав у казанах рис, таким же кривоногим залишився сторож Тойобе, так само по-чаплиному сновигав подвір'ям заступник директора. Як і раніше, молода господиня виїжджала з дому в хутряній шалі, Момоко з найменшої причини сміялася, а потім ронила великі сльози. Як і колись, часто застуджувався наймолодший Кііцірів син Йонекуні. А що ж змінилося? Нічого. Ні люди, ні лікарня. Навіть її нову назву ніхто не визнавав, називали просто: «Лікарня Ніре». На щастя, стрілка баштового годинника відставала рідко, а якщо й відставала, то її відразу переводили на п'ять хвилин вперед. Масивні колони блищали мармуром, тягнувся в небо громовідвід. Що ж усе-таки сталося? Чимало чого. В Кореї відбулися демонстрації за незалежність, у Пекіні — проти японо-китайської угоди, в Парижі підписано Версальський мирний договір. І люди думали: «Слава Богу, ще один рік минув». А от лікарня не змінилася. На щастя, ніхто не вмер, лікарня процвітала. Здавалося, вона вічно процвітатиме, вічно стоятимуть колони і башти.

Але то тільки здавалось. Люди не здатні відчути плину часу. Щомиті його нестримний потік відносить усе далі й далі окремих людей, сім'ї й цілі держави. Та люди того не помічають. Що ж, власне, сталося того року? Нічого. Тим часом наближався кінець року і з ним «преміальна церемонія», і кожен думав: що вона мені принесе? А загалом усе було, як і досі. За рік людина не постаріє, а тому здається, ніби нічого не сталося. Ні з людьми, ні з лікарнею.

Та невдовзі сталася подія, яка сколихнула лікарню: на загальних виборах у парламент десятого травня дев'ятого року Тайсьо[47] директора несподівано забалотували.

Взагалі на цей рік виборів не намічалося. Пославши названого сина на поміст перебудованого спортивного залу (тепер уже змагання не залежали від поганої погоди) з твердим наміром зробити його чемпіоном, Кііціро у чудовому настрої приймав собі гостей. А тим часом голоси, що вимагали перевиборів, подужчали. Народ сходився на мітинги, влаштовував демонстрації, валом сунув до парламенту й резиденції прем'єр-міністра. І наприкінці лютого кабінет Хари мусив розпустити парламент і призначити нові вибори.

Знову почалася передвиборча метушня, що так не подобалася Хісі. Вона ходила похмура, хоч і не виказувала своїх почуттів, зате Кііціро не приховував радості. На якийсь час гостей з префектури Ямаґата побільшало, з кімнати відпочинку полетіли листи. Якщо не рахувати потаємних турбот Хіси про витрати, то передвиборча колотнеча в лікарні на тому й скінчилася, бо поле битви поступово перемістилося в префектуру Ямаґата. Туди ж Кііціро переправив поїздом і свого «форда». З майстерно зробленим макетом лікарні, з густо напомадженими вусами й гордою усмішкою Кііціро з'явився на батьківщині. Він і миті не сумнівався, що за одним ударом покладе супротивника на лопатки. Навіть найостанніші його помічники були певні, що щастя чекати недовго. Та сталося несподіване: на виборах Кііціро з тріском провалився.

То був наслідок його надмірної впевненості, безтурботності й недбальства. Як вичитав Біллікен в одній газеті, директорові забракло завзяття «боротися за кожен голос». Веселий Кііціро об'їжджав на своєму автомобілі виборчий округ серед юрби роззяв і, покручуючи вуса, міркував: перемога забезпечена. Природно, що і його помічники послабили свої зусилля. Виявилося, що навіть вивіска на готелі в Камінояма, де була штаб-квартира, блякла й неприваблива. Можливо, до Кііцірового провалу спричинилося й те, що фірма, створена за його ініціативою для перебудови сільського господарства на фермерський лад, як на Хоккайдо, успіху не мала. Однак у провінції… Та не в цьому річ. Передусім на вибори потрібні були гроші. Ще з попередніх виборів Кііціро зажив слави заможного кандидата. Можливо, саме це і зашкодило. Виборці сподівалися, що гроші, за якими тяжко зітхала Хіса, потечуть рікою. І вони потекли, але здебільшого осіли в кишенях посередників — далася взнаки надмірна впевненість і серед них. А втім, причини завжди знайдуться. Так чи інакше, а Кііціро на виборах провалився.

А проте, здавалось, він не занепав духом, принаймні не виносив цього на люди. Як і раніше, був привітний і лагідний.

— Розумієш, не в мені річ. Тут треба дивитися трохи ширше. Партії «Сейюкай» не пощастило в містах, зате в повітових округах у неї цілковита більшість. Двісті сімдесят депутатів щось та значить! Виходить, розпуск парламенту обернувся вигодою. А крім того, народ виявив свою волю. Віднині партія «Сейюкай» матиме більшу вагу, ніж колись.

Директор мав би соромитись, що програв на виборах як офіційний кандидат від партії, що вийшла переможницею. Та про це він не прохопився і словом.

— Моя особиста невдача не має значення. Буває, людині щастить. А от цього разу мені не повезло, — пояснював Кііціро гостеві, колишньому сьосеєві, тепер уже докторові медицини, що недавно розпочав власну практику. — Отже, ти вже доктор медицини? Молодець! На згадку про зустріч я тобі подарую золотий годинник. — Директор вийняв з кишеньки свого годинника. — Хоча цей дешевенький. Я тобі подарую кращий — той, яким користувався у Німеччині, він зараз у ремонті. Як тільки його полагодять, він твій. А втім, запам'ятай, що головне — це вибитися в люди, стати чимось. Бо інакше навіть золотий годинник тебе не прикрасить. А в такого, як я, навіть підробка здається коштовним скарбом. — Кііціро перейшов до ділових порад: — Приватний лікар має оцінювати свою роботу вдячністю колишніх пацієнтів. От мої, наприклад, не забувають сказати мені доброго слова. Часто-густо й через десять років шлють листи. А як виписуються з лікарні, залишають свої фотографії.

Кііціро приніс повну скриньку фотокарток, на яких чимало пацієнтів було знято біля колон парадного входу або на балконі в молодецькій позі, з переплетеними на грудях руками. На звороті однієї був напис: «Ясновельможному директорові Ніре від Міносуке Сімади, місяця лютого, сорок третього року Мейдзі». Кііціро беріг ці фотографії; певно, його неабияк тішило пишномовне звертання.

Це, мабуть, свідчило, що за тридцять років наполегливої праці й честолюбних задумів, за які дорого розплачувалася Хіса, Кііціро досяг вершин розвитку і що в майбутньому його жде якщо не занепад, то принаймні застій. Останнім часом він часто оглядався на минуле — пильно вдивлявся в колишніх пацієнтів, знятих на тлі неповторної лікарні, створеної його розумом і руками. Тепер на його обличчі, коли він дивився на пожовклу фотографію, була не тільки невинна самозакоханість, а й цілком виправдана гордість.

Однак хибно було б вважати, що Кііціро занепав духом. Навіть після поразки на виборах він не кинув політики — він став членом позапарламентського угруповання від партії «Сейюкай». Щоправда, тепер він рідше виїжджав з дому, а більше уваги приділяв медицині й господарським справам, які колись переклав на інших. Як і раніше, був бадьорий і жвавий. Не красномовний, він, однак, умів зацікавити людей розмовою. В кабінеті уважно вислуховував хворих і запально переконував їх довіритись йому, адже він, мовляв, світило в медицині. Тоді зненацька прикладав стетоскоп до голови пацієнта, з допомогою дзеркальця заглядав у вухо і проказував:

— Нервові волокна у твоєму мозку не дуже уражені. Менше, ніж ти гадаєш. Звичайне нервове виснаження, або, як каже Берд, неврастенія. Споживай мої ліки — таблетки КН. Їх ти знайдеш тільки в моїй лікарні.

І справді, ці таблетки виготовляли тільки в його аптеці, а назва походила від директорових ініціалів.

Іншому хворому Кііціро казав:

— У тебе терпне потилиця? Не журися. Ось що пише Екікен Каїбара: «Коли сердишся, душа збурюється, коли радієш — вона заспокоюється, а коли сумуєш — хиріє». Хвороба — це душевний біль. Та якщо вже тобі несила терпіти, пройди курс спеціального масажу. То не звичайний собі масаж. В Японії тільки тут є все необхідне для цього. Підлікуйся в головного масажиста.

«Головний масажист» — невисокий чоловічок в окулярах з тонкою оправою, завжди у колишній візитці директора — заходив у спеціальний кабінет, коли вже пацієнт очікувально сидів у зручному кріслі. У руках він тримав чудернацький прилад — стержень з начепленими на нього двома коліщатками, тонким металевим диском над ними й гумовим м'ячиком на зігнутому вбік дроті. Масажист крутив ручкою коліщатка, і завдяки складній передачі між ними дрібно коливався диск і разом з ним м'ячик, який під час лікувальної процедури прикладали до шиї пацієнта впродовж двадцяти хвилин. Цей прилад привіз з Америки сам Кііціро, завжди цікавий до всього нового. Його користування не потребувало особливої підготовки, а тому масажистом був один лікарняний сьосей, що не спромігся стати лікарем. Його називали «головним масажистом», хоча насправді він не мав жодного підлеглого. А втім, такий масаж настільки користувався популярністю серед амбулаторних хворих, що дехто з них на знак подяки приносив масажисту коробку солодощів, на паперовій обгортці якого було написано: «Головному масажисту «Лікарні Ніре».

Обхід палат відбувався з великим почтом. Присадкуватий директор ніби не знав утоми, тоді як молоді лікарі та медсестри наприкінці обходу ледве стояли на ногах.

Проте це не значило, що Кііціро не втомлювався. Адже, як на ті часи, він прожив чимало — п'ятдесят сім років. Та все одно завжди — при обстеженні хворих, за дружньою розмовою з персоналом чи з гостем — його обличчя випромінювало енергію і силу, розум був гострий, а мова бездоганна.

Однак ранками Кііціро відчував, що тіло стає млявим, а поперек терпне. Свідомість наче застилало туманом, і він з невиразною тривогою запитував себе: «Де це я?». Поки він розминався, дружина готувала чашку гарячого терпкого чаю. Кііціро, однак, не поспішав його пити: він не любив гарячого, а терпляче ждав, поки чай охолоне. Коли ж випивав ранкову порцію цього напою, то ставав тим директором, якого знали в лікарні.

Вставши з двоспального німецького ліжка, в халаті поверх піжами, він ішов до купальні. Не до маленької родинної, а до радонової на лікарняному задвір'ї. Коридорами добирався до кухні, звідти в ґета через задвір'я йшов до купальні, що містилася окремо. Басейн, набагато ширший, ніж у громадських лазнях, був уже наповнений теплою водою. Хоч це і було марнотратством, та для директора воду гріли. І це мало свій смисл: коли вже вдосвіта в купальні парує гаряча вода, значить, в лікарні не сплять. Так принаймні вважав Кііціро.

У просторий басейн Кііціро занурювався, як віруючий у священну ріку. Правду кажучи, він фанатично вірив у цілющі властивості радонової ванни, вважав її джерелом сили. У воді Кііціро заплющував очі й застигав. Самотній дідок у кутку басейну, із заплющеними очима, — видовище, гідне гумористичного журналу. Звісно, сам Кііціро про це не здогадувався, а спокійно, досить довго мокнув. Чудодійна радонова вода проникала в шкіру, розширювала кровоносні судини й будила заспаний мозок. Тоді Кііціро трохи розплющував очі й сидів ще хвилин із п'ять. Обличчя не витирав, ногами і руками не ворушив. А тим часом у голові поволі розкручувався вихор думок: з'являлися плани на сьогодні, на місяць і на далеке майбутнє. Поки свідомість перебирала ті думки, його тіло позбувалося нічного заціпеніння і старечої втоми. Принаймні так йому здавалося.

Зовсім іншою людиною вискакував Кііціро з басейну, накидав на себе халат і повертався тією ж дорогою, якою прийшов.

Потім починав чепуритися, як справжній актор: бліде після купелі обличчя натирав кремом і пудрою, довго возився із зачіскою й вусами. Не відходячи від дзеркала, кидав Хісі: «Подай щіточку!», «Помаду!» — і мовчазна дружина виконувала його волю. Майже з хворобливою ретельністю він підкручував вуса і, задоволений, бризкався одеколоном. Отак він набирався завзяття, самовпевненості і лагідності, якої вистачало на цілий клопітний день.

Щоправда, останнім часом його звички трохи змінилися: він почав купатися в басейні і ввечері.

Від полудня й до вечора радонову ванну віддавали хворим — вони часто приймали її гуртом під наглядом лікаря. Пізно ввечері нею користувався персонал. Отож останнім часом там замаячив і директор.

То невже йому було замало ранкового купання? Можливо. Та головна причина крилася в іншому: приймаючи ванну ввечері, разом з працівниками, Кііціро в інтересах лікарні перемовлявся з ними словом-другим, дякував за роботу, а хворих підбадьорював і хвалив. Крім того, — чого досі не бувало — нагадував пацієнтам про плату за лікування, бо багато хто з них заборгував. Раніше Кііціро цим не цікавився й перекладав на заступника. А тепер колишній член парламенту без жодного вагання казав:

— A-а, це ти? Можеш скоро виписуватися. Я ручуся, що все буде гаразд. До речі, ти заплатив за лікування? Не забувай про це, а то вийде непорозуміння.

Якось пізно ввечері Кііціро застав у купальні лише одну людину, що бовваніла за клубами пари при тьмяному світлі електричної лампочки. Кііціро попробував воду і, занурюючись поволі у басейн, гукнув до незнайомця:

— Як здоров'я?

— Дякую, непогане, — почулося у відповідь.

— Радонова ванна — хороша річ, правда? Вона мені повернула молодість.

— Хороша, — погодився той.

— Таки хороша… До речі, за тобою нема боргів?

Незнайомець знітився і не відповів. А Кііціро провадив далі:

— Якщо нема чим платити, то не плати. Але якщо є, то не зволікай. А то щоб не було біди.

Та коли незнайомець повернувся обличчям до директора, Кііціро вмовк: той виявився черговим лікарем, нещодавно прийнятим на роботу.

Кііціро працював не покладаючи рук. З допомогою радонової ванни боровся зі старістю, а розумом жваво і чітко прикидав, як би розширити лікарню навіть тепер, коли економічна криза довела багатьох до банкрутства. За короткий час фінансові справи, підірвані виборчою кампанією, поправились, поганий настрій його дружини розвіявся. Лікарня ж стояла непорушно, мов скеля. Як і колони, башти, залізні ворота. Не змінилися і Кііцірові задуми. Як і намічалося, Тацудзі став борцем. Одруження Сейко з пристойним женихом стало справою найближчого часу. Іншим дітям він теж дасть раду. А на наступних виборах…

Кііціро твердо вірив, що переможе. Ця віра і самовпевненість не раз були запорукою його успіхів. Якщо не брати до уваги останніх виборів, його задуми неодмінно здійснювалися. Тож наступного разу навряд чи невдача повториться.

— Сей-сама, чого ти мовчиш? Глянь мені в очі. Тобі соромно? Справді, є чого соромитися. Ганьба! Що ти наробила!

Очі суворої Рюко гнівно прикипіли до молодшої сестри, що збентежено похнюпила голову.

Голос Рюко звучав офіційно, так старша сестра не звертається до молодшої. Здавалося, то вичитує не старша на вісім років сестра, а мати; ні, навіть не мати, а представниця дому Ніре, саме втілення його. Вона допитувала Сейко, дорікала, вмовляла зректися свого наміру. То був її обов'язок, ба навіть" привласнене священне право.

Розмова відбувалася в кімнаті Рюко й Тецукіці на другому поверсі, над кімнатами молодших сестер і брата. Вечори вже були холодні, тому на гарячому хібаці затишно пихкав чайник. У кутку сюрчали цвіркуни, що забралися сюди із задвір'я і з бамбукового гайка за лікарнею.

Пригнічена Сейко вперто мовчала й похнюплено прислухалася до сюрчання, що без угаву линуло ніби з далекого, іншого світу… Що ж до Рюко, то вона, певно, нічого того не чула.

— Ти розумієш, до чого докотилася? Я була про тебе кращої думки. Ти належиш не тільки собі, а й родині Ніре. Ти подумала про це? Ти питала дозволу в батька чи матері? Ні, не питала! Махнула на всіх рукою! Відцуралася! Ти сплюндрувала батькові надії. Так, зрадила! І як! Найжахливішим чином! Віддала перевагу якомусь пройдисвіту! Ні, цього я тобі не прощу! Яка ганьба!

Послухати Рюко — то це нечувана ганьба, страшний гріх. Її молодша сестра Сейко, та Сейко, що разом з нею закінчила гімназію «Ґакусюін» і заручена з хлопцем із пристойної сім'ї, ні сіло ні впало закохалася в якогось учителя англійської мови! Інша річ, якби такого коника викинула невихована наймолодша сестра чи брат. З усіх дітей вона пишалася тільки Сейко. Як менша її спільниця, вона мала б і собі дбати про репутацію сім'ї Ніре. А що ж виходить? Сейко вчинила легковажно, як дівчисько з передмістя: їй захотілося заміж по любові!.. Звісно, хто проти одруження по любові. Але ж розривати заручини, зрікатися вигідного жениха… Що це принесе лікарні? Нічого, тільки шкоду. В очах родини нареченого, в очах людей батько зганьбить себе; на нього показуватимуть пальцем, обмовлятимуть. Ні, такого вчинку нічим не виправдати. Таке може трапитися хіба що в зіпсованих родинах. Якщо ж ти належиш до сім'ї з таким рідкісним прізвищем — Ніре, то не маєш на це права. Зверхньо і презирливо позираючи на розгублену, мовчазну сестру, Рюко ще довго, щоразу театральніше й холодніше, дорікала їй.

Коли недавно Сейко звірила свою сердечну таємницю, приголомшені Кііціро й Хіса чого тільки не робили з нею: замикали дома, допитували, вмовляли, залякували злиднями, клялися в батьківській любові, підсилали до неї дядька з Ціцібу та колишніх учителів. А тим часом розвідали про коханця. На ім'я Сасакі, старший за Сейко на дванадцять років, він кілька років перебував в Америці, а нещодавно повернувся в Японію і тепер працював учителем. Сейко познайомилась з ним на танцях. Якби він був просто баламутом, як того хотілося Кііціро, то справу можна було б залагодити. Але Сейко не була для нього черговою розвагою, щодо неї він мав серйозні наміри, про що недвозначно і заявив її батькам. Звичайно, вони кохали одне одного і Сасакі не був пройдисвітом, як спересердя обізвала його Рюко. Та для Кііціро це не мало значення. Найстрашніше, що ніякі вмовляння не допомагали: Сейко вперто стояла на своєму. Хто б міг сподіватися такої впертості від дівчини з приязним обличчям і лагідною вдачею. До чого ж вдався Кііціро, коли усвідомив, що Сейко не відступиться? Гадаєте, спробував хитрощами розлучити закоханих? Ні, він був не з таких. Кііціро на диво швидко змирився з лихом. Коли вже так сталося, то сталося, нехай донька виходить за того, хто їй до душі. Для неї і для лікарні він зробив усе, що міг, і якщо його зусилля виявилися марними, то нічого тут не вдієш.

Однак учора Кііціро викликав Рюко в покої і мовив:

— Слухай, Рюко, нічим уже не зарадиш. В ганебній поведінці дітей винні самі батьки. Тож лишається одне: змиритися. Зрештою, мені це не важко. Та, між нами кажучи, я багато пережив… Сама бачиш, танці до добра не доводять, отож нехай це буде тобі наукою. Не дозволяй дітям туди ходити. Ні дітям, ні внукам. Це до добра не доводить.

Кііціро говорив довірчо, щиро, як і тоді, коли казав: «Якби ти, Рюко, була хлопцем!» — і вона, ревна батькова послідовниця, ще вище задерла носа.

Хоча батьки й змирилися з нещастям, Рюко, найстарша донька в домі, не могла стерпіти. Сейко виростала разом з Рюко, користувалася її прихильністю, тож не дивно, що Рюко так розгнівалась.

Вона знову взялася за молодшу сестру. Здавалося, вона звертається не до притихлої, мовчазної Сейко, а до порожнечі. Нагадала, як батько, не шкодуючи сил, дбав про лікарню — спочатку в Хонґо, а останніх п'ятнадцять років в Аояма. А скільки натерпілася мати! Без неї лікарня розвалилася б. Завдяки батькам лікарня досягла свого теперішнього розквіту. А що її чекає в майбутньому? Тепер про неї дбає батько. Інший навіть з п'ятьма помічниками не дав би їй ладу. На чужого не покладешся. Ось чому треба мати здібних лікарів із своїх родичів. Невже Сейко знехтує заповітне батькове бажання? І заради чого? Заради ганебного, огидного захоплення, не гідного дівчини з порядної родини.

— Ти тільки глянь, чи тебе хто-небудь підтримує, — вела далі Рюко. — Ті, хто знає життя, не схвалюють твого вчинку. Їх непокоїть твоя доля. Гадаєш, якби Тецуйосі був дома, то боронив би тебе перед батьком? Та ніколи у світі.

На початку літа здійснилася давня мрія Тецукіці: він поїхав у Європу. Або, як казав директор, що проводжав зятя на пароплав у Йокогамі, Тецукіці покинув дружину з дитиною і «поплив через моря та океани» вивчати науки. Обводячи поглядом присутніх, директор тоді пояснював: «За моїх часів довгенько доводилося плисти, хоча туди всього три тисячі рі[48]. Тепер літаком до Європи можна добратися днів за десять». Пробив гонг, і гості спустилися з пароплава. З палуби на причал полетіли паперові стрічки: деякі з них падали в море, вкрите плямами нафти, інші долітали до проводжаючих і лопотіли на вітрі. Вдоволений Кііціро, однак, не хапав стрічок. «Нехай інші ловлять. Потягнешся, та ще шубовснеш у море», — виправдовувався він. Рюко була зосереджена, ба навіть сердита. Суворості Рюко додавала не розлука з чоловіком, а скоріше гордість і надія, що він повернеться з Європи увінчаний славою, гідною директора з другого покоління родини Ніре.

І тепер, коли перед нею сиділа похнюплена, вперта й мовчазна сестра, Рюко раптом полагідніла. Вже спокійніше, майже жартома, як до своєї подруги, вона промовила:

— Сей-сама, ти надто молода й недосвідчена. Кожна дівчина мріє вийти заміж по любові. Але одруження — не така проста справа, як здається. Воно стосується не лише двох, а родини, суспільства. Сей-сама, ти гадаєш, я власного охотою повінчалася з Тецуйосі? Між нами кажучи, він мені не подобався. Та я не пішла проти батькової волі. — Рюко намагалася заглянути в понурені сестрині очі. — Я тобі заздрю. І ось чому. Я була ще мала, коли батьки вирішили віддати мене за Тецуйосі. Я мусила одружитися з тим, хто стане спадкоємцем лікарні. Якби Осю народився раніше за мене… Та ні, все одно нічого не вийшло б, адже він погано вчиться… Та я не вважаю, що моє подружнє життя нещасливе. І знаєш, чому? Батько весь час повторював: «Моїм названим сином став найрозумніший в Японії хлопець». А здібності — це здібності. Хоч Тецуйосі не позбувся провінційної неотесаності, але тільки йому можна було довірити лікарню. Тому я і… Можеш повірити, що замолоду я була гарніша. Та й женихів мені не бракувало. Та я не вагалася й миті, коли батько розкрив мені свій намір. Я з радістю вийшла заміж за Тецуйосі. З гордістю… Бо я з родини Ніре. А у тебе становище куди краще. Не розумію, як ти можеш зв'язуватися з якимось там Сасакі. Ти ж не знаєш його минулого…

Сейко стрепенулася, підвела бліде обличчя із запалими щоками й блискучими чорними очима на сестру. Тремтячими губами тихо, але виразно заперечила:

— Не треба про це… Я йому вірю.

Якусь хвилю Рюко дивилася на молодшу сестру. Досі вона не помічала, що в тієї такі блискучі чорні очі, такий впертий і войовничий погляд. Та за мить Рюко захлюпнув гнів, вона напружилась, а голос зірвався на крик:

— То ти так нічого і не зрозуміла?!

Якусь хвилю сестри дивилися одна на одну. Першою здалася Сейко — опустила голову так, наче в неї зламалася шия. І знову залунав рішучий голос старшої сестри:

— Сей-сама, ти не хочеш нічого зрозуміти. Ти уявляєш, що принесе тобі одруження з Сасакі? Батьки і родичі вас одцураються. Ти ні в чому не мала нужди. То як же житимеш на вчительську платню? Ти хоч раз готувала обід? Чи, може, вважаєш: хоч хліб з водою, аби, милий, з тобою? Добре подумай, щоб потім, коли вже буде пізно, не каятись.

Забувши, що й сама вона не вміє куховарити, Рюко ще довго відраджувала заціпенілу сестру від нерозважливого кроку. Та марно, Сейко вперто мовчала.

— Тоді ось що я тобі скажу. — Рюко суворо втупилася в сестру. — Здається, ти тішиш себе ілюзіями. А знаєш, що таке батьківське благословення? Без нього ти вже не зайдеш у двір лікарні. Не посмієш! Ось так. Якщо батько тебе випадково зустріне, то всміхнеться тобі не так, як доньці, — ти більше йому не донька! — а як бездомному кошеняті. І мати відвернеться від тебе. Ну що ж, роби що хочеш, ганьби наш рід… Сей-сама, а може, передумаєш?..

Та Сейко навіть не ворухнулась. Нечуваною впертістю вона виявляла непокору.

Лють розпирала груди Рюко, та вона повторила ще раз:

— Кажи ж… Ти не передумала?

Рюко не зводила погляду із сестри. Якби Сейко хоч трохи завагалася, вона знайшла б інші слова. Але Сейко мовчала. Тоді Рюко підняла підборіддя і голосом, в якому клекотів безпорадний гнів і зневага, кинула:

— Ну що ж, все ясно. Ти мені більше не сестра, а чужа людина!

Вона рвучко підвелася. Подалася до суміжної кімнати, але потім передумала, відсунула сьодзі і, вийшовши в коридор, рипучими сходами спустилася вниз.

Якийсь час, після того як вщухли сестрині кроки, Сейко не ворушилася. Потім її тендітна постать безсило впала на долівку. Від приниження і болю, незрозумілої тривоги і відчайдушного почуття непокори, до яких долучалася якась блаженна радість, плечі її дрібно затряслися, а з горла вихопилось уривчасте ридання. Нігті її вп'ялися в татамі, та через хвилю вона знерухоміла.

Раптом Сейко мало не зойкнула. Крізь страждання, що голкою стирчало в серці, сплив спогад, якась дивна мелодія. То був голос Біллікена. «Дружина Кікуко допомагала йому навіть на останньому місяці вагітності…» «Молодий аристократ з витонченими смаками Томохару Івакура… кинув напризволяще сім'ю — матір, дружину і дітей…» «Причепурившись, мов на свято, вона повісилась на крепдешиновому поясі…»

Та недоречний спогад тільки на хвилину привернув її увагу; вона підвела заплакане обличчя, але відразу опустила його на прохолодне татамі. У вухах почувся легкий дзвін, і Сейко знову забилася в риданнях.

Якось на початку зими, за місяць до «преміальної церемонії», Кодзабуро Суґано покликали в «покої».

Директор, що на той час несподівано застудився, лежав на татамі, застеленому матрацом, а не на двоспальному ліжку. Він твердив, що при легкій недузі бажано лежати на татамі, — це, мовляв, додає сили і сприяє видужанню. Тільки святий Будда знає, так воно чи ні. Та якщо це казав Кііціро, то могло скидатися на правду.

Кііціро лежав серед кімнати на вісім татамі і, коли зазирнув Кодзабуро, зустрів його, як завжди, привітною усмішкою.

— A-а, Суґано! А я вже одужав! Трохи стомився, тому вирішив перепочити. До речі, ти не приніс масла?

— Пробачте, якого масла?

Відколи Кодзабуро з'явився у лікарні, минуло два з половиною роки. Він уже навчився говорити по-токійському, бо в сім'ї Ніре недолюблювали тохокський діалект.

— Будь-якого. Здається, днями фарбували стіни в палатах. То можна взяти риб'ячого жиру, яким розчиняли фарбу.

— Навіщо?

— Помазати стелю. Отут, наді мною.

— Стелю?

— Атож, стелю й одвірки. Вони стали дуже непривабливі.

Не було ради — довелось виконувати директорову волю.

Кодзабуро приніс риб'ячого жиру, піднявся на підставку й заходився мазати стелю. Відсунувшись у куток, Кііціро стежив за ним. Зненацька він спитав:

— Як ти гадаєш, і сьогодні ввечері вони літатимуть?

— Хто?

— Літаки «Західної армії». І освітлювальні бомби кидатимуть?

Тоді саме відбувалися військові навчання під командуванням Принца-спадкоємця. В небі над полігоном Йойоґі з'явилося з десяток літаків типу «С» і «Н», що належали «Західній армії», а вчора ввечері прожектори вихопили з темряви велетенського «Ф-16».

— Літаки — страшна річ. Як нагрянуть під прикриттям темряви, то вже не сховаєшся.

— Авжеж… — тільки й спромігся відповісти Кодзабуро, зайнятий роботою.

— «Цепелін»… — задумливо мимрив Кііціро. — Яка чудова назва! Слухай, Суґано, адже і Японія могла б випускати такі літаки.

— Умгу… — знову буркнув Кодзабуро.

Кодзабуро схилявся перед директором, хоч іноді і зазнавав розчарування і досади. І все ж в його очах Кііціро був винятковою людиною, гідною того, щоб захоплюватися не лише кайзерівськими вусами. Чимало з нахвалянь Кііціро таки втілювалося в життя.

Пів місяця тому сталася трагедія, яка вразила навіть байдужих до політики працівників лікарні, а для Кііціро, причетного до партії «Сейюкай», була громом з ясного неба — на Токійському вокзалі вбили прем'єр-міністра Хару.

— От йолопи! — готуючись до від'їзду, сказав Кііціро хлопцеві. — Політики ж мусять передбачати таку небезпеку. Хара-сан давно казав мені, що навряд чи помре своєю смертю. — Директор підкрутив вуса, ніби йшлося про нього самого. От жаль тільки, що й до нього не підіслали вбивці. — Ось побачиш, прем'єром буде Корекійо.

Так і сталося. Поки герцог Сайондзі барився, пост прем'єр-міністра обійняв колишній міністр фінансів Корекійо Такахасі.

Кодзабуро кілька разів відносив директорські листи в резиденцію Такахасі у кварталі Омотематі. Там йому веліли почекати в тісній вітальні, що ледве вміщала ширму з осінніми квітами і статуетку бога довголіття Дзюродзіна, а потім провели в садок, де в плетеному кріслі сидів Корекійо в кімоно й читав англійську газету. Він не помітив Кодзабуро навіть тоді, коли той майже впритул підійшов до нього. Збагнувши, що цей сивий ділок з черевцем бога достатку Хотея і вусиками Бодідгарми — опікун директора, Кодзабуро завмер у шанобливому поклоні. Нарешті дідок відклав газету, і Кодзабуро тремтячою рукою подав йому конверт. Той розірвав його, прочитав листа, списаного густим почерком. Слуга приніс туш з пензликом, і Корекійо написав коротку відповідь. Коли Кодзабуро повернувся, директор кивав головою і повторював: «Дякую! Дякую!».

Кодзабуро добряче натомився, поки впорався зі стелею. Він чманів від запаху риб'ячого жиру, зате Кііціро задоволено всміхався, показуючи золоті зуби.

— От і чудово! Бо така непривітна була ця кімната. А тепер її не впізнати.

— Сенсей, а запах?.. Може, відсунути сьодзі?

— Пусте. Тільки подумай: невеличке втручання, і кімнату не впізнати. Блиск надав їй врочистості, правда ж? Чудово!

Не звертаючи уваги на запах риб'ячого жиру, Кііціро лежав горілиць і довго мружився, весело й водночас трохи стомлено оглядаючи стелю, так несподівано обновлену.

Розділ п’ятий

Дитинство Момоко було безхмарне і привільне, сповнене розваг і не завжди похвальних вчинків, як у маленької принцеси. Так принаймні вона вважала.

Ця наймолодша Кііцірова донька з круглим носиком, що був завжди в крапельках поту, й пухкими щоками не мала навіть уявлення про правила доброго тону — поглинаючи, мов губка, не зовсім вишукані слова, почуті від персоналу, вона захоплено, як дівчисько з бідних кварталів, бавилася в дитячі ігри. Щойно вона обідала в кухні з санітарами й весело сміялася, а ось її вже подряпала кішка, якій вона хотіла натягнути на голову паперовий пакетик.

Коли старші сестри, випускниці аристократичної гімназії «Ґакусюін», ганили її за таке поводження, вона прибирала поважного вигляду. Відколи Момоко себе пам'ятає, вона взяла собі в голову, що між нею і сестрами прірва: вони діти «покоїв», вона — кухні. На щастя, сестри мало зважали на неї і не дуже докучали повчаннями, і Момоко спокійно жила собі під опікою няні Сімоди. Батько й мати були для неї надто далекими. Якщо ж вона інколи й обідала з ними, то щоразу, коли брала в руки хасі[49], відчувала на собі материн погляд, отож не могла як слід покуштувати страви. Що ж до Кііціро, то він завжди був до неї приязний.

— Ого, поки я тебе не бачив, ти так виросла! Ким би ти хотіла бути, як станеш дорослою?

— Піаністкою, — відповідала Момоко.

— Он як! Так-так… Треба найняти тобі вчителя музики.

Коли ж Момоко виявляла бажання стати художницею, Кііціро проказував:

— Чудово, чудово! Треба знайти вчителя малювання.

От жаль тільки, що Момоко рідко бачила батька і обіцянка лишилась обіцянкою.

На противагу батькові, мати була надто суворою: ніколи не всміхалася, а коли заговорювала, то тільки щоб дорікнути: «Звідки в тебе такі слівця?» І дочка воліла не потрапляти їй на очі. Момоко, власне, й не відчувала, що Хіса — її мати; та здавалась їй істотою із зовсім іншого світу.

А за стінами «покоїв» і сестриних кімнат розкинувся чарівний світ, в якому Момоко напрочуд легко дихалося. Чого тільки там не було! Передусім цікаві, щирі люди, що любили цю трохи пустотливу дівчинку, жартували з нею і не прискіпувалися до її слів. В «покоях» Момоко задихалася, а тут стрибала скільки хотіла. Так само добре було й поза лікарняною огорожею. Власниці навколишніх крамниць ставились до неї по-особливому, коли впізнавали в ній дочку Ніре. Ось чому в голівці Момоко склалася певність, що хоч вона де в чому й поступається старшим сестрам, зате переважає їх славою. Тому-то на запитання вчительки початкової школи, яка приймала її у свій клас: «Ніре-сан, а де твоя домівка?» — здивована Момоко й собі запитала: «Невже ви не чули про лікарню Ніре?».

Своїм гостям, шкільним приятелькам, вона гордо показувала найгарніші місця — «кімнату почесного гостя» й «коралову кімнату». Прилюдно цього не робила. Бо коли заступник ловив її на гарячому, то, блискаючи окулярами, чаплиною ходою підходив до неї і влесливо попереджав: «Матінка сваритиме, як наробите шкоди».

А в розкішних кімнатах, куди діти все-таки забиралися, було що показати. Куток «кімнати почесного гостя» прикрашало піаніно німецького виробництва. Саме так, прикрашало, бо в домі ніхто на ньому не грав. Колись на ньому бринькала Рюко, згодом — Сейко. Був час, коли навіть приходив учитель музики, щуплий чоловічок з кучмою волосся на голові, ніби пташине гніздо. Та виявилося, що Кііцірові діти не тільки не обдаровані, а навпаки, зовсім позбавлені слуху. І тепер піаніно слугувало підставкою для севрської порцеляни.

Однак Момоко гордо пояснювала приятелькам:

— Якщо я вступлю до жіночої гімназії, тато приведе мені вчителя музики.

Потім вона показувала батькові сувеніри: ножі, виделки, манікюрні щипці і кусачки.

— Вгадай, що це таке? — Момоко показала пальцем на круглі жовтаві кулі. — Це страусові яйця. Омлетом з такого яйця можна нагодувати десятьох.

— А вони смачні?

— Ще й як! Татко казав, що язика проковтнеш.

Наступного разу Момоко вийняла з книжкової шафи в «кімнаті почесного гостя» кілька альбомів.

— Диви, закордонні.

— З якої країни?

— Не знаю. Знаю лише, що закордонні. Он глянь, іноземки! Які дивні капелюшки!

То були художні листівки з містами і краєвидами часів Кііцірового стажування в Німеччині, схожі на майстерний малюнок пером. Старий Берлін: церква кайзера Вільгельма зі шпилем, удвічі гострішим за башти на лікарні Ніре, потік одно- і двокінних карет на Шлосбрюке. Були тут і святкові листівки — різдвяні та карнавальні. Серед них траплялися фото і з Кііціро. То були здебільшого групові знімки, де молодий Кііціро, вже з кайзерівськими вусами, випнувши груди, сидів серед гурту земляків. На деяких Кііціро був сам: в акторській позі, з трояндою в петлиці із галстуком-метеликом на шиї. На полях стояв невиразний напис: «Знято тринадцятого вересня тридцять четвертого року Мейдзі, в день народження. Цього місяця сталася подія, гідна згадки в майбутньому: я написав іспитову роботу. Німеччина, Галльський університет, Кііціро Ніре».

Але Момоко шукала в альбомі зовсім інші фотографії, страшні. На одній із них, певно, купленій з рук, була зображена татуйована жінка. Вся вона, від голови до п'ят, була розмальована химерними людськими обличчями й візерунками, схожими на старовинну географічну карту. На іншій — двоголова дівчина, а поряд нерозбірливий Кііцірів напис: «Праворуч — Ельфі, ліворуч — Б'янка. На ім'я відгукується тільки одна голова. Вік — сімнадцять років». На полях фотографії ліліпута, сфотографованого поряд великих пляшок, пояснення: «Кельнер з лейпцизького ресторану „Вінтермюллер“. Зріст — дев'яносто один сантиметр, вага — дев'ятнадцять з половиною кілограмів, вік — тридцять чотири роки. Сфотографовано на згадку».

В альбомах було чимало фотографій, та Момоко вже збайдужіла до них і взялася показувати приятельці музичну скриньку. Бо заводити грамофон з великою трубою було небезпечно, ще збіжаться набридливі дорослі.

— То як? Чудові речі?

— Еге… — Приятелька заздрісно закопилила губки. — Але ж це все не твоє?

— Поки що, — відповіла Момоко. — Тато віддасть його мені, коли я підросту.

— Але ж у тебе є старші сестри і брат.

— Все одно воно буде моїм, — запевнювала Момоко. — І музична скринька, і страусові яйця… А от поглянь сюди.

Момоко зупинилася перед токонома в «кораловій кімнаті».

— Це корали. Дуже дорогі і коштують силу-силенну єн. Половина буде моїми.

Одне слово, наймолодша Кііцірова донька почувала себе щасливою. Друзів їй не бракувало. Цілими днями гасала з дітьми працівників лікарні, що мешкали в одноповерховому будинку на задвір'ї, і сусідськими дітьми і з Йонекуні. В бамбуковому гайку за лікарнею об'їдалася маслинами. Та найулюбленішою забавою була гра в поліцейських та злодія. Поліцейські ловили злодія і прив'язували до дерева. Найчастіше ним був Йонекуні. Мстячись за няню Сімоду, Момоко так міцно прив'язувала його до стовбура, що бідолаха хлипав доти, доки його не звільняла яка-небудь служниця.

Момоко любила заходити в крамницю «Сейундо». Неподалік лікарняної брами тягся пустир, що звався Мотонохара; на його протилежному кінці стояла поліцейська будка, а трохи далі, біля трамвайної колії, — та крамниця. Її власник, постійний гість на «преміальній церемонії», зустрічав Момоко гостинно, приземкувата господиня пригощала чаєм. Момоко здавалося, ніби вона потрапляла в рай: хазяїн давав їй усе, що вона хотіла. Не треба було грошей, щоб купити червоний м'ячик, блокнот, паперу для малювання або десяток кольорових олівців. Та коли Момоко хотіла взяти гарний альбом для ескізів, господиня лагідно заперечила: «Е, ні, Момо-сама, вам ще рано брати таке». Власники крамниці вже давно зналися з родиною Ніре, тому зверталися до Кііцірових дочок: «Момо-сама», «Сей-сама». Того разу невдоволена Момоко принесла додому пакетик гумок, які вона брала щомісяця. Та вони в неї не залежувалися, бо Момоко щедро роздавала їх приятелькам.

Дрібних грошей дома їй не давали. Хоча вона й не відчувала в них гострої потреби, та все-таки хотіла їх мати. На Новий рік і на свято Бон працівники лікарні одержували конверт із грішми; одержувала й Момоко, та лише десять сен. На гроші вона розживалася тільки в родичів і знайомих. Найдужче їй подобався лисий дядько з Ціцібу, що іноді дарував п'ятдесят сен. Та здебільшого він привозив пиріжки з квасолею. Гості з Ямаґати були надто скупі — пригощали Момоко тільки пастилою. А без грошей жилося невесело, бо Момоко була марнотраткою і те, що могла задарма взяти в «Сейундо», купувала за гроші деінде. Особливо дешеві солодощі.

Іноді в кухні смажив на сковорідці м'ясо старий пацієнт, прозваний Омбо — «Спалювачем Трупів». Як і Біллікен, він утримувався в лікарні коштом муніципалітету, і його можна було б вважати здоровим, якби не щомісячні напади епілепсії. Тож коли той Омбо не наїдався городиною, то на п'ять сен купував собі шматок яловичини і сам підсмажував його.

Якось Момоко нагодилася саме тієї хвилини, коли Омбо витягав із сковорідки гарячий кусень м'яса.

— Знаєш, Момо-цян, ото смакота!

Дівчина ковтнула слину: їй так кортіло скуштувати того м'яса!

— Дайте шматочок, — наважилась попросити вона.

— Не дам. Воно таке смачне!

— То продайте, — випалила вона, пригадавши, що з її скарбу лишилося ще три сени[50].

— Це м'ясо тобі не по кишені.

— Скільки ж ви хочете? — боязко спитала Момоко. — Трьох сен досить?

— Трьох? — Омбо задумався. — За три сени я дам хіба що три шматочки.

Момоко прожогом кинулася додому, схопила в жменю три мідяки й прибігла назад. Смажене на соєвій олії м'ясо було тверде, як камінь, та дівчинці здалося, що такого вона ще не куштувала.

А ще іноді, назбиравши грошей, вона йшла до невеличкої крамнички, що належала жінці, прихильниці буддійської секти Тенрі, в головному коридорі лікарні й купувала банку тушкованого м'яса. Коли покупців не було, та жінка усамітнювалася в задній комірчині й під звуки барабана молилася словами: «О, небесний царю, порятуй мене!». Барабанний бій чомусь розлітався настільки далеко, що дехто вважав недоречним перебування такої особи в лікарняному приміщенні, але на це Кііціро так заперечував:

— Та ні, вона створює в лікарні живу атмосферу. Можливо, що дехто з хворих одужує завдяки її молитвам.

На банках, що продавалися в крамничці, була наліпка з написом: «М'ясо тушковане, з соєю та цукром», — але насправді вони містили китове м'ясо. Однак, купивши його за власні гроші й поїдаючи його десь у закутку, Момоко вважала, що, напевне, ніде на світі нема такої смакоти, хоча, звичайно, не раз їла добрі страви, навіть будучи нижчим членом родини Ніре, дитиною кухні.

На все треба було грошей. В сусідньому кварталі біля трамвайної лінії був храм Дзенкодзі, де щомісяця відбувалося якесь свято. Момоко ходила туди з бабусею Сімодою. Під ацетиленовими світильниками з їхнім різким запахом лежали гарячі смажені окуні. В тазиках плавали зграйки сріблястих карасів, повзали черепахи. Тут жваво торгували бананами, продавали бляшаних ляльок. За гроші можна було подивитися фокуси, купити кольорового піску, солодких подушечок або цікаву книжку з малюнками. Скільки там було захоплюючого! Бракувало тільки грошей. Якби ж то коштовні корали та належали Момоко! За один камінчик, виколупаний із стіни, можна було б купити пискляве курча. У Момоко заходилося серце, паморочилась голова. Але грошей вистачало тільки на ляльку. Потім вона побачила цілий ряд різнокольорових напоїв і шмаркатого хлопчака, що з насолодою пив один з них. Момоко почала канючити, а коли няня нагадала їй, що так поводитися негарно, вона затупцяла ногами, а з її очей покотилися великі сльози. Няня Сімода хоч-не-хоч здалася. Та оскільки розуміла, що їй буде непереливки, якщо дозволить дитині пити таку рідину, то, взявши в Момоко обіцянку зберігати таємницю, купила їй кольорової води. Заплакане обличчя дівчини відразу проясніло, і вона почала голосно смоктати із тонкої трубочки рожеву рідину, що мала ледь-ледь солодкий смак і більше нічого.

Серед найвідоміших пацієнтів була й літня жінка, Сацукі Сімада, котру, як Біллікена й Омбо, не випускали за ворота лікарні. У неї була манія величі: здіймала бучу, коли їй низько не вклонялися, — тому її часто тримали під замком. Тоді вона бралася виготовляти банкноти: малювала щось на папері, вгорі писала «5 єн», «10 єн» або «100 єн», а внизу — «Виготовила Сацукі Сімада» і «Дійсні в усьому світі». Під добрий настрій вона щедро роздавала ті банкноти. Кілька з них потрапило до рук Момоко. І хоч за них годі було щось купити, зате малий Йонекуні кілька разів впіймався на гачок. За таких десять єн Момоко якось купила в нього печива, одержаного на підвечірок.

Та згодом Йонекуні навчився розбиратися в грошах і відтоді монети, одержані на Новий рік від дядька з Ціцібу, не витрачав так нерозважно, як Момоко. А в третьому класі Йонекуні став справжнім скнарою. У скарбничку, що йому купила няня, кидав мідні й нікелеві монети й жодної звідти не виймав. Він визнавав тільки крамницю «Сейундо», де все можна було придбати задарма.

Одного разу на храмовому святі Момоко купила дивовижу: чи то зайця, чи то черепаху, наповнену барвистим цукром. Момоко надкусила ті ласощі, але, відчувши смак цукру, одразу збайдужіла до них. Але ними зацікавився Йонекуні.

— Можу продати, — запропонувала Момоко.

На диво, скупий Йонекуні погодився купити, якщо недорого.

— Я заплатила десять сен. Половину з'їла, тож віддам за п'ять.

Але той давав тільки дві сени.

— За два не віддам. Тільки за п'ять.

— Ну то я обійдуся без твого зайця.

Момоко передумала: зрештою, дві сени краще, ніж нічого. А Йонекуні з того навіть вигадав: цукор з'їв, а целулоїдну формочку напхав пластиліном. Такий заєць сподобався Момоко, і вона відкупила його за одну сену. А коли пізніше підрахувала витрати, то побачила, що молодший брат видурив у неї шість сен…

Їй перепало б, якби батьки або старші сестри дізналися про її комерцію. Та, на щастя, їм було не до неї. Більше схожа на просту дівчину, Момоко вешталась по лікарні скільки хотіла. І всюди їй були раді.

Вона часто навідувалась до сьосея Сенаґи, на прізвисько «Чотириста чотири болячки» (стільки хвороб визнає традиційна китайська медицина), котрий теж мріяв стати лікарем, та, коли це не вдалося, сам захворів. І не простою собі хворобою, а, як тепер називають, неврозом, який мав у нього найрізноманітніші вияви. Не задовольняючись лікарняною аптекою, Сенаґа витрушував останні гроші зі свого вбогого гаманця на ліки деінде. Скажімо, прочитає в газеті рекламу і спішить придбати розхвалені таблетки — мовляв, тільки вони знімуть утому, головний біль і поліпшать травлення. Це підносило йому настрій.

Чого тільки не було на його столику! «Екстракт кори дерева гінко — нові ліки проти бері-бері»; «булгарин» — препарат професора Мечникова на основі молочнокислих бактерій, завдяки якому органи травлення Сенаґи сяк-так функціонували; тонізувальний засіб «Пітер: Джерело юності»; «Фітинат заліза» — поживний препарат французького вченого Пастера — проти нервових захворювань, фізичного виснаження, недокрів'я й ослаблення дітородних органів. Серед всього цього була пляшечка з етикеткою: «Гляньте у дзеркало через кожних сім днів: рідина Ґендзо зробить вас білішими». Від талісмана — фігурки святого Кобо Дайсі, що йому дарував Ісуке, Сенаґа відмовився. Зате пробував пити юшку із сушених тунців, але й це не допомагало.

У хлопця була сила-силенна рекламних вирізок з журналів і газет. Одну з них він прочитав Момоко. То було велике, на всю газетну сторінку, оголошення фірми «Сентан», повне гніву з приводу того, що на ринку з'явилися фальшиві ліки під її маркою. Під заголовком «Підрив репутації торгової марки» наведено подробиці, а наприкінці зазначено: «…Це лише один випадок. А скільки їх виявили б, якби провести розслідування по всій країні! Потурання злочинним діям не тільки шкодить доброму імені нашої фірми, а й ставить під загрозу нашу відповідальність перед нашими покупцями в усьому світі. Фірма готова на будь-які жертви в ім'я обов'язку, щоб допомогти правосуддю покарати злочинців, як вони того заслуговують». Увесь текст скидався на Імператорський маніфест про оголошення війни. Фірма обіцяла всім, хто вишле на адресу її представника п'ять коробок фальшивих ліків, відшкодувати витрати і винагороду від однієї до ста єн.

Дочитавши, Сенаґа зітхнув:

— На цьому можна було б заробити. Тоді я міг би вживати більше фітинату заліза й одужав би…

— Коли так, то і я шукатиму ті фальшиві ліки, — запалилася Момоко.

Та все ж Момоко більше цікавилася «рідиною Ґендзо», що відбілює шкіру. Бо вона, ця непоказна наймолодша дочка в родині Ніре, була надто розвинутою як на свій вік, так би мовити, в одному — в бажанні набратися знань, що не личать такій молодій дівчині. Лікарняна кухня, куди сходилися різні люди, що перекидалися грубими словами, коли не бачили поблизу нікого з начальства, ясна річ, не можна назвати придатним середовищем для її виховання. Там часто чулися розмови, скажімо, про те, хто з ким водиться, або розповіді сьосея про серію лекцій під назвою «Стать і статева любов», влаштовану Японським сексологічним товариством, — розмови, які їй не годилося б слухати. А проте вона дослухалася до них із непідробною цікавістю за першої-ліпшої нагоди.

Момоко помічала, що після зачитування різноманітних газетних статей Біллікен часто забирав їхні окремі сторінки, щоб, як вона дізналася, вирізати поміщені в них фотографії гейш.

— Що ви зробите з ними? — запитувала вона. — Невже такі жінки вам подобаються?

— Ага, — спішив відповісти Біллікен. — У них різні обличчя, а тому цікаво їх порівнювати.

Звісно, Момоко цікавилася сексом і коханням. Вона дізналася, чому воротар Тойобей ходить, широко розставляючи ноги. Чула, як люди казали, що, можливо, в нього грижа чи щось інше, страшно велике, як у єнотоподібного собаки, між ногами, що заважає йому нормально ходити. І їй так кортіло хоч краєчком ока побачити, що там було у старого воротаря. Улітку Тойобей часто ходив, підігнувши догори поли свого кімоно й виставивши голі ноги. І от одного дня Момоко, вдаючи байдужу, подалася вслід за ним. А той, видно, догадавшись про її намір, зненацька обернувся і, взявшись руками за пов'язку на стегнах, запитав:

— А що, дівчино? Показати?

Звичайно, Момоко більше не дивилася на нього й побігла геть. А коли, відхекавшись, зупинилася, то сильно пошкодувала, що втратила таку нагоду.

Та несподівано швидко промайнули безтурботні дні, заповнені завзятішими, ніж у хлопців, іграми з наслідуванням детективів, ходінням за візком з димарем, з якого зі свистом вилітала пара, мандрівного майстра люльок, підбиранням папірців, що він розкидав, і розгадуванням таємниці старого Тойобея.

Момоко росла й, приглядаючись до навколишнього життя, дедалі частіше засмучувалась — надто відчутною була різниця між нею і старшими сестрами. Няня Сімода не могла більше її опікати, як малу дитину, бо їй руки зв'язував молодший брат Йонекуні, затятий ворог Момоко — первісток Рюко.

І це ображало дівчину, дуже ображало. Хіба вона не дочка Ніре? Старших сестер величають молодими господинями, милими дівчатами, а хто вона: камеристка, служниця чи просто байстря? Вони постійно повчали її, як треба правильно казати «на добраніч» або «до побачення». Бо вони, бач, принцеси, що закінчили гімназію «Ґакусюін»! А їй, Момоко, набагато легше запам'ятати, як говорять тутешні теслярі.

Перед закінченням початкової школи Кііціро знічев'я сказав:

— Момоко, може б, і ти спробувала вступити в гімназію?

Дівчині було байдуже, де вчитися, але тут їй раптом заманулося саме в гімназію «Ґакусюін». Може, хоч тоді вона викараскається з лікарняних низів і дорівняється до старших сестер? Та в гімназії був великий конкурс. У грі в поліцейських і злодіїв або в м'яч Момоко будь-кого перемогла б. Та для вступу в гімназію потрібно було інше — сумлінно вчитися. Від самої думки про це їй здалося, ніби проковтнула велику мариновану сливу разом з кісткою.

Та й сестри не вірили в неї і не співчували. Навіть лагідна Сейко зневажливо мовила:

— Момо-сама, я нікому не кажу, що ти вступаєш в «Ґакусюін». Ти тільки й знаєш, що гратися… А от я готувалася до екзаменів так, що мало не збожеволіла. Тоді на одне місце нас було п'ятдесят. А тобі відразу кажу: ти не пройдеш.

«Гм, нехай так!» — подумала Момоко і мало не показала сестрі язика. Навіть коли батько найняв для неї репетитора, вдома її не бачили — гралася в поліцейських і злодіїв.

Провалившись, як того і сподівались, на вступних іспитах в гімназію, Момоко разом з родичкою, ровесницею Хамако — так вважала Момоко, хоч насправді то була позашлюбна Кііцірова дочка, — оббила пороги не однієї школи. В той час вступні іспити в різних школах відбувалися в різні дні, а тому можна було складати їх кілька разів. Зазнавши невдачі у школах «Футаба», «Мівада» і «Сейсін», Момоко нарешті вступила до жіночої школи з практичним ухилом Утако Сімоди[51]. Гадаєте, її задовольнив такий успіх? Де там! Їй, бачте, не сподобалась шкільна форма, бо школярок у темно-синіх довгих хакама називали робітницями.

Вступ у жіночу школу не підняв авторитету Момоко в родині. Вона нітрохи не виросла в очах батьків і старших сестер. «Певно, через шкільну форму», — думала Момоко і збайдужіла до школи, до якої вступила з такими зусиллями.

А няня Сімода віддавала свою ласку Сюніці, й Момоко вирішила йому помститися: купила почорнілий банан, виїла білу серцевину, а тим, що лишилося, нагодувала Сюніці. Малий Сюніці, представник третього покоління родини Ніре, охоче все проковтнув.

Момоко зневажливо пирхнула:

— От ненажера! — Дивлячись на Сюніці, вона намагалася наслідувати старших сестер. — Наче з передмістя! Хто б міг подумати, що це старший син Рю-сама!

— Хто це наче з передмістя? — почувся чийсь голос, досить зухвалий і водночас сонний.

У тій кімнаті на татамі лежав старший Кііцірів син Осю, учень середньої школи в Сендаї, нечастий гість лікарні Ніре. Він мав типовий вигляд учня середньої школи вищого ступеня. Щоправда, на ньому не було засмальцьованої, вилинялої одежини і рваного кашкета. Далася взнаки Кііцірова кров — Осю дбав про свою зовнішність. Хоч міг носити й діряве кімоно, але доки це не суперечило його уявленню про красу. Товстий ремінець для ґета він не купував у крамниці, а замовляв у майстерні.

Для Момоко він залишався вічним учнем. Його бачили дома лише на зимові та літні канікули. Але й тоді він довго тут не засиджувався: переходив у гуртожиток дзюдоїстів. Давно колись Рюко докинула батькові — мовляв, Осю не займається дзюдо. І справді, тоді він захоплювався фехтуванням. Та якось, коли не вистачало спортсменів, його силоміць включили в команду борців, і він неабияк відзначився. Відтоді він зайнявся дзюдо і навіть став капітаном команди.

— Хто це наче з передмістя? — невдоволено повторив Осю. — Ти гадаєш, що наш дім високого роду?

Момоко збентежено мовчала. Вона рідко розмовляла з братом, крім того, її лякав ремінець на його ґета.

— Сміхота! Твої шановні сестриці вдають із себе родовитих, та все це схоже на виставу, де людські ролі виконують мавпи. Бо хоч би що ми вдягли, а в душі залишимось селюками. Момоко, не напускай на себе гімназичного блиску. І не згадуй про передмістя, бо ми самі недалеко відкотилися від неотесаних селюків.

Закид щодо гімназії видався Момоко справедливим, але натяк щодо неотесаних селюків викликав у неї заперечення.

— Хіба ж наша родина не багата?

— Багата?.. — Як Біллікен та Омбо, Осю не дивився в очі, тому здавався чужим. — Ти гадаєш, якщо лікарня велика, то й багата? Я тобі ось що скажу: в нашому домі грошей катма. То тільки здається, що ми багаті. Навіть земля, на якій стоїть лікарня, не наша, а орендована. Вибори завдали батькові великої шкоди. Насправді дома немає навіть єни, — докінчив гладкий Кііцірів син, а потім веселою скоромовкою повторив: — Так-так, дома немає ні єни… А проте наші дівчата тільки й базікають, що про «Тейґекі» та «Міцукосі»[52]. Момоко, ось тобі доказ, що в нашому домі живуть неотесані селюки: хто-небудь з наших розуміється на мистецтві? Навіть на піаніно ніхто не грає. В театр то ходять, але що звідти виносять? Пристойної книги ніхто з них не читав. Та це ж справжній мавпячий театр.

Момоко перехопило дух, наче від несподіваного удару. Вона боязко спитала:

— А яку книжку варто прочитати?

— Яку? От хоча б «Трактат про добро» Нісіди або «Монах та його учні» Нацуме Сосекі[53]… — кинув Осю і повернувся до Момоко спиною. Розмова урвалася.

Та дівчині кортіло дещо розпитати — її тривожила не книжка, а слова: «Дома немає ні єни». Вона тихо спитала:

— А корали?..

— Що?

— Корали… Корали в «кораловій кімнаті». Невже вони нічого не варті?

Обізнаний з родинними таємницями, про які дівчина й не здогадувалася, Осю зареготав. Момоко здригнулася. Після того відвертого нестримного сміху до неї долинули слова:

— От дурненька! Та вони ж підроблені! — І їй здалося, ніби вона провалюється крізь землю.

Кілька днів Момоко страждала, невимовно страждала. І хоч старшим сестрам можна було тепер не заздрити, але ж розвіялися і її власні мрії — як вона гарно вдягатиметься і виїжджатиме в місто на автомобілі. Момоко раптом згадала, що Йонекуні збирає гроші про запас. Про купівлю чогось у вечірніх ятках тепер не могло бути й мови.

І от щоб дізнатися, як можна розжитися на гроші, вона навідалася до Сенаґи з його «чотириста чотирма болячками».

— Послухай, російські рублі ще продають?

Після того як йому не вдалося виявити підробок ліків фірми «Сентан», він узявся купувати банкноти російських рублів, випущених в Омську. Їх продавали на головній вулиці Сіндзюку (тоді це було звичайнісіньке передмістя) за курсом — один рубль за кілька сен. Раніше такий рубль коштував понад одну єну, але внаслідок війни його вартість різко впала. А проте, за словами тамтешнього торговця рублями, їх варто купувати, бо згодом вони принесуть покупцеві п'ятикратний прибуток.

На запитання Момоко, скрушно похитавши головою, Сенаґа відповів:

— Погані наші справи, дівчино. Ці банкноти нічого не варті. Вони — однаково що клапті паперу.

Фітинат заліза та інші різноманітні ліки йому не допомагали, і Сенаґа наживав щораз більше різних хвороб. Особливо ненормальним здавався йому виступ на хребті, який спричиняв розлад нервової системи настільки, що хворий раптом прокидався серед ночі, сідав на постелі й мусив постукувати себе по спині. Бо побоювався, що інакше через параліч дихання вдруге не прокинеться.

Врешті-решт одного разу Момоко тихо запитала няню Сімоду:

— Бабусю, у нас багато грошей? Я знаю, що корали не справжні, а земля орендована, не наша. Скажіть правду: в лікарняному сейфі залишилося хоч сто єн?

— Момо-сама, що ви кажете! — Няня глянула на дівчину добрими, правдивими очима, і тій одлягло на серці. — У пана директора грошей ціла купа. А ви кажете — сто єн! Та чого ви про це розпитуєте?

Одного вечора Момоко зарюмсала — мовляв, приправа до рису несмачна, і старший брат, котрий колись налякав її злиднями, сердито докинув:

— Момоко, чого ти рюмсаєш? Он у Німеччині люди мруть з голоду, а діти — сама шкіра й кістки. І ти, певно, чула, що там лютує рахіт. Якщо приправа тобі не смакує, не їж, дякуй хоч за те, що маєш рис і мариновані овочі.

Йонекуні, що сидів навпроти, раптом зацікавився розмовою. Коли Осю сяк-так пояснив, що таке рахіт, він поспівчував бідолашним дітям і сказав:

— Коли так, то і я їстиму лише мариновані овочі.

І справді, кілька днів Йонекуні дотримував слова, але потім стурбована няня переконала його зректися обітниці.

До речі, Момоко чула від людей, що Осю, який так благородно вплинув на малого Йонекуні, того ж вечора з двома сьосеями подався в місто й вони втрьох з'їли вісім порцій рису з м'ясом. Однак вона не знала, що через кілька днів після того, перед від'їздом у Сендай, Осю крадькома зайшов у контору і взяв у бухгалтера Оісі чималу суму грошей.

У кабінеті заступника Хідекіці Кацумати, куди Оісі щотижня приносив фінансовий звіт, невдовзі відбулася така розмова.

— А це що? — Заступник тицьнув пальцем у конторську книгу.

Обличчя передчасно посивілого бухгалтера зблідло, а руки затремтіли.

— Це… — мовив він неслухняним язиком. — Це… Словом, гроші взяв Осю-сама, щоб платити за гуртожиток…

Хідекіці Кацумата сидів у кріслі й щілинками очей за пенсне зосереджено перевіряв цифри.

— Кажеш, на гуртожиток? А не забагато? — незвично голосно, з директорськими нотками в голосі запитав він.

— Та… — Оісі, ледь тримаючись на ногах, збентежено кивнув підборіддям.

— Умгу… — промимрив заступник і ще раз повторив: — Умгу…

Потім відкинувся на спинку стільця і з невдоволеним виразом впав у задуму, а тим часом очі його блукали по стелі, а руки опинялися то на грудях, то на столі. Потім Хідекіці глянув перед собою і вже ніби хотів щось сказати, та лише знову мимрив: «Умгу…» — і сплів руки на грудях.

Бідолашний Оісі стояв перед ним і нервово потирав руки. А Хідекіці Кацумата неабияк тішився, бачачи, як бухгалтер налякався.

— Ну гаразд, — озвався він нарешті, а Оісі полегшено зітхнув. — Осю-сама — капітан шкільної команди. В нього, мабуть, чимало своїх видатків. Отже, я передам у «покої», що все гаразд.

Щуплий заступник потягнувся до коробки й дістав знайому велику квадратну печатку з написом «Заступник директора лікарні мозкових захворювань Ніре». Змочивши її чорнилом, легко і втішено приклав у кутку аркуша, списаного нерівним почерком бухгалтера Оісі.

Поблизу лікарняної кухні завжди вештався різний люд. Не завжди багатий на розум, він, однак, мав чималий вплив на Момоко.

Серед них виділявся сьосей Кумаґоро Сакума, нечуване ледащо, якому директор дякував колись лише за те, що той вранці стовбичив у коридорі. Він і досі не брався й за холодну воду, ніде не вчився, а тільки бив байдики.

Він вважався верховодою на кухні, хоча і був зовсім молодий. Охочий побалакати, він своїм гучним голосом заглушував інших. А який войовничий вигляд був у нього, коли, аж бризкаючи слиною, розводився на улюблену тему — війну!

— Сьогодні пополудні, двадцять третього… Японська імперія оголосила війну Німеччині і наша армія у складі… негайно розпочала заплановані дії, — гордо виголошував Кумаґоро. То було екстрене повідомлення про те, як улітку третього року Тайсьо[54] Японія односторонньо оголосила війну Німеччині.

Іншим разом Кумаґоро викрикував:

— Останнім часом розміщені в… наші військові кораблі… закінчивши заздалегідь свій… перегрупувалися у… знялися з якоря і кільватерною колоною велично взяли курс на…

Кумаґоро читав новини напам'ять, з особливим притиском виділяючи численні пропуски. Розпалившись, він був схожий на промовця.

— Скажу вам, панове, що в цих пропусках стільки глибокого змісту, стільки доблесті й геройства!

Тепер цей сьосей, прозваний Прищуватим Кума-саном через сліди висипки на його червоному обличчі, вже не згадував про лікарський фах, а заявляв, що стане то диктором німого кіно, то адвокатом, то визначним політичним діячем.

Та після війни, коли настали тяжкі часи, Кумаґоро несподівано назвався соціалістом. Здається, однією з причин цього було те, що раптом зник Кііцірів шофер, неговіркий, спокійний, майже сором'язний чоловік. Та от ним зацікавилася поліція в Аояма, і в кухні поширилася чутка: «Кажуть, начебто він кореєць». А незабаром тільки його й бачили: після смерті старшого брата він повернувся на батьківщину, в префектуру Аоморі.

А проте Кумаґоро не вгавав — мовляв, влада глумиться з безвинних людей, і потім заявив, що капіталістів треба повалити.

— А хто ті капіталісти? — поцікавилась Момоко.

— Та от такі, як ваш батенько. — Немов щоб залякати Момоко, Кумаґоро звів плечі вгору. — Останнім часом годують нас страх як погано. Хіба можна на це спокійно дивитися? Просто жах!

Почувши, що її батько — капіталіст, Момоко відчула і полегкість, і сором.

Однак старшого Кііцірового сина Кумаґоро хвалив — мабуть, тому, що той частував його печенею в ресторані:

— Осю-сан — симпатична людина! Недарма він нігіліст.

Кумаґоро впливав на Момоко не лише тим, що прищеплював їй своє розуміння різних «ізмів», а й тим, що навчив її відвідувати кінотеатр — обшарпаний дерев'яний, схожий на халабуду, «Аоямакан», колись знаменитий хіба що постановками класичних п'єс з Мацуноске Окамі в головній ролі. Тепер тут щотижня показували посередні європейські та американські багатосерійні кінострічки. А для Момоко то був незвичайний світ: коли вона туди потрапляла, в неї заходилось серце, від хвилювання аж пітніли долоні. Як тільки вмовкав оркестр з чотирьох музикантів і на сцену виходив диктор у піджаку або в хаорі й хакама, а іноді й у старомодному фраку, вона забувала про все навколо: про щільні ряди незручних дерев'яних крісел, про стелю, що могла будь-якої хвилини обвалитися.

У кінотеатрі «Аоямакан» показ фільму звичайно починався передмовою диктора. Зрештою, все тут було застаріле.

«…Ось так нещасний красень Роландо, доведений до розпачу докорами сумління, кинувся в морську безодню… Та докладний переказ усіх чотирьох серій трагедії міг би відбити вам охоту до фільму. Тому про подробиці пізніше…»

Момоко слухала, зчепивши руки й затамувавши віддих.

Та найбільше хвилювали її американські вестерни з бурхливими сценами двобоїв між лиходієм і позитивним героєм.

Диктори в кінотеатрі «Аоямакан» були абиякі: якщо з вступним словом вони ще сяк-так давали собі раду, то під час фільму були безпорадні. При світлі електричної лампочки вони шелестіли сторінками сценарію й не встигали за подіями на екрані. Та Момоко того не помічала, — краще б диктор узагалі замовк! Його здушений голос виривався наче не з горла, а з живота, і пояснював те, що й сліпому було зрозуміло: «А тепер бандит вихопив з-за пояса пістолет і вистрілив… Куля наздогнала Джека і пробила йому ліве плече… Джек затиснув рану долонею і знесилено повалився на землю…» Тим часом почалося найцікавіше — погоня. Диктор дзвіночком подав оркестрові сигнал, і музиканти жваво забринькали мелодію пісеньки «Рай і пекло». Автомобіль бандита застрибав край провалля, за ним шалено мчала машина славетного шерифа. Глядачі захвилювались, Момоко зірвалася з місця й закричала. Та раптом фільм недоречно урвався, і диктор оголосив: «Продовження наступного тижня».

Одного разу, коли диктор у традиційному японському одязі — хаорі й хакама — пояснював сцену, в якій обличчя чоловіка й жінки наблизилися впритул одне до одного, ззаду раптом пролунав голос: «Дикторе, обережно!». Момоко здивовано обернулась і зрозуміла, що голос належав поліцаю, який велично сидів у кріслі наглядача в кінці залу.

Після того як фільм скінчився, Кумаґоро, невдоволено цмокнувши язиком, сказав:

— Тепер, дівчино, бачите, яка влада нахабна? Ось так вона придушує ідеї соціалізму.

Кіно так заволоділо душею Момоко, що стало для неї наче наркотиком.

Щотижня після школи вона сама або з подругами спішила на кіносеанс. «Аоямакан» її вже не задовольняв, і вона добиралася до кінотеатрів в Акасака, Сіндзюку, а інколи і в Асакуса. Щоб дістати кілька монет, вона вдавалася до хитрощів — у бухгалтера Оісі брала гроші на місячний трамвайний талон, а сама ходила до школи пішки або випрошувала в Йонекуні. В особливо скрутних випадках зверталася до няні Сімоди.

— Момо-сама, звідки ж у мене ті гроші? Та ніби я тобі недавно й давала, — відповідала няня, але врешті-решт здавалася.

Кінотеатр — чарівне сховище, убоге, задушливе й водночас розкішне, сповнене хрумкоту печива і шипіння лимонаду, — п'янив Момоко своєю штучною темрявою.

Тепер Момоко захоплювали не погоні славетного шерифа за бандитом, а історії про солодке кохання. Про те, що у світі таке існує, вона вже давно дізналася від сьосеїв. Та як вільно розповідали про нього диктори з кам'яного кінотеатру, зовсім несхожого на «Аоямакан», і як глибоко в серця глядачів западали їхні слова!

Вони брали Момоко за душу, викликали захват і водночас засмучували.

«Ось як європейські поети оспівують кохання, — низьким голосом зачаровував диктор Момоко. — «Хотів би буть я дзеркалом, щоб ти відбилася в мені. Хотів би бути пташкою, щоб залетіти у вікно твоє. Хай хижий яструб нападе і груди розірве мені. Солодкою була б та смерть у тебе на вікні». — І ще голосніше вів: — Або ось так: «Вітер з вітром дружить, хвиля хвилю манить. Сонце землю поцілує, місяць приголубить. Та що мені до поцілунків тих, коли ти не даєш торкнутись вуст своїх». — Голос диктора хвилював Момоко. — Так, кохання — це чарівний трунок, ріка життя. Воно усьому матір, над усім панує. О кохання, без тебе і молодість немила!»

«Свята правда! — сидячи в темряві кінотеатру, погоджувалася Момоко. — Свята правда!»

Настав час і їй спробувати щастя. Її щоки стали пухкішими настільки, що, як на зло, аж очі повужчали, а руки й ноги поповніли і вже як це не дивно, відрізнялися від тих, якими були ще недавно.

«Щира правда! Найдорожче у світі — це кохання. Тільки воно чогось варте», — в думці проказувала Момоко. Вона купила собі лосьйону з етикеткою «Якщо прагнете краси, візьміть хоч краплину цієї роси» і старанно натирала ним щоки. Бо віддавала перевагу «краплині цієї роси» перед «рідиною Ґендзо» Сенаґи, що обіцяла «зробити вас білішими». Як і досі, вона часто заглядала в кухню, прислухалася до балачок і вважала себе знавцем інтимних справ на тій підставі, що переглянула чимало любовних фільмів.

Після уроків вона скидала ненависну шкільну форму, перевдягалась у кімоно й немов знічев'я прогулювалася вулицями. Якщо наближався хлопець — можливий об'єкт її кохання, — Момоко не хнюпилась, а задирала голову і всміхалася, ніби промовляючи: «Глянь на мене! Перед тобою знавець любовних справ!».

Від Хамако, що інколи навідувалася в лікарню, Момоко дізналася багато чого жахливого. Те, що Хамако доводиться їй сестрою по батькові, її не дуже вразило — вона це знала і так. Куди більше її приголомшило те, що їхній батько сам вирішував, кому з ким одружитися. Йому подобалось робити все на свій розсуд. Крім того, таким чином він намагався зміцнити лікарню. Ті спроби почалися з Рюко й поширилися на родичів, сьосеїв, що могли стати добрими фахівцями, на медсестер і навіть на найманих робітників. От зовсім недавно звільнилася з роботи щоката служниця. А все тому, що її хотіли видати за нелюба, хлопця-здорованя Тацудзі, що тепер звався Дзаосан. Взагалі Кііціро снував далекоглядні задуми. «І ми не будемо винятком, — по-дорослому міркувала Хамако. — Видадуть нас заміж за Сейсаку Канадзаву або Кацудзіро Нірасаву».

— Невже вони тобі подобаються? — витріщила свої вузькі очі Момоко.

— Ясно, що ні, — відповіла Хамако. — Я воліла б Валентино. Але що поробиш!

— Валентино? — Момоко споважніла. — Що ти в ньому знайшла? Куди кращі Річард Бартельмес і Антоніо Морено. Правда, Сейсаку-санові далеко навіть до Валентино… А ти втечи з дому й закохайся в того, хто тобі до вподоби.

— Втекти з дому? Закохатися? — Хамако склала губи так, ніби душила в собі позіх. — Нічого не вийде. Це ж не в кіно.

— Але ж без любові не можна, — наполягала Момоко. — Ти не маєш права виходити заміж без любові.

— Послухай, що я тобі скажу, — Хамако сумно глянула на Момоко. — Якщо мені судилося жити з Сейсаку-саном, то тобі з Кацудзіро-саном. Або навпаки.

— Та щоб я стала нареченою Кацудзіро! Того курдупля? — Момоко глузливо зареготала.

Кацудзіро Нірасава належав до далекої рідні Кііцірового батька. Чесний і простодушний, він і досі говорив з відчутною тохокською вимовою; у студентські роки, повертаючись із лекцій, він ще перед лікарняною брамою знімав шапку. Працюючи в клініці університету Кейо, він допомагав лікувати хворих і в лікарні Ніре. Його вдачу й лікарську майстерність тут високо цінували. Та й Момоко іншим разом не посміла б назвати його «курдуплем».

Момоко втратила спокій. Лагідний і недоступний батько в її очах перетворився на підозрілу особу, здатну на всякі підступи, а сама лікарняна атмосфера, якою вона досі безтурботно дихала, почала відгонити зловісним розбійницьким кублом. Якби таке трапилось у фільмі, то диктор з кінотеатру «Тейкокукан» в Акасака моторошним, хрипким голосом нагнав би глядачам неабиякого страху.

— Та щоб я заручилася з отим курдуплем?! — повторила Момоко. Чи то від раптового хвилювання, чи то від сміху в кутиках її очей заблищали сльози.

Потім, ніби комусь присягаючи, вона урочисто мовила:

— Нехай вони плетуть які завгодно тенета, а я все одно любитиму. Буде по-моєму.

Та прикре передчуття не затьмарило життя щирої і безпосередньої Момоко. Тільки от поводитись вона стала зухваліше — вже двічі, а то й тричі на тиждень ходила в кіно. Щоб з вікна не помітила чужа їй мати, Момоко не виходила через парадні двері, а продиралася бамбуковими заростями на задвір'ї.

І в Кумаґоро були не менші неприємності. Той лежень, самозваний соціаліст, ходив дивитися в Сібаура на першотравневу демонстрацію — вже другу, що закінчилася, як вичитав Біллікен у газеті, «поголовними арештами і насильством». Кумаґоро повернувся додому ображений на комуністичну партію, бо, мовляв, демонстранти вітали простих людей на трамваях і проклинали багатіїв, що їхали на своїх машинах, а його, що йшов пішки, помахуючи руками, наче й не помічали.

Та демонстрація залишила слід і в пам'яті Момоко. Тоді саме поліція затримала сліпого поета Єрошенка[55] з Росії. Сліпий поет Єрошенко… Його доля знайшла відгук у її серці. Та й від його фото, вміщеного тоді в газеті, віяло смутком. Якби їй зустрітися з тим іноземцем! Поет боязко помацав би її щоку своїми худими руками і, напевно, голосом, сумнішим, ніж у будь-якого диктора, прошепотів би їй щось. А вона, Момоко, чи не вперше засоромилася б і ледь чутно мовила б: «Я згодна». Такі химерні думки обсіли Момоко, коли того дня вона лягла спати. Вперше в житті вона цілу ніч не склепила очей. Та невдовзі сліпого поета, що розбурхав її душу, вислали з країни, звинувативши в анархізмі.

Через кілька днів після того Момоко несподівано спитала:

— А що таке анархізм?

Знавець усяких «ізмів» Кумаґоро відповів:

— Анархізм… як би тобі пояснити… Це велике діло… Це — коли підкидають бомби…

А ще через кілька днів, проходячи завулком, де містилася крамниця «Сейундо», Момоко побачила, як до неї наближається Кацудзіро Нірасава, що, мабуть, повертався з клініки. Вихована людина, він зупинився навіть перед наймолодшою Кііціровою дочкою і чемно вклонився. Та його, простодушного й недогадливого, найбільше здивувало те, що Момоко прошмигнула мимо, відвернувши обличчя, завжди відкрите й усміхнене, а тепер наче закам'яніле.

«От нахаба! — затамувавши віддих, міркувала вона. — Вдає, наче нічого не знає. Та ще сміє вітатися! Всі вони з однієї зграї! Хочуть заманити мене в пастку».

Вона заскочила в крамницю «Сейундо» і вибрала собі кілька найкращих зошитів, дорогу стругачку для олівців і з десяток великих гумок у формі зайця.

— Запишіть на мій рахунок! — звеліла вона хазяйці.

— Момо-сама, та навіщо вам стільки гумок?.. Та й стругачки ви недавно брали…

Та Момоко не слухала її.

— Воно мені потрібне, розумієте, потрібне. Тож не відговорюйте. Десять гумок! Отак!.. — докінчила Момоко, згребла все й вискочила надвір. Метрів сто вона йшла, не бачачи нічого перед собою, та невдовзі опам'яталася, бо відчула в кулаку пружні гумки, а на щоках непрохані сльози.

А ще за мить в її очах блиснув зловісний вогник, плечі здригнулися, а з вуст мало не вихопилось: «Бо я анархістка!».

Розділ шостий

Праворуч глухо ревло море, накочуючись на виступи скель. Хвилі розбивалися об лискучі темно-коричневі брили, розсипалися бризками й піною. Зате ліворуч, де тягнувся берег, воно тихо хлюпотіло. Коли хвилі відступали, вогкий пісок темнішав, відсвічував хистким, непевним блиском. Якщо хтось проходив берегом, пісок лоскотав йому ноги, а сліди бралися бульбашками, що ніби виринали з крабових гнізд. Викинуті на берег водорості скидалися на розкуйовджене волосся. Креветки й краби при наближенні хвилі квапливо втягували голівки під чудернацькі панцири.

Повівав легенький бриз. Над берегом стояв терпкий запах моря, яке тільки на обрії, під навислими, наче намальованими хмарами, ледь відрізнялось барвою.

Та Момоко не помічала тієї мирної краси. Втіху і почуття свободи, яку дарує море, вона сприймала чисто по-дитячому. Крім лінивого плюскоту хвиль, вигуків радості, вона майже нічого не чула.

Момоко разом з кількома шкільними подругами проводила літні канікули на пустельному пляжі півострова Міура: тут батьки винайняли для них дім. Всі вони були ученицями третього класу жіночої гімназії, і життя у приязних господарів без докучливого наглядача, літо й море — цього вистачало, щоб радість била через край.

Проте не скажеш, що дні її були безжурними. От хоч би й таке: цього року батько збудував віллу в селищі Ґóра, що в Хаконе. Приємно! Та біда в тому, що Момоко не дозволили навіть заїхати туди після моря, бо, мовляв, на відкритті буде чимало гостей. А от для набридливого Сюніці та його самовпевненої матінки, звичайно, знайдеться місце.

— Нічого не вдієш! Нічого не вдієш! — Момоко набрала жменю піску й висипала його на краба, що повз мимо. — Розумію, я все розумію!

Та найбільше її вразило й змусило задумано втупитись оце зараз в морську далечінь, повиту легким серпанком, дивне одруження Сейко наприкінці минулого року.

Той шлюб, здавалося, тримали в таємниці. Щоправда, заручини відбулися за всіма приписами, але з рідних на них були тільки батько, Рюко та Осю, який саме навідався додому. Момоко та інших дітей туди не пустили. Звикла до лікарняних несподіванок, Момоко, проте, насторожилась. І було чого: відтоді Сейко кудись зникла, навіть не провідувала батьків після весілля, як велить звичай.

Але Момоко кілька разів бачилася із сестрою, що вийшла заміж не знати за кого. Няня Сімода брала її з собою, і вони довгенько тряслися в трамваї, петляли злиденними вуличками, поки доїжджали до будиночка за трухлявим парканом. Щоразу няня прихоплювала із собою чималенький клуночок. Та були в ньому звичайні речі: свіжа цибуля, морква та інша городина. Іноді їй вдавалося роздобути й торбинку рису. То був простий — іншого в лікарні годі знайти, — але щирий подарунок.

Момоко ненароком підслухала, як Сейко казала, коли няня клала те все в закіптюженій і затхлій кухні:

— Ой бабуню, як я вам вдячна!.. Ви завжди…

— Та що ви, Сей-сама, нема за що. Аби моєї змоги…

Незвична обстановка, в якій опинилася сестра, зразу впала Момоко в очі: будинок, обшарпаний дужче, ніж барак для лікарняних сьосеїв, і разом з тим новий настінний годинник із зозулею в кімнаті на шість татамі та ряди книжок у заскленій шафі. В поведінці сестри — тепер вона навчилась і подавати чай, і пригощати печивом — не зосталося нічого від колишньої Сейко, що, як і Рюко, хизувалася вихованням, одержаним у гімназії «Гакусюін». Тепер це була сама лагідність.

Момоко напихалася невигадливим домашнім печивом і, на хвильку зніяковівши, скоромовкою почала розповідати про гімназію, про скупого Йонекуні й набридливого Сюніці. Вона сама жахалася, коли іноді в неї мимохіть вихоплювалось грубе слово. Та Сейко не дорікала їй.

— Ну-ну… — коротко озивалася вона, а на її блідому обличчі з'являлася усмішка.

Звісно, Момоко не могла тепер ненавидіти її. Усмішка на сестриних устах, її несподівана приязнь — усе це відгукнулося теплом у серці Момоко. Дожовуючи останнє тістечко, вона докірливо спитала:

— Сей-сама, чого ви не завітаєте додому?

Сейко всміхнулася ще лагідніше:

— Завітати, кажеш?..

І тут няня похопилась:

— Ой як пізно! Час уже прощатися.

Няня не засиджувалася довго в цьому домі. І завжди суворо, наче забороняла купувати банани в крамницях, попереджала:

— Про те, що ми були в Сей-сама, — ні слова!

Кількаразові відвідини сестри й знання, почерпнуті з кінофільмів, допомогли Момоко дійти висновку, що Сейко одружилася проти волі батьків, а тому її позбавили спадку і вигнали з дому. О людська жорстокість!.. І причиною тому — кохання, те кохання, заради якого «солодкою була б та смерть мені у тебе на вікні».

Момоко зітхнула й глянула на блискотливу блакитну просторінь моря. До її слуху долинув плюскіт хвиль. І раптом в її голові виникла зворушлива думка: «Я теж любитиму! Сей-сама, ти не будеш самотньою у своєму горі».

Момоко відчула, як під модним на той час купальником, що, однак, закривав усе тіло, затремтіли овали грудей.

Любов переповнювала світ, як черепашки морський берег. На цьому дикому пляжі людей було небагато, але засмаглих хлопців з білими зубами не бракувало, бо якийсь приватний університет винаймав у тутешнього рибалки кімнати для студентів.

Чи не з першого дня Момоко інтуїтивно вибрала собі одного з тієї непогамовної скульптурної групи. Юнак вирізнявся серед усіх темною шкірою. Та найперше впадали в очі його червоні плавки. І плавав хлопець, як риба. Віддалік од берега на плавучому помості була вишка, і зграбний юнак у червоних плавках легко добирався до неї і довго вигрівався на осонні.

«От би опинитися там і разом погойдатися з ним на хвилях!» — думала Момоко. Вона таки закохалася.

Та, на жаль, мрія була нездійсненною: Момоко не вміла плавати. І ще одне дратувало її: Момоко бачила, що й подруги плекають таку ж думку. В них тільки й мови було, що про «Червоні Плавки». Та лихо не без добра — ніхто з них не був здатен доплисти до вишки.

Лежачи на пляжі, дівчата відверто казали:

— О, гляньте, «Червоні Плавки» позирають на нас!

Момоко роздратовано підвелася з гарячого піску й помчала до моря. Хоробро стрибнула на мілке плесо, лягла на воду й замолотила ногами й руками. Але її тягло на дно, як камінь. Захлинувшись, вона встала. «От досада! — бідкалась, витираючи очі. — Якби ж то я вміла плавати! Якби могла добратися до помосту! Адже там мене чекає кохання!»

Однак незабаром благодатна атмосфера морського узбережжя зблизила хлопців і дівчат. Та це не було особисте знайомство. Сходились тільки гуртами — як ото зграйки морських рибок. У тому тлумі загубився навіть хлопець у яскравих червоних плавках. Отак, щільним гуртом, вони й розважалися звичайними дитячими іграми.

Серед них не була винятком і Момоко. Вона вигукувала дзвінким чарівним голосом, як і інші дівчата, не звертаючи уваги на когось одного. Та хто може сказати, що в неї було на серці?

Коли ж настав день від'їзду, Момоко придумала невеличку хитрість: на звороті групового знімка гімназисток, зробленого в день приїзду, вона написала імена й адреси й передала студентові, на прізвисько Гіпопотам, який здавався їй найбільш покладливим.

— Ось наші адреси, може, захочете колись написати… — мовила вона йому, а тоді, наче між іншим, звернулася до хлопця в червоних плавках, що стояв осторонь:

— І ви не забувайте про нас…

Хитрість вдалася. В розпалі спекотливого літа Момоко повернулась у Токіо й останні дні канікулів хоч-не-хоч провела з Йонекуні. Саме тоді надійшла листівка — спільне привітання від студентів. Серед підписів було й прізвище хлопця в червоних плавках — Ясуда. Певно, такі ж листівки одержали й подруги.

Та самовпевнена Момоко чекала. Вона вірила: якщо не вроди, то принаймні чарівності їй не позичати. Ніби на підтвердження цього навесні того року якийсь незнайомець приніс їй листа. Він підійшов до Момоко, коли та поверталася з гімназії, й мовчки подав їй білий конверт. Момоко відразу здогадалася, що то любовний лист. Він, мовляв, хотів би з нею поговорити, а тому просив зустрітися там-то і тоді-то. Лист закінчувався танкою[56], якої не тільки Момоко, але й сьосеї не могли розібрати. Схвильована Момоко врешті-решт вирішила, що незнайомець — підозріла особа, й не прийшла на призначене місце. Хоч той чоловік удруге не потрапляв їй на очі, зате ця подія зміцнила віру Момоко в себе.

А звістки від «Червоних Плавок» усе не було. Неймовірно, несправедливо! У гайку за лікарнею вже втомлено співала барвиста цикада «абурадземі», згодом заскрекотіла й крихітна цикада «цукуцукубосі». Літо кінчалося.

— Як ти гадаєш, вона співає «цуку-цуку» чи «куцу-куцу»? — зухвало спитав Йонекуні, тримаючи напоготові тичку, обмазану клеєм, якою він ловив цикад, і поводячи витрішкуватими очима.

— Та не в'язни! Невже тобі не однаково?

Роздратована Момоко міркувала: «Невже юнак такий недогадливий? Він же не міг не помітити моїх чарів».

Наприкінці літніх канікул, коли самовпевнену Момоко почали брати сумніви, прийшов лист. На ньому великими ієрогліфами було написано: «Ясуда». Ніхто в багатолюдній лікарні не звернув уваги на хлоп'ячий почерк, і лист безперешкодно дійшов до Момоко.

Лист не схвилював її так, як вона сподівалася. Певно, тому, що надто довго й нетерпляче його чекала. «Ось бачиш, — думала вона, — вийшло на моє. Вийшло так, як я гадала».

На щастя, цього разу лист не кінчався танкою. Старанним почерком хлопець повідомляв, що не може забути щасливих днів на морі, що його батьки мешкають у районі Сібуя, що він часто буває в Аояма (тут живе його приятель), що якось він проходив мимо лікарні Ніре і згадав про неї, Момоко.

«Навмисне прийшов перевірити, — вирішила Момоко. — Добре, що в нас така велика лікарня, а мій батько багатий! Яка нещасна була б я, коли б жила в нужденному бараку!»

Наостанку хлопець писав, що пообіцяв товаришеві щодня навідуватись, а оскільки звідти до лікарні Ніре недалеко, то надвечір він прогулюватиметься під високою сосною край пустиря Мотонохара й буде дуже радий десь там зустрітися з нею. Лист зовсім не був піднесеним — автор його не осипав Момоко компліментами.

«Всі чоловіки розбещені, — вирішила Момоко й почухала свого маленького носа. — Пишуть одне й те саме. Невже вони гадають, що будь-яка жінка туди вийде? Та й від пустиря до лікарні рукою подати. Де ж тут здоровий глузд?»

Але невдовзі Момоко втратила спокій. Перед очима виразно ожило обвітрене обличчя Ясуди, у вухах залунав його дзвінкий голос. Уже вкотре вона виймала з кишені того листа і боязко перечитувала. І незабаром цей знавець любовних справ з двома кісками став закоханою дівчиною, невпевненою, полохливою, якій уся ця пригода здавалася чарівним сном.

Надвечір вона нишком вийшла з дому в легкому літньому кімоно, бо вбиратись гарно побоялася. Швидко перетнула пустир Мотонохара, на якому кілька дітлахів ганялося за бабками, проминула безлюдну школу й поліцейську будку. Відчуваючи на собі пильний погляд поліцейського, прошмигнула повз крамницю «Сейундо» і дісталася до трамвайної лінії. А тоді обхідним шляхом вернулася на другий кінець пустиря.

Сонце ще не зайшло. Ще здалеку Момоко помітила під сосною хлопця, теж у легкому літньому кімоно; він стояв спиною до неї, очевидно, дивився на лікарню Ніре.

«Мене чекає! Хлопець мене чекає!» — загордилася вона і уявила себе героїнею з кінофільму. А коли підійшла до хлопця ближче, то вже спокійно гукнула:

— Агов!

А потім, не дивлячись на нього, бадьоро й нахабно збрехала:

— Я ходила в одній справі…

І замовкла на півслові, зніяковівши.

Хлопець, що обернувся на її голос, справді був Ясуда, хоч здавалось, не мав нічого спільного з тим юнаком на залитому щедрим сонцем пляжі. Певно, тому, що з нього вже трохи зійшла засмага.

— A-а, це ви?.. — збентежено усміхнувся хлопець, показавши білі зуби.

Розмова не клеїлася, бо тут не було благодатного морського узбережжя, та й вони вже не належали до окремих гуртів, схожих на зграйки морських рибок, а вперше були вдвох.

Без колишньої легкості, й підтягнутості, яка так подобалась дівчатам, хлопець несміливо спитав:

— То як ви поживаєте?

Ніби не своїм голосом Момоко відповіла:

— Ой, як же я вас давно не бачила!

Однак Момоко швидко оговталась. Десь у глибині серця, що не переставало тьохкати, заговорив тверезий голос: «Що за химера! Так не годиться! Треба мерщій щось робити!».

Зрідка перемовляючись словом, вони рушили мимо школи до трамвайної зупинки в протилежний бік від лікарні. Сонце вже сховалося, і на темному небі легенькою тінню промайнув кажан. Момоко мало не скрикнула: «О, кажан!» — бо згадала, як в одному європейському фільмі героїня вигукнула: «О, ластівка!». Але ці слова застрягли в горлі, і Момоко здалося, що вона тупцює на одному місці.

Все, що сказав Ясуда після прикрої мовчанки, було вкрай буденним. Мовляв, як там її подруги? Що токійське літо спекотливе, особливо кінець літа. Що, мовляв, коли сонце заходить, спеку ще можна терпіти…

«Ну що це таке? — міркувала Момоко. — Я помилилася? Йому відбирає мову, коли він опиняється поруч з дівчиною. Жалюгідна, нікчемна, безпорадна людина!»

Та невдовзі радісні думки зароїлися в її голові. Їх підказала дівчині не самовпевненість, а вроджена інтуїція.

«Він мене любить! Кохає! — вирішила вона. — Тому й бентежиться. Так, це кохання!»

Отож, зібравши докупи всі свої знання про любов, вона соромливо й водночас палко притулилася плечем до Ясуди. Йшла повільно, так, ніби обірвався ремінець на ґета.

Та ні слова, ні поведінка Ясуди від цього не змінилися.

Момоко роздратовано міркувала: «От незграба! Хоч би за руку взяв… Він, певно, жодного кінофільму не бачив, тому такий недогадливий».

— Ви в кіно ходите? — чемно запитала вона.

— В кіно? — просто перепитав хлопець. — Рідко… Востаннє бачив фільм про доктора Каліґарі. Цікавий фільм. У дусі експресіоністів.

Слово «експресіоністи» збентежило Момоко, зате, почувши про доктора Каліґарі, не втрималась і випалила:

— Доктор Каліґарі? Я якраз пропустила цей фільм… В газеті бачила портрет того доктора… Це той, що з грізним обличчям?

— Ага, воно в нього трохи моторошне.

— А фільм про лунатика Сезара… того, що намагається убити сонних жінок… Жах! Такі фільми мені не подобаються. А от про доктора Каліґарі я так мріяла подивитися. Я все про нього знаю. Доктора ще грав славетний Вернер Краус.

— Начебто… Я забув… — присоромлено промимрив Ясуда.

Розмова пішла на лад. Момоко, вже не звертаючи уваги на хлопця, вела далі:

— Щиро кажучи, в нашому домі до мистецтва байдужі. Так казав мій старший брат. Але й він торочить таке, що й купи не держиться. Радив прочитати «Монах та його учні» Нацуме Сосекі… Я шукала цей роман у книгарні, й там мені відповіли, що такої книжки немає. Точніше, є, але зовсім іншого автора.

Ясуда мимоволі засміявся.

— Є чимало цікавих фільмів, навіть таких, що не в дусі експресіоністів, — не вгавала Мамоко. — Ви чули про «Чорну зірку»?

Ясуда заперечливо хитнув толовою.

— Там виступає красуня Маріон Девіс. Ви б у неї закохалися, якби хоч раз побачили. А от мені до вподоби Антоніо Морено. Я ж бо жінка. Є багато інших фільмів. От хоч би й «Hurricane Hutch». А який дивовижний Гарольд Лойд! До речі, ви знаєте, в Японію прибуває «Товстун»[57]. Не у фільмі, а власного персоною. Виступатиме в комедійній виставі в Асакуса.

Розповідям Момоко не було кінця; де й бралися слова, навіть любов відступила на задній план. Однак Ясуда її не перебивав. Йдучи з нею вуличками, він жадібно прислухався до її велемовних і обґрунтованих висловлювань про фільми. Принаймні так здавалося Момоко.

Коли вже добре споночіло, вона похопилася.

— Ой, уже пізно! — злякано вигукнула вона, а собі подумала: «Так і має бути. Бо діти з порядних родин забувають про обачність».

— Справді, — погодився Ясуда. — За розмовою і незчулися… Провести вас додому?

Момоко розважливо відмовлялася і лише після недовгих вмовлянь дозволила провести себе до пустиря. Дітвори вже там не було, лише в потемнілому небі шугали кажани.

— Було дуже приємно, — щиро призналася Момоко. — Може, ще коли-небудь прогуляємось?

— Я дам знати листом, — поважно відповів Ясуда.

— Коли так, то чи не могли б ви підписатися жіночим іменем? — ніжно попросила Момоко. — От хоча б Тосіко Ясуда.

«Новачок у любовних справах, — подумала. — Всього треба вчити!».

Коли вона повернулася додому, чоло пашіло від утоми, а тіло вдавалося легким як пух, аж наче чужим. Хоч няня сварила, що спізнилась на вечерю, Момоко мовчала, схилившись над чашкою і мискою.

«Здається, сьогодні вже наговорилася про кіно. Аж занадто, — міркувала вона. — Та нічого. Не завадило б і йому подивитися більше фільмів. Що ж, будемо ходити вдвох. А коли так, то, напевно…»

Вже почався й новий навчальний рік, а вони все зустрічалися поблизу лікарні й гуляли, зайняті невинними розмовами.

Ставлення Ясуди до Момоко нітрохи не змінилося. Вона ж подумки називала його недотепою, недоумком. Така його поведінка йшла, мабуть, від стриманої вдачі, та Момоко вважала: все тому, що він рідко відвідує кінотеатр. Ось чому вона знову й знову повертала розмову на кіно — запально розповідала, зітхала, розводила руками, морщила носа. Розповідь так захоплювала її, аж вона забувала, що грає роль знавця любовних справ. Так непомітно надходив час прощатися.

Та була між ними й така розмова.

— Ясуда-сан, а що ви вивчаєте?

— Економіку, — відповів хлопець.

— Економіку?.. — невпевнено протягла Момоко.

Момоко не знала такої науки, але вирішила, що з медициною вона, певно, не має нічого спільного. Останнім часом Момоко усвідомила, що батько погодиться віддати свою дочку тільки за медика.

Раптом вона спитала:

— А до бухгалтерії вона має якийсь стосунок?

— До бухгалтерії?

— Так, бухгалтерії…

Ясуда несподівано дзвінко засміявся і відповів:

— Не скажу, щоб не мала… Та чому ви про це питаєте?

Момоко промовчала. На мить вона уявила замість безпорадного сивого бухгалтера Оісі за конторським столом, спиною до сейфа, цього милого хлопчину.

Та прогулянки Момоко з Ясудою не пройшли повз увагу людей з такого великого закладу, як лікарня Ніре. І справді, незабаром хтось доповів про них, далі події розгорнулися інакше.

Листи Ясуди, що досі безперешкодно доходили до Момоко, стали пропадати. Момоко не знала, що одного вечора з грізних лікарняних воріт квапливо, ніби в якійсь пильній справі, вийшов, заклавши руки за спину, заступник директора Хідекіці Кацумата. Він перетнув пустир Мотонохара й повз школу попрямував до кварталу Мінаміматі. Потім чомусь уповільнив ходу і взявся чогось шукати своїми очима під пенсне. Неподалік від школи висіла поштова скринька, а біля неї когось чекав юнак у студентській формі.

«От і попався, голубчику!» — зрадів заступник, наближаючись повільним чаплиним кроком до хлопця. Тоді пришвидшив ходу й спинився перед юнаком. Заступник начебто заговорив. Високий співрозмовник щось відповів, недовірливо дивлячись на нього. Заступник Хідекіці заклав руки за спину і заходився щось пояснювати.

Розмова тривала досить довго. Говорив здебільшого заступник. Хлопець стояв похмурий, сердито втупившись у свої ґета. Нарешті розмова скінчилася. Хлопець рішуче повернувся і широким кроком пішов оповитою сутінками вулицею. Він уже зник за рогом будинку, а Хідекіці ще урочисто стояв біля поштової скриньки, потім кивнув головою — мовляв, от і гаразд, от і гаразд.

Відтоді Момоко не одержала від Ясуди жодної вісточки. Писала йому листи, та любий серцю хлопець не озивався. Принаймні листів його вона не одержувала.

Сумнів і розгубленість, відчай і гнів охопили Момоко. Одного разу, шукаючи прізвища Ясуда на дверних вивісках, вона забрела в квартал, де мешкав хлопець. Але раптом засоромилась і повернула додому. Як і досі, вона спала в одній кімнаті з молодшим братом і нянею Сімодою. Гучне хропіння няні тепер дратувало її ще більше.

«Певно, іншою захопився. — Широко розплющивши очі, Момоко віддавалася роздумам, які не личать дітям з порядних родин. — Усі чоловіки зрадливі. Мабуть, я забагато розповідала йому про кінофільми. Напевно, він до них байдужий. — А потім, закусивши губи, в душі вирішила: — Що ж, виходить, «Червоні Плавки» тільки прикидалися. Зрештою, світ не зійшовся клином на ньому. В мене ще буде кохання. А з нього я посміюся».

Та зненацька одна подія, що обернулася для неї крахом, перекреслила всі її задуми.

Настала глибока осінь. Височенне дерево гінкго біля радонової купальні — Кііцірової гордості — вже вбралося темно-жовтим листом. Залисніла від нічного дощу скуйовджена шерсть вуличних собак, що забігали у двір з пустиря за недоїдками.

Та зміни в природі не обходили Момоко. Нарешті вона оговталася від глибокої душевної рани — так сама вважала — і почала заплітати волосся не у дві дитячі кіски, а вкладати вузлом. Її тішило, що волосся чорне, як смола, і довге, як ні в кого з подруг. «Справді, тут я будь-кого переважу!» — пишалася Момоко, поглядаючи на недавно одержаний подарунок — іграшковий навчальний барометр.

У дверцятах цієї майстерної іграшки, схожої на павільйон на Виставці сучасної сільської архітектури, погідного дня з'являлася гімназистка з блокнотом, а в негоду — хлопець під парасолькою. Її внутрішня будова — а здавалось, сама доля — не давала змоги їм ні разу зустрітися.

«Однаково я не здамся! — вирішила Момоко. — Кінець кінцем піду в офіціантки».

Довідавшись з газетних оголошень, що офіціанткам обіцяють не менше вісімдесяти єн на місяць, вона подумала: «Цікаво, а скільки кінофільмів можна було б подивитись за такі гроші?» І ще вона звернула увагу на шлюбні пропозиції емігрантів — переважно колишніх військових, — що вирушали шукати щастя в Південній Америці. В кожному разі головне — це знехтувати батькових женихів, а самій знайти чоловіка.

Однієї суботи пополудні, коли Момоко підстрибом вернулася з гімназії з наміром відразу піти погуляти, її покликали в «покої».

Там її чекала приголомшлива новина — справжній грім з ясного неба, — небачена навіть у європейських фільмах: її, ученицю третього класу жіночої гімназії, збираються видати заміж.

То була хитрість, цілком природна для завбачливого Кііціро. Не можна було допустити, щоб Момоко повторила помилку старшої сестри Сейко. Крім того, наймолодша дочка, що не кажіть, доросла і, як свідчать деякі факти, цікавиться хлопцями. Тож не дивно, що спритний Кііціро почав діяти. Як і в шахах — засновник лікарні Ніре полюбляв цю гру і часто, користуючись неуважністю супротивника, за одним разом пересував дві фігури.

Та звістка так вразила Момоко, що вона бездумно, як лялька-маріонетка, скорилася батьковій волі. Лише сльози без упину котилися з її очей, повзли по щоках, підборіддю й спадали на землю.

— За кого? — ледве видушила зі себе нещасна Момоко доречне для неї, а для необізнаної людини смішне запитання.

— За Такаянаґі-сенсея. Він чудова людина, — оголосила своїм гучним голосом тітка з Канда, Кііцірова знайома ще з часів лікарської практики в Хонґо.

«Отже, Кацудзіро Нірасава і Сейсаку Канадзава відпадають, — подумала Момоко. — А хто ж такий Такаянаґі-сенсей?» І нараз пригадала.

У червні, коли в неї на руці вискочив фурункул, її водили в хірургічне відділення лікарні при університеті Кейо. Оперував Такаянаґі. Після того вона кілька разів ходила туди на перев'язку, а в останній день Такаянаґі-сенсей запропонував:

— Момоко-сан, сьогодні скінчилося ваше лікування, і я хотів би запросити вас у ресторан пообідати.

Звісно, Момоко не тямилась від радощів. Адже її запрошував батьків приятель (недарма й лікували безкоштовно), а крім того, няня Сімода, її постійна супутниця, нітрохи не заперечувала проти цієї пропозиції. Удвох з Такаянаґі вони подалися у квартал Асакуса, побували в «Тейкокукан» на європейському кінофільмі й пообідали в кафе «Пауліста».

Момоко була тоді в чудовому настрої і навіть жартувала:

— Кафе «Весна» шкребе кишеню до дна, кафе «Пауліста» трусить її дочиста. Такаянаґі-сенсей, ви, мабуть, добряче витратилися?

— Ого, які цікаві речі ви знаєте! — усміхнувся той.

«Такаянаґі-сенсей, напевно, проведе мене додому. Хоч у нього надто широкий лоб і гострі вуха, зате який він люб'язний!» — міркувала Момоко.

І от тепер в її уяві постав саме цей Такаянаґі. Невже змова проти неї почалася ще тоді? Невже й няня доклала тут рук?

Сіро Такаянаґі походив із сім'ї власника гуральні і мешкав поблизу Сендаю. Здавалось, у ньому Кііціро подобалось усе: що Такаянаґі досвідчений лікар, що його батьки не можуть вибитися зі скрути, а сам він старший за Момоко на чотирнадцять років. Крім того, Кііціро прагнув мати серед родичів і хірурга, бо ж, певно, настане час, коли доведеться робити операції і на мозку. І якось він відверто сказав Такаянаґі: «Слухай, ставай моїм зятем. Віддам за тебе наймолодшу доньку. А тоді пошлю в Європу на стажування».

Та сам Кііціро не квапився з весіллям, і лише коли Момоко засмутила його своєю поведінкою, він вирішив чимшвидше видати її заміж.

Момоко не знаходила собі місця. «Яка підступність! Який обман!» — повторювала вона подумки й плакала. Її заспокоювали, втішали. Навіть мати говорила з нею лагідно. Тільки няня не знала, на яку ступити. Заглянувши в кімнату, де йшли приготування до весілля, Кііціро проказав: «Усе гаразд. Усе гаразд».

Зачіску заміжньої жінки їй укладала не перукарка, а покоївка. Усім заправляла діяльна й криклива тітка з Канда. А сльози Момоко не висихали: вони котилися й котилися, залишаючи патьоки на густо напудреному обличчі.

Не таким вона уявляла своє одруження, не кажучи вже про те, що воно мало би бути з любові. У її мріях воно відбувалося в палаці «Койокан» у кварталі Сіба або в «Сеййокен» у кварталі Цукідзі. Вона бачила себе в ошатному платті нареченої… Та який жах! Цього разу не було навіть коли причепуритися. Її вдягли в кімоно з гербами і силуетами журавлів на чорному полі, що, певно, належало колись Сейко. Лише пояс вабив око зображенням казкових скарбів на червоній парчі.

А потім Момоко завели в кімнату. Посеред тієї просторої, порожньої кімнати обабіч червоного лакованого столика сиділо чоловік десять.

Та Момоко всього того не бачила. Її посадовили перед столиком, ліворуч від неї опинилася тітка з Канда, а праворуч — Такаянаґі в європейському костюмі чайного кольору. Церемонія була короткою. Весь час Момоко не могла позбутися відчуття порожнечі. Втупившись у червоне хакосеко[58], вона не помічала, що тітка з Канда спішить закінчити обряд обміну чашок із саке. Як і раніше, з її очей нестримно котилися сльози.

Коли церемонія скінчилася, Момоко переодягли і вивели на ганок. У вечірній темряві на заручених чекали дві рикші.

Гойдаючись у колясці, Момоко думала, що це тільки жахливий сон. «Усе наробив батько. Такаянаґі-сенсей не така вже погана людина. Я йому все поясню, і він напевно зрозуміє…»

Рикша зупинився перед якимось готелем.

І тут Момоко усвідомила, що це не сон і не кошмарне видиво, а невідворотна дійсність. Вона помітила, що в суміжній кімнаті приготовано тільки одну постіль з барвистою ковдрою. І відразу наче втратила тяму. Вже не пам'ятала, що робила, що говорила. Кидалася з кулаками на свого ворога, заливаючись сльозами, просила, благала, молила, що вона зовсім молода і, поки не закінчить гімназію, хоче залишитися чистою…

Як не втихомирював її Такаянаґі, все марно. Ну й клопоту завдав йому Кііціро своєю донечкою! Нарешті, схопивши несамовиту Момоко за руки, Такаянаґі кілька разів пояснив їй, що все розуміє, що не збирається йти проти її волі. Потім сердито викликав покоївку і звелів постелити собі окремо. Та вперта наречена не лягала. Такаянаґі першому довелось забиратися під ковдру, повторюючи свою обіцянку.

Витираючи напухлі очі, Момоко пішла в сусідню кімнату перевдягатися. Зібравши всі свої знання, почерпнуті з кінофільмів, туго обв'язалася поясом. Лише тоді наважилася залізти під свою ковдру.

Готова до всього, вона насторожено чекала. А Такаянаґі не міг заснути — все ворушився. Не скоро Момоко здалося, ніби він тихо посапує. Бона прислухалася: може, вдає, що спить? Інколи те посапування дужчало й переходило в хропіння.

Трохи заспокоєну, її охопила ще більша туга. Вкрай виснажена, з порожнечею в душі, Момоко думала: «А спочатку… цей чоловік навіть подобався мені. Та батько… вчинив… жахливо… жахливо…»

Нестримні сльози котилися з очей і скапували на подушку.

Розділ сьомий

Тецукіці бачив сон.

Невиразне видиво зненацька ставало напрочуд яскравим. «Я бачу сон», — усвідомлював він і знову поринав у вир розпливчастих, мерехтливих видінь.

Кущі верболозу набухли сережками, вони купаються в чарівному світлі й воскрешають у душі незабутнє, але вже ніби чуже минуле. Сонце затоплює небеса сліпучим промінням, ласкавим, запашним і довгожданим у цьому гірському тохокському селі, відгородженому від світу сніговими заметами. Та польова дорога ще в калюжах, вони лише вранці шерхнуть. Коли приморозок відпускає, грязюка під ногами чвиркає і важко йти. А до сільської школи неблизький світ…

Тецукіці прокинувся і взявся тулити докупи уривки недавніх снів.

Останнім часом йому щоночі щось снилося. І щоразу сни відносили його все далі в минуле.

Спершу снилася дружина. Задерши голову, вона про щось сперечалася з ним. З найменшої дрібниці здіймала бучу — і тоді їй не було спину. Поки Тецукіці шукав належної відповіді, видиво тануло. Часто снився і Сюніці. Коли Тецукіці від'їжджав у Європу, синові було шість років, він страшенно не любив ходити в дитячий садок. Кілька разів Тецукіці приснилося його скривлене, зарюмсане обличчя. Снився йому і Кііціро. Він поважно підходив до Тецукіці, щось починав говорити, але відразу повертався і зникав у сіруватому, схожому на палац, будинку.

Та пів року тому в снах стали з'являтися давнішні образи й події. Тьмяно освітлена лампою кімната сьосеїв при клініці в Хонґо. Сьосей — Тецукіці не міг пригадати його імені — позичає книжки, начебто твори Руйко чи Наміроку[59], в мандрівного бібліотекаря. В той час у його снах з'явився запах. Запах імпортних цигарок «Пірат», який зберігся в пам'яті, відколи він опинився в Токіо, завдяки тому, що їхня коробка всередині була обклеєна красунями і солдатами різних держав. Напрочуд тривкий і духмяний запах. Виринало й невиразне обличчя няні Сімоди, ще молодої, в білому халаті медсестри; піднявши руку, вона щось наказувала сьосеям.

Його, сором'язливого хлопця, який щойно прибув з провінції, Нао Сімода трохи самовпевнено навчала токійської вимови… Прокинувшись, Тецукіці намагався спіймати перервану нитку спогадів.

А зовсім недавно сни почали відносити його в ще давніше минуле.

Низькі свинцеві хмари над горою Дзаосан. Густі тіні в її западинах, ще вкритих рештками снігу. Біла надтріснута стіна повітки на батьковому подвір'ї. Дзюркотливий струмок перед хатою, де змалку Тецукіці мився. Неподалік — заросле буйною травою подвір'я храму Хосуйдзі. Все те виринало перед очима безладно й несподівано зникало. І тут же, наче сон уві сні, він побачив дивне видовище: волохатий гамадрил схопив лапами дівчину в розхристаному кімоно, а дорогу йому перегородив воїн з піднятим вгору мечем. Або ще таке: перед зухвалим розбійником тремтить нещасна жінка. Що це? Ніби сцени мандрівного лялькового театру, що забрів у село.

Снився йому і батько — він, миршавий і страшно змарнілий, усе кашляв. Звістка про його смерть прийшла до Тецукіці сім місяців тому. Доти батько йому не снився, і тільки через пів року після смерті став з'являтися у снах: як і в житті, він завжди кашляв і завжди відвертав обличчя. Перед Тецукіці невиразно бовваніла тільки його спина. Відколи Тецукіці себе пам'ятає, батько завжди кашляв. Щоб вилікуватися, він молився богам гір Девасандзан і Дзаосан, відмовився від улюблених страв — риби й мучного, — не вживав навіть солі. Хоч батько вже давно помер, Тецукіці відчув щем у серці, коли побачив його уві сні, сухенького, згорбленого, якого мучить кашель. Тецукіці навіть не уявляв собі, коли трапиться нагода відвідати батькову могилу.

Правду кажучи, відколи Тецукіці перейшов до родини Ніре, він свідомо відвернувся від рідного села. Може, тому, що люди там вірили не тільки в богів, а й у звірів, а він вирішив вивчати природничі науки? Ні, його найпалкішим тодішнім бажанням було зрівнятися у всьому з токійськими однокласниками, які глузували з кожного його слова, звикнути до тутешніх звичаїв і мови, стати повноправним членом лікарні Ніре.

Отож тепер, пригадуючи ті сни, Тецукіці нишком думав: «А все-таки, як би не складалося життя, а не виправдати того, що я зрікся батьківської оселі. Адже я не тільки спадкоємець лікарні Ніре, а й виходець із тохокського села. Цікаво, як там молодший брат Дзьокіці? А сестра, певно, зараз порається в полі. Треба б написати їм».

Тецукіці знову здолала дрімота.

Йому приснилася темна лабораторія, де він розтинає на тоненькі шматки попелясту драглисту масу, схожу на людський мозок. Йому доручили приготувати препарати для досліджень під мікроскопом. Хоч як він старається, у нього нічого не виходить. Тим часом драглиста маса розсипається на крихти… Тецукіці відчуває раптову втому в ногах. Він іде гірським путівцем, що обабіч заріс невідомими деревами. Такої ранньої пори надворі ще темно, навіть не видно, куди ступати. Тецукіці тримає в руці паперовий ліхтар. Ось під ногами зачвакала вода, внизу під віттям дерев замріла річка. Попереду виринула людська постать, обернулася до Тецукіці й насварилася на нього. То був батько. Його обличчя, здавалось, підступає все ближче, ближче… І тут сон урвався. Батькове обличчя розпливлося, тільки в грудях лишився щемкий біль.

Тецукіці ворухнувся, зітхнув. Під ним заскрипіло ліжко. «Певно, то був перевал Секіяма. Таки так, ми з батьком перебиралися через нього».

Коли п'ятнадцятирічний Тецукіці вирушав у Токіо, в Ямаґаті не було залізниці. Разом з батьком вони тоді подолали перевал Секіяма, пройшли пішки шістдесят кілометрів і дісталися курортного містечка Сакунамі, а наступного дня — Сендаю.

«Які солодкі сни! Але ж якщо так триватиме далі, то я зовсім зіпсую собі нерви», — подумав Тецукіці.

Світало. Крізь вікно в кімнату сіялося мляве світло похмурого дня. Ніде анішелесь. Не чулося гуркоту трамваїв і возів з бочками пива, що їх тягли важковози. Мовчав і чорний дрізд. Уранці й увечері ця пташка аж заливалася своїм чистим і водночас журливим співом. Хоч Тецукіці й знав, що цього року дрізд уже відспівався, все одно він сумував за його переливами.

Сіра облуплена стіна, завішена старим гобеленом. У цій кімнаті ніщо не нагадувало про рідний край, навіть про Азію. То був пансіон у німецькому місті Мюнхені. І він, Тецукіці, не молодий студент, перед яким відкрите майбутнє, а сорокарічна стомлена людина з бляклим обличчям.

Тецукіці приїхав у Мюнхен чотири місяці тому, а в Європі був уже понад два роки. Спочатку відвідав Берлін. У Віденському інституті психіатрії провів дослідження головного мозку хворих на прогресивний параліч, зустрів чимало земляків: майже всі вони вивчали медицину. То були або молодші за нього років на десять невгамовні юнаки, або вчені, які вже дечого добилися вдома і закордонну поїздку вважали винагородою за свою працю.

Становище Тецукіці було іншим. Він мусив допомагати в лікарні, а тому не мав ні можливостей, ні часу, щоб завершити хоча б невелику наукову працю. Та й роки брали своє. Зрештою, ніщо, мабуть, не зміниться й на батьківщині — знову потягнуться метушливі дні з їхніми лікарськими клопотами.

Вартість німецької марки й австрійської крони нестримно падала. Суспільна криза — дорожнеча й численні страйки — не створювала сприятливих умов для успішного навчання, та знецінення тутешніх грошей обернулося вигодою для іноземних студентів. Деякі з них, відряджені міністерством освіти Японії, розкошували. Згорда поглядаючи на блідих тутешніх жінок, що тужливо дивилися вслід возам з вугіллям, вони дудлили найкращі вина, загравали з дівчатами. Тецукіці не водився з такими студентами, він знав тільки свою лабораторію. Завсідники берлінських і віденських нічних клубів, вони нагадували дженджуристих сьосеїв з клініки в Хонґо, що розмовляли тільки про жінок і досконально вивчили лише один підручник — «Фізіологію розмноження».

Не ставлячи собі надто високих моральних вимог, Тецукіці, проте, жив праведним життям. Непризвичаєність до чужої мови та різниця у віці між ним і рештою студентів бентежили його так само, як і років двадцять тому, коли він перебрався з провінції в Токіо. Випадково зустрівшись поглядом з русявою окатою дівчиною, Тецукіці ніяковів, як у юнацькі роки, — тоді йому лоскотав нерви запах закордонних цигарок і долало бажання придбати фотокартки з гейшами, що їх продавали на подвір'ї храму Каннон в Асакуса. Щоб приховати своє розгублення, він спішив геть обсадженою ялинами алеєю, над якою гаснули останні відблиски сонця. Іноді Тецукіці довго стежив за гайворонням на стародавньому темно-сірому соборі. Взимку він часто виходив на берег Дунаю і вдивлявся в його нерівну, шерхлу поверхню.

За це земляки взяли його на глум — в їхніх очах він був несосвітенним телепнем.

— Слухай, якщо ти й далі так робитимеш, то, їй-бо, станеш невротиком. Розважся трохи, — занепокоєно радив дехто.

І Тецукіці брався за кухоль. Та пиво не могло розвіяти сердечної туги.

Не покладаючи рук, Тецукіці трудився в лабораторії. До цього спонукали як давній потяг до науки, так і традиції та справжня наукова атмосфера, створена славетними тутешніми вченими. Перед ним відкривався таємничий, безмежний світ, в якому перемагала наполегливість і сумлінність. Тецукіці жадібно, з душевним трепетом, наче тамував любовну жагу, впивався його чарами.

Якогось вечора Тецукіці препарував мозок хворого на прогресивний параліч. Перед ним стояло завдання дослідити зміни в мозкових клітинах пацієнта і для цього приготувати десь із п'ятдесят зразків різної структури. Та виявилося, що сортувати ці зразки — клопітка справа. І тоді Тецукіці знайшов раду: вирішив мітити їх привезеним із собою пензликом. Чорнило тут не годилось, а от японська туш якраз підходила.

Захопившись, Тецукіці й не почув, як ззаду підійшов трохи сутулий знаменитий, тепер уже відставний професор, що іноді з'являвся в лабораторії. Зніяковілий Тецукіці, як був, з брудними руками, підвівсь і привітався. А потім знову взявся за своє. Якийсь час професор стежив за рухами Тецукіці, а тоді, немов сам до себе, проказав: «У японців досить вправні руки. — А за хвилину додав: — Забарна робота. Наберіться терпіння, бо за чотири тижні вам не впоратися».

Коли пізніше щось у роботі не клеїлося, Тецукіці підстьобував свою зневірену душу спогадом про старого професора. Одного разу, коли Тецукіці, відірвавши втомлені очі від мікроскопа, позирав у вікно, — не було з ким перемовитися словом, — висока веснянкувата лаборантка, проходячи мимо, запитала:

— Стомилися?

Її обличчя було суворе, та голос бринів лагідно. В такі хвилини одне слово могло невимовно звеселити йому душу.

Під кінець півторарічного перебування у Відні, заповненого роботою в лабораторії і ночівлею в пансіоні, Тецукіці написав наукову працю сторінок на сто. Отже, початкової мети, яку поставив йому Кііціро, було досягнуто. Наукових результатів вистачало, щоб захистити докторську дисертацію і вважатися кваліфікованим спадкоємцем лікарні Ніре.

Однак Тецукіці цим не вдовольнився. Адже нарешті здійснилася його заповітна мрія: він стояв на березі безкрайого океану, що звався наукою, і хвилі його омивали йому ноги. Іншої такої сприятливої нагоди в нього, напевно, не буде. Тому, хоч Кііціро радив закінчувати ознайомлення з європейськими лабораторіями і швидше повертатися на батьківщину, Тецукіці зібрав свої манатки і подався в Мюнхен, де містився Інститут імені кайзера Вільгельма, в якому працював цвіт німецької школи психіатрії.

У Мюнхені йому відразу впало в очі те, чого він не бачив у Відні: вулицями часто маршували військові загони. Тут він нерідко чув, як услід йому кидали: «Япс!»[60]. А одного вечора, йдучи додому, Тецукіці заскочив у їдальню перекусити. Коли він підійшов до столика, за яким сидів якийсь дідок, і спитав: «Дозвольте», — той мовчки підвівся і пересів на інше місце.

«Що ж», — заплющивши очі, міркував Тецукіці. Ні кинуте навздогін зневажливе «Япс!», ні дитячі викрики: «Китаєць!» — ніщо так його не образило, як відверта поведінка цього дідуся.

Тоді ж Тецукіці почав задумуватися над долею євреїв. У Відні та в Мюнхені вони їх зневажали й переслідували. Якось Тецукіці знічев'я поцікавився в дітей, що гралися на вулиці, де вони вчаться. Поки вони навперебій відповідали на запитання, один із них, показуючи рукою позад себе, мовив: «А оце — єврейська школа». Діти по-змовницькому переглянулись і зареготали. Так висловлювали свою зневагу іноземні студенти, коли говорили: «Та це — повія». Спочатку Тецукіці співчував євреям, як людям упослідженим і нещасним, та наслухавшись всякого — мовляв, після війни, коли гроші знецінились і люди не вилазили із злиднів, євреї збивали собі багатство, заволоділи у Відні майже всіма найголовнішими газетами, а університетські авдиторії заповнили своїми одноплеменцями — і, надивившись на їхні багатолюдні, згуртовані релігійним духом, відправи в синагозі, він заразився до них відразою й недовірою. Відвідуючи букіністів у пошуках медичної літератури, Тецукіці часто переглядав популярні журнали: там було повно нападок на євреїв. Траплялися й карикатури на японців. У журналах воєнного періоду їх зображали або страшенно хитрими мавпами, або худющими бездомними котами, що своїми моторошними очима нишпорять навколо Ціндао. Щоразу, коли такі карикатури попадали йому на очі, Тецукіці супився.

Та в Мюнхені Тецукіці пережив куди прикріші хвилини. Причиною був незначний, сказати б, не вартий уваги випадок, що про нього Тецукіці соромився розповідати навіть друзям.

Еміль Крепелін… Ще на студентській лаві Тецукіці промовляв це ім'я з любов'ю і благоговінням. То був батько новочасної психопатології. Тецукіці зберігав як найдорожчий скарб усі видання його «Психопатології». У першій його книжці, що налічувала заледве триста вісімдесят сторінок, не було й натяку на його пізніше визначення психічних захворювань. Та з кожним виданням учений збагачував її свіжими ідеями, аж поки не звів стрункої, як готичний собор, класифікації розладів людської психіки. Правду кажучи, однією з причин, що привела Тецукіці до Мюнхена, було і потаємне, жагуче бажання на власні очі побачити це наукове світило.

Тецукіці, ще не звиклий до нової обстановки, щойно повернувся з обіду і саме роздумував, до чого йому взятися, коли завітав червонощокий лікар, гість з Гамбурзького університету, охочий всюди стромляти свого носа, і сказав: «У лекційному залі незабаром показуватимуть кіно. Підете? Кажуть, буде професор Крепелін».

У Тецукіці забилося серце. Воно калатало так, наче він збирався впасти ниць перед божеством. «Я — всього-на-всього подорожній з Японії. І прибув сюди з краю світу, щоб глянути на вас краєчком ока», — наївно добирав слова Тецукіці.

У залі було ще досить порожньо. Невдовзі після того як Тецукіці сів на одну з лавок, що рядами збігали вниз і завів розмову з головним лікарем, зайшов якийсь дідок. «Певно, Крепелін», — здогадався Тецукіці й відчув, як тіло раптом завмерло. Його сусід, лікар із Гамбурга, кинувся сходами вниз, чемно потиснув руку дідкові і щось сказав йому. Тим часом головний лікар підвів до них ще молодого чоловіка з попелясто-жовтим обличчям, видно, азійця. Крепелін подав і йому руку.

Червонощокий лікар із Гамбурга повернувся до Тецукіці й спитав:

— Познайомити вас?

Тецукіці завагався.

— А хто цей азієць?

— Лікар з Яви. Він сьогодні відвідував лабораторію.

Це додало Тецукіці рішучості. Підсвідомо він порівняв Яву зі своєю країною. Крім того, той чоловік — лише випадковий гість, а він, Тецукіці, працює в тутешній лабораторії.

Тецукіці аж сам здивувався, коли швидко підвівся і разом з гамбурзьким знайомим зійшов униз. Старий професор повернувся до них. Сиве волосся, чорні брови. Довга, кошлата, наче віник, борідка. Обличчя затятого самурая.

Тецукіці назвався, сказав, що проводить у лабораторії дослідження, і ввічливо подав візитну картку. Професор мовчки узяв її. Навіть не глянувши на неї, він повернувся до присутніх і хрипко, але досить гучно промовив:

— Панове, прошу сідати!

Розгублений і засоромлений, Тецукіці сів на своє місце.

Крепелін сидів унизу. Крадькома поглядаючи на головного лікаря, професорового студента, Тецукіці намагався заспокоїти себе, мовляв, його невчасно познайомили. От-от мав початися кіносеанс, і професорові, мабуть, було не до розмов. Але ж подати руку він усе-таки міг би…

Вікна заслонили шторами, світло погасло, і кіно про душевнохворих і їхню поведінку почалося. Як завжди, Тецукіці розгорнув блокнот, щоб у темряві записати найголовніше.

Та раз у раз його погляд перебігав з екрана на темний силует професора. Крепелін іноді давав вказівки:

— Занадто швидко. Трохи повільніше… Отак, добре.

Десь за годину сеанс скінчився, спалахнуло світло. Спритний гамбурзький приятель побіг вітати професора з успіхом. Дідок з обличчям самурая-розбійника потиснув йому руку. Спонукуваний невідомо чим, Тецукіці теж заквапився униз і чемно похвалив фільм. Та професор знову нічого не відповів. Він наче й не помічав Тецукіці. Тим часом з'явився з поздоровленнями і лікар з Яви. Старий професор радо обмінявся з ним потиском руки. Тецукіці все ще не втрачав надії палко потиснути руку професорові, якого давно любив і поважав. Тож, не чекаючи, поки той відпустить руку лікаря з Яви, Тецукіці простяг йому свою. Та професор повернувся до Тецукіці спиною і рушив сходами вниз.

Тецукіці сторопів — розгубленість, а за мить обурення і приниження переповнили його. В його постаті було щось від хворих на кататонію і каталепсію, яких щойно показували на екрані. Його плечі подалися вперед, стиснуті кулаки дрібно тремтіли. Тецукіці некліпним поглядом проводжав професора в чорному піджаку аж до виходу. Тецукіці не знаходив слів, лише губи ворушилися: під навальними хвилями почуттів він просто, по-селянському кілька разів лайнувся:

— От волохань[61]! От волохань!

Японсько-російська війна вибухла, коли Тецукіці ще вчився в гімназії. Того дня Імператорським наказом оголосили воєнний стан і перед гімназистами, що зібралися в актовому залі «Омейдо», виступав з промовою директор. А потім на трибуну піднявся старшокласник і заявив, що війна війною, а обов'язок гімназистів, мовляв, полягає в іншому. І тоді один учитель стягнув гімназиста зі сцени, а натомість виліз сам: «Нашій державі випало тяжке випробування. Безстрашний наш народ, не шкодуючи власного життя, став на бій з ворогом. Тож хіба можна спокійно слухати зухвалі заяви, що, мовляв, обов'язок гімназистів полягає в чомусь іншому. Невже можна сидіти зараз у класі, склавши руки? Я закликаю всіх припинити уроки, поспішити на станцію Сімбасі і вигуками «Слава!» провести наших воїнів на фронт!». Саме тоді й почув Тецукіці те слово — «волохань».

І ось тепер, зціпивши зуби, Тецукіці збагнув, що його затоплює гнів, нерозсудливий і непереборний порив. Такий самий, як і двадцять років тому…

А коли він, утомлений душею і тілом, вернувся в пансіон, повнотіла господиня, прозвана квартирантами «Японською бабусею», гралася з канаркою в тісній кухні, що правила водночас за їдальню, і хрипкувато наспівувала:

То була давня студентська пісенька. З юних літ господиня, тепер шістдесятирічна жінка, разом з матір'ю давала притулок японським студентам, що прибували на навчання в Мюнхен. За винятком воєнного часу, в її пансіоні столувалися виключно японці. В її кімнаті поряд з тьмяним маленьким розп'яттям і літографією Богородиці висіло шовкове японське віяло й лакований малюнок Фудзіями під сніговою шапкою. Альбом у неї був заклеєний фотографіями японських студентів, її пожильців; на одній із них у юрбі хлопців видніло і її молоде обличчя. Вона вміла варити рис на газовій плитці, часто готувала студентам, зокрема й Тецукіці, навіть сукіякі[62].

Прибувши в Мюнхен, Тецукіці оселився в цієї «Японської бабусі», бо саме тоді в її пансіоні тимчасово звільнилось одне місце.

Забавляючись однією рукою з канаркою, вона кинула оком на похмурого Тецукіці, і її добродушне, пооране зморшками обличчя осяяла усмішка.

— Оця канарка, як і я, постаріла. Гляньте, ревматизм скрутив їй одну ніжку.

Від серця в Тецукіці трохи відлягло. Йому навіть стало соромно, що недавно так обурювався професором. Зараз той його гнів видався наївним. А втім, не краще повівся і відомий старий учений.

Відтоді Тецукіці дорожив кожною хвилиною, ще старанніше, наполегливіше працював у лабораторії. Заощаджуючи на їжі, він купував у букіністів книжки з психології, які безпосередньо не стосувалися його теперішніх наукових знань, і старі примірники журналів з психіатрії. Його помислами віднедавна заволоділа одна честолюбна думка. На батьківщині увесь його час забиратиме поточна робота в лікарні. Та йому не хотілося, щоб цим усе скінчилося. Може, все-таки йому вдасться викраяти якусь часину й на наукові дослідження. Може, десь у лікарняному закутку обладнає невеличку лабораторію і хоч кожних три роки друкуватиме наукову статтю. А для цього треба зібрати якнайбільше медичної літератури. На декого наполегливе навчання діє як наркотик. Можливо, що захоплення Тецукіці наукою, в якій він зробив перші кроки, і зродило в ньому цей честолюбний задум. Та й прикрий випадок із сивим професором теж відіграв свою роль.

На початку літа Тецукіці мусив залишити пансіон «Японської бабусі». Знайти нову оселю виявилося нелегко. На оголошення в газеті надійшло кілька листів з бідних мюнхенських домів, та жодна пропозиція не влаштовувала Тецукіці.

В одному домі пристойна, але недорікувата господиня заявила, що бере денну плату, рівну вартості трьох булок. У ті часи маленька булка коштувала п'ятнадцять тисяч марок. Тецукіці зупинився в жінки, та вже наступного ранку вона жалібно й водночас нахабно сказала: «Гере докторе, ви знаєте, що за кухоль пива правлять двісті п'ятдесят тисяч марок? Будь ласка, додайте грошей, щоб бідна вдова мала за що випити». В іншому місці огрядний чолов'яга грубо сказав: «За місяць три мільйони марок», — і Тецукіці втратив охоту торгуватися. Ще в одному він виклав готівкою мільйон марок, та вночі не мав спокою від блощиць. Тецукіці обійшов ще з десяток квартир, і нарешті оселився на вулиці Ландвер, неподалік від «Японської бабусі».

Влітку лабораторія спорожніла. Над високогірним Мюнхеном часто зривалися бурі. І в повітрі відчувався якийсь неспокій. Навіть у шинках начебто поменшало відвідувачів. Та Тецукіці майже не звертав на це уваги, а щодня в душній лабораторії провадив досліди із заячим мозком.

Того вечора, третього вересня тисяча дев'ятсот двадцять третього року, кліпаючи стомленими очима, Тецукіці сидів за столиком у кутку облюбованої харчівні. Надворі було прохолодно — від самого ранку сіялася мжичка. Останнім часом ціни на продукти різко підскочили, і звичайний обід обходився в мільйон триста тисяч марок. Оскільки за таких умов не варто було обмінювати багато англійських фунтів на марки, доводилося часто бігати до банку.

Сидячи за кухлем пива, Тецукіці вийняв з-за пазухи кілька листів. Всі ці вісті від родичів і друзів Тецукіці перечитував щодня після роботи за кухлем пива. Щоразу, коли він бачив любі ієрогліфи, на душі йому ставало легше. Були тут і дружинині листи. Писані поспіхом, вони не відзначалися бездоганністю.

Рюко писала: «Сподіваюсь, ви живі й здорові, а ваша робота йде успішно. В нас теж усе гаразд, тільки Момоко завдає клопоту. Як я вже писала, вона знай твердить, що ненавидить Сіро Такаянаґі, тепер уже повноправного члена нашої родини. Він став завідувачем хірургічного відділення лікарні при універсалістській церкві в Ханькоу, куди недавно й поїхав. Тато схвалили його від'їзд на ці кілька років. За той час Момоко скінчить школу, і тато сказали, що тоді я відвезу її до Сіро. А та все одно проклинає свій шлюб, усім заявляє, що вона ще дівчина й таке інше. Хоч Момоко мені й сестра, та не можу я спокійно згадувати, що вона витіває.

Сюніці здоровий. Тільки от і в школі не знайде собі друзів, а тому рюмсає, коли треба йти до школи. Він куди охочіше грався б десь у кутку. Цим він схожий на вас. Тато постаріли, ще дужче не зносять гарячого, навіть вівсяну кашу остуджують холодним «бордо» і лише тоді їдять. З нетерпінням чекаємо, коли ви повернетесь. Тато казали, що я могла б поїхати до вас у Європу, якби посприяли обставини. Мама почуваються непогано. Останнім часом за татовою порадою почали брати участь у різних товариствах. Разом зі мною їздять на засідання Патріотичної спілки жінок, Філантропічного товариства, Товариства милосердя і Ради благочестивих мирян при храмі Сейсьодзі. А я, крім того, зустрічаю багатьох знайомих, отож кожен день заповнений ущерть. Треба вам сказати, що Момоко нестерпна. Якби ви тільки бачили її радість, коли Сіро поїхав у Ханькоу! Може б, і ви їй написали кілька слів, покартали? Осю вступив на медичний факультет у Сендаї, став ще здоровішим, ніж був, та не хоче знати нічого, крім дзюдо. Не завадило б і йому трохи вичитати. Із Сейко не зустрічаюся. Йонекуні захопився розведенням метеликів у кімнаті. Просто жах, скільки з ними усіма клопоту! Якби ще й я була така, то татова лікарня розсипалася б. Тато казали, що вам не слід було їхати до Мюнхена. Невже не можна прискорити роботу і швидше вернутися додому?..».

Зіпершись ліктями на брудний столик, Тецукіці перечитав цей старий лист, і його думки закрутилися навколо родини й лікарні. Дружининого листа не назвеш бездоганним — з кожного його рядка так і випирала пиха. Від колишньої захисниці традицій гімназії «Ґакусюін», якою була колись Рюко, нічого не лишилося. Як Тецукіці добре розумів, у цьому листі виявилася її справжня вдача. Чого варте хоча б оте її захвалювання батька й лікарні, чого варті слова, що, мовляв, без неї «лікарня розсипалася б»? Тецукіці гірко посміхнувся: ні, лікарня так просто не розвалиться. Відчувалося, що Рюко не хвилює, як ведеться на чужині її чоловікові. А сама, бач, виходить у світ. Як послухати її, то й це робиться для лікарні. А закид про те, що не слід було їхати в Мюнхен, щоразу лютив Тецукіці.

Лише на згадку про Сюніці він розчулювався. Мабуть, Рюко переклала всі турботи про дитину на няню Сімоду, якщо відбулася кількома словами. Треба б нагадати, щоб у наступному листі розповіла про нього докладніше. Огорнутий такими думками, Тецукіці час від часу маленькими ковтками — не так, як тутешні жителі, — сьорбав пиво.

Зайшов продавець вечірніх газет — обідраний хлопчина із запалими щоками. Тецукіці купив дві газети і знічев'я пробіг очима одну з них. Його увагу привернув заголовок «Землетрус у Японії» під повідомленням про напружені стосунки між Грецією та Італією.

Притримуючи рукою окуляри і затамувавши дух, Тецукіці прочитав коротеньку замітку.

«Телеграма з Шанхая. Вдосвіта першого вересня почався землетрус. В районі Токіо — Йокогама загинуло сто тисяч чоловік. У Токіо від вибуху артилерійського складу загинуло кілька тисяч робітників. Міста Атамі та Іто лежать у руїнах. Почав діяти вулкан Фудзіяма, осів у воду острів Осіма…»

Друга газета писала приблизно те саме.

Тецукіці наче втратив відчуття реальності, одним духом осушив решту пива, тоді знову схопився рукою за окуляри і ще раз перечитав дрібно надруковану замітку. І враз почало наростати, набираючи чимраз більших, майже велетенських розмірів моторошне передчуття. «Невже Фудзіяма ожила? Невже острів Осіма пішов під воду? Яке страшне стихійне лихо! Такого ще не знала людська історія. Що робити? Бігти до пансіону «Японської бабусі»? А що це дасть? Земляки все одно більше не знають. Що вдієш тут, у Європі? Лікарня… Напевно, її я вже не побачу. Чи хто із родини врятувався? А хто з персоналу? А може…» — роїлося в голові приголомшеного Тецукіці.

Похмура безнадія. Теперішнє й майбутнє оповив густий морок. Притримуючи тремтячою рукою окуляри, Тецукіці втретє втупився в газетні рядки.

Розділ восьмий

Літо дванадцятого року Тайсьо[63] Кііціро Ніре провів здебільшого на віллі поблизу Ґора в Хаконе.

Якщо від останньої зупинки фунікулера піднятися до парку Ґора, а звідти повернути праворуч і пройти кількасот метрів, то опинишся на горі Мукояма. В цій місцині, ще не повністю освоєній, порослій густим віковічним лісом, з видом на пасма спадистих гір навколо кратерів Мьодзінґатаке і Мьодзьоґатаке, розмістилося кілька вілл, серед них і Кііцірова.

Зранку та ввечері без угаву сюрчали цикади «хіґурасі». Поривчастий вітер з гори Соундзан шумів у вітті кедрів, і шум той скидався на гуркіт обвалу в горах. Момоко та Йонекуні, що вперше проводили тут свої канікули, завмирали від страху, коли проходили галереєю в затінку велетенських дерев, схожих на казкові чудовиська, до купальні з жовтою сірчаною водою. А як сумував ночами Сюніці, вже учень першого класу початкової школи, в цій гірській оселі! Досить було няні Сімоді відлучитися на день-два, як цей перший онук Кііціро починав скиглити за Токіо.

В ту пору в Кііціро був напрочуд гарний настрій, бо політичне становище в країні було непевне — ходили чутки, ніби прем'єр Като, до якого перейшла влада від Корекійо Такахасі, тяжко хворіє. Партія «Кенсейкай»[64] будь-що хотіла зберегти свій кабінет міністрів, а партія «Сейюкай» плекала надію відвоювати його собі. Та все те мало обходило Кііціро. Звісно, поразка партії «Сейюкай» була небажаною, та його втішало, що ускладнення політичної обстановки приводило до нього щораз більше відвідувачів. Наступного року мали проходити загальні парламентські вибори. Вдаючи байдужого перед Хісою, що після невдачі на минулих виборах мало не слізно дорікала чоловікові за марнотратство, Кііціро, однак, не облишив честолюбних задумів і робив усе, щоб цього разу таки добитися свого.

В недбало накинутому літньому кімоно він сидів у плетеному кріслі на веранді й розмовляв з гостем, що прибув із префектури Ямаґата.

Німеччина ніби впадає в чимраз глибшу кризу, чи не так? Як ви гадаєте, то правда, що на нового канцлера Штреземана вчинено замах?

При Хісі Кііціро вдоволено покручував свої кайзерівські вуса і заводив невинну балачку про Німеччину. Ніщо не виказувало, що він згадав про Тецукіці, який саме перебував у Мюнхені.

— Авжеж… Та треба вам сказати, що я не дуже знаюся на Німеччині… — намагаючись говорити вишукано, гість усе кивав головою. Переводячи розмову на тутешні справи, він додав: — До речі, Дзаосан скоро перейде у другий дивізіон?

— Атож… При такому тілі гріх пасти задніх. Незабаром і борцем вищого класу стане. Та поживемо — побачимо.

Відколи ненаситний Тацудзі, що колись так відмовлявся стати борцем, зайнявся «сумо» і взяв собі ім'я гори, біля підніжжя якої виріс, він поволі піднявся на перші сходинки спортивної кар'єри.

— Гадаю, він зустріне шалений опір місцевих спортсменів, якщо захоче стати борцем вищого класу.

— Біда тільки, що йому бракує спритності. — Гамуючи свою радість, Кііціро насупився. — Ти подумай, підпустив під себе того ліліпута! А недавно щуплий Масаґоісі викинув його за арену. Той Масаґоісі взагалі ошалів, відколи став зятем власника чайної крамнички. Правда, він добряче тоді вхекався! Було що піднімати!

На мить гість усміхнувся, а потім споважнів:

— А знаєте, фасад вашої лікарні в Аояма — щось надзвичайне!

— Можливо… — гордість розпирала Кііціро, і його обличчя розпливалося в усміху. — Ну й зусиль я вклав у неї! Як зразок узяв Ватиканський палац у Римі.

Гість, видно, не второпав, що таке Ватикан, а тому влесливо запитав:

— На якій це машині мене підвезли до станції Сімбасі?

— Останнім часом я поміняв машини. — Кііціро вийняв із срібного портсигара цигарку із золотистим мундштуком. — Тепер у мене їх дві: італійський «фіат», на який іде менше бензину, і… — Раптом йому випало з голови потрібне слово. Взагалі після шістдесяти пам'ять почала його підводити. Та він не звик довго роздумувати, а тому випалив: — І «біч»… Так-так, «біч». Певно, тебе відвозили саме на ній.

Малий Сюніці, який грався в коридорі, що виходив на веранду, мимоволі пирснув, бо насправді йшлося про машину марки «б'юїк». Сюніці зазирнув на веранду: задоволений Кііціро сидів у кріслі й попихкував цигаркою…

Грати в сьоґі — японські шахи — Кііціро вчився в Йокої, що мав шостий розряд і приїжджав на віллу на цілих три дні. Сам Кііціро грав у шахи по-особливому. Не звертаючи уваги на супротивника, від самого початку обороняв свого короля «срібними генералами», а «золотих генералів» пускав у напад[65]. І навіть якщо в такому разі його оборону супротивник пробивав, він вперто дотримувався обраної тактики. Крім того, користуючись найменшою неуважністю супротивника, Кііціро обома руками одночасно пересував на шахівниці дві фігури.

Такі його хитрощі миналися, якщо він грав з кимось із лікарні, а от Йокої в душі їх не схвалював. Адже як знавець міг легко відтворити розміщення фігур на кілька ходів назад. Тож, природно, помічав положення будь-якої з них там, де вона не мала би бути, якщо суворо дотримуватися правил гри. І хоча Кііціро добре знав про це, все одно сміливо вдавався до таких сумнівних ходів. До того ж він страшно не любив втрачати фігур, які пересував так безоглядно, і коли програвав через їхню велику втрату, ніяк не міг змиритися з поразкою. Хоча вчитель пояснював йому, як треба цього уникати, він невдоволено супився. Останнім часом Йокої зрозумів, що Кііціро любить вигравати, але не робить правильних висновків зі своїх огріхів, а тому іноді навмисне вибирав програшні ходи, щоб дати йому шанс на перемогу.

Одного дня після двох перемог, щедро подарованих Кііціро, почалася третя партія, цього разу на його бажання з рівними силами (зазвичай на самому початку гри учитель віддавав одну чи дві фігури учневі). І хоча Кііціро, видно, дуже прагнув виграти за такої умови, Йокої, щоб не підірвати свого престижу як учителя, намагався принаймні розворушити Кііціро. Під час мітельшпілю Йокої, правда, вирішив, що зайшов надто далеко, і зробив два чи три слабких ходи. На жаль, Кііціро цього не помітив, і попри благородні зусилля вчителя його становище дедалі погіршувалося. Йокої побачив, що тепер уже ніякі хитрощі не врятують Кііціро, той несподівано занервував і, завівши розмову про те-се, не зважувався робити жодного ходу. Вчитель здогадався, на що Кііціро натякає, і вийшов помити руки. А коли повернувся назад, ужахнувся: Кііцірів слон, намертво затиснутий його фігурами, перемістився вбік, а його власний пішак, що мав відкрити дорогу для відступу його королеві, став йому на перешкоді. Та сталося не лише це. Байдуже поглядаючи в сад, Кііціро промовив:

— Тут повіває такий приємний вітерець, правда? До речі, тепер моя черга, чи не так?

Наприкінці літа Кііціро майже не мав вільної часини. Не раз йому доводилося курсувати між Токіо й Хаконе. Двадцять четвертого серпня помер прем'єр Като, незначне одужання якого останнім часом засмучувало одну і втішало другу партію, і кабінет міністрів склав свої повноваження. Партія «Кенсейкай» будь-що хотіла залишитися при владі, партія ж «Сейюкай» робила все, щоб цього не сталося.

Після тих подій Кііціро вернувся на віллу в Ґора приймати гостя — Дзьокіці Міхіру з містечка Камінояма, що в супроводі Кодзабуро Суґано приїхав з далекої префектури Ямаґата. Молодшому братові Тецукіці, впливовій особі у своєму містечку, Кііціро виявляв неабияку гостинність, показував йому гірські краєвиди Хаконе. Та з думки йому не йшло інше (і Дзьокіці про це здогадувався): щоб перемогти на загальних виборах у парламент, він ладен був підтримати Дзьокітиного приятеля, що виставив свою кандидатуру в префектурну раду Ямаґати. Про це і вели переговори в Токіо, а то й у Хаконе між Кііціро та Дзьокіці.

Побоюючись Хіси більше, ніж того сподівався Дзьокіці, Кііціро не наважувався розпочати ділової розмови на віллі, а тому запропонував:

— Слухай, Міхіра, я тебе почастую європейськими стравами в ресторані. Згода?

Вони вийшли з дому, та не зупинилися ні в ресторанчику на станції в Ґóра, ні в їдальні готелю «Фудзія» в Міяносіта, а сіли за столик у занедбаній чайній коло парку в Ґóра. Замовивши струганого льоду із сиропом, вони поринули у політичні питання — почали домовлятися, як підтримати Дзьокітиного приятеля. Все впиралося у гроші. Дзьокіці сказав, що якби Кііціро виділив для цього певну суму, то решту можна було б зібрати серед заможних людей префектури. Кііціро великодушно кивнув головою: «Гаразд, поїдемо завтра до Токіо, я візьму для тебе з банку трохи грошей». Крім того, Кііціро пообіцяв фінансувати будівництво мосту в селі поблизу містечка Камінояма, де народилися Дзьокіці й Тецукіці. Міст мав називатись так: «Міст імені Кііціро Ніре».

Того дня, тридцять першого серпня, після вечері переглядаючи газети, Кііціро задоволено мовив:

— Слухай, Міхіра, тайфун наближається до острова Кюсю. Та, гадаю, в Японському морі він ослабне, тож нема чого побоюватись. Може, цього вересня[66] нас обмине лихо.

Напередодні навчального року малий Сюніці з матір'ю і Йонекуні поїхали в Токіо. Лишилися тільки Момоко й Хіса: Момоко душилася сміхом, прислухаючись до тохокського діалекту Міхіри, а Хіса проводила дні за розмовами з Кодзабуро.

Наступного ранку після десятої Кііціро й Дзьокіці сіли в Ґóра на фунікулер. Та по дорозі на станцію їх захопила гірська злива. Завбачливий Кііціро розкрив парасольку і для годиться запропонував: «Міхіра, йди поруч зі мною». Та Дзьокіці відмовився і, поки вони дійшли до станції, вимок до нитки.

Перед обідом вони вже були на залізничній станції сонячної Одавари. Кііціро купив два слоїки маринованих слив і порадив Дзьокіці:

— Це знамениті сливи. Купи й собі. Славний гостинець буде.

Байдужий до такої поради Дзьокіці залишив куплені сливи на столі в залі чекання і вийшов надвір. «Осяяні сонцем ряди і так невисоких будиночків в Одаварі здаються ще нижчими, певно, тому, що їх видно на тлі моря», — міркував він.

Тієї ж миті задвигтіла земля, в її надрах прокотився страхітливий глухий гуркіт, схожий на грім. Спочатку Дзьокіці підкинуло, а потім захитало в різні боки. Дзьокіці не встояв і впав ниць на землю. Земля ревла, тряслась і корчилася, мов жива істота. Лежачи долілиць, Дзьокіці побачив, як двоповерховий будинок за станційною площею нараз перекосився й осів, розсипавшись на уламки. Гараж готелю «Фудзія» на розі вулиці теж перехилився, затріщав і перетворився на купу цегли. Здавалося, звідти долинали крики й стогони.

На хвилину землетрус начебто вщух. Переляканий Дзьокіці, що втратив відчуття часу, вже підводився, та тут, ніби наздоганяючи першу, налетіла друга хвиля землетрусу. Майже щохвилини повторювалися підземні поштовхи й падали будинки. З розколин бризнула вода, перемішана з грязюкою.

Зміркувавши, що найжахливіше вже позаду, Дзьокіці приєднався до натовпу, що порався коло обваленого дому. Люди зривали з даху черепицю й витягали з-під уламків потерпілих. Ось винесли літню жінку з розкуйовдженим волоссям і закривавленими руками та обличчям. «Що ж це таке? — вперше задумався Дзьокіці над тим, що сталося. — Це небувалий землетрус. Певно, виверження сталося в горах Хаконе». Таку думку навіяла йому позавчорашня поїздка в долину Овакудані, де спостерігав, як з червонястого гірського схилу виривається пара, і відчував з невиразним страхом земне тепло під ногами.

Попереду, озираючись навколо, брів невисокий чоловік у шовковому чорному хаорі, з розкритою парасолькою в руці. То був Кііціро, про якого Дзьокіці зовсім забув. Золотий ланцюжок на його грудях зблискував від сонця.

— Кііціро-сенсей! — гукнув він.

Той озирнувся, та вигляд у нього був незворушний.

— Слухай, Міхіра, — почав він звичайним голосом, — оце то землетрус! Мабуть, поїзди не ходитимуть.

— Атож… — витираючи піт, погодився Дзьокіці, заздрячи спокою Кііціро.

А тим часом де-не-де спалахували пожежі. Над зруйнованим містечком низько стелився дим. Вулицями спішили біженці з клунками. Та, оскільки підземні поштовхи тривали, ніхто не гасив пожежі. Опинившись на потрісканій дорозі, що ходила під ногами, Дзьокіці знову захвилювався.

— Не варто тут залишатися, треба хутчій тікати, — кинув він Кііціро, що зацікавлено оглядав навколишню руїну. Кііціро кивнув головою і погодився, що треба звідси забиратися, але не для того, щоб шукати безпечного сховища, а щоб повернутися до Токіо. Певно, його непокоїла думка про лікарню, хоча цього й не було помітно на його обличчі.

По залізничній колії вони рушили до річки Сакава. Спереду і ззаду тяглися юрби біженців. Опираючись на парасольку, Кііціро швидко дріботів по шпалах, за ним, метляючи задом, спішив Дзьокіці.

Коли завидніла річка, Кііціро розгублено зупинився — покарлючений залізничний міст лежав боком у воді. Отже, дарма Кііціро так спішив, що аж засапався. Земля знову задвигтіла, і, щоб не впасти, він присів навпочіпки.

— Тут небезпечно. Слухай, Міхіра, йди попереду.

Вони рушили берегом проти течії і невдовзі добулися містечка Сімосоґа. Територія залізничної станції дуже осіла, а сама станційна будівля завалилася. Рейки під палючим сонцем цього нещасливого пізнього літа лежали покручені. Вражений цим сумним видовищем, Кііціро заходився розпитувати про жертв. Виявилося, що під будівлею засипало дев'ятьох залізничників.

Уже смеркалося, коли вони прибули в Кодзу. Певно, земля була тут твердішою, бо землетрус не заподіяв містечку помітної шкоди. Попивши в одній хаті води, вони полягали на залізничному насипу — Кііціро вирішив, що тут буде найбезпечніше. Від переживань вони забули про голод. Земля здригалась кілька разів і вночі, й Дзьокіці прокидався. Тож коли Кііціро серед ночі розбудив його, він не міг пригадати, чи взагалі спав хоч хвилину. Пустившись у дорогу ще затемна й удосвіта добравшись до Оісо, вони натрапили на поїзд, що зійшов з рейок. Кілька розламаних навпіл, як гранат, пасажирських вагонів валялися під насипом. Лежали людські трупи — не прикриті й під рогожею — з безживно розкинутими руками, в плямах крові. Дзьокіці боязко пройшов мимо, відвернувшись убік. Мовчки пройшов і Кііціро.

Вранці в пристанційній крамниці в Оісо Кііціро купив бляшанку яловичини. Коли вони попросили чогось поїсти, власник крамниці запропонував учорашнє сусі[67]. Дзьокіці жадібно проковтнув рис, приправлений оцтом. Кііціро відмовився, лише попив юшки з бляшанки, а яловичину віддав Дзьокіці. «От дивак!» — подумав Дзьокіці, радий такому рішенню свого супутника.

Ще завидна вони проминули селища Хірацука, Тіґасакі й Фудзісава й аж в Тоцука їх захопила ніч. Помітивши будинок з міцними воротами і заваленою глиняною огорожею, Кііціро мовив:

— Міхіра, бачиш отой будинок з фасадом на південь? Запитай, чи не можна там переночувати?

— Сенсей, самі запитайте.

— Кажу тобі: іди запитай!

— Ні, ви сходіть, — наполягав Дзьокіці. І не лише з упертості, а й тому, що за цей незвичайний день пройнявся почуттям власної значущості. Може, у розкішних покоях статечний Кііціро зі золотим ланцюжком на грудях і вражав величчю, та віч-на-віч із руйнівною силою природи він був безпорадним, кволим дідком.

Врешті-решт Кііціро таки пішов проситися на ночівлю. Дзьокіці чув, як він назвав себе спочатку директором «Лікарні мозкових захворювань Ніре», а потім колишнім членом парламенту. Хоч це вихваляння і не вплинуло на господаря, він нагодував їх рисом і позичив москітну сітку, щоб вони могли переспати в бамбуковому гайку.

Ще тільки сіріло, коли вони знову вирушили в дорогу. Хоч була рання година, до Токіо поспішали натовпи людей. Уздовж залізничної колії траплялися групи озброєних солдатів — пронеслася чутка, ніби збунтувалися корейці. Кііціро накульгував. Та й Дзьокіці ледве йшов — табі[68] з гумовою підошвою натерли йому ноги. Та корейці, що будь-якої хвилини могли вигулькнути на насипі, були набагато страшніші. Казали, що вони озброєні. Біженців, що йшли спереду і ззаду, не видно було в темряві, і Кііціро з Дзьокіці залишилися самі.

— Міхіра, я більше не можу йти, — плаксиво, як мала дитина, мовив Кііціро й зупинився.

— Та що ви, сенсей! Не можна баритись. Небезпечно.

— Розумієш, я більше не можу.

Відразу було видно, що цей невисокий дідок у брудному кімоно справді ледве пересуває ноги. Дзьокіці розгубився: його лякала навколишня пітьма. Хоч-не-хоч згодившись перепочити, Дзьокіці потай подумав: «Що ж його робити? Якщо нагодяться корейці, доведеться кидати сенсея і рятуватися самому».

— Міхіра, тобі не можна ходити самому. Твоєї вимови ніхто не зрозуміє. Подумають, що ти кореєць, — тихо озвався Кііціро.

«Овва! Вгадав, що в мене на думці! — здивувався Дзьокіці й вирішив: — Байдуже, що вважатимуть корейцем. Аби ноги звідси винести».

Вже в Ходоґая Дзьокіці переконався, що Кііціро мав рацію. Ще добре й не розвидніло, а на перехрестях уже юрмилися чоловіки з бамбуковими списами та мечами. Все дихало люттю і ненавистю. На одному перехресті натовп оточив двох хлопців («Певно, корейці» — подумав Дзьокіці), штурхаючи їх та лаючи.

Допитали й Кііціро з Дзьокіці. Кііціро й тут не забув похвалитися, що він директор «Лікарні мозкових захворювань Ніре» й колишній член парламенту. Озброєні молодики підозріливо поглядали на Дзьокіці, й той аж холов. Згодом, натрапляючи на людські трупи обабіч дороги, Дзьокіці радів, що зостався живий. Бо то були жертви не землетрусу, а вмисного вбивства. «Добре, що я не покинув сенсея!» — міркував він.

А Кііціро, нещасний, із запалими очима, не вгавав:

— Ось бачиш, що тебе чекало! Я правду казав!

Подекуди електричні стовпи підгоріли й повалилися, і павутина дротів обснувала дорогу. Траплялися згарища, почорнілі від сажі, схожі на привидів, люди.

Вкрай виснаженому Кііціро, що з Дзьокіці насилу доплентав до Цурумі, нарешті всміхнулося щастя: трапився знайомий з машиною. Він невдовзі зійшов біля свого дому, а шоферові звелів відвезти Кііціро до Аояма. Втомлений, не чуючи рук і ніг, Кііціро довго відсапувався в машині, а тоді втупився в довколишнє жахіття. Та невдовзі очі його заплющилися. Іноді ще погляд виривався з-під його повік, але тут же згасав. Настійні спроби занепокоєного Дзьокіці розбуркати його були марними. Нарешті вони доїхали до Аояма.

Землетрус ніби й не заподіяв тут шкоди, пожежа не зачепила жодного будинку. Незабаром за пустирем Мотонохара завидніли величні башти білого фасаду лікарні, що, як і дотепер, гордо височіла над іншими будівлями. Зачувши радісний вигук Дзьокіці, що лікарня щасливо пережила землетрус, Кііціро ледь розплющив очі й поважно сказав:

— Усе, що я збудував, так собі не завалиться. А то ж як!

Та коли вони під'їхали ближче, стало ясно, що така заява була передчасною. Цегляна огорожа, яку Кііціро частенько підмальовував червоним суриком, розвалилася, як іграшковий будиночок, невміло складений з дерев'яних кубиків. Частина черепичного даху обвалилася, на лискучих мармурових стінах і колонах з'явилися тріщини. Крізь ці тріщини пізніше Дзьокіці помітив дерев'яну основу — особливо тонким мармурове покриття було на колонах. «Що ж це таке? — дивувався той. — Правду таки не сховаєш. Ніякий це не мармур, а підробка».

Але те було пізніше. А тепер автомобіль під'їхав до парадних дверей лікарні, і персонал, дізнавшись, що директор повернувся хоч і зморений, але живий, з галасом висипав йому назустріч. За їхніми спинами Дзьокіці помітив кількох озброєних солдатів з примкнутими багнетами. То були солдати 3-го токійського полку, прислані для охорони лікарні. У тьмяному блиску багнетів, потрісканих стін і розбитій черепиці під ногами було щось моторошне.

Першим з машини виліз Дзьокіці — бо сидів скраю, — та ніхто не звернув на нього уваги. Всі кинулися до директора: його зім'ята, брудна одежа свідчила, що він потребує допомоги. Директор зійшов на землю, вже без звичної усмішки на вустах, і глянув на потріскані колони ґанку. Саме в цю мить прибігла Рюко.

Вона була самим втіленням поважності, впевненості й відповідальності. На ній було легке крепове кімоно, а на ногах — солом'яні сандалії на мотузяній підошві. З-за пояса визирав кинджал. Ще ніколи від її довгастого обличчя з горбкуватим носом не віяло такою суворістю і неприступністю. Косо прорізані очі братової дружини, якої Дзьокіці побоювався, мимоволі навіювали думку, що вона здатна на все.

Розштовхавши натовп, Рюко підступила до батька. Вона нічим не видавала свого хвилювання, властивого людям у такі хвилини. Душевне напруження і гордість за те, що вберегла лікарню, робили її обличчя ще врочистішим і суворішим, майже театральною маскою. Офіційно, одним духом вона випалила:

— Як добре, що ви повернулися! Лікарня не постраждала. Хворі теж. З мамою все гаразд. Учора надійшла звістка, що всі наші перебралися через перевал Дзіккоку й наближаються до містечка Місіма.

Звістку, що Хіса, Момоко та Кодзабуро здорові, приніс напередодні знайомий садівник із Міяносіта.

Втішений зустріччю з улюбленою донькою — до речі, цього року їй сповнилося тридцять, — Кііціро повівся на диво нерозважливо. Він, що не розгубився навіть тоді, коли перед від'їздом до Імператорського палацу на його машину ненароком звалився пацієнт, тепер не міг опанувати себе і дав волю почуттям. Мабуть, три дні поневірянь так виснажили його, що не витримали й нерви. Кііціро аж застогнав, його обличчя перекосилося, зморщилось. Не відповівши Рюко, без похвал персоналові, він невпевнено, як тварина, що втратила рівновагу, двічі повернувся навколо — наче когось шукав.

Нарешті його почуття знайшли собі вихід: худою рукою Кііціро схопив шофера за рукав так, ніби спіймав злочинця, і тицьнув йому свій гаманець з крокодилячої шкіри, з яким ніколи не розлучався:

— На, візьми. Все це тобі… Так-так, візьми…

Поки простодушний шофер вагався, знесилений Кііціро заточився і почав хилитися набік. До нього кинувся Хідекіці Кацумата. Та допомоги приземкуватого заступника було замало — директор все одно хилився вбік. І лише інші підставлені руки не дали йому впасти.

Серед загального переполоху директора занесли в лікарню. А коли роззули, то остовпіли: бліді Кііцірові ноги були в кривавих пухирцях. Водогін не працював, і ноги йому довелося мити каламутною водою з колодязя на задвір'ї. Поки персонал метушився коло директора, Дзьокіці витирав піт. Помився він пізніше — буруватою водою, що залишилася після Кііціро.

Розділ дев’ятий

Хвилі розходилися від пароплава, залишаючи за кормою клапті піни, що танула в блакитному тропічному океані — безмежному блискучому обширі під безхмарним небом. Опівдні на обрії забовваніло кілька острівців — кілька темно-зелених тіней. Згодом виринув ще один острів, над яким височіла гора, оповита білястими хмарами, схожа на Фудзіяму. Його появу радісним криком привітав хлопець-американець, який щодня набивався грати в гольф з дорослими і гірко плакав, кривлячи своє червоне, як свиняча шинка, обличчя, коли програвав. Сходячи потом, Тецукіці піднявся повз нього на капітанський місток і попросив бінокля. На острові, що нагадував гори рідної Японії, росли пальми; їхні стрункі стовбури були як намальовані. За ними здіймалося плетиво правічного тропічного лісу.

Ліворуч з-під хмар виринуло щось схоже на суходіл. Пароплав підійшов ближче, і велетенська тінь виявилася зеленкуватою горою.

— Суматра, — пояснив корабельний офіцер, що стояв поруч.

Тецукіці кивнув головою й, опустивши бінокль, ніжно і чомусь роздратовано споглядав укриту низьким серпанком сушу. Йому здалося, що перед ним рідна земля, та він навіть не подумав, чим викликане таке враження: тим, що суходіл усюди однаковий, чи тим, що за три з половиною роки закордону посилилась туга за батьківщиною?

Але пополудні чверть неба почорніла й над океаном повисла запона шквалу. Ніс пароплава заволокло легким туманом, а небом стрімко помчали хмари. По гладкій поверхні океану, ще хвилину тому схожого на розлиту олію, пробігло пасмо тьмяного відблиску, дмухнув поривчастий вітер, і по палубі та ілюмінаторах пороснули косі батоги дощу. Та буря швидко вщухла. Невдовзі над океаном знову заясніло небо, все в сліпучих блискітках сонця. Нестерпна духота начебто трохи спала.

Рюко сиділа в кріслі на верхній палубі поряд з американцями, що відпочивали. На ній було бузкове плаття з горжеткою на шиї та з оборками внизу; ворсистий капелюшок з широкими крисами й атласною стрічкою, насунутий на очі, створював враження, ніби Рюко спить. Тецукіці не знав досконало англійської мови і, хоч прожив серед іноземців досить довго, спілкувався з ними неохоче — одбувався самими привітаннями. Натомість Рюко нехтувала земляків, а встрявала в розмову з американцями: починала ламаною англійською, та за хвилину переходила на японську. Якщо поблизу помічала корабельного офіцера, то він був за перекладача. Дітей білих пасажирів вона хапала за руки й проказувала: «Яке дитя! Ну чисто мавпенятко!» Важко було зрозуміти, який зміст вкладала вона в ці слова — хвалила чи гудила.

Рюко приїхала до Європи три місяці тому. Залагодивши свої наукові справи, Тецукіці зустрів її в Парижі. Звідти вони вирушили в подорож по кількох європейських країнах і ось тепер, наприкінці листопада тринадцятого року Тайсьо[69], на пароплаві «Харуна-мару» пливли з Марселя на батьківщину.

А перед тим, під час короткої мандрівки по Європі, то в готелях, то поїзді чи в ресторані, Рюко розповідала чоловікові про страхіття, заподіяні землетрусом. Розповідала так, наче стихійне лихо зачепило тільки її. Мовляв, перший підземний поштовх був небувалої сили, бо за мить упав цегляний мур лікарні. А якою тривожною була наступна ніч! Люди боялися і землетрусу, і нападу корейців. Заступник директора зовсім розгубився, а про батька, який міг би зарадити, не було жодної звістки — ніхто не знав, що з ним. І тоді вона, Рюко, взялася керувати лікарнею сама. Запасів рису вистачало хіба на п'ять днів, а треба ж було прогодувати чотириста чоловік! На щастя, машина була ціла, і вона, Рюко, разом із заступником їздила то до районної управи за продуктами, то на поштамт давати йому, Тецукіці, телеграму. Нарешті повернувся батько. «Коли батько побачили, що я жива й здорова, то на радощах мало не знепритомніли. А до того віддали гаманець з грішми шоферові. Ну, навіщо було це робити?» — бідкалася Рюко. Батька, мовляв, поклали в ліжко — до кривавих мозолів натер ноги, — та він не з тих, що довго влежить. Покликав до себе Дзьокіці й передав йому всі лікарняні гроші, звелівши негайно їхати в префектуру Ямаґата — роздобути рису, бляхи, привезти столярів і чорноробів. «Справді, в тата світла голова! Жаль тільки, що вони постаріли. Вівсяну кашу їдять тільки остуджену своїм «бордо». Та й пам'ять у них уже не та. Як ви повернетесь, їм буде легше».

— А як там Сюніці? — спитав Тецукіці, бо дружина й досі не згадала про сина. І тоді Рюко розповіла, що після перших поштовхів, коли за її наказом заступник директора розміщував персонал і хворих у безпечні місця, вона раптом помітила в кутку палісадника Сюніці, що горнувся до няні Сімоди й плакав. «Дитина так налякалася, що не хотіла заходити в будинок. Кілька днів спала в автомобілі». Тецукіці дивився на дружину, що жадібно поглинала їжу, й у ньому піднімався гнів проти цієї вольової Кііцірової дочки за занедбаного сина.

Потім Рюко звернула розмову на Момоко, розповіла, що, коли та закінчила жіночу гімназію, вона відвезла її до Ханькоу. От, мовляв, дурепа й вереда! Ніяк не усвідомить, що вона з родини Ніре! І чого ото всю дорогу плакати?.. Одним словом, розповідь Рюко була пересипана похвалою собі, батькові й лікарні, а зневагою й лайками всім іншим. Хіба її могло цікавити, як жив її чоловік у зруйнованій війною Європі, якщо вона забула про власну дитину? Ясно, що не могло. Бо Німеччину не спіткало стихійне лихо, та й лікарні Ніре не було в тій країні.

…Відколи йому на очі потрапила газетна замітка про землетрус у Японії, Тецукіці понад десять днів не знаходив собі місця.

Наступного дня ранкові газети повідомили, що в Токіо оголошено надзвичайний стан, а в Йокогамі двісті тисяч жителів залишилися без домівки й без кусня хліба. У телеграмі з Нью-Йорка повідомляли, що президент Кулідж надіслав Імператорові телеграму співчуття і направив американську військову ескадру, розміщену в Порт-Артурі, до берегів Японії. Газети також сповіщали, що землетрус у Японії зареєстрували мюнхенські сейсмічні станції о четвертій годині одинадцять хвилин ранку і що їхні показання особливо сильними були близько п'ятої ранку.

А ще через день повідомляли, що жертвами землетрусу стало п'ятсот тисяч чоловік, що заворушилися малі й великі погаслі вулкани, що Токіо, Йокогама, Атамі, Ґотемба й Хаконе стерті з лиця землі. Були також повідомлення, що частина японського уряду перебралася до Осаки, а решта — до Кіото, що Токіо охоплено морем вогню і телеграфний зв'язок з ним перервано.

Тецукіці втратив охоту до роботи в лабораторії. Він залишався сам-один в пансіоні і ловив себе на тому, що машинально перекладає з місця на місце свої особисті речі. Коли він, ледве волочачи ноги, заходив у їдальню, назустріч йому піднімалися знайомі відвідувачі й виказували своє співчуття. Тецукіці невидющими очима дивився на них і, похопившись, тихо проказував: «Дякую». Тим часом у газетах з'явилася замітка, що в Лондон надійшла депеша безпосередньо з Японії. З її тексту поставала невесела картина: сутички народу з армією, вуличні бої корейців з поліцією, спроба замаху на нового прем'єра — віконта Бомбея Ямамото, смерть кількох міністрів.

Рядки дрібних букв, що несли непевні звістки з батьківщини, породжували в душі Тецукіці зловісні передчуття. Він уже втратив надію коли-небудь побачити рідних. Уночі перевертався з боку на бік, засипав лише над ранок і частіше, ніж досі, бачив сни. Бачив, як на татамі, спиною до нього, сиділа жінка, ніби Рюко, і хлопчина, схожий на Сюніці. Тецукіці гукав до них, та відповіді не було. За мить видиво пропадало, і Тецукіці, пригадуючи сни про покійного батька, в думці ладен був змиритися з новим горем. Якось йому приснилася пожежа, така, як на картині пекельних мук, і він прокинувся мокрий від поту. Проживши в неспокої другу декаду вересня, Тецукіці нарешті одержав таку телеграму: «З родиною і лікарнею все гаразд». На радощах Тецукіці випив пива й вийшов на вулицю. Дзвінкі голоси робітників він сприймав тепер так, наче в нього перестали боліти зуби. Наступного дня він подався до міста за матеріалами для роботи в лабораторії і раптом, обираючи потрібні барвники, відчув жагуче бажання подякувати богам і буддам за милосердя.

Ніби підстьобуваний невідомою силою, Тецукіці щодня відвідував лабораторію. Був лише кінець вересня, а листя на деревах жовкнуло й опадало на землю. Здавалося, на вулицях причаїлося невиразне майбутнє. Марка нестримно знецінювалася, збори націонал-соціалістичної партії були заборонені, мітинги інших партій та організацій, а також великі шинки, охороняли війська й поліція. Тецукіці, однак, не зважав; він наполегливо працював у лабораторії.

Тим часом почали надходити листи з дому, писані вже після землетрусу, що кликали його на батьківщину. Сидячи в кутку обшарпаної харчівні й перебираючи пальцями посивіле волосся, Тецукіці заплющував очі і подумки відкидав справедливі домагання дружини. Він не міг пропустити нагоди, що йому дарувала доля! Нехай це видасться комусь вередуванням і себелюбством, та він не має права кидати на півдорозі розпочату роботу.

Несподівано швидко прийшла зима. Восьмого листопада тисяча дев'ятсот двадцять третього року в Мюнхені випав перший сніг — він білою скатертиною встеляв дахи старих будинків, запорошував вулиці. Вартість англійського фунта в марках досягла астрономічної цифри. До обіду Тецукіці працював з препаратами, після обіду — відвідував лекції з клінічної медицини, а ввечері вирушав на засідання Товариства психопатологів. Дискусія там затягувалася до пізньої ночі, і, коли Тецукіці виходив надвір, сніг уже не падав, а над промерзлими вулицями висів туман, ніби дим. Площа перед центральним вокзалом була забита людом. Скрізь відчувалося напруження й неспокій, тому Тецукіці обійшов натовп і заквапився додому. Спати ліг уже після півночі. Та невдовзі його розбудив собачий гавкіт і маршова пісня, що доносилася з протилежної вулиці.

Вранці, коли Тецукіці крізь рій сніжинок спішив до лабораторії, на вулицях він помітив військові загони. Вже на роботі довідався, що сталося. Щоправда, він, далекий від політики, зрозумів лише крихту з того, що відбувалося. А сталося ось що. Того вечора в залі «Бюргерброй» на великому мітингу виступав з промовою генеральний державний комісар Баварії фон Кар в супроводі командувача армії генерала фон Лоссова. Несподівано до залу ввірвався якийсь Адольф Гітлер з озброєними штурмовиками. Він вискочив на стіл, вистрілив у стелю і, залізши на трибуну, закричав: «Націонал-соціалістична революція почалася! Будинок оточено озброєним до зубів загоном у шістсот чоловік! Ніхто — ні з місця! Баварський і федеральний уряди розпущено, створено Тимчасовий уряд національної єдності! Армія та поліція на нашому боці, під прапором націонал-соціалістичної партії вони крокують сюди!..» Та заколот провалився. Це було видно з того, що площу Одеон, Карлову та Сендрінгову брами ще вдосвіта зайняли солдати.

Коли того дня Тецукіці вечеряв в облюбованій їдальні, офіціантка попередила: «Панове, поліцейська година триватиме до восьмої ранку». Тецукіці вийшов надвір. На вулицях Мюнхена, оголошеного воєнною зоною, причаїлася небезпека, і він наддав ходи. Прийшовши завулком до площі Одеон, він наткнувся на загін піхоти з кулеметами і верхову поліцію з китицями кінського волосся на списах. Рух на вулиці Людвіга, оповитій легким, холодним туманом, припинився — не було видно жодного трамвая, автомобіля чи воза.

Через день припинилися лекції в університеті. Тецукіці навідався до пансіону «Японської бабусі», і господиня, доглядаючи в кутку темної кухні стару, як і вона сама, канарку, довірливо прошепотіла:

— Кажуть, розстріляно сотню студентів. А вночі все прибували війська з Берліна. Якщо так буде й далі, то не минути лиха.

Надзвичайний стан тривав ще кілька днів. Тецукіці майже не виходив із лабораторії. Тут йому не загрожувала небезпека. Нарешті воєнний стан було скасовано, а Гітлера, Людендорфа, Крібеля та інших змовників, всього дев'ять чоловік, звинувачено в державній зраді й віддано під суд. Ці новини, прочитані в газеті за брудним столиком харчівні, видалися Тецукіці звісткою з далекого, іншого світу. А тим часом вартість марки падала, і це завдавало Тецукіці деякого клопоту, бо як тільки він хотів купити потрібну книжку, то мусив тягти з банку повнісінький портфель асигнацій. За одну ніч ці гроші наполовину знецінювалися…

— От добре, що все це вже позаду, — прошепотів Тецукіці, й радість, майже захват солодко завирував у його серці в лад із стукотом корабельних двигунів. Без найменшого жалю повертався він на рідну землю. Три з половиною роки не пройшли марно; навіть за несприятливих обставин йому вдалося підготувати ґрунт для майбутніх наукових досліджень — зібрати силу-силенну медичної літератури, більшу половину якої вже відправлено до Японії, і зараз вона, мабуть, лежить у лікарняній коморі. А зовсім недавно, перед відплиттям з Марселя, Тецукіці отримав звістку, що за дисертацію, завершену у Відні й вислану до Японії, йому присуджено звання, якого так прагнули батьки, — звання доктора медицини. Відтепер його становище в лікарні зміниться. Звісно, йому доведеться заступити постарілого Кііціро й займатися поточною лікарською практикою. Як добре поміркувати, то лікарню не варто більше розширювати, досить підтримувати її на теперішньому рівні. Справа полегшується й тим, що Кііцірові сьосеї один по одному доростали до дипломованих лікарів. А ще він, Тецукіці, ощаджуватиме час і гроші, які Кііціро викидав на політику. Він усе розумно використає. Уява його вже малювала невеличку лабораторію, яку збудує десь у лікарняному закутку, й на душі в нього потепліло. Звичайно, з університетськими медиками він не тягатиметься, а робитиме лише посильне: щодня, методично віддаватиме науці вільний час й решту свого життя… Яке щастя, що він ощадив трохи на їжі й придбав цінну літературу, що міг би позаздрити будь-який японський університет!

Ніби відчуваючи настрій Тецукіці, пароплав квапливо і стрімко входив у Малаккську протоку. Вода зеленкувато відсвічувала й здавалася застиглим свинцем, поверхня брижилась і скидалася на м'яку слонячу шкуру.

Підійшла Рюко.

— Приємно, коли не захитує… А ця Томпсон, чи як там її, говорила по-англійському? Я її зовсім не розумію.

— Невже не можна обійтися без іноземців? На кораблі стільки земляків… — дорікнув Тецукіці.

— Мені обридло їхнє базікання, — навдивовижу грубо відповіла Рюко. — Нудні вони! І не зношу їхніх розповідей про себе… А отой начебто музикант з каюти третього класу, що розводився про капітана Амакасу[70]… Як ви гадаєте… він часом не соціаліст?

— А чим кращі іноземці?

— Я принаймні розумію не все, що вони говорять, тому менше дратуюсь.

Дивлячись на шумовиння за бортом, Тецукіці спитав:

— Що ж поробляє Сюніці?

— Ви знову за своє, — невдоволено проказала Рюко. — Він уже великий. Чи й упізнає вас, як приїдете. Останнім часом тільки й знає, що гратися у війну з Америкою.

— Чого це?

— Та ніби Америка заборонила в'їзд японцям… У лікарні всі обурюються. Хідекіці Кацумата казав, що на кухні Кумаґоро закликав відомстити американцям. От ця метушня захопила і Йонекуні, і Сюніці. Я не жартую, Йонекуні збирається воювати проти Америки! І в дитячих журналах тільки й мови, що про війну з Америкою. Тому Сюніці не дає мені спокою: купи та купи йому іграшкового лінкора.

Тецукіці засміявся.

— Не хворіє?

— Ні, тільки надто вже сором'язливий. — Схильна хвалити лише батька, лікарню та себе, Рюко навіть не всміхнулася. — У школі завжди тулиться десь у кутку. Він таки вдався у вас. Та й від діда дещо взяв, особливо схожий обличчям.

І Рюко заходилася вихваляти батька. Головний корпус лікарні, мовляв, і не схитнувся під час землетрусу. Щоправда, навіть її здивувало, що стіни, балкон та колони потріскались і стало видно заличковану дерев'яну серцевину. Та невтомний Кііціро і тут знайшов вихід: звелів позатуляти тріщини паперовим шпагатом, змоченим у розчині цементу. А тоді лишилося тільки позатирати та облицювати стіни й колони, і лікарня прибрала первісного, немов казкового, вигляду.

— Тато поставили нам і новий будинок, ліворуч від головного корпусу, — радісно й гордо звірила таємницю Рюко. — Просили про це мовчати. Будувати його почали якраз перед моїм від'їздом… Я переконувала батька, що не треба даремно витрачатися. Але я наперед тішуся — будинок вийде на славу.

Потім Рюко згадала й про те, що Кііціро не балотувався на цьогорічних виборах у парламент — землетрус зірвав підготовчу кампанію в префектурі Ямаґата, та й Хіса заперечувала. Ніби переймаючись батьковою досадою, Рюко вела далі:

— Хоч у дечому й мамина правда, та якби тато виставили свою кандидатуру, то напевно перемогли б, бо цього разу партія «Кенсейкай» зазнала поразки. І тоді вони знову мали б нагоду відвідати Імператорський палац…

Тецукіці слухав мовчки, насуплено, а Рюко не вгавала:

— Тато ждуть не діждуться вашого повернення. Коли новий будинок буде готовий, то, мабуть, перефарбують і огорожу.

В голосі Рюко вчувалося палке бажання і настійна вимога, щоб Тецукіці відповів на батькову ласку ще більшою старанністю й допоміг йому, вже старому й немічному, зміцнити й розширити лікарню Ніре.

…Сінгапур, а потім Гонконг.

Хоч пароплав і не відзначався швидкістю, а навпаки, здавалося, ледве повз, Тецукіці розумів, що з кожною хвилиною наближається до Японії, до рідної землі. І фізично, і духовно. Справді-бо, вже самі ієрогліфи на вивісках у китайських кварталах Сінгапура вселяли радість. Траплялись і такі вивіски: «Японська перукарня», «Японська аптека». А коли Тецукіці не міг порозумітися з кондуктором трамвая, йому допоміг малаєць і ламаною японською мовою переклав: «Чотири сени — один квиток, дві сени — решта». Та найбільше запам'ятався йому дідок у чорному циліндрі, в кімоно з гербами, в білих табі на ногах і з віялом у правій руці, що проводжав на пристані японський пароплав. Якби Рюко не покликала, Тецукіці ще дивився б на нього. На другому боці палуби пасажири кидали в море срібні монети, а тубільці у вутлих човниках стрибали за ними у воду.

— Бач, мідяками нехтують. Знають. І навіщо ото кидати їм гроші? Вони того не варті, — обурювалася Рюко.

З Гонконга відпливли опівдні двадцять дев'ятого листопада.

Після обіду Тецукіці піднявся на верхню палубу — ліворуч виразно видніли китайські гори, а спереду скелясті острівці. На каламутній, наче сонній воді погойдувалися джонки під чорними вітрилами. Тецукіці глянув назад — Гонконзька гора затягувалася млою.

— Вже недалеко. Вважайте, що дома.

Виблискуючи зубами, мимо пройшов усміхнений матрос, що на недавньому маскараді вдало зіграв легендарного розбійника Дзірая. Щоправда, він уславився і тим, що завжди обіцяв пасажирам: «Вже недалеко. От пройдемо Суецький канал, і, вважайте, ви дома». Зустрівшись з ним поглядом, Тецукіці всміхнувся і вже прямував до салону відпочити, як наткнувся на комерсанта Сакураї, що плив з Єгипту. То був неабиякий сміхотун і мастак поглузувати з кого-небудь. Та цього разу він був на диво поважний. Озирнувшись довкола, він довірчо сказав:

— Ніре-сан, філіал нашої фірми в Гонконгу одержав телеграму, що в Токіо згоріла приватна психіатрична лікарня і загинули люди.

Тецукіці здригнувся, але подумав, що це неможливо, і заспокоївся.

Та після вечері судновий економ приніс англійську газету, що виходила в Гонконгу. Там дрібно було надруковано, що минулої ночі в приватній токійській психіатричній лікарні спалахнула пожежа, що з трьохсот сорока трьох пацієнтів безвісти пропало сто вісім, а тринадцять загинуло. Хоч місце й назву лікарні не вказували, та, судячи з кількості пацієнтів, було ясно, що йдеться про лікарню Ніре. Однак Тецукіці не вірив страшній звістці, бо хіба під час землетрусу його побоювання справдилися?

— Зрештою, в Токіо не одна приватна психіатрична лікарня, — спробував відбутися жартом Тецукіці, але сміх застряг у горлі.

— Може, поб'ємось об заклад? — почувся збоку жвавий голос Рюко.

— На що? — Добродушний економ повернув до Рюко своє кругле обличчя з обвислими щоками.

— Якщо згоріла наша лікарня, я віддам вам гобелен, куплений в Єгипті, а якщо інша, то доведеться відкуповуватись вам.

— Пані, це нечесно, бо якщо згоріла ваша лікарня… — судновий економ завагався, — то чи ж я посмію брати у вас гобелен?

— Пусте. Я ладна віддати його. Отже, згода?

— Ну-ну… — не витримав судновий лікар. — Ну от, якщо до завтра не буде нової телеграми, ви, пані, виграли.

— Атож, я. Мені вас дуже жаль, — майже зухвало проказала Рюко.

— Ти що? Гобелен же тобі подобається! — дорікнув Тецукіці й потяг дружину в каюту.

Та спокою вже не було. Начебто захвилювалась і Рюко. Тецукіці дав їй снодійного, й вона заснула. Сам він піднявся на палубу. Ніч була безмісячна, навколо, куди не глянь, чорнів океан, і пароплав, погойдуючись, посувався в його темну безвість. Зникли й світлячки, що їх видимо-невидимо було в Малаккській протоці. Глухо гули двигуни, терпко пахло морем і фарбою. Порив вітру обдав Тецукіці холодом. У грудях не влягалася тривога. Щоб прогнати її, Тецукіці труснув головою і вернувся в каюту. Роздягнувся, погасив світло і заліз під ковдру.

Десь годині об одинадцятій ранку невиспаний Тецукіці виразно почув стук у двері й зістрибнув з ліжка. Схопилась і Рюко.

Тецукіці відчинив двері — в коридорі стояв судновий економ.

Опустивши очі, він повідомив:

— Ніре-сенсей, таки ваша… — І простягнув телеграму.

На згарищі буяла злинка — бур'ян з родини хризантем. Навесні її тонкі й м'які стовбурці встелили землю. Та згодом інші, живучіші рослини не дали їй розростися, заглушили, і тепер вона тулилася собі скраю. Літом вона тягнеться вгору, досягає людського зросту, а потім її велике м'яке листя сохне і вмирає. А коли розпускаються жовті квітки з маленькими білими пелюстками, то ще дужче підкреслюють навколишню пустку.

Збігло пів року, відколи під Новий рік через недбалість з вогнем, що лишився після традиційного випікання моці, згоріла лікарня, а з нею понад десять хворих.

Щоправда, залізна брама і цегляний мур вціліли, але мали такий жалюгідний вигляд, що брав сумнів, чи взагалі вони належали лікарні Ніре. На місці колишніх парадних дверей стояла тепер абияка амбулаторія. Ліворуч над заростями бур'яну височів двоповерховий будинок — з дерева, але облицьований білим каменем, — що ним Кііціро хотів відзначити повернення Тецукіці. Пожежа тільки трохи зачепила його, тож після невеличкого ремонту родина Ніре знайшла в ньому притулок. Медичний персонал, останнім часом дуже поріділий, мешкав у нашвидкуруч збитому на задвір'ї бараку.

Від колишньої лікарні, що пишалася своїм величним виглядом, не лишилось і сліду. Місце, де вона стояла, заросло бур'яном, а над ним просторилось літнє небо. У правому кутку лікарняного подвір'я стирчали цегляні рештки колишніх палат. Гостроверхі башти й колони, що вражали відвідувачів своєю химерністю, зникли. З понад трьох сотень пацієнтів не лишилося жодного. Вся лікарня зосереджувалася тепер у так-сяк зліпленій амбулаторії, що займала ледве двадцять цубо[71]. Хоч минуло понад пів року, про відбудову лікарні годі було й говорити.

Одна біда вела за собою другу. Якраз торік закінчився термін страхування лікарні від пожежі, та директор не квапився поновлювати страховий договір: мовляв, все це пусте, бо страхова компанія дбає лише про свої прибутки. А тепер було пізно. Досі нерозважлива заповзятливість Кііціро, що межувала з ризиком — мовляв, навіщо кам'яний міст, якщо можна перестрибнути річку, часто виправдувала себе. А втім, не зовсім так: торік, після пожежі в лікарні Одзі, що вразила багатьох токійців, він звелів обладнати свою лікарню пожежними кранами. Але тієї злощасної ночі, коли люди щойно поснули, ніхто про них і не згадав. Кожен рятував власне життя. Вогонь швидко охопив лікарню ще й тому, що, готуючи Тецукіці пишну зустріч, Кііціро наказав покрити олійними фарбами не лише фасад головного корпусу, а й кухню та палати для хворих. Так чи інакше, а за одну ніч лікарня перетворилася на попіл. І не було найменшої надії на страхову премію і на швидку відбудову — місцева влада не давала дозволу.

Кііціро, якого звинуватили в загибелі пацієнтів, став об'єктом суворого розслідування столичного поліцейського управління і нападок громадськості. Оскільки лікарня містилася на орендованій землі, то власник її почав домагатися повернення ділянки. Дійшло до суду. Недоброзичливість, побоювання та обмова, які приховувалися в часи розквіту лікарні, тепер сплили на поверхню. Мовляв, лікарня Ніре стала пристановищем божевільних, психопатів і недоумків. Рух проти відбудови лікарні Ніре, певно, був початий власником земельної ділянки через знайомого суддю. Та й у поліції він, видно, мав руку, бо Кііціро попередили, щоб нічого не будував. В цей час іще й доля насміялася з нього: поліцейські верховоди, що опинилися при владі завдяки перемозі на виборах партії «Кенсейкай», поставилися до нього вороже. Кііціро лишилося одне: будувати нову лікарню на орендованій землі десь на околиці Токіо. Та бракувало коштів (Кііціро надто витратився на передвиборчу кампанію і прикрашання лікарні); навіть люди, обізнані з його фінансовими справами, були приголомшені. Кііціро ледве зводив кінці з кінцями, насилу міг тримати нечисленний персонал амбулаторії.

…Тецукіці, в білому халаті, охоплений гнітючими думками, саме вийшов із цієї амбулаторії і попростував черев заросле бур'яном згарище. Знічев'я смикаючи стебла, Тецукіці підносив їх до носа — пахло знайомою вільгістю. Але Тецукіці відчував до цього зела неприязнь, бо подумав, що його чванливе, високе стебло, увінчане квіткою, зросло на нещасті лікарні Ніре. А бур'ян і справді вигнався добрячий: з нього виступали тільки плечі й голова Тецукіці.

Погляд Тецукіці ковзнув над бур'яном і затримався на обгорілих стінах складу осторонь інших будівель. Вогонь добрався й туди — дах прогорів і завалився. Склад нібито зайнявся під ранок, коли пожежу вже загасили, через щілини, які залишив землетрус. Якби хоч склад не постраждав! Тоді б не пропала медична література, зібрана в Німеччині з такими зусиллями. Ті задимлені стіни складу знову викликали в його душі біль — пів року змарновано на непотрібні речі! Повернувшись додому і розгублено стоячи на згарищі, він, однак, не показував свого горя. Бо передусім треба було якось заспокоїти Кііціро.

За одну ніч позбувшись лікарні — плоду сорокарічних зусиль, — Кііціро позбувся і звичної незворушності. Іноді він впадав у такий розпач, що в сім'ї побоювалися за його здоров'я. Коли якийсь журналіст випитував подробиці трагедії, Кііціро накинувся на нього мало не з кулаками: «Брехня! Всіх пацієнтів було переведено в безпечне місце. А якщо кілька з них самохіть кинулися у вогонь, то я тут не винен. Яке зухвальство закидати мені таке». Так само він розмовляв і з довіреною особою власника ділянки. Наговорив різного він і в поліції. А йому, директорові, що допустився недбальства, через яке постраждали пацієнти, слід було б промовчати. Від заступника Тецукіці довідався, що в поліцейському управлінні збиралися усунути Кііціро з посади директора. Та, на щастя, хворобливе роздратування тривало недовго. Натомість на Кііціро найшла меланхолія, незбагненна для людей, які його знали. Колишній Кііціро легко залагодив би судову справу, роздобув би грошей, а от теперішній ходив, як сновида, мовчазний і безпорадний. «Що з директором? Невже пожежа так подіяла на нього?» — дивувалися люди. Навіть Хідекіці Кацумата, заступник, який обожнював Кііціро і говорив про нього тільки захоплено, — і той зневірено бурчав: «Я ж вам казав: придбайте земельну ділянку, а не орендуйте. А ви мені на те: досить з мене орендованої, а гроші я пущу в оборот. Не послухали!».

Отже, справа з відбудовою не посувалася, а пригнічений Кііціро, передавши пацієнтів Тецукіці, не виходив з тісного будинку, що вцілів від пожежі. Щоправда, і пацієнтів тих кіт наплакав; от хоча б сьогодні: до обіду Тецукіці оглянув двох, а після обіду — тільки одного.

Важкою ходою Тецукіці побрів за склад. Праворуч колись була кухня, ліворуч — гордість Кііціро, радонова ванна. Щоправда, в купальні, що ледве уникла цілковитого знищення і тепер стояла з позатулюваними бляхою стінами, за наказом Кііціро все ще гріли воду, хоч і не було для кого.

Далі за кухнею тягся порослий бур'яном пустир. Тецукіці помітив у його заростях Сюніці та Йонекуні з сьосеєм Кумаґоро — нагнувшись, вони щось зосереджено робили. Тецукіці мимоволі гукнув. Сюніці озирнувся і, збентежено всміхнувшись, відразу відвернувся. Його десятирічний син, що за три з половиною роки перебування Тецукіці за кордоном досить-таки підріс і змінився на обличчі, ніяк не міг звикнути до батька. Тецукіці хотів було підійти до хлопців, та передумав — у синовій поведінці він вловив невдоволення. А якби поцікавився, що вони роблять, то міг почути тільки плутану, наче чужій людині, відповідь.

Тецукіці повернувся і пішов мимо складу назад. Минулої зими, навіть не натішившись поверненням додому, він одразу взявся розгрібати згарище й рятувати медичну літературу. З кількох сотень книжок і журналів, з якими було пов'язано стільки надій, більшість перетворилася на попіл. Тільки невелика частина уціліла. Тецукіці дбайливо збирав рештки, сушив на сонці. Журнали з неврології та психіатрії, яким міг би позаздрити будь-який університет, згоріли дощенту. Лишилося тільки декілька книжок Вундта, Блойлера і Бінсванґера з обвугленими краями, що кришилися, коли Тецукіці обережно гортав їх. Невимовна порожнеча заповнила його душу. Врешті-решт лікарню можна буде колись відбудувати, а зібрати таку бібліотеку майже неможливо. Так, він повинен будь-що відродити лікарню з попелу. Лікарня і книжки визначають його дальше життя. Йому, Тецукіці, не судилося стати дослідником. Мабуть, до кінця життя доведеться бути лікарем-практиком.

Тецукіці відчув на собі залізну руку долі, збагнув скороминущість людського життя. Щоправда, цим поняттям він не надавав глибокого змісту. То були прості, підсвідомі почуття, ті самі, що охоплюють кожного селянина на батьківщині, в Тохоку, перед стихійним лихом. Тецукіці не відчував потреби вірити в надприродну силу, та йому здавалося, що він розумів батька, який на схилі віку — так повідомляв молодший брат Дзьокіці — дав обітницю проказати молитву святого Хонена[72] вісімдесят тисяч разів, уперто перебирав чотки, стукав на рахівниці й шепотів щось незрозуміле. П'ятнадцятирічним підлітком — того року Тецукіці поїхав до Токіо — разом з батьком він уперше піднявся на священну гору Юдоно. Тохокські селяни поклонялись їй і водили туди синів, що досягли п'ятнадцяти років. Готуючись до тієї подорожі, Тецукіці з батьком щоранку купалися в чистій воді, постились, відмовляючись навіть від риби, й начищали сіллю дрібні монети для пожертви. Вирушили з дому опівночі й удосвіта, пройшовши чотирнадцять рі, дісталися села Сідзу. З провідником вони вже піднімалися ущелиною священної гори, як зненацька зірвалася буря — заслонила гору пеленою дощу, зривала з них брилі і рогожеві накидки. Та провідник сміливо брався вгору, повторюючи: «Хай очистяться душа й тіло! Хай благословиться ця гора!» Потім прочани опинилися у видолинку, вкритому льодом. Тецукіці ступив на лід, як раптом заточився від різкого пориву вітру. «Лягай!» — крикнув ззаду батько, і Тецукіці впав на холодну землю. Йому пригадалося, що тоді разом з острахом він відчував дивовижну побожність…

— Сенсей! — урвала його спогади медсестра. — Прийшов пацієнт!

Тецукіці кивнув головою, ще раз зиркнув у бік Сюніці і заквапився до амбулаторії.

Сюніці зривав стебла злинки на слідах Тецукіці й розкладав на землі у формі військового корабля.

— Це — «Сацума», — проказав він і розставив кілька тонких стебелець, що правили за гармати.

— Оце так корабель! Хіба можна так безладно розставляти гармати? — глузував Йонекуні, якому вже обридло гратися.

Та найбільше захопився грою Прищуватий Кумаґоро. Інші сьосеї поїхали додому, дехто знайшов собі роботу в Токіо, а це ледащо й досі жило на дармовому хлібі й цілі дні проводило з дітьми.

— Так от, це — «Тоса», «Каґа», «Кіі», «Оварі»… — поважно проказував він. — А ось «Амаґі», «Акаґі», «Такао»… Всього шістнадцять. Отже, ціла ескадра з восьми лінкорів і восьми крейсерів.

Колишній соціаліст перетворився в затятого мілітариста.

— А яких зусиль коштувала ця ескадра! Скільки грошей вирахували з платні чиновників, службовців і робітників! Та й ми не стояли осторонь. З такою силою Японії ніщо не страшне. У нас найшвидше будують кораблі. Ось чому Америка вигадала скоротити озброєння. А наші боягузливі політики погодилися. От дурість — скоротити флот до пропорції 5:5:3![73] Тепер хоч скільки скрегочи зубами, а коли вони не пускають до себе наших іммігрантів, то нічого не вдієш. Ескадри ж нема! Що нам робити? Га, хлопці?

— Будувати нову ескадру, — порадив Сюніці.

— Молодець! Правильно! — Засмагле обличчя Кумаґоро налилося кров'ю. — Саме так! Якщо народ об'єднається, то легко збудує ескадру. А на договір нам плювати! Правда?.. «Сацума», «Тоса», «Кіі», «Оварі»…

— О, дідусь… — Сюніці підвівся жвавіше, ніж тоді, коли окликав батько.

На задвірку єдиного на всій лікарняній території двоповерхового будинку з'явився Кііціро. Він змінився до невпізнання. Від колишнього самовпевненого чепуруна, від його жвавих і точних рухів не лишилося й сліду. На ньому було легке літнє кімоно, недбало підперезане поясом, а в руках мийниця з пляшкою якоїсь рідини. Кііціро скидався на дідка з убогого передмістя, що вирушив до громадської лазні. І так невисокий, здавалося, після пожежі він іще поменшав.

Підібгавши поли кімоно, що видно було литки, Кііціро поспішав до нашвидкуруч полагодженої купальні, похнюпивши голову й не відповідаючи на дзвінкий голос онука.

Він саме сушив голову, як роздобути грошей. Кредитний банк, на який він покладав усі надії, відмовив йому; багатий фінансист, рекомендований друзями, заправив великі відсотки. Як на те, вечірня газета «Мантьохо» напередодні вмістила статтю з наклепами на лікарню Ніре. Мовляв, Кііціро не зважає на протести і намагається прискорити відбудову лікарні, через це підвищив квартирну плату (Кііціро справді здавав в оренду кілька будинків між кладовищем і лікарнею), чим накликав на себе нарікання мешканців кварталу Аояма тощо.

Заглибившись у роздуми, Кііціро підійшов до купальні. Помітивши Ісуке, що роздмухував під казаном вогонь, він приязно, як і колись, всміхнувся:

— Дякую! Дякую!

— A-а, це ви, сенсей?

Старий Ісуке майже не змінився. Хіба що горб на його спині випнувся ще дужче. Такий же замурзаний, як і завжди, здавалось, і та пожежа не могла забруднити його більше.

— Ви зарано прийшли. Вода зверху гаряча, а внизу ще холодна…

— Пусте, обійдеться, — відповів Кііціро, й на його змарнілому обличчі з'явилася силувана усмішка

Кііціро зайшов у купальню, квапливо роздягнувся на дерев'яному помості й занурився в кадіб, відмовившись від допомоги старого Ісуке.

А потім почалося щось дивне. Кііціро потягся до мийниці з пляшкою улюбленого «бордо», склянкою і штопором. Наливши собі води, він по шию занурився в кадіб і приклався до склянки. Ковтнув кілька разів і заплющив очі. Посивіле волосся, колись дбайливо доглянуте, тепер утратило свій блиск і розкуйовдилось. Тільки вуса завдяки помаді зберегли ще свій вигляд. І тіло видавалося жалюгідним і кумедним: бліде зморщене обличчя, худі випнуті вперед груди, стулені повіки… Що тривожило цю самотню голову, що стриміла з води?.. Усвідомлення краху, відчай чи приниження?

Нараз його повіки ворухнулись, очі злегка розплющилися, на мить зловісно блимнули маленькі зіниці й каламутні білки, й до невеличкого сухорлявого тіла наче вернулася колишня жвавість. Кііціро потягся до «бордо» і знову кілька разів жадібно ковтнув.

Та пробудження тривало недовго. Погляд, поволі тьмяніючи, поблукав по стінах, стелі й сховався під повіками. Зі склянкою в руці Кііціро знову впав у задуму.

Останнім часом таке повторювалося щодня.

…Її морозило. Хоч холодні ночі ще не настали, її шкіра бралася сиротами. А проте чоло й щоки, ба ні, вся вона пашіла жаром — всередині палав вогонь і тільки зверху її морозило.

Сейко здогадалася, що в неї гарячка, та не наважувалась узяти термометр — боялася, що ртутний стовпчик невблаганно побіжить угору.

Недавно, потай від чоловіка, вона викликала районного лікаря, і той заявив, що в неї туберкульоз, можливо, навіть у відкритій формі. Та Сейко не насмілювалась признатися в цьому чоловікові, бо вже давно їхнє спільне життя якщо й не зазнало краху, то принаймні стало нестерпним.

Зрікшись вигідного жениха й тому втративши право на спадок, Сейко всупереч волі батьків одружилася із Сасакі і деякий час прожила з ним у любові й злагоді. Та непомітно в їхніх стосунках утворилася тріщина. Можливо, далося взнаки те, що Сейко дістала аристократичне виховання, а Сасакі в пошуках кращої долі об'їздив усю Америку. Спочатку він і не думав вчителювати, працював то в одній, то в іншій фірмі — за короткий час перемінив не одну роботу.

Звісно, Сейко була готова до будь-яких труднощів. Зрештою, їхні стосунки погіршали не тому, що не знаходилось дитини, якої так прагнув Сасакі. Найдужче її гнітила чоловікова пристрасть до випивки, що останнього року досягла межі. П'яного його важко було впізнати: життя йшло шкереберть, і він сатанів. Бувало, п'є без упину вдень і вночі, а додому повертається аж удосвіта. Ще добре, коли відразу засинає, та найчастіше починав бешкетувати, стягував Сейко з постелі, лаявся і перевертав усе догори дном. Наступного дня спав як убитий до пізнього вечора. Потім каявся і просив у Сейко пробачення. Та каяття вистачало ненадовго, запої щораз частішали.

Сейко відкинула ковдру й підвелася. Певно, чоловік приплентається аж над ранок. А то й опівночі, і знову вимагатиме саке. Бона уявила собі його налиті кров'ю очі, невпевнену ходу, недоладну мову й зіщулилась. Він уже не був тим Сасакі, якого вона колись покохала, а кимсь зовсім іншим, страшним.

Закашлявшись, Сейко через силу підкинула вугілля в хібаці. Знічев'я поставила гріти воду в чайнику. Її колись пещене обличчя змарніло, а сам вигляд її свідчив, що вона вже давно не дбає про себе.

Добросерда няня Сімода часто приносила їй рису й городини, а часом і грошей. Все це робилося зі згоди Хіси, хоча вона сама ні разу не приходила. А завітати в лікарню Ніре Сейко не дозволяло почуття власної гідності. Не могла ж вона з'явитися в домі, з якого її вигнали.

А тепер Сейко не знала, як собі зарадити з тією загрозливою хворобою, яка пожирала її тіло й могла відступити лише завдяки дбайливому догляду й лікуванню. Якби вона призналася чоловікові, то тверезий він, певно, запропонував би їй лягти в лікарню. Але звідки взяти грошей? Якби батьки не опинилися в такій скруті, Сейко вдалася б до них. Та після пожежі — Сейко це бачила власними очима — залишився тільки полагоджений цегляний мур. Лікарня, яку колись зводили вгору баштами, згоріла дощенту. Зі слів няні Сейко знала про скруту в батьківському домі, а тому не сміла завдавати зайвого клопоту.

«Краще вмерти…» — сяйнула в голові рятівна думка. «Краще вмерти…»

Її погляд затримався на буфеті для чайного посуду. Там лежав пакетик — снодійне, яке принесла няня, коли Сейко не могла заснути. Лишилось ще таблеток десять. Якщо їх усі випити, то, певно, не прокинешся…

Однак то була миттєва думка. Смерть — огидна річ. Чоло нещасної палало, тіло охляло, та вона хотіла жити. Хоч би яким нестерпним було страждання, смерть все одно жахливіша, огидніша.

За вікном сюрчали цвіркуни, ніби змагаючись один з одним… У пам'яті Сейко зринув яскравий спогад. Кімната у двоповерховому будинку на подвір'ї лікарні Ніре… Рюко дорікає їй, вперто намагаючись відговорити від одруження з Сасакі… Та що це за речитатив?.. «Вбравшись, як на свято, вона повісилася на крепдешиновому поясі…»

— Та це ж Біллікен! — мимоволі вихопилося в неї.

Того гостроголового пацієнта, що полюбляв уголос читати газети, вже не було — він став жертвою торішньої пожежі. Не було Біллікена, не було й лікарні.

Сейко втерла непрохану сльозу: Біллікен навіяв їй згадку про молодшу сестру Момоко.

Момоко вже давно не школярка, вона вийшла заміж за Сіро, що став завідувачем хірургічного відділення лікарні при універсалістській церкві в Ханькоу, й живе тепер на чужині. Та Момоко, що не розлучалася з м'ячем, що весь час сварилася з Йонекуні й говорила тільки про кіно, живе тепер з чоловіком у далекому китайському місті… Сейко відчула, що любить цю зухвалу сестру з пухкими щоками.

Невдовзі Момоко мала повернутися на батьківщину. Від неї, силоміць відправленої до Ханькоу, Сейко часто одержувала щирі, зворушливі листи. «Тільки Ви, Сей-сама, моя захисниця. Тільки Вам я можу звіритись», — повторювала вона в них.

Сльози не висихали на очах Момоко, коли Рюко везла її до Ханькоу, бо не могла змиритися, що батько так підступно повінчав її з нелюбом і тим завдав їй глибокої душевної рани. Якось вона навіть купила квиток на пароплав, що плив рікою Янцзи до порту Цзюцзян. Там її вже очікувала японська поліція, що діяла на прохання Сіро, і Момоко хоч-не-хоч повернулася до чоловіка. А потім звикла до життя в чужому місті. Видно, її тішило, що в неї троє слуг. Незабаром вона завагітніла, і це визначило її подальше життя; вона нарешті зрозуміла, що таки дружина Сіро, та й годі… Ці потаємні думки, переживання, про які й не здогадувались батьки, Момоко звіряла тільки Сейко.

Що ближчали пологи, то Момоко гостріше тужила за батьківщиною. Вона нізащо не погодиться родити первістка на чужині! Будь-що треба повернутися додому, в лікарню Ніре, де виросла, де її всі любили. Як вона виблагала дозвіл на повернення — цього Сейко не знала. Можливо, допомогло те, що невдовзі кінчався термін перебування її чоловіка в Ханькоу.

Неслухняними руками Сейко витягла зі скриньки недавній лист від Момоко і ще раз пробігла вправно виписані круглясті ієрогліфи:

«Сестрице Сей-сама! Вже вирішено, що скоро я повернуся в Японію. Я не раз благала про це тата й нарешті одержала від них дозвіл. Мабуть, тільки Ви можете уявити, яка це для мене невимовна радість.

Знаю, що мене завжди вважали тягарем для лікарні. Не те що Вас — Рю-саму та Сей-саму. Я не глузую — кажу щиро, бо Ви тепер мене зрозумієте. Я завжди любила няню Сімоду, Біллікена, Сенаґу «Чотириста чотири Болячки», Прищуватого Кума-сана і, звичайно, Вас.

Не сподіваюся на особливо теплу зустріч, бо хто я така? Та й батькам після пережитого не до мене. Я вже не одна: під серцем у мене ворушиться маля. Добре, якби народився хлопець, він став би лікарем і приніс би користь лікарні. Хоч тато до мене й байдужі, та, гадаю, всміхнуться, коли побачать ще одного внука.

Я навіть вдалася до замови, якої мене навчив один китаєць — продавець фруктів. Така чудернацька замова, що не можу згадати про неї без усмішки. А наш кухар радить їсти якомога більше раків. І я слухаюсь — їм лише раки, навіть погладшала.

Як мені хочеться побачити всіх наших, а особливо Вас, Сей-сама! Благайте богів і Ви, щоб я народила сина. А за те я привезу Вам силу-силенну подарунків. Це так, між нами кажучи».

Сейко знову втерла сльозу. На її змарнілому обличчі з'явилася гірка посмішка.

«Момо-сама, я теж хочу тебе побачити…»

За вікном не вгавали цвіркуни. Чоловіка не було, хоч Сейко все ще чекала на нього. Вона вклала сестрин лист у конверт, кинула його в скриньку й спробувала підвестися.

Та в цю мить її охопила незнана досі слабість. В грудях наче щось обірвалось і почало підніматись до горла. Сейко затулила рот долонею, та те щось бризнуло крізь пальці на татамі. То була кров. Пінячись, вона розпливалася яскраво-червоною плямою. Відчуваючи запаморочення, Сейко ще раз закашлялась і прикрила рот долонею — липка кров знову бризнула крізь пальці.

Почуваючи, як тьмариться свідомість і морок затягує її щораз глибше у свою безодню, Сейко відчайдушно, нестямно благала: «Хочу жити! Хочу жити! Ой, як тяжко! Не хочу мучитись! Не хочу вмирати!».

Та їй не легшало. Не минуло й місяця, як в університетській лікарні Кейо вона закінчила своє коротке земне життя.

Був ранок. У лікарні панувала тиша.

В палаті, де померла Сейко, стояло троє: Рюко, Йонекуні та Момоко, яка щойно повернулася з Китаю. Обидві жінки були на останньому місяці вагітності.

Лікар коротко попрощався і вийшов. Рюко підступила до ліжка і втупилася в непорушне обличчя померлої. Смерть наче змила з нього сліди життєвих мук. Запалі щоки ніби порожевіли, тонке перенісся і стулений рот навіть були красивими.

Жоден м'яз на обличчі Рюко не здригнувся. Дивлячись на мертву сестру, вона голосно, щоб усі чули, дорікала їй, що та пішла проти батькової волі й відвернулася від лікарні Ніре:

— Якби ти тоді послухала мене, цього не сталося б…

За нею стояли Момоко та Йонекуні. Руки Момоко були згорнуті на великому животі, голова опущена, а з очей капали великі сльози, як у театральної ляльки. Почервоніли очі і в Йонекуні, вже учня четвертого класу середньої школи, — заплакане обличчя сестри бентежило його й будило почуття провини.

Позаду, майже під дверима, стояв чоловік покійної, розгублений і несміливий при членах родини Ніре, а надто Рюко, яка ніби й не помічала його.

Постоявши ще трохи перед померлою сестрою, Рюко раптом стрепенулась, гордовито й обважніло відступила назад і кинула на Сасакі холодний погляд — мовляв, я попрощалась, і ти можеш зробити те саме, якщо вважаєш, що маєш на це право.

Розділ десятий

Весна не просто входила у свої права — вона порядкувала, як справжня володарка світу. В улоговині перед Аоямським кладовищем, встеленим різнобарвним килимом городини, снувала комашня — за кожним подмухом прохолодного вітру вона спурхувала з жовтих квіток, шукаючи безпечнішого місця. Пускали нові пагони посірілі за зиму кущі евонімусу навколо кладовища.

А територія лікарні Ніре з кількома тимчасовими будівлями вражала запустінням. Якщо влітку буйні зарості злинки й надавали їй занедбаного вигляду, то навесні їхня відсутність — засохлими стеблами взимку підігрівали радонову ванну — ще більше підкреслювала навколишню пустку. Щоправда, із рудуватої стерні де-не-де вже пробивалися пагінці й м'які листочки.

На задвір'ї двоповерхового будинку сушилися пелюшки — різнобарвні клапті колись літнього кімоно. Бо наприкінці минулого року, місяців три тому, в родині Ніре побільшало внуків. Як і сподівалися, першою народила сина Момоко й дала йому ім'я Сатору. Вона не могла натішитися своєю знахідкою, бо, по-перше, ім'я пишеться просто — одним ієрогліфом, а по-друге, воно вселяє надію, що син виросте розумним. Другою з'явилася на світ Айко, донька Рюко.

Тримаючи на руках саме її, від складу до купальні неквапливо йшла няня Сімода. Час від часу гойдаючи дівчинку, вона тихо наспівувала давню, як світ, пісню:

Останнім часом стара няня дедалі частіше збивалася з мелодії. Хоч та пісня в її виконанні скоріше здавалася буддійською сутрою, ніж колисковою, Айко відразу затихала. А втім, краще сказати, що Айко втомлювалась рюмсати. Те немовля, в шовковій безрукавці на ваті, худеньке й бліде, здавалося нещасним. Зате від самого народження увагу дорослих привертали його імлисті очі із зеленкуватими білками і великою райдужною оболонкою, а також задерте вгору пасмо м'якого волосся над чолом. Плакала Айко майже нечутно, на довгий і голосний плач у неї, певно, не вистачало сили. В її матері було обмаль молока, і дівчинку часто підгодовували коров'ячим. Та вона пила його неохоче й часто відригувала. І тоді тихо скиглила. А коли невдовзі вгамовувалася, то її повіки були червоні й опухлі, а обличчя смутне.

Кожен хотів потримати на руках цю спокійну, вродливу дівчинку. Не в одного вихоплювалось: «Яка вона мила! Яка чарівна! Який ротик! Які рученята!».

Коли з нею гралися, вона ледь-ледь усміхалася. Ледь-ледь, бо її обличчя відразу байдужіло.

— Такої красуні на світі не знайдеш. Викапана Сей-сама! А то й вродливіша, їй-бо! — казала стара медсестра.

Ясна річ, няня Сімода впадала коло неї. Виплекавши за свій вік не одну дитину з родини Ніре, вона нарешті дочекалася найулюбленішої. Мружачи й так вузькі очі, вона милувалася цим неповторним створінням і наспівувала пісню, схожу на речитатив буддійської сутри:

Свій скарб няня не довіряла нікому — ні молодим санітаркам, ні Прищуватому Кумаґоро. А що, як Айко випаде з їхніх незграбних рук? Адже вона, лебідонька, така тендітна.

Що ж до Момоко, то їй було прикро чути, як няня називає Айко лебідонькою. Вся її невгасима любов, підстьобувана відразою до старшого віком чоловіка, перейшла на довгожданого первістка, який виявився повного протилежністю Айко. Сатору був повненький — ручки й ніжки наче перехоплені ниточками. Якщо Рюко не могла прогодувати дитину власним молоком, то у Момоко його вистачало, хоч Рюко споживала стільки моці й коропів! Сатору ріс як з води, та, ніде правди діти, був негарний. Айко була ніжношкіра, Сатору — темношкірий, з густим пушком на голові. Момоко помітила — можливо, тільки вона, — що в її тримісячного малюка стирчать вуха. Сатору вередував і голосно плакав, закидаючи голову і наливаючись кров'ю, коли не міг присмоктатися до тугих грудей Момоко.

Так чи інакше, а порівняно з Айко Сатору програвав, і це ще більше прихиляло Момоко до сина — вона міцно пригортала його, наче хотіла задушити.

Айко була загальною улюбленицею, а на Сатору ніхто не звертав уваги. Може, насправді цього не було, але недовірлива Момоко так вважала. Коли хтось пробував захоплюватися малюком, вона вважала це лестощами або глузуванням: «Правду кажете, росте він як з води. Та от біда, доля обділила вродою». Ясна річ, після такої відповіді ніхто не смів зачепити смаглявого малюка добрим словом.

Тільки Момоко над ним тряслася: як зачує, що він пхикає, відразу тулить до грудей і примовляє:

— Цить, цить, моя рибонько. Візьми молочка. В мене його багато, хоч не об'їдаюся ні моці, ні коропами. Пий, моє серденько.

І ось зараз, опинившись із Сатору на подвір'ї, Момоко помітила, як сьосей Кумаґоро невправно забавляв Айко, що сидить на руках няні.

— Бу-бу-бу, маленька…

— Не маленька, а лебідонька, — поправила його няня, що останнім часом дуже поповніла — про це свідчило подвійне підборіддя і мляві, обвислі щоки.

«Що за „лебідонька“?» — роздратовано подумала Момоко.

— Няню, вітер холодний, не застудіть дитини. А то вона ще тиф підхопить.

Невдоволена тим, що Прищуватого Кумаґоро раптом занепокоїло здоров'я Айко, Момоко притиснула сина до грудей і поспішила запитати:

— Кума-сан, а мій Сатору може захворіти на тиф?

— Чому ж ні? Дитина може захворіти на будь-яку хворобу. Їх у неї вдвічі більше, ніж у дорослих.

— А тиф не мав нічого спільного з вашим ряботинням, чи то пак природною віспою?

— Ну й сказали! І що мені з вами робити? Якщо хочете знати правду, то оце недавно епідемія віспи поширилася з Йокогами на Токіо — дійшла до Сінаґави[74]. Глядіть, щоб Сато-цян не заразився… — сказав Кумаґоро й пішов геть у зіпсованому настрої.

Тим часом Сатору зарюмсав. Він сидів на руках спокійно, поки його носили, та тільки переставали, починав дриґати руками й ногами. Тоді вже ніщо не допомагало — хоч скільки колиши його на руках, все одно він скривиться і надривно верещатиме.

Момоко спробувала втихомирити його груддю, та вперте маля, відкинувши назад голову, не переставало кричати.

— Момо-сама, він, мабуть, хоче їсти. А може, спати, — не витримала няня Сімода.

— Та чого ви мене повчаєте! — скипіла Момоко. — Ви хоч раз брали Сатору на руки? Ви просто… його не любите!

— Та що ви, Момо-сама! — зніяковіла няня. — В нього ж така добра мати. А ви таке кажете…

— Ну гаразд. Якщо ви його трішки любите, то хоч потримайте на руках. Він проситься до вас. А Ай-саму… лебідоньку… я забавлю. Гаразд?

— З радістю, — відповіла збентежена няня.

Жінки обмінялися немовлятами. Момоко відчула на руках легке, м'яке тільце вродливої Айко. Спочатку дівчинка насторожено дивилася на тітку великими чорними очима, потім одвернулася.

«Справді миле дитя, — прошепотіла Момоко й погладила племінницю по щоці. — Яке воно сумненьне! І щоки запали. Видно, йому, бідолашненькому, молочка бракує. Може, тітчиного поп'єш? Як мати довідається, хто тебе годував, то ще сердитиметься. Як мені тебе шкода!»

За хвилину Момоко помітила, що Сатору перестав плакати і повернув до неї засльозене обличчя, темношкіре, незграбне, як у ненависного чоловіка. Нестерпний жаль пронизав її.

— Віддайте! Віддайте мого Сатору!

Майже силоміць вона вихопила в няні свого Сатору, міцно притиснула до себе його туге тільце, а тоді прожогом кинулась до задвіркових дверей.

Збентежена няня щось гукала їй услід, а Сатору, опинившись на материних руках, знову зарюмсав. Та Момоко наче й не чула. Гіркі сльози бризнули з очей і поповзли по її повних щоках…

А за пів години Момоко, наче нічого й не сталося, вже переглядала газету в кімнаті поряд з кухнею, а коло неї розметався уві сні Сатору.

«Незаконна нажива міської влади від підвищення плати за водопостачання. З огляду на безперервне користування водою в бараках і труднощі у визначенні їхньої житлової площі…» — читала Момоко.

«Яка нудна стаття!» — подумала вона. Якби тут був гостроголовий Біллікен! Він би речитативом прочитав цікавішу новину. Ото була людина!

Момоко потяглася до іншої газети.

«Маніяк, що втік із психіатричної лікарні в Суґамо, зарізав продавчиню і гейшу…»

Забувши про Сатору, Момоко прикипіла поглядом до рядків. «Рецидивіст скотився до статевого збочення… Коли жінки мучились, він відчував насолоду…»

— Осіґе-сан, на хвилинку! — гукнула вона в кухню старій покоївці. — Цікавий випадок! Послухайте! — По-дитячому наморщивши носа, Момоко вголос читала:

— «В кожній красуні він вбачав свою жертву… Тілесне бажання занапастило його…»

Під стіною їдальні стояло обшарпане німецьке піаніно — те, що колись прикрашало «кімнату почесного гостя». Якимось чудом сьосеї врятували його від пожежі — винесли надвір з другого поверху. Коли вже щось і треба було рятувати, то передусім портрет Імператора в «кораловій кімнаті», і то будь-що — навіть ризикуючи життям. Та про нього забули, і безцінний Імператорський подарунок перетворився на попіл. І директор, і його заступники зблідли, коли дізналися, що сталося з портретом. Кііціро тут же звелів, щоб ніхто про це не прохопився і словом.

На стіні біля піаніно висів товстий перекидний календар із синіми цифрами для суботи, червоними — для неділі і державним прапором Японії — для свят. Оскільки листки календаря відривали не щодня, то зараз він показував кінець квітня п'ятнадцятого року Тайсьо[75].

Однієї погідної неділі, коли вже одцвітали вишні, Кодзабуро Суґано викликали в кабінет директора на другому поверсі, якому було далеко до колишніх «покоїв». Директор саме вернувся з їдальні. Останнім часом в його крові побільшало цукру, та директор уже не міг відмовитися від солодкого — вівсяної каші з улюбленим «бордо». За останній рік в його поведінці з'явилися старечі риси — директор не слідкував за вусами і за обідом їхні кінчики були в каші.

Та це не значить, що після пожежі Кііціро остаточно занепав духом і лише відсиджувався в купальні з пляшкою «бордо». За останній місяць він ожив. Залишивши хворих на зятя, Кііціро відновив ділові виїзди в місто. Він зумів виграти судову справу із земельною ділянкою. Вже давно Кііціро не всміхався так, як тоді, коли примовляв: «Це ж очевидно, що я мав виграти. Якби Танабе — адвокат — був трохи спритніший, то справа вирішилася б пів року тому». Хоч на словах він і був певен, що виграє, та після перемоги поспішив з дружиною і найстаршою дочкою до храму богині милосердя Каннон в Асакуса принести пожертву. Так чи інакше, а помітно постарілий Кііціро оправився від завданого удару і його мозок знову запрацював з властивим йому завзяттям і розмахом.

Чи не навшпиньки, поблискуючи пенсне, в кабінет увійшов заступник Хідекіці Кацумата — приніс довіреність поручителя, за якою Кііціро мав одержати гроші в кредитному банку. Директор пробіг її очима:

«Я, що нижче підписався, через… довіряю Кііціро Ніре позичити в кредитному банку «Канто»… єн на нижче означених умовах і гарантую погасити його заборгованість поданим окремо описом мого майна.

Термін сплати боргу — …

Відсотки — десять річних.

Термін сплати відсотків — двадцять п'ятого кожного місяця.

В разі протермінування з виплатою боргу — сплачувати… відсотків відшкодування».

— Чудово! — Кііціро заклопотано кивнув головою. — Досить добрі умови, як ти гадаєш? Дякую! Дякую! А тепер віднеси довіреність Сіохарі-санові.

Заступник директора ще не вийшов своєю чаплиною ходою за двері, як на порозі з'явився Кодзабуро Суґано в студентській формі.

Кііціро зустрів його заздалегідь приготовленими словами:

— Слухай, роздобудь-но мотузки. Можна тієї, якою перев'язують коробки. Якомога більше.

— Навіщо?

— Міряти землю, — відповів директор. — Зв'яжи так, щоб вийшло метрів сто.

Не розуміючи директорського задуму, Кодзабуро взявся виконувати його наказ, а сам Кііціро звелів кухарям приготувати в дорогу рисових колобків, загорнутих у листя водорості, разом із сушеним тунцем, сушеними маринованими сливами та рибою, звареною в соєвому соусі. Такою простою стравою він обходився відтоді, як йому порадили змінити свої харчові уподобання, щоб не захворіти на діабет.

Як тільки Кііціро, цього разу чомусь одягнений по-європейському, взяв у руки вузлик з їжею, а Кодзабуро передав портфель з мотузкою, ватманським папером, лінійкою й олівцями, вони вийшли з дому. До Сібуя їхали трамваєм, потім пересіли в електричку на лінії Тамагава й висіли на станції Санґендзяя, бо один Кііцірів автомобіль згорів під час пожежі, а другий поламався. Далі, до Мацубара, йшли пішки.

Дорогою Кііціро звірив супутникові свій задум — мовляв, ще оглядати ділянку в Сетаґая-Мацубара для майбутньої лікарні.

Директорова розповідь, не красномовна, але спокійна і плавна, як тоді, коли Кодзабуро вперше приїхав до Токіо, наче заворожувала. Невже Кііціро стає колишнім?

— З власником ділянки справу залагоджено. План нової лікарні готовий, підрядника знайдено. Правда, швидко? Хоча спір про територію лікарні в Аояма я і виграв, та управління поліції ще не дало дозволу на відбудову. І невідомо, коли дасть. Та я не можу сидіти склавши руки, я не з таких. Дехто з наших, насамперед мій заступник, хочуть знати тільки Аояма. Бо не вміють заглянути в майбутнє. Аояма незабаром перенаселиться, а Сетаґая з часом увійде до Токіо. Я міркую так: побудувати в передмісті лікарню-стаціонар, а в Аояма приймати лише амбулаторних хворих. Я дивлюся вперед.

Кодзабуро слухав директора, а подумки впевнювався: «Кііціро-сенсей — таки велика людина, неповторна! Хоч і кажуть, що постарів, та голова в нього світла».

Хоч Кодзабуро бентежило, яким же коштом Кііціро будуватиме нову лікарню? Адже він ледве сплачує навіть платню нечисленного персоналу в Аояма і, подейкують, ніби позичає мізерні заощадження у своїх покоївок, слуг і няні Сімоди.

Директор наче вгадав думки Кодзабуро:

— Щоб ти знав, у мене нема ні єни. І все ж я збудую лікарню. Для цього вистачить розумної голови і людської довіри. В Мацубара я орендую земельну ділянку і побудую на ній лікарню. Потім позичу грошей, заставивши лікарню, і розплачуся за будівництво і за землю. Ось так. Лікарня буде справжнім королівським палацом, а не бараком, як оце зараз. Сподіваюся щасливо дожити до того часу. Збудую лікарню, а тоді ще раз виставлю свою кандидатуру до парламенту. Ти глянь на мене. Бачиш, яке ще свіже обличчя. Як у юнака. Коли вже я щось задумав, то доведу до кінця.

Кодзабуро крадькома глянув на директора. Його зморшкувате обличчя аж ніяк не назвеш свіжим, зате очі під посивілими кущуватими бровами по-молодечому блищали.

Від станції Санґендзяя йшли путівцем під гарячим весняним сонцем. Кііціро був у піднесеному настрої і ні на хвилину не вгавав — згадав навіть про скандальну історію, в якій заплуталося управління у справах відбудови, — про так звану «аферу Аґатіґахара».

— Таких впливових землевласників, як Ватанабе, перелічити на пальцях, але й він потрапив у скруту. Взагалі, політика — річ складна. І водночас цікава. Лікар має справу з одним хворим, а політик — з цілою країною.

Тим часом вони дісталися Умеґаоки. Навколо — поля під ячменем. Посеред них — одна-єдина садиба, видно, заможного селянина. Кііціро зайшов у хату, поговорив з господарем, попросив земельний план. Хоча до полудня було ще далеко, господар почастував їх чаєм, і вони з'їли свої харчі в коробочках. Кодзабуро дивився, як Кііціро, що уникав звичних страв, наминає рисові колобки, і захоплено думав: «О, скільки енергії у сенсея!».

Потім вони попростували до визначеної ділянки. Навкруги простягалися поля і тільки де-не-де, за річкою, серед цього зеленого килиму стирчали стріхи селянських осель.

«Яка глушина! — подумав Кодзабуро. — Хто ж знайде сюди дорогу?»

Але Кііціро жваво йшов уперед. Зненацька він зупинився й обернувся до Кодзабуро:

— Ось ми й прийшли!

Навколо простелявся той самий одноманітний зелений краєвид. Тільки спереду земля переходила в невисокий пагорб з невеличким дубовим гайком на ньому. Кодзабуро ще не оговтався, а Кііціро заговорив знову:

— Ти глянь, яка гарна земля! Спереду — пагорб, позаду — низина. А назва яка — Суехіро[76]. Добра прикмета!

— Скільки землі ви збираєтесь орендувати? — запитав Кодзабуро.

— Сім тисяч… ні, вісім тисяч цубо. Треба точно все проміряти.

— Мені? — злякано спитав Кодзабуро, бо не уявляв собі, як це зробити. — А хіба у вас нема плану?

— Є, але він неточний, йому не можна вірити. Краще зробити так, щоб потім не гризли сумніви. Я в цьому ділі добре тямлю.

Кііціро вийняв з портфеля мотузку, і Кодзабуро хоч-не-хоч узяв один її кінець і пішов полем, як показував директор. Ноги Кодзабуро грузли в м'якій чорній землі. В неозорому чистому небі дзвінко виспівували невидимі жайворонки. Та Кодзабуро було не до їхнього співу.

Він ішов попереду, натягуючи мотузку то в одному, то в другому напрямку, — бо ділянка не була прямокутна, — а за ним поспішав Кііціро. Після кожного виміру директор повертався до стежки, де на землі лежав накреслений на ватмані план ділянки, й наносив довжини окремих ліній.

— Тут усі лінії йдуть косо одна до одної. — Директор у вимазаних землею черевиках витер піт з чола. — Замало знати довжину й ширину. Треба проміряти також діагоналі та перпендикуляри. Одним словом, визначити площу трикутника.

З погідного неба на зелені лани лилося тепле сонячне проміння і спів жайворонків. Ніде ні душі, тільки віддалік видніло кілька селян. На тлі цього спокійного краєвиду длубалося тільки двоє: підстаркуватий чоловік і хлопець. Вони натягували мотузку, зупинялися, поверталися на стежку і нагиналися над папером.

Так збігав час. Небо ще було синє, та сонце вже не пекло й на землю лягали легкі, майже непомітні тіні.

— Ну от, скоро й кінець! Тільки ще цей прямокутник. Виміряй, яка відстань он до того дуба, і на цьому все, — сказав директор і поволі побрів до стежки.

Кодзабуро пішов межею, тягнучи за собою мотузку. Вимірявши відстань до дуба, він повернув назад.

На стежці між ячменем видніла зігнута директорова спина. «Мабуть, щось обчислює», — подумав Кодзабуро. Та коли підійшов ближче, то побачив, що директор лежить, впершись головою в землю.

— Сенсей! — охоплений лихим передчуттям, вигукнув Кодзабуро.

Відповіді не було. Не змінилася й неприродна директорова поза.

Кодзабуро кинувся бігти, вгрузаючи обважнілими ногами в м'яку землю.

— Сенсей! — крикнув він ще раз, не зупиняючись.

Кодзабуро вибіг на стежку: директор лежав боком, розплющивши каламутні очі. Кодзабуро спробував його підвести, та тільки Кііцірова рука ворухнулася, а з рота вирвалися якісь дивні звуки.

— Сенсей! — втретє нестямно гукнув Кодзабуро.

На блідих директорових губах виступила слина: видно, хотів щось сказати і не міг.

«Я сам не дам ради. Треба кликати на поміч», — вирішив Кодзабуро. Він поклав директора горілиць, а сам побіг стежкою. Садиба була досить далеко. Кодзабуро помітив на полі селянина й крикнув:

— Ге-ей!

Та той навіть не обернувся.

— Ге-ей!

Біжучи полем і гукаючи на допомогу, знеможений Кодзабуро раптом збагнув, що його зусилля марні.

Незабаром непритомного директора перенесли в садибу господаря. В горлі Кііціро щось булькало, губи тремтіли, він важко, уривчасто дихав. Через дві години, не дочекавшись рідних та лікарів, Кііціро помер. Біля нього стояли зовсім чужі люди. Навіть Кодзабуро не було — побіг телефонувати до лікарні і ще не повернувся.

На похорон з'їхалося багато людей, було чимало вінків. Біля труни стояли дебелі вихованці Деваноумі, метушився персонал у формених куртках. Та, як на членів родини Ніре, особливо Рюко, похорон був надто скромний, навіть жалюгідний.

«Якби ж то лікарня не була в такому нужденному стані! — було написано на обличчі гордої Рюко, яка не пустила жодної сльози. — Похорон був би урочистий, що тато навіть у домовині всміхнулися б і сказали б: „Дякую! Дякую!“».

Разом з улюбленими речами небіжчика, що їх після пожежі лишилося не так і багато, в домовину поклали шість пляшок «бордо». Рюко наполягала на дюжині, та потім погодилася на половину.

Того року, коли так несподівано, що ніхто не йняв віри, помер шістдесятитрирічний засновник лікарні Ніре Дзінсаку Канадзава, чи інакше Кііціро Ніре, покинув цей світ й Імператор Тайсьо. Почалася епоха Сьова.