Люди дому Ніре

Розділ перший

Після обіду одного спекотливого літнього дня — такого спекотливого, що обливаєшся потом навіть тоді, коли не ворушишся — сімнадцятого року Сьова[124] у дворі підсобного господарства Мацубарівського відділення лікарні на грушевих колодах сиділи Йонекуні Ніре та його незмінна тінь — Кумаґоро Сакума. Збоку здавалося, що то не господар і вірний слуга, а два члени підозрілої організації, ніяк не пов'язаної з лікарнею.

Кумаґоро, в потертих робочих штанях, смоктав недокурок, перекладаючи його з однієї руки в іншу, коли запекло в пальці, й уперто випинаючи губи так, щоб витягти з нього рештки диму. Йонекуні, в трохи новіших штанях, блукав поглядом по поточеному жуками стовбурі й опалих недостиглих грушах, що починали гнити. З віття навколишніх дерев спадало різке сюрчання цикад, по сухій землі повзали рої дрібних мурашок.

У загороді, витягуючи шиї, квапливо клювала корм зграйка курей. Індиків не було зовсім, а качок лишилося тільки дві. Іноді з якоїсь причини між качками й курми зчинялася бійка, яка швидко затихала. Було видно, що останнім часом птиці поменшало. За курником у свинарнику все ще урочисто рохкали свині, але їхня кількість скоротилася удвічі.

У чому ж річ? Причин було чимало, але, найголовніша та, що із трьох наймитів, що раніше поралися на господарстві, одного забрали на фронт, а другого — в трудовий батальйон. Зостався лише худорлявий безпомічний дідок. Звичайно, обидва члени керівництва ферми могли б підсобити, але з роками вони так зледащіли, що навіть тепер за холодну воду не бралися.

От і зараз Йонекуні та Кумаґоро довго сиділи і, здається, зовсім не збиралися вести осмислену розмову про майбутнє ферми. Навіть у затінку Йонекуні не зняв старого солом'яного бриля, бо здавна мав клопіт із захворюванням легенів і був твердо переконаний, що будь-що треба уникати прямого попадання сонячних променів на обличчя та голову.

— Слухай, Сакума-кун! — озвався він.

Останнім часом Йонекуні звертався до Кумаґоро по-товариському на «кун» й, отже, визнавав собі рівним або й вищим, тоді як ще недавно називав його офіційно Кума-саном, певно, тому той невідступно ходив за ним. А як приємно було б почути від нього звертання «Кумаґоро Ніре-кун»!

— Як ти гадаєш, Сінта-кун відкрутиться від армії?

— Який Сінта-кун? — перепитав Кумаґоро, а потім зневажливо зареготав. — A-а, заступників син? Хто його знає, чи вилікується. Його плеврит має щось спільне з туберкульозом чи ні? В усякому разі заступник тільки радітиме.

— У нього пневмонія. Розумієш, пневмонія.

— Все одно щось близьке до туберкульозу.

— Начебто…

Щоразу, як Кумаґоро басисто вимовляв слово «туберкульоз», Йонекуні злякано кліпав очима. Він потай — і не тільки — заздрив синові Кацумати (недавно його призвали до війська, але після медичного огляду відпустили додому), бо сам побоювався повістки. Йонекуні чув, що працівники лікарень і державних установ звільняються від військової служби. Крім того, що його бездіяльність у лікарні не могла бути підставою для броні, останнім часом його непокоїло, що саме ім'я Йонекуні завдасть йому лиха, адже не раз його називали Бейкоку.

Раптом Йонекуні, ніби до чогось прислухаючись, настороженим поглядом обвів курник та свинарник і наче сам до себе промовив:

— Сакума-кун, з тобою таке буває?.. Як би тобі пояснити… Начебто між мною і світом опускається тонка, прозора запона. Все видно, все чути. Однак все стає іншим, ніж було до того…

— Не буває, — байдуже й неприязно відповів Кумаґоро. Йонекуні любив думати вголос, що викликало в людей підозру щодо його здоров'я, але для Кумаґоро це було як горохом об стіну. Мало того, мабуть, така його поведінка й була головною причиною, чому такі несхожі особи так довго трималися купи.

— А от я, — вів далі Йонекуні, — чую, як сокотять кури, як рохкають свині, а не вірю, що вони справді існують… Як би тобі сказати… Це страшно і водночас цікаво…Власне, що таке світ?..

Йонекуні як раптово починав, так і замовкав.

У дворі лопотіли крилами кури, раз по раз рохкали свині і вперто не вгавали цикади.

— Здавалося б, усі свині однакові, — проказав Кумаґоро, спокійно шкребучи брудним пальцем носа. — А от у наших надто цупке м'ясо. Відразу, як заколеш, і не вгризеш…

Десь за огорожею ляснув м'ячик, напевно, грають у теніс. Останнім часом нового м'ячика не купили і доводилося грати проколотим. Тому Кумаґоро втратив цікавість до цієї гри.

— М'ячі краде один пацієнт, — сказав він, граючись пачкою цигарок «Золотий Яструб», що колись називалися «Золотий Кажан». За початковим задумом, пов'язаним з легендою про першого японського імператора Дзімму, етикетка зображала яструба на стрілі, але останнім часом стріла зникла. — Він усе розуміє і сам добре грав в теніс. Та все одно краде. Назбирав їх чи то п'ять, чи то шість. А коли в нього відбирають, плаче…

— А хіба здорові… — почав Йонекуні і запнувся.

Йонекуні мимоволі засмаг і мав вигляд здоровіший, ніж у будь-кого з родини Ніре, але в його витрішкуватих очах причаїлася тривога й недовіра. Він хотів знову щось сказати, але його перебив Кумаґоро:

— У палаті навпроти тенісного корту є одна досить симпатична жінка, яку цікаво послухати. Я, каже, в лікарні старша пацієнтка. Хіба, каже, можна терпіти, щоб старші й новоприбулі жили в одній палаті? Отака жінка! До речі, і я в лікарні з великим стажем. А от теперішні медсестри чи там хто інший — нікудишні. Вони не мають уявлення про лікарню Ніре, не знають, хто тут старший, а хто — ні. Ні, таки правду казала та божевільна пацієнтка.

— Взагалі, люди… — Йонекуні знову затнувся, — переслідують одне одного. Особливо скаржаться на це душевнохворі. Тому я здавна ставлюся до них прихильно. Зрештою, між нами невелика різниця. Просто ми стоїмо по різні боки однієї межі. Щоправда, мені на жодному боці не затишно. Але гляньте-но на спаржу, що так легко пробивається з під чорної землі.. До неї я відчуваю якусь таку гарячу прихильність, що не бачить відмінності між рослинами й тваринами… одним словом, помічаю в ній таке благородство, що здається, ніби вона соромиться своєї спокусливо-чарівної форми…

— А заступник сказав, що треба припинити вирощування спаржі, — промовив Кумаґоро, перебиваючи словесний потік Йонекуні. — Мовляв, може варто вирощувати злаки?

— Злаки?.. — пробурмотів Йонекуні. — А хіба за лікарняною огорожею не простягаються поля, засіяні ячменем? До речі, я люблю варений ячмінь з рисом. Бо щось його ріднить з людиною. Але сам не збираюся його вирощувати.

— Заступник сказав, що це треба робити для майбутнього самозабезпечення продуктами.

— Але ж наша лікарня, здається, запаслася рисом. Хіба ще до запровадження карткової системи не закуплено його цілий товарний вагон?

— Наразі, мабуть, вистачить. Однак війна триватиме сотню років…

— Сотню років… — зневажливо промимрив Йонекуні, але було зрозуміло, що в його душі проклюнувся страх.

— А знаєш, Сакума-кун, тепер у ресторанах уже не дістанеш свіжої спаржі. І саме через те, що ми живемо в такий час, я вирощую її. Кажуть, начебто вона росте лише на Хоккайдо і в префектурі Наґано, а от я зумів упровадити її і в наших краях. До речі, спаржа має якусь приховану життєву силу. Наприклад, тепер, коли перед очима повисла прозора запона, а недавно жваві кури несподівано стали схожими на невиразні тіні…

— Але ж вона не дуже смачна, — грубо зауважив Кумаґоро.

На початку цього літа Йонекуні зібрав щедрий урожай спаржі. Однак вона виявилася волокнистою, твердою, непіддатливою зубам, а тому заступник директора, Хідекіці Кацумата, радий, що вперше побачив її в їдальні — мовляв, тільки в лікарні Ніре подають на стіл спаржу, — мусив одразу спохмурніти. Бо хтось з пацієнтів поскаржився: «Хотілося б не трав, а овочів».

— Правду кажучи, її не можна їсти, — як завжди, прямо в очі сказав Кумаґоро.

— Вона трохи завелика. А крім того, треба їсти лише її початок, а не всю.

— Але ж це неекономно.

— Не вживай цього слова в поганому значенні. Саме життя — а під ним я розумію те, що зберігає своє «я» навіть тоді, коли перед очима спадає прозора запона — залежно від кута зору страшно неекономне…

— Гаразд, якщо вам, Йонекуні-сан, спаржа так подобається, то я готовий вам допомагати її вирощувати. Хоч усе-таки вважаю, що вона не годиться для воєнного часу.

— На жаль, ти помиляєшся, — ніби втрачаючи терпець і захищаючись, сказав Йонекуні. — Це не означає, що мені до вподоби її смак. Я не такий гурман, як Осю. Зрештою, смак — відносна річ. З деяких причин я навчився споживати грубу їжу. Правду кажучи, мене задовольняє варений ячмінь з рисом, злегка чимось приправлений. Завдяки цьому я хоч трохи зміцнив віру в себе.

— Якась дурниця! — різко випалив Кумаґоро. — Та хіба ви повинні їсти варений ячмінь? Могли б живитися такими стравами, які готує Осю-сан.

— Якби моє тіло й душа були в нормі, — відповів скрушно Йонекуні, погладжуючи зверху пальцями однієї руки іншу. — От у чому суть. Передусім мені треба пам'ятати, що тривалість мого життя обмежена. Перевірити, наскільки моє здоров'я слабке…

— Йонекуні-сан, що ви таке кажете! — спокійним, незворушним голосом сказав Кумаґоро, ніби вів розмову про завтрашню погоду або втихомирював вередливу дитину. — Повірте мені, ви абсолютно здорові.

— Здоровий?.. — протяжно, в задумі, повторив Йонекуні, немов почувши слово, якого не сподівався. На його обличчі, кумедному й водночас серйозному, в цей час проглядало щось дивне, здатне збити з пантелику будь-якого психолога: здавалось, він от-от заплаче крізь сльози. Було помітне самозречення, майже зневага до самого себе й гнів від страшного приниження.

Звісно, Кумаґоро не переймався мінливістю почуттів свого співрозмовника.

— Зрештою, Йонекуні-сан, ви ж змалечку не раз хворіли. От хоч би на іспанський грип. Але вам нема чого турбуватися своїми легенями. Такі, як ви, люди живуть довго. А от мій батько ніколи не знав, що таке хвороба, та на сороковому році життя його раптом не стало. Просто диво!

Йонекуні мовчав і тільки дивився на груші, що гнили на землі. А проте його опущені плечі свідчили про занепад духу й невдоволення — мовляв, усі, ніби змовившись, кажуть йому неприємні слова, ніхто не розуміє, що він тільки на вигляд здоровий.

Сюрчання цикад, переливчасте з кожним подмухом вітру, ніби підкреслювало навколишню спеку, від курника і свинарника тягло смородом.

Йонекуні трохи помовчав, а тоді, немовби нарешті зважившись, заговорив іншим, поважним, тоном:

— Сакума-кун, поглянь сюди.

Він закотив догори сорочку, підняв майку. І показав трохи білішу, ніж обличчя й руки, свою спину.

— А що таке з вашою спиною?

— Ти бачиш, що під цією лопаткою м'язи запали?

— Де?

— Ось тут. — Йонекуні цілком серйозно, навіть із стражданням у голосі, показав пальцями неприродно викрученої руки бажане місце. — Ось тут, на відміну від інших місць, м'язи запали.

— Та я не бачу жодної різниці! — відмахнувся Кумаґоро без жодного співчуття та належної уваги.

— Не може цього бути. А ось тут?

— Нічого особливого не видно. А що з вами сталося?

Нічого не пояснюючи, Йонекуні змінив незручну позу і повільно, невпевненими рухами руки спустив униз сорочку.

— Так що вас турбує? — грубо й роздратовано — мовляв, обридло переконувати — ще раз спитав Кумаґоро.

— Та нічого, все гаразд, — відповів Йонекуні, а потім, ніби дивлячись удалину, раптом похопився: — Як ти гадаєш, війна довго триватиме?

— Сто років, — легко й навіть радісно, як щось очевидне, сказав Кумаґоро. — А може, й без кінця.

— А хіба вона не закінчиться в Кораловому морі і на острові Мідуей? Адже після Перл-Харбора у ворога не лишилося ні лінкорів, ні авіаносців.

— Але ж на своїй території Америка не зазнала шкоди… Війна закінчиться лише тоді, коли буде взято Вашингтон.

— Так довго ворог не витримає.

— Йонекуні-сан, — не здавався Кумаґоро, — пробачте, але ви нічого в цьому не тямите. Війна не буде такою легкою, як вам здається. Я ще не помилявся у своїх передбаченнях. Коли ви були малі, я казав, що нам потрібен військово-морський флот. Отоді треба було бити американців. А через рік ту нагоду було втрачено. Американці забралися б додому, а Схід належав би Японії. Тоді і мир запанував би. А зараз пізно. Життя або смерть. Або вони нас з'їдять, або ми їх.

Йонекуні розгублено відвів погляд убік і кволо промимрив:

— Звичайно, я розумію, але…

Кумаґоро зверхньо поглядав на Йонекуні й, облизуючи товсті губи, запально, як замолоду, провадив далі:

— Я жив на щедрому хлібі Кііціро-сенсея, тобто вашого батька, але, чесно кажучи, дещо робив. Умів передбачити майбутнє. Спочатку я думав стати політичним діячем, але побачив, що вони недалекоглядні, — до речі, як і ваш батько, — і тому перейшов в опозицію. Може, не варто про це казати, але я ніколи не помиляюся.

Кумаґоро любив теревенити так само, як Йонекуні скаржитися. На відміну від інших, Йонекуні покірно вислуховував просторікування Кумаґоро. Важко сказати, були вони поблажливі один до одного чи просто байдужі, у всякому разі виповідали один одному те, що було в них на душі.

— Колись було добре, — не вгавав Кумаґоро. — Кііціро-сенсей був поганим політиком, але як на теперішні часи — великою людиною. А сьосеї тоді були сильнішої вдачі. Переживали за долю країни. Як і Осю. Я думав, що з нього вийде щось путнє, але помилився. Кумаґоро-сан, каже, кинь політику. Як Осю-сан оженився, відразу зійшов нанівець. А от я і при бабі не змінився б. Я довго був соціалістом. Та коли задумався над долею Японії, то вирішив, що спочатку треба підтримати її в скрутну годину, а вже тоді цікавитися різними ідеями. Бо я можу оцінити загальну обстановку. Як скінчиться війна, я знову почну діяти як соціаліст. Йонекуні-сан, ви дивна людина, але інші в лікарні Ніре — просто нікчеми. Далі свого носа нічого не бачать. Копирсаються в багні, як черв'яки. Нічого не хочуть знати, крім лікарні. З такими важко спілкуватися, отож мушу вдавати, що мені все тут подобається. Я ж начальник групи протиповітряної оборони. Заступник наче сказився, спокою не дає: рий, каже, окопи для персоналу та хворих. Налякався повітряного нападу цієї весни. Я ходив оглядати руїни після того нальоту. Нічого страшного, що бомба розбила один будинок, гірше, якщо рейди американців стануть масовими. Не уявляю собі, як загнати хворих у траншеї: вони ж порозбігаються…

Йонекуні, здавалося, не слухав Кумаґоро, бо його знову захопила власна турбота.

— Сакума-кун, тебе не заберуть на фронт, бо ти старий, — буркнув він.

— Я? Мені тільки сорок сім. А війна триватиме років сто. Ще стану в пригоді. Та мені більше підходить штабна робота, бо солдатом я не виявлю всіх своїх здібностей. Хоч мені й кортить своїми руками вколошкати бодай одного американця. Що ж до китайця, то не хотів би цього робити — все ж таки азієць. Недавно з Китаю повернувся Ямаґуті, здається, санітар. То він розповідає, що японська армія чинить там страшне. Щоправда, тепер китайці називають розквартированих японських солдатів Імператорською армією, а раніше казали «жібеньбін»[125] — певно, лаялися. Як на мене, китайці — слабкий супротивник, куди серйозніший — Америка. Яка велична ідея створити сферу спільного розвитку — Велику Східну Азію! Якщо я піду на війну, то попрошуся на найважливішу ділянку фронту. Та якби я став головнокомандувачем, то зумів би скоротити столітню війну до тридцятилітньої.

— Ти… — заїкаючись, тихо почав Йонекуні, — ти сміливий і сильний. А от я… мене призвуть до війська в третю чергу… і скоро. Тільки от біда: я хворий. Не хочу всього тобі пояснювати, але я знаю, скільки мені лишилося жити. В мене невиліковна хвороба… Та військові медики, напевно, її не помітять, бо навіть відомі університетські професори розводили руками… Я беру на себе важкий гріх: хочу сам за себе відповідати і бути чесним перед сумлінням… Якщо я боюсь іти в армію, то думаєш, що я боягуз і зрадник?

— Годі вам, Йонекуні-сан! — перебив Кумаґоро. — Я не з тих, що прискіпуються до дрібниць. Кажу вам як великий політик: з вас буде мало користі в армії. Вам краще вирощувати спаржу на городі. А війною займуся я.

— Ти так казав і про Сюніці-куна, а його забрали.

— Сюніці-сана? Він, здається, у Французькому Індокитаї? Йому краще. А все тому, що я його змалку виховував. Так ще й до героя дослужиться.

— Французький Індокитай… Так, так, Індокитай, — пригнічено повторював Йонекуні. — Невже війна так затягнеться?

— На сотню років. Я не жартую.

— Сакума-кун, мені було б прикро, якби ти подумав, що я зрадник, якщо решту свого життя… А мені лишилось прожити небагато, бо хвороба незвичайна…

— Розумію, цілком розумію, — не слухаючи його, Кумаґоро махнув рукою. — До речі, пора годувати свиней, поки ми ще не видатні політики й головнокомандувачі.

— Ти все вмієш, — похвалив Йонекуні. — Але ж Сімура-кун прийшов.

— Так. Кожному своє. — Кумаґоро напустив на себе поважний вигляд і знову присів на колоду.

— Цього року не буде фіг.

— Все через жуків-вусачів, тих, з жовтими цяточками. Точніше, їхніх личинок.

— А не через тих, що з білими?

— Ні, — квапливо заперечив Йонекуні. Його мляве обличчя наче ожило. — Це ті самі, які з'являються мені перед очима, коли між мною і світом опадає прозора завіса. Я тоді бачу, як виблискують їхні довгі щупальці, а ніжки міцно держаться за листочки. Дивні істоти! Та невдовзі прозора завіса тане і я починаю дихати — фізично відчуваю, як повітря проходить у легені…

Йонекуні продовжував розповідати про своє, та Кумаґоро, певно, вже не слухав, тільки погладжував рукою підборіддя.

З курника і свинарника несло смородом, а з навколишніх дерев линуло невгамовне сюрчання цикад.

На присохлих, але ще пругких стеблах уже з'явилися дрібненькі зернятка. Трава вкривала всю долину, і тільки там, де ступали коні або проїхав віз, виднілася гола земля. Долина була хвилястою, тому Сюдзі не бачив, де вона кінчається. Над травою, де лежав Сюдзі, згущалися перші надвечірні тіні.

Хоч новий інструктор подався до іншої групи і ніякої команди не дав, Сюдзі міцно притискав гвинтівку до плеча і втішався до болю солодким відчуттям незалежності.

Що й казати, польова військова підготовка в Нарасіно для його слабкого тіла була неабияким випробуванням. Спочатку пів дня маршу з гвинтівкою зразка тридцять восьмого року, про яку стільки мріяв у школі, потім навчальні атаки з частими переповзаннями по землі. Та все одно три дні полігону без остогидлих уроків здавалися йому розвагою. Особливо радісно було зараз, коли їм дозволили вистрілити п'ять разів.

Звісно, набої були холості, та Сюдзі відчув різкий поштовх у плече. У вухах приємно ляснув постріл, а в носі залоскотав запах пороху. Тепер треба було повзти. Сюдзі клацнув затвором, і гільза впала в траву. Він почав квапливо мацати навколо себе, а тим часом інші бігли вперед. Сюдзі в цілковитому розпачі кинувся за ними. «Пізно» — подумав він, коли вдруге заліг у траві. Навіть якщо він повернеться назад, то не відшукає місця, де загубив гільзу. Тепер нічого не вдієш. Наче лялька-маріонетка, Сюдзі біг уперед, припадав до землі, стріляв холостим набоєм, дбайливо ховав гільзу в патронташ, а з голови не йшла тривожна думка: а що, як накажуть шукати гільзу? Він думав лише про покарання і навіть не помічав, що робить. Та переживання були даремні, бо, коли учні повернулися в бараки, ніхто не рахував їхніх гільз.

Цього разу доля змилувалась над Сюдзі.

І ось зараз, принюхуючись до трави і зсунувши патронташ набік, Сюдзі пригадував свій страх, коли він загубив гільзу. Десять хвилин цих спогадів здавалися йому райським щастям. Тут і там у траві стрекотали цвіркуни. Один із них, незграбно підтягуючи задні ніжки, підліз йому під самий ніс, потім підстрибнув і зник. Сюдзі слідкував за комашками, зіпершись підборіддям об землю.

Потім притулився щокою до трави. Як приємно! Шорстка трава відштовхувала й водночас вабила. От би втекти від уроків, від військової підготовки, від усього, пов'язаного зі школою — вона принесла йому стільки принижень! — і лежати собі отак вічно. Нічого не шукати, звільнитися від обов'язків… Думка про втечу щораз невідступніше переслідувала його вже впродовж кількох останніх років.

До речі, Сюдзі не раз намагався вибратися з ненависного йому драговиння — завоювати репутацію звичайного, як усі, учня. Та, як у кожної слабкої, безвольної людини, ці його спроби були недовгими, чисто імпульсивними, тому завжди кінчалися чимось схожим на коротке замикання в електричній мережі, після чого Сюдзі ще більше ненавидів себе і впадав у розпач.

А того пам'ятного восьмого грудня, рік тому, Сюдзі пережив чарівні хвилини: він тремтів від радощів, не чув під собою землі. Того ранку школярі юрбами стояли у дворі й шепотілися. Вчителі зачинилися в учительській. Перед обідом прочитали Імператорський маніфест про оголошення війни, та діти залишилися невдоволеними, бо їх мали відпустити додому, як звичайно. А дехто передчасно радів, що завдяки цій нечуваній війні випускні іспити скасують.

А тим часом щогодини надходили нові вісті з фронту. Найперше про бої за Гонконг, про раптову висадку на Малайському півострові, а о першій прийшло повідомлення: «Сьогодні вранці, восьмого грудня, Імператорська армія і флот завдали рішучого удару американському флоту й авіації, дислокованим на Гаваях». «Історія переписується по-новому», — схвильовано сказав один учитель, і Сюдзі в душі погодився з ним. І холодне безхмарне небо, і голі вишні — все здавалося йому тепер новим і врочистим. Нарешті настав час великих сподівань, настала благодатна пора, коли він порве з нікчемним минулим і заживе справжнім життям.

На другому уроці була фізична підготовка — два класи змагалися з військових видів спорту. Вже давно Сюдзі обрав собі дзюдо, теж, правда, необдумано, під впливом хвилинного бажання. Ясна річ, для слабосилого Сюдзі такий необачний вибір обернувся ще більшим почуттям неповноцінності, однак сьогодні хлопця годі було впізнати. Звичайно він слідкував за поведінкою суперника тільки для того, щоб пристойно програти, а от зараз на його обличчі застигла рішучість. «Це не просто змагання з дзюдо, — переконував він себе. — Вважай, що перед тобою американець! Ворог! І ти на війні, в бою! Про поразку не смій думати! Бий ворога, вали його з ніг, дай йому під дихало!» Вп'явшись очима в суперника — на жаль, той, однакового із Сюдзі зросту, не був схожий на американця, — Сюдзі вклонився йому, а тоді щосили вхопив його за шию, душив, смикав уліво, вправо, підставляв ногу, пробував застосовувати прийом «осотоґарі» — перекидання через себе, — але мало сам не падав і знову шарпав. Але й супротивник не дрімав: спробував вдатися до прийому «ханеґосі», та Сюдзі не тільки уникнув його, а й сам кинувся в атаку. Та саме в цю хвилину сталося незрозуміле. Хоч войовничий дух ще повнив його, Сюдзі відчув, як зненацька невимовне безсилля скувало його тіло. Боротися було неможливо. Сюдзі відпустив суперника й присів, вхопившись за низ живота. Супротивник теж здивовано завмер. Лише тренер зрозумів, в чому справа. Обхопивши Сюдзі за спину, він кілька разів підійняв його й опустив на мату. Тепер і учні здогадалися, що суперник ударив Сюдзі в пах, і легкий смішок хвилею покотився по залу. Ось так при деякому пожвавленні й закінчилося ще одне намагання Сюдзі самовдосконалитися…

А тепер він лежав у високій траві й з приємністю згадував солодкі дні дитинства, проведені на пустирі Мотонохара і на віллі в горах Хаконе. Та нараз шепіт однокласників, що залягли поблизу, сповістив про прихід учителя військової підготовки у старших класах, офіцера, ветерана війни в Китаї.

Ходила чутка, що з ним можна ладнати, не те що з іншим учителем — старим відставним прапорщиком. По ньому було видно, що він не любить зайвий раз мучити дітей і дорікати їм за помилки. Сюдзі найбільше тішило, що новий учитель не знав учнів молодших класів і для нього він, Сюдзі, жертва частих прискіпувань старого прапорщика, був таким, як і інші.

Сюдзі знову незграбно поповз, гублячись у траві й серед однокласників, радий, що його не помічають. «Учитель мене не знає, — міркував він. — Не знає, що Сюдзі Ніре завжди відстає з військової підготовки. Я — не окрема особа. Я — всього-на-всього частка класу, взводу». Лише тепер Сюдзі відчув, що йому набагато легше тут, ніж у класі або у дворі на уроках фізкультури.

Нарешті рукопашний бій. Школярі, а з ними Сюдзі, примкнувши багнети, зривалися на ноги й, перестрибуючи через кущики трави і купини, з бойовими криками брали приступом ворожі позиції.

— Загалом непогано, — похвалив офіцер і, звелівши поскладати гвинтівки в козли, зібрав дітей навколо себе. Хто знає, що спричинилося до цього: вдала атака, чи, може, зринули спогади про війну. Зацікавивши прищуватих школярів кількома випадками зі свого бойового життя, офіцер сказав:

— Японська армія здавна славилася своїми атаками. Як ви гадаєте, чому Сталінград ще не здався? Бо німецькі війська не вміють нападати. Німці бояться зазнати людських утрат. Спочатку намагаються зламати опір противника артилерійським вогнем, а тоді вже йдуть уперед…

На землі далекого Радянського Союзу, під Сталінградом, наприкінці літа точилися запеклі бої. Німецькі військові частини на початку вересня вдерлися в передмістя, і, хоч падіння Сталінграда здавалося питанням часу, місто не капітулювало. До кінця жовтня в газетах з'являлися такі заголовки: «Сталінград перетворився на попіл», «Німецька армія захопила центральний вокзал», «Залишилося взяти завод „Червоний Жовтень''“, «У руках ворога тільки два райони». Та після цього вісті зі Сталінградського фронту раптом припинилися. Натомість увагу японців привернули події в південній частині Тихого океану — жорстокі бої поблизу острова Саво та районі Соломонових островів.

— Радянська Армія чекає настання морозів, — вів далі офіцер. — Тоді вона покаже свою силу в рукопашному бою…

— Сенсей, — втрутився один учень, відстаючий, але мастак підладжуватися до вчителів військової підготовки і фізкультури, — якби нас, третьокласників, послали під Сталінград, ми б швидко його зайняли. — А потім, насмішкувато виставивши язика, додав: — Хіба ні?

— Що ж, можливо. — Офіцер добродушно усміхнувся, і діти весело загомоніли.

Заходив вечір. У сутіні, що залягла над широкою долиною, біліли обличчя школярів, сюрчали цвіркуни. На офіцера, видно, найшов добрий настрій, бо він не спішив з дітьми до бараків, а тихим, напрочуд гарним голосом заспівав:

Пісня була коротка, але Сюдзі здалося, що її слова залишили смуток у душах його однокласників. І Сюдзі мимоволі віддався роздумам. Як приємно забути про власні клопоти й розчинитися в такій от сутіні серед товаришів! Як збадьорила його недавня атака! Здавалось, кров закипіла в жилах. Він, Сюдзі, слабкий тілом, але на справжньому полі бою — де-небудь під Сталінградом або на Соломонових островах — зуміє показати себе. Вони братимуть штурмом ворожі позиції. Половина, ні, більша половина з них поляже. Влучить куля, і його не стане. А не влучить, він вдереться в чужі окопи і колотиме ворога багнетом. Все вирішить одна мить. Він, Сюдзі, смерті не боїться. І чого боятися? Адже довге життя замість радості, яка випаде іншим, принесло б йому тільки розчарування. Лише мить атаки перед лицем видимої смерті з'єднає його з товаришами… А тому, коли було подано команду: «До зброї!» — Сюдзі кинувся відв'язувати свою гвинтівку так завзято, що товариші дивилися на нього як на навіженого.

Вже добре споночіло, коли учні повернулися в бараки й загули коло відер з рисом і підливою.

— Що це за риба?

— Це дерево! Зуби поламаєш! — вигукнув один.

— Сушений оселедець, — пояснив другий.

— Оселедець? Він такий не буває. Це дерево! Його не можна вгризти!

Серед цього галасу Сюдзі, ще недавно такий рішучий, знову занепав духом. Однокласники за довгим грубим столом в його очах розплилися в сіру масу, здалися набагато сильнішими, жвавішими, більш пристосованими до життя. Сюдзі не хотів знати, що і між ними були кволіші за нього, мовчазніші й відсталіші в навчанні. Він зголоднів, і тому чорна, тверда рибина не здавалась йому огидною, як нарікали інші. Не гребував Сюдзі й рисом, перемішаним з ячменем, — запихав старанно в рот. Тільки одне його мучило: що не може, як інші, заявити: «Тьху, який несмачний рис!» — а тим більше заперечити: «А по-моєму, непоганий!». Тугий, майже в'язкий оселедець він їв мовчки і пригадував, як дядько Йонекуні на віллі в Хаконе жував ячмінну кашу, заправлену самою сіллю, а думками витав бозна-де.

Кінчилась вечеря, і настав час лягати спати. Обабіч попід стінами барака було дощане підвищення, встелене татамі. На ньому й розмістилися учні впритул один до одного, накрившись ковдрами. Коли вже більшість спала, в кутку ще хихотів гурт хлопців, що по черзі читали уривки з невеличкої книжечки. Час від часу там несамовито хтось реготав. Потім інші читали якесь непристойне, брутальне речення і з насолодою сміялися.

Першим цієї ночі чергував Сюдзі. З гвинтівкою за плечима, він розгублено стояв посеред барака, а непристойні слова кілька разів долітали до його вух. Сюдзі майже не знав їхнього справжнього змісту, та здогадався, що йдеться про жінок. Виходить, хлопці читали порнографічну книжку. Йому в обличчя шугнула кров, і він почав швидко ходити туди-сюди, щоб хто-небудь не помітив його зацікавлення. Йому здалося, наче й на щоках у нього з'явилося ганебне тавро. А проте йому кортіло приєднатися до гурту з книжкою. Не для того, щоб у неї заглянути, а щоб бути разом і сміятися цим грубим, але врешті-решт здоровим і щирим сміхом.

Та, поки Сюдзі мріяв, і ті школярі заснули. Всі тепер спали покотом, як тунці, викинуті на берег, і тихо сопіли. Та навіть у цьому сопінні Сюдзі вчував самовпевненість і пиху. Подібне відчуття безпорадної самотності викликало колись у Сюдзі хропіння няні Сімоди. Мабуть, відтоді в Сюдзі почалося безсоння. А тут, у бараку, ще й дошкуляли блохи, про люті напади яких школярі казали в один голос: «От кляті блохи! Спати не давали». Однак Сюдзі дивувало, що вони згадують про це надто весело. До того ж їхні обличчя були свіжі, отже, вони спали міцно. А от він, Сюдзі, всю ніч не стулив очей.

Лампочка під гребенем даху кидала тьмяне світло на школярів, що спали. Щоправда, ось один, скривившись, підвівся з постелі і почав чухатися. То був тендітний і вродливий хлопець. Сюдзі давно вабило до нього, та не вистачало сміливості подружитися з ним. Бо той, хоч і скидався на дівчину, був жвавий і добре вчився, а отже Сюдзі вважав його щасливчиком. Сюдзі лишилося одне: заздрісно стежити за ним. Сюдзі навіть полегшало на душі, коли він побачив, що й хлопцеві докучають блохи і мало не доводять до плачу. Однак спільне лихо не зблизило їх, бо хлопець заявив: «Блохам легше кусати мене, ніж тебе».

Нарешті година чергування минула. Сюдзі розмотав гетри, скинув кітель та штани й заліз під ковдру. Зіщулився і став чекати. За мить він відчув, як засвербіли покусані вчора місця. Потім по литці щось поповзло. Тоді знову.

З минулої ночі Сюдзі знав, що неможливо виловити всіх бліх. А коли так, то треба змиритися і ждати, коли вони нассуться крові. Та він не витримав і почав несамовито чухати ногу.

«Навіть з атакою можна дати собі раду, — сумно міркував Сюдзі. — А от з блохами нічого не вдієш. Я таки не годжуся для військової служби».

Сюдзі кілька разів сідав, відгортав ковдру, нишпорив очима по ногах і потім, сердитий на себе, лягав знову. Мовляв, чого панікувати, адже це не поле бою, а всього-на-всього триденна польова військова підготовка. Її можна пережити. А як там зараз старшому братові на передовій, які небезпеки його підстерігають?

А втім, Сюдзі здавалося, що Сюніці ведеться непогано. Адже це він передбачив японо-американську війну й заздалегідь готувався до неї. От і зараз на фронті він, певно, стежить за повітряними боями любих йому японських та американських літаків, а на його обличчі виграє радісна усмішка… Такі химерні картини уявляв собі Сюдзі, лежачи під смердючою ковдрою в бараку на полігоні в Нарасіно і страждаючи від дошкульних бліх.

У родині Ніре знали, що молодший лейтенант медичної служби Сюніці весною цього року служив у польовому госпіталі змішаної дивізії, розміщеної у Французькому Індокитаї. Та пізніше його перевели в інше місце. Куди саме — можна було тільки гадати.

Аж ось недавно — за кілька днів до від'їзду Сюдзі на полігон у Нарасіно — на ім'я Тецукіці прибув лист з великою печаткою «Для службового користування». Тецукіці розірвав його і прочитав гектографічну копію тексту, зроблену на шорсткому папері:

«Шановні громадяни!

Прийміть наші побажання доброго здоров'я в теперішню холодну пору. Ми незмірно зворушені тим, що Ваш син і брат виконує свій патріотичний обов'язок — боронить Вітчизну, а Ви самовіддано працюєте в тилу.

Ваш син і брат Сюніці (ім'я було вписане олівцем) живий і здоровий і, будьте певні, зробить усе, щоб виконати доручення, яке дала йому Батьківщина.

Ми вітаємо Вас із тим, що минає рік, як нарешті восьмого грудня було оголошено війну Америці та Англії, і за цей час наші Збройні Сили під мудрим керівництвом Його Величності здобули ряд знаменних перемог і проклали дорогу для побудови Великої Східної Азії. Однак у Священній війні за цю велику мету нам треба подолати ще чимало труднощів.

Наш військовий підрозділ прибув у центр Тихого океану для того, щоб забезпечити блокаду Китаю й окупацію північної частини Французького Індокитаю, що посідає виняткове місце в планах американського та англійського командувань.

Ваш син і брат перебуває в рядах військово-морського флоту на передовій лінії боїв за Вітчизну. Глибоко усвідомлюючи свій обов'язок, ми робитимемо все можливе, щоб надихати наших воїнів на героїчні подвиги, але просимо і Вас допомогти нам у цьому.

Яка велика і чарівна природа оточує нас тут! По голубому океану гуляють білі гребені хвиль, у блакитному небі пливуть пір'ясті хмарини, вночі над нами мерехтять міріади зірок, іноді з'являється яскравий місяць. У цю зимову пору тут щедро світить сонце, воїни ходять у літній формі, а обличчя Вашого сина й брата засмагнуло. Завдяки батьківській турботі Японії про своїх воїнів Ваш син і брат не відчуває матеріальних труднощів. На мою думку, нашим воїнам від Вас у тилу ніяких посилок не треба. Ми були б тільки щасливі, якби Ви присилали нам іноді звістку з рідної землі та батьківське напучення.

Місяця вересня 17-го року Сьова

Командир військового підрозділу Судзукі.

В кінці цього гектографічного листа невпевнена рука військового олівцем дописала: «Р. S. Сюніці-кун прибув у моє розпорядження недавно».

Через день надійшла листівка й від Сюніці:

«Вибачте, що довго не давав про себе знати: завадили обставини. Татів лист застав мене на мисі Сен-Жак, як і звістка з Мацубара від дядька Осю та його родини. Кілька днів тому наша військова частина залишила Французький Індокитай і перебазувалася в чарівну місцевість, вказану на адресі. Ми тут, як у раю: усюди нас зустрічають перемоги, погода чудова, навколо синій океан.

Я здоровий, на повні груди дихаю озоном, загораю під ультрафіолетовим промінням сонця, а коли потрібно, беру участь у воєнних операціях, щоб виправдати Ваші надії там, у тилу.

Пишу тільки одну листівку, тому прошу передати мої вітання нашим у Мацубара.

Р. S. Якщо можна, вишліть мені, будь ласка, невеличкий англо-японський словник».

На конверті була така зворотна адреса: «Йокосука, Центральна пошта, У-103-У-100 (СУ-1)».

Оскільки Айко та Сюдзі не годилися для обговорення серйозного листа, Тецукіці звернувся в Мацубара до Осю. Той висловив думку, що Сюніці, певно, перебуває на одному з островів Південних морів. Мовляв, судячи з того, що там розмістилися військово-морські й сухопутні сили, цей острів чималий. Отже, нема чого переживати, бо ті острови Японія охороняє як свою найважливішу твердиню в Тихому океані. Необізнаного з воєнним становищем Тецукіці таке пояснення задовольнило, і він заспокоївся.

— Та й на їхнього командира можна покластися. В усякому разі з листа видно, що то людина надійна, — додав Осю.

— Справді, — докинула й Ційоко, — гарно написав… «По голубому океану гуляють білі гребені хвиль, у блакитному небі пливуть пір'ясті хмарини…» Відразу видно поетичну душу.

Однак, коли Тецукіці поїхав додому, Ційоко взялася прискіпливо вивчати листа, тим паче, що то був старший син ненависної Рюко.

— Такого листа Сюніці не написав би, якби не цензура. «Усюди нас зустрічають перемоги… Щоб виправдати Ваші надії там, у тилу…» А насправді він у пригніченому стані і схуд, як тріска. Пригадую, який він був сумний, коли йшов до війська. Він, мабуть, на безлюдному острові. Тому командир і хоче створити враження, ніби їм нічого не потрібно. Певно, з його намови Сюніці просить вислати англо-японський словник.

— Але ж ти повинна знати, що на островах Південних морів нема книгарень, — роздратовано зауважив Осю.

— А все-таки я гадаю, що Сюніці занепав духом. Він з відчаю написав, що вони вже в раю. «Я здоровий…» Як ви вважаєте, не дивно? Звичайно, він написав би: «Дякувати Богу, я здоровий». «Коли в цьому є потреба…» Ця фраза зовсім недоречна. «Я здоровий… Ми тут, як у раю…»

— У тебе чудова пам'ять! — здивувався Осю. — А от я вже все забув.

Звістку про те, що Сюніці перевели на невідомий острів, найспокійніше сприйняла Рюко. Вона не була присутня на розмові Тецукіці з Осю, а тому про всі подробиці дізналася за вечерею.

Останнім часом Хіса скаржилася на вставні зуби, і їй окремо готували клейкий рис і переварену свіжу рибу. Та непомітно для Ційоко одна порція для Хіси перетворилася у дві — так розпорядилася в кухні Рюко. На її думку, тільки вона і мати посідають у родині високе становище, тому заслуговують особливого догляду. Отож вона, не зважаючи ні на кого, спокійнісінько їла окуня і незворушно слухала розповідь про Сюніці.

— Південні моря… — промовила вона. — Я колись мріяла там побувати. Взагалі хлопцеві замолоду не завадить добре попрацювати.

Більше Рюко нічого не сказала. Як справжня мати, вона нічим не видала, що її непокоїть доля сина.

Та це не значило, що вона була до нього байдужа. Почувши про англо-японський словничок, вона з почуття суперництва до Тецукіці відразу вислала синові грубезний англо-японський словник на далекий острів, що ховався за незрозумілою адресою: «Йокосука, Центральна пошта, У-103-У-100 (СУ-1)».

Розділ другий

Хоробре маневрене з'єднання, кораблі якого вночі з погашеними вогнями скидалися на великих чорних звірів, наділених власною волею, прорізаючи гребні хвиль, що то піднімалися, то опускалися, швидко просувалося вперед безмежними просторами ультрамаринового океану, залишаючи за собою піняві сліди.

Авіаносець «Дзуйкаку» продовжував воювати.

Коли Сірокі прибув на корабель, бувалі офіцери жартували: «Тобі не пощастило». Та всупереч тим залякуванням «Дзуйкаку» виправдовував свою назву — йому весь час щастило.

З самого початку війни у складі ескадри під командуванням адмірала Наґумо, основу якої становили шість авіаносців, «Дзуйкаку» брав участь у багатьох воєнних операціях на Тихому океані і вже невдовзі здобув ряд блискучих успіхів. Особливо лютувало швидкісне маневрене з'єднання, без відчутних втрат, у Тихому та Індійському океанах у перші місяці війни, коли японські збройні сили на очах у збудженого народу вигравали битву за битвою, захоплювали один стратегічний пункт за одним. Таки лютувало, бо у війни своя жорстока правда. Нічого не скажеш, приємно дивитися на ескадру, що, спінюючи воду, мчить океанськими просторами, та не треба забувати, що мета її — нести смерть. Сірокі знав в обличчя багатьох льотчиків-офіцерів. Здебільшого то були добродушні, спокійні хлопці. Та коли пили, то набиралися до нестями. Увечері після чи перед вильотом вони зчиняли такий гармидер, що було чути аж у каюті Сірокі.

— Чого заснув, друзяко? Розбуркайте його!

В надривному крику, в посоловілих, налитих кров'ю очах льотчиків наче проглядало первісне людське почуття — страх перед смертю. Що й казати, їм було найближче до неї. А втім, пиятика, галас і розбитий посуд не міняли бойового розпорядку маневреного з'єднання. Ті ж льотчики наступного дня з усмішкою — здавалось, вони ідуть на прогулянку, — не думаючи про загибель, вилітали на бойове завдання.

Незабутній слід у пам'яті Сірокі залишили події перших місяців війни. Звичайно, з часом усе забувається, маліє. Та цього разу вийшло навпаки: пережите набирало щораз більших розмірів і значення.

Скажімо, повернення до берегів Японії після нападу на Перл-Харбор здавалося далеким, як мрії раннього дитинства. За день до прибуття кораблів у японський порт літаки перелітали на суходіл, і на душі в Сірокі стало чогось сумно. Та ще й у каюті була страшенна духота. Сірокі навіть засумнівався, чи взагалі вони наближаються до берега. Та незабаром, коли авіаносець взяв курс на північ, стало холодніше, а наступного погідного ранку на порожній палубі вже гуляв рвучкий вітер. Тим часом на обрії проклюнулися дві синюваті цятки; закарбувавшись у мозок Сірокі, вони поступово росли і нарешті перетворилися на дві звивини гір острова Сікоку. То була Батьківщина, яка його породила, виростила і, не питаючи згоди, закинула на поле бою. То була Батьківщина, заради якої він, незважаючи ні на що, ладен був пожертвувати власним життям. Побачивши нічим не примітні обриси острова, Сірокі відчув, ніби повертається з довгого, щонайменше піврічного плавання додому. Поки він стояв на вахті, вистежуючи ворожі підводні човни, поки чергував на пункті швидкої допомоги, жуючи рисові колобки, авіаносець поминув острів Окіносіма, мінні загородження і повз мис Сата перебрався у Внутрішнє море, напрочуд спокійне і схоже на дзеркало. Тихе море й рідні береги… А коли незабаром Сірокі знову стояв на вахті, його переповнила по-дитячому щира радість. Нарешті повернувся! Повернувся! Щасливо повернувся з битви, яка увінчалася знищенням головної американської військово-морської сили на Тихому океані.

Та війна квапила. Після заходу в порт — ремонт, поповнення харчових запасів і боєприпасів. Аж ось знову настав день відплиття. Коли авіаносець вийшов у відкрите море, на нього почали сідати літаки. На вечері галасливі льотчики вже були в повному зборі.

Разом з іншими авіаносцями «Дзуйкаку» брав участь у взятті Рабаула, бомбардував Нову Гвінею і підтримував висадку десанту на неї. Потім повернувся на острівну базу Трук і заправився пальним, та наступного ранку вже вийшов у море, бо прийшло повідомлення, що вороже маневрене з'єднання напало на японську базу на сусідньому острові Понапе. Такі виходи в море назустріч ворожим кораблям щораз частішали. Коли на початку березня «Дзуйкаку» пришвартувався у порту Куре, надійшла вістка, що вороже маневрене з'єднання бомбардувало острів Маркус і прямує до берегів Японії. Негайно було одержано наказ про вихід у море. Однак переслідування було марним і з ворожими авіаносцями «Дзуйкаку» так і не зустрівся.

Другою важливою операцією, в якій брав участь «Дзуйкаку», була операція «С» в Індійському океані. Перед японським маневреним з'єднанням стояло завдання напасти на Цейлон, знищити англійський східний флот і перерізати ворожі комунікації в Індійському океані.

Після того як маневрене з'єднання Наґумо знялося з якоря у гавані Старінґ, команду почала мучити духота. Річ у тому, що з виходом на бойове завдання всі бокові ілюмінатори щільно зачинялись, і тому доводилося жити як у підвалі. Медичний кабінет здавався парильнею. Навіть у легкій одежі солдати обливалися потом. Незабаром у кабінет почали приходити перші хворі, майже всі вони були застуджені. Одного дня їх прийшло аж сорок. Сірокі дратувала і жара, і втома; нестерпно хотілося хоч на хвилину відчинити ілюмінатор, і він ледве стримував себе. Було видно, що вся команда збуджена і неспокійна. Коли один з лікарів прийшов до заступника командира авіаносця з доповідною щодо причин захворювання команди і їх усунення, той, невдоволений надто невиразною і загальною її формою, розкричався і заявив, що, мовляв, і дурень швидше розібрався б. Після того лікарі почали слідкувати за матросами з ранку й до вечора, і виявилося, що чимало з них спить на палубі, а дехто якщо й не на палубі, то голий. Справді, і далека від медицини людина легко визначила б причину захворювання.

А ще стався прикрий випадок з «безіменним солдатом». Лейтенант Сасакі, пілот бомбардувальника, після інспекційного огляду літака повернувся в кают-компанію і заговорив з кимось по телефону. Та раптом, змінившись на обличчі, він загримав на когось на тому кінці лінії:

— Послухай, я — лейтенант Сасакі! Перестань дурня клеїти! Як тебе звати?

Подія розгорталася таким чином. Як тільки почалася телефонна розмова, у слухавці було чути також, як хтось голосно співає популярну пісню. Коли розлючений лейтенант Сасакі наказав покликати до телефону «співака», то виявилося, що в того, видно, добряче п'яного, язик заплітався. Врешті-решт Сасакі велів назвати своє ім'я, військове звання і підрозділ, а той назвався «безіменним солдатом».

— Що ти мелеш?! Скажи, як тебе звати!

— Я ж вам сказав: «Безіменний солдат».

Сірокі бачив, як Сасакі чимдуж вибіг із кают-компанії й через хвилину привів електрика з астигматичним зором. Того солдата Сірокі лікував від гонореї і, крім того, допоміг підібрати йому в лікарні окуляри, коли корабель заходив у порт на батьківщині. Оскільки той солдат кілька разів приходив до нього на прийом, то Сірокі чомусь відчував до нього прихильність. Однак зараз його губи розпухнули й сочилися кров'ю. Усе ще допитуючи його, Сасакі вліпив йому кілька добрячих ляпасів по обох щоках, що електрик аж заточився, а на його обличчі щоразу з'являвся, напевне, машинально, вираз людини чи то готової сміятися крізь сльози, чи то зневажливо реготати. Під впливом цього Сасакі ще більше лютував і лупцював бідолаху так, що в нього обличчя засмикалося, а з кутиків рота потекла кров.

Коли Сірокі, не витримавши такого огидного видовища, відвернувся, Сасакі нарешті відпустив солдата зі словами:

— Щоб ти знав: як повернемось додому, на березі ти не будеш!

А тим часом, незважаючи ні на що, війна — бої між кораблями, літаками й країнами — тривала.

Напередодні нападу на Коломбо Сірокі вперше став свідком незвичайного видовища.

Після вечері, коли над океаном спускалося червоне сонце, в небі раптом з'явився ворожий гідроплан. Спочатку непроханого гостя зустріли зенітки «Абукума», що йшов в авангарді ескадри, потім назустріч йому помчали винищувачі «0» повітряного супроводу. Та їхній напад нагадував метушню горобців навколо ворони. Гідроплан не падав. Його важке тіло то ховалося за невеличку хмарку, то низько спускалося над водою, але не падало.

Та ось зненацька гідроплан втратив швидкість, почав падати і врізався в поверхню океану, вкрившись клубами диму. На палубі радісно закричали. Але гідроплан встиг передати про наближення японської ескадри, тому штурм Коломбо наступного ранку не був для ворога несподіванкою.

Сірокі звик проводжати зосереджених пілотів на бойове завдання. Його не дивували сліди куль на обшивці бомбардувальників. А от про літаки, що не повернулися на корабель, він дізнався лише тепер. Одного разу їх не повернулося аж п'ять, отже загинуло чоловік десять. Серед них і лейтенант Сасакі. Не вірилося, що вже не побачиш тих, що жили з тобою на одному кораблі, щодня сміялись або лаялися, що їх поглинув океан.

— От досада, дали лінкорам та авіаносцям утекти! — бурчав лейтенант Цукамото. — Треба було вдарити на Трінкомалі…

Наступного дня вдосвіта Сірокі розбудив санітар: мовляв, принесли когось з машинного відділення.

— Перевтомився, — схвильовано повідомив той.

Сірокі прибіг у медичний кабінет: де там перевтомився! Очі хворого закотилися, зіниці розширились, а губи зблідли. Сірокі відразу збагнув, що справи погані. Помацав пульс: його не було. Серце не билося, хворий не дихав. Сірокі зробив укол лобеліна в серце, потім узявся робити штучне дихання, хоч було ясно, що всі зусилля даремні. Після години штучного дихання довелось констатувати смерть.

Сірокі розповіли, що тому унтерофіцерові машинного відділення стало погано на вахті — певно, тепловий удар, бо в машинному залі температура досягала п'ятдесяти градусів. Його перенесли в кімнату відпочинку, де було значно прохолодніше — тридцять градусів. Та оскільки всі знали, що він раніше страждав на диспепсію і сам оклигував, про нього забули, тим більше, що саме в той момент точився бій. Тільки над ранок хтось помітив непритомного і паралізованого унтерофіцера.

В очеревину йому ввели формалін і пополудні поховали. То був час, коли маневрене з'єднання, вирвавшись із зони патрулювання ворожих літаків, розшукувало його ескадру. Коротко засурмили сурми, віддали останні почесті вахтові, і домовину поглинув спокійний яскраво-синій океан. Розітнута носом авіаносця вода розбігалася від бортів шумовинням, а воно ковзало по зморщеній поверхні океану й тануло вдалині.

Колись тут пропливали на кораблі Тецукіці і Рюко, а ще раніше — Кііціро. Надвечір, коли на тлі грозових хмар сонце здавалося особливо яскравим, пасажири куняли в плетених кріслах на палубі, позіхали, знічев'я вигукували: «Он летюча риба!» — і думали про скоре побачення з рідною землею.

Сірокі не міг знати, що тут було колись. Але і його на мить зачарував безмежний океанський простір і сліпуче сонце. Йому здалося, ніби й не було недавнього похорону. Та ні, таки померла людина, яка могла б іще довго жити… Та нічого не вдієш, війна є війною.

Відколи Сірокі почав служити на «Дзуйкаку», він ретельно вів щоденник. Та іноді записи були недбалі, траплялись і пропуски. Зате під час боїв, перебуваючи на пункті швидкої допомоги, він занотовував усі повідомлення, почуті з репродуктора. Маневрене з'єднання саме тоді здійснювало повітряний напад на Коломбо, а через три дні — на порт Трінкомалі.

Ось що він записав дев'ятого квітня:

«8.30. Прийшов на пункт швидкої допомоги.

9.00. Загін штурмовиків вилетів на бойове завдання. Розвиднюється.

10.07. З правого борту, пеленг 80 градусів, наблизився ворожий гідроплан.

10.10. Гідроплан збито — знялися клуби диму.

11.00. Командир 41-ї авіаланки повідомив про успішне бомбардування зенітної батареї противника. Літаки-розвідники з «Сьокаку» виявили в порту бойові ворожі кораблі.

11.05. На відстані ста п'ятдесяти морських миль, пеленг 80 градусів, помічено ворожий авіаносець і три крейсери.

11.20. Командир 43-ї авіаланки повідомив, що бомбардує в гавані дев'ять легких крейсерів.

11.35. Бомбардувальники вилетіли на бойову операцію проти ворожих авіаносців.

11.53. Вилетіло ще п'ятнадцять бомбардувальників.

12.00. Оголошено тривогу. Наближаються ворожі літаки.

12.53. Затоплено два легких крейсери ворога.

13.53. Дев'ять ворожих бомбардувальників несподівано напали на «Акаґі».

13.58. Потоплено ворожий авіаносець.

14.45. Командир 24-ї авіаланки з «Сьокаку» передає, що виявив й переслідує важкі ворожі бомбардувальники.

15.00. Збито сім важких ворожих бомбардувальників, два втекло, заховавшись за хмари.

16.13. Всі наші бомбардувальники щасливо повернулися.

19.30. Оголошено повітряну тривогу.

20.25. Оголошено відбій».

Цілий вечір у кают-компанії панувало радісне збудження. Ще б пак! Нарешті потоплено авіаносець «Гермес»! Вистачило якихось п'ятнадцяти хвилин, щоб пустити на дно його (на щастя, на ньому не було літаків, а радіограма — «Висилайте ескадрилью „Гарікейнів“» — теж не допомогла), ескортного есмінця і торговельне судно.

Це було простіше, ніж викрутити руки малій дитині, — вихвалявся пілот бомбардувальника. І треба сказати, що такі хвастощі передавали настрій усього військового персоналу. Як-не-як стільки побешкетували в Індійському океані і не зазнали відчутних втрат. В їхні розгарячені голови мимоволі запала думка про власну непереможність.

Під час морського переходу до тайванського порту Маґун на «Дзуйкаку» було відправлено панахиду по загиблих у недавніх боях. Прощання з душами героїв відбувалося врочисто, з читанням сутр, при великому напливі народу в авіаційних ангарах. Сірокі, однак, мало не розсмішило, що спочатку сутру читав начальник ремонтної майстерні з рясою поверх мундира, а потім механік, хворий на бері-бері. Та наступної миті його охопив страх. Сірокі подумав, що багатьох невблаганна доля прирекла на загибель. Адже війна є війною.

Через два дні «Дзуйкаку» кинув якір у Маґуні, й Сірокі дістав нагоду оглянути густо заселене китайське місто. За порадою головного лікаря він не пошкодував заощадженої тисячі єн і купив собі тутешній сувенір — коштовний камінь арагоніт. Планувалося, що «Дзуйкаку» пробуде в порту кілька днів — проведе свято дружби з місцевим населенням. Однак несподівано надійшло повідомлення про появу біля Тайваню ворожої ескадри, а за ним, після вечері, друге — про повітряний напад на Японію. Отож наступного ранку довелося виходити в море. Сірокі подумав: «Ну от, знову спіши». Але війна — це війна, нічого тут не вдієш.

А проте і Сірокі, і весь військовий персонал легковажив війною, бо вона ще не досягла тоді трагічного апогею.

П'ятого травня авіаносці «Дзуйкаку» й «Сьокаку», що були основою маневреного з'єднання «МО», у повній бойовій готовності на випадок зустрічі з ворогом обійшли з півдня Соломонові острови й опинились у Кораловому морі.

Вже напередодні японські десантні війська, що висадилися в Тулаґі, кілька разів зазнавали нападу ворожого оперативного з'єднання. А тим часом з Рабаула до південно-східного узбережжя Нової Гвінеї вирушила ескадра для захоплення Порт-Морсбі. Через день-два мав відбутися морський бій, найперший в історії бій, в якому взяли участь авіаносці обох сторін. От тільки льотчики у кают-компанії нарікали, що авіаносці, серед них і «Дзуйкаку», прибули в Коралове море із запізненням на два дні. Річ у тому, що перекидання винищувачів «0» повітрям у Рабаул забрало більше часу, ніж передбачалося. А то вороже з'єднання, що заважало висадці японських військ у Тулаґі, давно було б розбите.

Про той час у щоденнику Сірокі збереглися такі записи:

«6 травня. Зранку стояв на другій вахті, потім приймав хворих. Під час обіду оголосили тривогу: виявлено вороже з'єднання. На ходу дожовуючи їжу, пілоти кинулись до своїх місць. Всі, однак, були розчаровані, коли з'ясувалося, що відстань до нього збільшилась від трьохсот до чотирьохсот миль. Наші кораблі в той час заправляли пальним. Тільки два крейсери, «Дзуйкаку» і «Сьокаку» зі швидкістю двадцять вузлів рушили на південь. Вночі вони зменшили швидкість до десяти вузлів і повернули на північ. Спочатку я не зрозумів цього маневру, та капітан Цукамото пояснив, що ми не підемо на зближення, а будемо підстерігати, коли противника заманить авіаносець «Сьоо». Було б добре, якби цей маневр вдався!

7 травня. Справді нещасливий день. Після побудки я не міг второпати, що сталося. О шостій надійшло повідомлення, що розвідувальні літаки з «Сьокаку» виявили вчорашнє оперативне з'єднання. З нашого авіаносця відразу вилетіло двадцять штурмовиків, з «Сьокаку» — сорок. Та з'ясувалося, що розвідка помилилася, бо то було не оперативне з'єднання, а ворожий танкер у супроводі ескадрених міноносців. Літакам було наказано негайно повернутися, але ті не зрозуміли наказу. А тим часом ворожа авіація напала на авіаносець «Сьоо», він загорівся і незабаром пішов на дно. На жаль, йому тепер не можна було допомогти.

За триста двадцять миль розвідка виявила п'ять ворожих кораблів, що наближалися до нас зі швидкістю тридцяти п'яти вузлів. Хоч сонце вже заходило, з нашого авіаносця знялося п'ятнадцять бомбардувальників і штурмовиків, стільки ж і з «Сьокаку». Винищувачі, які тим часом повернулися з бойового завдання, через пізній час не вилетіли супроводити їх. Становище було загрозливе: або пан, або пропав. Пізніше один пілот розповідав, що загін штурмовиків не знайшов ворожого з'єднання, а сам став жертвою винищувачів противника — врятувався лише літак командира загону. Мічман казав, що не слід було підніматися у повітря без винищувачів. Ворожу авіаматку виявили пізніше — коли наші бомбардувальники готувалися сідати на палубу в темряві, а тому поскидали бомби в море. Прикро!

Важко ждати повернення літаків уночі, коли на захмареному небі не видно ні зірки, а лише іноді спалахують прожектори сусіднього корабля. У кают-компанії я дізнався, що капітан Цубої й капітан Муракі загинули. А Муракі так нещодавно радів, що оженився! Хто б міг подумати, що такого веселуна не стане? Нестерпно жаль, хоча, як відомо, все живе приречене на смерть. Завтра помстимося за загиблого товариша».

Наступного дня, восьмого травня, японські та американські авіаносці буквально зіткнулися носами. Майже одночасно розвідки обох сторін виявили вдосвіта свого противника і відразу з палуб знялися ескадрильї наступальної авіації. Ще не встигли шістдесят дев'ять літаків з «Дзуйкаку» та «Сьокаку» сповістити про наслідки операції, як над японським маневреним з'єднанням з'явилася ворожа авіація. Її напад був таким масованим, що повітряний бій з гідропланом колись в Індійському океані здавався дитячою забавкою.

Тут і там небом пливли хмари; далеко спереду висіла темно-сіра штормова запона. Зате прогалини між хмарами світилися зловісно-сліпучою блакиттю. Несподівано репродуктор загорлав: «Повітряна тривога!». З дверей кабіни швидкої допомоги спочатку не було видно нічого особливого. Тільки над «Сьокаку», що був від «Дзуйкаку» на відстані кілометрів восьми, з'явилися чорні цятки, їх щораз більшало, і вони поступово розповзалися по небу. То вступила в дію зенітна артилерія. Водночас Сірокі помітив, як на «Сьокаку» посипалося щось схоже на каміння. Сірокі не вірив своїм очам: то пікірували ворожі бомбардувальники. Більше нічого Сірокі не бачив. Точніше, не мав часу роздивлятися.

«Дзуйкаку» саме пірнув у хвилю шквалу, і щільна завіса дощу заслонила поле зору. Та все одно авіаносець відкрив вогонь. Сірокі здалося, що «Дзуйкаку» стріляє навмання, а не веде прицільний вогонь. Зенітки і кулемети тріскотіли так несамовито й оглушливо, що Сірокі вперше в житті відчув острах. Та коли побачив, як зблідли солдати в кулеметному гнізді перед пунктом швидкої допомоги, полегшено зітхнув: «І їм страшно. І їм…»

Війна тривала вже пів року, та Сірокі ще ні разу так не боявся. Він навіть не уявляв собі такого. «Тільки б „Дзуйкаку“ не вийшов з імли! Тільки б не вийшов!» — благав Сірокі.

Та саме тоді спереду авіаносця проясніло: показалося сліпуче небо й море. Сірокі побачив, як «Сьокаку» зигзагоподібним маневром намагається уникнути ворожих ударів. Навколо здіймалися стовпи води і бризок, диміла корма, і важко було сказати, влучали в нього бомби чи ні. Маневрував і «Дзуйкаку»: знову пірнув у дощову запону. Досі йому щастило, та цього разу мало не зіткнувся з крейсером. Люди аж похолонули з несподіванки.

Перша хвиля ворожого нападу пройшла, і винищувачі сіли на палубу. На пункті швидкої допомоги прийшов пілот — промити очі від мастила, що бризнуло з пробитого бака.

— У противника чудові літаки. А деякі наші вибухають у повітрі, — сказав він.

А що ж із «Сьокаку»? Сірокі ледве розгледів на обрії його щогли. Над ним все ще висів чорний дим. Аж ось удруге налетіла ворожа авіація, і над «Сьокаку» знявся стовп полум'я. Сірокі вирішив, що авіаносець було втрачено.

Недавній страх де й подівся, зникло і напруження. Коли нарешті повітряну атаку було відбито — Сірокі навіть не пам'ятав, скільки вона тривала, — надійшло повідомлення, що затоплено ворожий авіаносець «Саратоґа» (пізніше виявилося, що то «Лексінґтон»), і на «Дзуйкаку» залунали радісні вигуки. Сірокі ще не бачив, щоб мовчазний і понурий санітар з його групи так щиро всміхався, як того разу.

Авіаносець «Дзуйкаку» не зазнав пошкоджень, бо неодноразово ховався за пеленою шквалу. Зате який сумний вигляд мала його палуба пополудні, коли почали вертатися літаки!

«На борту літака, здається, вбитий!» — повідомили на пункт швидкої допомоги. Сірокі кинувся до бомбардувальника і на задньому сидінні побачив нерухомого льотчика з опущеною головою. То був мічман Араї, який учора ввечері жалкував, що бомбардувальники поквапилися скинути бомби у воду. Коли мічмана виносили, вітер розбризкав на санітара й на Сірокі кров, що зібралася під мундиром. Обстеження показало, що куля влучила під пахву, зробивши рану завбільшки з куряче яйце, і вийшла під лівою лопаткою. Ніщо вже не могло врятувати мічмана, і тому Сірокі безпорадно опустив закривавлені руки.

А тим часом на палубу сідали літаки, серед них і ті, що базувалися на «Сьокаку»: пошкоджений ворожою авіацією, він тепер не міг прийняти їх. На «Дзуйкаку» панували нечуваний безлад і метушня. Дійшло до того, що почали скидати в море літаки з несправними моторами. Що ж до «Сьокаку», то він, залишаючи за собою клуби диму, покинув поле бою і зник на обрії. Звиклий до легких перемог, Сірокі вперше відчув гіркоту невдачі.

Бій у Кораловому морі фактично виграла Японія (Сірокі усвідомив це лише тоді, коли повідомили, що вогонь на «Сьокаку» погашено і корабель став на ремонт), адже ворожа авіація затопила невеликий, на двадцять сім літаків, авіаносець «Сьоо», зате японська завдала смертельного удару американському авіаносцю «Лексінґтон» на дев'яносто літаків і сильно пошкодила авіаносець «Йорктаун». Однак стратегічно Японія зазнала поразки, бо мусила відмовитися від захоплення військово-морської бази Порт-Морсбі.

Про наступні дні в щоденнику Сірокі збереглися такі записи:

«9 травня. Генеральний штаб оголосив наслідки недавнього бою. Суть їх зводиться до такого: «Починаючи з шостого травня, Імператорська армія і флот вели бої в Кораловому морі з англо-американським оперативним з'єднанням. Сьомого травня затоплено американський лінкор, пошкоджено й пущено на дно англійський військовий корабель класу «Уорспайт», восьмого травня затоплено авіаносці «Саратоґа» і «Йорктаун», лінкор класу «Каліфорнія», пошкоджено великий танкер і викликано пожежу на важкому крейсері. Віднині цей бій називатиметься «Морська битва в Кораловому морі». Хоча був наказ переслідувати вороже з'єднання, вцілілі літаки — сім штурмовиків і стільки ж бомбардувальників — залишилися на палубі. Людські втрати на «Дзуйкаку» — двадцять один чоловік, на «Сьокаку» значно більше — сто вбитих, дев'яносто п'ять тяжко і тридцять легко поранених. Медичний персонал не знає, за що братися. Кажуть, що ніс, корма і борти «Сьокаку» в пробоїнах, сигнальників і кулеметні гнізда змила в море ударна хвиля. Пошкоджено якорі й швартови, тому «Сьокаку» ставлять на ремонт у Куре чи в Йокосуку».

Через два дні надвечір на палубі вишикувалася вся команда авіаносця для прощальної молитви перед виходом з Коралового моря. На обрії застигли величні пір'ясті хмари, темно-фіолетові й темно-сірі, як оксамит, з червоногарячою та золотавою облямівкою. На мить з'явилося жевріюче сонце, і на спокійну гладінь моря лягла темно-червона доріжка. Та незабаром сонце почало занурюватись у воду й на небі залишилися тільки легкі рожеві, жовті й блакитні косі промені. Та й це тривало недовго. Над морем почало сутеніти. За авіаносцем тягся довгий блідий слід. Здавалося, то мерехтять світлячки. Невдовзі над обрієм заблимав Південний Хрест.

«Яка чарівна й жорстока природа!» — міркував Сірокі. Споглядаючи її красу, Сірокі відчув тривогу. Невже людина особливо чутлива до прекрасного перед смертю?

А проте людина — себелюбна істота. Наступного дня, коли «Дзуйкаку» вибрався з небезпечної зони і наближався до острова Трук, Сірокі почував себе на вершині щастя. Ультрамариновий океан і «Дзуйкаку», що в супроводі двох крейсерів і двох ескадрених міноносців відділився від оперативного з'єднання «МО», нічого більш мирного і спокійного годі було собі тепер уявити.

У медичний кабінет зайшов неголений капітан Ямаґуті, льотчик винищувача з «Сьокаку». Він давно хворів на гонорею, та останнім часом вважав себе здоровим і навіть збирався після повернення додому оженитися. Тож для певності він вирішив почути остаточне слово лікаря. Аналіз виявив у його сечі багато клітин епітелію і підозрілих бактеріальних утворень.

Коли йому сказали, що справи кепські і треба обстежитися ще раз, капітан одразу скис і, мало не плачучи, запитав:

— Невже я не одужаю?

Сірокі запевнив його, що вилікує ще до повернення в Японію, а потім поцікавився, як це він, капітан, думає про одруження в такі небезпечні часи. На що капітан Ямаґуті, регочучи, відповів:

— Людина — живуча істота. Зрештою, і кораблі не хочуть тонути. Бач, тільки «Сьоо» загинув, а людина міцно тримається життя. Будь певен, я не залишу дружину вдовою.

Ямаґуті говорив це так впевнено, що Сірокі ладен був йому повірити.

Та вони помилилися. Війна розгорялась і потребувала щораз нових жертв.

Коли «Дзуйкаку» вслід за «Сьокаку» прибув у Куре для ремонту й офіцери розважалися з випадковими дівчатами, надійшла сумна вістка. Про неї Сірокі записав у щоденнику таке:

«6 червня. Сьогодні стало відомо, що загинули наші авіаносці «Акаґі», «Каґа», «Сорю» і «Хірю», що брали участь в операції «МІ». Висадку на острів Мідуей тимчасово відкладено. Припинено також операцію «АЛ». Цілий день ходив засмучений. З найкращих авіаносців залишився тільки «Дзуйкаку».

На противагу народові, якого п'янили повідомлення про військові успіхи, Сірокі знав правду про фатальну битву за острів Мідуей, а тому чорна тінь поразки лягла і на його душу.

Тим часом «Дзуйкаку» знову почав воювати. На початку літа його приєднали до Північної ескадри, і він довго, як водяний жук, крутився в непривітних водах навколо вкритого туманом острова Киска. Густий туман, мокра палуба, гнітюча погода й сірий океан — як усе це було несхоже на спеку в Південних морях! Та в середині серпня «Дзуйкаку» знову вирушив до Соломонових островів. Незадовго перед тим американці висадилися на острові Ґуадалканал. Бої навколо нього, в повітрі й на морі, ставали щораз запеклішими і нарешті перетворилися у війну на вимотування. У другій битві біля Соломонових островів і в операціях у південній частині Тихого океану головну роль відігравав «Дзуйкаку» й полагоджений «Сьокаку». «Дзуйкаку» виправдовував свою назву: інші кораблі зазнавали пошкоджень, а він лише втрачав літаки. Серед команди вкоренилася майже забобонна певність, що їхній авіаносець невразливий. Правду кажучи, то саме життя на волосинку від смерті зміцнювало їхнє марновірство.

За таких умов Сірокі поклався на власну долю. Безперервні бої притупили всі його почуття. Він дивувався, що не відчуває ні страху, ні напруження. Звісно, коли лунала команда «До бою!», його тілом пробігав дрож, як перед близькістю з новою жінкою. На авіаносець прибуло поповнення медиків, тому постійним бойовим місцем Сірокі став медичний кабінет. Під час нападу ворожої авіації Сірокі нічого не бачив, чув лише команди з репродуктора. Звичайно, все це тільки посилювало тривогу, але Сірокі в душі називав це почуття ганебним і готувався до найгіршого. «Мені остогиднув цей південь! Остогидла війна!» — шепотів він сам до себе. Після кожного інспекційного обходу він щораз більше напивався і допізна засиджувався за шахами й картами.

Як лікареві, йому важко було розібратися у воєнній обстановці. Одне він досить добре зрозумів: у районі острова Ґуадалканал японські війська відчули шалений натиск переважаючих сил противника. Зважав і на те, що військова майстерність пілотів на «Дзуйкаку» тепер не та. На початку війни вона й так не досягала рівня, що був на авіаносцях «Акаґі» чи «Каґа». Та й битва в Кораловому морі забрала зі собою чимало досвідчених пілотів. На їхнє місце прийшли новачки; особовий склад майже повністю змінився, став менш досвідченим і менш кваліфікованим.

А проте Сірокі не переставав вести щоденник. Щоправда, тепер його записи були недбалі, уривчасті й випадкові.

«24 серпня. О 4.30 наш літак вилетів на розвідку. З 9.30 приймав хворих. Коло нас пролетів великий гідроплан противника. Вранішня розвідка була невдалою. О 13.00 оголосили бойову тривогу, а незабаром заторохтіли зенітки. Прибіг старшина Нісікі і тремтячим голосом розповів, що ворожа авіація бомбардує «Сьокаку», аж здіймаються стовпи води. Вилетів перший загін штурмовиків: на відстані п'ятдесяти миль виявлено два ворожих авіаносці, два лінкори, шість крейсерів і десять есмінців. Чути зенітну й кулеметну стрілянину. Хвилююся: влучать чи ні? От би вийти на палубу й подивитися! Потім розповіли, що наші зенітки з переляку обстріляли власний повітряний ескорт. Командирів добряче вилаяли.

О 14.00 вилетів другий загін штурмовиків, і до пізнього вечора про нього не було ні слуху ні духу. Повернувся, коли зовсім стемніло, але противника не виявив. Дивуюся: як це так — не виявив? Жаль. Теперішнім пілотам далеко до їхніх попередників. Колишні були зухвалі, але й надійні. З першого загону й о 20.00 не повернувся жоден літак. Не віриться, що їх збито. Кажуть, начебто їм не стало палива і вони зробили вимушену посадку. Якщо відомо де, то якось обійдеться.

Від перенапруження болить живіт. Не брав нічого в рот і рано ліг спати. Від ворожих бомб загорівся корабель підтримки «Рюдзьо». Тільки б не затонув!

26 серпня. Від 4.00 в медичному кабінеті, потім на вахті. Не встиг перепочити, як о 8.00 знову став на вахту. Оголосили тривогу: наближається ворожий гідроплан. Минуло багато часу, поки його збили. Наші винищувачі діяли невправно, як жовтороті новачки. На таких мало надії.

Позавчора під час нападу ворожої авіації «Сьокаку» так різко маневрував, що з палуби звалився в море винищувач і потяг за собою шістьох чоловік. Чогось ворог завжди вибирає «Сьокаку».

28 серпня. Десять наших винищувачів вилетіло на острів Бука для підтримки штурмовиків, що беруть участь у боях за Ґуадалканал. Починаючи з двадцять четвертого серпня, було зроблено кілька спроб висадити наш десант на цей острів, але всі вони були невдалими. Тепер планують нічну висадку з міноносців. Хочеться, щоб вона закінчилась успішно.

31 серпня. Цілий день крутилися по морю. Триває висадка десанту на Ґуадалканал. Однак через несприятливу погоду дев'ять наших винищувачів зробили вимушену посадку й вийшли з ладу. Прикро! До полудня оглянув обслугу машинного відділення. У переважної більшості — пітниця, у багатьох — бліді обличчя. Те ж саме і в інтендантському відділенні. Дехто потребує особливого догляду.

4 вересня. О 4.00 прийшов у медичний кабінет. Хотілось спати, тому був у поганому настрої. На другій зміні шукав халат, яким учора користувався мій попередник, і ненароком зачинив люк. Захвилювався: а раптом влучить ворожа торпеда або бомба? Неприємно вмирати замкнутим всередині корабля. Третя зміна насилу відчинила люк.

15 жовтня. О 5.15 поснідав. Прийшла вістка, що виявлено ворожу ескадру. Дивно, що вона не послала вперед літаків. Наші вистежують, чи за транспортними кораблями не ховаються військові. Нарешті о 9.30 вирішено атакувати противника. Вилетів перший загін штурмовиків і бомбардувальників, о 12.00 — другий. Вороже з'єднання складалося з кількох транспортних кораблів, і я думав, що його вдасться легко розбити. Та наш загін повернувся аж о 20.00. Поранено чотирьох льотчиків, одного тяжко. Всіх відправили на пункт швидкої допомоги, тому подробиць не знаю. Кажуть, затоплено ворожий крейсер «Каїр» і пошкоджено есмінець. Якщо врахувати, що в операції брали участь майже всі літаки, то наслідки жалюгідні. З приємністю згадується перебування в Індійському океані та в Кораловому морі. Наші втрати: штурмовик і бомбардувальник.

Смерком повернувся другий загін. Кажуть, що першого літака при посадці знесло праворуч і він, зачепившись за сигнальну щоглу й сходинки капітанського містка, змів з палуби чоловік десять і впав у воду. Зчинилася страшна паніка. Я тоді був на пункті швидкої допомоги. Наші втрати: десять загиблих, один тяжко поранений — розчавило грудну клітку.

Другий загін розділився на дві ланки. Перша ланка влучила чотирма бомбами в крейсер і одною чи двома в транспортні кораблі, але жодного не потопила. Неподобства! Що було б, якби такі пілоти брали участь у битві в Кораловому морі?

22 жовтня. Зі мною щось негаразд. Шлунок розладнався, пропав апетит. Схуд на кілька кілограмів. Тягнемо на буксирі танкер, тому цілий день посуваємося на малій швидкості — всього дванадцять вузлів.

Висадку на Ґуадалканал відкладено до завтра. Наш десант висаджується у зручному місці, а значить, перемога за нами. Телеграма зі штабу закликає до спокою. В операції візьме участь двісті тисяч чоловік. Гадаю, висадка буде успішною. Треба перемогти. Тоді зможу побувати на рідній землі і насолодитися прохолодою. Знову негаразд зі шлунком.

25 жовтня. Голова розколювалась, а тому не вставав із постелі. Настрій підняло повідомлення, що зайнято аеродром на Ґуадалканалі.

Пізніше стало відомо, що те повідомлення було передчасним. Наші війська тільки билися на підступах до аеродрому. Яке розчарування! І це вже не вперше. Навіщо спішити з повідомленнями? Як на те, літаки Б-17 напали на наше авангардне з'єднання. Зазнали втрат загони «Юра» та «Акіцукі». О сьомій вечора піхота знову піде в атаку. Молю в богів допомоги.

26 жовтня. Прокинувся о 1.00 від страшного вибуху. Оголосили тривогу, і я спросоння почав одягатися. Пізніше мені розповіли, що то вибухали бомби, скинуті з Б-17. Жах!

Виявлено два ворожі авіаносці. З палуби знялися перший і другий авіазагони. Заторохтіли зенітки. Я був на вахті в кают-компанії, тому нічого не бачив. Казали, що тридцять ворожих літаків спочатку взялися за «Дзуйхо», а потім за «Сьокаку» і двома попаданнями спричинили на них пожежі. О 9.00 виглянув на палубу: пожежу на «Дзуйхо» погашено, а над «Сьокаку» білий дим. Нещасні кораблі!

О 10.00 повернулися рештки першого авіазагону — кілька штурмовиків і бомбардувальників. «Дзуйхо» і «Сьокаку» не могли прийняти своїх літаків, і вони сіли на нашу палубу. О 13.00 вилетів на бойове завдання третій авіазагін. Цього разу було затоплено авіаносець і лінкор, інший авіаносець підпалили. Радості не було меж. Третій авіазагін полетів добивати палаючий авіаносець.

Увечері стало відомо, що наша авіація завдала ворогові відчутної шкоди. Постраждали й ми. Кілька десятків літаків не повернулося. Багатьох офіцерів і унтерофіцерів не дорахувалися ми в кают-компанії. І не дивно, бо противник організував подвійну кругову оборону своїх авіаносців.

У телеграмі Генерального штабу для газет сповіщали про знищення чотирьох ворожих авіаносців. Вчорашні фактичні дані ніяк не в'яжуться з цим повідомленням. Питання обговорювалось у кают-компанії, та згоди не дійшли. Сьогодні затоплено два авіаносці. Якщо завтра прибудуть пілоти з «Дзюн'йо», то знову будуть суперечки. Виходить, не так просто визначити втрати противника.

О 13.00, коли на «Дзюн'йо» ховали капітана Фудзіту, наша команда проводжала його в останню путь з правого борту».

Якось удосвіта на початку листопада у протоці Бунґо з'явився плескатий темно-сірий обшарпаний авіаносець у супроводі кількох міноносців. То повертався додому після тримісячних боїв «Дзуйкаку».

Того ранку Сірокі розбудив незрозумілий безперервний гуркіт. Здавалося, то вибухали торпеди. Тривоги не оголошували, отже, це не атака ворожої авіації. А проте Сірокі вже не міг заснути. У вузькому перешийку протоки міноносець скидав глибинні бомби — щоб відстрашити ворожі підводні човни. Дорога, вимріяна у снах Батьківщина, безлисті переліски, шорсткі татамі, булькання чайника на хібаці, людські натовпи на вулицях міст, невинна дітвора й жінки в кімоно… Над колись мирною і спокійною рідною землею тепер висіла тінь війни.

Після короткого відпочинку й ремонту на «Дзуйкаку», що перебував у прибережних водах біля порту Токуяма, проводили навчальне тренування нових пілотів. Тоді ж відбувалась офіційна перевірка бойових якостей нового штурмовика. Цього разу літаки сідали на палубу плавно — мабуть, тому, що ними керували льотчики-випробувачі. Навіть недосвідчений бачив, як багато важать підготовлені пілоти й скільки їх загинуло протягом одного року.

В цей напружений час «Дзуйкаку» знову зайшов у порт Йокосука, і Сірокі на дві з половиною доби відпустили до батьків. Цілий рік він не був дома. Ранкова юшка з бобів була гаряча й запашна, цибуля танула на язиці, а білий рис мав особливий, домашній смак. А яким чудовим було сукіякі! Сірокі закортіло з'їсти ще одну чашку, але мати винувато пояснила, що на картку більше м'яса не дають.

Увечері, перед від'їздом, Сірокі зустрівся з Айко. Подзвонив їй по телефону, переконуючи себе, що хоче розпитати про свого товариша Сюніці. А насправді він мріяв побачитися з нею. Зрештою, це могла би бути інша дівчина, але неодмінно чиста й невинна, не повія. Адже він знову йшов на фронт. Привабливий образ Айко, що зберігся в пам'яті, відповідав його теперішньому розчуленому душевному стану. Йому так хотілося почути її по-дитячому наївну мову!

В їхній зустрічі було стільки несподіваного! В домі, де немає матері, а батько байдужий до дітей, після вечері Айко легко могла піти, куди хотіла.

Вони зустрілися в храмовому саду, недалеко від станції Сінаноматі, в затінку дерев. Крізь густий туман ледве було видно, як на протилежному боці вулиці блимав ліхтар. У світлі автомобільних фар сад на мить перетворювався на казковий світ, а потім знову поринав у холодну темряву.

Пітьма й туман, холод і глибока тиша здалися Сірокі часткою незнайомого світу, нетривного, крихкого й дивного.

На якийсь час розмова між Сірокі та Айко, що сиділи на кам'яній лаві, урвалася. Сірокі вдихав нічний туман і прохолодне повітря, і йому раптом здалося, ніби дівчина поруч з ним — безтілесне, небесне створіння.

— Тобі не холодно? — спитав він, як звичайно, коротко. А коли підвівся і сказав, що проведе Айко додому, то почув не відповідь, а слова, повні притамованого розпачу:

— Я не хочу, щоб ви загинули!

Сірокі не знайшов що сказати. А тим часом Айко, як накручена механічна лялька, тихо й уривчасто кілька разів повторила те саме. Потім вона, в синьому пальті, ослабла, ніби в її душі щось надломилося, і притулилася до хлопця.

Він помітив, як затремтіло в холодній темряві чарівне личко ніжної Айко, як жадібно вп'ялися в нього її чорні зіниці, а напіврозтулений рот наче благав порятунку. Сірокі мимоволі наблизив до Айко губи й поцілував її. Уста Айко спочатку були холодні, та вмить щоки в неї спаленіли, а поцілунок став гарячим. Сірокі відчував, як вона важко дихає. Раптом її тендітне тіло під цупким пальтом наче напружилось, та потім знову обм'якло.

Сірокі відхилився від дівчини, глянув на її обличчя, що стало йому найдорожчим на світі, і почув, як вона заговорила щиро, нестямно і палко:

— На душі стало так легко, спокійно. Чому? Чому?

Айко не чекала відповіді. Притулившись щокою до плеча Сірокі — це свідчило, що вона заспокоїлась, — і погладжуючи рукою, як давня коханка, його шинель, вела далі:

— Я завжди вважала, що десь живе ще один мій старший брат, і надіялась, що він приїде… Сюніці не брав мене зі собою нікуди. Сам відвідував аеродроми… Тому я постійно думала про того іншого брата… Навіть подарунок йому приготувала… Багато гумок…

— Гумок? — здивувався Сірокі.

— Так, гумок. Різноманітних і кольором, і формою. В «Сей-ундо» взяла задарма, в інших крамницях купила за гроші. І поскладала в коробочку. Думала, прийде той старший брат і я йому їх подарую. Уявляла собі, як він мені подякує і ніжно погладить рукою. Я давно збираю ці гумки і досі тримаю в коробочці… Мабуть, вам смішно? Скажіть, смішно?

Сірокі ще раз притиснув дівчину до себе, і вона довго, жагуче цілувала його в уста. Таку раптову закоханість, немислиму в мирний час, могла породити лише війна, коли кожна хвилина життя здається останньою.

Зненацька тендітну, худорляву Айко — наступного року вона мала закінчити жіночу гімназію — знову скував страх, і вона, дрібно затремтівши, міцно пригорнулася до Сірокі, якого подумки вже вважала своїм нареченим.

Розділ третій

Поки Японія з усієї сили боролася з Америкою, душевний стан Йонекуні Ніре гіршав. Уже при першій зустрічі Ційоко подумала, що він дивак, а тепер його розмова та поведінка стали ще химернішими. Однак після десяти років перебування в родині Ніре це її не бентежило. Мало того, вона іноді звіряла діверові те, що накипіло на душі за час, коли в домі правила теща і Рюко.

Та і Йонекуні останнім часом розкривав братовій те, в чому признавався лише собі. Про Кумаґоро тут мови нема, він і далі був для Йонекуні слугою, товаришем і порадником.

— Ційоко-сан, — починав він, прибравши глибокодумного виразу, коли обоє залишалися в їдальні, — ось і Новий рік минув, і гостей не стало… Зрештою, можна було б обійтися без них… Так от, коли гості роз'їжджаються, ви теж відчуваєте на душі порожнечу? В такі хвилини починаєш роздивлятися власні руки. Так ти їх майже не помічав, а тепер бачиш, як шкіра прив'яла, поморщилася. Бачиш волоски. Здається, наче вони не твої. І раптом кортить дізнатися, скільки їх…

— Дурницю кажете! — Хоч Ційоко звикла до просторікувань Йонекуні, та його небилиці все ще дратували її. — Скільки їх?.. Трохи більше, ніж у мавпи.

— Я хотів сказати… — Йонекуні запнувсь і, наблизивши витрішкуваті очі до руки, вів далі: — Мені байдуже, скільки їх. Просто кортить задовольнити цікавість. А ще на шкірі є сила-силенна отворів потових і сальних залоз. Якщо ж отак потерти руку, виступають вени. Ційоко-сан, гляньте! Помацайте!

— Та ну вас, неприємно!

— Неприємно, кажете? У нашому домі ніхто цього не розуміє. Певно, тому, що тут звикли до людського тіла, як до неживого предмета. Звідси й ця нечутливість.

— Йонекуні-сан, чаю дати?

— Ні, не треба. Отже, неприємно? А мацати власну руку приємно? Коли наберусь терпіння і довше придивляюсь, то відчуваю, що рука — моя. Вона мені навіть починає подобатись. Дивна річ: виходить, треба зосередитися. А потім, як ви гадаєте, що настає?

— Як що? — глузливо перепитала Ційоко.

Та Йонекуні не звертав уваги на насмішку. Поринувши у свої думки, він урочисто випростав шию і сказав:

— Порожнеча. Страхітлива порожнеча… Минає Новий рік, гості роз'їжджаються, і навкруги залишається порожнеча. Як ось зараз.

— Ви знову повернули на те, з чого почали. Ніби розповідаєте анекдот. — Ційоко розважала поважність дівера. Вона долила собі чаю, хоч не думала його пити, й промовила: — А от я не відчуваю порожнечі, коли гості від'їжджають. Навпаки, полегшення. Звідки береться та порожнеча, коли минає Новий рік?

— Отже, ви, Ційоко-сан, її не відчуваєте? — злякано перепитав Йонекуні. — Зрештою, причина не в гостях, а в тому, як святкують Новий рік у нашій родині. В інших людей на перший день Нового року збирається вся сім'я, вони вітають одне одного, п'ють тосо[126], їдять святкові страви. А в нас кожен робить, що йому заманеться. Колись в Аояма дітей не пускали в «покої», і ми відзначали цей ранок із сьосеями на кухні. Я сподівався, що, може, в новому домі запанує сімейна злагода. Та де там! По-перше, не всі приходять у їдальню. Мати старі, а тому приймають вітання у своїй кімнаті. Та й інші гнуть своєї. Я зацікавлено стежив, як недавно проходив перший день Нового року тут, у нас. Спершу з'явилася Рю-сама, випила чашечку тосо, сказала: «Йонекуні-сан, тосо ніби несмачне», — й пішла.

— Вона завжди квапиться… — у голосі Ційоко вчувалася іронія.

— Потім з'явився Осю-сан, ваш чоловік, — запально розповідав Йонекуні. — «Невже сьогодні Новий рік?» — запитав і сів читати газету. Згодом випив тосо і теж пішов. Ніхто і не подумав сказати: «Йонекуні, вітаю тебе з Новим роком!».

— Та їм усім ніколи. Вони вважають, що досить бути на загальній церемонії з приводу Нового року.

— Авжеж. Усі бувають на ній. Але що то за церемонія? Жалюгідні рештки колишньої пишноти. Як ви гадаєте, заступник директора вижив з розуму чи, може, впав в екстаз? Він п'ять разів повторив: «Наша лікарня мозкових захворювань відзначає сьогодні п'ятдесят п'яту річницю свого заснування…» А як він повчав персонал своїм гугнявим голосом! Наче то він засновник лікарні.

— Але ж той чоловік має перед нею заслуги. Так Осю каже.

— Авжеж, авжеж. Я сам міг би це підтвердити. Але що він тоді говорив! Хвалив тільки традиційну церемонію. Як послухати його, то виходить, що наш дім — додаток до лікарні, а не навпаки… Я б сказав, що це особлива лікарня: вона з часом відіб'ється на кожному.

— Як це розуміти? — непорозуміло спитала Ційоко. — Всі заразяться психічними хворобами, чи що?

— Ні, не те. — Йонекуні немов прислухався до своїх слів. — В певному розумінні стануть глухими до всього. Серед пацієнтів є люди з химерами. Я не лікар, але виріс у лікарні, отож дещо тямлю. Скажімо, вони твердо переконані, що світ котиться до загибелі, що небо набуло незвичайного забарвлення, що сонце змінилося, а над землею носяться нечувані випари. Та лікарів це мало хвилює. Якби вони прислухалися до цих несусвітенних вигадок, то й самі схибнулися б. Тому й посміхаються тільки. Та коли не віриш, що світ котиться до загибелі, то байдужієш до всього. І до новорічного тосо. Адже так?

— Ну й придумали! — Ційоко засміялася. — У моїх батьків тосо пили разом, але це робилося за традицією, яка не мала нічого спільного з кінцем світу. Що в цьому домі незвичне, то це себелюбство й дивацтво. Ото й усе… Коли вже зайшлося про це, то я хочу спитати: ви вважаєте себе диваком чи ні? Самі не одружуєтеся, а про родинну злагоду і про тосо більше за всіх говорите.

— І не дивно, адже я завжди почував себе чужим. А причина проста: я народився в лікарській родині, та медиком не став.

— Ну от, ви знову про своє! Що ж тут такого, якщо хтось став лікарем? Я народилася в торговому кварталі і, правду кажучи, з медициною не стикалася.

— Навіщо так казати? — Йонекуні подався вперед, а його обличчя спалахнуло від обурення. — Ви живете тут десять років і непомітно для себе засвоїли тутешні звички. А от я за довший час не піддався отруйному впливу домашньої атмосфери. Як ви гадаєте, чому? — Йонекуні трохи помовчав. — А тому, що хворію. І не на просту хворобу, а на смертельну. Та цього ніхто не знає. Поки лікарі не винесуть мені остаточного присуду, я мовчатиму. Скільки років я через те страждаю, не маю хвилини спокою. Якось навіть прохопився про неї. Та ніхто не повірив. Осю відразу накинувся на мене: «Не мели дурниць! Нема в тебе ніяких сухот!». Признаюсь, ця недуга мене не хвилює, бо, між нами кажучи, наша родина має вроджену схильність до неї. Колись і мати хворіли на сухоти, а старша сестра від них померла. А останнім часом і непосидючого бешкетника Сатору забрали в лікарню. Виходить, сухоти в нас у крові з діда-прадіда. Не знаю, що чекає Сатору: раптове погіршення, як у Сей-сама, і смерть чи муки на все життя. Не обійшли сухоти і мене. Я давно мав би бути на тому світі. Так, так, я не жартую. Та я вижив. А, думаєте, чому? Бо я досконало знаю свій організм. Я оберігав його, як тільки міг. Та не встиг приборкати одну, як до мене причепилася інша смертельна хвороба. Ційоко-сан, ви уявляєте, що в мене на душі?

— І не хочу уявляти. — Ційоко звикла, що Йонекуні завжди хотів чим-небудь її вразити. — Йонекуні-сан, чому ви так часто згадуєте про смерть? Не віриться, що у вас таке кепське здоров'я. Якщо відверто, то ви, хоч завжди стогнете, але переживете інших.

— Переживу інших? — кинув він Ційоко й подався назад, а його витрішкуваті очі ображено закліпали. — Я переживу інших? — повторив він у задумі. — Що я чую! Цікаво. І ви вважаєте, що я здоровий? Чому?.. А втім, я вас розумію. Одним словом, ви стали глухими, нечутливими до чужого лиха, як і всі в родині Ніре. Знаю, вам нічого нарікати на своє здоров'я, але навіщо глузувати з людини, приреченої на смерть? От недавно ми говорили про Новий рік. То для вас його прихід нічого не означає, а мені нагадує про наближення смерті.

Дивакувата поведінка дівера розважала її.

— Я б не сказала, що мені нема чого нарікати на здоров'я. Хіба ви не бачите, яка я худюща? Йонекуні-сан, куди там мені до вас!

— Пусте! — Йонекуні замахав рукою. — Ви просто вдаєте. Обманюєте! Якби у вас була моя хвороба, то ви б не говорили про неї так спокійно.

— Та ви ж самі говорите про неї спокійно. Може, не слід так казати, але мені здається, що ви хизуєтеся своїм нещастям.

— Хизуюся? Та яке може бути хизування перед смертю?

— Тоді скажіть, що вас мучить. А то ви завжди чогось недоговорюєте. Скажіть, як мужчина.

Йонекуні насуплено глянув Ційоко в очі, наче шукав у них щось підозріле, потім перевів погляд на нігті, обмацав пучку великого пальця і, як злочинець перед зізнанням, важко зітхнув.

— Ви справді нічого не знаєте? — промимрив він якомога поважніше.

— Ні. Звідки ж мені знати?

— Он як! — Йонекуні ще раз зітхнув і сердито сказав: — Осю-сан і слухати мене не хоче. Тоді я вам скажу. Не знаю, чи зрозумієте… Мою хворобу називають прогресивною атрофією спинного мозку.

— Атрофією спинного мозку?.. — перепитала Ційоко.

— Так, прогресивною атрофією спинного мозку, — врочисто, як професор на лекції, повторив Йонекуні і випростався. — Латиною вона зветься atrophia musculorum progressiva spinalis.

— Не треба латини! Скажіть по-простому, що то за хвороба.

— Це… — запально почав Йонекуні, — зміна в передніх корінцях і нервових клітинах передніх рогів спинного мозку…

— Однаково не второпаю. Скажіть зрозуміліше…

— Одним словом, пошкодження спинного мозку веде до ослаблення м'язів. Найчастіше під лопатками з'являються заглибини. Людина швидко марніє.

— Але ж ви, Йонекуні-сан, не змарніли.

— Це помітно тільки на останній стадії хвороби. — Йонекуні нервово махнув рукою. — Спочатку слабнуть м'язи під лопатками. Взагалі ця хвороба починається в літньому віці і прогресує поволі. Тож наберіться терпіння, а тоді побачите.

Йонекуні незвично швидко підвівся, рішуче відсунув сьодзі і вийшов з їдальні. Хоч Ційоко обридла його балаканина, вона вирішила дослухати дівера до кінця — а якщо він справді хворий?

Йонекуні повернувся з грубезною книгою в твердій палітурці, певно, монографією.

— Ось слухайте, що пишуть. «Прогресивна атрофія спинного мозку». Параграф «Перебіг хвороби і її прогноз»… «На першій стадії хвороба прогресує поволі, значні зміни помічаються лише на другій стадії. Вона може супроводжуватися паралічем продовгуватого мозку, що призводить до порушення процесу дихання…»

— Ось прочитайте… — показував Йонекуні, нецеремонно присівши коло Ційоко. — «Прогноз поганий». Бачите? А як же з лікуванням? Ось гляньте сюди: «Як лікувати, невідомо. Електротерапію вживають лише для заспокоєння пацієнтів…» Тепер ви розумієте, в чому річ?.. Автор, здається, великий фахівець. Він не хоче заспокоювати або обманювати читача. Може, це жорстоко, зате по-науковому. Написано стисло, з гідністю. Ось що таке прогресивна атрофія спинного мозку! — випалив Йонекуні і примруженими очима вп'явся в Ційоко.

— Це… страшна хвороба, — запинаючись, розгублено сказала Ційоко. Та було видно, що вона не переживає за Йонекуні, бо від самого початку йому не вірила. — І ви справді хворієте на неї? У нас стільки лікарів і…

— Річ у тому, що її надзвичайно важко виявити. Люди звертаються до лікаря тоді, коли вже схуднуть. А доти поставити діагноз неможливо. А от я — не знаю, на щастя чи на біду — помітив у себе її ознаки кілька років тому. Я завжди стежив за собою і тому звернув увагу на невеликі западини під лопатками. Потім з допомогою книжок я встановив, яка в мене хвороба. Ви не уявляєте, що я тоді відчував. Здоровій людині взагалі цього не збагнути.

— Йонекуні-сан, і ви після того не показувалися лікарям?

— Аякже! Ще й яким! Професор Токійського університету тільки головою похитав, бо не знав, який діагноз поставити. Адже моя хвороба тільки-тільки починалася.

— То що ж він сказав?

— Признався, що нічого не розуміє. Хвороба так повільно прогресує, що ніякий медик не годен чогось путнього мені сказати. Ходив я і в лікарню при університеті Кейо, і в лікарню «Дзікей». Відповідь усюди була однакова, нічого певного вони мені не казали… І я їх можу зрозуміти. Навіщо виносити пацієнтові смертний вирок, коли вони знають, що лікувати нічим?

— Йонекуні-сан, стривайте!.. А може, це не атрофія, чи як там…

— Ційоко-сан, невже ви думаєте, що я жартую, коли йдеться про моє життя? Просто я уважно слідкував за собою і дійшов висновку, що заглибини під лопатками за час, відколи я їх помітив, трохи збільшилися.

— Чого ж не порадитеся з Тецукіці-саном, Нірасавою-саном або Канадзавою-саном?

— А що воно дасть? Все одно хвороба невиліковна. Та й не хочу я, щоб мене заспокоювали. Хочу вмерти від своєї хвороби, а не від вигаданої ними. Тому й звертався до чужих людей. Ви мене розумієте? Навряд. Правду кажучи, я відкрив Осю свою таємницю, та він лише всміхнувся. Чи, може, просто глузував, в усякому разі моя доля його не зацікавила. Я не думав, що мій старший брат такий бездушний. А зрештою, хіба це вперше? Хіба я не знаю, як до мене ставляться в родині?

— Йонекуні-сан, перестаньте!.. Я нічого не розумію, але скажіть мені, коли можна поставити точний діагноз?.. Не у вас саме, а взагалі.

— Десь так років під сорок, коли видно, як атрофуються м'язи… Але ж діагноз тоді вже не зарадить, бо хвороба невиліковна.

— Вам, здається, цього року сповнилося тридцять чотири… Значить, ви помітили ознаки захворювання кілька років тому, а лікарі безсилі це підтвердити? От якщо ви досягнете сорока й ваші м'язи…

— Не треба, прошу вас, — примруживши очі, різко сказав Йонекуні. — Ви мене не розумієте. Ви глузуєте. Напевно, думаєте, що ніякої прогресивної атрофії спинного мозку в мене немає. Вам просто байдуже. Та що ви скажете через кілька років, коли кожному буде ясно, в якому я жахливому стані? Що тоді казатиме Осю? Не думайте, що я вам дорікаю. Адже в мене не проста хвороба. Вона трапляється в одного на сотню тисяч хворих. Я не вимагаю до себе співчуття. Та коли з тобою обходяться жорстоко, то ладен зректися і людей, і світу… Я і так почуваюся самотнім. Яка це неприємна, виснажлива і пекуча мука! Та зрештою, якщо добре подумати, то виходить, що над людиною тяжить ніби тінь первородного гріха. У нашій родині всім ніколи, їхні душі зашкарубнули, і тільки я один приймаю на себе удари долі. Кожен у нас живе, вибачте на слові, безжурно. Якби той же Тецукіці-сан відчував так, як я, то ніколи не написав би грубезної книжки. Осю-сан пригощає друзів стравами власного приготування. Потрошку ходить на полювання і за зібрані в районному товаристві мисливців заячі шкурки для фронтовиків одержав похвальну грамоту. Що ж, хай так. Я не глузую. Та для мене найголовніше — це почуття, душевні муки. Хоч як би ми жили, а помирати доведеться. Мені найближче до смерті, тому я ставлю собі в житті певні рамки. Я гордий і задоволений тим, що розгадав свою долю. Я не панікуватиму, не битимусь у нестямі, коли прийде мій останній день. Я не знаю, чи стану від цього щасливим. Зате певен, що той недовгий час, який мені залишився, буду спокійними очима дивитись і на себе, і на людей.

Йонекуні виголосив свою довгу проповідь одним духом. Поки він говорив, його настрій поступово мінявся: запальність перейшла в жалість до себе, а самозречення і примирливість — у смуток. В його очах, втуплених у стіну, було стільки розгубленості, що навіть Ційоко відчула докори сумління.

Нараз Йонекуні похопивсь і сором'язливо, невесело й тихо мовив:

— Ційоко-сан, вибачте, що я вам заморочив голову. На добраніч!

Він швидко підвівсь і, засунувши за собою сьодрі, вийшов з їдальні. «Як привид», — подумала Ційоко.

Тієї ночі, згадуючи недавню розмову, Ційоко засумнівалася: чи не помилкове її ставлення до чудного дівера?

І одного дня вона поділилася тими сумнівами з чоловіком. Запитала, чи правда, що в Йонекуні невиліковна хвороба, а він, Осю, кепкує з нього.

Своїм звичаєм, грубо, але без роздратування, Осю сказав:

— От дурненька! І ти йому повірила? — А потім пояснив: — Не думай, що я пропустив повз вуха його скарги. Хоч він і не просив, щоб я його оглянув. Та я не образився, бо не вважаю себе великим лікарем, але зробив, що міг: послав до знайомого професора. І що ж той сказав? Звісно, що. Ніяких симптомів тієї хвороби не виявлено. Йонекуні-сан боїться власної тіні, тому й наробив зайвого шуму. Ось у чому він схибнувся.

— Коли так, то я спокійна. А як послухаєш його… Я намагалася бути спокійною, та все одно знервувалася. І так багато клопоту: Сатору забрали в лікарню, а про Момоко-сан ні слуху ні духу… Напустив на себе міну філософа-шизофреніка й заявляє, що тільки він у родині і нормальний.

— А ти знаєш, чого він так причепився до тієї хвороби? — Осю погладив своє подвійне підборіддя. — Боїться, що його заберуть в армію, тому хоче одержати довідку про тяжке захворювання. І неодмінно від авторитетної установи, як університет. Не знаю, чи він це розуміє, але підсвідомо добивається саме цього.

— Справді… — з легким роздратуванням погодилася Ційоко. — Він панічно боїться війни. І майже забобонно ставиться до свого імені. Якось при сестрі я жартома назвала його Бейкоку, то він одразу насупився і став пояснювати, що його ім'я треба читати «Йонекуні», а це, мовляв, означає «Країна рисового колосся»[127]. Сам іноді утне щось, а чужих жартів не розуміє… Безперечно, в наш час незручно мати таке ім'я, та в його поведінці все ж є щось хворобливе.

— Відверто кажучи, — промимрив невдоволено Осю, — якщо його стан погіршає, йому місце в такій лікарні, як наша. Гадаю, тільки армія і здатна його вилікувати.

— Дарма ви так кажете. Я згодна, Йонекуні-сан дивний, але не злий. Коли він розводився про свою невиліковну хворобу, я спочатку слухала з посмішкою, але потім подумала: буду каятися, якщо він помре — навіть не від тієї атрофії спинного мозку — молодим, — заперечила Ційоко.

— Ну гаразд, — урвав її знуджений Осю і додав: — Він довго житиме. Так уже ведеться у світі. В цьому домі Йонекуні житиме довше за всіх.

— І я йому так казала, — погодилася Ційоко й подалася виконувати доручення свекрухи.

Наприкінці січня вісімнадцятого року Сьова[128], коли війна ставала дедалі запеклішою, а Йонекуні Ніре пильно стежив за своєю хворобою, Тацунорі Сірокі перебував на військовій базі в Рабаулі, на острові Нова Британія по той бік екватора. Сірокі прибув у Рабаул з острова Трук у складі авангарду на міноносцях трохи раніше, ніж літаки з «Дзуйкаку».

Воєнна обстановка на острові Ґуадалканал залишалася тривожною. Про відчайдушний опір японського гарнізону на тому острові, прозваному островом Голоду (ворог запанував у повітрі й перерізав лінії постачання), на базі в Рабаулі ходили легенди. Навальні контратаки американських військ на Ґуадалканалі, про які в самій Японії не мали й уявлення, давалися взнаки і на Новій Британії. Доля Гуадалканалу могла незабаром спіткати і цей острів.

Біля причалу в Рабаульській гавані лежали купи залізних бочок і гумових мішків з продуктами і матеріалами — рисом, сушеним тунцем, свічками, сірниками й патронами, загорнутими в капкову вату, — призначеними для непомітного переправлення на Ґуадалканал. Під прикриттям ночі швидкохідні міноносці запливали в протоку, скидали бочки і гумові мішки у воду й негайно верталися назад, а солдати місцевого гарнізону витягували скинуте добро на берег. Щоправда, важко сказати, яку частину, бо немало його забрало і море. Та останнім часом міноносцям перепинили туди дорогу, єдину надію покладали тільки на малогабаритні підводні човни.

Хоч «літаючі фортеці» Б-17 вже брали участь у нальотах союзницької авіації, але в той час Рабаул тривожили рідко. Порівняно з пеклом передової лінії, життя тут було райське. Офіцери дудлили пиво в казармах при світлі електричної лампочки, прикритої абажуром з пальмового листя, а солдати вистоювали в довгих чергах перед обшарпаним будинком, де містилися маркітантки, переважно з Кореї та Окінави.

Та особливо чарівною були тутешня південна природа, настояна на теплому сонячному промінні й відтінена яскравим розмаїттям барв. Та вона не разила очей японців, звиклих до приглушених кольорів. Щось наче пригашувало її пишноту й блиск, надавало їй спокою і лагідності. Схожий на глиняну ступку вулкан, прозваний Ханасакаяма, з яскраво-коричневими боками й пологим узгір'ям, викликав в уяві японські краєвиди. Тільки ряди струнких пальм нагадували, що Японія далеко і що це тропічний острів. З неба на густу зелень, підкреслюючи чорноту тіней, лилося гаряче, сліпуче проміння, з океану тягло легкою прохолодою.

Однак Тацунорі Сірокі не було коли втішатися навколишньою красою. Прибувши на острів, він одразу відвідав гарнізонну лікарню і від головного лікаря дізнався, що солдати тут хворіють переважно на тропічну пропасницю. Заглянувши на хвилину в палати, Сірокі побачив жалюгідне видовище: хворі на пропасницю і тропічну виразку лежали на бетонній підлозі, встеленій пальмовим листям. Потім з'ясувалося, що технікам і санітарам з «Дзуйкаку» не виділили приміщень — ні для спання, ні для прийому хворих. Допомогли в штабі сусідньої військової частини «Янаґібара» — поділилися медичним кабінетом. Частину новоприбулих розмістили в наметах, іншу — в бараках загону «Кобаясі». Вернувшись пізно ввечері в офіцерську палату, Сірокі почував себе вкрай стомленим. Втішало одне: що догадався послати в лікарню спритного старшого єфрейтора і той роздобув йому хініну, салсоброканону, термометра й лінзу. Виходить, він, Сірокі, за рік служби дечого навчився. Кілька разів надворі лопотіла банановим листям буря. Невже почнеться сезон дощів? Сірокі заліз під москітну сітку і вмостився спати.

Та не встиг він задрімати, як оголосили повітряну тривогу. Ніхто не знав, де окопи, тому всі шаснули під будинок, та налетіла хмара москітів і довелося звідти тікати. Отже, наліт авіації на суходолі — невелика біда порівняно з комашнею. Високо в небі прожектори спіймали три Б-17, і зенітна артилерія всього Рабаула зосередила на них вогонь. Однак шалена стрілянина була марною. Літаки відбомбилися й спокійно полетіли геть. Шкоди ніякої не завдали, а нерви посмикали.

Через три дні прибула авіація з «Дзуйкаку». В Сірокі радісно забилося серце, коли він побачив, як кілька десятків бомбардувальників, штурмовиків і винищувачів хмарою з'явилися в небі із ревом, здіймаючи куряву, сідали на аеродром. Механік із тутешньої військової бази, що стояв поруч із Сірокі, зворушено промовив:

— З такими льотчиками нам ніщо не страшне. Вже по тому, як вони приземлюються, видно, що на них можна покластися.

Сірокі теж бачив, що теперішні пілоти з «Дзуйкаку» поступаються колишнім учасникам битви в Кораловому морі, але більш підготовлені, ніж місцеві з сухопутної авіації. Сірокі, гордий за своїх, погодився з механіком, а той, радий побалакати, вів далі:

— Готується новий наступ, тому й прислали на допомогу морську авіацію. Доки можна терпіти, щоб нам наступали на п'яти?

Та ні Сірокі, ні механік не знали, що відбулося насправді. А командування відрядило свої найкращі ескадрильї для того, щоб забезпечити виведення військ з острова Ґуадалканал.

Оскільки колега-лікар з «Дзуйкаку» захворів, то Сірокі з ранку до вечора був на медичному пункті. То був час, коли він нетерпляче чекав наказу про переведення в іншу військову частину.

Якби його звільнили з корабля і перевели в Японію… Сірокі вирішив, що тоді він одружиться з Айко. Того холодного туманного вечора вони пообіцяли одне одному не розлучатися. Минув заледве місяць, а та зустріч здалася Сірокі далеким минулим, невиразним солодким сном. Та ні, це не був сон. Сірокі згадав, як поспішно і, може, передчасно цілував юну Айко. Втягнутий у шалену водоверть війни, він віднайшов у цьому спогаді опору і себе самого. Якщо він, Сірокі, виживе, то неодмінно одружиться з Айко. А як — про те він і не думав.

Про перебування в Рабаулі Сірокі записав:

«О 4.00 знову повітряна тривога. Яка ганьба! Сидимо під будинком, дошкуляють москіти, а наша зенітна артилерія ніяк не влучить у літак, спійманий прожектором! А скільки стрілянини!

Передбачався напад на Буїн, і наша ескадрилья бомбардувальників знялася в повітря, але через несприятливу погоду вернулася на базу. В капітана Міядзіми гарячка, сорок градусів. Коли пропотіє, температура спадає. Ввечері — тридцять дев'ять градусів, скаржиться на біль у попереку, в суглобах, в голові та очах. Невже пропасниця? Завтра зроблю аналіз крові.

Увечері просидів у лейтенанта Імадзу, пили пиво, балакали. Дізнався від нього, що майор Кобаясі, мій знайомий по хірургічному відділенню «Цудзукі», служить у загоні «Ота», але завтра від'їжджає в Мунду. Поспішив до нього і, на превелике щастя, застав у кімнаті відпочинку. Він обстрижений наголо, змарнілий: після пропасниці, але досить веселий. Говорили з пів години, все про студентські роки та про теперішні медичні клопоти. Потім розійшлися, бо йому перед від'їздом треба було виспатись. Нехай йому щастить!

Виявлено велике оперативне з'єднання противника — чотири лінкори, чотири крейсери й кілька міноносців. Назустріч йому вилетіло сімдесят п'ять наших літаків. Надвечір одержали радіограму, що виявлено ескадру, але дальших подробиць про операцію немає.

О третій ранку налетіла ворожа авіація. Цього разу низько; у світлі прожекторів красиво виблискували їхні фюзеляжі. Як завжди, зенітний вогонь нічого не дав.

У зв'язку з вильотом наступальної авіації 06.00 приїхав вантажною машиною на аеродром. Через несприятливу погоду виліт відкладено, а мене за наказом командира авіачастини затримали на довший час.

У солдата, який учора харкав кров'ю, активність туберкульозних паличок досягає другого ступеня за шкалою Ґаффкі.

Сьогодні прибув корабель «Такасаґо-мару», забрав хворих.

О 2.00 налетіла ворожа авіація і завдала шкоди літакам нашого авіаносця: підпалила шість штурмовиків і два винищувачі, вивела з ладу два бомбардувальники. Все небо над аеродромом у вогні. Дошкулили добряче!

Вдосвіта двадцять два винищувачі відлетіли в Буїн, а пополудні решта штурмовиків — у Кавіенґ. Лише тепер я гостро відчув, що ми втратили половину літаків.

Вільної хвилини роблю ескізи вулкана Ханасакаяма й пальмового гаю. Домалюю фарбами на кораблі. Коли сиджу над ескізом, настає глибока тиша і я починаю розуміти сенс людського життя.

Учора надвечір лейтенант Йосімура зробив вимушену посадку на воду, й тільки сьогодні його підібрав гідроплан. Хвилі носили його вісімнадцять годин, та повернувся він бадьорим, навіть жартував. А був за крок від смерті. Що й казати, війна скорочує відстань між життям і небуттям.

Нічний наліт ворожої авіації тривав десь із годину. Сьогодні залишаємо свої землянки сусідам. Радію, що в капітана Міядзіми температура стала нормальною. Та все одно біда: в нашій частині налічується тридцять хворих.

Несподівано перед обідом налетіли Б-17. Авіаланка лейтенанта Йосіди їх переслідувала, але безрезультатно.

Наші війська, здається, покинули Ґуадалканал. Настрій упав: отже, готувався відступ, а не наступ.

Надвечір повернулися з Буїна винищувачі лейтенанта Аракі без жодних втрат. Давно такого не було. Вночі лютувала буря».

Тим часом надійшла довгождана телеграма: Сірокі переводили в іншу військову частину — на пароплав «Сінко-мару». Переобладнаний у військовий корабель, він тепер стояв на якорі в порту Омінато. Сірокі вирішив, що служба на цій посудині, що мала патрулювати в північних морях, не абияке щастя, але безпечніша, ніж на авіаносці. І це його тішило, адже він будь-що хотів вижити. До того ж була можливість заскочити в Токіо, зустрітися з Айко ще раз і спокійно про все поговорити.

За першим наказом надійшов і другий — про виведення з Рабаула військового персоналу авіаносця «Дзуйкаку». Десятого числа мала перебазуватися на острів Трук авіація, а одинадцятого міноносцями — весь особовий склад.

Це було дев'ятого лютого. Військовий персонал «Дзуйкаку» за зміненим планом спішно готувався до прибуття кораблів «Танікадзе» й «Уракадзе», що належали 17-й ескадрі. О сьомій годині за японським часом радіо повідомило про вивід японських військ з Ґуадалканалу. Щоправда, в цьому комюніке про відступ не згадували. «Військові частини на островах Буна, Ґуадалканал та інших у серпні минулого року скували і в запеклих боях розгромили переважаючі сили ворожого десанту. Досягнувши цієї мети, на початку лютого наші війська залишили вищеназвані острови й передислокувалися в іншу місцевість».

«Якщо зазнали поразки, то так і скажіть! — обурювався головний лікар. — В самій Японії ніхто й не знатиме про становище на передовій. Навіщо обманювати народ?»

Щойно Сірокі ліг спати, як оголосили про наліт ворожої авіації після кількох днів затишшя, викликаного несприятливою погодою.

— Бач, закортіло попрощатися! — бурчали солдати, вискакуючи з бараків. Вони з'юрмилися перед входом у землянку і зацікавлено дивилися на небо, залите незвичайним феєрверком.

— Чого не заходите в землянку?

— Москіти дошкуляють!

— Боїтеся москітів?

— Атож! На якого біса здалася мені пропасниця!

Цієї ночі ворожі літаки ширяли над самою землею. Зенітні снаряди вибухали спереду і ззаду їхніх блідих фюзеляжів, спійманих у світло прожекторів. Злітали в небо й трасуючі кулеметні черги. Червоні й сині, вони робили його ще чарівнішим.

— Чортзна-що, ніяк не влучать! Що вони собі думають?

Ворожі літаки бомбардували спочатку східний аеродром, потім з'явилися над центром Рабаула. Шалено стріляли зенітки, аж відлунювало в животі. І раптом три Б-17, а за ними й інші, повернули до землянки. Сірокі стояв біля її входу і, правду кажучи, хотів заховатися всередину. Ззаду закричали: «В землянку!». Та хтось відповів: «Не панікуй! Глянь, куди летять!».

Солдати застигли перед входом, позадиравши голови: літаки ніби справді звернули. Та Сірокі, що теж стояв серед них, відчув підсвідомий страх. Йому здалося, наче ворожі кулемети сипонули на землю клубки вогню. Зненацька щось сліпуче вибухнуло перед його очима, Сірокі відчув удар по голові і в груди. Туман заслав йому свідомість, і він знепритомнів…

Розділ четвертий

Після завершення «Історії психіатрії» Тецукіці довго не міг узятися до нового привабливого задуму — укласти підручник психіатрії на основі клінічних даних японських лікарень. Давалася взнаки втома за довгі роки наполегливої праці. Крім того, відколи вибухла війна з Америкою та Англією, його, старого лікаря і директора лікарні, як малу дитину, захопив калейдоскоп її подій. Він розумів, що війну можна виграти, а можна й програти. Тому єдиним жагучим його бажанням було: «Тільки б не зазнати поразки! Тільки б не зазнати!».

Блискавичний наступ японських військ так приємно вразив Тецукіці, що він, слухаючи по радіо «Марш військових кораблів» або «Розженемо ворогів, як зграю гайвороння», запалювався і жваво ходив по кабінету. Очі в нього блищали, коли на кадрах кінохроніки, що їх він дивився не один раз, хоробрі приземкуваті японці висаджувались на ворожому березі або спускались на парашутах, переслідували противника і тим самим розширювали сферу спільного розвитку — Велику Східну Азію. Зрозуміло, що те збудження не давало йому працювати.

Однак, коли лінія фронту покотилася далеко на південь, він спочатку потроху, а потім щораз наполегливіше почав збирати потрібні матеріали: не тільки класифікував і впорядковував дані з власної лікарні, що вціліли після пожежі, а й відвідував лекції з клінічної психіатрії в Токійському університеті та університеті Кейо і записував цікаві приклади. Найчастіше Тецукіці стикався з випадками істерії, тому останнім часом вирішив зосередити увагу передусім на ній. В іноземних підручниках психіатрії відзначалося, що її напади схожі на епілептичні, супроводжуються вигинанням хребта і закиданням голови назад. Однак на підставі японських даних Тецукіці дійшов висновку, що такі ознаки цього захворювання трапляються щораз рідше.

«Цікаво!» — міркував Тецукіці, після довгої перерви поринувши в стихію науки, і знайшов йому пояснення скоріше гідне дилетанта, ніж ученого. «От хоч би взяти європейок, — зневажливо роздумував Тецукіці. — Вони ні в чому не знають міри. Їхні почуття мінливі, як погода. На противагу терплячим і покірним японкам, вони не вміють зносити воєнних злигоднів і страшенно боягузливі».

Та доля насміялася з нього: саме тоді, коли Тецукіці ввійшов у робочу колію, ворог не тільки зупинив переважаючі сили армій держав осі Берлін-Рим-Токіо, а й прибрав ініціативу до своїх рук і почав успішно відбивати контратаки. З особливим зацікавленням Тецукіці стежив за воєнним становищем Німеччини. І от на початку лютого вісімнадцятого року Сьова[129] — Тецукіці саме сповнилося шістдесят два — його вкрай засмутило повідомлення в газеті, набране дрібним шрифтом. Протягом осені й зими перші сторінки газет гучно сповіщали, що під натиском доблесних німецьких військ Сталінград от-от упаде, а тепер про трагедію — оточення десятків німецьких дивізій, їхній розгром і капітуляцію — згадували так, що не кожен міг помітити.

«Затишшя на Сталінградському фронті. Фюрер і Генеральний штаб німецької армії оплакують полеглих героїв. Німецький народ на горе відповідає згуртованістю навколо фюрера», — писала одна газета і сповіщала: «Термінова телеграма з Берліна. Третє лютого. Слідом за спеціальним повідомленням про припинення боїв під Сталінградом берлінська радіостанція передала урочистий похоронний марш «Я мав на фронті друга» і П'яту симфонію Бетховена. Німецький уряд оголосив чотири дні жалоби. На цей час буде закрито театри, концертні зали, кабаре й припинено всілякі розваги. Перед суворим випробуванням німецький народ згуртовує свої ряди».

Через пів місяця газети повідомили, що Гітлер повернувся до Берліна з німецько-радянського фронту, куди літав у зв'язку зі складною обстановкою, і в промові висловив подяку п'ятистам сорока двом тисячам загиблих героїв.

Однак переживати за Німеччину не було часу, бо через п'ять днів Генеральний штаб Імператорської армії повідомив про «передислокацію військ з острова Ґуадалканал».

Насупивши брови, Тецукіці роздумував про долю Батьківщини і її союзниці, Німеччини. У тому, як він молився за їхні воєнні успіхи, за доблесних солдатів на передовій, серед яких перебував і його старший син Сюніці, виявлявся його глибокий патріотизм, не гірший за патріотизм будь-якого голови товариства сусідів.

Однак обставини склалися так, що Тецукіці допустився непатріотичного вчинку, як сказали б про нього деякі патріоти.

Річ у тому, що Тецукіці придбав на чорному ринку дрібницю — продуктові консерви.

Іноді після обходу хворих через дрібні справи він допізна залишався в Мацубара, а тому вечеряв у домі Осю. Тецукіці вважав, що тут лише й роблять, що вгощаються, тому трохи заздрив шурякові.

Того вечора овочів на всіх не вистачало, й Осю, сказавши: «Обійдемося консервами», — приніс кілька бляшанок. Сам тут же відкрив їх і щедро викинув вміст на тарілки. Видно, йому було приємно робити це.

А консерви справді були незвичайні: камчатські краби, тушонка й спаржа. Особливо дві останні, американського виробництва. М'які товсті корінці спаржі танули на язику, подобався Тецукіці смак тушонки та крабів.

— Смакота! Смакота! — не переставав він хвалити, ніби знайшов рідкісний випадок душевної хвороби, і спритно орудував паличками.

В Аояма не було господині, яка б доглянула за кухнею, отож тутешні страви не смакували навіть неперебірливому Тецукіці. Хоч він і не був любителем попоїсти, та з роками його апетит зростав. Після смерті няні Сімоди на кухні хазяйнувала вперта бабуся Сіґе — та, що колись була покоївкою Кііціро. Слів вона не добирала, а дітям, що забігали в кухню, казала: «Ви тільки заважаєте. Ідіть звідси! Ідіть!». У Сіґе, як і в загальній лікарняній кухні, страви були одноманітні й несмачні.

— Чудова спаржа! — мимрив Тецукіці, наче голодна дитина. На що Осю відповів:

— Вона відрізняється від тієї, що вирощує Йонекуні.

— Іноземного виробництва? І де це ти її роздобув? — не приховуючи заздрощів, спитав Тецукіці.

— На чорному ринку, — признався Осю. — Є там своя рука, родич хворого з лікарні Мацудзава. Переплачую, бо тепер такий час, що в крамницях нічого нема. Нашкріб трохи грошей та й дечого купив. Якщо вам подобається, можу поділитися.

— Невже? Був би тобі дуже вдячний.

Хіси не було — кудись поїхала, Рюко, уникаючи чоловіка, видно, зачинилася в кімнаті.

— Ті консерви ми тримаємо у своїй кімнаті, — пояснила Ційоко, — бо останнім часом мама взяли собі звичку ховати все у свою стінну шафу… І тканини, і солодке, і консерви… Іноді згадають про свої запаси й роздають першому-ліпшому в лікарні, тільки не нам.

— Це як хвороба, — гірко посміхнувся Осю. — Все прибирають. А коли згадають про печиво, то виявляється, що воно вже запліснявіло.

— А скільки в них мануфактури! Ціла верхня полиця… Якби хоч крихту мені вділили, я добре вдяглася б.

— А скільки драже «Асахіаме» назбиралося! — Погладжуючи подвійне підборіддя, Осю засміявся. — Нічого не скажеш, вміють заощаджувати! Нам би хоч трошки того!

— Жаль тільки, що нам не перепадає нічого з їхніх заощаджень, — скаржилася Ційоко на свекруху. Видно, хотіла згадати поганим словом і Рюко, але перед Тецукіці посоромилася.

Розмова перейшла на лікарняні справи.

— Ісуке живий і здоровий?

— Так, але роки беруть своє. Зовсім згорбився і ледве переставляє ноги, з палицею не розлучається. На кухні його заступила дружина Осіма.

— Оісі теж, мабуть, постарів? Настав час обновляти лікарню. А все тому, що молодих і здорових забрали в армію. Ви, певно, знаєте, що в Мацубара нема кому працювати в конторі і в палатах. Призвали до війська навіть сорокап'ятирічного Сіґемацу. Якщо так піде й далі, то неможливо буде керувати лікарнею. Не стане молодих санітарів, а хто ж даватиме лад буйним пацієнтам? Недавно один м'язистий шизофренік — у нього третій розряд з дзюдо — виламав двері ізолятора. У нього свій пунктик: мовляв, усі в лікарні американські шпигуни. Ніхто не сміє до нього підійти, бо він кричить: «Уб'ю! Виродки американські!» Якось увечері я повернувся з лікарні Мацудзава й зайшов у палату. То довелося тоді згадати прийоми дзюдо. Він такий скажений, що ніхто не наважиться мірятися з ним силою. Утрьох ледве впоралися з ним. Такий цілу палату тероризує. До речі, в Мацудзава ще є санітари, які дають собі з ними раду.

— Уникай неприємних випадків, — сказав Тецукіці. — За приватною лікарнею уважно слідкує поліція. Колись трапилась історія через те, що втік пацієнт. Зайвих хворих не приймай, відправляй у лікарню Мацудзава… Сам, щоправда, не вирішуй, радься з Нірасавою-саном.

— Гаразд, так і робитиму. Тільки от заступник бурчить, коли пацієнтів меншає. Останнім часом він добряче підупав… Ви його сьогодні бачили? Я його не впізнаю. Невже так постарів?

— А як на мене, то він ще досить жвавий, — докинула Ційоко. — Щоправда, вже не дибає, як колись, подвір'ям, але задумів у нього вистачає. Я б сказала, що і манії величі йому не бракує. Оце днями каже: «Ото б заснувати в Сінгапурі філіал нашої лікарні!..». Жарти жартами, а хто поставив фігуру бога Інарі перед тенісним кортом і велів звести торіі[130]? Тепер туди ходять молитися пацієнти, що лікуються трудотерапією… Я була приголомшена, коли дізналася. А мені кажуть: «Заступник веліли».

— Ну гаразд, — задоволено сказав Осю. — Що не кажіть, а він незвичайна людина… Зрештою, якби тато жили, то теж наказали б поставити фігуру Інарі.

Тецукіці погодився з Осю. Він помітив, що сором'язна колись Ційоко дозволяє собі говорити, що заманеться. В її прискіпливому голосі вчувалися нотки Рюко. Невже то її вплив? А може, в жінок така вдача, що вони міняються на гірше?

Та цього враження Тецукіці не обмірковував, а запихав у рот рештки спаржі.

— Осю, — голос Тецукіці звучав тепер поважніше, ніж доти. — Вона мені подобається… Як ти гадаєш, чи не можна б роздобути її в твого знайомого?

— Влаштуємо. Я поговорю.

— Прошу тебе, роздобудь хоч трошки… А якщо дасть більше, то не відмовляйся.

Ось так Тецукіці придбав по дюжині тушонки, спаржі і крабів. Для нього така покупка була новинкою, набагато розкішнішою за дорогоцінні європейські книжки й, безперечно, трохи заворожувала своєю незаконністю. Розклавши на татамі тридцять шість циліндричних і кубічних консервних банок, він чомусь відчував збудження, ніби вчинив щось гріховне, й деякий час розглядав їхні етикетки, старанно зважував в руках. Подумав, що було б легковажністю використовувати їх зараз. Бо, що й казати, війна затягнеться надовго. З усім буде сутужно, й такі продукти цінуватимуться на вагу золота. В Аоямському відділенні нема такого щедрого харчування, як у Мацубарівському, але ні Айко, ні Сюдзі не живуть впроголодь. Тож, здається, ділитися з ними консервами не треба.

Думав Тецукіці й про свою наступну роботу. Хоча не міг сказати, що визначився з її новим конкретним планом, потроху збирав матеріал, щоб десь за два-три роки підійти до неї впритул. Від самої думки про це Тецукіці відчув, як усе тіло мимоволі напружилося в передчутті неясних сподівань і тривог. Його знову очікували години нічної самотності, захоплення і безпорадності, заповнені звичною і водночас незграбно виконаною роботою. Нескінченними, безнадійними годинами, без яких, однак, його життя втратило б зміст. Хіба в короткі хвилини перепочинку він не матиме підстави поживитися цими консервами, щоб піднестися духом? Звичайно, має. А тому Тецукіці задумався над, здавалося б, недоречними дрібницями. Поряд зі столиком, на таці, він покладе тарілочку з паличками для їди, поставить баночку майонезу і термос з гарячим чаєм. Уночі, коли легко писатиметься, відкриє банку з крабами або спаржею. Вони приємно втішатимуть його язик і чаруватимуть горло. Якщо ж робота його втомить, то, напевне, білий жир під кришкою банки з тушонкою додасть йому життєвої снаги. А до того часу, до тієї знаменної пори його рука не має права торкатися консервних банок.

З цією метою Тецукіці приніс порожню стару шкіряну валізку, суцільно обліплену готельними етикетками за час його європейського стажування, якою відтоді більше не користувався, й напхав її дорогоцінними консервами. Проте виявилося, що банки зі спаржею завеликі й не вміщаються. Тож Тецукіці спорожнив набагато більшу валізу з двома ременями, з якою також їздив за кордон, й помістив у ній свої скарби. Та от цього разу завеликою виявилася валіза, й три десятки банок лише вкрили її дно. Тецукіці охопив жаль, що їх так мало. Вже посивілий, трохи зсутулений старий учений-медик з короткозорими, втомленими очима промимрив, як дитина, невдоволена подарованою іграшкою:

— Цього не досить. Треба ще трохи запасти.

І хоча це могло здатися недоречним, він навмисне зайшов у вологу, задимлену, із запахом місо, кухню й розпитав так само задимлену, неговірку, невисокого зросту Сіґе про запаси консервів. Звісно, його вельми заспокоїло те, що під кухнею зберігається чимало банок лосося, яловичини, молюсків і пагонів бамбука, й він попросив у неї дозволу взяти кілька штук до себе в кімнату.

В той час риб'ячі й м'ясні консерви продавалися на картки, та іноді їх ще вдавалося придбати в місті. А тому Тецукіці майже з таким же завзяттям, з яким роздобував літературу з історії психопатології, запасався ще деякими іншими видами консервів. Ніби колекціонуючи рідкісні зразки, клав їх на дно здоровенної валізи і від того, що поступово назбирав їх стільки, відчував невимовне задоволення. Купивши також десять банок смажених вугрів, з величезною силою волі поборов спокусу покуштувати їх на смак.

Він заховав ті консерви, навіть не думаючи ділитися з Сюдзі чи Айко, а вирішив дещо послати старшому синові Сюніці, що воював на самотньому острові десь у Південних морях.

Після першої звістки Сюніці повідомляв, що одержав листи і бандероль, що живий і здоровий. Та на відміну від свого командира, він сповіщав, що їм усього бракує, а вистачає тільки грошей та часу. В кінці листа Сюніці дописав: «Пришліть, будь ласка, запальничку й запасний кремінчик». А нещодавно в листі до матері та Осю в Мацубара можна було прочитати щось схоже на жарт: «Стає щораз веселіше. Прісної води нема, фруктів нема, гроші є, та нічого купити».

Тецукіці взяв по дві бляшанки крабів, лосося та вугрів і послав синові на адресу: «Йокосука, Центральна пошта, У-103-У-100 (СУ-1)». Хотів додати й тушонки, та посоромився — вона ж бо американського виробництва. До того ж подумав, що постачання в армії не має бути поганим.

А тим часом воєнне становище держав осі Берлін-Рим-Токіо щораз погіршувалося. Тецукіці засмутило, що в Північній Африці англо-американські війська перейшли в контрнаступ, а німці та італійці відступають. А наприкінці травня надійшли ще трагічніші вісті. Двадцять першого газети і радіо сповістили про загибель Головнокомандувача об'єднаного флоту Ямамото, а тридцятого — про героїчну смерть захисників острова Атту. Останнє повідомлення Тецукіці почув о сьомій вечора по радіо, коли за столом сиділи Сюдзі та Айко. Починаючи з битви за острів Мідуей, військові кола приховували поразки, відступ називали передислокацією, і тільки зараз говорили правду:

«Нечисленний гарнізон на острові Атту, який з дванадцятого травня в надзвичайно важких умовах вів кровопролитні бої з переважаючими силами противника, цілу добу двадцять дев'ятого травня, виявляючи взірець високого морального духу Імператорської армії, завдавав ворогові останніх героїчних ударів. Після того зв'язок з ним перервався, а значить, його воїни полягли смертю хоробрих. Поранені теж не здалися ворогові живими. Гарнізон налічував понад дві тисячі чоловік, командиром був полковник Ясунорі Ямадзакі. З двадцяти тисяч одиниць першокласного озброєння ворог втратив на двадцять восьме травня не менше шести тисяч».

Тецукіці відклав палички. Він чув, як Сюдзі від хвилювання ковтав слину. Та батька й сина, що, зціпивши зуби, засмучені, вперше слухали повідомлення про героїчну загибель цілого гарнізону — такі вісті пізніше стануть звичними, — найбільше вразила поведінка Айко.

Цієї весни Айко закінчила японо-англійську жіночу гімназію — на початку війни її відразу перейменували — і вступила до жіночого коледжу «Сейсін». Вона підросла, стала стрункішою, позбулася дитячої наївності і досягла тієї невловимої пори, коли от-от мала перетворитися в жінку. Її обличчя змарніло, під очима часто з'являлися темні кола.

Того вечора в Айко плечі зненацька затрусилися від ридання, а з грудей надривно вихопилося:

— Який жах!

Батько і молодший брат здивовано глянули на неї — її заплакане обличчя скривилося і сполотніло, як у хворого на недокрів'я. Нараз вона підвелась й, обхопивши обличчя руками, кинулася, спотикаючись, до своєї кімнати…

Цей вибух її почуттів, безперечно, мав свою причину. Побоювання за Сірокі, якого вона потай вважала своїм нареченим, не давало їй спокою.

Відколи наприкінці минулого року Сірокі поцілував її, вона, дев'ятнадцятилітня дівчина з мінливим настроєм, то шалено раділа, то впадала в глибокий розпач. Серед гімназисток, її вірних подруг, ніхто не міг похвалитися таким жвавим, ясним поглядом. «Айко, чого в тебе такі чарівні очі?» — питали вони зворушено. «Невже гарні? Приємно чути. Я вам цього не забуду!» — стискаючи руку подруги, сміялась Айко.

Наближалася випускна церемонія. Веселі й водночас сумні дні минали в клопотах і метушні: дівчата записували в щоденники одна одній прощальні слова й свої адреси, фотографувалися на згадку, не переставали згадувати довоєнну директрису міс Гамільтон. Та дивна річ: Айко Ніре, завжди перша в розвагах і витівках, ставала щораз мовчазнішою і замкнутішою.

Від Сірокі Айко одержала тільки одну звістку, наприкінці січня, з військової бази на острові Трук — до речі, сама вона цього не знала. Хоч лист писався похапцем і не торкався їхнього спільного майбутнього, все ж із нього Айко зрозуміла, що Сірокі кохає її. «Іншим разом напише докладніше», — подумала вона. Та хоч скільки вона чекала, виглядала, листи не надходили. Айко знала, що навіть найжорстокіші бої не тривали довше як три місяці, і за той час «Дзуйкаку» міг би кинути якір у порту Куре, а отже, й Сірокі навідався б. Крім того, перед від'їздом Сірокі сказав, що його переведуть у Японію… А час спливав. Спочатку в любовній тузі, згодом у безнастанній тривозі й душевній порожнечі. Минув місяць, другий, третій, а від Сірокі звістки не було.

Щодня Айко пильно слідкувала за повідомленнями газет і радіо. Коли з'явилися зведення про японські втрати в морській битві біля острова Реннел, Айко із завмиранням серця шукала серед них авіаносця «Дзуйкаку». Дні для неї минали в болісному, виснажливому напруженні: вона не мала кому звірити свої переживання. Матері, що жила окремо в Мацубара, і найближчим подругам вона не прохопилася й словом про Сірокі. Почуття гідності, успадковане від Рюко у своєму найкращому розумінні, підказувало їй, що власне горе треба нести самій.

Коли Айко почала відвідувати коледж «Сейсін» й опинилась у новому оточенні, її душу вже охопили тривога й сумніви, щодня підсилювані тим, що воєнна обстановка, як повідомляли газети, досягла критичного стану і не давала підстав для оптимізму. Змалку свавільна й зухвала, вона не звикла терпіти склавши руки. Останнім часом Айко іноді прокидалася вночі від кошмарного сну: в небі звивалися темні тіні літаків і падали бомби, схожі на кунжутові зернятка, внизу розривавсь і вирував океан, а на ньому, перехилившись набік, тонув авіаносець, охоплений вогнем і чорним димом… Вранці Айко просипалася з темними колами під очима. Тому в коледжі її вважали не такою, як у жіночій гімназії, а мовчазною, неприступною і похмурою.

Саме тоді вона й почула про героїчну загибель захисників острова Атту. Хоч Айко й не думала, що доля Сірокі якось пов'язана з цим островом, але її до глибини душі вразила сумна звістка. Адже минуло добрих чотири місяці, як вона востаннє одержала листа від Сірокі. Напевно, щось сталося. Якесь лихо. А може, те все пояснюється лише складною воєнною обстановкою?

Айко не знаходила місця від зловісних передчуттів. Якийсь час вона їх терпіла, вагалася, та нарешті вирішила зайти до батьків Сірокі.

Хоч Сюніці й Сірокі дружили, їхні родини не підтримували ніяких стосунків, отож пополудні тієї неділі Айко знайшла дім батьків Сірокі в кварталі Каміума в районі Сетаґая тільки завдяки записній книжці старшого брата. Вона довго ходила тихими, густо забудованими вуличками, не раз розпитувала в тутешніх мешканців, поки його знайшла. Оскільки — йти чи не йти — вона вагалася ще вдома, то розшукала табличку з потрібним прізвищем на дерев'яних воротах уже тоді, коли на ясному небі перших днів літа з'явилися надвечірні тіні. Перед воротами вона ще раз завагалася. У ту мить над нею щось прошмигнуло. То пролетіла, погойдуючись з боку на бік, білогруда ластівка.

— Ой, ластівки прилетіли!

Айко провела очима цю чарівну швидку тінь. Ластівки прилітають весною, а вона їх ще не бачила. І те, що вона побачила їх саме тепер, коли знайшла нарешті дім Сірокі, розвіяло її вагання. Набравшись відваги, Айко відчинила хвіртку й за хвилину була на ганку старого одноповерхового будинку з невеличким садком.

Айко натиснула на дзвінок і завмерла. Невдовзі почула чиюсь ходу.

— Можна?

Вона взялась рукою за двері й повільно їх відсунула. В будинку було вже темно. Назустріч ішла жінка, певно, мати Сірокі, та обличчя її не було видно.

— Хто ви такі?

Дівчина мовчала, тому жінка перепитала ще раз:

— Хто ви такі?

Тоді Айко одним духом випалила:

— Я — сестра Сюніці Ніре… Мій старший брат… — І запнулася.

— A-а, Ніре-сан…

Голос жінки здавався спокійним, але водночас холодним. Дівчина підвела голову і наче в нестямі запитала:

— А що з Тацунорі-саном? Він вам останнім часом нічого не писав?

Запала коротка мовчанка, що здалась Айко нескінченною. А тоді вона почула жахливі слова:

— Тацунорі загинув…

Слова жінки були тихі, але виразні. В цю мить, коли вона в самих табі вийшла на поріг, дівчина, яка назвалася сестрою синового товариша, заточилась і почала падати… Мати Сірокі ледве встигла підхопити її.

Військові власті, не радячись з Осю, призвали багатьох із лікарні Ніре в армію. Колись по двору Мацубарівського відділення вешталися зайві люди, а тепер нікому було працювати в палатах і на господарстві. На цей вісімнадцятий рік Сьова випадала п'ятдесят п'ята річниця заснування лікарні, та, зважаючи на скрутний час, заступник директора Хідекіці Кацумата відмовився від урочистого відзначення: обмежився простою церемонією і роздачею скромних подарунків. Він помітно постарів, від піднесення п'ятирічної давності не лишилося й сліду. Аж ось у червні прийшла червона повістка і великому дармоїдові, сорокавосьмирічному Кумаґоро Сакумі.

На прощання Йонекуні розгублено, наче то його забирали в армію, тиснув руку своєму вірному слузі, товаришеві й пораднику, а той спокійно (хтозна-чому — може, через збуджений настрій, відвагу чи міцні нерви) заявив: «Йонекуні-сан, усе гаразд. Я воюватиму за двох: за себе й за вас. Не хвилюйтеся і вирощуйте спаржу. Та не спускайте ока з жуків-вусачів».

А перед лікарняним персоналом він виголосив:

— Настав мій час! Я йду на фронт! Як кажуть, врочистим маршем до… Чекайте мене з перемогою… Я йду воювати за Імператора й лікарню Ніре!..

Щоправда, невідомо, як прощався він із дружиною-медсестрою і малим сином. В усякому разі з Токійського вокзалу, куди його проводжало чимало людей, а передусім Йонекуні, Кумаґоро вирушив з усмішкою на вустах, як уславлений воєначальник. Оскільки він походив з Ямаґуті, то його зарахували в 233-й піхотний полк, сформований у цій префектурі.

Кумаґоро жив досі в лінощах і ні на кого не зважав, а тому був певний, що вроджене нахабство прислужиться йому в армії і на фронті. Та коли його, рядового другого ступеня, разом з іншими цього різновікового, від двадцяти двох до п'ятдесяти років, полку взялися привчати до внутрішнього розпорядку, він швидко розчарувався. Майже щодня Кумаґоро діставав добрячого прочухана, певно, тому, що з нього так і випирало нахабство та лінощі. Крім того, йому так дошкуляли блощиці, що шия почервоніла і спухла. Новобранців одразу перевірили на фізичну силу: наказали піднімати мішки із землею. Хто піднімав п'ять-шість разів, тому давали ручний кулемет або гранатомет, хто сім-вісім, тому — важкий кулемет, а хто два-три, тому — гвинтівку. Кумаґоро спромігся тільки на два рази. І не тому, що розгадав хитрість командира, а просто не мав сили, хоч був кремезний і з товстою, як у кабана, шиєю.

— Ти що, справді? Більше не можеш? — глузував командир.

Обливаючись потом, Кумаґоро знову взявся за мішок, але й цього разу не підняв більше ніж двічі. Далося взнаки привільне життя в лікарні Ніре: Кумаґоро охляв не тільки духовно, а й фізично.

Однак у полку, сформованому в Ямаґуті, Кумаґоро довго не затримався. Через тиждень його разом з іншими заштовхнули у вагони, а потім на корабель, що рухався зиґзаґами, уникаючи ворожих підводних човнів, морем із Сімоносекі в Пусан.

Раніше Кумаґоро нахвалявся, що воюватиме з Америкою, а тепер його везли через Маньчжурію в Китай. На китайсько-маньчжурському кордоні їх пересадили в товарні вагони. Кілька днів поїзд мчав майже не зупиняючись. Новобранці стояли у вагоні так щільно, що Кумаґоро не міг пробитися до виходу, щоб помочитися. Зустрічні поїзди, пасажирські й товарні, були напхом напхані солдатами, що поверталися в Японію; у них були землисті обличчя і зацькований вираз очей. Однаково змордовані, вони, здавалося, не мають нічого спільного з такими новобранцями, як Кумаґоро.

Поїзд перетнув безмежні простори Північного Китаю, засіяні ячменем і житом, і зупинився на станції Пукоу, на другому боці ріки від Нанкіна. Стояла нестерпна спека. Далі новобранці йшли пішки, спраглі, з пересохлим горлом. У Нанкін вони прибули на кораблі. Від брудної води в Кумаґоро заболів живіт, почалася бігунка. З Нанкіна Кумаґоро вирушив пішки, потім три дні до Ханькоу пластом лежав на палубі корабля. Хворих на дизентерію по дорозі висадили на берег. Хоч Кумаґоро не чіпали, він прибув у Ханькоу ледве теплий, тому через місто його перевезли на машині.

У Ханькоу нове поповнення пробуло пів місяця. Їх поселили в цегляні казарми, і Кумаґоро нарешті оклигав. Роботу давали нікчемну — перебирати рис; в місто не випускали. Солдати міняли цигарки на солодощі через огорожу. Хоч Кумаґоро почав звикати до військових порядків, та все одно не міг уникнути командирських ляпасів. А в небі щодня пролітали на Чунцін японські бомбардувальники.

Із Ханькоу до Шаянчженя перебиралися на автомашинах. Страшна пилюка лягала в казанці жовтавим шаром. Після двадцятиденного пішого переходу прибули в Дунші, в розпорядження штабу батальйону. Тут Кумаґоро шість місяців проходив військову підготовку. В розпалі спечного літа на стройових заняттях двоє новобранців померли від сонячного удару, проте Кумаґоро через операцію геморою цього уникнув. Через це і не мав нагоди обурюватися капітуляцією Італії. Операція була складна — його возили в полковий госпіталь, а потім і в дивізійний, у Дан'ян. Коли Кумаґоро опритомнів після наркозу, лікар дозволив йому вночі стогнати. І Кумаґоро стогнав. «Хоч би ще раз дали наркозу!» — благав він. Та його благань ніхто не слухав. Ще недавно, гордо випнувши груди, Кумаґоро вихвалявся своїми майбутніми воєнними подвигами. А який жалюгідний вигляд мав він тепер! Добре, що хоч йому не дорікали, коли від нестерпного болю він то стогнав, то завивав, то завивав, то стогнав.

У грудні їхній взвод передали роті в Чжоуцзячені й відрядили в Баньюешань за три рі від неї. І потяглися нудні, беззмістовні дні, сповнені постійного страху перед партизанами.

Поблизу Баньюешаня тяглися низькі пагорби, в самому селі було пів сотні дворів, переповнених біженцями. Військовий пост, обнесений колючим дротом і обкопаний ровом, містився на узвишші серед рисових полів, за кілометр від села. Солдати спали в бараку, щодня вартували й займалися господарськими справами — рубали дрова, куховарили, ходили до села за харчами. Телефонного зв'язку з ротою не було, бо вночі його завжди переривали. Про ворожий напад вони мали сповіщати пострілами й до приходу підкріплення захищатися власними силами.

Партизани тривожили їх разів зо два на місяць. Про їхнє наближення свідчив несамовитий гавкіт собак у китайському селі. Траплялося, що пост закидували ручними гранатами. Вдень вартові стежили з вишки, а вночі ходили вздовж огорожі. Іноді солдати вирушали на каральні операції. Тоді Кумаґоро тішило, як, побачивши японських солдатів, ворог тікав не оглядаючись.

У січні наступного року на інспекційному огляді в Дунші Кумаґоро підвищили у званні, він став рядовим першого ступеня. Ото й усе. Особливих заслуг у нього не було, навпаки, його ще й покарали за недогляд — втечу полоненого, і тепер він мусив цілий місяць вартувати. Залишалась одна втіха: коли ходив до села за покупками чи з групою солдатів у роту по листи й подарунки з Японії. Листи, що за два місяці приходили від дружини й сина, Йонекуні та знайомих із лікарні, Кумаґоро читав зворушено. Колишня войовничість поволі вивітрювалася.

Та коли він напивався, то все ще розводився перед такими ж, як і сам, рядовими першого ступеня. І не минав нагоди полаяти недбалих італійців:

— Ні, ви подивіться на того Бадольйо! Підлий зрадник! Певно, німці навіть зраділи, що їм з плечей звалився такий тягар. Той Бадольйо такий нікчема!

Або бідкався:

— І навіщо розкидати ось такі гарнізони по всьому Китаю? Треба взяти штурмом Чунцін! Якби я був головнокомандувачем, то віддав би такий наказ. Я добре розуміюся на військовій стратегії!

Серед Тихого океану, на сто шістдесят шостому градусі східної довготи й дев'ятнадцятому градусі північної широти, майже на однаковій відстані від Японії і Гаваїв лежить низький невеликий кораловий острів Уейк — перейменований на Оторісіма після його захоплення японським десантом, — завбільшки п'ять квадратних кілометрів і з периметром двадцять дев'ять кілометрів.

Покритий кам'яними брилами, валунами коралового походження і піском, він виблискував у промінні немилосердного сонця. На цьому злиденному острові не росли пальми, а лише якісь кущі з цупким, товстим листям, що звалися «боса», і жмутики трави, гніздилося незліченне морське птаство і жили польові миші. Під час припливів його поверхня, здавалось, от-от зануриться під воду.

Правду кажучи, острів був непридатний для життя, але мав стратегічне значення. Ось чому на початку війни там розміщався чотирьохтисячний американський гарнізон, а після його окупації японцями — п'ятитисячний. Отож, коли у вересні сімнадцятого року Сьова[131] один батальйон самостійної змішаної дивізії перевели з Французького Індокитаю на загублений в океані острів Оторісіма, то потрапив туди і військовий лікар Сюніці Ніре.

Спочатку життя на острові йшло безтурботно. Сліпучі піщані обшири, блакитне небо й море, безперервний шум хвиль і хрипкі пташині крики… Вільного часу було вдосталь. Сюніці здавалося, що вони опинилися на острові, де панує вічне літо. Житла вистачало, було що їсти, бо американці залишили після себе казарми й багаті запаси продовольства — мариновані овочі, маслини, навіть морозиво. Та й плавучі бази постачання прибували регулярно.

На аеродромі з трьома злітними доріжками, що містився на південному кінці острова, стояло напоготові близько вісімдесяти сухопутних штурмовиків «І» і винищувачів «0». Сюніці залюбки прогулювався на дозвіллі до аеродрому: проводжав очима сигароподібних штурмовиків, що злітали для патрулювання, перемовлявся з техніками й ніжно гладив дюралюмінієві винищувачі, що їх уперше побачив над пляжем у Хаяма. Тоді Сюніці мріяв про них, як про недоступну дівчину, а тепер ці чарівні машини стояли перед ним. Щоразу, коли він приходив на аеродром, його обличчя прояснювалося й добрішало — ніхто б не подумав, що вже другий рік Сюніці воює.

— Які в них мотори? Типу «Сакае»? Звук у них інший, ніж у «Котобукі», — зі знанням справи звертався він до техніка. — Я думаю, ви знаєте першу модель винищувача «0»? Він тоді був кращої форми, зате тепер сильніший.

Та це не означало, що на острові Уейк завжди було спокійно. Глибоку, здавалося, вічну тишу іноді порушували обстріли ворожої флотилії і повітряні напади морської авіації. Бували випадки, коли їм вдавалося знищувати всі наші літаки ще на землі. Однак військовий персонал бази значних втрат не зазнавав, залишилися непошкодженими і споруди. Навіть не дуже хороброму Сюніці не вірилося, що це війна.

Однак воєнні події не обминули й цього самотнього острова. Відвоювавши Ґуадалканал, американські війська перейшли до тактики послідовного захоплення окремих островів і тринадцятого червня висадилися на острові Рендова, п'ятнадцятого серпня — на острові Велья-Лавелья, а після Рабаула, видно, намічали зайняти стратегічні пункти на острові Буґенвіль. Воєнні невдачі японської армії в районі Соломонових островів відчувались і тут, на цьому далекому атолі. Надійна опора місцевого гарнізону, авіація, поступово слабшала, поки від неї не лишилося з десяток винищувачів.

А на початку жовтня вісімнадцятого року Сьова[132] становище різко погіршилось: острів Уейк став об'єктом шалених атак великого ворожого з'єднання.

Удосвіта ворожа авіація піддала його масованому бомбардуванню. Сюніці, що саме перебував на медичному пункті, мимоволі прислухався до безперервних вибухів. Сталось те, чого він нетерпляче ждав і що невдовзі обернулося лихом. Поранених ще не було, і Сюніці визирнув із сховища — навіть у цей небезпечний час взяла гору цікавість, — щоб поглянути на ворожі літаки. Та про цю невчасну цікавість довелось забути, бо світанкове небо встеляв чорний дим, а на острові спалахували вибухи й пахло порохом. В клубах диму ширяли зловісні тіні: то були ворожі «Ґрамани». Сюніці помітив, що з півдня, від аеродрому, їх летіло не менше сорока, а з глибини острова — зо тридцять. Вони неслися, як ураган, піднімаючи на землі стовпи піску й диму. Сюніці здалося, що вони мітять у медичний пункт з червоним хрестом, і він, наче від ударної хвилі, покотився в землянку. В цю мить він відчув, що вся його кров відплила від голови.

А поранених усе ще не приносили. Воно й зрозуміло: під таким шквальним кулеметним вогнем жоден санітар не підведе голови.

З'явилися вони тільки тоді, коли минула перша хвиля нападу і ворожі літаки віддалилися. За фахом Сюніці не був хірургом, тому лише допомагав при операціях. Добре, що хоч руки в нього були вправні. А тим часом ворожі кораблі обстрілювали острів: було відчутно, як від снарядів здригається земля. Сюніці рятувало те, що не було коли прислухатися. Лише іноді він відходив від операційного столу. Колись він нерозважно став лікарем під впливом сімейної традиції, але обрав собі психіатрію, бо не хотів мати справу з кров'ю. Якось, ще в студентські роки, він мало не зомлів, коли побачив, як вирізують просту атерому. А тепер стояв весь закривавлений, як на бойні.

Опівдні обстріл острова припинився.

З лейтенантом медичної служби Сато, товаришем по воєнній кампанії у Французькому Індокитаї і випускником Токійського університету, Сюніці вийшов надвір. І тієї ж миті вони застигли приголомшені: недалеко від берега стояла ворожа флотилія — десятки сірих кораблів, розкиданих по океану. Напевно, їм треба було оточити острів.

— Чи не збираються вони висаджуватися? — окидаючи поглядом поритий бомбами й снарядами похмурий піщаний краєвид, мовив Сато.

Сюніці не відповів, бо й сам побоювався цього, і подумки ревно благав: «От якби наша ескадра зайшла ззаду! Вона, певно, на острові Трук. Ненависні ворожі кораблі підступають щораз ближче. Знайшли собі, негідники, ціль! За короткий час вони нас знищать дощенту. Знищать, а потім висадяться на острові. Якби ж то наша ескадра встигла прибути на той час!».

І припущення лейтенанта Сато, і благання Сюніці не були безпідставними. З кожною хвилиною висадка ворожого десанту ставала ймовірнішою. Ворожа флотилія не думала знімати блокади острова, а літаки не переставали бомбардувати його. Цілу ніч не вщухала артилерійська канонада, а на світанку хмара ворожих літаків почала новий наліт. Японські винищувачі ще вчора вилетіли на бій і досі не повернулися на базу. В небі над островом запанував ворог. Тим часом наказали спалювати важливі воєнні документи. Видно, в штабі чекали висадки противника. Цього ранку зеніток не було чути, мовчали й кулеметні гнізда. Всі напружено очікували ворожого десанту.

Час від часу бомбардування припинялося. Сюніці, сподіваючись на щасливу долю, виглянув із сховища: ворожа флотилія стояла там, де й раніше. Певно, вона не піде звідси, поки не знищить острова. Поволі підпливали тільки міноносці. Авіаносців за ними начебто не було. Невже вони ховаються десь трохи далі?

Минулої ночі Сюніці майже не склепив очей. На його пом'ятому обличчі лягли сліди втоми. Байдужий до всього, він сів на пісок. Ворожих літаків у небі не було, мовчала й корабельна артилерія. Важка, гнітюча тиша вселяла безнадію.

Вчора Сюніці ревно благав приходу своєї ескадри, а сьогодні кинув цю сподіванку. Міркував тверезо: «Наші колись-то прийдуть, але нас уже не застануть. Завтра вранці висадиться ворожий десант, і нам кінець».

Раптом йому стало жаль себе, і він заперечливо хитнув головою. Невже йому в якихось двадцять вісім років доведеться скінчити життя на цьому дикому острові? Занадто рано. Війна війною, а помирати не хочеться. Хоч би ще раз глянути на рідну землю, подихати її повітрям! Тоді можна б і помирати зі спокійною душею. А загинеш тут, то навіть твоїх кісток не перевезуть додому. Надто далеко… Та звідки ця душевна порожнеча?.. В його пам'яті чомусь сплили дорогі йому червоні японські острови, як вони зображені на шкільній географічній карті. А потім в уяві зринули фотографії трьох дівчат, яких показала йому мати, коли він став працювати в клініці університету Кейо. «Вибирай, — прямо сказала вона. — Якщо котрась сподобається тобі, кажи, не соромся!» Сюніці відповів, що ожениться після тридцяти, але з цікавістю передивився фотознімки дівчат і прочитав про них та їхніх батьків. Одна з них була красунею, тільки очі мала надто суворі… А друга… От якби з нею можна було пожити місяць без одруження… Адже досі він знав тільки одну жінку, в'єтнамку, коли служив у Французькому Індокитаї…

З одного краю неба долинув глухий, схожий на далекий грім, гул. То, як орли-стерв'ятники на мертвечину, зліталися на острів ворожі літаки. «Вони й без десанту винищать усе на острові», — подумав Сюніці й заховався в землянку.

Зайшла ніч. Наліт авіації припинився, а гарматна канонада стала ще лютішою. З дій ворога можна було не сумніватися, що він висадить на острів десант. Тієї ночі на північному кінці острова лунали кулеметні черги, яких Сюніці не чув. Це розстрілювали останню сотню американських техніків, що залишилися з чотирьох тисяч полонених.

Та сталося несподіване: ворожа флотилія відплила в море, і вранці на обрії не було видно навіть диму. Внизу, куди не глянь, простягався синій океан. Його хвилі билися об прибережні скелі й лизали білу гальку… Якщо не рахувати незліченних вирв і розбитих будівель, то на острові не було видимих змін.

Відчуваючи, що від двох ночей, проведених на волосок від смерті, його очі запалися, Сюніці, змучений, виснажений, мало не валився з ніг, а небо за ним затягувалося темними купчастими хмарами.

Розділ п’ятий

Як завжди, в горах Хаконе сюрчали цикади, височіли над усім краєвидом пологі схили гори Мьодзьогатаке, між кедрами гуляв прохолодний вітерець. Щоранку, коли цикади заводили свій немудрий спів, Тецукіці згадував, що десь далеко точиться війна, і відчував щось схоже на докори сумління.

Літо в Ґóра цього дев'ятнадцятого року Сьова[133] справді видалося тихе. Багато вілл було замкнуто, а замість дітей із сачками на прогулянці часто траплялися квапливі німці. Про те, що в Хаконе їх живе чимало, Тецукіці дізнався в крамниці на станції фунікулера. В червні союзники висадилися в Північній Франції, і, незважаючи на появу ракет Фау-1, Німеччина, затиснута з усіх боків фронтами, ледве встигала відбиватися. Тецукіці іноді зустрічав іноземців, і вони, заклопотані, розминаючись із ним, машинально віталися:

— Добрий день!

— Добрий день! — відповідав і він.

Спочатку Тецукіці привіз на віллу й служницю, але незабаром відправив у Токіо й тепер сам себе обслуговував. Прибувши в Хаконе, він за звичкою мав намір узятися до нової роботи, тим паче що матеріалу назбиралося чимало. Колись за літо він встигав зробити те, що забрало б пів року.

На відміну від попередніх років, на віллі не було чутно дитячого галасу і тепер йому ніхто не заважав. З квітня школярів, серед них Сюдзі та Айко, звільнили від шкільних занять і мобілізували на трудовий фронт. Зараз його діти щодня працювали на військовому заводі. Це свідчило, що воєнне становище загрозливе. Зовсім недавно було опубліковано сумне повідомлення про героїчну загибель японського гарнізону на острові Сайпан. Сповіщали також, що й цивільне населення японського походження пішло на добровільну смерть.

«Останні величні дні наших співвітчизників на Сайпані. Світ вражений патріотизмом наших жінок і дітей, що не здалися ворогові живими», — телеграфував спеціальний кореспондент зі Стокгольма.

Острів Сайпан був найважливішим стратегічним пунктом у районі Південних морів. Тецукіці з неприхованим жалем і обуренням дізнався, що вороже оперативне з'єднання довго не давало спокою цій твердині. «Що ж тоді робив наш Об'єднаний флот?» — міркував він.

Десь там на одному з островів перебував і його старший син Сюніці. Ось уже пів року, як від нього не надходило жодної звістки. То хіба можна бути певним, що з ним нічого не сталося? Однак Тецукіці не хотів вважати себе нещасним. «Не переймайся, — переконував він себе. — Є речі важливіші. Хіба інші не віддали своїх чоловіків і синів на війну за Імператора?»

Як на свій похилий вік (ні, певно, саме завдяки йому), він надто сильно перейнявся войовничим настроєм газет — мовляв, бий, рубай американську нечисть! Та коли Тецукіці оглядався на свої будні, то бачив, що вони заповнені дрібними справами, які не мають нічого спільного із самовідданим служінням Батьківщині та її воєнними зусиллями. Ось чому, живучи самотньо на віллі, він не міг не відчувати докорів сумління. Якби хоч його особисті справи йшли як слід, то, може, душа не боліла б. А то ж він перегортав величезну купу матеріалів і ніяк не міг дати їм ладу, і це ще більше псувало йому настрій. Навіть тепер, коли його синові Сюніці, може, загрожує смертельна небезпека. До речі, на початку літа взяли до війська й шуряка Йонекуні. Та й діти, Сюдзі і Айко, допомагають кувати зброю для фронту. Так думав Тецукіці. А от він переклав свої обов'язки на помічника Сейсаку Канадзаву й поїхав відпочивати в Хаконе. Хіба це не ганебно? Та ще в такий трагічний час. Хіба задум написати підручник психіатрії, який би не копіював європейські, має тепер якийсь сенс?

Тецукіці мусив визнати, що колишньої жадоби до праці й завзяття в нього стає все менше й менше. Майже все його волосся посивіло. Часто зупиняючи короткозорі, затуманені очі на далеких обрисах гір, він мимоволі перебирав у пам'яті події далекого минулого.

Надвечір Тецукіці, згинаючи свою зсутулену спину, розпалював опалим листям криптомерій просту піч — бідон з-під гасу з пробитим отвором, відчуваючи, як від її диму сльозяться очі. Потім він підкидав у вогонь дрібні гілки й хмиз, зверху ставив казанок з рисом і сидів на порозі кухні у світлі надвечірнього сонця, поки не запахло вареним рисом й під покришкою не запихкала липка пара. Після цього він перекидав кілька жарин у портативну піч і варив на ній суп з місо та баклажанів. Це вперше після стажування в Європі сам готовив собі їжу. Тоді, живучи в домі «японської бабусі» в Мюнхені, іноді варив італійський рис. Бувало, що навесні вибирався в ліс на околиці міста і рвав папороть, яка не цікавила тамтешніх жителів, й поїдав її разом з локшиною на очах старої господині, що недовірливо дивилася на нього — мовляв, це вам не зашкодить? Хоча в той час серед японських студентів його вважали найстаршим, у ньому все ще жив молодечий запал. Спогади про далеке минуле спливали в його пам'яті безпричинно, раз ураз, ніби сповіщаючи, що його життя нарешті наблизилося до кінця.

Хоча його завзяття до роботи пропало, апетит не зменшувався. Здавалось, він тішився цим і водночас соромився. Відкрив банку лососини. Спочатку вся його увага зосередилася на опорі, який чинила бляшанка ножеві, а потім на поперечному перерізі риби, що нарешті показалася в усій своїй красі. Він привіз із собою кілька консервів високої якості, які досі роздобув зі значними труднощами. Однак щоразу, коли збирався їх відкривати, відчував незрозуміле навіть самому вагання. Нізащо не годилося допускати такого марнотратства. Хотілося зберегти їх на пізніший, скрутніший час. «Я став великим скнарою», — думав він, але не збирався осуджувати себе за вроджену особливість своєї вдачі.

Тецукіці з великим задоволенням, прицмокуючи язиком, уминав усе: теплий рис, лосося, присмаченого соєвим соусом, і суп з місо та баклажанів — у кімнаті порожньої вілли під світлом електричної лампи, прикритої брудним абажуром. Таке життя не здавалося йому поганим. У важку годину людина сама повинна себе обслужити, а тому Тецукіці почувався цілком задоволеним. Тільки якби вдалося розпочати нову роботу, якби поліпшилося становище на фронті та якби зникло відчуття провини перед дітьми, які тяжко працюють на трудовому фронті…

Сидячи біля вікна, за яким пурхали малюсінькі метелики, Тецукіці мимоволі покопирсав нігтем між зубами й долив у чашку густого чаю.

Проте життя Сюдзі та Айко, мобілізованих на трудову повинність, не було таким важким і трагічним, як його уявляв собі їхній самотній батько.

Сюдзі працював в Оморі на заводі, який виготовляв переважно бомбоскидачі та автоматичні гармати. Щоправда, спочатку йому дали непосильну роботу — вантажити товсті залізні шворні та бруси на вагонетки. Тягар натирав плечі і в разі найменшої неуважності міг розчавити пальці. Тоді Сюдзі заздрив приятелям, які стояли за незнайомими верстатами. Йому здавалося, що виточувати гайки куди цікавіше. Принаймні однокласники мали задоволений вигляд: ніяких тобі остогидлих уроків та іспитів, стій собі коло верстата й слідкуй, як з-під різця, бризкаючи мастилом, пливе стружка! Правда, ті, що працювали на складі, мали свої переваги. Часто траплялося, що до обіду роботи не було. Тоді хлопці захоплювали стіл і грали в пінг-понг за власними правилами. Охочих вистачало, а тому, щоб стати переможцем, досить було обіграти суперника на п'ять-сім очок. Крім того, вважалось, що програвав навіть лідер, якщо пропускав, не зачепивши м'ячика ракеткою, удар зверху. Кінця робочого дня школярі не чекали, а примудрилися покидати завод раніше: по жеребку хтось залишався, щоб згодом відмітити відхід, а самі вирушали в кіно або грали на подвір'ї храму Хонґандзі в бейсбол з таким же запалом, як кілька років тому в початковій школі. Для них війна, трудова повинність обернулися на безконечні канікули…

Серед школярів можна було почути такі розмови:

— Я собі думав, що воно за БС-99? Виявляється, це скорочено «бомбоскидач бомбардувальника «99». От дивно!

— А на мене весь час зиркає одна робітниця. Видно, я їй подобаюсь.

— Ти знаєш, Танака навіть у трамваї держить книжку про дикунів під пахвою. Все показує обкладинку дівчатам.

До речі, на заводі Сюдзі нарешті позбувся того нав'язливого відчуття неповноцінності, яке переслідувало його в школі.

Та не надовго. Коли американці захопили острів Сайпан і висадилися на острові Тініан, Сюдзі та ще одному школяреві доручили нову роботу — контролювати продуктивність праці.

Ця легка робота потребувала, однак, неабияких нервових зусиль. Треба було чотири рази на день обходити завод і відмічати ті верстати — токарні, фрезерні, стругальні, що виходили з ладу через недбальство робітників.

Щоразу, коли Сюдзі, тримаючи в руці папірець з віддрукованими на гектографі номерами верстатів, проходив повз токаря, який заговорився із сусідом, той спішив йому гукнути:

— Гей, шановний, мій верстат працює! Не став мені галочки!

Одним словом, було видно, що робітники вважали новоспечених контролерів шпигунами, а тому Сюдзі обходив завод з важкою душею. П'ятнадцять хвилин витрачав на обхід, ще п'ятнадцять — на обчислення. Решту часу нікуди було дівати. Хлопцям виділили кімнатку на другому поверсі, й вони могли б тут читати або просто лежати. Однак боязкий Сюдзі не почував тут себе в безпеці, а навпаки, весь час тремтів. Здебільшого через невисокого підстаркуватого вчителя, керівника групи школярів на заводі, що з'являвся саме тоді, коли Сюдзі відпочивав.

Від самого початку той учитель, прозваний Буске, невтомно пильнував, щоб діти старанно працювали. Коли вони обливалися потом, він зворушено промовляв: «Обережно, не пораньтеся. Не надривайтеся. Гаразд?». Та тільки помічав, що хтось забалакався, невдоволено питав: «Що, нема роботи? Чого байдикуєте?».

Так той Буске передусім заглядав у кімнату Сюдзі. Перевіряв хлопця не тоді, коли той обходив завод або вираховував відсоток справності верстатів, а саме тоді, коли Сюдзі випадала вільна хвилина.

— Що, нема роботи? Багато часу гайнуєте.

— Ми щойно склали таблицю відсотків.

— І більше нічого робити? У вас завжди так.

І от Сюдзі з приятелем придумали вихід: вирішили вартувати біля віконця. Коли вчитель підходив до дверей, один із них попереджав: «Тривога!» Хлопці бралися писати стовпчики дрібних цифр. За їхніми плечима вчитель поглядав на незрозумілі цифри й задоволено проказував: «Приємно бачити, що й ви стараєтесь. Тільки не надривайтесь. Гаразд?».

Що ж до Айко, то вона працювала на електротехнічному заводі в Хірообасі в районі Адзабу — в комбінезоні кольору хакі, на чолі біла пов'язка із зображенням червоного сонця, — вона намотувала за великим столом котушки. В цеху панувала глибока тиша: студентки не перемовлялися й словом. Та особливо зосередженою була Айко. Зелений комбінезон ще більше підкреслювала її змарніле обличчя, бліді, хворобливого кольору щоки. Серед однокурсниць вона зажила слави мовчазної, холодної і неприступної. Дві її приятельки, які теж вчились у коледжі і добре знали Айко, не могли второпати, що з нею. Колись охоча до витівок і вигадок, навіть трохи гордячка, вона тепер невпізнанно змінилася.

— Лишилося десять хвилин, — змовницьки прошепотіла одна студентка.

— Умгу. — Її приятелька глянула на стінний годинник і хихикнула. — Цікаво, як він сьогодні підскочить?

Справа в тому, що за дівчатами наглядав бригадир років тридцяти, вилицюватий, вирячкуватий і надто поважний. Мав звичку зриватися з місця, немов лялька-маріонетка, коли наприкінці робочого дня студентки прощалися з ним і йшли додому. Через таку незвичну поведінку дівчата поза очі називали його «Жабою». Він не просто зривався з крісла, а виструнчувався, віддавав честь і проказував: «Уклінно дякую!».

Дівчат так розважало те підстрибування, що й перед обідом вони підводилися разом, а одна з них питала:

— Можна йти на обід?

Бригадир зривався з крісла і, віддаючи честь, випалював:

— Можна! Уклінно дякую!

Щоб не пирснути, дівчата прибирали статечного вигляду, та, коли виходили з цеху, штовхали одна одну і реготали:

— Невдало сьогодні підстрибнув.

— Атож, останнім часом йому щось бракує жвавості. Видно, заморився, бідолаха. Треба б йому перепочити.

Але навіть тоді Айко не всміхалася.

Студентки коледжу «Сейсін» з'їдали на обід харчі, принесені в коробці з дому, у заводській їдальні. У перший день після мобілізації на трудовий фронт директор заводу особисто пояснив, ідо їдальня гарантує їм поживне харчування, якщо вони приноситимуть із собою меншу порцію рису за ту, що припадає їм за раціоном. Перший, так би мовити, пробний обід, що містив начебто й рубане м'ясо, задовольнив дівчат. Однак у наступні дні все різко змінилося — їжа стала низькоякісною. На обід їм подали руді водорості, перемішані із сушеною картоплею, й грудку рису. Спочатку дівчата з'їдали заводські харчі, та поступово більшість з них стала обходитися власним, принесеним із дому в коробці, обідом. Бо, хоча в той час мало хто їв чистий, без домішок, рис, вони загалом походили із заможних родин, які могли забезпечити їх пристойною їжею.

Однак траплялись і винятки. Одним з них була невисока дівчина в окулярах для короткозорих Тіеко Араї, яка й досі їла з охотою заводський обід з водоростями, хоча, як подейкували, мешкала в розкішному особняку заможних батьків, не знаючи жодних нестатків. Ум'явши заводський обід, вона відкривала коробку, принесену з дому.

— Просто дивно, як ти можеш усе це з'їсти! Де воно в тобі вміщається?

— Я худа, тож мені треба добре наїдатися, — відповіла вона поважно. — Того, що ви з'їдаєте, мені замало.

— А що, якби ти приносила більше з дому? Адже заводська їжа нікудишня.

— Та ні, вона смачна. Щоправда, шматки картоплі гірчать, бо почорніли. А от водорості смачні. Набагато смачніші, ніж, як я сподівалася, мали б бути харчові замінники. До речі, ви коли-небудь куштували рисову кашу з овочами, яку продають у спеціальній крамниці? Недавно наша служниця купила її ціле відро. Якщо її підігріти, то вона дуже смачна. Вона така розварена, що сама в горло тече.

Тіеко Араї справді вирізнялася неймовірно великим як для свого невисоко зросту апетитом і без розбору, радо все поїдала. У тодішній заводській їдальні часто подавали на стіл своєрідні солодощі — сушені банани, яких ніхто не торкався. А от Тіеко не могла ними насититися і все відправляла у свій бездонний шлунок.

І цього разу її ненажерливість була темою розмови й сміху серед дівчат. Що ж до Тіеко, то вона не соромилася своєї невситимості, а навпаки, навіть гордилася нею.

— Араї-сан, а що, як тобі доведеться жити тільки на заводському раціоні?

— Нічого страшного. Я ж не така перебірлива, як ти, Мійосі-сан, коли відвертаєш носа від таких смачних сушених бананів. Тебе не можна вважати жінкою, підготовленою до злигоднів воєнного часу.

— Якщо настане скрута, я також їх їстиму. Та коли раціон стане втричі меншим за теперішній, ти помреш першою.

— У жодному разі, — одним духом, як завжди, серйозно, заперечила Тіеко. — Не журися, про такий час я вже подумала й останнім часом стримуюся в їжі.

Усі зареготали, аж сльози на очах у них виступили. І тільки Айко Ніре, сидячи в кутку, не всміхалась, а лише злегка показувала зуби й відразу закривала рота. Мабуть, щоб її підбадьорити, одна з дівчат, знайома ще з англо-японської гімназії, сказала:

— Ви, звичайно, цього не знаєте, але Айко-сан була страшною ненажерою. Такою, що не поступилася б Араї-сан. Завжди три порції з'їдала.

— Справді? — і всі звернули свої погляди на Айко.

Вона мовчки зніяковіло всміхнулася, ледь-ледь розслабивши м'язи на обличчі. Всміхнулася сумно, самотньо, тільки задля годиться.

Робота Сюдзі та Айко на військовому заводі, всупереч сподіванням дорослих, майже не змінила їхнього життя. Зате для Йонекуні мобілізація була ударом злої долі, навалою нічних чудовиськ. Однак він сам сприйняв це напрочуд спокійно і холоднокровно. На поради Осю, що треба якомога швидше записатися в офіцерську школу, і побоювання Ційоко за його здоров'я, Йонекуні загадково всміхався і тільки згідливо кивав головою. Його так швидко зарахували в полк, сформований у Тіба, що він не мав коли й попрощатися з родичами і лікарняним персоналом в Аояма.

Першого ж дня його потаємна надія на порятунок лопнула, як мильна бульбашка. Коли їх вишикували на військовому плацу й наказали: «Хворі, крок уперед!» — Йонекуні боязко, разом з кількома іншими новобранцями, вийшов з шеренги. На запитання військового лікаря, на що він хворіє, Йонекуні спочатку назвав інфільтрат легенів, а потім додав ще й прогресивну атрофію спинного мозку.

— Що, що?

— В університеті мою хворобу назвали прогресивною атрофією спинного мозку…

— Атрофія? Дай-но я тебе огляну.

Лікар, видно, ніколи не чув про таке поважне захворювання, проте для годиться оглянув Йонекуні і, щоб приховати своє неуцтво — цього Йонекуні був певен, — грубо заявив:

— Нічого в тебе нема! Ніякої атрофії!

Ось так і визначилася доля Йонекуні, який боявся своєї рідкісної хвороби не менше, ніж військової служби.

Неприємності не забарилися. Як не дивно, а Йонекуні провалився на іспитах в офіцерську школу і разом з іншими шістьмастами новобранцями як рядовий другого ступеня був відправлений до Китаю, в Чен'ян, недавно захоплений 11-ю армією.

Під час від'їзду новобранці мали жалюгідний вигляд. Більшість з цього загону третього призову, що складався переважно з людей небагатих на розум, не мала зброї, шоломів і навіть черевиків. На ногах були табі з гумовою підошвою, а через плече висіла бамбукова фляга. Ото й увесь обладунок. Здавалося, що то не новобранці, а пригнічені недобитки якоїсь армії.

Дорогою загін поповнювався жителями Сінаґави, Осаки та Фукуоки, й незабаром їх стало аж тисяча. Корея, Маньчжурія, Південний Китай… Йонекуні проїхав товарняками тим самим шляхом, що колись і Кумаґоро. Над безкрайніми полями Північного Китаю носилися чорні хмари сарани, й щоб обминути її, довелося пів години їхати поїздом. Йонекуні колись читав роман «Добра земля» Перл Бак[134], дивився кінофільм за цим твором, але й не уявляв, що сарана літає такими зграями. Здавалось, вона символізує безмежність і незбагненність Китаю.

У Ханькоу новобранці вперше набули військового вигляду: їм видали шоломи, гвинтівки й шкіряні черевики. Ворожі Б-24 ніби того і чекали: серед ночі налетіли на казарми в Учані, де розмістилося поповнення. Закидали бомбами склад боєприпасів, і там до ранку не вщухали вибухи. Тим часом пішла чутка, що противник скинув бомби з отруйними газами, і новобранці, переважно літні люди, неабияк перелякалися. А Йонекуні зіщулився і скрушно думав: «Кінець, кінець. Скоро мені кінець. Ніщо вже не допоможе. Дома я б іще прожив кілька років, а тут мені край». А втім, такі слова Йонекуні шепотів не раз, ще відколи поїзд вирушив із Тіба.

До Юечжоу новобранці їхали товарним поїздом, потім ішли пішки. У травні 11-та армія одержала завдання пробитися до Чанша, Хен'яна, Гуйліня і Лючжоу. Причин для цього було кілька. Перша — захопити авіабази Б-29, друга — зв'язати Японію з Південною Азією сухопутним шляхом (морське сполучення стало неможливим), третя — блискучими перемогами на континенті загладити прикре враження від поразок на морі. Під сильним вогнем англо-американської авіації 11-та армія взяла Чанша та Хен'ян і просувалася далі на південь. Оскільки головною метою було налагодити залізничне сполучення, то штаб полку, сформованого в Тіба переважно із залізничників, розмістився в Хен'яні. Отуди й прямував Йонекуні з іншими новобранцями.

Японська армія посувалася вперед з великими труднощами, бо відірвалася від баз постачання. Військово-польова дорога від Юечжоу звивалася пагорбами, де-не-де вкритими кущами й травою. Щодня дощило, і глиниста темно-рожева земля перетворилася в болото, що іноді сягало колін. Солдати раз по раз ковзались і падали. Ноги так угрузали, ніби їх затягувала якась невідома сила. Автомашини, гармати на кінній тязі часто зупинялись, і солдати мусили їх витягати з болота руками.

До всього доводилось іти вночі, бо вдень дошкуляла авіація. День новобранці відпочивали де-небудь під горою на китайському хуторі, а тільки темніло, вирушали далі. Йшли поволі, навпомацки. За ніч проходили якихось сім-вісім кілометрів.

На обличчях солдатів, а серед них були люди літнього віку, залягла втома. Зморені безсонням і мокрі, вони, силкуючись не згубити невиразну постать товариша, крок за кроком то піднімалися на пагорб, то спускалися з нього. Тоді Йонекуні ввижалися підозрілі тіні. «Ворог! Партизани!» — думав він і здригався. Та виявлялося, що то була лише купка дерев.

Та коли кілька солдатів пропало безвісти, нічні переходи припинили, бо під час короткого нічного привалу солдати засинали й не чули команди. Тому вони й пропадали. Денні переходи стали можливими тому, що майже завжди над землею висіли хмари й літаки не могли спуститися низько. Наслідки повітряних нападів бачив кожен: обабіч дороги лежали перевернуті колесами догори обгорілі автомашини.

Але і вдень полк посувався не набагато швидше, ніж уночі. Голодні, виснажені солдати розгрузлою дорогою проходили за годину щонайбільше кілометр.

Не вистачало продуктів. При виході з Ханькоу солдатам роздали сушеної тріски на два дні, та голодні новобранці проковтнули її відразу. Особливо суворо наказували берегти сіль, бо, мовляв, її ніде не дістанеш. Вже кілька днів солдати й не нюхали рису. А незабаром мало стати ще гірше.

Коли натрапили на рисове поле, солдати з радісними вигуками кидалися зривати колоски і ввечері на привалі висипали їх у шоломи і лущили. Те саме повторювалося і на соєвих полях. Ласували новобранці й пелюстками лотоса, що зрідка ріс в озерах. А як вони раділи, коли в домі селянина знаходили казан з рисовою брагою! За пів місяця вони так охляли, що вранці дехто не міг підвестися.

На півдорозі до Хен'яна полк зупинився в Чанша. «Ну от, нарешті місто!» — тішився Йонекуні. Та передчасно, бо виявилося, що американська авіація зрівняла його із землею. Його руїнами бродили в пошуках їжі солдати без гетрів і шинелей. То були хворі з польового госпіталю, що вціліли.

«Кінець. Кінець. Я не витримаю і впаду ще до того, як полк добереться до Хен'яна», — бідкався Йонекуні.

І справді, коли новобранці покинули Чанша, обличчя в Йонекуні набрякло. Та не лише в нього. Один із солдатів — саме тоді полк дві доби відпочивав на березі річки — ще вранці прав білизну, а ввечері його побачили мертвим. «Вмер з голоду», — перешіптувались новобранці з розпухлими обличчями.

Та навіть за таких умов у полку панував порядок і дисципліна. Завдяки чотирьом унтерофіцерам, що хизувалися досвідом війни в Китаї. Легендарна могутність Імператорської армії спиралася на страх перед їхньою фізичною силою. Вони добре знали, що таке війна, тому недосвідчені офіцери рахувалися з ними. Їхній вплив був вирішальним, певно, тому, що невеличка купка солдатів, слабосилих, але спритних, всіляко їм догоджала. На привалі новобранці не мали чого й на зуб покласти, а унтерофіцери десь роздобували горілку й варили курятину. Тож і не дивно, що саме вони несли непереможний і невмирущий японський дух і підганяли вперед охлялих, голодних новобранців.

— Жвавіше! Чого повзеш, як корова! — гукали унтерофіцери.

Та Йонекуні таке понукування валило з ніг. «Кінець. Кінець. Ось зараз я впаду. Впаду…» — хвилювався він, але не падав. Знемагаючи під важкою гвинтівкою, він думав лише про те, щоб не відстати від товаришів, бо це означало загибель.

Японська армія займала тільки опорні пункти, а навколо них простягалася ворожа територія. А проте Йонекуні не зустрів за весь час не те що ворожого солдата, а навіть китайського селянина.

Однієї ночі Йонекуні пощастило переночувати в селянській хаті й скуштувати улюбленої страви — варених молодих соєвих бобів. Та після вечері йому здалося, що тієї сої була крихта й вона провалилася не в шлунок, а в якусь безодню. Колись Йонекуні принципово харчувався тільки ячмінною кашею і твердо вірив, що ніякі злигодні йому не страшні. Якби ж то тепер він мав хоч одну чашку такої каші!

Про свою невиліковну хворобу він на деякий час забув, точніше, не мав коли про неї думати. Та того вечора, радий, що опинився під дахом, він знову згадав про неї. «Цікаво, а як там заглибини? — хвилювався він. — Чи не збільшилися від недоїдання, важкої гвинтівки й речового мішка?» Йонекуні помацав під лопатками й прошепотів: «Все… Скоро мені кінець…»

Йонекуні поволі роззув діряві черевики. «Мокре взуття не треба сушити коло вогню, бо потім важко в ньому ходити», — подумав він і, кривлячись від болю, зняв шкарпетки. Нога була забинтована. Вже кілька днів, як він натер її, але санітар не квапився з перев'язкою. Якби хоч вата була. Йонекуні пригадав медичний кабінет у Мацубара, де йому не раз обробляли рану: старанно промивали оксидолом, мазали меркурохромом, посипали порошком йодоформу й прикладали сліпучо-білу марлю…

Він засмучено глянув на просяклі грязюкою шкарпетки. Колись із товстої бавовняної тканини, а тепер тонесенькі, вони хоч і не були порвані, але просвічували.

«Шкарпетки просто розлазяться. А невдовзі вони зникнуть, і тоді мені край…» — міркував Йонекуні.

Погляд його впав на штани — на колінах вони протерлись і крізь них видніли кальсони.

«От і штани розлазяться! Так я не дійду до Хен'яна. Скоро мені край…» — бідкався він.

Тієї ночі йому снилася ферма в Мацубара: у дворі сокотали кури, походжали, розпустивши хвости, індики. До Йонекуні підійшов Кумаґоро й лагідно спитав: «Що бажаєте?». Йонекуні показав на гладкого півня. «А може, індика?» — перепитав Кумаґоро. Індики гуляли жирні, як поросята. «Краще порося», — квапливо відповів Йонекуні і прокинувся. Він лежав на вогкій соломі.

Зранку його, як і інших новобранців, розбуркав унтерофіцер. Люто обводячи їх очима, він загорлав:

— Ще не воювали, а порозлягалися, як колоди!

Та за хвилину його голос полагіднішав: видно, досвід підказав йому, що треба схитрувати.

— От доберемося до Чжучжоу, а тоді й на поїзд сядемо. Розумієте, на поїзд!

І справді, від Чжучжоу вони їхали залізницею. Та навряд чи вона заслуговувала так називатись, бо подекуди її рейки були дерев'яні. Виходило, що то була не залізниця, а дерев'яниця. Новобранці довго їхали в тісних вагончиках, а коли колія була несправна, йшли пішки. Кілька днів вони не бачили сонця, бо небо затягло хмарами й сіявся дрібний дощ. Над хмарами щось гуділо, мабуть, ворожі літаки. Впереміш із дощем до землі долинали часті кулеметні черги. Певно, ворог обстрілював якусь залізничну станцію.

Мокрий як хлющ Йонекуні, спотикаючись, брів по шпалах.

«Позаду лишилися тисячі шпал… — міркував він. — Чи дійду я до Хен'яна? Ні, не дійду. Скоро мені кінець…»

Йонекуні шепотів ці слова, але не падав. Вп'явшись запалими очима у спину товариша й забувши про свою хворобу, він насилу переставляв обважнілі, неслухняні ноги.

На короткому привалі він присідав навпочіпки і кулився від холодного дощу. Прохолодні ранки й вечори провіщали настання нової пори року на континенті…

У середині жовтня японці мало не стрибали на радощах — у газетах з'явилося повідомлення Генерального штабу Імператорської армії, що біля Тайваню наша авіація знищила вороже оперативне з'єднання, яке нахабно бомбардувало Філіппіни, Окінаву, Міяко, Амаміосіму і Тайвань. Хоч було затоплено тринадцять авіаносців, у повідомленні йшлося про «цілковитий розгром ворога».

У конторі Мацубарівського відділення лікарні Ніре стояв старомодний радіоприймач. Поряд за дверима був кабінет Кацумати. Заступник директора не пропускав останніх вістей і, зачувши «Марш військових кораблів» або «Розженемо ворогів, як зграю гайвороння», жваво поспішив у контору. Коли закінчили передавати про славну перемогу біля Тайваню, він трохи помовчав, а потім урочисто проголосив:

— Покарали їх, як монголів![135]

— Що, що?

— Кажу: покарали, як монголів. Кожного, хто посміє напасти на нашу країну, чекає така доля. Їхні судна затонуть, а солдати не повернуться додому… Як ти гадаєш, тепер американцям кінець?

— Та хто його знає… — відповів, запинаючись, конторський службовець. — До кінця ще…

— Але ж слухай: знищено тринадцять авіаносців! Це все одно, що ескадра перестала існувати. Невже ти не знаєш, що американці боягузи і покладаються тільки на авіацію? Досі їм легко вдалося відбити Сайпан та інші острови… Хоч я і постарів, але ще доживу до перемоги. Отоді влаштуємо свято! Куди там до нього п'ятдесятим роковинам лікарні. Щоб ти знав, найважливіше — це бачити на кілька років вперед… Виходить, американський контрнаступ захлинувся. Ось побачиш, тепер наш Об'єднаний флот покаже їм!

Та дивна річ, ворожа ескадра незабаром вторглася на Філіппіни, в гавань Лейте, і висадила десант на острові Сулуан. Щоправда, і японські морські сили вийшли в море і, як свідчили газети, здобули ряд блискучих перемог: начебто затопили й пошкодили самих тільки авіаносців п'ятнадцять.

Обличчя Кацумати світилося радістю, та в голосі вчувалася недовіра:

— Слухай, невже в Америки стільки авіаносців?.. Ми вже знищили двадцять вісім. Колись же їм мусить бути кінець.

— Хто його знає. В Америки великі ресурси…

— Невже й вони невичерпні? Якщо в них і залишилися авіаносці, то на вісімдесят відсотків пошкоджені. Чого ж тоді ворог ще й намагається захопити острови, а не тікає? От би оточити його й скинути в море, а тоді добити нашим Об'єднаним флотом! Якби жив Кііціро-сенсей, то, напевно, підтримав би мене…

Та ні Кацумата, ні японський народ не знали, що Об'єднаний флот зазнав біля Філіппінів непоправної шкоди: в тій битві загинув велетенський лінкор «Мусасі» та останній із авіаносців, що брали участь у нападі на Перл-Харбор, — «Дзуйкаку».

Заступник директора ніяк не міг второпати, чому японський флот зволікав, коли американці зміцнювали свої позиції на тихоокеанських островах. В бій пішли спеціальні ударні загони смертників — камікадзе, але й вони не зарадили становищу. Ворожа авіація панувала в повітрі. Кацуматі ставало моторошно на думку, що в американців стільки авіаносців, і він тепер здебільшого мовчав. Про льотчиків-смертників він тільки сказав:

«Такої доблесті й геройства не бачив світ, — але не додав: — Ось побачиш…»

А тим часом Б-29 з острова Сайпан почали з'являтися над Токіо. Спочатку поодинці, дуже високо, з розвідувальною метою. Та згодом їхні сріблясті тіла дедалі частіше, цілими ескадрильями, пропливали над столицею Імперії.

Надходила зима. Повітря ставало прозорим, а в небі було видно довжелезні фюзеляжі Б-29, їхні гострі крила і навіть чотири мотори.

Кацумата стояв під дверима бомбосховища і з цікавістю та острахом стежив за ворожими літаками. В ковпаку та в шоломі він мав кумедний вигляд — скидався на хлопчака з надто великою головою. Навколо літаків розривалися зенітні снаряди, та жоден не влучив у ціль, і ворог уникав кари.

— Невже це Б-29? — злякано повторював Кацумата.

На його статечному зморщеному обличчі з блискучими окулярами, звернутим у небо, проглядало збудження, глибока тривога й навіть захоплення.

Розділ шостий

На півдорозі між Мацумото й Асама, курортом з гарячими мінеральними джерелами, трамвай зупинявся в Йокота, знаменитому колись будинками розпусти. Дорога від Йокота на південь до Мотоматі була суцільно забудована, тут і там оселі видніли також серед городів і рисових полів.

З їхніх вікон у навколишнє холодне повітря соталося кволе світло. Сніг, що випав кілька днів тому, затвердів на стежках між рисовими полями, а на гірському хребті Тамагахана ще стелився непорочно білим килимом. Тільки один будинок під горою наче спав, поринувши в темряву. Тьмяна лампочка на його ґанку, однак, давала змогу прочитати на дверях прізвище господаря — Міядзакі.

Саме цієї хвилини у ворота зайшла якась постать і на порозі гукнула:

— Добрий вечір!

— Хто там? — озвався голос ізсередини. — A-а, це ви, Сінода-сан? Заходьте, заходьте! Раді вас бачити. Заходьте, а то змерзнете.

Дзвінкий, щирий і невгамовний голос здавався знайомим. Начебто когось з родини Ніре. Ґратчасті двері відсунулись, і виглянула невисока товстенька жінка — вузькі очі під припухлими повіками, одутлі щоки й непідвладна часові привітність.

Дивно — то була Момоко Ніре, що покинула Японію тринадцятого року Сьова[136] і не давала про себе знати навіть подружжю з крамнички «Сейундо».

Не сповістила вона нічого і про повернення на Батьківщину вісімнадцятого року Сьова[137]. Її чоловік, Іносуке Міядзакі, разом з приятелем обзавівся у Шанхаї бавовнопрядильною фабрикою, але вирішив повернутися додому — через стареньких батьків і доньку Сатіе, майбутню першокласницю, а не через складну воєнну обстановку чи наполягання дружини. Тепер Міядзакі жив з батьками і був пайовиком заводу вугільних брикетів у Мацумото, що виконував замовлення для армії. Міядзакі часто наїжджав у справах до Токіо, але сам, бо Момоко відмовлялася. Відколи під універмагом «Міцукосі» мати й не глянула в її бік, Момоко не хотіла чути про батьків, а якщо й згадувала про них, то тільки з прокльонами. Та з часом її ставлення до лікарні Ніре змінилося. Хоч рідню вона й далі обходила мовчанкою, та про няню Сімоду, Прищуватого Кумаґоро, Біллікена, неврастеніка Сенаґу та сторожа Тойобе протуркала чоловікові вуха. Ось чому Іносуке вважав, що після повернення на Батьківщину Момоко відразу побіжить до крамнички «Сейундо». Та цього не сталося. Як тільки вони оселилися в провінції Сінсю, Момоко замкнулася в собі. Здавалося, колишня Момоко вмерла, а народилася зовсім інша. Про далеке минуле вона ще могла згадувати, а недавнє рішуче відкинула.

Та, видно, в ній боролися суперечливі почуття, бо коли вона дізналася, що Сінода — він допоміг Іносуке влаштуватися в Мацумото — на початку епохи Тайсьо[138] мешкав в Аояма, то схвильовано й гордо, аж чоловік здивувався, заявила: «Я з родини Ніре». Що ж, можливо, з її язика несамохіть зірвалося те, чого вона й не думала казати.

— Заходьте, будь ласка! Чоловік у ванні, та зараз вийде. Тато й мама вже сплять, і Сатіе з ними. День тепер короткий, і вони лягають відразу після вечері.

Момоко посадовила гостя біля котацу й принесла тарілку овочів та чашки.

— Будь ласка, пригощайтеся. Вперше цього року замаринувала їх так, як це роблять у Нодзава. Непоганий рецепт.

Обличчя Момоко розплилося від утіхи, коли Сінода підносив шматки маринованих овочів до рота і хвалив:

— Чудово! Хто б подумав, що таку смакоту ви приготували за першим разом.

Потім його погляд зупинився на вікнах.

— У вас повне затемнення.

— З мене сміються, та мені байдуже. Така вже я. Віконниці пропускають світло, і я вирішила щільно затулити вікна.

— Кажуть, у Токіо ворожа авіація не дає спокою. А в Мацумото ще стерпно.

— А справді Б-29 такі небезпечні? Іносуке сердиться, каже, що слід було б попереджувати про нальоти. Та хіба встигнеш, якщо вони такі швидкі… Останнім часом я дедалі більше хвилююся. Невже тому, що старію?

— Та про яку старість ви кажете? Ви ж зовсім молоді!

В незграбному компліменті Сіноди була правда: як на свої роки, Момоко виглядала молодо, хоч у кутиках очей і з'явилися зморшки. Вона про це здогадувалась, а тому гордо казала: «Невже тому, що старію?..»

Тепер Момоко нарізала товстими кружечками квасолеву пастилу — чоловік роздобував її через військових — і взялася згадувати Аояма. Почала з храму Мейдзі-дзінґу, потім перейшла на Онденбасі й, нарешті, добралася до центральної вулиці з трамвайною колією.

— Пам'ятаєте, колись на розі там була харчівня «Масудая», де продавали гречану локшину?

— Була. Але дуже давно…

— Так от, у завулку, якраз посередині, стояла крамничка канцелярських товарів «Сейундо»…

— Ага…

— А поблизу була стоянка рикш.

Прийшов Іносуке, та Момоко не вгавала. Вдався в спогади й Сінода:

— Повз лікарню Ніре ми бігли не оглядаючись, бо крізь заґратовані вікна визирали бліді жіночі обличчя. Це було так страшно!

Потім Момоко розповіла про пацієнтку, яка в ізоляторі виготовляла банкноти, згадала, як вона жалкувала, що за них не можна було нічого купити, й засміялася.

Та коли Сінода, залагодивши справу, пішов, Момоко довго сиділа в задумі. Іносуке не раз бачив її такою. Відчуваючи, як від котацу тягне теплом, а по спині тягне нічним холодом, він сказав:

— Чому б тобі не з'їздити в Токіо?.. Зупинилася б у Моріти-куна в кварталі Сякудзії. А ні, то напиши знайомим у крамничку «Сейундо», вони, певно, зрадіють. Може, мені не слід так казати, але няня Сімода або дядечко Сейундо…

Момоко урвала чоловіка нетерплячим рухом руки. Її губи були міцно стулені, а очі дивилися вперед. В такі хвилини вона звичайно плакала, але тепер цього не сталося. Невже шість років закордону навчили її стримувати сльози? А проте її обличчя таки скривилося і виказувало її справжній вік — невдовзі їй мало сповнитися сорок. Момоко заговорила:

— Я погана людина. Грішниця… Я ще не дійду до лікарні, як усі мене впізнають… А втім, хіба я не віддаю себе вам і Сатіе? Хіба я погана дружина й мати? Про лікарню Ніре я згадую, як про казковий світ. Там я була Момоко Ніре, купувала ласощі, ходила в кіно… Тепер я Момоко Міядзакі, з родиною Ніре не маю нічого спільного. Я для неї як непотрібний старий шкарбан… Признаюсь, я винна, відгородилась від усіх, хто мене знав, а вони думають, що я померла. Особливо дядько й тітка з «Сейундо»…

— А чому б тобі не знатися з ними?

— Минуло стільки років. Мабуть, няня Сімода постаріла, та й дядько з тіткою… Я втекла з дому, як Урасіма[139]. Якщо ж я з'явлюся, наче привид, і не застану їх, що тоді? Я збожеволію!..

— Дурниці! Даремно ти себе мучиш. Про няню Сімоду не певен, а от про дядька й тітку з «Сейундо» напевне скажу, що вони живі-здорові. Вони ж ніколи й не хворіли.

— Ну, нехай, я навідаюсь до них, — промовила Момоко різко й вередливо, як дитина. — Що я їм скажу? Невже буду згадувати тільки колишнє? Адже згадувати про останні кілька років — все одно що посипати рану сіллю. Яка ж я нещасна! Від самого малечку лиха сиплються на мене. Тільки завдяки вам і Сатіе я ожила. Вам не зрозуміти жінки, яка покинула свою дитину. Сатору мене ненавидить, я знаю. Цікаво, який він тепер? Я навіть не маю права на нього поглянути. Лихо мені! Лихо мені! — Вона ледве стримала непрохані сльози. — Як там вони? Це правда, що в Токіо майже щодня нальоти? Я ненавиджу родину Ніре загалом, але не всіх… Ай-сама, певно, вже доросла, та й Сюдзі… Добре, що в Аояма багато дерев, а Мацубара на околиці міста, тому там порівняно безпечно. Ай-сама надзвичайно лагідна. Скоро її видадуть заміж… Та я не хочу з нею зустрічатися, мені незручно — вона ж ровесниця Сатору.

Січнева ніч тут, у провінції Сінсю, була надзвичайно холодною: здавалось, усе — стеля і старі одвірки — скрипить від морозу.

— Ну що ж, будемо спати? — стомлено проказав Іносуке. Момоко сумно хитнула головою.

Та перш ніж устати від котацу, вона, наче сама до себе, мовила скрушно:

— Ніхто не знає, де я живу, ніхто й не знатиме, як я помру. Якби я раптом зустріла Ай-саму та Сю-цяна… ні, цього не буде… я тоді зомліла б… Мені залишається тільки молитися, щоб усі в «Сейундо» жили. Така мені доля випала.

Однак Момоко й гадки не мала, що її сина від першого чоловіка, Сатору, вже немає на цьому світі — торішнього літа у лікарні Кейдо він помер від міліарного туберкульозу. І ще одного не знала вона: що в цей час у готелі на мінеральних джерелах в Асама, недалеко від них — десять-п'ятнадцять хвилин їзди трамваєм — перебував Сюдзі.

Цього року шкільні іспити перенесли на січень. Перший тур іспитів відбувався за кондуїтом, у другий входило виконання письмового завдання і написання твору. Та оскільки учні працювали на заводі, то вважали, що іспитів не буде. Та вийшло інакше. В усякому разі Сюдзі відправили в провінцію Сінсю, і тепер у готелі біля котацу, самотою, він сидів над алгеброю.

Через часті повітряні тривоги роботи на заводі майже не було. Почалася евакуація обладнання, а тому більшість учнів стала зайвою. Ще до переможної битви біля берегів Тайваню, якою так захоплювався Кацумата, Сюдзі поставили до верстата. Як і постарілий заступник директора, він із завмиранням серця слухав повідомлення про нечувані втрати противника і ще запальніше орудував різцем. Та останнім часом до верстата прикріпили трьох учнів, крім того, не вистачало заготовок. Учням щастило, коли їм доручали перевозити матеріали вагонетками по холодному подвір'ю. Після того вони байдикували. Пополудні часто вислизали за заводські ворота і йшли в кіно. А іноді, хоч їх ніхто не просив, допомагали добровольцям розчищати завали. Коли з гуркотом осів другий поверх, юнак, що тяг мотузку, витираючи піт з чола, всміхнувся і спитав:

— З якого заводу?

— Що в Оморі.

— Що, нема струму?

— Еге ж, — відповідали вони. — Нам стало нудно, і ми прийшли вам помогти.

— Он як! — задоволено сказав юнак і поплескав Сюдзі по плечу. — З такими хлопцями Японія війни не програє. Правда?

На дорогах траплялися біженці, що продавали домашнє майно. Сюдзі з хлопцями купили кілька пляшок і влаштували гру — влучали в них каменями. Їм подобався гуркіт розвалюваних будинків і сухий дзенькіт скла. За такими безглуздими розвагами серед ровесників Сюдзі відчув, що позбувся колишнього гнітючого настрою і задихав на повні груди. Принаймні далеко позаду лишилися роки, коли все його життя підлягало порядку і дисципліні. Щойно хлопці дізнавалися про руйнування в якомусь кварталі Токіо, то негайно спішили туди. Там вони бачили те саме: купи попелу, чорні головешки, обгорілі електричні стовпи, павутиння проводів і пробитий водогін. Згарища були схожі одне на одне, як нутрощі різних людей.

Сюдзі переповнювала то люта ненависть до ворога, то незбагненна цікавість до трагічних краєвидів. «Вогонь усе зрівнює, перетворює на попіл. Так і смерть перетворює різних людей на тлін. Хіба не відчувається, що незабаром вона обпалить Токіо своїм таємничим подихом?» — думав Сюдзі. Копирсаючи носком черевика обгорілу землю, він усвідомлював, що світиться радістю, як колись під час розваг на віллі в Хаконе.

Під кінець робочого дня хлопці забігали на завод, відмічались і гордо йшли додому, як заслужені працівники трудового фронту. Дехто повертався в учнівській формі, але більшість — у засмальцьованих робочих куртках. У декого на грудях красувались виведені білою фарбою великі літери «А» чи «О», що вказували групу крові. Хлопцям приємно лоскотало нерви те, що пасажири в переповнених трамваях поступаються їм місцем. І без усякого сорому кричали один одному:

— Ви накивали п'ятами, а ми мусили робити!

— Пробачте! Пробачте! Завтра поміняємося ролями!

— У третьому механічному переставили верстати!

— A-а, фрезерні! Ті, що так деренчать! Через те й браку багато!

— А паршивці з першого механічного — нахаби! Визвірилися на Кусаму з товаришами й обклали поганими словами! От би заманити їх у темний закуток і добряче відчухрати!

Говорили й про наступні іспити, але неголосно. Якщо вони їх складуть, то їх переведуть на інший завод. Та все одно вони залишалися вірними своїй потертій форменій шапці з білим обідком. Принаймні в цьому вони ще залишалися школярами.

Сюдзі прощався з товаришами вже в електричці. Від Сібуя до храму Мейдзі їхав на метро, а звідти, в повній темряві, йшов пішки. Дорогою траплялися поодинокі перехожі в захисних ковпаках. Десь гавкав самотній собака: людям ніколи було з ними возитися, і вони кидали їх напризволяще. Над пораненим містом западала густа, наче первісна, ніч. Сюдзі прислухався до своїх лунких кроків, а на душі було напрочуд спокійно. Зараз він проходив повз особняк, у якому колись, під час перших сутичок у Китаї, пригощали чаєм солдатів третього полку, що поверталися з польових занять. Згадуючи той час, Сюдзі думав, що тоді Токіо справді було в тилу. Змагання дзиґ, пожертви для фронтовиків, тренування з протиповітряної оборони — все те було невинною забавою. Може, колись такою ж невинною забавою залишиться в пам'яті й теперішня війна — висадка американців у гавані Лінґаен, щораз лютіші нальоти ворожої авіації на Токіо і робота на заводі.

Сюдзі вдихнув холодне січневе повітря і відчув у ньому запах смерті. Запах того абстрактного поняття, яке великодушно розв'яже всі його проблеми. Сюдзі не признавався собі, що своє коротке життя був слабодухом і що загрозливе воєнне становище його непокоїть. Війна з короткими перервами тривала ще тоді, коли він був зовсім малий. Тож навіщо йому гадати, як вона вплине на його життя і чи взагалі можливий на світі мир?

Сюдзі не звертав уваги на погіршення воєнної обстановки і, всупереч логіці, не думав про поразку Японії, як, до речі, і про перемогу над Америкою. Він тільки передчував, що доведеться колись зустрічати ворога на японській території зі зброєю в руках (про вирішальні бої на острові Хонсю тоді ще не могло бути мови) і, незалежно від того, хто переможе, гуркочучи і несучи знищення, на землю прийде, як свято, велична смерть. Після таких роздумів Сюдзі покидала тривога й розпач, бо ж не один він помре — свята смерть впаде на всіх.

Останнім часом його настрій і поведінка визначалися саме цими думками. Якщо колись він вагався, то тепер без докорів сумління вислизав за заводські ворота і йшов у кіно — до речі, і в цей тривожний для Токіо час, коли будь-якої хвилини могла налетіти ворожа авіація, вулицями вешталося чимало людей.

Якось у пошуках цікавого кінофільму Сюдзі забрів у Сібуя. Колись людний і гомінкий, цей квартал виглядав тепер жалюгідно й сумно. Сюдзі знайшов потрібний кінотеатр: занедбаний, обшарпаний, він здавався зачиненим. Ба ні, таки висіли афіші, а у віконечку каси видніло обличчя дівчинки. Всередині стіни потріскалися, видніла штукатурка, в коридорах валялися клапті паперу. Сюдзі піднявся на порожній балкон. Оббивка на кріслах порвалася, з-під неї виступали пружини й набивка. Навіть не вірилося, що незабаром показуватимуть кінофільм. Сюдзі глянув через поруччя і побачив унизу кілька людських голів. Задоволено перевів погляд на стелю, де висіла одна-однісінька електрична лампочка, і поринув у сон наяву. Йому здалося, що в цьому занедбаному будинку відбувається один із майбутніх вуличних боїв: у вікнах стирчать гвинтівки й автомати, лящать постріли, обсипається зі стелі штукатурка, стелиться пороховий дим, тече струмками загусла кров, падають на землю людські тіла… Цей сон тривав доти, поки не пролунав протяжний дзвінок і на екрані не почалася довоєнна драма. Тоді, мерзлякувато сутулячи плечі, Сюдзі прошепотів: «До того часу треба будь-що дожити! Не годиться даремно вмирати…»

Цього вечора Сюдзі поставив у головах брезентову валізу з гетрами, шоломом, харчами та ліками і ліг спати задоволений, як учень напередодні екскурсії. Ніч була незвично спокійною: жодного разу не завили сирени, не те що наприкінці минулого року, коли Б-29 поодинці щоночі гули в небі над Токіо. Спочатку Сюдзі ждав омріяних велетенських літаків, одягнутий і в гетрах, а коли не міг дочекатися, то лягав у зіпсованому настрої. Якщо десь низько починали стріляти зенітки, Сюдзі зривався з постелі й біг до вікна — щоб спостерігати, як нишпорять по небу кволі промені прожекторів. «Я не повинен загинути від цих випадкових нальотів», — шепотів він і, знову залазячи під ковдру, тепер, у свої дев'ятнадцять років, відразу впадав у солодкий, незнаний досі сон.

Та настала пора готуватися до іспитів у середню школу вищого ступеня в Мацумото, і життя Сюдзі змінилося. Раніше ні батьки, ні старший брат нікуди не брали його зі собою, а тепер він сам їхав аж у провінцію Сінсю. Перед його неуважливим поглядом пропливали схили гори Яцуґатаке й сірі, холодні води озера Сува. З вікна поїзда, що після Сіодзірі сповільнив швидкість, удалині ліворуч завидніли відроги Японських Альп, вкритих снігом. Особливо чарівними здавалися їхні бліді обриси крізь рудуваті вершини модрин. Далі на тлі неба височіли важкі палаци з каменю та снігу: то була одна з вершин гірського хребта Хотака. Поряд з нею виблискувала цнотливою білизною гора Норікурадаке. Поїзд, скриплячи колесами, посувався долиною, подекуди, вже засніженою, а за ним слався чорний дим. Коли пагорби, що тяглися праворуч, змінилися величною скелястою горою Ооґахана, поїзд нарешті спустився в Мацумото — невелике місто в цій глушині.

Трамвайна колія бігла з вокзалу прямою лінією уздовж сірих, наче закіптюжених, будинків. Підійшов напрочуд маленький трамвай, який мав відвезти Сюдзі до Асама. Через знайомих Тецукіці замовив для сина місце в готелі цього курортного селища з мінеральними водами, та перед від'їздом лише коротко сказав: «Не хвилюйся. Якось воно владнається».

Сюдзі зійшов з трамвая і відчув, що холод щипає вуха. Повітря було чисте й прозоре, не схоже на столичне з його заводським шумом і ревом сирен. Поволі сутеніло, і довгі обриси Японських Альп набирали фіолетового забарвлення, темніли і, втрачаючи об'ємність, скидалися на мальований краєвид.

Сюдзі здивувався, коли в коридорах готелю натрапив на дітей. Виявилося, всі вони були евакуйовані з Токіо. Збуджений незвичайною мандрівкою, Сюдзі вийняв з валізки печиво і заглянув в одну з кімнат. Діти не галасували, як належало б у такому віці, а сиділи тихо, безсилі, виснажені. Одне штопало шкарпетки, друге лежало долілиць й уважно читало листа від батьків, третє, роззявивши рота, слідкувало, що роблять інші. Сюдзі здалося, що це концтабір. Дехто сидів у кутку й старанно переглядав рубці сорочки — певно, шукав вошей. Тож і не дивно, що на печиво вони звернули увагу лише тоді, як одне з них простягло до Сюдзі руку.

Посеред кімнати була картонна шахівниця для гри в сьоґі з розкиданими на ній маленькими, також саморобними, фігурами.

— Може, зіграємо? — заохочував хлоп'ят Сюдзі.

Діти, вагаючись, поступалися один одному.

— Грай ти!

— Ні, нехай іде Ітару-цян, він грає краще за мене.

Після короткої суперечки до шахівниці підступив хлопець хворобливого вигляду, за загальною думкою, найсильніший у шахах.

Сюдзі навчився грати в сьоґі ще в першому класі. Допоміг йому в цьому сьосей, що показав йому, як писати ієрогліф «довголіття». Коли няня Сімода бачила, як Сюдзі пересуває фігури на шахівниці, то її обличчя розпливалося в усміху — мовляв, його великий дідусь, Кііціро-сан, досяг другого розряду в сьоґі й навіть перемагав свого вчителя, майстра цієї гри. Хоча Сюдзі, звиклий до шахів, на відміну від свого дідуся, не вдавався до хитрощів — не переставляв одночасно двох фігур, під час гри в заводському кутку не поступався своїм однокласникам і робітникам.

Однак цей хворобливого вигляду хлопець виявився на диво здібним шахістом — в обох зіграних партіях переміг Сюдзі. Навколишня дітвора, що пильно стежила за грою, вперше радісно засміялася. Та й Сюдзі, опинившись в оточенні простодушних дітей, що жили невеселим життям далеко від батьків, мимохіть відчув, що виріс і подорослішав. Та водночас не міг позбутися невиразного, безпричинного відчуття сорому. Бо якби він зумів скласти іспити до середньої школи вищого ступеня, то перед ним, можливо, відкрився б новий світ, навіть якщо б довелося виконувати трудову повинність на іншому заводі.

Письмові іспити відбувалися у старовинному приміщенні середньої школи, обсадженої гімалайськими кедрами. На перервах Сюдзі виходив надвір і спостерігав, як учні грали у футбол. Один, у форменій одежі, весь спітнілий, ловив м'ячі, інші по черзі били його по воротах. А в одного старшокласника пальто розвівалось, як орлині крила, коли він замахувався ногою в ґета. Майже порожній спортивний майданчик (більшість учнів мобілізували на роботу), пофарбований у темно-сіре, для маскування, фасад комерційного училища навпроти — усе це було таким незвичайним, що, здавалося, належало іншому світу. В гуртожитку поряд з майданчиком панувала тиша, майже всі вікна були позачинювані, лише на кількох підвіконнях сушилися ковдри.

Наступного ранку випав сніг. Того дня іспитів не було, і Сюдзі до вечора просидів біля котацу. Споглядаючи, як з попелястого неба спадають сніжинки, він подумав, що потрапив у далеку країну, де й не здогадуються про війну. Надвечір сніг перестав. Долина, в якій лежить Мацумото, заснула під білим укривалом, усе наче зупинилося, завмерло. Та в цій тиші вчувалося щось гнітюче. А втім, може, це тільки здавалося Сюдзі.

Наступного дня були останні, усні, іспити і медичний огляд. Сюдзі вже міг повертатися додому. Та він вирішив затриматися тут ще на один день, бо хотів хоч наблизитись до таємничих Японських Альп, які його зачарували з першого погляду, якщо не мав змоги на них зараз піднятися. Та й кортіло глянути на знайоме з розповідей курортне селище Сімадзіма біля підніжжя гір Камікоті.

На вокзалі в Мацумото Сюдзі сів в електричку і вийшов на кінцевій зупинці. Звідти до Сімадзіми йшов путівцем, прислухаючись до шуму води в річці Адзусаґава. Понад дорогою траплялися шовковиці із зв'язаним докупи гіллям, хати під стріхою і селяни з в'язками хмизу. Сюдзі оглянувся і побачив, як гори на сході — продовження хребта Ооґахана — відсвічували сріблом зимового сонця. Природа, над якою не висіла тінь війни, тихий, але значущий звук його кроків по засніженій дорозі будили в ньому несподівано свіжі почуття. За Сімадзімою дорога знов побігла вздовж річки. Коли позаду лишилося сільце Інакокі, небо раптом захмарилось і навколишній краєвид посуворішав. Чорні води Адзусаґави мчали вниз між крутими берегами. Де-не-де дорога підмерзла, і Сюдзі ковзав.

Потім у небі заряхтіли сніжинки. Гнані вітром, вони танцювали в повітрі й били Сюдзі в обличчя. Він завагався: йти далі чи ні? — і нарешті вирішив десь пересидіти. Біля мосту від дороги відгалужувалася стежка і вилася попід кручею. Сюдзі звернув на неї і невдовзі натрапив на печеру. Над її входом висіло кілька бурульок, а по боках виблискували камінці мінералів, викладені як на старовинному орнаменті. Побоюючись великого снігопаду, Сюдзі уважно слідкував за тим, що відбувається надворі. Потім вийняв коробку з їжею, і, хукаючи на задубілі пальці, заходився коло рисових колобків.

Печеру заповнювало тьмяне голубе світло. Можливо, відблиск снігу знадвору. Холод щипав руки й щоки. Сюдзі доїв рис і, зіщулившись, раптом відчув страх, якого не зазнавав навіть у Токіо, де щохвилини загрожували повітряні нальоти. У напівтемряві, втупившись у вихор сніжинок надворі, він інстинктивно збагнув, як дороге йому життя.

Невдовзі сніг перестав, так само раптово, як і почався. Небо проясніло. На станцію в Сімадзіма Сюдзі повертався по встеленій свіжим снігом землі.

Так закінчилося його коротке перебування в Мацумото.

А наступного дня, коли Сюдзі сидів у вагоні поїзда, війна знову дала про себе знати. Уникаючи нападу ворожих літаків, поїзд довго стояв на плоскогір'ї Фудзімі. У ясному небі виблискували ескадрильї Б-29, що летіли на Токіо. Пасажири супроводжували їх мовчазними поглядами. На вокзал Сіндзюку поїзд прибув уночі, запізнившись на дві години. Центральним кварталам Токіо — Ґіндзі, Ніхонбасі та іншим — ворожа авіація завдала великих руйнувань, пошкодила лінію державної електрички, тому на вокзалі панувала страшенна метушня. На плечах у біженців були великі клунки. В одного літнього чоловіка, замурзаного, з шоломом на голові, наче з нестямної радості, блищали запалі очі. «Я погорів! — кричав він, оглядаючись навколо себе. — Тепер війна мені не страшна! — Він спіймав за рукав робітника, що протискався мимо. — Дай, брате, руку. Ще ніколи я не почувався так легко»…

На вокзал прибув ще один переповнений людьми поїзд, юрба заворушилась, і літній чоловік загубився в ній.

Люди штовхалися, лементували, а Сюдзі подумки повертався назад. Перед його очима поставали величні гірські хребти, прозоре, чисте повітря, залита дивовижним тьмяно-голубим світлом печера. Він досі не уявляв собі, що можна жити й думати по-іншому, не так, як у Токіо. Якби його прийняли в цю школу, обсаджену гімалайськими кедрами… Перед від'їздом із Токіо, та й під час іспитів, йому було байдуже, як вирішиться його доля, і лише тепер він жагуче прагнув залишитися в Мацумото.

Та минув тиждень, а довгожданого повідомлення про прийом не було. Зрозумівши, що йому відмовлено, Сюдзі впав у розпач, але швидко — швидше, ніж це могло б статися за мирного часу, оговтався. Зрештою, чи не все одно, прийняли його в школу чи ні? Адже його доля вже давно визначена.

І Сюдзі почав думати про її незмінність, як про щось урочисте, підбадьорливе й навіть приємне. А останні воєнні події тільки підтверджували передбачення Сюдзі. На Філіппінах американська армія одним духом пробилася через рівнини острова Лусон і вторглася в Манілу. В Європі Червона Армія нестримно котилася до Берліна. Щодня по радіо оголошували повітряну тривогу й передавали невтішні новини з фронту:

«Повідомлення Східного військового округу. Ворог переносить удари з південних островів на саму Японію».

«Штаб Східного військового округу оголошує з 10.30 в районі Токіо повітряну тривогу…»

«Головні збройні сили противника спрямовані на Центральний військовий округ, другий ешелон ворога обходить Японію з півночі…»

«Другий ворожий ешелон наближається до півострова Ідзу».

«В районі Токіо — Йокогама ворог має потрійну перевагу в авіації… Головні сили ворога зосереджені поблизу Фукуоки».

Уривчасті повідомлення радіо і рев сирен над пораненим містом відлунювали у вухах Сюдзі солодкою і страшною музикою. Що кілька днів ворог робив масовані нальоти, і кожного разу горіло якесь місто. На заводі прискорили евакуацію обладнання, і тепер Сюдзі з однокласниками обливався потом, завантажуючи його на автомашини, хоч не вірилося, що вдасться перевезти верстати в гори. Адже забиті залізничні станції були під постійними ударами ворожої авіації.

Ставало дедалі холодніше. Жителям міста веліли щодня розбивати лід у бочках з водою, приготованих для гасіння пожежі. Такого холоду, як цієї зими, Сюдзі не пам'ятав. А небо було прозорим, на ньому видніли найменші смужки диму, залишені літаками.

Розумом людини з родини Ніре, нездатної до абстрактного мислення, до того ж вихованої у воєнному дусі, Сюдзі останнім часом щораз частіше намагався збагнути таємницю смерті. Його дивувало, що він майже не стикався з нею в житті. Лише одного разу, коли вмирала няня Сімода, він бачив нестерпні страждання, схудле, бліде обличчя, чув уривчасте дихання і стогони. Розповідали, що таким був кінець і Сатору. Отже, смерть — щось виняткове, рідкісне? Ось чому, коли людина вмирає, живі оплакують її, ставлять перед нею квіти, читають заупокійні сутри. Смерть схожа на чудо й лякає людей своєю урочистістю. Однак тепер все змінилося. Смерть стала звичною. А може, хибно вважають, що основне — це життя, а смерть — його кінець? Може, в основі всього лежить смерть, а життя — її нетривка видозміна? Мабуть, осколок бомби не приносить її, а лише слугує збудником — витягує з підземного царства. А війна відхиляє всю завісу, і смерть приходить на світ серед білого дня… Ці плутані думки роїлися в голові Сюдзі й западали в душу щораз глибше.

Скоро смерть запанує над усім і забере зі собою його нікчемне життя, сповнене страху, сумнівів, прикрого відчуття власної неповноцінності. Тож чи не безглуздо піддаватися смутку, коли вона гордо крокує по землі? В такі хвилини Сюдзі здавалося, наче він уперше в житті вільно дихнув.

Та спочатку його роздуми про смерть були надто абстрактними, а тому він запитував себе, як сам збирається вмирати. І тоді його уява малювала таку картину: одного дня полем бою стане Токіо — Сюдзі не сумнівався в цьому, — будинки лежатимуть у руїнах, а над землею висітиме пороховий дим. А він, Сюдзі, сидітиме в бомбосховищі з міною в руках і чекатиме наближення ворожого танка. Мить — і танк спалахне, а його, Сюдзі, розірве на дрібні шматки. Він піде на смерть без вагань і страху. Та доти ще треба неодмінно дожити…

Сюдзі часто вдосвіта, перед тим як іти на завод, прогулювався Татеямським кладовищем. Тут, далеко від воєнних тривог, Сюдзі міг безперешкодно віддаватися роздумам про смерть. Кладовище тонуло в сутіні, під ногами хрускотіла мерзла земля. Сюдзі проходив повз могили, огороджені кущами або залізним парканом. Іноді над землею плив легкий туман і все навколо набирало казкового вигляду. Тоді Сюдзі пригадував пісню, яку співала колись няня Сімода:

Та він роздратовано проганяв ці спогади. Почорнілі, замшілі надгробки несли на собі печать жалюгідної мирної смерті. Які вони смішні перед величчю теперішньої смерті! Сюдзі відчував, що такої миті його обличчя осявається благородством.

Якось він забрів і на кладовище в Аояма. Велике і впорядковане старанніше, ніж Татеямське, воно не відповідало його химерним вимогам. Він уже зібрався покинути його, як завила сирена. Годинник показував приблизно сьому. Спочатку сирена тільки попереджала про можливий наліт, та зненацька її рев став уривчастим і глухим — значить, ворожі літаки вже над Токіо. Судячи з того, що в небі з'явилися наші винищувачі, можна було сподіватись масованого нальоту. А коли так, то міський транспорт зупиниться. Сюдзі вирішив не йти на завод, а пересидіти на кладовищі. Літаків ще не було видно, лише чувся їхній безперервний гул.

І ось іздалеку долинули вибухи. Важко було сказати, то вибухали бомби чи стріляли зенітки. Та зненацька, мало не торкаючись верхівок дерев, над кладовищем просвистів наш винищувач. «Ну й швидкий!» — Сюдзі аж прицмокнув язиком.

Щоб краще бачити, Сюдзі підійшов до огорожі. Внизу видніли щільні ряди будинків. Там, у долині на пустирі, Сюдзі часто грався. Ліворуч тяглося Татеямське кладовище, праворуч — задвір'я лікарні Ніре.

«Про все дізнаюся вдома», — подумав він.

Внизу між будинками почулися голоси людей із загону самооборони. Мовляв, бережіться, бо в повітрі легкі літаки. «Що за легкі літаки?» — подумав Сюдзі. Певно, не ті, що базуються на острові Сайпан, а на авіаносцях. Невже вороже маневрене з'єднання підійшло до берегів Японії?

Та роздумувати не було коли. Сюдзі почув крики «Ховайтесь! Ховайтесь!» і побачив над долиною сіру зграю незнайомих літаків. Зненацька вона розпалась і розлетілася на всі боки з величезною швидкістю. Все це сталося за одну мить, та Сюдзі помітив характерні для Ф-4У крила. Безперечно, то були винищувачі з авіаносців. Вони розсіялися по небу, бо від Татеямського кладовища вилетіли японські винищувачі. В повітрі стояв суцільний рев, що аж мороз ішов поза шкірою.

Та стежити за літаками було ніколи. Повітряна битва, якої сподівався Сюдзі, не відбулася: ворожі й наші літаки зустрілись і зникли за хмарами. Тільки один літак зменшив швидкість і завертівся, як паперовий змій з обірваною ниткою. Сюдзі помітив, що то японський винищувач. «Чортзна-що! — мимоволі вилаявся він. — Чортзна-що!»

Літак упав, і небо знову стало чистим. Винищувачі зникли, як привиди. Тільки зараз Сюдзі помітив, що стоїть на відкритому місці, де його могли прошити з кулемета. Тоді він просто забув про небезпеку, а тепер уже здалося, ніби виявив геройство. Хоча здалеку ще долинали вибухи, Сюдзі вже не сподівався на щось незвичне, а тому спустився схилом і побіг додому.

Видно, домашні поховалися в бомбосховище на задвір'ї, бо будинок стояв порожній. Увімкнутий на повну гучність приймач без упину передавав повідомлення, що ворожа авіація обстріляла аеродроми, поїзди й кораблі поблизу Токіо. Радіо сповіщало, що вона налічувала кілька сотень літаків. Наступного дня газети писали, що їх було добра тисяча. Зі скупих слів диктора ставало ясно, що Японію атакували літаки з авіаносців. Сюдзі то сидів перед приймачем, то вибігав надвір і поглядав на небо. Кілька разів бачив наші літаки, а пополудні ескадрилью швидких «Ґраманів». Ворожа авіація не давала спокою столиці до самого вечора.

З'явився ворог у небі й наступного ранку. Несамовито палили зенітки, з казарм третього полку озвалися кулемети. Над містом висіла вогняна завіса, а біля неї шастали зловісні тіні «Ґраманів» і Ф-4У. Цього дня наших літаків поменшало. В повітрі запанували ворожі машини, знайомі з фотографій і малюнків. Від них віяло смертю. Вдивляючись у небо й відчуваючи дивне задоволення, Сюдзі шепотів: «Скоро вже настане ця хвилина… Скоро настане…»

І ніби на підтвердження цього, американські війська висадилися на острові Іодзіма…

А через кілька днів випав глибокий сніг. Того вечора Сюдзі повертався додому вулицею, заваленою сніговими кучугурами.

Наступного ранку добратися на завод було вкрай важко. Перон обмерз, і Сюдзі насилу втримувався на ногах під натиском юрби. Електричка підходила рідко і була переповнена. Сюдзі пропустив кілька поїздів, поки нарешті сів. У вагоні було тісно, що й не повернешся. Пахло людським потом, чулися лайка, крики.

Коли за три години Сюдзі добрався до заводу, то побачив, що учні й молоді робітники варять на вогнищі рис: мовляв, нема чого робити. Непомітно мова зайшла про льотчиків-смертників.

— Навколо острова Іодзіма ворожих кораблів аж кишить! Кращої цілі й не придумаєш, — озвався один учень.

— Воно-то так, — сумно відповів інший. — Але ж і нашим базам американці завдають шкоди.

— Досі наших смертників вилітало відразу не більше ніж десять. Та, кажуть, невдовзі вони літатимуть сотнями. Дадуть тоді чосу американцям!

— Та от біда, не вистачає бомбоскидачів, — докинув неговіркий хлопець. — Щоправда, я чув, ніби їх взялися виготовляти на заводі номер два…

— Пізно взялися. Навіщо нашим льотчикам бомбоскидачі, коли бомбу можна прив'язати й мотузкою…

Хлопці зареготали. Дурнувато засміявся і Сюдзі.

Ще не розтав перший рясний сніг, як випав другий. А в небі з'явилися великі ескадрильї винищувачів з авіаносця та Б-29 і неподалік лікарні Ніре в кількох місцях виникли пожежі. Полум'я шугало вгору, і здавалося, що все місто задихається у передсмертних корчах. А на вогонь і дим сіявся згори сніг. Вночі запанувала тиша. Понівечене місто задрімало під снігом. Навіть снігові замети набрали для Сюдзі таємничого значення. Як завжди, поставивши валізку з харчами й ліками в узголів'ї і дбайливо склавши одяг і гетри, Сюдзі ліг у кімнаті старшого брата Сюніці, якого, може, не було вже й на світі. Перед його очима поставало химерне видиво. Сюдзі уявив собі, як цей незвичайний сніг поступово вкриє місто, охоплене війною, а ще згодом землю скує товстий шар льоду, як у льодовиковий період.

То була картина повного знищення. Однак тієї ночі Сюдзі спав напрочуд міцно.

Ясна річ, з кожним днем війни становище лікарні Ніре погіршувалося. На час, коли американці висадилися на острові Сайпан, медичного персоналу стало вдвічі, а пацієнтів — утричі менше, ніж до війни. А з початком ворожих нальотів хворих перестали приймати взагалі, бо за таких умов дирекція до них збайдужіла, а рідня махнула на них рукою.

На засіданнях, скликаних директором, не раз мовилося про потребу захистити пацієнтів від ворожих бомб, та нічого розумного не придумали. Будувати бомбосховище для них усіх не годилося, бо виникала небезпека, що хворі після кожного нальоту зникатимуть. Якщо пацієнтів з легкими формами душевного розладу ще навчали, як поводитися під час нальоту, то з тяжкохворими не знали, що робити. Крім того, відчувалася гостра нестача лікарів, санітарів і ліків. На щастя, ще якось обходилося без прикрих випадків.

Щоправда, воєнна скрута зачепила й інші медичні заклади. Скажімо, в психіатричному відділенні лікарні при університеті Кейо, крім професора, асистента й старшого викладача, лишилося ще двоє, решту забрали на фронт.

Професор з університету Кейо, давній знайомий Тецукіці, раніше приймав хворих з великою гідністю: сидів у кріслі, уважно вислуховував скарги пацієнта або його рідні й найважливіше диктував секретареві, досвідченому старому лікареві, який трохи ширше вносив те в історію хвороби. Рецепти виписував молодий асистент. А тепер увесь медичний персонал у його відділенні становили двоє. Один до обіду приймав амбулаторних хворих, а інший був у стаціонарі і, коли професор робив обхід, виконував роль секретаря до одинадцятої ранку, а тоді спішив вводити глюкозу хворим, яких лікували інсуліновим шоком. Він вибачався і залишав професора. Крім того, останнім часом традиційний авторитет професора підривало й те, що довелося розлучитися з улюбленою люлькою, а задовольнятися якоюсь цигаркою, одержаною на картку.

«Навіть університетові сутужно», — співчував йому Тецукіці. Відчувалося, що наближався час, коли треба думати не про хворих, а про саме існування лікарні. Колись, ще на початку епохи Тайсьо, під час пожежі постраждало кілька пацієнтів. А що ж буде тепер, коли у лікарню влучить бомба? Тецукіці ладен був закрити її, але не знав, куди подіти хворих.

Та на початку лютого справа несподівано вирішилась. Новостворена Японська медична корпорація перебрала під своє керівництво всі найбільші лікарні. Мацубарівське відділення викупив Токійський муніципалітет і вирішив зробити його філіалом лікарні Мацудзава. Водночас наказом столичного управління поліції лікарню в Аояма було закрито.

Однак віддаватись почуттям не було коли. Осю відразу пристав на урядове рішення. Хоч на ньому й не лежала відповідальність за лікарню, він вважав, що передача її муніципалітетові принесе йому полегкість. Уже давно Осю радив матері переїхати в Ціцібу до брата, та вона щоразу відповідала: «Я не зможу жити далеко від лікарні». А тепер Хіса сказала:

— Якщо уряд велить, то треба слухатися. — А тоді додала: — Коли так, то, може, я поїду в Ціцібу? Не заважатиму вам.

Останнім часом вона вже не могла ходити, навіть до бомбосховища її возили на двоколісному причепі від велосипеда.

Її байдужий, невиразний голос наче уособлював покірність усієї родини Ніре перед невблаганною долею. Навіть Кацумата, якого все ще вважали справжнім господарем лікарні, не заперечував.

— Якщо треба для перемоги, то нічого не вдієш, — сказав він, примруживши й так вузькі очі. Кацумата помітно постарів, схуд і начебто ще понижчав. На його обличчі не лишилося й сліду того завзяття, з яким він віщував капітуляцію Америки після битви коло берегів Тайваню. Шморгаючи носом, він глянув на бляклий синій прапор, почеплений сім років тому з нагоди п'ятдесятої річниці заснування лікарні, і сумно спитав Осю:

— Невже доведеться його знімати?

Осю байдуже зиркнув на дах.

— Кацумата-кун, ти застудився. У тебе гарячка?

— Ні, просто нежить. Осю-сан, лікарня в Мацубара не згорить від ворожих бомб, бо місце для неї вибирав сам Кііціро-сенсей. Навколо неї самі поля та ліс.

— Та хто його знає, все може статися, — відповів Осю.

— Е, ні, я певен, що з нею нічого не станеться. Гадаю, що й про лікарню в Аояма нема чого турбуватися. Біда двічі не приходить. Покійний Кііціро-сенсей не погодився б на закриття лікарні. Сказав би, що саме тепер вона якнайбільше потрібна.

Осю мовчав.

— Лікарня Ніре стане філіалом лікарні Мацудзава, а отже, сама назва зникне… Щиро кажучи, мені таке навіть не приснилося б… Комедія, та й годі… Дивні часи настали, — шморгаючи носом, сказав Кацумата і додав: — Аби тільки ми перемогли… А все-таки страшні часи настали… Страшні…

Розділ сьомий

Сюніці прокинувся від важкого й короткого післяобіднього сну. Він лежав на дерев'яних нарах у темній, вузькій і задушливій землянці, видовбаній у скелі. Ще не зовсім прочумавшись, він відчував, як утома скувала тіло, язик задубів, а в животі нило.

Він зовсім не хотів прокидатися. Дома вже примирилися з думкою про його смерть, а Сюніці, худющий, змарнілий — сама шкіра й кістки, — обливаючись потом, переносився в снах до Японії. А проте десь у закутках його мозку ворушилася думка: «Все це сон, обман». Сюніці гнався за нетривким видивом, а після пробудження впадав у розпач.

У снах він бачив людський потік на Ґіндзі, бачив шкільних товаришів. Та найчастіше з'являлися обличчя рідних і лікарняного персоналу. А ще його переслідували різноманітні страви. Великим планом перед очима поставали то вітрина їдальні, то темна кухня, в якій няня Сімода готує підливу із солодкої картоплі. Няня орудує товкачем, а він, Сюніці, бере з діжечки гарячий рис і кидає його то в глиняну ступку, то собі в рот. Та, дивна річ, скільки б того смачного рису він не запихав у рот, а шлунок був порожній…

А то йому приснився зал якогось ресторану. Куди не глянь, всюди столики. Спиною до токонома сиділа його бабуся з обличчям, наче театральна маска. Сюніці вразило й те, що батько з матір'ю були разом: мабуть, відзначали якусь урочистість, бо випростаний заступник директора щось промовляв. Однак на своєму столику Сюніці не побачив нічого, крім бляшанок. Напевне, з драже, що його виготовляли батьки Ційоко.

І зараз, остаточно прокинувшись, але відчуваючи безсилля і порожнечу, він мимоволі прошепотів: «Голодному шлунку — рис, проти кашлю — „Асахіаме“».

Ці слова так гостро зачепили його найпотаємніше бажання, що Сюніці навіть не посміхнувся, а ще більше засмутився.

Сама згадка про їжу відбилася болем у животі. Украй знеможеному, йому навіть лежання завдавало мук. Нестерпний голод нагадував про себе настирливим ниттям в шлунку.

Сюніці насилу підвівся на нарах і потягся рукою до фляги, що висіла на стіні. Дощів випадало мало, а тому вода цінувалася на вагу золота. Ворожа авіація розбомбила наземні споруди, продовольчі склади й запаси води, а тому кілька джерел і криниць були рятівними. На цьому низькому кораловому острові джерельна вода була каламутна й солонкувата, але її використовували і для пиття, і для варіння.

Сюніці зробив кілька ковтків і, як завжди, відчув, що водою голоду не втамуєш. «Не завадило б з'їсти трохи каші з листками «боса». А то до вечора не витримаю», — подумав він.

До пайка рису солдати додавали листя кущів «боса» і варили кашу. Їм тоді хоч здавалося, що вони наїдались. Та часто листя спричинялося до бігунки або, навпаки, запорів. Хоч такою стравою і вдавалося на якийсь час обдурити шлунок, та вона підточувала організм. Те ж саме можна було сказати про рослину з цупким листям і довгими вусиками, на яку солдати казали «восьминіг». Ось чому командування заборонило вживати рослинну їжу.

Цього ранку днювальний з медичного пункту приніс Сюніці неповну чашку рису і юшки з місо та крихти сушених овочів. Цей білісінький, без домішок, рис, підвезений на острів підводними човнами, Сюніці проковтнув умить, що й не розкуштував його як слід. Після цього голод став ще нестерпнішим. «Краще було б узагалі нічого в рот не брати», — подумав Сюніці. А до вечері було ще далеко. Вже давно їх годували двічі на день.

Мляве, довгасте обличчя Сюніці змарніло і вже було не засмаглим, а землистим. Випиралися ребра, а гомілки були тонкі, як сірники. А проте Сюніці ще можна було вважати здоровим, бо на багатьох вогневих позиціях солдати були типовими дистрофіками. Худющі до краю, з розпухлими животами й запалими очима, вони були приречені на смерть. Тільки посилене харчування ще могло врятувати їх. Але вони не ходили на роботу, тому одержували менший пайок.

Смерть поволі, але невідступно йшла за ними по п'ятах. Особливої різниці між голодною смертю і природною не було, їхнє життя тануло, як свічка, і непомітно перетинало критичну межу. Щойно вони дихали, сопіли уві сні, стогнали, і ось уже поринули в царство вічного спокою. Їхні серця переставали битися, повіки на запалих очах уже не розплющувалися. Губи синіли, пошерхла шкіра холонула, а руки й ноги дерев'яніли. Тиха смерть без корчів, без мук стала на острові такою ж звичною, як і сліпучі піщані краєвиди під палючим сонцем. Іноді на обід давали тільки шматок сушеного тунця, і тоді померлих більшало. Було зрозуміло, що більшість солдатів гарнізону на острові Уейк дихає на ладан.

Ніхто вже не пам'ятав, коли на обрії з'являлася плавуча база постачання — вбоге суденце із застарілою гарматою п'ятдесятого калібру. Після героїчної загибелі захисників островів Кваджелейн і Рота острів Уейк залишився самотнім в глибокому тилу ворога. Тепер набагато страшнішим за ворожу авіацію ставав голод.

Спочатку, коли урізали пайок, ще якось перебивалися. Навіть на цьому голому острові порівняно легко було знайти щось їстівне. У морі водилася риба. Раніше невеличкими неводами з парашута солдати витягали здоровенні, по пів метра, рибини. Безліч її спливало на поверхню після бомбардування. На острові гніздилася сила-силенна морського птаства: чайок, альбатросів, а особливо буревісників — від них аеродром аж чорнів. На землі валялися плямисті яєчка завбільшки з курячі, аж ніде було ступити. За наказом Сюніці днювальний готував таку яєчню, що вони вдвох не могли її подужати.

Та незабаром природні запаси вичерпалися. Солдати, переважно колишні рибалки, так завзято ловили рибу, всупереч забороні не гребуючи й динамітом, що скоро вона не ловилась і на гачок. Не стало й пташиних яєць. Налякані вибухами й людьми, птахи обминали острів стороною.

Що ж до повітряних нальотів, то вони були частими. Щодня над островом і навколо нього кружляли чотиримоторні «Консолідейтід» та двомоторні гідроплани «Каталіна», що базувалися на Мідуеї, і, наче щоб нагадати про себе, скидали бомби. Навідувалися й літаки з авіаносців. На думку Сюніці, ворожі ескадрильї, вирушаючи на бойове завдання, використовували острів Уейк для тренувальних нападів. Не раз із дверей землянки Сюніці крадькома стежив, як над островом з диким ревом шугали чорні зграї пікіруючих бомбардувальників «Дуглас» і винищувачів «Ґраман». Колись Сюніці міг днями вдивлятися в небо над аеродромами Ханеда, Татікава та Оппама. А тепер він ненавидів авіацію глибокою, лютою ненавистю. Вона здавалась йому тепер сатанинським витвором. Обридливим гулом вона діяла йому на нерви, загрожувала життю і, до всього, розганяла рибу і птахів.

Коли не стало тієї живності, солдати взялися до мишей. Коли Сюніці прибув на цей острів, їх було стільки, що вони зграйками потрапляли під колеса автомашин. Спочатку їх не чіпали, боялися заразитись. Але незабаром пішла чутка, що лікарі їх їдять, отож солдати вже не вагалися — ловили мишей пастками, зробленими з коробок. Та скоро не стало й мишей. Дійшло й до ящірок, морських їжаків, трепангів, але хіба ними прогодуєшся? Що ж до рослинності, то вона була тут злиденна — «боса», «восьминіг» і дурман — і для їжі не годилася.

Отже, над островом нависла тінь голодної смерті. Якщо солдати ще не мерли з голоду, то лише завдяки тому, що кілька разів підводні човни підпливали до острова і викидали в море гумові мішки з продуктами. Та невдовзі таке постачання унеможливилося. Становище на фронті складалося не на користь Японії, ворог висадив десант на Окінаві і щодня піддавав бомбардуванню головні японські острови. Як не крути, а всі шляхи додому були перерізані. Та Сюніці не впадав через це у розпач, бо в нього були інші, важливіші клопоти: як би роздобути щось придатне для їжі.

Сюніці знав, що найжахливіше — дійти до дистрофії, тоді вже порятунку не буде. Лазарет був забитий немічними солдатами, і санітари зверталися до лікаря тоді, коли у хворого зупинявся пульс. Після введення стимуляторів серцевої діяльності чи глюкози хворий оживав, але ненадовго. Сюніці переконався, що дистрофіка не піднімеш на ноги й глюкозою. Коли солдат ставав настільки безсилим, що не міг ловити риби або раків, його чекала видима смерть. Адже калорій пайка не вистачало навіть для того, щоб жити лежачи.

Все на острові підпорядковувалося пошукам харчів. Коли йшлося про них, про військову дисципліну забували. На острові була одна кухня, і харчі по підрозділах розвозили днювальні. Не раз траплялося, що по дорозі вони ховалися в кущі й добру частину вминали самі. Солдатський натовп завжди недовірливо поглядав на днювальних, коли ті роздавали рис, зважуючи його на саморобних терезах. Треба було пильнувати, бо незчуєшся, як з твого казанка поцуплять навіть мишатину. В лазареті було трохи зеленого горошку для хворих на бері-бері, і його завжди крали. Лейтенант Сато сховав його під своєю лежанкою, але й це не допомогло. Хтось викрадав його, поки Сато ловив рибу. А лихомовні санітари казали: «Хіба це істотно, хто вкрав? Його міг з'їсти і сам лікар». Лейтенант Сато сердився і будь-що хотів спіймати злодія, але той замітав за собою сліди краще за злочинця в детективному романі.

Взагалі лейтенант Сато з усіх медиків виявився найбільш корисним. У кожному підрозділі була своя рибальська бригада. Навіть двоє агентів військової поліції змайстрували собі невід і ловили ним рибу. А серед медиків рибалок не було, тож стала в пригоді кмітливість лейтенанта Сато, який з дроту наробив гачків, з маскувальної сітки — щось ніби волосінь для вудки, а зі скла та автомобільної шини змайстрував підводні окуляри. Завдяки йому в лікарів не переводилась свіжа риба — тоді ще в океані її було багато. Згодом і Сюніці навчився ловити рибу та з медика став рибалкою.

Сюніці з приємністю згадував час, коли працював у польовому лазареті. Тоді він робив хворим уколи, а потім сам випивав ампулу глюкози. Але не так давно його призначили батальйонним лікарем і дали окрему землянку. Роботи майже не було, але й користі теж. Колись і днювальний був заповзятливий — вирощував огірки в консервних бляшанках. «Ось один виріс. Скуштуйте, будь ласка», — часом пригощав він. Сюніці брав половину невеличкого, завбільшки з палець, огірка і довго ним смакував. Свіжі овочі цінувалися тут як рідкісна коштовність.

З теперішнім днювальним у Сюніці не склалося приязних стосунків. То був мовчазний, похмурий чоловік, якому, здавалось, і слово сказати важко. Щоправда, те йшло не від поганої вдачі, а від нестатків. Та й сам Сюніці колись радо ділився рибою з днювальним. А тепер, навіть якщо й повертався з добрим уловом, ховав його, як скнара. Тож і не дивно, що днювальний відповідав тим же. То був один танкіст із підкріплення, що прибуло на острів перед можливим десантом ворога. Тоді їхня поява підбадьорила гарнізон, а тепер танкова частина була зайвою, бо ускладнювала питання з харчами та й в оборону проти ворожої авіації не вносила нічого — танки стояли в підземних бункерах недалеко від аеродрому. Через це наївне упередження Сюніці дивився на свого днювального без особливої прихильності і завжди підозрював, що той обкрадає його на якусь сотню рисинок. Він соромився своєї ганебної підозри, але не міг відігнати її — голод брав своє. Коли ще на острові були американські запаси, Сюніці часто думав про жінок. А тепер вони здавалися йому нікчемними, не вартими уваги створіннями. Вже давно, прокидаючись уранці, він не відчував статевого потягу, а вночі не бачив еротичних снів.

Його переслідували видива їжі. Спочатку в уяві спливали вишукані страви: темпура, біфштекс, смажені раки під білим соусом, посипані петрушкою. Раки він поїдав з хвостами. Жирний біфштекс намазував гірчицею. М'ясо замовляв у вигляді сукіякі. Жадібно ковтав й окату яєчню з трьох яєць. Потім з'їдав сусі, тунця, восьминога, три десятки молюсків. Коли трохи вгамовував голод, брався до фіолетових баклажанів та огірків, политих соєвою олією, смакував грибами «мацутаке». Після цього звертав увагу на свинячі котлети — він ніяк не міг пригадати, в якому ресторані їх подавали, — залиті соусом «бульдог»…

Та пізніше, коли вже дошкуляв голод, ці по-дитячому наївні, нестримні кулінарні видива змінилися на простіші. Вигадливі страви вже не приходили у сни. Натомість йому ввижалося, як він бере зі стола моці з солодкою квасолевою начинкою і запихає в рот…

І зараз, лежачи на матраці в темній землянці, Сюніці тягнувся до недосяжного видива. Йому привиділася лікарняна кухня, якою вона була перед пожежею. Вогонь у грубці погашено, вигорнуті на цементну підлогу й залиті водою головешки димлять. Горбатий Ісуке неквапливо знімає покришку з великого, на сорок літрів, казана, і кухня наповнюється гарячою, майже пекучою, липкою й запашною парою. Низенький Ісуке виліз на підставку й черпаком, схожим на весло, заходився перемішувати пухкий рис, потім протяжно й хрипко гукнув: «О-го-о-о-ге-ей!». І відразу до нього потяглися руки хворих з алюмінієвими тарілками. Якби можна зачерпнути хоч жменю цього сипкого, запашного й поживного рису!

Та то було лише видиво, марна гра уяви, після якої голод дошкуляв ще дужче.

Сюніці, похнюпившись, шепотів: «Голодному шлунку — рис, проти кашлю — „Асахіаме“». «Цікаво, що зараз робить бабуся? Невже й тепер зберігає у стінній шафі бляшанки з драже?» — думав Сюніці.

Він ще раз ковтнув води з фляги, потім сунув ноги в саморобні сандалі й виглянув надвір.

В очі вдарило сліпуче світло. Над пологими піщаними горбами тремтіло марево. Зеленіли «піщані сандалові кущі» — так називали їх солдати — і «боса». Але їхня зелень не вабила очей, а навпаки, відштовхувала.

Навпроти простягався ультрамариновий сліпучий і неозорий океан. Сюніці бачив його не вперше, тому він його вже дратував своїм блиском, білими баранцями хвиль на темно-синьому тлі й південною пишнотою. Сюніці здавалося, що саме цей жорстокий, підступний океан зробив його в'язнем крихітного острова.

Сюніці зайшов за землянку, схожу на невеличкий горб. Там він мав ділянку площею у два цубо.

Ще на підводному човні сюди переправили насіння городніх культур, і командування наказало кожному солдатові виділити ділянку. На цьому острові з каменю та піску лише біля аеродрому був родючий ґрунт: його привезли колись американці і вирощували на ньому городину. Цю землю, розбиту на крихітні ділянки, обробляли тепер японські солдати. На ній добре росли овочі й тютюн, лише батат не родив, хоч його стебла гналися на висоту кущів.

Сюніці наносив до своєї землянки ґрунту й посадив овочі. В кутку ділянки насилу піднялося непоказне бадилля батату. Минали дні, а воно не росло. Про плоди годі й казати — навіть не зав'язалися.

Сюніці спустив шорти й присів. Уже кілька днів його мучив запор. Сидячи навпочіпки, він помітив, що кілька обідраних солдатських постатей перебралося на рифи — наставав відплив ловити рибу.

«Пора й мені брати вудку», — міркував Сюніці. Позавчора він спіймав на гачок ставриду і більшу половину з'їв відразу. Рештою вчора поснідав. Коли в нього було хоч щось запасене, він намагався берегти сили і здебільшого лежав. Та як тільки воно кінчалося, спішив роздобути щось їстівне. Іноді півдня йшло на те, щоб зловити маленьку рибку. Скільки сили при цьому витрачалося! Але ж на солдатському пайку довго не протягнеш. Сюніці відчував, що потребує хоч крихту додаткової їжі.

«Якби ж то спіймати три ставриди!» — мріяв він.

Десь через пів години він підвівся зі своєї жалюгідної пози. Одне діло скінчив — насилу випорожнився, можна братися й за вудку.

Як батальйонний лікар Сюніці майже не мав роботи. Що діяти з дистрофіками — правду кажучи, тепер і його можна зарахувати до них, — Сюніці не знав. Щодня визначав серед солдатів найслабших, але відправити в лазарет не міг — не було вільних місць. Щодня хтось помирав, але це вже Сюніці не обходило. Медичні висновки друкував на мімеографі санітар. Колись Сюніці мав подавати першу медичну допомогу жертвам нальотів, а важкопоранених передавати в лазарет. Раніше під час нападу ворожої авіації зенітна артилерія та кулемети зчиняли шалену стрілянину. Та останнім часом стало ясно, що вона тільки йде на шкоду гарнізону, тому зенітники здебільшого відсиджувалися в бомбосховищі. Отож ніхто й не потребував медичної допомоги. Іноді бомба влучала у вогневу позицію, але тоді поранених не залишалося — всі гинули.

Солдатів, спійманих на гарячому в продовольчому складі, садовили на гауптвахту і майже не годували. А коли вони починали випорожнюватися з кров'ю, викликали — просто так, для годиться — військового лікаря, хоч бідолахам уже нічим не можна було зарадити. Таке покарання було рівнозначне смертному вироку. Зовні Сюніці обурювався такою суворістю, але в душі плекав блюзнірську думку: мовляв, що більше солдатів помре, то довше він протягне, адже продовольчі запаси для чотиритисячного гарнізону не поповнювалися.

«Виздихаємо, як руді миші», — казав санітар, і в його словах Сюніці вчував щось більше, ніж простий жарт.

Відразу після того як Сюніці прийняли на роботу в клініку університетської лікарні, йому довелося бути свідком того, як чіплявся за життя безнадійно хворий пацієнт. Цілу ніч разом із старшим колегою Сюніці підтримував його стимуляторами серцевої діяльності та вводив фізіологічний розчин Рінґера. Пацієнтові стало краще, але через три дні вдосвіта він усе-таки помер. Отоді Сюніці вперше збагнув, що таке людська смерть. А на цьому острові вона стала звичною, буденною і повсякчасною. Раніше мертвих спалювали й ховали на пагорбі, а тепер спалювали тільки їхні пальці, а труп скидали у вирви з-під бомб або у сховища для танків і засипали піском. Одним словом, люди на цьому острові перебували на грані життя і смерті. Дехто чинив самогубство, почастішали випадки отруєння рибою «фугу». Зрештою, й це можна було вважати самогубством, бо їсти її давно заборонили.

До речі, Сюніці підсвідомо не помічав навколишньої трагедії, що могла довести людину до божевілля, бо не був здатний довго думати про одне й те саме. Отож, коли він, справивши нужду, повернувся в землянку, йому з думки не виходила ставрида, така, яку він спіймав позавчора. Голубувата й пругка.

Сюніці дістав з-під лежанки порожню бляшанку, взяв саморобне рибальське причандалля, надів військову панаму і голий до пояса вийшов надвір.

«Ворожа авіація прилітала вранці, отже, до вечора буде спокійно», — роздумував Сюніці, ледве переставляючи ноги по вкритому галькою берегу. Останнім часом він помітив, що слабне й задихається. Навіть спускаючись у земляку, часто спотикався і мусив опиратися руками об кам'яну стіну. Та й перестрибнути невеличку яму чи калюжу не завжди вдавалося: руки й ноги не слухалися. «Таке, певно, буває із сімдесятирічним дідом», — розпачливо міркував Сюніці.

Ліворуч, занурившись кормою у воду, сиділо на мілині судно «Сува-мару». Цю плавучу базу постачання підбив торпедою ворожий підводний човен ще тоді, коли воєнна перевага була на боці Японії, і вона не затонула, а дотяглася якось до берега. Ще коли Сюніці працював у польовому лазареті, він часто вудив рибу з цього судна. Ніс корабля був пробитий, і через діру Сюніці забирався всередину й вилазив на палубу. Під час відпливу вода доходила тільки до половини судна. Сюніці сідав на перехиленій палубі, закидав вудку й чекав, коли клюне ставрида.

Та зараз йому здалося, що судно надто далеко. Сюніці поплентався до рифу, що тягнувся в море. По землі, вкритій галькою, було важко йти в сандалях. На жовтуватій гальці — шматках корала, обточених водою, — видніли червонясті смужки. Коли на острові ще було спокійно, Сюніці розважався пошуками чарівних камінців. А тепер він їх ненавидів, бо заважали іти.

Обійшовши танкове бомбосховище й кущі «боса», Сюніці спустився до води. Навколо кущів «боса» ріс бур'ян із шпичастими плодами, завбільшки з квасолю, що дошкульно кололи в литки й чіплялися до шортів. Раніше вони його зворушували, бо нагадували японський амарант. А тепер, суплячись, він зривав їх із себе й роздратовано кидав на землю. Сюніці здавалося, що вся тутешня природа — злиденні кущі, трава і бур'ян — ворогує з людиною.

Мокрим рифом Сюніці рухався якомога повільніше, боявся послизнутись. Найменша подряпина могла перетворитись у невиліковну тропічну виразку з глибокими, ніби кратер вулкана, ранами. На тому кінці рифу Сюніці помітив кілька людських постатей: то солдати ловили рибу, зайшовши глибоко у воду. Їхні маленькі голови наче плавали в морі. Щоразу, коли Сюніці бачив це видовище, його пронизувало гостре відчуття самотності. Тут кожен жив тільки для себе, ловив рибу тільки для себе. Зрештою, як і він, Сюніці.

Та за мить Сюніці забув про все й поринув у риболовлю. Розмістився саме там, де море, пінячись, переходило в мілке плесо. Вийняв з черепашки рака-самітника й порізав на шматки. Колись раків можна було знайти в мушлях трубача. Тоді він ними наїдався, а тепер вони були малюсінькі, як зернятка ячменю.

Нажививши гачок, Сюніці опустив у воду бавовняну нитку, прив'язану до вудлища, зробленого з тренувального бамбукового меча, і завмер. Вода була настільки прозора, що її легке погойдування лягало тінями на піщане й кам'янисте дно. Сюніці напружив зір і помітив у глибині щось чорне: то шмигала невеличка рибка, схожа на судака — солдати називали її «донко», — що водилася переважно на мілині. Колись тут шастали цілі косяки дивовижних тропічних риб, а тепер залишилася сама дрібнота.

Сюніці сидів, не зводячи з води очей. Невдовзі вудлище сіпнулося. Сюніці придивився — клюнула знайома попеляста рибка. Вона підбадьорила Суніті. «Гарний початок. Сьогодні начебто щастить», — втішено шепотів він.

Справді, невдовзі він уже мав три рибки «донко». Тоді Сюніці перейшов до найголовнішого: насадив «донко» на великий гачок з грузилом, підвішений на довгій мотузці. Раніше на нього він спіймав не одну рибину, яка втамовувала його голод.

Риболовля почалася щасливо, та зійшла нанівець. Поверхня океану перед очима Сюніці ряхтіла тисячами сліпучих іскор, хвилі розбивалися об скелю, залишаючи після себе біле шумовиння. А вудлище не ворушилося.

Збоку над водою з'явилася маленька людська голова, що то зникала, то піднімалася над поверхнею моря. Так солдати ловили рибу без вудлища. Колись і Сюніці вдавався до того способу, та, на жаль, тепер для цього бракувало сили.

Нестерпно довго тяглася година за годиною. Сюніці міняв місце, перекладав вудлище з однієї руки в іншу. «Що це він робить? Чого мусить сидіти в цій жалюгідній позі й ждати, поки клюне риба?» — міркував він, відчуваючи, як сонце припікає в спину. Разом з тим йому здалося, наче сили покидають його. Що й казати, сонце йому шкодить. То, може, обійтися самими «донко»? Е ні, не годиться їсти дрібноту після таких зусиль. Будь-що треба спіймати велику рибину, м'язисту, соковиту.

Та вудлище не ворушилося.

Раптом Сюніці похопився: на рифі і в морі вже нікого не було. Надходив вечір. Починався приплив, гучнішими стали удари хвиль об скелю.

Пригнічений Сюніці згадав про вечерю і заквапився, як тільки міг, до землянки.

Однак вечеря — маленька чашка рису й шматок консервованої риби — тільки розбуркала голод. Він збирався довго жувати свій пайок, та вийшло навпаки — їжа зникла в роті за одну мить.

Але невже не буває чуда? Хіба не може несподівано прибути плавуча база постачання або плавучий госпіталь? Ні, тепер, коли над самою Японією нависла смертельна небезпека, ці сподівання марні. Напевно, ворожа авіація нещадно бомбардує Японію — так, як він, Сюніці, й передбачав ще студентом. О, якби хоч половина японців мала про літаки хоч дрібку його знань, тоді Японія не потрапила б у таку біду! Тоді й він не голодував би. Краще б уже ворог висадився на острові… Тоді мусив би нагодувати їх рисовими колобками. А після того можна і вмерти. Загинути геройською смертю, піднявши меч видатного майстра з провінції Бідзен, якого вручила йому мати. Це легко зробити, дуже легко. Але спочатку треба наїстися рисових колобків… Один-однісінький раз… Рисових колобків… Колобків…

Сюніці обхопив голову руками і впав на лежанку. «Заспокойся! Заспокойся! Не впадай в істерику!.. Щоб вижити, потрібен спокій… Перестань дратувати шлунок маленькими рибками… Ще раз спробуй щастя, може, вловиш щось більше… Поки «донко» свіжа, спробуй ще раз… Сьогодні ввечері…» — роздумував Сюніці. Тепер він лягав спати, щойно заходило сонце. А хіба раніше він не ловив уночі червоних окунів? Та передусім треба відпочити, заспокоїтись…

Цієї ночі, коли острів і море ледь видніли у світлі місяця-молодика, Сюніці сидів на палубі «Сува-мару». Вода то підкочувалася аж під капітанський місток, то глухо хлюпотіла і відступала назад. Сумне й моторошне враження справляло покинуте іржаве судно й самотня людина на ньому. А якою пусткою віяло від острова, що стелився внизу, під тьмяним світлом місяця! Подекуди видніли горби — певно, землянки й вогневі позиції. Людей не було.

Та на Сюніці не впливав цей нічний краєвид. Вже добру годину він вудив, та даремно. Мабуть, доведеться перебиватися тільки «донко».

Сюніці кілька разів перевіряв наживку. Та останнього разу, коли хотів закинути гачок якомога далі, посковзнувсь і покотився вниз з мокрої палуби у хвилі.

Спочатку він безладно бив руками й ногами, захлинався водою. Та за хвилину виплив і відсапався. Озирнувся навколо: судно було далеко. Як же це? Адже він упав біля корми. Але не треба лякатися, хоч він і ослаб, плавати ще зможе. І до берега добереться.

Сюніці помітив, що міцно стискає в руці вудку. Якщо він потягне її до себе, то позбудеться дорогоцінного гачка. Сюніці попустив мотузку й поплив.

Однак берег не наближався. Судно видніло збоку, і його темний силует відходив щораз далі.

«Мене несе вода! — вперше з жахом подумав Сюніці. — Несе у відкритий океан!»

Він занурив голову у воду і поплив кролем. Так швидко вимахував руками і молотив ногами, що сам дивувався, звідки в нього береться сила. Потім підвів голову: берег не наблизився. Сюніці знову замолотив руками й ногами, але скоро втомився. Затерпли ноги, особливо ліва, нею не можна було ворухнути, наче хто прибив цвяхом. Тим часом острів віддалявся. Значить, вода несла його швидше, ніж він плив. Сюніці кілька разів крикнув, але відразу збагнув, що його зусилля марні — шум відпливу заглушив його вигуки.

Відчуваючи, що знесилів, Сюніці вирішив віддатися на волю хвиль. І тільки щоб не захлинутися, ледь ворушив обважнілими руками. Аж тепер він відчув, як холод пронизує тіло, хоч знав, що навіть уночі вода біля берега теплувата. Однак зараз вода була холодна.

Сюніці відносило від острова, але він не впадав у відчай. Чомусь йому здавалося, ніби це відбувається з кимсь іншим, а не з ним. «Що робити? Невже доведеться вмерти?» — думав він.

Він знову спробував плисти. Та скоро переконався, що даремно, і відчув, як холодний страх скував тіло.

«Невже загину? Отак жалюгідно й зненацька?» — бідкався він. Хвилі захлюпували його, забивали дихання. Берег віддалявся. В небі плив місяць, мерехтіли зорі. «Невже загину? Невже?» — розпачливо питав він себе.

Десь у куточку пам'яті сплив образ матері — вона вручала йому меч і казала: «Воюй доблесно!». Потім в уяві постала власна кімната. У стінній шафі, мабуть, і досі зберігаються малюнки понад сотні літаків. У цій же шафі він колись запасав сухарі на чорний день. І відразу перед очима заворушилися черв'яки, які завелися в них. І ще Сюніці згадалася улюблена іграшка — йойо. Як заздрісно, мало не плачучи, поглядав на неї Сюдзі. Колись на злість молодшому братові Сюніці демонстративно запихав у рот желе з полуницями…

Образи минулого з'являлися і зникали. Тепер Сюніці плив навзнак і, ледь-ледь виставивши рота над водою, думав: «Скоро кінець… Кінець…»

Йому здалося, що минула вічність. Щоб не захлинутися, Сюніці трохи підвів запаморочену голову — і побачив зовсім близько острів. Спочатку він подумав, що йому привиділося. Та ні, він не помилився. Це таки справді був острів. У місячному світлі Сюніці бачив чорні силуети прибережних кущів і білястий пісок. Виходить, морська течія описала коло і знову прибила його до берега!

Сюніці кілька разів гребнув занімілими руками і відчув під ногами дно.

Заточуючись, мов п'яний, він вибрався на берег і впав на землю. По його щоках текли сльози впереміш із водою.

Розділ восьмий

У березні та квітні, коли одна за одною надходили прикрі новини: про залишення острова Іодзіма, висадку американського десанту на Окінаву, відставку кабінету Коісо і стрімкий наступ Червоної Армії на Берлін, — і в лікарні Ніре сталися несподівані зміни.

На брамі лікарні в Мацубара з'явилася нова вивіска: «Лікарня Умегаока. Філіал муніципальної лікарні Мацудзава». Все ж інше майже не змінилося, бо і хворі, і медичний персонал залишилися. От хіба що помінялося керівництво: призначили нового директора. Помічник колишнього директора Кацудзіро Нірасава переїхав в Ідзу і там відкрив власну практику. Приголомшений нещастям заступник директора Куцумата не міг опуститися аж так, щоб проситися на роботу в муніципальну лікарню. Не знайшлося для нього посади і в Аоямському відділенні — його тимчасово закрили. Отож довелося Кацуматі залишити лікарняні справи й переселитися на квартиру біля храму Ґотокудзі. Казали, що найближчим часом він збирався перебратися до Кофу. Чи не вперше в житті Хіса була схвильована, коли тиснула руку і дякувала цьому щуплому дідку, який після смерті її чоловіка відповідав за лікарню Ніре. Старшому синові Осю вона кілька разів нагадала, щоб розпорядився видати Кацуматі особисту пенсію. Сама ж у свої сімдесят сім років нарешті прислухалась до порад рідні й переїхала на батьківщину, в Ціцібу.

За велику лікарню в Мацубара Осю, її теперішній фактичний власник, певно, одержав від муніципалітету чималий викуп. Навіть у ці тривожні дні на лікарняній кухні казали: «Осю-сенсей став мільйонером. За таку лікарню йому таки заплатили. І неістотно, що її продали з примусу». Осю скористався нагодою, щоб розділити спадщину й лікарню в Аояма за всіма правилами оформити на ім'я Тецукіці. Після того він сказав дружині:

— Моя місія на цьому закінчилася. Батькові на тому світі, мабуть, не сподобається, та що я вдію? Щиро кажучи, не той тепер час, щоб самому вести таку лікарню. — І додав: — Зрештою, психіатри зараз нікому не потрібні. Я займуся сільським господарством, бо тепер найголовніше — харч.

Осю не жартував, як здавалося Ційоко, а таки справді заходився через посередника шукати підхожу землю на Хоккайдо. Думав скрутної хвилини кинути обридле лікарювання й оселитися на фермі. Якщо відверто, то Осю з самого початку не вірив у перемогу Японії. Він сам не раз стикався з невдачами, жив розмірено й неквапливо, а тому зберіг рідкісний, як на той час, дар — здоровий глузд. Коли ворог перейшов у контрнаступ у центральній частині Тихого океану, всім мисливцям звеліли здати рушниці. Військові власті, певно, вважали, що рушничний шрот зупинить у джунглях озброєного автоматами противника, якщо вже цього не вдалося гвинтівкам «38» і «99». Коли Осю почув про ці запізнілі, розпачливі заходи — ясна річ, йому було жаль улюбленої дубельтівки, — то збагнув, що війну програно. Здавна в його лікарні хазяйнували чужі, і це його не бентежило, але зараз, уперше в житті, в нього виник власний план. Осю не сумнівався, що відділення в Мацубара й Аояма, а також лікарня Мацудзава, в якій він зараз працював, колись згорять. А коли так, то він вирішив шукати собі нове поле діяльності — переселитись на Хоккайдо й завести ферму. Як на нього, це був найкращий спосіб продовжити рід Ніре.

Без зайвих вагань Осю покинув власний будинок у Мацубара і перебрався на квартиру при лікарні Мацудзава.

Рюко опинилася в скрутному становищі — їй тепер ніде було притулитися. Вона сподівалася, що Осю залишить за собою будинок або принаймні придбає новий. Їхати слідом за матір'ю до Ціцібу вона не хотіла, а оселитися разом з Осю в невеличкій квартирі теж не виходило. Тому після довгих роздумів і вагань вирішила помиритися з чоловіком, з яким не жила понад десять років. Попросила вибачення гордо, не принижуючись, і Тецукіці хоч-не-хоч прийняв її. Спонукало його до цього і те, що єдина служниця в Аояма будь-що хотіла виїхати на батьківщину, а бабуся Сіґе, яка досі виконувала обов'язки покійної няні Сімоди, от-от мала переїхати до племінниці в префектуру Тіба. Знайти нову служницю в той час було важко, отож Тецукіці прийняв Рюко. Айко та Сюдзі цьому тільки раділи.

Оскільки служниця і бабуся Сіґе виїхали, а діти були на заводі, то за обідом Тецукіці та Рюко мусили цілі дні терпіти одне одного.

— Рис ще твердий, — казав Тецукіці. — Його слід довше варити.

— Та ви ж знаєте, — спокійно, навіть гордовито, відповідала Рюко, — що досі я цим ніколи не займалася.

Що не день відділення в Аояма ставало безлюднішим. Хворі роз'їжджалися додому або переходили в інші лікарні, а заразом звільнявся і медичний персонал. Вже давно тут не було кухаря Ісуке з дружиною. Як тільки не стало бензину, легкову машину продали якомусь міністрові, і до нього перейшов шофер Катагірі. Залишався тільки керуючий справами Оісі, але й він невдовзі перебрався в префектуру Ібаракі. Не покинули лікарні в Аояма лише троє: аптекар Кодзабуро Суґано і старша медсестра Ватанабе з племінницею, теж медсестрою.

А втім, ще одна небажана, дивна особа займала кімнату в лікарні. Цей чоловік з підозрілим іменем Норосе[140] був раніше пацієнтом у Мацубарівському відділенні лікарні, та після виписки з неї на прохання родичів його зарахували у штат Аоямського відділення, бо саме тоді в ньому бракувало робочих рук. Щоправда, всі вважали, що було б набагато правильніше, якби він і далі залишався пацієнтом, оскільки майже ні для чого не годився. Він мав чудернацьку зовнішність: вдвічі більшу, ніж у звичайних людей, голову, тіло, що звужувалося конусоподібним чином донизу й недорозвинуті, немов у першокласника, ноги, якими дріботів з несподіваною швидкістю. Часто вештався за домом, ніби чогось шукаючи, але Рюко не звертала на нього особливої уваги, вважаючи пацієнтом.

Та от одного дня Норосе раптом опинився перед парадним входом, коли звідти виходила Рюко, й запитав:

— Гей, пані, вам оцих солодощів не треба?

Він тримав у руці тарілку з десятком кубиків квасолевого мармеладу, посипаного борошном з коренів маранти.

Обурена цим «гей, пані», Рюко, розгнівавшись, прогнала його, а потім у старшої медсестри Ватанабе поцікавилася:

— Хто це такий, той головатий чоловік?

— О, пані, це страшна особа… — відповіла вона й коротко розповіла про нього. — Він з'явився в лікарні незадовго перед її закриттям. Нічого не робить, тільки всюди блукає, але вчасно приходить у їдальню і вмить поглинає свою, а іноді, коли хтось заґавиться, й чужу порцію…

— А що за хвороба в нього? Ідіотизм?

— Не знаю, бо він перебував у Мацубарівському відділенні. Та, здається, не дурний, кажуть, закінчив відому Токійську першу підвищену середню школу.

— А хіба потрібно залишати такого в лікарні?

— Та знаєте, ми вже кілька разів зверталися до родичів, щоб забрали його додому, але не отримали жодної відповіді… Він увесь час вештається по місту й десь там роздобуває солодощі, а потім приходить у лікарню, щоб чогось попоїсти. Можливо, цей дивний талант зберігся в нього зі шкільних років. Складається враження, що він продає солодощі людям у сусідніх особняках. Та це ще не все. Недавно я побачила, як він виходив з чорного ходу лікарні з клунком у руці. Я затримала його — і виявила, що він краде лікарняний рис. Мабуть, обмінює на солодощі.

— Що ж це таке?! Попроси Кодзабуро, щоб негайно вигнав його звідси.

— Так, пані, його треба вигнати. Тільки от що мене засмучує: Норосе значиться у штаті лікарні Ніре. Я вже давно тут працюю й за той час набачилася численних химерних пацієнтів, але ніколи й не думала, що колись житиму поряд з таким колегою…

І все-таки, незважаючи на такі думки й скрутний час, цей чоловік ще залишався в лікарні й вештався повсюди напрочуд швидкою ходою на своїх коротеньких ніжках.

До речі, саме в цей час Тецукіці, директор лікарні, від якої залишилася тільки споруда, перебував у містечку Камінояма в префектурі Ямаґата.

Як тільки столичне управління поліції наказало закрити лікарню в Аояма, Тецукіці вирішив евакуюватися. Передусім треба було подбати про збирану не один рік медичну літературу й безліч історій хвороб. Бо матеріалу цілком вистачало, щоб почати давно задуманий підручник. Годі було допустити, щоб такий неоціненний скарб згорів у вогні. Намір евакуюватися зміцнів у Тецукіці після першого великого нічного нальоту ворога на Токіо десятого березня. Досі у глибині душі він легковажив небезпекою, як кожен, сподівався, що біда обмине його. Та тієї ночі сто тридцять літаків Б-29, застосувавши нову тактику, пролітали над містом поодинці й ланками і закидали його запалювальними бомбами. В небі гуготів такий вогонь, що було видно як удень. Після того бомбардування дехто казав, що ворожа авіація завдала більшої шкоди, ніж колись землетрус. Айко розповіла, що згоріли її три приятельки з Хондзьо. «А з наших троє не прийшло на завод. Певно, загинули», — сказав приголомшений Сюдзі.

Тецукіці бачив, що вогонь, який міг поглинути його книжки й записи, палахкотів зовсім близько. Здавна він боявся пожеж, а тому, коли справу з лікарнею залагодили, а діти одержали собі захисницю Рюко, Тецукіці поспішив виїхати до Каміноями, сподіваючись якось прожити в молодшого брата Дзьокіці, власника готелю «Такамацуя». Навіть плекав надію взятися до роботи, без якої не уявляв собі життя.

Та коли почав готуватися до від'їзду, то натрапив на труднощі: не знав, які книжки брати із собою, а які залишити. Частину велів Кодзабуро та Сюдзі перенести спочатку в порожній гараж, а потім у цегляний склад на задвір'ї.

— Ніщо не допоможе, — жваво заявив Сюдзі. — Вогонь проникне через вікно і двері.

— Е, ні, — заперечив Тецукіці. — Хто знає, як воно буде… Тут все ж безпечніше, ніж у будинку.

Не захотів Тецукіці розлучатись і ще з одним скарбом — валізкою консервованих крабів, спаржі, тушонки, вугрів, до яких він, як скнара, досі майже не торкався…

Отож, відправивши великий вантаж — йому здавалося, що то лише невелика частина його книжок і матеріалів — поштою, Тецукіці залишив дружину й дітей, а сам подався в префектуру Ямаґата.

Готель «Такамацуя» молодшого брата Дзьокіці стояв на околиці містечка. З дбайливо доглянутим садком, із старою вивіскою, що мала свідчити про його давню історію, він, проте, був другорядним, і в ньому зупинялися переважно селяни з навколишніх сіл, що приїжджали на мінеральні води.

— Як добре, що ти приїхав! — Дзьокіці Міхіра сидів біля вогнища з пляшечкою саке. — Почувайся як удома. У Токіо ти господар, а тут про тебе дбатиму я. Та от біда, незабаром, кажуть, доведеться віддати готель під військовий госпіталь. А коли так, то мені треба порадитися із сестрою.

Дзьокіці мав на увазі молодшу сестру Тецукіці, що вийшла заміж за Харуемона Судзукі з села Хотта, неподалік містечка Камінояма.

Перед війною Тецукіці зупинявся в «Такамацуя», був на могилі батьків, відвідав і родичів, але відтоді більше сюди не навідувався.

— Я піду з тобою на кладовище, а на зворотному шляху заглянемо до сестри. А в Токіо, певно, зараз жахливо. Та й у нас стає щораз гірше.

«Треба підшукати кімнату і для вантажу», — міркував Тецукіці, беручи в руки чашечку з саке. Отепер знадобляться консерви, які він так довго беріг. Кращого подарунка й не придумаєш.

Сидячи вже напідпитку з братом, Тецукіці й не припускав, що консерви, книжки та історії хвороб можуть потрапити під ворожі бомби і не дійти до нього.

Газети й радіо повідомили про падіння Берліна та самогубство Гітлера. Німеччина, довголітній союзник Японії, сьомого травня підписала акт про беззастережну капітуляцію. Бої на Окінаві не давали надії на перемогу, повітряний простір Японії, від Кюсю до Тохоку, щодня порушувала ворожа авіація. Тепер до неї приєдналися і винищувачі П-51, що базувалися на острові Іодзіма. Вони поливали кулеметним вогнем і міський транспорт, і окремих перехожих.

Завод в Оморі, де працював Сюдзі, згорів від ворожих бомб у квітні. На пів місяця школярів відпустили додому, а потім знову забрали допомагати саперному підрозділу «Акацукі», що розмістився в префектурі Тіба. Спочатку три дні вони копали бліндажі в Таматі, тоді трохи перепочили, й їх відправили до міста Тіба — готувати вогневі позиції на випадок ворожого десанту.

Цього року й учні, які успішно склали іспити в середню школу вищого ступеня до серпня залишалися у своїх трудових загонах, хоча навчальний ріку починався у квітні. Були, однак, і винятки в тому разі, якщо із середньої школи вищого ступня надходило повідомлення, що їхні вступники залучатимуться до виконання трудової повинності в новій школі. Отже, всі учні розбилися на дві групи: на тих, що переходили до іншої школи, й тих, що відправлялися на роботу до саперного підрозділу «Акацукі». Оскільки Сюдзі провалився вдруге на вступних іспитах, то, звісно, потрапив до останньої групи.

Здружившись за рік, проведений поза школою, вони на дозвіллі влаштовували прощальні вечірки. Слово «прощальний» мало тоді цілком певний зміст — смерть могла забрати кожного з них будь-коли. Давали один одному свої адреси — домашні або гуртожитку, напідпитку горлали пісень — старовинних, довоєнних (зокрема, тих, що співали молоді офіцери, які влаштували державний заколот 26 лютого 1936 року), а закінчували, обхопивши один одного за плечі, популярною тоді серед льотчиків піснею «Прощай, Рабаул!».

— Не занепадай духом, брате! — казав один. — Смерті не минути!

— Атож, доведеться полягти від ворожої бомби… — відповідав інший.

Якось така вечірка відбулася і в Сюдзі. Коли пізно вночі хлопці розійшлися, Рюко не стримала невдоволення:

— Що це за дружки в тебе? Самі ледацюги та грубіяни!

На це Сюдзі відповів:

— Але ж вони скоро загинуть, мамо…

Тим часом настала ніч двадцять п'ятого травня, ніч останнього масованого бомбардування Токіо.

Два дні перед тим, коли столицю бомбардувало двісті п'ятдесят літаків Б-29, згорів цілий район, а з ним і лікарня при університеті Кейо. Того вечора Сюдзі вискочив із бомбосховища й почув свист запалювальної бомби. Незабаром у долині між лікарнею Ніре та Аоямським кладовищем запалали будинки, і Сюдзі кинувся скидати ковдри в заздалегідь викопану яму і засипати землею. Та якимось дивом пожежа вщухла, і наступного ранку довелося витягувати вимазані ковдри й сушити на сонці. Мати тоді дорікнула Сюдзі:

— Найголовніше — це не втрачати голови.

— Але ж вогонь погас випадково, — виправдовувався хлопець.

Після кожного великого нальоту ворожа авіація, як правило, кілька днів не турбувала столиці — видно, готувалася до наступного. Та цього разу вона порушила звичай: через день, ввечері двадцять п'ятого травня, знову заревли сирени. З повідомлень радіо стало зрозуміло, що напад буде масованим.

Рюко та Айко відразу кинулись у бомбосховище на задвір'ї. Та Сюдзі, в шоломі, збуджений, стояв з жердиною в руках, готовий гасити вогонь. Щоб знати обстановку, він раз по раз забігав у будинок і слухав радіо. Крізь двері бомбосховища просочувалося світло. Сюдзі заглянув усередину — при світлі ліхтарика мати читала збірник п'єс театру «Но». Та про це кволе мерехтіння можна було не хвилюватися, бо все небо палало вогнем.

Як і за першого нальоту, ворожі літаки поодинці пролітали низько над Токіо зі сходу на захід. Коли прожектори намацували в темряві їхні тьмяні дюралюмінієві корпуси, із землі зливою летіли трасуючі кулі…

Небо над Аоямським кладовищем дедалі червонішало, і світло прожекторів уже не здавалося таким яскравим, як раніше. Було добре видно, як Б-29 скидали запалювальні бомби, а вони, вибухаючи, безліччю вогняних клубків спадали на охоплені полум'ям будинки. Не встигав один літак, обстріляний зенітками, зникнути, як з'являвся інший.

«Тримайтесь!» — подумки звертався Сюдзі до людей у зоні, охопленій вогнем, а сам побіг у темний дім. Радіо повторювало те саме, що й раніше: «Ворог кинув у бій підкріплення».

Обрій зараз не просто червонів, а палав, і на ньому темними силуетами вирізнялися недалекі оселі. Ворожа авіація не переставала носитися над столицею. Трасуючі кулі зеніток все ще описували на небі дуги, але їх ніби щораз меншало. За ворожими бомбардувальниками раптом помчали невеликі червоні цятки — певно, наші винищувачі. Як тільки спалахнули перші ворожі літаки, в навколишній темряві залунали радісні крики, але й вони скоро вщухли, наче стомлені безперервною ворожою атакою.

Сюдзі раз у раз заглядав у бомбосховище й повідомляв матері, що тепер сиділа з книжкою на колінах, і мовчазній Айко:

— Збили п'ять літаків! Та вони все одно лізуть, як сарана.

— Заспокойся! Сиди в бомбосховищі! — насварилася Рюко.

— Мене смерть не зачепить! — відказував Сюдзі й знову спішив милуватися величним нічним видовищем — палаючим містом, що ніби конало в смертельній агонії.

Зненацька над головою Сюдзі, мало не торкаючись вершечка дерева гінко, проревів велетенський Б-29 — довершений витвір людської думки, що здавався неземним, казковим птахом. Таємнича краса його тьмяних крил і фюзеляжу так зачарували хлопця, що він став як укопаний. А коли схаменувся, то промимрив: «І ворог не дурний!».

Літаки проносилися щораз нижче. Враз над головою щось спалахнуло й розсипалося безліччю іскор. Сюдзі стрибнув у бомбосховище і зіщулився, очікуючи вибуху. Та його не було. Сюдзі виглянув надвір: над центральною вулицею в Аояма шугало яскраве полум'я. І відразу Сюдзі почув, як щось металічне впало на дах будинку, певно, осколок. Хлопець перелякано вскочив у бомбосховище, а коли хотів знову вийти надвір, мати схопила його за руку.

— Сиди й не руш мені! — насварила вона його, як малу дитину.

А тим часом там, де колись, міряючи землю, впав Кііціро, палало Мацубарівське відділення лікарні, тепер філіал лікарні Мацудзава. Ніхто з медичного персоналу не сподівався, що полум'я війни дійде і сюди. Цю подію нинішній директор Мацумура у своєму звіті описав так:

«О десятій годині п'ять хвилин оголосили повітряну тривогу. О тій же годині двадцять три хвилини почався ворожий наліт на Токіо. Персонал був на своїх бойових місцях, хворі готувалися до виселення. Бомбардувальники Б-29 налетіли з двох боків — південного сходу й південного заходу. Полум'я з'явилося спочатку на сході, потім на півночі, а невдовзі горіла вся столиця. А західний вітер усе посилювався.

Приблизно о першій годині тридцять на південно-східному кінці лікарні впала перша запалювальна бомба. За короткий час група протиповітряної оборони знешкодила вісім таких бомб. Та коли полум'я і дим заволокли небо, виникла загроза пожежі і в лікарні, тому хворих було виведено надвір. Та саме тоді біженці з інших кварталів проломили огорожу і вдерлися на територію лікарні. Тому сталася неприємність: хворі перемішалися з людським натовпом.

Перший спалах вогню вдалося щасливо, без утрат, загасити. Та коли, вважаючи, що перший рейд скінчився, ми звеліли дати першу медичну допомогу пораненому працівникові, Сюндзі Нодзімі, о другій тридцять з ворожих літаків (в диму вони майже не видніли) дощем посипалося понад двісті запалювальних бомб на головний корпус, палати й кухню. Пацієнта Кобаясі, що від збудження став несамовитим, і пацієнта Фудзімото, в якого влучила бомба, віднесли на ношах у безпечне місце (о третій ранку він помер). Четверо хворих зникло. Не вдалося врятувати також пацієнта Кіхару.

Таким чином, більшість палат разом з головним корпусом і кухнею згоріла, й урятувати їх неможливо. Хворих евакуювали на тенісний корт, о третій тридцять ранку зробили перекличку. Пропало безвісти тринадцять чоловік, поранено трьох працівників лікарні…»

Сюдзі сидів у бомбосховищі і вряди-годи визирав надвір, щоб не проґавити чогось цікавого.

Минали напружені хвилини, і він навіть не помітив, що ворожих літаків стало менше.

Зате колір неба змінився. Якщо спочатку воно червоніло тільки на обрії, то тепер відсвічувало вогненним блиском у зеніті.

Несподівано подув різкий вітер, сильний, як тайфун, і приніс із собою хмари іскор.

Сюдзі вибіг до воріт, прихопивши з бочки під ґанком відро води.

Доріжкою в напрямку початкової школи поспішали біженці: хто з клунками, а хто голіруч. Невдовзі вслід за ними протупотіли черевиками солдати. Мабуть, зенітники, що мали бойову позицію на шкільному даху.

«Невже й солдати тікають? — аж скреготнув зубами Сюдзі. — А от я не тікатиму!»

Завивав вітер, стугоніла земля, та Сюдзі був настільки збуджений, що нічого не помічав. Він біг доріжкою і роздивлявся навколо. В будинках навпроти лікарні не було видно ні душі.

Раптом із запасних воріт на задвір'ї лікарні Ніре вискочила маленька постать із великою головою і чкурнула до Аоямського кладовища. Певно, Норосе, єдиний хворий, що залишався в лікарні. Сюдзі хотів його окликнути, але той уже зник у вихорі іскор.

Сюдзі обійшов лікарню довкола, але не зустрів ні Кодзабуро Суґано, ні старшої медсестри Ватанабе. Зате помітив язички полум'я під однією палатою. Він глянув у відро: вода майже вся виплескалась. На щастя, неподалік стояла пожежна бочка з водою.

Перше відро води розхлюпав вітер. І тільки другим Сюдзі примудрився загасити вогонь. Для певності виливши на нього ще й третє, Сюдзі подумав: «Я таки молодець!».

Коли він, задоволений собою, обійшов лікарню, то зустрів біля ганку матір, і та напустилася на нього:

— Де ти пропадаєш? Тікати пора!

Сюдзі й сам бачив, що від кварталу Аояма-Мінаміматі наближається стіна вогню.

— Куди? — спитав він, і в його уяві постали дві дороги: одна до храму Мейдзі, друга до кладовища. Кладовище було з підвітряної сторони, а до храму Мейдзі, мабуть, уже не проберешся… «А коли так, то нема чого спішити», — вирішив Сюдзі і раптом пригадав, що нічого не взяв із собою. Ще й досі сохли ковдри, які він позавчора закидав землею. «Та й радіоприймач треба прихопити», — подумав він. Не звертаючи уваги на материн крик, Сюдзі заскочив у будинок.

Всередині було темно, хоч в око стрель. Жаль, що він не взяв електричного ліхтарика! Сюдзі навпомацки добрався до вітальні, згріб приймач під пахву і вже біля дверей несподівано наштовхнувся на когось. То була Айко.

— A-а, це ти, Сю-цян? — Вона мало не плакала. — Тут нічого не видно…

— Не балакай, швидше тікаймо!

Айко теж, видно, хотіла щось узяти з дому, але слухняно пішла за Сюдзі. Рюко зустріла їх роздратованим:

— Нічого нам не треба! Тільки б живими залишитись…

«Тільки б живими залишитись…» Спочатку ці слова здалися Сюдзі смішними, і він глузливо скривився, та за мить подумав: «А й справді, смерть у нас за плечима», — і затремтів, прислухаючись до вогняної бурі.

Раптом він зачерпнув води з бочки і почав обливати себе.

— Перестань! — дорікнула Рюко. — Краще б із собою взяв.

Рюко й діти обійшли дім, потім лікарню, бомбосховище, де Сюдзі залишив радіоприймач. Незабаром вони вже були коло дерев'яного паркану, оббитого колючим дротом. На щастя, в ньому знайшлася діра, і Сюдзі виглянув на пустир. Ще недавно пустир був безпечним місцем, а зараз по ньому котилася хвиля вогню. Сюдзі здалося, ніби перед ним саме пекло. Та коли трохи оговтався і придивився уважніше, то зрозумів, що то не вогонь, а хмара іскор, гнана вітром.

Затуляючи обличчя долонями і пригинаючись, Рюко з дітьми поспішила через пустир до кладовища. Там уже було повно біженців. Дерева захищали їх від вогняного шквалу.

Сюдзі озирнувся — лікарня спочатку потонула в хмарі іскор і диму, а потім спалахнула, як смолоскип.

Сюдзі, мати та сестра пішли у глиб кладовища і присіли край піщаної доріжки. За надгробками та під деревами знайшло собі захисток чимало людей.

Сюдзі почув, як хтось сказав:

— Тут начебто ніщо не загрожує. Як ви гадаєте?

— Здається, ні. А вогонь скоро вщухне, — відповів інший голос. Хлопець не міг розплющити одного ока: в нього потрапила іскра і тепер воно сльозилося. Крім того, Сюдзі тремтів з холоду, адже він облився водою і не обсох, поки пробігали пустир.

Ще недавно, в шоломі, він почував себе героєм, а зараз, мокрий, з непокритою головою і засльозеним оком, мав жалюгідний вигляд.

Зненацька Рюко притягла його до себе, поклала на коліна і, гладячи рукою по спині, втупилася очима у вогняну бурю за деревами.

Поряд, наче безтямна, сиділа мовчазна й понура Айко.

Через два дні пополудні Айко та Сюдзі бродили по згарищу рідного дому. Попіл був ще теплий і пухкий.

Згарище здавалося невеликим, і їм навіть не вірилось, що тут розміщалися такі великі будівлі.

Від головного корпусу лікарні залишилося дві колони парадного входу. Вцілів гараж, а в цегляному складі збереглися тільки стіни; в кутку лежала купа попелу — мабуть, усе, що зосталося від книжок Тецукіці. Від згарища віяло пусткою, ноги грузнули в попелі.

А проте Сюдзі знову був у гарному настрої; бадьоро ходив по ще теплій землі і штурхав ногою погнуті віконні ґрати.

Після ночі на кладовищі Рюко наступного дня перебралася до директорового помічника Канадзави, що його дім разом з іншими будинками якимось чудом уцілів. Певно, хвиля вогню пронеслася над ним.

Звісно, Сюдзі не міг точно знати, якого лиха заподіяв цього разу ворог, та дещо бачив і сам, бо вчора проїхав на велосипеді аж до храму Мейдзі.

На вулицях лежало павутиння електричних дротів, тут і там ще диміли згарища, пахло горілим. Початкова школа в Аомінамі, закіптюжена, з вибитими вікнами, скидалася на печеру. Сюдзі хотів відвідати приятеля в Сібуя, та зрозумів, що не вдасться, бо, куди не глянь, все згоріло, стирчали тільки кам'яні стіни. Земля ніби скинула зі себе дерев'яні прикраси й виставила напоказ обвуглені рани. Перед Сюдзі розлягався неймовірно широкий, схожий на рудувату пустелю, краєвид.

А на центральній вулиці він наткнувся на ще жахливішу картину: групи самооборони розкопували траншеї уздовж тротуарів і витягували звідти скоцюрблені трупи. Не менш страшне видовище — гори людських тіл — чекало його і біля храму Мейдзі.

Сюдзі проїхав дорогою, що вела до храму. Колись обабіч неї росли дзелькви й стояли будинки. Тепер нічого того не залишилося. Асфальт був подзьобаний бомбами. Певно, на людей, що ховалися на подвір'ї храму, вони падали дощем.

Окидаючи холодним поглядом недавню бойню, Сюдзі відчував, як пересихає в горлі. «Нарешті настав той час! Нарешті настав!» — крутилася в голові настирлива думка.

Та ж думка переслідувала його і зараз, коли він з Айко бродив по згарищу.

Зелень на городі пожухла, зотліло й листя на деревах. Вогонь проник і в бомбосховище під обвугленим стовбуром ґінко. З усього лишилися тільки металічні нутрощі радіоприймача.

На згарищі Сюдзі знайшов три закіптюжені шоломи і взяв із собою — може, знадобляться. На залізних дверях гаража вуглиною розмашисто написав: «Ніре живі. Переїхали до Канадзави».

А Айко наче закам'яніла на тому місці, де колись була її кімната.

Тієї ночі, коли Сюдзі прибіг за приймачем, вона шукала не так свого щоденника, як пам'ять про Сірокі — його єдиного листа. Тоді вона так і не знайшла його, а зараз нахилилася до землі й узяла в жменю попелу — може, він від листа? Та за мить відігнала цю думку й розтулила пальці.

— Ходімо! Що ти там робиш? — поквапив її Сюдзі. Він тримав під пахвою знайдені шоломи. Зайнятого власними думками, його мало обходив душевний стан сестри.

Вчора ввечері Рюко сповістила дочку, що найближчим часом вони переберуться в Ямаґату до батька. Тільки Сюдзі мусив залишатись у Токіо, бо першого червня їх мали зібрати в середній школі в Адзабу й відправити на роботу в саперний підрозділ «Акацукі» в Тіба. Сама трудова повинність його не радувала. Тішило лише те, що він буде там, де, напевно, висадиться ворог і пануватиме омріяна смерть. Що так може бути, він вичитав давно у воєнно-пригодницькій повісті «Хроніка майбутньої японсько-американської війни».

— Ходімо! — ще раз повторив Сюдзі. І, побачивши, що сестра поволі випростовується, пішов.

На пустирі він оглянувся: Айко зупинилась біля огорожі і підбивала носком черевика щось чорне.

«Може, то бомба? — подумав Сюдзі. — От би принести її та показати людям!»

Не передчуваючи лиха, він уже повертався до сестри, коли пролунав вибух. Спочатку Сюдзі побачив спалах і чорний дим, а за мить почув розпачливий зойк Айко.

Сюдзі помітив, що на ній горить волосся, і чимдуж помчав до неї. Кинувши її на землю, почав нестямно збивати руками вогонь.

Коли ж нарешті погасив його і підвів сестру, йому в ніс ударило запахом паленого волосся й шкіри. Ліву скроню та щоку Айко розтяла жахлива кривава рана…

Розділ дев’ятий

Земля висохла, аж побіліла. За кілька днів спеки листя огірків та квасолі зів'яло й обвисло. Сонечко поповзло листком баклажана і, втомлено розправивши крильця, перелетіло на сусідню рослину.

Тецукіці проходив понад цим полем повільно, невпевнено. Він був у старому брилі, літньому кімоно — простій селянській одежі — і в табі на гумовій підошві. Обличчя було виснажене: здавалося, за час евакуації Тецукіці постарів на кілька років. Як завжди, він сутулився, а волосся зовсім посивіло.

Відколи готель молодшого брата забрали під військовий госпіталь, Тецукіці жив у сестри. Її старший син, батько дворічної дівчинки, був на фронті, зате з Токіо приїхала дочка з трьома дітьми. Тецукіці поселили в погребі й добре доглядали. От тільки прикрі новини весь час псували настрій.

По-перше, згорів його вантаж. Коли він у цьому впевнився, то кілька днів ходив сам не свій. Отже, всі матеріали, за винятком того, що вдалося прихопити із собою, пропали. Пропали цінні історії хвороб, і тепер їх не повернеш: вони перетворилися на попіл. Що ж йому лишається? Відтепер його життя жалюгідніше й безцільніше, ніж у старого беззубого звіра.

— Йди обідати! — покликала сестра, але Тецукіці, що сидів у напівтемряві, обхопивши голову руками, лише щось промимрив. Тоді сестра гукнула ще раз: — Та швидше ж!

Тецукіці підвівся, а сестра занепокоєно сказала:

— І чого ти переживаєш? Так і здоров'я недовго підірвати.

Кожному впадало в очі, що Тецукіці виснажений.

Звістка, що згоріла лікарня, не була для нього великою несподіванкою, бо він давно цього чекав. А проте, коли прийшла телеграма про це, Тецукіці не міг заспокоїтися. Пішов на берег річки і ще раз перечитав телеграму.

Наступного дня прибула довша телеграма від приятеля, що мешкав в Аояма: «Ваш дім лікарня мій дім постраждали всі живі». Тепер Тецукіці не сумнівався, що під час нальоту згорів і склад з його книжками.

«Що ж вдієш, коли лікарня згоріла? Аби люди живі лишилися», — міркував Тецукіці.

Та коли згадав, що його книжки перетворилися на попіл, відчув, як защеміло серце. Понад двадцять років тому, шукаючи на згарищі їхні рештки, Тецукіці присягнув, що ніколи більше не збиратиме книжок. Та непомітно вони знову наповнили його кабінет і хоч трохи скрашували його безрадісне життя. І от знову лихо. Та його треба знести, бо самій Японії загрожує смертельна небезпека.

За першими двома телеграмами прийшла третя — про поранення Айко. Хоч Тецукіці й не покладав великих надій на дочку, але тепер не знаходив собі місця. Нарешті через тиждень прийшов лист від Рюко: вона сповіщала, що Айко помістили в хірургічну клініку «Аота» в околиці Умеґаока, директором якої, на щастя, був знайомий Осю.

Айко пробула в клініці цілий місяць. Через брак медикаментів її рана загноїлась, і на лиці залишився огидний червоний шрам. А десять днів тому, як було домовлено, Рюко привезла її сюди, в префектуру Ямаґата.

Зараз Тецукіці міг би побачити її на полі, якби оглянувся. Із солом'яним брилем на голові і в селянських шароварах, вона полола грядки. Тецукіці вважав, що треба чимось відплатити сестрі за гостинність, але доньці ні на що не натякав — вона здогадалася сама.

З першого дня тут Тецукіці було соромно жити дармоїдом, тому він завжди йшов із сестрою на поле й допомагав полоти бур'ян. Але для нього то була важка робота. Боліли руки, плечі. Та й пальці не слухалися.

Спритно вириваючи бур'ян, сестра казала йому трохи відпочити, і Тецукіці розгинав спину. Задумливо поглядаючи на сестру, він винувато хвалив її:

— Іку, ти така спритна!

Коли сестра йшла копати картоплю, Тецукіці теж зголошувався допомагати, але до роботи не брався, тільки дивився, як вона працює.

Незабаром приїхала Рюко з дочкою, і Тецукіці сказав їй:

— Допомогла б трохи сестрі…

Рюко відбулася невиразним «умгу», та йти в поле і не збиралася. І ніяк не могла звикнути до чоловікової рідні: після обіду першою підводилась із-за столу й зникала в погребі. Тецукіці картав її за таку поведінку, та вона на це не зважала.

Напружені стосунки між батьками бентежили Айко. Над понівеченим обличчям вона не плакала, бо на серці її лежав ще важчий тягар — смерть Сірокі. Та дивно, в її поведінці не відчувалося розпачу. Вона залюбки бавила дітей, працювала з тіткою в полі.

Її голова, наголо обстрижена, була обмотана рушником. Шрам на лівій щоці здавався огидною родимою плямою. Низько зігнувшись, вона старанно полола бур'ян і тільки іноді підводила засмучене обличчя і дивилася в літнє небо.

А колись вона всюди була першою, над усіма верховодила. Гордо сідала на гойдалку й казала дітям: «А ви знаєте, що ці гойдалки — подарунок мого дідуся? Якщо не вірите, то спитайте в тутешньому акціонерному товаристві по продажу земельних ділянок». А ще вона складала ковдри на купу і, вдаючи, що окопалася, вигукувала: «Гей, ворожі партизани! Ану підійдіть!». Або, зухвало сміючись, казала подругам: «А знаєте, чому інспекторка зосталася в дівках? Бо вона народилася в Рік коня! А крім того, будь-який чоловік злякався б її широченної пащі. Одним словом, їй треба поспівчувати». «Красується, шелестячи на вітрі, листя кленів у саду, а небо над тобою, глянь, усе в блакиті…»

Зараз, коли Айко спроквола полола грядку, ніхто б не подумав, що вона колись була такою вигадницею.

Тецукіці не озирався на дочку, а обвів поглядом спочатку грядки огірків — над бамбуковими тичками саме пурхала червона бабка, — а потім гірський хребет Дзао, що простягався на півночі. Пологі схили цих гір, священних для місцевих жителів, були у виступах і темних западинах, а вершини ховалися в хмарах. Тецукіці змалку звик до їхніх обрисів. А зараз, переконавшись у їхній незмінності й відчуваючи нестерпний душевний біль, не хотів повірити, що постарів.

На заході поля збігали до річки Суґава, тобто Кислої. Далі по насипу тяглася залізнична колія: щойно по ній проповз із димом і стукотом товарний поїзд.

Тецукіці оглянувся довкола — де-не-де на полях працювали селяни. Немилосердно пекло літнє сонце, внизу в садку надокучливо сюрчали цикади.

На перший погляд могло здатися, що на цій землі панує мир і спокій. Та воєнна буря докотилася і до цього глухого тохокського села. Починаючи з липня, і тут безперестанку оголошували повітряну тривогу: щоразу били на сполох на пожежній вишці. Кілька днів тому над провінцією Тохоку пронеслися ворожі бомбардувальники, а місто Камаісі обстріляла ворожа корабельна артилерія, що навіть тут деренчали шибки. Наступного дня радіо повідомило про бомбардування острова Хоккайдо та обстріл кораблями порту Муроран. Якщо вже ворог обстрілював Японію з кораблів, то невдовзі вона опиниться в його руках.

«Що ж то буде? — розпачливо думав Тецукіці. — Що ж буде?».

Його кольнула в серце згадка про старшого сина Сюніці, який, мабуть, давно загинув.

— Віддав життя Батьківщині, — промимрив Тецукіці й випростав спину. Він відчув, як його тіло напружилось, а кулаки міцно стиснулися.

«Тільки б не програти війни! Тільки б не програти!» — подумав він.

Шостого серпня на Хіросіму впала «бомба нового типу», таку ж бомбу було скинуто дев'ятого серпня і на Нагасакі. Того ж дня Радянський Союз оголосив війну Японії і ввів свої війська в Маньчжурію і на Південний Сахалін. Водночас понад тисячу шістсот літаків з американських авіаносців бомбардували провінцію Тохоку, а їхня корабельна артилерія знов обстріляла Камаісі.

Минуло ще кілька тривожних днів.

П'ятнадцятого серпня зранку видалася ясна погода, а вдень так немилосердно пекло сонце, що навіть у будинку піт виступав на тілі. Земля в саду стала брунатною і Харуемон оббризкував дерева та кущі водою. У цьому краї навіть не дуже велика садиба мала при собі гарний сад, який господар доглядав не гірше, ніж поля.

Тецукіці був дратівливий і кілька разів сварився з Рюко. Напередодні сповістили, що опівдні по радіо виступатиме Його Величність Імператор. Об одинадцятій Тецукіці прополоскав рот, помив руки. Позавчора йому з рота вилізла аскарида, і він боявся, що така прикрість ще повториться і під час промови Імператора. Тецукіці переодягнувся в хаорі та хакама. Потім ще раз пополоскав рот і вимив руки.

— Може б, і ти причепурилася?

— А то ви не знаєте, що в мене нема жодного святкового кімоно? — огризнулася Рюко.

О пів на дванадцяту повернулася з поля сестра. Побачивши причепуреного Тецукіці, вона й собі поспішила надягти кімоно.

— Ото спека, — сказала вона.

— Що, говоритиме сам Імператор? — спитали малі діти.

— Кажуть, начебто у війну вступив Радянський Союз. Мабуть, Його Величність закликатиме всіх битися до останнього подиху, — сказала молодша дочка господарів, що приїхала з Токіо.

— Нас сто мільйонів, і ми готові віддати життя за Батьківщину, — втрутився господар Харуемон. Тецукіці згідливо кивнув головою.

— Коли чую голос Його Величності, то ладна вмерти за нього, — сказала сестра Тецукіці.

На обличчі Айко застигла рішучість. Вона зняла рушник, і всі побачили її голу, як бубон, голову.

Всі статечно повсідалися довкола вогнища й дивилися на радіоприймач.

Пробило дванадцяту, і диктор оголосив: «Увага! Увага! Перед вами виступить Його Величність. Просимо всіх встати». Всі підвелися на ноги, навіть діти.

Полинула музика державного гімну. Сестра, що стояла за Тецукіці, від напруження аж закашлялась…

Цей виступ слухали в найвіддаленіших куточках Японії. Слухав його і Сюдзі в селянській хаті після роботи на вогневих позиціях в Тіба. Голос Імператора був на диво дзвінкий, але незрозумілий, бо його перебивали атмосферні шуми. І раптом Сюдзі помітив, що його приятель затрусивсь і схлипнув. Тільки зараз Сюдзі збагнув, що Імператор не закликав до бою, а сповістив про неймовірне — про кінець війни і поразку Японії. Хлопець закам'янів, не знаючи, що й думати. Він і не уявляв собі, що війну буде припинено тоді, коли ще житимуть японці. Бо гадав, що війна непідвладне людям явище і триватиме доти, поки не загине весь народ. Та вийшло навпаки! Японія прийняла умови ворога! Капітулювала! Неймовірно!.. Сюдзі, як п'яний, вийшов надвір. З прозорого блакитного неба лилося сліпуче сонячне проміння. Сюдзі відчув, що в голові паморочиться…

А в Мацумото перед радіоприймачем у своєму будинку сиділа Момоко й уперше за багато років плакала. Останні дні вона прожила у постійній тривозі. Ходила чутка, що після Хіросіми та Нагасакі «бомбу нового типу» — її називали атомною — скинуть і на Мацумото. Щораз більше людей скидали свої пожитки на вози й тікали до найближчих сіл. І Момоко відправила дочку Сатіе в Ямабе, село під горою Оґахана. Чоловік був на заводі, старі свекруха й свекор нічого не второпали з виступу Імператора, і тільки вона плакала. Та коли підвела очі й спитала: «Тату й мамо, ви чули, Японія програла війну?» — тривога її змінилася якоюсь полегкістю, що принаймні тепер вони не стануть жертвами атомної бомби.

Та дехто й не чув про виступ Імператора по радіо. Одним із таких був Кумаґоро Сакума, що колись назвав себе Кумаґоро Ніре. У квітні двадцятого року Сьова[141] дивізія, в якій він служив, передислокувалась у Маньчжурію — на випадок вступу Радянського Союзу у війну. До Ханькоу дивізія добиралася пішки, а далі — через Північний Китай до Маньчжурії — товарними поїздами. Оскільки американці переважали в авіації, війська пересувалися тільки вночі. Міст через Хуанхе був зруйнований. У маньчжурське місто Сипін Кумаґоро прибув наприкінці липня, а незабаром, дев'ятого серпня, Радянський Союз розпочав бойові дії проти Японії. Було видно, що Квантунську армію жде неминучий розгром. П'ятнадцятого й шістнадцятого серпня рота, в якій служив Кумаґоро, окопувалася на пагорбі неподалік Сипіна. Наказ командування зобов'язував битися до останнього подиху на цій останній лінії оборони. Пополудні шістнадцятого серпня Кумаґоро нарешті окопався, і коли озирнувся навколо, то злякався, бо голови його бойових товаришів видніли надто далеко від нього. Такі слабкі позиції навряд чи стримали б ворожу лавину. «Скоро мені кінець», — подумав Кумаґоро і згадав про дружину та сина. Він твердо вирішив, що вмиратиме з вигуком: «Хай живе Імператор!». Та коли приготував місце для патронів і викинув останню лопату землі, прискакав вершник з повідомленням про кінець війни. Кумаґоро повернувся в Сипін і вночі із сльозами на очах стирав терпугом з гвинтівки Імператорський герб хризантеми. Через три дні до міста вступила Радянська Армія. Жителі його закидали камінням колони обеззброєних японських полонених. Пів місяця Кумаґоро прожив у польових військових складах, а коли похолодніло, його разом з іншими посадили в поїзд і повезли в Сибір, до Улан-Уде біля озера Байкал. У тамтешньому концтаборі із семисот військовополонених померло п'ятсот шістдесят. Через два роки тих, що вижили, репатріювали, але серед них не було добре знайомого обличчя Кумаґоро Сакуми.

Тецукіці ходив у задумі польовими дорогами, кам'янистим берегом річки й стежками узгір'я. Цими прогулянками були заповнені всі його дні. Ходив повільно, ледве переставляючи ноги, згорблений, з ціпком у руці. Йому здавалося, що надто забарився на цій землі.

Батьківщина, яка дала йому життя, зазнала поразки. Лікарня згоріла, про сина немає жодної звістки, доньку спотворило вибухом, пропали матеріали до його останньої праці. Лишилися тільки ці гори та річка. Любі його серцю, вічні гори і річка, де пройшло його дитинство.

Тецукіці сів відпочити край поля, серед кущів китайського місканту. Думок не було. Тільки втома і відчуття, що життя минуло. З неба лилося гаряче сонячне проміння, пахло травами і землею.

А пополудні він сидів на березі річки під вишнею. Віддихувався і відчував, як безперервний шум води манить його в минуле.

Каміння в річці не виблискувало й не замшіло. Хоч вода в ній була прозора, але кисла, і риби не водилося. Полям вона лише шкодила, і селяни назвали її Суґавою, тобто Кислою. Під час повені вона розливалася, її води впадали в сусідню, прісну річку, і риба гинула й там. Щоб уникнути цього, селяни зробили греблю. Та не раз хтось уночі пробивав її й спускав кислу воду в прісноводну річку. Риба табунами спливала на поверхню, і її можна було ловити, не боячись, що тебе звинуватять у браконьєрстві.

Така незаконна практика з часом стала наче святом. Тецукіці згадав, як він колись приносив рибу додому, а мати хвалила його: «Ой, скільки наловив!». А він відповідав: «Її там так багато!».

І от зараз перед ним шуміла та сама річка. Тецукіці підвівся і пішов, сутулячись, уздовж берега. Йому здавалося, що відтоді минула то ціла вічність, то мить. Незмінним залишалося тільки відчуття, що він постарів і втомився.

Щоразу, коли Тецукіці виходив на безцільну прогулянку, мінялась і природа. Вже давно засохли кущики енотери, зате буйно розрослися злакові трави. Але незабаром пожухли й вони.

Тим часом Рюко повернулась у Токіо — шукати квартиру. Айко та Сюдзі, звільнений з робочого батальйону, жили в готелі «Такамацуя», у молодшого брата Тецукіці. Спочатку Тецукіці відраджував Рюко: мовляв, у світі неспокійно, столиця перетворилася на згарище, тож яка може бути вільна квартира. А крім того, там голод. Однак Рюко наполягла на своєму і вирушила здійснювати свій задум. Життя в провінції було для неї таким нестерпним, що навіть голод і злигодні в столиці її не лякали.

Практична жилка допомогла їй невдовзі знайти невеличку квартиру біля станції Нісіоґікубо. А потім до неї приїхали Айко та Сюдзі з кількома кілограмами рису.

Тецукіці залишився у сестри. Він збирався тут зимувати. А в країні відбувалися бурхливі зміни. Почалися розшуки воєнних злочинців, Імператор відвідав генерала Макартура, командування окупаційних військ скасувало закон про громадський спокій, віддало наказ про звільнення політичних в'язнів та про свободу критики монархічного устрою. Великі залізничні станції були забиті бездомними людьми та безпритульними дітьми. Часто їх знаходили мертвими в підземних переходах. Взагалі тієї зими з голоду мало померти чимало людей.

Тецукіці боявся міста. Тут, у селі, він хоч не голодував. Чуткам, нібито солдати окупаційної армії гвалтували жінок і дівчат та займалися грабежем, Тецукіці не вірив, але переконати в цьому селян не міг. Лише недавно він уперше побачив американських солдатів, трьох молодиків, що зупинили свій джип край села і про щось, регочучи, жваво розмовляли. Тецукіці боязко пройшов мимо них, як людина, що вперше бачить іноземців.

Увечері він іноді розгортав книжки й підручники Крепеліна, які ще вціліли, але відразу байдужів до них. Пробігав деякі свої записи й знову запихав у валізу. В нього не вистачало мужності починати що-небудь заново. Нічого не було. Принаймні так йому здавалося.

Тецукіці знав чимало прикладів, коли європейські вчені навіть у старості залишали помітний слід у науці. Та зараз ці приклади не підбадьорювали, а навпаки — пригнічували.

Несподівано швидке старіння тільки поглиблювало його розпачливий душевний стан. Він задихався навіть при повільній ходьбі, голова завжди була наче в тумані, щораз частіше хотілося справляти малу нужду. Як і в більшості тамтешніх домів, у сестриному туалет був надворі й уночі Тецукіці, бувало, не встигав вчасно дійти до нього.

Кінчились жнива, на полях уже діти не збирали рисових колосків. Ночі холоднішали. Лягаючи спати, Тецукіці чув, як на погріб з шурхотом опадало листя хурми. Він довго не міг заснути й думками линув до сім'ї, що починала в Токіо нове життя. У листі, заклеєному целулоїдною стрічкою — для перевірки окупаційною владою, — Рюко писала, що життя в столиці тягне нечувані для провінції витрати. І не дивно, бо треба купити дещо з одягу, адже все згоріло. Велетенська сума, яку назвала Рюко, майже злякала Тецукіці. І це тоді, коли в нього збереглася половина викупу, одержаного за лікарню в Мацубара.

Тецукіці нагадав дружині марно не витрачатись, але Рюко відповіла йому, що йдеться не про марнотратство, а про найнеобхідніше, бо, крім ковдри, яку вони одержали як потерпілі від пожежі, вони нічого не мають. Мовляв, вона дещо привезла з вілли в Хаконе, а знайомі позичили їй грошей. А вчора вона, голоднісінька, оббігала демобілізаційні пункти — допитувалась про Сюніці, та, на жаль, нічого не дізналася. Мовляв, він, Тецукіці, живе собі безтурботно та ще й звинувачує її в марнотратстві.

Складаючи листа, Тецукіці зніяковіло, як насварена дитина, опустив очі й прислухався до легкого шурхоту листя хурми.

Одного погожого післяобіддя він, як завжди, вийшов прогулятися. В старому чорному європейському костюмі, в табі в гумовій підошві, з палицею в руці. Коли він ішов путівцем, повз нього на шаленій швидкості промчав джип. То, певно, були американські солдати з Ямаґати. Автомашина здійняла таку куряву, що Тецукіці квапливо відступив на узбіччя, спіткнувся й мало не впав у рів. Цієї миті він люто ненавидів американців. «Ми перемогли колись росіян і корейців, а програли ось таким типам!» — подумав він. Вже давно Тецукіці не лютився так, як зараз.

Спираючись на ціпок, він пройшов трохи далі, а потім звернув на стежку, що вела до мінеральних джерел.

Стояла пізня осінь. На ліс, що поміняв свої барви, падало м'яке, лагідне проміння. В зів'ялій траві дзижчали комахи. Через стежку раз у раз перелазили спроквола коники-стрибунці.

Дерева вбралися в чарівні осінні шати: золотисті, ясно- і темно-брунатні. Серед них виділялася тільки густа зелень сосон. А ще більше впадало в очі своїм майже червоним багрянцем одне лакове дерево. Тецукіці зупинився коло нього, віддихався і подивився на його червоне листя, таке знайоме з дитинства. І тоді раптом, майже приголомшивши, на нього наринули спогади про давнє минуле.

Коли Тецукіці ще вчився в початковій школі, над ними верховодив один старший хлопець, який розважався тим, що заманював їх для гри в гори. Одного весняного дня він повів Тецукіці разом з іншими дітьми до цього лакового дерева. На його гілках уже бубнявіли маленькі бруньки. Нарвавши їх, він наказав усім стати у ряд й закотити рукави. І тоді соком, що сочився із зірваних бруньок, намалював на внутрішніх частинах їхніх передпліч примітивні зображення жіночих та чоловічих геніталій. Побачивши на собі такі малюнки, діти розвеселились і голосно сміялися. Сміявся і Тецукіці. А наступного дня, коли вони порівнювали їх між собою, то побачили, що сік лакового дерева, засохнувши, залишив чорний візерунок. І тільки в Тецукіці від нього почервоніла й трохи напухла шкіра. З часом вона засвербіла, запалилася й нарешті зображення геніталій почало виділяти якусь рідину. Тецукіці не міг розповісти про це батькам, бо мав незнайоме досі непрощенне відчуття провини. Хтось казав, начебто рана загоїться, якщо роздушити річкового краба й помазати її його нутрощами. Отож, спіймавши у болоті маленького краба, він приклав його нутрощі до загноєної рани. Однак це не допомогло. Ба, навпаки, рана ще більше роз'ятрилася. Тецукіці страждав від неї понад цілий місяць. Побачила її і мати, тож йому довелося у всьому зізнатися. Мати повела його до батька, однак той не те що не насварив його, а, розсміявшись, наклав на рану якусь мазь. Рана незабаром загоїлась, і відтоді він відчув до батька повагу, близьку до благоговійного страху.

Від цієї рани залишився шрам, напевне, до того часу, коли Тецукіці став учнем середньої школи вищого ступеня. І ось тепер він, уже старий, спинившись на узбіччі дороги, враз закотив рукав піджака й пильно глянув на передпліччя, але, ясна річ, не побачив ні найменшого сліду.

Ніби збентежившись і соромлячись, він мимохіть озирнувся навколо, чи хтось за ним не стежить. Але там було видно тільки листя дерев, що виблискувало в промінні післяобіднього сонця.

Тецукіці знову рушив. Подекуди на дорозі валялися шматки деревного вугілля. Мабуть, його випалювали десь у горах.

Стежка покрутішала. Тецукіці відчув, що йому забиває дух, і присів на узбіччі під сосною. З-під ніг вишмигнуло кілька чорних цвіркунів.

З узвишшя перед ним відкривався невибагливий, але любий його серцю краєвид, напівзаслонений деревами: криті домівки, кедри навколо храму Хосуйдзі, голі рисові поля, мерехтлива смужка ріки, ніби іграшкова залізнична колія і жовто-брунатний пагорб.

«Звідси з клунком за плечима я подався в далеке Токіо до названого батька в клініку в кварталі Хонґо», — згадував Тецукіці: Як давно це було! Наче сон. Ще в Мюнхені йому снилося, як вони з рідним батьком насилу подолали перевал Секіяма, як перед курортним містечком Сакунамі натрапили на військові навчання кавалерійської частини. На кітелях кавалеристів були жовті аксельбанти, на галіфе — жовті смуги, а в офіцерів чорні аксельбанти й червоні смуги. Розсипавшись уздовж річки, вони стріляли з гвинтівок, а потім, примкнувши багнети, атакували міст. Таке він бачив уперше, тому навіть забув про втому.

Пізніше він зацікавлено оглядав панораму взяття Пхеньяна під час японсько-корейської війни, встановлену на території храму богині милосердя Каннон у кварталі Асакуса. Йому тоді здавалося, що дим перед офіцерами штабу на картині ворушився. А ще Тецукіці пригадав, як стара жінка, оточена юрбою цікавих, там же розповідала про життя превелебного Ютена, історію кохання принцеси Кійо до молодого ченця Антіна, про чудодійства богині Каннон і майстерно, різноколірним піском малювала на землі картини… Як давно все те було! І не дивно. Адже саме тоді з'явилася конка. Тецукіці здалося, наче він бачить її на якійсь картині в європейському стилі. Порівняно з Токіо його село було глушиною.

А як наполегливо він учився в середній школі в Токіо — не хотів поступитися однокласникам, які глузували з його провінційної вимови! Старшому братові, що загинув під час японсько-російської війни, він тоді писав: «Річні іспити, на превеликий сором, склав украй погано. Серед двохсот екзаменованих посів одинадцяте місце. Спочатку був на другому, потім на четвертому й ось опинився на одинадцятому. Та годі нарікати й гнівити богів! Хай там що, а від свого я не відступлюся». Дивлячись на медицину крізь призму практичних знань, набутих у лікарні Ніре, Тецукіці тоді не дивувався, коли чув, як Кііціро хвалився: «Щоб ви знали, це я винайшов такий інструмент, іншого такого немає в усій Японії. Я вам кажу — мене всі знають. Я — авторитет у медицині. Вам пощастило, що попали до мене». Тецукіці закінчив середню школу вищого ступеня, потім Токійський Імперський університет, і щоразу Кііціро обіцяв йому: «Тецукіці, ти молодець! Я тобі подарую за це золотого годинника». Тецукіці здалося, ніби тут, під сосною, він чує вкрадливий голос свого названого батька.

Зараз у кишеньці його жилета був золотий годинник з ланцюжком, що перейшов до нього у спадок від Кііціро. Тецукіці вийняв його і відкрив кришечку. Було по четвертій. Якийсь час Тецукіці стежив за секундною стрілкою.

Секунди стають хвилинами, хвилини — годинами, а години — днями. Коли стежиш за стрілкою, здається, що час повзе повільно, а насправді шалено мчить і залишає по собі порожнечу.

Раптом Тецукіці кольнула думка: «От і моє життя наближається до кінця», — і він стомлено похилив голову. Вітчизна зазнала поразки, зосталася тільки ця природа. Він, Тецукіці, постарів, і життя його завершується.

Де подівся його молодечий запал? Куди сплили ті роки, коли він, стиснувши кулаки, був уп'явся очима в спину Крепеліна, що виходив з актового залу? Де той Тецукіці, що не одну тисячу ночей, як мурашка, працював над «Історією психіатрії»?

Сонце хилилося до обрію. Тецукіці опинився в тіні й відчув легкий холод, але не ворухнувся.

«Історія психіатрії» — його кровне дитя. Він ним колись пишався. І тепер любив. Та хіба тільки його дитя? Його породили інші вчені, а він, Тецукіці, тільки виховав. Якби не він, то хтось інший зробив би це… Е, ні, що не кажіть, а це його дитя.

«Дитя?.. А Сюніці, Айко та Сюдзі — хіба ви не мої діти? — міркував Тецукіці. — Я був кепським батьком. Я поробив вас нещасними. Та хіба хто це зрозуміє? І все-таки я вас любив… Мабуть, так судилося, що я не приділяв вам уваги. Але цьому нема виправдання. Я не дбав про вас. Наче якась зла сила керувала мною… І от тепер моє життя кінчається… Одним словом, все було безглузде й пусте, як саме моє життя. Я багато працював, учився, але мені бракувало критичного духу і тарабанився я по житті, як старий віз. Та хіба тільки я був нерозважливий? Хто був мудрий? Принаймні коло себе, в лікарні Ніре, я таких не зустрічав. Усе тут було дурне. Та хіба не можна було жити по-іншому? Якби я був трохи лагідніший з дружиною, з дітьми, не було б зараз цього відчуття провини. Якби я раніше додумався до цього!.. Мабуть, я надто втомився та ослаб… Та невже не знайдеться людини, яка сказала б, що я був по-своєму правий? Скільки поту й крові коштувало мені відбудувати лікарню! Я виконував свої лікарські обов'язки і водночас по крихті збирав матеріали для книжки, недосипав ночами. Тепер лікарня і матеріали для останньої праці згоріли. Та цьому лиху я не міг запобігти. Хай там що, а я не жалів сили, працював не покладаючи рук. А може, й це безглуздя? Принаймні названий батько був би задоволений. Якби він жив, то, напевно, сказав би: „Тецукіці, ти добре потрудився! Я тобі подарую ще одного золотого годинника“».

Сонце котилося до обрію, ставало прохолодніше. І тільки вершечки дерев ще грілися в промінні сонця.

В горах панувала глибока тиша. «Які приємні, зворушливі й теплі барви!» — подумав Тецукіці, дивлячись на осіннє вбрання лісу. В Європі осінь не така, Тецукіці переконався в цьому. Як те було давно! В післявоєнній Німеччині японські студенти розважалися, а він, Тецукіці, харчувався у робітничій їдальні — їв солоний, як морська вода, суп і тверде, як підошва, м'ясо — і заощаджені гроші витрачав на книжки. Іноді він довго стежив за гайворонням на темно-сірому соборі. Взимку виходив на берег Дунаю і вдивлявся в його нерівну, шерхлу поверхню… Все наче сон. Одного можна бути певним — що він, Тецукіці, під кінець життя повернувся в рідне село й сидить отут під сосною.

Яким багрянцем вкрилися ліси! Та згодом прийде зима, вранці вершина гори Дзао забіліє. Поступово сніг підступатиме нижче й нижче і одного дня ляже пухким килимом і на село. Настане довга, сувора навіть для дітей зима.

Сніг… Сліпучий холодний сніг змалку лякав Тецукіці, бо вранці його випадало стільки, що не можна було добратися до школи. Зате як діти раділи навесні, коли дорога просихала!

Хоч вітру не було, та з дерев опало листя. Тецукіці відчув, що йому холодно. Пора повертатися.

Він спробував підвестися. Під ногами напрочуд голосно зашурхотіло листя. Тецукіці раптом відчув, що ліва нога не слухається його. Спробував ворухнути лівою рукою — і вона безживно повисла. Тецукіці, зібравши на допомогу всі свої знання, вирішив прилягти на колюче листя. А свідомість начебто не затьмарена.

«Це параліч. Частковий лівосторонній параліч. Може, внаслідок крововиливу, закупорки або спазми мозкових судин? — аналізував він. — Не страшно, якщо цим і скінчиться. Аби не гірше».

Непорушно лежачи на землі, Тецукіці дивився на зів'ялу траву. Та раптом його пронизав страх, страх людини, яка вже змирилася з думкою про смерть. Тецукіці відчув холод, особливо з лівого боку. «Не хочу вмирати», — подумки повторював він.

Свідомість, досі ясна, почала тьмаритись. Очі застелила сіра пелена. Жовті, коричневі й червоні дерева поступово біліли. Раптом з одного боку виринуло щось сліпучо-біле. «Невже сніг? Та ні, мабуть, привиджується», — подумав Тецукіці. Однак біла пляма ширилась, поки не перетворилася на повінь світла. Навколо панувала така тиша, що було чути, як б'ється його серце. І навіть тепер на Тецукіці наринули спогади. Він згадав, як старший брат з приятелями підклав лисиці разом з риб'ячою головою вибухівку. Тецукіці йшов слідом за братом і бачив, як краплі крові скапували на білий сніг. Вони ставали щораз яскравішими і без кінця проходили між деревами. Тецукіці подумав, що й він піде туди…

Зненацька хвиля туману накотилася на нього й поглинула рештки свідомості.

Через пів години його помітив під сосною якийсь селянин, що випадково проходив. Коли він спробував підвести Тецукіці, той щось прошамотів; серце його ще билося.

Розділ десятий

Одного холодного, похмурого дня, через три місяці після війни, Момоко, в оксамитовому пальті — у війну вона б не посміла одягти його, — стояла на згарищі лікарні в Аояма. Оце вперше вона з'явилася в Токіо, відколи повернулася з Шанхая та оселилась у префектурі Сінсю.

Хоч вона заявила чоловікові, що не бажає зустрічатися з людьми, близькими до родини Ніре, та невдовзі не витримала й написала листа тітці з крамнички «Сейундо». У цей воєнний час їхнє листування не було частим, але з нього Момоко дізналася, що туберкульоз забрав на той світ її сина Сатору, що померла няня Сімода, що Йонекуні та Сюніці на фронті, а обидва відділення лікарні згоріли під час нальоту двадцять п'ятого травня. Тітка повідомила також, що і їхня крамничка згоріла, а вони самі винайняли квартиру поблизу будинку Канадзави. З останнього листа, написаного, очевидно, рукою дядька, Момоко довідалася, що в тітки негаразд з очима.

Приїзд Момоко у столицю був чисто випадковим. Її чоловік збирався сюди в справах, і вона в останню хвилину вирішила поїхати з ним. Хотіла сходити на могилу Сатору біля храму Нітіріндзі в Асакуса, провідати сусідів із крамнички й поговорити з ними про наболіле й пережите. Потім вона хоч краєчком ока хотіла глянути на згарище лікарні в Аояма. Що не кажіть, а там вона народилася, виросла, провела багато незабутніх днів.

На центральній вулиці Аояма ніщо не розбудило її спогадів — усе лежало в руїнах. Замість крамничок стояли жалюгідні, збиті в бляхи халабуди. Перехожих майже не було. Момоко навіть не розпізнала, де починався завулок, в якому стояла крамничка «Сейундо». Не лишилося сліду і від харчівні «Масудая» на розі. Все лежало в руїнах, тому завулок здавався незвично вузьким.

Бетонна початкова школа стояла закіптюжена, з розбитими вікнами. Від заможних садиб зосталися тільки огорожі та погреби.

У Момоко болісно защеміло серце, коли з рогу вулиці побачила, що на подвір'ї лікарні виділяється тільки низький цегляний мур. Як і в інших дворах, за огорожею не було нічого. Момоко попрямувала до решток лікарняного ганку, потім звернула до залізного гаража. На його воротах помітила напис вуглиною: «Ніре живі. Переїхали до Канадзави». Поряд Момоко прочитала також адресу.

«Видно, написав хтось після пожежі. Але хто?» — подумала вона.

В гаражі щось зашаруділо. Прочинилися ворота, і звідти виглянув замурзаний, оброслий щетиною підстаркуватий чоловік у драній цивільній одежі. Чоловік глянув на Момоко з такою підозрою, що вона мимоволі сахнулася назад і подумала: «Певно, хтось із лікарняних. Та щось надто брудний».

— Вам чого? — грубо спитав він.

Момоко насупилась.

— Я з цього дому… Я родичка Ніре… — затинаючись, відповіла вона.

— А-а… — за хвилю промимрив чоловік і зміряв Момоко з голови до ніг. — То ви з цього дому?.. Та я вам відразу кажу, що звідси не піду. Я тут надовго.

— Та я що… Тільки прийшла поглянути на згарище. А ви хто такий?

— Чи вам не все одно? Просто тут живу.

Чоловік ще раз підозріливо глянув на Момоко й заховався в гаражі.

Момоко почувала себе ображеною. Хоч вона зараз не мала ніякого стосунку до родини Ніре, та все-таки її дратувало зухвальство непроханого гостя. Дратувало те, що своєю грубістю цей зайда перебив потік почуттів, що наринули на неї.

Вона рушила, та через десяток кроків уповільнила ходу. Сюди вона вже прийде не скоро.

«От грубіян! Попусти таким! — сердилася вона, почуваючи себе так, ніби вдерлися в її власну оселю. Потім її думки перескочили на інше: — Зрештою, цей чоловік уособлює теперішнє Токіо. В провінції це зрозуміти важко, але життя в столиці нестерпне. От грубіян! І на людину не схожий».

Момоко пішла на задвір'я. Перед її очима, наче в тумані, постала колишня лікарня з її баштами й колонами, збудована ще на початку епохи Сьова.

«Ось тут була кухня, тут ходив горбатий Ісуке. А навпроти була радонова лазня та одноповерховий будинок. Тоді я цілі дні гралася м'ячем і ніхто мене не міг перемогти», — згадувала Момоко.

Кінець ніяк не могла пригадати. Що з нею? Вона ж так добре знала цю пісню! І пам'ять начебто не ослабла. Невже старість?

З похмурого неба, здавалось, от-от піде сніг, і в повітрі похолоднішало. Затримуватися в цій пустці не було чого, і Момоко рушила до воріт.

Проходячи через них — тепер звичайний отвір в огорожі, — вона думала:

«Ось зараз я була там, де й не сподівалася бути. Зайшла й вийшла. І тільки тому, що там уже ніхто з наших не живе. Ніхто з них і не здогадується, що я ще жива».

Вона засунула під пахву вузлик з подарунком для господарів крамнички — гречану крупу — і рушила через пустир Мотонохара.

Мотонохара… Тут Момоко зустрічалася з «Червоними Плавками». Як він їй подобався! Та й вона була тоді така наївна! Все про кінофільми розповідала…

Небо щораз більше хмарилось, і Момоко заквапилась.

Хвилин через десять вона вже була в густо забудованій долині — єдиному місці в Аояма, що вціліло. Садибу Хосої з обшарпаним одноповерховим будинком з риштаком під вікнами вона знайшла швидко.

— Такада-сан тут живе? — спитала вона.

— Сусідні двері, — невдоволено відповіла розкуйовджена господиня дому.

На ґратчастих дверях другої половини будинку була табличка: «Мансаку Такада».

Момоко торкнулася рукою дверей, і серце її закалатало: сім років вона не бачила нікого з близьких до родини Ніре. Тільки б застати кого-небудь удома!

Спочатку Момоко здалося, ніби двері зачинені. Та ні, вони просто погано розсувалися. Пролізши у двері, Момоко спитала:

— Можна?

І почула, як хтось хрипко озвався:

— Хто там?

Відразу за дверима починалася невеличка, на чотири татамі, кімнатка, ліворуч видніла вузенька кухня. Голос долинав з-за сьодзі, з іншої кімнати.

Момоко мовчала. Вона сподівалася, що тітка кинеться їй назустріч: «Ой, та це ви, Момоко-сама!». Перед її очима виринули стругачки й гумки у формі зайчиків, які вона колись взяла з вітрини в крамничці «Сейундо».

Відсунулись сьодзі, і з'явилася невисока бабуся, Оуме-сан з крамнички «Сейундо». Крізь щілинки її стулених повік ледь-ледь щось біліло.

— Хто це? Чоловіка немає вдома…

Стара наближалась до Момоко, звівши обличчя вгору й виставивши руки вперед.

Момоко з жахом збагнула, що тітка сліпа. В останньому листі дядько писав, що в неї негаразд із очима. Виходить, за цей час вона зовсім осліпла.

— Хто це?

— Оуме-сан, це я… Момоко… Момоко.

— Момоко-сама? Момоко-сама?.. Справді?..

Стара наче пливла назустріч гості. Момоко скинула ґета, випустила з рук клунок і кинулася до безпорадної тітки.

Та звела невидющі очі вгору, а зморщеними руками заходилась обмацувати Момоко — волосся, чоло, щоки, рот.

— Це справді ви, Момоко-сама? Бачите, яка я?.. Зовсім осліпла… Це справді ви, Момоко-сама?

— Оуме-сан!

Більше нічого Момоко не могла сказати…

Зовсім випадково саме в той час, коли Момоко навідалась до крамнички «Сейундо», на квартиру до Рюко прибув несподіваний гість.

Коли Рюко сповістили про нещастя з Тецукіці, вона негайно поспішила в Ямаґату й повернулася додому, сумна і невесела, п'ять днів тому. Тецукіці вдалося врятувати. Та оскільки в нього були всі ознаки лівостороннього паралічу, йому приписали цілковитий спокій. Іншої ради, як покластися на гостинність сестри, не було. Насилу знайшовши в Ямаґаті медсестру для догляду за Тецукіці, Рюко повернулася до Токіо. Подорож була важкою: пів дня довелося стояти в черзі за квитком, у вагон залазити мало не через вікно та ще всю дорогу стояти в тисняві. Якимось дивом Рюко дісталася додому і відразу лягла. Вона покликала Айко й злякано сказала: «І я довго не протягну». Та Рюко не захворіла, а просто втомилася, бо того ж дня відвідала Осю в лікарні Мацудзава й принесла від матері, що повернулася з евакуації, три простирадла.

Минула десята вечора, а Рюко вже була в постелі. Останнім часом вона часто картала Сюдзі, що той не готується до вступних іспитів, а сьогодні, коли він огризнувся, кинула йому в обличчя: «Що ти собі думаєш? Ти бачиш, що батько хворий… І я довго не проживу…» — і раніше за всіх лягла спати. Айко теж не мала чого робити, вона хотіла ще перевірити, чи замкнуто двері, і теж вкладатися.

Саме тоді заскрипіли двері. «Невже я їх не замкнула?» — подумала Айко. В ці неспокійні дні Рюко веліла їй все замикати. Хто б це міг прийти такої пори?

Айко вийшла на поріг. У тьмяному світлі електричної лампочки над дверима вона побачила, як огрядний чоловік у військовій формі поставив на землю здоровенну валізу.

Айко ввімкнула світло й на порозі. Тепер вона помітила, що мундир на гостеві обшарпаний, а обличчя опухле.

— Айко! — озвався гість, і приголомшена дівчина промимрила:

— Це ти, Сюніці?

Її ноги ослабли, і вона сіла на поміст.

Справді, то був Сюніці. Вона його впізнала, хоч він дивно розпухнув і зовсім не був схожий на колишнього худого хлопця. Здавалося, наче Творець цього світу пожартував з ним. Його набрякле, мляве обличчя було водночас і смішним, і трагічним.

Украй виснажений японський гарнізон на острові Уейк офіційно капітулював шістнадцятого серпня, а другого вересня на острів висадилися американці. Захоплених у полон японських солдатів щедро годували, особливо Сюніці, офіцера медичної служби. Ось так за два місяці Сюніці, майже дистрофік, розпухнув тілом і на обличчі. Цього дня, демобілізований в порту Урага, він прийшов на згарище в Аояма з великою валізою. Потім, взнавши у Канадзави материну адресу, нарешті добрів і сюди. Знесилений, присів на підлогу, роззувся і, зітхнувши, оглянувся на Айко.

— Всі живі й здорові? Айко, що з твоїм обличчям? Поранило?

Досі дівчина стримувалась і лише зараз, почувши запитання брата, який з'явився несподівано, наче з того світу, відчула, наче в душі щось обірвалося. Вона болісно скривилась і, припавши до Сюніці, нестримно заридала.

Цієї миті з дверей ліворуч показався Сюдзі. Спершу він не впізнав брата в цьому опухлому дядькові, та нарешті розгублено промимрив:

— Сюніці, ти живий?

Після війни обличчя Сюдзі знову стало безвольним і байдужим. І тільки зараз воно осяялось радістю.

— І товстий же ти! Як це тобі вдалося? — бовкнув він і зареготав дзвінко, нервово й істерично.

Якийсь час у вузеньких сінцях чулися тільки цей несамовитий сміх Сюдзі та ридання Айко.

Скінчився старий рік, настав новий з тими ж нестатками й турботами. Минув один місяць, другий. Збігали сірі, безрадісні дні.

А тим часом давала про себе знати весна. З неба лилося лагідне сонячне проміння, і над вагонами електрички на станції Нісіоґікубо пурхав метелик. Та це легке, тендітне створіння тут, на тлі цієї злиденної юрби, що висипала з обшарпаних вагонів, було недоречним. Наприкінці минулого року міністр фінансів Сібудзава висловив припущення, що навесні з голоду помре близько мільйона японців, а Головний штаб окупаційних військ опублікував звіт, в якому стверджувалося, що японська економіка перебуває в тяжкому занепаді, а для мінімального забезпечення населення бракує три мільйони тонн продовольчих товарів. Тож було ще дивно, що вижило стільки людей.

Додаткову метушню на вокзалі створювала і спеціальна бригада, яка, щоб запобігти епідемії висипного тифу, примусово обсипала пасажирів при виході на перон порошком ДДТ. За цією процедурою діловито стежили двоє американських військових поліцаїв. Їхні голови в шоломах виступали над юрбою метушливих японців і здавалися символом необмеженої влади.

На площі перед вокзалом вирував чорний ринок. Товари продавали не тільки в будках, а просто на дорозі. Торгували всім: пареною і сушеною солодкою картоплею, мандаринами, сушеною рибою, сушеною каракатицею, арахісом, гречаними пиріжками із солодкою квасолевою начинкою, рисовими колобками, самокрутками, сковорідками, каструлями, казанками, м'ясорубками, військовими рукавицями, парусиновими поясами, нитками, голками та ножами. Біля продавців — більшість ними стала зовсім недавно — стояли картонні коробки, напхані десятиєновими банкнотами: так званими «дикими кабанами», що ходили до середини лютого з гербовою печаткою зверху, й новими, що заміняли попередні, зеленими, які у народі називали «американськими десятиєнками».

Продавці особливо не зазивали покупців вигуками. Здебільшого стояли або сиділи мовчки перед своїм скарбом. Покупці юрмилися між рядами, заздрісно оглядали товар, квапливо виймали десятиєнові банкноти й купували пакетики сушеної картоплі. І все-таки в похмурій атмосфері чорного ринку з його пригніченою життєвою енергією вже наче проглядали паростки ділової заповзятливості.

Вечоріло. Через дорогу переходив гладкий чоловік у військовому мундирі з протертими рукавами. На його спокійному обличчі можна було прочитати і блаженство ідіота, і смуток глибоко нещасної людини. То Сюніці повертався з громадської лазні у нових, але замалих для нього ґета.

Після демобілізації Сюніці ніяк не міг оговтатись і цілими днями спав. Удома нікого це не дивувало, адже він мало не вмер на далекому острові Уейк. Та незабаром стало очевидно, що його пригнічений стан надто затягнувся. У клініку лікарні при університеті Кейо Сюніці навідався тільки раз. Хворого ж батька вперше побачив тільки після Нового року. Щоб можна було користуватися послугами медсестри, Тецукіці перевезли до брата, в готель «Такамацуя». Перше, що сказав Сюніці, повернувшись з Каміноями з рюкзаком рису на плечах, було: «Я ще ніколи не з'їв стільки моці, як цього разу!». А матері заявив: «Правду кажучи, батькові ніщо вже не допоможе. Він житиме, але залишиться інвалідом». Рюко слухала, киваючи головою, і раділа, що Сюніці поставив діагноз як справжній лікар, бо ще недавно сумнівалася, чи він при своєму глузді.

У лютому Сюніці все-таки почав ходити на роботу в психіатричну клініку лікарні при університеті Кейо — в її старий корпус. З армії поверталися колишні лікарі, але для Сюніці знайшлася посада, щоправда, низькооплачувана. А втім, робота його не вабила. Він часто просипав, а то й без усякої причини не з'являвся у клініку. Тоді Сюніці вештався по дому або, як була охота, разом із Сюдзі порався на невеличкому городі. Зачитувався і журналами, які купував на вокзалі. Останнім часом він почав млявим голосом наспівувати «Пісеньку про яблуко», яку почув у перші дні перебування в Японії:

От і сьогодні Сюніці вийшов із клініки ще до закінчення робочого дня і вже встиг побувати в громадській лазні. На роботу він ходив у костюмі дядька Осю, а в лазню — в обшарпаному військовому мундирі, бо там траплялися крадіжки. Лазня була така переповнена, що доводилося довго чекати, поки втиснешся в басейн. Тим паче огрядному Сюніці. Хоч за останні дні він трохи схуд, та все одно соромився людей, які могли подумати, що в нього водянка.

А проте Сюніці щотижня відвідував лазню. І повертався додому начебто в доброму настрої. А може, просто з його розпухлого обличчя годі було визначити душевний стан.

«Колись у нас була і радонова ванна. Така велика… А все ж лазня — річ непогана…» — міркував він дорогою.

В надвечірньому небі зненацька прокотився гуркіт — вгорі промчали три невеликі винищувачі.

— П-51… Певно, «Мустанги»… — промимрив він, проводжаючи їх байдужим поглядом.

Сюніці завернув на чорний ринок. Довго стояв перед синюватою сушеною рибою і лискучими яблуками. Заздрісно дивився, як одна жінка купувала моці з солодкою картопляною начинкою. Поглядав і на десятиєнові банкноти в руках торговців.

Перед грошовою реформою Сюніці міг купити на ринку, що хотів. Та недавно депозити вкладників було заморожено: голові родини дозволяли брати щомісяця триста єн на себе і додатково сто єн на інших членів родини. Рюко з дітьми жила на цю невелику суму і на орендну плату за віллу в Хаконе. З речей нічого було продавати, отож тепер Сюніці не міг собі купити навіть яблука. Та все одно його тягло на чорний ринок. Колись голодні солдати бродили по острову Уейк і не могли нічого знайти. А тут, на ринку, вистачало всього. Саме споглядання приносило Сюніці радість. «От якби зняли обмеження на вклади!» — мріяв Сюніці, відходячи від купи мандаринів. — У батьків, напевно, збереглися якісь заощадження».

Вдома ж панували злидні. В убогій кімнаті на шість татамі не стояв навіть комод. Тож радіоприймач, принесений від Осю, поставили на коробку з-під мандаринів. Не було віконниць — певно, колишні мешканці пустили їх на дрова. Водогін не працював. Надворі був колодязь, та воду з нього доводилось витягати бляшанкою на мотузці. Газ подавали рідко, переважно вночі, і то ненадовго, тому рис іноді мусили доварювати дровами на невеличкій плиті.

Коли Сюніці повернувся додому, Рюко готувала вечерю.

— Знову ці коржі! — буркнув він і ліниво сперся об стіну.

І справді, останнім часом Рюко годувала дітей здебільшого несмачними, крихкими коржами із солодкої картоплі та кукурудзяного борошна.

А тим часом Айко, нахилившись над татамі, вовтузилась з бляшанкою американських консервованих продуктів, що мали замінити на вечерю овочі. В цих бляшанках містилося що завгодно: яєчня, плавлений сир і навіть суп. Та з етикетки англійською мовою годі було здогадатися про це. Якось попалося навіть індиче м'ясо у власному соку.

— Ого! — розчаровано вигукнула Айко, відкривши нарешті бляшанку. — Якесь борошно. Що воно таке?

З кухні повернулася Рюко.

— Зелений горошок. Молотий, — пояснила вона.

— А хіба його не можна їсти? — промимрив Сюніці.

Цього разу на вечерю були тільки коржі з джемом, купленим на чорному ринку. Сюніці кривився і бурчав, бо останнім часом Рюко домішувала до них мелені соєві боби й сушені бички.

— Не треба бичків, — мимрив Сюніці, — з них ніякої користі.

— Як це — ніякої? — заперечила Рюко. — Під час війни навіть коні залюбки їх їли.

— Якби я знав… — зітхнув Сюніці, — то взяв би шоколаду й цукерок… А то привіз казна-чого… От би зараз того шоколаду!

Частину шоколаду, що його американці видавали полоненим, Сюніці ощадив, але додому не взяв, бо ходила чутка, ніби Японія лежить у руїнах і там не вистачає одягу та предметів широкого вжитку. Крім того, Сюніці сподівався, що окупаційна влада не залишить японців голодними. Ось чому його валіза була напхана білизною, шкарпетками, папером, зубним порошком, зубними щітками та милом. Сюніці не забув прихопити й мікроскоп. Видно, його мозок отупів від недоїдання та одноманітного животіння на острові.

Сюніці ум'яв свого коржа і, зіпершись об стіну, бубонів:

— Айко, якби ти бачила, скільки я мав шоколаду! І чому я його не привіз? — Він зітхнув, а потім несподівано замугикав: — Підносить губи сонце до яблука червоного…

— Сюніці! — дорікнула Рюко.

Її дратував убогий родинний стіл, а ще дужче — безтурботність старшого сина.

— Сюніці, — з притиском повторила вона. — Ти — старший син родини Ніре. Ти бачиш, що з батьком… Ти мусиш відбудувати лікарню, не забувай цього. Наш дім згорів після землетрусу. І хоч нам не виплатили страхової премії, ми відбудувалися. Отож і ти…

— Я розумію, — розгублено урвав її Сюніці.

Та Рюко не вгавала:

— Не думай, що ми багаті. Все пішло на податки. І май на увазі, що Осю не зможе допомогти. Він сам зубожів.

Квартира Осю на території лікарні Мацудзава вціліла. Дещо з домашнього майна збереглося в Ціцібу, куди евакуювалася Хіса, тож Осю ще сяк-так перебивався. Та насправді війна завдала йому страшного удару, страшнішого, ніж будь-кому з родини. Спродавши лікарню в Мацубара, він придбав землю на Хоккайдо — хотів туди переселитись і господарювати на фермі. Лікарня в Мацубара незабаром згоріла, і дехто заздрив його завбачливості. А тим часом скінчилася війна і взимку почалося освоєння запущених земель. Оскільки Осю все ще жив у Токіо, то його землю конфіскували, а будівлі забрали як компенсацію за несплачений податок. Отак Осю звівся нанівець і тепер животів на зарплату та на продані речі.

А тут ще й стара мати завдавала чималого клопоту, як завжди, вимагала, щоб їй подавали клейкий рис. А недавно ні сіло ні впало захотіла тертої редьки, бо почула від когось, ніби її подають Його Величності. Веліла класти до неї дрібно покришеної цибулі, ретельно розтерти й перемішати з клейким рисом, і лише тоді їла. А про те, з якими труднощами роздобувала ці продукти Ційоко, не хотіла знати і щоразу повторювала: «Хай там що, а свою порцію я повинна мати».

Шафа в тісній квартирі Осю була забита її речами, особливо тканинами, але Хіса не ділилася ними з Ційоко. Часто навідувалася Рюко — мовляв, поцікавитись здоров'ям, — бо сподівалась на подарунок. Тоді Хіса розщедрювалась: витягувала з котацу горщик залежалої, тягучої солодкої картоплі й пригощала дочку. Коли ж Рюко скаржилася на злидні, спроквола дибала до шафи і дарувала дочці рушника.

Іноді, провівши гостя, Ційоко поверталася в кімнату й заставала немічну свекруху біля столика — та жадібно ковтала недопитий чай, підсолоджений дульцином. Здавалося, старість не тільки спотворила її, а й зробила з неї огидне створіння, позбавила глузду та самоконтролю. Інколи Хіса наче прокидалася від задуми й мимрила: «Йонекуні ще не повернувся?».

Ційоко з'ясувала, що військову частину, в якій служив Йонекуні, давно розформовано, і, хоч офіційного повідомлення про смерть не було, на його повернення ніхто не надіявся. Хто знає, яка доля спіткала його під час післявоєнної колотнечі в глибині Китаю? А проте Хіса часом казала: «Вже й Сюніці повернувся. То чого ж Йонекуні нема?». Ційоко садовила її за столик, вона тремтячою рукою брала ложку й починала жадібно їсти…

— На Осю нема надії, — ще раз повторила Рюко і майже сердито вела далі: — Сюніці, може б, ти розпочав власну практику? Може б, відкрив медичний кабінет та повісив на ньому табличку: «Клініка Ніре»? Якщо тобі цей задум до вподоби, то грошей я роздобуду. Продамо земельну ділянку в Аояма й віллу в Хаконе… Крім того, звернуся до приятельок по гімназії «Ґакусюін». Хоч і вони збідніли, та дещо…

— Мамо, це нездійсненно, — перебив Сюніці. — Ви знаєте, що я новачок у психіатрії. Я ще не встиг освоїтися з роботою, як мене забрали в армію. Мені треба спершу набути досвіду.

— Досвіду? Атож, безперечно. Але я бачу, що ти неохоче відвідуєш клініку. Що про тебе подумає професор? Ти розумієш, твоє завдання — відродити лікарню Ніре. Та мені здається, що ти анітрохи про це не думаєш.

Владний голос матері зачепив Сюніці за живе. Він випростався і роздратовано заперечив:

— Мамо, нічого ви не розумієте. Невже не бачите, що я ще не видужав? Я стомлююсь, а коли поспішаю, то відразу починає гупати серце; іноді паморочиться голова. Я чудом вижив. Мені не віриться, що я живий. А ви всі цього не розумієте. — Власні слова, мабуть, розбуркали його, бо він ще запальніше продовжував: — Взагалі той острів непридатний для життя. Немилосердно сліпуче каміння і пісок… Хіба можна було там вижити?.. Я двічі був на волосинку від смерті. Першого разу тонув у морі, другого — мало не загинув від прямого влучання снаряда в землянку. Я лежав непритомний, засипаний землею… Та хіба тільки це! Щодня доводилось боротися за жалюгідне існування, ганятися за крихітною рибкою. Добре, хоч плавучий госпіталь набрав десь із тисячу хворих, тож нам зосталося трохи харчів. А то б виздихали до кінця війни. Жах!.. Жах! Страшно й згадати! То було справжнє пекло. Воно мені й досі сниться. Я прокидаюсь серед ночі в холодному поту…

Сюніці випалив це і втомлено відкинувся до стіни.

За столом запала гнітюча мовчанка. Айко, схиливши голову, розливала чай. Насуплений Сюдзі відвернувся і з байдужим виглядом — мовляв, це мене не обходить — гортав якийсь дешевенький журнал.

Рюко трохи співчувала Сюніці, але й кипіла від гніву, до якого домішувалися жаль, смуток і відчай. Хто знає, що її дратувало: син, який не виправдовував її надій, чи погані часи?

Рюко деякий час осудливо дивилася на Сюніці, потім звернула погляд, на Сюдзі. «На нього теж надія мала», — подумала.

Цього року Сюдзі знову провалився на вступних іспитах, і то аж двічі — в середню школу вищого ступеня і спеціальне училище. Було видно, що в нього немає охоти до навчання. Проти запису на підготовчі курси він не заперечував, але ходив набурмосений і мовчазний. У бібліотеку виряджався не щоб учитися, а щоб читати низькопробні, вибрані навмання детективні романи. Але й тут його не полишало прикре відчуття власної неповноцінності: мовляв, усі навколо ревно працюють, а йому нема до чого докласти рук. Колись — під час пожежі в лікарні і в трудовому батальйоні — його обличчя було збуджене, а тепер спохмурніло, збайдужіло. Сюдзі ніяк не міг позбутися відчуття, що спізнився на торжество смерті. Омріяне видиво блискучого, пишного й величного спустошення розвіялось, як попіл… Тепер він намагався поринути у світ нікчемних книжечок із заяложеним, дурнуватим і тільки іноді спокусливим сюжетом. На їхніх сторінках вбивство наставало легко й неминуче. Сюдзі раз у раз підводив голову і подумки проказував: «Що таке смерть однієї людини? Дрібниця! Ніщо! Який же нецікавий цей світ…»

Так само невдоволено гортав він бульварний журнал і зараз.

Погляд Рюко впав на Айко, що сиділа до неї боком і сьорбала чай. Її голова вже покрилася волоссям, а тонке перенісся гарно гармоніювало з ледь закопиленими губами. «Викапана Сейко!» — подумала вражена Рюко.

Колись покійний батько намагався видавати дочок за лікарів і так сприяти розквіту лікарні. А для Рюко це було законом.

Та коли Айко поставила чашку на стіл і повернула голову, Рюко побачила червоно-фіолетовий шрам. За кращих часів можна було б зробити операцію, але й вона навряд чи усунула б хоч наполовину цю гидку пляму.

«Виросла красунею, а не зможе ввійти в порядну сім'ю. — Рюко відчула жаль і смуток, впереміш із приниженням. — З чоловіка вже нічого не буде. Та й із дітей мала користь…»

Але Рюко не занепадала духом. Тільки вона в родині Ніре за такої скрути не втрачала самовладання. Не треба здаватися!.. Навіть якщо в інших опустилися руки!.. Наче підстьобнута гнівом на все на світі, вона квапливо підвелася, принесла сушених бичків, запхала їх у м'ясорубку і, звівши голову та міцно стуливши губи, почала крутити ручкою…