Люди дому Ніре

Розділ перший

На центральній вулиці Аояма-Мінаміматі оглушливо деренчали дерев'яні трамвайчики із захисними сітками, їх обганяли таксі, поряд неквапливо цокали запряжені у вози коні, хлопчики на побігеньках з тутешніх ресторанчиків, жонглюючи в одній руці ненадійним вантажем, налягали на педалі велосипедів. Обабіч тулилися крамнички — бакалійні, овочеві, канцелярського приладдя, харчівня з обшарпаною запоною на дверях, невеличка затишна книгарня з написом: «Продаж книжок для юнацтва». Ці непоказні присадкуваті будівлі з дерева та паперу надавали вулиці ділового вигляду. Не лише тридцять сьомого року Мейдзі[77] — року побудови лікарні Ніре, — а й пізніше, на п'ятнадцяті роковини її заснування, коли гордий директор Кііціро роздавав «премію» персоналові, ніхто не думав, що Аояма так зміниться. Тепер, в епоху Сьова, стало ясно, що до цього, мабуть, спричинилося спорудження храму Мейдзі-дзінґу дев'ятого року Тайсьо[78]. Взагалі, за останній час Токіо нестримно розрослось і стало одним з найбільших міст світу: воно поглинуло навколишні повітові містечка — Ебара, Тойотама, Мінамі-Кацусіка тощо, — кількість його районів підскочила від п'ятнадцяти до тридцяти п'яти, а населення досягло п'яти мільйонів.

Лише одна частина Аояма не знала шуму центральної, з трамваями, вулиці — та, що йшла вздовж кладовища. То був квартал особняків, де мешкали титуловані особи, промисловці, високі військові чини тощо. За довжелезними почорнілими огорожами — дітям не ставало терпцю доходити до їхнього кінця — пролягали посипані пісочком і дбайливо підметені стежки, стояли будинки, огорнуті такою предковічною тишею, що, здавалось, там ніхто не живе.

Та біля лікарні Ніре, обнесеної бляклим і низьким цегляним муром, квартал особняків різко міняв свій вигляд. Величезна казкова споруда, що колись гордовито височіла своїми баштами, давно перетворилася на попіл, а на її місці стояла непримітна дерев'яна амбулаторія, збудована відразу після пожежі, й такий же корпус для хворих. Лікарняне подвір'я поменшало вдвічі, а на вивісці уважний відвідувач міг прочитати: «Філіал лікарні мозкових захворювань Ніре». Натомість нова лікарня, споруджена в кварталі Мацубара (район Сетаґая) мала назву: «Головне відділення лікарні мозкових захворювань Ніре».

Хоч лікарня Ніре й занепала, та в кварталі Аояма вона й далі займала особливе становище. Однією з причин цього було те, що в ній знаходили притулок душевнохворі люди, другою — за нею тягнувся величенький пустир. Здавна відомий під назвою Мотонохара, він і тепер, коли його площа вдвічі поменшала, був у щільно забудованому кварталі єдиним місцем, яке вабило до себе навколишню дітвору.

З весни й до кінця літа той пустир вбирався в густі зарості непоказного, але запашного різнотрав'я. В плетиві його вогких стеблин, поцяткованих цикадою «слинявкою», не виводилися стрибунці та бабки. На зміну одним рослинам, що виганялися вгору, а потім сохнули і блякли, приходили інші, яскравіші, з родини гречкових та осокових. Кращого місця для дітей годі було й знайти…

Кожна історична епоха і кожна пора року приносили із собою нові дитячі забави. Ще недавно діти гралися у війну, відважно кидалися на ворога й падали навзнак нерухомі, не випускаючи з рук іграшкової сурми чи просто палиці, — наслідували Кохея Кіґуті зі шкільного підручника, який навіть мертвим не розлучився із сурмою. А останнім часом діти протягли в траві кілька мотузок — для них то були дротяні загородження, — підповзали до них з жердиною і «вмирали» з криком, що мав означати вибух гранати — так, на їхню думку, гинули на фронті відомі три герої-смертники.

В одному кутку пустиря стояли залишки будівлі — колишнього корпусу для хворих, спорудженого, як не дивно, із самої цегли; ті руїни скидалися на страшну облуплену печеру. Ніхто з дітей і не потикався туди, бо ходила чутка, ніби там повісилась якась божевільна.

На пустир приходили не тільки діти, а й дорослі, яким нічого було робити. Дехто разом з дітворою запускав зміїв або зосереджено грав у бейсбол, дехто просто прогулювався. Серед останніх іноді можна було зустріти чоловіка, що напрочуд твердо ступав — напевно, пацієнт — у супроводі медсестри в білому халаті. Майже щодня інший чолов'яга в недбало запнутому кімоно виводив на пустир гладку, з лискучою шерстю вівчарку й кидав перед себе м'ячик. Собака зривався з місця і, голосно хекаючи, нишпорив у траві, а чоловік, уважно слідкуючи за ним, гукав ламаною англійською мовою: «Жанна left, left… а тепер трохи right, right!». На пустир приходив і вбогий лахмітник, що довгими щипцями підбирав із землі порожні бляшанки й квапливо кидав їх у коробку за плечима.

Того дня над пустирем висіли низькі хмари, ніби віщуючи майбутні приморозки і сніг. Де-не-де гурти дітей з дорослими запускали в небо зміїв.

Край пустиря галасував натовп хлопців, хто в європейському одягу, хто в авасе[79] із засмальцьованими рукавами. Перед їхніми взутими в старі ґета й діряві табі ногами лежала перевернута іржава мийниця, вкрита потертою рогожею. То було місце двобою дзиґ. Верховодили тут учні старших класів початкової школи. Вони спритно розкручували свою дзиґу мотузкою, спускали її на рогожу і впевнено зіштовхували іншу дзиґу на землю. Викинута за «арену» чужа дзиґа негайно опинялася в них за пазухою.

У цій хлоп'ячій юрбі виділялася ошатно вбрана дівчина, яка пильно стежила за грою, схиливши трохи набік голову. На ній була червона пухнаста кофтинка й коротка спідничка, на струнких ногах — чорні панчохи. То була Айко з родини Ніре, учениця першого класу початкової школи. Від її колись засмученого, кволого вигляду не лишилось і сліду. Та не було й тієї вроди й чарівності, якою вона славилася змалку, — мовляв, викапана покійна тітка Сейко. Закопилені губи надавали їй зухвалого, непокірного вигляду, та в цій юрбі, у яскравій червоній кофтині, вона виділялася. Її вбрання, обличчя і виховання забезпечували їй з боку дітей особливе ставлення. Бо діти з кварталу особняків сюди не приходили. А надто тому, що ця Айко Ніре приносила силу-силенну дзиг, що їх роздобувала в крамниці «Сейундо», як колись Момоко гумки.

А проте сама вона не брала участі в змаганнях. Тільки, мов щедра королева, роздавала скарби хлопцям.

— Ось, візьми! — сказала вона меншому за себе шмаркатому хлопчаку й простягла дзиґу.

Зраділий хлопець взявся за мотузку, щоб через кілька секунд втратити дорогоцінний подарунок.

— От біда! Візьми ще одну.

Коли й того разу він програвав, Айко суворо заявляла:

— Годі! Я зневірилась…

Вона невдоволено відходила від бідолахи, та незабаром знаходила когось, щоб опікуватись ним.

Там була ще одна дитина з родини Ніре — наймолодший син Тецукіці та Рюко і молодший брат Айко — Сюдзі.

З повним правом його можна було назвати популярним тоді словом «сьовакко» — ровесник епохи Сьова, — бо народився він недоношеним на цілий місяць улітку другого року Сьова.

До речі, на цьому ровесникові епохи Сьова не відбилося загальне оновлення, яке наступило після Великого землетрусу 1923 року. В товстому ватяному кімоно — хоч до справжньої зими було ще далеко! — з довжелезними полами, зісподу заляпаними грязюкою, Сюдзі скидався на вбоге китайча. Його і сестрина одежа так відрізнялися тому, що Рюко виїжджала в місто часто з Айко, а Сюдзі залишала під опікою няні Сімоди. Ніхто не сказав би, що Сюдзі із заможної родини; в його довгастій голові з покуйовдженим волоссям, в лякливому виразі обличчя було щось мишаче. Він змішався з дітьми, але в грі участі не брав. Для інших хлопців і для сестри він наче й не існував, бо досі не навчився ні запускати дзиґи, ні роздобувати їх у крамниці «Сейундо», як Айко. Сюдзі лишалося тільки заздрісно й майже приречено стежити за іншими.

Зненацька діти, за винятком кількох, надто захоплених грою, почали оглядатися, а дехто навіть зірвався на ноги: з-за рогу вулиці з'явився загін піхотинців.

Цією дорогою звичайно поверталися солдати з полігону Йойоґі в казарми 3-го полку, і їхня поява нікого не дивувала. Діти звикли до торохтіння гармат, до офіцерів — іноді суворих і неприступних, а іноді всміхнених та добродушних — на гладких осідланих конях. Останні роки епохи Тайсьо, коли велися міжнародні переговори про скорочення збройних сил і курсанти військових училищ ходили в цивільному, давно минули. Тепер у школах викладали військову справу й виховували в них безстрашних захисників життєвих інтересів Японії та її національної гідності, що показали чудеса героїзму не тільки в минулому — у війні з Кореєю і Росією, — а й під час недавніх подій у Маньчжурії та Шанхаї.

Пролунала команда співати, певно, щоб іще більше звеличити армію, і унтерофіцер у першій шерензі набрав у груди повітря і, звівши суворий погляд трохи вгору, почав: «За сотні миль від Батьківщини…»

Солдати, широко розтуливши рота, втомлено, але щиро, як щось звичне, підхопили:

Унтерофіцер вів далі: «Коли червоне сонце до обрію хилилося…» — а солдати повторювали вслід за ним:

Пісня звучала врочисто, грубо, войовничо. Та в її старомодних і зворушливих словах, що їх співали хрипкі голоси, вчувалися й інші, трагічні нотки.

Засмаглі солдати проходили мимо, здіймаючи куряву. Перед очима дітей мерехтіли гвинтівки, патронташі, кинджали на ремінцях, заляпані гетри й важкі черевики. Навколо поширювався запах заліза й шкіри, просякнутих потом мундирів кольору хакі й землі.

Звівшись навшпиньки, Айко шукала в колоні знайоме обличчя. Рипіли солдатські черевики, виблискували гвинтівки, і військова пісня лунала в повітрі.

— Садаіцу-сана не видно… — розчаровано промимрила вона.

— Якого Садаіцу? — спитав старший віком хлопець, який завжди захоплювався дзиґами Айко.

— Нашого сьосея. Він тепер служить рядовим.

Садаіцу Савара, серйозний і слухняний хлопець, охоче виконував усе, що йому доручали. Поки він був у лікарні, Айко не могла ходити на двобої дзиґ — він не спускав ока з хазяйських дітей. Та Айко все одно його любила і завжди шукала його серед солдатів, що проходили повз лікарню.

— Садаіцу-сана не видно, — повторила вона засмучено, як доросла. — Він, певно, став уже єфрейтором і їздить верхи на коні.

— Єфрейтори на конях не їздять, — глузливо зауважив хлопець.

— А я ось що маю!

Шмаркатий хлопчисько, якому Айко нещодавно подарувала три дзиґи, витяг із кишені штанців жовту трубочку. То був патрон, знайдений на пагорбі, зарослому низьким бамбуком, де звичайно солдати тренувалися із стрільби.

Той патрон здався Айко дорожчим за перлину, та вона холодно промовила:

— У Садаіцу-сана я наберу їх скільки завгодно.

Присоромлений хлопчина заховав свій скарб у кишеню, навіть не помітивши, що молодший брат цієї чванливої Айко аж подався вперед і не спускав очей з патрона.

Незабаром солдати зникли і тільки віддалік, з долини, в якій лежить кладовище Аояма, долинала їхня пісня.

Пісня віддалялася, затихала, гублячись між деревами, і її мінорна мелодія — зовсім не військова — навіювала смуток.

Та Айко зненацька радісно вигукнула:

— Мама!

Справді, на розі дальньої вулиці з'явився недавно куплений чорний і блискучий автомобіль родини Ніре. За Айко затупотіли й інші діти. Якусь мить Сюдзі розгублено стояв на місці, а потім, наче тугодумний папуга, повторив: «Мама!» — і, плутаючись у полах ватяного кімоно, побіг за дітворою.

Автомобіль уже зупинився коло брами. Прямокутної форми, він зараз скидався б на катафалк, а тоді то була нова модель «крайслера». Покупка нової машини свідчила, що справи в родині Ніре пішли вгору, а Рюко, повновладна господиня, все частіше виїжджала до міста.

Діти поспішили за Айко, бо їх зацікавив вигляд її матері. Видно, Рюко не їздила в гості, бо на ній був звичайний, на будень, чорний кашеміровий костюм, на шиї з рівним, коротко підстриженим волоссям — атласний шарф.

Захекана Айко, наче до своїх друзів, гукнула матері:

— Мамо, а де подарунки?

Сюдзі наздогнав сестру і теж повторив:

— Мамо, а де подарунки?

Рюко глянула спершу на сина й дочку, а тоді на весь дитячий гурт. «То, певно, дітлашня з бараків, що біля кладовища Татіяма», — подумала вона, невдоволено відвернула своє довгобразе обличчя, останнім часом усе більше схоже на материне, й гордо зникла за непоказними воротами, які, проте, Айковим друзям здавалися входом в інший, чарівний світ.

— Отже, нема подарунків? — розчаровано промимрив хлопчак, що полюбляв стріляти в ляльки Айко з рогатки.

— Сьогодні нема. Але завтра мама набере.

— То твоя мама — злодійка? — щоб дозолити Айко, поглузував старшокласник, той, що виграв найбільше дзиґ.

— Чого це злодійка?

— Бо тільки злодії беруть. А всі інші купують.

Дітлахи навперебій закричали:

— Твоя мама — злодійка! Злодійка! Злодійка!

Айко від несподіванки спаленіла, а тоді, витріщивши чорні очі під довгими віями, заторохтіла:

— Але ж… але ж мама не платить таки нічого за те, що бере в універмазі. Як і я в «Сейундо»… Просто їй записують на рахунок, а це ж не те саме, що купувати. Мама може взяти, що їй заманеться… І ніяка вона не злодійка!

Таке пояснення нікого не переконало, та й саму Айко також. Але все ж діти задумалися — може, й правда — і перестали дратувати Айко. Бо дошкулиш цій дівчинці в червоній кофтині і не матимеш від неї жодної дзиґи.

Діти розійшлися. Тільки Айко не встигла: з лікарняних воріт вигулькнула кругловида служниця і вчепилася рукою в її худеньке плече. Друга рука служниці потяглася до Сюдзі, та хлопець пручався так завзято, що засмальцьоване ватяне кімоно тріщало.

Айко теж хотіла вирватись, але передумала. Заходячи у двір, вона зверхньо, як доросла, гукнула молодшому братові:

— Сю-цян, не забувайся! Мама сваритиме!

Та Сюдзі ще більше натужився, аж перекосилося обличчя, — його недавня сумирність де й поділася — і вирвався з рук служниці.

Служниця з Айко зникли за ворітьми, а Сюдзі вернувся до дітей і ще довго стежив за двобоєм дзиґ. Смеркало. На пустирі вже не запускали зміїв, у вечірньому небі пролітали останні зграйки птахів, а Сюдзі все ще стояв непорушно.

Ніхто не зважав на нього. Та ось він несміливо озирнувся і розтулив міцно стиснутий кулак — на долоні лежала волога від поту дзиґа. Сюдзі витяг з кишені мотузку і взявся незграбно накручувати дорогоцінну іграшку.

Один з верховод, ховаючи за пазуху щойно здобутий трофей, зневажливо кинув:

— Може, зіграєш?

Сюдзі кивнув головою і ступив крок уперед. Його обличчя, на якому застиг переляк, від напруження зблідло ще дужче, а губи аж побіліли. Він кілька разів, як це робили інші хлопці, труснув рукою і шарпонув за мотузку. Дзига ледь крутнулась і звалилася набік. Тієї ж хвилини на неї в хурчанням наскочила іграшка супротивника й зіштовхнула її. Підхоплюючи здобич, переможець безжалісно вигукнув:

— Ну от і кінець!

Сюдзі тяжко переживав невдачу. Жалібно ойкнувши, він уп'явся очима в розстелену рогожку.

— Не заважай! — крикнув йому хтось, але Сюдзі наче й не чув.

Сюдзі не встиг отямитись, як сьосей — не такий лагідний, як Садаіцу, а інший, куди спритніший і грубіший, — згріб його в оберемок і поніс у двір.

На вечерю подавали не бульйон і тушковану городину, а здебільшого солонющу риб'ячу юшку зі шматками кети й цибулі. Та діти їли її залюбки, бо лікарняні кухарки, майже всі з префектури Ямаґата, привчили родину Ніре до пересолених страв.

Рюко не засиджувалася за столиком, а надто коли не було гостей. Порожній посуд вона наказувала негайно прибрати, а шматки кети, які не доїла, перекладала дітям з таким виглядом, ніби робила їм велику ласку.

Ось і того вечора вона звеліла покоївці:

— Прибери зі столу, а тоді принеси в «покої» желе…

Хоч Рюко й сказала «покої», насправді йшлося про їдальню на вісім татамі, якій було далеко до колишніх «покоїв». У стінній ніші там стояв старомодний комод з червоного дерева і безліччю шухляд — ще з часів покійного директора Кііціро. Рюко називала його «європейським», а їдальню, за перейнятою від батька звичкою, — «кімнатою європейського комода». Хоч така довга назва й не прищепилася в домі, Рюко полюбляла казати: «Відсунь другу шухляду європейського комода…»

Покоївка принесла велику миску лискучого желе, поцяткованого полуницями. І Айко, і Сюдзі радо поласували б ним, та Рюко віднесла його в сусідню кімнату — вітальню, теж на вісім татамі, де на матраці лежав старший син Рюко, дебелий Сюніці. До нього тепер родичі прикладали слова, сказані колись про Осю: «Першим вродився, та на розум спізнився». Він лежав з таким виглядом, ніби тяжко захворів, а не роз'юшив носа.

А сталося те, що в Сюніці з носа потекла кров. І таки чимало. Всі вдома полякалися, коли дізналися про небезпечну пригоду Сюніці.

Він відвідував середню школу в Мусасі-Кояма, учився сяк-так, але легко піддавався на всілякі витівки. Ніхто б і не подумав, що цей хлопчина був колись відлюдьком. І завжди розгніваному вчителеві здавалося, що в усьому винен Сюніці. Насправді ж він був лише підставним пішаком. От, скажімо, недавно хлопці, а особливо Сюніці, дістали доброго прочухана, коли з учительської помітили, як у мандрівного торговця під школою вони купують печені батати, спускаючи з класного вікна кошичок на мотузці. Та через день класний верховода сказав:

— Глянь-но, Ніре, торговець бататами прийшов знову! Може, ще раз спробуємо?

— З вікна незручно. Під нами вчительська, — розважно відповів Сюніці.

— Тоді вилізьмо на дах.

Кілька хлопців вибралося на дах. Справжній класний верховода не забув прихопити й Тацунорі Сірокі, помічника класного старости, школяра старанного, але нерозважливого, щоб на випадок чого пом'якшити собі кару.

— Ніре, починай! Ти найспритніший.

— Я дам десять сен, але кошичок хай опускає хтось інший, — відмагався Сюніці.

Взяти на себе цю невдячну справу зголосився помічник класного старости: він сміливо, як личить справжньому мужчині, спустив кошичок з монетами, загорнутими в папірець, за шкільну огорожу, де чекав торговець.

— Чудово! — почулися голоси.

— Чудово! — вихопилось і в Сюніці.

Все йшло добре до тих пір, поки наповнений бататами кошичок не опинився перед якимось вікном — тут його хтось зненацька підчепив ручкою парасольки.

— Ех, сто чортів! Це на другому поверсі. Треба туди збігати. Ніре, тільки ти можеш це зробити.

— Завжди готовий! — Сюніці кинувся сходами вниз і раптом зіткнувся з якимось школярем. Той відбувся легким переляком, а з носа Сюніці бризнула кров, і її ніяк не можна було спинити. Сюніці занесли в лікарський кабінет і подзвонили додому.

Не варто розповідати, який переполох зчинився тоді в лікарні Ніре. Важливо, що зараз, хоч і блідий, але в доброму настрої, Сюніці лежав на матраці у вітальні, тимчасово перетвореній у лікарняну палату. Його розпирала гордість за себе. Він хвалився молодшим братові й сестрі: «Якщо людина втратила третину крові, то вона помре. І я був недалеко від цього». Та, мабуть, до такої заяви його спонукало те, що кожного дня йому приносили повну миску ніжного желе, яке, мовляв, спиняє кровотечу.

Сюніці лежав долілиць на матраці і з неприхованою втіхою на добродушному довгастому обличчі зачерпував ложкою желе і ніс його до рота. За його рухами стежив Сюдзі: його погляд переходив від ложки до братового рота, а від рота до миски. Та брат і не думав поділитися з ним, а ніби вмисне ще жадібніше орудував ложкою. Він, мабуть, вважав, що втратив третину крові й був на крок від смерті, а тому має повне право їсти стільки желе, скільки заманеться. Молодший брат заздрісно поглядав на Сюніці, а той раював…

Того вечора, вирвавшись з-під чарів желе, Сюдзі ще погрався зі старшою на два роки сестрою в дівчачі ігри — крем'яхи та аяторі[80], весь час притакуючи їй, як служка ясновельможній жінці.

Під кінець вони вмостилися одне навпроти одного і, ляскаючи навхрест долонями, проспівали:

Цієї давньої як світ пісеньки, що починалась і кінчалася тим самим звуком, а тому її можна було повторювати безліч разів, їх навчила няня Сімода. Хоч діти й не вдумувались у її зміст, та в їхні юні голови мимоволі вкладалося, що Японська імперія — наймогутніша держава, а китайці — боягузи.

Та настав час лягати, і няня повела дітей чистити зуби. Сюдзі чистив їх ретельно й довго, але даремно, бо останнім часом призвичаївся пити перед сном червону фруктову воду, улюблений напій покійного діда, з дитячого ріжка.

За дитячу спальню правила кімната на сім з половиною татамі, перша за вхідними дверима, яку прикрашав тільки продовгуватий комод і квадратний настінний годинник.

Щойно Айко роздяглась і залізла під ковдру, з казарм за Аоямським кладовищем долинув слабкий, але досить чутний сигнал відбою.

— Як мені не подобається звук сурми! Він навіває на мене сум, — позіхаючи, поскаржилась Айко, коли няня підтикала їй ковдру. — Я не засну. Яка сумна ця пісня — «Бойовий товариш»… «Як бій скінчився, сонце за обрій сіло… Тільки годинник у кишені друга цокав…» Яка сумна картина! Я не засну.

— Цить, цить, Ай-сама. Спи, — заспокоювала її няня, поплескуючи долонею по ковдрі.

Айко вмить задрімала. Вона спала так тихо, що здавалося, то лежить велика лялька.

Тим часом і няня одягла нічну сорочку, погасила світло і лягла біля Сюдзі — її любов перейшла тепер на нього, ніби для неї, що виростила стільки дітей у родині Ніре, то було останнє доручення, послане небом, у свої шістдесят чотири роки вона все більше вірила, що цей шестилітній хлопчак — єдиний, хто вартий уваги й догляду. Його пустощам вона завжди знаходила виправдання. Якщо Сюдзі рюмсав, вона пояснювала це вдачею, коли псував сьодзі — невгамовним темпераментом, а коли щось базграв на папері, казала: «Таке мале, а вже пише ієрогліфи». Коли ж старший брат або сестра доводили його до плачу, няня горнула його до себе й лагідно заспокоювала: «Не плач, серденько, не плач. З тобою твоя бабуся».

Кого Сюдзі найбільше боявся, то це Тацудзі, сина вугляра з Тохоку, тепер уже справжнього професійного борця Дзаосана, що приходив у лікарню в шовковому чорному кімоно з гербами. Коли Сюдзі, повернувшись додому, бачив біля порога велетенські дзорі, то полотнів і заходився плачем. Йому в голову не вкладалося, що на світі може бути людина з таким широким обличчям, гострим підборіддям і товстими закопиленими губами, з яких злітали незвично тихі, незрозумілі звуки. Сюдзі не можна було заманити до вітальні і калачем, якщо там сидів Дзаосан. А коли хтось пробував затягти його туди силоміць, Сюдзі несамовито пручався і плакав, а вирвавшись, замикався в туалеті й просиджував там годинами. Можна було почути, як він схлипує. В такі хвилини втихомирити його могла тільки няня Сімода. Ласкавим голосом, що приспав би навіть сторожку дику кішку, вона проказувала: «Цить, цить, серденько. Дзаосан уже пішов, його вже нема. Я випровадила його за ворота». А те, що її мазунчик боягуз і безвольний, вона не допускала й думки. Няня сліпо вірила, що хлопець стане видатною людиною, бо, мовляв, викапаний дідусь.

Поруч з нянею Сюдзі вгамовувався, але водночас і мучився: вона швидко засинала і хропла так, що двигтіла кімната.

Як завжди, Сюдзі й цього разу лежав з розплющеними очима. При тьмяному світлі лампочки спальня здавалася широченною, а стеля — ще вищою. Крізь уривчасте хропіння няні розмірено вицокував годинник…

Правду казала Айко: «Яка сумна пісня! Як сумно цокає годинник». Зіщулившись на краю постелі, бо більшу половину її займала няня, Сюдзі мало не плакав. Та ось його рука висунулась з-під теплої ковдри, занишпорила в узголів'ї, на превелике щастя, намацала дитячий ріжок з «бордо». Сюдзі приклав пляшку до рота й ковтнув прохолодної солодкої рідини. Язик приємно защипало. Зробивши кілька ковтків, Сюдзі втихомирився: вкрився ковдрою і, згорнувшись клубочком, заплющив очі.

Невдовзі, коли няня на хвильку перестала хропти, вже чулося сонне дихання Сюдзі.

Розділ другий

Як необжита мансарда непомітно вкривається шаром пилу, так і вбогим кабінетом Тецукіці — з сірими стінами й пожовклими татамі — на другому поверсі, якраз над дитячою спальнею, заволоділи книжки. В тонких паперових палітурках або в товстій шкіряній оправі, з рядками, підкресленими червоним чорнилом, і з помітками на закладках, вони вщерть заповнили книжкові шафи, безладними купами лежали на підлозі.

Навесні п'ятнадцятого року Тайсьо[82], після смерті названого батька, Тецукіці, як і сподівалися, став власником лікарні Ніре. Та, правду кажучи, його це мало тішило. Роздобувати гроші на відбудову лікарні, налагоджувати медичне обслуговування хворих і нести на плечах безліч інших турбот — на таке він не годився. Та шлях у майбутнє вже було намічено: Кііціро встиг розробити докладний план відродження лікарні, але не здійснив його, бо перешкодила смерть. Хоч при тодішньому становищі то була чиста авантюра, переговори про оренду семи тисяч шістсот цубо землі в передмісті Сетагая-Мацубара завершилися успішно. Кііціро власноручно підготував креслення, підшукав підрядника.

Хоч Кііціро навіки пішов, його задуми лишилися в голові Тецукіці, не кажучи вже про Хідекіці Кацумату — той був обізнаний з ними до подробиць. Воля небіжчика витала над родиною, спрямовувала її на здійснення його задумів.

Перші роки на директорській посаді були для Тецукіці наче кошмарний сон. Звичайні труднощі й клопоти, яким Кііціро легко дав би раду, доводили його до розпачу. Особливо безпомічним почував він себе у фінансових справах: на саму думку, що доведеться залазити в борги, Тецукіці впадав у глибокий відчай.

Зрештою він мусив, за рекомендацією знайомих, вдатися до лихваря. Все було залагоджено в ресторані, в присутності заступника, за напоями, закускою і незвичною для Тецукіці світською розмовою. Наприкінці гість узяв у руки великий чорний портфель і витяг звідти пачку банкнот. Слинячи пальці, Тецукіці довго й незграбно перебирав пальцями жадані папірці. І, дивна річ, з домовлених п'ятдесяти він нарахував лише сорок п'ять тисяч. Тецукіці докірливо поглянув на гостя. І даремно, бо той нічого особливого не зробив. Просто від позиченої суми він одразу відрахував десять відсотків прибутку. І то лише за один місяць. За рік ті ж відсотки перевищать позичену суму. Вищиривши золоті зуби, лихвар весело і безтурботно, наче торгував клоччям, заявив непрактичному Тецукіці: «Я не силую, можете не позичати». Жаль, сором і ледве стримуваний гнів, від якого пальці на руках затремтіли, охопив Тецукіці. Поруч, зігнувши вузьку спину, сидів не менш безпорадний і пригнічений Хідекіці Кацумата, знічев'я дряпаючи нігтями татамі…

У записничку з тих часів збереглися короткі записи про те, що тоді найбільше тривожило Тецукіці:

«Сьогодні закінчив попередню реєстрацію, приготував боргове зобов'язання і вже мав одержати гроші, але…»

«Сіґео Сакума-сі[83], заступник голови Токійської колегії адвокатів. Телефон: Йоцуя, 24–33».

«Перезаставити будівлі в Аояма і нову лікарню в Мацубара. Виконання формальностей доручити Кацуматі».

«Оформити поворотне свідоцтво (на випадок сплати боргу)».

«Тридцять відсотків річних від 70 000 єн — 21 000 єн, ті ж відсотки за три місяці — 5 200 єн».

«За словами Кавамото-сі, Ґендзо Акіба-сі надасть фінансову допомогу в розмірі 80 000 єн під відсотки — 3 000 єн місячно. Комісійні — сім відсотків. Такого не можна сплатити!»

«Ввечері послати Сіодзакі-сі опис майна».

«Охара приніс потрібну документацію. Термін повернення боргу (45 000 єн) — третє грудня. Кожний день прострочення виплати обійдеться в 10 сен. Охара сказав: «І ти ще невдоволений? Якщо ти не згоден, я заберу документи». Довелося пристати на його умови. Та ще й заплатити 300 єн за нотаріальне засвідчення боргового зобов'язання».

«Хірацука-сенсей обіцяв підтримку. Мовляв, лікарня Ніре заслужила цього бездоганною репутацією».

«Дзвонив Сакамото. Бідкався, що не може довше чекати…»

«Якщо вірити Кацуматі, за державну реєстрацію він заплатив 280 єн, а крім того, за порадою Охари, дав 10 єн і 40 сен чайових якомусь Секіґуті з нотаріальної контори. Яка ганьба!».

«Дзвонили з відділу медико-санітарних установ Токійського управління поліції. Повідомили, що завтра о дев'ятій буде комісія, оглядатиме нову лікарню».

«Була комісія. Зробила висновок, що лікарня ще не готова. Огляд буде повторено».

«Голова розколюється, вночі не міг заснути…»

«Вирішив розрахуватися із Сакамото. У відділенні банку «Сумітомо» Рюко обміняла 20 000 єн на чеки й передала Кацуматі для вручення Сакамото, але той став вимагати гарантії, що чеки прийнято банком до виплати. А час минає…»

«Тридцять перше грудня. Пізно ввечері прикрасив браму сосновим гіллям. Важкий був рік, доходило навіть до секвестру майна, та якось справу залагоджено три дні тому. Виплутався. Кому за це дякувати, як не богам? Не треба забувати і про тих, хто обдарував мене милосердям…»

Долаючи труднощі, нова лікарня набирала сили, і незабаром Тецукіці одержав дозвіл на прийом пацієнтів, яких утримували коштом муніципалітету. Небуденний архітектурний хист Кііціро виявився в тому, що нова лікарняна споруда здалеку вражала пишністю. Головний вхід цієї хоч і дерев'яної, але цілком сучасної будівлі було облицьовано штучним мармуром. Натомість одноповерхові палати для хворих нічим, окрім бетонних протипожежних поперечних стін, не відрізнялися від бараків.

Певно, тому, щойно відкрилася лікарня, неприємностям не було кінця: то самогубства пацієнтів, звичні в будь-якій тодішній психіатричній лікарні через брак санітарів і їхню низьку фахову підготовку, то часті їхні втечі. Якщо вже хтось надумував дременути з лікарні, то легко міг це зробити: хоч вікна палат були заґратовані, а двері замикалися, зате поміст був з тонких, як папір, дощок.

З відділу медико-санітарних установ столичного поліцейського управління весь час надходили такі листи:

«З огляду на те, що, беручи дозвіл на відкриття лікарні, Ви взяли на себе відповідальність за безпеку й догляд пацієнтів, звертаємо Вашу увагу на дедалі частіші випадки втечі хворих із Вашої лікарні і сподіваємося, що подібне неприпустиме недбальство не повториться…»

Хоч листи були і ввічливі, та в поліції Тецукіці червонів від сорому і давав письмову обіцянку перебудувати лікарняні палати.

Тецукіці не підходив для нової посади, бо дрібним, але клопітним господарським справам, що забирали більше часу, ніж хворі, не приділяв належної уваги, а якщо і брався до них, то абияк, неохоче. Та все одно сила-силенна обов'язків виснажувала Тецукіці, обсипала сивиною скроні й вкорочувала віку — за два роки Тецукіці постарів на десять, замкнувся в собі і спохмурнів.

Що ж до свого лікарського хисту і фахових знань, то спочатку Тецукіці був про себе високої думки, бо і в університеті не пас задніх, та й недарма три з половиною роки перебував у Німеччині, батьківщині психіатрії. У названого батька, звісно, була ділова жилка, але те, як він приймав пацієнтів, дратувало Тецукіці.

Однак тепер, коли доля ввірила йому важливу справу — вмілим і ефективним лікуванням завоювати довір'я у людей і воскресити колишню славу лікарні, — Тецукіці почали гризти сумніви.

Звісно, він працював не покладаючи рук. Але, на противагу Кііціро, не любив самореклами, не робив безвідповідальних, самовпевнених заяв. Будь-який пацієнт — чи то з ознаками раннього слабоумства, чи нервового виснаження — міг дістати в нього вичерпне пояснення про своє захворювання. Та дивна річ: Тецукіці помітив, що правдою не завоювати їхнього довір'я. Не те, що Кііціро, який, начепивши дзеркальце, заглядав їм у вухо і проказував: «Слухай, у тебе негаразд із мозком. Далебі, негаразд. Пий мої ліки. Таких не знайдеш у всій Японії». І справді, його слова впливали на багатьох пацієнтів. Щоправда, Тецукіці не хотів наслідувати небіжчика, а якщо іноді й пробував, то безуспішно.

Якщо Тецукіці не вмів привернути до себе пацієнтів, то чого можна було сподіватися від їхньої рідні? В ті часи рідко який душевнохворий одужував. Та Кііціро ніколи не розкривав правди його близьким, а повторював: «Довіртеся мені. В мене великий досвід, я знаю свою справу». І не раз безнадійно хворий поправлявся. Що ж до Тецукіці, то він, пригнічений неспроможністю медицини допомогти пацієнтові, не заспокоював його рідних обіцянками, а винувато відвертав очі й мимрив щось невиразне. Тож і не дивно, що ніхто йому не вірив.

Та найгірше, що в глибині душі Тецукіці сумнівався у своєму покликанні. Він думав: «Мабуть, мені далеко до названого батька. А може, практична лікарська робота не для мене». Іноді до нього доходили слова, кинуті кимось ненароком: «А все ж покійний сенсей був великою людиною. Постукав, бувало, хворого по голові, і відразу скаже, що болить. Теперішній директор не те».

Тецукіці випала незавидна доля: його вічно порівнювали з покійним Кііціро, засновником славетної лікарні. Кііцірів дух витав усюди: в обох відділеннях лікарні, в Аояма і Мацубара, в родинних покоях і лікарських кабінетах. Люди, яким не подобалися деякі його риси, після смерті про це забули. Вже незабаром колишній директор став легендарною особою. В людській пам'яті залишилися не тільки його видатні діла, а й невдачі, які тепер осявалися ореолом успіху. «А пригадуєш, після пожежі Кііціро-сенсей навіть не показав, що засмутився? А як він порвав боргове зобов'язання? На очах у кредитора пошматував ту розписку, мовляв, це якесь непорозуміння. Ну скажи, хто б іще міг зробити так, як він?» — захоплювались у лікарні.

Ще більше зміцнило пошану до покійного директора те, що, всупереч побоюванням Кодзабуро Суґано, передмістя Сетагая-Мацубара невдовзі стало бурхливо розвиватися. Від станції Санґендзяя продовжили лінію Тамаґава і з'явилася поблизу станція Ямасіта. Згодом відкрився рух швидкісної електрички Одавара — Токіо й побудували станції Умеґаока і Ґотокудзі. Нова лікарня опинилася якраз біля тих двох ліній сполучення. Поволі виростали будинки, і кожен зрозумів, яким далекоглядним і завбачливим був Кііціро.

В нову лікарню в Мацубара першими перебралися стара Хіса, заступник директора Хідекіці Кацумата й лікарі, вихованці Кііціро, Сейсаку Канадзава і Кацудзіро Нірасава. Після кількох важких років боротьби за існування лікарня в Аояма лишилась такою ж убогою, як і досі, зате перед зміцнілим відділенням у Мацубара відкрилася широка перспектива.

— Все вийшло так, як казав Кііціро-сенсей! Він бачив на добрий десяток років уперед. «І байдуже, — казав, — що доведеться залізти в борги. Гроші — річ наживна. Через кілька років будь-який банк дасть нам кредит. А це щось та значить!» — упевнено, без тої розгубленості, яку виявив перед лихварем, повчав молодого бухгалтера (старий богобоязливий Оісі залишився в Аояма) заступник директора Кацумата.

Пригадуючи статечний вигляд Кііціро-сенсея і його заповзятливість, Кацумата наче хотів перейняти далекоглядність свого попередника, бо, скоряючись якійсь таємничій силі, наказав встановити рекламний щит край ячмінного поля. З вікна електрички той щит здавався таким великим, що якось Кацуматі приснилося, ніби пасажири збожеволіли і юрбою кинулися шукати притулку в лікарні Ніре, а покійний директор усміхався і хвалив його, Кацумату, за винахідливість.

Хідекіці Кацумата з таким запалом витворював легенди про покійного директора, що сам піддався їхнім чарам. До Тецукіці, який двічі на тиждень навідувався в Мацубара, він останнім часом збайдужів. Мовляв, йому досить Канадзави-сенсея і Нірасави-сенсея. Збайдужів він і до лікарні в Аояма, бо тепер родина Ніре переїхала в Мацубара, а він, Кацумата, виражав її інтереси. Сталося, як бажалося: зваживши роль обох відділень, невдовзі було вирішено дати новій лікарні вивіску «Головне відділення», а старій — «Філіал».

І от сюди, в Мацубара, після закінчення медичного факультету Сендайського університету, нарешті повернувся — назавжди, а не на канікули, як досі, — старший син Кііціро, Осю, неповороткий, добродушний і дебелий парубок. Щоправда, він влаштувався на роботу не вдома, а в клініці Мацудзава, бо жовторотому медикові ще треба було набиратися досвіду в чужих людей.

А проте кожний, хто зневірився в Тецукіці, нишком звертав свій погляд саме на Осю. Що не кажи, а Осю-сама — кровний старший син Кііціро-сенсея і кому, як не йому, в недалекому майбутньому очолити головне відділення лікарні? Тим більше що люди бачили, як Осю спроквола, позіхаючи на весь рот, прогулювався двором, ще недавно занедбаним. Тільки сліпий не помітив би різниці між Осю і прискіпливим до персоналу, набурмосеним і непривітним Тецукіці. Прихильне ставлення заступника до Осю мимоволі передавалося медсестрам і навіть декому з пацієнтів. У батьківській лікарні Осю і за холодну воду не брався, а вони дивилися на нього з незрозумілою шанобою і надією. А надто Кацумата. Той з будь-якого приводу, навіть щоб поділитися своїми міркуваннями щодо перебудови палат, звертався до нього. Неспроможний відповісти щось путнє, Осю відбувався словами: «Так, так, може, й непогано». Та Кацумата тлумачив цю відповідь на свій лад: «Звісно, Осю-сама не поспішає з рішенням. Розумна голова! Викапаний батько».

Кожний приїзд Тецукіці в Мацубара заступник директора зустрічав сухо, ледве приховуючи невдоволення показною чемністю. З руками за спиною, виблискуючи пенсне, Кацумата обходив лікарню, супроводжуючи посивілого й трохи сутулого Тецукіці, а його обличчя ніби промовляло: директор цей тимчасово, а я був, є і буду тут повноправним господарем. Цим він наче хотів ще більше піднести покійного Кііціро, який призначив його своїм заступником, і викликати на його вустах вдячну усмішку.

Родинне життя Тецукіці навряд чи було щасливим. Його просту й щиру любов до дітей, здавалось, не похитне ніщо. Та непоправне сталося тоді, коли старший син Сюніці, про якого він стільки передумав за кордоном, зустрів його, як чужу, незнайому людину. В душі Тецукіці мовби щось надламалося, і відтоді для нього почалися жорстокі своєю одноманітністю, сірі будні.

У будинку, що вцілів від пожежі, трохи перебудованому, мешкала тільки сім'я Тецукіці і покоївки. Теща Хіса із синами Осю та Йонекуні переселилася в Мацубара. Винятком була тільки наймолодша донька Кііціро Момоко: з чоловіком Сіро, що повернувся з Ханькоу і тепер працював в Аоямському відділенні лікарні, вона винаймала квартиру в районі Адзабу, в кварталі Касуміцьо.

Спочатку власний дім в Аояма був для Тецукіці місцем, де він почувався головою родини, де ніхто не смів йому перечити. Однак відбудова лікарні не залишала часу для сім'ї, і вона руйнувалась. Клопоти поступово змінили його вдачу чи, може, підкреслили негативне, зробили Тецукіці непривітним, різким і ще більш відлюдькуватим. Він повертався додому таким стомленим, що не мав охоти навіть перемовитися словом із дружиною й дітьми. Він здавна не мирив з Рюко, а тепер і діти почали цуратися його. Сюніці ще можна зрозуміти: адже він пам'ятає себе відтоді, як Тецукіці вже не було вдома. Але й Айко, і молодший за неї Сюдзі не хотіли визнавати в ньому батька. Тецукіці з прикрістю відзначив, що діти наслідують свою недбалу матір. Щоправда, як тільки сім'я виборсалась зі скрути, Рюко почала купувати їм дорогі подарунки. Та, мабуть, і цим усього не поясниш. Він уже починав сумніватись: чи не його вдача заважає йому стати любим батьком так само, як і шанованим лікарем-практиком.

Самотній і невдоволений, він зачинявся в кабінеті, сідав перед столиком з уцілілими книжками й полегшено зітхав. Тепер час належав тільки йому. Наче стороннім оком на тлі прохолодної кімнати він виразно бачив свій профіль, профіль уже немолодого, посивілого чоловіка. Повертало за північ, і хвилини текли, мов скупі старечі сльози.

Він добре пригадує, як уперше після пожежі знічев'я потягся до книжок. А ще ж не так давно, побачивши замість них купу попелу, він відчув щось схоже на ненависть. Змарновано стільки часу й сили! «Шлях у науку для мене закрито, тож ніколи я вже не збиратиму бібліотеки», — твердо був вирішив Тецукіці.

Однак коли рука несамохіть потяглася до книжки, Тецукіці відчув, що не може відірватися від неї. Але відразу схаменувся. Розрада й збентеження, ненависть і насолода змішалися в його серці, і Тецукіці невпевнено перегорнув сторінку. Іноді він ловив себе на думці, наче робить щось недоречне. Особливо тепер, коли успадкованій лікарні загрожує небезпека, коли треба думати, як повернути борги, як перебудувати палати, коли поліцейське управління засипає своїми попередженнями. Хіба він має право так гайнувати час — шукати розради в книжках?.. Та рука квапливо перегорнула ще одну сторінку.

Коли нарешті лікарня вийшла зі скрути і Тецукіці стало трохи легше, він подумав: «Я добре попрацював, тож хіба не можу перепочити, розважитись? Хай це буде наука. Звісно, мріяти про серйозні наукові дослідження не доводиться. Для цього в мене нема ні часу, ні лабораторії. Та непогано, хоча б для розваги, написати щось. Зрештою, це був би розумний спосіб зміцнити нервову систему, розладнану останнім часом…» Відтоді Тецукіці все частіше допізна засиджувався в кабінеті.

Спочатку він надумав дати коротку історію психіатрії в Японії й опублікувати в журналі «Лікарський щомісячник». А писати було про що. Роки після революції Мейдзі знаменувалися діяльністю Куніка Катаями, Хадзіме Сакакі, Сю Міяке, Дзьо Еґуці, Бунсая Камбе, Сюдзо Куре та інших, які чимало зробили для поширення європейської медицини в Японії. Камбе видав переклад книжки англійського психіатра Генрі Модслі «Основи психіатрії», Еґуті написав «Психіатрію» на матеріалі вчених німецької школи, Міяке у свою монографію «Питання патології» включив розділ про психічні захворювання, Сакакі вперше в Японії запровадив викладання психіатрії в університеті, Куре написав книжку «Елементи психіатрії» на основі праць Крафта-Ебінґа. Наскільки важким був процес засвоєння європейської медицини видно хоч би з того, з якими труднощами вироблялася японська наукова термінологія, як поволі прищеплювалися такі поняття, як «слабоумство», «галюцинація» чи «каталепсія».

Сюдзо Куре вчився в Німеччині трохи раніше за Кііціро Ніре та привіз додому не піаніно, ліжко чи інші речі — від ножів до кусачок, — а знання анатомії і патології головного мозку, набуті у Віденській науковій школі Оберштайнера (саме той знаменитий старенький професор наче з'явився, мов привид, за спиною Тецукіці і промовив: «Забарна робота. Наберіться терпіння, бо за чотири тижні вам з нею не впоратися») і в професора Гейдельберзького університету Ніссла. Обізнаністю з європейською клінічною психіатрією Куре завдячував Крафту-Ебінґу й Емілю Крепеліну, тому самому, що також запам'ятався Тецукіці. Ознайомившись з наслідками досліджень Крепеліна за шостим виданням його «Психопатології», що містила нові навіть для європейського наукового світу поняття, як «маніакально-депресивний психоз», «раннє слабоумство» тощо, Куре об'єднав навколо себе японських психіатрів, а своїх учнів навчив вести клінічні записи та історії хвороб японською мовою з використанням складної японської медичної термінології. Він виходив з того, що Японії конче потрібно розвивати цю галузь медицини.

Тецукіці вирішив написати про те, що його найбільше цікавило, — про німецьку психіатрію першої половини дев'ятнадцятого століття, яка згодом дала світові такі видатні імена, як Крепелін, Блойлер, Кречмер, і вплинула на японську медицину. Серед яскравих її представників були Нассе, Фрідрайх, Ґроос, Блюмредер і великий Ґрізінґер, якому належать слова: «Психічне захворювання — це хвороба мозку». Та коли вже зайшла мова про них, не годилось замовчувати їхніх попередників з французької школи, засновником якої став Філіп Пінель, легендарний вчений, який звільнив душевнохворих від кайданів, — про це багато хто знає з полотен живописців. Хоч про французів Тецукіці знав набагато менше, але при докладнішому вивченні їхнього внеску в науку виявив серед них талановитих дослідників, учнів Пінеля — Феррі та Ескіроля.

«Тим краще! — відчуваючи втому від розумового напруження, міркував Тецукіці. — А що, коли вернутися в глибину віків, до колиски європейської медицини Греції і її батька Гіппократа? Про медицину вже написано чимало, а от про психіатрію та її новітні досягнення — нічого».

То був зухвалий, безсоромний задум, що межував з манією величі. Як він, Тецукіці, директор лікарні, що поволі поставала з попелу, наважився й думати про таке?

Однак, всупереч ваганням і сумнівам, Тецукіці взявся шукати потрібну медичну літературу: купував у книгарні «Марудзен», замовляв знайомим букіністам у Мюнхені й Берліні. Книжок у його кабінеті щораз більшало: вони вже заповнили всі шафи і лежали безладними купами на татамі.

Як з'ясував Тецукіці (власне, тут нічого було і з'ясовувати), в давнину вважали, що душевнохворі — то люди, в яких вселилася нечиста сила. Свідчення тому можна знайти в стародавніх індійських «Ведах», «Законах Ману», «Магабгараті», «Рамаяні» тощо. Тоді люди вірили, що душа живе в людському тілі й панує над ним. Вона, мовляв, володіє «бодгі» (розумом) і «аганкарою» (свідомістю), у вигляді «прани» (дихання) може переходити з однієї істоти до будь-якої іншої.

Колись у Греції був храм Асклепіоса, перед яким божевільних лікували, показуючи їм шалені танці жриць, що й самі були душевнохворими. Еллінам належить і наукове відкриття, що причиною душевного розладу, як і фізичного болю, є певна хвороба. Алкмеона, який чи не першим зробив розтин людського тіла, вийняв з орбіти очне яблуко й дійшов висновку, що загадка наших відчуттів і розуму криється в головному мозку, можна вважати предтечею сучасних учених. З другого боку, Геракліт, осуджуючи тогочасних лікарів за умоглядність їхніх тверджень, сам став її жертвою: він висунув гіпотезу, що людський розум підтримується внутрішнім вогнем. Коли той вогонь палає, людський розум і дух — здорові, коли ж гасне — людина хворіє, її розумові здібності слабнуть і, врешті, настає божевілля.

Гіппократ, прозваний батьком медицини, постать якого височить над століттями людської історії, в передмові до трактату про «священну хворобу» — епілепсію — справедливо зауважив: «Ця хвороба не має в собі нічого священного, як і інші, її спричиняють природні фактори… Освячували й пов'язували її з нечистою силою, прикриваючись побожністю і глибокими знаннями, ворожбити, шахраї, заклиначі та базіки. Неспроможні її вилікувати, вони накидали на неї покров божественної таємничості». Спостережливим оком клініциста Гіппократ розрізнив такі психічні захворювання, як післяпологове божевілля, психастенію, марення, провали пам'яті, розлад психіки внаслідок значної кровотечі. Він дав також свою класифікацію психічних хвороб і докладний опис епілепсії, манії, меланхолії, параної тощо. На його думку, істерія — суто жіноча хвороба, причину якої треба шукати у спазмах матки. Визначальну роль у виникненні божевілля Гіппократ відводив жовтій і чорній жовчі. Великого значення надавав він і порі року: як на нього, манія, меланхолія та епілепсія найчастіше трапляються навесні.

Стародавня Греція славилась і знаменитими філософами, носіями тогочасних знань про людину й природу. Один із них, Сократ, сам страждав на шизофренію, а другий, Платон, загалом тонкий знавець людського єства, в медичних питаннях зробив крок назад порівняно з Гіппократом. За його уявленнями, божевілля — хвороба нерозумної душі — виявляється в трьох різновидах: меланхолії, манії та слабоумстві, а людська дурість — у божевіллі й неосвіченості. Крім того, Платон вважав, що іноді людина божеволіє сама собою, іноді ж хворобу насилають боги. Що ж до Арістотеля, то для нього вмістилищем почуттів і відчуттів було серце, а не головний і спинний мозок. Він критично переглянув Гіппократову теорію про визначальну роль жовчі, відвівши їй роль переносника божевілля, а не його збудника, яким, на його думку, є холод і жар. Та вже його учень Стратон звертав увагу і на головний мозок.

Спантеличений філософами, Тецукті перейшов до розгляду досягнень Соранія, сумлінного класифікатора хвороб з Ефеса. Тецукіці роздобув англійський варіант двох його найвідоміших трактатів про гострі та хронічні захворювання, що збереглися для нащадків завдяки латинському перекладові. На щастя, Тецукіці був знайомий з професором філософії, невелика голова якого вміщала знання понад десяти мов, серед них грецької і латини. Той учений, що приходив у лікарню зі скаргами на головний біль, приносив стародавні книги із своєї багатющої бібліотеки і з кислим виразом на обличчі перекладав їх Тецукіці. Було цікаво й корисно читати трактати Соранія, в яких той сперечався з Діоклом, Ерасістратом і Гераклітом щодо методів лікування. Бо автор, сам лікар-практик, писав їх зрозуміло, дохідливо, наче й розраховував на таких, як Тецукіці.

Дійшла черга і до вчених з Александрії, що згодом у Римі заснували наукову академію. Особливої уваги серед них заслуговував Асклепіад, який називав психічні захворювання хворобами почуттів і чітко відрізняв марення від галюцинацій. Стоїк Ціцерон справедливо зауважував: «Якщо людина — це тіло й душа, то чому ж дбають лише про тіло, а душею нехтують?».

І водночас стверджував: «Я знаю, як лікувати душу… Філософією». А проте в нього були набагато прогресивніші й своєрідніші погляди на психічні захворювання, ніж у багатьох тогочасних медиків. Корнелій Цельсій склав енциклопедичний медичний довідник, в якому описав чимало методів лікування душевнохворих. Серед них і такий: хворого треба постригти й натирати йому голову трояндовою олією. А от Аретій відстоював таку думку: «Немічному не можна повернути здоров'я. Інакше це означало б, що лікар розумніший за богів». Було чимало інших медиків, які Тецукіці з подивом відкрив для себе, їхні думки й досягнення творили в його голові таке плетиво, що йому довелося заново впорядковувати все від самого початку. Грецький і римський періоди історії психіатрії закінчувалися згадкою про Ґалена. З його смертю у двохсотому році нашої ери — через сім століть після Гіппократа — історію медицини надовго повив морок…

Спочатку Тецукіці хотів написати короткий нарис про епоху, яка підготувала бурхливий розвиток сучасної психіатрії, хотів згадати про здобутки греків і римлян, про непоправні втрати в середньовіччі й про відродження у сімнадцятому й вісімнадцятому століттях. Він думав убгати весь матеріал у кілька десятків сторінок. Та вийшло не так. Його самого вразило, що, захоплений новою розвагою, працюючи похапцем, уривками, він за два з половиною роки докінчив лише грецький та римський періоди історії психіатрії. Робота ще тільки почалася, а вже набралося понад триста сторінок. «Що ж його робити? — тривожився Тецукіці. — Невже так працювати й далі? Безглуздя! Люди з мене сміятимуться. Навіщо все це мені? Воно ж зовсім не стосується сучасної психіатрії. Зайвий клопіт, та й годі!» Тецукіці мучився, як наркоман, що не може позбутися поганої звички, і знову поринав у давні часи. Іноді кидав написане і глузував сам із себе: «От дурень! От дурень!». Навіщо йому ті химерні методи лікування? То ж просто дитячий лепет! А методи справді були незвичайні. Кровопускання, вживання блювотного і проносного — це ще нічого. А то ж медики радили шмагати душевнохворих нагаями, замикати в темних кімнатах, кидати у воду.

«І нічого дивного», — заперечував сам собі Тецукіці. Адже ще зовсім недавно, у вісімнадцятому столітті, модним було лікування шоком. Наприклад, Еразм Дарвін, дід Чарлза Дарвіна, винайшов так зване «крісло Дарвіна», на якому хворого крутили доти, доки з рота, носа і вух не бризкала кров. Ще в дев'ятнадцятому столітті один німецький лікар примушував хворих стояти у спеціальному мішку, а відомий англійський медик Горн радив обливати їх двомастами відрами холодної води. А що, власне, змінилося відтоді? Хіба не набуло поширення лікування паралітичного слабоумства, як відомо, спричиненого змінами клітин мозку, за допомогою малярійної гарячки? Винайдено ліки, які запобігають припадкам епілепсії. Одужують у лікарні і хворі на маніакально-депресивний психоз. А от уражених раннім слабоумством якщо й не заковують у кайдани, не обливають водою, як колись, то лікують примусовою працею або накидають гамівну сорочку… Ото й усе. Адже лікування інсуліном та електротерапію було запроваджено в лікарні Ніре пізніше, а інші дійові засоби з'явилися лише після Другої світової війни. Медики докладно розкласифікували психічні захворювання, зібрали про них силу-силенну даних, а лікують не краще за своїх попередників.

Тож природно, що мало хто з пацієнтів виходив із лікарні Ніре здоровим. Для лікаря одужання хворого — велика радість. Дякує пацієнт, дякують його родичі. А чого міг сподіватися Тецукіці від душевнохворих? Найчастіше нарікань. До того ж під час зустрічі з їхніми родичами насуплений Тецукіці іноді відзначав, що передусім варто було б лікувати саме їх. Хоч тримати хворих у лікарні було вигідно — чим заступник директора завжди тішився, — Тецукіці почувався невдоволеним.

Якось під час обходу палат хворий на запущену форму раннього слабоумства ні сіло ні впало так зацідив Тецукіці кулаком межи очі, що той брязнувся на підлогу. Жалюгіднішого становища для директора лікарні годі й придумати! Лікарі й медсестри кинулись до пацієнта, а молода практикантка не втрималась і захихотіла.

Чоло не перестало боліти й тоді, коли Тецукіці вернувся в кабінет, де на нього чекало кілька амбулаторних хворих. Особливо набридливою була одна стара жінка, часта гостя ще за часів Кііціро. Вона й не думала йти додому і все питала:

— Сенсей, скажіть мені нарешті, яка в мене хвороба? Мабуть, рідкісна, правда?

— Вам нема чого журитися. У вас звичайна іпохондрія, — заспокоював Тецукіці.

— Та невже? А покійний сенсей казав, що в мене люксусопатологія і ще щось там… з іноземною назвою. Я вже й не пам'ятаю, а він мені стільки разів її повторював! Мабуть, все через хворобу?

Тецукіці навмання сказав кілька німецьких термінів.

— Ні, не ця. Не така проста… Рідкісна й важка для запам'ятовування… Від самої назви в мене аж серце заходиться. Певно, ні в кого у світі воно так шалено не калатає. Сенсей, ви знаєте, яка в мене хвороба? Адже це якесь незвичайне захворювання? Покійний сенсей розумів мене і прописував особливі, закордонні ліки. Чи не могли б ви мені їх дати? У вас уже інший аптекар? Я так переживаю… І на серці млосно… Може б, ви зміряли мені тиск крові?.. То був білий порошок з жовтим відтінком. Його готували для мене кілька разів. І завжди виписували з-за кордону…

Відчуваючи, як пече у міжбрів'ї, Тецукіці пообіцяв роздобути їх.

Сенсей, а мені полегшає? Покійний ваш батенько давав мені не тільки ліки… Та гаразд, вип'ю спершу їх, а тоді побачимо. Ви помітили, яка я вразлива?.. А не помру я від ваших порошків? А здоровому вони не шкодять? Бо я хотіла дати їх і небожеві. Ні, я не сумніваюсь у ваших знаннях, просто я дуже вразлива, вразливіша за будь-кого на світі. Покійний сенсей мене розумів. Ой, як калатає серце!.. А голову наче обручем стискає… Як би вам пояснити… Та ви однаково не зрозумієте…

Тецукіці терпляче слухав, а потім озвався:

— Гадаю, у вас розладнані вегетативні нерви, що здійснюють контроль над організмом.

Цього хвора тільки й чекала.

— А що це таке — вегетативні нерви? Ви не могли б пояснити, який стосунок вони мають до моєї хвороби?

Тецукіці взявся пояснювати, але жінка щоразу перебивала його: її слова неслися нестримним потоком, обплутували Тецукіці й звертали його роздуми бозна-куди. «От би прив'язати цю старушенцію до «крісла Дарвіна» й закрутити так, щоб їй забило памороки! — думав Тецукіці. — Або принаймні вилити на неї двісті відер холодної води!» Тепер він був схильний вважати ці методи лікування цілком сучасними. «А ще краще — сказати б їй: „Слухайте, вам потрібен інший лікар. Будь ласка, дайте мені спокій!“».

Та хіба він міг позбавляти лікарню прибутку? І Тецукіці промовчав. Такою пацієнткою треба дорожити, бо вона ладна оплатити будь-які ліки.

Десь за тиждень, коли вже перестало боліти чоло, Тецукіці дійшов сумного висновку: «Я таки невдаха, лікаря-практика з мене не вийшло. Будь-який психіатр легко дав би раду таким от пацієнтам. А якщо ти не можеш терпіти їхніх химер з поблажливою усмішкою, то ніякий ти не лікар». Та кидати свій фах теж не годилося, а тому Тецукіці після цілоденної роботи в лікарні замикався в кабінеті й серед книжок знаходив розраду, яку може дати хіба що наркотик.

…Отже, Тецукіці зупинився на тому періоді історії, коли психіатрію, створену невтомною працею геніїв минулих століть, огорнув морок мракобісся. Щоправда, і в ті часи траплялися вчені, які не схиляли голови перед марновірством і схоластикою. Та все ж гору взяла тенденція, що психічні хвороби — це прояви нечистої сили. Лікувати божевільного тоді означало вигнати диявола замовлянням. Зусиллям ченців психіатрія опинилася поза рамками медицини й дістала назву: «демонологія». В одному з манускриптів, датованому десятим століттям, йшлося про лікування істерії. Його автор підтримував Гіппократа щодо причини цієї недуги і радив лікувати її тільки довжелезним замовлянням: «Во ім'я Отця, і Сина, і Духа Святого! Владико ангельського воїнства небесного, зглянься над нами, немічними, просвіти наші душі, не кидай нас, дітей своїх, напризволяще. Милосердний Боже, заспокой лоно доньки твоєї… зціли її від недуги… Благаємо й тебе, утробо: во ім'я Святої Трійці не муч жінки, вгамуйся, не гніви Господа нашого й вернися у свій первісний стан! Вернися туди, де тебе розмістив Господь…» Невдовзі стало звичним називати божевілля диявольською або відьомською хворобою, а його жертву — чортом або відьмою. На цю тему двоє ченців домініканського ордену, Йоган Шпренгер і Гайнріх Кремер, навіть написали страшний своїм бузувірством трактат. Дійшло до того, що відьом — здебільшого то були душевнохворі — не лікували, а спалювали на вогнищі…

Іноді серед ночі втомлений Тецукіці відривав погляд від книжки чи рукопису і невпевненою рукою наливав собі гарячого зеленого чаю або просто так, щоб відпочити, переглядав вранішню газету.

Саме тоді, наприкінці січня восьмого року Сьова[84], Тецукіці прочитав у газеті, що до влади в Німеччині прийшов Гітлер. Тецукіці побачив заголовок: «Нарешті влада в руках загадкового Гітлера», а на фото поряд — промовець із запально піднятою вгору рукою. Гітлер… Невже це той, що колись підняв заколот у Мюнхені? Тепер, бач, став канцлером, високо злетів. Після провалу заколоту військовий аташе майор Такахасі на зустрічі з кількома японськими студентами, серед яких був і Тецукіці, сказав: «Я сподівався, що Гітлер, фон Кар і Людендорф діють спільно. Та, на жаль, революція зазнала поразки. Треба було заарештувати командувача Баварської армії генерала Лоссова й захопити військові казарми».

Хоч події у Німеччині й не зачіпали Тецукіці, новий канцлер привернув його увагу. З того, як він розправився з комуністами, видно, що людина він рішуча. Та й не кожний на його місці зумів би вивести країну з післявоєнного занепаду. Та незабаром стали надходити повідомлення, що нацисти взялися прилюдно спалювати так звану антинімецьку літературу. Сама згадка про те, як полум'я ненаситно ковтає книжкові сторінки, відгукнулася в душі Тецукіці нестерпним болем. Японські газети писали:

«Групи студентів в уніформі членів націонал-соціалістської партії — учасники руху за чистоту німецької культури — зносять на площі міст книжки відомих світових авторів, оголошених ворогами німецького народу, і під несамовиті крики спалюють… Обертаються на попіл твори соціалістів Маркса й Леніна, француза Барбюса й американця Ептона Сінклера, німецьких сексологів Еміля Людвіга й Магнуса Гіршфельда. Вогнища палають не лише в Берліні, а й у Франкфурті-на-Майні». Тецукіці читав виключно медичну літературу, отож з названих авторів знав тільки Гіршфельда.

«А втім, Німеччина далеко і не варто про неї думати», — вирішив він. Тим більше що в самій Японії складалася тривожна обстановка. Газети, що їх Тецукіці переглядав уночі, рясніли заголовками: «Учора Комітет 19 держав Ліги Націй не визнав Маньчжурії», «Запальна промова японського представника Мацуоки. Гостра критика доповіді з маньчжурського питання. Останнє попередження Лізі Націй», «Каральні операції японо-маньчжурської армії в провінції Жехе», «Урочисте проголошення Імператорського едикту про вихід Японії з Ліги Націй», «Прощай, Ліго Націй!» Спочатку Тецукіці хвилювало, що країна, як і він сам, опинилася в ізоляції, та згодом вирішив, що це не його діло: мовляв, нехай це обходить професійних політиків та військових. А йому, психіатрові, вистачить своїх турбот.

Тецукіці з головою поринув в історію психіатрії — взявся писати про Арнольда Вілланову. Здогади того відданого прихильника знаменитого Ґалена сягали аж надто далеко: на його думку, епілепсія пов'язана з фазами Місяця, а меланхолія — Марса…

Коли затерпали плечі й туманилась голова, Тецукіці залазив під ковдру. Але втома проганяла сон і щоразу йому доводилось ковтати подвійну дозу снодійного.

Розділ третій

Чоловікова поведінка, не кажучи вже про його погану славу серед пацієнтів та їхніх родичів — мовляв, куди йому до покійного Кііціро! — дратувала Рюко. Звісно, вона давно вже не вірила батьковим запевненням, що його названий син — найсвітліша голова в усій Японії. Як на неї, чоловік скотився на самісіньке дно.

Тепер відділення лікарні в Мацубара стало головним, а відділення в Аояма, з якого все почалося, перетворилось у жалюгідний філіал. Хоч формально керував лікарнею Тецукіці, та родинне майно було записане на старшого сина Осю. Оскільки ж Кііціро заповів його порівну між старшим і названим синами, можна було сподіватися, що згодом Осю стане власником лікарні в Мацубара, а Тецукіці — її філіалу в Аояма.

Спочатку Рюко не сприймала всерйоз лікарню в Мацубара. Бо хіба той дикий закутень, оточений звідусіль ячмінними полями, міг суперничати з відділенням в Аояма, якому родина Ніре завдячує своєю колишньою славою? У тій глушині навіть дух покійного Кііціро не знайде притулку. Та, як на те, лікарнею в Аояма нехтували, а всі зусилля зосереджували на розбудові відділення в Мацубара: перевели туди лікарів, фармацевтів, досвідчених медсестер і санітарів. За Хідекіці Кацуматою не було чого жалкувати: його самовпевнена чаплина хода вже давно дратувала Рюко. Тільки одне її засмучувало — що лікарня в Мацубара поступово набирає сили, перебудовується, а на колись запущеній території з'явився спортивний майданчик і ферма. Бо хоч Рюко й недолюблювала чоловіка, та доброю пам'яттю лікарні в Аояма дорожила понад усе. А ще тому, що не зносила єдинокровного молодшого брата Осю.

«Якби тато були живі! — вперто думала вона. — Вони напевно веліли б почепити на лікарні в Аояма здоровенну, до самої землі, вивіску «Головне відділення» навіть тоді, коли б вона займала лише три цубо землі і складалася з одного кабінету. Справді треба втратити останній глузд і сором, щоб назвати відділення в Мацубара головним!»

А ще Рюко сердило, що й тепер, через стільки років після пожежі, лікарня в Аояма не може звести кінці з кінцями й дістає грошову підтримку з Мацубара. Одного дня, згадавши про материну звичку, Рюко викликала до себе в їдальню, яку називала «кімнатою європейського комода», бухгалтера Оісі з фінансовим звітом.

— Як це розуміти? — холодно спитала вона, кинувши зверхній погляд на незбагненну бухгалтерію.

— Пан директор стільки заплатили за книжки…

Сивий Оісі останнім часом майже не розлучався з окулярами, і хоч був таким же нервовим, та після переходу директорового заступника в Мацубарське відділення став набагато спокійнішим, ніж колись.

— A-а, за європейські книжки? По ціні видно, що це саме вони. Проти книжок я нічого не маю, тато теж купували їх. Але тепер інші часи. І лікарня вже не та, і світ не той. Оісі-сан, як ви гадаєте, ми не тринькаємо гроші? Але Тецукіці не кажіть. Самі знаєте, що ваш обов'язок — берегти кожен гріш.

Не обмовившись і словом про свої витрати, Рюко відпустила бухгалтера, бо збагнула, що годі змагатися з відділенням в Мацубара. Адже не хто інший, а таки її чоловік часто вдається по допомогу до головного відділення, яким заправляють заступник і Осю! Порядна, вольова людина ніколи не опустилася б так низько!

Сердита на Тецукіці, Рюко напустила на себе суворості. А наступного дня з досади купила собі хутряне пальто з вовчка, яке нагледіла раніше, бо дорогими покупками намагалася підтримати занепалу репутацію сім'ї Ніре.

Вона остаточно зневірилась у чоловікові. Напевне, те ж саме думав про неї і Тецукіці.

Дивна річ, останнім часом — може, тому, що розчарувалась у Тецукіці — Рюко несподівано зацікавилася ненависним колись Тацудзі, тобто Дзаосаном.

Не скажеш, що той здоровань нічого не досяг у спорті. Навпаки, його перші кроки на спортивній арені були досить успішними: він швидко вийшов у першорозрядники. Та від борця такого зросту в лікарні й поза нею сподівалися більшого.

Дзаосан здобув визнання публіки в перші роки Сьова, коли лікарня Ніре борсалася в труднощах. Незвичайну фізичну силу показав він на торішніх змаганнях, коли своїми ручищами відірвав від землі чемпіона Японії Нісіноумі. Перемогу часто приносив йому прийом «сабаорі» — Дзаосан хапав супротивника за настегнову пов'язку і, впершись підборіддям йому в плече, підминав його під себе. Та одного разу його двобій кінчився каліцтвом, і відтоді той прийом було заборонено. Однак до змагань, які мали вивести його в трійку найсильніших після чемпіона борців, Дзаосан прийшов у на диво поганій формі. Його, слабкого духом, затикали за пояс явно кволіші супротивники. А під час гастрольних виступів на провінції він пошкодив собі коліно. Це зовсім вибило його з колії: ноги не встигали за руками. Дзаосан котився нестримно вниз, аж поки не опинився у хвості борців першого дивізіону — «макууті». Тут він трохи затримався, бо його височенна постать, повільні рухи викликали захоплення серед любителів «сумо», надто учнів початкових шкіл, які вітали його шаленими криками, мов чемпіона. Певно, саме через це спортивне товариство ставилося до нього поблажливо. Та згодом, незважаючи на підбадьорливі голоси уболівальників, Дзаосан опустився до другого дивізіону — «дзюрьо» — й тепер переживав критичний момент у своїй спортивній кар'єрі.

У розпалі чергового сезону «сумо» Рюко викликала у «кімнату європейського комода» Кодзабуро Суґано, на якому трималася аптека відділення лікарні в Аояма, і невдоволено запитала:

— Чого це Дзаосан став такий недбалий? Чого це він так ганебно програє, аж люди сміються?

— Що ж тут ганебного? На змаганнях він досі тільки вигравав, — заперечив Кодзабуро.

До речі, на Дзаосана публіка дивилася по-особливому. Всі чекали від нього виявів надприродної сили, і якщо не бачили їх, то кепкували з нього й розпускали різні чутки. Ось, наприклад, що писала одна газета: «Дзаосан програв і на чотириденному чемпіонаті з «сумо». Публіка глузує з нього тоді, коли він програє, і тоді, коли перемагає. Від самого народження йому судилося бути посміховиськом. Як тільки випадає вільна хвилина, сором'язливий Дзао-сан, втомлений зухвалою публікою, вирушає на риболовлю, щоб там побути на самоті. В електричці не сідає на лавку, боїться, що йому дорікнуть: «Зайняв за трьох!» Справді, бідоласі ніде дітися».

— Кажете, досі вигравав? І що ж? Та він давно мав стати чемпіоном. Усі цього сподівалися… А він так опустився! Ніхто б і не подумав, що такий здоровань може зазнавати поразки. Що є ним? — допитувалась Рюко.

— Йому бракує рішучості. Та ще й пошкодив собі коліно, — захищав Дзаосана Кодзабуро.

— Пошкодив коліно? А інші хіба не дістають травм? — втупившись поглядом у співрозмовника, заперечила Рюко. — Ні, тут щось інше. Якась причина мусить бути.

— У Дзаосана низькорослі супротивники, — пояснив загнаний на слизьке Кодзабуро. — А крім того, в нього уповільнена реакція. Певно, нервовій системі важко дати раду з таким здоровенним тілом. Поки Дзаосан вагається, супротивник прилипає до нього знизу, як цикада до дерева. І тоді Дзаосанові — кінець.

— Чому ж кінець? Нехай не підпускає його до себе, нехай відштовхує руками. Вони ж у нього он які довжелезні…

— Йому це радили. Та не встигне він виставити вперед руки, як супротивник уже під ним.

— А якщо кидатися на нього з низько опущеною головою?

— Все одно не допоможе.

— Тоді можна застосувати прийом «хатакікомі» чи як там його — вдарити супротивника по плечу й кинути під себе… Кодзабуро-сан, ви гадаєте, я не розуміюся на «сумо»? Я колись часто дивилася на тренування. Покійний Деваноумі був дуже приязний до мене… «От поїду на гастролі в Маньчжурію, — казав, — то привезу вам гостинця». Я захотіла коня, і він привіз мені корейського поні. Я добре пам'ятаю часи, коли Дзаосан став борцем. Він і тоді програвав малорослим партнерам, та це нікого не дивувало, бо він тільки починав. Лише тато переживали за нього. Якось я спитала Деваноумі: «Чи можна покладати надії на Дзаосана?» І тренер відповів: «У давнину чемпіоном Японії був борець на ім'я Тайхо[85]. Так от, і від Дзаосана можна сподіватися таких успіхів». І тато вірили в Дзаосана. Деваноумі казав: «Тацудзі повинен стати чемпіоном». Цю мрію тато виношували до самої смерті… Якби Деваноумі жив, то навчив би дечого Дзаосана.

— Нинішній тренер теж досвідчений. Та й Дзаосан старається.

— Однак мені чомусь здається, що причина його невдач в іншому… Він безвольний. Це було видно ще в початковій школі…

Кодзабуро схвально кивнув головою, бо оце вперше Рюко сказала доречне.

— Ваша правда. Йому бракує сили волі, впевненості і бажання перемогти… Він тремтить перед найслабкішим суперником…

Рюко раптом стрепенулася, наче їй спала рятівна думка.

— Кодзабуро-сан, що ви сказали? Що він тремтить перед суперником? Та це ж неврастенія!..

— Е-е… тобто…

— Ій-бо, неврастенія. Тацудзі змалку був неврастеніком. Нормальні діти не плачуть так несамовито, як він тоді… До речі, Кодзабуро-сан, у лікарні нема таблеток КН? Тих, що винайшли тато.

— КН? Ми їх тепер не готуємо, бо вони вже застаріли.

— Застаріли? Щось не віриться. Вони ж урятували стількох хворих. Що значить — не готуємо? Загубили рецептуру?

— Ні, не загубили.

— Тоді негайно приготуйте! І дайте Дзаосанові. Коли вони починають діяти?

— Це прості ліки… — знехотя пояснював Кодзабуро. — Їхня дія виявляється через п'ятнадцять-тридцять хвилин після вживання.

— Он як… Дасте їх Дзаосанові перед змаганням. І якомога більшу дозу, відповідно до його тіла. Кодзабуро-сан, ви зрозуміли? Занесете йому таблетки і нагадайте про тактику. Я довго думала й вирішила: нехай Дзаосан іде на супротивника з опущеною головою, щоб той не підліз під нього, а якщо й підлізе, то нехай розчавить його своєю вагою. Для цього не треба особливої спритності. Як ви справедливо зауважили, йому бракує бойового духу, він одразу готовий скласти зброю. Отож таблетки КН йому допоможуть. Тільки не забудьте про тактику. Мене не видавайте, скажіть, що так радив знавець «сумо». І тоді, будьте певні, Дзаосан виграє. Кодзабуро-сан, зробіть, як я кажу. Бо ж і я хочу бачити Дзаосанову перемогу.

— Ви прийдете на змагання? — злякано спитав Кодзабуро.

Треба сказати, що Рюко була байдужа до боротьби «сумо». Тренування борців, на яких метушився Деваноумі, вона якось відвідувала, але, на противагу батькові, не цікавилась їхніми двобоями на чемпіонаті. Та цього разу, втішена тим, що догадалася дати Дзаосанові таблеток і навчила його нової тактики, вона в піднесеному настрої поїхала в зал змагань з боротьби «сумо».

Ложу Кііціро давно передали іншим, але Рюко легко знайшла собі місце серед уболівальників Дзаосана. Хоч як той старався, та перед закриттям спортивного сезону Дзаосан мав програшів більше, ніж виграшів. І за цих два дні він міг трохи виправити становище.

Коли Рюко з білими і фіолетовими стрілами на кімоно зайшла в зал, на арені вже вишикувалися другорозрядники, але партер під велетенським залізним куполом був ще порожній. Тільки четвертий ярус кишів людьми, тими, що ще з вечора стояли в черзі за квитками.

Серед Дзаосанових уболівальників не було багатих і впливових приятелів Кііціро. Рюко помітила лише двох чоловіків у вбогих європейських костюмах — очевидно, дрібних чиновників, представників префектурної ради Ямаґати в Токіо — й незнайомого дідка, заможного любителя «сумо» з провінції, що дратував її своїм бубонінням.

Рюко зневажливо відвернулася від провінціалів, хоч у тісній ложі зробити це було нелегко.

А проте не скажеш, що Рюко була в кепському настрої. Бавлячись дерев'яною коробкою з мініатюрною хібаці, Рюко шепотіла на вухо Кодзабуро, що сидів попереду:

— Кодзабуро-сан, ви зробили, що я казала?

— Так, Дзаосан проковтнув таблетки. Спочатку скривився, та коли я натякнув, що це наказ Тецукіті-сенсея, послухав.

— А про тактику не забули?

— Я порадив відштовхувати супротивника від себе. Він і сам збирався це робити. Сьогодні в нього настрій куди кращий. І обличчя порожевіло. Сподіваюсь, він сьогодні не осоромиться.

— Отже, я недарма прийшла.

Кодзабуро занепокоєно дав зрозуміти Рюко, що Дзаосановому суперникові досі щастило, що в нього тільки дві поразки і з ним буде важко боротися. Але Рюко його не слухала: вона повністю довірилася таблеткам і новій тактиці.

Час від часу вона ділилася з Кодзабуро своїми враженнями, їй неодмінно хтось не подобався: то борець, який виходив на арену, то оповісник, то суддя. «В цього оповісника голос, як у кішки, хворої на рак горла… А в цього борця обличчя, як у жаби… Я знала, що борці негарні, але щоб така потвора…» — бубоніла вона. Цей потік зневажливих слів виказував її неспокій, надію і побоювання.

Нарешті глядачі порозсідалися, і під залізним куполом чувся лише людський гомін, заглушуваний іноді радісними чи розпачливими вигуками.

Раптом глядачі заплескали в долоні: з двох протилежних боків на доріжках, що вели на арену, з'явилися борці. З одного боку спішив Дзаосан, нагнувши вперед свою дебелу постать і понуривши обличчя з витягнутим підборіддям, як на карикатурі. По ньому важко було здогадатися, подіяли на нього таблетки чи ні. З другого, недалеко від Рюко, на арену спокійно виходив смаглявий, а густим волоссям, присадкуватий суперник.

— Хто це? Футаґоіва? Такий куцак? Кодзабуро-сан, невже ви гадаєте, що він переможе Дзаосана?

— Футаґоіва не високий, але спритний. З ним треба бути обережним… — промимрив Кодзабуро, охоплений тривожним передчуттям.

Рюко замовкла. Вона наче й не помічала Дзаосанового супротивника, хоч він був неподалік. Не показувала й своєї зневаги, бо з другого боку арени зупинився Дзаосан.

А потім настала довгождана, страшна хвилина: довготелесий Дзаосан несміливо вийшов на арену. Залом прокотився гомін. На першому ярусі галасували так, наче на сцені з'явився чемпіон, а на четвертому лементували школярі:

— Ура! Ура! Дза-о-са-ан!

Рюко, видно, це зворушило.

— Гукніть і ви, — шепнула вона Кодзабуро.

І він закричав хрипким, як у блазня, голосом:

— Дза-о-са-ан!!!

— Годі вже! На нас дивляться, — зупинила його Рюко.

На арені йшло традиційно повільне приготування до двобою, і Рюко прикипіла до неї очима. Стежачи, як Дзаосан бере з кошика, підвішеного на чотирьох стовпчиках, жменю солі і розсипає на помості, вона мимоволі буркнула: «Ну чого ти такий скупий? Глянь, як сипле Футаґоіва!».

І от двобій почався. Борці зустрілися очима і рушили один на одного. Було видно, що Дзаосан бореться з усіх сил. Та важко було визначити, вдався він до тактики Рюко чи ні. В усякому разі його довжелезні руки раз по раз відштовхували приземкуватого суперника. Одного разу смаглявий Футаґоіва опинився аж на краю арени. Та, на жаль, друга Дзаосанова рука спізнилася, і Футаґоіва вчепився за його пов'язку на стегнах. Розгублений Дзаосан навалився на суперника, але втратив рівновагу й гепнувся на поміст. Тієї ж миті Футаґоіва опинився зверху.

В залі зчинився ґвалт. Хто хихотів, хто нишком тішився, що здоровило Дзаосан програв зустріч, а хто реготав на все горло. Глядачі раділи, що є з кого безкарно покепкувати. Дідок у сусідній ложі, що не розлучався з пляшкою вина, аж за боки хапався. Здавалося, для нього на світі не було більшої втіхи.

Коли оголосили переможця, Рюко на мить заціпеніла, потім стрепенулась і потяглася рукою до дзорі.

— Йдете додому?

Приголомшений Кодзабуро глянув на закам'яніле обличчя Рюко. А вона заквапилася до виходу під тягарем ганьби й гніву. Кодзабуро ковтнув слину і кинувся за нею.

Стара дерев'яна початкова школа, дитячий садок навскоси від неї, поліцейська будка неподалік, крамничка «Сейундо» в провулку, що виходив на трамвайну лінію, — все було, як і колись. Лише стоянка рикш поряд з крамничкою зникла. Та й сама крамничка вже захиріла, бо на центральній вулиці з'явився просторий, з привабливою сучасною вітриною магазин канцелярських товарів «Такасіма».

Та все одно за прилавком крамнички, заваленої різним причандаллям, що припало пилюкою, стояли невисокі добродушні господарі.

Момоко — вже не мала дівчинка, а заміжня жінка і мати — й тепер часто навідувалася сюди. Приїжджала з кварталу Касуміцьо, щоб побачити дядька й тітку, побалакати про всяку всячину, згадати минуле. Вона проходила в глиб крамнички й рипучими сходами, оповитими темрявою, піднімалася в кімнату на другому поверсі, де висіло какемоно[86] з висловом адмірала Тоґо[87]: «Доля Імперії залежить від цієї битви…»

Тут Момоко почувала себе краще, ніж удома. Зневажувана в лікарні — ця думка просто переслідувала її, — вона знайшла в цих людях щирих друзів. Вони її пригощали чаєм і уважно вислуховували, надто останнім часом, коли за прилавок став недавно найнятий неповороткий парубійко.

Інколи Момоко брала зі собою і сина, учня початкової школи. Траплялось, що приходила й няня Сімода з Айко. Діти гасали сходами, обмацували товари, вибирали собі іграшки — дзиґи, картинки тощо. Ясна річ, ті іграшки несли додому лише тоді, коли господиня вписувала ціну в бухгалтерську книгу, щоб наприкінці місяця подати рахунок бухгалтерові Оісі.

Хоч Сатору й залишився смаглявим, та вже не засмучував матір своїм личком. Спочатку Момоко просто упадала коло нього. Та малюк ріс, почав подобатись людям, і її материнська любов до нього трохи охолола. Лише з одним вона не могла змиритися — що в Сатору вуха стирчать як у батька. Натомість — певно, щоб дати вихід своїй волелюбності — Момоко завела собі кішок, трьох приблуд, які невдовзі привели семеро кошенят — пухнастих клубочків, що були їй миліші за все на світі.

Нелад у сім'ї почався десь рік тому, коли Сіро мав сутичку з Тецукіці. Власне, все йшло від Тецукіці: він вилаяв Сіро.

Взагалі становище Сіро в родині заслуговувало співчуття. Він сумлінно працював в Аоямському відділенні лікарні, але в душі був невдоволений. І не дивно. Адже він мав підстави вважати, що його обдурили. Це ж йому Кііціро колись довірливо казав: «Слухай, стань моїм зятем. Повінчаєшся з наймолодшою донькою, а потім поїдеш за кордон набиратися знань». Однак донька Кііціро повелася з ним так, що соромно признатися людям. А тим часом за одну ніч безслідно згоріла велична лікарня з колонадою і сімома баштами, невдовзі помер Кііціро, забравши зі собою на той світ всі обіцянки. Мабуть, тепер він сидить собі в раю чи пеклі й посміхається своїми медоточивими устами. Після його смерті в родині Ніре до Сіро збайдужіли. І причиною була його нехіть до психіатрії. Минув не один рік, а він ніяк не міг пересилити себе. От якби йому дозволили вдосконалюватися в хірургії… Як на те, й дома не було розради — Момоко його не любила, та ще й розвела в квартирі котяче царство. В той час Сіро працював над дисертацією і міг би використати кошенят для дослідів. Але Момоко не хотіла й чути про це, тож довелося замінити їх міногами. Сіро приносив їх додому десятками й експериментував на очах Момоко. Змалку відчуваючи огиду до створінь, що звиваються, — на саму згадку про них у Момоко мліли ноги, — вона безперестанку сварилася з чоловіком. Доходило до того, що стриманий Сіро зривався і хапав дружину за волосся так люто, що її лемент лунав на всю околицю.

Тож і не дивно, що одного разу, коли не стало терпцю, Сіро ненароком зірвався: «З мене досить тих дурнів! Дайте мені спокій!». Звичайно, він мав на увазі пацієнтів. Тож коли це донесли Тецукіці, той осатанів, хоч і сам натерпівся від них. Здавна в лікарні Ніре велося: не дай Боже сказати щось погане про хворих! Кііціро не раз нагадував персоналові, що про них треба говорити з повагою. Щоправда, невідомо, чого більше було в тій вимозі: холодного розрахунку чи людяності. В кожному разі в лікарні не дозволяли обзивати душевнохворих словами, поширеними серед простолюду. Тецукіці, теж жертва незадоволення і втоми, не виявив великодушності і не пропустив повз вуха сказане спересердя слово: він викликав Сіро до себе, тремтячим від гніву голосом вичитав йому і наостанку вигукнув: «Забирайся! Щоб я тебе тут не бачив!».

Звісно, той випадок залишив на душі в них гіркий осад. Та оскільки обидва не хотіли сприйняти всю цю історію за прикре непорозуміння, то невдовзі Сіро перейшов на роботу в Мацубара, а його місце зайняв Сейсаку Канадзава. Момоко з чоловіком перебралася на нову квартиру біля станції Сімокітадзава, прихопивши зі собою половину котів, причину домашніх чвар.

Переселившись у район Сетагая, Момоко все одно їздила трамваєм у гості до крамнички «Сейундо», тим паче що тепер Сатору доглядала молоденька служниця. Перед тим Момоко дзвонила няні Сімоді, і та привозила зі собою Айко, а віднедавна й Сюдзі.

— Знаєте, останнім часом Сатору в'ївся мені в печінки: не хоче ходити до школи — та й край. Може, тому, що вона нова. Я просто люта на нього, — скаржилася Момоко няні.

— Схаменіться! Що ви кажете! Ви ж його виносили під серцем, — дорікала няня, поки власниця крамнички нарізала бататовий мармелад.

— Воно-то так… Ай-сама (Момоко й досі додавала суфікс «сама»), яке в тебе гарненьке плаття! Ти змалку була така вродлива! А от Сатору доля обділила. Як я тобі заздрила! Ти й тепер гарна нівроку, — призналася Момоко.

— Справді? — поважно як на свій вік, спитала Айко. Айко помічала, що її тітка надто балакуча, та все одно любила її.

В кутку на підлозі долілиць лежав Сюдзі і щось старанно виписував на папері. У школу він ще не ходив, а дитячий садок уже не відвідував. Не допомогло й те, що завідувач заманював його туди гостинцями. Сюдзі їх брав, та в садок не пішов, бо, як казала няня, його важко присилувати до того, що йому не до душі.

Оскільки його нікому було навчати, Сюдзі не знав азбуки. Насилу міг написати своє ім'я. Він вивчив лише один важкий ієрогліф, що означає «довголіття», в меткого сьосея, що наглядав за дітьми замість Садаіцу Савари, і відтоді тільки те й робив, що незграбно виводив усюди його переплутані рисочки. Дорослі так його за це хвалили, що його аж розпирала гордість.

Останнім часом Сюдзі сміливо брав у крамничці те, що йому подобалось. Коли йому сподобався червоний олівець, він спитав у господині дозволу і тільки тоді його застругував. А потім його рука потяглася до великого етюдника. Та цього разу господиня заперечливо похитала головою: «Сю-сама, ти ще малий…» — і дала йому натомість кілька реклам.

Момоко, що бачила цю сцену, заступилася за Сюдзі:

— Та дайте йому етюдник! Я пригадую, як приємно було що-небудь у вас купити. Тим більше, що не треба було платити.

— Я і вам не все давала… Лише кілька стругачок чи десяток гумок, — зауважила господиня.

Момоко щиро засміялася. На звороті реклами Сюдзі новим червоним олівцем виводив свій ієрогліф.

— Сю-цян, що ти малюєш? — спитала Момоко. — Візерунок?

— Ієрогліф «довголіття», — не обертаючись до недогадливої тітки, сердито відказав Сюдзі.

— Ого, який важкий ієрогліф ти вмієш писати! — не приховуючи гордощів, сказала няня.

— А все тому, що Сю-цян виростав під вашою опікою, — пожартувала Момоко. — Та все одно хлопці в нашій родині нікудишні. Осю, Йонекуні… В них тільки імена пишні, а успіхів у навчанні — ніяких. Та й Сюніці далеко не відкотився… Тільки дівочий рід у нас чогось вартий, так уже повелося. Хоч не знаю, що вийде з наймолодших… Ай-сама, я не про тебе, у тебе добра вдача.

— Е, ні, — не витримала няня. — Сю-цян кмітливий хлопець. От хоч би взяти той випадок з краденим срібняком…

— Яким срібняком?..

Коли Сюдзі обридло писати ієрогліф і він разом з Айко спустився на перший поверх, няня Сімода розповіла таке. Останнім часом Сюдзі, мовляв, став частіше вибігати за ворота — захопився виставами мандрівного «паперового театру». Та, на відміну від інших дітей, що мчали на тріскотіння дерев'яних калаталець, навперебій простягали мідяки й одержували по цукерці, він почувався нещасним. Бо не мав грошей. Інші діти смоктали цукерки й зблизька слухали пояснення до картинок. А коли Сюдзі проривався вперед, немилосердний власник театру проганяв його: «Хто не купив цукерки — назад! Назад!» Сюдзі ставав навшпиньки і через дитячі голови ледве бачив на картинці чудовисько під червоним плащем, з довгими пазурами і голим черепом. «…І от саме тоді прийшов на допомогу Золотий Кажан… Ура! Ура!..» — пояснив хазяїн театру і забив у бубон.

Такі прикрі випадки траплялися не раз, і в маленькій голові Сюдзі, видно, засіла думка якось роздобути грошей. Одного разу на шафі в кімнаті служниць він помітив гаманець. Сюдзі розкрив його, взяв срібняка і вискочив надвір. «Паперового театру» поблизу не було, і хлопець почвалав у щільно забудовану долину перед Аоямським кладовищем, де й натрапив на мандрівного торговця мильними бульбашками, що переливалися веселковими барвами. Сюдзі простяг тому срібняка і разом з пляшечкою з мильною водою і бамбуковою трубочкою одержав решту — повну жменю п'яти- й десятисенових нікелевих монет та чимало мідяків. Грошей було стільки, що хлопчина злякався і збагнув: він учинив страшний злочин. Пригніченого, розгубленого, його і спіймала служниця, що йшла за ним назирці.

— Виходить, Сюдзі — крадій! — вигукнула вражена Момоко.

— Та що ви!.. Сю-цян просто не має уявлення про гроші. Бідолашна дитина! Колись і в лікарні було людно, і двір був просторіший — тож дітвора могла гратися вдома. Та й без грошей обходилася. Тільки ви, Момо-сама, не могли без них. І я вам допомагала.

— Справді, що б я робила без вас, благодійнице моя? Я вам поставлю бронзовий пам'ятник після смерті.

— Ну що ви, Момо-сама… Зараз не ті часи. Тому Сюдзі й дісталося від сьосеїв. Та він однаково нічого не зрозумів. І тоді я вирішила давати йому по мідяку: щоб не зазіхав на чужі срібняки.

— Неймовірно! Адже Сю-цян наступного року піде до школи.

— А мене найбільше дивує, що він вибрав срібняка. Інша дитина напевно взяла б мідяка.

— Отакої! — Момоко захихотіла.

Згадка про те, що часи змінилися, навіяла Момоко спогад про колишню лікарню. Тим часом вернулися діти, і вона взялася розповідати їм про казкові башти, товсті колони, про урочисту «преміальну церемонію», на якій не останню роль відігравав господар крамнички «Сейундо»…

— Колись у лікарні жила сила-силенна людей. Вештались і ледарі. А скільки лікувалося хворих! Біллікен-сан! Як він декламував! — сказала вона й розгорнула газету на сторінці з місцевими новинами.

— «Підступна діяльність відродженої компартії поширилася на військово-морський флот. В екіпажах кораблів «Наґато», «Харуна» і «Ямасіро» виявлено трьох червоних агітаторів…» — почитала вона речитативом, наслідуючи Біллікена, і відразу скривилася. — О, комуністи справді-таки страшні. Вже проникли навіть на військові кораблі. Якось я чула від одного моряка з такого корабля, що перетинав Тихий океан, ніби в них там є свої організації і таємний зв'язок. Їх арештовують, але вони все одно десь ховаються. Ідуть у підпілля, щоб задумувати свої підступні плани…

Потім, трохи заспокоївшись, Момоко згадала і про своє минуле.

— Колись я добре зналася на соціалізмі. І цікавилася анархістами. Про сліпого поета Єрошенка тепер уже, напевне, ніхто не пам'ятає… — Ніби заглиблюючись у спогади, вона спрямувала свої вузькі очі в простір перед собою. — О, комуністи — це велика загроза. Ніхто не знає, що вони збираються робити. А тому й мене одного разу затримали за підозрою у зв'язках з ними. Няню, пам'ятаєте червону тканину, яку називали «марксизмом»? Так я тоді була в кімоно з такої тканини, й мене зупинив дільничний поліцай. Влаштував справжній допит. І навіть коли я сказала, що я дочка директора лікарні Ніре, нітрохи не повірив, а подзвонив додому. Поставився до мене як до кримінального злочинця. Подібної неприємності я раніше не зазнавала. Це й показує, що тоді комуністів боялися. Бо не здогадувалися, що вони затіють…

Потім вона ковтнула чаю і в іншій газеті прочитала: «Серед білого дня в тютюнову крамничку в районі Сіба заходив шахрай…» Стаття повідомляла, що останніми днями таємничий злочинець платив у крамницях старими російськими карбованцями, загорнутими в японські банкноти, одержував решту і якомога швидше зникав.

Розворушена цією новиною, Момоко згадувала:

— І я колись хотіла мати російські карбованці. Няню, ви пам'ятаєте Сенаґу-сана, неврастеніка? То в нього були ті старі карбованці. Цікаво, де він зараз і що робить? Я не думаю, що це написано про нього. Такий слабодух не здатен на злочин. До речі, яких тільки ліків він не купував! Розповідав, що вночі раптом починає задихатися. Ясно, давали знати про себе нерви… Няню, а той Сенаґа не вплинув на Йонекуні? Бо і в брата останнім часом негаразд з нервовою системою.

Із запізненням на рік, бо хворів на катар легенів, Йонекуні закінчив середню школу і вступив до сільськогосподарського коледжу в Аояма. Дивно, що він, виходець з родини Ніре, вибрав сільське господарство, а не медицину. Однією з причин цього було те, що Йонекуні змалку часто хворів. Та Момоко гадала, що він не зважився подати заяву на медичний факультет, бо не міг похвалитися успіхами в середній школі. Одного дня Йонекуні заявив, що харкає кров'ю. Згадавши трагічну долю Сейко, сім'я Ніре занепокоїлася. Хоч обстеження фахівців показало, що в Йонекуні інфільтрат легенів, він сам вважав себе хворим на сухоти, а тому довго не ходив на лекції і тільки недавно закінчив коледж.

Та Момоко раптом звернула розмову на інше, що Айко й Сюдзі не встигли зрозуміти всіх поворотів її думки.

— Скільки цікавих людей було колись у лікарні! І всі мене любили… Більшості з них уже нема на цьому світі. Тільки Прищуватий Кумаґоро ще живе в головному відділенні. Він цілими днями байдикував і мріяв стати то адвокатом, то політичним діячем. Багато хто годувався щедрим хлібом вашого дідуся. Та коли лікарня згоріла, хто загинув, хто повернувся в рідні краї, а чимало зникло безвісти. Після пожежі ніхто не зміг би їх прогодувати…

Раптом інші думки заволоділи нею, і Момоко обернулась до няні:

— А знаєте, няню, я завжди була нещасна. Як ніхто на світі.

В її наріканні вчувався вплив дикторів німого кіно, бо ні вираз обличчя, ні бадьорий голос не свідчили про пережите горе.

Няня несміливо заперечила.

— Няню, ви справді так вважаєте? Невже ви нічого не бачили? А мали б бачити. Це нещиро з вашого боку, нещиро. Я нещасна, нещасна змалечку.

Няня намагалась угамувати її, але Момоко розпалювалась і вже не звертала уваги на дітей:

— Няню, я тільки вам признаюсь. У нашій родині не знали доброти. Тут цінували лише тих, хто був зверху. І робили це не з любові, а з корисливих міркувань. Лікарню ставили понад усе. Корисливістю віяло від кожного татового й маминого вчинку. Тому, хто опинився зверху, жилося непогано, а от таких, як я, мали за ніщо. І все тому, що я, мовляв, невихована. Та хіба не могли вони вділити мені хоч крихту батьківського тепла, а не дивитися на мене як на річ, якою можна торгувати?..

На очах схвильованої Момоко заблищали сльози.

Няня не витерпіла — простягла вперед зморшкуваті руки й кілька разів повторила:

— Момо-сама, та годі вам! Ну годі!.. Що ви кажете? Тут не місце говорити про це…

Спантеличені діти сиділи мовчки, нічого не розуміючи. Надто Сюдзі — він аж розтулив рота і чи то злякано, чи то зацікавлено спостерігав, як по тітчиних щоках котяться сльози.

Момоко, схлипуючи, казала:

— Тими, хто був унизу, нехтували. З ними не дружили… Ніхто не хотів знатися з ними… Їх затоптували в багно… Що може бути гірше?

На щастя, Момоко скоро вгамувалася, сльози висохли, хоч на обличчі ще видно було сліди недавніх переживань.

— Мені не слід було плакати, — сказала вона. — Та ви, Ай-сама і Сю-цян, запам'ятайте: ваша тітка народилася під нещасливою зіркою.

Вже повеселіла, Момоко почала розповідати про своє перебування в Ханькоу — про поживні китайські страви, особливо рагу, про чудернацьке замовляння, яке начебто допомагає від безпліддя, про невдалу втечу додому.

— Звістку, що наша лікарня згоріла, вмістила місцева газета, що виходила японською мовою, — подавшись уперед і кладучи в рот шматок бататового мармеладу, не вгавала Момоко. — Бо там усі знали, що я не тільки дружина Сіро, завідувача хірургічного відділення лікарні при універсалістській церкві в Ханькоу, а й наймолодша дочка Кііціро Ніре, директора «Лікарні мозкових захворювань».

Тим часом у кімнату на другому поверсі вернувся власник крамнички. Він полюбляв декламувати китайські вірші, і його дзвінкий голос захоплював дітей. Та цього дня він зачарував їх грою на бамбуковому кларнеті — сякухаці. Айко і Сюдзі теж прикладали до рота цей невигадливий музичний інструмент, але в них нічого не виходило.

Момоко нагадала дітям, що й музика потребує зусиль, захоплено хвалила виконавця за майстерну гру і під кінець так розвеселилася, що зайшлася безпричинним сміхом.

Розділ четвертий

Власне, що таке час? І хто ті люди, що регочуть, страждають або покірно коряться невблаганній долі? Може, вони не варті того, щоб про них розповідати? А може, навпаки — саме вони цього заслуговують? Так чи інакше, а стрілки годинників, створених людськими руками, не стоять на місці. На одних вони пересуваються через кожних п'ять хвилин, на інших спішать, а ще на інших відстають щороку на тридцять секунд. Що ж до таких, які висіли колись у лікарні Ніре, то завдяки людському втручанню вони спішили на п'ять хвилин. Чи час існує незалежно від годинників? Чи рухається по велетенському колу й вертається назад, а чи біжить по прямій все далі й далі, в безмежжя, у вічність?..

Хто його знає? Та й нікому над цим думати. Принаймні в лікарні Ніре не сушать собі голови такими питаннями. А час все одно минає. Його плин можна помітити, відштовхнувшись від чогось конкретного. Стрімкі башти лікарні зникли разом із її засновником. Замість величної будівлі на просторій території стоїть її злиденна подоба. Не видно й сторожа Тойобе. Не видно багатьох інших, не чути їхніх голосів. Тільки Ісуке й досі на лікарняній кухні. Десять років промайнуло, як один день, а він і досі тут, горбатий і замурзаний. Ніщо в ньому не змінилося. Принаймні так вважають люди, які бачать його щодня. А в Мацубарівському відділенні, виблискуючи пенсне, заступник директора Кацумата звично й водночас поважно ставить на документах ще більшу, ніж колись, квадратну печатку. На думку небагатьох, що пам'ятають його боягузливим сьосеєм, заступника годі впізнати. Зате більшість вважає, що він залишився таким, як і був. Невже не постарів? Так, постарів, але не перестав бути пихатим. Те ж можна сказати про теперішнього директора Тецукіці. Здавна його пам'ятають втомленим, нервовим, з пасмами сивого волосся. Особливо ті, хто зустрічав його хоч раз на тиждень. Тільки люди, яким він рідко навертався на очі, помічали в ньому несподівані зміни. Біг часу можна відчути. Але в лікарні Ніре він ніби спотикався, повільнішав і навіть зупинявся. Одноманітні людські будні тонули в його застояних, лінивих водах.

Впадало в очі тільки одне: як швидко, ніби бамбукові пагони в гаю за лікарнею, женуться вгору і міняються діти. Незчуєшся, як виростуть. Поки дорослих мучили боргові зобов'язання і відсотки, Сюдзі, справжній ровесник епохи Сьова, став учнем. А перед тим він пройшов медичний огляд у шкільному спортивному залі. Його роздягли, зважили, зміряли грудну клітку й запитали, на що він хворів. Літня служниця, що недавно замінила няню Сімоду, не знала, як йому допомогти. Учитель лагідно спитав: «На дифтерит хворів?». Сюдзі кивнув головою і чітко відповів: «Так», хоч насправді вперше чув про таку хворобу. Напередодні мати повчала його: «Відповідай чітко. Мовчати не годиться. Це погана звичка. Відповідай навіть тоді, коли не все розумієш. Як запитають, піднеси руку, не давай іншим випередити себе…» Отак у його медичній картці навпроти «дифтериту» з'явилася позначка. А на першому уроці вчитель запитав: «Хто знає, яким боком вулиці ходять люди?» — і Сюдзі несміливо підніс руку. Та пізно: уже стримів ліс рук. Тоді Сюдзі підвівся, і вчитель показав на нього пальцем. Та хлопець мовчав, похнюпивши голову: здавалось, він от-от заплаче. І було чого: ні батько, ні мати, ніхто в лікарні Ніре не навчив його, якою стороною вулиці слід ходити. Вчитель викликав іншого учня, і той випалив: «Лівою!»[88] Що ж до Сюдзі, то він стояв ні в сих ні в тих і ледве стримував сльози. Про цей випадок ніхто в лікарні не знав. Дорослі запитували в нього: «Чого ти навчився у школі? „Зацвіла, зацвіла, зацвіла сакура“?.. Цікаво. А от ми спочатку читали: „квітка“, „голуб“…» Як розповіла літня служниця, що замінила хлопцеві батьків, на перших же зборах учитель сказав: «Ніре-кун поводиться дивно: підносить руку навіть тоді, коли нічого не знає. Що це: надмірне честолюбство чи наслідок домашнього виховання? І з письмом у нього негаразд. Його вчать азбуки, а він знай пише чудернацький ієрогліф „довголіття“…»

А втім, у ріці часу такі дрібниці не переважали. Її води приносили куди важливіші події, що яскраво спалахували на тлі лікарняної буденщини. Байдужий час мчав бозна-куди, раз по раз щось породжував, приносив зміни, майже непомітні для більшості людей…

Щоправда, деякі повідомлення, що заповнювали шпальти газет і були предметом щоденних розмов, доходили й до лікарні. Та не всі розуміли справжнє значення подій. А останнім часом їх сталося чимало. Інцидент у Маньчжурії[89] відійшов у минуле, настала черга шанхайського[90]. Навіть у лікарні заговорили про «ворожих партизанів» — такими словами обзивали кожного в лікарні, хто одягався недбало. Не встигла Японія одностороннім чином під своїм протекторатом створити на півночі Китаю Маньчжурську державу, як газети повідомили про заколот молодих офіцерів 15 травня 1932 року, під час якого було вбито прем'єр-міністра Інукаї. Почувши про це, навіть схильний до насильницьких вчинків пацієнт мимрив: «Цур тобі, пек тобі!». Ще люди не забули про звіряче вбивство в будинку розпусти в кварталі Таманої, що приголомшило їх дужче, ніж доповідь англійського дипломата Літтона в Лізі Націй при обговоренні маньчжурського питання, як згорів універмаг «Сіракія», а його відвідувачі, що сховалися на даху, до смерті перелякані ревом утримуваного там лева, врятувалися за допомогою линв, скинутих з військового літака. Повідомляли про арешти комуністів, про вихід Японії з Ліги Націй, про великі спустошення 3 березня 1933 року, заподіяні цунамі в трьох східних префектурах, про успішну експедицію світового значення, організовану газетою «Йоміурі», в кратер вулкана Міхара на острові Осіма. Люди ще не опам'яталися від повідомлень про політичні скандали, про невдалий державний переворот у липні 1933 року, про замах на голову партії «Мінсейто» Вакацукі, як сирени сповістили радісну новину — народився принц-спадкоємець Акіхіто. А в січні наступного року, коли Сюдзі записали до початкової школи, обидва відділення лікарні Ніре схвилювала одна вістка, яка, однак, не залишила сліду в історії: його величність чорношкірий ефіопський принц Абебе в пошуках дружини звернув погляд на Японію. Із сотні кандидаток вибір впав на Масако, середульшу доньку віконта Куроди. Досі ніхто в лікарні, за винятком Тецукіці, не чув про таку країну, як Ефіопія. Та цьому незвичайному одруженню, яке було на устах всієї Японії, не судилося щасливого кінця: втрутилась Італія, і його відклали. А коли наступного року Італія, майбутній союзник Японії, напала на Ефіопію — це вразило людей дужче, ніж порушення Версальського договору Німеччиною: лікарняний персонал, як і всі японці, були на боці чорношкірих жителів далекої африканської країни. З одного боку ненависна Італія, з другого — слабка, нещасна Ефіопія… «От би напустити на тих італійців дресированих левів! Або краще отруйних зміїв!» — казали люди.

Яких тільки подій тоді не було! В сім'ях, містах, далеких, невідомих країнах. І нічого дивного тут немає, бо світ на те й існує, щоб у ньому щось відбувалося. Та не всі могли знайти прихований зв'язок між подіями. Принаймні в лікарні Ніре. Люди навіть не усвідомлювали, що їхня доля в зрадливих хвилях ріки часу. Так чи інакше, а час спливав. Хвилина по хвилині, безперервно, нестримно…

За цей час і в лікарні Ніре сталося кілька подій. Непомітних для кухаря Ісуке та іншої лікарняної дрібноти, незначних порівняно зі світовими, але дуже важливих для сім'ї Ніре.

…У коридорі було напівтемно, непривітно і сумно, від бетонної підлоги тягло холодом. Медсестра зникла за дверима, залишивши Момоко наодинці з хворим. То був її чоловік Сіро, що лежав без пам'яті на візку і стогнав. Невже людське обличчя може так змінитися, змарніти за короткий час? Воно раз по раз смикалось, а каламутні білки витріщених очей наче свідчили, що свідомістю хворого заволодів ляк. Момоко дивилась на спотворене обличчя, і мороз пробіг їй по спині. Вона час від часу витирала хустинкою його чоло, та воно знову вкривалося краплинами холодного поту. Її округле добродушне обличчя годі було впізнати. Голова в неї йшла обертом, а з уст виривалися безладні, як марення, слова:

— Простіть… Простіть…

Та Сіро лише стогнав, як звір, що потрапив у пастку.

— Простіть… Простіть… — нестямно шепотіла Момоко, а в її мозку ворушилася і не давала спокою настирлива думка: «Пізно… Вже пізно… Надто пізно… Навряд чи вдасться його оперувати… Не пощастило… Ой як не пощастило!.. Одне — що неділя, друге — що пізня година. Крім чергового лікаря, нема нікого. По інших тільки послали. Та й операція складна, якщо вона взагалі буде… Пізно… Надто пізно. І з дому ніхто не прийшов… А їх повідомили. Мати не прийде — це ясно, але ж інші могли б навідатися. Ні з ким і горя розділити!.. Така жахлива самотність, збожеволіти можна!.. Ось знову Сіро вкрився холодним потом, а обличчя перекосило так, що страшно дивитися…»

Нараз страхітливий здогад різонув свідомість: а якщо ніхто з дому так і не загляне? Хто згадає про неї, Момоко, про Сіро? Кому вони потрібні? У будень, може, хто і прийшов би. Та не сьогодні, коли родина Ніре заклопотана іншим, важливішим: одруженням найстаршого Кііцірового сина Осю.

Уже давно в головному відділенні лікарні готувалися до цього дня. У щойно спорудженому особняку не вщухали суперечки про те, кого й де посадити, кому виступати з привітанням. Довгі наради, урочисті й кумедні, скидалися на засідання генерального штабу. Будь-яка дрібниця відбивалася на її учасниках: то засмучувала, то тішила. Серйозно обговорювалося питання, чи задовольнити прохання неотесаного брата Тецукіці з містечка Камінояма, й доручити йому виконання утаї[91] чи ні. Щодо цього думки учасників наради розійшлися, та нарешті таки вирішили не відмовляти йому, але й не давати спиртного під час шлюбної церемонії…

Оженити сина задумала Хіса, на що сам Осю відразу великодушно погодився. Зволікати з одруженням не було чого, адже цілих п'ятнадцять років пішло на те, щоб одержати лікарський диплом і набути сякого-такого досвіду. Розпливаючись в усмішці, мордатий Осю пристав на материну раду і скористався нагодою, щоб домогтися для себе не тільки лікарні, але й особняка. То були справедливі домагання. Хіса з синами Осю та Йонеку жили на другому поверсі лікарні в Мацубара, якраз над головним входом. Місця було обмаль, крім того, і вдень і вночі знизу доносився шум. Осю не подобалася така тіснота, і він мріяв про день, коли відпочиватиме після роботи у власному особняку. Хіса не мала нічого проти такого бажання, аби тільки син оженився. Однак заявила спокійно, але рішуче, що не покине обжитого помешкання, мовляв, вони з Кііціро ніколи не розлучалися з лікарнею. Вона належала їм, а вони їй. «Ти житимеш в особняку, — казала вона синові, — а я залишусь у лікарні. Та й невістці не заважатиму. Тут мені непогано. З аоямськими «покоями», звісно, не порівняєш, та все ж краще, ніж було колись у тісній клініці в Хонґо».

Хіса по-своєму мала рацію. Що ж до Осю, то за довгі й привільні студентські роки він виробив власні погляди, як жити. Тож не дивно, що з будівництвом особняка спішили. Осю не мав креслярського хисту покійного батька, а тому складати проект доручили фахівцям. Спочатку мали намір звести скромний, затишний будиночок для молодят, але згодом, врахувавши те, що на старість мати хоч-не-хоч покине лікарню, та й пам'ятаючи про своє зацікавлення кулінарією, Осю добився, щоб особняк був із просторою кухнею, їдальнею, покоями і спальнею. Та ще більшого розмаху цій справі надав заступник директора Хідекіці Кацумата. На його думку, зліпити для Осю, законного спадкоємця лікарні, абияку халабуду — це все одно, що поглумитись над покійним батьком. Мовляв, за його, Кацумати, керівництва не гріх трохи й заборгувати. Хіса погодилася, щоправда, без особливої радості, й на таке марнотратство. Згодом коло особняка з'явився і традиційний садок із ставком, в якому плавали окуні, з валунами, штучним пагорком та кам'яним ліхтарем на трьох ніжках.

За будівництвом, як завжди, наглядав Кацумата. Він узявся до роботи так завзято і натхненно, що люди дивувалися. Хоч його й не просили, він урочисто присягнув Хісі та Осю, що все зробить вчасно. Відтоді він цілими днями, в пенсне, заклавши руки за спину і випнувши вперед підборіддя, чаплиною ходою дибав по будівельному майданчику.

Із знайомим бригадиром він ладнав, оскільки той часто бував у лікарні й знав його характер, а от з теслярами, штукатурами і садівником не знаходив спільної мови. Все чогось допитувався, пхався з порадами: мовляв, може, так краще? Зупинявся коло балок, наморщивши носа, прискіпливо оглядав їх, обмацував руками і з виглядом знавця проказував: «Що ж, непогане дерево. Їй-бо, непогане. Таке й Кііціро-сенсеєві сподобалося б». Потім ішов до робітників, що готували розчин, і розпитував, чи добре вапно, чи довго висихатиме стіна за такої погоди тощо. Позираючи на каркас будинку, він мучився думкою: а що, як піде дощ і дах завалиться? А скільки суперечок було із садівником! Якби їх записати, вийшов би цілий том. Дійшло до того, що садівник різко й зневажливо відкинув пораду Кацумати і той з досади перед сном нишком прочитав стародавній незрозумілий посібник із садової архітектури. А все почалося з того, що Кацумата своїм звичаєм спитав: «А хіба так, як я кажу, не краще?».

Завдяки зусиллям Кацумати, точніше, незважаючи на його безкінечні втручання, особняк було зведено вчасно. У ставку відбивалося листя кущів, в домі пахло штукатуркою впереміш із запахом свіжої деревини і нових татамі. Все було готове для зустрічі нареченої, яку в лікарні бачили кілька разів і назвали «лялечкою». Радів і Кацумата: мовляв, тепер йому не соромно було б постати і перед очі Кііціро-сенсея.

І от напередодні святкової події відбувалася остання нарада. А її, Момоко, ніхто й не згадав. Відцуралися. В неї знову болісно защеміло серце. Старшому братові, що відкрив їй очі на фальшиві корали в «кораловій кімнаті», з нагоди одруження збудували особняк, а вона, Момоко, змушена тулитися з чоловіком у чужих людей і жити на його жалюгідну платню. Невже не видно різниці між нею, Момоко, й тими, в кого начебто блакитна кров?..

А тепер іще одне лихо звалилося їй на голову. Спочатку, як буває, вона гадала: пусте, дрібниця! Того ранку Сіро прокинувся з болем у животі, сказав, що на роботу не піде. Момоко не звернула на це уваги: мовляв, лежить собі, то й нехай лежить. Наступного дня йому різко погіршало, і він сумно попросив: «Може, покличеш Сімаду-сана?». Коли Момоко сказала, чи не краще звернутися до Нірасави-сана, Сіро, кривлячись від болю, заперечив: «Ні, Сімаду-сана». Сімада-сан, старенький лікар, що дістав освіту завдяки Імператорському фонду ще в епоху Мейдзі, останнім часом найнявся на нічне чергування в Мацубарівському відділенні лікарні Ніре. «Навіщо кликати старого, коли є Кацудзіро Нірасава, помічник директора, та й здібні молоді лікарі з університетської клініки?» — дивувалася Момоко. Річ у тому, що, почуваючись у родині Ніре чужим, Сіро прихилився до Сімади. Момоко подзвонила в Мацубара, і перед обідом старий лікар прийшов. Залишаючи кімнату, як велів Сіро, вона почула: «Сіро-сенсей, я не згоден. Байдуже, що у вас температура… Гази вийдуть, і вам стане легше…» Справді, коли Сімода пішов, чоловікові наче полегшало. Та не надовго. Сіро став жертвою самообману, як це часто буває з лікарями, що самі собі ставлять діагноз. Невдовзі біль повторився, і Момоко зрозуміла, що не можна зволікати і треба викликати досвідченого лікаря. Та Сіро роздратовано заперечував: «Не роби дурниць! Я сам знаю, що зі мною…» І тільки ввечері, коли він почав блювати, Момоко подзвонила Нірасаві-санові. Та оскільки вона рахувалася з бажанням чоловіка, то не просила Нірасаву-сана прибути негайно. Він приїхав пізно вночі… А далі все було, як у кошмарному сні. Переляканий Нірасава-сан сказав: «Негайно подавайте машину! Треба оперувати. В нього водянка живота…»

Невдовзі автомобіль із хворим уже мчав крізь холодну ніч по обмерзлому шосе до лікарні при університеті Кейо. Всю дорогу Сіро задихався від болю. Раптом він зойкнув, аж озирнувся шофер. Момоко не здогадалася, що той зойк сповістив про смертельну загрозу — прорив очеревини. Сіро відразу обм'як, руки й ноги йому зсудомило… І ось тепер Момоко стояла одна-однісінька в темному, вбогому коридорі біля чоловіка, гладила ковдру на ньому, ніби хотіла зменшити його страждання, і шепотіла:

— Простіть… Простіть…

Поряд постала якась постать, схожа на привид. Момоко здригнулася: біля неї стояв зніяковілий Йонекуні, двадцятишестилітній парубок. Стражденний вигляд шуряка і сестри так його вразив, що він сахнувся назад.

Поява Йонекуні додала Момоко сили. Несподівано для самої себе, суворо й докірливо вона спитала:

— Йонекуні-сан, хто ще прийшов? Лише ти?

Поглядаючи на Сіро, Йонекуні, запинаючись, відповів:

— Я прийшов з Кацудзіро-саном… Він сказав, що йде дзвонити завідувачу відділення…

— А інші?.. Мама не прийдуть — це зрозуміло. А старший брат? З Аояма теж нема нікого? Їх, здається, повідомили…

— Я… я не знаю. Я з Кацудзіро-саном…

Момоко раптом збагнула, що всім байдуже до неї. Та ще напередодні шлюбної церемонії. Житиме Сіро чи ні — нікого не обходить. Нещасний Сіро! Як тільки її, Момоко, видали за нього заміж, батька не стало, і Сіро виявився чужим у родині Ніре: його не помічали, а Тецукіці навіть вилаяв. Недарма Сіро завжди лютився і хапав її за волосся… Бідолашний! Момоко заплакала. Заплакала з жалю до чоловіка, якого від самого заміжжя не любила і якому не раз бажала смерті.

І водночас в її свідомості назрівала ненависть до рідні. Несамовита, дика ненависть до всього, що так чи інакше було пов'язане з сім'єю Ніре.

Відчинилися двері, і дві медсестри покотили візок із Сіро в операційну. Завмерши, Момоко проводжала чоловіка очима й думала: «Він помре… Напевно, помре… Бідолашний… Як і мені, від самого народження йому судилося бути нещасним…»

Сталося, як і сподівалася Момоко: через два дні, коли Осю з молодою дружиною вирушив у шлюбну подорож, у новій палаті хірургічного відділення лікарні при університеті Кейо Сіро Такаянаґі переставився на той світ. Двадцятивосьмирічна Момоко залишилася вдовою.

Через три місяці в Аоямському відділенні сталася ще одна подія, тепер у забитому книжками кабінеті, куди іноді заходила тільки прибиральниця. Тому про ту подію ніхто, крім Тецукіці та Рюко, не знав.

Тецукіці взяв собі за правило робити обхід хворих в Аояма тричі, а в Мацубара — раз на тиждень, хоч, як директор, мав би бути трохи дбайливішим. А все тому, що він будь-що вирішив дописати свою «Історію психіатрії». От тільки часу все бракувало. Його перо покінчило із середньовіччям, що прославилося полюванням на відьом та масовими формами душевних захворювань, як-от: аскетизм, танці св. Віта, хрестові походи дітей і переслідування євреїв. Надійшла черга до Відродження — епохи, благодатної для багатьох наук, тільки не для психіатрії. Адже саме тоді полювання на відьом досягло апогею. В середні віки на вогнищах згоріло менше людей, ніж упродовж п'ятнадцятого й наступних двох століть. Але й тоді один за одним з'являлися видатні медики, яких потім називали «першими революціонерами в психіатрії». Корнелій Аґріппа, Парацельс, Делла Порта, Йоган Ваєр… Хоч вони й не порвали із середньовічною схоластикою, та все ж висловлювали думки, які іншим, що погрузли в передсудах, вченим і не снилися. Наприклад, у трактаті «Про диявольські привиди» Ваєр визнає існування диявола, але стверджує, що він не може впливати на статевий акт, розповіді відьом не є реальними вчинками, а фантазіями та ілюзіями, навіяними дияволом, і що відьомські ілюзії усуваються за допомогою мазі з беладонни, а лікантропія (перетворення у вовкулаку) — чиста химера. Хоч Парацельс обстоював дивні, як для сучасної людини, ідеї — запропонував ліки, основу яких становили таємнича олія або ріг міфічного однорога, йому, однак, належить чимало точних спостережень і слушних висновків. У трактаті «Про зачарований розум» він пише: «Священний танець св. Віта не є наслідком втручання ангелів, бо вони взагалі не можуть бути причиною хвороби…»

На поличці перед столом Тецукіці вже лежала величенька купа списаного паперу. Готовий лише вступ, а скільки часу й праці витрачено! «Невже й далі так писати?» — часто запитував себе Тецукіці. І він вертався в сімнадцяте століття — до швейцарців Платера, Гардера та англійського клініциста Сіденгарма. Потім настало вісімнадцяте сторіччя, коли психіатрію визнали як науку. Нарешті Тецукіці дійшов і до тієї стадії в історії медицини, з якої виросла сучасна психіатрія. Тепер перед ним відкривалося незвідане море книг і трактатів. Попереду стелилася довжелезна дорога. Тецукіці усвідомив, що вчинив нерозважно, взявши на себе непосильний тягар. Адже він не відлюдькуватий професор, а лікар-практик, директор двох лікарень. Чи витримає він цю ношу? Бо її треба нести бозна-доки, що й не видно кінця-краю…

Та дивна річ, останнім часом Тецукіці відчув, що тягар, спочатку незвичний і важний, набув присмаку наркотика. Без нього він уже не знаходив собі місця.

Тецукіці рідше з'являвся в лікарні, зате став частим гостем не тільки лабораторій рідного йому Токійського університету, а й психіатричної клініки університету Кейо. Відвідував він і засідання наукових товариств. З університетом Кейо його ніщо не пов'язувало, просто теперішні професори в молоді роки двічі на тиждень підробляли в лікарні Ніре. І це відкривало Тецукіці двері в університетську клініку. Він сподівався завдяки тим відвідинам бути в курсі сучасної науки. Крім того, його вабила туди бібліотека, багата на сучасну німецьку і французьку психіатричну літературу.

Молодим співробітникам університетської клініки сивий Ніре-сенсей здавався диваком. Зайде в лабораторію, побалакає з професором і рушає в бібліотеку — ритися в книжках. Щоправда, вони часто бачили, як він куняв над ними.

Зрештою і в його домашній поведінці сталися прикрі зміни. Хоч він і не був похилого віку, та пам'ять його почала слабнути. Він забував, що планував, завжди шукав окулярів. Спуститься, бувало, на перший поверх і ніяк не може пригадати навіщо. Як кожен батько, за вечерею питав дітей про успіхи в школі — тоді, напередодні іспитів до середньої школи старшого ступеня, Сюніці щось мимрив, Айко жваво торохтіла, а Сюдзі понуривши, очі, вимовляв щось незрозуміле, — але, судячи з його зосередженого над чимось вигляду, Тецукіці ніколи не слухав їхньої відповіді.

Та бували й неприємніші випадки. Одного разу Тецукіці вечеряв удвох із Сюдзі. На стіл подали смажену свинину, улюблену страву Сюдзі. Однак, як і колись малий Йонекуні, він мав дивну звичку — відкладати найулюбленішу страву на самий кінець і братися спочатку до найнесмачнішої. Тож і цього разу, з'ївши спочатку рис, він задоволено поглядав на шматки жирної свинини, що залишилися на тарілці. Але саме тоді, вже випивши чай, Тецукіці, видно, подумав, що син відмовився від м'яса, й раптово наполегливим тоном сказав: «Сюдзі, я з'їм його за тебе?» Поки той, не знаючи, що відповісти — так чи ні, — й опустивши голову, мовчав, Тецукіці потягнувся паличками для їди до синової тарілки, підніс шматок м'яса до рота й почав жувати. А коли повторив таку процедуру тричі, то від м'яса, яке приберіг собі наостанок Сюдзі, нічого не лишилося. Потім, не звертаючи уваги на сина, що мало не плакав, Тецукіці випив ще одну чашку чаю і встав з-за столу. На його думку, така його поведінка була виправданою, оскільки його розумова й фізична праця потребували енергії, а з погляду Сюдзі здавалася жорстокістю.

Хоча Рюко не знала про цей прикрий випадок з м'ясом, вона, звісно, щораз більше непокоїлася тим, що Тецукіці приділяє мало уваги лікарні. Однак того пізнього вечора вона зайшла в його кабінет не для сварки, а щоб порадитися, що робити з найстаршим сином, Сюніці, який провалився на вступних іспитах у середню школу вищого ступеня.

Тецукіці часто справляв малу нужду, а особливо вночі. А тому останнім часом тримав у своєму кабінеті, навіть не в кутку, а біля столу, нічний дитячий горщик. Коли Рюко заходила, то давала зрозуміти, що невдоволена безладом на його столі та навколо, але все закінчувалося звичною для будь-якого подружжя буденною розмовою.

Звичайно, залагодивши справу, Рюко відразу виходила з кабінету, та цього разу, видно, їй кортіло про щось поговорити. Досить безцеремонно вона почала:

— В головному відділенні відроджено нашу давню традицію: влаштовуються мистецькі вистави. Я була на одній, вона справила на мене приємне враження… А незабаром там відкриють тенісний корт… Ви згодні, що це допомагатиме в лікуванні?

— Звісно, допомагатиме, — не відриваючись від роботи, відповів Тецукіці.

— Зрештою, кімнату для вистав можна використовувати й для трудотерапїі…

— Умгу…

— Тато завжди спішили запровадити нові методи лікування, — вела далі Рюко. — Мене дратує, що Мацубарівське відділення зростає, а наше залишається злиденним.

— Що за нісенітниця! Хіба це не одна лікарня? Зрозумій, на сучасному етапі важливо насамперед поставити на ноги Мацубарівське відділення.

— Але ж Аоямське мало б бути головним. А воно зараз навіть прибутку не дає. Після пожежі це було не дивно. Але ж і тепер у нього дефіцит…

— Який ще дефіцит? — роздратовано кинув Тецукіці.

— А такий! Я знаю, — наполягала Рюко. — Я питала Оісі. І покривають його за рахунок Мацубарівського відділення. Куди це годиться! Сором!

— Що значить — сором? — підвищив голос Тецукіці й, опанувавши себе, провадив далі: — Ти розумієш, у психіатрії виняткову роль відіграють масштаби лікарні. Задовільні результати дає мала клініка. Кращі — велика лікарня. А щось середнє, як Аоямське відділення, завдає тільки збитків. Мацубарівське відділення в кращому становищі.

— Я все розумію. Але ж, якщо чесно казати, ви приділяєте лікарні мало уваги… Кажу вам як дружина, що в татових руках вона була б привабливішою…

Тецукіці зачепило за живе. Може, й не годилось впадати в гнів, та він не витримав:

— Жінці нічого пхати носа в такі справи! Я відповідаю за лікарню. Скоро візьмусь і до Аоямського відділення, бо в такому вигляді воно не принесе користі. Розвалю теперішні бараки і натомість збудую нову лікарню, невелику, зате по-сучасному обладнану. Найбагатших пацієнтів переведу сюди, а інших передам в Мацубара. Навіть тих, хто зараз відвідує амбулаторію. Хіба я не маю на це права? Хто, як не я, спорудив Мацубарівську лікарню? Ти забула, скільки поту і крові я вклав у неї?

— Але ж проект належить татові… Отже, то їхня заслуга. — Рюко дала волю своїй кепській звичці — поставила за взірець батька.

Розмова їхня стала схожа на пересварку. Нарешті Тецукіці і Рюко вгамувалися і заговорили про майбутнє. Рюко сказала, що їм доведеться розділитись з Осю, а тому до того часу треба подбати про Аоямське відділення. Тецукіці обстоював думку, що Осю — людина безкорислива, що він охоче перепише на їхнє ім'я віллу в Хаконе. «З мамою і братом ще можна домовитися, але не забувайте про заступника», — хихикнула Рюко.

— До речі, мені подобається, що ви збираєтесь спорудити в Аояма нову лікарню і обладнати її по-сучасному, — звернула вона на вподобану тему, пожвавішавши. — Я вас тільки одне прошу: відбудуйте колишню радонову ванну. Я не уявляю лікарні без неї.

— Радонову ванну? — здивовано перепитав Тецукіці. — А ти знаєш, що вона — як п'яте колесо до воза?

Зневага в чоловіковому голосі кольнула Рюко.

— Не вірю, — поважно заперечила вона. — Я читала татову книжку, ту, що називається «Методи лікування неврастенії». Там описано метод водолікування…

Дружинина балакучість підстьобнула Тецукіці, і він бовкнув:

— Безглуздя! Та книжка вже застаріла. Правду кажу… Та й радонова ванна — чистісіньке шахрайство. Розумієш, шахрайство!

Обличчя Рюко закам'яніло. А це означало, що в грудях у неї клекотить гнів.

— Можливо, — урвала вона чоловіка, — книжка й справді стара. Та якщо ви користуєтесь нагодою, щоб поглузувати з тата, то робите негарно. Пригадайте, як вони вам допомагали! Бувши вами, я б сказала собі: щоб мені язик відсох за такі слова. Тим більше, що тато були чудовим лікарем. А скільки людей повернули собі здоров'я завдяки радоновій ванні! Ще й тепер вони про це згадують, як тільки мене зустрінуть. Як доньці, мені, може, й не личить хвалити, але я скажу: тато були великою людиною. І членом парламенту…

Тецукіці ледве стримував роздратування. Де в чому Рюко мала рацію. Кііціро справді був його благодійником. Та зараз ідеться про інше. Тецукіці не терпів зверхнього тону своєї дружини. Почувши слова «член парламенту», він одним махом вихлюпнув усю досаду, що накопичилася за довгі роки сімейного життя:

— Член парламенту… Теж мені велике цабе!..

Рюко урвався терпець. І не тому, що шанувала політичних діячів. Просто вона вважала, що батько був винятковою людиною, якщо його обрали в парламент.

— Кажіть, що хочете. А знаєте, як вас поза очі обзивають? Директор Нездара — ось як. Сама чула.

Тецукіці не чекав, поки Рюко замовкне, а огризнувся:

— А тебе, як горбатого, тільки могила виправить!

Розмова перетворилася на зливу взаємних образ. Якби поряд був суддя, він би вручив пальму першості Рюко.

Тецукіці вдався до останнього козиря. Він люто крикнув: «Що ти, бабо, тямиш!» — і штурхонув Рюко в плече. Вона заточилася, вдарилась головою об книжкову шафу, і на неї з гуркотом посипалися книжки.

Рюко швидко вибралася з-під них, обсмикала кімоно. Трохи помовчала, зціпивши губи, потім, затинаючись, сказала:

— На мене ще ніхто не піднімав руки… Тим більше, не штовхав… Я цього не потерплю… Я не з таких. Я залишаю цей дім!..

— Ну і йди! — буркнув Тецукіці.

Нахилившись над книжкою — то були «Медичні і філософські погляди на душевний розлад» Пінеля, що підсумовували поступ у психіатрії за вісімнадцяте століття, — він чув, як Рюко спішить до дверей. Стримуючи гнів, він намагався поринути у знайомий світ — в історію медицини.

Погроза Рюко не була тільки словами: вона таки покинула дім, щоправда, без Сюніці, Айко та Сюдзі.

Розділ п’ятий

Ційоко, молода дружина Осю, була останньою дочкою в старовинній родині торговця солодощами в районі Канда. Старий будинок з виходом на вимощену торцем вулицю з трамвайною колією, в якому вона народилася, згорів під час Великого землетрусу 1923 року. Ційоко пам'ятає, як у легкому кімоно вона тоді рятувалася коло бронзового пам'ятника капітанові Хіросе[92] перед мостом Бансейбасі, а потім жила в таборі над ставом Сінобадзу в парку Уено.

Як і колись, передню частину нового будинку займала крамниця, середню — сім'я і слуги, а задню — виробничий цех. Родина Йосідів, предків Ційоко, ще з кінця епохи Мейдзі виготовляла і продавала цукерки проти кашлю, відомі під назвою «Асахіаме». На їхній етикетці було зображено хлопчика з чубчиком, схожого на Камеційо[93], за столиком — і напис: «Голодному шлунку — рис, проти кашлю — «Асахіаме».

Цех не був механізований, усе там робили вручну. Вдосвіта привозили рисові цукерки, висипали їх у величезну діжу і, додавши ліків, рецепт яких тримався в таємниці з діда-прадіда, перемішували лопатою, схожою на весло. Після того розфасовували, закривали у бляшанки, запечатували й наклеювали етикетки.

Ційоко подобався той цех, ніколи він їй не набридав. Крім того, в крамниці було кілька хлопців на побігеньках, її ровесників. Двері з цеху виходили прямо на вулицю, і там надвечір можна було досхочу погратися в класи або в квача. Ційоко не уявляла собі привільнішого життя, а тому навіть після закінчення жіночої гімназії в Оцяномідзу і виходу заміж старшої сестри не думала, що доведеться залишити батьківську оселю і йти до чужих людей.

Та дитинство минулося. Невисока, з тонким сумовитим обличчям, Ційоко досягла двадцяти двох років. Мати її не раз казала: «В наші часи дівчат видавали заміж в шістнадцять-сімнадцять років». Саме тоді й зайшла мова про найстаршого сина родини Ніре. Посередницею була «тітка з Канда», як називав її покійний Кііціро, та сама, що зіграла колись не останню роль в одруженні Момоко. Залагодити справу допомогло знайомство тітки з обома матерями, а ще те, що Хіса їздила в Канда на засідання Патріотичної спілки жінок, на одному з яких мати Ційоко побачила Хісу й та відразу сподобалася їй. Яка вишукана, благородна, вихована й стримана жінка!.. У такої матері син не може бути поганим. По собі вона знала, що передусім треба дбати, аби в доньки була добра свекруха. Цього разу вона мала всі підстави вірити, що при Хісі її дочка буде щаслива. Хіса теж зацікавилася дівчиною, бо переживала за Осю: а чи не буде він невдахою і в сімейному житті, як у навчанні.

Матері про все домовилися, і просити руки було легко. Осю і Ційоко повінчалися. Святковий обід влаштували в готелі «Тейкоку», молодят вітала вся родина Ніре, за винятком Момоко. Під час традиційного фотографування вийшов конфуз: Ційоко не встигла зобразити усмішку, як радив фотограф, зате обличчя Осю розплилося в широкій безглуздій усмішці.

За весільним столом Ційоко вразив здоровенний Дзаосан. Хоч вона чула про нього, та не думала, що він такий велетень.

А ще її збентежив дзвінкий голос, що виводив утаї з тохокською вимовою. Пізніше вона дізналася, що то співав Дзьокіці Міхіра, молодший брат Тецукіці, власник готелю в містечку Камінояма.

Під час шлюбної подорожі Ційоко мріяла, як вони з Осю заживуть у новенькому особняку, де пахне свіжою деревиною. Та цій мрії не судилось здійснитися. Поки молодята подорожували по країні, Хісі якось закортіло переночувати в нових покоях. Нова оселя так припала їй до душі, що вона забула про свою колишню обіцянку і вже не повернулася в тісне помешкання на другому поверсі лікарні. Осю силувано усміхнувся, коли побачив, що мати осіла в особняку назавжди, а Ційоко навіть зраділа: мовляв, біля свекрухи навчиться добрих манер.

Однак скоро Ційоко переконалася, що жити у свекрухи, на перший погляд начебто й привітної, не солодко. Вона поступово зрозуміла, що люди в родині Ніре дволикі: на обличчі одне, а на душі — зовсім інше. За першою ж вечерею Хіса сказала: «Я колись не знала, що таке гаряча їжа, бо думала передусім про інших». Вражена тими словами, Ційоко слідкувала, щоб у свекрухи не охолов рис. І ще її непокоїло те, що вставною щелепою свекруха не може жувати твердого. Ніде правди діти, Хіса була неперебірливою в їжі й не допускала, щоб хоч шматочок городини чи дрібка рису пропала. Коли не могла чогось вгризти сама, то підсувала те наймолодшому синові. Йонекуні випорожнював тарілку лише тоді, коли легким кивком Хіса вдруге нагадувала про це.

Стриманий при матері, Йонекуні мінявся, коли її не було поряд. Він якось сказав Ційоко: «Я довго думав і вирішив якийсь час не вживати м'яса». Він говорив це так глибокодумно і скрушно, що Ційоко ніяковіла. «В мене сухоти, і мені треба їсти масло», — мимрив він. Згадка про сухоти налякала Ційоко, і вона звернулась за поясненням до чоловіка. Той відповів: «Які там сухоти! Просто він звик теревенити».

Що ж до Момоко, то, не почувши від Ційоко після повернення з весільної подорожі жодного співчутливого слова з приводу смерті чоловіка, вона дивилася на неї гострим, майже ворожим поглядом. Момоко рідко приїжджала в Мацубарівське відділення, та, коли опинялася поруч з Ційоко, нервувала, забувала як слід привітатися. «Дивна родина!.. Куди мене закинула доля? — стривожено думала Ційоко. — Кожен тут живе тільки для себе, до іншого йому байдуже». Ційоко розпитала в чоловіка про Момоко. Осю грубо й роздратовано відповів: «Вона завжди була легковажна». На запитання: «А що робить Йонекуні-сан?» — Осю дав таку відповідь: «Наглядає за фермою лікарні».

Оскільки про психіатричну лікарню Ційоко не мала ніякого уявлення, то спочатку вона й близько не підходила до неї, а квапилась повз головний вхід і палати аж за тенісний корт. Тут починався город, за бамбуковою огорожею гуляли кури, трохи далі росла купка дубів, блищав продовгуватий ставок і простягався спортивний майданчик. Лікарняну територію обступав низький жерстяний паркан, за ним — скільки сягало око — стелилися ячмінні поля.

З цікавістю і легким острахом гуляючи по лікарняній території, Ційоко помітила на фермі Йонекуні, що безцільно вештався по загороді, сідав на колоду під курником і стежив за курячими повадками. За ним тінню ходив підозрілий чоловік — засмаглий, широколиций, з прищами й витрішкуватими очима. Він зупинявся коло Йонекуні, показував рукою на город і щось казав. За обох працював присадкуватий селянин. Досить було Йонекуні тільки натякнути, як прищуватий чоловік передавав наказ селянинові, й той брався за мотику або годував курей. Однак Ційоко не могла далі спостерігати за фермою, бо до спортивного майданчика наближався гурт людей у строкатій одежі, супроводжуваний медсестрами і санітарами в білих халатах. То були, певно, душевнохворі. Ційоко одразу заквапилася додому.

— Що то за чоловік ходить за Йонекуні? — спитала вона Осю.

— Кумаґоро. Перший сьосей в нашій лікарні… Останнім часом він не розлучається з Йонекуні, — байдуже відповів Осю.

За два роки, що минули після одруження Ційоко, задвір'я лікарні змінилося до невпізнання: навколо палат зеленів моріжок, цвіли клумби, з'явився другий тенісний корт, крім кількох десятків курей, у загороді гуляли качки та індики, а замість дубів росли груші. На фермі вже працювало не двоє, а троє робітників.

Ційоко бачила, як Кумаґоро чогось шукав — певно, лійки, і тому суворо, як звикла говорити із слугами, запитала:

— Чого це ви байдики б'єте?

— Хто? Я?.. Геморой не дає жити. Ой, яка це прикра річ!.. — відповів Кумаґоро.

Якось Ційоко спитала чоловіка:

— Лікарня забирає з ферми городину і яйця?

— Забирає. Купує в Йонекуні, щоправда, трохи дешевше, ніж на ринку. Рештки Йонекуні збуває городникам.

— Он як! І з тих грошей Йонекуні платить наймитам?

— Ні, лікарня. За її гроші куплено також індиків й побудовано курник.

— Виходить, Йонекуні має чималий прибуток

— Та ще й мама вділяє йому на дрібні витрати.

— Ого!.. — здивувалася Ційоко. — То в Йонекуні грошей хоч греблю гати?..

— Куди більше, ніж у мене, — байдуже сказав Осю і погладив рукою маленьке підборіддя.

Неприємності, однак, ішли не від Йонекуні чи Кумаґоро, а від свекрухи, на яку мати Ційоко покладала стільки надій.

Вдома з молодшими за себе й підлеглими Хіса розмовляла грубо. Та коли приходив якийсь шанований гість, їх наче підміняли: вона була тоді сама стриманість, ввічливість і поважність. В такі хвилини Ційоко боялась і слово вставити в розмову. Квапливо прибирала зі столу і вибігала в порожню кімнату, щоб погамувати сміх, що розбирав її.

Хіса часто виїжджала то на засідання добродійного товариства, то на якусь урочистість, куди її запрошували. Виїжджала на лікарняному «опелі». Іншого автомобіля не визнавала. Вона скоріше залишилася б дома, ніж викликала б таксі. Хіса, певно, вважала, що їздити на таксі — марнотратство, а на власній машині — ощадливість. А тому лікарняний «опель» насправді обслуговував тільки її; Осю і Ційоко вкрай рідко користувалися ним.

Коли свекруха виряджалася в місто, Ційоко із служницями проводжала її на ґанку, а ввечері так само зустрічала, навіть якщо було пізно — скажімо, якщо Хіса верталася з театру. Протираючи заспані очі, Ційоко із служницями чекали Хісу на порозі, потім роздягали і вкладали спати. І ніколи вона не сказала: «Та я сама, йдіть спати».

Свекруха не вміла розпоряджатися підлеглими. Як і колись, вона все робила сама. Відколи Осю привів молоду дружину, в Мацубарівському відділенні було повно цукерок «Асахіаме», як колись в Аояма сливової пастили Ямаґати. Хіса вгощала ними випадкових гостей або внуків, що іноді приїжджали з Аоямського відділення.

За кілька днів до Нового року, першого за час перебування в сім'ї Ніре, Ційоко вразило те, як пізно ввечері свекруха вкладала в пакетики по п'ятдесят сен. То були новорічні подарунки для персоналу. Хіса готувала їх неквапом, ретельно і без чужої допомоги.

Та й заступник директора Кацумата здавався Ційоко дивакуватим. Він щоранку заходив до Хіси, щоб засвідчити свою повагу, шанобливо вітався і з Осю. Зате до слуг ставився зверхньо й пихато. «Кане-доно, передайте всім, щоб натерли підлогу в коридорі. Щоб усе мені блищало…» — наказував служниці і з руками за спиною зникав за дверима.

Ційоко він повідомив: «З нагоди Нового року вся родина й персонал зберуться на урочисту церемонію. Так уже тут ведеться».

І от Ційоко завели в просторий зал з дерев'яним помостом — тут також відбувалися театральні вистави й спортивні виступи — і посадовили на кріслі в одному ряду з Хісою та іншими членами родини. Церемонія почалася: директор лікарні Тецукіці, після такої ж процедури в Аоямському відділенні, вручав персоналові, найнятим теслярам і садівникові новорічні подарунки — пакетики з грішми, приготовані Хісою.

На відміну від Кііціро, теперішній директор не гаяв часу: не брав пакетиків з рук заступника, а діставав із коробки сам і без ніякої промови роздавав їх. Люди брали подарунки і, не чекаючи кінця церемонії, покидали зал.

Хідекіці Кацумата стояв, гірко розчарований і засмучений — здавалось, він от-от заплаче. Його погляд зневажливо ковзнув по непривабливому профілю теперішнього директора, який так ганебно топтав блискучі традиції лікарні Ніре, і з надією зупинився на Осю. Та Осю тільки знуджено гладив підборіддя.

Ніхто так палко не прагнув відродити лікарню Ніре, над якою витав би дух покійного Кііціро, як Кацумата. Передусім він мріяв воскресити величну «преміальну церемонію». А як йому хотілося влаштувати пишні роковини заснування лікарні Ніре в Аояма, що припадали на восьмий рік Сьова[94]! Ось уже рік він виношував цей задум — відтоді, як відзначили сьому річницю смерті Кііціро. Та, на жаль, цей клятий нездара Тецукіці не підтримав Кацуматиного починання — мовляв, зараз не до урочистостей.

Та невдовзі Кацумату захопила ще прекрасніша мрія. Оглядаючись назад, в історію, Кацумата виявив, що заснування лікарні в Аояма збігається з п'ятнадцятим роком діяльності клініки в Хонго. Якщо долучити й цих п'ятнадцять років… Він прикинув, що тридцять п'яті роковини лікарні в Аояма, які випадали на тринадцятий рік Сьова[95], можна відзначити як п'ятдесятиріччя лікарні Ніре. П'ятдесяті роковини… Пів століття… Знаменна дата!.. І груди Кацумати переповнило радісне почуття. А на той рік припадає тринадцята річниця смерті Кііціро. Кацумата твердо вірив, що все складається якнайкраще — так, наче боги та будди взяли під свою опіку майбутнє урочисте свято. На щастя, — зрештою, тут нема нічого дивного — лікарня росте й міцніє. Чуже лихо — брак місця в японських психіатричних лікарнях — оберталося для Кацумати щастям. На селах відмирав давній звичай замикати душевнохворих дома, і люди приїжджали в Токіо з найдальших закутків країни. В кожному разі в Мацубарівському відділенні всі ліжка були зайняті. Щороку доводилося перебудовувати й добудовувати корпуси для хворих. Добре, що вільної землі вистачало і її не орендували — навчив гіркий досвід, — а викупили назавжди. Якщо все піде гаразд, то невдовзі лікарня матиме більше пацієнтів, ніж було перед пожежею. А може, доти директором головного відділення замість Тецукіці стане Осю, законний спадкоємець Кііціро…

Кацумата так упивався солодкими мріями, що ладен був простити гріхи безпорадному Тецукіці.

Після новорічної церемонії він звернувся до Ційоко:

— Тійо-сама, вам не пощастило: церемонію кепсько підготували. Та почекайте. Скоро Осю-сама стане директором, і того світлого дня я…

Ційоко непорозуміло поглядала на бліді запалі щоки непривітного Кацумати: в щілинках його очей зблискував зловісний вогник.

Відтоді Хідекіці Кацумата почав енергійно готуватися до гідної зустрічі п'ятдесятих роковин лікарні. Найперше запропонував вивісити біля головного входу на металевій вивісці прізвища лікарів і на ній Кацудзіро Нірасаву та Сейсаку Канадзаву записати як помічників директора.

— Вони приблизно одного рівня. Без помічників у такій лікарні, як ваша…

— Але ж Канадзава-сан працює в Аоямському відділенні.

— Байдуже. Прізвища тамтешніх лікарів теж висітимуть у нас. Адже дехто з них і в нашому відділенні лікує хворих… Зверху напишемо прізвища двох помічників, а під ними, в окремі стовпчики, — прізвища лікарів обох відділень…

Звертаючись до Осю, якому ця балачка добре обридла, Кацумата взявся перераховувати імена лікарів.

— Але ж Сато-кун і Сімадзакі-кун у нас тимчасово, вони скоро повернуться в університетську клініку. В списку мають бути лише ті, хто постійно в нас працює.

— Так лікарня мала б солідніший вигляд. А вивіску завжди можна переписати. На це багато фарби не піде.

Останнім часом у лікарні Ніре набув великої популярності теніс. Незважаючи на свою огрядність, досить управним у ньому виявився Осю. До речі, він досяг високих розрядів у дзюдо й кендо. Один працівник лікарняної канцелярії у студентські роки виступав у складі університетської команди. Навіть Кумаґоро, який досі не тримав у руках ракетки, тепер цілі дні проводив на тенісному корті й щораз більше вдосконалював свою спортивну майстерність. На тенісний корт приходили у вільний час також інші лікарі та працівники разом з деякими легко хворими. Тому-то лікарня Ніре здобувала блискучі перемоги у змаганнях з однотипними установами. Вона легко справлялася з командами факультетів психіатрії Токійського університету Кейо, оскільки вони складалися тільки із лікарів. У товариських спортивних зустрічах з іншими приватними психіатричними закладами завжди виходила переможницею. І тільки над командою однієї лікарні не могла взяти верху, а саме: міської психіатричної лікарні Мацудзави, яка, незважаючи на свою назву, охоплювала лікуванням широкий перелік хвороб і мала у своєму штаті, численнішому за лікарню Ніре, вправних тенісистів. У той час Осю офіційно рахувався в її штаті, бо ще не закінчив своєї медичної освіти, але виступав у складі команди лікарні Ніре.

Хоча заступник директора не розумівся на тенісі й навіть не знав, як підраховують очки, так коли лікарняна команда щораз частіше перемагала, він почав з'являтися біля тенісного корту. Вважав, що кожна перемога у змаганнях підносить ще вище престиж лікарні й, хоча сам не мав здібностей до такої гри, заохочував інших до неї, бо таємно прагнув, щоб якось лікарня Ніре взяла гору над лікарнею Мацудзави.

Одного дня, перебуваючи біля корту й упродовж цілої години стежачи, як білий м'ячик перелітає сюди-туди, заступник директора спитав аптекаря, що стояв збоку:

— Правда, отой чоловік — сильний тенісист? Майстерно грає. Я його раніше не бачив. Мабуть, новий санітар?

— Та ні, це — один із пацієнтів.

— Один із пацієнтів?.. — з жалем промимрив заступник. — З вигляду не скажеш, що він на щось хворіє. Напевне, найближчим часом випишеться? Цікаво, чи не можна було б його зарахувати до лікарняного штату?

Іншого разу, коли з університету Кейо прийшов молодий, спортивної статури, лікар, що двічі на тиждень мав заміняти іншого, заступник директора ніби ненароком, а насправді з душевним трепетом, запитав:

— А ви у теніс граєте?

— Теніс? Ні, я до нього непридатний.

— А з вигляду ви начебто спритний. То чому б вам не спробувати своїх сил у тенісі?

— Та ви знаєте, я сам просто дивуюся, наскільки я незграбний. І так у будь-якому виді спорту.

Після того заступник двічі чи тричі поважно кивнув і, повернувшись до лікаря спиною із закладеними за нею руками, пішов геть, ніби його квапила якась нагальна справа. Він уже перестав цікавитися цим новим лікарем, який, на його думку, виявився цілком непотрібним.

Що ж, догоджати свекрусі — обов'язок кожної невістки, і з цим треба змиритися. Ційоко збило з пантелику, переплутало всі її плани інше: несподівана поява Рюко в Мацубара.

Від першої зустрічі з Рюко в Ційоко склалося враження, що із зовицею не поладиш, що вона свавільної вдачі і не зважає на інших. Ще до одруження, з нагоди одержання премії в лікарні Мацудзава, Осю давав обід à la Чингісхан у китайському ресторані. Страви з кухні Чингісхана були тоді дивовижею, і їх подавали на закуску. Незвичний запах баранячого м'яса вдарив Ційоко в ніс, і вона відклала хасі, очікуючи улюблених китайських страв. Та Рюко, що сиділа біля мовчазного Тецукіці, зненацька владно заявила: «Всі вже, здається, ситі Чингісхановою кухнею, а тому я пропоную перейти відразу до рису. Згода?» Ніхто не заперечував. А Ційоко залишилася голодною. Той прикрий випадок так їй запам'ятався, що вона вирішила остерігатися зовиці.

І ось тепер Рюко, непомітно для інших, а для Ційоко — гордо і нахабно, з'явилася в Мацубара.

Десь із пів року після сутички з Тецукіці Рюко не з'являлась — жила в дядька з Ціцібу, материного брата. Та довше не витерпіла, і ось тепер приїхала в Мацубара. Звісно, Хіса намагалася примирити її з Тецукіці, але марно — ті не піддавалися. Хіса здавна не любила названого сина, отож зараз стала на бік доньки. Що ж до Осю, то він не раз впевнювався, що Рюко й Тецукіці не підходять одне одному, і особливо не заперечував проти переїзду сестри.

З виглядом, мовляв, що ж вдієш, коли так сталося, прийняв у свій дім ще одного нахлібника, але наполіг, щоб для Рюко добудували дві окремі кімнати і з'єднали їх з особняком критим переходом. І тут Осю хотів бути якомога далі від Рюко.

Спочатку Рюко була тиха та сумирна. Але недовго. Незабаром вона почала показувати свій норов, поводилася самовпевнено, ба навіть зухвало, й поставила все догори дном. Ще недавно дім був у руках Хіси, а Ційоко розпоряджалася тільки служницями. Та після появи владолюбної Рюко заведений порядок порушився. Вона почала з того, що звеліла челяді називати Хісу «господаркою», себе — «господинею», а Ційоко — «молодою господинею». Розмістившись у молодшого брата, якого не любила, вона нецеремонно витіснила знічену братову. Такої бундючної, настирливої й заповзятливої жінки Ційоко ще не бачила. Як і мати, з шанованим гостем Рюко розмовляла чемно, вишукано й шанобливо, зате до нижчих за себе — до таких вона, очевидно, відносила й Ційоко — так розпускала язика, що люди аж головами хитали. На словах ніби стороння, в домі Рюко поводилася повноправною господинею, нікому не підвладною. На відміну від матері, за обідом вона завжди спішила і тому сіяла неспокій серед присутніх. Залишки рису після себе висипала в барильце, кажучи: «Я його не торкалася», а встаючи з-за столу, кидала служниці: «Не забудьте прибрати!».

Невдовзі до неї почали наїжджати діти з Аояма. Спершу то були потаємні зустрічі, без батькового відома. Побачивши матір після семи місяців розлуки — Ційоко так і не дізналася, чому так несподівано Рюко зникла з Аояма, — діти повелися, як це звичайно буває в таких випадках. Сюдзі закричав: «Мамо! Мамо!» — припав їй до ніг і заплакав. Те ж саме хотіла робити Айко, але схаменулася, втерла сльози та ще й насварила молодшого брата за те, що розрюмсався. Тільки найстарший син, Сюніці, стояв мовчазний і розгублений. У душі Рюко, певно, вирували почуття (хоча їх годі було помітити на її суворому обличчі), — якщо вона так ніжно — аж дивно! — гладила Сюдзі та Айко.

Та згодом дитячі відвідини матері стали звичними. Автомобіль Аоямського філіалу не тільки привозив і відвозив Тецукіці в середу для обходу хворих у Мацубара — звісно, Тецукіці все одно не бачився з Рюко, — а й щодня курсував між двома відділеннями. Діти часто приїжджали в Мацубара в неділю вранці, а ввечері поверталися назад. Іноді гостювали від суботи і навіть ночували.

Щоправда, Хіса не любила своїх онуків. Щонайбільше частувала їх цукерками «Асахіаме», а за столом бурчала, що ті не вміють навіть тримати хасі. Як на Ційоко, то був справедливий закид, діти їли вкрай незграбно. Позбавлені бабусиної прихильності й батькової турботи, вони втішалися щедрою материною любов'ю, що розгорілася бодай завдяки довгій розлуці.

Материнські почуття пробудилися у Рюко, певно, тому, що діти жили окремо від неї. Знаючи, що вони завтра приїдуть, вона йшла на кухню і готувала для них кекси й желе, а служницям пояснювала: «Завтра приїдуть діти з Аояма». Заглядала в буфет і холодильники; якщо знаходила смачний шматок м'яса, несла його у свою кімнату — на сукіякі для дітей. Та це ще нічого. Її невситима материнська любов спонукала її до більшого: коли діти збиралися додому, вона давала їм чималий пакунок — з фруктами, ласощами, яйцями та сушеною рибою. Байдужа до Мацубарівсьного відділення, Рюко ладна була вивезти звідти все, що потрапить під руку. Якось після від'їзду дітей зникли персики, які так полюбляла Ційоко. Іншого разу не стало навіть дрібненьких і кислуватих груш, що дозріли в садку Йонекуні. Та ж сама доля спіткала й плитку шоколаду в буфеті. Образно кажучи, складалося враження, ніби через Мацубара прокочувалися орди Чингісхана. Тому Ційоко часто ховала фрукти у своїй кімнаті. Що за неподобство коїться в домі, який збудували для неї, Ційоко, та Осю!.. Ційоко ніяк не могла збагнути, чого це вона тремтить, а в її домі хазяйнує зухвала нахлібниця.

Рюко часто займала кімнату, суміжну з їдальнею, яка мала б належати Ційоко. Останнім часом та захопилася класичним театром і танцями. Мовляв, у домі вчителя співу й танців можна зустріти дівчат з порядних сімей, а це їй на руку, бо ж треба думати про наречену для Сюніці. Іноді вчитель приїжджав у Мацубара, і тоді Рюко не знала, куди його посадити. Та, видно, з танцями в неї не виходило, бо крізь сьодзі, на втіху Ційоко, долинали такі вчителеві слова:

— Отут ви негаразд зробили… «Вітер гуляє над хвилями…» Тягніть довше… А то ви приставили ліву ногу й збилися з такту… Крок убік, крок уперед… Ногою трусніть так, як солом'яна лялька…

Рюко не тільки поводилась як повновладна господиня, а й позаочі обмовляла Ційоко. Про це Ційоко дізнавалася від служниці, яка від самого початку співчувала їй і була на її боці. Рюко, мовляв, натякала, що колись молоду дружину відсилали до батьків, якщо вона не могла народити дитини, що Осю знайшов би собі дівчину з благородної сім'ї, якби мати не поспішили, що через Ційоко в домі відучилися говорити культурно тощо. Гнів клекотів у грудях Ційоко, та, розуміючи, що суперниця сильніша й небезпечна, задовольнялася тим, що платила Рюко тією ж монетою: разом із служницею насміхалася з неї та її дітей. Відтоді Ційоко, ще недавно така лагідна і, як справедливо казали, схожа на ляльку, мінялася на очах і невдовзі серед родичів здобула собі слави насмішниці й вариводи. Справді-бо, вона відразу знаходила в людині ваду і вміла дотепно про неї сказати.

До речі, цікаво, як вона дивилася на свого чоловіка? Їх розділяло чотирнадцять років, і спочатку Ційоко не могла розгадати свого неговіркого, кремезного велетня. Мало-помалу вона почала розуміти його вдачу, але не могла позбутися відчуття, що найголовніше не дається їй у руки. Судячи з його віку, Ційоко легко встановила, що Осю навдивовижу повільно переходив з курсу на курс, але не мала уявлення про його провали на іспитах і річні прогули. Коли ж часом заходила мова про студентські роки, Осю спішив звернути її на інше — так, наче боявся розкрити дружині неприємну таємницю.

Так чи інанше, а Осю не мучили недосяжні прагнення і жадоба влади. Його зовсім не цікавило дальше розширення лікарні й виховання нової зміни лікарів. Хоча заступник директора Кацумата, який марив Кііціро, покладав усі надії на Осю, сам Осю, ще молодий лікар, — щоправда, не за віком, — відчував огиду до власної лікарні. Про те, щоб очолити її, як радив Кацумата, він і слухати не хотів. Після роботи в лікарні Мацудзава він волів грати в теніс, ніж клопотатися справами. Тецукіці теж заохочував його стати директором Мацубарівського відділення, бо, мовляв, він, Тецукіці, розривається між двома лікарнями. Та Осю лише заперечливо хитав товстою шиєю.

Йому не подобалася клопітна директорська робота, бо понад усе ставив особисте життя. Добре, що в найтяжчі для лікарні роки він ще був студентом. Та чи вдасться уникнути відповідальності? Коли дружина скаржилася на негідну поведінку сестри, Осю кривився, але втручатися не хотів — побоювався, що тільки ускладнить справу. Щоб не викликати зайвих нарікань, він вирішив не перечити матері, з Кацуматою погоджуватися, а сестрі не стояти на дорозі. Так він уникав неприємних життєвих турбот, знаючи тільки власну вигоду.

Хоч Осю й натякнув дружині, що Йонекуні багатший за нього, та його становище в лікарні було певнішим. Річ у тому, що Кацумата охоче видав би Осю будь-яку суму. Однак Осю витрачав тоді мало, хіба що на власні кулінарські спроби. Осю водив дружбу з кухарями найближчих готелів, знайомився з кухонним начинням і обладнанням, запозичував рецепти невідомих страв. У просторій кухні він сам готував з риби сасімі[96], дрібно кришив редьку для приправи. Поки Осю займався тим, Ційоко розважала гостей.

Згодом Осю захопився коктейлями, а потім, коли стало ясно, що їм не судилося мати дітей, — мисливством. Купив собі кілька рушниць англійського зразка, старанно чистив їх, вішав на стіну, тоді знову брав їх у руки й ніжно гладив. Завів і собак — чистокровних пойнтерів, яких тримав на ланцюгу біля сестриної кімнати. Рюко лаяла і брата, і собак, а Хіса заявила: «Як тільки Осю оженився, то забув і рідну матір». Осю витрачався на рушниці та собак, але полював мало. Хіба що у мисливських угіддях Фукусіми на фазанів, у префектурі Ібаракі, вздовж залізниці Одавара — Токіо або вздовж найближчих річок. Упольовану дичину — фазана чи качку, — що довго висіла у вітальні, він показував гостям з такою гордістю, ніби завоював цілу країну. Тільки на хвильку в ньому спалахувала іскра пристрасті й жадоба влади. Заповітною ж мрією його було вполювати дикого кабана. Щороку він готувався до цієї події, як до свята, та завжди щось перешкоджало, тож Осю так і не поставив опудало вепра у своїй вітальні. Однак це не завадило йому стати згодом головою мисливської ради в районі Сетаґая. Відвернувшись від хитромудрої суєти цього світу, Осю пригощав приятелів стравами власного приготування, слухав мисливські пригоди, чистив рушницю і гладив спритних плямистих собак. Усіма тими радощами він не ділився з Ційоко, а тому вона почувала себе покинутою.

Та ще задовго перед тим у мацубарівському домі сталася подія, яка не обминула й Ційоко. Та скандальна історія нагрянула невдовзі після того, як раптова поява Рюко в Мацубара затьмарила невістчине життя.

Річ у тому, що Момоко, яка наймала квартиру в районі Сімокітадзава, кинула сина Сатору і зникла — як у воду впала. Хоч Осю і недолюблював наймолодшої сестри — для себе Ційоко відзначила, що в сім'ї Ніре ніхто ні до кого не має теплих почуттів, — та раніше пропонував їй перебратися в Мацубара і жити разом. Момоко відмовилася. Звернулася вона по допомогу лише тоді, коли треба було перевести Сатору в дорогу приватну початкову школу. А так у Мацубара не приїжджала, жила собі — до речі, на відрахування з лікарняної каси — з котами в занедбаній квартирі. Осю більше не запрошував її до себе: мовляв, навіщо втручатися в її особисте життя? І от Момоко зникла. Тільки через три дні перелякана дівчина-служниця повідомила про це родичам.

На квартирі в Момоко було знайдено листа, та оскільки насуплений і невдоволений Осю тут же його порвав, Ційоко не могла дізнатися про його зміст. Млявий і добродушний Осю навіть не підвищив голосу, а скривився і бридливо кинув:

— Знайшла собі коханця. — Трохи помовчавши, він додав: — Нікуди не дінешся, треба забрати Сатору до себе. — І нарешті, трохи заспокоєний, докінчив: — Вона завжди ганьбила наш дім. Якщо вона надумає повернутися, не пустимо її і на поріг. Так, не пустимо.

Та Момоко не повернулася. Принаймні ні Осю, ні Ційоко її не бачили. Вони взяли Сатору до себе, виділили йому кімнату й виховували як напівсвою-напівчужу дитину. Як на свої роки, Сатору був розвинений, але й неабиякий бешкетник, школи не любив і часто прогулював уроки. Ційоко замучилася: їй набридло доглядати чужу дитину, але й не могла кинути її напризволяще.

Дедалі частіше Ційоко переслідувала думка, що вона випадково опинилася в родині Ніре. Це відчуття іноді ставало таким нестерпним, що вона, відчуваючи водночас незрозумілу провину, просила свекруху відпустити її до батьків. Хіса, наче навмисне трохи помовчавши, з незворушною театральною маскою на обличчі неголосно проказувала:

— Іди. Як хочеш, то йди.

Розділ шостий

Дорослі жили своїм життям — тривогами й суперечками, стражданнями і ненавистю, а діти — своїм.

Будь-яке залізяччя або дрючок мали для них чарівну силу. Багато цікавого можна було знайти на будівельному майданчику в Аояма, де нарешті розпочали будувати нову лікарню: блискучі цвяхи, погнуті скоби, блоки. Цей скарб Сюдзі ретельно оглядав і складав у коробку з-під мандаринів ще й тепер, коли пішов у початкову школу.

Одного разу на великій перерві, граючись у дворі нової школи з бетону, Айко помітила, як Сюдзі відійшов від хлоп'ячого гурту і почав щось шукати на землі. Вродлива й гарно вдягнута, до того ж останнім часом ще й зухвала, Айко стала верховодою в класі. Поки споруджували новий шкільний корпус, стара початкова школа біля пустиря Мотонохара, а отже й поблизу лікарні Ніре, працювала у дві зміни. Айко не брала зі собою бенто[97], а знаходила привід, щоб збігати на обід додому. Її вабив не так теплий рис і різноманітні приправи до нього, як нагода зробити щось таке, чого інші не можуть.

Так от, плаксивий Сюдзі вештався по шкільному подвір'ю і нишпорив очима по землі. Айко здогадалась: він шукає ґудзики. Минувся час, коли Айко запобігала ласки в няні Сімоди. Що ж до Сюдзі, то він і досі перебував під її опікою. Ще дужа, але вже підсліпувата, няня не могла всилити й нитки. Коли за неї це робив Сюдзі, на її розчуленому обличчі розпливалася вдоволена усмішка. Якось няня похвалила Сюдзі за те, що він знайшов десь ґудзика: їй, мовляв, саме його бракувало. І відтоді пошукам не було кінця. На перерві, коли інші діти розважалися, він никав шкільним подвір'ям, втупивши очі вниз. От і зараз, коли його побачила Айко, він надибав ґудзика й сховав його в кишеню. Вона завважила, як його невеселе обличчя відразу осяялось такою радістю, наче він відкопав безцінний скарб.

«Як лахмітник», — зневажливо подумала Айко й насупила брови.

Як на те, приятелька, що невідчепно пленталась за нею, теж звернула увагу на Сюдзі:

— Хто це там? Чи не твій молодший брат? Що він робить?

Найгірше, що Сюдзі знову нахилився — видно, підбирав знахідку. Щоб розвіяти підозру однокласниці, Айко одним духом випалила:

— Це не мій брат. Просто родич… Ну, то граймося у штовханку.

З цими словами Айко відстрибнула вбік і задом штовхнула однокласницю так сильно, що та від несподіванки поточилась і розпласталася руками на землі, але такий вчинок Айко не викликав у дітей осуду. Навпаки, вони, захоплені її спритністю, засміялись і заплескали в долоні. Сміялась також Айко. Вдоволена зробленим, вона геть-чисто забула про свого брата, що мав звички лахмітника.

Частіше, ніж колись Момоко, Айко прибігала в крамничку «Сейундо» і забирала із собою все, що привертало її погляд. Останнім часом і Сюдзі відчув смак до дармових речей — сміливо брав карти з картинками, скляні намистинки, а коли рукою тягнувся до іграшкового пістолета, що, вистрілюючи, запалював кадильну паличку, то запитливо позирав на тітку за прилавком. Айко не могла спокійно дивитись, як Сюдзі збагачувався чимось — скажімо, папером для малювання чи етюдниками — більше, ніж вона сама. Якщо брат «купував» комплект з дванадцятьох кольорових олівців, то вона — комплект з двадцяти чотирьох, серед яких були олівці сріблястого й золотистого кольору. Айко мала стільки намистин, кольорового паперу, картинок для розмалювання, перебивних картинок і гумок, що сама могла б відкрити крамницю. На картинках для розмалювання з обрисами, скажімо, Мікі Мауса або Бетті Буп, примхлива Айко зафарбовувала, наприклад, губи Бетті Буп, а картинку викидала. Її відразу підбирав Сюдзі, що, видно, успадкував скупість від Йонекуні, й старанно замальовував волосся та одяг. Перебивні картинки Сюдзі добре намочував у воді, акуратно на щось наклеював, а потім обережно здирав зверху тонкий папір, залишаючи на цьому місці гарну картинку. А от Айко наказувала йому не ворушитися й наклеювала перебивні картинки йому на руки, ноги або й чоло. Традиційне шанобливе звертання «сама», яке на радість Кііціро принесла Рюко з гімназії «Ґакусюін», поширювалося тепер і на Айко. Її називали «Ай-сама», і цим, здається, вона гордилася, коли тоді ловила на собі здивовані погляди сторонніх людей.

Айко була мастаком на всякі вигадки. До пісеньки про привидів, яку їй співала няня Сімода, вона придумала вірогідну історію, що нібито сталася з нею, і тим нагнала страху Сюдзі.

— Таки є на світі червоні привиди. Знаєш, посеред Татеямського кладовища стоїть здоровенний лавр… То вони там і з'являються. У них бліде обличчя, а зверху червоне рване кімоно… Тому їх і зовуть червоними. Вони такі страшні… А білі привиди живуть на Аоямському кладовищі. Можеш перевірити…

Наслухавшись того, Сюдзі, навіть підрісши, боявся підійти до кладовища. Раніше на Аоямському кладовищі була й могила Сейко. Та оскільки Кііціро поховали біля храму Ніті-ріндзі в Асакуса, то й останки Сейко перенесли туди, де стоять безконечні ряди кам'яних надгробків, витає незвичний запах вічнозелених живоплотів, буяють густолисті дерева і, певно, гуляють злі духи.

Айко була невгамовніша, ніж її тітка Момоко. Вона дуже зраділа, коли одного морозного дня школа не працювала. В ту пору, наприкінці лютого одинадцятого року Сьова[98] кілька військових частин на чолі з офіцерами угруповання «Кодоха» вчинили заколот: вбили кількох міністрів, захопили столичне поліцейське управління, генеральний штаб і міністерство оборони. Наступного дня сьосей Садаіцу Савара — він уже відслужив у війську і тепер учився на вечірньому відділенні університету Сенсю — прибіг додому і сповістив: «Кажуть, в Акасака вуличні бої. Зараз надворі небезпечно — може влучити сліпа куля». Няня Сімода зблідла. Вона замкнула дітей у найдальшій кімнаті й наказала: «Не смійте виходити надвір!». Дітлахи нічого не розуміли, та раділи, що не треба йти до школи. Айко захоплювалася не журналом «Дівчачий клуб», а журналом «Хлоп'ячий клуб»; зачитувалася оповіданням про бездомного пса Норакуро, який став героєм у «нашому» полку лютих собак, та воєнно-пригодницькими повістями Мінетаро Яманаки, Сінсаку Хірати та Йоітіро Мінамі. А тому фраза «сліпа куля» так розпалила її давню цікавість до пригод, що вона нанесла в кімнату ковдр, поскидала їх на купу і, вдаючи, ніби в окопі, вигукнула:

— Гей, партизани! Ану підходьте!

Сюдзі теж щулився в «окопі», ховаючись від «сліпої кулі». Із сусідськими хлопцями він у неділю ходив на стрільбище 3-го токійського полку й знайшов там дві гільзи, маленькі, але важкі. Сюдзі уявив собі, в яку чудову й небезпечну річ вони перетворилися б, якби їх набити порохом і кулями. Ті кулі, напевно, вмить пробили б стіну навиліт… Сюдзі затамував віддих і скорчився в окопі з ковдр.

Військовий заколот скінчився після наказу унтерофіцерам і солдатам, переданого по радіо й скинутого на листівках з літаків: «Поки не пізно, повертайтеся у свої частини! Кожен, хто чинитиме опір, буде розстріляний як бунтівник! Ваші батьки, брати і сестри не будуть оплакувати заколотників».

Хоч справжньої суті подій діти не зрозуміли, деякі слова з того наказу залишилися в їхньому вжитку. Наприклад, коли Айко помічала, що Сюдзі поцупив забагато солодощів з «європейського комода», то погрозливо застерігала:

— Сюдзі, поки ще не пізно, признайся!

Невгамовна Айко уважно слідкувала й за Олімпійськими іграми в Берліні, хоча, перебуваючи на віллі в Хаконе, не могла слухати радіопередач на коротких хвилях. Плескала в долоні, коли дізнавалася, що Сон переміг у марафоні, Тадзіма в потрійному стрибку, а Терада й Хамуро в плаванні. Особливо закарбувався їй у пам'яті вигук «Маехата, тримайся!» і драматичне суперництво бігуна Муракосо з довготелесими іноземцями. Усі ці хвилюючі моменти вона пережила вдруге, коли з'явився документальний фільм «Свято народів».

Дивно, але в той час Тецукіці іноді водив Сюніці та Айко в кіно. Документальний фільм про Олімпійські ігри, безперечно, був цікавий, та все в ньому було підпорядковане тому, щоб якомога повніше прославити нацистську Німеччину. Рік тому Німеччина розірвала Версальський договір та оголосила про переоснащення своїх збройних сил. Ще раніше газети й журнали часто вміщували фотографії бойових загонів добре вимуштруваних німецьких солдатів. Та в очах людей це були солдати надійного й сильного союзника. Адже Японія і Німеччина одночасно вийшли з Ліги Націй і, залишившись в ізоляції, уклали фатальний антикомінтернівський пакт. Японія багато чого навчилася в Німеччини і в галузі військової справи, і в галузі освіти й науки. Схиляння перед Німеччиною, глибоко вкорінене германофільство, здавалось, витало над вулицями японських міст, зривалося з уст городян. Не був винятком і Тецукіці. Дивлячись на екран, він у душі вітав не тільки японську команду з двохсот дев'яноста чотирьох спортсменів — на відміну від попередніх ігор у Лос-Анджелесі, на них були не солом'яні брилі, а пілотки, — а й німецьку. Жіночу естафету з бігу на вісімсот метрів з великою перевагою виграли німецькі дівчата. В момент передачі естафетна паличка вислизнула з рук спортсменки і впала на землю. І тоді на екрані з'явився фюрер — подавшись уперед, він пильно стежив за спортивною боротьбою. В ту мить, коли спортивна честь великої Німеччини опинилася під загрозою, фюрер, насунувши на очі військовий кашкет і згорнувши на грудях руки зі свастикою, вдавано всміхався — мовляв, я не переживаю.

«Гітлер? — подумав Тецукіці, сидячи в темному кінозалі. — Цей чоловік багато чого зможе зробити. Он як підняв з руїн Німеччину…»

І, на мить згадавши про колишній путч у Мюнхені, Тецукіці відчув якусь непоясненну прихильність до керівника союзної держави, що начебто мав якусь причетність до нього, простого японця.

— Як жаль! Як жаль! — збуджено проказала Айко.

— Та помовчи! — осадив її Сюніці, зважаючи на присутність інших людей.

Айко, сама або з Сюдзі, часто ходила гратися до лікарні, тепер нової двоповерхової споруди. Кремовий фасад, зручний під'їзд і невеликий ґанок надавали їй привабливості, невластивої таким закладам, і робили схожою на сучасний готель. Навіть Осю на її відкритті, цмокаючи губами, не міг приховати свого захвату:

— Гляньте, підставка для парасольок і та модна!

— Однак оновлення не торкнулося задвір'я. Просто старі палати трохи перебудували, впорядкували і з'єднали з новим корпусом.

Зайшовши через парадні двері в канцелярію, Айко заводила поважну розмову з бухгалтером Оісі або шофером Катаґірі. Після того її дорога пролягала до аптеки, пропахлої йодоформом, де Кодзабуро Суґано возився з облатками. «В мене голова розколюється! І чого це вона болить?» — брехала Айко. Кодзабуро знав, що вона каже неправду. Він доливав червоного вина до безбарвного сиропу, все це розбавляв водою і наливав у склянку. Напій виходив смачний — язика проковтнеш. Коли вона піднімала склянку до світла, то бачила смужки сиропу, що не встигли розчинитися в червоній, як кров, рідині, й з насолодою дивилася на цей напій, немов на щось надзвичайно дорогоцінне. Бо його готували в лікарняній аптеці, а не продавали де-небудь у крамниці. Сюдзі теж подобався цей тонізуючий засіб — так називав його аптекар. Мабуть, тому, що «бордо» не було в продажу — збанкрутувала фірма, що його виготовляла.

Потім Айко бігла довгим коридором на задвір'я. На півдорозі стукала в масивні двері, які відчиняла медсестра з в'язкою ключів, і мчала далі. Заскочивши до медсестер, одержувала мандарини, а зустрівши хвору — звісно, душевнохвору, — питала:

— Тітонько, як ваше здоров'я?

— Та нічого, я завжди здорова, — відповідала похмура літня жінка з кучерявим і тонким, як павутина, волоссям, що збивалося на лоб, у розхристаному кімоно, з густо напудреними щоками і червоними від помади губами.

Айко не боялася пацієнтів. Тим більше тутешніх, сумирних (буйних відправляли в Мацубарівське відділення). Вона їх вважала своїми покірними друзями, хоча серед них були жінки, які на її запитання по-дурному реготали. Серед них, здається, не було такої жінки, яка, за словами тітки Момоко, виготовляла банкноти, та особливо її цікавив Сунь Укун[99], бритоголовий чоловік середнього віку, який завжди сидів на дивані в кімнаті відпочинку і тряс коліньми. Сунь Укун розповідав Айко, яка спокійно сідала йому на коліна, наче на дерев'яного коника, довжелезні плутані історії, в яких він був то персонажем роману, то самим собою на прізвище Сімаока, то китайським імператором.

«Він гадає, що я маленька, якщо плете мені всілякі небилиці!» — подумала Айко й прикусила губу. А тоді й сама почала верзти нісенітницю: «Пішла я до школи, дивлюсь — аж двір уже не двір, а кладовище…»

«І чого це люди побоюються душевнохворих? — міркувала вона. — Що ж у них такого незвичного? От стану я медсестрою і всіх вилікую».

Щоправда, якби Айко зайшла в лікарню перед обідом, то, напевно, злякалася б. Річ у тому, що тепер у лікарні Ніре, як у всій Японії, раннє слабоумство, або по-сучасному шизофренію, лікували інсуліновим шоком, і після кожної такої процедури хворі, приходячи до пам'яті, кричали не своїм голосом. Пополудні і в неділю лікування інсуліном не проводили.

Хоч Айко ставилась до божевільних як до звичайних людей, та на запитання однокласниць вигадувала:

— Усі вони диваки. Той води боїться — від однієї краплини може померти. Інший — дерева…

— Що ж тоді ви робите з дерев'яними стовпами в лікарні?

— А в нас усе залізне. Хворі живуть у залізних палатах.

Як чудово, що вона, Айко, народилася в лікарській сім'ї й може гордо ходити туди, куди іншим дітям зась.

І Сюдзі, на відміну від Ційоко, не боявся хворих. За воротами лікарні з нього глузували сусідські хлопці, а зате як він гарцював у палатах! Якось він вихопив у хворої шпильку з волосся. Хвора кинулась за ним. Сюдзі побіг довкола стола для гри в пінг-понг — мовляв, а ну дожени! Але та, не довго думаючи, схопила ракетку і жбурнула її в Сюдзі. На щастя, вона промахнулася, але Сюдзі відтоді заходив у палати з острахом.

На противагу сестрі він змалечку почував себе неповноцінним. Коли зчинялася сварка з хлопцями, він тікав додому, а ззаду чувся глузливий крик:

— Лікарняний дурень! Дурень!

В ту хвилину Сюдзі мало не плакав з досади, що народився в сім'ї Ніре.

Цей наймолодший нащадок родини Ніре був справді неохайним і безвольним, як про це свідчила його на початку вперта відмова ходити до перукарні поблизу лікарні, що звичайно стригла її пацієнтів. Якби Сюдзі туди прийшов, то його, напевне, обслужили б з великою повагою. Але він змалку мав хворобливий страх перед холодним блиском машинки в руках перукаря. Він знав, що закричить і скаже йому зупинитися, а оскільки соромився перед чужими людьми такої поведінки, не відважився ходити до перукарні. А тому лікарняному шоферові Катаґірі довелося роздобувати машинку й своєю невмілою рукою стригти Сюдзі наголо. Та от одного разу під час стриження машинка зіпсувалась і застрягла в його волоссі. Коли Катаґірі нарешті витягнув її і ще раз узявся стригти, вона знову підвела. Врешті-решт напівобстриженого Сюдзі відвели до перукарні, і він переконався, що тамтешній перукар стриже вміло й не завдає болю. Після того Сюдзі, як і всі, став ходити до перукарні.

І в школі він учився сяк-так. Не мав охоти до навчання, а особливо не давалася йому арифметика. Вірний родині Ніре сьосей, Садаіті Савара, придумав спосіб, як цьому зарадити: вибирав десять задач на віднімання чисел від сотні й, тримаючи в руці секундомір, казав Сюдзі спробувати віднімати й перевірити, скільки часу на це піде. Спочатку Сюдзі витрачав на вправу багато часу, але за кожним разом виконував її щораз швидше й навіть сам нею зацікавився — з нетерпінням, дуючи на пальці, чекав, коли шофер натисне кнопку секундоміра. Таким чином найбільшого успіху він досяг у відніманні чисел від сотні, а от з інших предметів далеко не просунувся.

Не позбувся Сюдзі також легкодухості й скнарості. Перед крамницею «Сейундо» часто влаштовував із однокласниками лотерейну гру, яку сам придумав, — на лист картону приклеював конвертики, зроблені з газетного паперу й клав туди карточки з написом «виграш» або «програш». Той, хто витягував виграшну картонку, отримував кольорову фотографію борця «сумо», а хто — програшну, той — дешеву маленьку чорно-білу. Кожен учасник гри вносив п'ять сен. Як її організатор, Сюдзі, однак, не давав нічого й витягував картонки стільки разів і так, як хотів. Та незважаючи на те, що він довго вагався, яку картку витягувати, вона завжди виявлялася програшною. Тоді з досади він щось бурмотів і жалісливо роззявляв рота — так само, як колись, коли в нього забирали дзиґу.

Всі хлопці показували один одному дешеві фотографії, які вони виграли, відомих борців «сумо» Таманісікі, Мусасіяма, Мінаноґава, Сімідзуґава, Каґамііва та нової зірки цього спорту Футабаяма. На жаль, серед них не було фотографії Дзаосана.

Зазнавши раніше прикрих спортивних невдач, він пошкодив собі хребет і, пропустивши кілька турнірів, зійшов до рівня борців другого розряду. Ніхто не міг збагнути, як це борець першого розряду дійшов до такого стану й не покинув спортивної арени, а дарма виставляв свою велетенську фігуру на поглум, перемішаний із співчуттям. Однак Дзаосан усе ще надіявся на успіх у майбутньому. Якщо тільки загояться його коліна й хребет. Адже колись він викинув за край рингу самого чемпіона.

Дзаосан частіше відвідував у Мацубара Осю, який цікавився усім, а не Тецукіці, байдужого до «сумо». У Мацубарівському відділенні лікарні його щедро обдаровували. Однак нерідко навідувався він і до Аояма, щоб доглядати на задвір'ї численні кущики азалії, отримані від його шанувальників.

Сюдзі вже не плакав, коли бачив Дзаосана. Трохи боязко підступав до нього збоку й усе ще з недовірою спостерігав за поведінкою цього нещасного велетня. От і зараз до нього підійшов зовсім горбатий Ісуке, що й досі порядкував на кухні, і заговорив з ним, ніби із сином. Дзаосан відповів: «Без мене не сипте так багато вижимок. Бо вони шкодять азалії». Сюдзі дивився, як ворушаться його товсті губи, але не все розумів, бо його голос, здавалось, долинав із глибокої печери. Після того Дзаосан довго пересаджував азалії в інші кадібці й попросив Ісуке принести довгий шланг. Тримаючи його тоненький кінець у своїх ручищах, він поливав ряди кущів азалії. Оббризкував їх безперестанку, рівномірно, старанно, раз у раз змінюючи напрямок водяного струменя й не звертаючи на Сюдзі уваги…

Дзаосан був тепер для Сюдзі не сучасним борцем, а лише велетнем незбагненного зросту, що хтозна-чому приходив поливати кущі азалії на лікарняному задвір'ї. Бо хіба можна назвати борцем того, кого не зображують на фотографіях?

Перед кожним турніром до лікарні Ніре надходила його програма, і коли внизу серед тонких, майже нерозбірливих ієрогліфів Сюдзі виявляв ім'я Тацудзі Дзаосана, то в глибині душі здригався. Те, що його улюбленцеві Таманісікі ніяк не вдавалося зрівнятися з Футабаямою, за якого переживала Айко, надавало його обличчю по-старечому невдоволеного виразу.

У бейсболі увагу тоді привертала до себе Ліга п'яти університетів. Айко підтримувала університет Кейо, а Сюдзі — університет Васеда. В лікарні Ніре зберігалася платівка із записом коментатора Мацууті фантастичного змагання команд цих двох університетів. Коли її ставили на коробкоподібний грамофон — на відміну від колишнього, без труби — й крутили ручкою, то на тлі шкільних пісень двох груп уболівальників розгорталася завзята боротьба таких гравців, як Міятаке та Огава, що закінчилася на сьомому періоді з рахунком 7:7.

Коли гру команди університету Васеда транслювали наживо, Сюдзі вилазив на комод, де висіло радіо, і крізь численні атмосферні перешкоди в репродукторі слухав коментатора. Там же на стіні товстим олівцем він писав імена бейсболістів, а також очки. Коли його улюблена команда програвала, він з досади вимальовував на стіні свою власну розстановку гравців. Його тактика полягала в тому, щоб найсильніших бейсболістів — Такасу, Наґата й Ґо — поставити на сьомій, восьмій і дев'ятій позиціях і, приспавши пильність супротивника, завдати йому рішучого удару. І хоча стіна навколо радіо рясніла чорними ієрогліфами, які написав Сюдзі, няня Сімода не те що не сварила його, а навіть приязно всміхалася — мовляв, Сю-цян дуже старанний учень, бо навіть на стінах пише.

Із старшою сестрою він грався, якщо вона бажала, і був у неї на побігеньках, а старшого брата обожнював. Давалася взнаки різниця в одинадцять років: в його очах брат був дорослою людиною. Та Сюдзі вабило до нього те, що Сюніці майстерно орудував йойо. Перше враження Сюдзі від кімнати брата, як він пізніше пригадував, стосувалося того часу, коли він пішов до першого класу, а Сюніці, заваливши іспити в середню школу вищого ступеня, цілий рік байдикував, але в його очах залишався дорослою людиною.

Сюніці ставав щораз вищим і щораз тоншим, а його продовгувате довірливе обличчя видавало в ньому, як уважали, характерні риси недотепного старшого сина. Сюдзі запам'ятав, як той сидів в обертовому кріслі, надто дорогому як для учня середньої школи першого ступеня, перед столиком тонкої роботи в його кімнаті. Тоді на заняттях з боротьби «сумо» на шкільному дворі Сюніці прибрав собі ім'я Дзаосан. Хоча воно й пов'язувалося тісно з лікарнею Ніре, але викликало в пам'яті лише згадку про високий зріст і постійні поразки, а тому Сюніці мав би його соромитися. Однак до такого вибору його підбивали шкільні товариші, що насолоджувалися тим, як з ним, таким цибатим, легко розправлялися супротивники.

Щомісяця Сюніці виряджався до книгарень у районі Канда за посібниками, популярними серед вступників до університету. Він любив красу і лад: звертав увагу навіть на колір корінців, а самі книжки розставляв за певною системою. У придбаному підручнику він передусім уважно прочитував передмову. Добравшись через силу до основного тексту, найважливіше підкреслював червоним олівцем — щоб не забути. Та на проведення тонкої, бездоганної лінії Сюніці витрачав стільки енергії, що втомлювався і байдужів до книжки. Отож тільки перші сторінки тих посібників були мистецьки розмальовані, інші ж залишалися незайманими.

Коли того разу Сюдзі зайшов у його кімнату, Сюніці сидів в обертовому кріслі за дорогим столом і розв'язував задачу з геометрії. Циркулем любовно виводив кола, а косинцем — прямі лінії. Задоволений малюнком, Сюніці, однак, уже втратив охоту до задачі, отож радо відсунув зошит, щойно завітав молодший брат. Добувши з шухляди пачку цигарок, неквапом, мовляв, не первина, витяг пачку цигарок — не «Golden Bat», які полюбляють такі, як бухгалтер Оісі, a «Cherry» — і легенько постукав нею об бильце крісла. Звісно, батько не похвалив би його за кепську звичку, зате як приємно було похизуватися перед братом, що ти вже повнолітній. Сюніці пустив клуб диму з рота й задумався: розповісти щось братові чи, може, показати новий малюнок до того, як почне канючити? А тим часом Сюдзі боязко спитав:

— Новий малюнок уже готовий?

Сюніці прибрав недбалої пози — ще хвилину тому він вдавав із себе дорослого — і запальніше за будь-якого малолітнього школяра відповів:

— Аякже! Цілих три!

Він підвівся з крісла і вийняв із стінної шафи кілька аркушів паперу, на яких акварельними фарбами були майстерно намальовані літаки. Сюніці ще в першому класі виявив хист до малювання і тільки з цього предмета одержував найвищу оцінку. Тож і не дивно, що тепер, занедбавши підготовку до іспитів, Сюніці віддавався улюбленому заняттю.

Сюдзі вражено зітхнув, а Сюніці, ледве приховуючи гордість і втіху, спитав:

— Ти знаєш, що це?

— «Кертіс»… Винищувач «Госхок Ф-11» фірми «Кертіс», — відповів Сюдзі, що завдяки братові став непоганим знавцем авіації.

— Правильно. А це?

— «Кавасакі С-5».

— Ото сказав! — Довгасте обличчя Сюніці зневажливо скривилось: мовляв, невже таку дурницю говорить мій брат? — А це?

— «Дуглас»… Пасажирський літак фірми Дуглас, — запинаючись, відповів Сюдзі.

— Не «Дуглас», а ДС-2. Запам'ятав? Нарешті Японія почала їх закуповувати… Епоха універсального «Фоккера» минула. У нас з'явилися літаки, які втягують шасі досередини…

І Сюніці як справжній фахівець вдався в подробиці: пояснив, що шасі збільшує опір, тому, мовляв, в американському штурмовику «Шрайк А-8» фірми «Кертіс» і в японському літаку «Асахі» типу «Кавасакі С-5» воно після зльоту ховається у фюзеляж. Мовляв, у літакобудуванні видно тенденцію до спрощення форми: авіаконструктори перейшли від біплана до моноплана, спочатку з верхніми крилами, потім з нижніми, і в майбутньому проектуватимуть моделі, схожі на ракети з науково-фантастичних романів.

Сюніці почав захоплюватися авіацією давно й за його багатими спогадами, напевне, можна було б відтворити історію повітроплавання в Японії. Спочатку це захоплення було звичайною хлоп'ячою цікавістю до дивовижних літальних апаратів. В ту пору восьмирічного Сюніці найбільше вразила премія у сто тисяч єн, яку одержав англійський льотчик-випробувач, найнятий фірмою «Міцубісі», за успішний зліт з авіаносця «Хосьо» й посадку на його палубу. І тільки пізніше, влітку четвертого року Сьова[100] Сюніці всерйоз приголомшено спостерігав, як у небі над Токіо спокійно плив жовтий чудернацький дирижабль.

Літакобудування розвивалося небаченими досі темпами, й щораз більше іноземних літаків з'являлося на Японських островах. Та остаточно Сюніці закохався в авіацію п'ятого й шостого року Сьова[101], коли було зроблено одну за одною героїчні спроби, оплачувані японськими газетними фірмами, перелетіти через Тихий океан. Починаючи від першої, яку зробили льотчики Бромлі й Гетті на моноплані «Такома-Сіті», сміливці не раз наражалися на смертельну небезпеку. Моноплан «Такома-Сіті» через перевантаженість паливом не міг піднятися в повітря з короткої злітної доріжки в Касуміґаура. Катастрофи вдалося уникнути тільки тому, що було вчасно вилито пальне через аварійний клапан і залишено в повітрі бензинову хмару. Вдруге літак «Такома-Сіті» піднявся в небо з аеродрому Сабісіро в префектурі Аоморі, але через несприятливі погодні умови в районі Алеутських островів повернув назад. Наступного, шостого року Сьова, американець Томас Еш на літаку, переробленому з «Такома-Сіті» і названому «Песіфік», не зміг навіть відірватися від землі. У вересні того ж року американські пілоти Ален і Мойл на вдосконаленому варіанті літака «Песіфік», названому «Класіна Медж», вилетіли в океан з аеродрому Сабісіро. У Сюніці защеміло серце, коли в газеті він побачив великий заголовок: «Виліт „Класіна Медж“ на завоювання підступного океану». Та увечері прийшло повідомлення: «Невже літак звернув на південь? Зв'язок з екіпажем припинився». Наступного дня газети писали: «Звісток усе немає. Погода несприятлива. Океан мовчить. Від часу вильоту минуло сорок годин. Де поділися сміливці?» А ще через день: «Трагедія в океані. Звісток немає вже дві з половиною доби. Немає надії і на прибуття літака в Сіетл». Та обидва льотчики, яких вважали жертвами морської стихії, не загинули. Газети сповістили: «Чудо: Алена і Мойла виявлено на безлюдному острові! Їх урятував російський пароплав».

Підкорення водних просторів закінчилося того року, коли Герндон і Пенґборн перелетіли океан на «Міс Відол» і приземлилися без шасі.

Небезпечні перельоти так зачарували Сюніці, що слово «літак» звучало для нього як музика. Йому подобались усі типи літаків: японські та іноземні, пасажирські та гідроплани, винищувачі та бомбардувальники. Він жадібно прагнув торкнутися руками їхніх крил, фюзеляжу, шасі чи хоча б заклепки, а тому завжди поглядав на небо, в якому пролітали літаки, переважно куплені за кордоном. З часом у його наївній голові виникали думки: чому японські моделі такі старомодні, їхні шасі не втягуються досередини, а технічні характеристики безнадійно низькі? І це тоді, коли за кордоном народжуються прекрасні сучасні машини!

Сьомого року Сьова[102] на новорічному військовому параді в Йойоґі вперше взяли участь новісінькі японські винищувачі «91» — моноплани з верхнім розміщенням крил. Їх троє з'явилося в небі над військовою базою і за мить, виповнивши повітря металічним гуркотом, обігнало ескадрилью винищувачів «Ньюпорт А-4», розвідувальних літаків «Салмсон Б-1» та бомбардувальників «87». Вони зблиснули в небі над військовими колонами, над Імператором і глядачами й зникли за обрієм. Серце у Сюніці зайшлося, а по стрункому тілу пробігло тремтіння. Щось схоже він відчував тоді, коли з класного вікна опускав мандрівному торговцеві бататами десять сен. Тієї миті добродушний Сюніці, який у шкільному дворі називав себе Дзаосаном, через свою любов до авіації перетворився в наївного патріота.

Наступного літа в Токіо оголосили навчальну повітряну тривогу. Сюніці навмисне повернувся в Аояма з вілли в Хаконе, де відпочивав, щоб усю ніч схвильовано дивитися, як темне небо розпанахують прожектори, і слухати гуркіт розвідувальних літаків «88». От було б чудово, якби справді налетіли ворожі «Кертіси» та «Ґрамани», які в той час ще були біпланами! Сюніці пильно вдивлявся у фотографії японських та іноземних літаків і перемальовував їх у свій блокнот, дивуючи тим молодшого брата Сюдзі.

Та згодом йому стало замало самих малюнків. Йому кортіло на власні очі побачити нові моделі літаків, про які не пишуть ні газети, ні журнали. І Сюніці потягло до військового аеродрому в Татікава. Іноді він брав із собою і молодшого брата. Коли поїзд під'їжджав до Татікави — так близько, що Сюдзі бачив, як піднімалися із землі невеликі бомбардувальники, — Сюніці не знав, на яку ступити. Та здебільшого Сюніці їздив на західну околицю Токіо сам. Він потай тішився, коли йому загрожувала небезпека бути спійманим як шпигун. Вдаючи байдужого, Сюніці вештався біля аеродрому й нишком поглядав на літаки. Повітря здригалося від їхнього гуркоту. Ген на тому краї аеродрому закрутився пропелер на знайомому винищувачі «92». Неподалік мирно відпочивав розвідувальний літак «88». Оком знавця Сюніці помітив, що на літаках не дерев'яні пропелери, а металічні. «І Японська армія випробовує новинки!» — подумки радів Сюніці. Оскільки ходити біля військового аеродрому було небезпечно, Сюніці забрався у шовковичний сад неподалік. Над головою Сюніці з несамовитим гуркотом приземлювались грізні, але незграбні бомбардувальники «93». А новісіньких літаків, яких Сюніці так жадав побачити, все не було. Крізь листя шовковиці можна було вгледіти великі чорні ангари. Певно, там і розмістилися секретні літаки. Якби ж то можна було проникнути за міцно замкнені двері… Сюніці не зупинився б ні перед чим, не пожалів би нічого, тільки б заглянути туди…

На превеликий подив рідні, з таким недбалим ставленням до майбутніх вступних іспитів Сюніці пощастило: наступного року його прийняли на підготовче відділення медичного факультету університету Кейо. Як тільки його тоді не вихваляли! Розплившись в усмішці, Сюніці надів студентський кашкет, який звалився на нього просто чудом. Раніше його іноді мучило сумління, а тепер, після успішного вступу на підготовче відділення університету, Сюніці почував себе на сьомому небі. Відвідини аеродромів — наземної авіації в Татікава і морської в Оппама — почастішали. Вранці Сюніці не поспішав на лекції, а з радісним передчуттям сідав у поїзд і їхав до аеродрому, щоб цілісінький день стежити за небом.

Тепер він мав нагоду бачити й нові типи літаків. Повз його увагу не пройшов ні випробовуваний двомісний винищувач «Накадзіма Кі-8», ні одномісний «Накадзіма Кі-11». Заховавшись у шовковичному саду, Сюніці на власні очі бачив, як останній із них, приземлюючись, раптом втратив швидкість і, наче паперовий змій, зачепився за телеграфний стовп. З літаком нічого страшного не сталося, не постраждав і льотчик. Забувши про небезпеку, Сюніці побіг на місце аварії і побачив, як пілот, живий і здоровий, сповзав з похиленого стовпа. Цих літаків не пустили у виробництво, але згодом з'явилося чимало інших, які масово виробляли і стали ударною силою японської авіації. Взагалі Сюніці уважно й пристрасно стежив, іноді навіть з фотоапаратом, за тим, як оновлювалася японська авіація, був свідком оснащення японської армії новими типами літаків, що аж дух запирало: розвідувальним «94», винищувачами «95» (наземним і морським) та штурмовиками «96» (наземними та морськими).

Заспокоюватись, однак, було рано. І так само втрачати пильність. Адже в разі можливої війни з Америкою (як і в середині двадцятих років з приводу антияпонського імміграційного закону, ухваленого Конгресом США, так і тепер з'явилася безліч популярних романів та оповідань на подібну тему) японська авіація поступалась американській. Так уже досить давно шасі штурмовика «Ґраман» на американських авіаносцях втягувалися, причому не в крила, а в просторий фюзеляж. Те ж саме було й на бомбардувальниках «Кертіс-Хелдайвер», що базувалися на авіаносцях. Хоча американський одномісний штурмовик «Боїнг П-26» усе ще зберігав нерухоме шасі, але своїм броньованим виглядом воно надавало літакові такої войовничості й сили, що Сюніці аж заздрісно зітхав.

Непомітно його захоплення авіацією переросло спочатку в наївний патріотизм, а згодом у мілітаризм. Йому згадалися слова сьосея Кумаґоро про потребу розбудови військово-морського флоту, і Сюніці знову став зачитуватися книжками на тему: «Якщо вибухне війна між Японією та Америкою…»

Одного вечора Сюніці повернувся з Татікава втомлений, але в піднесеному настрої і покликав до себе молодшого брата.

— Сюдзі, нарешті… — Від хвилювання йому забракло слів. — І в Японії з'явилися винищувачі з нижнім розміщенням крил!

Ніхто в Японії, певно, ще не знав цієї таємниці, яку розкрив, ризикуючи власною свободою, Сюніці.

У січні одинадцятого року Сьова[103] Японія покинула засідання Лондонської конференції з питань роззброєння. А коли наступного року стало ясно, що відкрилася можливість для безперешкодної розбудови військового флоту, Сюніці з виглядом міністра розповідав Сюдзі:

— Як ти гадаєш, це справедливо, що Америка та Велика Британія нав'язали Японії скорочення військово-морського флоту до відношення 5:5:3? Якби ми були сильні на морі, то нікого не боялися б. Колись Японія почала будувати військові кораблі, та Америка поспішила стати на перешкоді. Сюдзі, пора кінчати з марнотратством! Треба збирати гроші на створення флотилій. І про літаки не слід забувати…

Сюніці ще деякий час розповідав молодшому братові про «Кертіси», грізного ворога, яким, напевно, буде Америка, та про кругову оборону під час морських боїв. Сюдзі уважно слухав, а потім запитав:

— То справді буде війна з Америкою?

— Колись буде, — майже радісно відповів Сюніці.

— Коли саме?

— Стривай, дай подумати, — сказав Сюніці, а тоді навмання і запально додав: — Десь тисяча дев'ятсот тридцять дев'ятого року… Ні, таки точно тридцять дев'ятого року!

Обізнаний з авіацією, як йому здавалось, не гірше за військових, Сюніці звернув своє довгобразе обличчя до стелі й у полоні передчуттів та сподівань замислився: цікаво, якого рівня досягне тоді японське літакобудування, що останнім часом швидко наздоганяло європейське та американське, і наскільки зростуть збройні сили обох сторін?

Здавалось, на світі немає іншої людини, яку б так п'янила перспектива майбутньої війни. Принаймні тоді його улюблені винищувачі й бомбардувальники перестануть бути недосяжною мрією, а кинуться в захоплюючий повітряний двобій і покажуть, на що здатні.

Для Айко та Сюдзі, що позбулися щоденних шкільних пут, сорок днів літніх канікул у горах Хаконе були справжньою втіхою і насолодою.

Тоді ще не ходила електричка до станції Одавара в Хаконе. Разом з нянею Сімодою, сьосеєм або служницею діти сідали на поїзд на станції Сімбасі в Токіо. Няню всю дорогу нудило, та вона все одно не забувала купити дітям морозива на найбільших станціях. Діти не зважали — лише Айко іноді заспокійливо гладила її по спині, — що няню захитує, вони ладні були їхати хоч на край світу. Скільки станцій довелося б тоді проїхати! А скільки морозива з'їсти!..

З Одавари подорожні їхали в обшарпаному, повільнішому за слимака трамваї, а в Юмото пересідали на фунікулер, придбаний давним-давно у Швейцарії. Вагон, скрегочучи, піднімався круто вгору, і перед пасажирами розгортався хвилястий зелений краєвид, а всередину вривався свіжий вітерець. Внизу виднів залізний місток, наче іграшковий, в ущелині пінився гірський потік. Фунікулер пройшов кілька тунелів. Діти намагалися їх перелічити, але щоразу збивалися з рахунку. На одному полустанку водій і кондуктор мінялися ролями, і вагон рухався назад, але не вниз, а вгору, тільки в іншому напрямку. На іншому, де круча, заросла гірськими ліліями, вабила до себе чорних метеликів, зустрічний вагон зупинився, щоб пропустити їхній, бо дорога була однорейкова. Тут кондуктори обмінювалися шкіряними жезлами з кільцями на них і вагони відправлялися кожен своєю дорогою, залишаючи за собою свій власний гуркіт. За Міяносітою на далекому густо-зеленому узгір'ї показалася купка білостінних будиночків і червона покрівля готелю. То була Ґóра, кінцева зупинка фунікулера. Поминувши сувенірні крамнички на станції, діти, важко дихаючи, йшли крутим схилом до вілли, що її колись спорудив Кііціро. По жовтому камінню струмочками стікала вода гарячих мінеральних джерел, пахло сіркою. У вітті кедрів, що темною стіною обступили доріжку, сюрчали невгамовні цикади. З цієї хвилини для дітей починалися райські дні, які псувала хіба що згадка про зошит з домашніми вправами.

Із веранди з потрісканою замазкою на вікнах — до речі, на віллі, колись новісінькій та надсучасній, вже було видно руйнівні сліди — критий перехід вів до лазні, де вічно жебоніло сірчане джерело. Діти стільки плюскалися в його каламутній воді, що під кінець канікул їхні рушники зовсім пожовтіли.

Вдосвіта й увечері сюрчали міріади цикад. Коли хмарилось і збиралося на дощ, в їхньому співі вчувалися журливі нотки. Тоді Айко казала: «Як сумно вони співають! Сумніше за сурму, що сповіщає про відбій у військових казармах». Тоді й Сюдзі відчував, що їхнє сюрчання бентежить йому душу.

Сюдзі прокидався ще вдосвіта. В кімнаті було холодно, порожньо, і не хотілося вставати. Він лежав з розплющеними очима й дивився, як на протилежній, у патьоках, стіні повзають схожі на павуків комахи на тонких, як павутинка, ніжках. Невдовзі десь далеко в лісі несміливо озивалася цикада, потім, ніби вагаючись, — друга. А через хвилину звідусюди линув їхній хоровий спів. Удень Сюдзі й не подумав би, що це сюрчання може вселяти в душу таку безнадію. Не хотілося навіть вставати. Нарешті Сюдзі не витримував і йшов у вбиральню в кінці коридору. Проходячи повз батькову спальню, він бачив на сьодзі світло настільної лампи. Непривітний батько приїжджав на віллу трохи раніше (Тецукіці доручав лікарню своєму помічникові Сейсаку Канадзаві й два літніх місяці жив відлюдником у Хаконе) і щось робив від самого досвітку.

На віллу в Ґóра приїжджав і сирота Сатору, якого покинула рідна мати Момоко. В Мацубара він завдавав клопоту Ційоко тим, що не хотів учитися, а тут був незамінним товаришем. Діти цінували його за здібності, яких самі не мали. Сатору вмів наспівувати популярні пісні, неперевершено пародіював оповідача Йосіо Каваду і навіть бринькав на гітарі. Дарма колись Момоко переживала за нього. Хлопець помітно вилюднів, лише вуха в нього стирчали. В очах його світилося лукавство.

Усі троє — Айко, Сюдзі та Сатору — як повновладні господарі оббігали всю навколишню місцевість. Гуляли в парку серед замшілих валунів і дерев, у ставку з фонтаном били ломакою болотного водоміра. Іноді вихлюпували його з водою на берег, ловили й несли до клітки мавпам, яких для сміху обзивали іменами кого-небудь із лікарні Ніре. На березі ставка була коробка з грінками для сріблястих карасів і чорних коропів, а на ній напис: «Корм для рибок: дві грінки — один сен». Оскільки охочих годувати рибок поблизу не було, Сатору вдавав, що кидає монету в щілину, а сам задурно брав з коробки пшеничні грінки. Забувши про сором, те саме робили Айко та Сюдзі, але грінок у воду не кидали, а крадькома ковтали самі. Потім гуртом наввипередки бігли до гойдалок і захоплювали їх усі три. Якось до них підійшло кілька дітей, і найстарший із них наказовим тоном промовив: «Може б, ви всі пересіли на одну гойдалку?». Айко це не сподобалося, вона насупилась і нахабно збрехала:

— Ще чого! А ви знаєте, що ці гойдалки подарував мій дідусь? Не вірите, то спитайте в тутешньому акціонерному товаристві з продажу земельних ділянок. — Підліток знітився, а задоволена своєю витівкою Айко так гойднулася, що її спідничка злетіла вгору.

У спеку дітвора купалася у плавальному басейні парку. Спочатку з рятівним кругом. Та невдовзі Сатору заявив: «Я можу й без круга!». Айко та Сюдзі здивовано глянули на нього: Сатору стояв на мілині й, нахилившись та заплющивши очі, несамовито замолотив руками й ногами. Якийсь час його не було видно у хмарі бризок, та, коли його обличчя виринуло з води, виявилося, що він не проплив і десяти сантиметрів. А проте згодом усі троє таки навчилися плавати без круга.

У прогулянках по навколишніх горах, скажімо, на схили Овакудані, їх супроводжували дорослі. До станції Соундзан їхали канатною дорогою. На її овальному розгалуженні Айко побачила за кермом зустрічного вагона кремезного чолов'ягу, схожого на гіпопотама. Через кілька років, здибавши його на невеличкій станції фунікулера у форменому кашкеті начальника, вражена Айко вигукнула:

— Оце вибився в люди! Начальником станції став! От щасливчик!

Від станції Соундзан йшли пішки гірською стежкою, поки перед очима не відкривався суворий краєвид: рудувата улоговина, схожа на вивернуті земні нутрощі, без жодного деревця чи кущика. Повсюди курився білий дим, відгонило сіркою. Добравшись до чайної на вершині гори, замовляли варених яєць (тут їх варили в гарячому клекотливому джерелі). Раніше на вершині гори Овакудані було кілька чайних. Взагалі вони процвітали тільки біля підніжжя та на вершині. А на схилах їхні двері, трухляві й прогнилі, були забиті цвяхами і справили на Айко гнітюче враження.

— І тут зачинено! Куди поділися господарі цієї чайної? Треба було минулого разу випити більше ситра! — сказала вона.

Світ трьох малих дітей був особливий, несхожий на світ дорослих, хоч ті й жили поряд з ними. Навіть старший брат Сюніці, який проводив тут час за улюбленим заняттям — мандрівками по горах, був виключений з нього. Дорослі з Мацубара тут не відпочивали. Хіба що Йонекуні.

Він і пізніше ще раз харкав кров'ю. Лікарі ретельно обстежили його й заявили, що не помітили нічого підозрілого. Йонекуні не повірив і вирішив лікуватися сам. Вештаючись на фермі в Мацубара, він порожевів і засмаг, тільки от вдача його не змінилася.

На віллі в Ґóра він доглядав кущі та карликові дерева в горщиках. Великого значення надавав фізичним зусиллям, а ще більшого — відпочинку, тому щодня після обіду три години спав. У прохолодний день гуляв з пойнтером старшого брата Осю. Ходив повільно, часто сідав на камінь під деревом і заплющував очі. Меткий собака біг уперед і не встигав зникнути в лісі, як уже гавкав, сполохавши великого фазана чи щось інше. Тоді Йонекуні наставляв палицю, ніби рушницю, цілився і вигукував: «Бах!». Він тільки раз ходив з Осю на полювання. То був такий виснажливий перехід, що відтоді Йонекуні відчував більшу насолоду від невинної стрільби палицею, ніж від ловів.

За столом Йонекуні додавав до рису багато масла. Бо кращих ліків від його начебто сухот не було, а крім того, в Аоямському відділенні кухня виявилася біднішою, ніж у Мацубарівському. В усякому разі він не заспокоювався, поки не наїдався вдосталь масла.

Однак одного літа Йонекуні перейшов на цілком іншу дієту. Приносив для себе ячмінь і варив його з рисом у банячку. Оскільки не мав підстав вважати, що ячмінь впливає благодійно на його одужання, то можна здогадуватися, що, начитавшись якихось особливих книжок, він узявся по-новому зміцнювати своє здоров'я або раптом відкрив для себе якусь глибоку потаємну мудрість.

Тож коли Айко скаржилася на недостатню приправу до рису, Йонекуні поважно, майже сердито, не спускаючи з неї своїх банькатих очей, проказував:

— А ти знаєш, вишукані страви шкодять людському здоров'ю. Подивись на свого дядька. Я харчуюся тільки ячменем і рисом. Ніяких приправ не потребую. Мені байдуже, їжа смачна чи ні. Тож я не боюся злиднів. За будь-яких умов виживу.

Мабуть, він згадував, як колись давно, співчуваючи дітям Німеччини, що зазнала поразки, їв тільки рис і мариновані овочі. Принаймні цього літа Йонекуні виявляв нездоланну силу волі й не торкався жодної смачної страви. Навіть коли люди привозили на продаж з Одавари у шапликах рибу, він уперто одмахувався від неї. Обходився самим ячменем із рисом, приправленим, скажімо, шматочками варених баклажанів, пережовуючи його повільно, без апетиту, але впевнено.

У поїзді няню Сімоду нудило, зате свіже гірське повітря відразу повертало їй силу. Обвислі, зморщені щоки оживали, і вона казала, що доживе до ста, якщо влітку відпочиватиме в Хаконе. Хоч і було кому її замінити, вона цілісінький день поралася в кухні, варила, прала, а надвечір, коли діти запізнювалися додому, дріботіла вниз за ворота їм назустріч. Нарешті діти з'являлися, і обличчя няні осявала радість. Скоріше невродливе, воно випромінювало більше тепла і щирості, ніж образ матері на картинах славетних художників. Помітивши в руках Сюдзі бабку, няня задоволено питала:

— Сю-цян, це ти спіймав?

— Ні, це я! — заперечив збоку Сатору.

Одного разу в саду з'явилася ропуха. Діти зчинили веремію: голосно заверещали й замахали бамбуковими палицями. Втихомирив їх поборник простої страви з ячменю та рису, відкривши їм очі на те, що вона як божество-охоронець саду поїдає силу-силенну шкідників. А проте Сатору, видно, почував до неї таку огиду, що пізніше віднайшов її і вбив — облив спиртом, знайденим у домашній аптечці, й запалив. Дізнавшись про такий вчинок, Айко істерично закричала: «Сатору, я ненавиджу тебе! Ти — жорстокий!».

Сатору не сприймав Сюдзі всерйоз, а от Айко, своїй ровесниці, підкорявся, немов старшій. Пів дня витратив на те, щоб викопати могилу для ропухи. Старанно побудував надгробок і поклав букетик лілії й енотери. І тоді примхлива Айко так виправила раніше сказані слова: «Сатору, ти — добрий. Я дуже люблю тебе».

Так чи інакше, а найжаданішою розвагою дітей було тутешнє свято, що припадало на шістнадцяте серпня. Того дня влаштовували театральні вистави й змагання з боротьби «сумо». Коли чолов'яга з лютим обличчям укладав на лопатки п'ятьох суперників, місцеві юнаки в однакових робочих куртках кричали:

— Так їм і треба! З нами жарти погані! Знайте наших! Ми й не таких під себе підминали!

Сатору сидів позаду і з досади мимрив: «От би привести сюди Дзаосана! Він показав би вам, де раки зимують!».

Вечір того дня був чарівний. Лягаючи чорною, як смола, пеленою над верхів'ями кедрів, він звичайно лякав Сюдзі, однак цього разу надавав святу особливої пишноти. Спочатку навколишню тишу порушив людський гомін, що долинав від станції. А невдовзі в зоряне небо злетіли феєрверки. Вони то розсипалися в порожньому небі велетенською хризантемою, то заповнювали його нестерпно сліпучим сяйвом, то, мінячись барвами, спадали вниз, як паперові ліхтарі. Коли вже добре стемніло, з веранди на віллі Ніре було видно, як раптом на вершині гори Мьодзьоґатаке спалахнув вогонь. Він поширився вбік, витягувався вгору і невдовзі вималювався на тлі чорного неба ієрогліфом, схожим на людину з розставленими руками і ногами. Цього звичаю, запозиченого в Кіото, тут суворо дотримувалися: щороку парубки із села Міяґіно підпалювали велетенську купу хмизу, политу гасом. Вже опівдні на вершині гори Мьодзьоґатаке можна було запримітити щось схоже на ієрогліф.

Звичайно полум'я на тлі неба поступово гасло, і врешті той ієрогліф зникав. Та одного разу сталося несподіване: хмиз уже догоряв, як раптом знизу показалися нові язики вогню і поповзли щораз вище й вище.

— Що це? Невже пожежа? — притулилася до вікна веранди Айко.

— Начебто… — поважно відповів старший брат Сюніці і скрушно додав: — Та вона скоро погасне.

У Сюніці, студента підготовчого відділення університету Кейо, гостював давній шкільний товариш Тацунорі Сірокі, смаглявий, вилицюватий учень у бруднуватому форменому кашкеті з білою стрічкою першої підвищеної середньої школи. Той самий, з яким ще в школі купував злощасні батати у мандрівного торговця. Вони саме згадували ті часи. Айко почула, як Сірокі мовив до її старшого брата: «Ти завжди був щедрий. Перший віддавав гроші на батати».

— Авжеж, на вершині нема чому горіти, там сама трава, — гучно підтвердив гість.

Він знав, що каже. Адже позавчора вони з Сюніці забиралися на ту гору. Так і сталося: певно, вогонь перекинувся на кущі, але невдовзі почав слабшати, млявіти й ось уже блимав тільки окремими цятками. Тим часом згасли й феєрверки, все навколо оповила густа пітьма. Стемніло й на веранді — електричне світло навмисне вимкнули, щоб бачити полум'я на вершині гори і не залітала комашня. Було досить прохолодно.

— Піду скупаюсь і ляжу спати, — позіхнув Сатору.

Та Айко знала, як треба поводитися з гостями. Повернувшись до темних силуетів Сірокі та Сюніці на тлі вікна, вона поважно сказала:

— Спочатку нехай старші скупаються…

Та розвагам надходив кінець. Яскраві дні літніх канікул, схожих на довге свято, збігали й гаснули, як вогонь на горі Мьодзьоґатаке. Вгамувались і цикади. Ще недавно їхнє сюрчання чулося й опівдні, а тепер лише надвечір у лісі та в горах озивалися їхні поодинокі голоси. Дедалі рідше розпускала вночі свої пелюстки енотера. У траві застрибали провісники осені — молоді чорні цвіркуни. Відчувалось запустіння і в домі. В кутку коридору на дні коробки лежали сухі останки бабок і цикад, що їх наловили Сюдзі та Сатору. В порожній лазні на гачках висіли без діла жовто-коричневі рушники.

Настав час братись і до домашніх завдань. А їх стільки накопичилось за літо! Сюдзі мучився, бо не знав, що написати про погоду. Адже тепер він не пам'ятав, коли було погідно, а коли хмарно. Айко заспокоювала його: «Чого ти журишся? Пиши, що на думку спаде. Адже погода в Хаконе не та, що в Токіо. Та й учитель сюди не приїжджав». Сюдзі боявся писати навмання, бо вважав, що вчитель бачить його наскрізь, і завжди, коли здавав йому зошит з домашніми завданнями, тремтів як осиковий лист.

Нарешті надійшов день прощання з любими серцю горами Хаконе. На згадку про це літо діти залишили на стовпі в коридорі відмітки про свій зріст і, востаннє оглянувши кімнати, спустилися ґанком надвір. Кущики хаґі[104] майже закривали доріжку до воріт. Чорнокрилі бабки ширяли над сусукі[105], але дітвора вже не мала часу ганятися за ними.

Колись, у день приїзду, деренчання фунікулера звучало для них як музика, а тепер здавалося одноманітним і сумним. Фунікулер уже вкотре виповзав з короткого й темного тунелю, і перед очима ще раз пропливали зелені гори, стрімкі кручі й спінені потоки. Коли вже нічого не можна змінити, найкраще змиритися. І діти почали гадати, на якій залізничній станції їм куплять морозива.

Ось і кінцева зупинка в Сімбасі. В Токіо спека. Та лікарняний шофер Катаґірі, що супроводжував дітей всю дорогу, не поспішав садовити їх у таксі, а спочатку поцікавився в одного таксиста, скільки той візьме до Аояма. Той показав на пальцях, що п'ятдесят сен. Катаґірі не погодився: «Даю тридцять!». Але таксист і слухати не хотів. Катаґірі з великим клунком у руках ходив від одного таксі до іншого, торгувався, але щоразу натрапляв на відмову. Тільки коли Айко, надувши губки, зголосилася дати своїх двадцять сен, Катаґірі хоч-не-хоч посадив дітей у таксі.

Зморений довготривалою жарою дім в Аояма наче вимер, тільки барвисті цикади «абурадземі» метушилися в розімлілому повітрі й виводили своє «цуку-цуку». Почувши вранці їхній спів, Сюдзі нарешті зрозумів, що літні канікули скінчилися, й засумував.

А все ж для дітей то була найщасливіша пора. Адже до них не доходили вісті про шкоду, якої завдали посівам люті морози в Тохоку, про політичні переслідування та інші лиха. А якби й доходили, то вони навряд чи й зрозуміли б їх.

А втім, постріли, що пролунали біля мосту Лугоуцяо, неподалік Пекіна, влітку дванадцятого року Сьова[106] долетіли й до них, але здавалися надто далекими. Поки діти безтурботно жили в Хаконе, полум'я війни спалахнуло в Шанхаї і поширилося на весь Китай. «Інцидент у Північному Китаї», як писали тогочасні газети, невдовзі перетворився на «Інцидент у Китаї», згодом — просто на «Інцидент», а насправді то був початок страшної війни, бездонної трясовини, що прирікала Японію на неминучий крах. Але хто тоді міг це передбачити?

У країні панувало святкове збудження. На залізничних станціях не вщухали вітальні крики, тлуми людей проводжали на фронт солдатів. Із лікарні Ніре найпершим мобілізували сьосея Садаіцу Савару. Всі в лікарні, навіть деякі пацієнти, додавали і свій стібок у пояс-амулет, що мав захистити Садаіцу від ворожої кулі. Та амулет не допоміг — наприкінці року при штурмі Нанкіна Садаіцу загинув. Юнак, на якого покладали великі надії і якого Сюдзі вважав своїм першим учителем арифметики, став жертвою війни.

Двадцятидвохлітнього студента медичного факультету Сюніці останнім часом розпирала втіха. Навесні того року екіпаж «Камікадзе», літака, спорядженого газетним трестом «Асахі», встановив світовий рекорд, пролетівши з Токіо до Лондона за дев'яносто чотири години сімнадцять хвилин і п'ятдесят шість секунд. Неістотно, що в заочному конкурсі Сюніці не вгадав, за скільки годин «Камікадзе» подолає цю відстань. Адже в кількох десятках листівок до редакції «Асахі» він оцінював час перельоту в сімдесят годин. Згодом почалися бої в Китаї, і морська авіація перелітала через океан бомбардувати ворожі позиції. У цих рейдах брали участь і штурмовики «96», знайомі йому так давно, що Сюніці вважав себе їхнім хрещеним батьком. На початку війни з Китаєм заговорили про протиповітряну оборону. Це тільки переконало Сюніці, що він передбачлива людина, фахівець, не те що лектори, які так-сяк знайомлять людей з типами літаків. Подивившись фільм, присвячений протиповітряній обороні, Сюніці впевнився в тому, що ворожа авіація — американська чи якась інша — таки колись нападе на Токіо.

І Сюніці подався в спеціалізований магазин за протигазом. Він ніжно гладив цей гумовий ковпак, схожий на міх фотокамери, раз по раз одягав на голову, а нарешті вирішив випробувати його: запалити в кімнаті ароматичні протимоскітні палички й перевірити, чи протигаз допоможе врятуватися. І справді, дим клубочився навколо Сюніці, а йому хоч би що. Нехай тепер ворог спробує обстріляти Токіо хімічними снарядами! Йому, Сюніці, не страшно. Потім він вирішив запастися харчами. Накупив сухарів, загорнув їх у целофан і запхав у портфель. А коли через два роки згадав про них, то побачив, що сухарі геть розкришилися і в них завелися черви.

Та перед тим сталося несподіване: Сюніці заарештували. Рік тому Сюніці вступив у товариство любителів авіації, яке налічувало десь зо п'ятнадцять молодших і старших за нього хлопців переважно з Йокогами й Токіо. Вони видавали на гектографі тоненький журнал, де вміщували матеріали з іноземних видань і власні спостереження про японські літаки. Потрапляли сюди і дані про військову авіацію. Помітили хлопці незнайомий військовий літак і відразу його малювали, давали назву — бо справжньої не могли дізнатися — й описували ймовірні технічні характеристики. Наприклад, у журнал хтось написав, що на випробуванні бачив винищувача, моноплана з повітряним охолодженням мотора, нижнім розміщенням крил і невтягуваним шасі, який за гуркотом скидався на «Котобукі», інший повідомляв, що на аеродромі в Татікава помітив одномісного моноплана з водяним охолодженням мотора, з шасі з обтічниками коліс, разюче схожого на французький «Девуатін», як показано збоку на малюнку. Недремне око жандармерії застукало одного з членів товариства на гарячому, і ниточка потяглася до інших.

В Аояма зробили домашній обшук. Жандарми перевернули догори дном кімнату Сюніці й конфіскували три альбоми з фотографіями літаків. Та на цьому обшук не скінчився. Двоє жандармів довго нишпорили і в кабінеті Тецукіці, підозріло заглядали в книжкову шафу, без ніякої поваги гортали рукопис «Історії психіатрії».

Сюніці пробув у жандармерії два дні. І без суворого допиту стало ясно, що хлопцями керували патріотичні почуття. Їм, однак, заявили, що такою інформацією міг би скористуватися ворог. Відпустили лише тоді, як вони поклялися більше не фотографувати військових літаків. Альбоми Сюніці повернули, але тільки з фотографіями літаків цивільної авіації. Та дивно, поліція пропустила один військовий літак — певно, вважала його пасажирським. Ще на допиті Сюніці помітив, що тут не багато тямлять в авіації. Додому Сюніці повернувся в піднесеному настрої: так чи інакше, а жандармерія, якою лякають навіть немовлят, визнала його патріотом.

Та на превеликий подив батько добре висварив його. Закоханий у свою роботу Тецукіці обурився тим, що через нерозважні синові витівки жандармерія вдерлася до його кабінету й поперекидала рукописи. Цього разу Тецукіці був куди лютіший, ніж коли полаявся з Рюко. Чи то на Сюніці вплинули батькові нотації, чи то два дні арешту, але відтоді він перестав вчащати на військові аеродроми. Були й інші причини: перша та, що тепер він мусив відвідувати практичні заняття, і друга, важливіша, — що японська авіація, колись відстала, останнім часом, судячи з нальотів на Китай, досягла помітних успіхів і вже наздоганяла американську та європейську. Тож можна було за неї не переживати.

Молодший брат і сестра так і не дізналися, що Сюніці був під арештом. Коли нагрянули жандарми, вони були в школі. Та й зрештою, що ж тут дивного, якби старшого брата й не було два дні вдома? На те він і старший. І сам Сюніці не обмовився й словом про той випадок — видно, соромився, — а дорослі мовчали теж, бо не хотіли згадувати про такий ганебний, непатріотичний вчинок.

Тепер і в класі початкової школи, де вчився Сюдзі, висіла величезна карта Китаю. Щоразу, коли блискавичним наступом японські війська захоплювали якесь місто, вчитель, оточений дитячою юрбою, малював біля нього маленький японський прапорець. Потім на згадку про тяжкі випробування, що випали солдатам на фронті, він запропонував усім дітям один раз на тиждень приносити до школи «хіномару бенто» — рисовий сніданок у коробці з маринованою сливою посередині, оскільки це мало б нагадати їм про японський державний прапор «хіномару» — червоне сонце на білому полотнищі. Коли Сюдзі їв цей привабливий назвою, але несмачний сніданок, то, згадуючи колишні слова дядька Йонекуні, в душі розумів, що той, обходячись у харчуванні тільки ячменем і рисом, готувався до подібного скрутного становища.

Успіхи Імператорської армії жваво обговорювали і в лікарняній конторі бухгалтер Оісі, аптекар Суґано та шофер Катаґірі. А якось з Мацубара приїхав заступник директора Кацумата і взявся вихваляти військове командування за те, що при висадці в Ханчжоу воно залякало ворога погрозою, вивішеною на повітряній кулі: «На берег висаджується мільйонна японська армія».

— Саме такої тактики завжди дотримувався Кііціро-сенсей! — казав Хідекіці Кацумата.

Оісі боязко запитав його, може б, і в лікарні Ніре пригощати чаєм солдатів 3-го токійського полку, що кожного дня повертаються з польових навчань. Мовляв, у домі на розі вулиць Аоямадорі й Міюкідорі, а останнім часом і в інших особняках, так уже роблять.

— А я кажу, — авторитетно прогугнявив заступник директора, — що цей звичай запозичено в нас. Колись у лікарні Ніре завжди зупинялася процесія із священним паланкіном, робили привал і солдати. Тому вони так пильно охороняли її під час Великого землетрусу.

Старий, уже згорблений Оісі нічим не виказував, що добре знав історію лікарні. А Кацумата вів далі:

— Зараз уже не варто цього робити. Навіщо плентатись у хвості? Кііціро-сенсей любив у всьому бути попереду. Зрештою, і в частуванні чаєм лікарня Ніре була першою.

Після того Кацумата звернув розмову на антикомінтернівський пакт, недавно укладений між Японією, Німеччиною та Італією. Він і цього разу не пропустив нагоди звеличити Кііціро: мовляв, покійний директор передбачив настання цієї події, бо недарма так тепло ставився до Німеччини і їздив на італійському «фіаті».

Вулиці жадібно і з радістю сприйняли звістку про укладення пакту. Всюди маяли прапори трьох держав-союзниць. На уроці ручної праці в класі, де вчився Сюдзі, майже всі діти, виготовивши з картону пенали, оздобили їх тими прапорцями. Невисокому вусатому вчителю, певно, не сподобалася така одноманітність, бо він підійшов до Сюдзі і буркнув: «Знову те саме?» — і замість «відмінно» поставив «добре».

Невдовзі настав день, коли країна святкувала взяття ворожої столиці — Нанкіна. Дороги й вулиці потонули в морі прапорів, у хвилях гомону, співу, захоплених вигуків й помахів рук людей на тротуарах. У цьому вихорі, серед безлічі школярів, ще не знаючи про смерть лагідного Садаіцу, крутилася розпашіла Айко та схвильований Сюдзі, який і не помічав, що розмахує не прапорцем — паперове полотнище порвалося на шматки, — а лише держаком. Шумливе гуляння, тепер уже з ліхтарями, тривало до пізньої ночі. Навіть коли Айко та Сюдзі — звісно, без няні Сімоди — вкладалися спати, в їхню кімнату ще долинав із головної вулиці безперервний веселий гомін.

Розділ сьомий

Якось напровесні тринадцятого року Сьова[107] Момоко, в поношеному авасе, з однорічною донькою на спині, зійшла з поїзда на станції Сіндзюку. На пристанційній площі юрмилися люди, тут і там жінки гаптували пояси-амулети для фронтовиків. На якийсь час приєдналася до них і Момоко. У майже готовий пояс годилося зашити на щастя п'ятисенову монету, та їй не хотілося цього робити, бо зараз вона не могла собі дозволити навіть цього.

Дитина мирно спала в матері за плечима: видно, мала спокійну вдачу. А може, Момоко мала вже гіркий досвід з вихованням Сатору. Батьком дитини був Іносуке Міядзакі, молодший від Момоко на три роки службовець невеликої фірми, що торгувала бавовняними тканинами. Набагато вищий за першого чоловіка, з лагідними очима, але без відстовбурчених вух, він з будь-якого приводу супився. Поховавши першого чоловіка і зневірившись у неслухняному синові, Момоко пустилася берега. Чистий випадок звів її з Міядзакі, і вона, покинувши Сатору родичам, зникла безвісти. Нового чоловіка вона вважала своїм рятівником, любила тоді, не переставала любити й досі. Ім'я Іносуке нагадувало їй про горбатого лікарняного кухаря — казали, що старість зігнула того в дугу, — і Момоко, сидячи навпроти чоловіка за маленьким столиком у тісній кімнатці багатоквартирного, в європейському стилі, будинку, часто розповідала йому смішні історії про того замурзаного дідка. Новий чоловік уважно слухав, і його втомлене обличчя осявала щира усмішка.

Чоловік заробляв непогано. Але частина заробітку йшла на утримання престарілих батьків у Сінсю, отож новій сім'ї — а їх тепер було троє — жилося нелегко. Мешкали вони в кварталі Медзіро в старому, обшарпаному будинку, у вікнах якого завжди висіли пелюшки та білизна. Кухня була спільна, а тому часто доходило до сварок із сусідами.

Колись Момоко всім серцем співчувала нещасній старшій сестрі, що накликала на себе гнів жорстоких батьків. А тепер вона ладна була їй заздрити. Становище Момоко справді було жалюгідним, вона навіть не могла зустрітися з рідними. Хоч вона і з власної волі повіялась у світ, але тепер щораз частіше їй хотілося заглянути в лікарню Ніре.

Минуло півтора року відтоді, як Момоко зникла, а ніхто з лікарні Ніре її не бачив. Нарешті вона не витримала і потай зустрілася з нянею Сімодою на другому поверсі крамнички «Сейундо». Няня на радощах аж просльозилась. Раділи й господарі дому. А одного разу, повертаючись зі школи, в крамничку забігла й Айко. Чуючи, як няня застерігала племінницю: «Ай-сама, про тітку ані слова!» — Момоко пригадала, як вони колись відвідували покійну Сейко і приносили їй рис та городину.

Історія повторювалася. Няня Сімода прихилила шофера Катаґірі до себе, і він частенько виконував її доручення — відвозив продукти в убоге помешкання в кварталі Медзіро. Десятого вересня Тецукіці повернувся в Токіо, і віллу в Хаконе замкнули. Рештки вугілля та рису Катаґірі відвіз не в Аояма, а в Медзіро. Кілька разів няня сама туди навідувалася, а якось взяла із собою й Айко, що вже скінчила початкову школу.

Видно, Айко мала чуйне серце, бо щораз частіше, крім подарунків від няні, Момоко одержувала паперові коробки з шоколадом або печивом, обв'язані барвистою стрічкою, з листівкою, на якій було написано: «Дорогій тітоньці Момоко-сама».

От і цього разу Айко несміливо ввійшла в тісну кімнатку, привіталась і простягла Момоко подарунок, перев'язаний яскравою зеленою стрічкою. Маленька ручка племінниці і її ніжний голос зворушили Момоко — її обличчя скривилось, а з очей скотилися великі, як у театральної ляльки, сльози.

— Ай-сама, — тамуючи ридання, почала вона, — Яка ти добра… І це в родині, де стільки жорстоких, безсердечних людей… — Момоко втерла сльози і провадила далі: — Признаюсь, що маленькою я тебе не любила. Ти була вродлива, а мого незугарного Сатору кожен цурався… Змалечку ти була як лялечка, а от коли пішла до школи, трошки погіршала. Я не підлещуюсь, а кажу правду: останнім часом ти знову погарнішала. Взагалі дівоче обличчя міняється кілька разів… Певно, ти будеш такою ж красунею, як і Сей-сама.

Айко не знала, як сприймати ці слова, отож зніяковіло промимрила:

— Таке скажете…

Готуючи чай, Момоко зненацька спитала:

— Ай-сама, ти зустрічаєшся з Сатору?

— Оце недавно гралася. Він живий і здоровий.

— Ага…

Момоко замовкла, долила в чайник води і кілька разів позирнула на сонну дочку. А може, вона дорікала собі: «Яка лиха доля! Я називала рідних черствими людьми… А я хіба краща?».

Та довго сумувати вона не вміла. Сльози в неї так само швидко висихали, як і наверталися на очі. І ось уже з її тонких вуст злітав невинний, щирий сміх. Ніхто не повірив би, що хвилину тому вона плакала. Момоко заговорила з племінницею про Хаконе. Згадала про кущі й дерева, про те, як кондуктор фунікулера подавав сигнал водієві рушати стуком по електричному дроті. Спогади потекли, як бурхливий гірський потік. З обличчя зникли найменші тіні — воно просяяло, а її красномовству, як школярці, не було впину.

— Скільки разів я гралася над ставком у парку!.. І тоді там плавали срібні карасики… А пшеничні грінки ти куштувала? Це ще нічого. А от я ловила рибок рукавом кімоно. Тільки рукав намочила… Ти щаслива. А мене не взяли в Хаконе того літа, коли збудували віллу. Колись у нашому домі були суворі порядки, погано доводилося там, хто опинився внизу. До мене ставились, наче до дитини якоїсь покоївки… Ніхто зі мною не дружив, звичайно, крім няні. Важко жилося. Та й зараз не краще. В одному мені пощастило: хоч удосталь надивилася кінофільмів. І яких!.. Цей старий диктор у хаорі й хакама ось так починав своїм дивним голосом: «Айен Кло — це Залізна Лапа…» Звукове кіно все це зруйнувало. А так було цікаво! — І Момоко перед племінницею ляснула себе по колінах і на радощах вульгарно зігнулася. — А Великий землетрус… Ти не знаєш, що це таке, тебе ще не було на світі… Він застав мене в Хаконе. Тато з дядьком Дзьокіці того дня вранці вирушили додому, в Токіо, Рю-сама та Йоне-куні вже були там напередодні, бо починався новий навчальний рік. На віллі в Ґóра лишилося нас п'ятеро. Земля затряслася саме тоді, коли на задвір'ї з'явився рознощик готових обідів і просив вибачити, що спізнився… Всі кинулись до сосни, тієї, що перед домом… Видно, я боялась, що провалюсь під землю, бо вчепилася за гілляку, ще й підтягла вгору ноги. Але ж де мама… тобто твоя бабуся? Хтось сказав — здається, Сейсаку-сан… ні, Кодзабуро-сан, — що вона в лазні. Мовляв, пояс зав'язує. Ніщо не могло вивести її з рівноваги. А зате яка безсердечна вона була. З такими, як я, й говорити не хотіла. Тільки сварила… А тим часом будинок перекосився… Його потім полагодили… Прибула рятувальна команда, поставила намети. Повибігали на вулицю сусіди, ті, в кого вілла розвалилася. А надвечір пішла чутка, нібито в Міяґіно збунтувалися корейці-чорнороби. Люди вхопилися за бамбукові списи… Незабаром налетів другий поштовх, теж страхітливий. Після того в Ґóра не стало продуктів і люди трьома групами рушили через перевал Отоме до Місіми. Спішили в самих табі, підібравши поли кімоно… Тільки я не підбирала поли, бо однокласниці насміхалися, що в мене ноги як довбні. Я про це не забула навіть такої хвилини. Молоде — дурне… Ото був жах!.. І взагалі твоя тітка натерпілася лиха.

Момоко щиро розповідала всілякі подробиці свого життя, і її обличчя ніби світилося гордістю за те, що зуміла перенести злигодні. Коли Айко вже збиралася додому, Момоко спитала:

— То Сюніці таки вступив в університет? За першим разом? Дивно. У нашій родині хлопці неодмінно провалювалися на іспитах. Особливо цим уславився Осю-сама. Тільки дівчата в нас кмітливі. Ай-сама, ти — розумниця і, повір мені, ще й красунею будеш. Справжньою красунею!

Хоч Айко й так була про себе високої думки, та все ж збентежилась:

— Таке скажете…

І ось тепер із сонною дитиною за плечима Момоко протиснулася крізь людський натовп на пристанційній площі й рушила тротуаром повз крамниці до універмагу «Міцукосі». В злиденній одежі, волосся розпатлане, руки порепані, а обличчя похмуре й невеселе. Губи, завжди такі рухливі, сердито стиснуті.

Віднедавна її тривожили чоловікові слова: мовляв, він хоче їхати в Китай, бо обридло вічно комусь служити. Тим більше, що давній приятель обіцяє йому в Шанхаї вигідну роботу. Тож треба спробувати щастя. Спочатку Момоко навіть сказала: «Добре, що я ще не забула китайської…» — та потім схаменулася.

Згадалися дні в Ханькоу, коли вона всім серцем прагнула повернутися в Японію. Утікши з рідного дому, Момоко щиро любила його, але була приречена жити з ним там, де він вирішить. Та коли зайшлося про від'їзд у чужу країну, вона завагалася. Їй стало страшно. Вона відчувала, що сумуватиме за своїми, за лікарнею Ніре, тією лікарнею, яку не переставала проклинати… Чоловік не хотів її силувати, намагався переконати словами, мовляв, це для нього єдина нагода стати незалежним. Зрештою, довго там вони не затримаються. Та й спішити нема чого, мовляв, нехай Момоко як слід усе обдумає і сама вирішить, що робити. І Момоко думала, сумнівалася, зволікала до останнього дня, кажучи, що Сатіе — так звали доньку — ще мала.

А сьогодні вона вийшла з дому з наміром зустрітися в крамниці «Сейундо» з нянею Сімодою і спитати в неї поради. Подзвонила в Аоямське відділення — звісно, не назвавши себе, — та не застала ту, отож вирішила заскочити в універмаг і купити дещо маляті. Пройшовши через привокзальну площу, вона рушила вулицею. Навколо вже не було видно жодних ознак воєнного часу. Тут і там на тротуарах траплялися жінки в модних тоді кімоно з довгими рукавами і завивкою. Сновигали автомобілі, що працювали не на деревному вугіллі, а на бензині, оглушливо деренчали трамваї. Момоко заздрісно поглядала на крамниці, переповнені товарами та покупцями.

Під універмагом «Міцукосі» її увагу привернув сірий «опель», напрочуд схожий на лікарняний. Придивившись, Момоко впевнилась, що це таки він, а шофер, який витирав переднє скло, не хто інший, як Сіґемацу Сімода.

Момоко сторопіла. Потім квапливо озирнулася, чи немає поблизу ще знайомих. А коли звернула погляд на машину, Сіґемацу, помітивши її, вже біг назустріч.

— Момоко-сама! Невже це ви, Момоко-сама? — дивувався він, спинившись за кілька кроків від неї.

Від хвилювання Момоко відібрало мову. Вона не була в надто дружніх стосунках із Сіґемацу, а проте він упізнав її в такому нужденному вигляді і поспішив до неї. А як радісно вимовив її ім'я!.. В її голові пронеслася думка, що її люблять у лікарні, переживають за неї.

Шофер Сіґемацу, літній чоловік, з розповідей знав, що Момоко втекла з дому. Побачивши її з дитиною за плечима, він, звісно, міг лише здогадуватися, як склалося її життя. Ступивши крок уперед, він заговорив:

— Ваша матінка приїхала за покупками. Сама… Момоко-сама, зустріньтеся з нею. Попросіть у неї пробачення, і вона вас напевно простить.

На хвилину Момоко повірила йому. Так, мати простить її, хоч і нещадно картатиме. Та коли вона, Момоко, впаде перед нею навколішки, мати простить її. І тоді Момоко зможе переступити поріг рідного дому…

Та не встигла вона разом із Сіґемацу підійти до автомобіля, як у дверях універмагу з'явилася Хіса. Вона постаріла — цього року їй сповнилося сімдесят, — але була ще жвава і сама їздила за покупками. В чорному кімоно з гербами, вона дріботіла прямо до машини. Здавалось, Хіса й не помітила доньки. На її плескатому, поораному зморшками і суворому обличчі з орлиним носом годі було щось прочитати. Момоко ступила крок уперед, але відразу завмерла, бо зрозуміла, що мати не хоче бачити її. Незворушний материн профіль наче промовляв: «Оступися з дороги! Я не хочу тебе знати!».

Сіґемацу відчинив дверцята, і Хіса, зігнувшись, повільно сіла в машину. Шофер зачинив дверцята і глянув на Момоко, ніби хотів щось сказати, потім сів за кермо.

Момоко глянула вгору, в небо над універмагом. Машина захурчала і рушила. Коли Момоко знову опустила погляд, сірого «опеля» вже не було.

Та дивно — по змарнілих щоках Момоко не потекли сльози, а в серці не було жалю і смутку. Ба навпаки, душу переповнила полегкість.

Тепер Момоко вже знала, що їй робити. Вона поїде в Китай. Житиме в Шанхаї чи деінде. Вони будуть утрьох. А якщо доведеться померти… Ну що ж, вона готова померти так, щоб ніхто з родини Ніре про це не знав.

Дитина за спиною прокинулась і заворушилася.

Кар'єра Тацудзі Дзаосана як борця й далі позначалася самими невдачами. Після «Інциденту» в Китаї «сумо» як традиційний вид спорту набуло популярності й розвитку, але цей ні з ким незрівнянний велетень через пошкоджені коліна й хребет ніяк не міг повернути собі колишньої спортивної форми, часто пропускав турніри, а якщо й брав у них участь, то ніколи не досягав перемоги. Таким чином він опустився до четвертого дивізіону, тоді як борці, що колись наступали йому на п'яти, опинялися у списку трьох найсильніших після чемпіона — одзекі, секівакі та комусубі. Дзаосан все ще привертав до себе увагу, але не як шанований борець, а як зневажене посміховисько. Раніше, коли він мав шанси потрапити у трійку найсильніших, тренер його поважав і навіть його дружина спішила відчинити йому двері, якщо він іноді після випивки зі своїми прихильниками пізно вертався на спортивну базу. А от тепер все складалося навпаки. Всі дивувалися, чому цей борець, що колись стояв на такому високому спортивному щаблі, опустившись до четвертого дивізіону, не покидає рингу. Навколо себе він тільки й чув: «Тацудзі, тобі пора ставити крапку» або «Ти що, зовсім утратив сором?».

Однак того літа після довгої перерви Дзаосан таки з'явився на рингу. Цей здоровань, якого більшість глядачів сприймала як щось комічне, поважно сівши перед Осю, найбільшого свого прихильника в лікарні Ніре, сказав: «Хочу ще тільки один раз спробувати свої сили на рингу». На цей турнір із лікарні Ніре прийшло чимало людей — як не дивно, навіть Тецукіці, — щоб підтримати його своїми голосами. Того разу Дзаосан піднімався на ринг уже зранку, десь між пів на одинадцяту та одинадцятою. У таку пору змагання відбувалося дуже просто, впродовж п'яти хвилин. Ніхто з борців не полоскав рота й не розсипав солі, як того вимагав ритуал. Нижній ярус під велетенським куполом спортивного залу був майже порожній, і тільки на галереї незмінно лунали підбадьорливі вигуки. Коли здоровенний Дзаосан з'явився перед знервованим поглядом Осю та Кодзабуро, його жалюгідний супротивник, худий, низького зросту, вхопившись за настегнову пов'язку і впершись головою в груди, легко, що аж прикро було дивитись і сердитися, виштовхнув його за межі рингу…

Вже раніше йшла мова про те, щоб перевести Дзаосана на тренерську роботу, тож тепер Осю і Тецукіці, порадившись із його завзятими уболівальниками, вирішили з цим погодитися. Щоправда, так звана «тренерська робота» означала, що Дзаосан мав виконувати роль контролера на дверях до спортивного залу й таким чином став об'єктом, на якого дорослі й діти відкрито й насмішкувато показували пальцями. Можна собі уявити, яке приниження відчував тоді він. Бо відтоді, як його взяв під свою опіку Кііціро, Дзаосан намагався не виставляти своєї здоровенної фігури перед людьми.

А проте він іноді навідувався у Мацубарівське відділення лікарні Ніре. Приходив також у дім, розташований в Аояма — пів дня перебував на задвір'ї, доглядаючи свої сотні дві кущів азалії. Після смерті Кііціро до нього там не ставилися з великою приязню. Зате щедро приймали в інших домах: хірурга в Хаматьо і власника крамниці гречаної локшини в Сендзю, син якого страждав на поліомієліт. Одного разу, граючись з хлопцем, Дзаосан обхопив його своїм ручищем, немов віялом, і промимрив: «От якби я був став лікарем…»

Цього року здійснилася заповітна мрія директорового заступника Хідекіці Кацумати — пишно відзначено п'ятдесяті роковини заснування «Лікарні мозкових захворювань Ніре». Роковини ті були трохи надумані й штучні, бо з п'ятдесяти років десять припадало на клініку в Хонґо. Та Кацумата був непохитний. Колись річницю лікарні святкували чотирнадцятого грудня (тоді ж відбувалась і «преміальна церемонія»), а тепер, він наполіг, щоб її перенесли на вісімнадцяте червня, коли відкрилася лікарня в Мацубара, бо, по-перше, Кацуматі не ставало терпцю стільки чекати, і, по-друге, заплановані спортивні змагання не можна було провести взимку.

У квітні відзначили й тринадцяту річницю від дня смерті Кііціро, і відразу після того Кацумата розпочав підготовку до святкування п'ятдесятих роковин лікарні. В родині до його затії поставилися з недовірою, та його завзяття взяло гору — довелося виконувати його волю. Могло здатися, що лікарня належала йому, а не родині Ніре.

А Кацумата справді не вгавав: в його голові народжувалися все нові й нові задуми, не менш значущі, ніж у покійного Кііціро. А втім, його самовпевненість мала під собою ґрунт. Адже за останніх три-чотири роки лікарня Ніре вдруге досягла вершини свого розвитку і помітно виділялася серед приватних медичних закладів. Сидячи в кабінеті за столом, на якому лежала коробочка з печатками, Кацумата часто порівнював минуле й сучасне лікарні Ніре. Що й казати, колись лікарня вражала зовнішнім виглядом — сімома баштами й численними колонами. В цьому була її неповторність. Зате тепер у самому лише Мацубарівському відділенні лікується більше пацієнтів, ніж колись у всій лікарні Ніре. І це не межа для такого закладу. З Аоямського філіалу, звісно, користі як кіт наплакав, зате під його, Кацуматиним, керівництвом процвітає зовні непоказне Мацубарівське відділення. Чого тут тільки немає: і тенісний корт, і спортивний майданчик, і ставок з рибками, і сад, і птахоферма з індиками, і свинарник. Щедрий спадок залишив після себе Кііціро! Кацумата оглянувся — на стіні висів портрет директора з кайзерівськими вусами.

«Коропи, кури, індики, свині… — промимрив Кацумата, а потім повторив: — Індики… Зрештою, без них можна й обійтися».

Індики — войовничі птахи, що часто, настовбурчивши хвоста, кидаються на незнайому людину, особливо на дітей. Тож не дивно, що вони зашипіли й на Кацумату, коли той забрів на птахоферму. Довелось забути про авторитет і при робітникові не дибати по-чаплиному, а бігти, як страус.

«Свині… От із них є користь», — мимрив собі Кацумата.

Думки його закружляли навколо «преміальної церемонії». Йому хотілося вернути їй давній блиск і пишноту, залишивши за «господинею», Хісою, вибір подарунків. Та оскільки теперішній директор Тецукіці навіть не зможе як слід вручити нагороду, то треба залучити до цієї справи Осю-сама…

У задумах Кацумати не було чогось незвичайного. Природа не наділила його особливим розумом. На його думку, передусім треба відродити «преміальну церемонію» і впродовж кількох днів показувати театральні вистави й спортивні виступи. Професійних акторів годі дістати, а тому треба покладатись на власні сили — персоналу, а то й пацієнтів. А на спортивне свято не завадило б запросити мешканців кварталу.

Кацумата вискочив із кабінету і в конторі звелів одному юнакові:

— Замов у друкарні афіші й розклей по місту.

— По місту? А що люди подумають? Спортивні змагання у психіатричній лікарні?..

— Я не жартую, — блискаючи окулярами, Кацумата випнув груди, — адже лікарня Ніре — частина міста. Ти, певно, не знаєш, але раніше… коли Кііціро-сенсей повернувся з Америки, на пустирі перед лікарнею влаштували велике свято для численних гостей. Зійшовся весь квартал, працювали рундуки, виступали борці «сумо». Я не жартую, афіші по місту треба розклеїти. Тим самим ми зробимо рекламу і лікарні. Не завадило б купити й повітряну кулю… Ти не знаєш, скільки вона коштує? Неодмінно треба розвішати прапори. Це обійдеться недорого, га?

Заступник директора схрестив руки на грудях і задумався. Все-таки чогось бракувало, найголовнішого, такого, що б оживило лікарняні традиції. Він кілька днів сушив собі голову й нарешті здогадався: лікарні потрібні свій прапор і гімн. Та легко сказати — потрібні. Кацумата радився з багатьма, та ніхто не запропонував йому чогось путнього. Ясна річ, його задовольнив би солідний прапор, такий, як у союзників — Італії або Німеччини. Але де його взяти? І Кацумата зупинився на простому варіанті: голубе, як океан, тло і напис на ньому білими ієрогліфами «Лікарня Ніре». Якщо з прапором не було особливої мороки, то зі створенням гімну довелося важче: адже треба було написати слова, покласти їх на музику, а потім розучити для хорового виконання.

Про Кацуматин розпач дізнався Ясіро, чоловік років п'ятдесяти, хворий на манію композитор. Хоч ніхто не мав й уявлення про його творчість, знали, що він мав якийсь стосунок до музики. Ясіро тричі потрапляв до лікарні. Побуде там місяців два, підлікується і повертається додому. А через якийсь рік знову починав гультяювати, надокучати рідним та знайомим, і тоді його силоміць відвозили на лікування. Перші дні Ясіро поводився самовпевнено й зухвало: вважав своїми слугами не тільки медсестер, а й лікарів. Тримали його тоді під замком, бо він виголошував гучні промови, співав фальцетом. Через місяць він втихомирювався, і його переводили у звичайну палату.

Але й тоді Ясіро не переставав пхати скрізь свого носа. Добре обізнаний з лікарнею, він почувався тут господарем: обзивав інших пацієнтів, без дозволу виходив із палати, заглядав у прийомну, контору, аптеку, встрявав у розмови. Коли йому погрожували ізолятором, він відповідав:

— А я буду протестувати! Ви не маєте права збиткуватися з мене. Лікарня для того, щоб лікувати, а не мучити пацієнтів.

Найприкріше те, що він чіплявся до амбулаторних хворих і їхніх родичів: «Цікаво, а на що ви хворієте? У вас раннє слабоумство. Це достеменно». Або: «У вас бувають напади епілепсії? Не крийтеся, я все бачу. В мене, наприклад, манія».

І саме цьому пацієнтові запала в голову думка написати гімн, про що він і заявив Кацуматі. Заступник директора слухав його і спочатку недовірливо кривився, та через пів години перейнявся його запалом і обіцяв всіляку підтримку. Його розпирала радість: нарешті знайшлася споріднена душа! Ясіро хвалив лікарню Ніре, мовляв, його вже вилікували, та, оскільки тут йому непогано, він залишиться ще на пів року. На закінчення сказав, що охоче напише гімн.

— Ти… тобто ви напишете гімн? — не повірив Кацумата.

— Пане заступнику, покладіться на мене. Я зроблю, а ви самі оціните, чи мені вдалося.

Через пів години Ясіро придумав слова, поклав їх на музику й знову прийшов до Кацумати. Заступник не йняв віри — невже так швидко можна написати вірша? — та, коли прочитав його, побачив, що вийшло непогано. Гімн починався словами: «Далеко від столиці, де трав розмай…» «Хоч трохи й перебільшено, зате як романтично!» — подумав Кацумата. Тільки от «далеко від столиці» не відповідало дійсності. Адже квартал Мацубара входив до Токіо. Заступник так і сказав Ясіро. Той не довго думаючи запитав: «А як вам подобається таке: «Під віттям сосон шелестких у Мацубара»? Кацумата відчув щось схоже на благоговіння. Оце талант! Ясіро кілька разів проспівав гімн, і Кацумата, вирішивши, що ця бадьора мелодія зніме напруження в серцях пацієнтів, в ритмі його мелодії сам плескав у долоні й кілька разів хитав підборіддям то вниз, то вгору.

Для певності показав слова також іншим людям, і ніхто особливо проти них не заперечував. Бо ж Кацумата-сенсей так задоволено всміхався…

І от настало довгождане свято — п'ятдесяті роковини лікарні.

Заплановані триденні розваги довелося скоротити. Лікарі застерегли, що надмір вражень може зашкодити пацієнтам, отож вирішили влаштувати першого дня «преміальну церемонію» і театральну виставу, другого — спортивні змагання і бенкет для персоналу, і на цьому закінчити.

Для Кацумати той день почався невдало. Він мав намір зібрати вранці персонал, якщо не весь, то хоч би частину, і в присутності Хіси та Осю підняти прапор на дах лікарні. Та на превеликий подив він побачив, що його випередили: лікарняний прапор уже був на даху, але не тріпотів гордо на вітрі, а висів, як ганчірка.

Не втішила його й «преміальна церемонія». Ясна річ, до неї готувалися ретельно. І відбувалась вона в просторій кімнаті відпочинку, і гостей було чимало. Не забули й про дядька Сейундо. На його щуплому тілі був великий фрак, і голосом, таким же дзвінким, як і колись, він проголошував:

— Ісуке Мацубара-доно!

З гурту вийшов горбатий кухар — дивовижа для мацубарівського персоналу — у хаорі та хакама, які справила йому Хіса на п'ятнадцяті роковини лікарні в Аояма.

— Тадзусабуро Оісі-доно!

Щоразу, коли власник крамнички «Сейундо» вигукував прізвище, Ційоко, дружина Осю, бентежилась. Адже їй уперше випало спостерігати таку незвичайну церемонію!

А дядько тим часом невтомно оголосив:

— Тадзуру Такарада-доно!

Жінка з плескатим обличчям, що колись реготала на всю кухню, була тепер у Мацубарівському відділенні старшою медсестрою.

Люди боязко піднімалися по сходинках на підвищення, а Кацумата неквапливо, з поважним виглядом, брав у руки подарунок. Та за трибуною не вистачало гордої постаті Кііціро. Замість нього стояв Тецукіці, посивілий, втомлений і сутулий. Він машинально, зовсім не урочисто вручав подарунок працівникові. Кацумата супився і, згадуючи покійного директора, ледве стримував обурення.

Набагато жвавіше пройшов театралізований вечір. В кімнаті відпочинку ніде було яблуку впасти, пацієнти щільно сиділи на татамі, пильно дивилися на сцену, нестримно реготали, плескали в долоні. Перед п'єсою, яку зіграли професійні актори, виступали з інтермедією самодіяльні артисти — працівники лікарні та пацієнти. Кацумата сяяв від радощів — от, мовляв, які здібні та меткі в нас хворі! Та несподівано на сцену вихопився ще один пацієнт — з комічним оповіданням. Глядачі, однак, не сміялися, сиділи насуплені, бо в оповіданні не було й крихти гумору. А непроханий оповідач ніяк не вгамовувався. Довелось стягувати його зі сцени.

Та найцікавішим видався другий день. Була неділя, і вже зранку у двір лікарні позбігалися діти з усього кварталу — привабили афіші. Одержавши на воротах по коробочці драже й одну повітряну кульку на всіх, вони наввипередки гасали навколо спортивного майданчика, огородженого шпагатом. З дітворою прийшли й дорослі, всюди маяли прапори, час від часу спалахували феєрверки.

На підставці перед оркестром з чоловік десяти випростався на весь свій невисокий зріст чепуристий Хідекіці Кацумата з тонкою диригентською паличкою в руці.

Дивно? Річ у тому, що Кацумата збирався диригувати хором, що мав виконати лікарняний гімн. Раніше він і не думав виступати в такій ролі, та підлеглі заохотили. Треба було замінити Ясіро, автора слів і музики, який виписався з лікарні. Цей пацієнт, що страждав на маніакально-депресивний психоз й обіцяв Кацуматі залишитися ще на пів року, створивши під напливом асоціацій за двадцять п'ять хвилин лікарняний гімн, незабаром самовільно подзвонив додому, викликав таксі й, відмовившись побути ще хоч місяць, рішуче покинув лікарню. Щоправда, залишив незграбно нашкрябані ноти. Вивчити їх допоміг учитель місцевої школи. Досить банальна мелодія починалася бадьоро в чотиридольному розмірі з ноти «фа», але на приспіві — певно, на композитора найшло нове натхнення — переходила в тональність ре-бемоль мажор, а тому була важкою для виконання. Останніми днями репетиції не проводили, і хористи — пацієнти з легкими формами душевних недуг — побоювалися за свій виступ. За таких обставин Кацумату вмовили — допоміг і власний запал — стати за диригентський пульт.

За скельцями окулярів нервово сіпались повіки, ще дужче зблідло його й так безкровне обличчя. Здавалося, до нього вернувся страх, що дошкуляв йому колись перед іспитами. А проте Кацумата зіп'явся навшпиньки, витягся і відчайдушно змахнув паличкою. Оркестр заграв мелодію трохи краще за людину-рекламу, що під звуки бубна й сямісена[108] скликає людей на виставу, і Кацумата, підбадьорений гучною музикою, почав навмання диригувати. Після короткого вступу хористи несміливо й невлад почали:

Спочатку ще можна було щось зрозуміти, та незабаром дехто з хористів забув слова, дехто — мелодію, а дехто лише ворушив губами. Заступник директора сподівався, що галаслива людська юрба на спортивному майданчику підхопить пісню, а вийшло навпаки: пісня поволі затихала, і вже на другій строфі її не було чути.

Та Кацумата нічого не помічав. Він вагався тільки спочатку, а коли заговорили сурми, тромбони, кларнети, бубон і цимбали, розчервонівся, випнув груди і замахав диригентською паличкою.

— Що за безлад? — здивовано мимрив один глядач.

— Про які сосни вони співають? Тут ростуть лише дуби, — докинув інший.

У благородній самотині Кацумата вперто змагався з оркестром. Здавалося, він робив гімнастичні вправи; його рухи чимраз швидшали, поки не відірвалися від музики. Ніхто з оркестрантів уже не стежив за миготливою паличкою диригента. Нараз мелодія скінчилася, й оркестр замовк. Аж тепер Кацумата помітив, що осоромився, опустив руку й витер спітніле чоло.

Та невдовзі спалахнули феєрверки, оркестр ушкварив «Патріотичний марш», і почалося спортивне свято. Було влаштовано перегони між людьми, переодягненими в дарума[109] і вилов в'юнів на хлібну наживку у великому цебрі. В деяких змаганнях одну сторону величали непереможною Імператорською армією, другу — підступними й жорстокими китайцями. Не відставали від інших і діти з родини Ніре — Айко, Сюдзі й Сатору. Вони встрявали в усі змагання, але не одержали жодного призу, бо мали серйозних суперників. Пацієнти окремих палат перетягували линву, грали в м'яча, а тоді захопилися найцікавішим — ловами поросяти (цю гру придумав сам заступник директора). Порося випускали на спортивний майданчик і того, хто його ловив, нагороджували облігацією четвертої державної позики, випущеної у зв'язку з війною в Китаї. А коли сонце зайшло, галас на лікарняному подвір'ї ущух, тільки звисали прапори й валялися клапті паперу та порожні пакетики з-під драже «Асахіаме». Кінчалася п'ятдесята річниця заснування лікарні Ніре.

Бенкет для персоналу затягнувся до пізньої ночі. Осю з'явився сюди на хвилину, Кацумата затримався довше, але не пив. Незабаром порозходилися й лікарі. Лишилося кілька санітарів і аптекарів. Не розлучаючись з чаркою, тут верховодив Кумаґоро.

— Спочатку Сюйчжоу, потім Ханькоу… — Кумаґоро зверхньо глянув на присутніх посоловілими очима. — А там і Чан Кайші капітулює. Та це ще не все. На черзі Радянський Союз і Америка з Англією. Треба також їх розбити…

— От тільки з Чан Кайші впораємося… — вторив йому молодий аптекар.

— Найбільше клопоту буде з Америкою. Вона недавно зібрала для Китаю десять мільйонів доларів. Це чималі гроші. Не дрібниця…

Хоч Кумаґоро й не мав у лікарні Ніре певної посади, та перед молодими працівниками поводився як бувала людина. Три роки тому сорокадвохлітній Кумаґоро нарешті одружився з медсестрою і мешкав у лікарняному гуртожитку.

А зараз він наказав молодому санітарові позносити пляшечки з рештками саке на його стіл, а сам просторікував:

— Дарма ви нарікаєте, що вам тут нудно. От попрацюєте в лікарні Ніре років кілька, тоді, може, щось і зрозумієте. Я тут з шостого року Тайсьо. Цілих двадцять три роки… Ви й не уявляєте, якою була колись лікарня Ніре. Тут, у Мацубара, мало хто її пам'ятає. А покійний директор мене добре знав. Стою я якось у коридорі, а він мені: «Дякую! Дякую!». Тоді в мене в голові було чимало цікавих думок. Поговорю з кухарем, і обід ніби смачніший. Знаєте, за тих двадцять три роки багато чого змінилося і жити стало ліпше. Мені здається, ніби я й народився в цій лікарні. Коли заступник директора помре, я стану на його місце…

— Сакума-сан, будьмо!

— Який я тобі Сакума? Я — Кумаґоро Ніре! А пити я більше не буду. Щоб ви знали, віднині моє прізвище — Ніре. А Йонекуні-сан — мій зведений брат. За двадцять три роки я цього заслужив. Я люблю лікарню Ніре, а тому буду таки заступником директора. Я бачу, Кацумата-сан хотів би посадити на своє місце свого сина, але не вдасться… Тут мені добре жилося тих двадцять три роки… Ви, мабуть, не все знаєте, але…

Кумаґоро казав правду: йому таки непогано жилося. Ходив собі слідком за Йонекуні й за холодну воду не брався, а коли хотів, то цілий день грав у теніс.

Хміль, певно, вдарив йому в голову, бо він не вгавав:

— А ви знаєте, що ворог підірвав греблю на Хуанхе? Він теж не спить… А ви чого не йдете на фронт?.. Тепер і діти воюють. «Батько та я на сизокрилих соколах!..» Їдьте хоч у Маньчжурію або Монголію. Я в молодості мав честолюбні плани. Між нами кажучи, хотів переробити світ, та скоро збагнув, якою дорогою іде Японія… Останнім часом розміщені в… наші військові кораблі… Ви, мабуть, нічого не тямите. Тому-то теперішня молодь нічого не варта… «Батько та я на сизокрилих соколах!..» Знялися з якорів і кільватерною колоною… От кляті американці! Десять мільйонів доларів подарували…

Раптом дебелий Кумаґоро обм'як і повалився на підлогу. На його розчервонілому широкому обличчі проступили сліди колишніх прищів, очі були заплющені. Він наче впав у сплячку.

— Сакума-сан! Сакума-сан! — торгали його за плече. Кумаґоро лупнув очима і невдоволено пробурчав:

— Я — Ніре, Кумаґоро Ніре…

Розділ восьмий

Робота Тецукіці наближалася до кінця.

Перший том його об'ємистої праці, що охоплював історію психіатрії від часів Стародавньої Греції та Риму до вісімнадцятого століття, вийшов друком, другий — від французьких учених Пінеля та Ескіроля до німецької школи психіатрії першої половини дев'ятнадцятого сторіччя — уже був набраний. Перше видання, яке взяло на себе видавництво медичної літератури для навчальних закладів «Канахара», не тільки не принесло авторові гонорару, а навпаки, завдало чималих збитків — треба було оплатити ілюстрування книжки. Крім того, ще наприкінці минулого року те саме видавництво випустило у світ його «Нариси з історії психіатрії в Японії», обсягом двісті тридцять сторінок, написані впродовж одного літа, проведеного на віллі в Хаконе, на основі раніше зібраних матеріалів, що розбудили в ньому зацікавлення історією медицини.

І от зараз Тецукіці дійшов до новочасної німецької психіатрії, з якою був досконало обізнаний і яку вважав попередницею і вчителькою японської. Багатьох німецьких учених Тецукіці знав ще зі студентської лави, декого бачив на власні очі.

В січні чотирнадцятого року Сьова[110], коли під склепінням спортивного залу маловідомий борець Акіноумі повалив на поміст чемпіона з боротьби «сумо» Футабаяму перед черговою сімнадцятою перемогою, Тецукіці зупинився перед світочем психіатрії — Емілем Крепеліном, тим самим, який колись у Мюнхені гребував подати йому руку.

Тецукіці глянув на портрет ученого. Рідке сиве волосся, чорні брови над колючими очима, неслухняні жмутики вусів. І дивно — він наче знову пережив приниження, якого зазнав понад десять років тому. Його вразило, що й тепер, коли Крепеліна вже не було на світі, він лютився на нього. Опершись ліктями на стіл, завалений рукописами й книжками, Тецукіці заплющив очі і пригадав своє стажування в Німеччині, роки, проведені за мікроскопом. Перед його очима постав стародавній сірий віденський собор і зграї ворон на його даху, шерхла поверхня Дунаю, дідок у харчівні, простодушна й завжди всміхнена «Японська бабуся».

Потім знову виринув у пам'яті образ Крепеліна. Ось учений повернувся до Тецукіці спиною і зник за дверима актового залу, а він, Тецукіці, стоїть як укопаний і обурено стискає кулаки…

Видатного психіатра знали водночас і як ревного противника алкогольних напоїв. Він довго й наполегливо виступав за їхню заборону, опираючись на дані психопатології і вболіваючи за здоров'я своїх співвітчизників. Та, на жаль, Мюнхен був осередком пивоваріння, тому газети відмовлялися друкувати його медичні статті. Дійшло до того, що Крепеліна прозвали «непитущим професором» і «лимонадною партією». Тецукіці чув, як студенти, вихиляючи здоровенні кухлі пива, глузливо співали: «О Крепелін! О Крепелін! Чого біжиш ти за водою навздогін?». І ще йому згадалася карикатура в одному тодішньому журналі. Мовляв, жив собі в Німеччині поет, талановитіший за Гете. Та настали важкі часи: батьківщина зазнала поразки у війні, вибухла революція, піднялися ціни, — і він помер з голоду. Тіло його розтяли, а мозок відправили в лабораторію психопатології. Завідувач тієї лабораторії аж застрибав на радощах — рідкісна знахідка! — і вперше в житті видудлив келих червоного вина…

Коли звернуло далеко за північ і в кабінеті потягло холодом, Тецукіці притулив руки до котацу[111] і, наслідуючи німецьких студентів, замугикав: «О Крепелін! О Крепелін! Чого біжиш ти за водою навздогін?».

Та замість полегшення відчув щемливий смуток. Адже видатного професора вже давно не було на світі, лишилися тільки його наукові праці. І ось тепер у далекій заморській країні невідомий нікому Тецукіці йде його слідами.

Певний час класифікація психічних захворювань була громіздкою і незграбною, а тому втрачала свою цінність. Дійшло до того, що двадцять три психічні захворювання за Платером Гайнрот розширив до сорока дев'яти. Досягнення Крепеліна полягало в тому, що він класифікував хвороби не за окремими симптомами, а за найзагальнішими їхніми особливостями на основі спостереження за процесом їхнього перебігу. Він ненавидів слово «філософія» і називав ставлення Дакена і Пінеля до психічних захворювань філософським (хоча треба пам'ятати, що тодішня «натуральна філософія» означала не що інше, як «біологію»), а у своїх власних дослідженнях спирався на таке поняття, як «природознавча психіка». У другому виданні «Нарисів психіатрії» він поділив психічні захворювання на дві групи: виліковні, викликані зовнішніми причинами, й невиліковні, викликані внутрішніми причинами. Крепелін виходив з того, що одна група хворих сама собою одужує, а інша не виліковується і врешті-решт доходить до розпаду особистості. На його думку, діагноз перевіряється перебігом хвороби. Така класифікація була неточною, часто неповною, а все-таки допомагала об'єднати розрізнені факти та спостереження в одне ціле. У п'ятому виданні цього підручника на вісімсот двадцять п'ять сторінок, опублікованого 1896 року, класифікація Крепеліна дістала своє завершення. У шостому виданні цієї ж книжки вперше з'явилося нове поняття: «маніакально-депресивні захворювання». Тепер Крепелін розбив душевні хвороби на дві великі групи: раннє слабоумство й маніакально-депресивний психоз. В наступні роки його класифікація вдосконалювалась і так розширилась, що посмертне двотомне видання підручника психіатрії 1927 року, написаного у співавторстві з Ланґе, обіймало дві з половиною тисячі сторінок.

Звісно, не всі медики погоджувалися з теорією Крепеліна. Такі, як Паппенгайм, Ернст Майр, Корсаков та інші, мали застереження щодо визначення раннього слабоумства. Вони підкреслювали, що, всупереч твердженням автора, тринадцять відсотків таких хворих одужують. Мендель і Кальбаум відзначали деякі суперечливі моменти в понятті «маніакально-депресивний психоз». Однак головне — поділ психічних хвороб на дві групи — потрапило в підручники і згодом стало класичним надбанням психіатричної науки. Тецукіці з'ясував, що Крепелінова теорія — не лише його власний витвір. Назву «раннє слабоумство» вживав ще 1860 року француз Морель. Користувалися цією теорією також Ґотьє, Сорі та Леґрен. Те ж саме можна сказати про маніакально-депресивний психоз. Про нього раніше писали Фальре, Баярже і Кальбаум. Отже, вчення Крепеліна — це скоріше підсумок досягнень французьких і німецьких психіатрів за останнє століття. Але тільки завдяки велетенським зусиллям Крепеліна, що межували із самозреченням, на основі безлічі окремих фактів і спостережень вдалося створити надійну систематику душевних захворювань.

Але і їй судилося зазнати змін. Так, наприклад, Блойлер перевизначив саме поняття «раннє слабоумство» і дав йому нову назву «шизофренія» — розпад особистості. Пішов далі за свого попередника і Кречмер — інший критик теорії Крепеліна — у своїй книжці «Будова тіла й характер».

Історія психіатрії — частина історії людства, а тому в ній відбилася його обмеженість, помилки й творчі злети. Душевнохворі існували з давніх-давен, і ставлення до них, до їхньої «ненормальності» можна вважати мірою суспільної зрілості людства. Щоразу, як воно втрачало свій демократичний дух — інших слів Тецукіці не знаходив, — психіатрія опинялася в застої.

Обізнаність з психіатрією в її історичному розвитку мала б розбудити в Тецукіці критичні погляди на сучасне, та дивно, цього не сталося. Тецукіці поглинув безліч книжок, зібрав силу-силенну цікавого й повчального матеріалу, але це не розширило його духовних обріїв. У цьому він був схожий на всіх медиків, які за статистичними даними не бачать окремого пацієнта з його неповторною долею. В уяві Тецукіці історія психіатрії була замкнутим світом, сліпучо яскравим, але з неродючими землями, на яких не проростала жодна зелена билинка.

А тим часом робота над історією психіатрії просувалася. Занедбавши свої прямі обов'язки, Тецукіці ледве встигав викладати на папері історичні факти, що сніговою лавиною насувалися на нього. Адольф Майєр, Ясперс, Бінсванґер, Штраус… Про них було важко писати. Тецукіці здалося, що їхні надто оригінальні й свіжі думки зрозуміють лише нащадки. Та ще важче було писати про Фройда, учнів та послідовників його школи психоаналізу. Зигмунда Фройда, цього досить відомого медика, довгий час у Німеччині цькували. З недовірою ставилися до нього і в Японії, тому Тецукіці не мав бажання визнавати теорію Фройда. Тисяча дев'ятсот тридцятого року Фройд одержав премію імені Ґете. Це мало б зменшити ненависть до його поглядів, але до влади прийшов Гітлер і зіпсував йому останні роки життя. На вогнищах у Берліні згоріли його книжки, а після анексії Австрії 1938 року Фройд мусив покинути Відень, в якому минула більша половина його життя. Тецукіці знав, що тепер він живе в Лондоні. Поверхово і без ніякого зацікавлення викладаючи суть теорії Фройда, Тецукіці не сподівався, що через кілька місяців цей вчений помре…

У вільний час Тецукіці відвідував храм Мейдзі-дзінґу. Мабуть, він підсвідомо засвоїв звичку німецьких професорів якомога частіше ходити пішки.

Храмовий гай непомітно вбрався в зелене листя. Тецукіці зупинявся перед храмом, схиляв голову й молився, щоб боги допомогли йому закінчити роботу, а Імператорській армії перемогти ворогів. Потім ішов у затінок дерев, сідав на лавку і, заплющивши очі, впадав у задуму. На нього находило тоді то нестримне збудження, то дрімота. Десять років безперервної праці наближалися до кінця. Тецукіці сам дивувався, що зумів стільки зробити. Замолоду він уявляв собі, що його робота буде незвичайною, далекою від цього прозаїчного, жорстокого світу. А насправді вона виявилася такою ж буденною, як триразове вживання їжі, сварка з дружиною і поступове відчуження між ним і дітьми. Вона не вимагала чогось особливого, а тільки сили волі…

Муха сіла йому на коліно, трохи полазила, потім злетіла і знову сіла. Він стежив за нею, поки вона сама не задзижчала в повітрі. Тецукіці підвівся з лавки і піщаною доріжкою пішов назад. Біля головних воріт храму зустрів дівчат-гімназисток. Поглядаючи на їхні молоді постаті, відчув, що постарів. Дівчата так старанно прибирали храмове подвір'я, що Тецукіці хотілося їм подякувати.

Інколи він прогулювався аж до Сібуя і там у невеличкому кінотеатрі дивився кіножурнали. Війні в Китаї не видно було кінця, останнім часом спалахнули нові бої під Номонханом. Американська кінокомпанія «Парамаунт» показувала грізні укріплення вздовж лінії Мажіно. Тецукіці бачив, як з амбразур вистромилися неповороткі жерла гармат. Та серед металічних надовб протитанкової смуги буяла трава, за дротяною загорожею спокійно походжав вартовий. А далі навіть виднілася черідка кіз. Потім екран переносив глядачів на протилежний, німецький бік — на лінію Зіґфріда. Гітлер перекинув сюди третину своїх робочих батальйонів і техніки, а тому лінія Зіґфріда не поступалася французькій лінії Мажіно. Обидві здавалися нездоланними для ворога. Колись через цю прикордонну смугу Тецукіці проїжджав поїздом. Спостерігаючи її тепер на екрані, він не віддавався приємним спогадам, а відчував у душі збудження, бо захоплювався лінією Зіґфріда.

Коли Тецукіці вийшов з кінозалу, надворі був яскравий день раннього літа. На вулицях все частіше траплялися стрижені солдатські голови, гурчали машини з незграбним вантажем. Квапливою ходою Тецукіці спустився схилом Міямасудзака і зупинився на мості через річку. Провівши поглядом яєчну шкаралупу, що плила з каламутною водою, Тецукіці поспішив до трамвайної зупинки.

І от у другій половині червня настав день, коли десятирічна добровільна каторга Тецукіці мала скінчитися.

Ясна річ, Тецукіці знав, що недалеко той день, коли книжку буде завершено, але після стількох років напруженої праці не хотів вірити цьому. Оглядаючись назад, він пригадав, як узяв тоді на свої плечі важкий і водночас почесний тягар, як п'янів і тішився поставленим собі завданням. Та невже цій радості і муці скоро кінець?

А спочатку йому здавалося, наче перед ним неозорий океан, який треба переплисти на вутленькому човні. Хоч його на кожному кроці підстерігали невдачі, Тецукіці повільно просувався вперед. Він багато пережив за цей час: зневіру і піднесення, безплідність і творчі злети. Найчастіше його гризла думка: «На мені лікарня, а чим я займаюся?». І ось невдовзі прийде кінець цій роботі. Він повністю звільниться з-під її тягаря… Невже це справді колись буде? Що він тоді почуватиме? Тецукіці й раніше про це думав. Та колись це були безплідні, нездійсненні мрії, і він гнав їх від себе геть. А зараз Тецукіці бачив, що книжку буде дописано. Неодмінно буде дописано. Це так само очевидно, як і те, що після ночі настане день, а після зими — весна. Ще один крок, ще одна сторінка, і роботі кінець…

Того ранку Тецукіці прокинувся у пригніченому настрої, певно, тому, що вже кілька днів йому дошкуляв нежить. А може, тому, що після важкого прийомного дня він запрацювався далеко за північ. Та все одно він, як звичайно, сів за стіл. Перед ним лежав розгорнутий учора рукопис. Тецукіці не мав охоти братися до роботи; він тільки споглядав гладко виведені ієрогліфи та іноді зиркав на книжки, що купою лежали на столі. В голові тьмарилося, не давав спокою нежить.

Лише перед обідом Тецукіці зміг узятися до рукопису. Коли списав півтори сторінки, покликали в їдальню. Він квапливо спустився на перший поверх і сів за обідній стіл їсти гречану локшину. З носа все ще текло, і це його дратувало. Певно, тому після обіду він спохмурнів і, забувши про недописану сторінку, ліг відпочити. Спав до вечора, а коли прокинувся, голова все одно не проясніла. «Мабуть, сьогодні вже не встигну дописати», — вирішив Тецукіці й повільно спустився в їдальню. На столі знайшов тарілку яловичини, приготованої для сукіякі. Тецукіці не хотів вечеряти з дітьми, отож запалив газову плитку, налив у сковорідку жиру, наклав туди м'яса, овочів і приправи, потім розбив яйце. М'ясо ще не досмажилось, а він уже куштував його. Воно здалося йому напрочуд смачним. Коли няня Сімода прийшла в їдальню, тарілка була напівпорожня. Наївшись м'яса, Тецукіці втратив охоту до рису. Він встав з-за столу і вийшов з їдальні саме тоді, коли з'явилися діти.

Мабуть, солодка приправа до сукіякі підстьобнула Тецукіці, бо ввечері його перо нарешті зрушило з місця; спочатку поволі, потім щораз швидше й швидше, ні на хвильку не зупиняючись, воно переходило із сторінки на сторінку, поки опівночі в лівому кутку не вивело цифри «3000». Якусь мить Тецукіці був під враженням зробленого — що не кажи, а написано чимало. Та він одігнав душевне розслаблення і знову схилився над рукописом.

О першій ночі рукопис досяг трьох тисяч чотирьох сторінок. Тецукіці вирішив, що можна й перепочити. Завтра він обговорить найновіші методи лікування душевнохворих, напише коротку післямову і поставить на цьому крапку. З давніх-давен психіатрія відставала від інших галузей медицини. На відміну від них у психіатрії не було надійних критеріїв оцінки психічних хвороб. Тільки недавно вона стала складовою частиною медицини, але ще мине час, поки цей перехідний етап остаточно завершиться.

«Мабуть, я ще сьогодні зможу впоратися з рукописом», — вирішив Тецукіці і відчув слабість. Нила спина й передпліччя, сльозилися очі, а десь у розпаленому мозку якийсь голос нашіптував: «Ще трошки! Напиши ще кілька сторінок!». І Тецукіці, як заворожений, слухався його.

Якусь хвилину він роздумував. Потім перо швидко й наче стривожено рушило з місця, й о пів на третю Тецукіці забув про втому. Трохи проясніло і в голові. Тецукіці сам дивувався, як легко ієрогліфи лягали на папір. Коли так, то й до кінця вже недалеко. По собі він знав, що велику роботу не напишеш ночами, та цього разу знехтував добре правило.

О третій годині сорок хвилин заспівали перші півні. Надворі було ще темно, коли вони вдруге й утретє озвалися своїм дратівливим і моторошним криком. Коли небо почало сіріти, рукопис досяг трьох тисяч п'ятнадцяти сторінок.

Тецукіці поставив крапку, а внизу в лівому кутку написав: «Кінець!». Та це слово так разило очі, що він помахом пера закреслив його.

У голові йому щось наче дзвеніло, тіло злегка затерпнуло, і тільки очі ясно блищали.

«Нарешті написав!» — майнуло в голові. Поволі впадаючи у знемогу, він намагався розбудити в собі радість, що здійснив заповітну мрію — завершив «Історію психіатрії». Та його душа й тіло так виснажилися, що він відчував тільки солодку порожнечу. Невже радість або хоч задоволення не прийде до нього? Невже нагородою за таку важку працю йому судилася тільки ця млість?

Тецукіці посидів у задумі, потім підвівся, окинув невдоволеним поглядом захаращений книжками кабінет і попрямував до дверей. Він вирішив піти надвір.

Тьмяна лампочка в коридорі освічувала ряди книжкових полиць уздовж стін. Її світло доходило тільки до половини сходів, застелених старим килимом. Тецукіці поволі, наче чогось побоюючись, зійшов униз.

У домі панувала тиша, навіть служниці ще не прокидалися. Тецукіці навшпиньки вийшов у передпокій. Знадвору крізь матові шибки дверей соталося білясте світло ранку. Тецукіці сунув ноги в ґета, відімкнув двері й тихенько переступив поріг.

На обрії сіріло. Навпроти дверей стовбичила темна цегляна огорожа; дикий виноград на ній і земля під ногами Тецукіці були вологі. Тецукіці не міг пригадати, коли останній раз зустрічав ранок тут, у Токіо. Адже він прокидався вдосвіта для роботи тільки на віллі в Хаконе. Вологе повітря свіжило, бадьорило затерпле тіло, очищало заспаний мозок. Тецукіці здалося, ніби йому бракує сюрчання цикад — як колись у Німеччині співу чорного дрозда. Та невдовзі на даху застрибала зграйка горобців, зацвірінькала й полетіла до пустиря Мотонохара.

Тецукіці пішов на задвір'я. Збадьорений ранковою прохолодою, він знову взявся обмірковувати той факт, що закінчив писати книжку. Такої не тільки в Японії, а й за кордоном, напевно, немає. А там дуже сприятливі умови для подібної роботи. От хоч би взяти Віденський інститут неврології. Чого тільки не знайдеш у його бібліотеці! Та й з мовами у європейців немає проблем. А скільки часу змарнував він, Тецукіці, щоб прочитати французькі статті!

Гнітючий настрій знову охопив Тецукіці. Він пройшов мимо кухні і наткнувся на цегляну будівлю, що колись призначалася для хворих, а тепер правила за склад. Поряд з нею тяглися вбогі палати, побудовані на місці колишніх бараків.

В одному із заґратованих вікон замаячіло щось біле. То було обличчя літньої жінки, якій не допомагав навіть найновіший метод лікування інсуліном. Що чекає її в майбутньому? Повільний, але невпинний занепад. Мабуть, доведеться бідоласі провести життя за гратами. Який жах! Але Тецукіці заспокоїв себе: «А все-таки в неї є одна перевага: вона молодша за мене».

Навіть коли Тецукіці підійшов близько до вікна, неохайне, запухле обличчя жінки нічого не виражало; хвора, видно, й не здогадувалася, що перед нею директор лікарні. Тецукіці спустився із сфер високої науки на землю. Він хотів щось сказати жінці, але раптом та дико зареготала. Від несподіванки Тецукіці витріщився па жінку, потім повернувся й заквапився додому. Дивлячись ззаду на його незграбну, сутулу постать, можна було подумати, що він тікає.

Літнє перебування на віллі в Хаконе Тецукіці гадав використати виключно для відпочинку. Та довгорічна звичка давалася взнаки. Він прокидався вдосвіта — коли ще не сюрчали цикади і ловив себе на тому, що завжди щось читає. Його навіть тішило, що треба забезпечити третій том «Історії психіатрії» списком літератури й іменним покажчиком.

Хоч літні канікули вже почалися, та дітей на віллі не було. Як і минулого року, першу половину канікул вони проводили в готелі містечка Хаяма. Тецукіці не мав нічого проти того, що діти, які люблять Рюко дужче, ніж його, відпочивали на морському узбережжі. Він не мав наміру миритися з Рюко, але ж дітям потрібна мати. Він знав, що погано виконує батьківські обов'язки й діти до нього не горнуться. А все-таки він сумував, коли не бачив поруч своїх галасливих нащадків.

На відміну від минулих років, цього літа Тецукіці не сидів на віллі сиднем, а часто виходив на прогулянку. Вибирався в парк і сидів у затінку дерев, крізь які ледь соталося сонячне проміння. Стежив за мавпами в клітці, зупинявся над ставком і дивився, як пустують у воді дітлахи. Його прогулянки були визначені так само строго, як і його лікарські будні. Та іноді він брів під тінисті кедри, добирався до просіки, де валялися білі тріски й росли кульбаби, спускався стежкою по косогору й уздовж гірського потоку заходив у лісову гущавину. Під ногами кришилася масна земля, відгонило запахом гнилого листя. Тецукіці сідав на кам'яну брилу й споглядав мінливу поверхню жебонливого струмка, а уява переносила його в рідне глухе село в Тохоку. Потім виймав із кишені два персики, клав їх у воду і чекав, поки вони охолонуть. Обережно здирав з них шкурку і вгризався в їхній м'якуш. Втирав рота і дивувався: «Який же я ненажера!». В рідному селі, де минуло його дитинство, знали тільки солодощі — мідзуаме[112]. Солону рибу, не кажучи вже про свіжу, привезену з-за гір, вважали там рідкісним делікатесом. П'ятнадцятирічним підлітком у супроводі батька він вирядився в Токіо і першого ж дня, пройшовши п'ятнадцять рі, був уже в курортному містечку Сакунамі. Наступного дня в Сендаї, де вони ночували, Тецукіці вперше скуштував вафель з квасолевою начинкою. Раніше він і не уявляв собі, що може бути така смакота. Вітальня в клініці Ніре в Хонґо, встелена червоним килимом, яскраво освітлена, здалася йому раєм. Смачнішою за вафлі була гречана локшина у домі Ніре. Коли Тецукіці вирушав із дому, мати на прощання дала йому дрібняків і сказала: «Зголоднієш, то купиш собі печеного батата. Його в столиці багато».

Тецукіці ум'яв два персики, і настрій у нього покращав. Цих персиків він купив у мандрівної торговки цілу коробку. Добре, що не було Айко та Сюдзі, ті б швидко з ними розправилися…

А втім, пізніше діти таки приїхали на віллу в Хаконе. Та це вже не була малеча, особливо Сюніці — він учився на медичному факультеті. Помітно підросла й Айко. Минулого року її прийняли в англо-японську місіонерську жіночу гімназію, приятельки й учителі вважали її вродливою. Каштановий шарф, атрибут форменої одежі гімназисток, дуже їй личив, і вона цим тішилася. Все їй подобалось у новій школі, а гордовиту червонощоку директрису міс Гамільтон із Канади, що ледве говорила ламаною японською мовою і одягалася в плаття європейського крою з пряжкою на попереку, просто обожнювала. Зате вчителькам-японкам — англійської мови, що замість «Шопен» казали «Чопін», і фізичці, яка нібито під час суперечки на релігійні теми запустила в чоловіка тарілкою, — прикладала дошкульні прізвиська, такі влучні, що за рік Айко здобула собі в гімназії небувалу популярність. Після перебування на узбережжі в Хаяма Айко деякий час відпочивала в таборі для гімназисток у Нодзірі. На віллі в Хаконе вона не переставала співати пісні, якої навчилася від хлопців, членів Християнської спілки молоді, із сусіднього табору:

До її дзвінкого співу приєднувалися Сюдзі й Сатору. На віллі стало так шумно, що Тецукіці невдоволено супився. Напускаючи на себе вигляд дорослої, Айко також декламувала уривки Святого Письма. Тонким голосом співала псалмів. Особливо побожно промовляла «Отче наш», хоча й не розуміла його змісту. Виголосивши молитву, ця тендітна, струнка дівчина виявляла неабиякий апетит. У школі діти обідали в їдальні. Страви були несмачні, й більшість школярів половину залишала на столі. А тому в класі висів список учнів, навпроти яких ставили один кружечок, якщо вони з'їдали обід, і два кружечки — якщо просили додаткову порцію. Айко, що не любила пасти задніх, найчастіше отримувала два кружечки й, можливо, тому її живіт розповнів.

Стежачи відсторонено за дітьми, він сумовито дивувався: «Як вони виросли! Особливо Айко. Скоро стане зовсім дорослою. Недарма тепер вона купається окремо, хоч ще недавно всі троє пустували в басейні».

Тецукіці подумав, що досить скоро й Айко доведеться видавати заміж. А втім, Рюко, якої він не хотів і бачити, легко залагодить цю непосильну для нього справу.

Та дівчачим майбутнім Тецукіці журився недовго. Адже перед ним постало важливіше завдання. Він думав про нього, коли сидів у плетеному кріслі на веранді, а у дворі лементувала дітлашня, коли споглядав, як розходяться жмури навколо водограю у ставку в парку Ґóра, коли крізь віття кедрів у вікно сіялося холодне місячне світло. Він думав про те, що японським студентам-медикам потрібен японський підручник з психіатрії. Адже наявні підручники — переважно переробки з німецьких оригіналів — не враховують того, що клінічна картина душевних хвороб у Японії має свою специфіку.

Гіркий досвід нічого не навчив Тецукіці, він знову снував плани, які мав би виконувати хтось інший. Та його не покидала певність, що він впорався б і з цим. Справді, чому б йому за це не взятися? Адже в нього під рукою тисячі історій хвороб. Крім того, він зможе скористатися клінічними даними Токійського університету й університету Кейо. А якщо зібрати матеріал із провінційних лікарень… Навіть без критичного осмислення такий матеріал мав би значну наукову вартість.

Японія — головна сила в Азії. Вона не просто маленький острів, а центр Великої Японії. Такій Японії конче потрібен підручник психіатрії. Тецукіці з любов'ю і шанобою згадав професора Сюдзо Куре, який колись радив своїм студентам писати історії хвороб японською мовою. Коли Тецукіці перебував у Відні, професор Оберштайнер — той, що спонукав Тецукіці до роботи, — взяв у руки авторучку й написав професору Куре таке привітання з нагоди виходу на пенсію: «З нагоди двадцятип'ятирічного ювілею Вашої наукової діяльності я з приємністю відзначаю, що ви були першим, але не останнім ученим із Країни вранішнього сонця, який відвідав нашу лабораторію, і шлю вам найщиріші побажання. Двадцять третє січня тисяча дев'ятсот двадцять другого року. Професор, доктор Генріх Оберштайнер».

Старий професор так і написав: «З Країни вранішнього сонця». В устах європейця це звучало як комплімент. Та хіба Японія не Країна вранішнього сонця? Нині вона ще поступається Європі та Америці. Та побачимо, чия візьме в майбутньому.

Однак наприкінці літа Тецукіці довелося забути про свої химерні мрії і пережити багато тривожних днів: Нао Сімода, незамінна няня в родині Ніре, завжди така здорова, раптом занедужала.

Цього року їй сповнилось сімдесят один. У такому віці годі вимагати від людини якоїсь роботи. Та вона не сиділа склавши руки, а давала розпорядження служницям, сама ж займалася шитвом. Та на початку літа вона змарніла, ослабла: вже тоді їй дошкуляв біль у животі. Але вона казала:

— Старість дається взнаки. Та й спека… От поїду в Хаконе й відразу поправлюсь…

У поїзді її нудило ще більше, ніж колись, поки доїхали до Ґóра, вона кілька разів блювала. На віллі вона спочатку наче й ожила. Допомагала молодій служниці варити обід для Тецукіці, а про відпочинок не хотіла й слухати.

Коли приїхали її вихованці, задля яких вона тільки й жила, на її зморшкуватому обличчі з'явилася усмішка. Та в середині серпня вона призналася Тецукіці, що їй безперервно болить живіт і тому вона не може спати. Вислухавши її скарги і придивившись до змарнілого обличчя, Тецукіці вжахнуло власне недбальство.

Того ж таки дня у супроводі Суґано няню відправили в Токіо й помістили в лікарню при університеті Кейо. Незабаром прийшло повідомлення, що в неї виявили рак і вже надто пізно оперувати.

Наприкінці серпня разом з дітьми Тецукіці повернувся в Токіо. За того пів місяця, що він її не бачив, няня схудла ще дужче. Всі, хто її відвідував, казали, що вона довго не протягне. Та сама няня після уколів, які зменшували біль, ледь-ледь усміхалась і заспокоювала:

— Я скоро одужаю, бо в мене корінь здоровий. Сьогодні мені полегшало… їй-право, не треба було поміщати мене в лікарню.

Вона підводилась на постелі й пригощала відвідувача фруктами. Той не хотів вірити її запевненням, але не перечив і приймав подарунок. Особливо якщо цим відвідувачем був Сюдзі. Якось він з'їв пів кавуна, і ніхто його не картав за це.

Та згодом і сама няня усвідомила, що наближається її смертна година. Вона була настільки певна цього, що вже не слухала, коли її заспокоювали й розраджували. Тепер вона прагнула одного: якомога швидше повернутися додому, в Аояма.

Наприкінці вересня Тецукіці не встояв перед її проханнями і забрав її з лікарні. Няні відразу погіршало: у неї паморочилась голова. Розплющивши невидющі очі, вона недовірливо озиралася і питала:

— Де я? В Хаконе чи в Ямаґаті?..

На її тілі виступили жовті плями, щоки запали, аж моторошно було дивитися. Ніхто б не повірив, що колись вона була повнотілою. Випиналися ребра, руки й ноги позсихалися, а шкіра стала схожою на шорстку, затужавілу грязь. Няня раз по раз скаржилася на болі в животі, корчилась і голосно стогнала.

Через тиждень її недуга досягла критичного стану. До няні безперервно навідувалися люди, передусім із лікарні в Аояма, дехто з Мацубара. Приходило подружжя з крамниці «Сейундо», Йонекуні, Осю, заступник директора і навіть Кумаґоро. Люди бідкалися, але перед неминучою смертю лише зітхали. Тільки Йонекуні повівся інакше. Він заглянув у кімнату хворої, але пройшов мимо в кухню — прополоскати рот. У старої покоївки Сіґе він спитав:

— Як ви гадаєте, няня мене впізнає?

— Мабуть, ні.

— Невже?.. І чого люди завжди байдужі, а коли хтось умирає, метушаться?.. Хіба вони не розуміють, що няня мучиться?

— Вона скоро помре, і їй стане легше.

— Легше?..

У його витрішкуватих очах прозирнуло занепокоєння; він хотів спитати ще щось, та не було в кого. Йонекуні знову прополоскав рот і вийшов надвір.

Але того дня няня не померла. Вона була непритомна, але ще цілий тиждень дихала. Повернувшись зі школи, найменші діти з родини Ніре вже на порозі тихо питали:

— Няня ще не померла?

Це звучало жорстоко, але ж діти чули, як дорослі благали для неї швидкої смерті й звільнення від жахливих мук, а тому самі бажали їй того ж. Вони без дозволу заходили в кімнату і дивилися на схудле обличчя няні як на щось потойбічне. Тецукіці вже каявся, що забрав її з лікарні.

Того вечора, коли зайшов Тецукіці, в узголів'ї сиділи Нірасава, медсестра, Айко та Сюдзі. Тецукіці нагримав на дітей, і вони вийшли в коридор.

Бліді уста няні ворухнулись і прошепотіли:

— Де я?

Потім, розплющивши вузькі каламутні очі, вона спитала:

— Сей-сама… що ви робите?.. Сей-сама…

І згодом:

— Ой, болить! Болить!.. Де я?.. Де ти, Сю-цян? Де?..

Порадившись з Нірасавою, Тецукіці велів ввести хворій морфію, а сам вийшов із кімнати. Дітей у коридорі не було.

Згадуючи, як давно колись няня, ще молода, вчила його токійської вимови, Тецукіці попрямував до туалету. В кутку він помітив чиюсь постать і почув уривчасте схлипування. То плакав Сюдзі, той самий, що змалку ховався тут від дебелого Дзаосана.

Вранці першого вересня — саме тоді, коли няня Сімода поволі відходила, — німецька армія перейшла польський кордон. В Європі спалахнула війна.

Розділ дев’ятий

— Дзаосан аж плакав з радощів. Він не вірив, що хтось схоче вийти за нього заміж, — розповідав Осю матері одного холодного лютневого вечора п'ятнадцятого року Сьова[113], коли повернувся додому.

Він був у форменому штапельному костюмі кольору хакі, волосся коротко обстрижене, від чого голова здавалась сплюснутою. Його нова одежа не пасувала до обстановки в їдальні. Тим паче, що Осю любив чепуритися — давалася взнаки успадкована від батька риса характеру. Осю відчував, що ходити на полювання в ці тривожні воєнні дні не випадає, отож, щоб не відстати від епохи, вирішив пошити собі формений костюм, рекомендований для цивільного населення. В цьому костюмі Осю був навіть на шлюбній церемонії Дзаосана, чи пак Тацудзі.

Наречену звали Сато. Вона була доглядачкою гуртожитку для борців, вихованців тренера Деваноумі. Коли Дзаосан повертався пізно ввечері додому, вона піднімалася з постелі, невдоволено бурчала і йшла відчиняти двері. Вона сама запропонувала вийти заміж за цього здоровила.

— От і гаразд, — зігнувшись над хібаці, тихо промовила Хіса. — Тепер і Тацудзі якось…

Обличчя Хіси вкривали дрібні зморшки, сиве волосся, перефарбоване на чорне, якось неприродно блищало.

— У Дзаосана чудова наречена, — додала Ційоко. — Чому б і вам, Йонекуні-сан, не оженитися?

Йонекуні зиркнув на братову. Його вирячкуваті очі закліпали, як у жебрака, від якого раптом зажадали пожертви.

— Та знаєте… — запнувся він. — Якби здоров'я…

— Забудь про свій туберкульоз, — перебив його Осю. — Та ти ж здоровіший за будь-кого з нас. І навіть якщо у тебе був незначний інфільтрат легенів, одруження тобі не зашкодить.

— Нічого ви не розумієте, — сердито заперечив Йонекуні. — У мене свої погляди на життя. Я не став лікарем, а тому моє становище в сім'ї особливе. Я хочу жити по-своєму й не сидіти на чиїйсь шиї…

«Не хочу сидіти на чиїйсь шиї…» — подумки передражнила його Ційоко. Останнім часом чудернацькі міркування дівера вже не дивували її.

Зате Осю, якому не часто випадало поговорити з молодшим братом, здивовано сказав:

— А при чому тут став ти лікарем чи ні? У тебе ферма… Не прибіднюйся!

— Не в цьому річ. Я хочу сам влаштувати своє життя. Хочу збагнути, скільки мені судилося прожити.

— Можна подумати, ніби ти не сьогодні-завтра помреш.

— Хто знає… А туберкульоз тут ні при чому. Я дотримуюсь дієти, а тому він відступив.

«Авжеж, відступив…» — подумки перекривила його Ційоко, наливаючи в чайник води.

— А що ж тебе тривожить? Якась інша хвороба? — допитувався Осю, роздратований дивною поведінкою брата.

— Я ще не можу сказати, — поважно відповів той. Його свіже, рум'яне обличчя посмутніло. — Та не варто журитися, бо це моя особиста справа.

— Скажи мені, я ж лікар, — наполягав Осю.

— Але ж є хвороби, перед якими сучасна медицина безсила…

— Ти маєш на увазі рак? — зневажливо і водночас стривожено запитав Осю.

— Ні, ви мене не зрозумієте. А якби й зрозуміли… Але ні, не скажу…

— Йонекуні! — аж скрикнув спересердя Осю. — Як ти зі мною розмовляєш? Чого ти крутиш?..

Втрутилася Хіса:

— Годі! Перестаньте! А Йонекуні треба сходити до лікаря.

Суперечка на цьому урвалася. Невдовзі Осю заспокоївся і, сьорбаючи чай, перевів розмову на «Історію психіатрії», яку торік написав Тецукіці. Мовляв, цю незвичайну книжку високо оцінять у медичних колах. На думку директора лікарні Мацудзава, де Осю працював, вона робить честь японській науці й заслуговує академічної премії.

— А премія дуже почесна? — поспішила запитати Хіса.

— Одержати її — велика честь для вченого. Гроші на неї виділяє сам уряд.

— Так, так, Тецукіці — працьовита людина… — прошепотіла Хіса.

Подавши ледь помітний знак невістці, вона підвелась і пішла у свою кімнату.

Про те, що Тецукіці висунули на академічну премію, Рюко дізналася від матері. Хоч вона й не думала сходитися з чоловіком, та від такої новини зраділа й запишалася. Їхні сімейні стосунки — одне, зовсім інше — академічна премія. Якщо її одержить людина, яку батько виховав і вивчив, то це передусім примножить його славу.

Рюко закортіло хоч глянути на цю, як казали люди, незвичайну книжку. Вона могла б позичити її в Осю, але не хотіла принижуватися перед братом, а тому навмисне поїхала в книгарню «Марудзен» і купила три грубезні томи. Спочатку прочитала передмову й післямову. Потім узялася до першого розділу, але нічого не второпала, тільки втомилася й відклала книжку. В неї, однак, склалося враження, що чоловікова робота таки заслуговує похвали.

Надійшла весна, а з нею і довгождане повідомлення про результати конкурсу на здобуття академічної премії. Рюко відчула себе ошуканою: у списку переможців імені чоловіка не було. Якийсь час вона невдоволено хитала головою, потім узяла книжку й запхнула в стінну шафу — щоб не мозолила очей. Згодом товстенна «Історія психіатрії» майже потонула під коробками, паперовими пакетами й навіть нічним горщиком, яким Рюко користувалася, коли злягала від застуди.

Айко, учениця третього класу англо-японської жіночої гімназії, переодягалася в темному підвальному гардеробі й без упину торохтіла з подругами.

Вона відкрила шафку для взуття і на черевиках помітила невеликий ясно-рожевий конверт. Спочатку їй здалося, що то лист від С., і вона ладна була викинути його на смітник — дівчата її любили й часто писали листи. Та, помітивши, що на звороті невправною рукою написано: «Аґнеса Нільсен», Айко швидко, як скарб, сунула його в портфель.

Аґнесу недавно перевели із спеціальної групи в клас, де вчилася Айко. У спеціальній групі впродовж року набували знань з японської мови діти, які раніше жили з батьками за кордоном, а тепер повернулися в Японію. Хоч більшість із них були японками, вони вільно розмовляли англійською та французькою мовами, форменого плаття не носили, а вдягалися на свій смак. Отож інші діти поглядали на них із заздрістю. Аґнесина мати була шведкою. Дівчина була струнка, але не вродлива — вся у веснянках. Зате очі мала сині як небо, волосся — як конопляна пряжа, а тому була на устах у багатьох однокласниць.

Лист Аґнеси потішив самолюбство Айко. Її вабило все незвичайне. А в Аґнеси були такі сині очі й незграбне письмо! Крім того, Айко цікавилась закордоном, особливо захоплювалася Францією. А від Швеції, як їй здавалось, мабуть, недалеко й до Франції.

Хоч над земною кулею нависли зловісні хмари, французька кінематографія, здавалось, досягла творчої зрілості. На екранах Японії вперше 1937 року показали «Дно» («Les bas-fonds») Жана Ренуара, того ж року — «Нашу компанію» («La belle équipe»), 1938 року — «Щоденник балу» («Un carnet de bal»), 1939 року — «Тугу за батьківщиною» («Pépé le Moko») Жюльєна Дювів'є. Так само 1939 року японці познайомилися з «В'язницею без ґрат» («Le prison sans barreuax») Леоніда Моґі. Айко бачила ці фільми не один раз, і її вразливу юну душу потрясав Луї Жуве в ролі барона й Жан Ґабен у ролі паризького гангстера сильніше, ніж виступи жіночої оперної трупи «Такарадзука». А як подобались їй героїні французьких кінострічок! Такою ж незвичайною в її очах була й Аґнеса Нільсен.

«Якщо ім'я на конверті вона пише як курка лапою, то лист, напевно, ще гірше», — міркувала Айко, воскрешаючи в пам'яті довгобразе й веснянкувате обличчя Аґнеси.

Зненацька поряд почувся веселий сміх.

— Гей, бешкетнице, якої світ не бачив, потримай мій портфель!..

— Ти сама бешкетниця! Краще ти понеси мій!

Айко відразу забула про листа й голосом верховоди командувала:

— Гей, ви, бешкетниці, яких світ не бачив, заспокойтеся! А то вас запхають у в'язницю з ґратами…

Річ у тому, що в гімназії музику викладав учитель з великою залисиною, прозваний «Електролампою», який неохоче ставив добрі оцінки. Дівчата знали, що його важко вивести з рівноваги. А тепер, коли він оженився, з нього можна було позбиткуватися ще нахабніше. Одного дня перед уроком вони забарикадувалися в музичному кабінеті. Учитель поторгав двері, а тоді пішов за допомогою до своїх колег. За цей час Айко з подругами мерщій розібрали барикаду, і, коли прибігли вчителі, в кабінеті панувала тиша і порядок. Та приземкувата стара діва, що виконувала обов'язки наглядачки, видно, збагнула школярські хитрощі, бо стала за кафедру й замахала руками:

— Ви… ви — бешкетниці, яких світ не бачив!

Ця стара діва скидалася на півня, що намагається сповістити настання ранку. Кинута спересердя фраза стала відтоді улюбленим виразом гімназисток.

— Ну й рот у цієї старої діви! Просто жах!

— Як у вовка, — зневажливо скривилася Айко й додала: — А знаєте, чого вона зосталася в дівках? Бо народилася в Рік коня. Крім того, її широченна паща злякає будь-якого чоловіка.

— Народилася в Рік коня?

— Так. Про неї розповідають цікаву історію. Колись вона закохалася в одного хлопця, але без взаємності, а той одружився з іншою. І так повторювалося не раз. Нарешті стара дівка заплакала й поклялася мстити всім жінкам на світі. Ось чому вона знущається і з нас.

Дівчата зацікавлено слухали, хоч розповіді Айко часто-густо були чистісінькою вигадкою.

Коли вона була в першому класі гімназії, по місту пішла чутка, ніби якийсь прокажений, прозваний «Червоною Накидкою», ловить дівчат і висмоктує з них кров. Говорили про це і в гімназії. А незабаром Айко повідомила, що бачила його на власні очі. Мовляв, вона поверталася надвечір додому повз початкову школу, яку раніше відвідувала, коли дивиться — аж біля поштової скриньки стоїть невисока бабуся в чорній накидці. Її миловидність не ввела Айко в оману. Справді-бо, як тільки стара приязно всміхнулася, Айко помітила в неї гострі, як у собаки, ікла. Майнувши з переляку в найближчий завулок, вона, однак, устигла побачити, що підшивка в тієї накидки червона, як кров.

— Це неправда, що її обличчя в прищах, що вона огидна, — оточена надворі цілим класом, розповідала Айко. — Вона дуже лагідна, тільки накидка в неї страшна.

Та не завжди її витівки були невинними. Ще в початковій школі Айко посилала фронтовикам подарунки. Пакети шила служниця, вона ж роздобувала поштовий папір, олівці в «Сейундо», цукерки й шоколад у крамничці «Кімарія», що останнім часом давала товари в набір. Крім того, вона посилала разом з пакунками і листи. Щоб вразити воїнів у далекому Китаї, вона писала: «Щодня вранці я начищаю всім нашим взуття, підмітаю подвір'я, а тато за це платять мені гроші. На них я і купую для вас, воїни, подарунки». Через кілька місяців на її лист надійшла зворушлива відповідь. Це окрилило Айко, і наступного разу вона написала: «Я — бідна дівчина й не можу послати вам дорогого подарунка. Те, що я роздобула для вас, куплено за гроші, вторговані за висушену соєву масу…» З фронту надійшла вдячна відповідь і прохання докладно розповісти про себе. Ясна річ, Айко злякалась і після того перестала писати фронтовикам.

Та цього разу з невинними виразом обличчя, злегка скрививши губи, Айко просвіщала подружок в іншому:

— Одним словом, «стара діва» — трагічна особа. Нам треба їй поспівчувати. «Красується, шелестячи на вітрі, листя кленів у дворі, а небо над тобою, глянь, усе в блакиті…»[114] Одним словом, так робитимемо!

Незабаром школярки по двоє, по троє покинули гардероб, перетнули двір і вийшли за ворота. Зазвичай Айко повертала праворуч до трамвайної зупинки на Роппонґі, але сьогодні разом з подружками повернула ліворуч. Внизу схилу Торіідзака містилася улюблена дітьми крамничка льодяників. Серед них вважали найбільшим шиком проходити знову біля школи, хвалькувато їх посмоктуючи. У крамничці продавали також у будь-яку пору року смажені солодкі пиріжки з бобовою начинкою, і хоча їхнє поїдання на вулиці не можна було назвати похвальним, воно незмінно приносило дівчатам надзвичайну насолоду.

Айко йшла посеред дівчачого гурту, розмахуючи вільними руками. Її портфель дбайливо несла одна подружка. Коли в супроводі її та інших прибічників Айко підходила наверх Торіідзака, знизу наближалося до них троє учнів середньої школи в Адзабу, що через близькість мала тісні зв'язки з англо-японською жіночою гімназією. Всі троє здавалися Айко та її подружкам ще малими, з першого погляду першокласниками, бо на їхніх плечах висіли нові, зовсім білі, брезентові ранці. Та незважаючи на це, вони мали нахабство нести великий засмальцьований пакет й, почергово витягуючи з нього пиріжок, поїдати його.

— От нахаби! — голосно зітхаючи, пробурмотіла дівчина, що несла портфель Айко.

Однак наступної миті подружок приголомшив вчинок їхнього вожака, яким була Айко. Вона підійшла прямо до хлопців і звеліла найменшому з них, що саме запихав свою руку в пакет, передати пиріжок їй. Звісно, дівчата не сумнівалися, що почули її команду. Хлопець, явно спантеличений, подивився на неї й слухняно передав пакунок Айко. Вона притьмом вийняла один пиріжок, пакунок вернула назад й пішла неквапливо, з байдужим виразом обличчя, до дівчат. Два інших школярі, очевидно, приголомшені, лише дивилися їй услід.

Цей безстрашний вчинок викликав у подружок надзвичайне захоплення, але вони не знали, що в душі Айко з них насміхається. Бо вона забрала пиріжок у свого молодшого брата Сюдзі, який цієї весни став учнем школи в Адзабу.

Якщо шкільні роки Айко минали весело, то у Сюдзі — в прикрощах і невдачах.

Того року Японія збиралася відзначати четвертий рік священної війни й дві тисячі шестисоту річницю державного існування. З нагоди такої круглої дати численні засоби масової інформації прославляли непорочний державний устрій, освячували предковічну й непохитну Імператорську владу, намагались переконати читачів, що тисяча дев'ятсот сорок років європейського календаря — ніщо порівняно з двома тисячами шістьмастами років японського літочислення.

Газетна фірма «Асахі», яка завжди в новорічних номерах своїх газет знайомила читачів з найважливішими планами на наступний рік, тепер повідомляла про такі нові заходи, присвячені великій річниці: освячення залу в Касівара для тренування з бойових мистецтв, відправа по всій країні богослужінь за розквіт Батьківщини, проведення змагань з бойових мистецтв і з європейських видів спорту, організація виставки «Історія японської культури» тощо… Навіть серія популярних малюнків у стилі манґа Рюіті Йокоями[115] змінила свою назву — з «Фуку-цян» перетворилася на «Фуку-цян, уперед!». Так само відгукнувся на ці події поет Мокіці Сайто[116] віршами:

Сталися зміни і в школі. За новою урядовою постановою письмові іспити було скасовано, дітей переводили в старші класи на підставі кондуїту, усної розмови й рівня фізичної підготовки.

Оскільки Сюдзі збирався переходити в середню школу, Тецукіці велів поставити йому у дворі турнік — нехай хлопець вправляється в підтягуванні. А щоб перебороти його сором'язливість, доручив Кумаґоро влаштовувати йому усні іспити.

— Де ти народився? — гучно питав той директорового сина.

— У лікарні Червоного Хреста… — запинаючись, відповів Сюдзі.

Кумаґоро відкашлявся і пояснив, що такі подробиці нікому не потрібні. Потім, згадавши про свою вчительську роль, гордо повчав:

— Перед тим як відповідати, скажи: «Зрозуміло». До речі, кого з великих людей ти найбільше поважаєш?

— Зрозуміло, Масасіґе Кусунокі та Хідео Ноґуці[117].

— Так, так… А що тобі в них найбільше подобається?

Сюдзі похнюпив голову й мовчав.

У Мацубара Кумаґоро без усякого сорому заявив на кухні: «Не буде пуття з директорового сина. Напевне провалиться».

Та, всупереч його передбаченням, Сюдзі зумів вступити в середню школу в районі Адзабу. Та без особливої радості, як і його ровесники, вперше надів довгі штани, які неприємно лоскотали ноги. Щоб не запізнитися на уроки, він прокидався досить рано. А проте дуже повільно збирався, тому вилітав з дому, коли вже часу було обмаль. Неспокій і каяття можна було прочитати на обличчі Сюдзі, коли він спішив повз напоєний вологою Татеямський цвинтар, крізь лабіринт злиденних вуличок. У кварталі Касуміцьо він звичайно наздоганяв дітей, що висіли на зупинку раніше (на найближчій зупинці біля лікарні Червоного Хреста трамваї не зупинялися). Коли ж у кварталі Касуміцьо дітей уже не було видно, Сюдзі, озираючись на всі боки, пускався бігти. Відчуваючи, як шалено калатає серце, він дорікав собі, що не вийшов із дому на п'ять хвилин раніше. Діставшись до лікарні Червоного Хреста, він бачив, як на ходу з трамвая зістрибнуло кілька старшокласників. От хитруни! З брудними портфелями в руках вони щодуху мчали тепер до школи. Їм було б непереливки, якби директор дізнався, що вони зіскочили з трамвая, а ще більшого прочухана вони скуштували б від учителів військової підготовки й фізкультури, прозваних Черепахою і Кліщем на знак того, що не буде тобі спокою до випускного вечора, якщо такий вчитель візьме тебе на підозріння, якби запізнилися на ранкову перекличку в спортивному залі. Сюдзі біг, не чуючи під ногами землі, та відстань між ним і старшокласниками щораз збільшувалася. Хлопець захекався. І чого він мусить так мучитися?.. Коли Сюдзі перед самим гудком пробігав через шкільні ворота, з нього градом котився піт.

Були й інші неприємності. Особливо він не міг зрозуміти команд на уроці стройової підготовки.

Учитель військової підготовки, колишній прапорщик, що ходив з тростиною в руці й честь віддавав недбало, розчепіреною п'ятірнею, вдавав із себе неперевершеного знавця військового статуту. «Що таке „струнко?!“» — запитував він і цитував напам'ять цілий уривок статутної премудрості: «П'ятки стоять упритул одна до одної, ступні розхилені на градусів шістдесят. Коліна не напружені, верхня половина тіла впевнено тримається на талії, спина випрямлена й нахилена трохи вперед, а плечі відтягнені назад для рівноваги. Руки висять природним чином, долоні торкаються стегон, пальці не зігнуті, середні пальці лежать уздовж швів. Шия і голова стоять вертикально, рот закритий, очі розплющені й дивляться прямо вперед».

Цей прапорщик, чиє прізвисько «Новий спеціальний» (скорочення від офіційної назви «Фельдфебель нової спеціальної служби») передавалося від одного покоління школярів до іншого, як японське літочислення, часто витрачав силу-силенну часу на пояснення, що таке «струнко».

— Гей, ти, що написано в статуті? «Очі дивляться прямо вперед…» А ти що робиш? Чого косиш очима?

Сюдзі не сподівався, що матиме багато клопоту і з маршируванням, що виражає, як писав статут, відважне і врочисте прямування до перемоги. Якщо вчитель запитував про довжину маршового кроку, то треба було відповідати тільки так: «За норму прийнято сімдесят п'ять сантиметрів». На превелике щастя, у класі було двоє хлопців, ще незграбніших за Сюдзі. Один із них марширував, як качка, — трусив задом, а голову витягував уперед; інший, цибатий і довгорукий, підстрибував як на пружині і, коли вчитель сердився, з переляку забував, як треба махати руками. Третім, кого сварили, був Сюдзі.

Не меншої мороки завдавали гетри. Як на те, вони розв'язувалися саме під час церемоніального маршу. Спочатку сповзали вниз, потім метляли по землі і за кожним кроком підстрибували вгору. В таких випадках Сюдзі мусив покидати колону і перемотувати їх. На його місці старшокласники раділи б. Недарма вони казали: «Гетри не зав'язуй міцно, бо коли розв'яжуться, зможеш перепочити». Та Сюдзі не вистачало їхньої холоднокровності. Він обкручував їх навколо ноги якомога швидше, та, коли вставав, вони знову сповзали. Доводилося починати все заново. Невдовзі Сюдзі помічав біля себе вчителя, і кров шугала йому в голову. Вчитель, напевно, прийшов перевірити, чи Сюдзі не прикидається. Та, переконавшись, що хлопець пополотнів і труситься, він задоволено повертався командувати колоною школярів. Нарешті Сюдзі давав собі раду з гетрами.

Однак він палко прагнув виплутатися з подібної скрути й стати справжнім школярем, навіть якби товариші помилково називали його «забавним хлопцем».

Одного разу вчитель на прізвисько Черепаха повчав старшокласників: «Кажуть, що останнім часом по дорозі додому дехто з вас заходить у „фуруцу“ чи як там її». Учитель мав на увазі «fruit parlour», тобто місцеву кав'ярню, і відтоді така назва поширилася у школі. І от одного дня після уроків, виходячи з двома товаришами за ворота, Сюдзі раптом сказав: «Гей, може, зайдемо у «фуруцу»? — а потім квапливо додав: — Я частую». Зробивши таку сміливу пропозицію, він настільки напружився, що його обличчя набрало трохи кислого, холодного виразу. Товариші глянули недовірливо на нього, але Сюдзі, передчуваючи найгірше, уникнув їхніх поглядів. Врешті-решт вони рушили в бік Рімбокутьо, а далі до англо-японської жіночої школи, оминаючи Касуміцьо, де могли натрапити на котрогось з учителів. Однак за кожним кроком Сюдзі відчував, як його ноги стають щораз важчими, а язик пересихає. Якби часом їх спіймали, то як покарали б? Могли б і вигнати зі школи. Та все одно відмовлятися від своєї пропозиції було б проявом боягузтва. Однак, пригнічений відчуттям огиди до самого себе, Сюдзі жалібним, хрипким голосом таки сказав:

— Може, краще сьогодні туди не йти?

— Що?

— Бо недавно я чув попередження… Тож, напевне, трапиться хтось з вихователів.

Обидва товариші подивилися на нього із зневагою — мовляв, від самого початку ми знали, що так станеться. Адже це не вони наполягали піти до кав'ярні. Тому зараз позирали докірливо на Сюдзі, який довів їх до такого неприємного, ганебного становища. На щастя, в цю мить вони стояли перед крамничкою солодких пиріжків, і Сюдзі здушеним голосом сказав, що купить їх.

Навіть така дрібниця, як купівля пиріжків, давала тодішнім школярам, а особливо Сюдзі, відчуття звершення надзвичайно важливої справи. Та коли нарешті, полегшено зітхнувши й гордовито наминаючи пиріжок, Сюдзі піднімався схилом Торіідзака, несподівано з'явилася школярка й умить забрала в нього один пиріжок.

Завдяки цьому випадку репутація Айко в англо-японській жіночій школі піднялася, а Сюдзі втратив шанс стати «забавним хлопцем». Він не міг сказати, що це зробила його сестра, та й, зрештою, ніхто йому не повірив би, якби сказав. Тож його зневажали, мов недотепу, в якого якась дівчина поцупила пиріжок.

Того літа під час канікул — то було останнє літо, проведене на морі — Айко та Сюдзі відпочивали з матір'ю в Хаяма.

Сорокашестилітня Рюко, в яскраво-білому купальнику й білій шапочці, не лежала на піску, а переважно купалася. З роками вона ще більше нехтувала чужі думки. Коли перед від'їздом на море у кварталі Ґіндза[118] якась жінка — певно, з жіночої організації — тицьнула їй плакат «Будьте скромні в одежі!», Рюко глянула на неї так зневажливо, що та знітилась і понурила очі.

Того року в спортивному клубі Християнської спілки молодих жінок — вона потрапила туди під тим приводом, що привела із собою Айко, — Рюко навчилася плавати кролем. Вона так старанно випитувала в молодого тренера всі подробиці техніки плавання, що на морі вважала своїм обов'язком повчати дітей, як треба викидати вперед руки й гребти.

Та одного разу дітям стало соромно за свою матір. Того дня вони обоє заплили за вишку, до дерев'яного буйка. Хлюпотіла вода, подував легкий бриз, і діти почувалися як у раю. Та раптом хлопці на сусідньому буйку загукали:

— Диви! Диви!

— Бачу!

— Наче стоїть на місці!

— Якась стара жінка!

Айко та Сюдзі глянули туди, куди показували хлопці: між хвилями маячіла біла шапочка. Там була їхня мама. Вона плила кролем, за всіма правилами, але дуже повільно. Діти не витримали, скочили у воду й нестямно попливли до берега.

Пляж цього року був безлюднівши, ніж зазвичай, навіть кабінок з очеретяними запонами поменшало. Та все одно він залишав приємне враження: повсюди стирчали різнобарвні парасолі, бігала рудувата європейська малеча з надувними качками. Над сухим піщаним берегом, посипаним черепашками, пливло марево.

Струнка Айко простяглася на піску і, відчуваючи, як немилосердно пече сонце, задумалася. Вона згадувала, як учора ввечері край берега снували морські світлячки. Коли Айко заходила по коліна у воду і намагалася схопити руками це хистке, примарне світло, воно спливало між пальцями вниз. Та все одно Сюдзі заявив, що він його таки спіймав. Мовляв, ті світлячки не більші за рисове зерно.

«От дурень!» — подумала Айко й відчула, що голодна.

Як завжди, апетит у неї був чудовий, та це, на щастя, не псувало її класично стрункої дівочої фігури. Однак останнім часом скасували шкільне харчування, завдяки якому Айко отримувала два переможних кружечки навпроти свого прізвища. Однією з причин такої зміни було те, що одного разу в школі спалахнула дизентерія, але найголовніша полягала в тому, що в країні поступово погіршилося становище з продовольством настільки, що про харчування дітей у школі не могло бути й мови. В той час, перед від'їздом Айко до Хаями, Сюніці повів її разом зі своїм товаришем, причетним до історії з купівлею печених бататів у мандрівного торговця, Тацунорі Сірокі, до універмагу. Коли вони втрьох зайшли в тамтешню їдальню, то виявилося, що тоді в ній був «безрисовий день». «Здається, вони замовили сардини з вижимками сиру із соєвих бобів, — згадувала Айко. — Та страва була начебто досить смачною, але чому брат із товаришем їли її так неохоче?»

Айко ворухнулася, і з її рук та ніг посипався сухий пісок, ніби зграйки маленьких креветок.

Сірокі-сан… Щойно в її уяві сплило обличчя братового приятеля, Айко взялася шукати в ньому вади. Мовляв, занадто широке чоло, отже, передчасно лисітиме. Негарні, густі брови. Випнуте підборіддя — як на етикетці мила «Півонія». «А загалом непоганий зі себе» — вирішила вона, підперши голову руками. Порівняно з минулим роком він помітно підріс. Не завадило б йому ще трохи засмагнути й поширшати в плечах.

Айко згадала, як розмовляла з ним у перший день Нового року, коли вони ходили на змагання з регбі між студентськими командами університетів Кейо та Мейдзі, й зухвало виставила язик галасливим відвідувачам пляжу. «Якби ви, Сірокі-сан, стали професором, — сказала вона тоді, — я вийшла б за вас заміж». «То варто тільки стати професором», — відповів хлопець і засміявся. Айко пояснила, що таку думку навіює їй тітка Момоко: мовляв, вона зобов'язана одружитися з видатним лікарем. Але спочатку її обранець мусить стати названим сином у родині Ніре.

«Я не годжуся в прийми», — відповів Сірокі й разом із Сюніці засміявся.

«От якби Сірокі-сан написав мені такого листа, як Аґнеса!..» — думала Айко.

Згадавши про листи від подруг, вона захотіла похизуватися перед ними своїм засмаглим обличчям… Пісок, небо й море сліпучо виблискували під промінням немилосердного сонця, і, коли Айко заплющувала очі, перед нею виринали казкові вогнисті кулі. Сонце пекло в шию, руки й ноги, розливало по тілу млість.

«Просто жах, як я посміла тоді йому сказати, що вийду за нього заміж? Як першокласниця», — дорікнула вона собі, ще раз виставивши язика, і лягла на бік. Розжарений диск сонця висів прямо над її головою. Потоки гарячого проміння лилися з неба і заважали думати. Плюскіт хвиль змішувався з безпричинними вигуками пляжників. Зненацька щось загуркотіло. У вухах відбився металічний звук, а над голими тілами пляжників, відсвічуючи дюралюмінієвими крилами, пронеслася ескадрилья трьох мініатюрних літаків.

«Які вони набридливі, ті літаки!» — невдоволена подумала Айко. Вона скривила довгобразе обличчя і, відгрібши вбік купу піску, рвучко підвелася на ноги.

Біля води стояв Сюніці, що того дня приїхав у Хаяма, і супроводжував очима літаки, що ставали чорними цятками. З його обличчя і рук стікала вода. Звичайно байдужий, він зараз світився радістю.

Вже два роки він не навідувався на військові аеродроми. Такі літаки він уперше бачив. Ці незвичайні винищувачі з чарівним профілем крил і витонченими лініями фюзеляжу й досі стояли перед його очима. Та особливо вражала їхня швидкість. Вони були гладенькі, як риби, від шасі не було й сліду.

Сюніці оглянувся: позаду стояв заворожений Сюдзі. Вони перезирнулися. Сюніці невдоволено скривився і був схожий на старого зальотника, якого смерть розлучає з вродливою коханкою.

Майже врочисто він спитав:

— Бачив?

— Ага. — Сюдзі кивнув мокрою головою, і брати простягли один одному руки.

Адже вони щойно на власні очі побачили, що їхня мрія здійснилася. Однак вони ще не знали, що то були знамениті згодом у світі винищувачі морської авіації моделі «0»[119], прийняті в липні того року в серійне виробництво.

Розділ десятий

Останнім часом Оісі — тепер його величали «начальником канцелярії», — нап'явши окуляри, зачитувався газетами в конторі Аоямського філіалу лікарні Ніре. Заглядали на їхні сторінки й санітари. Подібне можна було помітити і в Мацубара. Відколи настала епоха Сьова, люди, байдужі до того, що діється у світі, ще ніколи так жадібно не слідкували за новинами. Зацікавлення політикою поширилось серед сьосеїв за тих далеких часів, коли Кііціро був членом парламенту, а пізніше мало кого хвилювала доля країни. Та все одно траплялися люди, які читали газету уважно й мовчки, а не так, як Біллікен. А з весни шістнадцятого року Сьова[120] подій і справді було багато. У країні запровадили карткову систему. Японія і Радянський Союз підписали договір про нейтралітет. Зрушили з місця японо-американські переговори, закінчилися японо-голландські. Німецька армія напала на Радянський Союз. Усе відбувалося раптово і несподівано. Події виринали наче з безодні й нависали над людьми чорною гнітючою хмарою. Про них безперестанку, щодня повідомляли газети й радіо. Вони були на думці в кожного з лікарні Ніре, навіть у пацієнтів з легкими формами душевних недуг. Та їхня буйна фантазія не могла змагатися із заголовками газет, що описували історичну бурю навколо Японії, бо події виходили далеко за рамки сил і розуму окремої людини. Навіть неохочі до газет люди вичитували на її регламентованих шпальтах незвичайні відомості. Час минав і приносив зміни з блискавичною, нечуваною досі швидкістю.

Липень

«Воєнні успіхи німецької армії: знищено 4 100 радянських літаків, підбито 2 200 танків і взято в полон 40 000 солдатів».

«Сьогодні за участю Імператора відбулася урядова нарада. Визначено основні принципи державної політики. Позиція Імперії щодо міжнародних питань залишається незмінною».

«Піврічні підсумки воєнних дій на континенті: виграно дванадцять великих битв, оточено Чунцін. Лінія фронту досягла 4 000 кілометрів».

«Нагородження учасників перших боїв на континенті. За бойові заслуги орден Золотого яструба одержало 8 009 воїнів сухопутної армії і 46 моряків».

«Перехід на громадське харчування і проблема нестачі цукру. Перегляд норм видачі продуктів на одну картку».

«Рішучий захід, спрямований на зміцнення внутрішнього становища в країні: відставка Кабінету Коное. Вчора ввечері Прем'єр-міністр подав у відставку».

«Його Величність доручив принцу Коное негайно втретє сформувати Кабінет Міністрів».

«Спільний захист Французького Індокитаю. Повна згода в цьому питанні між Францією та Японією».

«Англія і США заморозили японські активи».

«Рішуча відповідь Імперії на рішення Англії та США. Замороження іноземних активів у Японії. Запровадження відзавтра нових правил контролю торговельних операцій з закордоном».

«Випад проти нашої країни: Англія за мовчазної підтримки США раптом заявила про денонсування англо-японського договору про торгівлю і морське судноплавство».

«США безпідставно ускладнюють ситуацію. Секретар Кабінету Міністрів Іто заявляє, що Японія — прихильниця мирних засобів вирішення проблем, й закликає американців утриматися від необдуманих дій».

«Як і передбачали, Голландська Східна Індія пішла за Англією і США: призупинила угоду про фінансові операції і заморозила японські активи».

«На південь Французького Індокитаю відправлено підкріплення з наших добірних сухопутних і морських військових частин. Дружнє ставлення місцевого населення до нашої країни».

«Несподівана заява Голландської Східної Індії про призупинення торішньої угоди про постачання нашій країні нафти. Занепокоєння щодо наступних можливих дій».

Серпень

«Верховне командування наших збройних сил врочисто пообіцяло захистити Французький Індокитай. На околицю Сайгона прибули також «Морські Орли»[121].

«Японська позика Таїланду. Контрзахід проти англо-американського замороження активів».

«Наказ президента Рузвельта про контроль над експортом нафти спрямований проти Японії. Преференції Радянському Союзу».

«Англія помилково оцінює міжнародне становище й закликає до твердості в політиці щодо Східної Азії. Її справжні наміри — прихилити США на свій бік».

«Погрози Англії і США на адресу Японії. В урядових колах цих країн заявляють, що відповідальність за порушення миру лежить на Японії».

«Ситуація на лінії Американсько-британсько-китайсько-голландської лінії оточення. Телефонні повідомлення. В Сінгапурі встановлено дротяні загородження. Японські фірми готуються до повернення на Батьківщину. Маневри авіації на Філіппінах. Важке становище наших співвітчизників у тій країні».

«Спільна заява Англії та США розкриває їхні підступні наміри заволодіти світом. Гідна відповідь нашим ворогам — згуртованість японської нації».

«Спроби Англії та США обіцянками всебічної допомоги заманити Радянський Союз до своєї антияпонської політики. Англо-американський план трьохсторонньої конференції».

«Дозволено користуватися лише тими автомашинами, які працюють на синтетичному паливі. Контроль за автобусами й таксі».

«Мобілізуємо народ на працю для Вітчизни! Ніхто не має стояти осторонь».

«Англія і США погрожують об'єднати зусилля, якщо становище у Східній Азії погіршиться. Випади прем'єр-міністра Англії проти Японії».

«Підполковник Намба підкреслив, що найголовніше в протиповітряній обороні — не дозволяти жителям міст евакуюватися, а спільними зусиллями співтовариств сусідів знешкоджувати запальні бомби».

«Посол Номура передав США погляд уряду Його Величності на розв'язання проблем Тихоокеанського басейну».

«Оборона Вітчизни потребує збору залізних і мідних предметів домашнього вжитку».

«Посланник Вакасуґі, повернувшись додому, розповідає, що США енергійно готуються до війни».

«США уважно вивчають послання принца Коное. Особливо важливими будуть наступні кілька тижнів».

Вересень

«Поворотний пункт в історії Імперії. Час піднесення в рядах стомільйонного народу. Начальник інформаційного відділу японської армії вказав на потребу зміцнити оборону».

«Блокада Ленінграда. Взяття Ленінграда — ключ до перемоги Німеччини. Запеклі бої на лінії оборони».

«Державний секретар США Хелл заявив журналістам, що японо-американські переговори буде продовжено».

«Репатріація співвітчизників з Англії. До Європи послано два пароплави».

«Занепокоєння в Чунціні щодо японо-американських переговорів. Чан Кайші просить допомоги в американців».

Жовтень

«Імператорська армія зайняла Чженчжоу. Лінія фронту простягається на 60 кілометрів».

«Англо-американські переговори в Манілі. Обговорення питань спільної тактики військово-повітряних сил обох країн. Плани кільцевого оточення Японії».

«Міністр торгівлі заявив, що урядові регламентації в постачанні мусили призвести до деякого зниження життєвого рівня. Обов'язок громадян — зрозуміти необхідність урядових заходів».

«Сполучення з Америкою відновили. У США вирушили три пасажирські лайнери. Японо-американські переговори».

«Ідуть японські кораблі! Наші співвітчизники у США радіють».

«Капітан 1-го рангу Хараїде заявив на лекції, що Імперія перебуває в небезпеці, але наш військово-морський флот зуміє її захистити. На його думку, стан японо-американських відносин зараз критичний».

«Кабінет Коное раптово пішов у відставку. Голос Секретаря Кабінету Міністрів Іто тремтів під час оголошення».

«Його Величність доручив створення нового Кабінету воєнному міністрові Тодзьо. Його склад майже сформовано сьогодні вранці».

«Прем'єр-міністр Тодзьо виклав непохитну позицію японського уряду і закликав народ зміцнювати єдність наших рядів».

«Кінець занять у школах та університетах наступного року у вересні. Старшокласники і студенти підготовчих університетських курсів — учасники оборони країни».

«Американський президент у завтрашньому виступі по радіо торкнеться і японо-американських відносин».

«Провокаційний виступ президента Рузвельта по радіо. Президент заявив, що війна вже почалася, і закликав відмовитися від політики нейтралітету».

«Посібник з повітряної оборони. Будьте готові до бомбардування у вашій околиці. Усім, здатним до праці, — свій пост!»

Листопад

«США недооцінюють нашу рішучість і не змінюють свого ставлення».

«Угода про повітряне сполучення з Австралією на порядку денному. Проамериканські тенденції в політиці уряду цієї країни. Страх перед привидом небезпеки».

«Від'їзд посла Курусу на допомогу послу Номурі для зрушення японо-американських переговорів з мертвої точки».

«Таємні маневри США: створення ворожих баз, спрямованих на ізоляцію Японії».

«Успіхи союзної армії на європейському континенті. Слізне прохання Радянського Союзу до Англії і США».

«Тацуда-мару» та ще два інших кораблі везуть з Америки 1688 наших співвітчизників».

«Немає надії на успішні переговори. Американські газети вважають, що позиції США і Японії непримиренні».

«США розглядають питання про виведення своїх сухопутних й військово-морських сил із Китаю».

«Ганебна поведінка панамського уряду. Висилка наших співвітчизників із цієї країни. Президент Панами — американська маріонетка — знехтував нашими протестами».

«Уряд Його Величності вимагає перегляду дій Панами, але зустрічає абсолютну відмову».

«Труднощі японських фірм у Панамі. Позиція панамського уряду без змін».

«Мета безглуздих заяв керівників Америки та Англії — підбурити світову громадську думку проти Японії».

«Великі зміни в законі про військову службу. Призов на службу військовозобов'язаних категорії В. Залучення до служби ополченців».

«Пасажири „Тацуда-мару“, репатрійовані з Америки, зі сльозами на очах зійшли на рідну землю. На пресконференції вони заявили, що Америка готується до війни з Японією».

«Доведеться терпіти холодну зиму. Опалювання за нижче вказаною нормою».

«Сьогодні до Вашингтона прибуває посол Курусу для переговорів з державним секретарем Хеллом».

«Повна готовність до можливої критичної ситуації. Міністри сухопутних військ і військово-морського флоту сповнені рішучості».

«Прем'єр-міністр роз'яснив три основні принципи зовнішньої політики уряду Його Величності: рішуче припинення ворожих вилазок проти нашої країни, обмеження театру воєнних дій, усунення перешкод для залагодження інцидентів місцевого значення».

«Заява Міністра закордонних справ. Є межа для співробітництва з Америкою. Японія не наполягатиме на довготривалих переговорах».

«Телефонні повідомлення з місця переговорів. Американці звинувачують нас у незгідливості і висловлюють занепокоєння з приводу недавніх заяв наших двох міністрів».

«Як було домовлено, посли Номура й Курусу до пізньої ночі вели переговори з державним секретарем Хеллом».

«Англійська сторона вважає, що небезпечної ситуації не уникнути».

«Сьогодні відбувся третій, найдовший раунд японо-американських переговорів».

«У порту Кобе пришвартувались кораблі „Хіеда-мару“ і „Хаконе-мару“ з репатріантами з Південно-Східної Азії і Філіппін».

«Дві з половиною години неофіційної зустрічі японських і американських представників.

Обидві сторони виступили за збереження миру в районі Тихого океану».

«Заплановано на кінець місяця повторне відправлення „Тацуда-мару“ у США за репатріантами».

«Наближається критичний момент в японо-американських переговорах. Їхні наслідки залежать від американської сторони».

«Кульмінаційний пункт переговорів. США вручили японським представникам пам'ятну записку. На четвертому засіданні американська сторона визначилася щодо Японії».

«Становище ускладнюється. Президент Рузвельт наполягає на скликанні п'ятого засідання. Коли американська сторона дасть чітку відповідь на японські пропозиції?»

«Песимістична атмосфера на переговорах у Вашингтоні. США вперто наполягають на своїх принципах…»

У середині листопада новоспечений лейтенант медичної служби Тацунорі Сірокі дістав призначення на авіаносець «Дзуйкаку» і разом з товаришами по військових медичних курсах поспішно виїхав поїздом із Токіо.

Коротка, беззмістовна розмова з постарілими батьками й молодшим братом, підбадьорливі, вдавано веселі слова дядька і, нарешті, поїзд.

Усе робилося поспіхом, як у поганому сні. Та Сірокі мимоволі віддавався цій запаморочливій круговерті часу. Військові медичні курси, формальні випускні іспити, випускна церемонія, вечір за чашкою чаю, потім прощання з клінікою і від'їзд.

А хіба вся ця метушня не почалася вже навесні, коли після закінчення Токійського університету його прийняли на роботу в хірургічну клініку Цудзукі й він висловив бажання два роки відслужити на флоті. А тим часом професор, генерал-майор медичної служби, не тільки доручив новачкові оперувати апендицит, а й робити деякі традиційні операції на шлунку. У вересні Сірокі викликали у військово-морську частину і впродовж місяця навчали орудувати багнетом і марширувати, а потім на військових медичних курсах узялися втовкмачувати йому елементи санітарії, необхідної на кораблі. Поки Сірокі вчився на курсах, політичне становище, в якому опинилася Японія, різко погіршилось. Природно, що гнітюча атмосфера не обминула й курсантів. З дня на день можна було чекати лиха. Річ не в тому, захоче Японія воювати чи ні. Та чи інша міжнародна проблема може призвести до того, що не буде вибору і доведеться відповідати воєнними діями. Так міркував Сірокі, але десь у глибині його душі прокльовувався сумнів, сильніший за логіку: а чи варто встрявати? Чи варто, наприклад, заводитися з Америкою?..

Одноманітне похитування вагона, потім раптове сповільнення, скрегіт гальм і, нарешті, зупинка на якійсь станції. І щоразу Сірокі здавалося, ніби він на хвилину приходить до тями. А тільки поїзд рушав і за вікном почали пропливати пагорби й переліски, недавня зупинка видавалася коротким сном. Як на те, тієї ранньої осені день був напрочуд гарний: сліпуче проміння сонця потоками лилося на пожовклі дерева й гралося сухим листям. Поїзд проминув кілька міст, і на небі з'явилися холодні синюваті відблиски — починало сутеніти.

У вагоні другого класу разом із Сірокі їхало багато товаришів з військових медичних курсів. Був і супровід — інструктори. Безупинний сміх і безтурботні розмови незабаром ущухли. Споночіло. Поїзд наче помчав швидше. Більшість курсантів позалазила на полиці: адже минулої ночі вони і не спали як слід. Куняв і Сірокі, опустивши голову на груди під першим у його житті мундиром. У Куре половина товаришів зійшли: вони мали сісти на свої кораблі в Куре та Маріфу. Короткі слова прощання, потиски рук — і хлопці з рюкзаками на спині зникали на темному пероні. У вагон заходили цивільні й займали звільнені місця.

Вранці на рейсовому пароплаві Сірокі вперше в житті переправлявся через Сімоносекську протоку. В Модзі відділилася ще одна група курсантів, що направлялася у порт Сасебо. І знову поїзд. Тепер їх залишилося четверо, вони мали добиратися до Саекі.

У Саекі троє товаришів Сірокі пересіли на катер і замахали йому руками: один із них мав служити на військовому кораблі «Муцу», інших два — на авіаносці «Акаґі». Сірокі проводжав їх на причалі. Наказ зобов'язував його з'явитися на новісінький авіаносець «Дзуйкаку». Але того тут не було. «Поганий початок», — промимрив Сірокі. «Може, повернути назад?» — міркував він і, закинувши рюкзак за спину, пішов з порту. За графіком «Дзуйкаку» мав прибути в Куре вісімнадцятого, а наступного ранку відчалити. В наказі було написано: «Бути на борту корабля вісімнадцятого числа в Куре». А сьогодні було лише шістнадцяте. Сірокі звернувся за порадою в комендатуру Саекі, вивчив розклад поїздів і наступну ніч переспав уже в Беппу. Сходив у лазню і наче ожив. Та вночі все одно прокидався від неприємного сну: він наче бачив на рейді «Дзуйкаку», та, коли вирушав до нього на катері, авіаносець поступово віддалявся і зникав за обрієм.

Вранці Сірокі знову був у поїзді, потім перебирався на пароплаві через протоку. І цього дня над ним протяглося ясне, прозоре небо, праворуч лежала спокійна гладінь моря, ліворуч тягайся пологі схили гір Тюґоку. Та чи могли ці чисті, невинні краєвиди заспокоїти його? Коли Сірокі споглядав природу, що готувалася до зими, його огортало невдоволення і якась тривога. Перед очима пропливала ніжна зелень сосен. Та чи тішила вона його, як колись?

Надвечір він прибув у Куре. Авіаносця на рейді знову не було.

Втома, ще більша ніж учора, скувала все тіло. Та він не міг гаяти часу і поспішив у відділ кадрів військово-морської бази. Почекав, поки там дізналися, що «Дзуйкаку» вночі вісімнадцятого пришвартується в порту Ойта. Тільки встигай ганятися за ним!

Сірокі закинув рюкзак на плечі і пустився у зворотну путь. Очікуючи поїзда, поблукав вулицями нічної незнайомої Хіросіми. Тільки в цьому місті він відчув, яка нелегка його подорож.

Він утретє сів на поїзд до Сімоносекської протоки й, куняючи, думав про рідних — про батьків, про молодшого брата. Згадав і шкільних товаришів. На пам'ять прийшов Сюніці Ніре, з яким він не розлучався і після закінчення середньої школи.

Сюніці Ніре, що майже одночасно з ним почав працювати у психіатричному відділенні лікарні при університеті Кейо, у вересні теж призвали в армію, і тепер він служив у Східному військовому окрузі. На відміну від Сірокі, для нього це було як грім з ясного неба. Він не сподівався, що його так швидко мобілізують. Та й сам Сірокі здивувався, коли довідався про це. Хоч Сюніці здавна був закоханий в авіацію і читав тільки фантастичні романи про майбутню війну з Америкою, Сірокі не уявляв собі його — млявого, безвольного — на полі бою. Сюніці теж, видно, вирішив стати слухачем військових медичних курсів, але спочатку був рядовим солдатом. Згадуючи його незграбність на уроках стройової підготовки у школі, Сірокі жалів його і добродушно посміхався.

Наприкінці жовтня в неділю Сірокі подзвонив був Сюніці додому — хотів із ним зустрітися. Та до телефону підійшла молодша сестра Айко. Завжди зухвала, вона цього разу поважно сказала, що хотіла б його бачити. Вони тоді ходили в Сібуя, пили чай у кафе. Це вперше Сірокі розмовляв з нею без свідків. Як тільки він помітив її постать біля якогось пам'ятника, йому здалося, що Айко підросла. Якусь хвилю розмова не клеїлась, потім Айко чисто по-дитячому почала:

— Брат страшенно змарнів! Кепсько в піхоті…

Вона говорила й супилась.

— І на флоті не краще.

— Та я чомусь найбільше не люблю піхоту. Там так вимажешся…

Коли ж Сірокі натякнув, що незабаром кінчає медичні курси і служитиме на кораблі, Айко раптом споважніла й спитала:

— Вже знаєте, на якому?

— Ще ні.

— Як дізнаєтеся, скажете? — попросила вона просто і водночас серйозно.

— Атож, — буркнув Сірокі.

На прощання вона по-дорослому мовила:

— Бережіть себе. Ну, в добрий час!..

І зараз, гойдаючись у напівтемному вагоні, Сірокі не забув її схвильованого голосу. Потім спробував заснути…

В Ойта Сірокі прибув перед обідом вісімнадцятого й відразу поспішив у порт. «Дзуйкаку» стояв на рейді: ще здалека було видно його важкий, сплюснутий корпус поряд із своїм бойовим побратимом «Сьокаку». Цей велетень з довгою злітною палубою і малюсінькими щоглами, що таїв у собі казкову силу, здавалося, відпочивав. На відміну від свого приятеля, Сірокі не захоплювали ні літаки, ні кораблі, однак і для нього сам вигляд «Дзуйкаку» був наче винагородою за три метушливі дні неспокою і сумнівів. «Якби я трохи запізнився, то справдився б сон, який я бачив у готелі в Беппу», — з жахом подумав він.

Розпитавши, коли авіаносець відпливає, Сірокі повернувся до міста й забіг у маленьку харчівню, де готували сусі. «Такої смакоти я ще не куштував!» — полегшено зітхнув він.

Сусід за протилежним столиком, теж військовий, зненацька спитав:

— Куди приїхали? Певно, на «Дзуйкаку»? Вам пощастило…

Лейтенант Цукамото — так звали того чоловіка, — задоволений своїм жартом[122], зареготав, вищиривши чорні криві зуби. Він, мовляв, теж від самого Куре ганяється за цим журавлем щастя. Сірокі зовсім одлягло од серця. Хоч у того Цукуамото чорні зуби, зате очі приязні, а вдача смілива. Сірокі здалося, ніби він знайшов у ньому власну опору. З появою цієї авіаматки — так казав Цукамото — Сірокі остаточно позбувся недавнього почуття самотності. А тим часом Цукамото підсунув до себе другу чашку сусі, спорожнив її і промовив:

— Чудове сусі! А рис який! Тут, на Кюсю, він найкращий.

Сірокі прийняли на борт ввечері. Хоч на кораблі, крім команди, розмістилося чимало іншого військового персоналу, зайнятими були тільки каюти вздовж правого борту. Збоку авіаносець здавався велетенською залізною брилою і швидше скидався на байдужу, безживну істоту, ніж на оселю, в якій Сірокі мав віднині жити. Катер дав задній хід, збурунив навколо себе воду і вдарився об велетенське черево корабля.

Заступник капітана завів Сірокі в кают-компанію і познайомив з офіцерами. Після вечері разом з іншими кадетами Сірокі зробив візит капітанові, а тоді його відрекомендували головному лікареві. Поселили його в одній каюті з лейтенантом інтендантської служби. Ліжка там ще не було, а тому йому довелося ночувати в офіцерській палаті корабельного лазарету. Від машинного відділення долинав такий несамовитий гуркіт — здавалось, корабель дихає зябрами, — і втомлений та збуджений Сірокі гадав, що не засне. Та тільки-но вкрився ковдрою, як дрімота здолала його і він поринув у сон. Приблизно тоді ж «Дзуйкаку» знявся з якоря і його тіло вагою у двадцять дев'ять тисяч вісімсот тонн почало випливати із затоки.

Всередині авіаносця все здавалося іншим. Залізні перегородки, стеля, опори — все наче жило своїм життям, а людина скидалася на перелякане мишеня. Трапи, люки, довгі й вузькі коридори. Безліч кают і приміщень. Усе сіре, залізне — страхітливий лабіринт. Коли новачок зачиняв за собою двері каюти, то втрачав орієнтацію. Щоб швидше освоїтися з кораблем, Сірокі вирішив обійти його навмисне вночі. Без перебільшення то була мандрівка по нутрощах корабля. Палуба була триярусна. На нижніх двох щільно розміщувалися літаки, юрмилася технічна обслуга, безперервно деренчали три підйомники. Можна було подумати, що це не корабель, а великий завод. У коридорах машинного відділення клубочилася пара, пахло мастилом і безперестанку гуло. Коли Сірокі сам повертався у свою каюту, то загубився в цьому кількаповерховому, наче навмисне створеному лабіринті корабля, двісті сімдесят метрів завдовжки й тридцять сім завширшки.

«Хоч скільки ходжу, а все не можу в ньому розібратися», — записав Сірокі у своєму щоденнику.

Вести щоденник було його давньою звичкою. Дещо він записував у просторий зошит з полотняною обкладинкою і тепер, коли дістав призначення на авіаносець.

Дні в Сірокі минали одноманітно. До обіду обстеження команди, спочатку тільки для ознайомлення з їхнім станом здоров'я. Але доводилося слідкувати, щоб матроси не принесли з берега якоїсь зарази. В таких випадках його старший колега наказував матросу: «Покажи!» — а потім додавав: «Кажеш, гумкою користувався? Чого ж ти тоді заразився?».

Сірокі не міг би вимовити такого, бо вважав себе передусім лікарем, а не військовим. Поряд із прийомним кабінетом був рентгенівський і операційна. Сірокі нетерпляче чекав, щоб привели хворого на апендицит, бо в цьому незвичному світі, де людиною правили, як маріонеткою, тільки одним можна було виправдати своє існування — роботою. Тож, виявивши в одного солдата затвердіння у правій статевій залозі й обмацуючи його праве яєчко, він хоч трохи відчував задоволення, знайоме з власної цивільної практики.

Після зміни Сірокі збував час у кают-компанії або у власній каюті. Якби він заглядав на капітанський місток, то з поведінки корабля дещо зрозумів би, але його, новачка, туди не вабило.

Авіаносець ледь-ледь погойдувався. Наступного ранку Сірокі виглянув в ілюмінатор: перед ним, скільки око сягало, вирували хвилі. На обрії теж тільки море й небо. Казали, що корабель пропливає мимо Тоса. Ще через день праворуч завиднів острів Хатідзьодзіма. Серед розгойданого моря, що іноді вкривалося білими бурунами, темнів тільки цей клаптик суходолу.

Корабель плив на північ. Холоднішало. Раніше вистачало однієї ковдри, щоб зігрітися, а зараз не допомагали й дві. Довелося вдягати привезене з дому ватяне кімоно.

Сірокі мало цікавили плани командування. Та просвітив сусід-інтендант:

— Думаю, згодом повернемо на південь. А поки що пливемо до місця збору. Мабуть, командування хоче створити враження, ніби нам байдуже до дій Америки на півдні.

Давали роз'яснення й офіцери в кают-компанії. Мовляв, швидкість авіаносця принесли в жертву тому, щоб набрати якомога більше літаків. Сірокі чув від них скарги й на те, що броня в «Дзуйкаку» надто тонка: мовляв, авіаносець від однієї торпеди може піти на дно. І ще: команда, мовляв, не освоїлася з новою технікою і, крім того, на кораблі занадто багато льотного персоналу.

А лейтенант Цукамото, з яким Сірокі познайомився в харчівні, показуючи криві зуби, сказав:

— І треба ж нам було встигнути!.. Всього за шість годин до відплиття…

— Нічого не скажеш, швидкий корабель! — проказав інший офіцер, який довго служив на «Дзуйкаку». — Як наддасть, борти вгинаються, все аж двигтить, мало не розвалюється…

А тим часом у Сірокі з'явилася нова робота: разом із новим старшиною інтендантської служби вчився шифрувати медичну інформацію. Спочатку було важкувато, але незабаром, маючи в руках таблицю випадкових чисел і закодованих термінів, відчув себе фахівцем і тут. Поки він, згадуючи дитячі ігри із секретним агентом, займався цим, двадцять другого після обіду «Дзуйкаку» зайшов у гавань Хітокаппу на одному з Курильських островів, Ітурупі.

З ілюмінатора Сірокі побачив заслане хмарами небо, свинцеву поверхню моря і гряду диких, без жодного кущика, гір на острові, де-не-де в клаптях снігу. Людей на березі не було, впадали в очі лише кілька рибальських хижок і радіощогла, яку, однак, невдовзі поглинув туман. У затоці, напевно, зібралася ціла ескадра, та Сірокі не мав часу в цьому переконатися.

Вдосвіта команду вишикували на палубі, підняли прапор — на честь свята урожаю. Сніжинки танцювали на холодному вітрі, мелодія національного гімну, яку виконував духовий оркестр, змагалася з шумом моря. Тільки зараз приголомшений Сірокі побачив, що в невеликій затоці, оточеній засніженими горами, зібралася сила-силенна військових кораблів. Здавалось, їхні грізні сталеві тіла з лісом гармат заповнили собою пустельне й непривітне північне море.

Невже вночі щось сталося? А може, тільки має статися? Серед шести авіаносців — два з них прибули вчора ввечері — Сірокі помітив «Акаґі» й «Каґа», на яких служили товариші по медичних курсах. Неподалік стояв «Сьокаку», вірний супутник «Дзуйкаку» від порту Ойта. Трохи далі гойдалися на воді лінкори «Хіе» та «Кірісіма», важкі крейсери «Тоне» і «Цікума», а також невеликі, але страшні ескадрені міноносці. Що все це, власне, значить? Змалку Сірокі бавився іграшковими військовими корабликами і справжні кораблі уявляв собі як щось казкове, неземне. А втім, він і зараз був схильний вважати, що всі ці кораблі прийшли із казки… Та ні, як собі хочете, це не іграшки, а грізна ескадра. Природа на острові Ітуруп ніби спала, зате кораблі жили, дихали й ось-ось мали вирушити до заповітної мети. Яка вона?..

«Все це не просто так, — передчував Сірокі. Його охопило заціпеніння. Не від холоду, а від моторошних здогадів. — Ні, все це не просто так».

Сумніви розвіялися скоро, вже ввечері, коли на засіданні офіцерського складу в кают-компанії командир авіаносця оголосив несподіваний план бойової операції.

Пізно вночі Сірокі, заточуючись після добрячої випивки, повернувся в каюту. Сусіда ще не прийшов. Голова була наче в тумані й тільки невелика частина мозку працювала безвідмовно. Сірокі сів край столу і розгорнув щоденник.

«Напасти на Гавайські острови — яка це радість! Як зворушує думка, що в найвідповідальніший момент ти разом з Японією! Імперія в небезпеці і треба, щоб битва закінчилася нашою перемогою. Перед лицем смерті я не відчуваю страху, лише невиразну тривогу. Та на моєму обличчі й цього не видно. Товариші насміхалися: мовляв, іди писати заповіт. Та я не збираюся цього робити, бо про смерть я зовсім не думаю. Та якщо вона все-таки прийде, мені здається, хоч це й дивно, що я зустріну її спокійно. Справді дивно, дуже дивно, але мені так здається…»

Сірокі спіймав себе на тому, що повторюється, і подумав: «Я п'яний». Згорнув зошита, роздягся і поліз на верхню койку.

У північній частині Тихого океану тієї зими безперестанку штормило. Відколи ескадра вийшла із затоки Хітокаппу, тільки один чи два дні стояла гарна погода. А найчастіше висіли сірі, непривітні хмари й гнівно ревів океан. Його поверхня то вилискувала, як рідка глина, то як розплавлена сталь, то як вулканічна лава. Здавалось, океан жив, дихав, корчився, тремтів, мінився, пританцьовував, з гуркотом провалювався вниз і лютував. Гребені хвиль були як білі кінські гриви, спиналися вгору, а несамовитий вітер підхоплював їх і розкидав міріадами дрібних бризок.

Осердям маневреного з'єднання, що посувалося по цьому свавільному північному морю, були авіаносці. Всі шість «Сорю», «Хірю», «Акаґі», «Каґа», «Сьокаку» і «Дзуйкаку» — йшли попарно паралельним курсом. Спереду їх супроводжували важкі крейсери «Тікума» й «Тоне», ззаду — лінкори «Хіе» та «Кірісіма» з плетивом щогл і снастей, обабіч — ескадрені міноносці. На відстані кілометра паралельно «Дзуйкаку» йшов «Сьокаку». Ніс його плескатого корпусу розбивав хвилі з такою силою, що бризки долітали аж на капітанський місток.

Найважче випало танкерам. З їхніх труб валив густий дим, здавалось, вони хекають і кашляють. Та не встигав Сірокі забути про них, коли ті відставали й ховалися за обрієм, як вони знову переганяли «Дзуйкаку» і заправляли паливом передній корабель.

Були дні, коли над морем висів густий туман. Тоді море вщухало, кораблі майже не гойдалися, і можна було подумати, що все це сон і ніяка ескадра не рухається до Гаваїв для виконання бойової операції.

Сірокі дивувало, що він не хвилюється. А коли уперше дізнався про план нападу на Гавайські острови, то розгубився. Перед відплиттям на вечірці в кают-компанії він добряче хильнув. Та й не тільки він — усі. Сірокі не пригадує, спав він тоді чи ні, одне пам'ятає — як з репродуктора почулося: «На місця!» Сірокі мав бути на пункті швидкої допомоги біля кулеметників. Він не годен був підвестися, але побоявся, що позакривають люки, а тому пересилив себе і вчасно прибіг на свій пост.

У нього був кепський настрій. Нудило щоразу, як корабель піднімавсь або опускався. Спочатку йому здалося, що це похмілля. Та невдовзі він відчув, що його захитує. Хотів курити, але не міг — нудота підкочувалася до горла. Однак Сірокі не хотів показувати, що йому погано. Він запалював цигарку, але тримав її довше в руці, ніж у роті.

До обіду прийом хворих, потім перевірка медичного обладнання на пункті швидкої допомоги — оце й уся робота. Сірокі інколи виходив на корму і дихав вологим, солоним повітрям, що било в обличчя. На темно-сірому океані тут і там зривалися білі баранці хвиль, а далеко позаду бовваніли танкери. Сірокі кілька разів глибоко вдихнув повітря. «Як би там не було, а штормова погода — найкраще прикриття для військової ескадри. А батьки й не здогадуються, що я серед Тихого океану і пливу до Гавайських островів», — міркував він. А в щоденнику записав:

«Віднині розпорядок уже інший: побудка о четвертій, потім пункт швидкої допомоги, прийом хворих з п'ятої сорок п'ять, у голову не вкладається, що обід о десятій, а вечеря о третій. Гляну на годинник — їсти не хочеться, не дивлюся — відчуваю голод. Одержано телеграму за двадцять шосте про японо-американські переговори. Америка наполягає на виведенні наших військ із Китаю і Французького Індокитаю. Переговори зайшли в глухий кут. Серед офіцерів ходить чутка, що наші зволікають з переговорами до операції на Гаваях. Додає тривоги те, що йдемо при світломаскуванні — ледь-ледь освічені як проходи, так і каюти».

У вільний час Сірокі грав у японські шахи — сьоґі — з молодим лікарем. Голова була наче ватою напхана, і Сірокі не мав сили придумати вдалий хід. Зате партнер був настирливий, але тугодум і весь час бурмотів. Сірокі це дратувало, і він свої фігури пересував швидко, тому й програвав.

Після обіду часто спав, та це не допомагало — в голові тьмарилось і тіло було мляве. Мимоволі згадував рідних, Айко, з якою попрощався в натовпі перед станцією Сібуя. У його втомленій голові знайшлося місце тільки для цієї як на свій вік серйозної, приязної дівчини.

У щоденнику він тоді писав:

«Знову зміна розпорядку дня. Прокидаємось о третій. Сьогодні проспав на чергуванні в корабельному лазареті й не вийшов на тренувальні заняття. Перетнули меридіан зміни дати. Сьогодні мало би бути перше грудня, та нам вигідніше залишити все по-старому. На кораблі сиро й вогко. О тринадцятій — година військового співу, перед тим — обідній відпочинок. Сплю, та не можу виспатися, певно, тому, що життя безладне. Тринадцята година — це колишня четверта дня. З палуби видно смужки хмар: здається, наче хтось провів по небу щіткою. Спереду заправляється якийсь авіаносець — чи то «Акаґі», чи то «Каґа». Після заправки танкер зник і тільки виднів чорний дим від двох суден…»

«День «X» призначено на восьме грудня. За повідомленнями розвідки, в Перл-Харборі стоять вісім лінкорів, два авіаносці, десять крейсерів і один підводний човен. Настрій у наших льотчиків бойовий. Бомбардувальникам і штурмовикам на «Дзуйкаку», здається, наказано знищити ворожу авіаційну базу. Наші техніки цілий день мордувалися з літаками. Ввечері в солдата, що прийшов зі скаргою на біль у животі, виявив апендицит. З головним лікарем вирішили, що терапевтичного лікування не досить…»

«Заштормило, корабель так гойдає, що важко йти коридором. Чути, як десь падає посуд, іноді хвиля вдаряє з такою силою, ніби влучила торпеда. Вийшов на капітанський місток — дощ схожий на бризки морської води, вітер настільки сильний, що мало не валить, палубу раз по раз обмивають хвилі…»

«Від сьогодні вдень — корабельне патрулювання і третя вахта, ввечері — друга вахта. Небо незмінно заволокли хмари, і це для нас велике щастя. Снідаємо й вечеряємо на бойовому посту трьома колобками рису, як звичайні солдати. На прийом приходив солдат з ознаками нігтьоїди. Навколо нігтя я помітив щось схоже на білий гній, а тому під місцевою анестезією силоміць вирвав нігтя. Однак гною майже не було, тож у душі я відчув сором за те, що перегнув палицю…»

«День «X» уже скоро, лишилося дві доби. Як і вчора, я стояв на другій вахті. Небо захмарилось, лише обрій голубів, а на ньому яскрава ранкова зоря. Погано, якщо випогодиться. Але, як кажуть, яскрава ранкова зоря віщує погану погоду. Так і сталося: незабаром спохмурніло, подув рвучкий вітер і під вечір пішов дощ… Завтра я на першій вахті. Переніс особисті речі на пункт швидкої допомоги, там і спатиму…»

Сьомого грудня команду розбудили о першій годині за японським часом. Ескадра перебувала на широті Окінави, від учора потепліло. Досвіток був похмурий, та згодом виглянуло сонце, прогалини між хмарами поширшали і з'явилася небесна блакить. Давно не було такої погоди. Блакить якась незвична, на ній витанцьовували іскорки сонця. Обрій затягло, тільки над головою ясніло небо. От диво! Змінилось і море: гребені хвиль стали зеленкуватими, западини — чорними як ніч. Спінена вода, що розбігалася від корабля, побілішала. Сірокі помітив низько над водою морського птаха. Мабуть, недалеко була земля.

Танкери відстали від ескадри й зникли за обрієм. Починалася оперативна зона «Д». Маневрене з'єднання змінило курс — повернуло на південь — і збільшило швидкість до двадцяти чотирьох вузлів. Одразу стало відчутно, як задвигтів корабель. На кормі вітер був такий рвучкий, що міг звалити з ніг людину. Тепер авіаносці йшли один від одного на відстані семи кілометрів. Ескадра вступила в зону, патрульовану ворогом, а тому було наказано приготуватися до бою і натягти протигази.

Сірокі дивувався, що не відчуває довгожданого напруження. Невже йому не страшно? Ні, він не прикидається, йому таки не страшно. І не тривожно на душі? Ніде правди діти, трохи тривожно. Але душа така виснажена, що те відчуття приглушене, невиразне. Зрештою, будь що буде. Та й на обличчях інших не видно особливих переживань.

Після обіду не було роботи, і Сірокі ліг відпочити. Весь час його чомусь хилило на сон. Після вечері прочитав у журналі оповідання. Нічого особливого, звичайне собі чтиво. З корабельного репродуктора пролунало повідомлення командувача віцеадмірала Наґумо:

«У гавані Перл-Харбор стоять на якорі вісім лінкорів, близько десяти важких крейсерів, кілька легких крейсерів та міноносців. Всі авіаносці вийшли в море. План нападу на Перл-Харбор залишається в силі до нового розпорядження. Є підстави вважати, що в цей момент противник не вживає строгих запобіжних заходів».

Ніч Сірокі переспав на вузенькому ліжку на пункті швидкої допомоги, а в щоденнику невеличкими ієрогліфами записав:

«Сьогодні ввечері місяць відбивається золотом у воді, зорі яскраві, як перлини. Здається, ворог нас ще не помітив. Мене не полишає відчуття, що завтра принесе нам видатну перемогу».

Відчуваючи, як авіаносець на великій швидкості розбиває важкі хвилі, Тацунорі Сірокі вмить заснув, тільки випивши снодійне, приготоване тільки для цього разу.

…Збігали тривожні хвилини, та Сірокі відчував, що в голові не прояснюється. Ось уже стали прогрівати літаки. Здавалось, настирливим гуркотом моторів переповнилося все довкола. Сірокі глянув на палубу: в темряві було видно, як з вихлопних труб виривається полум'я, як заворушилися, ожили темні тіні літаків. На цьому швидкому авіаносці головне — це літаки, а люди — просто комашки.

До світанку було ще далеко. Серед хмаровиння на обрії плив місяць. На чорному океані біліли тільки буруни. «Дзуйкаку» кидало вгору-вниз, іноді з боку на бік. На тлі ночі де-не-де виступали силуети кораблів, а низько над обрієм висіли густі хмари. Небо в зеніті посвітлішало й тепер скидалося на матове скло. Обриси авіаносців нагадували страхітливих звірів, що чигають на здобич.

Невдовзі гуркіт на палубі затих. У невеликій залізній кабіні пункту швидкої допомоги, крім Сірокі, було ще три санітари. У стерилізаторі весь час кипіла вода; чисті скальпелі, щипці, нитки й шприци лежали на марлі. Цей пункт був призначений не для лікування, а тільки для надання першої медичної допомоги. Надзвичайно спокійно Сірокі роздумував: «Чи даремні ці приготування, чи кабіна буде залита кров'ю?».

Сьогодні сюди зверталося тільки двоє. Першим зайшов молодий пілот бомбардувальника й винувато попросив:

— Можна аспірину?

Коли Сірокі запитав навіщо, той відповів:

— Нічого особливого. Чогось голова важка. Може, аспірин зарадить…

Другим прийшов технік, якому щось потрапило в око. Сірокі вивернув йому повіку і марлею здійняв чорненьку цяточку. Корабель гойдало, і ця проста процедура забрала чимало часу.

— Як з вильотом? — спитав Сірокі.

— Усе гаразд. Вночі дужче хитало. Погода сьогодні літна.

Кліпаючи очима, технік задоволено всміхнувсь і вийшов.

Роботи не було. На палубі знову загули мотори й заглушили булькання води в стерилізаторі. Той гуркіт щораз дужчав і вже ніби проникав у самі нутрощі. Рідина в пляшечці гойдалася влад з кораблем. Сірокі здалося, наче він забув щось дуже важливе, як, наприклад, шматок марлі в животі оперованого… І чого це він стоїть як укопаний? Нараз страшне напруження морозом пробігло по спині. Сірокі озирнувся навколо. Блискучі скальпелі, біла марля, звичні шприци… Невже він щось забув?

Настала третя година тридцять хвилин ранку за японським часом.

— Злітають! Злітають! — загукав знадвору санітар.

Сірокі вискочив із кабіни. Неподалік була ніша для обслуги літаків, а трохи далі кулеметне гніздо. Сірокі стрибнув у заглибину і став стежити за тим, що відбувається на палубі. Саме, роздираючи повітря несамовитим ревом моторів, розганявся винищувач. Люди обабіч палуби й на капітанському містку щосили махали руками.

Сірокі відчув, що голова спорожніла. Всі думки, навіть найнезначніші, розвіяв знавіснілий гуркіт. Душу затопила хвиля свіжих і водночас загрубілих, примітивних, як у первісної людини, почуттів.

Синім ліхтарем подали знак, і механік вийняв башмаки з-під коліс другого літака, а сам ліг долілиць на палубу. Винищувач із запасним баком і сигнальними вогнями на крилах розігнався і залишив палубу.

Коли в темряві зникло шість винищувачів, настала черга бомбардувальників «99». Пілоти, зціпивши зуби, напружено вдивлялися перед собою, бо при злеті кожного важкого бомбардувальника авіаносець розгойдувався. Льотчик-спостерігач на задньому сидінні помахував рукою. Дехто в кабіні віддавав честь і в усмішці щирив зуби. Вся ця картина пропливала перед очима Сірокі за одну мить. Літак залишав палубу і спершу наче падав, та відразу набирав висоту й щезав у посірілому небі.

Усупереч стихії авіаносець ішов з небаченою швидкістю. Сірокі відчув, як запекла ліва щока. Дошкуляв не тільки різкий вітер, давалося взнаки й напруження. Солдат у кулеметному гнізді посилав вітання кашкетом. Люди біля капітанського містка щось вигукували.

Бомбардувальникам, здавалось, не буде кінця-краю. Вони проносились мимо Сірокі і з оглушливим шумом пірнали у сутінь над океаном, і Сірокі проводжав їх широким помахом руки…

Дні минали без натхнення, без радості і піднесення. Останнім часом, за рік до шістдесятиліття, Тецукіці відчув цілковиту втому. Неробство (обов'язки директора, які він виконував тепер справніше, ніж колись, до уваги не беруться) приносило йому деяку втіху впереміш зі смутком. Як тільки Тецукіці докінчив «Історію психіатрії», що забрала в нього стільки років, то з дивовижною поквапністю взявся до нової роботи. Маючи її на думці, він замовив шафку для картотеки, а коли навідувався у Мацубарівське відділення, перебирав старі історії хвороб. Та невдовзі ця його діяльність припинилася, точніше, Тецукіці виконував її з меншим завзяттям, ніж попередню. Він почував себе втомленим і роздратованим. Якщо оглянутися назад, то можна припустити, що винна в тому самовіддана, жертовна праця й безсонні ночі. «Авжеж, мені треба перепочити», — признавався сам собі Тецукіці. Як тільки він зумів виправдати ненадовго свої лінощі, вони відразу підточили й ослабили його волю, пригнітили душу, зробили самого недбалим і байдужим. Щось подібне відбувається з людиною, яка лікувала безсоння і головний біль надмірною дозою снодійного й тим самим тільки нашкодила собі. Було в цьому і щось від забороненої насолоди, бо Тецукіці мучився від безсилля перед нею. Іноді він змушував себе розгорнути книжку, але відразу відвертався від неї — вона здавалась йому такою ж нецікавою, як і пустельний краєвид. Тецукіці не впізнавав себе. Невже його душа й тіло постаріли, зів'яли? Невже віднині йому судилася тільки втома й душевний занепад? Невже вдруге не спалахне натхнення?.. І Тецукіці, виснажений сумнівами і невдоволений, не брався й за холодну воду.

Життя ускладнилося ще й тому, що дружина його покинула, а няня Сімода, яка всьому давала лад, померла. Тецукіці переставав стежити за собою: одягався скоріше недбало, ніж просто. Костюм і краватку майже не міняв, бо, по-перше, прив'язувався до звичних речей і, по-друге, уникав зайвого клопоту. Однак де в чому залишався акуратним: наприклад, сам чистив і вішав костюм, один на кожну пору року. Зате його постіль — рік тому Тецукіці поставив собі в кабінеті залізне ліжко — доводила служницю до відчаю. У холодну пору волів спати не під товстим футоном — традиційною ковдрою, а під трьома-чотирма тонкими укривалами з тканини для рушників, більш-менш схожими, але все-таки різними, покладеними одне на одного в певному порядку. Зверху над ними наказував класти вовняну ковдру, й коли заведений порядок служниця порушувала, то ганив її.

Його вдача ставала дедалі нестерпнішою і дратівливішою. Здавалось, він на все дивиться косим оком, навіть на власних дітей. Колись тесть хоч брав Сюніці на руки й недбало хвалив: «Важкенький, нівроку!» — а він, Тецукіці, майже ненавидів своїх дітей, що зустрічалися з матір'ю в іншому домі.

Від доньки Айко він нічого доброго не сподівався. Покладав надії тільки на синів. Тільки от жаль, що і Сюніці, і Сюдзі не тільки не випереджають ровесників у навчанні, а навпаки, пасуть задніх. Його, Тецукіці, ще в рідному селі називали вундеркіндом, та й у Токіо вважали здібним учнем, хоч спочатку йому було важко з мовою. Тецукіці не міг зрозуміти своїх недбалих дітей: адже незалежно від здібностей їм годилося би бути працьовитішими.

А проте Сюніці якось закінчив медичний факультет і став працювати в психіатричному відділенні лікарні університету Кейо. Коли той нарешті освоївся з психіатричною термінологією, Тецукіці відчув батьківську втіху. Так само по-батьківському він впав у розпач, коли Сюніці несподівано призвали до армії. Вірний Імператорові і Батьківщині не менше за інших, Тецукіці, однак, тяжко переживав, що синові, який тільки-но входив у самостійне життя, доводиться служити в армії. А от Рюко, кажуть, не розгубилася: привезла з материного дому в Ціцібу меча й мовчки вручила його майбутньому лейтенантові медичної служби. Дізнавшись про те, Тецукіці з досадою подумав: «От зухвальство! Я не маю нічого спільного з нею».

Погана успішність Сюдзі в першому півріччі й наслідки іспитів у другому обурили Тецукіці. І батько і син розуміли, що і в середній школі Сюдзі плестиметься у хвості. Тецукіці картав сина-нездару і лютився, коли той похнюплено й байдуже вислуховував батькові нотації. Останнім часом Тецукіці гнітили не лише невтішні повідомлення про японо-американські переговори, а й лікарняні проблеми. Найголовнішими з них були нестача санітарів, ліків і труднощі, викликані картковою системою, за якою на кожного припадало два го і три сяку[123] основних продуктів харчування. На щастя, лікарня Ніре чисто випадково опинилася у вигідному становищі, бо саме перед запровадженням карткової системи Мацубарівське відділення закупило в префектурі Ямаґата вагон нечищеного рису. Тецукіці сам чув, як директор невеличкої приватної лікарні бідкався: «Ми не можемо вирощувати свиней, бо немає недоїдків. А от ви, Ніре-кун, із своїм підсобним господарством дасте собі раду». Справді-бо, після лікарні Мацудзава лікарня Ніре мала в цьому деякі переваги. Але підсобне господарство належало дивакуватому Йонекуні, й заступник директора скаржився, що кожне порося доводиться мало не виривати в нього.

За останній час Хідекіці Кацумата, вірний послідовник першого директора й ненависник другого, помітно занепав: волосся на голові порідшало й навіть у чаплиній ході відчувалося наближення старості. Його гризло невдоволення, бо, замість того щоб готуватися до п'ятдесят п'ятої річниці лікарні Ніре, він мусив роздобувати вугілля на зиму. Крім того, побоювався, що єдиному синові, якого він прилаштував у конторі, прийде повістка йти в армію. Кацумата теж був патріотом, але тепер, під старість, цілком справедливо думав: «От було б добре, якби наші перемогли і без мого сина!». Раніше він не підпускав до себе Кумаґоро, а тепер часто обговорював з ним міжнародне становище. Зводячи густі брови, Кумаґоро вихвалявся: «Я ще в епоху Тайсьо повторював, що треба бити нахабних американців», — а Кацумата, зиркаючи на портрет Кііціро, розгублено мимрив: «Воно-то так… У тебе все просто…» Порадившись з Осю і Тецукіці, Кацумата вирішив пожертвувати одну лікарняну машину армії, бо і для тієї, що лишилася, не вистачало бензину. Щодо цього Кацумата легко знайшов спільну мову з Тецукіці…

…Того ранку Тецукіці прокинувся десь о сьомій. Настрій був кепський, бо ввечері він хотів було передивитися старі історії хвороби, але нічого не зробив та так і ліг у постіль. До всього, він, мабуть, погано вкрився, бо всю ніч майже не спав. Прокинувшись, передусім вирішив вилаяти служницю: вона в усьому винна. Кімната не опалювалась, і Тецукіці відчув, що в нього охололи щоки, вуха й ноги. Доведеться натягати ще одну ковдру й класти грілку. До речі, така грілка рятувала його колись узимку в Мюнхені. А його приятель, великий жартівник, тепер професор анатомії, розповідав, що колись такими грілками торгували в кварталі розпусти Йосівара. Отже, вони корисні. Щоправда, хворі дістають від них опіки і на тому місці виникає гангрена. Тож треба бути обачним.

Якийсь час Тецукіці роздумував, потім рвучко підхопився з ліжка, швидко натягнув на себе дві сорочки, що жужмом лежали на татамі, момохікі, звичайне кімоно й ватяне і, нарешті, підперезався поясом. Той пояс, що його купувала на свій розсуд Рюко, був шорсткий, і Тецукіці досадливо цмокав губами.

Одягтись, Тецукіці нагнувся і ввімкнув радіоприймач, що стояв на татамі біля столика, бо мав звичку слухати вранці радіо. Спочатку чулося шипіння, та раптом диктор оголосив:

— Передаємо екстрене повідомлення! Передаємо екстрене повідомлення!

Тецукіці здивувався. Він думав спочатку ввімкнути радіоприймач, а тоді натягти табі, та невиразне передчуття змусило його завмерти. А схвильований голос диктора вів далі:

— Повідомлення Генерального штабу Імператорської армії та флоту. Шоста година восьмого грудня. Сьогодні вдосвіта в західній частині Тихого океану Імператорська армія і військово-морський флот вступили в бій з військами Англії та США.

Тецукіці відчув, що тіло затерпнуло, а голова наче спорожніла. В цю мить йому здалося, що не тільки голова — спорожнів весь світ, а час зупинився. Розум відмовлявся сприйняти почуте.

Тецукіці стояв приголомшений, зі стиснутими до болю кулаками, коли це з глибин його пам'яті виринула картина, бачена на вулицях Відня: прибиті лихом тутешні господині проводжають поглядом, повним безнадії, віз із вугіллям. Для Тецукіці то був символ злигоднів, інфляції та суспільного неспокою…

— Тільки б не зазнати поразки… не зазнати… — шепотів він крізь зціплені зуби. А тоді, ледь тамуючи збудження, як колись у Мюнхені гнів і приниження, нестямно випалив:

— Так вам і треба, волохані! Так вам і треба!

Диктор повторював повідомлення. Тецукіці якось натягнув табі на ноги, але з місця не зрушив. Однак стояти було важко, і він поспішив з кімнати і спустився на перший поверх.

Біля сходів він натрапив на Сюдзі. На ньому були формені штани й фланелева сорочка. Мерзлякувато зіщулившись, хлопець, видно, прямував у туалет. Тецукіці несамохіть вигукнув:

— Сюдзі, почалася війна! З Америкою!

Батько рідко озивався до нього з відкритою душею. Сюдзі зупинивсь і повернув до батька заспане обличчя, на якому застигла недовіра. Поступово вона змінилася розумінням, пробудженням і, нарешті, подивом.

— Справді? — запитав він незвично щиро.

Тецукіці помітив, що обличчя сина раптом ожило.

Сюдзі спритно повернувсь і зник — мабуть, побіг слухати радіо. А Тецукіці стояв, відчуваючи бурхання крові в жилах, невиразну тривогу, легку, як туман, радість, що впав бар'єр між ним і сином, і запаморочення.